ТЕАТР як ДОЛЯ:

Іван Тобілевич (Карпенко-Карий)

Софія Русова
Сергій Єфремов
Дмитро Чижевський
Олександр Шульгін
Степан Чорній
Володимир Панченко

«Імекс-ЛТД»
2012
ББК 85.334.3(4УКР)5
УДК 792.03(477)"18"
Т 29

Т 29 ТЕАТР як ДОЛЯ: Іван Тобілевич (Карпенко-Карий) [Текст] /

[упоряд. О. В. Чуднов].— Кіровоград : Імекс-ЛТД, 2012. —
366 с. : іл. (сер. «Єлисаветградське коло»).
Текст укр., рос. — 1000 прим.
ISBN 978-966-189-086-1 (серія)
ISBN 978-966-189-121-9

Видано за підтримки депутата обласної ради

Олександра Шаталова в рамках регіональної ініціативи
голови Кіровоградської обласної державної адміністрації
Сергія Ларіна «Історія рідного краю»

Рецензенти серії:
Клочек Г.Д., доктор філологічних наук, професор, член Спіл-
ки письменників України;
Радул В.В., завідуючий кафедрою педагогіки Кіровоград-
ського державного педагогічного університету імені В. Вин-
ниченка, доктор педагогічних наук, професор.

Погляди на драматурга, що зібрані в цій книжці,

були висловлені у різні часи, в різних державах, в різних
соціальних і психологічних обставинах. Майже століття
образи і образ Івана Карпенка-Карого не давали спокою
людям, що переймались українською справою, працювали
й працюють на ниві високої культури, де немає ворожнечі,
але є прагнення досягти істини, є потреба долати конфлікти
не ціною «купівлі-продажу ідеалів», а ціною творчого культу
усталених людських цінностей.

ISBN 978-966-189-086-1 (серія) © Верстка «Імекс-ЛТД», 2012

ISBN 978-966-189-121-9
 «Згодься з тим, що наш театр
єсть вельми обществанноє діло,
і служити йому не можна інакше,
як забуваючи персональні суперечки.
Велика честь буде нам, коли ми зуміємо
забути себе для громадського діла».
З листа Івана Карпенка-Карого
до Миколи Садовського.
 25-го Октября 1882 года
Известный артист и драматург-писатель —
Марко Кропивницкий, игравший до сих пор с блес-
тящим успехом в Киеве, Полтаве, Харькове и Одес-
се, вошел в соглашение с антрепренером здешняго
театра и имеет дать три малорусских спектакля.
Представления начнутся с 25 сего октября.
Состав труппы, находящейся под управлением
Кропивницкаго, насколько нам известно, пре-
восходный. Кроме Кропивницкаго труппа имеет
талантливых исполнителей малорусских песен
— Светлова (тенор) и Садовскаго (баритон). Жен-
ский персонал ничуть не уступает в достоинстве
мужскому. Нечего и говорить, что театр повеселе-
ет. Искренно благодарим Кропивницкаго, что он
не забыл родного города и хотя бы на время завер-
нул к нам.
Елисаветградскій Вестникъ. — Газета Политическая,
Литературная и Общественная. Выходит
по воскресеньям, средам и пятницам. — ГОДЪ VII-й. —
№ 116-й. — Пятница, 22-го Октября 1882 года.
— Редакторъ и издатель М. К. Хороманскій. —
Елисаветградъ: Въ собственной типографіи. — С. 2.
Державний архів Кіровоградської області. — Фонд Ж.
— 1933. — 9 арк. — Арк. 1 зв.
(Для публікації надав Костянтин Шляховий).

4
 В ІМ’Я ІСТИНИ
Істина є рідна донька історії — суперниці часу.
Мігель де Сервантес. Дон-Кіхот.
Театр!.. Любите ли вы театр
так, как я люблю его, то есть всеми
силами души вашей…
Или, лучше сказать, можете ли
вы не любить театра больше всего на свете,
кроме блага и истины?
В. Г. Белинский. Литературные мечтания.

В
дивляючись в наше сьогоденне «житейське море»,
— мінливе, хвилясте, галасливе, жорстоке до тих, хто
прагне бути самим собою, маю шану до пам’яті. Бо
вона — Ангел-хранитель людства. Вона дарує нам ілюзію
вічності. В смутку і роздумах пригадую: «У світі — ти гість.
Ти не перший. Увесь світ — театр, люди на сцені — актори.
Біда на Землю прийшла, коли хтось вигукнув — «це моє».
Спочатку було діло. Людину судіть по справам її. Не суддя
я брату моєму!»
Я починав знайомитися з творами Івана Тобілевича
(Карпека-Карого) у часи, коли кожний вчитель у школі
мав переконливо довести учню, що Велика Жовтнева рево-
люція 1917 року назавжди покінчила з царством «панів

5
та підпанків», а образи класика — то яскраве свідчення
того, що це необхідно було зробити за будь яку ціну.
І хоч «кров людська не водиця», а пролито її в Громадян-
ську, коли брат йшов на брата («Вершники» Ю. Яновсь-
кого, «Тихий Дон» М. Шолохова), було чимало, ми все ж
живемо «в краю вольнім, новім…»
Та історія зробила сальто-мортале… І зараз вже селя-
ни біля того ж таки хутора Тобілевичів, що й нині зветься
«Надія», на питання: «Чия земля?» — не шуткуючи відпо-
відають: «Калитчина!» А із «всевидящого ока» телевізорів,
шустро змінюючи один-одного, віщають правду про життя
«нові» Берулі чи Борулі, а тлумачать їхні «писані на папері
слова» численні Бонавентури від політології, що «клады»
не знайшли, та й подались на підробітки у літературу й
політику.
Виявляється помилявся Володимир Менчиц
(1837-1916) — щирий друг та прискіпливий читач творів
Івана Карпенка-Карого: «…цей, — за спогадами їхньої
сучасниці єлисаветградки Наталії Бракер, — не віддавав
до друку своїх творів, поки їх не прослухає та не висло-
виться про них приятельський тріумвірат, що складав-
ся з Менчица, лікаря Михалевича та учителя гімназії
М. К. Крижановського. Розуміється, й тут не обходилось
без яких-небудь штук Менчица. Раз прочитано якийсь
твір, і він залишився у Менчица. Минуло чимало часу,
минули всі терміни подавати його до цензури й до друку,
а Менчиц усе його не вертає та й не вертає. Наприкін-
ці, заходилися гуртом його шукати, і артист Мова (зять
Карпенка-Карого) дорікає Менчицеві: «Що ви наробили,
Володимир Амвросійович?! Іван Карпович не має дубліка-
ту, й згине твір, що має в собі Шекспірові риси!» Менчиц
аж за живіт узявся від реготу й одповів: «Далеко поліції
до Шекспіра!»

6
 Погляди на драматурга, що зібрані в цій книжці,
були висловлені у різні часи, в різних державах, в різних
соціальних і психологічних обставинах. Майже століття
образи і образ Івана Карпенка-Карого не давали спокою
людям, що переймались українською справою, працювали
й працюють на ниві високої культури, де немає ворожнечі,
але є прагнення досягти істини, є потреба долати конфлі-
кти не ціною «купівлі-продажу ідеалів», а ціною творчого
культу усталених людських цінностей.
Саме такою була філософія життя Івана Карповича
Тобілевича (Карпенка-Карого), саме нею зігріті слова,
написані ним до доньки Орисі у січні 1903 року: «Я бачу
душевними очима моїми, що ти ніби стривожена, ніби
духовно пригнічена!.. Серцем угадую той недобрий
настрій, я хочу його розвіяти своєю батьківською любов’ю,
з котрою ніяка сила не зрівняється! Всяка любов приходя-
ща; всяка любов міняється, переміняється, забувається…
Одна батьківська любов, будучи безкорисна і виникаючи
з глибини предвічної природи, остається навіки цілою,
нерухомою, готовою на всякі пожертви ради своєї коханої
дитини! Ти кров моя. Хто свою кров не жаліє, не любе?».
А далі — чітко і ясно: «Нема на світі кращого, як незалеж-
ність!» Але вона лише тоді незамулене джерело щастя,
коли виростає з внутрішньої свободи кожного з нас, та є
здобутком чесної наполегливої розумової праці.
Олександр Чуднов

7
Будинок Громадського зібрання в місті Єлисаветграді, де 1882 року
виступали корифеї української сцени. Фото 50-х років ХХ ст.

8
ІЗ «ЩОДЕННИКА»
Сергій Єфремов

Рік 1896
Сергій Єфремов — студент

10
 28 серпня (понеділок).

В
чора був на виставі українського драматичного
товариства під зарядом Саксаганського. Грали
«Безталанну», драму Карпенка-Карого. Давно вже
чув я про се товариство, багато дечого доброго говорив
мені про його Федір, і тепер я можу судити вже по власним
вражінням. Зміст драми «Безталанна».., але попереду ска-
жу взагалі про п’єси Карпенка-Карого. Карпенку-Карому
не везе: в Росії його дуже мало читають і знають, бо творів
його, окрім 4 драм, не надрукувано, достати ж «Зорю»
або «Правду», де вони друковались, досить трудно, та ще
в наші часи. А меж тим се не останній серед українських
драматургів: пєси його визначаються добрим знаттям на-
родного життя, цікавою «зав’язкою», гарним обмалюван-
нєм подій і т. и., — словом, вони незгірші від кращих п’єс
Кропивницького. Коли я читав вищезгадані драми, що
надруковано їх в Росії, то вони мені дуже подобались, бо й
тоді я вбачав в них багато такого, що ставило їх досить ви-
соко. Але щоб краще оцінувати їх вартість, треба бачити їх
на сцені, та ще в виконанні артистів з товариства Саксаган-
ського. Тепер скажу вже про зміст «Безталанної». Парубок
Гнат (Саксаганський) любить дівчину Варку (Суслова), і

11
Варка його любить, але по своїй пустотливій, жартовливій
вдачі вона часто жартує з другими парубками. Через се
Гнат посварився і розійшовся з Варкою, став залицятись
до дівчини Софії (Линицька). Варка на зло Гнатові пішла
заміж за придурковатого, рябого Степана, а Гнат одружи-
вся з Софією. Кілько місяців Гнат з Софією живуть дуже
щасливо: він любить її, жалує, обороняє від гризоти своєї
матері і т. и. Але разом з тим старе коханнє з Варкою не за-
вмерло в Гнатовому серці, він часто згадує про ню. Тим ча-
сом Степана забрали в москалі, і Варка зосталась вільною
людиною; вона починає залицятись до Гната і переманює
його до себе. Становище Гната дуже трагічне: з одного
боку, йому шкода і свою жінку, ні в чім не повинну, а з
другого боку, він не може вже змагатись з собою, не може
забути Варку, не може жити без неї. А до того ще й мати
завжди скаржиться Гнатові на Софію, що вона нічого
не робить, не поважає її, — мати навчає Гната бити свою
жінку. Гнат довго змагається з матір’ю, не слухає її, але
нарешті під впливом всих отсих обставин починає бити
жінку і вбиває її насмерть. Драма кінчається тим, що Гнат
кається в своєму вчинку і просить прощення у старого ба-
тька Софіїного. Звичайно, що з моего короткого переказа
«Безталанної» не видко її вартостей. Виконаннє артистами
своїх ролей таке чудове, яке трудно трапляється де-небудь
бачити. Саксаганський, Карпенко-Карий і Линицька — се
артисти, що володіють неабияким таланом сценічним.
Решта — теж добрі артисти. Я, певне, ніколи не забуду того
вражіння, яке зробила на мене гра Саксаганського і Лини-
цької. Як порівняти товариство Саксаганського з иншими
українськими драматичними товариствами, то вийде, що,
певне, се саме краще товариство. Тут, звичайно, нема та-
ких таланів, як Заньковецька і Затиркевич, але й Линиць-
ка непогана артистка; зате я нігде не бачив такого артиста,

12
як Саксаганський. Мені здається, що вистави сього товари-
ства будуть мати успіх, дякуючи талановитому виконанню
і новому репертуару.
2 вересня (субота).

В
чера знову був в театрі. Грали «Наймичку» — драму
Карпенка-Карого. Драма, гарна сама по собі, робить
на глядачів дуже велике вражіннє з причини теп-
лої, чудової гри артистів. Найбільше оплесків досталось
Саксаганському, що грав ролю Цокула. І справді, се вели-
ченний талан! Яку ролю він не візьме на себе, — чи пару-
бка (в «Безталанній»), чи діда (в «Мартині Борулі»), чи
чоловіка середних літ (в «Наймичці»), — виконає він її так,
що глядач бачить на сцені живого чоловіка, ту саму особу,
яку треба. Навіть голос, поводженнє і т. и. відміняється
відповідно ролі, так що навіть трудно вірити, щоб отсі всі
ролі виконував один чоловік. В Пенежці зовсім не мож-
на пізнати того Саксаганського, що грав Гната, а Цокул
знов-таки відмінний від обох перших. Нічого й говорити
про те, як грав Саксаганський ролю Цокула: се був сам
Цокул, яким він трапляється в дійсносте. Страшно було
дивитись на Саксаганського в тій сцені, де він довідуєть-
ся, шо Харитина його дочка, або в тій, де він кається, що
загубив Харитину. Від його гри в сих місцях тхнуло такими
муками, таким пекельним горем, яке може бути тільки
тоді, коли чоловік переживає такі тільки в дійсному житті.
Я забув, що се тільки на сцені, я думав, що бачу справжні
муки, справжнє каяттє. З инших артистів визначувався
Чечорський (наймит Панас), Карпенко-Карий (дід-міро-
шник) і Линицька (наймичка); та й инші артисти грали
дуже гарно. Я, здається, не плакса, але не міг втриматись
від сльоз, — от яке вражіннє робить гра! Тільки щиро можу
подякувати артистам за ті хвилини, які переживав я під

13
впливом їх чудової гри. Вражіння сі, певне, ніколи не виві-
тряться у мене з голови.
16 вересня (субота).

В
чера в театрі грали драму Карпенка-Карого «Ба-
тькова казка». Досі я бував тільки на таких п’єсах
Карпенка-Карого, що малювали життє селян, на-
рода, а вчора довелось побачити п’єсу, де дієві особи вже
трохи вищого стану, — сільська середня інтелігенція часів
кріпацтва: управителі, економи, камердинери і т. и. Зміст
драми ось який. Героїня п’єси покоївка Марина, дівчина
кокетлива, жартовлива, закохалась в панского камердине-
ра Никодима, покинувши своего першого коханця льокая
Костя. Старий пан вмирає і перед смертю признається, що
Никодим — його «незаконний» син; признавшись, пан дав
Никодимові «вільну» і невеличкий шматок землі. Нико-
дим одружився з Мариною. Новий пан зробив Никодима
управителем своєго маєтку. Несучи обов’язки управителя,
Никодим щиро працює, хазяйнує і вимагає того ж і від
жінки. Але Марина зовсім не така по своїй вдачі, — вона
звикла до легкої праці покоївки, і пікловання біля госпо-
дарства здаються їй нудними, тяжкими, навіть гидкими;
вона рада цілий день вертітись перед дзеркалом та диви-
тись на свою красу. Вона нудьгує, бо Никодим рідко буває
вдома, і, під впливом своє[ї] кокетливої, жартовливої
вдачі, починає упадати за економом Францом Івановичем.
Франц Іванович — натура безчесна, розбещена, домага-
ється, щоб Марина зовсім віддалась йому, і раз силоміць
цілує її. Марина сього не хоче, бо вона мала на меті тільки
жартувати з ним. Меж тим Кость, перший коханець Мари-
ни, щоб помститись над нею за її зраду, починає настрень-
кувати Никодима против Марини і Франца, каже, що вони
вже цілком покохали одно другого і т. и.,

14
М.Л. Кропивницький, М.К. Садовський, М.К. Заньковецька
Фонди Кіровоградського обласного краєзнавчого музею

15
 І.К. Тобілевич у ролі полковника Барабаша у виставі
«Богдан Хмельницький», 1899 р.
Фонди Кіровоградського обласного краєзнавчого музею

16
 Брати Тобілевичі з О.І. Михалевичем
Передано у 1958 році А.А. Кресаном, зятем І.К. Тобілевича (м. Київ)
Фонди Кіровоградського обласного краєзнавчого музею

17
 М.К. Садовська-Барілотті, 80-ті роки ХІХ ст.
Фонди меморіального музею М.Л. Кропивницького

18
і сим способом посіяв зерно недовір’я і ревности до жінки.
Він також підлабузнюється до Франца, і ті листи, що той
дає до Марини, переносить до рук Никодима. Никодим
вже цілком впевненний, що жінка гидко зрадила його, і
страшенно мучиться сим. Кость також сказав Никодимові,
що коли він поїде в місто за покупками, то Франц зараз
побіжить до Марини, і порадив йому не їхати, а зостатись
в селі і підстерегти самому Марину і Франца. Так і зробив
Никодим і, заставши у Марини Франца, котрий намагав-
ся цілувати її, страшенно лютує: Франца він спершу хотів
повісити, а потім велів обголити йому півголови, одного
вуса і одну брову і такого прив’язати до стовба на дорозі;
Марину ж Никодим прогнав від себе. Никодим страшенно
мучиться від зради жінки, котру він щиро любив, і сам собі
заподіяв смерть, застрелившись. Перед вмираючим Кость
признається, що Марина невинна, що він обніс її тільки
для того, щоб помститись над нею. П’єса взагалі дуже гар-
на, хоч Марина не обмальована так, як слід: вона вийшла
якоюсь блідою, багато її вчинків здаються незрозумілими.
Про гру Саксаганського (Никодим) можна сказати, що
кращої гри сподіватись не можна: свою ролю він виконав
так, що перед глядачами був справжній Никодим, яким
він трапляється в житті. Найкращі сцени се ті, коли Нико-
дим застав у своєї жінки Франца і коли Никодим вмирає.
Глузливий, божевільний якийсь регіт, з яким Никодим
вирікав свій присуд Францеві, ще й досі віддається у мене
в вушах. Дуже добре також грав і автор драми Карпенко-
Карий, що виконував невеличку, епізодичну ролю старого
«дворецького» Пилипа. Решта артистів теж добре грала.
Треба дуже завдячити Саксаганському за те, що завітав
він у Київ і дав киянам спроможність побачити кращі пєси
українського репертуара та ще в такому зразковому вико-
нанні.

19
 25 вересня (понеділок).

В
же кільки днів я нічого не писав про себе: все якось
часу не вистарчає. Я, певне, не вмію економізувати
свого часу, бо, здається, й роблю багато, а наслідків
роботи не видко. А з другого боку, се залежить також і
від того, що останніми часами мені приходиться дуже, як
то кажуть, розкидатись, себто разом глядіти кілька праць,
а не однієї. Треба дещо й прочитати; для себе — треба чи-
тати, вибирати і переписувати твори українських письмен-
ників для того збірника, що я взявся спорудити; треба пи-
сати семінарське «сочинение», та ще не одно, а й деяким
товаришам, бо сим способом я заробляю гроші на свої по-
треби; треба.., словом, й далій будуть всякі «треба». Я вже
не згадую про семінарські «уроки», а вони відбирають
у мене весь час до обіда. Кажучи просто, не вистарчає часу.
А тут ще й відпочити часом забажаєш, піти, напр[иклад],
в театр, чи що инше. Вчора був в театрі, — от і пропав ці-
лий вечір. Але про се годі; коли зайшла вже річ про театр,
то я краще запишу свої вчорашні вражіння. Грали комедію
Карпенка-Карого «Паливода XVIII століття». По своєму
змісту ся комедія не може належати до кращих п’єс
Карпенка-Карого; вона навіть трохи слабенька; але зате
в ній є багато сцен таких щиро-гумористичних, що не мо-
жна згадати їх без регота. Найкраще грав Саксаганський.
В ролі Харька Ледачого він зробив дуже виразний тип чо-
ловіка трусливого, хвалька, трохи придурковатого. Харько
Ледачий трохи нагадує Фальстафа, що фігурує в деяких
драмах Шекспіра. Взагалі «Паливоду» грали дуже добре, і
артисти відібрали від глядачів стільки оплесків, як ніколи
ще. Саксаганського й варто вітати оплесками: се талан не-
абиякий, дуже великий талан у його. Принаймні й жаден з
тих артистів, яких я бачив, не робив на мене такого вра-
жіння, як Саксаганський.

20
 29 вересня (п’ятниця).

С
ьогодні Саксаганський дав останню виставу в Київі.
Грали «Наймичку» і на сей раз так само чудово, як
і перший. Після вистави молодша публіка кинулась
на сцену і там привітала все товариство, а зособна Сакса-
ганського і Карпенка-Карого. Я від себе власне подякував
Саксаганському за ті чудові хвилини, які пережив під
впливом його високоартистичної гри. Саксаганського і
Карпенка просто носили на руках, а далі поздіймали з їх
пояси і, пороздиравши на маленькі шматочки, порозбира-
ли на спомин про артистів. Такий вчинок, на мій погляд,
трохи наївний (хоч і я сам не втримався, щоб не взяти
по шматочку з поясів Саксаганського і Карпенка), але він
свідчить, як щиро, з яким ентузіязмом вітала публіка сла-
ветних артистів. Та, кажучи правду, в такі хвилини не роз-
бираєш і сам, що робиш, аби тільки пошанувати поважа-
них людей. Просили ми також не забувати нас і на далій,
не минати Київа, і Саксаганський обіцяв приїхати після
Великодня. Взагалі обидва брати зробили на мене дуже
приємне вражіннє і здалися людьми щирими, свідомими
українцями, — словом, симпатичними. Дай Боже, щоб
я не помилився! Після того, чого я надивився в труппі Кро-
пивницького, я став дуже неймовірним щодо українських
артистів. Але, здається, відносно Саксаганського і Карпе-
нка я не помиляюсь. Саксаганський довгенько розмовляв
з нами, розповідав про свої мандрівки, про своїх артистів
і т. и. Особа Саксаганського надовго запала мені в душу, і
згадки мої про його будуть самі добрі.
За виданням: Єфремов С. Щоденник. Про дні минулі (спогади).
— К.: Темпора, 2011. — 792 с.

21
Сергíй Олексáндрович Єфрéмов (колишнє прізвище предків
— Охрíменко; 6 жовтня 1876 с. Пальчик, тепер Катеринопільсь-
кого району Черкаської області — † 10 березня 1939) — український
громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик,
історик літератури, академік Української Академії Наук (з 1919),
віце-президент ВУАН (з 1922), дійсний член Наукового Товариства
ім. Т. Шевченка у Львові. Брав участь у розробці концепції укра-
їнської державності, української національної культури й освіти.
Надрукував близько трьох тисяч статей та рецензій. Видав ряд
монографічних нарисів, присвячених творчості Марка Вовчка,
Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Івана
Нечуя-Левицького, Панаса Мирного та ін. Незаконно репресова-
ний в результаті сфабрикованого радянською владою так званого
«процесу Спілки визволення України». У квітні 1930 засуджений до
10-річного ув’язнення з суворою ізоляцією. Перші 7 років ув’язнен-
ня відбував у Ярославському політізоляторі, потім його переведено
до Володимирської тюрми. Помер 10 березня 1939 року в одному з
таборів ГУЛАГу.

22
К ДВАДЦАТИПЯТИЛЕТИЮ
УКРАИНСКОГО ТЕАТРА
София Русова
 Софія Русова.
Фото із зібрання Чернігівського краєзнавчого музею

24
 Посвящается
глубокоуважаемой
М. К. Заньковецкой.

В
настоящем зимнем сезоне исполнилось 25 лет воз-
рожденному украинскому театру (1881-1906 гг.). Ко-
нечно, в тяжелое переживаемое время не до празд-
нования каких-либо юбилеев; но украинский театр сыграл
такую великую роль в национально-культурном возрожде-
нии Украины в последние годы закончившегося столетия,
что нельзя не помянуть добрым словом выдающихся дея-
телей украинской сцены, отдавших свою жизнь, свои луч-
шие творческие силы на её создание. М. К. Заньковецкая,
М. Л. Кропивницкий, А. К. Саксаганский и Н. К. Садовский
всегда будут любимыми и великими деятелями для ук-
раинского народа, своими яркими талантами светившими
ему в годину самого мрачного беспросветного его нацио-
нального угнетения.
Театр в 80-е годы был для Украины единственным ме-
стом, где звучала её литературная родная речь, и многие
украинцы после талантливых спектаклей Кропивницкого
и семьи Тобилевичей начинали говорить своим забытым,
всюду гонимым языком, и во многие души вдохновенная
игра М. К. Заньковецкой заронила первую искру национа-
льного самосознания и благороднаго стремления служить
своей глубоко-несчастной Украине. Велика роль этих

25
высокоодаренных артистов в национально-культурном
пробуждении украинского общества: их имя известно
и дорого во всех самых глухих украинских городках. Бес-
конечное, глубокое спасибо им скажет украинский народ.

I.

Ч
астным образом украинские спектакли давались
еще раньше 80-хъ годов. Исполнителями были
обыкновенно любители. Так, например, в частном
доме была поставлена в Киеве в 1872 году первая опера
Лысенка «Різдв’яна Ніч»; в Елисаветграде в 1874-76 гг.
играла труппа любителей под управлением Карпенка-Ка-
рого. Большой популярностью пользовались малорусские
любительские спектакли в Чернигове, Полтаве и Харько-
ве. Но закон 1876 года на смерть поразил всякое проявле-
ние украинского национального творчества и осудил всю
страну к гробовому молчанию. По удачному выражению
Н. Садовского, «30-ти миллионному народу вырезали
язык». Даже чарующая украинская песня была изгнана
из публичного обращения и на концертах украинские ме-
лодии должны были исполняться с французскими слова-
ми. Так, на концерте Лысенка в 1878 году народная весе-
лая песня «Дощик» исполнялась только в переводе: «La
pluie tombe du toit dégoutant; J’ai pensé, j’ai pensé, Que c’est
un cosaque, maman!» Так издевалась киевская админис-
трация над святыней народной: его языком, его песнью.
И Украина замолчала1.
Но для крупных талантов никакие самые тяжелые
путы не страшны; их творческая сила непременно вырве-
тся из них. Так было и с теми артистическими силами,
которыми судьба наделила Украину в эту тяжелую минуту
её жизни. Ни Кропивницкий, ни Заньковецкая, ни братья
1
Літ.-Наук. Вістн., X кн., 1906 г.

26
Тобилевичи (Саксаганский, Садовский, Карпенко-Карый)
не могли не завоевать себе свободы проявления для своего
крупного артистического таланта, и они громко открыто
заговорили украинским, запрещенным языком и завоева-
ли ему право на жизнь.
Новый украинский театр начался очень скромно
спектаклями труппы Ашкаренка в Кременчуге в сезон
1881-82 гг. Г[осподин] Кропивницкий в своих воспомина-
ниях так описывает это начало «новой эры». «Нищенские
заработки русскими спектаклями заставили труппу про-
сить министра внутренних дел гр. Лорис-Меликова разре-
шить ей сыграть хоть несколько спектаклей на украинском
языке, чтобы не умереть голодной смертью. Граф снизо-
шел на нашу просьбу, и мы начали «новую эру» — «На-
талкой Полтавкой». И в том же ноябре, когда в праздник
пьеса Островского сделала сбор всего в 30 p., столетняя
бабушка «Наталка Полтавка» в будни привлекла полный
театр. На следующие спектакли билеты раскупались нара-
схват, но вокруг театра теснились не фаэтоны и коляски,
a возы и фургоны приезжавших на украинские спектакли
хуторян казаков». Один казак при этом набирал по десять
и больше билетов; приезжали целыми семьями, и на воп-
рос одного из служащих в театре великороссов: «неужели
вам так нравится малороссийский театр», казак пожал
плечами и просто ответил: «да это же наше родное»2.
Успеху труппы Ашкаренка, конечно, больше всего
содействовал талант Кропивницкого во всем его великом
реализме; вслед зa Кременчугом труппа в этот же сезон
играла в Харькове и Киеве уже с участием Н. Садовского.
В следующем году труппа блистала такими выдающимися
драматическими силами, как Заньковецкая, Садовская
(раноумершая, очень талантливая артистка), Садовский,
2
Нова Громада, 1906 р. № 9. «3а 35 літ».

27
Кропивницкий, Верина и Грицай. Они с успехом играли
в Ростове, Нахичевани, Киеве и др. южных городах. Без-
денежье не давало однако возможности поставить выдаю-
щихся артистов в достойную их декорационную обстано-
вку. За это дело взялся Старицкий; не жалея собственных
денег, он создал костюмы, декорации, инвентарь украин-
ской сцены; талантливая группа могла уже смело заявить
себя и перед взыскательной публикой Москвы и Петер-
бурга, где она завоевала себе полный успех. Еще внима-
тельнее и серьезнее отнесся позже к театральному делу,
к правильной во всех малейших деталях постановке пьес,
как исторических, так и бытовых, молодой антрепренер
А. Саксаганский. Его спектакли по реализму обстановки,
серьезной отделке всех деталей с режиссерской и бутафо-
рской стороны дела в лучшие годы его антрепризы могут
стать рядом со столь прославившейся своей обстановкой
сценой московского художественного театра. Усилиями
Старицкого, Кропивницкого (режиссера) и Саксаганского
украинская сцена заняла выдающееся место на всех лу-
чших театрах не только Украины, но и всей России (Пе-
тербурга, Москвы, Варшавы, Вильно, Одессы, Харькова,
Киева и др.). Но еще больше своей известностью обязан
украинский театр талантам его первых исполнителей,
их глубокому знанию народной души, народной жизни
родной их Украины.
Успех первой украинской труппы соблазнял и других,
и мало-помалу из одной труппы образовалось за 20-25 лет
до 50, из которых 5-6 трупп известны и в столицах.
Но нельзя сказать, чтобы завоевание украинской сцены
далось её первым артистам легко: долгое время центр
Малороссии был совершенно лишен возможности видеть
родную драму, так как украинские представления были
строго воспрещены въ губерниях Киевской, Подольской,

28
Волынской, Черниговской и Полтавской. Оставались
для деятельности трупп свободными, кроме великорус-
ских губерний, Новороссия, Харьковская, Воронежская,
Курская да Кубанская область с украинским населением.
Украинские спектакли допускались только как придаток
к русским, и потому украинские антрепренеры вынуж-
дены были держать по две труппы: русскую и украинскую,
а спектакли составлять неизбежно из двух пьес — велико-
русской и украинской. Некоторые губернаторы и градо-
начальники (наприм., одесский) требовали, чтобы число
актов великорусских пьес было не меньше числа актов
украинской пьесы; поэтому приходилось играть сряду
пять великорусских водевилей для того, чтобы исполнить
затем пятиактную украинскую драму. Только постепенно
требование русской пьесы свелось на исполнение одного
водевиля, который по великой милости губернатор раз-
решал ставить на конец; в последние годы великорусские
водевили могли уже совсем сойти с репертуара украинс-
кого театра. Повсеместное же разрешение на украинские
спектакли получилось всего 5-6 лет назад.
Среди тех крупных талантов, какие создали новый
украинский театр, яркой звездою светит М. К. Занькове-
цкая, любимая артистка не только на Украине, но и по
всей России, и в обеих её столицах. Чарующая внешность,
музыкальный выразительный голос, утонченная чуткость
понимания роли и глубокая задушевность вместе с ори-
гинальным умом сделали из М. К. одну из выдающихся
первоклассных артистов нашего времени. Её игра создала
сразу совершенно самобытную украинскую драматичес-
кую школу, полную глубокого художественного реализма,
задушевной искренности и подкупающей простоты. Много
раз М. К. предлагали перейти на великорусскую сцену,
соблазняя артистку большим разнообразием репертуара;

29
уверяли ее, что роли графинь и королев более достойны её
великого таланта, чем скромные роли наймичек и сель-
ских девушек. Но Заньковецкая не соблазнилась более
широкими и свободными условиями игры на русской сце-
не. Она осталась верна своему родному искусству, своему
великому призванию: художественному воспроизведению
душевного облика украинской женщины. И какое цельное
многостороннее его воспроизведение получается в разно-
образном репертуаре Заньковецкой, начиная с наивной,
ребячески шаловливой и непосредственной «дівчины»
(в драме «Лісова Квитка»), невинной, лирически любящей
весь мир и доверчевой «Наймички», кончая драматичес-
кой страстной ролью Маруси Богуславки, пылкой, гордой
Бондаривны, Зиньви; от сложной трагичесвой героини
Наталии (Лемеривна) и до безмятежно веселой лег-
комысленной Цвиркунки (Чорноморци) и кумы (в водеви-
ле «Кум Мирошник». Заньковецкая уловила все оттенки
сложного и возвышенного образа украинской женщины
с тонкой душевной организацией и сильным героичес-
ким характером, сумела воскресить образ, сложившийся
из взаимодействия южной природы и героических усло-
вий исторической жизни Украины; Заньковецкая одина-
ково верно воссоздавала перед восхищенными зрителями
и бытовых современных девушек и женщин Украины
— матерей, жен и сестер убогих земледельцев, и её ис-
торических героинь, как они запечатлелись в народной
эпической поэзии и выразились в переработке совре-
менных украинских драматических писателей. Первый
колоссальный успех Заньковецкая одержала в роли Олены
(«Глитай», Кропивницкаго). Говорят, что после 2-го акта,
когда Заньковецкая впервые выступила как драматиче-
ская артистка, она так провела свою роль, что публикой
овладел какой-то безумный восторг: она видела перед

30
Марія Костянтинівна Заньковецька
(«Циганка Аза»)

31
Марія Костянтинівна Заньковецька
(«Наймичка»)

32
 М.Л. Кропивницький
(«Шельменко-денщик»)

М.Л. Кропивницький
(«Наталка-Полтавка»)

33
 М.Л. Кропивницький
(«Як ковбаса та чарка»)

М.Л. Кропивницький
(«Запорожець за Дунаєм»)

34
 М.Л. Кропивницький
(«Сватання на Гончарівці»)

М.Л. Кропивницький
(«Черномор»)

35
 Н.К. Садовський
(«Наталка-Полтавка»)

Н.К. Садовський
(«Бондарівна»)

36
 Д.П. Мова
(«Наталка-Полтавка»)

А.К. Саксаганський
(«Наталка-Полтавка»)

37
 Медаль на відкриття
пам’ятника
І.П. Котляревському в
Полтаві І.К. Тобілевича,
1903 р.
Фонди Кіровоградського
обласного краєзнавчого
музею

38
собой не актрису, а живого человека, страдающего
от нестерпимой душевной боли, рыдающего искренни-
ми слезами. После этого первого драматического выхода
Заньковецкая неделю пролежала больной,— так сильно
пережила она горе изображенной ею обманутой Олены.
Давно это было, в 1882 году; но годы бессильны над мо-
гучим дарованием артистки, и теперь, как и 25 лет тому
назад, М. К. заставляет по произволу и плакать, и смеять-
ся своих зрителей, дает смысл и значение самой пустой
пьесе, в которой она участвует. Так создала она, например,
известность «Лісовой Квитке», «Цыганке Азе» и многим
другим пьесам.
Из других женщин артисток украинских нельзя
не выделить по выдающемуся комическому таланту недо-
лго подвизавшуюся г-жу Затыркевич, так неподражаемо,
без всякого шаржа создавшую образ украинской бабы,
почти всегда выпивающей, остроумной и бедовой, когда
нужно, но глубоко несчастной в большинстве случаев.
Неподражаемы до сих пор остаются талантливые
братья Тобилевичи; особенно Садовский и Саксаганский;
их проникновенная игра создала незабвенные образы тру-
дового земледельческого населения наших южных степей,
образы народных героев, борцов за свободу и за права
обижаемых, вечно протестующих за независимость своей
родины. Кто слышал хоть раз художественный монолог
Садовского в роли Панаса в драме «Наймичка» Карпенка-
Карого, тот не забудет этот стон рабочего, безземельного
земледельца, неимеющего к чему приложить свои тру-
довые руки, свою безмерную любовь в земле-кормилице.
Кто раз видел Саксаганского в роли Гната Голого в драме
«Савва Чалый», тот получит яркий правдивый образ типа
борца украинца за дело народной свободы. Это не револю-
ционер всемирный, а типичный украинский гайдамака,

39
борющийся за право «голоты», ненавидящий панство
органически, бескорыстно преданный своей идее, своей
родине, «бесталанной Украине».
В последнее время часто говорят, что пролетарии
в борьбе за свои экономические интересы не имеют ро-
дины, и всякие политические стремления к освобождению
родины навязываются им интеллигенцией и буржуазией.
Об Украине этого нельзя сказать, так как исторически обе
идеи социального и политического освобождения прово-
дились здесь разом и одинаково захватывали все обездо-
ленное население.
Талант Саксаганского отличается удивительной мно-
госторонностью и одинаково художественно проявляется,
как в типах комедии, так и в самых драматических поло-
жениях. Он создал комические типы комедий своего брата
— Бонавентуру (в «Ста тысячах») и глухого Пенёнжки
(в «Мартыне Буруле»). Он доходит до высочайшего тра-
гизма в роли Гната (в «Бесталанной») и в отце Харитинки
(«Наймичка»).
Все эти талантливые артисты, конечно, многим
обязаны тому реальному художественному направлению,
лишенному всякой искусственности и какого-либо шаржа,
какое внесено было в украинский новый театр его «бать-
ком» — М. Л. Кропивницким.
Все артисты с «батьком» во главе сразу стали иг-
рать не по заученной трафаретке, а, так сказать, прямо
из души: они не разыгрывали сцен, а переживали на сцене
ту драму, какую переносил из народной жизни на подмос-
тки их же товарищ, так как и все драмы вначале писались
только ими же, т.е. Старицким, Кропивницким, Карпен-
ко-Карым. Все они вышли из народной среды, провели
детство среди народа; их чуткому взору рано открылась
вся глубина народной души, народного характера. Вот

40
почему их игра никогда не грешит против психологиче-
ской и бытовой правды. Это непосредственное близкое
знакомство с народной жизнью вместе с их высокой худо-
жественной одаренностью помогло Садовскому, Саксаган-
скому, Кропивницкому и Заньковецкой создать в Украине
такой народный театр, какого нет в России; его появление
в самую глухую мертвую эпоху подавленности всех обще-
ственных сил на Украине подтверждает еще лишний раз
все великое значение одаренной сильной личности в ис-
торическом ходе развития народной жизни. Оглядываясь
назад за 25 лет, можно смело сказать, что всю первую
половину этого периода имя Заньковецкой и работавших
с ней вместе великих артистов было лозунгом возрожде-
ния Украины, было тем чарующим волшебным словом,
которое будило в украинском обществе, как в столице, так
и в самых глухих городках, всеми подавляемое национа-
льное сознание и сознание своих невыполненных обязан-
ностей перед страдающей родиной и её оскорбляемым
народом.
Призванная к жизни игрою артистов, народилась
украинская драматическая литература; за нею вслед
подняла голову и поэзия, и повествовательная художес-
твенная проза, и к моменту всеобщего пробуждения всех
народностей России Украина не осталась позади других,
а громко, уверенно заявила о своих правах на свою землю,
на свою свободную жизнь, на свое слово. И в этот знаме-
нательный момент украинский народ не должен забывать
тех своих деятелей, которые лучшими творческими сила-
ми своей души не переставали призывать его к великим
идеалам свободы и правды. Заньковецкая, Кропивницкий,
Саксаганский, Садовский, Старицкий и Карпенко-Карый
займут в истории национального возрождения Украины
первые места, а любовь народная вознаградит их за все,

41
что им пришлось выстрадать в эпоху гонений и преследо-
ваний украинского слова.

ІІ.

Р
усская критика долго не желала признавать укра-
инской драматической литературы. Она отрицала
для неё всякую возможность развития в силу того,
что последняя якобы осуждена не выходить из пределов
простонародной жизни, что в ней нет и быть не может ме-
ста сложным драмам и тонким комедиям: слишком проста
и наивна, видите ли, эта простонародная среда. Но укра-
инские писатели, очевидно, держались иного взгляда
на народную жизнь: зная ее очень хорошо, они видели
в ней далеко не одну простоту и наивность, а и сильные
страсти, и сложные драматические коллизии. Когда труп-
па Кропивницкого начала свои представления в 1881 году,
украинский репертуар состоял из водевилей и опере-
ток и существовал только, так сказать, ради увеселения
и смехотворного изображения не то сословной, не то
этнографической разновидности — хохла. Лучших, сколь-
ко-нибудь художественных пьес было всего 2-3 с столетней
бабушкой, повсеместно любимою «Наталкой Полтавкой»
во главе: «Сватанья на Гончарівці» — Квитки, «Запоро-
жець за Дунаєм» — Кум мирошник и др. Их главным укра-
шением служили песни; на ролях этих пьес трудно было
проявиться крупным драматическим талантам. Пришлось
«батьке» самому расширить поле деятельности объедини-
вшихся вокруг него артистических сил; он взялся за перо
и одним из первых действительно драматических произве-
дений, в которых с особенной силой проявился талант За-
ньковецкой, были пьесы Кропивницкого: «Доки сонце зі-
йде, роса очі виїсть», «Глитай або ж павук» и «Дай сердцю
волю, заведе у неволю». Прекрасный чистый украинский

42
язык и яркие выхваченные из народной жизни типы сразу
обратили внимание украинского общества на эти пьесы
и дали новое значение театру. В «Глитае» был выведен
тип сельского кулака, своим хищничеством разоряющего
все село и в частности разбивающего личную жизнь одной
молодой семьи. Подробно останавливаться на рассмот-
рении пьес украинских нам не приходится в такой корот-
кой общей заметке. Первые пьесы Кропивницкого сразу
завоевали симпатии публики: в них впервые выступила
перед зрителями современная народная жизнь Украины,
серьезно и правдиво очерченная. Правда, в них было боль-
ше этнографии, чем сложного драматического творчества;
но их играли такие истинные артисты, которые каждую
роль одухотворяли своим горячим вдохновением и созда-
вали живые типы из самых бледных очертаний. Лучши-
ми пьесами Кропивницкого останутся надолго любимые
драмы: «Доки сонце вийде роса очі виїсть», «Дві сім’ї»,
полная этнографических богатств свадебного украинского
ритуала, и бессмертная популярная шутка-водевиль «По
ревизії».
Следом за Кропивницким и единовременно с ним
выступил другой, несомненно, крупный даровитый драма-
тический писатель; вслед за этнографическими картинами
явились захватывавшие зрителя драматические эпизоды
из былой и современной жизни украинского народа: Кар-
пенко-Карый первый показал, насколько неправы были
литературные критики, осуждавшие украинскую драмати-
ческую литературу на гибель за её демократизм; он обна-
ружил, сколько драматических индивидуальных коллизий
скрывается в этой, повидимому, столь стихийной жизни
села, сколько глубоких драматических моментов пережи-
вало и переживает теперь это самое население села при
постоянном столкновении в нем старых традиционных

43
элементов с новыни заманчивыми, но не всегда ясными
идеалами. Не отходя от абсолютной, точной, этногра-
фически правдивой характеристики общества сельской
жизни, Карпенко-Карый на её фоне вырисовывает худо-
жественные то трагические по своим конечным моментам
драмы, то удивительно тонкие юмористические комедии
на современные темы переживаемого селом переходного
времени. Теперь, когда все драмы в комедии Карпенка-
Карого напечатаны и составили 5 томов, можно, читая их,
ценить все их художественные достоинства, независимо
от того захватывающего впечатления, какое они произво-
дят на сцене, в исполнении Заньковецкой, Саксаганского,
Садовского и самого автора.
Остановимся сначала на комедиях Карпенка-Карого;
из них лучшими считаются: обличительные «Мартын Бу-
руля» и «Хозяин» и бытовые «Сто тысяч» и «Розумний та
дурень». Мастерская наблюдательность, природный укра-
инский юмор и свойственное чувство меры, отсутствие
шаржа и любовное отношение самого автора к слабостям
и недостаткам ближнего вносят и в душу зрителя благоду-
шное отношение к этим типам, созданным всеми отрица-
тельными условиями современной общественной жизни
и села, и города: «Мартын Буруля» — это, так сказать,
литературный отец «Хозяина»; оба они родные братья
Мольеровских буржуа-жантильомов. Они жаждут выйти
из своего униженного положения сельских сословий
или путем приписки к привилегированной дворянской
касте, как силится это сдедать Мартын Буруля, или путем
обогащения, какими бы то ни было способами, как этого
добиваются Калитка в «Ста тысячах» и Пузырь в комедии
«Хозяин». «Мартын Буруля» и «Пузырь», несомненно,
самые цельные и законченные образы Карпенка-Карого,
и обе комедии блещут реализмом и глубоким юмором.

44
«Хозяин» — как яркая картинка эксплуатации крупным
землевладельцем всего окружающего населения — полу-
чила особливое социальное значение в наше время и по
всей Украине пользовалась огромным успехом. Это навело
автора на мысль написать продолжение своей социальной
комедии «Хозяин», в которой выступили бы перед зрите-
лями дети «Пузыря», — то следующее поколение народ-
ной интеллигенции, которая, хотя и училась на нечисто-
плотные денежки отца, но сама уже набралась в школе
новых, более светлых идей и стремлений. Это молодое
поколение под теми же именами и проходит в двух после-
дних комедиях Карпепко-Караго «Суета» и «Житейское
море». Обе эти пьесы обнаруживают полное банкротство
той нравственной подготовки, какую получили в совре-
менной школе (низшей и высшей) эти живые, здоровые
отпрыски крестьянства: двое сыновей, и кандидат прав,
и директор гимназии, набрались тодько одного желания
— занять высокое положение в обществе и благополучно
сделать «карьеру», отвернувшись при этом с пренебре-
жением от своего родного отца и родной матери за их
принадлежность к неказистому крестьянскому люду.
В этом отношении потрясающее впечатление производит
заключительная сцена в «Суете», когда на именины про-
лезающего в директора гимназии сына вдруг приезжают
его старики отец и мать: незваные гости обнаруживают
крестьянское происхождение карьериста, что приводит
в отчаяние его жену — дочь генерала. Им делают такой
прием, что они предпочитают немедленно уйти из дома
своего любимого старшего сына.
В «Житейском море» идет уже жизнь младшего сына
того же богатого крестьянина; он тоже ушел из села,
но не ради наживы или карьеры, а, повинуясь художе-
ственному влечению, пошел на сцену и стал знаменит.

45
Но и тут полное отсутствие нравственных устоев при-
водит его к этическому падению. Таким образом, вся
трилогия Карпенка-Карого является обличением сов-
ременного взаимодействия города и села: люди уходят
из села, бегут в город за светом знания, а он, разбивая
их вековые традиции, не дает взамен ничего, кроме
жажды материальных благ, карьеры и наслаждения
жизнью. Только один член семьи Борильченка не гибнет
в общем разложении, это — единственная дочь, Васили-
на; она тоже кончила гимназию, тоже порывалась уйти
от своих на курсы в город, но судьба ее сводит с местным
народным учителем, и она остается работать вместе с сво-
им мужем в народной школе.
Этот призыв назад в село для плодотворной работы
звучит и в другой комедии Карпенка-Карого: «За Дніп-
ром», где герой, сын крестьянина, окончивши сельско-
хозяйственное училище, возвращается к себе устраивать
земледельческие артели и из-за них ведет борьбу с сельс-
кими кулаками. На этих комедиях Карпенка-Карого при-
ходится остановиться; они впервые влили в украинскую
художественную литературу обличительный характер от-
ношения к существующей в украинском селе действитель-
ности взамен прежней сентиментальной ее идеализации.
Рядом с облечением у автора всегда звучит и определен-
ное положительное требование, вытекающее, как из его
собственного миросозерцания, так и из культурного
положения Украины, лишенной всякой родной культуры,
родной интеллигенции. Это — требование производитель-
ной культурной и экономической работы на селе.
Национальное чувство горячо проявляет Карпенко-
Карый в его прекрасных исторических драмах. Вообще
в нем соединяются и реалист-сатирик и романтик-ху-
дожник, ищущий красоты героизма, высоких чувств.

46
Украинская история манила его именно тем героизмом,
которого в ней так много. Карпенко-Карый начал писать
драмы, увлекшись чарующим женским образом народных
украинских исторических песен — «Бондарівною». Эта
первая драма сразу выдвинула ее автора яркостью картин,
новизною образов и богатством языка. Этими качествами,
характеризующими вообще творчество Карпенка-Карого,
особенно отличается его другая историческая драма —
«Савва Чалый». Здесь выступает на фоне ярко обрисован-
ного глухого народного волнения два образа, два вождя
тогдашней волнующейся Украины: ее народный гайдамак
Гнат Голый и культурный умиротворитель Савва, ищущий
тех компромиссов, при которых два лютых врага — пан-
ство и украинская народная масса — без огня и без меча
могли бы придти к какому-нибудь соглашению. Увы — его
поведение является в глазах истинного народного ватажка
Гната одним бесчестным компромиссом, и драма разре-
шается убийством Саввы рукою его же друга и бывшего
товарища Гната. Драма тонко анализирует эти оба исто-
рические характера; она написана горячим музыкальным
языком и слушается, и читается с захватывающим инте-
ресом.
Тонкость анализа души человеческой и глубина дра-
матической коллизии отличают бытовые драмы Карпен-
ка-Карого от всех современных украинских драматических
произведений. Его коллизии приводят к действительно
безвыходным положениям и погружают зрителя в траги-
ческий беспросветный мрак душевных страданий героев.
Возьмем ли мы «Наймичку», где судьба сводит богатого
крестьянина-развратника с одной из его же непризнанных
дочерей. Эта роковая встреча приводит его к самому
страшному преступлению и разбивает жизнь и несчаст-
ной наивной чистой Харитинки и любящего ее работника

47
Опанаса. Все три лица здесь так мастерски противопостав-
лены, так выпукло обрисованы, что зрителю в конце тяже-
лой истории украинского Эдипа всех жалко, и чувствуется,
что все эти люди с их дурными страстями и с нежными,
чистыми чувствами — только жертвы какой-то неулови-
мой и жестокой судьбы, управляющей стихийно людским
счастием и несчастием. Тоже и в прекрасной драме «Без-
таланна», где София является коронной ролью М. К. За-
ньковецкой. Тут два женские характера — один нежный,
любящий, доверчивый — София, жена красавца-крестья-
нина Гната, другой — страстный, гордый, неуступчивый
— Варка, отбивающая у Софии мужа и разбивающая
жизнь и Софии, и Гната, и свою. Таким же фатализмом
дышит и драма «Батькова сказка» и «Підпанки», постро-
енные на старом фоне крепостных нравов. Личные стра-
дания везде переплетаются у украинского драматического
писателя со страданиями всего народа; нужда, невежест-
во, угнетение давят народную массу, не дают выделиться
из нее сильным талантам, ломают человеческую жизнь.
Но масса пробуждается, борется за свои права, и талант-
ливый сильный резец Карпенка-Карого вырезывает перед
нами нестираемые образы его героев, его борцов, его
вождей. Село теряет свою кажущуюся инертную, однооб-
разную стихийность, и выдвигает наружу свою индивидуа-
льную и общественную жизнь.
Нам пришлось так долго остановиться на произведе-
ниях Карпенка-Карого потому, что они действительно со-
здали украинскую драматическую литературу, поставили
ее на высоту требований современного народного театра
и больше всех других произведений украинской литера-
туры способствовали пробуждению украинского национа-
льного самосознания.

48
Портрет І.К. Карпенка-Карого (Тобілевича) поч. ХХ ст.

49
50
 В этом отношении сыграла также очень болышую
роль историческая драма Старицкого — «Богдан Хмель-
ницкий», особенно в художественном исполнении труппы
Саксаганского; в этой драме проявляется весь талант
эффектной сценической композиции, каким обладал Ста-
рицкий, а грандиозное историческое содержание драмы,
искусно использованное автором, производит на зрителя
очень сильное впечатление. Старицкий, как писатель,
еще недостаточно оценен современниками украинца-
ми. Его часто обвиняли в подражательности, в слишком
свободных заимствованиях сюжетов; но Украина всегда
останется благодарна ему за его труды по правильной
постановке дела украинского театра, на которое он по-
жертвовал все свое значительное состояние, а также и по
широкой разработке литературного украинского языка.
Из его драм лучшею навсегда останется «Богдан Хмельни-
цкий», и бытовая: «Не так склалося як жадалося». Напи-
санная на ту же тему, как и драма Кропивницкого «Доки
сонце зійде, роса очи виїсть» — она превосходит послед-
нюю более тонким анализом человеческой души и лучшей
сценической отделкой.
Из других украинских драматических писателей
выделяется Мирный своей бытовой драмой «Лимерівна»,
написанной на сюжет одной из популярнейших украин-
ских народных песен о том, как мать пьяница пропивает
свою красавицу дочь богатону, но ненавистнону ее дочери
жениху. Это — яркая картина нравов, в которой вдохно-
венная игра Заньковецкой создала одну из первых драм
в украинском театре. Здесь этой артисткой проявляется
тонкое понимание женской души, борющейся между
двумя чувствами: любовью к бедной своей несчастной
матери-пьянице и к молодому бедному ушедшему на за-
работки парубку. Любовь к матери и долг дочери на время

51
берут верх, и она выходит замуж за богатого, противного
ей, придурковатого крестьянина. Но природа скоро берет
верх и мучительно заставляет страдать молодую женщи-
ну, прикованную к жалкому, презираемому ею человеку.
Возвращение любимого ею раньше парубка приводит
к драматической развязке. Во всей драме разлито драма-
тическое настроение, оно чувствуется уже с первого акта
и кроется в затаенно враждебных отношениях двух сло-
ев сельского общества — пролетариев и разбогатевших,
зазнавшихся кулаков. Это настроение производит очень
сильное впечатление на зрителя, но расплывается при чте-
нии. Во всяком случае «Лимерівна» — одна из наиболее
ярких бытовых украинских драм, но для своей постановки
требует большого ансамбля даровитых артистов.
Кроме этих художественных драм и комедий на укра-
инской сцене много, так сказать, и второстепенных пьес,
обязанных своим успехом не драматическому искусству
их авторов, а исключительно обаятельно-художественной
игре М. К. Заньковецкой. Такова, например, «Цыганка
Аза» — мелодрама Старицкого. Это — эффектная, бессо-
держательная пьеса, но в роли Азы живет, любит и нена-
видит, танцует, кокетничает и умирает великая артистка,
и публика обеих столиц спешит на эту пьесу, боится пропу-
стить малейшее движение властительницы украинской
сцены.
Такова же и недавно поставленная на сцене пьеса г-жи
Яновской — «Лісова Квитка». Ей не было хода ни в одной
труппе: слишком бросалось в глаза отсутствие истинного
драматического творчества у автора, столь талантливого
в своих повестях и рассказах. Но вот года два тому назад
в Петербурге Заньковецвая захотела выступить в роли но-
вой ingenne «Лисовой Квитке» и создала нечто жизненное
и непосредственное, чарующее своей абсолютной наивно-

52
стью. Пьеса г-жи Яновской стала пользоваться громким,
хотя и рефлекторным, так сказать, успехом. Были и другие
пьесы, пользовавшиеся временным успехом, например,
«Борці за мрії», «Жидівка Вихрестка» и др. Но в драма-
тическом отношении они написаны слабо. Наоборот, есть
пьесы, по содержанию отвечающие на серьезные вопросы
переживаемой эпохи, напр., «На різних мовах» — Д. Мар-
кевича, которая существующими труппами редко ставятся.
В посдеднее время выступило два новых драматических
украинских писателя: Гринченко, давший уже целый
сборник своих драм, и Хотневич, поместивший в Литер.
Науков. Вистн. (Львов) 1906 г. новую драму, полную жиз-
ни, изображающую современное общественно-революци-
онное движение, охватившее всю Россию и все классы ее
населения. В этой драме еще слабо очерчены типы, но ка-
ртины нарисованы горячо и вся драма оставляет цельное
впечатление. Драма эта еще нигде не ставилась, и потому
не может быть оценена со стороны ее сценичности. Драмы
Гринченка несколько раз ставились разными труппами,
но с переменчивым успехом. В них мало живых людей,
нет естественных жизненных коллизий; все они слишком
искусственны и написаны холодно, не языком страсти,
а размеренной речью человева, только наблюдающего
жизнь, его окружающую.
Не малое значение для успеха украинского театра
имела чарующая украинская музыка. И теперь, а тем бо-
лее раньше, многие ходили в украинский театр — лишь бы
насладиться украинскими песнями, украинской музыкой.
Раньше в каждую драму, в каждую комедию вставлялись
совершенно естественно хоровые и соловые песни: укра-
инский народ живёт сильными чувствами и выразителем
силы его чувства и является народная богатая музыка.
Украинец думает, переживает горе, радуется, — все пес-

53
нью. В той Украине, которую не развратила еще казарма
и фабрика, у которой чуждая ей школа не затуманила её
природного поэтического художественного настроения,
песня играет громадную роль в жизни. Этого не понима-
ют многие критики и считают вставку песен в обиходные
картины сельской жизни капризом писателей, незнающих
чем наполнить ту или иную сцену. Между тем, это пение
органически связано с бытом украинского села. В репе-
ртуаре украинского театра есть пьесы, в которых целые
сцены полны этнографического содержания и чаруют
зрителей своими музыкальными ансамблями. Так, напр.,
в драме Старицкого «Ой не ходи Грицю та й на вечорниці»
и его же пьесе «Ніч на Івана Купала» великолепны сцены,
где сельская молодежь «водить короля», гуляя в лесу.
Прекрасна также вся украинская свадьба, изображенная
в драме Кропивницкого: «Дві Сім’ї». Диалектические пес-
ни в «Лимерівні» (в предпоследнем действии) усиливают
трагическое впечатление, не внося ничего искусственно-
го в ход самого действия. Но кроме тех драм и комедий,
которые богато украшены украинской музыкой, на украи-
нской сцене деются и настоящие оперы; начиная с про-
стеньких музыкальных картин Нищинского «Вечорниці»
и «Полтавки», так любимых на всех украинских театрах,
и кончая сложными музыкальными произведениями Ли-
сенка — «Різдв’яна Ніч» и «Утоплена». Дается также опера
«Катерина» (по Шевченко) музыка Аркаса. Очень жаль,
что затруднительные условия, в каких украинское слово
оставалось до сих пор, не дали возможности г. Лысенку
поставить его большую оперу «Тарас Бульба», интересные
№ № которой исполнялись в концертах.
Таким образом усилиями маленькой группы людей,
высокоодаренных выдающимися талантами и безгра-
ничной преданностью своему родному слову (а слово

54
— это душа и мысль народа), за 25 лет создался укра-
инский театр с разнообразным репертуаром, с прекрас-
ной обстановкой и выработанной традицией реального
художественного исполнения ролей. Теперь, по инициа-
тиве Н. В. Лысенка, в Киеве открыта первая украинская
музыкально-драматическая школа, где с этого года чита-
ются лекции об украинском драматическом искусстве и по
украинской литературе. Нечего и говорить, какое громад-
ное значение эти курсы имеют для дальнейшего развития
украинского драматического искусства.
В годовщину 25-летия украинского нового театра
нельзя не пожелать, чтобы на Украине, также как и в Че-
хии в эпоху ее национального обновления, открылась все-
народная подписка на постройку народного украинского
театра. Но, увы! В настоящее время Украина вместе со всей
Россией переживает такую тяжелую годину, что не до те-
атра ее страдающему измученному населению. Но когда
борьба закончится и светлая свобода сменит современные
черные дни, тогда украинский народ сумеет достойно
почтить то великое дело, которое вынесли на своих плечах
немногочисленные достойные деятели его национального
возрождения. И между ними одно из первых мест займет
великая украинская артистка М. К. Заньковецкая и её
первые товарищи-артисты.
Журнал «Русская мысль» № 12 за 1906 г.

55
Українські періодичні видання, які читав і в яких друкувався
Іван Карпенко-Карий

56
КАРПЕНКО-КАРИЙ
Сергій Єфремов

1924
С. Єфремов. Середина 1890-х років

58
Б
увають люде на світі, що всім своїм життям, усією
істотою своєю являють величезний контраст до того
кола громадського, в якому обертаються, що вчин-
ками своїми справляють раз у раз дужий протест про-
ти того людського осередку, з яким мають діло не день,
не два, а роки цілії й десятиліття. Здавалося б, усе кру-
гом навертає таких людей на звичайний шлях, усе певну
протоптану стежку проказує, — а отже не хилиться перед
обставинами вузлувата натура, бореться з ними й вихо-
дить переможцем, новий даючи доказ глибоким у власній
своїй простоті словам одного з таких людей: «раз добром
налите серце вік не прохолоне»* Звідки взялось у такому
серці те зерно добра, яким вітром занесло туди й у могу-
че полум’я роздмухало ту іскру, що світить не згасаючи
навкруги — не зразу навіть і дошукаєшся. Єсть, видко,
щось, — якась сила, та непохитність і незломність духу, що
виносить таких людей з-поміж сірої маси звичайного люд-
ського мотлоху й становить на поверсі життя як людей, що
не тільки живуть, а й життя творять. Приглядатись до тієї
ось творчої сили, що людей цього типу піднімає з низів
до світла й становить у перші лави борців за краще життя
на землі, — то найбільша втіха для кожного, кому не байду-

59
же на це життя дивитись і хто не з холодним серцем ста-
виться до наших життьових справ. Люди ці живими стоять
світочами на шляху розвитку та зразками моральної
сили людини в найкращому цього слова розумінні. Якось
тепліше й утішніше робиться на серці, коли бачиш перед
себе ці ясні постаті, яких не здолала наокружна темрява
пригасити.
До таких людей належить Іван Карпович Тобілевич,
відомий більше під своїм звичайним псевдонімом —
Карпенко-Карий.

