Тема

ВНУТРІШНІ ФАКТОРИ РОЗВИТКУ ЛІТЕРАТУРНОГО ПРОЦЕСУ

Художні взаємовпливи — це різного характеру впливи одних мистецьких

явищ на інші, розмаїті форми впливу всередині літератури чи взаємозв'язки
сучасної літератури з художньою культурою минулих епох, звернення до
творчості різних народів. При цьому відсутні просторові та часові перешкоди,
різнопланові та хронологічно віддалені явища можуть опинитися поряд,
подібно до того, як у людській пам'яті можуть зафіксуватися давно минуле і
сьогодення, і це минуле може видатися більш рельєфним і зримим, ніж те, що
сталося зовсім недавно. У творчості українських письменників можуть мати
місце ремінісценції з античної чи західноєвропейської літератур, а у творах
англійських письменників — впливи французької чи німецької літератур, так
само як у доробку персо-таджицьких поетів середньовіччя відчувається подих
арабської культури. Пам'ять людини є вибірковою та практичною. Вона
видобуває з безлічі моментів, які відклалися в людському мозку, саме той, який
є важливим для автора тепер. Механізм творчих взаємовпливів у літературному
процесі нагадує стосунки минулого й сучасного в людській пам'яті, й специфіка
цих стосунків і особливості пам'яті відбиваються в художній взаємодії. Для
пам'яті, стверджував М. Верлі, „тисячоліття нічого... не значить, Платон не далі
від нас, ніж Кант, а Чехов не ближче, ніж Шекспір, оскільки всі вони суть живі
голоси нашої культури і, таким чином, сучасники один для одного у світі
смислів”. Розглядаючи проблеми другої половини XX століття, О. Гончар
постійно звертався до ідей і образів, узятих із доби Київської Русі, XVIII і XIX
століть, оперував матеріалом вітчизняної і європейської культур. Взаємовпливи
в літературному процесі так переплелися один із одним, що в чистому вигляді
якийсь їхній певний тип зустріти практично неможливо. Ю. Борєв,
характеризуючи це явище, звернувся до такої метафори: „Міжвидова художня
взаємодія схожа на перехресне запилення квітів: відбувається рідкісний збіг
особливостей художнього мислення поета й живописця, романіста й музиканта,
збігаються їхні світогляди, їхні основні принципи естетичного ставлення до
світу або їхні культурні орієнтації”. Саме на такій основі з'являється стильова
близькість драматурга М. Куліша та режисера Л. Курбаса, художника І. Рєпіна
та прозаїка М. Гоголя, композитора М. Лисенка й поета П. Тичини, живописця
С. Васильківського й письменника О. Гончара. „Μ. В. Лисенка не знав я, —
зазначав П. Тичина. — Не довелося мені й побачити його за життя. Одначе він
у моєму житті дуже часто був присутнім”.
Творча взаємодія письменників має місце на різних рівнях, починаючи від
окремих творів і закінчуючи цілою літературною епохою. Прикладом творчої
взаємодії на рівні окремих письменників може бути вплив М. Коцюбинського
на творчість О. Гончара чи В. Стефаника на новелістику Г. Косинки, на рівні
окремих напрямів літератури — просвітницького реалізму на становлення
реалізму XIX століття, на рівні літературних епох — значний вплив
давньогрецького мистецтва на літературу доби Відродження чи римської
літератури на утвердження класицизму в Європі. Літературна взаємодія
розглядається як взаємовплив цілої низки окремих компонентів, а саме:
традицій і новаторства; відштовхування; запозичення; наслідування,
пародіювання, епігонства, цитування, ремінісценцій, варіацій, концентрації
тощо.
Ремінісценція (лат. Reminiscentia – спогад) – це один із видів творчих
взаємовпливів, суть якого полягає в запозиченні окремих елементів з творчості
попередників. Це можуть бути мотиви, образи, окремі вирази, деталі тощо.
Обов’язковою умовою ремінісценцій є їх творча зміна, переосмислення,
набуття нового змісту. Наприклад, перша редакція поеми Ігоря Муратова
“Кінець Синього птаха” є ремінісценцією зі знаменитого метерлінківського
“Синього птаха”.
Епігонство (грец. Έπίγονοζ – народження, пізніше – нащадок) –
наслідування, що характеризується несамостійністю художнього мислення,
поверховим жалюгідним копіюванням певних літературних творів
попередників. Епігонство тісно пов’язане з проблемами взаємодії традицій і
новаторства в розвиткові світової літератури. Продовження кращих традицій,
творчий підхід до засвоєння досягнень попередніх поколінь письменників є
важливою ознакою прогресу в літературному розвиткові. Епігони виявляються
не здатними осягнути й продовжити усталені традиції, найчастіше вони йдуть
шляхом зовнішнього копіювання форми літературного твору, повторення його
проблематики, сюжетного й композиційного вирішення теми. При цьому
залишаються поза увагою обставини історичного та культурного життя нового
часу.

