Практичне заняття №9

Творчість Івана Кочерги

(1881- 1952)
1. Загальна характеристика життєвого і творчого шляху І. Кочерги.

Іван Антонович Кочерга народився 6 жовтня 1881 року в містечку Носівка

поблизу Ніжина на Чернігівщині в родині залізничного службовця. Батько
Антон Кочерга до народження сина вважався Дон-Кіхотом, бо відзначався
надзвичайною чесністю, порядністю і в зрілі роки, і в ранній молодості. Саме
через ці риси характеру і була змарнована батькова блискуча кар'єра, хоча він
сам ніколи не скаржився, не жалів, що вчинив так, а не інакше. Йдеться про той
час, коли Росія воювала з Туреччиною за Балкани, йшов 1877-1878 рік. Голодні,
погано вдягнені російські солдати замерзали на Шипці, а на їхніх мізерних
продовольчих пайках непогано заробляли тилові щури-чиновники. Ніхто з
офіцерів навіть не смів про це заїк тис, а штабс-капітан Антон Кочерга подав
рапорт про корупцію, незважаючи на вмовляння і на пропоновані гроші (аж 40
тисяч карбованців!). Результати перевірки були приголомшуючими: штабс-
капітана звинуватили у наклепництві і попросили у відставку. Антон Кочерга у
пошуках заробітку мандрував селами і містами Росії. Служив залізничником,
будівельником, військовим. Згодом одружився з дочкою сільського
землевласника із містечка Носівка на Чернігівщині, від шлюбу з якою 6 жовтня
(24 вересня за старим стилем) 1881 року в подружжя народився син Іван. Цю
дату вказує і сам драматург під час вступу в університет, проте у послужному
списку письменника і в метричній церковній книзі датою народження записано
26 вересня за старим стилем або 8 жовтня за новим.
Великий вплив на формування світогляду майбутнього письменника мала мати,
веселої вдачі, багата уявою й фантазією жінка, яка зачаровувала сина цікавими,
нерідко вигаданими фантастичними історіями. Світ театру вабив Івана Кочергу
ще з дитинства: хлопчик самотужки виготовляв сценічні макети і фігурки,
моделюючи сценки, бачені в театрі. Батько об'їздив із сім'єю Росію, Польщу,
Кавказ, Середню Азію, і лише згодом родина оселилася в Чернігові. Така
широка географія збагачувала життєві враження хлопчика, до того ж він
відвідував вистави аматорських гуртків і професійних те¬атрів, ознайомлювався
з вітчизняною та європейською драматургічною класикою.
Іван був розумним і допитливим, гарно малював. Друзі сім'ї пророчили,
що хлопчик стане відомими художником, а його все більше вабив театр. Маючи
можливість відвідувати театри у провінційних містечках, у столиці, Іван
розпитував батька, чому такі нудні вистави ставляться на сценах театрів.
Хлопчик багато читав, початкову освіту, як більшість дітей із заможних
сімей одержав вдома. У 1899 році Іван Кочерга закінчив чернігівську чоловічу
гімназію, у 1903 - юридичний факультет Київського університету ім. Святого
Володимира. Учився дуже добре. Під час навчання вже не було мандрів, бо 1891
року батько дослужився до статуса колезького радника, за станом здоров'я
вийшов у відставку з підвищеною пенсією – 1200 карбованців на рік й назавжди
оселився у Чернігові.
І.Кочерга у 24 роки одружився з Аделаїдою Соколовською, мати якої
померла зовсім молодою, батько – відомий піаніст, у минулому кріпак, який
вивчився на музиканта, назбирав концертами грошей і викупився, постійно
гастролював, тому дівчинка виховувалася у сім'ї старшої сестри. Мав двох
синів: Михайла (1906 р.н.), Романа (1908 р.н.). Працює у Контрольній палаті.
Дослужившись до чину старшого ревізора, в 1914 році переїжджає до Любліна,
потім - до Житомира.
З 1904 року майбутній драматург пробує себе як театраль¬ний критик,
друкуючи свої рецензії в чернігівських періодичних виданнях під псевдонімом
"І.А.К." або "Карфункель"..
Шлях у драматургію Кочерга започаткував російськомов¬ною
романтичною казкою "Песня в бокале" (1910). У 1926 році її переклав
українською мовою Павло Тичина, давши назву "Легенда про пісню". Автор
п'єси-казки звернувся до історичної тематики, змалювавши життя ремісників
німець¬кого середньовічного міста XV ст. П'єса приваблювала жи¬вим образом
народного повстання, романтичними героями, ідеалами Краси, Мудрості й
Поезії життя.
Національне самоусвідомлення митця найвідчутніше виявляє себе у
романтичній комедії "Фея гіркого мигдалю" (1925). Це був перший
драматичний твір про життя українського міста. Дія п'єси відбувається 1809
року в Ніжи¬ні. Романтична лінія любові молодого графа Бжостовського до