60
 І. ПРОТИ ХВИЛІ

Н
е любив про себе розповідати Карпенко-Карий ані
друком, ані навіть приватно, в гурті своїх людей.
Близька до його людина, що прожила з ним де-
сятки років, свідчить: «Коли хто з знайомих чи близьких
просив Івана Карповича, щоб він описав своє життя, то він
дуже гнівався: «Треба, — казав він, — дуже себе любити
і носитися з самим собою, щоб думать, що це може бути
для кого цікавим!» А зрештою, за вічною працею і часу
не було»1. Вже наприкінці життя він задумав був написати
роман чи родинну хроніку «У пристані», щоб поділитися
досвідом свого життя, але… звичайно такі заміри занадто
пізно приходять… Так само досі не появилось друком нічо-
го і з його листування, хоч листи, напр[иклад], до інтим-
ного його приятеля Євгена X. Чикаленка могли б напевне
не в одному висвітлити цю багату вдачу. Отже, автентич-
1
Тобілевич С. Життя Івана Тобілевича // Л.-н. вістник, 1912, кн. IX, стор. 304.
Порівн. слова самого Карпенка-Карого в листі до невідомої особи: «Писати
свою автобіографію не буду, бо не хочу я смішить людей, нагадуючи їм своєю
персоною «муравья» з Криловської байки: «Какой-то муравей был силы непо-
мерной» (брульйон листа зберігся серед паперів небіжчика, див. у Додатках).

61
них матеріялів до життєпису Карпенка-Карого ми поки що
не маємо.
Зате йому з другого боку пощастило. Поруч із ним
на життьовій ниві йшла людина, що не тільки формально
була до його близька, але дійсно знала його життя, його
думки, його душу. Цілі десятиліття, з початку 80-х років,
ця людина вбирала в себе всі його інтереси, і коли пись-
менник замовк, вона заговорила і здужала до якоїсь міри
відтворити образ його перед нами. Маю на увазі цитоване
вже «Життя Івана Тобілевича», що належить дружині
небіжчика С. В. Тобілевич; спомини ці, на жаль, не до-
кінчені друком, з’явилися були протягом 1912-1913 рр.
в «Л.-н. вістнику». Це праця єдина, може, в нашому
письменстві. Кладучи «останній вінок на могилу друга»,
авторка не тільки зовнішні подає факти з його життя, але
вводить і в його духову атмосферу, зумівши облити все те
огрійливим почуттям справжньої прихильности, теплом
інтимного розуміння, проникливого в душу до письменни-
ка зазирання. В результаті маємо високої вартости, мало
не автентичний портрет письменника, — не тільки пер-
шорядної ваги матеріял до його життєпису, але до певної
міри й неабиякий твір письменства. Цей матеріял покла-
дено головним чином в основу й нашого нарису.
Південним краєм Київщини та північним Херсонщи-
ни, понад річками Тікичем, Синюхою й Тясмином, тяг-
неться довгою смугою вкраплена людність, що відріжняє
себе од решти місцевої української людности. Єсть вона
й по інших місцях по Україні — в Галичині, на Волині.
Самі себе заступники цієї оригінальної верстви взивають
«шляхтою», наші селяне звуть їх «ляхами». І справді — і
традиціями, і одежею, і навіть побутом вони силкуються
одрізнитись од звичайного українського селянина, хоча
так само сидять здебільшого на мізерних клаптиках висна-

62
женої землі й так само в ній і риються, й потом миються,
нелегкий собі шматок того насущника здобуваючи. Це, ви-
дко, нащадки якоїсь давньої колонізації, що кращії видала
колись дні, а пересунувшись на вільні тоді степи, потроху
здрібніла, спростіла, занепадала в обставинах хлібороб-
ського побуту й сама сходила на становище звичайного
мужика-хлібороба, задержуючи лиш неясні, часто фанта-
стичні традиції як відгомін колишнього кращого життя.
Та було в тому минулому й справді щось таке, що виріз-
няло цих людей з-поміж гурту хліборобського. Ця верства
здебільшого не знала кріпацтва, а може, од його й тікала
на вільний степ, і через те більш задержала й викохала
в собі ознак людської гідности. Силкуючись одрізнитись
од «простоти», розумніші з їх охоче давали дітей у науку,
хоч тим сподіваючись способом їх «вивести в люде»: ба-
жання примітивне, але багате на глибші наслідки і можли-
вості. В літературі нашій ця верства знайшла собі співців
переважно в Галичині, — це так звана «шляхта ходачкова»
в повістях А. Чайківського, в комедіях Гр. Цеглинського*,
це Франків колективний Довбанюк*, виставлений перева-
жно сатиричними рисами, з боку негативних прикмет сво-
єї вдачі. На Україні, опріч епізодичної постати Михалчев-
ського в «Бурлачці» у Нечуя-Левицького, серйозну увагу
на цю верству звернув був один тільки Карпенко-Карий.
І це не випадково. Автор «Мартина Борулі» й сам похо-
див з тієї «шляхти», знав добре її побут і духове обличчя й
у своїй комедії використав навіть традиції свого роду — аж
до «герба Тщивдарь» та «рода жизни, свойственной дворя-
нам». Помилка в прізвищі (Тобелевич замісць Тобілевич)
сталася причиною до трагедії й у батька Карпенка-Карого,
так само як у Мартина Борулі. І через те, мабуть, наш пись-
менник дав не тільки сатиру на дріб’язкові забаганки укра-
їнського «міщанина в дворянстві», а й підкреслив, як зго-

63
дом побачимо, саме людську і в своєму людському вигляді
трагічну сторону в його бажанні «вийти в люде». Автор був
тут, у цій трагедії, не тільки стороннім глядачем, а й сам
заінтересованою до певної міри дійовою особою…
Народився Карпенко-Карий 29 серпня року 1845-го
в селі Арсеновці побіля Єлисавета, на Херсонщині. Він був
найстаршим сином у Карпа Адамовича Тобілевича, що,
спробувавши якийсь час сидіти на чинші*, пішов нарешті
на нелегкий хліб по панських економіях. Мати Йвано-
ва, Євдокія Зиновіївна, була з роду Садовських, кріпаків
у пана Золотницького з-над річки Саксагані, з Катеринос-
лавщини.
Родина ця була надто інтересна, з виразними ознака-
ми талановитости й якоїсь природженої культури. Карпо
Адамович прожив мафусалові роки* і його добре пам’ята-
ють усі, хто бував у Івана Карповича на хуторі, де доживав
віку його батько. Це була гострого розуму людина, дотеп-
ний, раз у раз із силою життьових фактів напоготові, з
великим досвідом пережитого вдумливо життя. У найін-
телігентнішому товаристві поводився він так, що ніколи
не подасть було знаку своєї малої освіти: досвід життя і
та природжена культурність підказували йому найкращі
й найвідповідніші способи поводження серед усякого това-
риства. Хоч Карпо Тобілевич замолоду був чоловік убогий
та старосвітський і звичайно дуже скептично навіть стави-
вся до всякої новини, проте добре розумів, що то значить
у житті освіта і з останнього тягнувся, щоб хоч дітей дати
в науку. Вже пізніше, коли діти повиростали, «сусідні пан-
ки, економи з окружних сіл сміялись з його старої, витер-
тої одежі: — «І не стидно тобі, Карпо, — говорили, — у тебе
такі діти, а така шапка!» — «Тим-то й у мене такі діти, що
така шапка», — одповідав батько сміючись»2.
2
Тобілевич С. Життя… // Л.-н. вістник, 1912, кн. IX, стор. 308.

64
Гордість за дітей, надія на їх бринить у тому самовдово-
леному жарті. І його надії не пішли марно, хоч і не такою
певне уявляв собі життьову їхню дорогу батько. В історії
українського театру й письменства рід Тобілевичів гли-
бокий полишив по собі слід, виставивши таких діячів, як
артисти — Микола Садовський і Опанас Саксаганський,
молодші брати Йванові, та сестра їхня Марія Садовсь-
ка. Сам Іван Карпович великої зажив слави не тільки як
артист, але й як письменник-драматург, що свого часу
на новий повернув шлях українське драматичне письмен-
ство й підвів під його тривкі підвалини соціяльної драми.
Саме од батька й одібрав Іван у спадщину отой здоровий
тверезий розум і силу всяких спостереженнів та життьово-
го досвіду, з якого потім немов з багатого джерела черпав,
раз у раз користуючись у своїх творах. Про старого Тобіле-
вича ті, хто його зазнав, розказують, що взагалі «людина
це була нещоденна: в йому заховані були такі таланти, що
так яскраво розцвіли в його дітях»3. Надзвичайно на язик
гострий, з природи юморист, штукар і скептик, Карпо Ада-
мович сипав жартами, анекдотами, вигадками, мова його
раз у раз виблискувала перлами щиронародного юмору та
власного гострого розуму. «Коли він розказував що-небудь
страшне, — пише в допіру цитованих згадках Є. Чика-
ленко, — то так мальовничо розказував, що аж волосся
на голові, бувало, їжиться, а як розкаже якийсь комічний
випадок, то всі аж падають од сміху». Вдача артиста себе
виявляла навіть не на кону в театрі… Деякі оповідання
батькові порозробляв потім Іван Карпович у своїх творах
(«Батькова казка» й ін.), навіть рисами самого батька ско-
ристувався, як згадано, для фігури Мартина Борулі4. А вже
3
Чикаленко Є. І. К. Тобілевич // Рада, 1909, ч. 198.
4
Від одного з близьких до покійного драматурга людей я чув оповідання, як
приняв цей твір Карпо Адамович. «Він мовчки слухав п’єсу, нічого не ска-
зав і тільки покивав на Івана Карповича пальцем. А в очах стояли сльози».

65
дух народної мови, її колорит блискучий, живу образність
напевне засвійчив Іван з уст батькових.
Та й з материних, бо і з Євдокії Зиновіївни так само
була людина неабияка. Діти звичайно більш бувають з
матірками, а в родині у Тобілевичів це було й неминуче,
бо ж батька, за службою в економії, рідко й бачили дома.
Дитячі літа нашого артиста й драматурга минали, таким
чином, більш під впливом матері, в звичайних обставинах
убогого сільського життя, де вже змалку дитина робиться
робітником, помагаючи дорослим. Довелося й Іванові,
як найстаршому в родині, ставати змалечку до щоденної
роботи, чи то менших братів доглядаючи, чи помагаючи
матері в господарстві. Пам’ятаю, що він якось при мені
згадував, як малим хлопцем возив на собі воду або збирав
по степу кізяки на паливо і як плакав, коли пустотливі
менші брати кинуть було його самого на цій нудній роботі.
«І самому б теж кинути та забігти в степ, так матері жаль»,
— додавав сивоголовий письменник. Про матір особливо
теплі спогади зостались у її талановитого сина, — та й не у
його самого: адже і Садовський, і Саксаганський — обидва
свої артистичні псевдоніми взяли од матері, ніби оддячу-
ючись їй своєю славою. Була то людина великого серця,
надзвичайно доброї, чулої та любивої душі. Надивившись
ще за дівоцтва на кріпацькі порядки та на власній шиї крі-
пацького ярма закуштувавши, Євдокія Зиновіївна опісля
сама стала за доброго генія для кріпаків, коли чоловік її
був уже за вправителя по панських маєтках, і раз у раз обо-
роняла людей од усякої напасти, звичайної в кріпацькому
побуті5. Певне, свою людяну вдачу й передала вона синові,
(Порівн.: Тобілевич С. Життя… // Л.-н. вістник, 1913, кн. І, стор. 140). Видко,
старий ще раз пережив драму свого життя і шкода йому було розвіяних надій
на «дворянство», хоча й мав уже «таких» дітей.
5
Цікаві факти з кріпацького побуту зі споминів Івана Карповича переказує
С. В. Тобілевич. Див.: «Л.-н. вістник», 1912, [кн.] IX, стор. 311-313.

66
Село Арсенівка (тепер с. Веселівка Новомиргородського району)
на початку ХХ століття.
Фонди Кіровоградського обласного краєзнавчого музею

м. Бобринець на початку ХХ століття.

Із колекції В. Могилюка (м. Кіровоград)

67
Письменник Георгій Гусейнов (справа), поет і композитор Павло
Бровченко, педагог Олександр Домаранський на місті колишньої
маловисківської Управи, де працював Іван Тобілевич.
Фото О. Чуднова, 2009 р.

68
Молодий Іван Тобілевич

69
Карпо Адамович Тобілевич

70
71
М.І. Пирогов

72
оте міцне зерно добра в його душі заложивши. Спадщина і
з цього боку добра була.
Але й ще одна спадковість позначилася на Іванові,
як і на його братах. Я згадував уже, що в батькові його
жив, безперечно, артист, який тільки не міг виявити себе
в цілком невідповідних обставинах. Мати теж була натура
артистична. Вона, як свідчить С. В. Тобілевич, «мала чудо-
вий голос і теж співала всі свої чудові степові пісні, а также
і співи з «Наталки». Вона була неграмотна, але всю п’єсу
вміла напам’ять, бо поки не вийшла заміж, то з своїми па-
нами, Золотницькими, часто бувала в театрі в Злотополі,
Новомиргороді чи Вознесенську, де грали ото українські
товариства, і мусила її бачити, запевне, не один раз на сво-
їм віку»6. І взагалі в родині у Тобілевичів у великій повазі
була пісня, там «любили і знали напам’ять всі пісні і сцени
з «Наталки Полтавки», яку в ті часи грали на провінції
часто трупи Молотковського та Жураховського*. Монологи
Возного, Шельменка сипались як з рукава, забавляючи
компанію»7. Отож не диво, що родинний дім Тобілевичів
став ніби тим гніздом, з якого вилетіли згодом справжні
артисти, що відродили й на величезну височінь підняли
наш народний театр. Традиції цього театру молоді Тобіле-
вичі всисали, можна сказати, з молоком матері.
Такі були подвійні впливи — спадковости й осередку,
що оточували змалку Карпенка-Карого. Дитина жаденно
вбирала в себе наокружні вражіння, складала їх до скар-
бниці розуму, щоб потім систематизувати, усвідомити й
відродити в повних життьової правди образах драматич-
ного й сценічного мистецтва. Та поки що на черзі в її житті
стояла наука.

6
Там само, стор. 314; [ЛНВ], 1913, кн. II, стор. 298.
7
Там само, [кн.] IX, стор. 314.

73
 II

П
ісля неминучої тоді науки у дяка, дальшу освіту по-
бирав Карпенко-Карий у повітовій школі в невели-
чкому місті Бобринці, там же на Херсонщині. Мені
довелося мати в руках цінну книжку, що документально
встановлює шкільні часи нашого драматурга, — це «Собра-
ние литературных статей Н. И. Пирогова» (Одеса, 1858) з
написом на першій картці:
«Дана отъ бобринецького уѣзднаго училища уче-
нику 3-го класса, Ивану Тобѣлевичу, за успѣхи въ
наукахъ и благонравіе, на публичномъ актѣ, 21-го
іюня 1859-го года».
Зважаючи на те, що повітові школи (на підставі
шкільного статуту 1828 року) мали тоді всього три класи,
можемо напевне сказати, що Карпенко-Карий почав свою
шкільну науку р[оку] 1856-го, а скінчив 1859-го8. До речі,
можна зазначити тут, що наведений напис цікавий ще з
одного боку — він документально теж стверджує вимову й
написання самого прізвища Тобілевичів. Оте — «ѣ» у прі-
звищі, що спокусило було якогось неграмотного писарчука
переробити прізвище на «Тобелевича» і тим дати тему
на «Мартина Борулю», розв’язує тут усеньку справу.
«Корень учения горек, плоды же его сладки» — таким
афоризмом, повним несвідомого юмору, любила потішати
своїх горопашних годованців колишня російська школа.
Гірке коріння тогочасної науки й справді занадто велику і
гучну здобуло собі славу, щоб треба було широко на йому
спинятись. Не входячи в оцінку принадних од науки пер-
спектив, бо ж для кожного школяра то була річ проблема-
тична, доводиться сказати, що гіркого коріння того дово-
8
О. Огоновський у своїй «Исторіи литературы руской» (ч. II, в. 2, стор. 859)
початок науки Карпенка-Карого кладе на рік 1855-й, помилкою вважаючи
тодішні повітові школи за чотирикласові.

74
дилось зате аж надто заживати. Не минув того й молодий
Тобілевич, повною одібравши мірою всього, на що була
багата дореформена школа. Розлука з рідними та домів-
кою, злидні і півголодне існування з вічними «котлетами з
жому», слабості і тупа, педантична схоластика з сакрамен-
тальним «Буки-Ирци-Аз — буде Бра», неодмінні «субітки»
— альфа і омега тодішньої науки*, з допомічними засоба-
ми в формі лінійок, чубійок, запотилишників; хабарни-
ки вчителі й здеморалізовані часто школою аж до краю
товариші, атмосфера деспотизму, з одного, й приниження
та забитости, з другого боку — ось чим зустрів Бобринець
малого хлопця з перших днів науки. Гірке коріння далося
взнаки…

III

Т
ринадцяти років скінчив Тобілевич Бобринецьку
школу, а вже через рік, 1860 р., бачимо його на слу-
жбі — спершу писарчуком у станового пристава
Абрамова в містечку Висці, а потім «чиновником» у казна-
чействі (1861) та в ратуші (міській управі, з 1863 р.) в тому
ж таки Бобринці. Злидні в домі були великі, і треба було
не то зійти з батькової шиї самому, а ще й допомагати мо-
лодших дітей до розуму доводити. Не раз, пам’ятаю, згаду-
вав опісля небіжчик про початок своєї службової кар’єри,
з притаманним йому юмором розказуючи всякі пригоди
на новому становищі. Свіжевипеченому «чиновникові»
було тоді, либонь, 14 років і він дуже боявся й самої згадки
про службу. Отож сам батько одвів його до стану, і як вів
уперше, то по дорозі купив йому ягід — вишень, здається,
— щоб хоч цими немудрими ласощами трохи підбадьо-
рити й заохотити несміливого хлопця. Правда, спершу й
вишні не помогли були. Якось сталося, що хлопець ви-
вернув на стіл, чи, може, й на папери, чорнило і, злякав-

75
шись, щоб його не прив’язали за кару до стола, попросту,
без сорома казка, втік із служби. Вийшло зовсім так, як із
Степаном у «Мартині Борулі». «Я, брат, — розказує він,
— зразу аж плакав, як оприділили мене в казначейство.
Дали мені, знаєш, якусь відомість: одні графки та цифри.
Очі розбіглися — не знаю, котру поставив, котру ставить:
проминув одну графку, всунув цифру — не туди, нагородив
харьків-макогоників і заморочився так, що замісць пісош-
ниці взяв чорнильницю й покропив відомость. Злякався,
щоб не прив’язали до столу, та й утік» (дія І, ява 5). Проте
згодом хлопець оговтався, сам знайшов службу в рату-
ші у Бобринці й показав себе таким добрим, пильним та
тямущим службовцем, що йому доручати почали не тільки
переписувати папери, а й самостійну вже роботу. Діставав
він за неї аж два з половиною карбованці на місяць — інші
й дурно роками служили — і одбувши ретельно службову
повинність, шукав і між товаришами, і на стороні живих
людей, що не самими канцелярськими інтересами, не са-
мою пиятикою, гульнею та бешкетами життя своє спов-
няли. Це було важко, але не безнадійно, — надто в обста-
винах громадського життя, що потроху прокидалося вже
після миколаївської реакції.
Канцелярська служба наприкінці 50-х років дуже
нагадувала ту картину, що подав її Карпенко-Карий опісля
в своїй комедії «Мартин Боруля». Урядовці вчили бумаги
напам’ять, «виписували почерка», бо це було найголов-
ніше в тому справжньому царстві мертвих паперів, а поза
службою «терлись між людьми», себто гуляли та пиячили.
«Чого нам скучать? — хвалиться один такий канцеляриста
з «Мартина Борулі». — У нас є більярд, бульвар чудесний,
панночок скільки хочеш: у неділю бульвар ними цвіте,
мов маком усіяний… А то збереться компанія та поїдемо
на Сугаклей, варимо кашу, ловимо рибу, печеруємо раки

76
ілі запиваємо трехпробною й співаємо крамбамбулі» (дія І,
ява 5). Часи, як бачимо, були ще досить-таки патріярхаль-
ні, але вони вже на очах миналися, й Тобілевичеві судило-
ся бути свідком кінця тієї ідилічної чиновницької патріяр-
хальности або хоч глибокого її розкладу. Не забуваймо, що
дія діється вже по Севастопольській кампанії, напередодні
пам’ятних 60-х років, коли нові розцвіталися надії й подих
свіжого вітерця вже позначався в громадському житті.
В столицях тоді вже голосно говорили про скасування
кріпацтва, вже працювала біля нього навіть офіціяльна
«Редакційна комісія», а в пресі та літературі провадилося
гостре змагання про те, з землею чи без землі визволяти
селян, бити різками чи не бити майбутніх вільних людей…
А там у перспективі показувались — новий суд, земство,
безцензурне друковане слово і ще чимало принадних ре-
чей. Звичайно, ці принадні речі, наблизившись до самоде-
ржавної дійсности, багато на своїй принадності тратили.
Звичайно також, що навіть оті всі розмови, змагання та
чутки ледве чи долітали в цілості до таких ведмежих заку-
тків, як Бобринець, але все ж минався потроху мертвий час
глибокої прострації громадської, і людям з живою душею
під впливом тодішньої визвольної літератури легше й са-
мим було прокидатись до громадської роботи і знаходити
собі спільників та товаришів на цеє спасенне діло.
Серед таких людей був і молодий Тобілевич. Пильний
на службі, роблячи дуже швидко, як на свої молоді літа й
невелику освіту, службову кар’єру — незабаром він пере-
ходить до повітового суду в Бобринці вже на чотирнадцять
(великі на той час для його гроші!) карбованців, далі на ту
ж таки посаду в Єлисаветі, потім на секретаря міської полі-
ції в Херсоні і знов у Єлисаветі, — він, проте, не задоволь-
нявся службою. Канцелярські інтереси та товариство з сво-
їми «крамбамбулі» й «трехпробною» не вигасили в йому

77
тієї іскри добра та допитливости, що мав він од природи й
роздмухав сам читанням, самоосвітою та товаришуванням
з людьми такої самої вдачі. Ще в Бобринецькій ратуші він
служив разом зі старим актором давнішого українського
театру Голубовським та близько сприятелював з молодим
Марком Кропивницьким, теж «чиновником» на той час
у ратуші, що був тоді душею кращого товариства в Боб-
ринці й імпонував як своїми зверхніми прикметами, так і
талановитістю та інтелігентністю. Дуже гарну, освічену й
інтелігентну товаришку життя знайшов згодом Тобілевич
і в своїй першій дружині, Надії Карлівні Тарковській
(з 1870 р.). Час громадського визволення та великих надій
зробив те, що молодий чиновник усе далі одходив од зви-
чайного чиновницького життя, беручи собі за зразок геро-
їв з популярного тоді «Что делать?». 19-го лютого 1861 р.
Тобілевич зустрів як справжнє свято, як народний Велик-
день і «зачисляв до самих світлих днів свого життя»9.
Цікаво було б якнайдокладніше простежити той шлях,
яким ідучи, став формуватися й виробився з дореформе-
ного чиновника з початковою тільки освітою глибокий
інтелігент і свідомий українець. На жаль, тут для потріб-
ної докладности бракує автентичного матеріялу і широке
лишається поле на здогади. Все ж спробую накреслити той
шлях, бо саме він привів до нашого письменства й театру
одного з найвизначніших його працівників.
Я вже згадував, що Тобілевич зроду мав добру спад-
ковість, яку впливи раннього дитинства тільки зафіксу-
вали й дали напрям на ціле життя. Міцна вдача, сильна
воля, упертість щодо поставленої мети — ці прикмети, що
характеризують Карпенка-Карого дозрілого вже віку, теж,
видко, передалися до його через низку поколіннів од тих
сміливих, зважливих людей, що піонерами йшли на неві-
9
Тобілевич С. Життя… // Л.-н. вістник, 1913, кн. І, стор. 137.

78
домий тоді степ, колишнє «Дике поле», аби не гнути шиї
під кріпацьке ярмо. Тут вироблялась своєрідного типу
висока культура, яка робилась традицією й для нащадків
того піонерства. Вона ото й сприяла тому, що не злама-
ли одного з тих нащадків ні стара інквізиційна школа, ні
розбещена канцелярщина. Вони тягли його до того, щоб
стати однією з тих «письменних п’явок», на яких скар-
житься ще Котляревський устами Макогоненка і яких цілі
купи сиділи ще на тілі народному. Спадковість, традиція
роду тягла його геть од тієї почесної компанії. Стріли його
серед цієї боротьби й подали допомічну руку віяння часу
— освічені свідомі люде та широке, визвольними ідеями
напоєне письменство. Перевага в боротьбі видимо почала
схилятися на бік старої традиції, так несподівано новими
впливами підсиленої.
Звичайно, це тільки схема складного душевного про-
цесу, що на світанку свого життя переживав, мусив пере-
живати молодий Тобілевич. Але маємо й деякі конкретні
дані, що в ту схему бодай трохи вливають і живої крови.
З тих порізнених окрушин, з яких доводиться ліпити те-
пер, хоча б і мозаїчним способом, цільну картину розвитку
письменника і артиста — почну з письменства.
Ми не знаємо, хто був отой Гордов, що перший, ма-
буть, з інтелігентних людей звернув увагу на талановитого
хлопця, може, вгадуючи або передчуваючи, що в йому
неабияка дрімає духова сила. Тим самим не знаємо, й які
книги давав він читати Тобілевичеві. Але вже самий факт
безпосереднього єднання за тих часів учителя з своїм
учнем промовляє дуже багато, і тут можемо, не боячись
помилки, з одного факта робити широкий висновок, як
не бояться природознавці на підставі однієї кісточки
відреставрувати цілий організм вимерлих тварин. Вище
я висловив був здогад, що з Гордова був педагог нової,

79
Пироговської, сказати б, формації — з тих, що йшли
слідом за своїм навчителем на прикладному полі освіти й
виховання і перший внесли промінь світла до задушливої
атмосфери старої школи. Маємо й ще одну рисочку, що
це стверджує. С. В. Тобілевич свідчить, що в господі цього
самого Гордова, тільки вже в Херсоні, стрівся й познайо-
мився Карпенко-Карий з Дм. Пильчиковим*10, який мав
надзвичайний вплив на формування не самого тільки То-
білевича і в історії нашого громадського розвитку займав
виключне, може, місце як невтомний української ідеї про-
пагатор і незрівняний майстер усного слова. Обличчя Го-
рдова стає таким чином цілком ясно перед нами, а разом
вияснюється і те, які книги він міг давати своєму учневі.
Адже вся письменна Росія того часу знала тільки дві
партії: за і проти реформи. На цьому вона покололася
на два табори, що стялися в останньому бою і замирити
між собою не могли. На два табори непримиренні поколо-
лась була й тодішня література, — певна річ, російська, бо
українська ще не оклигала цілком після того удару по го-
лові, що дістала була в 1847 р., й ледве почала підводити
голову в петербурзьких виданнях Куліша. Отже, з одного
боку були — Чернишевський, Добролюбов, Некрасов і ціла
плеяда молодих художників, що потім поробилися славою
російського письменства; з другого — стояли хіба темні ли-
царі з якої-небудь «Иллюстрации» або «Северной пчелы»:
реакція втратила голову і все молоде, свіже тікало од неї.
Відома занадто позиція Пирогова, а через те ясно, що його
учні й прихильники могли належати тільки до першого
табору. А в такому разі не менш ясно, чим міг поживитися
з літератури од Гордова Тобілевич. Визвольна література
того часу реалістично-народницького прямування була,

10
Тобілевич С. Життя… // Л.-н. вістник, 1913, кн. III, стор. 531.

80
Д.П. Пильчиков

81
 М.П. Драгоманов

О.Я. Кониський

82
В.Г. Бєлінський

83
О.М. Островський

84
Ф.П. Решетніков

85
М.О. Некрасов

86
М.Є. Салтиков-Щедрін

87
 Т.Г. Шевченко

Г. Логвін. «Сліпий» Т.Г. Шевченка.

Гравюра із зібрання художньо-меморіального музею
Олександра Осьмьоркіна (м. Кіровоград)

88
очевидно, тією основою, на якій будував свій світогляд
молодий Тобілевич.
Що це так, знаходимо підтвердження і в свідоцтві
С. В. Тобілевич з пізніших часів. Згадуючи про літератур-
ні зібрання в господі у Тобілевича вже за єлисаветського
періоду його життя, авторка споминів додає: «В той час
Іван Карпович захоплювався російськими критиками і
публіцистами: Добролюбовим, Щедріним, а особливо
Бєлінським, так що навіть першого свого сина назвав
в честь його Віссаріоном…»11. Звістка надто характерна,
тільки мені здається, що початок того захоплення треба
одсунути назад, до того часу, як школяр Тобілевич ходив
у гості до вчителя Гордова. Не може бути, щоб поступовий
учитель не наділив свого вихованця такою євангелією того
часу, як твори Бєлінського. Отже, пізніший пієтет Тобіле-
вича до Бєлінського був не так, мабуть, даниною тодішньо-
му захопленню нашого драматурга славним російським
критиком — інші кумири настали-бо в 70-х роках, — як
згадкою про перше молодого розуму раювання, про раді-
сний прокид його під впливом читання творів «несамови-
того Віссаріона».

IV

Д осі ми бачили самі російські впливи на Тобілевича.

Проте він лишився на українському ґрунті й не тіль-
ки не збільшив собою величезної армії перекинчи-
ків, а навіть став одним з дужих піонерів та працьовників
українського відродження в останніх десятиліттях мину-
лого віку. Були, значить, і якісь українські впливи, які нам
теж треба тепер одреставрувати на підставі відомих фактів
із його життя.

11
Там само, кн. VII – VIII, стор. 163.

89
 Думаю, що і в цьому ґрунт добрий та підвалину,
можна сказати, непохитну виніс Карпенко-Карий ще з
дому. Тут знов те, що я назвав традиціями роду, витвори-
ло дужу й міцну стихію українську, яка в дальшому житті,
в обставинах невеликого, не зрусифікованого міста коли
й поступалася перед російською, то тільки в офіціяльній,
тим самим неглибокій і невпливовій сфері. Більш небез-
печними для українства могли б стати російські розумові
впливи, яким людина віддається не за страх, а за совість
— коли б їх не зрівноважували одночасно такі самі впливи
українські. А сліди їх у житті Карпенка-Карого так само
знайдемо ще з молодих літ.
Я вже згадував, що ще служачи в ратуші в Бобринці,
познайомився був Тобілевич зі старим актором україн-
ського давнього театру Голубовським та з Марком Кро-
пивницьким, що вже тоді писав по-українському (перша
п’єса його — «Микита Мельниченко»*, пізніше «Дай серцю
волю, заведе в неволю», датована 1863 роком). Бувши
мало не одних з ним літ, Тобілевич дуже сприятелювався
з Кропивницьким, і вони вкупі, зібравши біля себе гурток
молоді з службовців, розпочали в Бобринці українські
спектаклі. Отже, виходить, починалася вже й якась прак-
тична українська робота. Правда, треба думати, що і
думки, і робота молодих піонерів українського театру,
самотужки проваджена, була почасти випливом стихій-
ного почування себе українцями, почасти далеким одго-
моном тих ідей, що вироблялися в центрах українського
руху — тоді в Петербурзі, Києві та в Полтаві. Справжньої
свідомости, либонь, ще не було — була тяга до неї. Коли
для Кропивницького велику послугу в тому зробив Ко-
ниський, то для Карпенка-Карого українська свідомість
прийшла згодом в образі відомого Дмитра Пильчикова.

90
 Постать Пильчикова мало відома в ширших кругах
українського громадянства, як і постать другої такого ж
типу людини — Леоніда Анастасовича Смоленського*,
проте в історії українського національного відродження
обидва вони справили таку службу, з якою не порівняєть-
ся, може, робота й декого з більш відомих людей. Обидва
вони були вчителями цілого ряду діячів, що тільки через
них стали на українську стежку; обидва вони виховали
кадри людей, що самоотверженно пішли на службу своєму
народові. У обох головною сферою впливу було усне слово,
пропаганда, безпосередні зносини, і про обох мало не з
побожністю згадують їх учні. Член Кирило-Мефодіївсь-
кого брацтва, Пильчиков опісля був за вчителя в Полтаві,
Одесі, Херсоні — і скрізь збирав круг себе громаду, вміючи
показати своїм слухачам осяйні перспективи народного
відродження і запалити їх на роботу для цього відроджен-
ня. «Людина жива, чутка до всього доброго, вільного,
прекрасного; людина жвава, перенятлива, з душею по-
етичною, з глибоким переконанням українським, з ши-
рокими поглядами політичними і зі здоровенною еруди-
цією історичною — він зараз же причарував мене до себе.
В житті моєму не багацько людей, щоб я був до них таким
вдячним, як до Дмитра Павловича за той світ, що… світить
мені на стежці мого життя і праці задля України-Руси»12.
Ці слова одного з учнів Пильчикова багато з наших стар-
ших діячів могли б так само проказати, бо справді багато з
їх несамохіть робились його учениками, переймались його
ідеями. Він, як згадує допіру цитований автор, умів учити
людей з таким тактом, «що вони й самі того не помічали;
ученики його і в школі, і в громаді не спостерігали, як вони
переймаються його думками, слухають його поради і йдуть

12
Кониський Ол, Дмитро Пильників // Зоря, 1894, стор. 92.

91
у слід його»13. Те ж саме міг би проказати і Карпенко-
Карий, ба за його й проказує компетентний свідок — його
дружина: «Самий спогад про Пильчикова і на схилку
життя запалював у душі в Івана давній молодий ентузіязм,
який будили в йому проповіді того справжнього апостола
науки і народолюбивих ідеалів»14.
Карпенко-Карий уперше спіткався з Пильчиковим
у Херсоні, отже, десь певне року 1868-го, — і одразу ніби
новий світ свінув йому в натхненному слові нового знайо-
мого. Увесь свій вільний час він перебуває у Пильчикова
і «з цього часу він почув, — пише С. В. Тобілевич, — що
наступила нова ера для його духового розвою, що його
сіре, одноманітне життя розцвітає живим цвітом нових
питань і інтересів… Тільки дякуючи його світлому умо-
ві, його силі слова і переконань, що гуртувала біля нього
думаючу молодь, Іван став тим, чим був уже до кінця віку
— щирим народолюбцем взагалі, а свідомим українцем
вокремності»15. Видимо, Пильчиков потрапив зачепити
щось у душі в Тобілевича, освітити йому його власні сти-
хійні нахили, привести їх до певного світогляду. Зібрання
у Пильчикова, книжки, за його порадою читані, розмови,
коли якась широка думка зовсім новий кидала світ навіть
на відомі перш факти, — все це зачаровувало молодого чи-
новника й по-інакшому ставило перед ним питання життя.
До того ж Пильчиков, з його теорією користи громаді од
доброго працьовника на кожному становищі, розплутував
сумніви Тобілевича щодо його служби. А що ці сумніви
були, що нелегко дісталося Тобілевичеві його службове
становище, показують ті бурхливі пориви протесту, які
іноді охоплювали його. Цей надзвичайно витриманий,

13
Там само, стор. 93.
14
Тобілевич С. Життя… // Л.-н. вістник, 1913, кн. ІІІ, стор. 531.
15
Там само.

92
дисциплінований, скрупульозно совісний до своїх обов’яз-
ків чоловік іноді кидав усе, цілими тижнями не ходив
на службу, приставав до одчайдушних гультяїв і в цьому
гурті одводив душу, що намучилася над картинами людсь-
кого горя, яких так рясно постачала йому служба. «Виходь
на мене сам сатана, — поборемось!»16 — цей улюблений
вигук Тобілевича під час товариської гульні не тільки
свідомість сили виявляв, але й протест проти того «сата-
ни» бюрократичного режиму, якому він мусив коритись.
Недурно найулюбленим з літературних героїв Тобілевича
був Жадов з «Доходного места» Островського і, кажуть,
він грав цю ролю так, як не міг жаден професійний актор
удати17. Переживання Жадова були відомі цьому чиновни-
кові-артистові не тільки теоретично. Пильчиков і з цього
боку багато допоміг йому, вносячи рівновагу в обурену та
збаламучену душу.
Цей вплив Пильчикова тільки зміцнювали дальші
знайомості, яких шукав і знаходив Тобілевич. Г. Стрижев-
ський, Вол. Менчиць*, д-р Михалевич, теж сильна людина
типу Пильчикова, взагалі ввесь Єлисаветський гурток,
а згодом, коли зв’язки поширились на Одесу й Київ, такі
світочі тодішнього українства, як Смоленський, Антоно-
вич; пізніше приятелювання з Є. Чикаленком, М. Кома-
ровим, Русовим — усі оті ймення показують, звідки наби-
рався Тобілевич духу, який так не личив його службовому
становищу. Показують вони й ті шляхи, якими він у розви-
тку своєї свідомости переходив.
Народолюбне письменство гартувало в Тобілевиче-
ві бажання служити народові, а українські ідеологічні
впливи в образі Пильчикова й ін. навертали те бажання
до свого народу та рідного краю. До того ж нахиляли
16
Тобілевич С. Життя… // Л.-н. вістник, 1913, кн. ІІІ, стор. 536.
17
Там само, стор. 532, кн. VII – VIII, стор. 162.

93
Тобілевича і власні симпатії, родинні традиції та широкі,
не з книжок тільки, відомості про народне життя. Таким
способом з дореформеного чиновника й виформувався
свідомий українець, що й на службі поводився згідно з
своїми принципами і набиравсь поки що того матеріялу та
життьового досвіду, що колись мали стати йому в пригоді
для його літературної творчосте.

А
ле з найперших часів службової діяльности Тобіле-
вича була ще одна сфера, що чи не найдужче при-
тягала його до себе, будила просто якесь запальне
до себе почування й, може, найбільш держала молодого
чиновника на шляху ідейних пориваннів та моральної чи-
стоти. То був театр, ця взагалі велика підойма на початках
усякого відродження.
До театру Тобілевич мав просто якусь побожність,
мабуть, винесену теж з-під батьківської стріхи, де він чув
материні оповідання й співи з «Наталки Полтавки». Щоб
попасти до театру, він не спинявся ні перед чим і ладен
був на вчинки, які на теперішню мірку здадуться принай-
мні екстравагантними. Раз якось, бувши вже на службі
в Бобринці, довідався Тобілевич, що в Єлисаветі має бути
виставлена «Наталка Полтавка». Не довго надумуючись,
майнув він до Єлисавета, пройшов за ніч пішки 50 верс-
тов, сидів у театрі, як сам потім згадував, немов у храмі,
й почував себе так, наче після якогось високого подвигу.
Щоб побачити знаменитого Олдріджа*, Тобілевич знов же
ходив з Бобринця до Єлисавета, вистоював з досвіта черги
під театром, сидів цілий день на бульварі, а після спекта-
клю вночі йшов знов пішки до Бобринця, щоб на ранок
поспіти на службу. Зате ж він і слухав так, що тридцять літ
по тому міг передавати з усіма нюансами запальні моноло-

94
 Сцена з вистави «Наталка-Полтавка».
У ролі Наталки – М.К. Садовська-Барілотті
Фонди Кіровоградського обласного краєзнавчого музею

95
Айра Фредерік Олдрідж

96
ги Отелло-Олдріджа невідомою йому англійською мовою.
«Це почуття ніби святодійности, — додає, переказавши
ці факти, С. В. Тобілевич, — осталось у нього назавжди,
коли він і сам грав і слухав, як грають інші; він інакше
зовсім дививсь на сцену, ніж вся публіка, він увесь захоп-
лювався переживаннями артиста на кону і нічого більше
не бачив»18. Мимоволі пригадуються повні вогню статті
про театр Бєлінського, і може, й захоплювався ним так
Тобілевич тому, що стрів у йому такого ж самого до само-
забуття захопленого театром письменника.
Як-не-як, а це захоплення дало замолоду Тобілевичеві
практичне діло з сфери українства.
Про щиро український постійний театр за тих часів
шкода було й думати: бракувало і репертуару широкого,
і театральних сил, — але вже й тоді можна було поміти-
ти деякі зародки справжнього українського театру. Сам
Тобілевич у своїх споминах згадує про театральні трупи
Жураховського і Молотковського, що мандрували в 50-х
роках по Україні, добравши гарних українських акторів і
виставляючи «Наталку Полтавку», п’єси Квітки та Ваще-
нка-Захарченка*19. Поодинокі актори з тієї трупи потім і
самі пробували з місцевими силами виставляти українські
спектаклі. Були й значні аматорські сили. Так, у Єлисаветі
ще на початку 60-х років місцеві аматори (Тарнавський,
Островський, Безрадецька) досить систематично виста-
вляли українські спектаклі, — ті самі, на які Тобілевич
пішки ходив аж із Бобринця. В згаданих вже споминах він
розказує, що саму «Наталку Полтавку»20 якось на Мас-
ляній виставляли разів щось із шість — і що характерно:
вдень робили вистави по дешевших цінах «для прислуги»,
18
Тобілевич С. Життя… // Л.-н. вістник, 1913, кн. II, стор. 298.
19
Тобілевич Ів. «Наталка Полтавка». Сторінка з споминів // Літературний
збірник на спомин Ол. Кониського. — Київ, 1903, стор. 104.
20
Тобілевич Ів. «Наталка Полтавка». Сторінка з споминів, стор. 106.

97
як писалося на афішах, тобто по-теперішньому — народні
спектаклі*. Спектаклі ці хорошою грою притягали силу
публіки й величезний мали успіх.
Разом з Єлисаветом пішов і ту ж таки справу підняв
і Бобринець. Там теж на початку 60-х років склався свій
театральний гурток, на чолі якого став актор з української
трупи Жураховського і Молотковського Голубовський,
що служив на той час у Бобринці в ратуші, а перші місця
заняли теж ратушні чиновники Кропивницький і Тобіле-
вич. Грали спершу в якійсь дрантивій шопі, аж поки один
з місцевих обивателів, Медовий на ймення, побачив, що
на виставах людей повно, та й переробив на театр свій
будинок. Костюми й декорації справляли в складчину.
Виставляли всі п’єси тодішнього українського репертуару,
од Котляревського аж до першої драми Кропивницького
«Микита Мельниченко», а з російських переважно п’єси
Островського, серед яких найчастіше йшло «Доходное
место»21. Обставини для театральної роботи були взагалі
добрі, бо, як згадував опісля сам Тобілевич, «тоді в тім
глухім закутку не дуже звертали увагу на цензурні уста-
нови і заборони: городничий або справник не задумую-
чись дозволяли для постанови, не бачивши цензорського
олівця, речі такі навіть, як заборонену цензурою п’єсу
Львова «Свет не без добрых людей»*22. Майже без пере-
шкод провадилося чимале, як на той час і як на провінцію,
культурне діло.
21
В своїй коротенькій (не друкованій) історії українського театру Карпен-
ко-Карий подає такий репертуар бобринецьких аматорів: «Ревизор», «Не
в свои сани не садись», «Доходное место», «Жених из Ножевой линии» й
«Свет не без добрых людей»; але частіше виставлялись українські: «Натал-
ка Полтавка», «Сватання на Гончарівці», обидва «Шельменки»*, «Москаль-
чарівник», «Оглядівся, як наївся», «Кум-мірошник», «Іди, жінко, в салдати»,
«Покійник Опанас», «Семен Мельниченко» (беру з рукопису).
22
Там само. Згадану першу п’єсу Кропивницького («Семен Мельниченко», або
«Семен Старостенко») грали в Бобринці й зовсім без усякої цензури.

98
 П.П. Оссовський Портрет М. Кропивницького, 1987 р.
Передано у 1987 р. П.П. Оссовським, земляком та народним
художником СРСР (м. Москва).
Фонди меморіального музею М.Л. Кропивницького

99
100
 Велика любов до театру та великий же й талант сце-
нічний незабаром поставили в цих заходах Тобілевича
поруч з Кропивницьким, а як Кропивницький покинув
Бобринець, то й на перше місце, як керівника і актора.
Грати йому доводилося найріжноманітніші ролі, аж до мо-
лодиць, за браком жіночого персоналу (Цвіркуна в «Чор-
номорському побуті»), але потроху почали позначатися
в йому ті риси його гри, що цілком виявилися вже тоді,
коли він зробився професіональним актором і знайшов
своє справжнє амплуа. Власне ще в Бобринці та в Єлисаве-
ті виробився з Тобілевича цілком викінчений артист, що
тільки ще не звірявся на свої сили й не зважувався промі-
няти своє становище на бурхливе існування та вічні манд-
ри актора. А грав він, напр[иклад], ролю Жадова з «Дохо-
дного места» так, що йому ніхто не міг дорівняти навіть з
професіональних акторів. Не раз, бачивши гру Тобілевича
в п’єсах Островського, російські антрепренери заклика-
ли його до себе, спокушаючи славою, грішми, широким
полем діяльности. Тоді Тобілевич не пішов за спокусою.
Артист у душі, він все ж своїми завичками та вподобання-
ми був далекий од того життя артистичної богеми, яке тоді
провадила здебільшого акторська братва. Він любив село,
хліборобську працю й родину і проміняти осіле домон-
тарське* життя на вічну блуканину було йому осоружним.
Зате він залюбки міняв парик і грим на перо рецензента,
і коли до Єлисавета, де він служив потім, приїздила трупа
справжніх акторів, містив у місцевій газеті «Елисаветград-
ский вестник» театральні рецензії. На превеликий жаль,
я тепер не можу тих рецензій здобути, а думаю, що вони
могли б дати надто цікавий і цінний матеріял для біогра-
фії нашого визначного артиста і драматурга. Варто було б
їх таки розшукати й використати, і може, це зробить хтось
із місцевих людей.

101
 До того ж часу належать перші літературні спроби
Карпенка-Карого й поза театральними рецензіями. При
кінці 70-х років українська громада в Єлисаветі виявляла
чимало життя, хоча театр український і припинився, бо
указом 1876 р. був заборонений. Хто з громади мав до лі-
тературної праці хист і нахил — почали пробувати себе
в літературі. Тобілевич працював тоді був коло перекладів
з російської мови («Подлиповцы» Решетникова, «Книжка
чеков» Гл. Успенського* тощо) й написав кілька самостій-
них оповіданнів. Та не було де тоді друкувати свої твори
українським письменникам, і через те одним-одне опові-
дання Тобілевича, «Новобранець», тільки й побачило світ
(у збірці Старицького «Рада» за 1883 рік, під псевдонімом
Гнат Карий); решта ж усе загинуло, — між іншим і повість
«Безталання», якої сюжет автор опісля розробив у драмі
«Безталанна». Та і літературний талант Карпенка-Карого
в повному розцвіті виявився також уже пізніше.

VI

Т
акий був той «надзвичайний секретарь поліції», як
Тобілевича звуть в один голос усі, хто зазнав його
за часів його служби. І справді, на своєму місці була
це дивовижна людина. Надзвичайно чесний і не форма-
льно тільки справний на службі, він дивився на неї як
на один із способів служити громаді, і справді, як поба-
чимо зараз, таки служив. Розвинений, інтелігентний,
запальний прихильник визвольних ідей, він був живою
аномалією в поліційному осередкові, якимсь білим круком
у наскрізь чорній атмосфері. «Коли приходила нова кни-
жка «Отечественных записок», — пише в своїх згадках Є.
Чикаленко вже про життя в Єлисаветі 70-х років, — то зби-
рались близькі приятелі Івана Карповича і гуртом читали
її, починаючи з Щедріна і кінчаючи «Внутренними обоз-

102
рениями» Єлисеєва*. Багато розмовляли з приводу про-
читаного, багато сперечались. Хоч Іван Карпович скінчив
тільки «уездное училище», але читанням та розмовами з
освіченими людьми він так себе розвив, що робив вражін-
ня зовсім освіченої людини. Він любив говорить, любив
робити виводи з життьових фактів, але вмів і слухать.
Я раз у раз звертав увагу на те, як він слухав, бувало, д-ра
А.І. М[ихалевича], під впливом якого ми всі тоді були»23.
А ось і бібліотека секретаря поліції: «Книжок було багато:
всі женевські видання, «Колокол», «Полярная звезда»,
всі твори Герцена та інших, дорогоцінні перли думок
великих людей, що тоді цікавили і читалися всією мис-
лящою публікою»24. Не диво, що цей секретар поліції був
центром, до якого горнулося все, що входило в конфлікт
з офіціяльною Росією того часу. Перебуваючи формально
у ворожому таборі, він робив усе, щоб той табір позбави-
ти його шкодливої сили, а натомісць допомагав знов же
всьому, що тую силу розхитувало. На брудному місці, яким
була російська поліція, під рукою Тобілевича зовсім нова,
нечувана доти, атмосфера запанувала. Зник всепотужний
хабар, перестала лунати специфічна поліцейська слове-
сність, багатство перестало користуватися зі звичайних
прерогатив та привілеїв, усі справи переходили своєю чер-
гою і в основі всіх був закон, а не примха. «Смішно було
дивитись, — згадував опісля Тобілевич, — як падали оті
трьохрубльовки на землю з рук просителів, не прийня-
ті чиновниками — і соромили одних і других»25. І слава
про «незвичайного секретаря» далеко йшла навкруги і

23
Чикаленко Є. І. К. Тобілевич // Рада, 1909, ч. 198.
24
Тобілевич С. Життя... // Л.-н. вістник, 1913, кн. XII, стор. 432. Ще попереду
Карпенко-Карий користувавсь з великої й гарної бібліотеки п. Рогаської в Єли-
саветі. Там само, кн. II, стор. 307.
25
Там само, кн. IX, стор. 386.

103
щире викликала зачудування і здивовані запити — і де він
такий взявся?..
Ось ще кілька рисочок з тодішнього життя «незвичай-
ного секретаря поліції».
Кожного року, саме в косовицю та жнива, Тобілевич
брав одпустку й вибирався на село. Недалеко Єлисавета
дружина його мала шматок землі (потім хутір Надежда),
де Тобілевичі провадили маленьке хазяйство. Ціле літо
Іван Карпович працював коло землі, як справжній робіт-
ник, ходив за плугом, косив і справляв усі роботи по госпо-
дарству, — і робив це не як дилетант, а як звичайний хлі-
бороб: косар із його був, напр[иклад], навдивовижу навіть
для сусідів-селян. Не раз цитований вже Є. Чикален-
ко каже, що такий спосіб життя виник у Тобілевича під
впливом тодішньої народницької літератури, а особливо
«Писем из деревни» Енгельгардта*, що величезне роби-
ли вражіння на тодішню молодь і збирали в Батищево
до Енгельгардта та й по інших місцях цілі колонії з інтелі-
гентних хліборобів, так званих тоді «тонконогих». Однією
з таких колоній і був хутір Тобілевича; в Надежду кожного
літа наїздило багато молоді, що вчилась практично робити
коло хліба. Для самого Тобілевича оті щорічні переїзди
«на заробітки» не були тільки інтелігентською забавкою,
бо він мріяв, дослужившись пенсії, зовсім таки й назавжди
осістись на землі і вже заздалегідь привчав себе до тяж-
кої праці хлібороба. Довелось йому таки орати й засівати
— тільки інше поле, поле української драматичної літера-
тури і театру…
Року 1881-го, коли в Єлисаветі, як і по інших місцях
на Україні, зірвався був єврейський погром, оселя Тобіле-
вича повна була євреїв, що шукали тут захисту, порятунку
і притулку, — і справді, кращого захистку вибрати вони
не могли, як у цього шанованого по всьому місті чоловіка.

104
Для характеристики поглядів Тобілевича на єврейську
справу до речі, може, тут буде згадати, що його один час
дуже був захоплював сюжет на тему єврейського питання.
В центрі драми хотів драматург поставити єврея-ідеаліста,
якого не розуміли ні свої, ні чужі і всі мали за божевіль-
ного. Подаю тут цей факт через те, що реалістичні типи
євреїв у творах Карпенка-Карого дали згодом привід деко-
му навіть з українських критиків і самому авторові заки-
дати, ніби він несправедливо ставився до євреїв. Підстав
для цього не можна добачити ні в творах Карпенка-Каро-
го, ні тим паче в фактах з його життя, — але про твори з
цього погляду буде ще у нас мова опісля.
Тим часом над головою «незвичайного секретаря по-
ліції» почали вже збиратися хмари.
Треба думати, що сама вже його репутація сприяла
тому, що на його скоса повинні були поглядати органи
політичної поліції. Адже всякий незвичайний учинок
у тій атмосфері вічного страху й підглядання повинен був
викликати запитання — чому? А це останнє простісінько
провадило до кваліфікації людини як «неблагонадійної».
У Тобілевича ж була з того погляду й ще гірша провина.
Року 1883-го, саме тоді, коли уряд усі напружував сили свої
на боротьбу з «Народною волею», виявились зв’язки між
«радикалами» — тодішнє ім’я революціонерів — і взагалі
неблагонадійним елементом та «незвичайним секретарем
поліції». До партії він, правда, не належав, але, спочуваю-
чи від щирого серця визвольному рухові, допомагав йому
чим міг: переховуючи літературу26 і людей, наділяючи
пашпортами і т. ін. Кажуть, що саме останнє й звернуло
увагу жандармерії — занадто багато вже нелегальних

26
Про курйозний випадок, коли собаки вигребли закопану в дворі нелегальщину,
я чув згадки од самого Івана Карповича. Порівн.: Тобілевич С. Життя… // Л.-н.
вістник, 1913, кн. XІІ, стор. 432-433.

105
почало кружляти з пашпортами од Єлисаветської поліції.
Та не обійшлося і без доноса на місці. Якісь «фальшиві
друзі» — тепер їх звуть просто провокаторами — Дяченко
і Цокуленко виказали жандармерії увесь Єлисаветський
гурток27. В Єлисаветі зроблено силу трусів, арештів; україн-
ську громаду розпорошено та порозсилано по далеких за-
кутках. Тобілевича, за кілька років до пенсії (4.Х.1883 р.),
позбавлено служби — і з того часу російська бюрократія
втратила чиновника Тобілевича, а українське письменство
й театр придбали письменника й артиста Карпенка-Каро-
го. Химерна доля сама поставила його на той шлях, куди
тягла натура, та не пускали були обставини.
Тепер, здавалося, не було вже ніяких перешкод на те,
щоб іти на сцену, — тим більше, що перед тим спобігло
Тобілевича ще й родинне нещастя, та й не одно: помер-
ла його мати, потім, тяжко вихорувавши, за нею пішла
кохана дочка Галя і нарешті дружина й вірна товаришка
в житті, Надія Карлівна (1882), кинувши на чоловіка дріб-
ні діти. Родинне огнище було зруйноване, і хутір Надеж-
да не тяг уже до себе. Полишивши господарство й дітей
на батька, Тобілевич зразу ж, як позбувся служби, пристав
був до драматичного товариства Старицького, що саме
тоді грало в Єлисаветі за участю братів Карпенка-Карого
— М. Садовського та О. Саксаганського28. Але знов химер-
на доля неначе гралася й помститися хотіла за попереднє
зволікання і ще таки поводила не трохи: недовго цим
разом вибув Карпенко-Карий на сцені. Того ж самого року,
коли трупа Старицького приїхала до Ростова (на Дону),
прийшов наказ од міністерства внутрішніх справ про ад-
міністративну висилку Тобілевича. За згодою тодішнього

27
Там само.
28
Садовський М. Мої театральні згадки // Л.-н. вістник, 1907, кн. VI, стор. 411-412.
Порівн.: Тобілевич С. Життя… // Л.-н. вістник, 1913, кн. XII, стор. 437-438.

106
Надія Карлівна Тобілевич (Тарковська),
перша дружина І.К. Тобілевича

107
І.К. Тобілевич Єлисаветград,
70-80-ті роки ХХ ст.
Передано у 1958 році А.А. Кресаном,
зятем І.К. Тобілевича (м. Київ).
Фонди Кіровоградського обласного
краєзнавчого музею

108
 Софія Віталіївна Тобілевич (Дитківська), друга дружина.
Фото із приватної колекції Віктора Петракова (м. Москва)

109
 Перше видання творів Івана Карпенка-Карого.
Із фондів Кіровоградського міського літературно-меморіального
музею імені І.К. Карпенка-Карого
110
наказного отамана на Дону кн. Святополка-Мирського,
Тобілевич лишився на засланні в Новочеркаському,
без права виїздити цілих п’ять років29. Артистичну кар’єру
Тобілевича припинено на самому початку.
Почалося бідування в Новочеркаському і разом з тим
перший період письменницької діяльности Карпенка-
Карого. Почавши ще в Єлисаветі «Бурлачкою» («Чабан»),
тут він написав п’єси: «Бондарівна», «Наймичка», «Розум-
ний і дурень», «Мартин Боруля» та «Безталанна». Пер-
шою з них побачила світ «Бондарівна» в Херсонському бе-
летристичному збірнику «Степ» (СПб., 1886); того ж року
в Херсоні вийшов «Збирнык драматычных творив Ивана
Карпенка-Карого» («Бондарівна», «Хто винен?», «Розум-
ний і дурень»), а за рік окремо «Наймичка». Карпенко-
Карий одразу увійшов до кола українських письменників
з чималим набутком і одразу ж завоював собі тим певне
місце в письменстві. Але матеріяльно бідувати на засланні
довелось неабияк. Спершу була думка, що дадуть шматок
хліба п’єси, та з цим тоді не так-то пішло гладко. Зі спо-
минів М. Садовського ми знаємо, що Карпенко-Карий,
приславши Кропивницькому й Старицькому свою нову
п’єсу «Хто винен?» («Безталанна»), прохав, щоб вони,
зважаючи на його «тяжке теперішнє становище, платили
йому 50 карб. у місяць, а він усі п’єси, які напише, буде
присилать їм». Проте до згоди не дійшло і «Карий більше
з такими питаннями не звертавсь»30. До того ж і тепер, як і
після, цензура до творів Карпенка-Карого ставилась надто
29
Потім, заходами, між іншим, М. К. Заньковецької, заслання для Карпенка-
Карого скорочено до трьох років. У надзвичайно цікавому листі до М. Садовсь-
кого та М. Заньковецької з Новочеркаського (недатована частина листа збе-
реглась у М. К. Заньковецької) сам Карпенко-Карий термін свого заслання кла-
де вже на 9 березня 1887 р. Два «подаровані» роки Карпенко-Карий мусив-таки
добувати у себе на хуторі і на волю вийшов все ж тільки 1889 року.
30
Садовський М. Мої театральні згадки // Л.-н. вістник, 1907, кн. VIII – IX,
стор. 193.

111
суворо: мало не кожна його п’єса по кілька разів мусила
мандрувати до цензурного комітету й назад, міняючи
назву й подробиці, поки з бідою дотискувалась на сцену31.
Треба було іншого заробітку шукати. Спершу взявся був
Тобілевич до ковальського ремесла, але незабаром дуже
близько зійшовся з палітурною артіллю, що допомогла
йому і наукою, і струментом. З колишнього чиновника,
потім артиста — став робітник. З своєю другою дружиною,
теж відомою потім артисткою й авторкою цікавого «Жит-
тя Івана Тобілевича», Софією Віталіївною, почали вони
робити палітурки на книги, і це був єдиний певний заробі-
ток на початку перебування їхнього в Новочеркаському, бо
всяку спробу громадської допомоги Іван Карпович од себе
категорично одхиляв32. Вивіска «Переплетная мастерская
Ивана Тобилевича» стала б за добру окрасу якогось україн-
ського музею, якби доховалась була до наших часів.
Років зо три вибуло подружжя Тобілевичів у Новоче-
ркаському і тільки р[оку] 1887-го одібрав Карпенко-Карий
дозвіл добувати заслання у себе на хуторі. Перебравшись
туди, ще два роки прожив він невиїзно, працюючи знов
коло землі, живучи вже цілком сільським життям. Відпо-
відаючи на мого листа з приводу бажаних додатків до його
життєпису, що надрукував був О. Лотоцький у київсь-
кій газеті «Жизнь и искусство», Карпенко-Карий писав:
«Щодо біографії моєї…, то я нічого не маю від себе додать,
хіба те, що я п’ять років працював як хлібороб і працював
власними руками від ранньої до вечірньої зорі поруч і на-
31
Драма «Бурлака» була заборонена під первісною назвою «Чабан», «Сто тисяч»
— під назвою «Гроші», «Безталанна» — під назвами «Хто винен?», «Чарівни-
ця» та «Безталання»; «Підпанки» — під назвами «Що було, те мохом порос-
ло» і «Не так пани, як підпанки»; «Лиха іскра» — під назвою «Сербин» і т. ін.
Про цензурні митарства, наприклад], «Безталанної» (і сама ця назва сталася
випадково: в цензурі перекрутили «Безталання» на «Безталанна») див. у зга-
даних споминах М. Садовського («Л.-н. вістник», 1907, кн. XII, стор. 408-412).
32
Тобілевич С. Життя… // Л.-н. вістник, 1913, кн. II, стор. 306-307.

112
рівні з народом, що і дало мені найбільше спроможности
познакомитись з життям, про котре пишу. Багато дечо-
го є цікавого, — додає він, — з часів моєї ссилки і життя
на Дону, але це тепер не приходиться писать, бо може й
не дозволять»33.
Року 1889-го, одбувши кару повною мірою, Карпенко-
Карий одібрав нарешті дозвіл виїздити, куди схоче, опріче,
звичайно, столиць. Тут лежить свого роду гранична межа
у його житті і творчости.