В українській літературі об’єктами для епігонів найчастіше ставали

фольклор, творчість І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка. Епігонське
наслідування фабули та стилю “Енеїди” І. Котляревського спостерігається в
історичній поемі початку 40-х років XIX століття “Харько, запорозький
кошовий” Я. Кухаренка. Критики зауважували, що збірка “Разок намиста” М.
Юркевича є епігонською щодо “Кобзаря” Т. Шевченка, а вірші О. Луцького
значною мірою нагадують твори І. Франка та деяких польських поетів.
Однобічним і досить поверховим засвоєнням окремих мотивів творчості
великих письменників минулого епігони применшують і вульгаризують
класику. “Це взагалі, – зазначав М. Салтиков-Щедрін, – доля всіх сильних і
енергійних талантів – вести за собою довгий ряд наслідувачів і послідовників,
які охоче оволодівають пишною ризою багатого патрона, але, не будучи
здатними упоратися з нею, розтягують її по шматках. Там, де патрон
відгукується на численні й різноманітні запити життя, клієнти його обирають
якийсь один мотив і притому, здебільшого, найслабкіший і, оволодівши ним,
нівечать його вщент”

Пародіювання (грец. παρωδία – переробка на смішний лад) – наслідування,

що спотворено повторює особливості оригіналу, виражає сатиричне чи
критичне ставлення до окремих героїв, ідей, стилістичних особливостей
першоджерела. Уже в стародавній Греції до цього прийому звертався
Арістофан у комедіях “Хмари” та “Жаби”. Перша з них пародіює знаменитого
філософа Сократа і його учнів, друга – трагедії Еврипіда. Сервантесівський
“Дон Кіхот” є пародіюванням середньовічних рицарських романів. При цьому
пародія Сервантеса виявилася за своїми ідейно-художніми якостями кращою за
оригінали.

Нова українська література починалася з пародії відомого твору римського

письменника Вергілія І. Котляревським (“Енеїда”). Використавши Вергілієву
форму, зберігши його сюжет, назву та імена героїв, український письменник
наповнив старий зміст новим матеріалом. В результаті українська історія кінця
XVIII – початку XIX століття, національні характери надали “Енеїді” І.
Котляревського сатиричного й гумористичною забарвлення. (До речі, “Енеїда”
й до Котляревського пародіювалася італійцем Д. Лаллі, французом П.
Скарроном, австрійцем А. Блюмавером, росіянином М. Осиповим.) В.
Ярошенко залишив вдалу пародію на вірші М. Рильського. Спершу він
наводить такий рядок з його поезії:

Люби свій виноград і заступ свій дзвінкий.

А потім так пародіює його стиль:

Люби картоплю, кріп, капусту й буряки.

Народи й царства мруть, міняються віки,

І там, де чабани чухмарились вошині,

Стоїть уже кіно і каже дивні дива,

В змаганні вічному шаліє смертний люд.

Ти знай, шо тільки тут, де невгамовний труд

У черево землі-матусі ніж усадить,

Дозріють соняхи і гарбузи обсядуть.

Чимало пародій належать Остапу Вишні, Ю. Івакіну, О. Жолдаку.

