Практичне заняття 2

1. Імпресіонізм як мистецький напрямок у світовій культурі та літературі.

Ознаки імпресіоністичного стилю – це відсутність чітко заданої форми,

прагнення передати предмет в уривчастих, миттєво фіксуючих кожне
враження штрихах, що складають єдине ціле.

Імпресіоністи сконцентрували свою увагу на яскравій стороні реального

світу, не заглиблюючись у сутність подій, поставили за мету наповнити
мистецтво сонцем, утвердити відкритий яскравий живий колір і тим самим
замкнули своє мистецтво у сфері нічим не засмученої радості.

Щастя життя та життєствердний оптимізм є найбільш привабливим в

імпресіонізмі. Однак це свідчить і про обмеженість його можливостей. Якою
б не була трагічна об’єктивна дійсність, яким би не був душевний стан, в
творах імпресіоністів панує святкова емоційна налаштованість. Майже
одночасно з художниками-імпресіоністами заявили про себе композитори і
скульптури, романісти й новелісти, поети і драматурги, чия творчість
базувалася на миттєвих враженнях від побаченого.

Імпресіонізм у літературі став лише стильовим рухом, який спочатку збігався

з символізмом, а згодом позначився на стилі всієї модерністської прози. Він
постав як спроба відходу від народницької традиції, намагання накреслити
нові шляхи розвитку мистецтва. Імпресіоністична стильова тенденція
складається на певному етапі розвитку літератури як схильність ряду
письменників до зображення світу через враження.

Імпресіоністична течія – це коло письменників з імпресіоністичним

світобаченням, які виступають у літературі з близькими ідейними,
естетичними настановами. Письменники-імпресіоністи відтворювали світ
таким, яким він видався у процесі безпосереднього сприйняття, створювали
фрагментарну, етюдну, незавершену картину, відтворювали деталь предмета
чи явища. Стилістика письменників-імпресіоністів відзначалася
недомовленістю, уривчастістю оповіді, частим використанням
метафоризованих епітетів, численних означень та детальних описів.

«Бачити, відчувати, виражати – в цьому все мистецтво», – так формулювали

своє розуміння художньої творчості брати Гонкур, яких вважають
основоположниками нового напрямку в європейській літературі. Їхня зріла
творчість 60-их років ХІХ ст. засвідчила утвердження нової, «артистичної»
манери письма. Пізніше вплив імпресіоністичної поетики відчутний у прозі
М. Пруста, в поезії – у Ш. Бодлера, П. Верлена, А. Рембо. В українській
літературі імпресіонізм перш за все пов’язують з іменем М. Коцюбинського.
Елементи імпресіоністичної стильової манери позначилися на творчості В.
Стефаника, О. Кобилянської, Г. Косинки, А. Головка, М. Хвильового, М.
Івченка.

2. «Intermezzo» — яскравий приклад синкретизму творчої палітри

М. Коцюбинського.

Як зазначає Ю. Кузнецов: „На перший погляд, новела „Intermezzo” становить

майже суцільний пейзаж – опис природи в її багатоманітних виявах.
Насправді ж образи квітів, рослин, птахів, тварин – це лише зовнішні вияви
тих внутрішніх явищ і процесів, що відбуваються в душі героя. І письменник
дає читачеві ключ до розуміння цієї складної образної мови природи, носіями
якої виступають „дійові особи” – „ниви у червні”, „сонце”, „зозуля”,
„жайворонки” та інші образи”.

У зображенні внутрішнього, душевного, світу М. Коцюбинський спирається

на загальні принципи синкретизму естетики імпресіонізму, символізму,
неоромантизму. З метою передачі читачеві всієї глибини кризи і пов’язаного
з нею відчуття огиди до „людини”, яку відчуває вкрай втомлений ліричний
герой, автор застосовує, хоч і нечисленні, створені з використанням кольору,
епітети, порівняння й метафори. Передаючи стан крайньої втоми ліричного
героя, М. Коцюбинський зображує майже повну несприйнятливість його
душі до будь-яких вражень. Психічний стан огиди до всього, що пов’язане з
людською діяльністю, відчуття відрази до цих „незчисленних „треба” та
безконечних „мусиш”.

При цьому роль кольору є визначальна. Не випадково літературознавець Ю.

Кузнецов зазначає, що „висвітлюючи психічну сферу героя, письменник
постійно „включає” емоційно-почуттєву складову, показує переживання
через потік світосприймання. Досягнення Коцюбинського насамперед і
полягало в тому, що йому за допомогою кольору, звукових вражень вдалося
відтворити реальний перебіг психічних процесів, порухів душі людини в
їхній дійсній складності”

Чорний колір має вкрай негативне семантичне навантаження. За допомогою

використання темних кольорів, автор відображає пригнічений стан психіки
людини, душевну кризу.

