Практичне заняття № 6

Стильова парадигма української поезії 1920-х років

1. М.Зеров – лідер «неокласиків». Образна парадигма

збірки «Камена» (1924), оригінальність індивідуального
стилю.

Микола Костянтинович Зеров — видатний український поет,

літературознавець, літературний критик, полеміст, лідер «неокласиків»,
майстер сонетної форми та перекладач античної поезії. Представник
розстріляного відродження.

1923 року до Києва повернулося чимало письменників, що об'єдналися в

АСПИС. Серед них вирізнялася літературна група, що її стали називати
неокласиками, одним з її лідерів був Зеров. У грудні 1923 року відбулася
перша зустріч Зерова з Миколою Хвильовим, коли той приїхав до Києва
у складі харківської письменницької делегації «Гарту». Неокласики
влаштовують літературні вечори, на яких намагаються згуртувати
мистецькі сили, аби спрямувати їх у річище конструктивної праці.
Прагнення Зерова створити спільну платформу для консолідації
літературного процесу кваліфікується офіційною владою як замах на
ідеологічну цноту панфутуристів та гартованців, що викликає різкий
спротив.

1924 рік розпочався з бурхливих дискусій. 3 січня на культкомісії

Всеукраїнської академії наук М. Зеров виголосив доповідь «Українська
література в 1923 році»; 20 січня відбувся диспут, на якому опонентами
доповіді Дмитра Загула «Криза сучасної української лірики» виступили
Микола Зеров, Юрій Меженко, Григорій Косинка, Михайло Івченко.
Лідер неокласиків оцінював 1923-й як «рік літературного оживлення».
Адже з'явилася низка яскравих імен, нових книжок і журналів. На думку
Зерова, йшов нормальний розвиток української літератури. Йому
опонував Д. Загул, який обстоював уніфікацію та сувору регламентацію
як вибору ідеї твору, так і художніх засобів її вираження. Виразно
окреслювалася конфронтація, що згодом трагічно позначилося на
розвитку всієї української літератури.

1924 року надруковано «Камену» — першу збірку віршів Зерова, до

якої, втім, уміщено й перекладний розділ. Автор скромно виправдовував
це перед сучасниками потребою розробляти мову і стиль,
удосконалювати техніку й синтаксичну гнучкість української поезії,
називаючи свої сонети «сухарями» на розкішному бенкеті поетичної
фантазії.

Збірка завершується короткою авторською післямовою і примітками

до віршів.

Збірка «Камена» стала найяскравішим зразком поезії українських

неокласиків. Сонети збірки «Камена» вплинули на розвиток
цього жанру в українській поезії (пор. Дмитро Павличко
«Сонетарій»). Ціла низка поезій найвидатніших римських поетів для цієї
збірки була перекладена вперше.

Вважається, що обкладинку до Камени створив сам автор. Назва збірки

«Камена» узята з античної міфології: каменами римляни
називали богинь — покровительок поезії, мистецтв і наук.

Збірка складається з 3 частин:

· Media in barbaria
· Самотній мед
 · Римляни

У розділі Самотній мед представлені знамениті сонети Зерова «Хірон»,

«Саломея», «Навсикая», «Скорпіон», «Діва», «Гільгамеш», «Тезей»,
«Князь Ігор», «Олександрія», «Турчиновський», «Класики», а також
переспіви з Ередіа («Присвятний напис», «Горам божественним»,
«Конкістадори») і з Буніна («Єгипет»).

У розділі Media in barbaria представлені такі відомі поезії, як «Під

кровом» (з присвятою О. Бургардтові), «В степу», «Тягар робочих літ»,
«В п'яти немудрих дів», «Праосінь», «Овідій», «Безсмертність», «Елій
Ламія».

У розділі Римляни представлені вірші п'яти римських поетів: Вергілій,

Горацій, Тібулл, Овідій, Марціал.

2. Сонетарій М. Рильського періоду «неокласики».

Художнє осмислення «вічних мотивів» і «вічних образів».
Античні та екзотичні теми та образи в поезіях «У теплі дні
збирання винограду», «Діана», «Трістан коня сідлає»,
класичні поетичні форми (сонет, рондо, октава,
гекзаметр).

Рильський Максим Тадейович — український радянський поет-

академік, перекладач, публіцист, громадський діяч, мовознавець, один із
«неокласиків», літературознавець. Академік АН УРСР (1943) та АН СРСР
(1958). Депутат Верховної Ради СРСР 2—6-го скликань. Очолював Спілку
письменників України та Інститут мистецтвознавства.

У двадцяті роки XX століття М. Рильський входив до літературного

об'єднання "неокласиків". «Неокласики» — це творча група митців, які
свою творчість орієнтували на класичне мистецтво, тяжіли до строгих
віршованих форм, засвоювали в поезії здобутки світової культури. М.
Рильський писав сонети, рондо, терцини, катрени, секстини — класичні
зразки форм світової поезії. «Неокласики» знайшли свій вияв у
використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, у
орієнтації на духовні цінності, у негативному ставленні до політизації
мистецтва. Поезії збірок «На білих островах» (1910), «Під осінніми
зорями» (1918) написані під впливом неокласицизму.