України і дівчини-красуні Лесі переплітається з мотивами соціальної нерівності,
безчинств і свавілля панів. Твір відзна¬чається соковитою, багатою мовою та
яскравими комічними засобами.
Наприкінці 20-х років Кочерга утверджується як майстер історичної
драматургії. Вищого рівня жанр історичної драми досяг у п'єсі Кочерги
"Алмазне жорно" (1927). Звертаючись до подій гайдамацького повстання в
Правобережній Україні в XVII ст., зокрема періоду "коднянської трагедії", автор
відтворює відповідну історичну епоху, цікаві епізоди з жит¬тя героїв у реальній
обстановці тих років. Тема Коліївщини вже знаходила своє втілення в
українській літературі. Це, передусім, "Гайдамаки" і "Холодний яр" Тараса
Шевченка, "Сава Чалий" Миколи Костомарова, "Сава Чалий" Івана Карпенка-
Карого. Сюжет твору Кочерги романтичний (пошу¬ки алмазного жорна -
величезного фамільного алмаза кня¬гині Вількомирської, втраченого під час
погрому замку гай¬дамаками). Щоб врятувати життя ватажкові повстання
Василеві Хмарному, його наречена Стеся погоджується відшукати сімейну
реліквію польської графині. Переборюю-чи численні труднощі, дівчина
знаходить коштовний алмаз, але його відбирає в неї граф Ружинський. У фіналі
твору об¬дурена Стеся божеволіє, а Василь Хмарний вбиває кривдни¬ка своєї
нареченої млиновим жорном. Як і в попередньому творі, письменникові вдалося
створити яскраві національні характери.
З 1928 року Кочерга працює в редакціях житомирських газет "Радянська
Волинь" і "Робітник", активно співпрацює з театрами. У 1930 році створює
драматичну поему "Свіччине весілля", яка стала окрасою української сцени.
Прикмет¬на особливість творчості письменника - те, що драма¬тургічна дія
вибудовується навколо певного образу-символу, наприклад пісні - у "Пісні в
келиху", алмазного жорна - в "Алмазному жорні", свічки - у "Свіччиному
весіллі".
Пошуки митця в тематичному й жанровому планах не об¬межувалися
лише історичними сюжетами. На межі 30-х років з'явилися драма-феєрія
"Марко в пеклі" (1928), при¬свячена подіям громадянської війни в Україні,
комедія-водевіль "Ліза чекає погоди" (1929), низка п'єс із життя села, "Свіччине
весілля" (1930) тощо. Житомирський період творчості письменника
позначе¬ний появою філософської комедії "Майстри часу" (1933), яку роком
пізніше інсценізовано під назвою "Годинникар і курка", за яку на Всесоюзному
конкурсі митець одержує третю премію (першу – ніхто, другу – О.Корнійчук за
п'єсу "Загибель ескадри").
У 1934 році драматург переїжджає до Києва, увесь свій час присвячує
літературній роботі (п’єси "Підеш – не вернешся", "Ім'я", "Вибір", п'єсу для
дітей "Чорний вальс"). Бере активну участь у громадському житті, в діяльності
письменників України, працює з творчою молоддю. У 1939 році за видатні
заслуги в розвитку української літератури нагороджений орденом Трудового
Червоного Прапора. У роки війни Кочерга був евакуйований до Уфи, потім у
Москві редагував журнал "Те¬атр" і газету "Література і мистецтво", виступав
із публіци¬стичними статтями, написав кілька п'єс. Одночасно І.Кочерга стає
науковим співробітником Академії Наук УРСР. Після повернення у звільнений
від фашистів Київ (1943) письменник написав драматич¬ну поему "Ярослав
Мудрий" (1944) - одну з найкращих українських п'єс на історичну тему. У 1946
році відбулася прем’єра "Ярослава Мудрого" у Харківському драматичному
театрі ім. Т.Г.Шевченка. Постановка удостоєна Державної премії.
У 1948 році Кочерга звертається до біографічного жанру, створює
віршовану трагедію "Пророк", у якій змальовує життя Тараса Шевченка в
Петербурзі та в Україні після заслання, твір з'явився на сцені театрів у 1961
році, після смерті автора. У 1949 році пише п'єсу "Екзамен з анатомії",
відзначену на Всесоюзному конкурсі.
Нагороджений другим орденом Трудового Червоного Прапора. У 1950
присвоєно почесне звання заслуженого діяча мистецтв України.
Митець планував написати також драму про чудового українського
музиканта М.Березовського, але тяжкі часи гонінь на все національне і
патріотичне, смерть сина й цілий букет хвороб не дозволяли І.Кочерзі втілити у
життя свій задум. У ці роки письменник займався перекладами художніх творів,
адже досконало знав французьку та німецьку мови. Остання незавершена
робота І.Кочерги-перекладача вважається "Приборкання непокірної" Шекспіра.
29 грудня 1952 року Іван Кочерга помер. Похований у Києві на Байковому
кладовищі.