VII

П
очинається блискучий артистичний період у житті
нашого письменника, що вже до самої смерти пра-
цював на цьому полі, стоячи неофіціяльно на чолі
одного з найкращих українських товариств драматичних
разом з братом своїм, О.К. Саксаганським. Життєпис його
з цього часу переходить в огляд його літературної й арти-
стичної діяльности, якою він глибокий кинув слід в історії
українського національного відродження. Серед паперів
Карпенка-Карого лишилось кілька виписок з «Книги
об украинском театре», що, мабуть, систематично про-
вадилася при товаристві Саксаганського і містила в собі
протоколи, акти, умови, окремі події в житті товариства
і т. ін. — «для истории украинского театра». «Книгу» цю
писав, як видко, Карпенко-Карий і якщо вона збереглася
в цілості, то це буде справді дорогоцінний матеріял до істо-
рії нашого театру. Але й згадані виписки добре ілюструють
ролю в тій історії самого Карпенка-Карого — душі живої
цілого драматичного товариства.
Неможливо, звичайно, в короткому нарисі вислідити
всі перипетії мандрівничого артистичного життя, та це й
не потрібно, бо в тому житті поруч блискучих моментів
33
Лист з 7. Х.1900 р., з Миколаєва.

113
багато було все ж і одноманітного, що наново переживало-
ся в кожному місті, — а їх багато промайнуло перед очима
— і вже не лишало по собі тривких слідів. Досить буде
вирізнити типові моменти, бо й вони кинуть світло на все
тодішнє життя нашого письменника й артиста.
Року 1890-го Карпенко-Карий з братом своїм, О.К. Сак-
саганським, засновує українське драматичне товариство,
переважно з молодих сил, бо вже випробувані акторські
сили розпорошені були по інших товариствах. Силу праці
й енергії покладено було на це формування, зате ж трупа
Саксаганського вже незабаром зайняла одно з найперших
місць старанним виконанням та добірним репертуаром,
в основі якого лежали твори Карпенка-Карого. Спершу
товариство мандрувало здебільшого по лівому боці Дніп-
ра, але з 1895 року, по тому як з Києва знято було заборону
для українських вистав, вона вже щороку грала зимовий
сезон у Києві і це вперше, може, надало українському
театрові хоч деякого вигляду постійности. Найкращими з
цього погляду були сезони 1900-1901 років, коли до товари-
ства пристали були Кропивницький, Садовський, Занько-
вецька, воно знов на якийсь час зібрало й з’єднало в собі
найкращі сили давньої української сцени. Немов одроди-
лись перші часи існування нашого театру з тим блискучим
ансамблем, який викликав загальне здивування і ставив
українських артистів за зразок навіть для російської сцени.
Мало не кожен спектакль був блискучим тріумфом для ар-
тистів, хоча, звичайно, за лаштунками це коштувало керів-
никам багато праці, заходів і… дипломатії, щоб не вразити
будь-якої артистичної амбіції.
Діставшись на сцену вже літньою людиною з пев-
ними звичками та нахилами, Карпенко-Карий і в своє
мандрівниче життя вніс елементи домонтарства, родин-
ности, ладу. Мандрівниче життя актора взагалі було йому

114
не до душі, і в його листах часто чутно тугу за власним
куточком. «Скучно за дітьми, за тихим сільським життям,
— пише він якось у листі до мене. — Тепер саме жнива,
цікаво і приятно. А ти парся на кону — ще добре, як в путя-
щій ролі, а то, буває… Та що робить — мусиш!»34.
«Завидки беруть, — одписує він мені на село, де я лі-
тував, — як згадаю отут, у досить поганому Харкові, що є
на світі село, де Ви зараз серед тиші одпочиваєте, що є ху-
тір Надежда, та нема надії скоро там оселитись назавжди.
Тут жарко, смердить на улицях і нема горизонту, котрий
я так люблю»35. І періодично Іван Карпович мусив тікати
на одпочинок до землі і природи, яких йому так бракува-
ло по містах і од яких він набирався сили, бадьорости й
свіжих вражіннів.
Спершу, поки Великим постом заборонено було вза-
галі грати в театрі, він, на Масниці скінчивши зимовий
сезон, забирався в Надежду і там одпочивав аж до літа,
набираючись сили на новий сезон, ділячи своє дозвілля
між господарством та письменницькою роботою. Коли
стало можна грати і Великим постом (з кінця 90-х років),
ці одпочинки наставали вже пізніше. Але для Івана Карпо-
вича вони конче мусили бути, він неодмінно повинен був
«торкнутись землі», щоб не занидіти в міській атмосфері.
І там, серед природи й своїх людей, він дійсно одпочивав.
«Цілий тиждень серед дядьків — купаюсь як риба в воді»,
— пише він якось з хутора, подаючи загальну характе-
ристику своєї селянської компанії: «Що за гострослов
наш народ, то тільки слухай та регочи! З лиха сміється, з
багатого сміється, з бідного сміється і над собою сміється.
Ох, якби йому дать рідну просвіту, він би поборов і лихо,

34
Лист з 13.VІІ.1902 р., з Харкова.
35
Лист з 24.VІІ.1902 р., з Харкова.

115
і бідність… та ба!»36. І за свого хазяйнування, хоч і урив-
ками, Карпенко-Карий шматок дикого степу обернув був
у справжній культурний куточок: завів гарний сад, вико-
пав ставок, засадив лісом частину степу. Сусіди-селяне,
та навіть і батько, скептично поглядали на таке хазяй-
нування. Я пам’ятаю, як старий при мені казав бувало,
коли Іван Карпович збирався в допіру насаджений ліс
«полежати в холодку», а лісу того ще й од землі не було
видко: «А що, Іване, десь, певне, в твоєму лісі вже вовки
виють?» — «Глузує старий, не вірить, щоб у степу та можна
було ліс викохати», — підморгував до мене Іван Карпо-
вич, а батькові одповідав: «А вже хутко й завиють, тату!»
Були й свої господарські «огорчения», коли, напр[иклад],
посуха вдарить або жито виляже од буйного дощу. «Хожу
біля озимини, що лежить на землі, — скаржився на свої
турботи Іван Карпович, — та зітхаю. Покликав дядьків
на пораду, рішили — викосить; а як почали косить і носить
скошене, то всім стало жаль і рішили — не косить. Тепер
щодня бігаю дивитись — чи росте скошене. Тут не потеря,
— додає Іван Карпович, — грає ролю, бо всієї тієї озимини
— 2 десятині, а хліборобська любов, якою я повен з дав-
ніх-давен». І немов щоб підкреслити некорисливість свого
господарювання, він приписує в цитованому допіру листі:
«Маю невід, ловимо іноді рибу, а як піймаємо, то й назад
випускаємо по приговору всієї сім’ї»37. І справді, оте хазяй-
нування було швидче задоволенням давньої в Тобілевича
тяги на землю, свого роду «голосом предків», аніж дійсно
хазяйською, практичною справою.

36
Лист з 1.V.1910 р., з Надежди.
37
Лист без дати, з літа 1902 р., з Надежди.

116
117
Листівка «Український театр». Серія «Тобілевичи». Гетьман Ханенко (Саксаганський),
Гандзя (Ліницька), Пиво-Запольський (Садовський) та Лобель (Карпенко-Карий): IV дія «Гандзі».
І.К. Карпенко-Карий (Тобілевич)

118
П.К. Саксаганський

119
Брати Тобілевичі

120
 VIII

Т
ам же таки, біля землі, задовольняв Карпенко-Карий
і другу свою тягу — до писання, хоча тут, як побачи-
мо нижче, й розривався іноді між двома однаково
дужими нахилами. Працював він оригінально, — довго
«виношував у собі» задуманий сюжет і лиш тоді сідав
за писання, коли в голові склалося вже все до дрібниць.
Тоді писав запоєм, не одриваючись, частіше ночами, і вже
не бачив нічого коло себе. Раз у Новочеркаському за пи-
санням він мало не спалив був хату, кидаючи позад себе
недокурки з цигарок, що попали в купу стружок і підпали-
ли їх: письменник помітив це тільки тоді, коли вже в хаті
аж темно стало від диму і невидко зробилось писати. Зро-
зумілива річ, що такий спосіб роботи вимагав і особливих
обставин. Обіцяючи вислати до збірника Котляревського
вже готову річ — «Гандзю», на прохання написати щось
спеціяльно до збірника Карпенко-Карий одмагається так:
«А чи напишу ще що — не знаю; в нашім житті так важко
що-небудь писать, що навряд чи я спроможуся. Оце й за-
раз — пишу лист, а тут кругом швендь-швендь: то прислуга
прибирає, то хтось прийде — біда! А я люблю працювать,
коли тихо навколо, як от в Надежді»38.
Цим і пояснюється, що були роки, коли Карпенко-
Карий нічого не писав, зате найбільш інтенсивно працю-
вав під час заслання в Новочеркаському39 та під час спо-
чинку останніми роками в Надежді, бо тільки там він міг
знайти відповідні обставини, заховатись од людей і вилити
на папері те, чого вже повний був сам. І ми бачимо, що
мало не кожен літній спочинок у Надежді давав українсь-
38
Лист з 12.ХІ.1902 р., з Миколаєва.
39
«Майже кожний рік Карпенко-Карий, сидячи в засланні, збагачував убогий
тоді надзвичайно український репертуар своїми творами». Садовський М.
Мої театральні згадки // Л.-н. вістник, 1907, кн. VIII – IX, стор. 195.

121
кому письменству й театрові новий твір Карпенка-Карого.
Так, за останні тільки роки там написано: 1900 р. —
«Хазяїна», 1902 р. — «Гандзю», 1903 р. — «Суєту», 1904 р.
— «Житейське море»40.
Але, як згадано вже, та ж таки Надежда була й місцем
своєрідних колізій, коли письменника тягло і в хату до сто-
лу, і з хати до природи. «Накидав кілька етюдів для нової
п’єси, — сповіщав якось Карпенко-Карий, — але тепер
в саду гарно, в степу гарно і так тягне з хати, що великої
сили треба, [щоб] сидіть за столом, писать і слухать соло-
вейка! Може, напишу що-небудь, а більше того, що наки-
даю тільки матеріялів»41. Свої твори Карпенко-
Карий обробляв пильно, іноді справді складав немов
етюди до дальшої роботи42, по кілька разів переписував
готову працю43, за кожним разом виправляючи, а часом
вертався і до старих творів, нові даючи редакції того, що
не задовольняло його як автора. А автор з його був не з
тих, що задовольняються дешевими лаврами позверхо-
вої популярносте, і часом він сам гостре прикладав слово
до своїх таки творів: «а дурацькі п’єси, як «Паливода», їм
подобаються»44, — писав до мене Карпенко-Карий, харак-
теризуючи московську публіку.
Обстоюючи іноді до дрібниць те, що написав45, він ра-
зом з тим і сам до себе ставив серйозні вимоги, найбільш
40
Власне, про останню п’єсу автор писав мені з Катеринослава 8 серпня 1904 р.:
«Сьогодні, оце тільки що, скінчив нову комедію «Житейське море»». Але це
була, видко, остання обробка, бо п’єсу написано влітку таки в Надежді.
41
Лист без дати, з літа 1902 р., з Надежди.
42
Серед паперів Карпенка-Карого лишилась, напр[иклад], докладна характери-
стика Івана Барильченка, героя «Суєти» й «Житейського моря». Автор, види-
мо, хотів сам вияснити собі обличчя свого героя.
43
«Четвертий раз переписав «Гандзю»», — сповіщає Карпенко-Карий з хутора
в листі без дати (з літа 1902 р.).
44
Лист з 12.IV.1901 р., з Москви.
45
Прикладом цього може бути дуже цікавий лист до М. Старицького
(з 8.X.1884 р., з Новочеркаського) з приводу драми «Хто винен?» («Безталан-

122
боячись, щоб не впасти в гріх свого ж таки персонажа
— Пеньонжки (з «Мартина Борулі»), занадо велику бала-
кучість виявляючи. «Як вона вийшла, — пише,
напр[иклад], Карпенко-Карий про «Суєту», — не знаю.
Поки писав, подобалась; а написав — не подобається.
Боюся, щоб не вийшла балаканина старого Пеньонжки»46.
«Як я виповнив цю задачу, — додає знов Карпенко-Карий
мало не тими самими словами, переказавши основну ідею
«Житейського моря», — не знаю. Поки писав, подобалось,
— тепер не подобається»47. Оце незадоволення з себе як
автора показує, яка велика внутрішня робота одбувалася
за кожною п’єсою, як багато брала вона на себе і як мало
лишала по собі задоволення. Свідомість суперечности між
задуманим і виконаним, яку так гостро почувало багато
творців — згадаймо, напр[иклад], Л. Толстого, — цю свідо-
мість знав також і Карпенко-Карий.
Та й не міг не знати з його глибоким письменниць-
ким тактом, з його почуванням своїх, саме як художника,
обов’язків перед народом. З цього погляду він сам найбі-
льше й цінив свої твори. «Я дав, — одписував якось він,
одібравши дешеве видання однієї своєї комедії, — кілька
книжок «Хазяїна» своїм дядькам. Один з них, одібравши
книжку в обід, надвечір вже прочитав. Дуже гарно зрозу-
мів, багато коментував і прикладав до знайомих йому лю-
дей і хазяїнів. Я рад, що книжка, ніби суха, так зацікавила
дядька. З цього видно, що вона буде корисна для загалу.
Коли б тільки попала в руки дядьків»48.
І взагалі треба сказати, що Карпенко-Карий був одним
з небагатьох наших артистів, які ніколи не одходили од
на»), Карпенко-Карий тут дуже докладно обороняє структуру п’єси, психо-
логію дійових людей і т. ін.
46
Лист з 15.VII.1903 р., з Харкова.
47
Лист з 8.VIII.1904 р., з Катеринослава.
48
Лист з 5.ІХ.1902 р., з Миколаєва.

123
громадського життя, не загрузали в своєрідну професій-
ність і завжди почували свої зв’язки з громадою, і горе й
радощі з нею ділячи. Сповіщаючи мене, що він «у всякім
разі» буде в Полтаві на святі Котляревського, Іван Карпо-
вич дописує оці характерні для себе рядки: «Це знамените
свято. Другого такого мабуть не тільки діти, але й онуки
не діждуть. Пам’ятник першому українському поетові!
Подумайте!.. Діждали, слава Богові! Певне, будуть і закор-
донні гості. Я собі уявляю: 200 інтелігентів-українців,
скрізь українська мова! Мило серцеві моєму, що я дожив
до такого великого акту в нашім національнім відроджен-
ні. Цей акт, на мою думку, буде мати величезне значіння.
Сотня наволочі, яка теж буде на святі, побачить, що є
Україна, бо є інтелігенція українська»49. І він завжди йшов
у ногу з цією інтелігенцією, — ще з того часу, як приїздив
до Києва в 70-х роках делегатом од Єлисаветської грома-
ди50, та й аж до останніх часів.
Опріч одного хіба випадку. На йому повинен я спи-
нитись окремо, бо він так ніби не лицює до загального
образу Карпенка-Карого, а з другого боку — багато гіркого
завдав і йому самому, й близьким до його ідейно людям,
та до того ж, перенісшись у формі глухих чуток до шир-
ших кругів, витворив був серед них абсолютно неправдиву
думку про нашого драматурга як громадянина. Маю тут
на увазі його позицію під час японської війни.
Як відомо, більшість поступового громадянства в Росії
і всі чисто українці стали в тих подіях на так званій «пора-
женческій» позиції. Річ зрозумілива: усім нам здавалось,
що нещаслива війна викличе той самий ефект, як свого
часу Кримська кампанія, і розв’яже ті визвольні сили, що
стялися вже були в смертельній сутичці з самодержавієм.
49
Лист з 15.VII.1903 р., з Харкова.
50
Тобілевич С. Життя… // Л.-н. вістник, 1913, кн. IX, стор. 387.

124
Зокрема для України мало бути корисне всяке ослаблення
великодержавної ваги Росії, бо одбилося б неминуче й на її
внутрішньому механізмі. Централістичний гніт мусив би
тоді конче попустити. Це був висновок, який сам собою
випливав з конкретних політичних обставин, і не змовля-
ючись, усі члени організованого українського громадянст-
ва одразу прийняли його. На превелике наше здивування,
Іван Карпович став на позиції абстрактного, скажу так,
гуманізму, цілком бездоганного в своїй абсолютній цінно-
сти, але глибоко помилкового за даних конкретних об-
ставин. Війна — лихо. Треба, щоб вона швидше минулася.
«Коли нас будуть бить, — сформулював свій погляд опісля
Іван Карпович, — то війна скінчиться не скоро і нові сотні
тисяч підуть в Манжурію; а як ми поб’ємо, то війна скін-
читься скоро і настане спокій»51, хоча б то й був, можна б
додати, спокій безнадійности. До того ж страх перед затя-
ганням війни мав деякі підстави і в родинних обставинах
небіжчика: двоє синів його були на черзі, як «запасні».
«Щодня боюся, — писав якось він до мене, — щоб Одесько-
го округу не мобілізували… Не дай Бог! Тепер біля Юрка і
все хазяйство, і тяжко хворий батько, а що я буду робить,
коли його візьмуть — ума не приложу. Війна затягується і,
очевидно, будуть слать і слать туди людей»52.
На цьому от болючому питанні й сталася розрада. Кож-
на зустріч викликала гострі суперечки, змагання, після
яких якось важко було, певне, обом сторонам. Позначився
навіть той розбрат, що часто розводить людей, дуже щіль-
но зв’язаних. Одгуки цих суперечок знайдемо і в листуван-
ні тих часів. «Тут скучно, — пише Іван Карпович по виїзді
з Києва, — нема з ким спорити за японську війну!»53 «Тут

51
Лист з 29.IХ.1904 р., з Полтави.
52
Лист з 7.VIII.1904 р., з Катеринослава.
53
Лист з 19.II.1904 р., з Житомира.

125
щось тихо за політику, — пише знов у дальшому листі і
зараз же додає: — і слава Богу! Я її терпіть не можу. Зараз
нагадую Шпака і Опецьковського (Шельменко)»54. Проки-
дався жаль за минулим, бажання зв’язати те, що рвалося
на очах. «Я дуже жалкую, — писав Іван Карпович у своє-
му останньому до мене листі, — що між нами лягла тінь
непорозуміння, але не думаю, щоб воно було таке глибоке,
щоб помішало в других питаннях щирим відносинам»55.
На жаль, тінь так і не розвіялась, а події пішли таким ша-
леним темпом і так кидалися людьми на всі боки, що вже
більше з небіжчиком мені не довелося побачитись. Коли
востаннє приїздив він до Києва, здається р[оку] 1907-го,
я сидів у тюрмі, і слово порозуміння між нами так і не було
промовлено.
А тим часом настрій Карпенка-Карого, як на спокій-
ніші часи, можна було почасти зрозуміти. Розрухи дуже
одбилися на театральній справі, вона занепадала, нерви
псувалися, страх за дітей додавав свого. До того ж давали
себе взнаки літа, втома і — певне — та страшна хвороба,
якої ми не помічали, але яка вже невпинно точила, мов
шашіль, і під’їдала міцний, як дуб, організм, і за кілька
років звела його в могилу.
Помер Іван Карпович на руках дружини своєї 2 ве-
ресня (ст. ст.) р[оку] 1907-го в Берліні, куди приїхав, щоб
порадитись з лікарями про ту свою слабість (рак печінки).
Тіло його перевезено на Україну й поховано в рідному
хуторі, коло Єлисавету. Височезний дубовий хрест на його
могилі за далекі гони видніє й ніби оглядає той степ
54
Лист з 2.III.1904 р., з Житомира.
55
Лист без дати, — квітень 1905 р., з Житомира. Серед паперів небіжчика є,
мабуть, неодісланий, а може, й недописаний лист до С. X. Чикаленка, в якому
Іван Карпович гостро ставить обопільні непорозуміння. До характеристики
тих непорозуміннів багато дає надрукована в Додатку передмова до розпоча-
тої в 1905 р. комедії «Старе гніздо».

126
І.К. Тобілевич в останні роки життя

127
 І.К. Тобілевич на смертному одрі.
Передано у 1984 році І.М. Студничкою, онуком І.К. Тобілевича
Фонди Кіровоградського обласного краєзнавчого музею

Стрічка
поховального
вінка з текстами:
«Дорогому
незабутньому
Батькові –
Отоманові від
осиротілого
Товариства Його
Артистів», «Люди
умірають – ідеї
вічні». Подаровано у 1970 році А.А. Кресаном, зятем І.К. Тобілевича
(м. Київ). Потребує реставрації.
Фонди Кіровоградського обласного краєзнавчого музею

128
Могила І.К. Тобілевича на кладовищі села Карлюгівка,
поблизу хутора Надія, 1918 р.
Фонди Кіровоградського обласного краєзнавчого музею

129
130
широкий, що не тільки фігурально, але й буквально орав
за життя свого небіжчик.

IX

О
кидаючи одним поглядом життя Карпенка-Карого,
треба сказати, що й навмисне трудно було б вигада-
ти обставини гірші для живущого людського духу
та на розвиток темних сторін людської натури сприятли-
віші. Дореформена школа викидає молодого хлопця, мало
не дитину ще, в саму гущу того старого життя, що калічило
людей навіки і вбивало в них усі вищі почування, — в са-
мий осередок того «базару житейської суєти», тієї «по-
шлости и прозы», що охоплюють людей своїми міцними
лещатами і вже довіку од себе не пускають, у кращому разі
якихось приголомшених даючи манекенів. Секретар по-
ліції — досить це вимовити, щоб зараз же постала в думці
занадто навіть для наших ще часів пам’ятна фігура… Але
ми знаємо вже, що це був «незвичайний» секретар поліції,
дійсно білий якийсь крук серед поліційно-канцелярських
обставин. У цього секретаря поліції була кришталево чиста
душа, до якої ніякий не налипав бруд; цей секретар поліції
читає й перечитує кращих творців людської думки та ми-
стецтва, молодим серцем прихиляється до молоді і разом з
нею шукає шляхів до корисного та живого діла. Великі ідеї
визвольного письменства широкий мають доступ у душу
цьому секретареві поліції і теплий там знаходять приту-
лок; чарівні сценічні образи ваблять його до театру, де він
умів зачаровувати глядачів; потреба єднання з народом
кличе його на тяжку працю простого робітника, а літера-
турний хист ставить низку образів, що рвуться на прос-
тір і шукають свого вживлення в слові… Ну, як же могла
терпіти серед себе поліційна атмосфера такого надзвичай-
ного чиновника? І вона не стерпіла, як взагалі не терпить

131
нічого визначного, що не вкладається на прокрустове
ліжко отарним перенятої духом службовости. Косі погляди
товаришів по службі, підозріння, один-другий донос, тру-
си — і царська держава втратила чесного незаплямованого
чиновника, зате українське письменство й театр придбали
визначного письменника та артиста. В загальній економії
це надто вигідна заміна. Циркуляр, що вигнав з служби
Тобілевича, прикувавши його на кілька літ до нудного
міста на чужині, зродив нам Карпенка-Карого, і тим як
не можна краще прислужився українському письменст-
ву. З того часу секретар поліції з непорозуміння знайшов
свою справжню стежку, яка й привела його до гурту діячів
українського національного руху. Отже, благословімо
доброчинний циркуляр, що так до речі свою заборонну
справив місію…
Звичайно, цей знаменитий циркуляр — то тільки
комічний епізод у трагічній боротьбі живого духу людсь-
кого з мертвущими обставинами. І без циркуляра — рано,
а чи пізно — Карпенко-Карий став би Карпенком-Карим.
Та сила, що його чистим і незаплямованим провела «яко
по суху» серед бруду канцелярської драговини й провин-
ціяльної обивательщини та міщанства, все одно вивела б
його на праву путь і проказала б йому власну стежку.
Автор «Суєти» не належав до тих людей, що їх, мовляв,
«обійшла природа своїми дарами: творила, бачите, хапко,
наскоро і забула покласти їм у голову хоч грудочку добро-
го, простого мужицького розуму, а через те вони й кру-
тяться все життя, мов в ополонці, не пристаючи ні до якого
берега». Цього портрета, накиданого згодом у «Суєті»
кількома влучними штрихами, жадною рисою не нагаду-
вав сам Тобілевич. Він добре знав, до якого берега йому
треба пристати, і вмів, як ми бачили, берега держатись.
«Добрий, простий мужицький розум» знайшов йому той

132
єдино для чесної людини можливий берег, а добром нали-
те серце показало йому способи, як того берега держатись
цупко. І в результаті маємо зразок чоловіка, що зберіг
у собі людину серед виключно нелюдських обставин.
«Среда заела» — був такий за молодих літ Карпенко-
вого життя досить звичайний приспів добрих, та занадто
м’яких людей, що гнулися й хилилися, куди вітер віє. «Ли-
шние люди», «нытики» та всякі повітові Гамлети, рефле-
ксією опановані, — то були досить звичайні герої тих часів
не тільки в літературі, а й у житті. Карпенка-Карого
«среда» не заїла, — навпаки, сама вона дужих од його
зазнавала ударів. Розгорнувши перед нами своїм здоровим
розумом таємниці з темного царства експлуатації, здирст-
ва, наживи та глитайства, показавши їх при світлі добром
налитого серця, Карпенко-Карий добре віддячив отому
навісному середовищу. І коли ми до середовища того з
гострим осудом ставимося, розуміючи й причини його і
наслідки, то безперечно велика єсть у тому заслуга нашого
найкращого драматурга, що на собі зазнав був його мер-
твущого впливу, але не зламавсь під його вагою й перед
ним не скорився. Не зламався і не скорився, бо велику
інтелектуальну й моральну силу посідав — отой розум доб-
рий та добром налите серце…

133
Січові стрільці на кладовищі села Карлюгівка біля могили
драматурга

134
135
Іван Тобілевич у 80-ті роки ХІХ ст.

136
 IІ. «І ДЕ ТИ ТАКИЙ ВЗЯВСЯ?»

П
ерше ніж перейти до характеристики визначного
письменника й артиста, я дозволю собі переказа-
ти кілька епізодів із власних своїх споминів, що
поможуть нам освітити цю досить складну, хоч з першого
погляду ніби й таку просту натуру. Перший епізод нале-
жить до початку 90-х років минулого століття — часів мого
власного шукання стежки в житті. Молодим хлопцем при-
був я до Києва й тут накинувся на читання творів українсь-
кого письменства. Керувати ані порадити мене було нікому;
не було тоді ще навіть української книгарні, де б можна
було вибрати щось путяще, та й книжок українських було
стільки й такі здебільшого, що тільки, мовляв, пожалься
Боже!.. Ото й знайомивсь я з українством самотужки, купу-
ючи у тодішнього книгаря Гомолинського всякі українські
книжки, і читав не розбираючи все, що під руку попадало,
здебільшого те сміття, що найлегше проходило через цензу-
ру лютих отих часів. Натрапив якось я на «Збірник творів»
Мирославського-Винникова, і його «Веселі полтавці» та
інша драматична нісенітниця такої огиди були на мене
137
нагнали, що я по тому довго не міг присилувати себе до чи-
тання інших драматичних українських творів, а між ними
довгенько у мене лежали не розрізані «Збірник драмати-
чних творів» Івана Карпенка-Карого та його ж «Наймич-
ка», що вийшли незадовго поред тим у Херсоні. До того ж
саме прізвище автора нагадувало мені перечитані перед
тим «Кунвалії» невдахи-віршомаза, і це ще більше одхи-
ляло мене од читання Карпенкових драм. Нарешті якось
я переміг себе й почав читати «Наймичку» — почав і не міг
кинути книжки, аж поки дійшов до останньої сторінки. Ки-
нувсь я притьмом тоді до «Збірника драматичних творів»
— те ж саме. Нове щось, якийсь свіжий дух пахнув на мене,
а тієї «Мирославщини», що я лякався, не було й сліду. З
того часу Карпенко-Карий став мені одним із найлюбіших
письменників.
Другий епізод належить до пізнішого часу, як я вже
особисто спізнався з автором «Наймички». Карпенко-
Карий читав якось у гурті знайомих одну з нових своїх п’єс,
якщо не помиляюсь — «Хазяїна». Хтось із слухачів, ли-
бонь небіжчик Стешенко*, завважив, що з технічного боку
п’єсу так збудовано, що не розбереш, чи воно комедія, чи
драма. «Ну, то що ж, — пам’ятаю, відповів автор, — нехай
буде просто п’єса, та й годі»1. Пам’ятаю й ще одну відпо-
відь його на закиди про негарний кінець (в обох редакціях)
драматичних картин «Понад Дніпром». «Мене й самого
обидва кінці не задовольняють. Справжній кінець Мирона
1
Що Карпенко-Карий до назви не ставився взагалі легко, це видко з клопоту
біля «Гандзі». Цю п’єсу автор спершу назвав був «повістю з часів Руїни»,
мотивуючи це так: «Назву «повість» зроблено для того, щоб не лаяла кри-
тика, хоча драматичного руху доволі єсть» (лист без дати, з літа 1902 р.,
з Надежди). Згодом автор передумав: «Не забудьте «Гандзю», коли вона буде
друкуватись у збірнику, назвати не «повістю», як я назвав, а «драматичною
хронікою». Так, здається, буде ліпше» (лист з 7.ХІІ.1902 р., з Одеси). Нарешті
востаннє: «назвіть драмою, бо «повість» хоч оправдує брак руху, зате якось
не задовольняє» (лист з 2.ІІІ.1904 р., з Житомира).

138
я знаю: його діяльність повинна була закінчитися в тюрмі
та на засланні, але… з таким кінцем світу п’єса не побачи-
ла б. Хіба, може, колись для себе ще й такий кінець напи-
шу», — додав Карпенко-Карий, помовчавши.
Мені не випадково прийшли ці спомини на думку;
навпаки, що більше вдумуюсь я в постать покійного дра-
матурга нашого, то характернішими для його вони мені
здаються, пояснюючи і вагу його в історії нашого письмен-
ства, і погляди, й навіть обставини, за яких йому працюва-
ти доводилось. Рівняючи Карпенка-Карого до його попе-
редників на драматичній ниві, — навіть не таких недотеп,
як усякі там Бораковські та Мирославські-Винникови, —
ми бачимо безперечний поступ. Попередники Карпенка-
Карого обертались переважно в інтимній родинній атмос-
фері, дуже рідко, і то злегенька, торкаючись інших, більш
широких сторін життя. До того ж і саме родинне життя
брали вони дуже неглибоко, з одного лишень боку. Кохан-
ня під усякими соусами та з усякими присмаками, власти-
во позверхові переживання та пригоди закоханої пари —
ось що було немов якимсь колом зачарованим, з якого
не мали сили вибитись українські драматурги старшої ге-
нерації. Витворились навіть були шаблони, до яких автори
приміряли свої створіння, не шукаючи справжньої пси-
хологічної глибіні, про загальнолюдські та індивідуальні
риси своїх героїв не дбаючи. Неглибокі змістом, однома-
нітні формою, бідні на внутрішню акцію — ті твори могли
держатись на сцені тільки через те, що були закрашені
гарними етнографічними малюнками, — як картини з ма-
ловідомого побуту, вони тільки й могли притягати до себе
увагу. Не те у Карпенка-Карого.
Перед нами людина, що сміливо пориває з рутиною й
шаблоном і йде новим для нашого письменства шляхом,
не спиняючись перед новими темами й перескакуючи

139
без вагання через застарілі приписи. Етнографізм, що
таку величезну просторінь брав у нашій драматичній
літературі до Карпенка-Карого і якому й сам він одводив
деяке місце в перших своїх творах, дедалі — все більш
одходить набік, хоч це не зменшує в його творах того, що
зветься народністю2.
Елемент кохання відступає у його здебільшого теж
на другий план, а як де й грає першу ролю, то письменни-
ка цікавлять більше психологічні проблеми, переживання
та вдача дійових людей, а не чисто зверхні пригоди за-
коханих. Натомість центр ваги переносить автор у сферу
громадських стосунків, — і тут талановитий і на життьовий
досвід багатий драматург наш дав гарні початки справж-
ньої комедії та драми, одмітні внутрішнім змістом, харак-
терами та типовими фігурами. Щодо технічного боку, то й
тут, засвоївши добре засоби реалістичної драми, перева-
жно в її російських зразках (Островський та ін.), він іде
своїм власним шляхом. Він не дбає, напр[иклад], про сце-
нічні ефекти, нехтує їх і, видимо, не надає технічній справі
великої ваги: «п’єса та й годі», тобто аби була цікава своєю
внутрішньою вартістю, а до якого рангу її зачислити
— авторові часто байдуже. Зате він заглиблюється у зміст
своїх творів, пильно обробляє вдачу своїм дійовим людям,
надає їм усе більшої виразности й типовости. З технічного
боку в Карпенкових «п’єсах» багато дечого можна знайти
не до ладу; іноді автор просто за чуба, силоміць, притягає
до своїх героїв ту або іншу подію, не мотивуючи її гаразд,
— проте герої його здебільшого стоять перед нами мов
живісінькі, перенесені на папір з плотію і кров’ю рукою
2
В згаданому вже листі з 8.Х.1884 р. Карпенко-Карий на пораду М. Стариць-
кого одмовлясться «пересыпать все действие этнографией, которой и так
довольно в наших пьесах». «Гната сделать пьяницей, — пише він далі, — не
знаю, почему это лучше тех экономических несчастий, которыми я окружил
его» (цитую з оригіналу).

140
справжнього художника. Так само неясності, неконсеквент-
ності або навіть тривіяльності трапляються в позитивних
поглядах автора, але це все покриває й надолужує ота
життьова правда, що джерелом живим б’є з Карпенкових
творів і робить поправки до любих йому більше з інстин-
кту, ніж з ясної свідомости, тенденцій. Перед справжньою
суттю Карпенкових творів — отією правдою життьовою,
вживленою в цілу галерею блискучих образів і живих
типів, його технічні хиби та вади — дрібниця, яку можна
і варто зазначити, але гріх був би над нею довго спиня-
тись. Не треба, нарешті, забувати й тих меж, що накладала
на драматурга наша російська буденщина, в першій лінії
цензура, од однієї думки про яку «талант мерзнет, уму
тесно и душно», як писав ще один з декабристів. Тільки
взявши на увагу все це — і характерні прикмети авторово-
го хисту, і його погляди, і зверхні обставини, — й можемо
скласти справжню ціну діяльности його.

II

В
елику через те помилку робила критика, що або
розглядала Карпенкові твори з одного художнього
чи навіть технічного боку, або силкувалась зробити
його вчителем життя, або забувала про ті реальні обста-
вини, серед яких творив він свої образи. З Карпенка-Ка-
рого не був тільки художник, а вже вчитель і зовсім з його
ніякий, хоч сам він був іноді не від того, щоб узяти на себе
цю ролю, — тим-то, не вважаючи на загальну простоту й яс-
ність його творів, у його раз у раз було якесь непорозумін-
ня з критикою, бо вона намагалась витягти з його творів
що кому до вподоби і в угоду якій-небудь вузькій схемі
насилувала живий образ письменника. Я не казатиму
вже про Огоновського, що сахався «грубо-реалістичного»

141
напряму, до якого нібито мав нахил Карпенко-Карий3, але
от уваги новіших критиків.
«Автор нагромаджує в своїх писаннях велику кількість
побутового матеріялу, впроваджує соціяльні і економічні
мотиви, що кермують долею його героїв і героїнь… Одначе
наш автор не зміг ще вповні переломити давнього тради-
ційного шаблону, бо причіплює до нових елементів і нових
мотивів, що входять у його драми і комедії як principale,
давній трикутник любови, де двоє любляться або хочуть
любитися, а третій стає перепоною тій любові… Відтак
придержується він подекуди перестарілих технічних
традицій: довжезних монологів і говорень набік. Але ці
закиди — це дрібниця в порівнянні до того, що дають нам
його драми»4. Все це дуже добре, але критик якраз най-
більш спиняється над тим, що сам же за дрібницю має, і
доходить до таких геркулесових стовпів дрібницеманії, що
«головним закидом» проти «Бурлаки» виставляє ось яку
наївну сентенцію: «неефективна й денунціяція (!) Опанаса;
нею псується вражіння симпатії, яке маємо до героя. Аби
це вражіння полишилося в нас до кінця, мусить герой по-
ступати чесно, явно» (!)5. Погнавшись за такими дрібниця-
ми, критик забуває показати читачам якраз те, «що дають
нам його (Карпенкові) драми», а це і було б найцікавіше.
«Це, — пише другий критик про «Понад Дніпром», —
найкраща, найідеальніша (!) драма Карпенка-Карого,
в якій поза стрічками вичитуємо науку всій (?) радикаль-
ній частині російської суспільности, в який спосіб треба б

3
Огоновський О. Исторія литературы руской. Ч. II, в. 2. — Львів, 1889,
стор. 882.
4
Кміт Ю. Карпенко-Карий (Іван Тобілевич) // Л.-н. вістник, 1900, кн. VII,
стор. 21-22.
5
Там само, стор. 3-4.

142
починати її високим почуттям диктоване, але ніякою під-
готовкою не скріплене трагічне “хождение в народ”»6.
«Переглядаючи галерею психічних (?) типів, змальо-
ваних нашим драматургом, — говорить знов інший кри-
тик, — ми в становищі історика (!) літератури, здивовано
(!) сконстатували б в ній брак цілого ряда типічних фігур,
створених останніми десятиліттями. Це фігури селянської
голоти як класа, як цілої соціяльної групи, з властивими
їй психологією, психічними рисами, соціяльними і полі-
тичними змаганнями. Карпенко-Карий якось не звернув
уваги на цю групу, не дивлячись на те, що вона за останнє
десятиліття давала про себе знати іноді в бурхливих і в ко-
жнім разі помітних для об’єктивного спостерігача формах.
Лише епізодично, між іншим, він згадав про неї в своєму
«Хазяїні». Стати за тему, за самостійний об’єкт драматич-
них концепцій в творчості нашого драматурга вона не ста-
ла» і т. ін.7
«Ні одного цілком бездоганного й викінченого твору,
— пише ще суворіший критик, — він (Карпенко-Карий)
нам не полишив і до скарбниці ідей, якими живе інтелі-
гентне громадянство, не вніс нічого нового, оригінально-
го, йдучи частенько навіть позаду свого часу; але в межах
свого неабиякого таланта утворив чимало правдивих ху-
дожествених типів і обновив нашу драматичну літературу
новим змістом»8.
На перший раз оцих зразків буде з нас досить. Якщо
навіть поминути присуд того критика, що вимагає, «не
піддаючись ілюзіям першого вражіння, обережно і вдум-
6
Франко Iв. Іван Тобілевич (Карпенко-Карий) // Л.-н. вістник, 1907, кн. XI,
стор. 239.
7
Петлюра С. Пам’яти Ів. Тобілевича (Карпенка-Карого) // Україна, 1907, кн. IX,
стор. 23.
8
Дорошенко Д. Іван Тобілевич (Карпенко-Карий) // Україна, 1907, кн. Х,
стр. 126.

143
ливо піддавати критиці той літературний матеріял, який
міститься в творчості Карпенка-Карого»9, але сам, як
видко, навіть не перечитав того матеріялу, — то все ж факт
непорозуміння між автором і критикою б’є в вічі10.
Вже з наведених прикладів видко, як критики плута-
ються в суперечностях, не вміючи вдержатись на якійсь
одній позиції щодо Карпенка-Карого, і не знаючи, на яку,
власне, їм перед ним ступити, пробують або схарактеризу-
вати його негативними рисами (тим, чого не дав письмен-
ник), або на загальних, і через те невиразних, фразах об-
межитись. Коли говорити про те, чого письменник не дав,
то претензіям і краю не буде, але образ його від того
яснішим не зробиться, як і від загальних фраз та шаблоно-
вих присудів. Звичайно, що причина такого непорозумін-
ня найбільше криється в критиці, але не без вини тут і сам
автор, що немов умисне поставив деякі труднощі для зро-
зуміння своїх творів. Узявшись вищі моральні проблеми
освітити, перенявшись невідповідним амплуа вчителя
в своїх останніх творах, Карпенко-Карий і сам не потрапив
поставити свої думки в добрій злагоді з тими художніми
образами, які дав був попереду, і витворив дисгармонію
між, скажу так, теорією і практикою своєї літературної дія-
льносте. Це вельми затемнило ясну взагалі постать нашого
драматурга і зробило потрібним розчистку ґрунту коло
його, щоб згадані непорозуміння не крили з-перед очей
справжньої його ваги. До цього ми ще обернемось далі.

9
Петлюра С. Пам’яти Ів. Тобілевича (Карпенка-Карого), стор. 23
10
З аналогічних фактів згадаю тут ще два, а саме: «Бурлаку» одкинуто на
галицькому драматичному конкурсі у Львові, коли видано в той самий раз
премію за таку драму, якої й назвиська тепер ніхто не пам’ятає, а «Хазяїн»
не схотіла надрукувати «Киевская старина».

144
Видання книги Є.Х. Чикаленка «Розмова про сільське хазяйство»
з підписом-присвятою дочці Ганні

145
146
 III

П
ершою на драматичному полі спробою Карпенка-
Карого була, як відомо, драма «Бурлака» (1882),
одна з найкращих взагалі драм нашого драматур-
га. В ній він виступає вже в повному своєї сили розцвіті
і потім, написавши 18 п’єс за двадцять із чимсь років,
держиться ввесь час рівно, без великого в той чи інший
бік хитання. Єсть у його п’єси кращі, єсть слабші; в одних
більш, у других менше цікаві питання він розробляє, — але
як вийшов він на свою постать майже готовим, цілком
викінченим робітником, так увесь час і стояв на одній мірі,
розвиваючись тільки в деталях.
Причиною цього було, може, те, що писати драми
почав Карпенко-Карий, маючи мало не сорок літ на пле-
чах — такий вік, коли людина здебільшого доходить уже
повного розцвіту свого таланту й вирішує питання життя
хоч у загальних рисах. До того ж і працював він над своїми
творами немало («ч е т в е р т и й раз переписав “Ган-
дзю”», — див. вище), переробляючи не раз і часом таки чи-
маленько проти первісної редакції11. Так чи інакше, а вже
11
Дуже перероблено «Безталанну» проти того тексту, що опублікований був
під заголовком: «Хто винен?»; «Батькова казка» й «Понад Дніпром» мають
останньої дії по дві редакції, що зовсім міняють ситуацію дійових людей;
«Підпанки» в порівнянні до «Що було, те мохом поросло» дають теж багато
одмін і т. ін. Можна сказати, що рідко котра з п’єс Карпенка-Карого в останній
редакції зберігає цілком давній текст. Це показує, як ретельно автор працював
над своїми творами, не раз міняючи текст не тільки в деталях.
Можна, рівняючи, багато знайти характерних поправок, що також свідчать
про уперту роботу автора над текстом. Напр[иклад], у першім виданні
трагедії «Сава Чалий» ідеаліста Шмигельського виставлено як социніяни-
на*. «Пан Ян, — каже про його Потоцький, — побувши при дворі Щенсного,
набрався химерних поглядів на хлопа; социніянство збило пана з пантелику,
і тим самим він зопсував рицарський характер — став баба!.. Щенсний єсть
ворог України» і т. д. (Карпенко-Карий. Сава Чалий. Оттиск из журнала «Ки-
евская старина». — Київ, 1899, стор. 17). Звичайно згадка про социніянство та
Щенсного-Потоцького була анахронізмом для часів гайдамаччини, і в другому

147
в «Бурлаці» знайдемо зародки усього того, чим уславився
Карпенко-Карий як драматург і що дало йому таке поваж-
не в історії нашого драматичного письменства місце.
«І де ти такий взявся?» — так і напрохується те питання,
яке сам Карпенко-Карий ставить до одного з своїх персо-
нажів у «Хазяїні». І, як оповідав він мені сам, те ж таки
питання поставив, знайомлючись з ним особисто, такий
тонкий цінитель художнього письменства, як небіжчик
Павло Житецький*.
«І де ти такий взявся?»… Ми не знаємо, що на цеє
питання відповів автор, — та, либонь, і нелегко йому було
самому відповідь скласти. Легше, мабуть, це зробити
за його тепер, коли вже пройшло перед нами хоч у загаль-
них рисах його життя, а твори лежать розгорнутими, щоб
самим свідкувати за свого автора. І те, що ці свідки промо-
вляють, дає, здається мені, досить матеріялу, щоб відповіс-
ти докладно на поставлені питання.
Питання це займало критику з давнього часу і про ге-
незу поодиноких творів Карпенка-Карого вона пробувала
той чи інший скласти присуд на підставі схожости сюжетів
або обробки з попередніми творами нашого чи й чужих
письменств. Так, пам’ятаю, хтось із газетних рецензен-
тів, якщо не помиляюся, — Сид. Висоцький у «Киевском
слове», виводив «Мартина Борулю» з Мольєрового «Мі-
щанина в дворянстві». В. Горленко в «Киевской старине»
зазначав деяку схожість у сюжеті між Карпенковою дра-
мою «Хто винен?» («Безталанна») і давнім твором Стецен-
ка «Доля» (Харків, 1863)12, а Б. Вільхівський (Грінченко)

виданні трагедії відповідне місце читається вже так: «Пан Ян, побувавши
при дворі у Морштена, набрався химерних поглядів на хлопа, і тим самим він
зопсував рицарський характер — став баба! Морштен єсть ворог України» і
т. д. (IV, 171).
12
Г(орленко) В. Карпенко-Карый. Три пьесы // Киевск[ая] старина, 1887, кн. 11,
стор. 344-345.

148
в «Зорі» ту ж таки драму рівняє до твору К. Недолі (Ара-
бажина)* «Неспарована пара» (Київ, 1885), четверту ж дію
комедії «Розумний і дурень» виводить з повісти Левиць-
кого «Микола Джеря»…13 І аби охота, таких позверхових,
сюжетних паралелів можна було б значно більше набрати.
Напр[иклад], мотив перевертання служника в пана вель-
можного, розроблений у Карпенка-Карого в «Паливоді
XVIII століття», знайдемо також у Гауптмана. Карпенків
«Хазяїн» дуже нагадує героя з п’єси О. Мірбо* «У золотих
кайданах». Можна б навіть деякі другорядні вишукати
деталі, дуже схожі, в творах інших авторів. Напр[иклад],
епізод з генеральською підкладкою з «Суєти», мало не бу-
квально такий самий знайдемо в маловідомому оповіданні
Чехова «Герой-барыня»14; юмористична характеристика
чорта, що зробив Калитка в комедії «Сто тисяч», дуже
нагадує чортячі бідкання з чеховського ж таки оповідання
«Беседа пьяного с трезвым чертом»15.
Але всі отакі паралелі далеко менше доводять, ніж
здавалося б з першого погляду. В кращому разі вони
показують цілком несвідомі ремінісценції, а може то бути
й випадковий збіг подробиць, що постали з життьових
вражіннів одна від однієї незалежно. На питання, постав-
лене у нас, вони, в усякому разі, відповіді не дають, і треба
її в іншому пошукати місці.

13
Вільхівський Б. Нові українські книжки // Зоря, 1886, стор. 380.
14
«Взяла, стервоза, да и отпорола его (генерала) красную подкладку себе на коф-
ту, а вместо красной подкладки сереньку сарпинку подшила. Идет мой Петр
Петрович, выворачивает перед публикой свое пальто, а сам, слепенький, и не
видит, что у него вместо генеральской подкладки сарпинка с крапушками»
(Чехов А. Полн. собр. соч., изд. 2, т. XVIII, стор. 223. Порів.: Тобілевич Ів. Дра-
ми і комедії, т. V, стор. 269-272).
15
«Искушаем классных дам, подталкиваем юнцов стихи писать, заставляем
пьяных купцов бить зеркала… В политику же, в литературу и в науку мы
давно уже не вмешиваемся» (Чехов А. Там само, т. XXI, стор. 32. Порівн.:
Тобілевич Ів. Драми і комедії, т. II, стор. 165-166).

149
 І її також шукано. Театральні рецензенти, характе-
ризуючи вагу Карпенка-Карого для українського театру,
часто згадували Островського і без довгих міркуваннів
ставили на його місце в українському мистецтві Карпенка-
Карого. Пригадується мені віршований «експромт», на-
друкований у «Театральних известиях» під час виступів
Карпенка-Карого в Москві 1901 р.:
С его талантом люд московский
Теперь знакомится… Ей-ей,
Малороссийский он Островский,
Фотограф родини своей…
Его перо лишь правдой дышит
И чужд ему совсем шаблон…
Он так же славно пьесы пишет,
Как и играет славно он!..
Але й такі порівняння, надто тим, що кидано їх голо-
слівно, без потрібного порівнявчого апарату, теж небагато
давали для зрозуміння творчости українського письмен-
ника. Зате, маючи часто потайний замір понизити його, як
другорядного наслідувача в почеті російського драматурга,
вони мимоволі, з другого боку, будили протест і викли-
кали бажання розглядати творчість Карпенка-Карого
незалежно від яких-будь зразків, поки не буде переведено
детального порівняння між російським та українським
письменниками. Спробу такого порівняння вже маємо, і
тепер можемо вже говорити на цю тему не навмання, а на
підставі певних літературних фактів.
Автор спеціяльної статті «Островський і Карпенко-
Карий», зробивши совісне і докладне порівняння п’єс Ос-
тровського і Карпенка-Карого («Доходное место» з «Бур-
лакою», «Свои люди — сочтемся» з «Розумним і дурнем»,
«Бедность не порок» з «Мартином Борулею») пробує
установити, що український драматург засвоїв од росій-

150
ського не тільки «літературні засоби і манеру», але йде
слідом за ним «також до певної міри і в виборі сюжетів, і
в обробці окремих дій та яв, і навіть в незначних худож-
ніх подробицях»16. Проте детальний аналіз якраз сюжетів
і примушує згодом автора в цю загальну тезу вносити
щоразу поправки й обмеження або такі здогади, які самі
ж значною мірою зменшують категоричність поставленої
тези. Напр[иклад], бурлаку Опанаса й Жадова з «Доходно-
го места» зближує лиш «палке бажання жити відповідно
тому, до чого обидва вони прикладають ріжні назви — за-
кона, правди, справедливосте, і збудувати на цих великих
підвалинах громадське життя»17, — себто таке широке
загальне місце, серед якого цілком тоне конкретний обох
п’єс зміст. Десятки творів можуть мати таку проблемати-
чну «близькість», і результат їх порівняння завжди буде
один: «їхня літературна спорідненість впадає у вічі далеко
не з першого ж погляду»18, а пильне й уважне порівняння
й зовсім її одкине. Той самий висновок маємо і в резуль-
таті порівняння другої пари п’єс: «Розумний і дурень» та
«Свои люди — сочтемся». «Позичені (?) у А. Н. Островсько-
го сцени, ситуації і мотиви він (Карпенко-Карий. — С. Є.)
самостійно і ґрунтовно переробив силою своєї фантазії
відповідно до головної ідеї твору і дав, наслідком цього,
п’єсу, позначену цілковитою оригінальністю і свіжістю як
в цілому, так і в окремих подробицях»19. Нарешті третя
пара п’єс, «Мартин Боруля» та «Бедность не порок», ще
менше виказує впливу: «можна говорити про запозичення
І. К. Тобілевичем у Островського тільки тих чи інших пев-
них мотивів, але, розроблюючи їх, український драматург
16
Юноша В. Островський і Карпенко-Карий // Збірник «Січ», кн. І. — Катерино-
слав, 1919, стор. 50-51.
17
Там само, стор. 53.
18
Там само.
19
Там само, стор. 56.

151
іде своїм самостійним шляхом і лишається цілком оригі-
нальним»20.
Оці три пари п’єс і послужили матеріялом для ви-
сновку, що з Карпенка-Карого був літературний учень
Островського. Інші п’єси, як признає і В. Юноша, дають
ще менше того матеріялу, на його погляд, а на мій — то й
ніякого, бо спільного, напр[иклад], у зустрічі Копача з Не-
відомим («Сто тисяч») та Любима Торцова з Любов’ю Гор-
діївною («Бедность не порок») є самий факт зустрічі, себто
щось таке загальне, що не тільки «безперечного джерела»
не показує21, а й ніякого. Такі маємо мізерні й убогі здо-
бутки в результаті детального порівняння, і вже це одно
показує, що не в сюжетах і не в мотивах, та й не в розробці
їх треба шукати впливу й Островського, якщо був такий
вплив, а деінде.

IV

І
все ж — «і де ти такий взявся?»
На підставі аналізу самих творів Карпенка-Каро-
го, вишукуванням схожих та паралельних місць на це
питання відповіді знайти не можна. Може, тому й не ща-
стило критиці це питання розв’язати, що вона не мала
найголовнішого тут джерела — життєпису автора, і через
те, шукаючи самих літературних джерел, у кращому разі
могла дати кілька дотепних гіпотез, яких, проте, фактично
ствердити було нічим, і вони мимоволі висіли в повітрі.
Тим часом у світлі біографічних даних питання стає на ці-
лком реальний вже ґрунт.
З життєпису письменника ми знаємо, що йому до-
велося перейти тверду школу життя, довелося вступити
до неї і жити власним розумом ще тоді, коли діти його віку
20
Юноша В. Островський і Карпенко-Карий, стор. 64.
21
Там само, стор. 65-66.

152
живуть за чужими плечима. Може, це якраз і виховало
в йому ту увагу до життя, ту спостережливість, якою він міг
похвалитися вже в дозрілому віці. Опріче того, саме життя
— кольористе й ріжноманітне — пересовувало перед його
очима силу цікавих постатів та подій. Життя селянства й
близьких до народу верств, дрібне чиновництво й міщанс-
тво, інтелігенція — з усіма цими верствами Карпенко-
Карий був свій і життя їхнє знав не з оповіданнів, а з вла-
сного досвіду. Менш усього була з його кабінетна люди-
на, що живе в своєму інтелектуальному житті найбільш
літературними вражіннями та рефлексами — і може, саме
тому в його літературному надбанні навдивовижу зустрі-
немо мало якраз літературних одгуків та впливів. Кажу —
мало, бо навіть те, що досі вважалося за таке, знаходить
своє джерело якраз у життьових вражіннях, у тих фактах,
які сам автор навкруг себе бачив або які перейняв од своїх
близьких людей. В основі кожної побутової п’єси Карпен-
ка-Карого лежить такий дійсний факт, якого джерело
досить легко прослідити аж до самого його початку. Так
цілу низку п’єс написано з оповіданнів батька або з родин-
них переказів: «Батькова казка», «Підпанки», «Чумаки»,
«Мартин Боруля», — і характерно, що це підкреслює й сам
автор, взявши, напр[иклад], такий заголовок, як «Батько-
ва казка», що зовсім не характеризує змісту п’єси, а тільки
її джерело, або використовуючи навіть родинні прізвища,
як-от Русаловського в «Чумаках». Джерело іншої низки
п’єс вказує компетентний свідок серед сільських знайо-
мих автора. «Тут був «розумний» і «дурень», — каже цей
свідок, — Цокуль і Харитина, Калитка і Копач, свекруха і
безталанна Софія»22 — отже, маємо знов цілу низку п’єс
(«Розумний і дурень», «Наймичка», «Сто тисяч», «Безта-
ланна»), яких джерело одкривається з цього посвідчення.
22
Тобілевич С. Життя… // Л.-н. вістник, 1913, [кн.] IX, стор. 380.

153
Але до них треба було б додати і «Бурлаку», і «Хазяїна»,
і «Суєту», і «Житейське море», і «Понад Дніпром», які
з того ж самого взялися джерела й показують це самим
своїм змістом. Лишаються історичні п’єси, яких джерелом
була то пісня («Бондарівна», «Сава Чалий», «Лиха іскра»),
то історичний переказ («Паливода XVIII століття» з анек-
дотів про Потоцького), то докладно відомий історичний
документ («Гандзя»)23.
Що Карпенко-Карий черпав свої сюжети з одного пе-
реважно джерела — з живого життя, показує і його спосіб
писання, на якому я спинився вже був вище: йому треба
було цілком опанувати матеріял, виносити його в собі, під-
годувати безпосередніми вражіннями — і вже тільки тоді
він міг сідати до столу за роботу. Сюжети, які не перейш-
ли через ці стадії засвоєння матеріялу, так і не побачили
світу, хоча б як захоплювали Карпенка-Карого. «Єсть нова
тема — «Сутяги», — сповіщав він якось мене, — та біда, що
мало ще матеріялів. Вражий син, один писар сільський,
дуже типичний, хоч і п’яниця, обіщав привезти свої стихи
і 24 назви діл, які один чоловік мав у волосному суді, та й
не приїхав»24. І от тому, що якийсь «вражий син» одурив
Карпенка-Карого й не привіз, може бути, навіть другоряд-
ного матеріялу — ми так і не діждались «Сутяг», а я ж од
самого письменника знаю, як ця тема його глибоко захо-
плювала й яких колоритних постатів та фактів він для неї
вже був набрався з скарбниці свого натхнення — з наокру-
жного життя25.
23
Сюжет «Гандзі» див. у Костомарова (Собрание сочинений, кн. VI. — СПб., 1905,
стор. 236).
24
Лист без дати, з літа 1902 р., з Надежди.
25
Серед паперів небіжчика лишився тільки початок цієї п’єси. До речі, таких по-
чатих праць, опріч «Сутяг», знайдемо кілька: драми «Мазепа», «Хлібороб»
(чи «Земля»), «Старе гніздо» (дата — 24/ІV 1905 р.) з характерною передмо-
вою, а також кілька розділів з якогось, видко, більшого оповідання (дата —
6/ІІІ 1906).

154
 Отож можна дуже багато цікавих аналогій та парале-
лів поробити, навишукувати цілу купу літературних дже-
рел, але всенька ота копітка будівля розсиплеться, як хатка
з карт, перед одним образом старого Карпа Тобілевича, що
з слізьми на очах та німою погрозою талановитому синові
упізнав у Мартині Борулі власне колишнє горе. Серед дже-
рел творчости Карпенка-Карого власне літературні впливи
займали мінімальне місце й зводяться до зовсім виразних
сюжетів його історичних драм та хіба лиш до неясних од-
гуків другорядного значіння в побутових. І ледве чи інших
наслідків діждемось навіть од найпильніших тут дослідів
та пошукування.
Інша річ щодо літературної манери, щодо способів
обробки художнього матеріялу. Тут справді був наш пись-
менник залежний од тих зразків, які давала попередня
українська література та сучасна російська, в особі найбі-
льшого її тоді заступника, Островського. Як я вже згадував
на своїм місці, Островський належав до найбільш улюб-
лених письменників у Карпенка-Карого; Іван Карпович
сам виступав у його п’єсах (Жадов з «Доходного места»
та інші), певне мав з ними діло й як рецензент і кінець
кінцем засвоїв добре техніку тодішньої драми, а коли сам
почав пробувати себе в драматичному письменстві, то за-
своєне приклав до діла. Щодо цього, то тут можна погоди-
тися з висновками цитованої вже статті про Островського
і Карпенка-Карого. Український письменник, з погляду
літературної манери, був дійсно учнем Островського і на-
лежить до його школи, але таким учнем, що «засвоїв дух,
а не тільки мертву літеру починателя своєї літературної
школи»26, з усіма її добрими і лихими сторонами. Ост-
ровський міг надихнути Карпенкові-Карому першу думку
про своє власне авторство, та й то не виключно, а серед
26
Юноша В. Островський і Карпенко-Карий, стор. 70.

155
інших причин, що непереможно тягли нашого письмен-
ника до театру; Островський дав йому також готові зразки
композиції драматичної дії — знову ж таки не сам, а в гурті
інших письменників, своїх і чужих, — і на цьому, власне,
й кінчалися його впливи. У виборі ж сюжетів, у художній
обробці їх Карпенко-Карий був безперечно самостійним, і
якраз те, що до найлюбішого Карому з персонажів Ост-
ровського героя — Жадова можна тільки далекий добрати
у його образ бурлаки Опанаса, саме це показує, як незале-
жно працював у своїй сфері Карпенко-Карий.
Він тут був сам майстром, а не учнем. Він «узявся»,
цілком вийшов з життя, з його черпав матеріял на свої
твори і з тим матеріялом поводився хазяйською рукою. Це
через те, що разом з літературним хистом, з багатим жит-
тьовим досвідом та великою спостережливістю він приніс
до письменства й одну загальну ідею, яку поклав у основу
всіх своїх творів і яку вживив у цілій галереї артистично
оброблених, немов «оскардами висічених», як говорить
його Банавентура-копач, образів та типів. Самостійний
щодо тем, він умів бути і в їх освітленні незалежним.