 Се ти одягла землю в камінь й залізо, се ти через вікна будинків —

тисячі чорних ротів — вічно дихаєш смородом.
  Десять чорних кімнат, налитих пітьмою по самі вінця.
 Я чую твердість і форму затоплених на дні чорної пітьми меблів і
скрип помосту під їх вагою.
 Погашу лампу і сам потону у чорній пітьмі.

Ліричний герой порівнює вікна будинків з „тисячами чорних ротів”, говорить

про забруднення людиною повітря „пилом та димом” – у прямому сенсі, а
серця – „брудом свого існування” – у переносному.

Білий колір – полісемантичний і в українській етнокультурі інтегрує

одночасно різноманітні, часом протилежні, значення. В аналізованому творі,
залежно від ситуації, набуває як позитивного, так і негативного значення. Як
приклад, автор наділяє усіх трьох вівчарок, як складових єдиного
темпераменту, білим кольором. Біла вовна, і білі хутряні ногавиці мають, в
залежності від ситуації різне значення. В одній ситуації передають лють,
агресію, в другій – розслаблену впевненість і гордовитість.

 Як троє білих ведмедів. Може, вони мене роздеруть, а може, приймуть

запросини в поле.

Дні ліричного героя проходять на лоні природи, серед поля (тут відбувається
процес душевного катарсису). Видається, що автор описує суцільний пейзаж,
але в дійсності, через зовнішні предмети та явища передає внутрішній стан
героя. При цьому роль кольору є визначальна. Не випадково Ю. Кузнецов
зазначає, що „висвітлюючи психічну сферу героя, письменник постійно
„включає” емоційно-почуттєву складову, показує переживання через потік
світосприймання. Досягнення Коцюбинського насамперед і полягало в тому,
що йому за допомогою кольору, звукових вражень вдалося відтворити
реальний перебіг психічних процесів, порухів душі людини в їхній дійсній
складності” [6, с. 155].

Зелений. М. Коцюбинський передає перебіг психічних процесів героя за

допомогою художніх засобів з використанням образотворчих прийомів.
Ліричний герой має окремий світ, який представлений зеленим кольором, що
символізує душевний спокій.

 І благословен я був між золотим сонцем й зеленою землею.

Благословен був спокій моєї душі.
 Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим
хлібом.
  Так тихо, спокійно в зелених берегах, що хочеться сісти на човен й
поплисти.
 А там ячмінь хилиться й тче... тче з тонких вусів зелений серпанок.

Окрім зеленого, тут широко представлені синій, жовтий як його складові,

значно рідше зустрічаються чорний та білий, що свідчить про витиснення з
душі ліричного героя негативних емоцій позитивними.

Сонце додає третю барву – жовту. Віктор. Драгунський відзначав: „Якщо до

зеленого світла додати червоне, то отримаємо жовте. Це оптичне об’єднання
обох кольорів у жовтий відповідає і психологічному началу жовтого
кольору…Жовтий виражає ексцентричну розрядку збудженої натури”. Саме
такий стан є актуальним для ліричного героя, що переконує в оптимальності
вибору автором кольорів для розкриття психічних станів свого героя.

 А я все йду, самотній на землі, як сонце на небі, і так мені добре.

 І повні очі сяйва сонця, бо кожна стеблина бере від нього й назад
вертає відбитий від себе блиск.
 Дивись же на мене, сонце, й засмали мою душу, як засмалило тіло, щоб
вона була недоступна для комариного жала

Загалом ми бачимо, що з перебігом подій у творі й зміною вражень автора,

відбувається зміна кольорів від „темних” до більш „світлих”, яскравих,
життєстверджуючих. Окрім того, відбувається зміна семантичного
наповнення кольорів. Якщо на початку новели кольори передають
пригнічений стан душі героя, то згодом вони набувають позитивного
значення. Це саме стосується ф чорного кольору.

 Або той чорний разовий хліб, який так гарно, по-сільськи пахне.
 Йдемо повз чорний пар. Тепло дихнула в лице пухка чорна рілля, повна
спокою й надії.