2. "Фея гіркого мигдалю" – перша п’єса драматурга, написана українською

мовою. Проблематика твору.

Першою українською п’єсою драматурга стала історична комедія «Фея гіркого

мигдалю», дія якої відбувається 1809 р. Дух часу схоплено автором
ортодоксально. У Ніжині ще не збудовано ліцею князя Безбородька, але це стає
предметом жвавого обговорення цілою низкою лицедіїв п’єси. Вся комедія
артистично пересипана реаліями життя тодішнього міста – судові перипетії,
драма кріпосних акторів, розваги й побут місцевого панства, чиновництва,
вельмож, студентів, очікування побудови ліцею в Ніжині, примхи князів і
поміщиків, мрії панянок і страждання кріпаків. Згадуються старовинні вулиці й
передмістя, доми, зокрема вулиці Грецька, Київська (нині вул. Шевченка),
Судова (нині вул. Гребінки), Магістрацька, Мостова (нині вул. Гоголя),
Магерки, дім Терновіота, дім Шкарупи*, острів на р. Острі – місце побудови
майбутнього ліцею, екзотичні рецепти трунків: горілки «запридух і ветерейс» і
печива, якими смакують персонажі та довкола яких майстерно зав’язується
напружений сюжет комедії. Правомірна для місцевих реалій грецька домінанта
у всьому рецептах печива, трунків, страв, деталей побуту, архітектури, адже
греки складали вагому частину тутешнього населення, своєю культурою і
жвавою діяльністю формували стиль життя і образ міста.
З перших сторінок п'єси «Фея гіркого мигдалю» розгортається мотив пошуку:
молодий граф Бжостовський шукає рецепт печива, яке йому готувала його мати-
українка у дитинстві: «За весь час мого життя мене переслідує згадка про
чудове печиво, яке я їв за часів мого дитинства… Нічого подібного я не
зустрічав потім уже ніде, – аромат, смак, відчуття ніби якоїсь дівочої свіжості
і… […] мені здається, що я віддав би півжиття, аби хоч раз покуштувати цього
печива» [3, 59].