Творчість М. Рильського є зразком використання культурного

контексту. Твори поета-неокласика й матеріали наступних розділів
підручника дадуть вам можливість ознайомитися з мотивами та
образами світової культури, які М. Рильський майстерно трансформував
в українську літературу. Його культурологічні зацікавлення — це
міфологічні образи Одіссея, Ікара, прекрасної Олени, Кіпріди, Діани,
легендарні персонажі середньовічної літератури — Трістан та
Ізольда, Айвенго, Беатріче, герой іспанської культури Дон Жуан, «вічні»
образи із творчої спадщини В. Шекспіра, романтичні постаті героїв із
творів Г Гейне і Дж. Байрона, А. Міцкевича та ін.

Як зазначав М. Зеров, рання творчість М. Рильського переконливо

засвідчила, що поет створив «неокласичний стиль з його рівновагою,
мальовничими епітетами, міцним логічним побудуванням і строгою
течією мислі. Цей неокласицизм... є прагнення високого мистецтва...».
Неокласичний період у творчості поета тривав до кінця 30-х років XX ст.

Рання лірика М. Рильського — це багатство мотивів, запозичених з

античної та західноєвропейської поезії, філософічність,
афористичність, тонкий естетизм, шукання душевної рівноваги,
естетичного ідеалу, краса природи, краса людини, кохання, мудра
простота життя, роль мистецтва в житті людини, вітаїзм,
сповідальність, життєлюбство, вишукані художні засоби,
лаконічність вислову, досконала поетична форма, класичні види
римування.
Глибоке знання М. Рильським античної та західноєвропейської
літератури стало підґрунтям для створення високомистецьких творів, що
ввійшли в скарбницю української літератури.

Класичні поетичні форми (сонет, рондо, октава,

гекзаметр)

· Сонет — ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків

п'ятистопного або шестистопного ямба, власне, двох чотиривіршів
(катрени) та двох тривіршів (терцети) з усталеною схемою
римування: охоплюючою абба, абба, ввд, еед або (рідше)
перехресною абаб, абаб, вде, вде, тощо. Микола Зеров називав
сонет формою «ліроепічної мініатюри окремої схеми».
· Октава — восьмивірш, строфа з восьми рядків п'ятистопного або
шестистопного ямба за жорсткою схемою римування (абабабвв)
при обов'язковому чергуванні окситонних та парокситонних
клаузул.
· Гекзаметр — метричний (квантитативний) вірш шестистопного
дактиля (—UU), де в кожній стопі, окрім п'ятої, два короткі склади
можуть змінюватися одним довгим, витворюючи спондей. Остання
стопа завжди двоскладова — хорей. Як правило, гекзаметр має одну
цезуру (після третього складу третьої стопи, а давньогрецький
гекзаметр — і після другого складу третьої стопи) або дві (після
другого складу другої та четвертої стоп), вона розмежовує вірш на
два піввірші: перший — з низхідною ритмічною інтонацією, другий
— із висхідною.
· Рондо - основним вважається канонічне рондо з тринадцяти рядків
на дві рими, де перший двічі повторюється на восьмому та
тринадцятому, зразки якого спостерігалися у творчості К. Маро (16
ст.). Відомі також рондо з одинадцяти та п'ятнадцяти рядків
(«Осіннє свято» М. Рильського), а також — складне рондо з
чотиривіршів із обов'язковим повторенням послідовно кожного
рядка першого катрена як підсумкових рядків наступних катренів.
Повторювані слова витворюють своєрідний лейтмотив рондо.

«У теплі дні збирання винограду»

Миксим Рильський написав свій вірш у жанрі сонету. Тут він, як і
середньовічні поети, уславлює красу життя і головне його джерело –
кохання. Перший рядок вірша «У теплі дні збирання винограду» можемо
трактувати і як час природи – рання осінь, і як етап в людському житті –
зрілість. Останнім же реченням «Добре бути молодим У теплі дні
збирання винограду» поет показує, що можна залишатись молодим
душею навіть в зрілості, тому не втрачати почуття краси і вміння
закохуватись як юнак.

Художні особливості: вічність і кохання, близькість до нас людей, які

жили так давно, але відчували так само, передає вірш «У теплі дні
збирання винограду». Душа Еллади мов прокинулась на мить, коли М.
Рильський змалював зустріч грецьких юнака та дівчини, селян-
виноградарів. Цей вірш — гімн коханню й молодості.

Возвеличення почуття кохання, яке знаходить людину в усі

часи – і в молодості, і в зрілості (у теплі дні збирання винограду –
якщо говорити про цю пору, то це рання осінь, а в житті людини –
зрілість).

Вірш розкриває перед читачем велику радість і повноту життя:

першу зустріч з милою, зародження першого хмільного почуття. Весь
світ навкруги надихає близькістю щастя. Поет прославляє почуття
любові, якому надає античного колориту, естетично підносить його.

Образ винограду — один із ключових у ранній ліриці М. Рильського.

