3

ВСТУП

Українська література кінця ХІХ – початку ХХ століття переживає ті самі

процеси, що і європейська. З’являється нова плеяда митців і течій, відбувається
ламання старих форм, пошук нових виражальних засобів – у широкому
розумінні перехід від реалізму до модернізму. Процесам в українській
драматургії цього періоду присвячена монографія Н. Малютіної «Українська
драматургія кінця ХІХ – початку ХХ століття»1.
В історії української літератури і суспільно-політичного руху другої
половини ХІХ – початку ХХ ст. І. Карпенко-Карий займає одне з
найпочесніших місць. Митець проявив себе у різних сферах: активний діяч
аматорського театру в 60-70-х роках, діяльний член таємного революційного
гуртка в Єлисаветграді кінця 70-х – початку 80-х років, театральний рецензент,
прозаїк, драматург, актор і організатор театральної справи. Але найбільше
відомий був І. Карпенко-Карий за життя як драматург2.
Саме І. Карпенко-Карий разом із М. Кропивницьким та М. Старицьким
були провідними діячами українського професійного театру, який зародився на
винятково складному тлі економічного, політичного, культурного життя
останніх десятиріч ХІХ ст. У цій славетній тріаді І. Карпенку-Карому належить
особлива роль – у своїй творчості він ніби підсумував зусилля своїх
попередників і сучасників, синтезував те краще, що було в реалістичній, а
почасти й романтичній драматургії, плідно реформував українську драму і
комедію в напрямку новітньої суспільної драми3.
Ім’я Карпенка-Карого стоїть у першім ряду корифеїв українського театру.
Активний громадсько-культурний діяч, талановитий організатор театральної
справи, він був і найвидатнішим  українським драматургом другої половини
ХІХ – початку ХХ століття, віддавши народу понад сорок років своєї творчої
1
Малютіна Н. Українська драматургія кінця ХІХ – початку ХХ ст. / Н. Малютіна. – К. : Академвидав, 2010. –
256 с.
2
Карпенко-Карий І. К. Драматичні твори / Вступ. ст., упоряд. і приміт. Р. Я. Пилипчука; ред. С.Д.Зубков. – К.:
Наукова думка, 1989. – С. 5.
3
Іван Тобілевич (І.Карпенко-Карий) // Історія української літератури ХІХ ст. (70-90-роки): У 2 кн.: Підручник /
За ред. О.Д.Гнідан. – К.: Вища школа, 2003. – Кн.1. – С. 545.
 4

діяльності спочатку в самодіяльному, а потім у професійному театрі. Разом з

М.Л. Кропивницьким, М. П. Старицьким, Панасом Мирним, І. Я. Франком,
М.К. Заньковецькою, М. К. Садовським,   П. К. Саксаганським та іншими
видатними драматургами й артистами Іван Карпенко-Карий боровся за
високоідейну драматургію і сценічну майстерність, за український народний
театр1.
Як слушно відзначив С.Єфремов, «найбільша заслуга Карпенка-Карого на
ниві нашого письменства лежить у тому, що він перший рішуче порвав з
традиційною хибою всіх українських драматургів переднішого часу. Знаючи
народне життя дуже добре, прислухаючись уважно до нових серед народу
напрямів, уміючи підхопити їх і в цікавій мистецькій формі перенести на сцену
й показати життя, душу своїх героїв – Карпенко-Карий поставив наше
драматичне письменство на нову стежку»2.
Драматична творчiсть Ιвана Карпенка-Карого представлена в наукових
працях багатьох лiтературознавцiв, таких як: Я. Мамонтов, О. Борщаговський,
З. Мороз, Б. Шнайдер, Л.Стеценко, О.Цибаньова, І. Франко, Н. Падалка,
В.Дудко, Л. Дем’янівська, С. Єфремов, Н.Малютіна, Л. Чернікова, С. Бронза,
А. Новиков, Т. Оладько, В. Івашків, О.Бабенко, О. Гольник, А. Козлов,
Л.Павлішена та інші. Їх дослідження складають значну частину дискурсу,
котрий стосується драматургічної майстерності автора та української
драматургії кінця ХІХ – початку ХХ століття. Проте, на наш погляд, драми з
життя iнтелiґенцiï «Суєта» та «Житейське море» дослiджені недостатньо, хоча
певні здобутки вже є.
Зокрема, Л. Павлішена у драмах «Суєта» та «Житейське море» знаходить
риси «нової драми»: «Принцип незавершеної кінцівки, притаманний «новій
драмі», не пропонує розв’язання проблем, а лише їх порушує, загострюючи
конфлікт. . П’єси «Суєта» та «Житейське море» – зразки нової, інтелектуальної
символічно-модерністської драматургії, поряд з тією, яка відкрилась світові у

1
Скрипник І. П. Іван Карпенко-Карий (Іван Карпович Тобілевич). Літературний портрет. – К.: Держлітвидав
України, 1960. – С. 3-4.
2
Єфремов С. Карпенко-Карий // Вибране: Статті. Наукові розвідки. / Упоряд., передм. та прим. Е.Соловей. – К.:
Наукова думка, 1993. – С. 180.
 5

творчості Г. Ібсена, Б. Шоу, А. Чехова» 1. Л. Павлішена також говорить про

основний конфлікт «Суєти» як про площину зіткнення двох протилежних
позицій або систем моралі – «суто селянської, яка ґрунтується на безмежній
прив’язаності до землі, та позиції «амбітного втікача» від самого себе, що
породжена «спотвореною» мораллю кар’єристів»2.
Павлішена зазначає, що «Суєта» та «Житейське море» «демонструють
еволюцію І. Карпенка-Карого до «нової драми», драми ідей, драми свідомості
та інтелектуальної драми» Дослідниця робить спробу охарактеризувати жанри
драматургії І. Тобілевича, роблячи акцент на двох останніх драмах митця,
наголошуючи на їх інтелектуальності та символічності. Досліджуючи загалом
жанр комедії, Л. Павлішена доходить до висновку, що драма І. Тобілевича має
деякі виражені характерні риси Брехтівського театру: «Певну роль у жанровому
визначенні відіграють ознаки родової дифузії – у комедії ледь помітно
проступає епічне начало, характерне для епічного театру Б. Брехта» 3.
О. Бабенко присвячує окрему розвідку елементам модернізму у
драматургії І.Тобілевича, виділяючи такі риси: початки драми-дискусії в
«Суєті» та «Житейському морі» (дискусії про моральну дисципліну, життєві
компроміси; наявний підтекст та психологічні паузи); символізація основних
образів «Суєти» та «Житейського моря» 4.
Отже, дослідники різних років вважають І. Тобілевича автором, який у
своїй творчості відходить від романтично-побутової драми, передчуває новий
психологічний модерний театр.
Тож можна стверджувати, що в літературознавчому дискурсі драматургію
І. Тобілевича вписують не лише в українську драматургію, ставлячи поруч із М.
Кропивницьким, М. Старицьким, та іншими видатними драматургами того

1
Павлішена Л. Модифікація жанру комедії у творчості Івана Карпенка-Карого: автореф. дис. канд. філол. наук:
10.01.01 / Л. Павлішена. – Чернівці, 2010. – С. 17.
2
Павлішена Л. Образи-символи у «серйозних» комедіях Івана Карпенка-Карого «Суєта» та «Житейське море» /
Л. Павлішена // Молодий вчений. – Випуск 1, 2015. – С. 67.
3
Павлішена Л. Модифікація жанру комедії у творчості Івана Карпенка-Карого: автореф. дис. канд. філол. наук:
10.01.01 / Л. Павлішена. – Чернівці, 2010. – С. 16–17.
4
Бабенко О. Самоцвіти степів полинових. Із спостережень над творчістю видатних земляків / О. Бабенко. –
Кіровоград : Центрально-українське видавництво, 2012. – С. 164.
 6

часу, а й у контекст загальноєвропейської драми кінця ХІХ – початку ХХ

століття.
«Я думаю, що моя сила найбільша у драмі», – писав М. Старицький
І.Франкові. Це й справді так. Інтенсивній роботі митця в жанрі драматургії
сприяли суспільні й особисті обставини1.
Ми можемо обмежитися короткою розмовою про драматичну діяльність
Старицького не тому, що та діяльність мала меншу вагу, а тому, що вона далеко
більше звісна і в значній часті оцінена по заслузі. В Старицькім давно
призначено одного з батьків нового українського театру2.
Найулюбленішими його драматургами, вчителями були класики російської
літератури Гоголь та Островський. За свідченням М. Старицького, вони стали
для нього своєрідною школою драматургічної майстерності.
Велике значення для письменника мали також дружні взаємини з
І.Карпенком-Карим, М. Кропивницьким та іншими корифеями української
сцени – М. Заньковецькою, М. Садовським, і П. Саксаганським. Все це сприяло
формуванню М. Старицького як драматурга та організатора українського
народного театру, спрямовувало його на шлях реалізму.
Талант М. Старицького був різнобічний, але найбільше він проявився в
драматургії. Тому він найширше відомий саме як драматург. Драматургічна
спадщина Старицького складається з оригінальних творів, інсценізацій
прозових творів та обробок малосценічних драм і комедій українських і
російських письменників.
Починав свою творчість письменник інсценізаціями та переробками,
особливо багато працював над інсценізаціями творів Гоголя. Праця над
творчістю Гоголя була для М. Старицького школою на шляху до оригінальної
творчості. Творчість Гоголя зробила вирішальний вплив на формування
реалістичного творчого методу Старицького, на характер зображення

1
Історія української літератури ХІХ ст. (70-90-ті роки).: У 2 кн.; Підручник / О. Д. Гнідан, Л. С. Дем’янівська,
С. С. Кіраль та ін.; За ред. О. Д. Гнідан. – К.: Вища шк.,2003. – Кн. 1. – С. 517.
2
Матеріали до вивчення історії української літератури [Текст] : в 5-ти т. : посіб. для філол. ф-тів і педаг. ін-тів /
[редкол. О. І. Білецький [та ін.]. - Київ : Рад. шк., 1959 - 1966. Т. III : Література другої половини XIX ст. /
упоряд. М. П. Комишанченко. – 1960. – С. 381.
 7