У пошуках цього печива граф перепробував всі можливі види солодощів і з

легкістю міг визначити інгредієнти будь-яких ласощів. Цей факт свідчить про
Бжостовського, як про людину витривалу і наполегливу у досягненні своєї мети.

Мотив пошуку у п'єсі набуває національного характеру. Граф Бжостовський

пройнятий почуттями любові до України, яку пам'ятає всюди і завжди, і ніякі
чудеса світу не здатні заглушити у ньому почуття синівської любові до рідного
краю: «вважаю за свій рідний край Україну, отчизну моєї матері-козачки. Так,
панове, я об'їхав усю Європу, жив у Парижі, Римі, Флоренції, жив у Гренаді –
місті прекраснім, як казка, де сотні фонтанів розливають чарівну прохолоду
посеред лунких дворів і мармурових колон, посеред троянд, лимонів та
мигдальних дерев, але ніде так не билося моє серце, як тут на лівому березі
Дніпра, проміж левад і садків рідної України»
Попри всю мікроскопічну деталізацію побуту і звичаїв, І. Кочерга створює
напружений детективно-водевільний сюжет «Феї гіркого мигдалю»:
великосвітський пан, граф Бжостовський приїздить із осяйної Варшави до
скромного Ніжина, аби розібратись із проблемами родового маєтку в Носівці,
проте так туди й не потрапляє, бо його облудний управитель Пшеменський,
котрий розорив маєток, усіма силами утримує графа від перевірки, змовившись
зі спільницею Францішкою спокусити його всіма принадами Ніжина. У звичнім
для нього епікурейськім настрої Бжостовський поринає у спогади дитинства,
яке асоціюється в нього зокрема й зі смачним печивом, яким частувала тут у
Ніжині його матінка, козачка-українка. Дівчину, котра спече таке ж печиво,
самовпевнений граф обіцяє взяти за дружину. З-поміж тисяч рецептів печива,
які навперейми пропонують ніжинські панянки, Бжостовський не
задовольняється жодним, але його увагу привертає у бучній цукерні Ніжина
скромна Леся Дзюбівна, яка п’є каву без цукру і вживає лише гіркий мигдаль.
Одначе Леся, байдужа до екзотичного жениха, непомітно зникає, наче казкова
Попелюшка. Тимчасом управитель у Носівці задумує чергову підлість: хоче
продати жорстокому оренбурзькому поміщикові талановитих кріпаків-артистів
з Носівки на певну згубу. Жертвою цієї оборудки стає наречений Мокрини,
служниці у панства Дзюбів. Леся співчуває нещасній і береться виручити з
неволі її нареченого і решту земляків від неволі в Оренбурзі. Вона
дипломатично заманює в гості до Дзюбів Бжостовського й у відповідь на його
залицяння розкриває приголомшеному графові підступність бездушного
управителя Носівки, жахливе майбутнє його кріпаків, недаремно в цій дії Леся
зветься вже «Фея гіркої правди». Її обурює сам факт торгівлі людьми, і граф
переймається її настроєм. Як і годиться у комедії, все завершується щасливо:
купчу (наводиться зразок документа тих часів) на продаж кріпаків нищить сам
граф, чим остаточно завойовує серце гордої Лесі, котра спершу й думки не
допускала одружитися з розбещеним паном. Леся патетично відкриває
Бжостовському очі на українську дійсність, вона ж, відтак, і подарувала йому
омріяне печиво, ним виявилася прісна булочка, спечена носівською кріпачкою.
Та булочка, наче євшан-зілля Миколи Вороного, простим запахом і смаком
відродила дещо приспані у вельможі шляхетні почуття патріотизму, викликала
протест до анахронічного вже кріпосництва. Довгим шляхом ішов