Він запозичений з античної та західноєвропейської культури й уособлює
поєднання чотирьох першооснов світу (вогонь, повітря, вода і земля). У
сонеті виноград символізує піднесення над буденною реальністю, її
швидкоплинністю.

«Діана»

«Вічні образи» – це «літературні постаті, які за глибиною художнього

узагальнення та можливістю філософського осягання буття виходять за
межі конкретних творів».

Заснув Ендіміон на місячній поляні,

Де смольний дух трави і сосен престарих.

 До милих уст його, рожевих і пухких,

Богиня хилиться в нестримному бажанні.

А сонце вигляне із-за снігів гірських.

Скупавшися в дзвінкім зеленім океані, —

І сором стане їй, незайманій Діані,

І чути лиш здаля її мисливський ріг.

«Вічні образи» літературного походження посідають вагоме місце у

ліриці М. Гумільова і М. Рильського. Вони є репрезентантами естетичних
програм російських акмеїстів та українських неокласиків у частині
звертання до світового художньо-мистецького досвіду. Обидва поети
звертаються до цих образів, вкотре розшифровуючи закладені в них
семантичні коди і водночас намагаючись збагатити їх новими
смисловими відтінками.

«Трістан коня сідлає»

Тема кохання реалізується в образі Трістана, героя середньовічного епосу

Трістан коня сідлає

І їде в дальню путь.

Ворон крикливі зграї

Недобру вість несуть.

Хтось поламає лука,

Хтось розібʼє шолом.

Ізольда Білорука

Ридає за вікном.

Але душа, як птиця,

Закохана в блакить,

І сон їй новий сниться,

 І небо золотиться –

І списа золотить.

Вічний образ закоханого в свою Ізольду лицар Трістана живив творчу

уяву молодого М. Рильського. І річ не лише в тому, що поет сам
переживав почуття кохання, але кохання, що зазвичай є моральним
лакмусом будь-якої особистості, стає неодмінним атрибутом етичного й
естетичного ідеалу неокласика.

Шляхетність, милосердя, честь і відданість коханій – ці

складники лицарства викликали романтичне захоплення в душі
молодого поета.У вірші постає й образ Ізольди Білорукої, закоханої до
нестями у Трістана, але безнадійно. Цей образ інтертекстуально
перегукується з поемою Лесі Українки «Ізольда Білорука», де
протиставлені дві жінки, дві Ізольди – Золотокоса, яку кохав лицар, і
Білорукої, котра ладна була піти в могилу за коханим, аби завоювати
його любов.
 3. В. Сосюра як поет-неоромантик («Так ніхто не кохав»,
«Любіть Україну).

Володимир Сосюра — видатний український поет, письменник та

перекладач. Автор понад 40 збірок поезій, широких епічних віршованих
полотен (поем), роману «Третя Рота», бунчужний 3-го Гайдамацького
полку Армії УНР. Належав до низки літературних організацій того
періоду — «Плуг», «Гарт», «ВАПЛІТЕ» та інших. Кавалер двох орденів

Леніна, лауреат Сталінської премії та Національної премії імені

Тараса Шевченка.

Цінність творчості В. Сосюри в особливостях переданої ним

реальності.

Критики відзначають, що ні до нього, ні після ніхто в українській

літературі не створив настільки прекрасного поетичного світу,
наповненого дивовижною красою українського життя. При цьому поет
не був орієнтований, на відміну від багатьох, на офіційну доктрину
соцреалізму і пропаганди радянського способу життя, він писав так, як
відчував, керуючись глибинними мотивами серця і душі.

Творчість Сосюри, за словами літературознавців, максимально щира,

наповненаособистими переживаннями, сонячними
відблисками, що віддзеркалюють, здається, саму душу
українського народу.Його поетичне слово – це чудовий світ любові,
теплої, як морська хвиля, світлої, як безхмарне небо, чарівної, як казка.

Уже в молодому віці він став автором таких шедеврів ліричної поезії, як
«Осінні зорі», «Місто», «Ластівки на сонці…», «Магнолії лимонний
дух…», «Вже в золоті поля…», «Такий я ніжний…» та ін.

Ліричні вірші, поеми, автобіографічна проза великого українського

поета пронизані неповторними мотивами переживань любові і
ненависті, радості і страждань, душевних злетів і падінь.

Йому вдалося неможливе – в своїх творах передати найдрібніші

нюанси психологічних порухів душі, безліч
найрізноманітніших барв і відтінків почуттів, простежити
історію життя людини не за датами, а по його переживаннями,
враженнями, сприйняттям світу і подій, що відбуваються в
ньому.

Його вірші, написані в класичній манері, відрізнялися мелодійністю,

романтичними настроями, притягуючи щирістю і відкритістю
пережитих почуттів.

«Любіть Україну»

«Любіть Україну» — це палке слово поета, мовлене в радісну годину

визволення української землі. В. Сосюра створив ліричний образ
«вишневої України», який оживає в нашій уяві чітко, рельєфно, наче на
полотні вправного живописця. Сердечно, мовби в душу заглядаючи,
звертається поет, зокрема, до кожного з нас і до всього народу.