героїчного минулого українського народу, а також на творче використання

етнографічно-побутового матеріалу1.
Драматургiя М. Старицького розвивалася протягом сорока рокiв вiд
лібрето опери «Гаркуша» (за однойменною драмою О. Стороженка (1864) до
незавершеної перед смертю автора (1904) оригiнальної iсторичної драми
«Владислав IV».
Для того, щоб правильно визначити мiсце i значення драматичної
спадщини М. Старицького в iсторiї української драматургiї, треба нагадати, що
до виступу його як драматурга,— а вiн почався майже одночасно з появою
перших творiв М. Кропивницького,— українських драматичних творiв було
мало (класичнi п'єси «Наталка Полтавка» i «Москаль-чарiвник» І.
Котляревського, «Сватання на Гончарiвцi» i «Шельменко-денщик» Г. Квiтка-
Основ’яненка, «Простак» В. Гоголя (батька), «Назар Стодоля» Т.Шевченка).
Були спроби поширити український репертуар за рахунок таких драматичних
творiв, як «Щира любов» Г. Квiтки-Основ’яненка, «Чорноморський побит на
Кубанi» Я. Кухаренка,, але цi спроби не дали належних наслiдкiв2.
М. Старицький ще в 70-х роках уславився як поет i перекладач кращих
зразкiв росiйської та зарубiжних лiтератур. Тож цiлком послiдовно, поруч з
перекладами лiричних i епiчних творiв, вiн почав перекладати й драматичнi, як
наприклад, трагедiю «Фауст» Гете, уривок якої був потiм умiщений у виданнi
«Поезiї» М. Старицького (1908 р.).
Розквіт драматургічної і поетичної творчості, а також громадсько-
культурної діяльності М. Старицького припадає на 1880-1890-і роки – час
напруженої суспільно-політичної боротьби.
Починаючи з 1881 р., він пише основну масу оригінальних драм і
поезій, у 1881 р. закінчує драму «Не судилось»; протягом 80-х років інсценізує
повість Гоголя «Тарас Бульба» і ін.
У 1883 р. М. Старицький стає на чолі першого професіонального
українського театру і виявляє кипучу енергію в боротьбі з цензурою, в
1
Матеріали до вивчення історії української літератури [Текст] : в 5-ти т. : посіб. для філол. ф-тів і педаг. ін-тів /
[редкол. О. І. Білецький [та ін.]. - Київ : Рад. шк., 1959 - 1966. Т. III : Література другої половини XIX ст. /
упоряд. М. П. Комишанченко. – 1960. – С. 389.
2
Комишанченко М. Михайло Старицький: Літературний портрет. – К., 1968. – С. 59-60.
 8

організації артистичних сил. Але через цілий ряд причин він змушений був в
1885 р. залишити трупу корифеїв і організував нову трупу з молодих артистів.
Залишивши працю в театрі, він розвинув дивовижну за своїм розмахом
письменницьку діяльність, написавши багато драматичних, поетичних і
прозових творів українською і російською мовою1.
Хоч і яку велику заслугу поклав Старицький коло заснування
українського театру і коло поставлення першої української трупи на висоті
взірцевої трупи, то все-таки в інтересі українського письменства й українських
видавництв у Росії приходиться дуже жалкувати, що завдяки театрові він
перервав свою видавничу діяльність, так гарно розпочату в 80-х роках2.
Художнє мислення М. Старицького виявляло індивідуальність митця
передусім як театрального режисера (його вважають не лише «першим і
незрівнянним режисером української сцени протягом цілого дев’ятнадцятого
віку», а й «найтеатральнішим» з усіх українських драматичних письменників
ХІХ ст.)3.
Драматична творчiсть Михайла Старицького представлена в наукових
працях багатьох лiтературознавцiв. Хронологічно ми можемо записати їх таким
чином: Б. Грінченко, А. Борковський, І. Франко, Н. Ф. Сумцов, Н. Кобринська,
Л. Сокирко, І. О. Мар’яненко, Й. Куриленко, В. А. Сахновський-Панкеєв,
В.Г.Хоменко, Л. Л. Ленюк, З. П. Мороз, М. Комишанченко, Н. Костомаров,
В.Коломієць, С. Єфремов, О. Цибаньова, В. Поліщук, Н. Левченко,
Г.Гаджимова, Г. Александрова, І. Цуркан.
Актуальність теми дослідження. Мистецтво драматургії І. Тобілевича та
М. Старицького досліджували багато літературознавців. Проте, на наш погляд,
драми «Суєта», «Житейське море» та «Не судилось»,  дослiдженi неповно,
фрагментарно, оскільки у лiтературних працях не придiлено достатньої уваги
проблематицi та системi образiв, не зроблено й типологічних зіставлень.

1
Матеріали до вивчення історії української літератури [Текст] : в 5-ти т. : посіб. для філол. ф-тів і педаг. ін-тів /
[редкол. О. І. Білецький [та ін.]. - Київ : Рад. шк., 1959 - 1966. Т. III : Література другої половини XIX ст. /
упоряд. М. П. Комишанченко. – 1960. – С. 387.
2
Там само. – С. 383.
3
Історія української літератури ХІХ ст.: У 2 кн. Кн. 2: І-90 Підручник / За ред. акад. М. Г. Жулинського. – К.:
Либідь, 2006. – С. 622.
 9

Мета і завдання дослідження. Основна мета нашої роботи – простежити,

які типи української інтелігенції представлені у драмах «Суєта» і «Житейське
море» Ιвана Карпенка-Карого та «Не судилось» Михайла Старицького. Ця мета
передбачає розв’язання низки конкретних завдань:
1) охарактеризувати творчість Ιвана Карпенка-Карого та Михайла
Старицького у контексті розвитку української драматургії ІІ половини
ХІХ століття;
2) розглянути проблематику драм «Суєта», «Житейське море» та «Не
судилось»;
3) проаналізувати систему образів;
4) простежити формування української народницької інтелігенції в
пореформених умовах;
5) охарактеризувати своєрідність композиційно-сюжетної побудови драм
«Суєта», «Житейське море» та «Не судилось».
 Об’єктом дослідження є драматургічні твори І. Тобілевича – «Суєта» і
«Житейське море» та М. Старицького «Не судилось». Предметом вивчення є
проблематика та образна система згаданих драм.
Методи дослідження. Для досягнення мети нашого дослідження
використовуються такі методи: біографічний, порівняльний, естетичний,
культурно-історичний, описовий та систематизаційний.
 10

Розділ І
Формування нової української інтелігенції у драмі "Не 
судилось" М.Старицького

Драма «Не судилось» заснована на дійсних фактах. «Факт, що

послугував темою у моїй драмі, – зазначав М. Старицький, – факт правдивий, з
щирого життя, з сусіднього нашого села, якому я був свідком… У драмі навіть
самі фамілії з малими одмінами, – так замість Ілляшенків – Ляшенки, а решта ті
ж самі»1.
«Не судилось» є однією з найкращих п’єс М. Старицького, над якою він
працював під час нового піднесення національних процесів у країні.
У драмі М. Старицький підняв болючі питання тогочасної дійсності. У
ній він правдиво відтворив важливі сторони життя і побуту як панства, так і
селянства2.
«Драма ця, – писав М. Старицький, – була задумана мною ще в 1876
році і в тому ж році не тільки подібний план, а й дві перших дії були закінчені,
але внаслідок заборони малоросійської сцени роботу цю я облишив, не бачачи в
найближчому майбутньому цілі її застосування»3.
Роботу над п’єсою «Панське болото», розпочату 1876 р., письменник
завершив 1881 р., а 1883 її під назвою «Не судилось» опубліковано в альманасі
«Рада». Правдиве зображення пустопорожнього життя поміщицтва й тяжкого,
безправного існування селян поляризує персонажі драми, розвиває її основний
конфлікт4.
Інші назви – “Щербата доля”, “Не до пари”, “Не так склалось, як
жадалось” – несміливо додають штрихи до коригування читацької стратегії
вибору головного героя, але надто ощадно і недостатньо. Адже «щербатою»
може бути доля лише того, хто лишився живим у кінцевій точці сюжетної

1
Історія української літератури ХІХ ст. (70-90-ті роки).: У 2 кн.; Підручник / О. Д. Гнідан, Л. С. Дем’янівська,
С. С. Кіраль та ін.; За ред. О. Д. Гнідан. – К.: Вища шк., 2003. – Кн. 1. – С. 219.
2
Комишанченко М. Михайло Старицький: Літературний портрет. – К., 1968. – С. 63.
3
Історія української літератури ХІХ ст. (70-90-ті роки).: У 2 кн.; Підручник / О. Д. Гнідан, Л. С. Дем’янівська,
С. С. Кіраль та ін.; За ред. О. Д. Гнідан. – К.: Вища шк., 2003. – Кн. 1. – С. 219.
4
Історія української літератури ХІХ ст.: У 2 кн. – Кн. 2: Підручник / За ред. акад. М. Г. Жулинського. – К.:
Либідь, 2006. – С. 628.
 11

історії і ще може її змінити. Недарма існує повір’я не ставити на стіл щербатого

посуду, дбаючи про щастя своїх гостей та рідних (і вимога замінити його на
цілий)1.
Збереглись також подальші рукописи переробок драми під натиском
цензури, коли М. Старицький терпляче і наполегливо добивався дозволу драми
для постави на сцені. Драма була остаточно скалічена, доки була дозволена до
вистави 1885 року під назвою «Не так склалося, як жадалося».
«Не судилось» – драма на 5 дій, яка за змістом більше відповідає назві її
першої редакції – «Панське болото».
Хоч сюжет драми побудований в основному на фактах відносин
побутового характеру між поміщицьким сином і бідною селянською дівчиною,
але драматург так наснажив цей сюжет соціальним змістом, що драма стала
виразним соціальним твором, у якому реально відтворені типові факти і явища
з відносин між поміщиками і селянами після реформи 1861 р.
Основний конфлікт драми побудований на соціальній нерівності й
антагоністичних протиріччях між поміщиками і селянами зокрема на
протиставленні паразитичному характеру життя, побуту і моралі поміщиків і
зіпсованих впливом поміщицького побуту деяких нестійких людей із народу
(покоївка Аннушка і лакей Харлампій) – чесного життя і моралі народу, в
першу чергу сиріт – Катрі Дзвонарівни і Дмитра Ковбаня. У громадських
вчинках, побуті й моралі поміщика Івана Ляшенка, його розбещеної дружини
Анни Петрівни, ліберально настроєного сина Михайла і кузена Анни Петрівни
Бєлохвостова М.Старицький показав, за його словами, панське болото2.
Відзначимо, що у драмі автор змальовує кілька образів – представників
української інтелігенції та показує їх різнорідність. Драма побудована на
контрастному зіставленні світоглядних позицій інтелігента-демократа (Павло
Чубань) і ліберала з поміщиків (Михайло Ляшенко).