156
Валерій Іванов. Ескіз афіші для театру імені М.Л. Кропивницького
(1979 р.). Із фондів Кіровоградського міського літературно-
меморіального музею імені І.К. Карпенка-Карого

157
158
 III. У ЦАРСТВІ ЕКСПЛУАТАЦІЇ ТА НАЖИВИ

Т
у загальну ідею, якій служив своєю літературною
діяльністю Карпенко-Карий, знайдемо в першій же
таки його драмі, в «Бурлаці». «На безталанні одного
виростає щастя другого» — так сформулював ще бурлака
Опанас суть межилюдських стосунків. Що це не звичайна
фраза, яка так собі, випадком зірвалася з пера у пись-
менника — це бачимо з того, що не сам тільки Опанас
висловлює таку думку: варіяції та одміни її ми чуємо й од
інших Карпенкових персонажів. «Одному горе — другому
радість», — каже старий Барильченко («Суєта»). «Перш
річка сліз і крови пролилась, а потім вже на цій пролитій
крові багатьох для одного химерне щастя будувалось», —
ще виразніше й енергічніше висловлюється Юліян («Лиха
іскра поле спалить і сама щезне»), і цей вираз про «хи-
мерне щастя» я прошу читача затямити: він нам згодом
здасться. Або от іще: «рибку малую бистрії ріки несуть
у море широке, а там ненаситні акули її пожирають», — го-
ворить один з «дяків-пиворізів» («Чумаки»), Як бачимо,
письменник уперто вертається до афоризму, висловленого
159
устами бурлаки, і вишукує йому все нові та нові форми.
Звичайно, можна сказати, що в своїй початковій голій
формі, яку ми бачимо в «Бурлаці», афоризм одгонить
трюїзмом прописної, як то кажуть, істини, який дуже мало
що промовляє до розуму нашого й серця, бо вже занадто
звикли ми і придивилися в житті до тих немудрих істин,
щоб вони могли нас зворушити. Але вся-бо річ у тому,
що для Карпенка-Карого це зовсім не трюїзм і на самому
голому афоризмі він не спинився. Він одяг його в таку
кольористу одежу цілої низки глибоко задуманих і роз-
кішно зроблених образів, що прописна, мовляв, істина,
трюїзм обридлий і нецікавий набрали вигляду справжньої
новини, а самому письменникові стали за провідну нитку
в лабіринті життя, за найголовніший нерв його письмен-
ницької діяльности. Нецікава істина стала за канву ціка-
вому мережанню, бо вся сила всякої істини залежить од
того, як її висловити, в якій формі вивести її на людські
очі. Виходячи з афоризму — «на безталанні одного виро-
стає щастя другого» та «одному горе — другому радість»,
Карпенко-Карий дав рельєфну картину життя і стосунків
людських на Україні.
Боротьба за щастя — це нерв людської діяльности,
центр її змаганнів.
У боротьбі цій людина дбає тільки за саму себе й не ва-
гаючись, свідомо топче всякого, хто стоїть їй на шляху
до щастя, а то навіть силкується вибратись йому на спину
і чужою працею, чужим безталанням добути собі щастя.
Люде немов стовпились на якійсь вузенькій кладочці, де
тісно їм і де кожен, щоб собі добути простору та волі, му-
сить поспихати в воду своїх сусідів і по їх тілах іти до своєї
мети. Таким малює Карпенко-Карий життя тієї сфери,
яку здебільшого бере об’єктом своїх художніх екскурсів і
яку широко обхопив він, якій в глибокий глиб зазирнув

160
і, залюбки її малюючи не тільки статично, а й динамічно,
поставив на очі читачам. Царство безмежної експлуатації
та безсоромної наживи — ота зоологічна правда вузенької
кладочки, на якій щоденно йде сварка та бійка без жалю
й ощади за матеріяльне добро, за ласіший шматок, за те-
пліший куток — це хиже, темне царство усіма сторонами
змальоване в творах Карпенка-Карого. Життя неполохли-
вих лицарів експлуатації та наживи прослідив він доклад-
но з самих, мовляв, пелюшок, од самого зав’язку, коли-но
тільки вони, несміливо ще, ставлять ногу на стежку нагро-
маджування достатків, і до того моменту, як вони й самі
починають задихатися й умлівати під вагою накопиченого
добра, що вже ніякого не дає їм задоволення. Разом з сво-
їми героями автор переходить усі стадії розвитку та росту
і показує їх у найтиповішому вигляді. Твори Карпенка-
Карого — це немов одне широке полотно, на якому мало
не кожна п’єса доповнює іншу, нову дає деталь, новий
показує бік того страшного, темного, зоологічного царства
з його невблаганним процесом видушування людського
поту, висмоктування крови людської. I в яких занадто
простих, подекуди навіть, я сказав би, ідилічно-невинних
формах це діється!..
Галерею образів із того царства експлуатації та нажи-
ви на широкому полотні Карпенка-Карого починає стар-
шина Михайло Михайлович («Бурлака»). Це ще школяр
у тій твердій школі експлуататорства, але школяр, як ви-
дко, дуже дотепний, з якого «будуть люде». Він тільки що
ступив на вузеньку кладку боротьби за достатки, але міцну
вже собі осаду на ній зробив, щоб зіпхнути з кладки яко-
мога більш сусідів, а іншим вмоститись вигідно на спину і
так виїхати на широкий шлях висисання поту людського й
крови. І автор одразу ж таки вводить вас у саму суть цього
процесу, показує найенергічніший стимул до боротьби

161
на вузенькій кладці. «Ехе-хе! діла, діла! — починає Михай-
ло Михайлович, — коли то ти їх покінчаєш? І усе є, благо-
дарить Бога, а ще мало. Щоб то задовольниться… отже ні,
така вже пелька людська несита!.. Другу тисячу доклав,
а хліб та скот продам, то з баришів закладу третю і всі гро-
ші громадські треба здать в казначейство, щоб не скушали.
Ще щоб не пійматься!.. Хоч і не показуєш виду, що страш-
но, а на душі якийсь неспокій раз у раз: ну, як начальство
довідається, що я на громадські гроші баришую — про-
паде багато праці! Наче аж легше, як тільки подумаєш,
що вернеш гроші і гріхів ніяких! Поможи, Боже!.. Тоді
вже не буду зачіпать казенних грошей. Оцей тільки раз
коли б благополушно!»1 Вузлика зав’язано, процес нагро-
маджування достатків розпочато і вже спинитися несила,
бо «така вже пелька людська несита». Одне задоволене
бажання за собою друге тягне, удача викликає певність
і завзяття до здобування дальшого й не дає чоловікові
спинитись, сказати — «годі», покласти межу собі, а, немов
драговина та, засмоктує все глибше й глибше. І він уже
справді таки не спиниться. Ось, напр[иклад], запала стар-
шині в око дівчина, та лихо — засватана за парубка моло-
дого, Олексу. Але «хотів я, — міркує старшина, — розбага-
тіть — розбагатів; хотів почоту — маю; тепер хочу красиву,
молоду жінку — та й не добуду?! Ні, добуду! Я Олексу того
й у Сибір пошлю, як на те піде. Все спродам… ні, це вже
лишнє, — раптом оханувся старшина, — цілий вік наживав
та й збуть? Можна й так обійтись» (I, 13). Ну, й починає він
«підгонити свою політику», щоб, мовляв, «супротивникам
нашої волі прийшлося і свербляче, і боляче». Ціла низка
шахрайств, підступу, насильства, підлизництва, розбрату,

1
Тобілевич Ів. (Карпенко-Карий). Драми і комедії, т. І, стор. 9. Цитую далі
скрізь по першому виданню (т. І–IV, Одеса, 1897-1903; т. V, Полтава, 1905),
позначаючи в тексті том і сторінку.

162
колотнечі пускається в діло, аби свого доскочити; тут усе
здасться, бо, як каже один з дійових людей, «звісно, ми
люде темні, а він з писарем і робе, що схоче» (І, 36). А коли
вже й писар не може прирозуміти, то знайдеться й вища
інстанція: «у городі є у нас один чоловік, Казюкою прози-
вається» (І, 15), — той вже дасть раду, що і де треба зроби-
ти й як здихатись непевних людей, що наперекір нашій
волі йдуть. Ґрунт для таких справ дуже добрий, бо «гор-
лата голота» хоч і «базіка», але одне те, що через темноту
свою не дуже й розбирає діла, що накрутить який-небудь
Казюка, а друге — й поміж неї знайдуться прислужники
вірні, що задля манісенької вигоди не тільки свого права
одцураються, а ще й помочі дадуть на свою власну кривду.
«Хотів я, — каже мало не єдиний активний протестант,
Опанас-бурлака, — овець оборонить од вовка, а вони самі
йому в зуби лізуть» (І, 89), та «ще й прислужують йому»
(І, 99). Одне слово, вузлика зав’язано міцного, шлях
до експлуатації широкий стелиться.
На тій самій стежці початкового нагромаджуван-
ня достатків стоять у Карпенка-Карого: Михайло Окунь
(«Розумний і дурень»), Филимон («Підпанки»), Цокуль
(«Наймичка»), дід Микола («Понад Дніпром») та інші.
Кожен у своїй сфері, серед своїх обставин і своїми засоба-
ми — «гнуздають» вони усіх кругом себе, хилять, куди їм
треба. «З пісними, — філософує Михайло Окунь, — я піс-
ний, з скоромними скоромний: хто що любить, любить же,
звісно, не закажеш!.. Жиди не люблять сала, і дурні драж-
нять їх свинячим ухом. А я і сам тоді не їм вже сала, коли
приходиться з жидами гендлювать» (І, 250). Де навшпинь-
ки, де плазом, де гуком, де потихеньку, де просьбою, а де
грозьбою — як до людини й обставин, але твердо і непо-
хитно прямують вони своєю стежкою. Куди? до якої мети?
— вони й самі до пуття не знають і не добачають. Просто

163
вже — «усе є, благодарить Бога, а ще мало», і самий шлях,
оте нагромаджування достатків, у них за мету вже пра-
вить. Пам’ятаєте єврейчика Шнапа в «Рассказе Ивана
Босых» Успенського? — «Он все прячет, все копит. «На
что, говорю, копишь?» — «Карьер хочу делать». — «Ка-
кой такой?» — «Деньги наживать». — «Зачем?» — «Ла-
вку открывать!» — «А как откроешь?» — «Опять деньги
наживать!» — «А как наживешь?» — «Еще больше буду
наживать!» — «А как совсем уж много будет?» — «Опять
буду еще больше стараться»… Таке саме щось робиться і
з названими героями Карпенка-Карого. Правда, поки що
засоби у їх не такі великі й сили не багато: заняти в спашу
худобу, хоч і пізньої осени, коли на полі нічого нема; взяти
шинки й посадити в них шинкарями жидів, коли це забо-
ронено; наняти дешево на десятини людей тоді, як з них
оплатки здирають; баришувати чужими, громадськими
чи що, грішми — оце звичайні засоби у наших героїв, але
сила їхня в тому, що нічим вони не перебирають, ніякої
кривди не цураються. Вони ще не можуть розвернутись
на цілу, мовляв, постать свою — «копиталу не хватає», як
каже навіть Калитка, але вони добре знають, що «до нових
звичаїв треба інших, нових людей» («Розумний і дурень»),
і самі ставляться в ті «нові» люде. Школу здирства вони
проходять добру і загартовують себе міцно, щоб на вищий
вибитись щабель.

II

Н
а тому щаблі сидить вже Гарасим Калитка («Сто
тисяч»). Це один з найкраще оброблених у Карпе-
нка-Карого образів з царства експлуатації та нажи-
ви, що дає ключ до зрозуміння і початкової стадії, і даль-
ших кроків цього надто «кремезного» типу. Вже з перших
слів його, з якими виходить він на сцену, одразу видко, що

164
165
Сцена з кінофільму «Сто тисяч»

166
167
Сцена з вистави «Сто тисяч». Театр М. Заньковецької (м. Львів, 2008 р.)
 В. Іванов. Ескіз костюма до вистави «Суєта»
за п’єсою Івана Карпенка-Карого (1979 р.).
Із фондів Кіровоградського міського літературно-меморіального
музею імені І.К. Карпенка-Карого

168
 В. Іванов. Ескіз костюма Михайла до вистави «Суєта»
для театру імені М.Л. Кропивницького (1979 р.).
Із фондів Кіровоградського міського літературно-меморіального
музею імені І.К. Карпенка-Карого

169
В. Іванов. Ескіз костюма Сорокатисячника до вистави «Суєта»
за п’єсою Івана Карпенка-Карого (1979 р.).
Із фондів Кіровоградського міського літературно-меморіального
музею імені І.К. Карпенка-Карого

170
перед вами майстер свого діла неабиякий. Він тільки що
«слава Богу, справився з ділами: совершив купчу і земель-
ки прибавилось», і ввесь він ще під вражінням цієї події,
мов зачарований, ходить; усе нагадує йому ту землю, що
він пригорнув до своєї. «І бумага (на купчій. — С. Є.),
— радіє Калитка, — зелена, мов земля, укритая рястом!..
Ох, земелько, свята земелько — Божа ти дочечко! Як ра-
дісно тебе загрібати докупи, в одні руки… Приобрітав би
тебе без ліку. Легко по своїй власній землі ходить. Глянеш
оком навколо — усе твоє: там череда пасеться, там орють
на пар, а тут зазеленіла вже пшениця й колосується жито:
і все то гроші, гроші, гроші… Кусочками, шматочками
купував, а вже й у мене набралося: тепер маю двісті деся-
тин — шматочок кругленький!.. Але що ж це за шматочок!
Он у Жолудя шматочок — так так: однієї шпанки ходить
дванадцять тисяч, чотири чи п’ять гуртів випасається ско-
ту, та що? — свиней одних, мабуть, з тисяча, бо то ж зимою
тільки біля свиней шість чоловік день при дні працює!..
І яким побитом Жолудь дістав таку силу грошей — не зро-
зумію… Я сам пам’ятаю, як Жолудь купував баранців, сам
їх різав, торгував мнясом у різницях, а тепер — багатир. Де
ж воно набралося? Не іначе, як нечистим путем! Тут не-
доїдаєш, недопиваєш, день при дні працюєш, жінка з діжі
рук не виймає — і тільки ж всього-на-всього двісті десятин,
а то ж, мабуть, і в десять тисяч не вбереш. Не спиться мені,
не їсться мені… Під боком живе панок Смоквинов — мо-
тається і туди, й сюди, заложив і перезаложив — видко,
що замотався: от-от продасть або й продадуть землю… А й
кусочок же: двісті п’ятдесят десятин, земля не перепахана,
ставок рибний і поруч з моєю, межа з межею… Що ж, ко-
питалу не хватає… Маю п’ять тисяч, а ще треба не багато,
не мало — п’ятнадцять тисяч! Де ти їх візьмеш?.. Прямо як
іржа точить мене ця думка! Де їх взять? Де?» (II, 122-123).

171
До останнього питання зводиться, власне кажучи, все жит-
тя Калитчине: од тієї чи іншої відповіді на це питання за-
лежить його настрій, стосунки до рідних і до чужих людей.
Читач бачить, як на протязі наведеного монологу настрій
Калитки міняється: з добротливо-задоволеного (бо дістав
грошей — купив землю) робиться під кінець сухо-шорст-
ким (бо «де їх взять, де?»); Калитка весь насторожується,
він пильно зорить навкруги і, будьте певні, свого добуде:
«порівняється»-таки з Чоботом, а може, і з Жолудем; які
не що інше, як такі ж самі Калитки, тільки вже на тому
щаблі, коли, як марить наш Гарасим, «Калитку розіпре
грошвою». Він не попустить «посиротити» свою землю, бо
хоч і бідкається, що грошей нема, але, як добре завважив
йому Банавентура-копач, — «грошей нема, а земелька
росте й росте». Банавентура взагалі чудово розуміє Кали-
тку й дотепно поясняє його натуру. «Люблю за предпри-
їмчивость! — каже він. — Так, так, Никодимович! Скупо-
вуйте помаленьку, скуповуйте! Єй-богу! Чого ви? Думаєте
— шуткую? Які тут шутки? Хазяйствений мужик — велике
діло! Ворушіться, ворушіться… Крутіть головою: купили
у Борща, купуйте у Смоквинова, а там у Щербини… Пани
горять, а мужички з пожару таскають. Це не пустяк! Ви
як полагаєте?.. Вони привикли омари там, шампанське
— от грошики й ухнули, а там і іменія ахнули! А ви — галу-
шечки, картопельку, кулешик, чехоньку, та й то не щодня,
а воно жирок і наростає… Гляньте навколо: Жолудь — де-
сять тисяч десятин, Чобіт — п’ять тисяч десятин, Пузир
— три тисячі, а тут і ви помаленьку та помаленьку прику-
повуйте та прикуповуйте» (II, 134-135). «Вас, — провадить
свою мову балакучий копач, — вже не обманеш: ви всякого
обманете, а це великоє дєло, коли не тебе за чуба держать,
а ти других за чуба держиш. А ви як полагаєте? Хе, хе,
хе!.. Ви глянули кобилі в зуби і наскрізь її бачите — опит.

172
Від того у вас лошата он які! Ви не купите чорт батька зна
чого… А воно й виходить, що скрізь іде на користь… А то
повидумували: ячмінь-голяк, а він родить не так; озимий
ріпак, а сівач — дурак; пшениця-кримка, а в штанях дірка;
жито, шампанське — баловство панське… Хе, хе, хе»
(II, 135-136). Та Калитка й сам усе це добре тямить. Заба-
гатівши, «я, — каже він, — не буду панувать, ні! Як їв борщ
та кашу, так і їстиму; як мазав чоботи дьогтем, так і маза-
тиму, а зате всю землю навкруги скуплю. Їдеш день — чия
земля? Калитчина; їдеш два — чия земля? Калитчина;
їдеш три — чия земля? Калитчина… Диханіє спирає»…
(II, 182-183). Та й справді — єсть од чого…
Та поки що — це мрії, далекий ідеал, до якого Калитка
тільки невпинно простує. Дійсність же ще далеко прозаїч-
ніша і виявляється усякими заходами, як би здобути біль-
ше грошей, а через них і землі прикупити. Коли не рахува-
ти усяких випадкових заходів, то найбільш «ворушиться»
Калитка коло видушування поту з робітників, — тут у його
вже єсть ціла, вироблена й випробувана, система пово-
дження. До робітника Калитка ставиться, як до справж-
нього свого ворога, і тут він так само жалю й міри не знає,
як не має краю і впину своєму апетиту. Та інакше, певна
річ, і не може бути, бо апетит, кажуть, серед їди приходить,
бо скоро став чоловік на шлях невситимої наживи, то по-
винен тут собі раду давати тільки немилосердною
експлуатацією, зразок якої можемо бачити хоча б з оцієї-
от сценки.
К о п а ч. Воно ще рано, тільки на світ благословиться.
Г а р а с и м. Та де воно вам рано? Вони надолужать:
то вмиваннячком, то взуваннячком: або як почнуть Богу
молиться, то й сонце зійде. Хоч би ж молилось, а то сто-
їть, чухається та шепче собі губами, аби простоять більше
без роботи. Вже ж я їм і отченаша даю: як затоплю, то за-

173
раз і на землі! (Одчиняє двері навстіж і стоїть на две-
рях). Кажете — рано, вже світ білий, кури піднімаються.
Так і хазяйство проспиш!.. Стара, а стара! Параско! — пора
до корів, чого ви там мнетесь? Ану, ану!.. Хлопці, гайда з
хати! Тільки коти в таку пору сидять у хаті на печі, а робі-
тники та собаки на дворі повинні буть… Це хто вийшов?
Клим? Ти що ото несеш під пахвою? А йди сюди — я пола-
паю. (Входе Клим).
К л и м. Що? Хліба взяв окраєць, — поки до обіда,
то їсти захочеться.
Г а р а с и м. І тобі не гріх? Неділя свята, а ти ні світ, ні
зоря вже й жереш! Не пропадеш, як до обіда попостиш хоч
раз у тиждень. Однеси хліб назад… Стара! Параско!..
П а р а с к а (на дверях, з дійницею в руках). Чого ти
ґвалтуєш?
Г а р а с и м. Що це в тебе за порядки? Диви! Хто хоче,
той і бере без спросу… Мабуть, ти хліба не запираєш?
Параска. Оце вигадав! Де ж таки, щоб хліб був незапе-
ртий, нехай Бог милує. Все заперто.
Г а р а с и м. Один візьме, другий візьме — так і хліба
не настачиш! Де ти взяв хліб?
К л и м. Та я ще вчора за вечерею заховав окраєць.
Г а р а с и м. Чуєш, Параско? Хліб крадуть у тебе з-під
носа, — гарна хазяйка! Чого ж Мотря глядить?
П а р а с к а. Ну, а що ж я зроблю, коли хватають, як
на Зарванській вулиці! Чи чуєш, Мотре, вже хліб крадуть,
скоро самим нічого буде їсти… (Вийшла).
Г а р а с и м. Це так, це так! Однеси зараз назад, — гріх
у неділю снідать.
К л и м. Як би спав у неділю, то й не снідав би, а з цієї
пори до обіда на ногах — не ївши охлянеш…
Г а р а с и м. Одріж собі скибку, подавись ти нею, —
а то однеси назад.

174
 К л и м. Поживишся скибкою, як собака мухою!
(Пішов).
Г а р а с и м (до Копача). Така з’їжа, така з’їжа, що й
сказать не можна! Повірите — з млина привезуть пуд три-
дцять борошна, не вспієш оглянуться — вже ззіли! Настане
день, то роботи не бачиш, а тільки чуєш, як губами плям-
кають.
К о п а ч. Сарана…
Г а р а с и м. Гірш! Повірите, що у них тільки й думки:
як би до сніданку, а після сніданку все погляда на сонце,
коли б скоріше обідать. Чи воно таке ненажерливе, чи
Господь його знає. По обіді — сюди тень, туди тень — да-
вай полуднувать. Та ще коли б хоч їли скоріше, а то жує та
й жує — прямо душу з тебе вимотує: хліб з’їдає і час гаїть!
Він собі чавкає, а сонце не стоїть, котиться наниз, — йому
ж того тільки й треба, аби мерщій до вечері.
К о п а ч. Хе, хе, хе! Ви опит великий в цім ділі маєте!..
Г а р а с и м. Та ні, ви те візьміть: ти мізкуєш, ти
крутиш головою — де того взять, де того; як обернуться,
щоб земельки прикупить, за думками й не їсться тобі, й
не спиться тобі… Мене вже ці думки зовсім ізсушили…
До того додумаєшся, що іноді здається, наче хто вхопив
тебе за ноги й крутить кругом себе… А вони до того байду-
жі і тільки й думають — їсти і спать, і жеруть, і жеруть, як з
немочі, а сплять, як мертві (II, 151-155).
Боротьбу з робітником у Калитки обмірковано
до найменших дрібниць, він не знає сантиментів, він ніде
не подасться. Щоб наймичка «старалась у роботі», Кали-
тка поманить її, напр[иклад], тим, що за невістку візьме,
а коли дійде до діла, то одкаже: «А грошей у неї багато
є?»… «Мені треба невістку з приданим, з грішми»; а хоч
з Мотрі робітниця добра, і спекти й зварити вміє, та —
«не треба мені, — скаже тоді Калитка, — ні доброго хліба,

175
ні доброго борщу, бо чим краще спече, а смачніше зваре,
тим більше робітники з’їдять» (II, 162).
Такий Калитка. Під добротливою зверху машкарою
таїться кремінь, рішуча вдача, непохитне завзяття, а той
практичний мужицький розум, якого іскорки раз у раз
у йому проблискують, допомагає йому обходити всякі
перетики і йти просто до мети. І він мети досягне. Епізод із
стома тисячами, — певна річ, для його такий прикрий, що
довів навіть до думки самому собі смерть заподіяти, бо, мо-
вляв, «краще смерть, ніж така потеря», — це тільки епізод,
який не зіб’є його з пуття. Калитка хоч і впав, як то кажуть,
з коня, та не дуже забився, або краще — і не впав, а тіль-
ки спіткнувся. Не мине його рук ні Смоквинова земля, ні
іншого кого з наокружних панів, що «мотається і сюди, й
туди»; заснує він своє павутиння на цілу околицю й вибе-
реться-таки на той щабель, на якому перебуває вже Терен-
тій Гаврилович Пузир.

III

П
узир («Хазяїн») справдив уже ту програму, що
ставив собі Калитка; він на ділі вже має те, до чого
той тільки в палких мріях гнався, од яких йому аж
«диханіє спирає». Вже справді «его поля необозримы»,
або, як розказує фактор Маюфес, «торік, як я купив у вас
для одного німця валахів — пам’ятаєте? — то для прийо-
мки три дні їхали вашою землею… їхали ми цілий день
— чия земля? питаємо. — Терентія Гавриловича Пузиря;
на другий день знову питаємо: чия земля? — Терентія Гав-
риловича, і тільки на третій день, надвечір, почалась зем-
ля Гаврила Афанасьєвича Чобота. Ха, ха! княжество! ціле
княжество!.. Німець, що зо мною їхав, дивувався, хитав
головою, цмокав губами, а на третій день сміючись сказав:
«у цього хазяїна більше землі, ніж у нашім герцогстві»,

176
— єй-богу, так і сказав. Хе, хе, хе!» (III, 194). Еволюцію од
Калитки до Пузиря неважко зрозуміти: «йшов за бариша-
ми наосліп, кришив направо і наліво, плював на все і знать
не хотів людського поговору» (III, 241-242), як признаєть-
ся сам Терентій Гаврилович. «Ми, — розказує його жінка,
— були так собі хазяїни, з середнім достатком, а тепер — де
воно й набралось? Правда, тридцять п’ять літ працюва-
ли, сильно працювали. Ми, дочко, ніколи не знали — що
можна, а чого не можна: аби бариш, то все можна» (III,
242-243). «Бариш» — цим словом вичерпується увесь зміст
життя в атмосфері Калиток та Пузирів. «Земля, скот, вівці,
хліб, комерція, бариші — оце життя! — міркує підручний
Пузирів, Финоген. — А для чого ж тоді, справді, й жити
на світі, коли не мать цього нічого? Та краще гробаком не-
чуственим родиться, аніж такою людиною, що про хазяй-
ство не дбає» (III, 328). «Коли дають — бери! — каже той
самий Финоген. — І сам хазяїн наш усіх навчає: «з усього,
каже, треба користь витягать; хоч би й зубами прийшлося
тягнуть — тягни!»» (III, 189).
Але, вибравшись на вищий щабель достатків, Пузир
небагато придбав духовно; своєю психологією він лиши-
вся тим самим Калиткою, як і всіма поглядами своїми та
звичками. Він, правда, не самий борщ та кашу їсть, а додав
до цього немудрого тепи солонину до хрону та пиріг з
яблук, але на всякі «фрикасе» з таким само презирством
дивиться й ніде на вокзалах не обідає, бо возить свої харчі.
Чобіт дьогтем теж він не маже, але його халат викликає
побожне здивування у меткого Маюфеса: «Ще отакий є
кожух — аж торохтить! Нового купувати не хоче, а від цьо-
го халата і від кожуха, повірите, смердить» (III, 186). Зате
«потомствених обивателів», як каже дворянин Золотниць-
кий, справді таки «небагато в околиці зосталось: все нові
хазяїни захопили», од них же первий єсть Пузир. Та хоч

177
операції його ширші обсягом, але він до наживи йде ста-
рим шляхом екстенсивної експлуатації, — так, на всі споку-
си пристати до заводської справи він уперто одказує: «не
моє рукомесло», «я ще до цього не дійшов». Деякі уступки
духові часу він, правда, зробив, але більш формально, ніж
по суті. Так, дочку він вчить у гімназії, але більше, ніж доч-
чиною освітою, тішиться тим, що його Соні золоту медаль
дали, а Котляревський йому «без надобности» і вчитель
гімназії менше варт, ніж протодиякон або сусід-багатир
Чоботенко. Так, він жертвує чималі суми на філантропічні
справи («на пріюти»), але тільки на те, щоб орден дістати
і, почепивши його, говорити з пихою: «заслужив і носю»,
— а як старця побачить, то «здається, тікав би від нього,
скільки сили». Так, він пройшов навіть у земство гласним,
але або ніколи не заглядає на зібрання, або ж свою поїздку
використовує на те, щоб послати скупщиків по голодних
селах: «вигодно: на руб — два буде баришу» (III, 273).
А найбільше йому, певна річ, земля усміхається, «бо скіль-
ки б чоловік її не мав — усе бракує» (III, 285).
В Карпенковій комедії ми бачимо «велике хазяйське
колесо» на всьому ходу: як воно крутиться, видушує соки
живі з людности, душить на смерть, не милуючи всякого,
хто не встиг ухилитись або не пристосував себе до його.
Дуже цікаво було б порівняти це «хазяйське колесо» нашо-
го Пузиря з «хазяйським колесом» у американців, що «не
дійшли ще тільки способу вжити на яку-небудь потребу
хрюкання свині» (Аптон Сінклер*. «Нетри», український
переклад у «Л.-н. вістнику»), або у західноєвропейського
Пузиря, якого змальовано в комедії О. Мірбо «В золотих
кайданах» (теж вийшла була в українському перекладі).
На жаль, цього не приходиться тепер робити, бо такий
екскурс завів би нас далеко, та опріч того деякі риси, і
схожі й одмітні, можна завважити, і не вдаючись у до-

178
кладніші порівняння. Хоч іншими засобами, але й тут
провадиться така ж страшенна експлуатація трудящого
люду, як і на американських різницях або на культурних
полях Франції. «Нам, — каже Пузир, — нужен дешевий
робітник, розумієте? — а без дешевого робітника хазяйство
вести — годі» (III, 204) і на увагу одного з економів, що
робочий тільки там дешевий, «де землі нема, де нема рук
за що зачепить, де бідність», — відповідає «так ви зробіть
у Мануйлівці бідність» (III, 202). І він таки робить бідність.
Стихійною, непереможною силою віє од його наказів еко-
номам.
П у з и р. От що, Порфирій: мануйлівці запустили
недоїмку і не заплатили. Через тиждень та оброчна земля,
що держать в оренді мануйлівці, оддається з торгів на но-
вий строк. Треба, щоб казенна земля зосталась за мною,
чуєш?
Л і х т а р е н к о. Попробую!
П у з и р. Це тобі не борщ, тут пробувать нічого — тре-
ба взять! Ти розумієш — взять! Казенну оброчну статтю
взять! Наділи мужицькі на десять літ в оренду — взять!
А як мужик зостанеться без землі — роби з ним що хочеш
(III, 203).
І справді — «роби що хочеш»… Ось сценка після бунту
робочих за поганий харч.
П у з и р. Ну, що ж тут нового?
Ф е н о г е н. Все благополучно.
П у з и р. Слава Богу!
С о н я. Ні, тату, не все благополучно…
П у з и р. А що ж тут сталось?
С о н я (подає йому хліб). Гляньте!
П у з и р (розглядає). Хліб…
С о н я. І таким хлібом, тату, у нас робочих годують!

179
 П у з и р. Скрізь у хазяїнів, по всіх економіях, дочко,
однаковий — отакий, як бачиш!
С о н я. Нехай другі годують, чим хотять! Це не може
буть для нас зразком! Таким хлібом гріх годувать людей,
тату!
Пузир. Робочого чоловіка не можна, моя дитино, на-
годувать іншим, білішим хлібом; він буде раз у раз голо-
дний. Робочий чоловік, мужик, не любить білого хліба, бо
він і не смашний, і не тревний. Оце самий настоящий хліб
для робочих! Питательний, як кажуть лікарі!
С о н я. Та це не хліб, тату, це кирпич!
П у з и р. Бог зна що вигадуєш! Якого ж ще хліба
треба? (хоче обламать — не ламаться, хоче одкусить
— не вкусе).
С о н я. Бачите: ні вламать, ні вкусить!
П у з и р. Треба розмочить! (III, 237-239).
І як наслідок цієї розмови — наказ із відповідною
сентенцією: «Не час тепер таким хлібом годувать: ще
покидають робочі — возись тоді з ними, а пора наступає
гаряча… Скажи, що такий хліб можна давать тільки з пер-
шого сентября, як обробимось; тоді половина строкових
не видерже, повтікає, а жалування зостанеться в кишені…
Отак, скажи йому, розумні хазяїни роблять. Перекажи
зараз Ліхтаренкові, щоб такий хліб давав тоді, як дороби-
мось, а тепер нехай годує краще і в борщ картоплю нехай
дає» (III, 240).

180
 IV

О
т як переломлюються в царстві наживи й експлу-
атації, в сфері хазяйського процесу нагромаджу-
вання достатків, навіть гуманні заходи. І справді
— всьому тут один край і одна доля: все важиться на вагу,
міряється мірою матеріяльного прибутку і тільки його
одного, — «все продається», як каже Пузир. Розум, наука,
кохання, честь і т. ін., і т. ін. — все має ціни лиш стільки,
скільки можна усе теє повернути для прибутку, розпус-
тити в грошовому еквіваленті… Наука? розум? — ми вже
бачили, як Пузир дивиться на науку та письменство; а от
ще кілька мотивів з тієї ж самої опери. Михайло Окунь
(«Розумний і дурень») дивом великим дивує з свого
брата, «дурного книгаря», — «який він смак знайшов
у тих книгах»? «Я, — каже Михайло, — і сам грамотний,
а книжки, про мене, нехай хоч і всі погорять! По-моєму,
грамота потрібна, щоб вексель або розписку прочитать чи
підписать; договор, повістку од мирового, окладний лист,
квитанцію прочитать, щоб, виходить, не общитали. А далі
— це дурна примха» (І, 200). «Вчений поки Бога змалює,
то чорта з’їсть», — говорить Калитка. — «Я придивився:
як тільки вчений, так і голодрабець: ні землі, ні грошей і
таки дурень дурнем, — застав його коняку запрягти, то й
не запряже: він зараз полізе по книжках, по тих рихмети-
ках шукать, як це робиться» (II, 140, 139). «Як письмен-
ний, так і мот» (III, 49), — коротко, зате виразно резюмує
свій погляд дід Микола («Понад Дніпром»). Хочете знати
про кохання — це в хазяйському стані штука цілком зайва,
коли не шкодлива. «От любимось з Мотрею, — нарікає
Калитчин син, — а через хазяйство нема часу і побалакать,
поспівать любенько вкупці» (II, 196). «До душі, та не до ки-
шені, — навчає сам Калитка. — Хазяйський син повинен

181
шукати хазяйську дочку з приданим, а не наймичку»
(II, 144). Пузир теж не хоче «зятя з вітру, бідного прийма-
ка», а підшукав дочці жениха — такого самого «хазяїна».
Ну, а то, аби охота, можна вдовольняти себе й так, як
Цокуль удовольняє («Наймичка»)… Честь? — що таке? —
«Вона дівчина чесна», — кажуть Калитці. — «А грошей
у неї багато є?» (II, 145) — питає цей. «Слово — дим, конт-
ракта в вас немае» (І, 256), — одказує Михайло Окунь, як
дівчина говорить, що слово іншому подала.
І широко навкруги себе сіє розпусту, розкидає демора-
лізацію «хазяйське колесо». «Тут вор у вора краде», —
каже достойний ученик доброго вчителя Ліхтаренко, а на
питання: «і де ти такий взявся?» — відповідає: «хазяїни
викохали» й потім розгортає «хазяйську» теорію життя.
«Бачите: колись, кажуть, були одважні люде на війні, —
бились, рубались, палили, голови котились з плеч, як ка-
пуста з качанів… Тепер нема таких страховин і вся одвага
чоловіча йде на те, де б більше зачепить!.. Колись бусур-
манів обдирали, а тепер своїх рідних. Як на війні нікого
не жаліли, бо не ти вб’єш, тебе уб’ють, — так тут нема чого
слини розпускать: не візьмеш ти, то візьмуть з тебе» (III,
251). Чуєте, які занадто виразні, конкретні форми прибрав
уже той голий афоризм, що ми зазначили в «Бурлаці»! Од
цього «трюїзма» вже мороз поза шкурою йде, бо це саме
життя з його страшною, запеклою боротьбою, що нічого
не розбирає. У таких людей, як Ліхтаренко, нема вагання,
нема ніяких «забобонів», що стали б їм на шляху до прибу-
тку. «Що то за слово — украсти? — філософує Ліхтаренко.
— Украсти можна тільки коняку, вола і все те, що є живо-
го і що лежить на свойому місці. Я нічого такого не беру,
не краду — Боже сохрани!.. Я так роблю: щоб усе те, що є
в хазяїна, було ціле і щоб мені була користь. Це комерче-
ський гендель… Хазяїн хоче заробить і я хочу заробить!

182
Всі рвуть, де тільки можна зірвать, а я буду дивиться та
завидувать, як люде багатіють? Я не такий! Завидують
тільки недотепи!» (III, 250-251). Зате ж «недотепи» й ги-
нуть, немов мухи ті, під хазяйським колесом, як той Зозуля
(«Хазяїн»), що «ще навіть не навчився красти», — бо що
ж: «тут колесо так крутиться: одних даве, а другі проскаку-
ють» (III, 253).
Щоб покінчити з типом «хазяїна», я наведу ще одну
сценку з комедії «Розумний і дурень». Михайло Окунь
зробив один «комерчеський гендель» з шинками, але
обережно, бо не на себе, а на свого батька. Цим разом йому
з «генделем» не пощастило, і з батька присуджено штраф,
а ні — то на три місяці в острог посадити.
К а л е н и к. Слава Богу, є чим заплатить.
М и х а й л о. Послухайте, тату, мене, що я вам скажу…
К а л е н и к. Кажи, — ти хазяїн і всьому голова.
М и х а й л о. Будемо так говорить: двісті п’ятдесят
карбованців — великі гроші?
К а л е н и к. А звісно, немалі — сума!
М и х а й л о. Їх не то в три місяці, а й за три роки, при
вашій старості, не заробиш…
К а л е н и к. Де вже там мені заробити!..
М и х а й л о. От бачите! (ласкаво). Посидьте, татку,
три місяці в острозі — і гроші будуть цілі, це все одно що
заробите.
К а л е н и к. Як?! На старість літ в острозі… Чи ти
не одурів?!
С т а р ш и н а. Це так!
Г о р п и н а. Де твоя совість, шибенику?.. Я очі тобі
видеру з лоба!
М и х а й л о. І чого так репетувать! Ви тільки розбе-
ріть: не однаково ж хіба сидіть що тут, що в острозі? Двісті
п’ятдесят карбованців — це сума: самі ви кажете — не так

183
то легко її заробить… Не спретчайтесь, тату, посидьте три
місяці! А ви, мамо, не турбуйтесь: я буду возить вас до ба-
тька щонеділі. І вам, тату, не буде там так скучно, як дома:
людей в острозі доволі, а на харчі я вам дам п’ять рублів, та
й з дому можна буде возить…
К а л е н и к. Милосердний Боже! Ти чуєш?.. Це син
говорить — син, котрому я усе віддав… Забув ти Бога, Ми-
хайле! Де ж твоє серце? Щеня більш жалощів має у своїм
собачім серці до матері, ніж ти. Подивись на матір, пожа-
лій її, коли не жаль тобі моєї чести.
М и х а й л о. Дивно та чудно! Три місяці посидіть,
усього три місяці!.. Та я зимою як перемолотю хліб, і сам
три місяці посидів би з охотою в острозі за двісті п’ятдесят
карбованців, — то ж сума! Тільки біда, що не з мене, а з вас
присудили!.. Не спретчайтесь, тату, посидьте три місяці
в острозі! (І, 277-279).
А коли другий син Калеників, «дурний книгар» Дани-
ло, дає за батька своїх півтораста зароблених карбованців,
Михайло бурчить: «Тонкосльозі!.. Важко було три місяці
одсидіть!.. Прийдеться і своїх сто рублів дать. Ні за цапову
душу пропадуть!»

Т
вори Карпенка-Карого, що аналізують процес нагро-
маджування капіталу, процес здирства, експлуатації
та наживи, мають велику літературну вартість та
й громадську ціну неабияку. Автор у виразних образах,
ступінь по ступеню, малює тип невсипущого «хазяїна», що
несе з собою безмежну концентрацію власности, з одного
боку, і таку ж саму безмежну пролетаризацію, з другого.
Починаючи з пуп’янка, автор проводить цей тип через усі
стадії розвитку, кінчаючи тим становищем, коли кожне

184
слово якого-небудь Пузиря «для всієї околиці — закон»,
коли він у своїх руках держить долю тисяч людей і крутить
нею на свою користь і по своїй волі, коли він справді ро-
биться «ненаситною акулою», що пожирає всяку маленьку
й більшеньку рибку. Головний, якщо не єдиний, нерв дія-
льности у таких «акул», або та сила, що держить їх на світі
— це, як ми вже знаємо, нажива. Засобом до неї служить
їм насамперед земля, і в своїх почуваннях до неї такий
«хазяїн» доходить просто до фетишизму, до убожествен-
ня — пригадаймо тільки знамените «Божа ти дочечко» з
Калитчиного монологу. Одна думка водить цими «хазяї-
нами», одне бажання світить їм і гріє. Це люде однієї ідеї,
мономани, маньяки. Всякий отакий Калитка, Михайло,
Финоген, Пузир і кожен інший — це, коли хочете, з духово-
го боку, навіть і не люде, а кажучи Шекспіровим виразом
— палець од ноги, тобто не що інше, як апарат наживи, що
всі свої людські рухи повертає на здобування достатків.
І яке безглуздя, яка дурниця несосвітенна виходить у ре-
зультаті такого окалічення: який-небудь Пузир, людина,
якої «слово — закон», раптом опинився в ярмі, в якійсь
безглуздій залежності від свого хазяйства! Тільки й чуєш,
як на всі боки лунає: «хазяйство… хазяйство… хазяйст-
во»… Воно зробилось тут метою, всесильним фетишем,
усім, а людина тільки псом, на ланцюзі прип’ятим до своїх
достатків, або — ще краще — якимсь мертвим додатком,
на зразок передаточного паса, до того «хазяйського коле-
са». Усе людина віддала тому неситому Молохові наживи
— силу, розум, завзяття, честь, найкращі почування душі,
найдужчі серця поривання, і за це нічого не дістала, опріче
ланцюга, що скував їй і руки, й ноги, й серце. Задоволення,
те щастя, задля якого річки сліз течуть і крови, виходить
насамкінець справді порожньою химерою, задля якої
не варт було і починати справу.

185
 Карпенко-Карий добре бачить руїнницьку ролю
«хазяйського колеса» в житті й виразно малює той процес
розпаду, що оточує кругом наших «хазяїнів», розносячи
смерть і «мерзость запустения» навколо широких ланів,
де панують Калитки з Пузирями. Погляди автора на ролю
цього «хазяйського» типу в житті цілого краю зрезюмо-
вано в оцій характеристиці Пузиря, що зробив Золотни-
цький: «Ах ти, нещасна, безводна хмара! І прожене тебе
вітер над рідною землею і розвіє, не проливши й краплі
цілющої води на рідні ниви, де при таких хазяїнах засохне
наука, поезія і благо народу» (III, 225). Правда, ми маємо,
здається, право внести деякі поправки до цієї характерис-
тики, бо безводна хмара, коли не проллє і краплі цілющої
води, то й шкоди не зробить, а Пузир… ми вже бачили, що
Пузир коїть. Якщо це хмара, то хмара з сарани або з тих
самих «ненаситних акул» — з паразитів, що обсіли рідну
землю, і не в тому їхня діяльна, я б сказав навіть — тво-
рча роля, що хмара та не проллє і краплі живої води, а в
тому, що й ту, яка поза нею проливається, вона висмокче,
висушить усе навкруги себе, з димом пустить. Та в тому,
може, й трагізм членів цієї хмари, що вони, коли б навіть
хотіли, не можуть дати цілющої води, не можуть спинити
своєї мертвущої сили, як не міг Гейнів ворожбит упра-
витися з тими духами, яких сам же й викликав, він забув
потрібне слово й робиться жертвою тієї сили, що через
його ж і постала. Паразитна хмара ненажерливої сарани
сама в собі, в отій нездатності до позитивної творчости,
в забутті про неї, носить зерно розпаду і самознищення, бо
не можна ж вічно без краю руйнувати, не будуючи чогось
нового натомісць. Звичайно, не ті епізоди, що спіткали,
напр[иклад], Пузиря або Калитку, доконають їх: то, як
сказано, тільки епізоди, не більш. На них інша мусить іти
сила, яку вони самі й викликали своєю руїнницькою діяль-

186
ністю, і ця відпорна сила, вже дошкульніших дошукавши-
ся місць на нашій хмарі, незабаром змете паразитів з усім
їхнім накоренком…
Такі були факти з життя, що найдужче спиняли
на собі увагу нашого драматурга. Такі були вражіння його,
що вилились, як ми знаємо, в цілому ряді яскравих фігур.
Але даючи вихід і задоволення творчій силі письменни-
ка, оті фігури — видима річ — не могли дати задоволення
етичного, вони ані на макове зерно не проясняли тієї
вічної проблеми про суть життя, про його сенс, яка темною
загадкою стоїть перед кожною людиною, виявляючись
інстинктово шуканням «щастя», а вже більш чуйні та
свідомі натури посідає цілком. Калитка міг пояснити цю
загадку, — той самий Калитка, що поліз самохіть у петлю,
як не пощастило з дрібною аферою? Чи, може, Пузир, що
накладає життям за ті кілька снопів пшениці, що подзьо-
бали гуси?.. Вони могли притягати увагу письменника,
як колоритні фігури, як виплід ненормальних обставин
сучасного життя, але щоб помогти розгадати споконвічну
загадку — на це вони не годяться, як не годиться тут і той
афоризм з усіма його варіяціями, що ліг в основу Карпен-
кових творів. Він теж подавав самий голий факт, подію,
але ні слова не говорив про причини їх, як і не давав
ніякісінької відповіді на питання — як же саме повинно
бути. А тим часом ні одна вдумлива людина не може задо-
вольнитись самим фактом, а домагаючись причини його,
разом з тим хоче так на його подіяти, щоб він був не тільки
тим, що є, а й тим, що бути повинно.
У Карпенка-Карого була ця непереможна потреба
— зрозуміти й пояснити сенс життя; він пильно, можна
сказати — з мукою, шукає відгадки на споконвічну загадку
людського існування, людського щастя і не може не бачи-
ти, що щастя усіх тих, хто засновував його на ріках сліз і

187
крови — було тільки «химерним» щастям. Але де ж справ-
жнє щастя, що випливає з суті життя? Першу спробу відпо-
вісти на це ми бачимо в драмі «Батькова казка», де за сенс
життя взято всепрощення, але яка бліда, дидактично-мер-
тва, абстрактно-безплотна та відповідь вийшла! Звичайна
родинна драма, яких сотні навкруги, і висновок: «Нехай же
мир, спокій і любов… нехай вона загоїть наші рани, і наше
гірке життя… нехай послужить всім приміром і уроком»
(II, 346) — ні, це не відповідь! Спроба не вдалася…
Тоді Карпенко-Карий пробує вдруге, виходячи вже з
тих реальних образів лиха, які сам дав у своїх творах. Ско-
ро існують «ненаситнії акули», то повинна ж бути і «малая
рибка», якою ті «акули» неситість свою задовольняють. І
справді — єсть на світі старшини, єсть Михайли Окуні, єсть
Цокулі, Калитки, Пузирі — ціла хмара їх; але єсть і бурла-
ки, «дурні книгарі», наймички та робітники, що терплять
од тієї хмари, що складають немов постамент, на якому
будується «химерне щастя» для тамтих. Як-не-як, а цей
постамент складено все-таки з живих людей, і от вони
ворушаться іноді і тим ще більш хитають «химерне щастя»
безводної хмари паразитів. Це та сила, що стає в оборону
потоптаної правди й хоче зруйнувати зоологічний прин-
цип життя, який поставив те щастя одного на безталанні
багатьох, як на хисткому постаменті. Це поки що елемен-
тарна сила, зв’язана обставинами свого існування і небез-
печна для купки Пузирів більше в потенції, ніж в дійсно-
сті. Але вона може зробитись і справді таки небезпечною,
скоро вийде з стадії елементарности, скута в одне тіло
свідомими принципами єдности й солідарности, —
тоді вона зможе боротись не тільки, скажу так, конву-
льсивно, але й планомірно та з надією на перемогу. Цю
силу, силу єдности людської та солідарности, й пробує
намалювати нам Карпенко-Карий, але, як це часто буває,

188
бачачи дуже добре корінь лиха і навіть знаючи проти його
найкращі ліки, він не зміг, проте, взяти їх потрібну дозу і
через те марно пропадають його заходи. Спроба змалюва-
ти відпорну силу і в ній знайти відповідь на споконвічну
загадку й цим разом вийшла невдала. До великого запасу
емпіричних спостереженнів і артистичної їх комбінації
не прийшов на допомогу такий само багатий запас ідей-
но-теоретичного надбання — і автор заплутався в клубку
прикрих суперечностей.
Ми вже знаємо, яку для Карпенкових героїв наживи
й експлуатації вагу має земля — «свята земелька», «Божа
дочечка», як ласкавенько зве її Калитка в щасливий мо-
мент свого життя. Для них це джерело прибутків, початок
того процесу, що доводить кінець кінцем до руїни все на-
вкруги. Легко зрозуміти, що кожний «хазяїн» ховає в душі
своїй просто святобожні почування, якусь, коли хочете,
містичну віру до неї. І до цього автор ставиться з гострим
осудом. Але в цих почуваннях єсть для його й оборотна
сторона медалі і до неї він не тільки не ставиться з осудом,
а навпаки — з якимсь ентузіястичним спочуттям. Наймит
Панас («Наймичка») ось як марить про своє «щастя»: «Ну
й робитиму ж, ну й робитиму ж!.. Вола запряжи, то впаде,
а я не впаду. Одна думка: хазяїном стану — і я, здається,
дужчий вола!.. Коли б тільки вибитися на своє — і вночі
буду робить, а на чужому обісіло. Своє… на своєму… аж дух
радується!» (І, 289-290). Дарма що останні слова нагаду-
ють нам Калитчине «диханіє спирає» — ми Панаса цілком
розуміємо і знаємо, що інакше й не міг він почувати і що
в його становищі Панасом кожне зробиться, — ну, а по-
тім же що? А потім ось що: Панас на своєму і вночі роби-
тиме — чудово; та у Панаса, може, тоді буде свій Панас,
і Панас № 1 не сам тільки на себе і вночі робитиме, а й
Панаса № 2 силуватиме на себе і вночі робити, — а це вже

189
зовсім для другого Панаса не чудово… А там — «щоб то за-
довольнитися, отже ні: така вже пелька людська несита»
— потроху, помалу, з щабля на щабель і вийде з нашого
симпатичного Панаса Цокуль або й Калитка, і почне наш
Панас наново увесь той крутіж хазяйський демонструва-
ти, що формулюється словами: «земля, скот, вівці, хліб,
комерція, бариші — оце життя». Читач, я думаю, згодить-
ся, що в такій метаморфозі з Панасом нічого неможливого
нема і, навпаки, на те якраз у його й вузлик в’яжеться, — та
що, спитає, з того? А те, що дав раз, кажуть, Бог копієчку,
а чорт дірочку, і провалилась Божа копієчка в чортову ді-
рочку, без вороття провалилась. А автор того й не помічає,
як його симпатичний і по-своєму справедливий Панас на-
ставився якраз тією стежкою бігти, якою й зовсім вже таки
несимпатичний Калитка прийшов. Згодом ми побачимо,
через віщо так сталося, а тепер перейдемо до «оборотної
сторони медалі».

190
191
В. Іванов. Ескіз декорацій до вистави «Суєта» театру М.Л. Кропивницького (1979 р.)
Із фондів Кіровоградського міського літературно-меморіального музею
імені І.К. Карпенка-Карого
192
В. Іванов. Ескіз декорацій до вистави «Наймичка» за п’єсою І.К. Карпенка-Карого
для театру М.Л. Кропивницького (1979 р.)
Із фондів Кіровоградського міського літературно-меморіального музею
імені І.К. Карпенка-Карого
 IV. ОБОРОТНА СТОРОНА МЕДАЛІ

С
ело, звичайне село понад Дніпром. І звичайні
там люде живуть — ті самі «мужики», що зовсім «те-
перичка показились», як каже Маюфес: «одні біжать
на переселеніє, другі тікають з переселенія, а треті бігають,
висунувши язика, шукають — де б тут за поміччю банка
землю купить! П’ять літ назад я сам приторговував людям
землю по 125-130, а мужики на свою голову вже нагна-
ли ціну 225 за десятину» (III, 314-315). І не тільки в тому
нашому селі, що понад Дніпром стоїть, таке робиться, а й
по всій Україні, бо скрізь «миру, людей намножилось, а зе-
млі не прибавилось», бо скрізь, як каже Карпо Барильчен-
ко, «забрали все, що можна, від землі, виснажили гречко-
сія і покинули. Ані лікаря, ані вченого хазяїна, ані доброго
адвоката — нікого нема в селі! Тільки вивчився — прощай,
батьківська стріхо, прощай, село, навіки» (V, 170). Але
наше село, що понад Дніпром стоїть, одмітне від інших
сіл по Україні тим, що в йому знайшовся «вчений хазяїн».
Освічений агроном, Мирон Серпокрил, не розпрощався з
селом та батьківською стріхою навіки, а задумав теж пере-
193
селення — «з казенного на свій хліб» і починає працювати
на користь свого села. Оце зміст усіма сторонами цікавої
п’єси Карпенка-Карого «Понад Дніпром».
«Я, — так витолковуе свій незвичайний учинок Ми-
рон, — ні пан, ні мужик; я, тату, чоловік. Це перше всього,
а потім — я селянин, хлібороб з діда-прадіда… Неждано-
негадано, дякуючи земству, мене вивчено на мужицькі
гроші, на мене одного потрачено стільки грошей, що
можна б було вивчить добре грамоти півсотні мужицьких
дітей… Совість моя мені не дозволяє панувать. Я хочу тим
світом, який я здобув за громадські гроші, освітити шлях
своїм селянам до кращого, безбідного життя і наважився
працювать біля землі і помагать темним людям, чим тіль-
ки зможу, щоб поменшити біду, яка у нас на селі панує»
(III, 40). Слова, безперечно, хороші, правдиві, гарні слова;
добрі теж і Миронові вчинки. Мріючи про «вільну працю
біля землі, незалежність», він сідає на землю, заводить
хліборобські спілки, артілі, сіє просвіту, ширить культу-
ру, по одному варіянту п’єси проходить у земство, щоб
на ширшому полі провадити своє просвітньо-культурне
діло, і, певне, й там його робитиме з таким само запалом
та завзяттям. Біду для своїх товаришів-спілчан він справді
трохи ніби поменшив, — ну, а потім?.. А потім ми довіду-
ємось, що Миронова спілка вже й землі купила, щоб «на
свойому рідному шматочку працювати»; чуємо й те, що ці
новітні «собственики» в один голос обіцяють: «перервем-
ся, а заплатимо» за землю, — тобто, іншими словами, знов
те саме, що чули ми й од Панаса, Цокулевого наймита.
І знов же таки ми не знаємо, чи тільки самі вони «пере-
риватимуться», а чи й отаких Панасів «перериватимуть».
Принаймні ніде Мирон проти найманої праці й словом
не обізветься, а з того, що до багатьох подій у селянському
житті, напр[иклад], до співання на криласі, молебнів та

194
картин з священної історії, взагалі до старих порядків ста-
виться він опортуністично, можна думати, що користуван-
ня з наймитської праці в артілях таки практикуватиметься.
І от знову збіглися поруч Божа копієчка і чортова дірочка,
і знов ми маємо велику рацію боятись, щоб Божа копієчка
та не закотилась без вороття в чортову дірочку. Бо земе-
льна власність з найманою працею на додачу — це таки
справді діра, в яку дуже легко провалитись і тим спілкам,
що заводить Мирон. Власницькі апетити — з одного боку,
та нерівність, що полягає на експлуатації чужої праці, —
з другого, для артільної справи це вже недобрим пахне.
І тим більше, що у Мирона знаходимо і ще одну принайм-
ні неясність щодо мети спілок. Виясняючи свої заходи пе-
ред старшиною, він каже: «ми артіль засновали не проти
хазяїнів, а проти біди» (III, 92), тобто, якщо це щиро гово-
риться, а не тільки через те, що, мовляв, «вовк недалечко»
(старшина — таки ж «начальство!»), то Мирон не зна того,
що авторові чудово відомо, а саме — що «біда» найчастіше
для бідного чоловіка значить якраз те саме, що й «хазяїн».
Згадаймо ж хоч би тільки Пузиреве «хазяйське колесо»,
що без жалю трощить усякого, хто не має досить спритно-
сти, щоб ухилитися; згадаймо тільки сценку з хлібом, що
його ні вкусить, ні вломить, а треба розмочить. Оце неро-
зуміння, звідки власне «біда» приходить, повинно вияви-
тись фатальними наслідками в тій сфері діяльности, що
вибрав собі Мирон. Для його нема «потім», бо він обмежу-
ється самим тільки латанням старої одежини громадських
стосунків і, опріч паліятивів, не може дати нічого. І то ще
добре, якщо нові латки ще більш старої основи не розбата-
ють…
Але ж бо, скажуть, художник не аграрну програму
пише, а картину життя; досить з його, якщо його образи
не грішать проти життєвої та психологичної правди, якщо

195
вони дають у типових фігурах художній синтез того, що
авторові постачили ті або інші вражіння. Вимагати ж од
художника обточеної, до дрібниць обробленої теоретичної
програми — це педантизм, публіцистична причепка тієї
критики, що все зводить до однієї тенденції, силкуючись
убрати в шори вільну, ні від чого не залежну творчість,
підбити її під вузькі вимоги даного моменту, її вільний лет
задержати… Я ладен би був послухати цього закиду —
не через те, що поділяю оту забобонну теорію не залежної
від даного моменту творчости, а просто через те, що знаю,
що la plus belle Þlle du monde ne peût donner plus, qu’elle a*,
і що вимагати більшого — даремна й річ. І я б не вимагав
од нашого художника доброї аграрної програми, якби він
сам її нам не запропонував був. Адже ж саме вже «Понад
Дніпром» не тільки образ — і добрий образ — сучасного
життя на селі: пролетаризації (один «цехмейстер над со-
ломою» Купер’ян чого вартий!), здирства (чудова фігура з
діда Миколи), переселенських злиднів (типи, напр[иклад],
«непосидьків») і т. ін., але й програма — і досить кепська
програма — практичної роботи з претензією на універса-
льність ліків. Отже, чому критикові не взяти під розгляд
і цієї програми? Мало того, почавши досить несміливо
з Мирона, автор згодом здіймає те саме питання далеко
сміливіше й ширше, ставить і, здається йому, розв’язує
проблему величезної, світової вартости про зв’язок моралі
й навіть щастя людського з тією самою програмою, коло
якої практично працює Мирон. А коли так, то критик
просто не має вже права проминути цю програму, інакше
бо він не зрозумів би самого автора і не справдив би своєї
повинности — вияснити основи світогляду письменника,
що відбились і на його творчості. Програма, яку Карпенко-
Карий злегенька начеркнув був у «Понад Дніпром», захоп-
лювала його, як зараз побачимо, дуже глибоко і становила

196
одну з важніших прикмет його особи і як людини, і як
письменника. Ось через віщо, кажу ще раз, ми й не маємо
права її обминути.