Поет змальовує Україну, як «в світі єдину, одну», в зірках, у квітці, в

пташині, у хвилях Дніпра — в тому вічному й нетлінному, що прийшло
до нас крізь віки. Україні всміхається сонце, миготять зорі, шумлять
верби над ставами, сяють вогні електростанцій. Ми всотуємо українську
пісню, думу, красу українських національних святинь, які нагадують
золоті моря пшениці в неозорих степах, сердечно любимо Україну «у сні
й наяву, любимо і красу її, вічно живу і нову, і мову її солов’їну».

Композиція: звернення-заклик до всіх любити батьківщину в будь-яку

мить — коротенькі замальовки того, у чому виявляється Україна —
індивідуалізоване звернення до юнака любити Україну, адже «не можна
любити народів других, коли ти не любиш Вкраїну!» —
індивідуалізоване звернення до дівчини любити Україну, адже «коханий
любить не захоче тебе, коли ти не любиш Вкраїну») — заклик любити
Батьківщину задля вічності з нею. Художньо-стильові особливості:
емоційно-схвильований заклик — «любіть Україну», виражений двічі
риторичним звертанням, загострює увагу читача, передає емоції автора,
є також ідейно-пафосною, ідейно-композиційною основою твору.
Авторові вдалося створити унікальний зоровий образ України. В. Сосюра
не випадково використовує епітет «солов'їна». Саме він розкриває красу
рідного слова, синівську любов до рідної мови.В. Сосюра обережно
використовує зображально-виражальні засоби, ніби побоюється збитися
на фальшиву пишномовність, пустопорожній пафос.
Поодинокі епітети влучні, точні, викликають цілу симфонію
асоціацій: вишнева Україна, мова солов'їна, хмари пурпурові, весни
світлі і щирі (усі епітети, крім першого, інверсовані, що підсилює
звучання і зміст означуваного ними слова). Нечисленні порівняння
(«Любіть Україну, як сонце любіть, як вітер, і трави, і води», «Між
братніх народів, мов садом рясним, сіяє вона над віками») доповнюють
поетичний образ рідної землі; так само, як і метафора «в просторів
солодкому чарі», яка образно і сконденсовано передає красу отчого
краю, його природи.

Серед порівнянь особливе смислове навантаження має вислів «як та

купина, що горить — не згора» своєрідний перифраз біблійної
неопалимої купини як символу безсмертя народу,
Батьківщини, яких не поневолити фашистам.

Автор використовує один з найпоширеніших художніх засобів —

метонімію, тобто заміну понять на основі їх зв'язку, перенесення назви
одного явища на інше — звісно, багнети і грім канонад уособлюють
народ, армію, яка принесла визволення від фашистів (поезія написана в
1944 році).

Простота художніх засобів і їх довершеність, непідробна щирість і

схвильованість інтонацій дали поетові змогу втілити глибокий
загальнолюдський зміст: люби рідну землю, шануй інші народи, будь
щедрий серцем на добро, добрі вчинки — тим ти звеличиш і прославиш
своє ім'я, свою Україну у віках.

Образи та символічні образи:

· людей: ліричний герой, українці, дівчина, юнак, чужинці

· природи: трави, води, Дніпро, вишневий сад, верби, зорі та ін.
· предметів і явищ: година щаслива, радості мить, година негоди,
хмари, неопалима купина, солов'їна мова та ін.

Серед порівнянь особливе смислове навантаження несе вираз «як та

купина, що горить — не згора», своєрідний перифраз біблійної
неопалимої купини як символу безсмертя народу, Батьківщини, яких не
поневолити фашистам.

«Так ніхто не кохав»

«Так ніхто не кохав...» — один з найкращих творів інтимної лірики В.
Сосюри. Поет творить хвилюючу гаму людських почуттів, народжених
коханням. Його ліричний герой романтизує своє почуття. Йому здається,
що воно єдине за всю історію людства:

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

і земля убирається зрання...

Почуття кохання пробуджує в душі ліричного героя все найкраще,

приносить йому радість і щастя, надає сил.

Тема: зображення чистого і світлого почуття любові крізь призму описів

природи.

Основна думка: які б ми не були й скільки часу не пройшло, але вогник

любові завжди живе в серцях.

Натхнення слів поета про справжнє кохання почули не тільки його

сучасники, але й люди нашого часу. Він дійсно вмів любити і сказав про
це красиво, мелодійно, щиро.

Також у цій поезії Володимир Сосюра використав прийом художнього

обрамлення. На початку і в кінці поезії він повторює дві однакові
строфи, в яких із особливим трепетом і ніжністю говорить про свою
кохану та про рідну землю.

Митець захоплююче і красиво відтворив світле почуття чистої любові,

такої нестримної і жагучої, яка робить життя кожного з нас яскравим і
цікавим.

Інтимна поезія В. Сосюри спонукає читачів до роздумів, підносить у

помислах, робить благороднішими. Його вірші завжди хвилюватимуть
наші душі, навчатимуть берегти найдорожчі людські почуття.