1
Тхорук Р. Драма Михайла Старицького "Не судилось": авторська тема й читацькі стратегії / Р. Тхорук // Наукові
записки [Національного університету "Острозька академія"]. Сер. : Філологічна. - 2008. - Вип. 10. - С. 455.
2
Матеріали до вивчення історії української літератури [Текст] : в 5-ти т. : посіб. для філол. ф-тів і педаг. ін-тів /
[редкол. О. І. Білецький [та ін.]. - Київ : Рад. шк., 1959 - 1966. Т. III : Література другої половини XIX ст. /
упоряд. М. П. Комишанченко. – 1960. – С. 389.
 12

У п’єсі тісно, у межах одного дому зведено представників різних

соціальних верств, виразників різних життєвих принципів. І це була не художня
умовність, а відображення реальних обставин життя, коли зруйнувався
феодально-патріархальний лад, однак залишилися в силі його визначальні
засади – велике землеволодіння, «великопанська» ідеологія і мораль.
Автор переносить акцент на чоловічий персонаж, не змінюючи його
формульної теми – легковажність. І порушує закритість селянського світу,
перетворюючи героя на панича Михайла Ляшенка, вихідця із іншої соціальної
верстви. Причому виразніше вимальовується проблематика, характерна для
ідеологічного роману української літератури того часу: налагодження
взаєморозуміння між українськими панами і селянами, усвідомлення своєї
національної окремішності, служби народові з боку панства (“Хмари” І. Нечуя-
Левицького, “Товаришки” Олени Пчілки, “Сонячний промінь” і “На розпутті”
Б. Грінченка). Тим-то бачимо у драмі М. Старицького надмірну структуру:
панич і різночинець; зовнішню атрибутику українофіла.
Дія драми починається природно, конфлікт виникає і розвивається
цілком умотивовано, логічно, без жодних натяжок й умовностей. На вакаціях у
селі, у панському маєтку, відпочивають два юнаки, студенти університету –
поміщицький син Михайло Ляшенко та його приятель із різночинців Павло.
Панич Михайло, «чистюк і джигун», під впливом ліберально-культурницьких
ідей намагається наслідувати Павла: у своєму маєтку збирати й учити сільських
дітей грамоти, але його запалу вистачає ненадовго. З більшою охотою він
відвідує сільські вечорниці. Вже на початку п’єси, в першій ремарці і фразах,
ми бачимо неприховану авторську іронію щодо Михайлових «великодушних
поривань» і праці на користь народу. Герой, «розкішно по-українськи
одягнений», лежить без жупана в садку і курить сигару, розмірковуючи: «чорт
його зна, якісь мене лінощі обсіли: сьогодні вже й до школи не пішов. Та з цією
дрібнотою нудно й воловодитись… Тільки Павло й зможе!»1. Для нього власна
втіха, власне задоволення – насамперед («славно покачатися в траві…
затягтися сигарою»2). Уже й те, що курить він дорогу сигару, теж підтверджує
1
Михайло Старицький. Драматичні твори. / Упорядкувала О. Стешенко. – К., 1941. – С. 7.
2
Там само. – С. 7.
 13

його багатство, не звичку до простоти в житті, у побуті. Михайлове

«народолюбство» – не щире, показне. Навіть коли говорить про школу, він
позіхає.
Поміщик Іван Ляшенко – це перш за все експлуататор, який із селян не
тільки «жили тягне», а йому ще хочеться із них «і олію видушить». Він простий
й завзятий кріпосник з переконання. Найбільше він клопочеться над тим, щоб
знайти нові засоби визиску колишніх кріпаків за допомогою орендаря Шльоми,
в якого він на позичках. Він заграє з гувернанткою, коли не бачить жінка й діти,
ненавидить, як лютого ворога, свого брата Олександра за його демократизм. На
Катрину драму він дивиться як кріпосник: «...скручу з парубком, дам придане
та й витурю..»1. Разом із шинкарем і волосним писарем він обдурює селян і
відбирає в них кращі землі, позбавляє їх права користуватись шляхами та
водопоєм для худоби і т. п. З погляду морально-етичного поміщик Ляшенко
також реалістично змальований Старицьким як людина некультурна, але з
претензіями на культуру і патріотизм. Він за ремаркою автора драми, «інакше
не говорить, як по-українському». Це типовий поміщик, «патріот, убогих брат»,
який «у свиті ходить між панами» і «однімає дочку й теличку в мужика».
Трохи в іншій формі, але в тому ж ідейному плані викриває
М.Старицький психологію, мораль і етику й інших представників «панського
болота» – дружини поміщика Ляшенка Анни Петрівни і її кузена Бєлохвостова.
Анна Петрівна також «моди ради закидає часом по-українському», хоч своїми
думками і вчинками вона дуже далека від інтересів українського народу і його
культури. У цій сім’ї заправляє мати Михайла Анна Петрівна – «слабонервная,
чувствительная» і вкрай егоїстична пані. Їй чужі будь які демократичні
поривання, елементарна лояльність і навіть звичайне почуття жінки – матері.
Вона скаженіє, втрачаючи людську подобу, як тільки бачить Михайла з
Катрею: «А! Мерзавка! ІІотаскуха! Ты, подлая дрянь, посягнула на сына! Я
тебя собственными руками разорву. (Сіпається до Катрі)! Раскатать ее…
Эй, люди»2 – наказує вона дворовим.

1
Михайло Старицький. Драматичні твори. / Упорядкувала О. Стешенко. – К., 1941. – С. 63.
2
Там само. – С. 74.
 14

Так М. Старицький зриває маски українофільства і фальшивого

народолюбства з українських поміщиків 1860-1870 рр. За своїм характером
Анна Петрівна – люта поміщиця, некультурна, морально-розбещена жінка.
Справжнє обличчя цієї брутальної жінки і жорстокої поміщиці драматург
викриває у її ставленні до Катрі Дзвонарівни.
Батьки Ляшенки все ж другорядні постаті в драмі. Вони становлять
лише фон для розкриття ганебних вчинків і характеру суспільних і морально-
етичних поглядів і вчинків центрального негативного образу твору – їх сина
Михайла – безпосереднього винуватця трагічної загибелі обдуреної ним
селянської дівчини Катрі Дзвонарівни.
В образі панича Михайла Ляшенка М. Старицький розвінчує всю фальш
і нікчемність ліберального язикоблуддя про можливість соціальної рівності між
поміщиками і селянами, про співчуття поміщиків до «меншого брата» – народу.
Саме він повніше всього представляє «панське болото», для нього власна втіха,
власне задоволення – найголовніше, а ще саме українство для нього є
тимчасовою модою.
Піддавшись модному-ліберальному напрямові думок в час навчання
університеті, Михайло приїхав на село (в маєток батька) з наміром працювати
на користь народу, вивчати його побут, етнографію і т. п. В розмові зі своїм
дядьком Бєлохвостовим Михайло на словах заходить дуже далеко,
справедливо, між іншим, обвинувачує поміщиків у відсутності патріотизму,
брехливій їх політиці, але на ділі сам робить те, що критикує на словах.
Нещирість його поводження відчувається у всьому, навіть у тому, як говорить
панич: «…я з усіма вами щиро, як з рівними…»1. Так, він і справді не вважає
селян рівними собі. Кохання його до Катрі наче і щире, він навіть виявляє намір
одружитись, але досить його матері сказати «ні», як Михайло покірно здає свої
позиції. У нього не вистачає сміливості і мужності ні перебороти опір батьків,
які захищають «честь дворянського звання», ні порвати з батьками і
одружитись всупереч їх волі. Михайло хниче, вичікує якогось «слушного часу»,
аж доки батьки не взнали про його намір одружитись з Катрею і не

1
Михайло Старицький. Драматичні твори. / Упорядкувала О. Стешенко. – К., 1941. – С. 47.
 15

поглумились над безневинною дівчиною. Хоча Михайло ще намагається

переконати себе, що любить її, обов’язково жениться на ній, насправді вона
стала йому байдужою. Останнім часом і зустрічі з Катрею для нього вже не рай,
не чиста поезія, як раніше: «Побий мене лиха й нещаслива година, що я
зв’язався з божевільними! Спокою ні вдень, ні вночі – і все через тебе…»1.
Панич і далі викрикує: «Будь ти проклята й година, що завів мене в любов!» 2
Зрештою, він зовсім відмовляється від Катерини.
В образі Михайла Ляшенка М. Старицький переконливо розкрив
нереальність і нікчемність ліберальних ідей, поширюваних у другій половині
ХІХ ст., про «єднання», «злиття» панів з мужиками. Коли Михайло (в розмові з
товаришкою Катрі Пашкою) говорить про чесні відносини панича з селянською
дівчиною, то Пашка відповідає: «Розказуйте, розказуйте! Так і повірили… Ще
парубок – може, а що панич – зроду»3.
Ще глибше і гостріше ліберальні наміри Михайла висміює
демократично настроєний лікар Павло Чубань, який прямо каже: «Ви, пани, як
не заноситесь в хмари своїми ідеями, своїми замірами народові послужити, а
все оте зложите перед першою спідницею… одним ви миром мазані:
обтешетесь зверху тією культурою, приберетесь в ідеальні химороди та й
красуєтесь, а дмухни тільки на вас, – то такі ж жироїди у грунті…»4.

Особливо огидно розкриває своє єство Михайло у ставленні до селян

(сцена у маєтку, коли Катря приходить побачитися і поговорити з Михайлом).
Серед розбещених і жорстоких панів молодий Ляшенко вирізняється
ліризмом і чуттям краси, пориваннями до добра й справедливості. Але це
людина слабка («Чи у нас, справді, за гріхи батьків наших, якісь ледачі
непотрібні нерви – чулі, м’які, а до загарту не здатні?»5) та ще й егоїстична:
щиро й палко покохавши, він, проте, не наважується, як його дядько
Олександр, одружений із селянкою, протистояти своєму середовищу, бо ж від
1
Михайло Старицький. Драматичні твори. / Упорядкувала О. Стешенко. – К., 1941. – С. 82.
2
Там само. – С. 83
3
Там само. – С. 14.
4
Матеріали до вивчення історії української літератури [Текст] : в 5-ти т. : посіб. для філол. ф-тів і педаг. ін-тів /
[редкол. О. І. Білецький [та ін.]. - Київ : Рад. шк., 1959 - 1966. Т. III : Література другої половини XIX ст. /
упоряд. М. П. Комишанченко. – 1960. – С. 389-390.
5
Михайло Старицький. Драматичні твори. / Упорядкувала О. Стешенко. – К., 1941. – С. 40.
 16

кохання чекає лише радощів. Катря ж, навпаки, за всієї підвищеної емоційності

наділена соціальним чуттям і тому своє кохання до панича від самого початку
сприймає як велике нещастя; натура глибока й саможертовна, вона постійно
дбає про те, аби її якийсь необачний вчинок не завдав страждання іншим
людям, і тому драматичний розвиток подій ранить її душу подвійно1.
Поряд із представником інтелігенції з дворянства у п’єсі виведено
цілком нову для драматургії постать інтелігента-народника Павла Чубаня,  який
несе селянам світло знань, обстоює гуманні ідеали: «Жити своїми руками і
завойовувати невпинною працею собі щастя»2.
Павло Чубань – представник нової демократичної інтелігенції, натура
послідовна, дійова, рішуча, культурник, він бачить нелюдське поводження
поміщиків, але сподівається помирити пана і селянина, він ще вірить у совість
тих, хто має бути українською національною елітою. Цей образ споріднений з
низкою постатей «нових людей» у прозі 70-90-х років ХІХ ст., зокрема Тимофія
Жука («Лихі люди» Панаса Мирного), Семена Жука («Семен Жук і його
родичі» О. Кониського), Юрія Горовенка («Юрій Горовенко. Хроніка з смутних
часів» О. Кониського), Павла Радюка («Хмари» І. Нечуя-Левицького)
Рахметова («Что делать?» Чернишевського). Але драматургія таких героїв на
той час ще не показувала (образ Мирона Серпокрила з'явився у драмі
І.Карпенка-Карого «Понад Дніпром» у 1897 p.).
Отже, Старицький виступив тут у повній мірі новатором, відтворивши у
п’єсі ті тенденції, які спостерігалися в українському суспільстві на початку 60-х
років ХІХ ст.. Новим було для української драматургії і таке точне, виразне
змалювання підпанків, людців з лакейською психологією – огидного
породження панської розтлінної моралі. Добровільні шпигуни, донощики,
пліткарі й злодії, істоти, що втратили людську душу, – мабуть, найстрашніший
результат лицемірства, розбещеності, що панують у цьому середовищі,
прикриті чемною фразою і респектабельною, про людське око, поведінкою.
Лише у далекому майбутньому сподівається інтелігент-народник Павло Чубань