М. Коцюбинський застосовує музичні прийоми, зокрема, в оповіданні

“Іntermezzo”. Це італійське слово в буквальному перекладі означає “перерва”.
Так у XVII ст. називали невеличкий музичний твір, що виконувався в перерві
між актами трагедії, а пізніше – опери. Коцюбинський уживав термін у
переносному значенні, зображаючи перепочинок ліричного героя твору на
лоні природи. Пленерні враження перетворюються на симфонію поля; її
супроводжує хор жайворонків, котрі “грають на проміннях”, породжуючи
“яскравий згук”, “б’ють дзьобами в золото сонця ”, “в небі співають хори,
грають цілі оркестри”, бринить “срібна струна цвіркуна”.
Звуконаслідування використовуються в художньому творі як додатковий
засіб звукової виразності, що конкретизує якесь одне явище або його ознаку,
уже описану за допомогою інших мовних одиниць, і таким чином актуалізує
її. Це добре ілюструє приклад з новели М. Коцюбинського «Intermezzo», на
початку якої подано майстерний опис співу жайворонків за допомогою
словосполучень і виразів пісня свердляча, дзвінка, металева, капризна; гострі,
колючі звуки: дрібно сиплеться регіт на металеву дошку, як шріт, а потім
увиразнюється цей опис варіантними звуконаслідуваннями тью-і, тью-і, ті-і-і,
трійю-тіхтіх; створюється звукова конкретизація опису співу жайворонків,
що формує в нашій уяві відповідний звуковий образ: «Се жайворонки... Се
вони, невидимі, кидають з неба на поле свердлячу пісню. Дзвінку, металеву й
капризну, так що вухо ловить і не може зловити її переливів... Блискають
тільки гострі, колючі звуки, і дрібно сиплеться регіт на металеву дошку, як
шріт. Хочу спіймати, записати у пам’яті — і не виходить. От-от,
здається...Тью-і, тью-і, ті-і-і... Ні, зовсім не так. Трійю-тіх-тіх...». Цей
приклад ілюструє орієнтовний, приблизний характер звуконаслідувань:
ліричний герой хоче «спіймати, записати у пам’яті» спів жайворонків — «і не
виходить». Використано два фонематичні варіанти звуконаслідування щоб
показати, що жодний з них не є адекватним природному співу жайворонків.

3. Жанрова особливість твору «Intermezzo»: новела з ознаками «поезії в

прозі».

Після 1901 року провідним жанром малої прози М. Коцюбинського стала

соціально-психологічна новела. “Особливість стилю Коцюбинського, – і це
має безпосередній стосунок до його імпресіонізму, – полягає в тому, що він,
як правило, не змальовує раціональну сферу психіки людини. Психічний світ
персонажів у Коцюбинського постає насамперед у зовсім іншому вимірі –
емоційно-чуттєвому” [2, с. 47]. М. Коцюбинський зруйнував узвичаєні межі
прози й поезії, повернув мистецтву його первісну давньогрецьку назву, бо
його проза – по суті та сама поезія. Митець створив жанрові видозміни
оповідання й новели. Наприклад, за жанром “Intermezzo” є новелою, проте це
лірична, точніше, лірико-драматична поема в прозі, що є близькою до
симфонії. Образи-персонажі творів М. Коцюбинського ми не тільки бачимо,
а й чуємо, сприймаємо дотиком, відчуваємо запах, вони здатні впливати на
інтелект і душу, викликати певні бажання, перетворювати звичайне в
поетичне і незвичне. У творах М. Коцюбинського відчутною є надія на
майбутнє, готовність боротися за нього, любов до народу, до його праці, до
духовних і матеріальних потреб людини, до рідної землі. Визначальна риса
новел М. Коцюбинського – показ почуттів і переживань героїв переважно
шляхом цілеспрямованого добору певних фактів, деталей пейзажу, портрета,
інтер’єра. Специфіка психологізму Коцюбинського-новеліста виявляється в
тому, що внутрішній світ зображено через суб’єктивні переживання героя.
Психічний стан героя М. Коцюбинський відтворював як постійну складову в
структурі характеру, той фон, на якому виявляються психічні процеси і
властивості особистості. Письменник умів помітити нове у давно відомому
явищі і подати його по-своєму. Для М. Коцюбинського взагалі характерна
виняткова пластичність і мальовничість описів природи, речей, персонажів.
Він часто подає образи як живописець. У нього навіть звуки інколи мають
певне забарвлення. Еволюція мистецтва пейзажу в творчості письменника
продовжувала лінію поглиблення сприйняття й художнього відтворення
природи. Письменник дуже вдало використовував зорові та слухові образи:
«прагнув досягти якнайглибшого реалістичного змалювання дійсності,
правдивого відтворення її, саме тому у пейзажах М.Коцюбинського
“використано зорові, слухові, дотикові, нюхові враження” [5, с. 5].
Досягнення М. Коцюбинського насамперед і полягало в тому, що йому за
допомогою кольору, звукових вражень вдалося відтворити реальний перебіг
психічних процесів, порухів душі людини в їх дійсній складності. Варто
зазначити, що письменник, як і всі імпресіоністи, не зображував типових
характерів, а відтворював неповторну індивідуальність особистості.
Психологізм і ліризм є найсуттєвішими ознаками новели нового типу у
творчості М.Коцюбинського, які свідчили про неповторність внутрішнього
світу самого автора, його витонченої внутрішньої організації, що
позначилось на жанрових особливостях новелістики письменника.
Психологічне в творах митця стало не тільки важливим засобом зображення
соціального, а й зумовило застосування характерних художніх прийомів.
Певну роль у цьому відіграли також інтерес письменника до наукових знань з
психології, ряд обставин особистого життя, нахил до самоспостереження.