Володимира Сосюру справедливо вважають майстром інтимної лірики:

він міг дібрати такі слова, такі епітети та метафори, створити такі образи,
що читач не міг залишитися байдужим до почуттів ліричного героя.
Інтимні вірші поета наповнені такою потужною енергетикою, яка
підхоплює тебе, і ти вже мимоволі починаєш жити разом з героєм того
чи іншого вірша, сповнюєшся його почуттями.

Кохання ліричного героя Сосюри справжнє, тому воно вічне. Заради

коханої, з якою довелося розлучитися, він здатний на все: віддав би і
свою славу поета, і досягнення, тільки б повернути кохану, тільки б чути
її голос, і «коси сумні цілувать».

Володимира Сосюру справедливо вважають майстром інтимної лірики:

він міг дібрати такі слова, такі епітети та метафори, створити такі образи,
що читач не міг залишитися байдужим до почуттів ліричного героя.
Інтимні вірші поета наповнені такою потужною енергетикою, яка
підхоплює тебе, і ти вже мимоволі починаєш жити разом з героєм того
чи іншого вірша, сповнюєшся його почуттями.

4. Своєрідність еміграційної літератури. «Празька школа».

Література української діаспори або еміграційна література —

література написана українськими письменниками в еміграції,
які з політичних, економічних, релігійних причин виїхали з
України на постійне або тривале проживання за кордоном.

Вони мали більш тісні контакти з європейським письменством,

ефективніше засвоювали новий мистецький досвід. Були й більш
вільними: не залежали від радянської ідеології й цензури, а покладались
переважно на власні естетичні пріоритети та ідейні переконання. Їхній
погляд «із відстані» хоч і не враховував усієї конкретики сучасного
українського життя, однак дозволяв по- філософському осмислювати
історію, сучасність і майбутнє України.

· Перша хвиля української еміграції на межі ХІХ-ХХ ст. уважається

трудовою, тож вона представлена скромними літературними
набутками, що з’явилися переважно в США й Канаді. Зокрема, це
жанр заробітчанських та емігрантських народних пісень, які
дійшли до нас у збірниках Володимира Гнатюка, Філарета Колесси
та інших фольклористів.
· Друга хвиля еміграції була пов’язана з поразкою національно-
визвольних змагань. Саме ця хвиля принесла значні літературні
 твори та саму атмосферу живого літературного процесу. Тож перші
значні українські літературні угрупування з’явилися в 1920-х рр. До
них належали передовсім Празька школа (Юрій Липа, Юрій Клен,
Олег Ольжич, Олена Теліга, Євген Маланюк, Наталя Лівицька-
Холодна та ін.) в Чехословаччині та групи «Танк» та «Ми» в
Польщі.

Суттєвим аргументом на користь назви «Празька школа» є

географічний чинник. Не слід забувати, що становлення поетів як
індивідуальних творчих особистостей відбулося в Празі 20-х рр. XX ст.,
де більшість із них навчалися, відвідували лекції чи викладали в
місцевих закладах та інших навчальних установах: Кардовий університет
(О. Стефанович, О. Лятуринська, О. Ольжич, Н. Лівицька-Холодна, А.
Гарасевич), Український Вільний Університет (О. Стефанович, О.
Ольжич, А. Гарасевич), Українська господарська академія (Є. Маланюк,
Л. Мосендз), Український високий педагогічний інститут ім. Михайла
Драгоманова (Ю. Дараган, О. Теліга, Г. Мазуренко), Українські студії
практичного мистецтва (О. Лятуринська, Г. Мазуренко).

Назва «Празька школа», яка об’єднала самобутніх і близьких за

світоглядом поетів, а саме — Юрія Дарагана, Євгена Маланюка, Леоніда
Мосендза, Юрія Клена, Олега Ольжича, Наталю Лівицьку-Холодну, Юрія
Липу, Олексу Стефановича, Оксану Лятуринську, Галю Мазуренко,
Олену Телігу, Андрія Гарасевича та інших, уперше була вжита
професором Володимиром Державиним у роботі «Три роки
літературного життя на еміграції (1945-1947)».

«Пражани» були своєрідним «творчим клубом», у якому циркулювалася

низка художніх, філософських, політичних, ідеологічних тощо ідей, котрі
поділялися співрозмовниками. Тому маємо справу з «нестандартним»
колективним явищем в історії української літератури, яке, попри
окресленість однією назвою та певною співзвучністю тих чи інших ідей,
образів, мотивів у творчості поетів, передбачає розмову про доволі
насичені, різнобарвні, глибоко самобутні і самостійні художні практики
«пражан», об’єднані лише певними загальними рисами.

Ідейно-стильові риси
Єдина історіософська концепція (катастрофізм). Як і інші тодішні
мислителі «пражани» вважали, що Перша світова війна, криваві
європейські революції засвідчили катастрофу старого, традиційного,
сільського світу й утвердження нового, індустріального, агресивного,
активного світу. Українці опинилися на вістрі зіткнення цих світів і
постраждали найбільше.

Трагізм світосприйняття, увага до болісних переживань

людини, пов’язаних з поразкою у боротьбі за високі ідеали.