II

О
станні Карпенка-Карого твори — комедії «Суєта»
і «Житейське море». Це, власне, мала бути, як чув
я не раз од самого покійного драматурга, трилогія,
дві частини якої автор дав у згаданих допіру комедіях,
а третя («У пристані» — так, здається, мала вона зватись)
пішла з ним у могилу… Як пам’ятає, може, читач, у першій
частині трилогії герой, Іван Барильченко, «спробував себе
на тяжкій праці строкового, здобув робочу дисципліну, на-
брався певности у своїх силах» (V, 250) — і пішов на сцену
«служить широким ідеалам» артистичної творчости. Але
вже з «Житейського моря» ми дізнаємось, що для щастя,
для життьової гармонії занадто мало «робочої дисциплі-
ни», що й вона не врятує людини і марно перейде, коли
нема дисципліни моральної. І от після катастрофи, що
розбила особисте життя Іванове, у його постає думка:
«тікать треба звідсіля в натуральну життьову пристань,
де стеля — небо, а діл — земля; де свіже повітря не надри-
ва грудей; де нерви, кров і мозок урівноважені робочою
дисципліною; де я колись у полі працював; де кріпкий сон
обновляє сили; де спочинок від тяжкої праці дає райський
спокій і тілу і душі» (V, 347). Іван хоче, прагне правди, та
де її шукати? «Правда, — рішає він, — там, де свята приро-
да, де землю поливають крівавим потом праці, де я добув
колись робочу дисципліну і тепер чую в замученій душі
ніжний, тихий голос матері: вона кличе мене до свого
лоня! Туди, туди лечу думками, там я здобуду дисципліну
нравственну» (V, 449) і «в тихій, ясній пристані обновлюсь
душею». Мало того — «обмившись сам, і в храм іскуства

197
я чистоту внесу» (V, 450), — «торжественно» закінчує Іван,
і завіса спадає за нашим героєм навіки.
Як бачимо, рецепт не про самого тільки Івана писа-
ний. Це якісь універсальні ліки, коли навіть «храм іскуст-
ва» ними думають підправити… Але досадно, тричі доса-
дно за автора робиться, що завдає свого героя на більш
ніж непевне заслання «туди» і т. ін. Та нічого робити,
— ходімо за ним! Отже, «правда там», де… старшина
Михайло Михайлович з писарем Омеляном Григорови-
чем завдають у москалі Олексу, баришують на громадські
гроші, стрижуть «дурних овець», а протестантів-бурлак
заковують в заліза… Правда там, де Михайло Окунь,
підступом загарбавши батьківщину, ласкавенько умовляє
старого Каленика йти на заробітки на легкий острожний
хліб, а Цокуль хатній собі гарем заводить… Правда там, де
Калитка наймитам «отченаша дає», а Пузир годує робочих
замісць хліба — кирпичем, і широко на всю округу працює
його невблаганне «хазяйське колесо»… Там правда… Але
ж бо недавно ще, устами вчителя Калиновича, сам автор
про ту «правду» говорив: «Бог з ним, з хазяйством: трудно
там правду насадить, де споконвіку в корені лежить не-
правда» (III, 245). І споконвічна ота, докорінна неправда
раптом правдою зробилась?..
Але ж, скажуть, там же таки, устами того самого
Калиновича, автор згадав і про інших — «інтелігентних,
чесних хазяїнів, сильних духом, котрі борються зі старою
закваскою в хазяйстві, бажаючи постановити правдиві
відносини між хазяїном і робітником». І хоч зараз же Ка-
линович додає: «але не знаю, чи їм це вдасться», та нехай
і так, що чому Іванові не попробувати з такими хазяїнами
почати діло морального дисциплінування. Такий навіть
і єсть у його на прикметі, — це брат його Карпо. Живе
він «серед натури, здається — натурально»; очевидно,

198
робітникам «отченаша» не дає і, певне, годує їх навіть
добре. Ми не знаємо, як хазяїнує Карпо, але ось манісе-
нька рисочка, яка, можна сказати, випадком проскочила
в «Суєті». До Карпа стає на роботу вчитель Короленко, і
Карпо кладе йому «по вісім карбованців у місяць на моїх
харчах». На здивоване вчителеве «що?» — бо вчитель
не для заробітку ж, а для практики хоче працювати в полі,
— Карпо відповідає: «Мало? Така ціна — більше не дам»
(V, 175)… По-хазяйськи — то певно, але хто ж «таку» ціну
встановлює? Багато, звісно, обставин впливає на неї, але
між цими обставинами усі Калитки й Пузирі гуртом дуже
й дуже не останнє займають місце; і вони свого — це ми
вже добре знаємо від автора — не попустять, а «чесний
інтелігентний, сильний духом» і т. ін. Карпо попросту
користується з того, що вони не попустять: «така ціна»,
мовляв… Не може, навіть хоч би й хотів, чесний та інтелі-
гентний Карпо не користуватись, бо не Робінзон же якийсь
із його справді, живе не на безлюдному він острові, а там,
де «споконвіку в корені лежить неправда», як довідались
ми од самого автора. То навіщо ж Івана на таку тяжку та
небезпечну покуту посилати? І якої «нравственної дисци-
пліни» він там, серед Калиток і Пузирів, набереться, скоро
вже треба йому десь її набиратись, і чи не провалиться
Божа копієчка і його добрих замірів у чортову дірочку
Калитчиної практики?…
Звичайно, єсть для Івана і ще один вихід, а саме —
обставити своє «переселення» так, як це зробив Мирон
Серпокрил. Через те я й спинився був у своєму місці так
докладно на програмі Мироновій, що вважав на цю мож-
ливість. Ми вже знаємо, що Мирон ставить своєю метою
— «незалежність, вільну працю біля землі» і, здається,
власне задоволення в своїй діяльності таки знайшов. Та
минаючи вже те, що актор-Іван — не агроном-Мирон, ми

199
бачили вже, які, власне, вузькі та неясні Миронові мрії,
який тісний та обмежений його світогляд, яка невиразна
його програма і як в результаті його щирої альтруїстичної
діяльности все ж таки стоїть та сама безодня, що ділить
достатки від убожества, хазяїна від наймита. Як засіб
особистого задоволення Миронова праця, безперечно, свій
резон має; так само вона має вагу і як спосіб поправити
трохи ті злидні, що посіли були наше селянство, — але де
ж тут, знов спитаю, ті універсальні ліки, що має на увазі
автор? А це ж ще найкращий шлях для Івана, бо всі інші
провадять просто вже до експлуатації чужої праці, тобто
до споконвічної докорінної неправди.
Пишучи свій рецепт на універсальні ліки, зв’язаний з
«натуральним» життям серед природи, близько «святої зе-
мельки», з життям хліборобським, Карпенко-Карий забув,
що часи Антея, ті міфічні часи, коли мати-земля творила
чудеса, минули вже без повороту і тепер не сама земля, а й
люде роблять умови праці (пригадаймо хоча б Пузиреве:
«так ви зробіть у Мануйлівці бідність»). Забув він і те, що
вже раз шукав там правди, а знайшов «чортову дірочку»
безмежної експлуатації. I ще одну річ забув автор, яку
доводиться тут нагадувати. Після родинної катастрофи,
що розбила життя трьом людям, Іван між іншим ставить
питання — «а хто ж винен» у тому, що сталось? Автор
не пам’ятає, що якраз це саме питання і навіть — характер-
но! — тими самими словами поставив він був сам ще в пер-
вісному заголовку драми «Безталанна» («Хто винен?»
вона звалась), показавши точнісінько таку ж трьохбічну
драму Гната, Сохвії та Варьки. В Івановому нещасті винен
брак моральної дисципліни, і він іде її здобувати разом
з робочою дисципліною на землю, — нехай і так. Але ж
Гнат, Сохвія та Варька з «Безталанної» й не думали тікати
від землі, і вже хто-хто, а вони серед натури жили і робочої

200
дисципліни аж по саме нікуди зазнали, а отже — диви! —
ніякої вони «тихої, ясної пристані» не знайшли, моральної
дисципліни не добули, і їх посіло таке ж саме нещастя, що
й Івана спіткало. Виходить — «і сюди вєрно, і туди вєрно»,
як каже писар у «Понад Дніпром», або певніше — в обидва
боки однаково «нє вєрно» — якийсь клубок суперечностей,
та й більш нічого. Виходить, що «натуральне життя», щас-
тя, якого так шукав наш письменник найбільш останніми
часами, зовсім не рівнозначне з життям «серед натури», з
хліборобським життям зосібна; видко, що універсальний
лік — негодящий. В «натуральному» житті цьому чогось
бракує, щоб стати справді таки натуральним…
Чого саме?
А того, чого взагалі бракує людині — одній більше,
другій менше — за нашого сучасного ладу: гармонії тіла
і духу, потреб і задоволення, запитів і відповіді. В тому
ладу, де «споконвіку в корені лежить неправда» (гарно
це сказано!), криється часто велика причина, між іншим,
і тих психологічних драм (згадаймо «Наймичку»), яких
гарні зразки дав нам Карпенко-Карий. Але сам гострий
критик цього ладу — письменник наш не добачив його
згубного впливу на правду і щастя, яких з такою мукою
шукав він на присмерку свого віку; розмахнувшись
широко, він не тільки не зробив останнього удару, а навіть
ладен підставити шию під те ярмо, яке сам же допіру був
прокляв… Це велика трагедія цілого письменницького
життя, і мені зовсім не випадковим здається, що
остання частина задуманої трилогії не побачила світу.
Її Карпенко-Карий не міг, кажу — не міг, написати,
не зрікшись останньої іскри свого письменницького хисту,
не розминувшись до решти з життьовою й художньою
правдою. Вже й так «Житейське море» — найслабше
з усього, що вийшло з-під Карпенкового пера: майже

201
ні одного дійсно живого образу ми тут не бачимо і
характерно знов-таки, що ми не бачимо тут і натуральної,
живої, чисто Карпенківської мови. Так блідо, вимучено,
риторично, з такою силою специфічних русизмів
ніколи не писав Карпенко-Карий, і ці риси найдужче
позначаються якраз у найбільш, здавалося б, драматичних
моментах «Житейського моря». Любивши дуже автора,
я дуже боявся і з страхом дожидав останньої частини
трилогії; я глибоко був переконаний, що вона або стала б
дочасною могилою для художника, або… або зовсім ніколи
й не могла появитись1. І художній такт нашого письменни-
ка вибрав таки останнє й не дозволяв себе ховати живцем,
як зробив, напр[иклад], з собою останніми своїми творами
Іван Левицький-Нечуй…
Я не можу, на жаль, зупинятися тут ширше на вель-
ми цікавому питанні — що саме спричинилося до того,
що такий письменник, як Карпенко-Карий, ніби зійшов
був з того рівного та ясного шляху, яким ішов увесь вік?
Я попробую тільки хоч кількома словами підняти ту завісу,
за якою, на мою думку, ті причини сховано.

III
Свідоме шукання змісту існування або щастя в най-
ширшому розумінні слова, звичайно, найбільш інтенсив-
не буває тоді, коли людина на довгій ниві життя придбає
вже собі досвіду, коли перед нею стає низка пережитого і
розум пробує зробити з його синтез, звести в єдину норму,
що охоплювала б ціле життя його й надавала йому вищого
змісту. Те, що колись здазбили з тієї гладенької дороги
1
Здається, спробу цієї частини маємо в комедії «Старе гніздо», початок якої,
з датою 24 квітня 1905 р., знайшовся серед паперів небіжчика. «Переповнений
жовчю страждання, приймаюсь за комедію «Старе гніздо»», — пише автор у
передмові, схарактеризувавши той фон громадського розвалу, на якому мала
бути побудована комедія. Але на другій сторінці вона вривається.

202
тверезого розуміння світових з’явищ, якою досі йшов
письменник. Слідом за одним з героїв своїх він теж міг
сказати, як почалася революція 1905 року: «немає рівно-
го шляху, яким привик ходить я» (IV, 222), і серед ярів та
байраків розбурханого життя тим міцніше вхопився він
за свого роду «власть землі» та аскетичний ідеал особи-
стого морального задоволення і заспокоєння. Постаттю
Марусі в «Житейському морі» автор виразно показав
свою тенденцію до такого ідеалу, але разом же виявив
і несилу свою вживити його в реальний образ. Маруся
вийшла абстрактною схемою, ходячою сентенцією неви-
сокої марки, а не живою людиною, бо письменник забув
на той час, що коли з аскетів і бувають добрі моралізатори,
то до живої людської моралі їм ой як буває далеко і справді
моральних людей між ними і вдень зі свічкою попошука-
єш, поки знайдеш. Це через те, що аскетична мораль, як
мораль роздутого і вузького егоїзму, сама не що інше, як
гріх проти справжньої моралі, яка має на увазі встановити
норми стосунків до інших людей, а не закувати тільки себе
в броню відчуження; аскет тільки ламає гармонію прав та
повинностей і ніяких питаннів загальнолюдського жит-
тя і щастя не розв’язує, — навіть у тому найкращому разі
не розв’язує, коли для себе самого він життьові питання
начебто розв’язав і знайшов собі задоволення. Собі —
може, але для інших це мана оптична, і сторонню людину
вона ніколи не може до себе знадити. Одне слово, за даних
обставин проблема життя була не під силу нашому пись-
менникові, і він блудить серед ясного дня, б’ється в зача-
рованому крузі суперечностей і починає потроху збувати
Богом дану копієчку своєї художньої творчости в чортову
дірочку сухого і недотепного моралізаторства.
Карпенко-Карий до якоїсь міри зазнав на собі того, що
колись трапилося з Гоголем: опинився він у тому самому

203
становищі, коли людина не має снаги вибратися щасливо
з життьових суперечностей. Ми знаємо, що Гоголь-худож-
ник змалював з нечуваною до того часу силою всю мерзоту
старої дореформеної Росії, гострим ножем невблаганного
аналізу розсік найгидчі болячки й освітив їх ясним світлом
свого художнього генія. А прийшов потім Гоголь-моралі-
затор і збудував з того коштовного і великого матеріялу
тісненьку й неохайну кучку, попробувавши серед купи
гною знайти сенс життя і найвище задоволення не тільки
собі, а й усім сучасникам своїм. Сучасники відповіли на це
огнистим листом Бєлінського… У нас свого Бєлінського
не знайшлося, а йому, на жаль, завдав би був роботи наш
найкращий драматург. Змалювавши найтемнішими фар-
бами царство експлуатації та наживи, глибоко розсікши
всі болячки його й освітивши їх по-художньому та правди-
во, Карпенко-Карий — чи може бути більша іронія? — в цю
наскрізь отрутну атмосферу посилає людей на вищу
моральну науку — по «моральну дисципліну»; знайшовши
в тому царстві тільки споконвічну докорінну неправду, він
таки дошукується там уперто якоїсь правди і, натрапивши
випадком на аскетизм, на йому хоче будувати справжнє
життя, яке не терпить того обмеженого каліцтва… Гірко,
досадно бачити таке від письменника, якого зазнав у іншо-
му зовсім світлі, і єдина втіха, якщо тут взагалі може якась
утіха бути, — те хіба, що на цьому шляху навіть велетні,
генії людськости, ламають ноги…
Гірко, досадно — що й казати… Але на наше щастя, з
Карпенка-Карого був такий великий капітал, який не міг
цілком зміститися в тісненькій дірочці вузького моралі-
заторства. Це був тільки один епізод з діяльности нашого
письменника, дуже важливий для його особи — це пра-
вда, але не такий, щоб покрити собою або хоч зменшити
загальну ціну його діяльности. Навіть з помилками своїми

204
Карпенко-Карий стоїть на тій лінії, що проходить понад
загальним рівнем громадського життя, і таким він, без-
перечно, увійде і в історію нашого письменства, в якому
полишив він виразний слід. Присвятивши досі найбільш
уваги на те, щоб зрозуміти особу письменника і те, чим
вона відбилась на його творчості, ми переглянемо тепер
хоч коротенько такі сторони її, про які не довелося ширше
говорити.

Рукопис Івана Карпенка-Карого

205
 V. ПИСЬМЕННИК І АРТИСТ

М
и вже знаємо, як прислужився Карпенко-Карий
українському письменству, змалювавши хиже
царство експлуатації та наживи й давши в своїх
творах широку картину громадсько-соціяльного розкладу
та диференціяції серед ріжних шарів українського народу.
Та на цьому не край його заслугам перед нашим письмен-
ством, — це теж тільки епізод з його широкої діяльности,
хоч, на мій погляд, і найвартніший епізод. Знайдеться у на-
шого письменника багато творів, що в ції рямці не вклада-
ються.
Це насамперед ті, що в них автор становить собі
на першому плані ту чи іншу психологічну проблему,
— як-от «Безталанна», «Наймичка», «Батькова казка»,
«Мартин Боруля» й інші. Правда, і в них громадсько-соці-
яльний елемент раз у раз буває тим фоном, по якому сте-
ляться у Карпенка-Карого психологічні образи — типово
схоплені, індивідуально оброблені й перенесені на папір
живими. Поставивши собі якесь психологічне завдання,
автор обставляє його силою характерних деталів, типо-
206
Іван Карпенко-Карий. Фото поч. ХХ ст.

207
 Ручка І.К. Тобілевича. Петербург, 1890 р. (?)
Передано у 1959 році ріднею І.К. Тобілевича
Фонди Кіровоградського обласного краєзнавчого музею

208
 Микола Садовський

Титул літературного
часопису, де друкувалися
спогади Миколи Садовського

209
 Прижиттєве видання драм і комедій І.К. Тобілевича
(Карпенка-Карого), 1897 р. Передано у 1984 році Н.Ю. Тобілевичем,
онуком І.К. Тобілевича (м. Київ). Потребує реставрації.
Фонди Кіровоградського обласного краєзнавчого музею

Прижиттєве видання драм і комедій І.К. Тобілевича

(Карпенка-Карого), 1903 р. Закуплено у 1968 році у В.І. Євтушенка
(м. Кіровоград). Потребує реставрації.
Фонди Кіровоградського обласного краєзнавчого музею

210
вих рисочок, простежує розвиток почуття од зародку й
до його останніх проявів, часто користуючись способом
контрастів, щоб таким паралелізмом одтінити краще по-
трібну йому психологію (Сохвія і Варька в «Безталанній»).
Роздвоєння почуття («Безталанна»), збочення чистої
натури («Наймичка»), ревнощі («Батькова казка»), често-
любство («Мартин Боруля») — проведено перед читачем
сміливо, правдиво, з захватними деталями й силою тонко
підглянутих побутових рисочок. Візьміть, напр[иклад],
стосунки між Борулею та Омельком у «Мартині Борулі».
Здавалося б з першого погляду, ніби Омелько й зовсім
непотрібний у комедії й тільки дурно вештається по сцені.
Але вдумайтесь лишень, як дратує він теперішнього Бо-
рулю і як сам не розуміє нової «дворянської лінії» у того.
«От мука мені з цим каторжним Омельком! — бідкається
Боруля. — І вигнав би — жаль, давно служить і привик
до нього так, що як не бачу довго, аж скучно. А він, чорт
його знає, чи нарошне дражнить мене, чи таки справді
дурний трохи зробився» (І, 434). «Поки був чоловіком — і
не вередував, — нарікає з свого боку Омелько, — а паном
зробили — чорт тепер на нього й потрапе» (І, 406). І от ця
зайва, ніби непотрібна фігура якнайкраще одтіняє саме ту
одміну, що посіла Мартина на його шляху до шляхецтва, і
тонкою обробкою дужче підкреслює й ілюструє психологі-
чне завдання автора.
На цьому шляху дуже легко впасти в гріх занадто
великої конкретности, фотографічности, а надто письмен-
никові, що, як Карпенко-Карий, бере свої образи просто
з життя. Адже, напр[иклад], Винниченкові постаті часто
зовнішніми рисами нагадують авторових знайомих, а як
їм ще підсипано негативних рис досить, то дух якогось
скандалу, вражіння пасквільности нерозлучно товари-
шить цим неглибоким створінням. Ніколи цього не буває

211
у Карпенка-Карого. Взяті з життя, його персонажі і схожі,
і разом дуже далекі від оригіналу. Він ніколи не вихопить
якої-небудь бородавки свого знайомого й не виставить її
так, що кожен знатиме, чию бородавку показує автор. Усе
випадкове, нехарактерне, особисте у його відпадає,
лишається саме істотне; нема портрета — єсть тип. Напр-
[иклад], рідко хто знає, що прототипами для дяків-пиворі-
зів з комедії «Чумаки» були два відомих українських діячі
— обидва вже небіжчики — які, мирячи знайому сім’ю, й
самі пересварилися. Карпенко-Карий узяв саме типове, за-
гальнолюдське з тих постатів, а конкретних форм прибрав
зовсім з іншої епохи — і утворив постаті, про які знавець
старого нашого письменства, П. Житецький, говорив із
захопленням. Оцей такт нашого письменника допома-
гав йому вглиблюватися в істотні людської вдачі риси й
уникати всього випадкового, що тільки плутає й замулює
психологічні процеси й заважає їх розуміти.
З другого боку, маємо в літературній спадщині на-
шого драматурга цілу низку історичних або історично-
побутових п’єс: «Бондарівна», «Лиха іскра поле спалить і
сама щезне», «Паливода XVIII століття», «Сава Чалий»,
«Гандзя», допіру згадані «Чумаки». Неоднакової вони
вартости (кращі останні три), але у всіх автор виходить з
тієї безперечної думки, що історія — це життя «иже выше
всех! во святых отца нашего, великомученика народа», як
говорить один з героїв Горького. Народне життя, соціяль-
ні стосунки й тут творять той фон, на якому відбуваються
або — краще сказати — автор розгортає історичні події;
історичні особи у нашого письменника — завжди діти
свого часу й обставин. Щоб не говорити багато, нагадаю
тільки широку картину гайдамацького руху, викликаного
кривдою панською та насильством (І акт трагедії «Сава

212
Чалий»), а для ілюстрації «руїни» подам хіба одну сценку
з «Гандзі».
X о м а. Що там шукать місця, куди тікать, — тікай
куди попало! Я вже третій раз тікаю на той бік Дніпра.
Підніметься тут заверюха — я туди; затихне — сюди, в ста-
ре гніздо, як чорногуз… Погане життя! Біда!.. Не знаєш,
хто тут пан: чи Дорошенко, чи Ханенко, чи Самойлович,
чи татарин, чи лях, чи запорожець… Єй-богу!.. Послухай
ляха — свої б’ють та ще й татар наведуть, а ті в полон всіх
заберуть; послухай Дорошенка — Ханенко б’є, послухай
Ханенка — Дорошенко б’є!.. По тричі на рік присягаєм і
зражаєм — то одному, то другому, то третьому! Геть розпа-
скудили народ!..
З а п о р о ж е ц ь. А ви не слухайте ні одного, ні друго-
го, ні третього і нікому не присягайте.
Х о м а. Отак, як бачиш! З’явившися сюди, запорожці
навчають нікого не слухать! А мир колотиться й коло-
титься…
З а п о р о ж е ц ь. А ви не слухайте і запорожців: вибе-
ріть гетьманом нашого Сірка, — той усіх розжене!
X о м а. Та й вернеться на Січ, а нас знову за чуба! Ні,
тепер переберуся на той бік та аж у Московщину подам-
ся. Чутка є, що там багато наших оселилося на слободах
(V, 1-11).
«Скрізь пустиня стала, людей живих нема… кругом ру-
їна», — таке лишається вражіння з цілої драми, якої тільки
один штрих оце перейшов перед читачем. Карпенко-
Карий умів сконцентрувати увагу на одній ідеї, та вмів же
й розкішно вбрати її в принадні образи, дуже зручно кори-
стуючись то щасливими виразами з народних пісень (най-
більше в «Саві Чалому»), то образом з історичних джерел
(чудове оповідання про порожній млин у «Гандзі»),

213
то побутовими типами, що заховали нам пам’ятки нашого
старого письменства (розкішні фігури, напр[иклад], «ман-
дрованих дяків-пиворізів» у «Чумаках»). І на широкому
фоні загального життя завжди, по всіх п’єсах Карпенка-
Карого стоять індивідуалізовані до найменших дрібниць
постаті живих людей, що своїми пластичними формами
ще краще одтіняють той загальний фон, вбирають у себе
його одмітніші риси і робляться просто типами з того або
іншого моменту. З цих типів складається ціла галерея ми-
стецьких образів, що в цілому дає широку й досить повну
картину громадського життя на Україні. З цього погляду
Карпенко-Карий обставляв свої п’єси занадто, може, роз-
кішно, часто обмальовуючи навіть другорядні свої постаті
з такою детальною пластикою, що вони конкурують з
головними особами. Писар Омелян Григорович («Бурла-
ка»), Банавентура-копач («Сто тисяч»), наймит Омелько
або старий Пеньонжка («Мартин Боруля»), Пилип («Ба-
тькова казка»), Харько Ледачий («Паливода»), Куртц
(«Хазяїн»), баба Бушля, дяки-пиворізи («Чумаки»), Пелех
(«Гандзя»), Терешко з Матюшею («Суєта»)… та чи згада-
єш їх усіх?.. Може бути, що з технічного боку така деталі-
зація навіть трохи шкодить п’єсам, бо у читача пропадає
іноді перспектива на стосунки між дійовими особами; але
для цілої галереї, для повноти її й ріжноманітности це
тільки на користь вийшло, показуючи разом, який багатю-
щий запас живих спостереженнів та життьового, мовляв
Банавентура, «опита і практики» був у автора. Як у гранча-
стій призмі, одбивалося в душі у нашого драматурга життя
й виходило з неї так перетворене на ріжноманітні образи,
що кожен з їх живе своїм власним життям, іскриться й
грає в світлі художнього хисту автора.

214
 II

А
ле хоч які ріжноманітні бувають художні образи
в творах Карпенка-Карого, та, мабуть, чи не всі вони
вкладаються в дві великі загальні категорії — моно-
манів та людей з роздвоєною, переполовиненою душею.
Перші, як Пузир, ідуть «наосліп, штурмом» до своєї мети,
але ж це не однобічні схеми псевдокласичних трагедій, —
це живі люде і ніщо людське в межах їхнього розуміння
не чуже їм. Другі можуть сказати про себе словами німець-
кого поета: «zwei Seelen leben, ach, in meine Brust»* і цілий
вік хиляються вони, як безталанний герой «Безталанної»,
то в той, то в другий бік своєї переполовиненої душі. І ті, й
другі шукають щастя і, звичайно, нічого не знаходять, бо
не мають рівноваги в своїй натурі, бо одним їхня моноліт-
ність, а другим половинчатість зруйнували той спокій, ту
гармонію, що тільки й може дати щастя на світі. Дисгармо-
нія, чи виявляється вона в однобічному пануванні однієї
ідеї над людиною, чи в роздвоєнні людини на однаково
дужі елементи, що один одного побивають — ця дисгармо-
нія як невблаганна перепона до щастя, становить лейтмо-
тив усіх творів Карпенка-Карого, і з цього погляду вони
дають, може, найкращу ілюстрацію тієї дисгармонії, що
й самого автора завела була, як ми вже знаємо, в глухий
заулок життьових суперечностей. В результаті зазначе-
ної дисгармонічности раз у раз буває безповоротність
того, що сталося, край надіям, могила щастю. «За смерть
твою я ворогам платити буду, поки і сам не вмру, та хоч
би вже другий Дніпро потік від вражої крови — тебе вже
не верну, моє погасле щастя!» — ці кінцеві слова з «Бо-
ндарівни» можна б з невеличкими варіяціями покласти
на закінченні всіх життьових драм у творах Карпенка-
Карого. Навіть комедії його — комедії тільки, скажу так,

215
зверху, а в глибу кожної стоїть той самий безнадійно-песи-
містичний висновок: нема гармонії життя — гармонії між
метою і здобутками, потребами й задоволенням, правами
й повинностями, або, — «суєта, подла суєта» скрізь, як
любить говорити Іван Барильченко. Візьмімо навіть таку
неначебто веселу комедію, як «Мартин Боруля», — адже ж
у цього «слабого на дворянство» мономана чутно воістину
трагічні нотки, що дають його слабості зовсім-таки невесе-
лий вигляд. «Ох, діти, діти, — зітхає, напр[иклад], «коміч-
ний» Мартин, — якби ви знали, як то хочеться бачить вас
хорошими людьми, щоб ви не чорний хліб їли» (І, 445).
Бо «краще білий хліб, ніж чорний; краще пан, ніж хам! І
батькове око, як прийдеться умирать, закриється спокійно,
бо душа моя знатиме, що мої унуки дворяне — не хлопи,
що не всякий на них крикне: «бидло! теля!»… Ох, дочко,
ти не знаєш, як тяжко хлопом буть, усіх бояться, усіх
лічить вищими від себе» (І, 453-454). А кінцевий акорд:
«О-О-О! нещасний хлоп, Мартин Боруля! Тепер ти бидло!
Бидло! А Степан — теля!.. Тисяча рублів згоріла, полови-
на хазяйства пропала, і все-таки бидло!» (І, 487-488). Тут
справді голосіння чутно… Міщанська трагедія, скажуть,
дурниця! Так, дурниця, збоку дивлячись, але Мартинові
од цього не легше, бо з димом пішла у його мрія — шутка
сказати! — цілого життя, та й оте «бидло» для його зовсім
не дурниця, бо він на своїй шкурі «всього попробував» і
знає, чим за наших обставин оте «бидло» пахне… За цією
комедією — трагедія розбитого життя стоїть, недосяжного
щастя, як і за гірким кінцем такого, здавалося б, од усяких
Боруль далекого Сави Чалого або побратима його Гната
Голого. Та що про них казати, коли навіть фігура один раз
«бідного жидка Гершка», другий — пишного «Григорія
Моїсейовича Маюфеса» не тільки комічна — вже хоч би
через одне це двоїсте обличчя, що мусить повертатись

216
то в один, то в другий бік, як повертають його од його
не залежні обставини…

III

Я
дуже радий, що розмова зійшла у нас на Маюфеса,
бо до речі спинюсь на ще одному непорозумінні,
якого жертвою був Карпенко-Карий. Мало не в один
голос обвинувачувано письменника за його жидівські фігу-
ри, замальовані, як каже С. Петлюра, «занадто тенден-
ційно, неправдиво або однобічно»1, чи ще, як пише Д. До-
рошенко*, «в неприхильному та шаржованому комічному
світлі»2.
Мені здається, що такі голоси — це теж шаржоване,
хоч і не комічне світло, яке так часто кидала наша критика
на Карпенка-Карого, і сказати, як це робить Д. Дорошен-
ко, що «окрім гострої сатири і висміювання, у драматурга
не знайшлось ні одної людяної рисочки для змалювання
єврейської людности»3, — значить просто самому не підня-
тись понад ходячий шаблон. Насамперед Карпенко-Карий
зовсім не торкався «єврейської людности» і, певне, навіть
не знав її так добре, щоб узяти за самостійний об’єкт своїх
малюнків. Епізодично, по дорозі, скажу так, малював він
факторів, шинкарів, шахраїв і т. ін., то й що є тут, спитаю,
дивного, що він наділив їх факторськими, шинкарськими,
шахрайськими і т. ін. прикметами і яка ганьба для єв-
рейської людности, що фактори виступають факторами?
Невідомий єврей у комедії «Сто тисяч» продає хвальшиві
гроші — це, певна річ, негарно; але чим кращий од цього
єврея наш рідний Калитка, що ті гроші купує та ще за од-
ним заходом і недоплачує — цього я не розумію. Маюфес
1
Петлюра С. Пам’яти Івана Тобілевича // Україна, 1907, [кн.] IX, стор. 28.
2
Дорошенко Д. Іван Тобілевич // Україна, 1907, [кн.] X, стор. 123.
3
Там само.

217
(«Хазяїн») за тисячу карбованців збирається кривоприся-
жити, але що іншого роблять наші ж таки Финоген з Ліхта-
ренком, що беруться хреста цілувати за сто карбованців?
І невже за Калитку, за Финогена, за Ліхтаренка на драма-
турга треба мокрим рядном напасти за те, що він, мовляв,
«тенденційно», «неправдиво» чи ще як там малює україн-
ську людність? Маюфес повинен бути Маюфесом, як і Ка-
литка — Калиткою. Автор малював у своїх творах українсь-
кий народ і по дорозі, скільки єврейство торкається цього
народу, він зачіпав і євреїв, — та чи ж винен драматург, що
з народом стріваються якраз не ті чесні, трудящі євреї, що
в поті чола на шматок гіркого хліба заробляють, а одним
лицем «невідомі», шинкарі Гершки, Григорії Моїсейовичі
тощо? А потім — «шаржоване комічне світло»… не знаю,
чи тільки комічне. Наприклад, Михайло Окунь («Розум-
ний і дурень») тішиться собі так, жартуючи з Лейби: хапає
його ззаду, гавкає собакою й регоче, коли Лейба кричить
не своїм голосом: «рятуйте, хто в Бога вірує» (І, 223).
Певне, не один Михайло регочеться, а й глядачів багато
не хотячи всміхнеться, а всміхнувшись і обуриться: «шар-
жоване, бачте, комічне світло». Але мені зовсім не до сміху
від цієї сценки, бо в скаргах Лейбиних чується відгук того
самого, що Янкеля («Гандзя») присилувало одягтися коза-
ком, переняти козацьку вдачу, щоб було йому добре, а це
вже зовсім не комічно. «Сьогодні, — каже Янкель, — я вже
бив одного посполитого, а якби я був одягнений жидом,
то він би бив мене» (V, 5). Може, це специфічно «жидів-
ська» мораль? Ні, бо ось же свій, український, Ліхтаренко
промовляє: «ти не вб’єш — тебе вб’ють… не візьмеш ти,
то візьмуть з тебе» (III, 251), і навіть зовсім бездоганний з
цього погляду Банавентура, що «й тріски чужої не взяв»,
прохопився був якось сентенцією: «це великоє дєло, коли
не тебе за чуба держать, а ти других за чуба держиш»

218
(І, 136). Це, певно, не людяна, зате л ю д с ь к а риса —
усіх позбавлених простого шляху — ходити манівцями;
це тільки один із проявів тієї загальної думки: «на безта-
ланні одного виростає щастя другого», а ми вже знаємо,
яку для Карпенка-Карого вагу має цей афоризм. У своїх
образах євреїв Карпенко-Карий тільки додержував того
песимістичного погляду на людські стосунки взагалі, який
вживлено і в інших образах. Лейби його та Гершки не гір-
ші за Цокулів та Калиток, а кращими їм нема рації бути і
такими бути вони не можуть. Інша річ, якби Карпенко-
Карий так само малював інші сфери єврейства, але він їх
ніяк не малював, хоч, думаю, не погрішив би проти прав-
ди, якби взявся був малювати. Думаю так на підставі коме-
дії «Суженого конем не об’їдеш», що йшла колись на сцені
«в редакції Карпенка-Карого»4*, там старого єврея наді-
лено не тільки людськими, а й високолюдяними рисами.
Певне, ця комедія лишилась невідомою нашим критикам,
що обороняли євреїв взагалі од Карпенка-Карого,
інакше бо вони говорили б трохи обережніше, якщо вже
не зрозуміли справжніх стосунків автора до євреїв з його
творів і не могли вийти за межі того шаблону, що й на Ус-
пенського може кинути анафему за «єврейчика» Шнапа
або з Чехова зробити антисеміта за єврейку в оповіданні
«Тина». Сила тут, як бачимо, зовсім не в євреях, а в тому
хижому царстві експлуатації та наживи, що найбільш
цікавило Карпенка-Карого як письменника, і «єврейській
людності» ледве чи треба якоїсь оборони від українського
драматурга, — хіба факторам, так тих ледве чи хто візьме
свідомо під свою оборону…

4
Це, власне, єсть переробка з Еркмана-Шатріяна «L’ami Fritz»*, але нагадую,
що Карпенко-Карий задумував був і оригінальну драму з євреєм-ідеалістом як
центральною фігурою дії.

219
 IV

Я
б довго не скінчив, якби взявся використати увесь
зміст Карпенкових творів, якби мав на думці пере-
брати всі його художні образи. Та мене більше цим
разом цікавить образ самого письменника, його світогляд
і те, чим він одбивався на його творах. Образ же той був би
неповний, якби проминути ще одну сторону з його діяль-
ности. Не забуваймо, що з Карпенка-Карого був не тіль-
ки визначний письменник, але й славний артист, що зі
сцени виступав товмачем і своїх власних, і чужих образів
та разом з іншими нашими сценічними діячами збудував
рідний театр. І тим більш про це треба і варто згадати, що
слава письменника звичайно переживає славу артиста.
Перший лишає по собі таку спадщину, з якої можна необ-
межений час користуватися, поки вона сама задовольня-
тиме людей, — тимчасом як артист умирає разом з люди-
ною, гасне з останніми згуками свого голосу і може жити
тільки в згадках тих людей, що зазнавали втіхи, на сцені
його бачивши. До того ж Карпенко-Карий і на сцені такою
був одмітною фігурою, про яку просто цікаво згадувати.
Серед інших корифеїв українського театру, що винес-
ли його на вершок артистичного мистецтва, це була надто
показна й оригінальна постать. Ми знаємо, що не бувши
навіть професіональним ще актором, Карпенко-Карий вже
так визначався своєю грою, що професіонали за честь собі
мали, коли він виступав з ними на сцені. Ми знаємо, що
разом з організаторським талантом ще там, у Бобринці
та Єлисаветі, виявив він був і чисто сценічну великої міри
кебету. В дальшій своїй діяльності він розгорнув цю кебету
й показав, що може дати свідома себе сила. І в артистичній
своїй діяльності, як і в літературних творах, Карпенко-
Карий виступав яскраво зазначеною й виявленою інди-

220
відуальністю, і тут він творив сам, виходячи з найкращих
зразків сценічного мистецтва. В блискучому сузір’ї сценіч-
них талантів він був конче потрібною зорею. Цікава була
основна риса його сценічної вдачі. З першого разу глядач
міг мало звернути уваги на цього артиста, — так, здавало-
ся, просто він грав. Але де далі, було, бачиш його на сцені,
то більше переймаєшся вражінням од його гри, то вище
починаєш її цінити саме за оту простоту й натуральність.
І тут головною рисою його артистичної вдачі був художній
такт, почуття міри, що не давали йому використовувати
тільки блискучі моменти в ролі, занедбуючи інші. Грав він
рівно, бо це був надзвичайно видисциплінований артист,
але в такій же мірі й викінчено; на саме чуття він не по-
кладавсь ніколи і за кожною ролею видко було величезну
роботу, яку проробив артист там, за лаштунками. В кожну
свою ролю вкладає він тонке розуміння, пильну обробку
деталів і ту благородну простоту, що сама не б’є у вічі, але
виховує глядача, в душі у його глибокий лишаючи по собі
слід, а не феєрверковий тільки ефект. На театр Карпенко-
Карий дивився не як на втіху чи забавку, а як на серйозну
громадську потребу, як на школу не самого естетичного
виховання, а свою сценічну діяльність за високу мав слу-
жбу громаді. «З театру, як з храму крамарів, — писав він,
— треба гнать і фарс, і оперетку: вони позор іскуства, бо
смак псують і тільки тішаться пороком. Гнать їх з театру!
Мітлою слід їх замести! В театрі грать повинно тільки
справжню літературну драму, де страждання душі людсь-
кої тривожать кам’яні серця і, кору ледяну на них розбив-
ши, проводять в душу слухача жадання правди, жадання
загального добра, а пролитими над чужим горем сльозами
убіляють його душу паче снігу… Комедію нам дайте, коме-
дію, що бичує сатирою страшною всіх і сміхом через сльо-
зи сміється над пороками і заставляє людей мимо їх волі

221
соромитись своїх лихих учинків» (V, 252). Цей монолог
Івана Барильченка з «Суєти», може, й зайвий у п ’єсі, про-
те дуже добре виявляє погляди самого автора на завдання
театру. «Служить таким широким ідеалам любо», — додає
він, і справді треба сказати, що, як артист, Карпенко-Ка-
рий служив саме таким ідеалам.
Перед мене проходить ціла низка сценічних образів,
що утворив своєю грою покійний артист, з подякою зга-
дую я ті хвилини, коли переживав з ним високе художнє
задоволення. Найкраще, мабуть, виходили у його ролі з
рисочками тонкого юмору, та певне він сам вкладав у них
немало своєї власної вдачі, надавав своїм ролям людяно-
сти й часто поправляв авторів своєю грою, даючи ролям
таке тлумачення, без якого вони занадто були б ординарні.
Я не буду тут перелічувати всі сценічні витвори
Карпенка-Карого. Скажу тільки, що кращого Возного
(«Наталка Полтавка»), мабуть, не знала українська сцена.
Взявши дещо з традицій про цю ролю, як він бачив її ще
замолоду в грі Островерхого5, він до тих кращих зразків
гри додав ще й свого розуміння Возного вдачі і створив
постать, якої не можна забути, раз бачивши на сцені. Грав
він Возного зовсім без гриму, обурюючись проти того
сміховинного вигляду, якого часто надавали Возному
абиякі актори; поважно, як слід поважній людині, якою
був Возний, з іскорками юмору, яких стільки розсипа-
но в цій ролі. Знамените «розмишлял я предовольно»
в устах у цього артиста справді показувало ту дорогу, що
нею дійшов Возний до свого, здавалося з першого погля-
5
«Мені казали тоді, — згадував опісля Карпенко-Карий, — що Островерхий —
найкращий Возний, що цю ролю він грав, удаючи зовсім славного полтавського
возного Старицького: поважно, сановито, без робленого комізму, добродушно
і вельми симпатично. І справді, Островерхий-Возний і Тарнавський-Виборний
робили велике вражіння». Тобілевич Ів. Наталка Полтавка // Літературний
Збірник на спомин О. Кониського, стор. 106.

222
ду, несподіваного вчинку. Перед вами була жива людина
і разом високої вартости сценічний образ. І таких було
багато в сценічному надбанні Карпенка-Карого, особливо
у його власних п’єсах, де артист доповняв автора й тво-
рив разом з ним. Мартин Боруля, Калитка («Сто тисяч»),
Пузир («Хазяїн»), Павло Серпокрил («Понад Дніпром»),
Хома Нерук («Чумаки»), Пилип («Батькова казка»),
Терешко («Суєта»), Потоцький, а то й Шмигельський
(«Сава Чалий»), аж до епізодичних дідів («Наймичка»,
«Паливода XVIII століття») — кожному з їх артист надавав
індивідуальних рис і творив глибокі, живі образи. Його
Мартин Боруля вмів погодити свою примху чи слабість з
глибоколюдяною рисою ображеного людського достоїн-
ства. Калитка з вузьким, грубим практицизмом єднав оте
закохання до землі, що іноді підносило його до свого роду
поетичного натхнення. Знамениті монологи Калитчині
про землю Карпенко-Карий промовляв, справді аж зади-
хаючись од хвилювання («диханіє спирає»!), а ті моменти,
коли він лишався на кону вдвох з Копачем-Саксаганським,
давали чудовий артистичний дует, який, здається, можна
було без кінця слухати. Артист ніби йшов тут навзаводи з
автором, і те, що один давав у типових образах та поста-
тях, другий одягав у плоть і кров і показував живісіньких
людей. Забувалося, на його дивлячись, що це сцена, а не
шматок взятої просто з життя дійсности. Побут був най-
дужчою стороною в сценічному таланті Карпенка-Карого,
але не єдиною, і напр[иклад], пишний магнат Потоць-
кий чи ідеаліст Шмигельський («Сава Чалий»), такий
близький настроєм до пасії молодих літ Карпенкових,
Жадова, — ці образи показують, який широкий діяпазон
мав Карпенко-Карий як артист. Пам’ятаю, як його довго
не задовольняв актор, що грав Шмигельського, і як він
шукав, кому б оддати ролю Потоцького, щоб самому взяти

223
Шмигельського. І коли взяв, то Шмигельський наче спра-
вді на очах переродився й ожив, бо замість резонерських
промов почулися дійсно живі, глибоким переконанням
натхнуті прекрасні слова, які бриніли зовсім інакше, ніж з
чужих уст. Це вміння оживлювати навіть не ефектні ролі
свідчить про великий артистичний хист та добрі художні
засоби, які були у нашого артиста.
І як письменник-драматург, і як артист, Карпенко-
Карий був коштовним самородком у своїй натуральній,
мало що обробленій формі. Звичайно, якби він обробле-
ний був та вишліхтований, то сяйво од його було б ясніше:
в своїх творах він ширше міг би охопити життя й освітити
його глибше; здужав би, може, обійти і те фатальне не-
порозуміння, що виявилося було в його останніх творах
цілком чужим його тверезому талантові моралізуванням.
На жаль, такої витонченої шліхтовки не дали талановито-
му письменникові обставини життя і його як драматурга
треба брати такого, яким він був, і не вимагати від його
того, чого він дати не міг органічно. Бо й так багато він дав
нашому письменству, дуже багато — галерею своїх на довгі
ще часи невмирущих образів. Я не вагаюсь сказати, що іс-
торикові українського життя конче доведеться студіювати
Карпенкові твори і з них брати ілюстрації до своїх виснов-
ків, — так глибоко наш письменник зазирнув у життя і такі
художньо правдиві образи він вирізьбив. І Мартин Боруля,
і Калитка, й Пузир з усіма їх, мовляв, придомками — це ж
немов уламки з нашого недавнього ще минулого, яке само
стало історією й у цих образах немов створило собі тверді
пам’ятники. Не менш я певен, що «крилаті словечка» з
його творів, що перейшли вже в звичайну мову, довго ще
житимуть в устах у людей, які й не знатимуть, може, хто
саме їх пустив у світ, як не знають тепер авторів тих пісень,
що співають їх серед широких мас. А коли знайомість з

224
рідним письменством зробиться у нас не такою надзвичай-
ною річчю, як тепер, то ім’я Карпенка-Карого в загальній
стане пошані у того народа, якому він до останньої крихти
присвятив свою літературну працю. Це був глибокий, своє-
рідний талант, що вмів раз у раз лишатися самим собою, і
навіть торкаючись часом старих тем, він давав щось своє,
Карпенківське, — пив, як французи кажуть, з власної чар-
ки. А вже виміряти її й виважити, яка вона була завбільш-
ки, — це діло історії нашого письменства, де Карпенкові-
Карому приділено одну з найцікавіших взагалі сторінок…

Вітальна адреса бенефіціанта І.К. Тобілевича. Київ, 1904 р.

Передано у 1958 році А.А. Кресаном, зятем І.К. Тобілевича (м. Київ).
Фонди Кіровоградського обласного краєзнавчого музею
225
 ДОДАТКИ

АТТЕСТАТ № 61651

П
ред’явитель сего служивший секретарем Елисаве-
тградского Городского Полицейском Управлении
(sic!) Коллежский Секретарь Иван Карпович Т о -
б и л е в и ч 37 от роду лет, вероисповедания Православно-
го, имеет Орден св. Станислава 3 степени и знак Красного
Креста. Жалованья получил 250 руб. и столовых 250 руб.
Из дворян Киевской губернии. За женою его в Елисавет-
градском уезде при сел. Николаевке числится двести деся-
тин земли. Воспитание получил в Бобринецком Уездном
Училище и окончил полный курс наук. В службу вступил
в Бобринецкий Уездный Суд и определен Указом Херсон-
ского Губернского Правления с помещением в 3 разряд
Канцелярских служителей двадцать четвертого Января

1
Документ цей друкується тут без жадних одмін, опріч правопису.

226
Запрошення полтавського міського голови І.К. Карпенко-Карому
(Тобілевичу) на відкриття пам’ятника І.П. Котляревському
від 7 липня 1903 р. № 5300.
Фонди Кіровоградського обласного краєзнавчого музею

227
 І.К. Тобілевич
Передано у 1958 році А.А. Кресаном, зятем І.К. Тобілевича (м. Київ).
Фонди Кіровоградського обласного краєзнавчого музею

228
тысяча восемьсот шестьдесят четвертого года2. Исправлял
должность столоначальника по уголовной части с шестна-
дцатого Марта по четвертое Апреля тысяча восемьсот шес-
тьдесят четвертого года; по постановлению Бобринецкого
Уездного Суда, состоявшемуся 19 Мая 1864 года назначен
писцом крепостных дел 19 Мая 1864 года. Сверх обязан-
ности писца крепостных дел, назначен по постановлению
Уездного Суда 7 Июня к исправлению должности Столо-
начальника Уездного Суда по уголовной части 7 Июня
1865 года. Указом Херсонского Губернского Правления
от 26 Июня 1865 года перемещен Столоначальником
Елисаветградского Уездного Полицейского Управления.
По резолюции утвержденной г. Начальником Херсонской
Губернии 28 Июля 1866 года, сообщенной в предписании
Херсонского Губернского Правления от 30 Июля 1866 года
за № 3939, допущен к исправлению должности Секретаря
Елисаветградского Городского Полицейского Управления.
По резолюции утвержденной Начальником Губернии
5 Января 1867 года, переданной в предписании Херсонско-
го Губернского Правления от 7 Января 1867 года за № 68
за усердную и полезную службу утвержден в этой долж-
ности. Перемещен Секретарем Херсонского Городского
Полицейского Управления 8 Апреля 1868 года. Предпи-
санием Херсонского Губернского Правления 9 Октября
1869 года за № 4617 обратно перемещен в Елисаветград-
ское Городское Полицейское Управление. Указом Прави-
тельствующего Сената по Департаменту Герольдии два-
дцать первого Июня тысяча восемьсот семьдесят первого
года за № 141 произведен за выслугу лет в Коллежские
Регистраторы со старшинством с 24 Января 1870 года.
Указом Правительствующего Сената по Департаменту
2
Попередня служба Тобілевича (в ратуші тощо) не вважалася за державну і
через те її в атестаті не зазначено.

229
Герольдии от 3 Октября 1874 года за № 101 за выслугу
лет произведен в Губернские Секретари со старшинством
с 24 Января 1873 года. Указом Сената от 24 Июля 1877 года
за № 86 за выслугу лет произведен в Коллежские Секре-
тари со старшинством с 24 Января 1877 года. По положе-
нию Комитета г. г. Министров в 7 день Июня 1878 года
Всемилостивейше пожалован за отлично-усердную
и полезную службу по должности Секретаря Елисаветг-
радского Городского Полицейского Управления Орденом
Святого Станислава 3 степени 7 Июня 1878 года. По по-
становлению Главного Управления Общества попечения
о раненных и больных воинах 23 Августа 1880 года по-
лучил знак Красного Креста, Высочайше установленный
13 Марта 1879 года. В походах, под судом и следствием
и в отставке не был. В отпуску был с 9 Июня по 17 Августа
1876 года. Вдов. Имеет детей — сыновей: Назара родивше-
гося 1 Сентября 1874 года, Юрия, родившегося 17 Мая 1876
и дочь Ирину родившуюся 5 Февраля 1879 года. Дети веро-
исповедания православного находятся при нем. По резо-
люции Херсонского Губернского Правления состоявшейся
4 Октября 1883 года, согласно предложению г. Министра
Внутренних Дел от 25 Сентября 1883 года за № 2517 уво-
лен от службы. Настоящий аттестат выдан из Елисаветг-
радского Городского Полицейского Управления взамен
пришедшего в ветхость такого же аттестата, выданного
12 Декабря 1883 года за № 1380. Гор. Елисаветград Июня
21 дня 1902 года. Гербовый сбор в сумме 60 к. уплочен.
(Печатка) Вр. и. д. Елисаветградского
Полициймейстера
(підпис).
Секретарь Голембiовский.

230
 II3

Ш
ановний добродію!
Писати свою автобіографію не буду, бо
не хочу я смішить людей, нагадуючи їм своею
персоною «муравья» з криловської байки: «Какой-то му-
равей был силы непомерной».
Люде, надто люблячі рідне слово, прочитали мої
рукописи, захотіли їх надрукувать, а я — грішний чоловік
— на те згодився. Згодився — і каюсь.
Для чого друковано?
Надруковано 1200 пр[имірників] «Збірника» (3 п’єси)
і особо (четверта) 2400 пр. «Наймички», а розійшлося
за 3 роки так мало, що сором сказать. Та й те, що розійш-
лося — куповано здебільшого не в книгарнях, а в театраль-
ній касі, замість лібрето!
Де ж мої читателі?
Нема.
Якби не театр, то й до цього часу знали б про мої тво-
ри тільки близькі приятелі, котрим, звичайно, я б послав
по одному примірнику — «На спомин і незабуття».
Театральні рецензенти кажуть, що на мої п’єси тільки
тим і дивиться публіка, що актори дуже добре удають…
Театральний рецензент не єсть літературний критик —
я знаю. Яркий світ рампи міша рецензентові, ріже очі і
в його фантазії завжди перевагу мас актор над автором;
він (рецензент) завжди забуває, що актором керує суф-
3
Цей лист до невідомої особи знайдено серед паперів Карпенка-Карого
в брульйоні в двох редакціях, писаних поруч у звичайному зшиткові. Перша ре-
дакція, з силою виправок і перекреслена, містить дещо, що не ввійшло до дру-
гої, треба думати, остаточної. Друкуючи, беру ці місця в дужки. Дати немає,
але рік написання видко з самого змісту. «Збірник творів» Карпенка-Карого
надруковано 1886 р., — придавши 3 роки, матимемо 1889-й, якраз останній
рік, коли автор жив без виїзду на хуторі. Листа писано, виходить, 1889 року.
Правопис автора змінено на теперішній.

231
лерня, з котрої йому подають готові, прочувствовані речі
автора і що акторові зостається тільки (коли він талант)
під впливом власних нервів те саме, що автор пережив яко
творець — передать слухачам… І публіка рецензентам віре,
бо вона ще більше має право вбачати в театрі тільки твор-
чество актора… А чи була ж в літературнім стані справжня
критика на мої твори? Ні! Та й кому охота тратить працю
на критику того, кого ніхто не читає?
[То після всього цього — який же я драматург і
для чого та моя автобіографія? Для 30 приятелів, котрі
мене знають і без того… Щиро дякую Вам за Вашу ласку,
за Ваше хотіння познайомить публіку з моєю персоною.]
Написав чоловік, чи пак надрукував — чотири п’єси,
публіка його не читає, критика його обминає, театраль-
на рецензія шуткує, а він пише свою автобіографію!.. Ні,
не хочу!
Бажаю перш усього, щоб публіка познайомилася з
моїми творами не на театрі — куди йдуть слухать акторів
— а з книжки, котру читають ради автора. Як публіка буде
читать мене, тоді я напишу про себе; а тепер хто-небудь
прочитає автобіографію і спитає другого: «Хто то Карпен-
ко?» — «А Господь його знає», — скаже той другий. Все
це почуває душа моя і від думки однієї про такі розмови
— кров капає з мого серця.
Тим часом я не перестаю писать: друкувать же мої тво-
ри не маю охоти, — доволі того хабоття пліснявіє у книгар-
нях на полицях. У мене є ще не надрукованих п’єс чотири.
Дві з них: «Мартин Боруля», ком. в 5 д., і «Безталанна»,
драма в 5 д., йдуть на кону, а другі дві: «Чабан», драма
в 5 д., і «Не так пани, як підпанки», др. в 5 д, — не дозво-
лені цензурою «к представленню». «Чабан» не дозволен
навіть і до друку, а про «Підпанки» — не знаю, чи дозво-
лили б друкувати, я не питав. [Ще на одно Ваше питання

232
одповідаю: окрім напечатаних драматичних п’єс] єсть ще
мій маленький очерк у першій книжці «Ради» — «Ново-
бранець».
[Я живу на хуторі Надежда біля ст. Шостаковка Юго-
Западн. ж. дороги, на котрій я одбираю листи.
І. Тобілевич (Карпенко-Карий)].

III4
24 апр. 1905
Вечір 10.20
Прийшла охота.
Велика і важка задача захопить всі сучасні течії, бо їх
багато: і річки і річечки, і струмки і струмочки, і калюжі і
твань — чого тільки нема.
Настрій — істерія.
Критика того, що є, і політиканство — стало над усе.
Маса людей не розуміє, чого хоче, а говоре про все з
самопевністю.
Ніхто не знає, що робить помимо критики існуючого
ладу, ніхто не знає, щó робить… Одно: незадоволення й
обвинувачення тих, хто інакше дума.
Все втомилось, танцюючи на ступі, мов мокре просо
товче на пшоно.
І сміх і сльози!
Жить справді погано, неможливо… А талантів, творя-
чих життя — нема; балабайок багато, але на балабайках
можна заграть тільки: «на что было огород городить»…
Оце основний тон картини сучасного життя, яке я хочу
намалювать, та не знаю, чи зможу.
Комедія «Старе гніздо» наробе мені клопоту. Я не хочу
сміятись, я плакать хочу через сльози, але думаю — най-
4
Цей неначе виривок із щоденника вписано в зошит, у якому маємо й початок
«Старого гнізда», перед текстом комедії. Уривок показує, під яким настроєм
і з якими завданнями брався автор до останньої своєї п’єси.

233
дуться люде, які, подібно очумілому Робесп’єрові, лічать
себе «єдинственними, чистими, непогрішимими, несрав-
ненними», що не можуть ні грішить, ні помилятись. Таких
нині немало. Від них буде й хула.
Нехай.
Я битописатель і думаю, що комедію цю оцінують
краще своїх батьків, дядьків і старших братів ідучі за нами
покоління. Народ сьогодні служить тільки покришкою,
всі всього хочуть тільки для себе, а бідний темний стра-
ждущий народ зостанеться ззаду і надалі, як він зостався
скрізь, во всім світі: балабайки грають, а народ платить!
Переповнений жовчю страждання, приймаюсь за ко-
медію «Старе гніздо».

Примітки
Книга виходила друком:
Єфремов С. Карпенко-Карий (Ів. К. Тобілевич).
— Київ; Ляйпціг: Українська накладня, [1924]. — 113 с.
(Серія «Загальна бібліотека. Літературні характеристики
українських письменників», вип. 7). Того ж 1924 р. переви-
дано видавництвом Сорабкоп у Києві.
Єфремов, Сергій. Вибране: Статті. Наукові розвідки.
Монографії. / Упорядник, передмова та примітки Е. Соло-
вей. — К.: Наукова думка, 2002. — 760 с. Текст та примітки
Елеонори Соловей подаємо за цим виданням.
…раз добром налите серце… — Єфремов цитує в дещо
зміненому вигляді рядки з поеми Шевченка «Сон»:
Раз добром нагріте серце
Вік не прохолоне!
Чайківський (Чайковський) Андрій Якович (1857-1935)
— український письменник і громадський діяч, орга-
нізатор товариств «Просвіти», «Січі», «Відродження»
у Бережанах, Самборі, Коломиї. Автор повістей, оповідань

234
і спогадів з галицького життя та романтико-патріотичних
творів про козаччину.
Цеглинський Григорій Іванович (1853-1912) — україн-
ський громадський діяч, педагог і письменник. Редактор
журналу «Зоря», організатор театру «Руська бесіда», автор
комедій «На добродійні цілі», «Соколики», «Шляхта
ходачкова».
…Франків колективний Довбанюк… — мається на ува-
зі оповідання І. Франка «Довбанюк» (1886, згодом увійш-
ло до збірки «В поті чола», Львів, 1890); заголовний герой
— вкрай зубожілий шляхтич, зарозумілість і пиха якого
справляють трагікомічне враження; події польського повс-
тання 1863 р. сколихнули в нього надії, що й на Галичину
«нам Польща вернеся!».
…сидіти на чинші… — Чинш — форма оренди пансь-
кої чи державної землі, користування на певних умовах:
чинш платився у формі натурального оброку або грошової
ренти. Система чиншового землекористування являла
собою по суті ту ж таки панщину.
..мафусалові роки — від імені Мафусала (Мафусаїла),
благочестивого допотопного патріарха, що жив довше
за всіх людей: 969 років. Його ім’я набуло поширення
на означення довгого віку.
Жураховський Данило Данилович (? — 1867) — укра-
їнський актор і антрепренер. Мав власну трупу, з якою
виставляв усі відомі на той час українські п’єси на Лівобе-
режжі, у Криму та на Кубані.
…неодмінні «субітки» — альфа і омега тодішньої на-
уки… — «Субітки» — суботні покарання учнів за провини
протягом тижня. Докладніше див. у монографії Єфремова
«Іван Левицький-Нечуй», розділ І — «Життя Івана Леви-
цького».

235
 Пильчиков Дмитро Павлович (1821-1893) — українсь-
кий педагог і громадський діяч, член Кирило-Мефодіївсь-
кого братства, приятель Т. Шевченка. Єфремову належить
стаття «До біографії Дмитра Пильчикова» (Рада. — 1908.
— № 114).
…його п’єса — «Микита Мельниченко»… — Назва
п’єси кілька разів змінювалася: «Микита Мельниченко»,
«Семен Старастенко». Врешті усталилася назва «Микита
Старостенко».
Смоленський Леонід Анастасович (1844-1905) — укра-
їнський педагог і громадський діяч, один з керівників
Української Громади в Одесі.
Менчиць Володимир Амвросієвич (1837-1916) — укра-
їнський громадський діяч, етнограф; член петербурзької
української громади у 60-ті роки та елисаветградської
у 80-ті. Його фольклорні записи М. Драгоманов включив
до збірки «Малороссийские предания и рассказы» (1876).
Олдрідж Айра-Фредерік (1807-1867) — негритянський
актор-трагік. Гастролював у європейських країнах, особли-
вий успіх мав у Росії. У Петербурзі познайомився і заприя-
телював з Т. Шевченком, який відвідував усі його вистави
і намалював відомий портрет актора. У 1861-1866 рр.
Олдрідж побував на гастролях у Києві, Харкові, Одесі,
Житомирі та Єлисаветграді. Був знайомий з М. Щепкіним,
П. Садовським та іншими діячами російської та українсь-
кої культури.
Ващенко-Захарченко Андрій Єгорович (1815 —?) —
український письменник, театральний діяч і критик.
У 40-50-х роках XIX ст. виступав з власною трупою
на Україні, в Курську, Орлі тощо. Його водевілі та фарси
(«Оказія з Микитою», «Один порадував, другий потішив»,
«Оглядівся як наївся» та ін.) входили до репертуару бага-
тьох професійних і аматорських театрів.

236
 …заборонену цензурою п’єсу Львова «Свет не без доб-
рих людей»… — Львов Микола Михайлович (1821-1872)
— російський драматург. Згадувана Єфремовим комедія
М. Львова, найбільш відома в доробку автора, викриває
тогочасне чиновництво та його побут: хабарі, підкуп,
сваволю. Наступні п’єси, що вже не мали цього струменю,
не мали й такого успіху.
…обидва «Шельменки»… — комедії Г. Ф. Квітки-Ос-
нов’яненка «Шельменко, волосний писар» (1831) та «Ше-
льменко-денщик» (1838).
Домонтарський — від домонтар — домосід.
Решетников Федір Михайлович (1841-1871) — російсь-
кий письменник. Згадувана повість «Підлипівці» (1864),
що викликала свого часу гострі суперечки поміж російсь-
кою ліберальною та демократичною критикою, має риси
етнографічного нарису і змальовує втечу найзлиденніших
селян до міста та виникнення напівпролетарської армії
бурлацтва.
…«Книжка чеков» Гл. Успенського… — Це оповідання
Г. І. Успенського (1843-1902) належить до циклу 1870-х ро-
ків «Нові часи, нові турботи» і присвячене проникненню
в пореформене село буржуазного підприємництва.
Єлисеєв Григорій Захарович (1821-1891) — російський
публіцист. Рубрику «Внутреннее обозрение» вів не в «Оте-
чественных записках», а в журналі «Современник»; «Оте-
чественные записки» редагував разом з М. О. Некрасовим
та М. Є. Салтиковим-Щедріним з 1868 р. (пізніше також із
М. К. Михайловським).
Енгельгардт Олександр Миколайович (1832-1893) —
російський публіцист, учений-агрохімік, професор хімії
Рільничого інституту в Петербурзі. Цикл художньо-публі-
цистичних нарисів у формі листів «З села» відбив широку
картину життя пореформеного села і користувався знач-

237
ною популярністю, що дало підставу звинуватити автора
в антиурядовій діяльності.
Стешенко Іван Матвійович (1873-1918) — українсь-
кий літературознавець, письменник, перекладач, громад-
сько-політичний діяч.
Социніянт — від социніянство — раціоналістичний
напрям серед протестантів-антитринітаріїв; назва похо-
дить від імені його засновника Ф. Социна.
Арабажин Костянтин Іванович (псевдонім Недоля,
1865-1929) — український та російський літературозна-
вець, письменник. У 80-ті роки контактував з І. Франком,
М. Павликом, останнього залучив до співробітництва в пе-
тербурзькій газеті «Северный курьер», коли був її редакто-
ром. Автор статей про Т. Шевченка, віршів, драматичних
творів.
Мірбо Октав (1848-1917) — французький письменник,
автор романів, оповідань, п’єс. П’єси «У золотих кайда-
нах», «Лихі пастухи», «Справи є справи» містять гостро-
сатиричне зображення влади грошей. Українською мовою
Мірбо перекладали Б. Грінченко, М. Вороний, Н. Романо-
вич-Ткаченко та ін.
Аптон Сінклер (Сінклер Ептон-Білл, 1878-1968) —
американський письменник. Згадуваний роман «Нетрі»
(«The Jungle», 1906) відбив прилучення автора до соціалі-
стичного руху в США, змальовує рабську працю на ското-
бійнях Чикаго, трагічні долі пролетарів, шляхи зростання
їхньої свідомості. Український переклад роману, надруко-
ваний у ЛНВ 1908 р., здійснив М. Левицький. Того ж року
у Києві вийшов окремим виданням.
…la plus belle Þlle du monde ne peût donner plus, qu’elle
a… — найвродливіша дівчина світу не може дати більше,
ніж вона має (фр). Джерелом вислову є комедія А. де Мюс-
се «Carmosine».