4. Нові художні принципи зображення героя в новелі «Intermezzo» — від

знаковості сюжету до знаковості мікрообразу — його смислотворчої
сутності, де панує слово та почуття персонажа, суб’єктивне бачення
себе та навколишнього світу.

Особливість імпресіонізму М. Коцюбинського полягає не у відмові од

художнього аналізу людини як соціальної істоти, а у підпорядкуванні показу
всіх сфер її психічного життя саме цій визначальній якості. Відповідно до
художнього задуму письменник вдається до відтворення найрізноманітніших
психічних станів. Збагачується його досвід розуміння та образного освоєння
психічних явищ. У М. Коцюбинського багато відмінного, своєрідного. У його
творах бачимо відображення процесів взаємозв’язку свідомості та
самосвідомості, свідомості та підсвідомості і т.д. Крім того, митець
використовував особливі, авторські, засоби зображення душевного стану
героя. Одним з найпоширеніших є окреслення на початку твору того
замкненого художнього простору, який відразу дає певну настроєву
тональність і одразу вводить читача в атмосферу переживань персонажа.
Контраст світлотіні в експозиційному інтер’єрі нерідко символізує
протистояння життя і смерті. Це ті категорії, які властиві думці ліричного
героя

Знесилений негараздами суспільного життя герой новели на лоні природи

«пустив свою душу під чорний пар». Занурюючись у світ спокою, він
відновлює зранену душу, відпочиваючи від обтяжливого спілкування: «Так і
протікали дні мого intermezzo серед безлюддя, тиші й самоти».

Застосувавши прийом психологічного паралелізму, автор змальовує

гармонійну єдність особи з природою: «І благословен я був між золотим
сонцем й зеленою землею». У цьому виявляється іманентна риса
імпресіоністичного пейзажу, що виступає засобом художнього зображення
душевного стану персонажа, виконуючи не інформативну, а настроєву
функцію. Створюючи краєвиди, письменник «співвідносить їх із людськими
інтересами, настроями, роздумами, переживаннями» [6:528]. Герой М.
Коцюбинського розуміє й відчуває свою причетність до навколишнього
світу, оскільки він один із багатьох у цій низці суб’єктів.

Сприйняття героєм як предметів і явищ довкілля, так і свого внутрішнього

світу формується за допомогою інформації, отриманої від органів чуття. В
імпресіоністичній новелі М. Коцюбинського багата кольористична палітра,
різноманітні звукові, тактильні, ольфакторні та смакові образи: «фіолетові
метелики цвіту», «сіра маленька пташка, як грудка землі», «А згори сипле та
й сипле… витрушує душу з дзвіночків, струже срібні дошки і свердлить
крицю, плаче, голосить і сіє регіт на дрібне сито. Он зірвався один яскравий
згук і впав між ниви червоним куколем», «Гладжу рукою соболину шерсть
ячменів, шовк колосистої хвилі», «Приходив обвіяний духом полів, свіжий,
як дика квітка», «Я пив її, свіжу, холодну, ще повну снів» тощо.

Змальовуючи сенсорно відчутий хронотоп степу, письменникімпресіоніст

поєднує зорові, слухові, дотикові образи: «зелені ниви з шовковим шумом»,
«шелест шовку», «вогко підпадьомкує перепел», «яскравий згук»,
«Блискають тільки гострі, колючі згуки», «пісня дзвінка, металева й
капризна», «Мене спиняє біла піна гречок, запашна, легка, наче збита
крилами бджіл. Просто під ноги лягла співуча арфа й гуде на всі струни»,
«Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом» тощо.