Близько до пародії знаходиться Шарж (франц. Charger – навантажувати),

що основується на деформації чи виокремленні певних рис твору або характеру
людини з метою досягнення комічного ефекту.

Цитування (лат. Citatum від Cito – викликаю, проголошую, називаю) – це

пряме художнє використання першоджерела з посиланням на нього, введення
тексту іншого автора до тексту власного твору, пряме, а іноді опосередковане
запозичення окремих елементів і тем із літературного першоджерела. Зокрема,
І. Франко в поемі “Лісова ідилія”, присвяченій М. Вороному, вкладає в його
уста такі слова:

Пісень давайте нам, поети,

Без тенденційної прикмети,

Без соціального змагання,

Без усесвітнього страждання.

Без нарікання над юрбою,

Без гучних покликів до бою.

Без сварів мудреців і дурнів,

Без горожанських тих котурнів!

Пісень свобідних і безпечних,

Добутих із глибин сердечних,

Де б той сучасник, горем битий,

Душею хвильку міг спочити.

[112, III,107]

Це не є прямою цитатою з твору М. Вороного, однак ці рядки передають

суть модерністських поглядів на мистецтво, які виявилися в публікаціях М.
Вороного 1900-1903 років, а також в альманасі “З-над хмар і з долин” (Одеса,
1903), де поет надрукував свою відповідь І. Франкові, з якої видно, що його
бачення розвитку мистецтва не змінилося, а отже, автор “Лісової ідилії” був
правий, вклавши в його уста наведені вище рядки.

Набагато частіше зустрічається пряме цитування художнього твору іншого

автора. Так, у гуморесці Остапа Вишні “Чукрен” є такі рядки: “А заслужена їх
артистка вийшла на сцену в народнім театрі й проспівала художньо:

Віють вітри,

Віють буйні,

Аж-аж-аж дерева гнуться”,

Що є злегка видозміненою цитатою з пісні, яку співає героїня п’єси

“Наталка Полтавка” І. Котляревського. Вступний вірш до збірки Є. Маланюка
“Серпень” має анафору, що є цитатою з відомого латинського виразу “Ave
Caesar, morituri te salutant”:

Ave Caesar, сліпучий серпень,

Августійний владарю літ!

Ave Caesar, ще день твій сяє

В колонаді гаїв, на форумі нив…

Ave Caesar, застиг на тропі,

Ти – вже статуя, мармур, літ…

Пряме посилання одного письменника на іншого, цитування творів – це

далеко не завжди є негативним явищем у літературі. Це передусім означає, що
письменника зацікавив той чи інший фрагмент із твору попередника чи
сучасника й він включив його до свого твору, поставивши перед собою певну
мету. Цитування є фактором взаємовпливу в літературному процесі.

Помітну роль у літературних взаємовпливах відіграє творче Суперництво –

процес, в якому письменник змагається з попередником: у одних він учиться,
від інших відштовхується, прагнучи виграти творче змагання, як це робив у
свій час М. Лєрмонтов стосовно Дж. Байрона. В українській літературі творчим
суперництвом позначена діяльність В. Стефаника і Г. Косинки, які плідно
працювали в жанрі новели. Г. Косинка вважав себе учнем західноукраїнського
прозаїка. “Радісно мені було читати Вашого листа, такий він сердечний та
батьківський, лист той. Ви, як то годиться батькам, перехвалили свого сина-
Косинку з Дівич-гори” [8, 24] – писав Г. Косинка у відповідь на лист В.
Стефаника 1927 року. Він постійно листувався з В. Стефаником, учився в нього
творчій майстерності.

Цікавим прикладом творчого суперництва є взаємини Корнила

Устияновича та Івана Франка наприкінці 80-х років XIX століття. Корнило
Устиянович першим з українців звертається до образу легендарного Мойсея.
Спершу він пише однойменну картину, а 1891 року виходить друком його
поема “Мойсей”, яка відразу ж завоювала симпатії значної частини галицької
інтелігенції. У спогадах Б. Лепкого “Казка мойого життя” є епізод суперечки
батька письменника з І. Франком з приводу картини та поеми Корнила
Устияновича. Батько Лепкого, який добре знав Устияновича, хвалив його за ці
твори, читав Франкові напам’ять початок “Мойсея”, де подано опис безмежної
пустелі, якою, згідно з біблійною легендою, водив єврейський народ його
ватажок:

…Мертва очам, німа для уха,

 Жене від себе жизні духа.