238
 … zwei Seelen leben, ach, in meine Brust… — «Та дві
душі живуть у мене в грудях…» (нім.). Єфремов цитує,
явно з пам’яті, трагедію Й.-В. Гете «Фауст» (Ч. І, «За місь-
кою брамою»).
Дорошенко Дмитро Іванович (1882-1951) — україн-
ський історик і громадський діяч. Очолював Українську
студентську громаду у С.-Петербурзі (1903), був секретарем
журналу «Украинский вестник» (1906). Член Центральної
Ради, міністр іноземних справ за Гетьманщини. У 1919 р. —
емігрував.
Еркман-Шатріан — літературне ім’я французьких
письменників Еміля Еркмана (1822-1899) та Шарля-Луї-
Гратьєна-Александра Шатріана (1826-1890). Автори чи-
сленних оповідань, повістей, романів, перейнятих протес-
том проти мілітаристської політики Другої імперії, ідеями
Великої французької революції, увагою до народного
побуту. Саме цим їхня творчість приваблювала
М. і З. Левицьких, І. Белея — українських перекладачів Ер-
кмана-Шатріана. Згадувана Єфремовим мелодрама «Друг
Фріц» (1876) є сценічним варіантом однойменного рома-
ну; згодом П. Масканьї створив на цій основі оперу.

Візитна картка Н.І. Тобілевича – сина І.К. Тобілевича.

Передано у 1958 році А.А. Кресаном, зятем І.К. Тобілевича (м. Київ).
Фонди Кіровоградського обласного краєзнавчого музею

239
І.К. Тобілевич у ролі Янкеля у виставі «Судженої конем не об’їдеш»
за п’єсою «Наш друг Фрітч», 1896 р.
Передано у 1958 році А.А. Кресаном, зятем І.К. Тобілевича (м. Київ)
Фонди Кіровоградського обласного краєзнавчого музею

240
 ПОЗДНИЙ РЕАЛИЗМ

Из рукописи Д.И. Чижевского

«Украинская литература и культура»1

1
Рукопись представляет собой лекционный курс, читанный Ч. в начале 50-х гг.
в Гарвардском университете. Правописание – Чижевского, никаких исправле-
ний не внесено. Владимир Янцен.
 Меморіальна
дошка роботи
скульптора
Віктора
Френчка,
(м. Кіровоград
2008 р.)

Дмитро Іванович
Чижевський під час
лекції. Фото із зібрання
В. Янсена
(м. Галле, Німетчина)

242
1
Поздний реализм – поколение, выступившее после
1875 г., уже совершенно свободно от элементов рома-
нтического мировоззрения. Кроме того, оно в значи-
тельно большей степени находится под влиянием русской
литературы, в частности, реализма 60-х годов. Поэтому
здесь с гораздо большей силой слышны ноты социальные
и политические – литература, как и в России, становится
«служанкой политики» – современники того времени
говорят: «служанкой народа».
Украинский реализм во всяком случае весьма сущес-
твенно отличается от русского. Политически и социально
его представители гораздо более умеренны, – здесь есть
народолюбие, но нет настоящего народничества, есть же-
лание социальных и политических реформ (среди послед-
них во всяком случае значительную роль играет равнопра-
вие национальностей), но нет социализма.
Существенно и понимание «службы народу» – укра-
инская литература в значительной части становится
литературой для народа, – с этим связано и дальнейшее
сужение тематики и лексики и дальнейшее понижение
уровня, – не художественного, конечно, но интеллектуаль-
ного уровня литературы.

243
 Очень видную роль играют внешние обстоятельства
– указ 1876 г., часто называемый «Эмский указ», запрети-
вший в пределах Империи всякие публикации на украин-
ском языке – фактически это вскоре свелось к тому, что
украинские книги (исключительно беллетристика) печа-
тались русским правописанием, но, конечно, под особо
внимательным присмотром цензуры. Многое приходилось
печатать за границей – в Галиции, – но ввоз украинских
книг из-за границы был абсолютно воспрещен, – многое
из произведений украинской литературы появлялось в
России только нелегально. – Были совершенно запрещены
украинские спектакли и концерты. Это привело к тому,
что украинский театр существовал долгое время только
в столицах, – Петербурге и Москве, где действительно
прекрасные украинские труппы встречали восторженный
прием. На некоторых концертах на Украине даже украинс-
кие народные песни исполнялись во французском перево-
де! – Наконец, был смещен с кафедры древней истории в
Киеве и выслан за границу один из руководителей украин-
ского движения, проф. М. Драгоманов (именно за гра-
ницей он мог показать, что его политическая программа
ничего общего не имеет с радикализмом русских неле-
гальных партий). – Наконец, был закрыт так называемый
юго-западный отдел Императорского географического
общества, который только что начал издавать ценнейшие
материалы по украинскому фольклору (вышло 8 томов),
собранные им материалы были конфискованы.
Положение украинцев оказалось хуже положения ка-
кой-либо иной нации в России! Кстати, смещение Драго-
манова и другие меры привели также к тому, что занятие
украинскими проблемами стало рассматриваться почти
что как преступление: очень многим ураинцам был совер-
шенно закрыт доступ на университетские кафедры, если

244
они не могли достичь этого «обходным путем», работая
сначала над темами не-украинскими (такова, например,
история известного этнографа Сумцова и др.).
Украинская жизнь с этого времени стала вообще неле-
гальной: единственными политическими организациями,
которые брали на себя и функции издательские, иссле-
довательские и т.д. были так называемые «Громады»,
т. е. нелегальные кружки, отличавшиеся от студенческих
политических кружков только тем, что в их состав входили
люди старшие и часто занимавшие очень видное положе-
ние (профессора, юристы, судьи и т.д.). Собственно поли-
тическая деятельность была заменена культурной. В Киеве
удалось издавать научный журнал, в котором под видом
этнографических очерков печатались украинские литера-
турные произведения, там же усилиями членов Громады
был составлен украинский словарь, изданный позже Грин-
ченком и удостоенный премии Академии наук и т.д.
За границей России было возможно издание журна-
лов, в которых украинцы из России часто и печатались. Но
там это время оказалось «пустым», долго отсутствовали
крупные таланты, а иногда и вообще хорошие писатели...

2
Представители позднего реализма (только главные):
Нечуй-Левицький (1838–1918)
Панас Мирний (Рудченко – 1849–1920)
Борис Гринченко (1863–1910)
М. Кропивницький (1840–1910)
И. Карпенко-Карий (Тобілевич – 1845–1907)
М. Старицький (1840–1904)
Иван Франко (1856–1916)
Из них из Западной Украины только Франко.
[…3 — 6…]

245
7 М. Кропивницький (1840–1910) – талантливый актер,
начал как актер в Одессе, после запрета украинского
театра – в Галиции, а вскоре со своей труппой играл в
столицах России и имел огромный и заслуженный успех.
Писал, как кажется, в первую очередь для собст-
венных театральных нужд: 44 пьесы и несколько стихо-
творений (частью низкого разбора «Бичок», вертевший
хвостом, который хозяин отрубает «по самiсiнькiї птрутi,
а вiн i тим цурпалком круте...». Его комедии и трагедии
одинаково примитивны, написаны очень простым языком
не без вульгаризмов, всегда с обильными этнографичес-
кими сценами, «спiвами та танцями». Отдельные сцены
даже мало связаны друг с другом. Юмористические сцены
и комические типы – шаржированы, трагические – «мело-
драматичны» до крайности (пьесы: «Глитай, або ж па-
вук», «Олеся», «Титарiвна», комедия «По ревизiї» и т.д.).
Сюжеты очень часто заимствованы из народных песен или
у Шевченка («Дай серцю волю, заведе в неволю»).

8
Гораздо выше пьесы Ивана Карпенко-Карого
(Тобiлевич, 1845–1907), как и Кропивницький из
Херсонской губернии. Служил чиновником в поли-
ции, но когда стал писать украинские пьесы, был уволен,
выслан и даже отдан под надзор полиции (1883). Работал
как кузнец, но затем мог вернуться к себе на хутор около
Елисаветграда. Как и оба его брата Садовський и Саксаган-
ський – прекрасный артист. Несомненно ряд его пьес воз-
ник из практического театрального интереса – из желания
иметь хороший репертуар.
Его пьесы содержат обычно известные моральные
и социальные мотивы и некоторую поучительную тен-
денцию, высказываемую по большей части довольно
примитивно и нетеатрально каким-либо из «резонеров»,
участвующих в пьесе. Ход действия довольно прост и, хотя

246
Карпенко-Карий имеет достаточно знания сцены, чтобы
не проводить действия совсем примитивно, он почти
никогда не может дать убедительной мотивировки дейс-
твий – герои действуют как герои, отрицательные типы
слишком уж черны, скупец гибнет от собственной скупо-
сти, но без сколько-нибудь убедительной мотивировки и
т.д. Все-таки в изображении хороших артистов, как сам
автор и его братья, некоторые типы, хотя и нарисованные
с примитивной односторонностью, производили сильное
впечатление.
Пьесы Карпенко-Карого – бытовые и исторические.
В первых выступают, кроме крестьян, еще помещики из
крестьян, редко интеллигенты, нарисованные уже совер-
шенно бесцветно.
Вот образцы – наиболее известные его пьесы – ставя-
щиеся на сцене до наших дней. Социальные их тенденции
кажутся приемлемыми и сейчас...
«Мартын Боруля» история богатого крестьянина, ко-
торый хочет доказать свое дворянское происхождение (ме-
лко-шляхетское), тратит массу денег на ведение процесса,
ссорится со старыми друзьями, не хочет выдавать своей
дочери за недворянина. В конце пьесы, однако, раскаива-
ется и даже сжигает соблазняющие его документы о своем
дворянстве. Мартын –целостный тип обрисован ярко – все
остальные герои совершенно бледны и невыразительны.
«Хазяїн» – конец жизни разбогатевшего скотовода,
целиком охваченного страстью накопления и даже запута-
вшегося в каких-то не совсем чистых делах. Заболев, он не
хочет отказаться от продолжения своей деятельности, бо-
лезнь обостряется, пьесу кончает диагноз врача: «хазяїн»
не проживет дольше 2–3-х дней... И «хазяїн» изображен
рельефно, – хотя его поведение во время болезни очень
плохо мотивировано и кажется маловероятным. Его жена,

247
дочь-идеалистка, влюбленный в нее учитель Калинович,
помещик-украинец – все «положительные» типы – просто
резонеры, проповедники примитивной морали и не менее
примитивного национализма. Хорошо изображены только
служащие «хазяїна», обманщики и воры, наживающиеся
на службе у него. Хотя они, пожалуй, слишком уж карика-
турны.
«Суєта» – история крестьянской семьи, дети которой
получили хорошее образование, один из них («положи-
тельный тип») работает в деревне на земле, второй стал
чиновником и женился на довольно пустой девушке, тре-
тий – учитель гимназии, позже инспектор, женат на до-
чери генерала, он скрывает от жены свое происхождение
(генерал оказывается позже посвященным в эту тайну и
относится даже с особым уважением к сыну крестьянина,
достигшему социально сравнительно высокого положе-
ния). Кроме того еще дочь, кончившая гимназию, оста-
ющаяся у брата в деревне. Может быть, и естественный
конфликт между родителями и ушедшими в город детьми
разработан в ряде карикатурных сцен. Снова – брат-крес-
тьянин – резонер, читающий всем довольно примитивную
мораль. Из участников пьесы, ее героев ни один не обри-
сован сколько-нибудь ярко.
Карпенко-Карий написал и несколько исторических
пьес. Одну на тему пьесы Костомарова «Савва Чалый».
Савва у Карпенко-Карого уходит от повстанцев, желая
успокоения Украины, а не вечной борьбы с поляками.
С поляками у него, собственно, нет никаких конфликтов
и его сомнения в правильности своего пути только очень
слабы. Его жена полька, Зося, совершенно разделяет его
взгляды... Его убивают его бывшие соучастники — с моти-
вировкой, напоминающей (в летописи) аргумент Сирка за
необходимость избиения украинских пленных в Крыму,

248
которые пожелали там остаться... Пьеса очень драматич-
на, но очень слаба. Все действующие лица говорят языком
современных крестьян: конечно, поляки на украинской
сцене должны говорить по-украински, – но иным стилем.
Исторической обстановки нет. Психологически ни один
из поступков Саввы не выяснен. Ряд типов (два польских
шляхтича) совершенно нехудожественно карикатурны.
Есть у Карпенко-Карого и пьесы примитивно акту-
альные. Такова, например, пьеса о кооперации (!) «По над
Днiпром». Здесь изображена борьба крестьянина-коопе-
ратора с жителями деревни, его не понимающими или
(купцы!) даже чувствующими свои интересы находящи-
мися под угрозой. Пьеса имеет два варианта окончания: в
одном идеалист-кооператор, оставленный всеми, умирает,
в другом – деревня процветает под действием работы
кооператива.
Такие внелитературные мотивы иногда руководи-
ли Карпенко-Карым и в других случаях, – так в «Суете»
он вставил совершенно излишний, в некоторой степени
поучительный, но крайне замедляющий действие третий
акт, м.б., из интересов театра.
Отдельные удачные типы, сцены, диалоги не искупа-
ют всей слабости пьес Карпенко-Карого. Но они во всяком
случае бесконечно выше тех многочисленных пьес «Гар-
кун-Задунайських» (как назвал один украинский писатель
20-го века бездарных артистов и авторов украинского
театра), которые заполняли украинские сцены почти до
революции.

9
Кратко можно упомянуть М. Старицького
(1840–1904).

249
Дмитро Іванович Чижевський (23.03 (05.04).1894 — 18.04.1977)
— філософ, історик, славіст, гуманітарій-енциклопедист; яскрава
самобутня людина, вчений, наділений неабиякими талантами і
безоглядно відданий науці. Народився в Україні в Олександрії (нині
— Кіровоградська обл.), вважав себе українцем, але майже все своє
життя жив і працював за кордоном — так йому судилося.
За кордоном — у переносному сенсі — він знаходиться і зараз. Адже
більшість його наукових творів досі не переведені і не видані укра-
їнською мовою. Тим часом його внесок не тільки в українську, а й у
світову культуру вельми помітний.
Осип Данько (США), написав так: «Якщо б хтось зробив серйозну спробу
дослідити те, який внесок українці за кордоном внесли у світову
науку, немає сумніву, що найбільш визначне місце серед невеликої
групи українських вчених, що зробили такий внесок, належало б
професорові слов’янської філології Гейдельберзького університету
(Німеччина) та директору Інституту славістики того ж університету
Дмитру Чижевському. А що стосується славістики, то професору
Чижевському належить тут найвидатніше місце не тільки серед
українських науковців, а й серед славістів західного світу взагалі».
З 1949 року по 1956 рік Дмитро Чижевський був викладачем Гарвардсь-
кого університету в США, де читав російською мовою курс «Історії
української культури», уривок з якого для нашого видання, за
автографом, що зберігся у його приватній колекції, підготував Воло-
димир Янцен.
До відома:
Владимир Владимирович Янцен родился в 1954 году в Челябинске в
русско-немецкой семье. В 1980 году закончил философский факуль-
тет Ленинградского университета со специализацией по эстетике и
современной зарубежной философии (ученик Ю.В. Перова, М.С. Ка-
гана и М.А. Кисселя). В том же году эмигрировал в Германию, где
до 1992 года был ассистентом кафедры истории философии при
университете города Галле на Заале. В 1986 году защитил в Ленин-
градском университете кандидатскую диссертацию по современной
немецкой философии (о философской герменевтике Х.-Г. Гада-
мера). Последнее место работы: Институт философии Чешской
Академии наук в Праге (до конца марта 2009 г.).
В настоящее время – свободный публицист, автор биографических
исследований о Д.И. Чижевском (Материалы к биографии, М. 2007;

250
 Неизвестный Чижевский: обзор неопубликованных трудов. СПб,
2008) и около 50 работ по современной западноевропейской фило-
софии, германославике, российской философии 20 века и наследию
российской эмиграции в немецких, американских, швейцарских,
израильских, чешских и польских архивах. Собиратель и владелец
частной библиотеки и архива российской и украинской эмиграции в
городе Галле на Заале (Германия).
Историческая библиотека сайта «К правде – вместе!»
http://ru.peresunko.com/article/showcat/history_lib/page/3

Софія Тобілевич, Лесь Курбас на Хуторі Надія.

Фото 20-х років

251
252
УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР В ЄЛИСАВЕТІ
Олександр Шульгін

Із спогадів
1969
О.Я. Шульгін

254
К
оли згадуєш життя батька в молоді роки, коли
переглядаєш його історичні праці, коли знаєш, як
глибоко захоплювала його історія України, як він
прагнув з’ясувати все зло, що Москва їй принесла,— можна
дивуватися, що його наукова праця так рано увірвалася.
Але я вже згадував, що здоров’я його було підірване. Не-
забаром після одруження в нього навіть почалася туберку-
льоза, і він з мамою їздив за Волгу «на кумис» (кобиляче
молоко), що ним тоді лікували хворих. Туберкульоза залі-
кувалася, ні одному з дітей він її не передав, але слабість,
швидка втома лишилися.
Але не це одно стало на перешкоді до його наукової
праці. Він був «неблагонадежный». Жити вічно на випад-
ковий і мізерний заробіток від приватних лекцій було
тяжко.
І тут з’являється несподівана пропозиція: родина Шу-
льгиних була досить тісно зв’язана з проф. Бунґе, що був
у той час міністром фінансів. Людина ліберальна і поря-
дна, він вирішив допомогти батькові та призначив його
на контролера Державного Банку в Єлисаветі. З матеріяль-
ного боку це була добра посада, контролер у цій установі є
другою особою після директора. Але ця нова сфера діяль-

255
ності була чужа батькові, а їхати до Єлисавету, провін-
ційного міста, відриватись від Громади, від «Киевской
Старины», від книжок було не легко. Та батько погодився.
Десь літом 1894 року він мусів поїхати спершу до Кремен-
чука на Полтавщині, де при тамошньому банкові вивчив
нове діло. Мама з Сохвиного їздила до нього зі мною.
Незабаром […] всі ми переїхали до Єлисавету, чи офі-
ційно — до Єлисаветграду.

РОДИННЕ ЖИТТЯ

80
-і та 90-і роки 19 століття — це сумний час все-
російської реакції доби Олександра III. Рево-
люціонери, яких не покарано, ледве животіли
та масово йшли на еміграцію. Громадське життя як укра-
їнське, так і російське навіть зовсім притихло. На цьому
тлі народився в громадянстві якийсь песимізм, або скор-
ше його охоплювала нудьга. Найкраще в Росії ці настрої
виявив Чехов, безперечно один з найбільш талановитих
російських письменників, який, до речі, походив з межової
смуги між Україною та Росією. Сумно було скрізь, а особ-
ливо на провінції. І не одна інтелігентна людина, потрапи-
вши в якийсь глухий куток, в повітове чи навіть губернія-
льне місто морально загибала. Найчастіше все кінчалося
картами та пияцтвом…
«Три сестри» Чехова мріяли все — «в Москву! в Мос-
кву!», і так само, опинившись в Єлисаветі, мріяв певно й
батько про Київ, а мати про своє улюблене село, про своїх
приятелів селян, де завжди вона знаходила себе та знала,
що робити, що говорити. І перше моє враження від шести
років нашого перебування в Єлисаветі, що там батькам
було зле. «Зло» це було відносне: тепер, перечитуючи того
ж Чехова, дивуєшся, чому всі герої в нього так стогнуть?..
Бо коли порівняти ті часи з тим, що після огорнуло як

256
Я.М. Шульгін

257
О.О. Русов

258
Україну, так і Росію, то ще був тоді рай. Але щастя не є річ
об’єктивна; воно в нас, і все залежить від нашого внутріш-
нього життя, від нашої життьової енергії. Але саме у людей
тих часів цієї енергії й бракувало, і вони таки й справді
були нещасливі. А самогубства серед молоді були аж надто
численні…
Єлисавету батьки не любили, а під їхнім впливом і ми,
діти. Херсонщини ми властиво не знали. Тільки один раз,
коли я був зовсім малим, ми не поїхали на літо до баби,
а лишилися під самим Єлисаветом, де найняли гарне по-
мешкання у місцевих дідичів Мар’яновичів, з якими зго-
дом батьки нав’язали дружні відносини. Там була велика
садиба, може, навіть ліс, не пригадую гаразд. Але херсон-
ських степів, з їхніми незчисленними глибокими балками,
що перетинають безкраї степи, що в них сховалися понад
річечками довжелезні, гарні та великі села, — цієї Херсо-
нщини я тоді не знав. Тільки значно пізніше, — про це ще
згадаю, — вже дорослим я об’їхав кіньми цю прекрасну
країну, пізнав її, а за тими степами сумую на чужині так
само, як і за зеленою Полтавщиною…
Ми не любили Єлисавету, чи як ми тоді говорили Єли-
саветграду. Місто було невелике, але й не таке мале. Це,
очевидно, на Херсонщині був поважний центр. Головна
вулиця перерізувала все місто та звалася, здається, «Боль-
шой проспект», на якому стояв і собор. А посередині підхо-
дила до цієї артерії Дворянська вулиця, де були найкращі
крамниці. Великих, навіть двоповерхових будинків було
дуже мало. Садків, певно, було багато, але вони не виходи-
ли на саму вулицю, як у Києві.
Населення складалося з великої кількости урядовців,
часто росіян або зрусифікованих малоросів, з міщанст-
ва, яке говорило здебільша мішаною мовою, та з великої
кількости євреїв, ремісників і комерсантів. Але це був і

259
військовий центр, принаймні там була юнкерська кінна
школа. Присутність юнкерів, а особливо старшинства, теж;
надавала якогось характеру місту.
Але від цієї всієї людности батьки були досить далекі.
Спершу вони пробували запрошувати до себе урядовців
того ж банку, де служив батько. Дуже гостинно їх прийма-
ли в себе… Але чим більше їх пізнавали, тим менш і менш
ними цікавились, а пізніше майже ніхто з тих урядовців
у нас не бував. Хіба що запрошували їх на ялинку, та й
то більше задля їхніх дітей, яких мама бажала чимсь пора-
дувати.
Тільки з першим своїм директором Слободзінським,
людиною інтелігентною, батько був справді в добрих від-
носинах. Але Слободзінського скоро кудись перевели, а до
нового директора, певно афериста, батько ставився з ве-
ликим застереженням. Чим далі більше він відчував свою
самотність серед тих урядовців, які жили своїми малень-
кими інтересами, пльотками, іноді доносили начальству
один на одного. Грали звичайно в карти, а дехто й пив…
Не було там ані одної дійсно інтелігентної людини, з
якою можна було б одвести душу. Не кажу вже, що не було
нікого, хто б цікавився українською справою, а багато се-
ред них було зайд з півночі.
Сама банкова праця незвичайно не подобалася бать-
кові: фінансові справи лежали цілком поза сферою його
інтересів. Не думаю, що він дуже добре їх розумів, хоч як
людина сумлінна, прагнув виконувати справи досконало.
Йому до того доводилося бути в постійному контакті з від-
відувачами, які часом йому страшенно обридали…
Додому приходив батько десь біля 3-4 години, ви-
снажений і знервований… «Скучная история» — А.П. Че-
хов! але постає питання, чому ж: другу половину дня він
не використовував для себе? Чому не писав своїх нових

260
праць і тим не розважав себе самого? — Дещо, правда,
писав, наприклад, про свою пригоду в Парижі, коли він,
як я вже згадував, опинився в паризькій тюрмі (в «Літе-
ратурно-Науковому Віснику»). Але писав мало. Звичайно,
для наукових дослідів не було варстату праці, хоч він все
ж мав добірну бібліотеку та посідав засоби, щоб купувати
нові книжки.
Але у людей цієї доби, особливо на провінції не було
головного — енергії. Батько ж до того, як я вже не раз
писав, втратив здоров’я. А до того не мав у своїх жилах
тієї селянської крови, тієї невсипущої сили життєвої, яку
нам, його дітям, передала наша дивовижна баба-селянка.
Тільки «її коштом» сам я в мої літа можу ще в бюрі сидіти
шість годин та ловити час для своєї громадської, літера-
турної та наукової праці… Та й часи інші, і всі ми тепер
люди «загартовані»… Не дивно, що батько був сумний.
Мрії про університетську кар’єру були давно забуті, життя
програне…
Але сумною була й мама… Трудно сказати — чому?
В великій мірі це пояснюється її незвичайною нервовістю,
яку в ті часи лікарі не вміли гаразд лікувати. Вона дуже
погано спала, а від найменшого звуку прокидалася. Однак
цим усього пояснити не можна: велику ролю відогравало
нудне життя в Єлисаветі, відсутність справжньої громад-
ської діяльности, яка для її гарячої, високоідейної натури
була така потрібна. Там, на селі, вона знаходила якесь
задоволення та ставала зовсім іншою людиною, особливо
як згадувала часи своєї праці в школі.
Сумно було, але не безнадійно. Як далі побачимо, і
в Єлисаветі знаходили батьки іноді собі відраду, а крім
того їхнє життя наповнювали діти, наші родинні радощі,
як часом і родинні турботи.

261
 Але настрої батьків відбиваються завжди на дітях.
Сам я до літ 12 був досить кволою на вигляд дитиною,
хлоп’ячих забав, бійок уникав і не любив. Волів більше
бути в товаристві сестри Надії та її приятельок. Що мене
часом так турбувало? І сам не знаю. Але пригадую собі, що
коли мені було шість років, я сидів іноді на своїй гойдалці
в якомусь пригніченні та все говорив: «Треба все сказати».
Але що? — Я не знав. — «Скажу, коли мені буде 12 років,
ні, коли десять, або одинадцять». Чи в людині в основу
закладений цей сум, якісь передчуття? Чи це якась особли-
ва чутливість, яку я назавжди унаслідував від мами? Іноді,
як я грався біля дому, якісь пані зупинялися коло мене
та говорили: «Які в цієї дитини дивні очі, такі сумні…»
Пригадую, що в сестри Надії може було ще більше цього
песимізму, ніж у мене, і вона з плачем говорила про віч-
ність, яка її жахала…
Все ж, діти є діти, і ми від тих думок одходили, було
стільки цікавого скрізь…. Ось, наприклад, піти з мамою
до міста, а там біля скверу продавалася у будці «зельтерсь-
ка вода» з сиропами, і до того ж різних кольорів — черво-
ними, зеленими, жовтими, завжди солодкими. Чи замо-
вить їх мама сьогодні? Якось соромно прохати… і тоді щось
вигадуєш: «Мамусю, ти знаєш, коли ми вийшли здому,
мені хотілося пити»… Мама розуміла «хитрість», сміялася,
і можна було пити ту незвичайну воду, яка так приємно б’є
в ніс… Вулиці в Єлисаветі були взагалі досить брудні,
особливо весною, коли починав розтавати сніг; крига все
ж лишалася. Тоді висилали під доглядом поліцаїв купу
арештантів в їхніх дивних одягах (я ніде не бачив, щоб так
часто використовували арештантів для праці, як в Єлиса-
веті), і ці арештанти розбивали кригу, але не вивозили її.
Від цього на вулицях ставало ще брудніше. Тоді я й сказав
мамі: «Які ці люди дурні, нащо вони це роблять»? — і по-

262
чув гарячу відповідь, яку запам’ятав назавжди: — «Не мо-
жна судити про те, чого ти не розумієш», — а далі поясню-
вала мені, що розбита крига швидше розтане і на вулицях
скоро буде чистіше.
Ходили ми, особливо в останні роки, коли жили
в дуже просторому помешканні на Дворянській вулиці,
до своєрідного парку, де був великий простір (полігон),
на якому робили свої вправи на конях юнкери. Я дуже лю-
бив коней, і це була для мене велика розвага. Багато було
й інших радощів, як різні родинні свята — ялинка, а особ-
ливо театр, український театр. Але до цього ще повернуся,
бо це важлива сторінка моїх дитячих років.
І сестра Надія, і я сам, почасти під її впливом, дуже
рано почали вважати себе «великими», якщо не доросли-
ми, і соромилися гратись, хоч і кортіло. «Великими» ж ми
були в 8-10 років, бо поруч з нами були й «малі»: в 1894
році народився в Єлисаветі брат Володя, майбутній герой
Крут, де він загинув. А в 1896 році, восени, в Сохвиному,
народився й Микола, мій майбутній вірний друг і това-
риш, який рано помер у Парижі на 35 році життя.
Отже, я вважав обов’язком старшого брата «розважа-
ти» малих. Вигадував різні розваги, будував їм з стільців та
ковдр будинки чи «залізницю». Та де правду діти, може,
сам бавився більше, ніж вони. Володя незвичайно швидко
розвивався. Не по літах був розумним хлопчиком і мав
до того дивний слух: міг дуже вірно співати багато пісень,
звичайно українських, як і всі ми в родині, вже з самого
малку, був «патріотом».
Їхати до Сохвиного навесні — це була велика й радісна
подія в нашому дитячому житті. Приваблювало не тільки
Сохвине, а й сама подорож, а особливо через те, що під
Кременчуком треба було переїздити через широкий, могу-
тній Дніпро. Мене самого завжди це хвилювало страшен-

263
но, але я пригадую собі, якими очима, з якою увагою, не по
літах, дивився Володя на той Дніпро і не співав (хоч міг би
й заспівати), але деклямував, до того незвичайно виразно,
майже побожно: «Ой, Дніпре, мій Дніпре — широкий та
дужий; багато ти, батьку, у море носив козацької крови…»
Неначе передчував свою власну долю…
Микола був завжди інший, і в дитинстві, і після в жит-
ті. Змалку був дуже спокійний, білявий (він один у родині
був білявий, як батько), «пухкий»… Був він дуже кумед-
ною дитиною, особливо як підріс: мовчить, слухає, а після
скаже дотепне слово, що від нього всі помирають зо сміху.
Але й у нього був свій песимізм: якось у гурті всі весело
говорили між собою, сміялись, а Микола (4 роки) сидить
тихо, і бачимо котяться йому по щоках сльози…
— Що з тобою, Миколочку? — питає мама схвильовано.
— Смійтесь, смійтесь, всі помрете…
Сталося так, що через рік по цих словах він мало
не помер. Неминучі та часом грізні дитячі хвороби за-
грожували кожній родині. В ті часи на сході шкарлятина
косила дітей. Я забігаю наперед, до часів, коли ми вже
покинули Єлисавет; Микола, всіма нами улюблений «най-
менший», заслаб на шкарлятину, до того дуже сильну.
Коли про це довідались, не тільки батьки, а й ми, діти, всі
були в страшному горі. Пам’ятаю, що я довго, довго плакав
і був у розпачі. Не буду докладніше спинятися на цьому
епізоді. Нас трьох кінець-кінцем вивезла бабуся до себе
на село… З яким хвилюванням чекали ми з сестрою вісток.
А тут курка злетіла до нас на вікно, а наша німка-гувернан-
тка епічно сказала: «Це ознака поганих вістей». Це було
не так… Ми дуже схвилювалися, потім обурилися і воліли
розірвати її та добилися з тріюмфом, що бабуся таки ви-
слала її з Сохвиного… А вістки прийшли добрі, ми повер-
нулися назад до Києва і радощам не було кінця…

264
 У нас дома завжди панувала українська мова. В ті
часи в самому Києві інтелігентних родин, в яких вживали
свою мову, було дуже мало, їх легко перелічити на пальцях
однієї руки. Цього хотіли батьки, але запровадила це зви-
чайно мама, яка своєю мовою так добре володіла. Отже,
за весь свій вік ні я, ні сестра, ні брати не сказали до мами
чи до батька ні одного слова по-російському. Батько, як
я вже писав, говорив з трудом по-українському, а до того
ще й з незрозумілими для нас галицькими виразами. Але
з українцями, які до нас заходили, він говорив усе ж по-
українському. Дома іноді він оповідав нам по-російському,
але й він і ми звикли до цього «двоязичія». Мова в нас
була далеко не чиста, під впливом російського читання та
школи, звідки ми наносили багато русизмів. Але вимова
була справжня полтавська, говорили ми вільно, а основи
мови були дотримувані.
На нашу українську мову звертали в Єлисаветі особли-
ву увагу. Це так було дивно! А мама, як колись на селі, час-
то ходила навіть у місті в українському вбранні. І росіянки
говорили: «Странная дама, ходит в малорусском костюме,
ведет детей за руку й говорит с ними по-малорусски!»
Національне українське виховання в нас ішло нормаль-
но, не штучно. І ні російська школа, ні література, яку ми
потім читали значно більше, ніж українську, не могли нас
збити з нашого шляху. Про це наше виховання пише мені
сестра (Надія): «Несвідомі ми були того, які цінні перли-
ни вкладали наші батьки в наше національне виховання.
А яка відвага була в батьків (недавня кара батька та Си-
бір!), що говорили з нами по-українському. Скільки людей
перестерігало їх, що це небезпечно та що ми не зможе-
мо вчитися в гімназії (звичайно, в російській, бо іншої
не було)». На щастя, ті побоювання не справдилися. Всі ми
четверо були найкращими учнями в тих гімназіях… Навіть

265
Карпенко-Карий був дуже здивований, що ми в родині
говоримо по-українському. «Пам’ятаю, — додає сестра,
— як він питав мене: «Чи ти завжди так говориш»? — А як
я підтвердила це, то він похвалив і сказав, що так і треба,
що це дуже добре…»
І мама, і батько робили для нас усе, що тільки мож-
ливе. Діти в них були на першому пляні. Сподіваюся, що
наше родинне життя було їм справжньою втіхою. Але
до такої міри вони піклувалися нами, а мама обґрунтову-
вала ці клопоти своєрідною ідеологією, кажучи:
«Батьки повинні жити для дітей», — що в мене тоді
не раз поставало питання: якщо мої батьки живуть тіль-
ки для нас, а ми маємо жити тільки для наших дітей,
то в чому ж зміст життя? А хто ж має жити й для себе?..
Але батьки все ж, свідомо чи несвідомо, мали і своє життя.
Як не виглядав тоді сумно Єлисавет, однак і там були хоч
спорадичні прояви українства, і це якраз у великій мірі
завдяки батькам. Крім того, в Єлисаветі мали вони друзів, і
серед них одного справжнього, великого приятеля Афана-
сія Івановича Михалевича.
На цій незвичайній і трагічній постаті я мушу спини-
тися, перш ніж перейти до дуже важливої для мого життя
справи — мого захоплення українською історією та україн-
ським театром.

ПРИЯТЕЛЬ БАТЬКІВ — А. І. МИХАЛЕВИЧ

Н
е завжди Єлисаветград був пусткою в українському
відношенні, не був він таким подекуди і за час пе-
ребування там моїх батьків. А в 80-их роках це був
навіть своєрідний центр, хоч і конспірований, центр вихо-
вання українців. Був там таємний гурток, з якого вийшов і
сам Євген Чикаленко. Вийшли звідти й брати Тобілевичі,

266
Малюнок з альбому «Єлисаветград»
із колекції О.Б. Ільїна (м. Кіровоград)

267
О.І. Михалевич

268
себто наші великі артисти — Опанас Саксаганський, Мико-
ла Садовський, Іван Карпенко-Карий — він же дуже тала-
новитий та може ще не оцінений драматург. Були й інші,
що розсіялися по світу. Але згаданих імен вистачить, щоб
оцінити вагу цього гуртка. Провадив же його д-р Афанасій
Іванович Михалевич.
У Києві, коли ще вчився, він був у центрі українського
життя. Не знаю, чи встиг увійти до складу «Старої Грома-
ди», але всіх її головних діячів знав добре, був товаришем
Хведора Вовка та мого батька. Переконаний драгомані-
вець, він горів українською справою. Це був справжній
«апостол правди». Є. X. Чикаленко у своїх «Спогадах»
багато говорить за Михалевича та цей гурток. Отже відси-
лаю читача до його «Спогадів».
А. І. Михалевич уважав, що на українську мову мають
бути перекладені всі західні клясики. Слідом за Драго-
мановим він бажав європеїзувати Україну. Переклав він
Адама Сміта, тільки цей переклад не побачив світу та
певно загинув. Зате його «апостольство» створило україн-
ський театр, явище, яке в нашому житті відограло може
вирішальну ролю. Є. Чикаленко згадує, як уважно слухав
Михалевича найстарший серед гуртка Карпенко-Карий,
як він вбирав у себе кожне «апостольське» слово. Слухав
його й Чикаленко, що своїм практичним розумом, своєю
жертвенністю, своїм словом великою мірою спричинився
до поширення українського кола, до приваблення людей
талановитих, до організації самого руху. Діло Михалевича
було велике, але він жорстоко заплатив за свою діяльність.
Знов таки докладно згадує про це Є. X. Чикаленко: був
донос, арешти, і Афанасія Івановича було адміністрати-
вно заслано на 4 роки на Сибір. Він повинен був удатися
туди з усією родиною, дружиною та чотирма синами,
8-14 років. Певно, десь у 1892 році він міг повернутися

269
на Україну, та мусів, очевидно, знов жити в Єлисаветі, де
вже мав лікарську практику. Але можна собі уявити, яка
була йому небезпека, якби знову виявили його революцій-
ну діяльність!? Він мусів, звичайно, дати підписку, що її
не відновить. Є. X. Чикаленко побувши в нього в Єлисаве-
ті, побачив, що він зовсім припинив свою стару діяльність
і уникає компромітуючих людей, і відразу втратив весь
інтерес до свого колишнього наставника та більш ні слова
за нього не сказав: Михалевич наче перестав для нього іс-
нувати… Чикаленко, як я вже підкреслив, був перш за все
практичною натурою, і ця практичність відбилася на його
«Спогадах». А між тим історія завжди цікавиться долею
поважних діячів, навіть коли вже вони зійшли з історичної
сцени. І думаю, що варто згадати за Михалевича, навіть
у ті його «порожні» роки.
Коли він і припинив «апостольство», то не перестав
бути глибоко відданою українській визвольній ідеї лю-
диною. Попрікати його, обтяженого великою родиною,
за обережність, як це відчувається в «Спогадах» Є. X. Чи-
каленка, неможливо. Царський уряд, може, не був такий
жорстокий, як радянський, але й з ним не варто було
жартувати. І коли Є. Чикаленко згадує за себе, як його
заслали (але до його власного маєтку на Херсонщині), він
пише, що якийсь час сидів тихо, навіть уникав листування
та зустрічей з старими приятелями. І в нього ж було забез-
печене житя — велика земельна власність, а в Михалевича
— тільки його медична практика…
Що Михалевич і під кінець 90-их років слідкував та
дуже цікавився українськими справами, про це я знаю
з його розмов з батьком. Не все я розумів, але про дещо
тепер догадуюся. Батько іноді таки їздив з Єлисавету, один
раз до Петербургу, де в нього були старі приятелі — укра-
їнці (певно Цвітковський, Бернштам, який опісля пере-

270
їхав до Києва, та ще дехто — не пригадую), їздив батько й
до Києва. Одного разу навіть з мамою та нами, старшими
дітьми. Отже, після однієї з тих подорожей батько опові-
дав Михалевичу про новини з Києва, про утворення якоїсь
нової громади, про її управу та склад. Тепер я догадуюся,
що мова була про заснування так зв. «Загальної Організа-
ції», яка потім перетворилася спершу на партійну, ради-
кал-демократичну, а потім у ТУП (Товариство Українських
Поступовців), організація, до якої й я потім, від 1915 року,
належав. Я пригадую собі, як пильно вони обидва обмірко-
вували ці новини, а більш гарячий Михалевич приймав їх
із справжнім ентузіязмом.
Пригадую собі, що вони говорили й на якісь історичні
теми, а батько оповідав Михалевичу про цікаву постать
Юрія Немирича, про якого він хотів написати монографію.
Михалевич виявляв незвичайний інтерес до тих плянів,
до особи Немирича та дуже спонукував батька до цієї пра-
ці. Але певно в Єлисаветі не можна було здобути джерел,
які були потрібні.
Я певний, що обидва друзі були потрібні один одному.
Вимушене мовчання, перерва його невсипущої діяльности
гірко тяжіла на Михайлевичу, і батько був тією людиною,
якій можна було принаймні все сказати. А сам Михале-
вич своєю милою вдачею розганяв сум батьків, навіяний і
ненависним банком з пародією на справжніх людей і його
власними глибокими розчаруваннями.
Щоправда, коли українці й збиралися, то завжди
не в Афанасія Івановича, а у нас. Сам Михалевич конче
приходив. Отже, батько, теж засланець колишній, був пев-
но сміливіший, але… й більш незалежний, бо був капітал
мами… Нарешті, Єлисавет не був для нього, як для Миха-
левича, місцем його «злочинної» діяльности.

271
 Певно, відразу, як ми приїхали до Єлисавету, Миха-
левичі й Шульгини стали між собою бачитися. І дедалі ця
дружба міцнішала. В останні роки нашого там перебуван-
ня кожного дня або ми всією родиною йшли до Михалеви-
чів, або вони до нас.
Афанасій Іванович усіх нас лікував. Дуже мило стави-
вся до нас, дітей, ми з сестрою дуже його любили. Любив
він з нами пожартувати, а часом і весело сміявся. Одно-
го разу сестра, якій було тоді років 9, а мені не було й 8,
серйозно сказала про мене: «У Саші бас…». Михалевич аж
присідав від сміху…
З себе він був дуже приємний: високий на зріст, з
сивуватою головою, невеличкою борідкою та вусами, а очі
звертали на себе увагу: в них відчувалась і добрість, і би-
стрий розум. Від нього віяло як простотою, так і великою
внутрішньою гідністю.
Дружина Афанасія Івановича, Катерина Григорівна,
була з походження проста селянка, але втягнулася в міське
життя, нормально вела господарство та доглядала дітей.
Батьки й до неї ставилися дуже приязно. Було у Миха-
левичів чотири сини, всі значно старші за мене і саме ця
родина, яку Афанасій Іванович любив та задля якої мусів
пожертвувати своєю улюбленою діяльністю, зробила з
нього дійсно трагічну постать.
Не був Афанасій Іванович у своїй родині пророком.
Того впливу, що його колись мав на молодь, на власних си-
нів не мав. На жаль, це часто трапляється. А в його родині
не було такої сили, як моя мати, що вміла всіх нас зручно
тримати, даючи нам загальне моральне та національне
виховання.
Сини Михалевичі не були зовсім зрусифіковані. Один
з них, Михайло, був навіть зовсім свідомим українцем.
Менший, Фаня (Опанас), більше надавався на маленького

272
кар’єриста: веселий, гарний, він мріяв тільки про те, щоб
скінчити правничий факультет, одержати посаду в суді
та одружитися з своєю нареченою Делійською, з багатої
дідичної родини.
Але біда почалася з старшого сина Петра. Ще гімназі-
стом він був диваком. В університеті в Києві, коли ми вже
туди переїхали, був незвичайно похмурий, пригноблений.
Дуже дратував батька тим, що в газетах його цікавили
тільки описи крадіжок, душогубств та нещасливих випад-
ків. Потім мусів покинути Київ, став виявляти повну не-
нормальність, кілька разів тримали його в домі для боже-
вільних, коли ж батьки брали його до себе, він, патлатий,
напівсвідомий, блукав по Єлисавету…
Михайло теж вчився в Києві, здається, на правничо-
му факультеті, та бував серед української молоді, навіть
залицявся до однієї панночки з поважної української
родини, яка теж мала до нього симпатію. Дуже часто бував
у нас, і ми до нього дуже добре ставилися. Але й у нього
помічалася якась нервовість, на яку він часом скаржився.
Десь на початках січня, здається, 1904 року, були ми з ним
удвох у театрі на «Розбійниках» Шіллера. Грали середньо,
але на нього п’єса справляла таке враження, що він одво-
див очі: «Дивлюся на рампу, щоб пам’ятати, що це тільки
театр…»
А через два тижні після цього прибіг до нас з плачем
його брат Фаня і оповів, що Миша застрілився… Батьки
були приголомшені, ми так само. Треба було сповістити
Афанасія Івановича та Катерину Григорівну. Не написали,
що помер, а тільки на двірці мама мусіла сказати: — «Бе-
режіть тих, що залишилися…»
Але не вберегли. Себто з Фанею, скільки я знаю,
принаймні до революції, нічого злого не сталося. А далі
я втратив його з очей. А третій, Микола, здається, матема-

273
тик, одружився з донькою якогось багатого, але малоінте-
лігентного пана. В Києві завів собі коня, розкішний кабрі-
олет і з виглядом денді їздив по місту. Але річ не в цьому:
він виїхав на еміґрацію; багато років перебував на Підкар-
патській Україні, і там його бачив єлисаветградець Рости-
слав Лащенко. Коля став лютим ворогом України!
І передавав через Лащенка привіт «Саші Шульгину», але
підкреслив, що не «міністру Шульгину». Його дружина,
з двома дорослими дітьми, якими певний час я опікував-
ся, втікла з радянського «раю», перепливши під кулями
Дністер. І Микола Михалевич одрікся від них: вони до того
були справжніми українцями.
Сподіваюся, що цієї чи не найбільшої трагедії «апосто-
ла правди» — зради сина — він не знав, бо упокоївся десь
на початках революції.
Бачив я Афанасія Івановича востаннє влітку 1910 року,
коли ми разом з моїм товаришем Левком Чикаленком,
під час нашої антропологічної та етнографічної екскурсії
по Херсонщині, завітали й до Михалевичів у Єлисаветі.
Вони жили в тому самому помешканні, біля собору, як
і раніш. Але обоє постаріли. Афанасій Іванович зовсім по-
сивів. До нас обох він був незвичайно привітливий, милий.
Свою тугу він зберігав для себе…

УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР В ЄЛИСАВЕТІ

Б
атько начебто мало втручався в наше виховання.
Він цілковито покладався на маму. І добре робив,
бо якби й він виявляв таку волю й темперамент, як
мама, то було б забагато. Але сам його приклад, деякі сло-
ва та вчинки впливали на дітей, а перш за все на мене.
Кожного ранку, коли він ішов до свого банку,
я обов’язково його проводив, хоч і недалеко, до половини

274
С.В. Тобілевич

275
Панас Саксаганський

276
Дворянської вулиці, де саме була винна крамниця, яку
тримав француз — мосьє Аман. Там ми прощалися, і бать-
ко мене дуже цілував; у французів, що завжди виглядали з
вікна, це завжди викликало сміх. Чому? — Я не розумів.
Ідучи, як і всі діти, я закидав батька різними питан-
нями, але найчастіше розмова точилася навколо козаків,
Запоріжжя, гетьманів. Батько дуже охоче та ясно про все
мені оповідав… Ці оповідання захоплювали мене цілко-
вито. І коли я вже сам повертався додому, передо мною
мчало козацьке військо, а самого себе і батька я так само
уявляв козаками… Я мріяв, як військо запорозьке йтиме
цією вулицею, я майже бачив його, і мені хотілося танцю-
вати з радощів, танцювати перед тим військом, як колись
Семен Палій… «Аж до Межигірського Спаса старий Палій
протанцював…»
Але все ж я розумів, що це тільки мрії, а козаки таки
були колись. Мені хотілося довідатися про них все. І от я
сказав: «Я буду істориком, я буду істориком, як тато…»
Батька, звичайно це дуже забавляло, а може й радувало.
Але це не були вже чисто дитячі мрії восьмилітньої дити-
ни, яка на другий день забуває про те, що вчора говорила.
Намір був твердий, а з роками тільки посилювався. Згодом
якийсь час на селі я так захоплювався бабусиним госпо-
дарством та нашою природою, яку завжди гаряче любив,
що іноді бажав стати сільським господарем. Мріяв ко-
лись про море. Море мене тягнуло до себе; бути моряком,
пірнути в цю безмежність, бачити дивовижні країни — як
це гарно! Пізніше мріяв про чисто громадську, політичну
працю. До неї мене теж тягнуло, я навіть відчував, що її
не омину. Але нахил до історії перемагав усе. Я розумів, що
й для громадської праці це придасться. І я повторював собі
та всім: «Буду істориком».

277
 Але не тільки батькові оповідання сприяли і цим
намірам, і моєму патріотизмові. Мама нам уголос читала
Шевченка, і деякі вірші я вже знав напам’ять. Читала вона
знамените, виразно, без зайвої афектації. Я любив найбі-
льше «Гамалію», «Івана Підкову». «Катерина» мене мен-
ше вражала, зате в дитинстві, та й до цього дня, страшенно
мене зворушувала «Наймичка», а може найбільше «Нево-
льник» (чи «Сліпий»), особливо коли я побачив на сцені
самого Садовського та почув як він співав:
«У неділю вранці рано сине море грало…»
Мама читала Шевченка не тільки нам, а й на селі,
особливо дівчатам: вони завжди плакали… А колись, як
мені ще не було й семи років, літом повезла мама нас
«старших» до Лубень, разом з тіткою Марусею. В той час
там відбувалися виклади для народних учителів відомого
тоді педагога Вахтерова. Мама найняла в місті просторе
помешкання, знайшла дівчину, яка нас доглядала, а сама
з тіткою слухала виклади. Але цього їй було мало. Вона
воліла мати більш тісний контакт з учителями та учитель-
ками. Дістала десь чарівний ліхтар та ілюстрації до «Гай-
дамаків» (думаю, що Сластьона). Покликала всіх слухачів
курсів і вголос читала «Гайдамаків», читала так, як тільки
вона вміла читати… Можна собі уявити, яке враження
справляло це читання на заляканих начальством учите-
лів, у яких національна свідомість ледве прокидалась!..
На зборах був і Шемет, не знаю Володимир чи Сергій, оби-
два були дуже відомі на Полтавщині як гарячі патріоти. З
властивою обом братам завзятістю почав Шемет дорікати
цим хлопцям і дівчатам, що вони замало свідомі… Та так
дорікав, що з однією дівчиною сталася гістерика. Всі пере-
лякалися, перелякався й Шемет.
А якось з Сохвиного навезли до Лубень багато харчів,
пиріжків та всякої страви. Мені здається, що привезла їх

278
(за 30 верств) сама бабуся. Всі зібралися десь у прекрасних
околицях Лубень, і бідолахи, що може й недоїдали, дуже
зраділи цьому несподіваному бенкетові на траві. Звичай-
но, лунала українська пісня, бо за кожного режиму україн-
ці вміють створити імпровізований хор та співають так, як
навряд чи інший народ потрапить.
Поза Шевченком, читала нам мама певно й інших
українських авторів — Котляревського, байки Глібова
тощо. Але такого великого враження, як Шевченко, вони
на мене не справляли. Читала й уривки з Біблії та нас нею
зацікавила, а також «Іліяду» та «Одіссею» (в російсько-
му перекладі). Але був один письменник, який справив
на мене колосальне враження. Це був письменник «росій-
ський», але звався він — Микола Гоголь.
Тепер мені найбільше імпонують «Вечори на хуторі
біля Диканьки», вони, як ніщо інше, викликають у мене
тугу за Україною. В них, крім веселих жартів, можна
знайти дуже глибокі та оригінальні морально-філософ-
ські мотиви, особливо в «Страшній помсті»… Але, малий,
я звертав увагу переважно на веселі сторінки. Зате «Тарас
Бульба» вразив мене безмежно, і в читанні, і на сцені.
Любити так свою батьківщину, щоб вбити власного сина
— цей дійсно шексперівський образ потрясав мене… І нині
я вважаю, що скільки б ми, історики, не писали, такого
геніяльного втілення самого духа української історії ніхто
не досягне. Не місце тут докладніше зупинятися на Гоголі,
але не можу не сказати, що коли б росіяни, які так твердо
вважають його своїм письменником, зрозуміли, яку ве-
личезну ролю відограв Гоголь в розвиткові українського
руху, вони б певно його прокляли. Скільки найвидатніших
наших діячів говорили мені, що до української свідомости
вони прийшли завдяки «Тарасові Бульбі». Гоголь «зра-

279
див», не вірив у майбутнє України, але любив він її так, як
може тільки любити геніяльна натура.
Він прагнув — чому? інша річ, — злитися з росіяна-
ми, але так і не злився. Як бажали слов’янофіли Аксакови
утримати його в «серці Росії» — Москві, а проте він просто
втікав коли не до України, то до прекрасної Італії. Гені-
альні були й пізніші твори Гоголя, але тільки там, де він
говорить про Україну, він виявляє всю силу свого чисто
поетичного таланту. Все українське, стародавнє — все
у нього прекрасне, навіть п’яненький селянин дуже милий.
Все, що московське, все, що помосковлене (як «Ревізор»
у Миргороді), — йому видавалося просто смішним, а то й
огидним…
Та досить про Гоголя, хоч не міг я не сказати кілька
слів про того, кого сам Тарас Шевченко так глибоко лю-
бив, не згадати Гоголя, який був одним з творців українсь-
кого відродження.
Поза читанням, поза безпосереднім впливом батьків,
існував ще один важливий фактор нашого виховання — це
театр, український театр, що не в однім моїм житті відог-
рав величезну ролю: театр, коли все національне життя
було заборонене, не давав українцям забути про своє
минуле, підносив їх дух і віру в майбутнє. І в житті батьків,
в Єлисаветі, як побачимо, відограв театр чималу ролю.
Малим я так любив театр, що піти на виставу було мені
найвищою насолодою. Побожний хлопець, я шанував
батюшок, але хтось мені сказав, що їм заборонено ходити
до театру; за це я вважав їх найнещасливішими людьми
на світі та сказав собі, що священником ніколи не буду.
Заїздили до Єлисавету й російські трупи, але здається
тільки раз пішли батьки з нами на одну трагічну п’єсу Ос-
тровського. На мене вона не справила ніякого враження,

280
тільки було неприємно, а вразлива сестра почала плакати,
набралася жаху і нас вивели з театру.
Зате репертуар українського театру нам страшенно
імпонував: і веселі комедії, і драми Карпенка-Карого, і
особливо всі п’єси історичні — «Сава Чалий», «Богдан
Хмельницький», який щоправда кінчався німою сценою,
де Богдан Хмельницький схилявся перед Бутурліном…
Але збоку там стояв Богун-Саксаганський, і він усміхався
скептично, презирливо. На нього я й дивився…
Звичайно, цей театр мав таке значення і такий вплив
ще й тим, що Україні пощастило мати великих акторів:
старого Кропивницького, Заньковецьку та трьох братів
Тобілевичів. Без перебільшення скажу, що двоє з них були
геніяльні: Заньковецька вміла одним рухом, однією моду-
ляцією в голосі передати всі нюанси жіночої душі. А Сак-
саганський мав у собі може щось більше. Трагічні ролі,
ролі невтральні — він чудесно грав і завжди, завжди був
інший, відповідно до свого персонажу. А на сцені та в жит-
ті (зустрічав я його не тільки в дитинстві) мав він у собі
глибокий комізм, природний гумор. І я завжди думаю, що
Саксаганський і Гоголь — це рідні брати. До речі, Гоголь
був властиво незвичайним артистом і незрівняно читав
свої твори. Садовський так само був великий артист, але
якийсь нерівний. Певно, це залежало від його настрою.
Проте часом він цілковито захоплював людей. Не можу за-
бути німої сцени в «Гетьманові Дорошенкові»; він тільки
проходить через сцену, але так передає трагізм Дорошен-
ка, який мусів віддатися москалям, що майже весь театр
плакав… Карпенко-Карий безперечно був мудрий гарний
артист. Я мало бачив старого Кропивницького, але він
був надзвичайний у своїх ролях. Були й видатні артистки:
лірична — Ліницька та комічна, надзвичайно талановита
Затиркевич.

281
 На жаль, артисти сварилися між собою, а особливо
брати Тобілевичі. Про ці прикрі речі багато пише в своїх
«Спогадах» їх товариш Є. X. Чикаленко. Отже, в той час,
коли ми жили в Єлисаветі, Саксаганський і Садовський
не були вже разом. Приїздили Карпенко-Карий з Сакса-
ганським. Садовського в ті часи я бачив тільки раз у нас
в хаті, коли він завітав з Є. X. Чикаленком до батька.
Взагалі всі українці, що переїздили Єлисавет, бували
у нас. Був якось і поет Микола Вороний, який саме пере-
клав на українську мову книжку батька про Коліївщину.
Батько був йому дуже радий, і вони довго трясли один
одному руки.
Часом і поза артистами сходились свідомі українці; їх
було небагато. Пригадую старого Лащенка, незаможного
урядовця, та ще якогось, здається, Кулаковського, що мав
велику бороду та писав якісь нудні оповідання, які читав
у нас. Батько теж зібрав був якось кількох людей і прочи-
тав їм статтю про свої пригоди в Парижі. Та найбільше
життя пожвавлювалося, коли до Єлисавету приїздили
українські артисти. Карпенко-Карий з дружиною, так
само артисткою, часто бували у нас і були у великій при-
язні з батьками. Пригадую собі, як ми з мамою зустрічали
на вулиці Карпенка-Карого та довго гуляли разом, бо він
оповідав мамі проекти своїх нових творів. Мама незви-
чайно уважно слухала, і не раз вставляла зауваження, чи
висловлювала своє захоплення.
Раз у нас було читання нової п’єси Карпенка-Карого
— «Сава Чалий». Всі українці були в зборі. Ми, діти,
теж слухали, але згодом нас погнали спати, хоч спати
й не хотілося, і ми все прислухалися. Якось були у нас
Карпенко і Саксаганський. Останнього попрохали
заспівати; він згодився, але сказав, що співатиме потиху,
бо «не в голосі». Під акомпаньямент тітки заспівав він

282
«Ой, що ж бо то й за ворон», і співав так, що голос його
заповнив всю кімнату. Співав він знамените і звичайно
справив на всіх, і на нас, дітей, величезне враження.
Але батьки не вдовольнялися цими інтимними схо-
динами і вирішили публічно вітати наших артистів, щоб
усі бачили, що й українці мають кого шанувати і вміють
шанувати. Мама цілком захопилася цією справою, зібрала
гроші та разом з нашою тіткою Марусею купила такі пода-
рунки: Карпенку-Карому як письменникові піднесли кала-
маря на мармуровій дошці, з двома срібними ведмедика-
ми; Саксаганському — великий срібний келех, Ліницькій
— кошик квітів. Робилося це з нагоди «бенефісу» одного з
артистів. Ставили, здається, «Безталанну». І сама гра вели-
ких артистів, і ці подарунки піднесли настрій цього ніби
байдужого натовпу. Театр, український театр, робив своє
виховне діло, а мої батьки, чим могли, прагнули піднести
престиж наших незабутніх корифеїв.
Кінчаючи цей розділ про Єлисавет, я не можу оминути
того, як мило батьки ставились до молоді. Студенти, що
на вакації приїздили додому, гімназисти старших кляс
бували в нас постійно, як і брати Михалевичі. Природна
пропагандистка, мама прагнула збудити в них національ-
не почуття. А сам характер інтеліґентної чисто української
родини робив своє враження. Серед тієї молоді були й такі,
що писали українські вірші, хоч поетами не стали. Батьки
не тільки ласкаво приймали їх та частували, але кожному,
хто був у біді, допомагали матеріяльно. Всі вони вчилися
в Києві, коли ж наша родина туди переїхала, стали наши-
ми сталими гістьми.

Подаємо за виданням: «Збірник на пошану Олександра

Шульгина (1889-1960)». — Париж-Мюнхен, 1969.

283
Олександр Якович Шульгін (30 липня 1889 — 4 березня 1960)
— політичний, громадський, культурний і науковий діяч. Член ТУП,
а потім УПСФ, дійсний член НТШ. У 1917 році — член Центральної
Ради, генеральний секретар міжнаціональних справ. У 1918 році
— посол УНР в Болгарії. Член делегації України на мирній конфере-
нції в Парижі. З 1920-х років — в еміграції. Брав участь у емігрантсь-
ких урядах УНР. Професор УВУ в Празі. Олександр Шульгін родом з
с. Софине Хорольський повіт на Полтавщині. Походив з козацького
старшинського роду, споріднений з Полуботками, Скоропадськими,
Самойловичами, Апостолами; син Якова Шульгіна. Жив з батьком
певний час в Єлисаветграді.
Яків Миколайович Шульгін (19 лютого 1851 — 14 січня 1911) — істо-
рик, педагог, громадсько-культурний діяч родом з Києва, спів-
творець культурного відродження України кінця 19 — початку 20
століть.
В 1874 році закінчив історико-філологічний факультет Київського
університету, учень В. Антоновича й М. Драгоманова і співр. вид.
останнього («Громада»), на яке пожертвував свій спадок. У Києві Ш.
був співробітником «Старої Громади», викладачем київ. й одеських
гімназій. За нац.-культ. діяльність 1879 був заарештований і засла-
ний на 4 p. на Сибір. Згодом працював у банку в Єлисаветгра-
ді. З 1899 повернувся до Києва, де знову викладав історію у гімназі-
ях, співробітничав у «Киевской Старине», брав участь у видавництві
«Вік». Ш. був Д. чл. НТШ у Львові, чл. Історичного Товариства
Нестора Літописця та членом-засновником і перші роки секретарем
Українського Наукового Товариства у Києві. Автор праць з історії
Лівобережної України 17-18 вв. У ЗНТШ (т. 29-31) під криптонімом
Л. Ч. появилася його історична розвідка «Україна після 1654 р.»
(1899). На основі раніше не використаних джерел (Коденська кн.)
написав історію Коліївщини «Очерк Колиивщины по неизданным
и изданным документам 1768 и ближайших годов» («КСт.», II – VII,
1890, і окреме видання, також укр. переклад як XX т. «Руської Іст.
Бібліотеки»); «Правда о Колиивщине польского историка Корзо-
на»; ст. в «КСт.»: «Павел Полуботок, полк. черниговский» (1890),
«Несколько слов о Правобережной Украине в половине XVIII в.»
(1891), рецензії в ЗНТШ, «Правді», «Світлі».