Волюнтаризм, «філософія чину» людина може і мусить сама будувати

власну долю, захищати свободу, гідність, боротися з несправедливістю.

Звідси – культ героїв, подвигів.

Войовничий націоналізм – сенс історії полягає у вільному,

повнокровному існуванні національних спільнот, українці як нація
здобудуть свободу, утвердяться в світі. Ідеал «Пражан» – боротьба за
Українську самостійну державу. Однак, у поетів присутні не лише
патріотичні, громадянські та політичні мотиви; вони тісно
переплітаються з інтимними, філософськими, пейзажними.

Стильовий синкретизм. Поєднували в своїй творчості різні стилі

модернізму, насамперед неокласицизм і неоромантизм, а також
символізм, імпресіонізм, експресіонізм. Приміром, О. Теліга тяжіла до
неоромантизму; О. Стефанович – до необароко; Ю. Клен – поєднав у
своїй поезії риси «неокласиків», неоромантизму, необароко та
експресіонізму. Своєю філософською заглибленістю й любов’ю до
класичних форм споріднювалися з київськими неокласиками.

5. Патріотизм, громадянськість, історіософічність лірики

Є.Маланюка. Образ України в його творчості.

Євген Филимонович Маланюк — український письменник,

культуролог- енциклопедист, публіцист, літературний критик, сотник
Армії УНР, «Імператор залізних строф».

Поет-патріот і воїн за духом, Є. Маланюк ще у 20-х роках на фронтах

громадянської війни у складі добровольчої армії УНР захищав
суверенність Вітчизни, осмислював поразку її в закордонних таборах для
інтернованих осіб і розвивав ідею утвердження державності України,
перебуваючи на теренах чехословацької еміграції.

Є. Маланюк болісно сприймав перебування України під владою різних

режимів. Свою ідейну позицію митець розкрив у публікації
«Малоросійство» (1959). Однією з умов здобуття української
незалежності, за Є. Маланюком, є доконечна потреба українцям мислити
себе самостійною нацією, а не «рабами Москви» в особі «малоросів».
Саме тому поет закликав: «Геть від Москви!».

Наскрізними в творчості Маланюка є історіософські, античні,

мистецькі, релігійні, інтимні та пейзажні мотиви.

Поет дебютував збіркою віршів «Стилет і стилос» (1925). Осмислення

трагічної долі Вітчизни та шукання виходу із цього становища,
піднесення войовничого духу, звернення до державницької й визвольної
атрибутики, роздуми над роллю сучасного мистецтва, що має слугувати
високим ідеалам, — наскрізні мотиви поезій раннього періоду творчості
Є. Маланюка.

У назві збірки «Стилет і стилос», як і в однойменному вірші,

актуалізується давня проблема світової літератури: що має бути
визначальним у художній творчості — краса чи служіння суспільним
інтересам? Для Є. Маланюка фонетично співзвучні пароніми стилет і
стилос є синонімами: силу слова митець прирівнює до зброї.

Ця збірка побудована на своєрідній художній антитезі. Стилет як

холодна зброя є втіленням боротьби за ідеали народу. Стилос, тобто
загострена з одного кінця паличка, якою в давні часи писали на вощаних
дощечках, символізує світ мистецтва, його гармонію, людські почуття,
красу та добро.

Ліричний герой Маланюка – поет-вигнанець, але він не

відірваний від Батьківщини. Його світогляд і світопізнання зростає
разом з долею рідного народу. І мудрість його стає врівноваженою і
виваженою мудрістю рідного слова. Тому в пізній творчості поета
реалізується таке символічне втілення образу України:

Але ліричний герой Маланюка відрізняється від ліричного героя

радянських поетів своєю одухотвореною свободою. Він перебуває поза
тиском залізної руки партії, диктатури та цензури. І тому може сам
зважувати цінності свого часу, сам осмислювати його здобутки й
поразки.

Вона – Мати, Ти – син.

І бачити вічність –

блакить бездонну,

І тільки вічністю міряти час.

Не благати, не

переконувати

Ні їх, ні нас.

Наступні збірки, зокрема «Земля й залізо» (1930), «Земна Мадонна»

(1924), «Перстень Полікрата» (1939), характеризуються філософськими
роздумами митця. Він заглиблюється в історію України, шукає в ній
державотворчі ідеали та відповіді на злободенні питання. Міцності, силі,
мужності попередніх поколінь українців поет протиставляє «рабську
кров», «розслабленість ледачу» їхніх нащадків. Відтак намагається
сформувати тип нового українця, що не має відчуття меншовартості
раба-малороса, розбудити в ньому віками витравлювану національну
свідомість.

Є. Маланюка називають співцем Степової Еллади, яка для нього була

збірним символом. Для поета-філософа Степова Еллада — це
Україна, її історія й сьогодення, ментальність і світобачення українців.
Вона уособлює традиційний для світової культури образ Матері,
символізує любов до рідної країни, красу, добро, що протистоять злу,
руїні, хаосові — як у попередніх історичних епохах, так і на сучасному
етапі. У поезії Степова Еллада виступає вираженням ідеологічних,
естетичних, релігійних переконань автора.