Франко не погоджувався з Лепким-батьком, вважаючи “Мойсея” Корнила

Устияновича твором поверховим: “І цілого Мойсея він намалював зверху, а до
глибини душі тієї великої людини не дістався, може, навіть, не пробував
дістатися. Його цікавив рух, гест (жест. – О. Г.), грандецца. Люди на його
образах – це не люди, лише актори. – І Мойсей на образі Устияновича також? –
питався батько. – І Мойсей. Подивіться, як він стоїть, як таблиці тримає, як
дивиться на вас” [6, 610].

Результатом цієї полеміки стала безсмертна поема І. Франка “Мойсей”,

написана на початку XX століття.

Відомий німецький письменник Й. Бехер зазначав: “Ми вчимося у великих

майстрів, у всіх разом і в кожного окремо. Якшо говорити про літературу, то ми
вчимося у Гомера, у Піндара, у сузір’я грецьких драматургів, ми вчимося у
Бальзака і Толстого, у Данте і Гельдерліна, у Шекспіра і Суїнберна –
можливість учитися безкінечна. Але й це ще не та особлива школа, яку я маю
на увазі, про яку я говорю. Суть особливої школи, яку я маю на увазі, полягає в
тому, що серед усіх цих вибраних, сяючих геніїв, серед цих кришталевих,
вічних прозоро-ясних кряжів є та чи інша вершина (а іноді й декілька вершин),
котрі з особливою силою притягають наш погляд і, дивлячись на яку, ми
кажемо: не відриваючи погляду від неї, я почну своє сходження… У того чи
іншого майстра я хочу вчитися, того чи іншого майстра я не лише поважаю, а й
люблю, я відчуваю свою спорідненість з ним” [1, 81].

Саме такою спорідненістю, тобто творчим суперництвом, позначений

доробок О. Гончара і М. Коцюбинського, А. Головка і Панаса Мирного,
Григора Тютюнника і Ю. Яновського, М. Вінграновського і О. Довженка.

Однією із форм літературних зв’язків є запозичення, тобто творче

перенесення сюжетної схеми, обставин, характерів героїв, композиції образів,
мотивів тощо із однієї художньої системи до іншої. При цьому нові твори, які
з’являються в такому випадку, мають виразні ознаки першоджерела. Однак
запозичуючи в попередників, письменник дає власне ідейно-художнє
розв’язання конфлікту. Класичним прикладом запозичення є використання так
званих вічних тем чи вічних образів. Зокрема, у творчості багатьох
письменників різних народів можна знайти біблійні образи й біблійні мотиви
(наприклад, у творчості Шевченка “Псалми Давидові”, “Царі”, “Марія”; П.
Куліша “Варіації первої Давидової псалми”; І. Франка “Мойсей”; Є. Маланюка
“З Євангелії піль”; Д. Павличка “Голгофа” тощо). У світовій літературі біблійні
сюжети розроблялися Т. Манном (“Йосиф та його брати”), Ч. Айтматовим
(“Плаха”), М. Булгаковим (“Майстер і Маргарита”). У творчості Т. Шевченка,
Лесі Українки, П. Тичини, А. Малишка постає образ Прометея, витоки якого
починаються в античній літературі. Його вперше запозичив Есхіл у Гесіода,
перетворивши хитруна на героя, що кинув виклик богам.
 Одна з форм запозичення – переробка епічних творів на драматичні,
здійснена іншим автором. Так, М. Старицькому належить п’єса “Сорочинський
ярмарок”, літературною основою якого стала відома повість М. Гоголя з такою
ж назвою. Негативним виявом запозичення є плагіат, тобто привласнення
автором чужого твору. Зрідка такі випадки мають місце в літературному
процесі.