284
 ТЕАТРАЛЬНІ ІДЕЇ
ТА ЕСТЕТИЧНІ ПРИНЦИПИ
КАРПЕНКА-КАРОГО
Степан Чорній
 Бонавентура,
робота скульптора В. Френчка.
(м. Кіровоград, 2011 р.)

286
Ф
ормування світогляду Карпенка-Карого здійсню-
валося у надзвичайно складних і суперечливих
умовах суспільного, економічного, політичного й
культурного життя 60-х — 70-х років під впливом ідей, що
розвивалися в західній Европі в результаті французької
революції, що відбулася в липні 1830 року, польського
січневого повстання (1863-1864), як також під впливом
революційно-демократичної літератури Т. Шевченка,
М. Вовчка, М. Гоголя, М. Драгоманова, О. Герцена, М. Са-
лтикова-Щедріна, що віддзеркалювали життя і прагнення
до волі широких народних мас…
Карпенко-Карий з пошаною ставився до великих
письменників-мислителів, які у своїх творах ставали
на захист національно-демократичних прав свого народу,
зокрема Чернишевського та Некрасова.
Треба згадати ще одну людину, що започаткувала бла-
городний вплив на розвиток світогляду Івана Карповича
Тобілевича — Карпенка-Карого. Був це вчитель Карпенка-
Карого Гордов. Гордов перший, мабуть, з інтелігентних
людей звернув увагу на талановитого хлопця, — як пише
про це С. Єфремов, — може вгадуючи або відчуваючи, що
в ньому дрімає небуденна сила.

287
 «Та невідомо, які саме книги давав Гордов читати
І. Тобілевичеві. Одначе, самий факт єднання за тих часів
учителя зі своїм учнем говорить дуже багато. Ґордов був
педагог нової «Пироговської» школи, з тих, що йшли
слідом за своїм учителем на прикладному полі освіти й
виховання і перший внесли промінь світла до задушливої
атмосфери старої школи».
Як уже підкреслювалося в іншому місці цієї праці,
Іван Карпенко-Карий був знайомий із колишнім членом
Кирило-Методіївського Братства Дмитром Пильчиковим,
який усе своє життя посвятив суспільно-громадській пра-
ці, був свідомим українцем і гарячим патріотом. Д. Пиль-
чиків працював учителем у Полтаві, Одесі, Херсоні, скрізь
до нього горнулась молодь, з якою він працював віддано і
посвячував для неї увесь свій вільний час. Не одна молода
людина завдячує Пильчикову своє національне пробу-
дження й виховання.
Карпенко-Карий був також знайомий з доктором
П. Михалевичем, Є. Чикаленком, М. Комаровим, О. Ру-
совим та з іншими членами Єлисаветградського гуртка,
до якого він належав. Він зрозумів, до якого берега йому
треба пристати, і вмів цього берега триматись. Здоровий
«мужицький розум» знайшов йому той єдиноможливий,
для чесного українця, берег, а добром налите серце пока-
зало йому способи, як того берега триматись цупко. І в ре-
зультаті маємо зразок чесної людини-патріота, що зберег-
ла в собі людяність серед виключно нелюдських обставин
другої половини XIX століття.
«Среда заела» — був такий, за молодих літ Тобілевиче-
вого життя, досить звичайний «приспів» добрих, та занадто
м’яких людей, що «гнулися й хилилися, куди вітер віє».
Карпенка-Карого «среда» не заїла, а, навпаки, сама
вона дужих від нього зазнала ударів. Розгорнувши перед

288
нами своїм здоровим розумом таємниці, як дальше пише
С. Єфремов, — «з темного царства експлуатації, здирства,
наживи та глитайства, показавши їх при світлі добром
налитого серця — Карпенко-Карий добре віддячив отому
навісному середовищу. І коли ми до середовища того з
гострим осудом ставимося, розуміючи й причини його й
наслідки, то безперечно велика єсть у тому заслуга нашого
найкращого драматурга, що на собі зазнав був мертву-
щого впливу, але не зламавсь під його вагою й перед ним
не скорився. Не зламався і не скорився, бо велику силу
інтелектуальну й моральну посідав — отой розум добрий
та добром налите серце…»
У Єлисаветграді Карпенко-Карий влаштовував щосу-
боти літературні вечори у себе вдома, на яких згуртовував
молодь. На цих вечорах, поруч творів Т. Шевченка,
І. Котляревського, Квітки-Основ’яненка та Марка Вовчка,
читались твори Пушкіна, Герцена, Добролюбова, Черни-
шевського, Некрасова, Салтикова-Щедріна, Дідро, Вольте-
ра, Руссо та економічні трактати Бокля і Мілля.
Велика любов до театру та небуденний сценічний
талант поставили Карпенка-Карого незабаром поруч із
М. Кропивницьким, а як Кропивницький виїхав із Бобри-
нця, то й на перше місце, як керівника й актора театраль-
ного гуртка в Бобринці. Грати Карпенкові-Карому доводи-
лося найрізноманітніші ролі, аж до молодиць, за браком
жіночого персоналу (Цвіркунка в «Чорноморському
побиті» Я. Кухаренка), але поволі почали позначатися
в ньому ті риси його гри, що цілком виявилися тоді, коли
він став професійним актором і знайшов своє справжнє
амплуа. Власне, ще в Бобринці та Єлисаветграді виробився
з І. Тобілевича цілком «викінчений» артист, що тільки ще
не звірявся на свої сили і не зважувався проміняти своє
становище на бурхливе існування та вічні мандри актора.

289
 Коли 10 січня 1882 року в Києві розпочалися вистави
української трупи під керівництвом М. Кропивницького
й проходили з великим успіхом, саме в той час Микола
Садовський згадав про Марію Костянтинівну Адасовсь-
ку-Хлистову (Заньковецьку). Уперше зустрів і познайо-
мився М. Садовський із М. Заньковецькою в м. Бендерах
у Молдавії, Заньковецька вийшла заміж за артилерійсь-
кого офіцера Хлистова, який був відряджений по службі
до Бендер. М. Тобілевич-Садовський, молодий офіцер із
хрестом Георгія на грудях, повертався тоді з Болгарії після
поранення у російсько-турецькій війні. Одного вечора він
бачив, як М. Заньковецька виконувала «живу картину»
болгарської жінки з обгорілим чурбаном на руках, загор-
нутим у лахміття, що в уяві напівбожевільної жінки-бол-
гарки мало бути дитиною. Заньковецька зробила велике
враження своєю грою на М. Садовського. Згодом він писав
братові Карпенкові-Карому про враження від гри Занько-
вецької: «Здавалося, ніби я заглянув у безодню, з дна якої,
з надр земних, на мене блиснув дивовижний самоцвіт…
У цьому творчому етюді закладено джерела для загальної
невичерпної творчости… Одне слово — перед нами в той
знаменитий вечір спалахнув вогонь Прометея!.. Геній…
(Див. про це докладніше у книзі В. Суходольського, Народ-
на артистка. Державне видавництво дитячої літератури
УРСР, Київ, 1961, стор. 62.)
Тож познайомився Микола Садовський із Занько-
вецькою у Бендерах, в Молдавії, з якою разом виступав
там на концертах, а також разом вони приймали участь
у виставі «Наталка-Полтавка» І. Котляревського, в якій
М. Заньковецька грала роль Наталки, а він Петра. (За ста-
ранням Г. Ашкаренка, М. Кропивницького та М. Садовсь-
кого восени 1881 р. українські вистави нарешті дозволено.

290
291
Сторінки з «Хохлы и хохлушки». А.С. Суворіна.
(СПб., 1907. — 113 с.)

292
Див. про це докладніше у Антонович, Д., Триста років
українського театру, Прага, 1925, стор. 124-125.)
Згадав тепер Садовський свою знамениту партнерку з
виступів у Бендерах і вирішив написати їй листа з метою
притягнути її до праці в українському театрі.
Марія Заньковецька, що в той час уже перебувала
на півночі у Свеаборзькій фортеці, куди перевели по служ-
бі її чоловіка, не одержала листа від М. Садовського.
Її чоловік затаїв листа. Але вона дізналася про існування
українського театру і про те, що Садовський написав їй
листа, від своєї старшої сестри Ліди.
Після неприємної сцени з мужем, який не хотів і
слухати, щоб Марія булла акторкою, вона вирішила їхати
на Україну.
У трупі М. Кропивницького, яка тоді з Києва переїхала
до Єлисаветграду, знали, що з Свеаборзької фортеці має
приїхати поважна пані, дворянка, дружина офіцера, якій
заманулося стати артисткою. Усі з цікавістю чекали на її
приїзд. Особливо хвилювалася жіноча частина складу;
«особа, яку виписали зі Свеаборга, здавалася їм небезпеч-
ною конкуренткою».
Наприкінці 1883 року театр перебував на гостинних
виступах у Ростові над Доном. Туди ж прибув і Микола
Лисенко. Він привіз для ознайомлення свою нову опе-
ру «Утоплена» за сюжетом повісти М. Гоголя «Майська
ніч». Почалися перші проби. І раптом сталася подія, яка
глибоко схвилювала ввесь колектив. Якось уранці, на сце-
ні, де розташувався хор, несподівано з’явився жандарм.
Музика безладно увірвалася. Лисенко, який сидів за ди-
ригентським пультом, закам’янів із піднятою рукою. Не
звертаючи уваги на, викликане його появою, замішання,
жандарм, окинувши всіх поглядом, голосно запитав:

293
 — Хто тут буде Іван Карпович Тобілевич, який криєть-
ся під прізвищем Карпенко-Карий? Старицький, почувши,
що оркестра припинила гру, вискочив із директорського
кабінету.
— Що трапилося? — схвильовано спитав він.
— Ви будете Іван Карпович Тобілевич? — втупився
в нього холодними очима жандарм.
— Я Іван Карпович Тобілевич, — сказав Карпенко-
Карий, виходячи з-за куліс.
— Чого вам треба?
Жандарм вийняв складений учетверо папірець.
— Прочитайте і розпишіться.
На сцені і в залі стояла мертва тиша. Ніхто не ворохну-
вся, погляди всіх вп’ялися в аркушик паперу, який держав
Іван Карпович.
Було це розпорядження жандармського управління,
за яким Іванові Тобілевичеві наказувалось негайно ви-
їхати з Ростова. Його позбавлено права жити в Україні,
заборонено виступати на сцені і запропоновано обрати
для проживання якесь «заштатне» місто в Східній Росії.
Для приготування в дорогу дали йому всього десять годин.
Порадившись з братами, Карпенко-Карий вирішив виї-
хати до Новочеркаська, де йому довелось пробути п’ять
років.
Карпенко-Карий разом із своїми братами М. Садов-
ським і П. Саксаганським, а також М. Кропивницьким,
М. Заньковецькою, Затиркевич-Карпинською та іншими
піднесли українське театральне мистецтво на високий про-
фесійний рівень.
Карпенко-Карий — це ідейний надхненник театрально-
го відродження в Україні в другій половині XIX століття.
Театрально-естетичні погляди Карпенка-Карого — це
такі ж його принципові думки, розуміння й принципи,

294
що основуються на усвідомленні кращих надбань театра-
льної культури всього людства, як і його драматургічна
творчість, що збагатила цю культуру новими мистецькими
цінностями.
Карпенко-Карий прекрасно знав життя простого
народу, його соціальні процеси, що виникли після рефор-
ми 1861 року, коли то скасовано кріпацтво, і зрештою, він
сам працював на землі власними руками, перебуваючи під
поліційним наглядом на хуторі «Надія».
«Та швидко І. К. перемінив рід занять, поїхав до бать-
ка на село і тут прожив біля п’яти років життям селянина-
хлібороба, беручи разом з батьком безпосередню участь
у польових і інших роботах».
Живучи весь цей час серед народу і його життям,
зустрічаючись з явищами й умовами народного життя,
Карпенко-Карий спостережливим оком артиста сприймав
усе те, що пізніше змальовував у своїх драматичних творах
та акторській грі на сцені. Ця незамінима школа вивчення
простонародного життя дала Карпенкові-Карому дуже ба-
гато. Завдяки цій життєвій школі він створив живі харак-
тери в драматургії і на сцені.
Як актор, він творив на сцені високомистецькі креа-
ції і виступав проти карикатурного зображення селянина
на сцені. Цього принципу він дотримувався і як драматург.
Реалізм акторської гри і реалізм у драматургії Карпенка-
Карого були тісно зв’язані.
Спостерігання й знання життя відіграло велику роль
у формуванні суспільно-громадських ідеалів та театраль-
них поглядів видатного корифея українського театру —
Карпенка-Карого.
Дуже цікаво характеризує Карпенко-Карий виставу
«Наталка-Полтавка» у 80-х роках у театрі М. Старицького

295
з точки зору своїх естетичних принципів. Він дає високу
оцінку грі М. Садовського в ролі Миколи:
«Артист витворив бурлаку в реальний тип, поставив
його на рівні з Виборним і дав такий витончений зразок,
по котрому всі сучасні актори грають».
Про актора Д. Мову говорить автор, що «тільки виспі-
вував Петра». Тут, звичайно, Карпенко-Карий мав на увазі
розуміння суті драматичної творчості, завданням якої є
створити сценічний образ мистецької вартості, а не виго-
лошувати на сцені лише літературний текст ролі.
Карпенко-Карий мріє про той час, коли театр буде служи-
ти широким масам народу.
«Наталку знає поки городянин, а селянин не знає на-
віть, що то за театр, як не знав його вісімдесят літ до цього
часу Виборний, котрий питає бувалого Петра: «Що це
таке: город чи містечко?» Але буде час, коли й селяни
знатимуть театр, знатимуть «Наталку», і той час ми пови-
нні приспішити, змагаючись зо всієї сили, щоб заснувати
народні авдиторії-театри хоч по містечках та великих
селах. Такі авдиторії-театри були б найкращими пам’ятни-
ками як Котляревському, так і тій інтелігенції, яка в основу
свого життя на землі положить любов до народу і працю
задля народної освіти».
З яким огірченням говорить Карпенко-Карий, що це,
мабуть, не так скоро буде, що напевно знайдуться люди,
які говоритимуть, що народ не зрозуміє театру: взагалі
скажуть, що театр для простого народу — це примха».
«В городі все є, щоб розважати людину, щоб дати їй
силу легше щоденно працювати, дати яке-небудь мораль-
не задоволення. На селі ж панує тьма і ніяких веселощів,
розваг немає. Сум якийсь обгортає в селі, невимовно боля-
че ниє серце, дивлячись на сіру братію, що від ранньої зорі
до вечірньої працює, не маючи жодної втіхи. Театр на селі

296
пом’якшив би суворе життя, дав би хоч трохи радощів та
втіхи серед тої тяжкої праці, від якої німіють руки, черстві-
ють серця.
Велику заслугу, матимуть перед народом ті люди, чи
земства, чи інші організації, які заснують авдиторії-театри
по селах».
Тому Карпенко-Карий оцінював високо мистецьку гру
на сцені, його хвилювала кожна, справді драматична, іскра
у виконавця на сцені. Ось чому так тепло висловився Іван
Карпович про одну з аматорок-виконавиць ролі Терпили-
хи — Данилову, що до неї «ще таких Терпилих не бачив»:
«Не можна забути, яке вона робила враження піснею
«Ой, дочко, дочко». І сама Данилова стара, і голос у неї
старий та жалібний-жалібний — забудеш, що це Данилова
і думаєш, що і справді Наталчина мати — Терпилиха стара
голосить над своєю долею важкою і сльози покотяться тобі
з очей».
Ідея наближення театру до народу не покидала
Карпенка-Карого протягом усього його життя. Він вірив,
що колись його ідея здійсниться.
Життя і діяльність Карпенка-Карого проходить
у тому часі, коли вже було скасоване кріпацтво в Російсь-
кій імперії.
Поряд з українською культурною спадщиною велику
ролю на формування світогляду Карпенка-Карого віді-
грала європейська культура. Він був добре обізнаний із
творами Аристотеля, Софокла, Дідро, Лессінґа, які мали
значний вплив на формування його світогляду й мистець-
кого смаку. Вже в перших виступах на сцені виявив Карпе-
нко-Карий великий артистичний хист.
Виконуючи на сцені будь-яку роль, Карпенко-Карий
вкладав в образ свого сценічного героя свої власні думки
й погляди. Він завжди вимагав, щоб драматичний твір чи

297
сценічний образ мали пізнавальну вартість. В основі теа-
тральних і літературних поглядів Карпенка-Карого були
закладені головні принципи демократичної естетики, що
обстоювали суспільну роль театру і літератури.
Коли 1883 року Карпенко-Карий почав працювати
на сцені, його естетичні принципи знайшли свій відгук
у театральному мистецтві. Згодом, в одному з листів до до-
чок Карпенко-Карий писав, що він не пише роль, а п’єсу,
в якій старається правдиво змалювати певну ідею. Це було
творчою девізою Карпенка-Карого. Це один із його основ-
них творчих принципів.
Про цей принцип писав він у листі до дочок, Ярини
й Марії з Харкова 1 серпня 1903 року: «Суєту» сьогодні
послав в цензуру. П’єса «Суєта» дуже подобається всім,
і дядькові Миколі в тім числі; Панас недоволен тим, що
нема значних, пануючих ролей; але то байдуже, я не пишу
ролей, а пишу п’єсу, в котрій дружнім ансамблем треба
висловить основну ідею самої п’єси».
Із видатніших сценічних креацій, які створив Карпен-
ко-Карий, це образ Калитки («Сто тисяч») і діда Мірошни-
ка («Наймичка»). Відтворюючи їх на сцені, він вдумувався
у внутрішню суть свого героя і ніколи не вдавався до по-
верховних засобів. Поруч із напруженою драматургічною
працею Карпенко-Карий грає багато ролей, виступаючи
на сцені дуже часто. Постаті, що їх він чудесно виписав
у драматичних творах, знайшли прекрасного сценічного
інтерпретатора в його особі-акторові. Вірний своєму твор-
чому принципові, він займає почесне місце серед акторів-
корифеїв, збагачуючи український театр і його реалістичні
традиції репертуаром і сценічною грою. Сценічний талант
Карпенка-Карого надзвичайно гнучкий. Йому однаково
доступні в межах його амплуа найтонші злами душевних

298
рухів — від драматично сильних до повних глибокого ліри-
зму і найдоброзичливішого гумору.
І справді, досить тільки глянути на галерею типів,
що їх він створив, і ми побачимо, що це викінчені образи
Клитки («Сто тисяч»), Павла Серпокрила («Понад Дніп-
ром»), Мартина Борулі («Мартин Боруля»), Мірошника
(«Наймичка»), Пузиря («Хазяїн»), Прокопа («Сватання
на Гончарівці»), Назара («Назар Стодоля»), Потоцького і
Шмигельського («Сава Чалий»), Дворецького («Підпан-
ки»), Шила («Як ковбаса та чарка»), Терешка («Суєта») і
багато інших.
На акторській сценічній діяльності Карпенка-Карого
відбилися ті ж естетичні принципи, що ними він керувався
і як драматург. Він ставив перед театром суспільно-гро-
мадські завдання.
Свою сценічну діяльність вважав Карпенко-Карий, як
почесну службу для народу. Відсіля витікає така послідов-
ність у його акторській праці.
Основними ознаками акторської праці Карпенка-
Карого були: велика пильність, працьовитість і внутрішня
дисципліна. Усі сценічні креації, які він створив, не були
подібні одна до другої. Він умів тонко розкривати вну-
трішній світ героя, пропускаючи через свою акторську
індивідуальність найтоншу обробку деталів акторського
перевтілення і над усе — благородну простоту і щирість.
Карпенко-Карий був противником того, щоб грати «на
публіку». Сам він цього ніколи не допускав і картав тих,
що вважали головним у грі на сцені «сподобатись глядаче-
ві». Він старався у своїй грі якнайглибше розкрити внутрі-
шнє життя героя і вірно донести його до глядача.
В акторській грі, як теж у драматургії, Карпенко-
Карий був своєрідною індивідуальністю. Він творив над-
хненно й розумно, виявляючи кращі зразки сценічного

299
мистецтва. На самопочуття він не покладався, як це дуже
часто практикувалося між акторами. Над кожною ролею
працював він серйозно й наполегливо. Спочатку знайоми-
вся з п’єсою, вивчав окремі матеріяли відповідної епохи,
що вважав за необхідне для кращого розкриття сценічного
образу, а ролі вивчав напам’ять. Він вдумувався в кожне
слово, старався правдиво відтворити підтекст кожної фра-
зи інтонацією, мімікою, відповідною мізансценою, жестом
та іншими засобами акторської майстерности. На театр
дивився Карпенко-Карий, як на серйозну громадську
справу.
В листі до М. Садовського 1886 року Карпенко-Карий
писав:
«Щиро і чесно пишу тобі, що відчуваю і вірю, що ти
зрозумієш мою любов до ідеї більш загальної — до відро-
дження театру, ніж до часткового успіху трупи. Успіх
трупи — річ перехідна, успіх театру — річ широка, яка
несе за собою прогрес всього українського».
Говорячи про успіх М. Заньковецької у «Наймичці»,
що послужив для визнання українського театру, Карпен-
ко-Карий писав, що:
«це успіх не тільки театральний, ні, це успіх, за який
ті, що люблять свою батьківщину, повинні на віки вічні
пам’ятати ім’я артистки».
У 1900-х роках у листі до М. Садовського, коли між
братами виникли творчі суперечки, Карпенко-Карий пи-
сав:
«Згодься з тим, що наш театр єсть вельми общест-
ванноє діло, і служити йому не можна інакше, як забува-
ючи персональні суперечки. Велика честь буде нам, коли
ми зуміємо забути себе для громадського діла».

300
Сторінки з «Хохлы и хохлушки». А.С. Суворіна.
(СПб., 1907. — 113 с.)

301
Сторінки з «Хохлы и хохлушки». А.С. Суворіна.
(СПб., 1907. — 113 с.)

302
 Суспільно-громадська роль театру була стимулом
для Карпенка-Карого в його праці в царині мистецтва.
У Російській імперії в другій половині XIX ст., до 60-х
років, а то й дальше, театральна справа була в руках цар-
ського уряду. Існувала спеціяльна канцелярія, яка відала
театрами — «Контора императорских театров». Канцеля-
рія ця визначала репертуар, перевіряла його, а про акторів
не турбувалась взагалі. Таким трактуванням театральної
справи взагалі, й акторської зокрема, був дуже обурений
російський драматург О. Островський.
Щоб звільнити театр від впливу царського уряду, деякі
з провідних театральних діячів домагалися відкриття при-
ватних театрів. Для цього добрим зразком могли служити
українські приватні театри. Згодом появляються в Росії
приватні театри Корша, Суворіна, на зразок українських
приватних театрів.
Одначе підприємці, створюючи приватні театри,
переслідували мету наживи. В такій залежності від антре-
пренерів були й українські театри. Антрепренери заціка-
влені були тільки «касовим репертуаром». Таким чином,
приватні підприємці вносять у театральне мистецтво зни-
ження мистецького рівня. Більшість театрів мало дбала
про мистецький рівень, натомість висувала розважальний,
з мистецького боку мало вартісний, репертуар, який від-
повідав «естетичним смакам» антрепренерів і давав кращі
«збори».
Карпенко-Карий виступав проти такого репертуару,
а також проти фарсово-опереткового репертуару. З таким
репертуаром театр часто перетворювався в «кафе-шан-
тан». Карпенко-Карий говорив, що порядні люди в такий
театр не бажали заходити і боровся проти такого стану
речей у театрі.

303
 Театр для Карпенка-Карого це неначе школа, яка
повинна навчати людей, нести в народ гуманістичні ідеї,
любов до народу і рідного краю. Викладаючи свої погля-
ди на театр, Карпенко-Карий висловив у монолозі Івана
Барильченка своє театральне кредо:
«Сцена — мій кумир, театр — священний храм
для мене! Тільки з театру, як з храму крамарів, треба
гнать і фарс, і оперетку; вони — позор іскуства, бо смак
псують і тільки мішають пороком! Геть із театру!
Мітлою слід їх замести!»
Далі, в цьому ж монолозі Івана Барильченка говорить
Карпенко-Карий про те, який повинен бути репертуар
у справжньому театрі і «в театрі грать повинні тільки
справжню літературну драму, де страждання душі людсь-
кої тривожить кам’яні серця і, кору ледяну байдужності
на них розбивши, проводить в душу слухача жадання пра-
вди, жадання загального добра, а пролитими над чужим
горем сльозами убіляють його душу паче снігу! Кумедію
нам дайте, кумедію, що бичує сатирою страшною всіх і
сміхом через сльози сміється над пороками, і заставля
людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків!..
Служить таким широким ідеалам любо! Тут можна іноді й
поголодать, щоб тільки певність мать, що справді ти несеш
нехибно, цей стяг священний!»
Виходячи з демократичних засад та естетичних прин-
ципів реалізму в драматургії, Карпенко-Карий дивився
на театр, не як на інституцію створену для розваг якоїсь
певної групи людей, для приємного проведення часу «роз-
бещеного панства», не як на продукт «чистого мистецтва»,
а навпаки: він надавав театрові надзвичайно важливої ви-
ховної ролі, дивився на театр, як на трибуну, що проповіду-
вала й ширила серед народу животворчі національні ідеали.

304
 Карпенко-Карий боровся за створення народного
українського театру доступного для широких народних
мас. Він боровся за те, щоб глядач, який прийшов до теа-
тру, виніс із нього морально-естетичне задоволення, щоб
кожна вистава, розкриття кожного сценічного образу
змушувало публіку призадуматися, виносити якусь суспі-
льно-виховну ідею. Тому Карпенко-Карий вимагав, щоб
грати на сцені справжні мистецькі твори, які виховували б
і приносили б користь для народу; а все те, що псує смак
і заважає розвиткові сценічного мистецтва, що штовхає
мистецтво на шлях занепаду і морального гниття, — треба
гнати із «священного храму мистецтва».
Карпенко-Карий гостро виступав проти «зграї розбій-
ників сцени», що гальмували розвиток народного театру,
засмічували українську сцену аморальним, бездарним
репертуаром; в танках, якими були багаті українські виста-
ви «б’ють себе по морді, рвуть на собі волосся, кричать, як
дикі ашантії, намощують за кулісами столи один на одного
і скачуть звідтіля з диким гиком на сцену, а тут у судорогах
епілептика роблять такі кривляння і вигуки, від котрих
благородне серце справжнього театрального слухача холо-
не й навіки відвертається від народного театру».
Карпенко-Карий з гнівом бичував усіх тих «акторів-
звірів», що, замість виховувати народ, ширити світлі
національні ідеали, любити, поважати і сприяти дальшо-
му розвиткові українського театру, ця «туча театральних
бродяг» деморалізувала глядача, псувала естетичний
смак народу, відвернула від театру прихильного глядача,
а «дикого, такого, як самі актори-звірі», нічим не можна
задовольнити, якщо немає на сцені «крові і судорожних
епілептичних плясок».
Карпенко-Карий виступав, звичайно, проти акто-
рів-бездар, які прийшли служити не великим і священ-

305
ним ідеалам високого мистецтва, а з чисто егоїстичних
і кар’єристичних міркувань. Приходили на сцену люди
випадкові, яким далеке було розуміння справжнього сце-
нічного мистецтва, вони зовсім не турбувалися розквітом
театру, а вважали театр засобом наживи. Був це період
в історії українського театру другої половини ХІХ ст., коли
стільки наплодилося театральних труп і з усіх сторін кра-
їни напливали різного роду «театрали», які за короткий
час залили не тільки Україну, але й Росію і Далекий Схід.
Ці люди були зовсім байдужі до зростання українського
народного театру, готові були грати на «турецькій, єврей-
ській, і якій завгодно мові, аби тільки грати».
В той саме час появилося багато письменників, які
фабрикували п’єси, як попало, перекручували, підробляли
і переробляли відомі вже п’єси, аби тільки пісні та танці
і виводили такий репертуар на сцену. Проти такої «зграї
розбійників сцени», що профанували і спотворювали
мистецтво, засмічували сцену, робили з театру ярмарок,
рішуче виступав Карпенко-Карий. Він поборював розпусту
в театрі, яка також була причиною морального та ідейного
занепаду театрального мистецтва. Сам Карпенко-Карий
був взірцевим сім’янином. Він любив і поважав свою сім’ю,
яка була для нього «святая-святих». В листі до сина Наза-
ра 27 грудня 1900 року він писав із Києва:
«…Не забувай ніколи високих ідеалів! Ніщо в жит-
ті, мій любий сину, не дає такого задоволення, як хоро-
ша чесна сім’я, котра, крім звичайних своїх інтересів і
обов’язків, не забуває служіння вищим ідеалам загально-
го добра.
Програма ідеалів безмежна, але той, хто хоч неве-
личку частину цих ідеалів носить в своїй душі, береже
їх, як святиню, і по мірі сил своїх виповняє, той тільки
має задоволення, бо тільки безконечного прекрасного

306
в житті тяжко досягнути, а через то праця на користь
прекрасного безкрая і вічно тримає чоловіка на благоро-
дній висоті життєвих задач!»
Карпенко-Карий дуже любив своїх дітей, турбувався
про їх добре виховання, прищеплював їм демократичний
світогляд і давав їм життєві настанови. У листі до сина На-
зара 15 березня 1898 року, який був тоді студентом у Ризі,
Карпенко-Карий з хутора «Надія» писав:
«А молодому чоловікові, студенту обов’язково
треба, крім спеціальної науки, винести з школи чесні
погляди на свій народ і теоретичне знання всіх благород-
них напрямків, які існують серед найкращого передового
покоління. Зо всіх існуючих теорій молодий чоловік пови-
нен взять в основу життя ту теорію, котра найбільше
проводить ідею любові, ідею щастя, ідею економічного
благосостоянія свого народу. Обміркувавши все і зроби-
вши собі тверде переконання, молодий чоловік вступає
в життя і вносить в нього світ і тепло, котрі свіжать
і наповнюють пустиню людського життя, протравле-
ного егоїзмом, радісним світлом, котре освічує людям
шлях до щастя!»
Таким був Карпенко-Карий на сцені, в драматургічній
творчості, таким чистим, чесним і благородним був він і
в житті.
Текст подається за виданням: Степан Чорній. Український театр
і драматургія. — Мюнхен — Нью Йорк, 1980.

Степан Чорній (1918, Підберізці — 1980) — філолог і театрознавець.

Родом із села Підберізці біля Львова. Від 1960 року в США. Про-
фесор Нью-Йоркського державного і Українського вільного (в
Мюнхені) університетів. Праці: «Шкільні граматики української і
англійської мови»; монографія «Карпенко-Карий і театр» (1978),
«Український театр і драматургія» (1980).

307
Сцена з кінофільму «Сто тисяч»

308
 «ВІН БУВ ОДНИМ ІЗ БАТЬКІВ
УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ…»
Володимир Панченко

Штрихи до портрета І. Карпенка-Карого

в контексті епохи
Іван Драч і Володимир Панченко на Хуторі Надія.
Фото другої половини 90-х років ХХ ст.
310
К
ожен, хто знайомився з історією українського театру
XX століття, задумувався, мабуть, над феноменом
роду Тобілевичів — не так часто траплялося, щоб
в одному сімейному гнізді виколисалося аж чотири яскра-
вих і дужих таланти, чотири зірки національної культури.
Згадаймо їх у тій послідовності, в якій народжувала дітей
дружина поміщицького управителя Карпа Тобілевича —
Євдокія Зіновіївна: Іван, син-первісток, якого слов’янсь-
кий світ знатиме згодом як драматурга Тобілевича й ак-
тора Карпенка-Карого; Марія — вона ж славетна артистка
із золотим голосом Садовська-Барілотті; Микола й Панас,
які залишилися в пам’яті українців як Микола Садовський
і Панас Саксаганський, неперевершені майстри сцени.
Справді — цілий тобі «женьшеньовий кущ Тобілеви-
чів», як висловився одного разу Олесь Гончар. Загадка
отого степового нашого женьшеню, що так рясно вро-
див на берегах Висі й Інгулу, вражає, змушуючи думати
про незнищенність, неубієнність українського духу, який
не раз воскресав із попелу, поставав із руїн, щоб знову гор-
до ствердити: «Ми — є, ми — вічні, як саме життя».
Можна назвати, як мінімум, три чинники, що визна-
чили тріумф і безсмертя роду Тобілевичів. По-перше, його

311
щедра природна обдарованість. Таємниці генетичних
кодів важко піддаються поясненням, тому люди звикли
в таких випадках казати про перст Божий, силу провидін-
ня, про вище призначення або ж шукати причину причин
у сприятливому розташуванні зірок. У серпні 1845-го зірки
над слободою Арсенівкою світили ласкаві.
Відомий меценат Євген Чикаленко, який у 70-ті роки
позаминулого століття сидів за однією партою поруч iз
наймолодшим Тобілевичем, стверджував, що в господа-
ря незвичайного родинного гнізда, Карпа Адамовича,
«були в зачатку всі ті таланти, що так яскраво розвинулись
у його дітей». Усе говорить про те, що Карпо Адамович був
досить колоритною особистістю: мав природний розум,
життєву чіпкість, артистичну натуру, селянську лукавин-
ку. «Старий Тобілевич був великий гуморист і «штукар»,
— згадував Чикаленко. — Менше знаємо про матір дра-
матурга. Довгий час вважалося, що була вона кріпачкою,
яку Карпо Адамович викупив із неволі. Тим часом Євдокія
Зіновіївна виростала в будинку пана Золотницького, де
була за служницю, знала грамоту, якої пізніше навчила й
своїх синів. Недаремно ж Іван обминув початкову школу й
відразу став учнем першого класу повітового училища!
По-друге, для того, щоб іскра обдарування стала
вогнищем, потрібен певний, якщо хочете, збіг обставин,
потрібні оточення, атмосфера, тобто — те «бродильне»
середовище, де визріває талант. Про єлисаветградське се-
редовище, в якому формувався драматург Іван Тобілевич,
скажемо далі, а поки назвемо й третій, надзвичайно важ-
ливий чинник — він полягає в тому, як сама людина зуміє
розпорядитися врученим їй даром. Це тим важливіше, що
чомусь саме українці не раз демонстрували дивовижне
вміння робити все, щоб позбутися дарованого їм хисту. Як
той дядько Кирило з відомої балади Івана Драча: Бог дав

312
313
Редакція газети «Рада». Сидять: С. Єфремов, Є. Чикаленко, Ф. Матушевський, М. Павловський.
Стоять: другий зліва Д. Дорошенко, поруч М. Силицький, крайній у ряду В. Королів.
Вгорі: М. Гехтер, Л. Пахаревський. 1906 рік
Сини І.К. Тобілевича

314
йому крила, а він — «на крилах навіть розжився: крилами
хату вкрив, крилами обгородився…».
У секретаря Єлисаветградської міської поліції Івана Ка-
рповича Тобілевича теж був свій Рубікон. Міг він — при всій
своїй природній неординарності — поповнити ряди місце-
вих обивателів, звичайних людей, життя яких завершується
разом iз останнім подихом. Цього, на щастя, не сталося
— Іван Тобілевич відбувся як людина незвичайна.
Тут слід нагадати давню істину, яка вістить, що вели-
ка мета здатна породжувати велику енергію. Велика мета
творить великий характер, це відомо. У Іванові Тобілевичу
така мета жила. Він досить рано усвідомив, що належить
до народу, мовби загубленого на своїй же землі, безправ-
ного й приниженого. Історія знає чимало випадків, коли
скорботна patria (батьківщина) рятує себе, обравши з-по-
між своїх синів того, кого пізніше називатимуть речником
нації. Італієць Джакомо Леопарді, угорець Шандор Пете-
фі, поляк Адам Міцкевич, українець Тарас Шевченко — ко-
жному з них судилося стати голосом свого народу, прича-
вленого вагою «просвіщенного» чобота, щоб на фатальне
питання «Бути чи не бути?» відповісти ствердним «Бути!»
Святе почуття патріотизму, моральна максима «Якщо не я,
то хто?» робили крила їхніх талантів сильнішими й витри-
валішими.
Але патріотизмів є два. Саме в той час, коли в степовій
слободі над Виссю спинався на ноги Іван, син Карпа То-
білевича, у білокам’яній Москві йшли гарячі дискусії між
«західниками» та «слов’янофілами». Останні піднімали
на щит «русскую идею» — ідею російської державної вели-
чі й винятковості. У Росії — особливий шлях, казали вони;
особлива — месіанська! — роль; контакти із Заходом згубні
для її самобутності. Гасло «самодержавство, православ’я,
народність», начинене войовничим великодержавним

315
духом, ставало наріжним каменем російської політики.
Власну державну велич легіони кондових російських пат-
ріотів не мислили без розбухання імперії, без невпинного
розширення кордонів в усі сторони світу.
Іван Тобілевич народився у страшній країні, її дер-
жавна машина підминала під себе народи — розпинала
Кавказ, дивуючись, як це дикі чеченці зі своїм Шамілем
ніяк не хочуть зрозуміти, що їх окультурюють; на заході
душила «полячишек»; на північ, до фінів, iз метою «обру-
сенія края» засилала тисячі чиновників; на півдні, нижче
Малоросії, тримала пальці на Балканському перешийку,
а далі… далі комусь із найнетерплячіших патріотів мари-
лися вже й води Індійського океану. Залишалося тільки
в ім’я патріотичної ідеї омити в тих водах ноги всюдису-
щих російських генералів!
Ні, мав-таки рацію російський політичний вигнанець
Олександр Герцен, коли писав у «Былом и думах»: «На-
родность (тобто національная ідея. — В. П.) как знамя,
как боевой крик только тогда окружается революционной
ореолой, когда народ борется за независимость, когда
свергает иноземное иго. Оттого-то национальные чувства
со всеми их преувеличениями исполнены поэзии в Ита-
лии, в Польше (додайте: в Україні) и в то же время пошлы
в Германии» (і з тієї ж причини — в Росії теж).
Є патріотизм, наснажений прагненням свободи та
справедливості, а є патріотизм войовничий, заряджений
енергією підкорення. Причому дух неволі в миколаївській
Росії поширювався не лише назовні, тюремна задуха пану-
вала й усередині імперії, недаремно ж 29 жовтня все того
ж 1845 року (першого в житті Івана Тобілевича) Олександр
Герцен записав у своєму щоденнику: «Страшная эпоха
для России, в которую мы живём, и не видать никакого
выхода. (…) И, как эти три года, так пройдут годы еще и

316
еще, и мы состаримся, и яснее увидится, что жизнь поте-
ряна».
Молодий Іван Тобілевич читав Герцена. Його теж,
як і видавця «Колокола», не раз брав відчай — здавало-
ся, страшній епосі не видно кінця. Але в тім-то й річ, що
були, є й будуть люди, яким навіть у найпохмуріші часи
не дає права на спокій ота моральна максима: «Якщо
не я, то хто?» У історії української інтелігенції XIX ст. вона
відігравала особливу роль, стаючи рушієм громадської
поведінки інтелігентів, свідомих свого українства, оскільки
малій громадці людей доводилося брати на себе ношу, яка
потребувала значно більшого числа рук.
І тут слід сказати, що в нашому міфологізованому
літературознавстві накопичилося чимало легенд і того, що
можна б назвати аберацією зору.
Навіть класиків наших уміщено в прокрустові ложа
офіційних схем. Щось замовчано з їхньої спадщини, якісь
факти біографії чи творчості інтерпретовано на вульгарно-
класовий лад, там, гляди, нанесено косметику…
Не обминув цієї долі й Іван Карпенко-Карий. Одним
із «незручних» для радянського літературознавства було,
зокрема, питання про світогляд, громадську діяльність
Івана Карповича. Існувала недобра традиція підтягувати
того чи того класика до канону — якщо вірити недавнім
ще монографіям і підручникам, мало не кожен із них був
революційним демократом, дехто наближався до маркси-
зму; кого ж утиснути під певну рубрику ніяк не вдавалося
— того картали за помилки, збочення, нерозуміння… У ре-
альному ж житті все було значно складніше, природніше і,
зрештою, цікавіше для дослідника.
Відомо, наприклад, що наприкінці 70-х — на початку
80-х років ХIХ ст. Іван Тобілевич разом із кількома дру-
зями-однодумцями організував у Єлисаветграді гурток,

317
навколо якого об’єдналася прогресивна інтелігенція міста.
Так, гуртківці читали й перекладали українською мовою
Маркса й Чернишевського, але так само цікавились вони
й працями Михайла Драгоманова, Миколи Костомарова,
забороненими поезіями Тараса Шевченка… Ми грішити-
мемо проти істини, якщо забудемо про своєрідний дуалізм
української інтелігенції позаминулого (та й минулого й
нинішнього) століття: соціальне протестантство, бажання
бачити Росію більш демократичною й цивілізованою краї-
ною поєднувалися з природними національними прагнен-
нями. І — навпаки. Єлисаветградський гурток, духовними
лідерами якого були Іван Тобілевич та Панас Михалевич,
фактично був варіацією тих громад, фундамент яких
закладали Михайло Драгоманов, Володимир Антонович,
Олена Пчілка, Михайло Старицький, Микола Лисенко та
інші славні діячі. (Між іншим, лікар Панас Михалевич,
якому після Емського указу заборонили мешкати в Києві,
належав до кіл, дуже близьких до Драгоманова.)
Оця друга — національно-демократична — грань дія-
льності гуртка Тобілевича-Михалевича в попередні роки
всіляко затушовувалася, тим паче, що поряд з майбутнім
драматургом були такі близькі йому люди, як Софія й
Олександр Русови, Євген Чикаленко, — їхні імена донедав-
на безжально й незаслужено таврувалися.
Цікаво, що «єлисаветградські українофіли» (як їх
пізніше буде названо в жандармських документах) мали
досить тісні житейські контакти з членами іншого гуртка
— народовольчого, душею якого був студент Харківського
університету Олександр Тарковський. Разом зі своєю сест-
рою Надією, дружиною Тобілевича, Тарковський був серед
тих восьми єлисаветградців, які в 1880 році звернулися з
листом до авторитетного петербурзького історика Миколи
Костомарова. Прохали його: «Батьку! За Вами все: і давня

318
слава, і дотепність, і розум, і наука, поговоріть же там те-
пер з московськими письменниками… що пора знять з нас
покуту мовчки кусать пальці, що ми люди, а не мужики
тілько, що пора нам мати своє друковане слово без за-
борону, що й освіту в народних школах слід дозволити
на народній мові…»
І Костомаров таки клопотався — звертався до російсь-
ких діячів з проханням підтримати, визволити українське
слово!..
Лист до Миколи Костомарова писався, найімовірніше,
в будинку на Знам’янській (Єлисаветград), де мешкала
родина Тобілевичів і де завжди було багатолюдно. Тут
Надія Карлівна народила семеро дітей, тут влаштовували-
ся літературно-музичні вечори, на яких бували славетні
діячі української культури, тут якийсь час мешкали Марко
Кропивницький і Олександр Тарковський, тут перехову-
валася від жандармського ока Софія Русова, яка чимало
зробить для української педагогічної справи, тут збирали-
ся найсвітліші люди Єлисаветграда, тут секретар міської
поліції Тобілевич рятував від погрому земляків-євреїв, тут,
зрештою, літературні початки Карпенка-Карого… І смутку
та горя в цьому будинку чимало спізнав Іван Карпович
— особливо в чорні для нього 1881-й і 1882-й роки, коли
зовсім молодою відійшла Надія, а слідом за нею не стало
донечки Галі… Невблаганний час цілих півтора століття
беріг для нащадків цей дивовижний будинок. 1995 року
в ньому відкрився міський Літературно-меморіальний
музей Івана Карпенка-Карого.
Гортаючи сьогодні сторінки тієї давньої історії на зла-
мі 70-80-х років XIX століття, бачиш перед собою такі яс-
краві характери, такі пристрасті й драми, злети й падіння,
що мимоволі ловиш себе на думці: та ж усі ці невигадані
сюжети варті белетристичного пера, циклів телепередач,

319
можливо, — й сцени. Вони мусять ожити в слові, в кадрі
— єлисаветградські інтелігенти епохи, що відгомоніла!
Брати Тобілевичі з сестрою Марією, лікар Михалевич
та історик Володимир Ястребов, єлисаветградський Сково-
рода — Володимир Менчиць і товариш (заступник) про-
курора, письменник Дмитро Маркевич, артільний батько
Микола Левитський і майбутній господарник і меценат
Євген Чикаленко, Софія Русова й сіроокий ідеаліст Олек-
сандр Тарковський… Це, власне, те коло, без якого немож-
ливо уявити Івана Тобілевича, його особистість, інтереси,
світоглядні основи.
Людина прогресивних, демократичних поглядів, Іван
Тобілевич вельми стримано ставився до будь-якого по-
літичного радикалізму — в ньому йому бачилася загроза
руїнництва. Цікавими є думки драматурга, висловлені
в розпал стихійних селянських бунтів 1905-1906 років,
соціальних збурень, шумовиння партій, гарячих дебатів
у Державній думі Росії. «Свобода слова потрібна, щоб усі
висловились, — писав Іван Карпович. — Раз це станеться,
ми побачим, скільки у нас дурнів і розумних. Тоді нач-
неться боротьба і між дурними й розумними. Дурні взагалі
фанатичні і крайні, розумні — умірковані мислителі. Фана-
тика нічим не переконаєш, аж поки він не сконає. Фанати-
ки — це громадське нещастя: крайностями вони лякають
всіх і тим завжди задержують прогрес».
Вельми прозорливе застереження, особливо якщо
зважити на те, що політичний фанатизм, нетерпимість
на початку нового віку ставали знаменням часу, як стають
вони, на жаль, і нині. Саме уміркованих мислителів шукав
у реальному житті Іван Карпович — і бачив, що їх об-
маль. Тому й констатував із сумом: «…Всі ми Обломови…
Для громадського прогресу потрібні Штольци, які рівно
ідуть до мети…» Його Мирон Серпокрил із драми «По-

320
 Лист до відомого російського критика та вченого
Олександра Пипіна від єлисаветградської «Громади» на захист
української мови і культури, проти «Валуєвського циркуляру»

321
322
Софія Русова з родиною і друзями. Фото з архіву Чернігівського краєзнавчого музею
над Дніпром» — це, власне, спроба змалювати українську
людину діла. Саме цьому героєві, як і Іванові Барильченку
із дилогії «Суєта» й «Житейське море» драматург віддав
багато власних думок і переживань, їхній пафос пристра-
сного обстоювання вкоріненого життя — це є авторсь-
кий пафос. Селяни, земляки Серпокрила, зриваються з
насиджених місць і стають переселенцями, рушаючи аж
на Зелений Клин, де їм обіцяють землі. Рветься коріння,
змінюється ієрархія цінностей, гострішими стають проти-
річчя між містом і селом, між батьками й дітьми…
«Суєту» і «Житейське море» написано в 1903 і 1904
роках — а впізнаєш у цих п’єсах ті морально-психологічні
колізії, які значно пізніше з’являться в «Поемі про море»
О. Довженка, в оповіданнях Григора Тютюнника, в ро-
сійській «сільській» прозі… Симпатії І. Карпенка-Карого
— на боці Барильченків, простих чесних сільських трудів-
ників, на боці їхнього старшого сина Карпа, який дорікає
тим, кого спокусила нікчемна суєта: «Від села, від людей
своїх та від землі відстали…» Він, автор, уболіває за фун-
даментальні духовні цінності, вироблені протягом віків
трудовим сільським людом. Праця коло землі, життя серед
природи, вірність традиціям народної культури — все це
дорогі для І. Карпенка-Карого речі. За контрастом він про-
тиставляє їх житейській суєті — культові грошей, кар’єри-
змові чи пошануванню… Суєта — це незакорінене життя,
життя перекотиполя.
Рід Барильченків розколовся — одна його полови-
на живе сільським трудовим життям, друга — віддалася
міській суєті… Можна в цих протиставленнях побачити
відгомони руссоїзму, сковородинівської ідеї «сродної
праці» і навіть хутірської філософії Пантелеймона Куліша.
Але найголовніше — не пропустімо, відчуймо біль автора
за основи життя, які руйнуються: «Нещасна земля, гірка

323
твоя доля! Тікають від тебе освічені на твої достатки діти і
кидають село у тьмі…»
У 70-ті роки вже минулого століття І. Карпенка-Каро-
го явно звинуватили б у патріархальщині. Та й так драма
«Понад Дніпром» сором’язливо обминалася дослідника-
ми. А все тому, що ідею хліборобських спілок, яку впрова-
джує в життя герой І. Карпенка-Карого, критикував вождь
більшовиків. І дарма, що майже безпомильний в естетич-
них оцінках І. Франко називав цей твір найбільш ідеаль-
ною п’єсою драматурга, — ідейні ярлики супроводжували
її дуже довго. Те ж саме з драмою «Гандзя», в якій доля
красуні-полонянки, якою гендлюють усі, кому заманеться,
символізує долю України. Друкувався цей твір дуже рідко:
нічого радянській людині перейматися почуттям націона-
льної кривди, нічого українцеві задумуватися над корін-
ням роду свого…
А між тим… невдовзі після «Гандзі» І. Карпенко-
Карий написав у листі до доньок Ярини й Марії слова, які
можна сприймати як своєрідний автокоментар до цієї,
кажучи словами Франка, «прекрасної трагедії». «Ні один
народ в Європі не переживає того, що ми, українці, в XX
столітті! Тоді як всі давно вже знають, хто вони, ми тільки
починаєм довідуватись, тоді, як усі давно в яснім признан-
ні своїх прав національних і вселюдських мають задово-
лення і йдуть до щирих вселюдських бажань, ми тільки
просипаємося, і все, що другі вже мають, треба здобувать!
Коли француз, німець, поляк і інші відомі всьому світу, ми,
мов яке дике плем’я, забуте і затерте, починаємо піднімать
із темряви голову і лізти на гору, на слизьку гору, щоб
звідтіля і нас побачив. А ті, що раніш вилізли і зайняли
свої місця в світовій комедії, не пускають нас, бо бояться,
що ми зіпсуємо мізансцену!.. Тяжка боротьба, але надія,

324
 І.К. Тобілевич у ролі Назара
у виставі «Назар Стодоля»
за драмою Т. Шевченка.
Кінець 60-х років ХІХ ст.
Передано у 1958 році А.А. Креса-
ном, зятем І.К. Тобілевича
(м. Київ).
Фонди Кіровоградського
обласного краєзнавчого музею

Н.К. Тарковська у ролі Галі

у виставі «Назар Стодоля»
за драмою Т. Шевченка. Напис:
«Ивану Карповичу Тобълевичу
отъ Галі. N.N.»
Кінець 60-х років ХІХ ст.
Передано у 1958 році А.А. Креса-
ном, зятем І.К. Тобілевича
(м. Київ).
Фонди Кіровоградського
обласного краєзнавчого музею

325
 Рукопис п’єси «Житейське
море», 1890-ті рр.
Передано у 1958 році
А.А. Кресаном, зятем
І.К. Тобілевича (м. Київ)
Фонди Кіровоградського
обласного краєзнавчого
музею

Поштова листівка із
серії «Українські типи»
акціонерного товариства
Гранберга у Стокгольмі.
П.К. Саксаганський
у ролі Гайдамаки.
Передано у 1982 р.
С.С. Токарем (м. Київ).
Фонди меморіального музею
М.Л. Кропивницького

326
що вилізем, дає нам сили до культурної праці. Горе наше,
що не маємо сильної інтелігенції…»
«Горе наше, що не маємо сильної національної інте-
лігенції», — ці слова І. Карпенка-Карого цілком можемо
повторити й сьогодні. Та й взагалі, нинішнє життя раз
по раз повторює карпенківські сюжети. Знову замиготіли
незабутні халати новітніх Терентіїв Гавриловичів Пузи-
рів, яким Котляревський без надобності, знову — культ
гендлю, передзвін грошей, який звістив про появу «дикої,
страшенної сили», яка ні перед чим не зупиниться заради
срібняка, знову розверзається прірва соціальних контра-
стів — і де той новий Карпенко-Карий, який покаже нам
наше життя в дзеркалі сценічного дійства? І чому так
важко й повільно змінює численних Пузирів цивілізова-
ний підприємець? Халат Пузиря поступово стає прапором
нашою часу. Мовби взялося життя зіграти ще одну, ніким
не написану, трагікомедію…
І. Карпенко-Карий завершував життя на зламі епох.
Він і сам у театральному мистецтві був наче мостом між
двома епохами. З одного боку — романтично-побутовий,
етнографічно-побутовий театр, з другого — театр новий,
реалістично-психологічний. У «Суєті» та «Житейському
морі» справедливо вбачають риси драми чеховського
типу. Без школи Карпенка-Карого важко уявити драма-
тургію Володимира Винниченка й Миколи Куліша. Варто
хоча б порівняти мотив мимовільного гріха в трагедії
І. Карпенка-Карого «Сава Чалий» і в драмі В. Винниченка
«Між двох сил». І там і там йдеться про страшне подвійне
коло, що в ньому замикається трагедія нації та трагедія
людини, яка, сама того не бажаючи, стає винуватцем бра-
товбивства.
Українській культурі без І. Карпенка-Карого — все
одно, що норвезькій — без Г. Ібсена, шведській — без

327
А. Стріндберга, німецькій — без Г. Гауптмана, бельгійській
— без М. Метерлінка… Час, цей найсправедливіший суддя,
підтвердив, що він був великим драматургом — наш єлиса-
ветградець із будинку на Знам’янській, хлібороб із хутора
Надія.
Власне, це розуміли й найбільш проникливі його
сучасники. Як Іван Франко, чиї слові про Івана Карпенка-
Карого зовсім не потьмяніли: «…Він був одним із батьків
новочасного українського театру, визначним артистом та
при тім великим драматургом, якому рівного не має наша
література та при якому щодо ширини і глибокого проду-
мання тем, бистрої обсервації життя і широкого світогляду
не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки
Росії, але й інших слов’янських народів».
Текст подаємо за першою публікацією: газета «День» № № 110,
113 за 2004 рік, рубрика «Україна Incognita».
Володимир Євгенович Панченко (2 вересня 1954, село Демидівка
Любашівського району Одеської області) — український літератур-
ний критик, літературознавець, письменник, автор відомих статей,
монографій, підручників на літературну та історичну тематику, про-
фесор Національного університету «Києво-Могилянська академія»,
доктор філологічних наук, член Національної спілки письменників
України. Автор численних праць з історії української літератури,
зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Магічний кристал: Сторінки
історії українського письменства» (Кіровоград, 1995), «Володимир
Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна літе-
ратура» (2007). Його перу належить кілька літературно-критичних
книг та сценаріїв документальних фільмів. В житті намагається до-
тримуватися трьох принципів: «Під лежачий камінь вода не тече»,
«Не тримай камінь за пазухою», «Крапля камінь точить». Був очіль-
ником Кіровоградської письменницької організації та професором
КДПУ ім. В. К. Винниченка.

328
КАРПЕНКО-КАРИЙ (ТОБІЛЕВИЧ)
ІВАН КАРПОВИЧ

Бібліографічний покажчик видань

у фондах ОУНБ ім. Д. І. Чижевського
Описала Світлана Ушакова

2009 рік
330
 Твори
Карпенко-Карий, Іван Карпович (Тобілевич).
Твори: в 3 т./ Іван Карпович Карпенко-Карий; упо-
ряд. П. М. Киричка, Л. Ф. Стеценка; приміт. П. М. Ки-
ричка. — К.: Дніпро, 1985 — Т. 1.: Драматичні твори/
передм. П. М. Киричка. — 1985. — 437, [2] с.: портр. — При-
міт.: с. 437-438.
Карпенко-Карий, Іван Карпович (Тобілевич).
Твори: в 3 т./ Іван Карпович Карпенко-Карий; упо-
ряд. П. М. Киричка, Л. Ф. Стеценка; приміт. П. М. Кирич-
ка. — К.: Дніпро, 1985 — Т. 2.: Драматичні твори. — 1985.
— 348, [3] с. — Приміт.: с. 350.
Карпенко-Карий, Іван Карпович (Тобілевич).
Твори: в 3 т./ Іван Карпович (Тобілевич) Карпенко-
Карий; упоряд. П. М. Киричка, Л. Ф. Стеценка; при-
міт. П. М. Киричка. — К.: Дніпро, 1985 — Т.3.: Драматичні
твори, Статті, Листи. — 1985. — 372, [1] с.
Карпенко-Карий І. (І.К. Тобілевич). Вибрані
п’єси / І. Карпенко-Карий; вступ. ст. Н. І. Падалки. — К.:
Держлітвидав УРСР, 1964. — 463 с.
Карпенко-Карий І. Вибрані п’єси/ І. Карпенко-
Карий; вступ. ст. Н. І. Падалки. — К.: Дніпро, 1970. — 311 с.:
331
3л. іл.; портр. — Зміст: Бурлака; Безталанна; Мартин Бору-
ля; Сто тисяч; Хазяїн.
Карпенко-Карий, Іван Карпович. Вибрані п’єси
/ Іван Карпенко-Карий; H. І. Падалка; вступ. ст. H.І. Пада-
лки. — К.: Дніпро, 1976. — 297, [2] с.: портр. — (Сер. «Шкі-
льна б-ка»)
Карпенко-Карий, Іван Карпович. Вибрані
п’єси/ Іван Карпенко-Карий; авт. передм. С. Д. Зубков.
— К.: Держ. вид-во худ. літ., 1962. — 445, [3] с.
Карпенко-Карий, Іван. Гандзя: драма з ча-
сів Руїни (1663-1687) / Іван Карпенко-Карий// Вежа.
— 2004. — № 15. — С. 150-215
Карпенко-Карий, Іван Карпович. Гандзя: дра-
ма з часів Руїни (1663-1687)/ Іван Карпенко-Карий;
укл. Олег Бабенко; Кіровогр. облдержадміністрація; Центр
перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників
органів держ. влади, органів місц. самоврядування, керів-
ників держ. підприємств, установ та організацій; КДПУ ім.
В. Винниченка, Кіровогр. обл. організація Укр. т-ва охоро-
ни пам’яток історії та культури, міський Літ.-мемор. музей
І. Карпенка-Карого. — Кіровоград: Центр.-укр. вид-во,
2003. — 79 с.: фото, портр. — (Сер. «Спадщина, що повер-
тається»). — Бібліогр. с. 79.
Карпенко-Карий, Іван. Гандзя [Текст]: Драма з
часів Руїни (1663-1687)/ Іван Карпенко-Карий// Вежа.
— 2004. — № 15. — С. 150-215
Карпенко-Карий, Іван Карпович. Драматичні
твори / Іван Карпович Карпенко-Карий; вступ. ст., упо-
ряд. і приміт. Р. Я. Пилипчука; ред. С. Д. Зубков; АН УРСР.
— К.: Наук. думка, 1989. — 602, [2] с. — (Б-ка укр. літ.
Дожовтнева укр. літ.).

332
 Карпенко-Карий І. Лист до українського пись-
менника й актора Я. В. Жарка / І. Карпенко-Карий//
Архіви України. — 1992. — № 6. — С. 71-72.
Карпенко-Карий, Іван. Мартин Боруля / Дра-
матургія: класика і сучасність: хрестоматія/ укл.-ред.
Володимир Зленко. — К.: Український письменник, 2002.
— С. 38-85. — (Сер. «Укр. літ.»).
Карпенко-Карий, Іван Карпович. Мартин
Боруля// Українська класична драматургія/ І.П. Ко-
тляревський, І.К. Карпенко-Карий, М. Л. Кропивниць-
кий, М. П. Старицький. — Дніпропетровськ: Січ, 2003.
— С. 43-146.
Карпенко-Карий, Іван Карпович. Мартин Бо-
руля: п’єси/ Іван Карпович Карпенко-Карий; вступ. ст. і
приміт. Л. Ф. Стеценка. — К.: Мистецтво, 1982. — 205, [2] с.
— (Сер. «Шкільна б-ка»).
Карпенко-Карий І. К. П’єси/ вступ. ст. В. Чорно-
віла/ І. Карпенко-Карий. — К.: Держлітвидав УРСР, 1965.
— 354 с. — Зміст: Мартин Боруля; Сто тисяч; Сава Чалий;
Хазяїн; Суєта.
Карпенко-Карий. Сто тисяч// Укранська дра-
матургія: кращі класичні твори. — Донецьк: БАО, 2008.
— С. 272-318.
Карпенко-Карий І. [Уроки житейської мудрос-
ті]: (листи І. Карпенка-Карого до своїх дітей)/ І. Карпенко-
Карий// Вітчизна. — 1991. — № 5. — С. 167-175.
Карпенко-Карий, І. Сто тисяч: фрагменти/
І. Карпенко-Карий// Дніпро. — 2009. — № 7. — С. 154-157.
Карпенко-Карий, Іван Карпович. Хазяїн: коме-
дія в 4-х д./ Іван Карпенко-Карий; авт. післямови П. Пе-
репелиця. — К.: Дніпро, 1978. — 147, [2] с.: портр.
Карпенко-Карий І. Хазяїн: комедія в 3 д./ І. Кар-
пенко-Карий. — К.: Держлітвидав УРСР, 1963. — 188 с.