Значну частину творчості поета становить поезія, присвячена

Батьківщині. Євген Маланюк був змушений емігрувати з України,
тодішньої УРСР, взагалі його життя складалося непросто. Але за жодних
обставин образ рідної землі, Степової Еллади, як називав Україну
митець, не зникав у серці Є. Маланюка, не зникав цей образ і з творів
«імператора залізних строф». Хоча часто, ображений несправедливістю
життя та системи, повний болю та розпуки, Є. Маланюк називав Україну
Чорною Елладою, порівнював її з різними подібними жіночими
образами світової міфології та літератури, що нібито не можуть
допомогти власним синам, захистити їх та себе від зовнішнього ворога…

Поет-емігрант Є. Маланюк своє життя і творчість присвятив Україні,

уславленню її героїчного минулого та утвердженню віри в незалежне
майбутнє.

6. Філософічність, національний пафос віршів О. Ольжича

Олег Ольжич (справжнє ім'я Олег Олександрович Кандиба) —

український поет, політичний діяч, археолог. Син відомого українського
поета Олександра Олеся.

Поезія борця за волю України Олега Ольжича надзвичайно лаконічна й

динамічна. Здається, що філософським роздумам над проблемами буття
в них немає місця. Проте, читаючи кожен твір поета, замислюєшся над
його глибоким змістом, і те, що залишилось недосказаним чи
завуальованим, розкривається за допомогою уяви, показуючи прірву
почуттів і думок, якими переймався Олег Ольжич. Символом такого
бачення минулого за допомогою уяви є рінь.

Побачивши «суху і сіру» рінь, ліричний герой твору, зімкнувши вії, уявив
минуле місцевості, де він знаходився.

Із молодих літ Олег Кандиба став учасником українського

націоналістичного руху. З 1929 року — член Організації українських
націоналістів. Виконував ряд відповідальних завдань Проводу
українських націоналістів (ПУН) ОУН, особисто Євгена Коновальця. У
1937 році очолив культурно-освітню референтуру Проводу українських
націоналістів.

У вірші «Рінь» звучить філософська ідея відносності простору і часу. Така

медитативність лірики Ольжича має приховану мету і символічний
зміст. Під рінню можна розуміти знесиленого в борні за волю України
вояка, що зневірився в правильності обраного шляху.
Погляд в історію заставляє його розправити крила, відчути силу і порив
для нових кроків, нових звершень.

Продовжує ідею відносності всього земного вірш «Галли». Переможцям,

які скорили світ, «також судилося розбиться». Часо-просторові межі
окреслені в поезії словами «колись і десь». Це означає, що переможці
повинні задуматись над своїми діями, адже несправедливість у ставленні
до інших має бути покарана. Продовжує цю тему цикл «Незнаному
воякові». У людині Ольжич бачить «нерозгадану силу». Вона, на його
думку, якщо захоче,може і не коритись наказові, ставши «сам на сам» «з
своїм невблаганним сумлінням». Стояти недбало на краю «блакитної
чаші безодні» ризикуючи своїм життям, – це, для Ольжича, найбільша
насолода, найп’янкіший «водограй», найзаповітніша мрія. Нічого й
ніхто не може «стиснути» мрію людини, спинити її порив.

Проаналізувавши кілька віршів Ольжича, можна виділити в

них ряд надзвичайно важливих філософських проблем,
замислитись над якими має і сучасна людина. Це проблема
відносності простору і часу, проблема незмінності людських
поривань протягом історії, проблема людської волі,
висловлена словами Ольжича «захочеш – і будеш!».

Олег Ольжич завжди писав про те, у що вірив, і жив так, як закликав
жити інших у своїх віршах. Любов до України була для нього не
порожніми фразами. Перед блискучим випускником одного з
найповажніших європейських навчальних закладів стелилася широка
путь. Він успішно розпочав наукову діяльність, його вірші почали
друкуватися, але любов до рідного краю змусила Ольжича повернутися з
безпечного закордоння в Україну й почати боротьбу за її незалежність.
Що казати, далеко не кожна людина відмовиться заради ідеї від успішної
кар’єри. Та навіть обравши шлях боротьби, не кожен виявляється
здатним пройти його до кінця. В Ольжича сили вистачило. Недарма він
писав:

Так солодко в

передчуванні бою,

Не знаючи вагання і
 квилінь,

Покірну землю чути

під ногою

І пити зором синю

далечінь.

Ольжич майже в усіх своїх віршах оспівує боротьбу за визволення

Батьківщини, навіть коли звертається до історичної тематики. Пафос
любові до України у нього насамперед є пафосом боротьби

Захочеш – і будеш. В

людині, затям,

Лежить невідгадана

сила.

Зрослась небезпека з

відважним життям,

Як з тілом

смертельника крила.

(«Незнаному воякові»)

За таку Україну боровся поет, за неї віддав він життя, І хто б що не

казав про конкретику ідеології, яку він сповідав, коли мета – щастя
рідної держави, все інше стає другорядним (тим більш, що у поезії
Ольжича відобразилася саме мета, а не програмові засади).