1
Історія української літератури ХІХ ст.: У 2 кн. Кн. 2: І-90 Підручник / За ред. акад. М. Г. Жулинського. – К.:
Либідь, 2006. – С. 627.
2
Михайло Старицький. Драматичні твори. / Упорядкувала О. Стешенко. – К., 1941. – С. 49.
 17

соціальної справедливості: «…Не ми, а діти чи внуки землю по правді

поділять…»1.
Починаючи з 60-х років, в Україні з'являються народники – ентузіасти
культурно-просвітницької діяльності, які основним своїм завданням вважали
звільнення селян з кріпацької неволі, вивчення й засвоєння народних звичаїв,
мови, фольклору. Українські народники мали на меті насамперед
культурницьку працю, яку вони розуміли як справу національну. Народництво
в Україні розвивалося тими ж шляхами, що й по всій Російській імперії, маючи,
проте, свої особливості. За прикладом петербурзького гуртка «чайковців»
(1871) почали створюватися аналогічні гуртки й в Україні. Українські
народники користувалися спочатку тією ж пропагандистською літературою, що
й російські, в тому числі легальними творами М. Некрасова, М. Салтикова-
Щедріна, М. Наумова. Щоб зробити їх зрозумілими для українського
населення, народники почали перекладати праці російських авторів на
українську мову. І швидко зрозуміли, що найбільший ефект дає українська
література близької для місцевого селянина тематики.
Тому закономірно, що і Старицький, який стежив за новими віяннями
показав у творі народника Павла, людина виважену, рішучу, яка вважає
панську мораль огидною, намагається не тільки осуджувати, а й протистояти. В
образі Павла автор втілив ідеали боротьби за звільнення народу шляхом
поширення культури, єднання селян.
В образі лікаря Павла Чубаня втілені кращі риси тогочасної кращої
української різночинної інтелігенції, яка захищала права селянства. Драматург
змальовує Павла щирим, добродушним і чутливим до горя інших. Павло
Чубань, зводить позичкову касу, лікарню, розтлумачує селянам, як відстоювати
свої права, наводить їх на шлях боротьби проти панів-визискувачів. За
демократичні переконання й вчинки Павла ненавидять поміщики але глибоко
поважають і слухають селяни. Він щирий друг Катрі, матері її й Дмитра, який,
не дивлячись ні на що, глибоко, кохає Катрю, виступає месником за неї й за всі
кривди.
1
Історія української літератури ХІХ ст. (70-90-ті роки).: У І-90 2 кн.; Підручник / О. Д. Гнідан, Л.
С.Дем’янівська, С. С. Кіраль та ін.; За ред. О. Д. Гнідан. – К.: Вища шк., 2003. – Кн. 1. – С. 520 – 521.
 18

Він всюди дотримується принципу: «Жити працею своїх рук». Павло

виступає на захист не тільки окремих, скривджених обставинами життя людей,
але й усієї сільської бідноти. Критикуючи «Місцеве положення про земельне
влаштування», яке допомагало поміщикам грабувати селян, Чубань запитує:
«Та хіба все те, що пишеться в царських указах, то все й правда? Хіба у вас
самих власного розуму нема?»1 Пояснюючи далі селянам, як потрібно захищати
свої інтереси, Павло висловлює впевненість, що «може, не ми, а наші діти чи
онуки, а таки всю землю по правді поділять»2.
У боротьбі за народні інтереси Чубань відкриває школи та читальні на
селі, апелює до честі й совісті поміщиків, прагнучи викликати в них співчуття
до важкої селянської долі.
Головний жіночий образ драми – образ Катрі Дзвонарівни – трагічний.
Тендітна сором'язлива дівчина-сирота ніжної ліричної вдачі, довірлива й щира,
здатна на глибокі почуття красуня. Наштовхнувшись на грубі і нездоланні для її
натури перешкоди, вона передчасно загинула. Катря покохала до забуття
поміщицького сина, хоч і знала, що «паруються тільки рівні». «Не звір же
він?!»3 – відповідає вона на застереження Дмитра, що панич покине її,
насміявшись. Катря сподівалась на виняток в особі Михайла, але він був не
винятком, а типовим паничем, мерзотником. За свою помилку Катря заплатила
життям.
Суть драми, звичайно, не в тому, що панич Михайло Ляшенко
занапастив життя бідної дівчини-селянки Катрі Дзвонарівни. Та це й не було б
новим після Шевченка в українській літературі. Більш новим є те, що син
поміщика щиро покохав, захоплюючись взагалі поезією народу, селянку-
сироту, яка всією душею теж закохалась у нього. Але через різницю станів,
маєтків та через інтриги їм «не судилось» бути в парі, бо Катря загинула, не
витримавши натиску панів, сільської темряви та власного зрадженого сумління.
Одначе й цим не вичерпується зміст драми.

1
Михайло Старицький. Драматичні твори. / Упорядкувала О. Стешенко. – К., 1941. – С. 38.
2
Там само. – С. 39.
3
Там само. – С. 60.
 19

М. Старицький, прекрасно обізнаний з життям поміщників на селі,

особливо 60-70 років XIX століття безпосередньо знаходячись середніх,
захоплювався разом з М. Лисенком «ходінням в народ», переважно в коло
сільської молоді, йому були відомі випадки одруження паничів з селянськими
дівчатами (згадаймо хоч би любого йому «дядю Олексашу», якого введено
епізодом в драму), і в цьому вбачалась ознака нового часу.
Пильно спостерігає молодий, драматург, як складаються пореформені
відносини на селі, натрапляючи неминуче на соціальні та національні
суперечності, які виростали на очах, і глибоко хвилювали його, примушували
замислюватись над ними і робити певні висновки.
Характер «нових» пореформених відносин на селі у всій їх реальності
М. Старицький і намагався змалювати в своїй драмі „ Не судилось”. Ідучи по
лінії розкриття гострих суперечностей, не шкодуючи виразних фарб у
змалюванні образів. Не зв’язаних навіть з любовною колізією, – він відтінює,
подає цікаві деталі внутрішнього єства персонажів, мотивує їх вчинки для
глибшого показу в напруженій дії соціально-побутової картини в цілому.
Отже, «Не судилось» далеко переростає драму кохання, що займає в
творі, на перший погляд, основне місце.
Найбільше місця в творі займає постать панича Михайла, який спочатку
нібито захоплений новими ідеями народолюбства, під впливом свого товариша
– лікаря Павла1.
Сама драма написана різними мовами, що, на думку автора, очевидно,
повинно було точно відтворити наявний тоді стан щодо мови. Український одяг
і мова служать тут для підкреслення демократичних симпатій. Навіть Михайло
гостро реагує на презирливу репліку Бєлохвостова щодо української мови як
«выдуманного диалекта»2.
М и х а й л о – «Видуманий? Для неука дуже легкий спосіб зрікатися: не
бачив Америки – значить, нема, не чув про Канта – значить, вигадали.
Розмовляти на другій мові з тобою не буду; не для того, що не вмію, бо ми

1
Сокирко Л. Михайло Старицький. – К., 1960. – С. 127.
2
Там само– С. 130.
 20

руську літературу не згірш вашого проковтнули, а для того, що не хочу

потурать твоїй писі. Живеш на Вкраїні, то знай її мову!»1
А далi вiн з'ясовує, чому це так:
«Кожному народовi бажається виробити собi такi форми, в яких йому
найпридобнiше. Кожному народовi в своїй власнiй одежi найвiльнiше,
найзручнiше поводитись: то що й казати про мову? Ви порвали з народом, а
ми стоїмо за освiту меншого брата, за народне щастя i правду»2.
Хоч у подальшому розгортаннi драми цi питання й не пiдносяться вже з
такою гостротою, але така постановка їх на початку твору досить характерна
для тодiшнього молодого, пройнятого демократичними настроями поколiння
iнтелiгенцiї.
Так, в особах студентів Михайла Ляшенка та його товариша Павла
Чубаня ніби дається образ до певної міри «нового чоловіка», який під впливом
визвольних ідей звертає увагу на інтереси народу. Михайло змагання до
«народнього щастя» обмежує трагедією з Катрею і таким чином цілком
знижується до Шевченкових малюнків панського «єднання» з народом ще за
часів кріпацтва.
«Програма», яку Михайло розгортає у розмові з дядьком, запеклим
ретроградом, кріпосником і монархістом Бєлохвостовим, досить-таки
розпливчаста і невиразна. Тож недаремно з приводу всіх «ідейних» тирад
Михайла, його заклику: «Ні од кого не залежать, а працювати там, де мені
мило, – на користь народові!»3 – Бєлохвостов насмішкувато зауважує: «Очень
укорительно, но не вразумительно!»4. І, розуміючи, що запальні промови
Михайла не більше ніж поза, данина моді, він іронічно-зневажливо додає: «Мы
еще на эти темы почешем языки. Вот костюм зтот в деревне – одобряю»5.
Розбещений пошляк Белохвостов, навіть коли Катря на очах з горя
тяжко страждає, вигукує по-французьки: «Але вона чарівна»6. В кінці п'єси
відбувається повне примирення молодого «демократа» з Бєлохвостовим.
1
Михайло Старицький. Драматичні твори. / Упорядкувала О. Стешенко. – К., 1941. – С. 9.
2
Там само. – С. 10.
3
Там само. – С. 9.
4
Там само. – С. 9.
5
Там само. – С. 11.
6
Михайло Старицький. Драматичні твори. / Упорядкувала О. Стешенко. – К., 1941. – С. 76.
 21

Конфлікт світоглядного й морально-етичного планів (Михайло і Павло)

завершується остаточним розходженням сторін. Випробування життям, потреба
активно діяти, ствердити свої слова вчинками зробили наявним те, що з певних
міркувань приховувалося, затушовувалося. 
Якщо лікар Павло в дійсності серйозно береться до праці, то Михайло
трактує все як забавку, милується гарними фразами про прогрес та піднесення
народу, а закінчує романом з вродливою Катрею Дзвонарівною, дочкою бідної
вдови з цього ж села. Роман, як і передбачав Чубань, закінчується трагічно:
бідна дівчина, зведена паничем, зневажена в своїх найсвятіших почуттях його
батьками, висміяна і зганьблена селянами і проклята рідною матір’ю,
отруюється і вмирає, а самого панича як безвольну дитину його мати відвозить
до Петербурга.
Сила твору – у викритті жорстокості поміщиків, фальшивого
народолюбства, в правдивому показі безправного становища селянства.
Таким чином, у драмі змальовуються різні представники української
інтелігенції. Один представник – за походженням із багатих поміщиків, що
зацікавився національними ідеями в університеті, а інший – представник так
званої різночинної інтелігенції, яка конкретними, хоч і малими справами,
намагалася покращити життя українців.
У п’єсі виведений колоритний образ Павла Чубаня. Це людина з
твердими демократичними переконаннями, дійова, рішуча.
Образ Павла, представника нової демократичної інтелігенції, був
новаторським у драматургії. З. Мороз характеризував образ Чубаня як «тип
демократично настроєного інтелігента, що вболіває за долю селян, прагне
допомогти їм у боротьбі проти поміщицького визиску, убозтва і темноти. Його
девіз – «жити працею своїх рук»1.
А Михайло Ляшенко, хоч і спочатку зацікавився ідеями свого товариша,
але пізніше не хотів працювати, його народництво було лише на словах. Він
був зроду дворянином, тому йому важко відмовитися від комфорту, відстояти
свою позицію, проявити рішучість.