333
 Карпенко-Карий, Іван Карпович Хазяїн: по-
сібник для 10 кл./ Іван Карпович Карпенко-Карий;
укл. В. Паращич. — Х.: Ранок, 2000. — 64 с. — (Сер. «Літ.
крамниця»).
Карпенко-Карий, Іван. Сто тисяч. Хазяїн. Сава
Чалий// Антологія української драматургії: вип. 2 — К.:
Мистецтво, 2005. — С. 46-221.
Карпенко-Карий, Иван. Хозяин// 50 знаменитых
украинских книг. — Харьков: «Фолио», 2004. — 510, [1] с.
— (Сер. «100 знаменитых»). — Алф. указ. книг: с. 509.
Тобілевич Іван Карпович. Суєта// Вибрані
твори української літератури. — Торонто: UKRAINIAN
TEACHERS’ COMMITTEE, 1983. — С. 7.
Тобілевич, Іван Карпович. Безталанна: драма
на 5 д./ Іван Тобілевич. — Львів: Просвіта, 1922. — 54 с.
— (Нар. б-ка «Просвіти»: театр. сер., ч.2; ч. 12).
Тобілевич, Іван. Бондарівна: драма в 4 д./ Іван-
Тобілевич. — Джерзі Сіті: Свобода, 1916. — 59 с.
Тобілевич, Іван Карпович. Бондарівна: драма
на 4 д. й 5 одмін/ Іван Тобілевич. — Вінніпег: Видавнича
Спілка, 1925. — 70 с.
Тобілевич, Іван. Наймичка: драма в 5 д./ Іван
Тобілевич. — Нью-Йорк: Друк. Павла Петрова, 1917.
— 100 с. — (Сер. «Театр. Твори»).
Тобілевич, Іван. Паливода ХVIII століття: коме-
дія зі співами і танцями на 4 д./ Іван Тобілевич. — Львів
— Тернопіль — Нью-Йорк: Подільська театр. б-ка, б. р.
— 42, [2] с.
15 вересня — 60 років з дня смерті І. Карпен-
ка-Карого: [Рек. список літ.]// Нові книги УРСР. — 1967.
— № 24. — С. 22-24.

334
 29 вересня — 125 років з дня народження І. Кар-
пенка-Карого (І. К. Тобілевича)// Нові книги УРСР.
— 1970. — № 23. — С. 18-21.
Алексеева О. Писатели-земляки/ О. Алексеева//
Репортер. — 2006. — 17 апреля. — С. 8.
Бабенко О. Кобзар і корифеї/ О. Бабенко// Народ-
не слово. — 2004. — 6 березня. — С. 4.
Бабенко О. На сторожі духовності: нац. харак-
тер українців у творчості І. Тобілевича/ О. Бабенко.
— Кіровоград: Алтей, 1998. — 49 с. — Бібліогр.: с. 45-48.
Бабенко О. Світла муза/ О. Бабенко// Кіровоград-
ська правда. — 2000. — 2 листопада. — С. 4.
Бабенко Олег. У світлі істинного: дещо про мо-
рально-етичні проблеми та загальнолюдські цінності
в творчому осмисленні І. Тобілевича (Карпенка-Карого)/
Олег Бабенко, Олена Шумська; Кіровогр. обл. організація
укр. т-ва охорони пам’яток історії та культури. — Кірово-
град: Кіровог. обл. організація УТОПІК, 2002. — 36, [2] с.
— (Сер. «Бесіди про драматургію І. Тобілевича (Карпенка-
Карого)»). — Бібліогр. с. 35-36.
Баб’як П. «Життя, про котре пишу…»/
П. Баб’як// Кіровоградська правда. — 1985. — 29 вересня.
Багацький Л. Стіни і люди/ Л. Багацький// Вечір-
ня газета. — 2005. — 7 жовтня. — С. 9.
Багрич М. Видання творів І. Карпенка-Карого/
М. Багрич// Друг читача. — 1970. — 29 вересня.
Бажан В. Русский Елисаветград-Кировоград/
В. Бажан// Молодіжне перехрестя. — 2006. — 13 квітня.
— С. 4.
Базилевський В. Яблука з Карпенкового саду
[З нових поезій]/ В. Базилевський// Кіровоградська прав-
да. — 1965. — 14 жовтня.

335
 Базилевський В. Яблука з Карпенкового саду.
Пам’яті Карпенка-Карого [Вірші]// Ятрань: поезії/ В. Ба-
зилевський. — Л.: Молодь, 1968. — 46 с.
Барабан Л. Вісімнадцять портретів епохи/
Л. Барабан// Молодь України. — 1965. — 29 вересня.
Барабан Л. Драматург і світ/ Л. Барабан// Кірово-
градська правда. — 1995. — 10 серпня.
Барський М. Коли розлучаються двоє… Рекві-
єм/ М. Барський// Кіровоградська правда. — 1995. — 11,
13, 18 липня.
Барський М. «Наймичка»: [Історія написання
п’єси ]/ М. Барський// Кіровоградська правда. — 1995.
— 20 квітня. — С. 4.
Барський М. «Поки живуть на світі люде…»/
М. Барський// Кіровоградська правда. — 1995. — 16 берез-
ня. — С.2.
Безверхня Л. Свято подарувало надію/ Л. Без-
верхня// Кіровоградська правда. — 1995. — 25 вересня.
— С. 3.
Безверхня Л. Як живеш, хутір «Надія»?/ Л. Без-
верхня, Л. Саділова// Кіровоградська правда. — 1995. —
29 серпня. — С.3.
Беленчук, С.І. Урок — психологічне досліджен-
ня за п’єсою І. Карпенка-Карого «Хазяїн»: 10 кл./
С.І. Беленчук// Вивчаємо українську мову та літературу.
— 2008. — № 26. — С. 27-29. — Бібліогр. в кінці ст.
Бернштейн М. Д. Українська літературна кри-
тика 50-70-х років ХІХ ст./ М. Бернштейн. — К.,1959.
— С. 447-448. — Про книгу Терлецького «Українське село
в драмах Карпенко-Карого».
Биков В. В обмін на сталінський том: [Про істо-
рію «Драм і комедій» з автографом І. Карпенка-Карого]/
В. Биков// Молодий комунар. — 1990. — 28 липня.

336
 Биков В. Донька драматурга: [Ярина Іванівна Сту-
дничка]/ В. Биков// Вечірня газета. — 1995. — 30 червня.
— С. 7.
Биков В. Кому належав будинок на Знам’янсь-
кій: [З життя родини Тобілевичів]/ В. Биков// Вечірня
газета. — 1995. — 2 червня. — С. 6.
Биков В. «Матеріал… взятий із життя»: нове
про родину Тобілевичів/ В. Биков// Народне слово.
— 1993. — 21 жовтня.
Биков В. Персонаж із «життєвої п’єси» Івана
Тобілевича/ В. Биков// Народне слово. — 1996. — 27 лю-
того. — С. 3.
Биков В. «Повенчался вторым браком с де-
вицею дворянскою…» (з життя І. Карпенка-Карого)/
В. Биков// Вечірня газета. — 1992. — 1 травня.
Биков В. Про що розповіли метричні книги з
Знам’янської церкви: (невідоме про Карпенка-Карого)/
В. Биков// Український театр. — 1992. — № 1. — С. 29.
Биков В. Університет для Івана Тобілевича:
[Про педагогів, що мали зв’язки з нашим краєм та І. То-
білевичем — Д. Пильчикова, О. Кониського]/ В. Биков//
Вечірня газета. — 1992. — 17 листопада.
Биков В. Хочу уточнити: (нові відомості
про сім’ю І. Карпенка-Карого)/ В. Биков// Народне
слово. — 1991. — 14 червня.
Білецька Л. Великий майстер театру/ Л. Білець-
ка// Сільські вісті. — 1970. — 29 вересня.
Бойко І. Маловідоме про Тобілевича/ І. Бойко//
Червона зірка. — 1965. — 30 вересня.
Бойко І. Скарб: нове про Тобілевичів/ І. Бойко//
Молодий комунар. — 1969. — 16 серпня.
Бойко І. Тобілевич в нашому краї/ І. Бойко//
Будівник комунізму. — 1962. — 28 липня.

337
 Бондар О. «Шляхами життя»/ Бондар О.// Голос
України. — 2000. — 10 листопада. — С. 12.
Борщаговський О. Драматургія Тобілевича /
О. Борщаговський. — К.: Мистецтво, 1948. — 328 с.: іл. і
портр.
Босько В. Тут народжувався український театр:
7-ма річниця від дня заснування літературно-меморіаль-
ного музея ім. І. Карпенка-Карого/ В. Босько// Народне
слово. — 2002. — 28 вересня. — С. 2.
Братченко И. Духовное завещание Тобилеви-
ча/ И. Братченко// Правда Украины. — 1966. — 27 января.
— С. 2.
Братченко И. Женьшеневый куст/ И. Братчен-
ко// Украина Центр. — 1995. — 16 сентября. — С. 16.
Братченко І. «Женьшеньовий кущ українсь-
кого народу»/ І. Братченко// Правда Украины. — 1995.
— 22 вересня. — С. 4.
Бурбан В. Калитка і Пузир. Ява друга…: Сучасне
прочитання класика з нагоди його 160-річного ювілею/
В. Бурбан// Культура і життя. — 2005. — 19 жовтня. — С. 3.
Бурбан Володимир. Повернення Калитки:
сучасне прочитання класика з нагоди його 160-річного
ювілею (П’єси Карпенка-Карого)/ Володимир Бурбан//
Сільські вісті. — 2005. — 4 жовтня. — С. 2: портр.
Бурмистренко С. Показують заньківчани/ С. Бу-
рмистренко, Л. Барабан// Сільські вісті. — 1959. —
22 червня.
Бурмистренко С. Художник високої правди/
С. Бурмистренко// Сільські вісті. — 1975. — 28 вересня.
Буцька, І. Зображення влади золота як руйнів-
ної сили (За матеріалами творів О. де Бальзака «Гобсек»,
М. В. Гоголя «Мертві душі», І. Карпенка-Карого «Сто ти-

338
сяч», «Хазяїн»)/ І. Буцька// Зарубіжна література в школі.
— 2009. — № 11-12. — С. 20-22.
Буяльський Б. А. Поезія усного слова/ Б. А. Бу-
яльський. — К.,1969. — С. 28.
Величко О. А. Розвиток драматургії і театру.
Творчість І. Карпенка-Карого: Уроки за темою. 10 клас/
О. А. Величко// Вивчаємо українську мову та літературу.
— 2009. — № 22-23. — С. 24-42
Вертій О. З’ясування народних джерел творчо-
сті письменника в школі/ О. Вертій// Українська мова
і література в школі. — 2004. — № 5; № 7-8. — С. 32-36.
— Бібліогр. в кінці ст.
Вертій О. Народні джерела типізації в драма-
тургії Карпенка-Карого/ О. Вертій// Українська літера-
тура в загальноосвітній школі. — 2000. — N4. — С. 23-32
Вієвський В. Дещо про творчу лабораторію
драматурга/ В. Вієвський// Дивослово. — 1995. — № 9.
— С. 41-42.
Вієвський В. З творчої лабораторії комедіогра-
фа/ В. Вієвський// Народне слово. — 1994. — 6 грудня.
— С. 3.
Вієвський В. З творчої лабораторії комедіогра-
фа/ В. Вієвський// Вітчизна. — 1995. — № 11-12. — С. 144-
147.
Вієвський В. Замальовки/ В. Вієвський. — Кірово-
град: Центр.-Укр. вид-во, 2008. — С. 267-270: — Бібліогр.
в кінці глав.
Вієвський В. Поетика комедійності «Мартина
Борулі» І. К. Карпенка-Карого / В. Вієвський. — Кіро-
воград, 1991. — 33 с.
Вієвський В. Поетика комедійної творчості
І. Карпенко-Карого: літ. огляд/ В. Вієвський; Упр. осві-
ти Кіровогр. обл. Ради нар. Депутатів; ДПІ ім. В. Винни-

339
ченка; Обл. ін-т удосконалення вчителів. — Кіровоград:
Кіровогр. держ. вид-во, 1995. — 90, [3] с. — Бібліогр.: с. 92.
Войченко Г. У гніздов’ї Тобілевича — Карпен-
ка-Карого/ Г. Войченко// Культура і життя. — 2007. —
3 жовтня. — С. 2.
Волок М. Міністерству класик не потрібен? або
як в Україні «готуються до 150-річчя великого нашого
драматурга І. Карпенка-Карого, якого згідно з рішенням
ЮНЕСКО відзначатимуть у всьому світі/ М. Волок// Голос
Ураїни. — 1995. — 21 липня. — С. 5.
Волок М. «Самоцвіти» в Карпенковому краї/
М. Волок// Голос України. — 1995. — 29 вересня. — С. 8.
Волошин І. Батько новочасного українського
театру/ І. Волошин// Радянська культура. — 1957. —
15 вересня.
Волощенко А. Нариси з історії суспільно-політич-
ного руху на Україні в 70-х на початку 80-х років ХІХ сто-
ліття/ А. Волощенко. — К.: Наукова думка, 1974. — С. 132.
Вшанували пам’ять корифеїв// Кіровоградська
правда. — 1995. — 23 вересня. — С. 1.
Геник С. 150 великих українців: [Енцикл.]/ С. Ге-
ник,. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1998. — С. 97: портр.
Горошко Н. Історична драма І. Карпенка-
Карого «Сава Чалий»: урок літ. в 10 кл./ Н. Горошко//
Вивчаємо українську мову та літературу. — 2009. — № 9.
— С. 19-22.
Гра долі Івана Карпенка Карого: Телегід// День.
— 2010. — № 43-44. — С. 22.
Гребенюк В. Джерело в степу: [Репортаж з хутора
«Надія» про відкриття музею та пам’ятника І. Тобілеви-
чу]/ В. Гребенюк// Зоря комунізму. — 1969. — 26 червня.
Грицюта М. Селянство в українській дожовтне-
вій літературі/ М. Грицюта. — К., 1979. — С. 250-252.

340
 Гудзий Н. Литература Киевской Руси и украи-
нско-русское литературное единение ХVІІ-ХVІІІ веков/
Н. Гудзий. — К.: Наукова думка, 1989. — С. 338.
Гуменюк М. І. К. Тобілевич (Карпенко-Карий):
[Анот. покажч.]/ М. Гуменюк// Література в школі. —
1956. — № 5. — С. 82-84.
Гурбанська А. «Наймичка» так само хвилює гля-
дача, як і століття тому/ А. Гурбанська// Кіровоградська
правда. — 1995. — 28 вересня. — С. 3.
Гурина Л. Великое в малом/ Гурина Л.// Репор-
тер. — 2005. — 28 февраля. — С. 8.
Данильчук О. Розкриття в п’єсі «Хазяїн»
І.К. Карпенка-Карого деморалізуючого впливу на людину
злочинних засобів збагачення/ О. Данильчук// Українська
мова і література в школі. — 1999. — С. 46-47.
Дем’янівська Л. Іван Карпенко-Карий (І.К. То-
білевич): життя і творчість: посібник для студ.
вузів / Л. Дем’янівська; гол. ред. М. С. Тимошик. — К.:
Либідь, 1995. — 141, [3] с. — Бібліогр.: с. 143.
Дем’янівська Л. «… якому рівного не має наша
література»/ Л. Дем’янівська// Літературна Україна.
— 1995. — 5 жовтня. — С. 1.
Деркач Б. Видатний український драматург/
Б. Деркач// Соціалістична культура. — 1957. — № 9. — С. 41.
Дозвольте представитись: ротмістр Балашов!:
З історії персонажа Карпенка-Карого// Народне слово.
— 1991. — 2 квітня.
Доценко О. Література і революція/ О. Доценко.
— К.,1961. — С. 43-44.
Драматург лишився без вистав: [не вистачило
у держави коштів профінансувати вистави за творами
І. Карпенка-Карого]// Культура і життя. — 1995. — 20 вере-
сня. — С. 1.

341
 Духовний заповіт Івана Тобілевича, [знайдений
Віктором Биковим — друкується вперше]// Степ. — 1996.
— № 1. — С. 24-27.
Желєзнякова І. Земля, що береже Карпенка
заповіти/ І. Желєзнякова// Зоря. — 2009. — 3 жовтня.
— С. 6.
Затверджено голову комітету: головою Ювіл.
комітету з підготовки та відзначення 150-річчя від дня
народження І.К. Карпенка-Карого затверджено Юрія Му-
шкетика// Народне слово — 1995. — 15 серпня.
Здір Л. На вогник до Тобілевичів/ Л. Здір//
Народне слово. — 2006. — 23 вересня. — С. 1.
Здоровега В. Сучасна українська комедія/
В. Здоровега. — К., 1959. — С. 228-231.
Зимогляд Л. П. Уроки вільного спілкування при
вивченні літератури. 10 клас/ Л. П. Зимогляд//
Вивчаємо Українську мову та літературу. — 2008. — № 13.
— С. 29-35.
Зленко Г. Вистражданий п’ятитомник
[І. Карпенка-Карого]// З полону літ/ Г. Зленко. — К., 1989.
— С. 267-273.
Зленко Г. З полону літ/ Г. Зленко. — К.,1989.
— С.247-256.
Злупко С. Рукопис О. Терлецького про творчість
І. Карпенка-Карого/ С. Злупко// Архіви України. — 1965.
— № 4. — С. 57-60.
Зуб В. Із сімейної хроніки: (в основу п’єси І. Кар-
пенка-Карого «Мартин Боруля» покладено випадок з
батьком)/ В. Зуб// Культура і життя. — 1991. — 17 серпня.
Іванько Б. На Батьківщині письменника/
Б. Іванько// Червона зірка. — 1970. — 1 вересня.
Іванов А. Карпенко-Карий у Києві/ А. Іванов//
Червона зірка. 1989. — № 3.

342
 І. К. Карпенко-Карий: [Листівка]// Діячі україн-
ського театру: комплект листівок з текстами укр. мовою/
укл. П. П. Перепелиця. — К.: Мистецтво, 1982. — 18 листі-
вок.
Історія української літератури: в 2-х т. — Т.1:
дожовтнева література. — К.: Академія наук УРСР, 1954.
— С. 441-466.
История Украинской ССР: в 2-х т. — Т.1. — К.: Нау-
кова думка, 1969. — С. 710.
Казимиров О. Аматорський театр Кропивни-
цького і братів Тобілевичів у Бобринці і Єлисаветграді//
Український аматорський театр: дожовтневий період/
О. Казимиров. — К.: Мистецтво, 1965. — С. 63-70.
Казнадій І. Стежина до Карпенкового джерела/
Іван Казнадій// Кіровоградська правда. — 1999. —
28 вересня. — С. 3.
Карасевич В. Образ Терентія Пузиря за комедією
«Хазяїн» І.К. Карпенка-Карого/ В. Карасевич// Українська
література в загальноосвітній школі. — 2000. — N 2. —
С. 33-36.
Карпенко-Карый как классик. И не только укра-
инский!: [Молодой режиссер, студент Киев. театр. ин-та
Дмитрий Богомазов поставил в Киев. театре драмы и ко-
медии спектакль «Чарівниця» по пьесе Карпенка-Карого
«Безталанна»]// Киевские ведомости. — 1993. — 16 июля.
Кердіваренко О. Життя, віддане людям/
О. Кердіваренко// Кіровоградська правда. — 2004. —
17 січня. — С. 1.
І.К. Тобілевич (Карпенко-Карий) в Одесі: біб-
ліогр. покажч./ М-во культури і мистецтв України, ОДНБ
ім. М. Горького; упор. О. Г. Нуньєс, О.І. Кравченко; ред.
І.С. Шелестович. — Одеса, 2004. — 171 с.

343
 І.К. Карпенко-Карий — драматург, актор, громад-
ський діяч: Тези наук. конф., присвяченої 140-річчю від
дня народження І. К. Карпенко-Карого/ КДПІ ім. О. С. Пу-
шкіна; Обл. секція пам’яток фольклору, етнографії та
мистецтв; Кіровогр. обл. орг. т-ва «Знання», Кіровогр. обл.
упр. культури. — Кіровоград, 1985. — 105 с.
І. Карпенко-Карий і рідний край// Соціалістичне
село. — 1970. — 8 вересня.
І. Карпенко-Карий// Сучасні твори з української,
російської та зарубіжної літератури: [Літературознав. ст.]
— Донецьк: ВКФ «БАО», 2000. — С. 99-105.
Історія української літератури: в 2-х т. — Т.1. — К.,
1987-1988. — С. 432-442.
Карпенко-Карий, Іван Карпович// Видатні по-
статі України: біограф. довід./ авт. передм. Борис Олій-
ник// МАУП; Кн. палата України. — Київ, 2004. — С. 747-
749: портр.
Карпенко-Карий (Тобілевич), Іван Карпович//
Діячі науки і культури України: нариси життя та діяль-
ності / заг. ред.: А. П. Коцура, Н. В. Тереса; Київ. нац. ун-т
ім. Т. Г. Шевченка. — К.: Книги-ХХІ, 2007. — С. 186-188.
Карпенко-Карий Іван Карпович// Корифеї украї-
нського театру: матеріали про діяльність театру корифеїв/
упоряд., вступ. ст., приміт. І.О. Волошина. — К.: Мистецт-
во, 1982. — С. 189-209: портр.
Карпенко-Карий І.К.// Митці України: енцикл.
довід.— К., 1992. — С. 290.
Карпенко-Карий І.К.// Сімович, Василь. Праці:
у 2 т. — Т.2: Літературознавство. Культура/ Василь Сімо-
вич; укл. Л. О. Ткач; М-во освіти і науки України, Черніве-
цький нац. ун-т ім. Юрія Федьковича. — Чернівці: Книги-
ХХІ, 2005. — С. 258, 266, 272, 353, 358, 359, 463, 509, 510,
585, 847.

344
 Карпенко-Карий І. К.// Українська літературна
енциклопедія: т.2 — К.: УРЕ, 1990. — С. 421-423.
Карпенко-Карий Іван (справжнє ім’я — Іван Кар-
пович Тобілевич (1845-1907)// Усі письменники і народна
творчість: довід./ Н.І. Черсунова [та ін.]. — К.: Майстер-
клас, 2007-2008.
Карпенчук В. Ілюстративний матеріал до огляду
української драматургії/ В. Карпенчук// Українська мова і
література в школі. — 1970. — № 10. — С. 38-42.
Каспрук В. Корифей українського театру/ В. Ка-
спрук// Сільське життя. — 1985. — 28 вересня.
Київський ордена Леніна академічний українсь-
кий драматичний театр ім. Івана Франка. — К.: Мистецтво,
1970. — С. 5 ,30, 48, 61.
Киричок П. Найвидатніший слов’янський
драматург/ П. Киричок// Кур’єр Кривбасу. — № 43-44.
— С. 45-51.
Киселев И. Конфликты и характеры/ И. Кисе-
лев. — С. 111, 165; с. 212-214 («Сава Чалий»).
Кисельов Й. Герой і час/ Й. Кисельов. — К., 1969.
— С. 136, 200-203.
Кисілевський К. Хрестоматія з української літера-
тури для шкіл і курсів українознавства/ К. Кисілевський;
Укр. конгрес. ком. Америки, Шкільна Рада. — 2-е доп. вид.
— Нью Йорк: Шкільна Рада, 1962. — 268, [4] с.
Ковальчук С. Корифей українського театру/
С. Ковальчук// Колгоспне село. — 1957. — 15 вересня.
Коломієць Р. Природа соціальності драми
«Бурлака»/ Р. Коломієць// Український театр. — 1976.
— № 6. — С. 29-30.
Коломієць Р. Творячи національний театр, орі-
єнтувався на Європу/ Р. Коломієць// Маловисківські вісті.
— 1995. — 27 вересня. — С. 3.

345
 Коломієць, Р. Театр Саксаганського і Карпен-
ко-Карого: моногр./ Р. Коломієць. — К.: Мистецтво, 1986.
— 98, [1] с.: 11.
Компанієць Т. «Усміхніться, люди добрі»/
Т. Компанієць// Молодіжне перехрестя. — 2006. —
25 травня. — С. 11.
Корзун О. Фундатор народного театру/ О. Кор-
зун// Україна. — 1966. — № 10. — С. 21.
Корінь А. Пам’яті І. Карпенка-Карого: Вірш/
Антоніна Корінь// Кур’єр Кривбасу. — 1996. — № 49-50.
— С. 3.
Корнійчук О. Вчитися у Карпенка-Карого//
Корнійчук О. Життя — джерело мистецтва/ О. Корнійчук.
— К., 1985. — С.147-149.
Корнійчук О. Славетний драматург// Життя
— джерело мистецтва/ Корнійчук. — К., 1985. — С.144-147.
Кривенко О. Драматург від природи/ О. Кривен-
ко// Сільське життя. — 1995. — 23 вересня. — С. 4.
Кросворд «Іван Карпенко-Карий»// Освіта.
— 1997. — 30 липня. — С. 3.
Крушельницький М. Видатний український
драматург/ М. Крушельницький// Радянська Україна.
— 1957. — 14 вересня.
Кудрявцев Л. Корифей осени/ Л. Кудрявцев//
Молодь України. — 2000. — 24 жовтня. — С. 3.
Куманський Б. Гострим словом по всякій
всячині/ Б. Куманський// Народне слово. — 2006. — 20
травня. — С. 1.
Куманський Б. «Люди вмирають — ідеї вічні»:
До 160-річчя від дня народження І. К. Карпенка-Карого/
Б. Куманський// Народне слово. — 2005. — 27 вересня.
— С. 3.

346
 Куманський Б. Людина, яка зреалізувала себе
повністю: Відбулися літературно-краєзнавчі читання,
присвячені пам’яті Леоніда Куценка/ Б. Куманський//
Народне слово. — 2008. — 19 лютого. — С. 1, 2.
Кутинський М. Некрополь України/ М. Кутинсь-
кий// Дніпро. — 1993. — № 2-3. — С. 142
Куценко Л. До 140-річчя з дня народження
І. Карпенка-Карого/ Л. Куценко// Радянське літерату-
рознавство. — 1985. — № 12. — С.73-74.
Куценко Л. Про творчу спадщину драматурга/
Л. Куценко// Кіровоградська правда. — 1985. — 26 вересня.
Куценко Л. У провулку імені драматурга/ Л. Ку-
ценко// Народне слово. — 1997. — 23 вересня.
Левицький В. Рідна домівка Карпенка-Карого:
(про реставрацію будинку славетного драматурга)/ В. Ле-
вицький// Кіровоградська правда. — 1978. — 13 серпня.
Левочко В. Вас ждет музей/ В. Левочко// Ведомос-
ти. — 2005. — 4 ноября. — С. 7.
Левочко В. Карпенків край — Хутір Надія. Його
буття і перспективи/ В. Левочко// Народне слово. — 2008.
— 9 вересня. — С. 3.
Левочко В. Поговорили — заспівали: (п’єса
І. Карпенка-Карого «Лиха іскра поле спалить» була поста-
влена полтавчанами як музично-поетична драма «За-
сватана — не вінчана»/ В. Левочко// Молодий комунар.
— 1992. — 27 червня.
Левочко В. Подарунок від музею/ В. Левочко//
Народне слово. — 2007. — 13 листопада. — С. 3.
Лемещенко Г. Симон Петлюра про творчість
Івана Карпенка-Карого./ Г. Лемещенко// Українське
слово. — 1995. — 28 вересня. — С. 14.

347
 Лівашников Ю. Годинник для будинку Тобіле-
вича/ Ю. Лівашников// Кіровоградська правда. — 1983.
— 14 серпня.
Лісніченко Ю. У музеї — свято/ Лісніченко Ю.//
Вечірня газета. — 2004. — 23 січня. — С. 16.
Лісніченко Ю. У музеї — свято/ Лісніченко Ю.//
Вечірня газета. — 2004. — 23 січня. — С. 16.
Лісняк К. Класика завжди актуальна/ К. Ліс-
няк// Вечірня газета. — 2005. — 14 жовтня. — С. 7.
Малиновський В. Годинник для будинку дра-
матурга: [Про реставрацію годинника, який належав
І.К. Карпенку-Карому]/ В. Малиновський// Радянське
село. — 1983. — 6 жовтня.
Малютіна Н. Явище жанрової інтерактивності
у драматургії І. Карпенка-Карого/ Н. Малютіна// Слово і
час. — 2008. — № 1. — С. 53-61. — Бібліогр.: 14 назв.
Матівос Ю. «Сава Чалий» «родом» з Лозуватки,
що в Маловисківському районі. Тут у драматурга наро-
дився задум відомої всім трагедії/ Ю. Матівос// Народне
слово. — 2000. — 11 березня. — С. 2.
Матівос Ю. Як Карпенко-Карий Терещенка пе-
ревиховав/ Ю. Матівос// Кіровоградська правда. — 2006.
— 17 жовтня. — С. 3.
Мартич Ю. Диво сім’ї Тобілевичів// Іван Карась
шукає нащадків: три повісті з одним головним героем/
Ю. Мартич. — К.: Радянський письменник, 1965. — С. 9-157.
Мартич Ю. … І стежка до криниці/ Ю. Мартич.
— К., 1971. — С. 77-83, 277.
Мар’яненко І. Минуле українського театру
/І. Мар’яненко. — К.: Мистецтво, 1953. — С. 179-181.
Мати Тобілевичів// Поріг. — 1992. — № 4. — С. 10.
Матівос Ю. Реставрується будинок Тобілевича/
Ю. Матівос// Кіровоградська правда. — 17 серпня. — С. 1.

348
 Матівос Ю. Софія Русова поруч з Карпенком-
Карим/ Ю. Матівос// Степ. — 1996. — № 1. — С. 17-28.
Мельничук-Лучко Л. Класика з нами/ Л. Мель-
ничук-Лучко// Культура і життя. — 1969. — 6 лютого.
Миронова С. Проблема добра і зла у творчості
українських класиків/ С. Миронова// Вивчаємо українську
мову та літературу. — 2008. — № 33. — С. 17-20.
Мистецтво франківців. — К.: Мистецтво, 1970.
— С. 167.
Михайлин І. Жанр трагедії в українській радянсь-
кій драматургії/ І. Михайлин. — К.,1989. — С. 11-13.
Михайлов А. Київські віхи життя корифеїв/
А. Михайлов// Маловисківські вісті. — 1995. — 27 вересня.
— С. 3.
Михайлюк А. Київські дні корифея/ А. Михай-
люк// Народне слово. — 1995. — 31 серпня. — С. 3.
Модло О. Основний закон життя — це…: урок
за творами Оноре де Бальзака «Гобсек», І. Карпенка-Каро-
го «Хазяїн»/ О. Модло, А. Шкітіна// Вивчаємо українську
мову та літературу. — 2008. — № 25. — С. 8-9.
Мороз З. На позиціях народності: дослідження
в 2 т. — Т.1/ З. Мороз. — К., 1971. — С. 260-309.
Мороз Л. Сміх і біль художника/ Л. Мороз// Літе-
ратурна Україна. — 1987. — 29 жовтня.
«На лаври не претендую»: (уточнення щодо пові-
домлення про сенсац. знахідку у Ленінград. архіві невідо-
мої п’єси Карпенка-Карого «Мазепа»)// Культура і життя.
— 1991. — 23 лютого.
Наральська М. На хвилі житейського моря/
М. Наральська// Друг читача. — 1975. — 2 жовтня.
Нарис іторії української літератури/ фотоперед-
рук О. Горбача. — Харків, 1929; 1994. — С. 225-230.

349
 Наукова конференція в Києві. До 125-річчя І. Кар-
пенка-Карого// Культура і життя. — 1970. — 24 вересня.
Наукові засідання, присвячені І. Карпенку-
Карому// Культура і життя. — 1995. — 8 березня. — С. 1.
Невідомий лист Карпенка-Карого (Тобілеви-
ча)// Кіровоградська правда. — 1978. — 7 червня.
Незвичайний поліцейський секретар. Перше
писання: [Ред. ст. про І. Карпенка-Карого]// Поріг. — 1992.
— № 5. — С. 12-13.
Новиков А. І. Карпенко-Карий в контексті
літературно-мистецького життя другої половини ХІХ
— початку ХХ ст./ А. Новиков// Всесвітня література та
культура. — 2010. — № 3. — С. 2-8.
Новиков А. Тема духовного здоров’я українсько-
го народу в п’єсах драматургів театру корифеїв/ А. Но-
виков// Всесвітня література та культура в навчальних
закладах України. — 2009. — № 3. — С. 9-12. — Бібліогр.:
10 назв.
Новиков А. Проблема злочину й кари в п’єсах
драматургів театру корифеїв: морально-психолог. аспект/
А. Новиков// Вивчаємо українську мову та літературу.
— 2009. — № 15. — С. 2-5. — Бібліогр. в кінці ст.
Ноге Л. Народ шанує: [Вшанування пам’яті
І. Карпенка-Карого]/ Л. Ноге// Український театр. — 1980.
— № 6. — С. 26-27.
Ноземцева О. Експонати розповідають/ О. Нозе-
мцева// Молодий комунар. — 1962. — 14 вересня.
Нуньєс О. Карпенко-Карий і Одеса: На книжко-
ву полицю/ О. Нуньєс// Культура і життя. — 2004. — 24
серпня. — С. 2.
Ободовська, Н. Творчість Івана Карпенка-Ка-
рого [Текст]/ Н. Ободовська// Дивослово. — 2007. — № 9.
— С. 14.

350
 Ольшевський О. Вічна хвала/ О. Ольшевський//
Радянська освіта. — 1970. — 30 вересня.
Орел В. На Катеринославській сцені/ В. Орел//
Честь хлібороба. — 1985. — 28 вересня.
Орел С. Прах останнього внука Івана Карпен-
ка-Карого (Тобілевича) захоронено на хуторі Надія/
С. Орел// Вечірня газета. — 2001. — 20 квітня. — С. 2.
Орел С. Хутір Надія — колиска театру корифе-
їв/ С. Орел// День. — 2003. — 4 квітня. — С. 8.
Падалка Н. «Сто тисяч» Івана Карпенка-Каро-
го// Вивчення драматичних творів/ Н. Падалка, В. Цим-
балюк. — К., 1984. — С. 23-30.
Падалка Н. Творчість Івана Карпенка-Карого//
Вивчення драматичних творів/ Н. Падалка, В. Цимбалюк.
— К., 1984. — С. 67-91.
Панченко В. Він був одним із батьків українсь-
кого театру…: штрихи до портрета І. Карпенка-Карого
в контексті епохи/ В. Панченко// Літературна Україна.
— 1995. — 19 жовтня. — С. 1, 4.
Панченко В. Він був одним із батьків україн-
ського театру: штрихи до портрета І. Карпенка-Карого
в контексті епохи/ В. Панченко// Народне слово. — 1995.
— 23. — С. 2-3.
Панченко В. «Гандзя» — призабута драма кла-
сика/ В. Панченко// Народне слово. — 1994. — 6 грудня.
— С. 3.
Панченко В. Домашнє вогнище/ В. Панченко//
Народне слово. — 1995. — 11 листопада. — С. 3.
Пасічник Е. Українська література в школі/
Е. Пасічник. — К., 1983. — С. 189, 230 («Хазяїн»).
Пасічник О. Хвиля надії: [Київ. театр ім. Івана
Франка поставив «Житейське море» І. Карпенка-Карого]/
О. Пасічник// Українське слово. — 1995. — 14 грудня. — С. 6.

351
 Педан-Попіль Н. Комізм Карпенка-Карого:
(До 80-ліття з дня смерти)/ Н. Педан-Попіль// Календар-
альманах Нового Шляху. — 1989. — С. 144-154.
Перебийніс Г. Карпенко-Карий і наш край/
Г. Перебийніс// Маловисківські вісті. — 1995. — 27 верес-
ня. — С. 3.
Петлюра С. Пам’яті Івана Тобілевича/ С. Петлю-
ра// Дивослово. — 1995. — № 8. — С. 4-7.
Пилипчук Р. Загальна боротьба є необхідний
елемент життя. Поборемось!/ Р. Пилипчук.// Культу-
ра і життя. — 1995. — 27 вересня. — С. 1-2.
Пилипчук Р. «Не маємо сильнішої інтеліген-
ції…»: [Доповідь ректора Київ. держ. ін-ту театр. мистец-
тва ім. І. Карпенка-Карого на ювіл. вечорі 24 жовтня 1995
року]/ Р. Пилипчук// Кур’єр Кривбасу. — 1995. — 43-44.
— С. 42.
«Підписав сам суперінтендант Савостьян По-
длевський…»: [Про історію написання драми «Мартин
Боруля»]// Степ. — 1996. — № 1. — С. 21-23.
Пільгук, І. Іван Карпенко-Карий (Тобілевич)/
І. Пільгук. — К.: Молодь, 1976. — 293, [2] с.
Погорілий С. Робота з текстом комедії Івана
Карпенка-Карого «Хазяїн»/ С. Погорілий// Дивосло-
во. — 1995. — № 9. — С. 38-41.
Погрібний В. Врятуймо Арсенівку!:[Про село, де
народився І. Карпенко-Карий]/ В. Погрібний// Кірово-
градська правда. — 1990. — 6 квітня.
Портрет І.К. Карпенка-Карого// Дивослово.
— 1995. — № 8. — С. 3.
Портрет І. К. Карпенка-Карого роботи П. Мико-
лайчука// Україна. — 1969. — № 11. — С. 3: [Обкладинка].
Портрет// Карпенко-Карий. Твори в 3-х т. —
Т.1/ І.К. Карпенко-Карий. — К., 1960. — Між с. 4-5.

352
 Потупейко М. Про жандармські переслідуван-
ня І. Карпенка-Карого/ М. М. Потупейко// Радянське
літературознавство. — 1959. — № 5. — С. 110-114: бібліогр.
Почіський О. Хто такий Мартин Боруля?
[Про родину К. Тобілевича]/ О. Почіський// Серп і молот.
— 1971. — 6 лютого.
Путрова О. Родинне щастя: урок за творами
письменників XIX ст. (10 кл.)/ О. Путрова// Вивчаємо
українську мову та літературу. — 2008. — № 3. — С. 25-28.
Пшеничний М. Корифей українського театру/
М. Пшеничний// Молодий комунар. — 1962. — 14 вересня.
Ревуцька В. До відзначення 100-річчя теат-
ру корифеїв/ В. Ревуцька// Сучасність. — 1982. — Ч. 6.
— С. 59-63.
Рибалка І. Драматичний театр І. Карпенка-Ка-
рого// Історія Української РСР: дорад. період/ І. Рибалка.
— К.: Вища школа, 1978. — С. 445-447, 564.
Рильський М. Іван Тобілевич// Рильський М. Тво-
ри: в 3 т. — Т. 3/ М. Рильський. — К., 1956. — С. 274-278.
Ріпко О. Корифей театру: [Твори І. Карпенка-Ка-
рого на сцені Львів. укр. драм. театру ім. М. Заньковець-
кої]/ О. Ріпко// Культура і життя. — 1975. — 28 вересня.
Розвозчик М. Іван Карпенко-Карий: цикл уроків
з укр. літ. у 10 кл./ М. Розвозчик// Українська мова і літе-
ратура в школі. — 2004. — № 3. — С. 44-48.
Руденський В. Видатний український худож-
ник слова/ В. Руденський// Робітнича газета. — 1957.
— 15 вересня.
Садовський М. Мої театральні згадки: 1881-1917/
М. Садовський. — К.: Держ. вид-во образотворч. мистецтва
і муз. літ., 1956. — 203 с.

353
 Сафонова А. Дослідницька робота учнів під час
вивчення комедії Івана Карпенко-Карого «Сто тисяч»/
А. Сафонова// Дивослово. — 2000. — № 6. — С. 27-31.
Сахновський-Панкєєв В. І. Карпенко-Карий і
російська культура. — К.: Мистецтво, 1969. — 185 с.
Свято його імені: [Низка публікацій]// Кіровоград-
ська правда. — 1975. — 28 вересня.
Семко О. Подарунок з нагоди 150-річчя: [Уроч.
відкриття перш. експозиції міськ. літ. музею «Іван Карпе-
нко-Карий та Єлисаветград»]/ О. Семко// Вечірня газета.
— 1995. — 29 вересня. — С. 3.
Скачук Т. «Я взяв життя»/ Т. Скачук.// Світло-
водськ вечірній. — 1993. — 29 вересня.
Скрипник І. Гордість української культури/
І. Скрипник// Літературна Україна. — 1970. — 29 вересня.
Смаглюк В. Допоможіть Арсенівці: [Вшановуємо
Карпенко-Карого]/ В. Смаглюк// Кіровоградська правда.
— 1995. — 11 квітня.
Смоленчук М. Віхи життя корифея українсь-
кого театру: [Рец. на книгу І. Пільгука «Іван Карпенко-
Карий»]/ М. Смоленчук// Українська мова і література
в школі. — 1976. — № 12. — С. 85-86.
Смоленчук М. З рідних місць корифея/ М. Смо-
ленчук// Молодь України. — 1957. — 15 вересня.
Смоленчук М. Карпенко-Карий і Кіровоград-
щина/ М. Смоленчук// Зоря комунізму. — 1970. —
19 вересня.
Смоленчук М. І. Карпенко-Карий і рідний
край/ М. Смоленчук// Кіровоградська правда. — 1970. —
2 вересня; 10 вересня.
Смоленчук М. І.К. Карпенко-Карий і рідний
край/ М. Смоленчук// Кіровоградська правда. — 1982. —
2 жовтня.

354
 Смоленчук М. Хутір Надія: держ. заповідник,
садиба-музей І. К. Карпенка-Карого (Тобілевича):
нарис/ Микола Смоленчук,. — Дніпропетровськ: Про-
мінь, 1967. — 20, [1] с.: 6 арк. фото.
Смоленчук Т. Дідова казка/ Т. Смоленчук// Поріг.
— 1992. — № 4. — С. 8-10.
Смоленчук Т. «Я взяв життя…»/ Т. Смоленчук,
М. Смоленчук// Кіровоградська правда. — 1988. —
8 жовтня.
Смоляк Л. Любов до театру [в сім’ї Тобілевичів]/
Л. Смоляк// Народне слово. — 1996. — 25 травня. — С. 5.
Смоляк Л. «Театр тільки тоді цікавий, коли він
вірно відображає життя…»/ Л. Смоляк// Народне сло-
во. — 1996. — 1 червня. — С. 3.
Соболєв І. І. Карпенко-Карий// Типи уроків і за-
соби активізації викладання літератури в школі/ І. Собо-
лєв. — К., 1963. — С. 102-103; С. 67 [«Сто тисяч»].
Спогади про Івана Карпенка-Карого /зб. укл.,
авт. передм., комент. Р. Пилипчука. — К.: Мистецтво, 1987.
— 182, [2] с.: 9 арк. іл. — Бiблiогр. в пiдрядк. прим.
Стадна Д. «Дика, страшенна сила…» [Комедія
«Хазяїн» у шкільному вивченні] /Л. Стадна// Народне
слово. — 1994. — 6 грудня. — С. 3.
Старшина роду — Іван Тобілевич: До 160-річчя з
дня народження І. К. Карпенка- Карого// Кіровоградська
правда. — 2005. — 4 жовтня. — С. 3.
[Статті про життя і творчість драматурга]//
Кіровоградська правда. — 1965. — 29 вересня.
Стельмах В. Близький і рідний: [З виступу
на наук. конф. в Києві]/ В. Стельмах// Культура і життя.
— 1970. — 27 вересня.
Стеценко Л. Брати Тобілевичі/ Л. Стеценко//
Людина і світ. — 1965. — № 9. — С. 52-53.

355
 Стеценко Л. І горів, і яснів, і страждав…/ Л. Сте-
ценко// Літературна Україна. — 1965. — 29 вересня.
Стеценко Л. І.К. Карпенко-Карий// Історія україн-
ської літератури: у 8 т. — т. 4; кн. 2. — К., 1969. — С. 359-405.
Стеценко Л. Його університети: [Про формування
суспільних і естетичних поглядів митця]/ Л. Стеценко//
Літературна Україна. — 1975. — 26 вересня.
Стеценко Л. Карпенко-Карий (І. К. Тобілевич):
життя і творча діяльність Л. Стеценко. — К.: Мистецт-
во, 1957. — 304 с.
Стеценко Л. Карпенко-Карий і питання теат-
рознавства/ Л. Стеценко// Мистецтво. — 1957. — № 5.
— С. 50-52.
Стеценко Л. Карпенко-Карий і Франко/ Л. Сте-
ценко// Мистецтво. — 1968. — № 1. — С. 10-11.
Стеценко Л. Коли народився І. К. Карпенко-Ка-
рий/ Л. Стеценко// Радянське літературознавство. — 1959.
— № 1. — С. 124-125.
Стеценко Л. Питання майстерності І. Карпе-
нка-Карого/ Л. Стеценко// Література в школі. — 1957.
— № 5. — С. 21-31.
Стеценко Л. Правдивість і простота/ Л. Стецен-
ко// Україна. — 1975. — № 39. — С. 15.
Стеценко Л. Про виставу «Мартин Боруля»/
Л. Стеценко// Кіровоградська правда. — 1965. — 5 грудня.
— Постановка Кіровогр. муз.-драм. театру ім. М. Л. Кропи-
вницького.
Стеценко Л. Таємниці розгадано: оповідання
літературознавця/ Л. Стеценко,. — К.: Дніпро, 1966.
— 90, [3] с.: фото. — Бібліогр. в підрядк. приміт.
Стеценко Л. Чи була в Карпенка-Карого драма
«Мазепа»/ Л. Стеценко// Дніпро. — 1965. — № 9. —
С. 129-133.

356
 Стеценко Л. Штрихи з біографії митця: [Леге-
нди і документи]/ Л. Стеценко// Кіровоградська правда.
— 1983. — 22, 24, 26, 27, 29 травня.
Сторчак К. Основи методики літератури/ К. Сто-
рчак. — К.: Радянська школа, 1965. — С. 37-38, 158, 292-293
[«Сто тисяч»]; С. 265-267 [«Хазяїн»].
Стоян М. Там, де кружляв білий птах дитин-
ства: [Про батьківщину І. К. Тобілевича — с. Арсенівку
Новомиргород. р-ну]/ М. Стоян// Кіровоградська правда.
— 1982. — 16 жовтня.
Стоян М. Хранитель «Надії»: тут Карпенко-Карий
писав свої безсмертні твори/ М. Стоян// Кіровоградська
правда. — 1965. — 11 грудня.
Стригун Ф. Уривок однієї вистави/ Ф. Стригун//
Жовтень. — 1970. — № 2. — С.126-129. — «Суєта» на сцені
заньківчан.
Стригун Ф. «Я театр полюбив через І. Карпен-
ка-Карого…»: [За матеріалами газети «За вільну Украї-
ну»]/ Ф. Стригун// Украина-Центр. — 1996. — 26 января.
— С. 15.
[Сцена з вистави «Хазяїн»]// Вериківська І.М. Ста-
новлення української радянської сценографії. — К., 1981.
— С. 138-139.
Танюк Л. Наш сучасник Карпенко-Карий/
Л. Танюк// Урядовий кур’єр. — 1995. — 30 вересня. — С. 7.
Тараненко К. В дні ювілею генія-земляка/ К. Та-
раненко// Маловисківські вісті. — 1995. — 7 жовтня. — С. 3.
Ткаченко В. Іван Карпенко- Карий/ В. Ткаченко,
В. Яременко// Україна. — 1969. — № 11. — С.24: фото.
Ткачук Т. Творець українського народного
театру. Статя персоналія і портрет І. Карпенка-Карого/
Т. Ткачук// Світловодськ вечірній. — 2005. — 29 вересня.
— С. 8.

357
 Тобілевич В. Скарб Карпа Тобілевича/ Тобіле-
вич В.// Народне слово. — 2005. — 20 травня. — С. 4.
Тобілевич В. Сподвижниця Карпенка — Каро-
го/ Тобілевич В.// Народне слово. — 2005. — 15 жовтня.
— С. 2.
Тобилевич И. К. (Карпенко-Карый).
(1845-1907)// Радуга. — 1965. — № 9. — С. 184: портр.
Тобілевич Н. «Він справді був отаманом у мис-
тецтві»/ Н. Тобілевич// Степ. — 1996. — № 1. — С. 14-19.
— Про І. Карпенка-Карого його син Назар.
Тобілевич, Іван Карпович. Історія українсь-
кої літератури ХІХ століття: підруч. для студ. філо-
лог. спеціальностей вищ. навч. закладів: у 2 кн. — Кн.2/
ред. М. Г. Жулинський. — К.: Либідь, 2006.
Тобілевич-Кресан М. Мій батько/ М. Тобілевич-
Кресан// Літературна газета. — 1957. — 13 вересня.
Тобілевич В. «Моє життя — театр»/ В. Тобіле-
вич// Зоря. — 1995. — № 14-15. — С. 3.
Тобілевич С. Мої стежки і зустрічі/ С. Тобілевич.
— К.: Мистецтво, 1957.
Тобілевич Н. Невідомі факти з історії роду То-
білевичів/ Н. Тобілевич// Українська культура, — 1995.
— № 11-12. — с. 16-15.
Турбай Р. Хвилювала доля народна/ Р. Турбай//
Молодий комунар. — 1970. — 29 вересня.
Тучапський Я. «Хазяїн» на сцені заньківчан/
Я. Тучапський// Жовтень. — 1971. — № 6. — С. 56.
Тучапський Я. «Хазяїн» на сцені заньківчан/
Я. Тучапський// Жовтень. — 1971. — № 1.
Усі українські письменники: Біографічний нарис.
Літературно-художній огляд. Перелік основних творів.
Література для додаткового користування/ Упор.: Юлія
Хізова, Вікторія Щоголева. — Х.: Торсінг плюс, 2005, 2008.

358
— 383, [1] с.: портр. — (Сер. «Іду на урок»). — Словник літе-
ратурознавчих термінів: с. 371-384.
Іван Карпенко-Карий. «Сава Чалий»: скоро-
чено// Українська література для школярів: хрест. в 2 т.
— Т.1/ упоряд. В. Лапшина. — Донецк: Сталкер, 1997.
— С. 230-279. — (Сер. «Для школьников»).
Іван Карпенко-Карий// Усі українські письмен-
ники: біограф. нарис: літ.-худ. огляд: перелік осн. тво-
рів: літ. для додатк. користування/ упоряд.: Юлія Хізова,
Вікторія Щоголева. — Х.: Торсінг плюс, 2008. — С. 148-153:
портр.: бібліогр. — (Сер. «Іду на урок»).
Унгурян О. Чтобы Иван Карпенко- Карый
не ставил в театре свою пьесу «Хозяин», бросавшую тень
на Киевского миллионера, драматургу предлагали 30
тысяч рублей золотом: Исполняется 160 лет со дня рож-
дения корифея украинской сцены/ О. Унгурян// Факты.
— 2005. — 22 сентября. — С. 15.
Хосяінова Л. Цікаві музейні знахідки/ Л. Хосяіно-
ва// Молодіжне перехрестя. — 2006. — 21 вересня. — С. 9.
Ушаков Д. Великие украинцы/ Д. Ушаков. — Ха-
рьков: Фактор, 2008. — С. 23. — (Сер. «Украина. Вчера,
сегодня, завтра»).
Франко І. Іван Тобілевич (Карпенко-Карий)//
Зібрання творів: у 50 т. — Т. 37/ І. Франко. — К., 1982.
— С. 374-380.
Франко І. Іван Тобілевич (Карпенко-Карий)//
Твори: в 20 т. — Т. 17/ І. Франко. — К.,1955. — С. 448-453.
Фурсова Л. Мистецькі паралелі: Мольєр «Міща-
нин-шляхтич» — Карпенко-Карий «Мартин Боруля»/
Л. Фурсова// Зарубіжна література в навчальних закладах.
— 2004. — № 4. — С. 16-20.
Харченко В. Могутній талант/ В. Харченко// Ра-
дянська Україна. — 1965. — 29 вересня.

359
 Хінкулов Н. Письменник жив у Києві/ Н. Хінку-
лов. — К., 1982. — С. 189.
Ходорківський І. Великий драматург/ І. Ходор-
ківський// Радянська освіта. — 1957. — 14 вересня.
Хомандюк М. І. К. Карпенко-Карий у Берліні: з
історії/ М. Хомандюк// Вечірня газета. — 1991. — 1 лютого.
Хомандюк М. «Люблю я хутір безмежно»/ М. Хо-
мандюк// Вечірня газета. — 1995. — 22 вересня. — С. 7.
Хомандюк М. «Мазепа» — п’єса Карпенка-Ка-
рого/ М. Хомандюк, Л. Мороз// Народне слово. — 1990.
— 20 листопада.
Хомандюк М. «Мій «Хазяїн» — не єсть Тереще-
нко»: [Новий погляд на творчість І. Карпенка-Карого та
його п’єсу «Хазяїн»]/ М. Хомандюк// Єлисавет. — 1993.
— 14 січня.
Хомандюк М. «Шануй вітця твого і матір…»:
[листи Андрія Тобілевича до Максима Рильського]/ М. Хо-
мандюк// Народне слово. — 1995. — 16 вересня. — С. 3.
Хосяїнова Л. Іван Карпенко-Карий і кіно/ Л. Хо-
сяїнова// Народне слово. — 1996. — 2 листопада. — С. 3.
Хроника социалистического строительст-
ва на Украине. 1921-1925. — К.: Наукова думка,1989.
— С. 34, 68, 88, 135.
Цибаньова О. Літопис життя і творчості І. Ка-
рпенка-Карого (І. К. Тобілевича)/ О. Цибаньова. — К.:
Дніпро, 1967. — 451 с.: 5 а. іл. — Імен. покажч.: с. 446-450.
Цибаньова О. Перше видання творів Карпенка-
Карого на Україні/ О. Цибаньова// Ранок. — 1968. — № 5.
— С. 16.
Цибульський М. Максим Горький і сини Карпе-
нка-Карого/ М. Цибульський// Кіровоградська правда.
— 2000. — 7 листопада. — С. 3.

360
 Ця зоря не погасне: уроч. вечір у Нац. академ.
театрі ім. Івана Франка з нагоди 150-річчя Карпенка-Каро-
го// Культура і життя. — 1995. — 4 жовтня.
Через 90 років: (на батьківщині Івана Тобілевича
знайдено його духовний заповіт)// Демократична Україна.
— 1996. — 27 січня. — С. 2.
Чернецький В. Топоніміка творчості Карпенка-
Карого/ В. Чернецький// Кіровоградська правда. — 1987.
— 1 жовтня.
Чернецький В. По місцях увічнення пам’яті
(на Кіровоградщині)/ В. Чернецький// Кіровоградська
правда. — 1970. — 23 вересня.
Чугуй О. Деякі проблеми вивчення драматургі-
чної спадщини І. Карпенка-Карого/ О. Чугуй// Бібліоте-
кознавство та бібліографія. — Вип. 6. — С. 122-136. — Біб-
ліогр. в підрядк. приміт.
Чугуй О. Класик української драматургії/ О. Чу-
гуй; ред. М. П. Пивоваров. — К.: Тов-во «Знання», 1970.
— Сер. 5. — № 1.
Чугуй О. Митець у суспільстві наживи/ О. Чу-
гуй// Кіровоградська правда. — 1967. — 19 серпня.
Шалуташвілі Н. Близький і рідний: [З виступу
на наук. конф. в Києві]/ Н. Шалуташвілі// Культура і жит-
тя. — 1970. — 27 вересня.
Шаров І. 100 видатних імен України: Зб. біогра-
фій/ Ігор Шаров. — К.: Вид. дім «Альтернативи», 1999.
— С. 166-168: портр.
Шевченко С. Лицарі українського степу: 70-річ-
чю Кіровогр. обл. присвячується: зб. ст. (1983-2008 рр.)/
Сергій Шевченко. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Винни-
ченка, 2008.
Шевченко Г. Нестаріючі образи/ Г. Шевченко//
Молодий комунар. — 1970. — 24 вересня.

361
 Шлапак Д. Спадкоємці велетня: [І. Карпенко-Ка-
рий і сучасна драматургія]/ Д. Шлапак// Культура і життя.
— 1970. — 27 вересня.
Шнайдер Б. Трагедія «Сава Чалий» Карпен-
ка-Карого і українська історична драма ХІХ ст. /
Б.І. Шнайдер; Акад. наук УРСР; Ін-т літ. ім. Т. Г. Шевченка.
— К., 1959. — 275 с.
Шпильова Н. Вивчення трагедії «Сава Чалий»
Івана Карпенка-Карого в 10-му класі: 100-річчю від часу
написання трагедії «Сава Чалий»(1899) присвячується/
Н. Шпильова// Українська мова та література. — 1999.
— № 42. — С. 3-5.
Шубравська О. Фольклорні елементи у п’єсах
І. Карпенка-Карого/ О. Шубравська// Народна творчість
та етнографія. — 1989. — № 1. — С. 41-46.
Шурапов В. Про що мовчить сцена…: Цикл пере-
дач радіожурналу «Криниця» Кіровогр. держ. телерадіо-
компанії/ В. Шурапов. — Кіровоград, 2002. — С. 207.
Шуригіна С. Унікальна місцевість в районі потре-
бує особливого ставлення/ С. Шуригіна// Новомиргород-
щина. — 2007. — 15 вересня. — С. 8.
Ювілей І. К. Карпенка-Карого// Радянський сту-
дент. — 1970. — 2 жовтня.
Юр’єв В. Останній монолог Карпенка-Карого:
[вірші]/ В. Юр’єв// Вітчизна. — 1966. — № 7. — С. 12-13.
Ярош В. Брати Тобілевичі в Єлисаветградсь-
кому театрі/ В. Ярош// Кіровоградська правда. — 1968.
— 29 лютого.
Ярош В. В театрі ім. М. Л. Кропивницького
(уроч. вечір, присвяч. 125-річчю з дня народження І.К. Кар-
пенка-Карого/ В. Ярош// Кіровоградська правда. — 1970.
— 29 вересня.

362
 Ярош В. Звідки єсьм роде Тобілевичів?/ В. Ярош//
Степ. — 1996. — № 1. — С. 23-24.
Ярош В. Звідки Карий? [І.К. Карпенко-Карий]/
В. Ярош// Степ. — 1996. — С. 19-20.
Ярош В. То ж Боруля чи Беруля? [Історія ство-
рення п’єси «Мартин Боруля»]/ В. Ярош// Літературна
Україна. — 1981. — 30 червня. — С. 4.
Ярош В. Ще раз про Борулю: [Нове з біографії
драматурга]/ В. Ярош// Кіровоградська правда. — 1982.
— 7 липня.
Яскравий, самобутній талант. Сьогодні минає
125 років з дня народження І. Карпенка-Карого// Молодь
України. — 1970. — 29 вересня.

363
 Відбудова театру.
Фото О. Коломінова (м. Кіровоград, 25.09.2012 р.)

364
 ЗМІСТ
Олександр Чуднов. В ІМ’Я ІСТИНИ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5
Сергій Єфремов. Із «ЩОДЕННИКА» . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9
София Русова. К ДВАДЦАТИПЯТИЛЕТИЮ
УКРАИНСКОГО ТЕАТРА . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 23
Сергій Єфремов. КАРПЕНКО-КАРИЙ . . . . . . . . . . . . . . . . 57
Из рукописи Д.И. Чижевского «Украинская
литература и культура». ПОЗДНИЙ РЕАЛИЗМ. . . . 241
Олександр Шульгін. УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР
В ЄЛИСАВЕТІ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 253
Степан Чорній. ТЕАТРАЛЬНІ ІДЕЇ ТА ЕСТЕТИЧНІ
ПРИНЦИПИ КАРПЕНКА-КАРОГО. . . . . . . . . . . . . . . . . . 285
Володимир Панченко. «ВІН БУВ ОДНИМ ІЗ БАТЬКІВ
УКРАЇНСЬКОГО ТЕАТРУ…» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 309
КАРПЕНКО-КАРИЙ (ТОБІЛЕВИЧ) ІВАН КАРПОВИЧ.
Бібліографічний покажчик видань у фондах ОУНБ
ім. Д.І. Чижевського. Описала Світлана Ушакова . . . . 329

365
 Документально-художнє видання

ТЕАТР як ДОЛЯ:
Іван Тобілевич (Карпенко-Карий)
(українською та російською мовами)

Серія книг «Єлисаветградське коло»

під загальною редакцією Олександра Чуднова
Заснована у 2011 році

Технічний редактор О. М. Корнілов

Комп’ютерна верстка В. М. Ященко
Коректор О. В. Цимбаліст
Обкладинка С. В. Чередніченко

Підписано до друку 28.09.2012 р. Формат 60х84 1/16.

Папір офсетний. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 21,51.
Наклад 1000 прим. Зам. № 1266.

Поліграфічно-видавничий центр ТОВ «Імекс-ЛТД».

Свідоцтво про реєстрацію серія ДК № 195 від 21.09.2000.
25006, Кіровоградська обл., м. Кіровоград, вул. Декабристів, 29,
тел./факс (0522) 22-79-30, 32-17-05
e-mail: marketing@imex.kr.ua