Любов до Батьківщини – святе почуття. Головне, щоб не вмирало воно у

людях. А шляхи до цієї мети можуть бути різними, головне, щоб не
зникало бажання їх шукати. У цьому й може допомогти поезія, яка там,
де йдеться про душу людини, її почуття й прагнення, стоїть вище за будь-
яку ідеологію, бо здатна надихати й на подвиги і на пошук.

7. «Приватні листи світові» (Д.Донцов) О.Теліги.

Особливості її творчості.
Олена Іванівна Теліга — українська поетеса, публіцистка, літературний
критик, діячка ОУН.

Борець за незалежність України у ХХ сторіччі.

Творчий спадок Олени Теліги невеликий: трохи більше трьох десятків

поетичних шедеврів, одне незакінчене оповідання та низка
публіцистичних статей. Стиль її творів — героїчний романтизм. Не
випадково вона так часто вживає слово «грань», яким, з одного боку,
означує чітку межу між добром і злом, своїми і чужими, життям і
смертю, а з іншого — вимагає від своїх героїв переступити грань,
відважитися на вчинок, гідний лицаря. Олена Теліга шукала лицарів у
реальному житті. Саме тому прийшла в ОУН — революційну, бойову й
безкомпромісну організацію. Так з’являється вірш «Засудженим»,
присвячений бойовикам ОУН Василеві Біласу й Дмитрові Данилишину
— молодим хлопцям, що загинули від рук польських шовіністів і стали
символом національного супротиву окупаційній владі:

І мов гімн урочистостей, мов визвольне гасло,

Є двох імен нерозривне життя.

Блискавка О.Теліги суголосна «словукриці» у Лесі Українки. (Д.Донцов

знаходив паралелі щодо цього ще й у містиці християнства).

За змістом творчість Теліги має неперевершену вартість. У поезії

прозвучав її неповторний голос, притаманна її творчості особливість, яку
літературознавці визначили як «пасіонарність любовної лірики». У вірші
«Мужчинам» звучить передчуття бою, в який жінки зберуть своїх
чоловіків. Їхня місія — дарувати чоловікам свою ніжність, віру в їхню
міць і цим підтримувати бойовий дух. Хоча братися за спис — не жіноча
справа, коли буде треба, жінка стане поряд з чоловіком і піде з ним до
кінця. Лірична героїня «Вечірньої пісні» готова перебрати у свої долоні,
на свої коліна всі тягарі, які пригнічують душу коханого, своєю ніжністю
розтопити його тривоги і цю ніжність передати як найміцнішу зброю для
майбутньої боротьби. Особливістю лірики Олени Теліги є також її
здатність до передбачення.

У вірші «Поворот» вона описала у деталях повернення на рідну землю, а

в поезії «Лист» передбачила свій трагічний кінець: «Гарячу смерть — не
зимне умирання», про які просила Бога, і бачила в поетичній уяві, що
коли прийде вона «На наш похмурий і прекрасний берег», її «життя
хитнеться й відпливе — Мов корабель у заграві пожежі».

Власне, у поезії Теліги· відсутня модерністська роздвоєність, її приватне

життя пов'язане з громадським, інтимна лірика немислима без
патріотизму. Усе це синтезується як приналежне до однієї свідомості, як
елементи єдиної системи координат - тут позиція поетеси до певної міри
корелює з експресіоністичною, де «гармонія розбитого на частки світу
має бути наново відбудована», від чого «народжується туга за
неподільним буттям, за визволенням від змислових ілюзій нашого
ефемерного життя»

«Є в стилі нашого життя і нашого мистецтва щось від буряної ночі, з

диким гуркотом грому, з блискавицями, що нагло освітлюють все
довкола, ясніше як день, як сірий день стилю минулого віку, коли крізь
павутиння туману тяжко було доглянути сонце, що так
відчувається за темрявою сьогоднішньої ночі».

Таке визначення власного стилю, витримане в

експресіоністичній манері, пропонувала Олена Теліга.

Традиційно творчість О.Теліги, як складову контексту празької групи,

вписують у рамки неоромантизму та неокласицизму. Ця поетеса -
особлива постать у колі пражан, оточена у діаспорній критиці
харизматичним ореолом, що визначало напрям інтерпретації її текстів у
пафосному, риторичному ключі, її часто порівнювали з Лесею
Українкою, і це було виправдано з огляду на тематику, стилістику й
загальну поетичну тональність.

Услід за Д.Донцовим її можна назвати «співачкою українського

Рісорджіменто».

У поезіях О.Теліги лірична героїня «п'яна тим самим хмелем екстази, що

всі одержимі духом».

Таким чином, стилістика Олени Теліги засвідчує оригінальне засвоєння

досвіду неоромантизму, який набирає яскраво експресіоністичного
забарвлення. Цей процес виявляється як на рівні світоглядному, так і в
образній пластиці, загальній динамічності вислову, у поєднанні
вітаїстичного струменя й екстатичної самопосвяти, що творить
дивовижно гармонійну цілісність.