1
Мороз З. Проблема конфлікту в драматургії . - К., 1961. – С. 247.
 22

Драма «Не судилось» – великий крок вперед в становленні Старицького

як драматурга-реаліста, видатне явище в українській драматургії того часу.

Розділ ІІ
Драми Івана Карпенка-Карого з життя інтелігенції
«Суєта» та «Житейське море»
 23

«Суєта» та «Житейське море» належать до кращих творів Карпенка-

Карого. У них був успішно здійснений задум автора написати твори «широкого
змісту». В «Суєті» та «Житейському морі» змальовано представників різних
класів і суспільних груп. Тут є образи дворян, селян, чиновників, військових,
вчителів, студентів, учнів, панських слуг та інших.
В останніх своїх комедіях — «Суєта» (1903) і «Житейське море» (1904)
— видатний драматург продовжив критику сучасної йому дійсності переважно
в галузі науки, освіти, культури, моралі й етики. Засуджуючи відрив
інтелігенції від народу, він вимагав нової системи освіти і виховання молодого
покоління, щоб воно було морально стійким у часто несприятливих суспільних
умовах.
У драматичній дилогії порушується проблема інтелігенції, її шляхів, її
суспільної ролі. З іронією, інколи з болем говориться тут про «покручів»,
людей, які від одного берега (селянства) відстали, а до другого (інтелігенції
творчої, фахово-зрілої) не пристали. Щодо творчої інтелігенції, зокрема
артистів, людей з «розторганими нервами», які ведуть нездоровий спосіб життя,
автором декларується оновлення й очищення за допомогою «робочої
дисципліни» і оздоровлюючої праці на землі. Розвитком лейтмотивів обох п'єс
зумовлено їх тонкий ритмічний рух. Для «Суєти» — «суєта суєт і всячеська
суєта» в особистому житті людини, у «Житейському морі» — те саме, але в
ширшому масштабі, у творчій діяльності. 
У «Суєті» немає головного героя, і п'єса являє ряд сцен, покликаних
характеризувати спосіб життя й мислення заможного селянина та його
дорослих дітей, які представляють різні верстви суспільства (хлібороб, учитель,
дрібні службовці). Ця п'єса є частиною незавершеної трилогії про взаємини
батьків і дітей, інтелігенції й народу, під яким розумілося селянство, про
обов'язки й призначення людей мистецтва. Ставиться тут і проблема
морального оздоровлення спотвореної цивілізацією людини через повернення її
до природи, до хліборобської праці. Письменник висміював дріб'язкове й
далеке від високого призначення людини прагнення до багатства, кар'єри й
чинів. 
 24

У п’єсі порушується проблема інтелігенції, її шляхів, її суспільної ролі. З

іронією, інколи з болем говориться тут про «покручів», людей, які від одного
берега (селянства) відстали, а до другого (інтелігенції творчої, фахово-зрілої) не
пристали.
Основний сюжет комедiï «Суєта» становлять подiï з життя родини
заможного селянина Макара Барильченка. Його діти вибилися «в люди» –
навчалися у місті, здобули освіту, «захопилися» міським життям. Проте місто у
творі виступає образом своєрідного апокаліпсису – воно руйнує, затягує у
тенета бездуховності. Змiст комедії виходить далеко за межi побуту однiєï
родини i охоплює цiлий ряд актуальних проблем суспiльного, родинного й
особистого життя. Дія п'єси, як і завжди в цього майстра, розпочинається
просто і природньо. В межах однієї сім'ї зведено разом простих селян —
батьків і їхніх «вчених» дітей, представників новоспеченої інтеліґенції. Якщо
батько, Макар Барильченко, багатий козак, був і залишився хліборобом, і його
слідами пішов старший син Карпо, то син Михайло став учителем гімназії, а
Петро юристом, «кандидатом прав»; скінчили гімназію дочка Василина та
молодший син Іван. Останній займає в соціальній ієрархії досить непевне і
низьке місце — писаря «в запасі», живе на утриманні батьків і біля них1.
У комедії «Суєта» автор гостро висміює мораль інтелігенції, що,
потрапивши в полон кар’єристських прагнень, втратила «природність» своєї
поведінки, відірвалась від народу. Багатий хлібороб Макар Барильченко та його
жінка Тетяна – прості, чесні, добрі сільські люди. Їх син Карпо – також
виразник позитивних ідеалів автора, він все своє життя працює на користь
людям. Чого не можна сказати про його братів: Михайла та Петра. Саме їх
прагнення до «панського» життя і висміює автор.
Карпо – представник села у найкращому розумінні цього поняття. Він
по-справжньому мудра, «природна» людина. З його вуст злітають актуальні й
досі слова: «Нещасна земля, гірка твоя доля! Тікають від тебе освічені на

1
Дем`янівська Л. С. І. Карпенко-Карий (І. К. Тобілевич): Життя і творчість: Навчальний посібник. – К., 1995. –
С. 92.
 25

твої достатки діти і кидають село у тьмі!.. Ані лікаря, ані ученого хазяїна, ані
доброго адвоката – нікого нема в селі!»1
Карпо прямолінійний, відповідальний молодий чоловік, на якому
тримається все батькове господарство. Він не визнає тієї “нової”, міської,
моралі, якою “заразилися” його брати і сестра. Герой займає позицію
відстороненого спостерігача на виставі “Життя сім’ї Барильченків”, він просто
виконує свій обов’язок, працює на землі, допомагає батькам, утримує
молодших братів та сестру. Його життєві принципи – яскравий приклад
господарського мислення і водночас вони розкривають концептуальний аспект
культурної свідомості справжнього українця. Проте сподівання Карпа не
справджуються: молодші брати і не думають повертати “моральний” борг, вони
спрямовані на досягнення власних життєвих інтересів, тому працювати біля
землі, крім нього, більше нікому. Його “суєта” – у намаганні призупинити всіх,
навернути до рідного дому, до здорового глузду та відданої праці. Однак
жорстокі реалії та конфлікти розбивають ці намагання Карпа, життєва суєта
стає неподоланною2.
Першу «об'ємну» характеристику молодих Барильченків чуємо з вуст
Івана (III ява першої дії). Обороняючись від звинувачень у неробстві, Іван каже:
«Знаєте, Явдохо, ви розумна людина, і не пристало вам за другими, як сороці,
говорити пусті слова!.. Єсть люде, що вік працюють, життя творять,— це
ваш чоловік Карпо, мій брат,— падаю ниць перед ним; єсть люде, що все своє
життя з праці других забирають і нічого в життя людське не кладуть — це
брати мої Михайло, Петро, — і з ними носяться, як з писаною торбою...
Суєта!.. Я ж попав на корабель непевний, корабель розбито, і викинуто мене
на берег, я обмок, замерз, сушусь і гріюсь, а всі кричать: ледащо! Підождіть!
Дайте обсохнуть і нагріться!» (С.172-173). Власне кажучи, після цього
монологу вся подальша характеристика молодих Барильченків — лише
ілюстрація до сказаного. Інтрига і тут відсутня: в алегоричній формі устами
«неприкаяного», але спостережливого й розумного Івана окреслено суть
1
Тобілевич (Карпенко-Карий) І. К. Драматичні твори. – К., 1949. – С. 178. Далі на це видання будемо
посилатися у тексті, вказуючи в дужках сторінку.
2
Павлішена, Л. Образи-символи у "серйозних" комедіях Івана Карпенка-Карого "Суєта" та "Житейське море"
[Текст] / Людмила Павлішена // Мандрівець. - 2015. - № 1. - С. 67.
 26

основного життєвого конфлікту — між тими, хто «життя творить», і тими, хто
«із праці других забирають».
Батько щиро радіє «успіхам» синів, яких вони вдвох з Карпом вивчили на
свої криваві селянські гроші. Старший син, статський совітник Михайло —
«все одно що генерал», кандидат прав Петро — «виходить, має всі права».
Навіть Василина «або учителькою буде, або помагатиме матері в хазяйстві; а
учена дівчина і пару собі пристойну знайде»,— як наївно міркує старий
хлібороб Барильченко. Освічені діти тішать батькову гордість і надії, радують
думкою про міцну влаштованість у житті («І чини посиплються на чоловіка, і
гроші покотяться в кишені...») 1.
Як Мартин Боруля, так і Макар Барильченко далекий від розуміння
вовчої боротьби за чини і гроші, за місце під сонцем у складному вирі життя;
здобута освіта здається йому запорукою міцного, надійного становища в
суспільстві, і тому мають виправдати себе всі жертви, вся тяжка мужицька
праця і батька, і старшого брата. «Одно думаю,— говорить Макар Барильченко
до Карпа, — як то Господь благословив мої труди, поміг нам з тобою повчить
дітей і піднять свій рід!.. Тепер, сину, нам легше буде, всіх вивели і возвели в
люде!..» (С.173).
Так, вийшли в люде, стали панами (чи, точніше, підпанками, бо все ж
селянського роду) брати Михайло і Петро, про панування думає і Василина
(сцена з братами Карпом та Іваном). Та її становище як дівчини на виданні
найменш певне 2.
Іван слушно говорить про тяжке й довге навчання на лікаря, до якого у
Василини до того ж немає жодного потягу чи таланту; в сільські ж учительки
Василина не хоче йти, бо в селі, «крім противних дітей, ні одної освіченої
людини нема». І «ні опери, ні театра!..» — як додає новоспечена панянка крізь
сльози.
Поруч з проблемою батьків і дітей, а також проблемою становлення
людини як особистості цілком природно виникає тема «покручів», яку розвиває
1
Дем`янівська Л. С. І. Карпенко-Карий (І. К. Тобілевич): Життя і творчість: Навчальний посібник. – К., 1995. –
С. 97.
2
Мороз Л. Іван Карпенко-Карий (Іван Тобілевич). Історія української літератури ХІХ століття: у 3 кн. – К.,
1997. – Книга 3. – С. 84
 27

у п'єсі драматург. Ридає Василина, зніяковіло мовчать брати. Іван підсумовує:

