Макарчук Павло 11-Б Eсе

"Поезія - це завжди неповторність..."

Поезія... Таке коротке і змістовне слово! Вона і втішить, і пригорне, і

приголубить. Поетичне слово здатне проникати в таємниці людської душі,
закликати людину мислити образами, допомагає спілкуванню, розширює
кругозір.
Поезія залишається загадкою. Мистецтво поетичного слова допомагає
формувати і збагачувати внутрішній світ людини, позитивно впливає на її
свідомість розвиває інтелект, творчі здібності, естетичний смак. Зокрема, це
стосується молоді, яка за допомогою поезії зможе відкрити для себе
основоположні цінності життя.

На початку XX ст. поезія вражає небувалим розмаїттям жанрів і форм.

Поетична творчість як один із найпотужніших засобів мистецького
самовиявлення перетворюється на експериментальний майданчик з
докорінного оновлення мистецтва. Такого багатства літературних течій, шкіл
і творчих маніфестів в історії літератури ще не було. Якщо прозу можна
порівняти з великим кораблем зі складними надбудовами, що неспішно
прямує життєвими просторами, то поезія — це легкі й стрімкі вітрильники,
які мандрують морями почуттів у пошуках щастя, кохання, мрії.

Провідна роль у поезії цього періоду належала модерністським, зокрема

авангардистським, пошукам. Поетичні експерименти іспанця Федеріко Ґарсії
Лорки, австрійця Райнера Марії Рільке,французького поета Гійома
Аполлінера та інших митців сприяли змінам, яких зазнала художня форма
вірша. Завдяки синтезу різних видів мистецтв поезія стала вишуканішою та
різноманітнішою.

Криза реалістичної системи сприяла розквіту ліричного начала і в прозі

також, а отже, і поезії. Це був період, коли процеси суспільного занепаду
сформували відповідне сприйняття сучасності. Відбулися надзвичайно
глибокі зміни в настроях і самопочутті людей. І видатні поети, які
вирізнялися інтуїтивною чутливістю до того, що Геґель називав станом світу,
дуже добре зафіксували їх.

Гійом Аполлінер закликав поетів бути проводирями суспільства та йти

попереду цього суспільства. Поет, вважав Аполлінер, мусить боротися зі
старими поетичними штампами, творити несподіване, експериментувати.
 У віршах поета неможливо виділити щось головне, а щось другорядне. Бо
головне – реальність його душі, яка реагує на все, що він бачить у своєму
злеті.

“ Міст Мірабо ” – один з найромантичніших віршів Аполлінера. Він

нагадує подорож хвилями пам’яті, в якій було все: прощання з Марі, з
почуттям кохання, яке неодноразово надихало поета.
Згадуючи Марі, поет уявляє собі обличчя всіх тих жінок, з якими він
зустрівся у житті і з якими йому довелося розлучитися. Кохання до Марі
Лорансен насправді було найяскравішою подією в житті Аполлінера. Поета
турбувала її несхожість на його друзів, постійні сутички їхніх характерів,
зовсім різні сімейні традиції, що вбивали живе почуття, та все-таки він
сподівався, він вірив, що надія є і все можна повернути на краще.
Поезія “ Зарізана голубка й водограй ” належить до іншого циклу
віршів, що збереглися під назвою “ Вірші миру та війни ”. Поет з ностальгією
згадує мирне життя, в його уяві постають жіночі образи, вуста коханих, яких
вже нема, імена друзів, що вирушили на війну. Ліричний герой порівнює
нещасливу долю жіноцтва з зарізаною голубкою, що плакала біля фонтану до
самого ранку. У творі переважають червоні кольори, які асоціюються в
автора з кров’ю: зоря, червона квітка олеандру, вуста та море крові. Цей цикл
віршів Гійом Аполлінер присвятив засудженню жорстокої війни, що ламає
людські долі.
Він писав: “ Коли людина захотіла відтворити ходьбу, вона винайшла
колесо, яке зовсім не схоже на ногу, тобто вона вчинила по-
сюрреалістському, сама того не розуміючи ”.

Через здорові образи він прагне розкрити внутрішній світ, почуття. Ці

образи ніби нанизуються один на один, все, що бачить поет, підкоряється
його внутрішньому ритму, а реальність стає зовсім іншою “ новою
реальністю ”, або “ надреальністю ”:
Йдуть вівці йде сніжок лапатий
Чи то срібло чи то руно
Йдуть по вулиці солдати
Чом не дано так як давно
Мені це змінне серце мати.
Ці рядки відображають реальні картини, але висвітлені через
сприйняття героя, почуття якого змінюють реальність і створюють свою “
надреальність ”. У “ надреальності ” все: сніг, солдати, світло – все тужить за
коханою.
Аполлінер не використовує жодного розділового знака. Це створює
уявлення про плин дійсності, над якою герой вірша ніби летить у просторі і
часі, і неможливо виділити щось головне, а щось другорядне. Бо головне –
реальність його душі, яка впливає на все, що бачить він у своєму зльоті.
“ Реальність душі ” має свої “ пам’ятники ”, свої “ пейзажі ”, і вони
стають фактом існування “ надреальності ”, що створює поет. Тому у вірші
рівноправно існують і образи мистецтва, і цитати з інших літературних
творів, і безпосередні враження від цього світу:
Печальних радощів зазнать мені далося
Я вірний зрадниці не люблений люблю
О серце в городощах я рівен королю
Що згордувала ним красуня злотокоса.
Аполлінер був добре обізнаний у класичній літературі, він
використовує її скарб для створення своєї “ надреальності ”. Його літературні
звернення мають глибокий зміст, привертають читача до довічного, але
роблять його напрочуд новим і світлим.
Гійом Аполлінер заклав підвалини нового “ сюрреалістичного
мистецтва ”. В його творах реальність зображується у своєрідному синтезі,
нерозривному зв’язку і взаємовпливу внутрішнього світу людини і
реальності.

Поезія — це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.
Л. Костенко