Однією з функцій пейзажу є та, що він зумовлює «поворот дії твору» [6:528].
Так, перебування на лоні природи, яка протистоїть соціуму як самодостатній
світ, викликало зміну емоційного стану героя М. Коцюбинського (апатія й
відсторонення переросли в зацікавлення й причетність). Поворот
здійснюється завдяки прийому пуанту – характерної особливості композиції
новели, жанру, у якому активно працював Коцюбинський-імпресіоніст і який
у цьому творі він використовує двічі.

Відновлений герой прагне людського товариства. Про це свідчить шість разів

вжите словосполучення «Говори, говори!», яке звучать рефреном у третій
частині твору з типом «людина – людина». Бажання почути знедолену
людину – маркер готовності до початку нового життєвого етапу. Усамітнення
стало як формою відпочинку, так і методом подолання стресу. Релаксуюче
дозвілля заспокійливо вплинуло на героя «Intermezzo», сповнило
животвірною енергією, відновило душевний спокій, оскільки, звільнений від
суспільних обов’язків, він мав змогу бути на одинці як із собою, так із
Всесвітом

5. Поетика імпресіонізму в повісті «Тіні забутих предків».

За суттю своєю ця повість виразно імпресіоністична. Назвемо основні риси

цієї домінантної художньої підсистеми, виявлені у творі:

- Фрагментарність, динамізм сюжету;

- часопростір ущільнюється, твір побудований за циклічним принципом

часопростору, «відповідним духові міфу, коли все найістотніше
повторюється в світі, а людське життя становить у цьому одвічному процесі
лише одне коло» [1, с. 148];

- психологізм, що визначається увагою до сфери ірраціонального,

підсвідомого, зосередженістю на враженнях, відчуттях, емоціях;

- орієнтування у процесі характеристики образів на почуттєвість, увага до

мінливих нюансів настрою, до невпинного перебігу почуттів (скажімо,

Палагна молиться за дитятко від Івана – далі злість на Мольфара, бо пропало

ворожіння – ще далі її думки крутяться навколо Юри, вона почуває його
тепле дихання на своїх грудях – і ось вона вже його любаска);

- герої вразливі, зі складною душевною конструкцією, з винятковою

витонченістю сприйняття (наприклад, Іван Палійчук наділений тонкою

психологічною організацією, він митець: «Задуманий все, встромляв очі поза

гори, неначе видів, чого не бачили другі, прикладав мережану дудку до

повних уст, і чудна пісня, якої ніхто не грав, тихо спадала на зелену отаву

царинок…» [2, с. 165], Іван творив мелодії, черпаючи їх із природи; Марічка

складає співанки. Ростислав Чопик гарно підмітив: «Марічка чує слова,

Іванко чує мелодії. А разом вони – пісня» [3, с. 29]; за концепцією автора,

головний персонаж наділений ірреальним світовідчуванням від дитинства й

до смерті;

- занурення у внутрішній світ героя, його візій і галюцинацій, постійне

гойдання між мовою автора й мовою персонажа, що дається без лапок,

намагання автора злитися зі своїм героєм;

- культ краси природи, пленерність зображення, читачів вражає здатність

автора помічати найтонші нюанси у природі, М. Коцюбинський навчив нас

слухати, як «чорні смереки безперестанку спускають сум у Черемош»,

бачити «смерекові чорні ліси з їх синім диханням», чути й бачити, як

«зеленим духом дихнули смереки», «зеленим сміхом засміялися трави»,

спостерігати, як «Черемош мчить, жене зелену кров гір, неспокійну й

шумливу…»;

- домінування естетичної функції кольорів, світлотіней, звукових барв і

тонів: «вівці сивим туманом котились попід ногами», «гори голубіють

навколо, як море…», «блакитне небо замазалось сірим», «отара овець…, як

сірий лишай», «гори цвітуть вогнями й синій дим загортає смереки прозорим

серпанком», «під блідим ще небом оповідав свій сон Черемош», «біласті

плями, як лишаї, повзли по ньому (тілу – С. Ж.) ледве помітною тінню», «з-за
Ігриця оксамитовим гулом котився грім»:

- ліризація епічного жанру; історію кохання Івана й Марічки, поєднання

людини з природою письменник перетворив на поему (ліричну, настроєву),

сповнену якогось іншого, ірреального світу. Максим Рильський, вражений

мальовничою панорамою казкової краси, й сили гуцульського субетносу у

«Тінях забутих предків, писав: «Ця повість дихає пахощами поезії народних

переказів і повір’їв, овіяна гірським, карпатським вітром, осяяна сонячною

красою Гуцульщини» [4, с. 184]. Як і в ліричній поезії, тут об’єктом

дослідження є почуття й душевні стани

6. Система образів твору. Образи-символи як засоби індивідуалізації

героїв.