«Бідні, нещасні люде: вирвуть мале дитя з сільського ґрунту і пересадять на
інший. Помалу, помалу воно там коріння пускає. Садовники його обріжуть і
заставлять рости так, як їм здається, що воно гарно, і виходить каліка,
покруч — гіллям вниз! От і ми: всі покручі. Від мужиків відстали, до панів не
пристали!..» (С.178).
А тим часом люди зі знаннями, люди інтелігентних професій на селі
дуже потрібні. Цю думку проводить Карпо, який є новим господарем, що живе
не тільки трудовим хліборобським, а й осмисленим розумовим життям.
«Одначе у вас он чудова бібліотека, а поговориш з вами, то думаєш, що ви
скінчили вищу школу»,— із захопленням звертається до Карпа сільський
вчитель Демид. І це справді так 1.
Поряд з братами, які скінчили гімназії й університети, Карпо «за
п'ятнадцять літ мало-помалу зробився грамотним!» Не без впливу Карпа
зароджується в сільського учителя Демида «одна ідея», яку він схвильовано
декларує перед Іваном і Карпом. «Бачите,— говорить він, — учителювать в
сільській школі і не працювать біля землі — прямо-таки гріх! Подумайте: я
щорічно п'ять місяців нічого не роблю в школі. На вакаціях учителі здебільшого
робляться акторами і грають препогано аматорські спектаклі, а я хочу
завести маленьке зразкове хазяйство на трьох десятинах і думаю згодом, коли
моє хазяйство піде добре, подать у земство проект, щоб при кожній школі
було таке хазяйство, де б діти бачили, як треба землю оброблять, щоб не
дряпали її, як дряпають батьки, без системи» (С.180).
Щоб навчитися культурно господарювати, учитель наймається до Карпа
Барильченка. Той вносить розумні корективи у плани Демида, наприклад,
пропонує замінити «аматорську» працю справжньою строковою за пристойну
платню і харчі. Саме з уст Карпа звучать і слова про «робочу дисципліну»,
міркування про «свою питому стежку». Поступово образ Карпа вимальовується
як такий, що великою мірою несе в собі риси авторського ідеалу 2. Через образ
1
Дем`янівська Л. С. І. Карпенко-Карий (І. К. Тобілевич): Життя і творчість: Навчальний посібник. – К., 1995. –
С. 99.
2
Скрипник І. П. Іван Карпенко-Карий (Іван Карпович Тобілевич). Літературний портрет. – К. : Держлітвидав
України, 1960. – С. 32.
 28

Карпа втілюється проблема освіченого господаря, українця, що не втрачає

зв’язок з рідною землею. Такий тип загалом був привабливий для письменників
цієї доби, достатньо згадати образ Зінька Сиваша з дилогії Б.Грінченка.
Зовсім інші Петро і Михайло — освічені «пани», що одружуються з
багатими паннами високого роду. Перехідна стадія — від селянина до
міського чиновника, «пана» — для них нелегка і болюча, нерідко дії братів
викликають веселий чи глузливий сміх. І все ж суто комедійними фігурами
автор їх не робить. Є у цих селянських синів і розум, і спостережливість, і
розуміння свого досить-таки жалюгідного становища, і незлобивість. Це
звичайні пристосуванці, люди, які прийняли існуючі життєві правила і
намагаються триматися їх як найстаранніше, що викликає не раз авторське
глузування. Воно спрямоване не тільки проти Михайла і Петра, а й їхніх
дружин Наташі й Аделаїди. Іронію викликають, наприклад, турботи й
«переживання» в сім'ї учителя гімназії Михайла: батько Наташі, старий
генерал, втратив зір, і подружжя жаль бере, що він не може далі посідати
високого місця, «служить і повишатися». Іронічний сміх викликає і монолог
Михайла після одержання листа з села від брата з повідомленням, що мати (а
може, й батько з нею) їде до нього на день народження — провідати, привітати
з родинним святом:
Михайло. Від кого ж це? (Розриває конверт, виймає листа і повертає до
підпису). Твій брат Карпо Барильченко... Подла фамілія!.. Так неприятно для
слуху: «Барильченко». Зараз видно простоту роду. Дєйствительний статський
совітник — Барильченко. Чорти батька зна що! І перемінить не можна, куди
не поверни, все чується погане якесь «барило»! (Пробігає письмо.)
Недоставало! (Читає тихо.) І чого б я їхав за п'ятсот верстов, та ще в такий
день... прямо наче навмисне змовились... І що його робить? (С.223)
Михайло нарешті (аж через два роки) розкриває своє походження
«благородній» дружині: «Я із простого роду... Розумієш? Батько мій —
багатий козак, просто сказати — мужик, гречкосій, і мати така ж сама
проста людина! Вони добрі, чесні, розумні, трудолюбиві, — нас повчили, і через
 29

науку ми стали рівні всім панам, а вони як були, так і зостались простими
мужиками...» (С.224).
Учений син гостро переживає «незручність» становища, несумісність в
одному товаристві, за одним столом батьків-гречкосіїв і «городської знаті» —
баронеси, «предсідателя» міської управи, директора гімназії та їм подібних. Ще
більш шаржовано обурюється ситуацією, яка склалася, дружина Михайла, що
не «виносить запаху житнього хліба». Розряджає атмосферу батько Наташі —
генерал-майор, пояснюючи дочці, що хоча корінь у Михайла і простий, але
«через науку він єсть благородна щепа». «Тепер тільки дурні,— додає він,—
носяться з своїм, може, незаслуженим, часто случайним аристократизмом...
Чесність, образовання, наука, ум, талант — важно, а решта — плювать!»
(С.225).У цих словах багато авторського. Як уже зазначалося, в ставленні
Тобілевича до панів є певна градація: до нероб, що хизуються походженням,—
тільки зневажливе, вони викликають огиду («Чу-чу, свинота!» — кидає вслід
Аделаїді Іван), а до панів освічених, які приносять свої знання на користь
суспільній справі,— здебільшого з пієтетом1.
Освіченість, свідоме ставлення до справи, якою б вона не була:
хліборобство, акторство — не тільки одна з граней образу позитивного героя у
драматурга, вона, як правило,— обов'язкова.
Інше ставлення автора до «покручів», що викликають найчастіше
іронію. Гостро іронічно, наприклад, змальовано у п'єсі іменинний вечір у
«панства Барильченків». Дуже невисокий рівень культури сім'ї підкреслюють
слуги — Акіла, Тарабанов та ін. Ось одна сценка закулісної підготовки до
високого прийому:
Акіла. Повар п'яний, Паша п'яна... Ну, драка і все полетіло в
помийницю, а що було на плиті — в вогонь!
Михайло. Скандал!
Акіла. Єрунда! Я достану в ресторані. Давайте грошей.

1
Дем`янівська Л. С. І. Карпенко-Карий (І. К. Тобілевич): Життя і творчість: Навчальний посібник. – К., 1995. –
С. 97.
 30

Тарабанов. Ваше превосходительство, перемініть гнів на милость! Я

все поправлю: витягну провізію з помий, вимию уксусом і на плиту. Я не раз
так робив. Всі повари так роблять, а господа їдять і хвалять (С.230).
«Виворот» показує, що побут у сім'ї ще далеко не склався, не устоявся.
Та не в цьому біда. Все тут фальшиве, несерйозне — пусті пристрасті, дешеві
амбіції, пихатість і манірність, що прикривають злидні, в першу чергу духовні.
Це добре бачить і розуміє старий Макар Барильченко, який і виносить цьому
життю й побутові свій суворий присуд1.
Батькова фраза про те, що сину «нелегко ті чини дістаються», набуває у
контексті п'єси не тільки прямого, а й переносного змісту. Нелегко — ціною
втрати своєї гідності, совісті, безперечних здібностей. Так ще раз реалізується у
художника тема «підпанків» із селянського середовища. Звичайно, і зміст, і
тональність у змалюванні таких людей у п'єсі «Суєта» зовсім інші, ніж,
скажімо, у «Підпанках», «Чортовій скалі». «Недопечені», хоч і освічені, пани
викликають жаль, глузливу посмішку, часом співчуття. Вони не злочинці, не
злодії — це просто люди, що втратили точку опори, свій корінь у житті, від
одного берега відірвалися, до другого не пристали. Освіта їхня безплідна,
замість неї прийшла погоня за зовнішнім, пустим, міщанськоподібним —
«суєта суєт і всіляка суєта».
У комедії «Суєта» автор гостро висміює мораль інтелігенції, що,
потрапивши в полон кар’єристських прагнень, втратила «природність» своєї
поведінки, відірвалась від народу. Багатий хлібороб Макар Барильченко та його
жінка Тетяна — прості, чесні, добрі сільські люди. Їх син Карпо — також
виразник позитивних ідеалів автора, він все своє життя працює на користь
людям. Чого не можна сказати про його братів: Михайло Барильченко —
вчитель гімназії, Петро — кандидат прав. Саме їх прагнення до «панського»
життя і висміює автор. Обидва вони одружуються з «достойними» панянками і
забувають про своїх батьків, соромляться свого роду. Михайло приховує те, що
його батьки — прості селяни, хоча вони давали йому гроші на весілля і на
подарунок для його нареченої (Наталі). Проте син навіть не познайомив батьків
1
Дем`янівська Л. С. І. Карпенко-Карий (І. К. Тобілевич): Життя і творчість: Навчальний посібник. – К., 1995. –
С. 78.
 31

зі своєю дружиною і два роки не підтримував з ними ніякого зв’язку. Але

об’єктом сатири виступає не тільки інтелігенція. Невіглас і хвалько унтер-
офіцер Тарас Гупаленко, заможний селянин Терешко Сурма, який прагне
вивести свого сина Матюшу «в пани», — також захоплені нікчемною
житейською суєтою. І намагаються показати себе не такими, якими вони є
насправді.
Іще одна з проблем — те, що через масове прагнення молоді отримати
освіту і виїхати в місто село залишається покинутим «у пітьмі», в ньому нема ні
хороших лікарів, ні адвокатів, ні вчителів. У творі звучить також тема батьків і
дітей: стара Тетяна страждає, що діти покинули її. Дочка Василина спочатку
має намір піти на курси і стати лікарем, але потім змінює свою думку, вчиться
вести господарство і залишається біля матері. Іще один син Барильченків —
Іван. Він — людина творча, у першій часині дилогії він тільки шукає своє місце
в суспільстві і свої пошуки порівнює з плаванням по житейському морю без
весел і стерна. Саме йому належать слова про те, що всі ці намагання
вивчитися, вийти «у пани» — суєта. Врешті-решт він стає актором, адже давно
мав до цього талант.

Зневага дітей переслідує не лише хлібороба Барильченка, його

односельців Сурму, Білоконя, а й генерала Сорокотисячникова. Ця проблема,
як павутина, обплутує всі сюжетні лінії твору: Терешко Сурма розповідає про
ротмістра Білоконя, який приховує від товаришівофіцерів своє мужицьке
походження. Він бездушно відмовляється прийняти батька, який приїхав до
нього у гості. Вивчившись за батькові гроші, Барильченки також соромляться
свого селянського походження, переживають поразку свого «родового
культурного коду», зрікаючись його на догоду цивілізаційній моралі.
Показова сцена приїзду батьків до своїх дітей у місто. Якщо у другій дії
Михайло ще «демократ», то в четвертій уже й соромиться батьків посадити за
один стіл з «культурними» людьми. Виникає враження рефрену, що надає
творові певної символічності. Жалюгідний вигляд має Михайло: психологічний
стан вічного страху викриття, заплутані тенета брехні, добровільне зречення
 32

моральних засад для подружнього життя. Якби не добрий настрій тестя,

Михайло не дозволив би своїм батькам і порогу переступити. Їм, звичайним
селянам, немає місця у його химерному світі. Це – ті сатиричні аспекти, які
ставлять твір на межу комедії і трагедії, тобто визначають її як «серйозну
комедію»1.

Твір багатопроблемний і новаторський як у жанровому, так і в

композиційному плані.
Усiх героïв можна умовно подiлити на декiлька груп. До першоï групи
ми вiдносимо так званих «позитивних героïв», для яких праця, зв’язок із
землею, дотримання моральних принципів є визначальними: це Макар та
Тетяна Барильченки, Карпо та Явдоха. До другоï групи зараховуємо осіб, які
підпали під негативні суспільні тенденції і витворили для себе хибні моральні
цінності, відірвавшись від природного середовища. Це два середнiх сини
Михайло i Петро. До третьоï групи героïв вiдносимо людей, якi перебувають
наче на роздоріжжі і не можуть знайти своє належне мiсце в життi. У такому
становищi опинились Василина та Iван.

Змальовуючи різні типи інтелігентів, розмірковуючи про їхні шляхи і

суспільну роль, І. Карпенко-Карий особливо виділяє творчу, обдаровану
особистість. Проблема мистецтва, частково порушена в «Суєті», стала
основною в комедії «Житейське море», де показано сценічну діяльність одного
з персонажів першої частини дилогії – талановитого актора Івана Барильченка.
Використовуючи власні спостереження, драматург зумів глибоко розкрити
залежність митця в буржуазному суспільстві від «грошового мішка». В комедії
засуджується розтлінний вплив буржуазної моралі на акторів. Автор показує, як
чесні, талановиті митці, до яких належить і сам Іван Барильченко, пориваються

1
Павлішена, Л. Образи-символи у "серйозних" комедіях Івана Карпенка-Карого "Суєта" та "Житейське море"
[Текст] / Людмила Павлішена // Мандрівець. - 2015. - № 1. - С. 68-69.
 33

звільнитись від пут деморалізуючого оточення і присвятити свої сили служінню

справжній красі і правді життя2.
В центрі постать Івана — талановитого артиста, що вийшов з тієї ж
хліборобської, козацької сім'ї Барильченків. Саме в образі Івана письменник
втілив власне бачення ролі театру, свою філософсько-естетичну концепцію:
«Сцена ж – мій кумир, театр – священний храм для мене! Тільки з театру, як з
храму кра марів, треба гнать і фарс, і оперетку, вони – позор іскуства, бо
смак псують і тільки тішаться пороком!.. В театрі грать повинні тільки
справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожіть
кам’яні серця і, кору ледяну байдужості на них розбивши, проводить в думу
слухача жадання правди, жадання загального добра, а пролитими над чужим
горем сльозами убіляють його душу паче снігу! Кумедію нам дайте, кумедію,
що бичує сатирою всіх, і сміхом через сльози сміється над пороками, і
заставля людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків!.. Служить
таким широким ідеалам любо! Тут можна іноді і поголодать, щоб тільки
певність певність мать, що справді ти несеш несхибно цей стяг священний»
(С. 214-215).
Безумовну обдарованість, вроджений хист Івана помітив старший брат
Михайло, і він перший щиро порадив йому іти на сцену. Долаючи власні
сумніви й застороги інших, Іван ступає на цей хисткий шлях і за короткий час
— два роки — стає першокласним артистом. (У цій ситуації також багато
автобіографічного.) Ми зустрічаємося з цим персонажем на дачі, де артист
відпочиває в колі сім'ї з дружиною і двома дітьми; тут же гостюють і брати:
Карпо і Михайло Барильченки. Іванові потрібен відпочинок, бо, за його ж
власними словами, «п'ятнадцять літ артистичної діяльності витворили з нього
штучну людину з розбитими нервами». Природно виникає тема становища
актора в суспільстві, наскрізна у п'єсі.
Порівнюючи становище своє і Михайлове (учитель гімназії), Іван
говорить про «самопевність» брата, «гарантовану казначейством», і, як
наслідок твердості становища — душевний спокій. «Наш же брат, артист,—
2
Дем`янівська Л. С. І. Карпенко-Карий (І. К. Тобілевич): Життя і творчість: Навчальний посібник. – К., 1995. –
С. 98.
 34

з гіркотою зауважує він,— підлягаючи суду не тільки бездарних рецензентів,

але суду кожного, навіть неосвіченого слухача, певного шляху не має, іде в
своїй праці наосліп; живе щодня ілюзіями, без гарантії будущини, з тисячами
щоденних неприятних випадків. При таких умовах до самопевності далеко, до
спокою і задоволення ще дальше!» (С.479).
У розмові з другим братом, хліборобом Карпом, починає звучати (і то не
вперше) тема робочої дисципліни, тема «натурального» життя. «А що
натурально, то й гарно, й приятно, й спокійно; всі ж видумані людьми
професії псують найкращого чоловіка, а в кінці-кінців перетворюють саму
здорову людину в неврастеніка, дітей же цих нещасних — роблять
дегенератами!..» (С.480), — широко, по-філософськи розмірковує Іван. Самого
Івана житейське море досить-таки погойдало на своїх хвилях, він хворіє на
типову хворобу «вільного артиста» — заводить коханку зі свого артистичного
кола, яка і сценічне прізвище прибирає досить промовисте — Ваніна. І це при
тому, що дружина його, Маруся,— жінка чарівна й розумна, справжній друг і
«тиха пристань» для «великого артиста» з розторганими нервами. Сцени
закулісного життя, акторського побуту й стосунків змальовані з великим
знанням справи, здебільшого сатиричним пером. Це стосунки в цілому
нездорові: в них панують заздрість і лицемірство, фальш і моральна розпуста.
Іван віддає данину цьому життю. В розмові з Ваніною, аналізуючи свої
здобутки й втрати, він говорить: «Я не обманюю себе! Егоїзм, суєтні бажання
хмарою нависли надо мною, оповили мене ласощами, як дитя сповивачем,
отруїли мій мозок, я вчадів, віддався на волю житейського моря і потеряв
свою волю, а дев'ятий вал, голублячи, ніс мене до скелі, щоб розбить!.. Тепер у
мене чад пройшов, скеля ще далеко, я поборюсь усіма силами душі, випливу і в
тихій ясній пристані обновлюсь душею:
Ваніна. І твій кумир — театр — покинеш?
Іван (торжественно). Обмившись сам, і в храм іскуства я чистоту
внесу!» (С.540).
Таких програмних монологів у п'єсі багато; розкриваючи моральні
шукання Івана Барильченка, його роздуми над суттю життя, автор висловлює
 35

устами героя багато власних думок, спостережень, висновків. У цьому плані

Іван стає справжнім «рупором ідей» автора. Хоча не можна не відзначити, що
дидактизм прикро позначається на художній силі комедії, а моралізаторство,
програмні монологи позбавляють її тієї іскрометної, природної сміхової сили,
яку ми бачили, скажімо, в «Мартинові Борулі». Ось Іван, відкидаючи богемні
звички, лицемірство, розбещеність, всі прояви моральної нечистоплотності, які
поступово нівечать душу й високі поривання, палко виголошує: «Чистота
життя — правда, сім'я— правда, діти — правда, і я цю правду потеряв!..
П'ятнадцять літ я будував гніздо своє і сам розвалив його, а тепер крутюсь, як
гад, я боюся правди — вона сувора! Ах, Людя!.. Правда там, де свята природа,
де землю поливають кривавим потом праці, де я здобув колись робочу
дисципліну і тепер чую в замученій душі ніжний, тихий голос матері; вона
кличе мене до свого лона! Туди, туди лечу думками, там я здобуду дисципліну
нравственну!» (С.549). Як Антей набирається сили від землі, так Іван прагне
припасти до цього чистого й святого джерела. Ідеал І.Карпенка-Карого
залишається незмінним: здорова «природна» праця, як-от праця на землі, тільки
й здатна вилікувати і підтримати «штучну людину з розбитими нервами». Саме
ця праця дасть рівновагу духу, «нравственну дисципліну», ідея якої проходить
крізь обидві п'єси про інтеліґенцію.
Чимало глибоких думок про сім'ю, обов'язки, які вона накладає на
людину, про стосунки подружжя виголошує у своїх монологах і дружина Івана
Маруся. Розмовляючи з чоловіком про компроміси (Іван стверджує, що «без
компромісів жити не можна», що «пуританізм вийшов в тираж»), Маруся
переконано й палко заперечує: «Ні, мій любий! Ні! Поки я вірю, ніщо мене не
тривожить, а потеряю віру — ніщо мені віри не верне! Я не здатна ні на
ревність, ні на компроміси! Зрада і смерть— для мене одно! [...] Ніяких
компромісів не розумію; прямота, чесність, чистота — мій девіз» (С.497).
Певною програмою — але глибоко вистражданою, осмисленою, в якій також
багато авторського, є й монолог Марусі про сімейне щастя. Називаючи
вимушену розлуку з дружиною й дітьми компромісом, Іван чує у відповідь:
«Це не компроміс!.. Це обов'язок, який на нас наклало життя і твоя професія.
 36

Ти свято виповняєш свій обов'язок до мене, до сім'ї, я виповняю свій — до тебе,

до сім'ї, і цим самим не тільки не обтяжуємо один одного, а навіть сприяємо
розвою і нашого щастя, і нашого благополуччя в будущині. Ти працюєш, а я,
щира твоя помічниця, дома з дітьми пильную наше гніздо і готую тобі
спокійний одпочинок. Певність, що ми чесно ідем поруч до мети, помагає мені
легше переносить скруху, яка часто окутує мене, одиноку. Коли ж
зближається час твого приїзду, я оживаю! Тут знову настає весна для мене...»
(С.498). Цей і інші монологи розкривають глибокий розум і чисту душу жінки,
яка осмислено підходить до обов'язку матері й дружини. Серйозність і глибина,
з якою ведуться у п'єсі розмови про моральні критерії і поняття, втягують і
глядача в орбіту цих відвертих і щирих, вистраждано-напружених, часто
болісних роздумів. П'єса виховує культуру почуттів і людських відносин — у
цьому її цінність, а сьогодні й особлива актуальність.
З проблемами морального плану переплітаються проблеми творчі,
зокрема пов'язані з артистичною діяльністю головного героя. Особистість
художника, творця, його духовний світ і моральні засади, обов'язкові для нього
етичні норми — ці питання І.Карпенко-Карий розкриває через образ Марусі —
відданої, люблячої, органічно не здатної на дворушність, на обман близької і
коханої людини. Для неї такий вчинок був би руйнуванням власної особистості,
духовним самовбивством. Бажання жити у згоді з собою рухає всіма її
вчинками. Дізнавшись про Іванове театральне співжиття з Ваніною, вона
кидає чоловіка, — кидає гідно, тяжко страждаючи, але не йдучи на компроміс,
не вимагаючи каяття чи пояснень («Я не хочу примусу робить над вами ради
довгу», — говорить вона). Відштовхуючи ловеласа Хвилю, який розраховував,
що з відчаю жінка впаде йому в обійми, Маруся залишається вірна, як згодом
напише в листі до Івана, своїй шлюбній присязі й дітям.

І ось двоє акторів — «театральний геній» Іван і «театральна шкапа» та

блазень Крамарюк — ведуть п'яну відверту розмову. Крамарюк, схвильований
благородством і чистотою Марусі, дещо патетично, по-театральному, але щиро
картає Івана, що принизив свій талант неправдою, лицемірством, вчиненою
 37

підлістю: «Ти і такі, як ти, сильні таланти в літературі і на сцені взагалі —

єсть Божі вибранці! Ви повинні правдою жить і правду говорить усім; а ви
боїтесь правди, шукаєте лицемірної приязні від усякої тлі і усім неправдам
потураєте, топчете мораль під ноги, — і вам бракує мудрості!.. Ви правду
говорите тільки з сцени, — і то чужу правду, — і хорошими словами ловите
душу слухача, щоб славу тим собі здобуть... Ви проповідуєте любов,
справедливість, всепрощеніє, а самі — розкрашені гроби, в яких повно нечисті
усякої!.. А? Чув?» (С.532-533).
Піднесено-театрально, схвильовано на ці звинувачення відповідає й
Іван, і відчувається, що в його словах, як і в словах «паяца» Крамарюка, теж
багато вистражданого, хоча й виражається це за допомогою завчених високих
слів з «класичної трагедії». Лише винятково сильні й обдаровані натури можуть
скинути з себе «театральний грим». Віриться, що такою натурою стане Іван
Барильченко, який розуміє і боляче відчує свою роздвоєність, своє лицемірство.
Тому природно закінчується п'єса монологом Івана, в якому декларується
оновлення й очищення героя за допомогою «робочої дисципліни», здорової
праці на землі, що, як мати, ввіллє йому нові сили в груди1.
Отже, драми з життя інтелігенції «Суєта» та «Житейське море»
висвітлюють проблему появи «підпанків», які вже не селяни, але ще не пани.
І.Карпенко-Карий висвітлює проблему потрібності людей інтелігентних
професій, людей зі знаннями тодішньому селу, а також філософську проблему
вибору життєвого шляху. Автор виділяє творчу, обдаровану особистість,
розмірковуючи про її шляхи та суспільну роль. Драматург викриває й засуджує
дворянський аристократизм, чиноповажання в сфері панівних класів
суспільства, бюрократизм й кар’єризм чиновників та інтелігенції, їх морального
спустошення.
Сам автор, піднімаючи нову для себе тему інтелігенції, дуже сумнівався
у вартісності зробленого. Підняв нову, нерозроблену тему і приніс в літературу
нові художні драматургічні прийоми, які вже вкладалися в його власну
художню систему. Змальовуючи різні типи інтелігентів, розмірковуючи про
1
Дем`янівська Л. С. І. Карпенко-Карий (І. К. Тобілевич): Життя і творчість: Навчальний посібник. – К., 1995. –
С. 103.
 38

їхні шляхи і суспільну роль, І. Карпенко-Карий звертає особливу увагу на

обдаровану, творчу особистість1.
У творах постають проблеми родинного характеру, автор висвітлює
сімейні цінності, обов’язки, які родина накладає на людину, стосунки
подружжя, батьків і дітей. Карпенко-Карий через своїх героїв показує читачам
позитивні та негативні приклади. Він протиставляє Карпа, Тетяну та Макара
Петрові та Михайлові. Явдоху Аделаїді та Наташі. Присутні і такі герої, які на
сторінках дилогії розвиваються та нарешті стають на шлях істинний. Це –
Василина та Іван.

1
Історія української літератури ХІХ ст. (70 – 90-ті роки): У 2 кн.: Підручник / О. Д. Гнідан, Л. С. Дем’янівська,
С. С. Кіраль та ін.; За ред. О. Д. Гнідан. – К.: Вища шк., 2003. – Кн. 1. – С. 560.
 39

ВИСНОВКИ

Саме І. Карпенко-Карий разом із М. Старицьким були провідними

діячами українського професійного театру, який зародився на винятково
складному тлі економічного, політичного, культурного життя останніх
десятиріч ХІХ ст.
Талант М. Старицького був різнобічний, але найбільше він проявився в
драматургії. Тому він найширше відомий саме як драматург.
«Не судилось» є однією з найкращих п’єс М. Старицького, над якою він
працював під час нового національного піднесення в країні. У драмі
М.Старицький підняв болючі питання тогочасної дійсності. У ній він правдиво
відтворив важливі сторони життя і побуту як панства, так і селянства.
Хоч сюжет драми побудований в основному на фактах відносин
побутового характеру між поміщицьким сином і бідною селянською дівчиною,
але драматург так наснажив цей сюжет соціальним змістом, що драма стала
виразним соціальним твором, у якому реально відтворені типові факти і явища
з відносин між поміщиками і селянами після реформи 1861 р.
У драмі автор змальовує кілька образів – представників української
інтелігенції та показує їх різнорідність.
Один представник – за походженням із багатих поміщиків, що
зацікавився національними ідеями в університеті, а інший – представник так
званої різночинної інтелігенції, яка конкретними, хоч і малими справами,
намагалася покращити життя українців.
Образ Павла, представника нової демократичної інтелігенції
безпосередньо був новаторським у драматургії. Протиставляється йому образ
Михайла Ляшенка, для якого народництво було лише на словах.
 40

Сила твору – у викритті жорстокості поміщиків, фальшивого

народолюбства, в правдивому показі безправного становища селянства.
Могутню силу таланту мав видатний український драматург i
театральний діяч Iван Карпович Тобiлевич.
Його драми з життя інтелігенції «Суєта» та «Житейське море»
висвітлюють проблему появи «підпанків», які вже не селяни, але ще не пани. І.
Карпенко-Карий висвітлює проблему потрібності людей інтеліґентних
професій, людей зі знаннями тодішнього села. І.Карпенко-Карий показує, що
українська інтелігенція 70-90-х років ХІХ ст., яка має селянське походження,
обирає різні шляхи. Хтось, здобувши освіту і посади, цурається свого минулого
і втрачає моральні цінності. Інші вбачають своє призначення у роботі на селі,
на землі, і саме такий тип інтелігента викликає найбільшу симпатію автора,
адже він не втрачає морального здоров’я. Окремо автор виділяє творчу,
обдаровану особистість, розмірковуючи про її шляхи та суспільну роль.
Драматург викриває й засуджує дворянський аристократизм, чиноповажання в
сфері панівних класів суспільства, намагання куркульської верхівки села
порівнятись з дворянами та вийти в пани, забувши про своє походження,
бюрократизм й кар’єризм царських чиновників, їх морального спустошення.
У творі постають проблеми родинного характеру, автор висвітлює
сімейні цінності, обов’язки, які родина накладає на людину, стосунки
подружжя, батьків і дітей.
Карпенко-Карий через своїх героїв показує читачам позитивні та
негативні приклади. Він протиставляє Карпа, Тетяну та Макара Петрові та
Михайлові. Явдоху Аделаїді та Наташі. Присутні і такі герої, які на сторінках
дилогії розвиваються та нарешті стають на шлях істинний. Це – Василина та
Іван.
Свою дилогiю — «Суєта» і «Житейське море» — автор назвав
«сценами», визнаючи приналежність їх до європейської нової драми.
М. Старицький та І. Карпенко-Карий були новаторами у своїх творах,
порушували актуальні на той час питання. Перший увів у літературу новий
образ – представника нової демократичної інтелігенції. Новаторство Карпенка-
 41

Карого полягає в тому, що він поставив на першому плані суспільно-

психологічну характеристику провідних персонажів і з великою правдою
розкрив ідейний задум своїх творів. А також новаторським є те, що у "Суєті"
немає головного героя, і п'єса являє ряд сцен, покликаних характеризувати
спосіб життя й мислення заможного селянина та його дорослих дітей, які
представляють різні верстви суспільства. А також новаторство Карпенка-
Карого виявилось у тому, що він вийшов не лише за межі тогочасної побутової
сатиричної комедії, а й за межі ХІХ століття, адже в його творах ми знаходимо
ознаки модерної драми ХХ століття.
 42

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бабенко О. Самоцвіти степів полинових. Із спостережень над творчістю

видатних земляків / О. Бабенко. – Кіровоград : Центрально-українське
видавництво, 2012. – С. 164.
2. Дем`янівська Л. С. І. Карпенко-Карий (І. К. Тобілевич): Життя і
творчість: Навчальний посібник. – К., 1995. – 144 с.
3. Єфремов С. Карпенко-Карий // Вибране: Статті. Наукові розвідки. /
Упоряд., передм. та прим. Е.Соловей. – К.: Наукова думка, 1993. – С. 180.
4. Іван Тобілевич (І.Карпенко-Карий) // Історія української літератури ХІХ
ст. (70-90-роки): У 2 кн.: Підручник / За ред. О.Д.Гнідан. – К.: Вища
школа, 2003. – Кн.1. – С. 545.
5. Історія української літератури ХІХ ст. (70 – 90-ті роки): У 2 кн.:
Підручник / О. Д. Гнідан, Л. С. Дем’янівська, С. С. Кіраль та ін.; За ред.
О. Д. Гнідан. – К.: Вища шк., 2003. – Кн. 1. – С. 560.
6. Історія української літератури ХІХ ст.: У 2 кн. – Кн. 2: Підручник / За ред.
акад. М. Г. Жулинського. – К.: Либідь, 2006. – С. 622 - 628.
7. Карпенко-Карий І. К. Драматичні твори / Вступ. ст., упоряд. і приміт. Р.
Я. Пилипчука; ред. С. Д. Зубков. – К.: Наукова думка, 1989. – С. 5.
8. Комишанченко М. Михайло Старицький: Літературний портрет. – К.,
1968. – 108 с.
9. Малютіна Н. Українська драматургія кінця ХІХ – початку ХХ ст. / Н.
Малютіна. – К. : Академвидав, 2010. – 256 с.
10.Матеріали до вивчення історії української літератури [Текст] : в 5-ти т. :
посіб. для філол. ф-тів і педаг. ін-тів / [редкол. О. І. Білецький [та ін.]. -
 43

Київ : Рад. шк., 1959 - 1966. Т. III : Література другої половини XIX ст. /
упоряд. М. П. Комишанченко. – 1960. – С. 381 - 390.
11.Михайло Старицький. Драматичні твори. / Упорядкувала О. Стешенко. –
К., 1941. – 230 с.
12.Мороз З. Проблема конфлікту в драматургії . - К., 1961. – С. 247.

13.Мороз Л. Іван Карпенко-Карий (Іван Тобілевич). Історія української

літератури ХІХ століття: у 3 кн. – К., 1997. – Книга 3. – С. 84
14.Павлішена Л. Модифікація жанру комедії у творчості Івана Карпенка-
Карого: автореф. дис. канд. філол. наук: 10.01.01 / Л. Павлішена. –
Чернівці, 2010. – С. 16 -17.
15.Павлішена Л. Образи-символи у «серйозних» комедіях Івана Карпенка-
Карого «Суєта» та «Житейське море» / Л. Павлішена // Молодий вчений.
– Випуск 1, 2015. – С. 67.
16.Скрипник І. П. Іван Карпенко-Карий (Іван Карпович Тобілевич).
Літературний портрет. – К.: Держлітвидав України, 1960. – 111 с.
17.Сокирко Л. Михайло Старицький. – К., 1960. – С. 127.-130

18.Тобілевич (Карпенко-Карий) І. К. Драматичні твори. – К., 1949. – 240 с.

19.Тхорук Р. Драма Михайла Старицького "Не судилось": авторська тема й
читацькі стратегії / Р. Тхорук // Наукові записки [Національного
університету "Острозька академія"]. Сер. : Філологічна. - 2008. - Вип. 10.
- С. 455.
44