розманіжений пан(чи не відлунює тут еволюція самого Кочерги, який не одразу
прийшов до української літератури?) до відродження щирої любові до України.
Правда, девіз графа «facito promіtas» (виконуй обіцяне – (лат.)). А починалося
все зі звичного гурманства: Бжостовський (читає листи) <…> просить
завітати на чашку чаю. Судова вулиця, дім Тарнавіота <…> теж на чашку чаю,
вул. Магистрацька, дім Шкарупи <…> осмілюся запропонувати вам рецепта
незвичайного марципана, що припався моїй бабці від коронного гетьмана
Жулкевського, начиненого морелями, перцем і мушкатним горіхом. Перший раз
чую, щоб гетьман був із начинкою .Детального опису різних страв, печив багато
вплетено до канви п’єси. Наведемо один із рецептів (в котрих теж відчувається,
цілком правомірно для інтернаціонального Ніжина, саме грецька домінанта)
марципана «Дівочий поцілунок», якого знала «благочестива бабуся з Магерок» ,
котру за її ж умовою треба було неодмінно перепити, що стало питомою
інтригою комедії: «Кубок солодкого молока, масла, найчистішого канарського
цукру, кардамону, 5 жовтків, битих у чашці ложкою, як на бешкокти, коринки
мушкатного кольору, цитрини, морелевого (абрикосового) варення, 3 зернятка
кубеби – все стовкти, розбити в піну 5 білків, півтора стакана солодкої сметани,
рому і… (тут рецепт у тексті уривається, аби заплести ще один виток пружини
дії – авт.) запікати» [5, т. 1, с. 94]. Харківський студент Цвіркун, завсідник
популярної в місті цукерні, закоханий у Клаву Дзюбівну, який задля панночки
усіма правдами й неправдами дістав-таки сей бабусин рецепт, є ще й автором
жартівливого вірша про тодішній, 1809 року, Ніжин І. Кочерга, відмінно знав
ще з дитинства м. Ніжин, його околиці, довколишні села, хутори (зокрема
Веркіївку, Дрімайлівку тощо), мешканців; не кажучи вже про те, що він
уродженець сусідньої Носівки, навчався у Чернігові, мешкав у різних містах
краю, де сформувався як особистість вельми обдарована і своєрідна. Окрім того,
він ретельно, як і годиться сумлінному юристові за фахом, вивчав реалії епохи,
яку відображав у п’єсі, переймався статусом непересічного міста, яке навіть
мало Магдебурзьке право. Не міг не знати, що Ніжин був найбільшим
поштовим центром тодішньої Росії, адже лежав на перехресті найважливіших
торгових шляхів межи сходом і заходом, північчю й півднем країни. Про це
свідчить, зокрема, чудовий музей «Поштова станція» пошта в місті.
3. Твори І. Кочерги на історичну тематику:

• "Алмазне жорно" – романтична драма про народне повстання проти

польської шляхти за часів гайдамаччини;
Пошук високих духовних і моральних цінностей стає рушієм драматичних
колізій твору І.Кочерги - драми "Алмазне жорно" (1927). П'єса ця відображає
трагічні події з національної історії, відомі під назвою Коліївщина. Про
гайдамацький рух кінця 60-х років XVIII ст. написано немало художніх творів.
Серед них "Гайдамаки" Т.Шевченка, "Останні орли" М.Старицького, майже
одночасно з "Алмазним жорном" І.Кочерги була написана п'єса М.Панченка
"Коліївщина", за мотивами однойменної поеми Шевченка була зроблена
інсценізація "Гайдамаки" Леся Курбаса, що ставилась у 20-ті в багатьох
українських театрах. Не вдаючись в історичний документалізм, не беручи до
уваги і не вводячи в твір конкретних історичних осіб, автор в "Алмазному
жорні" подає художньо узагальнену правду про героїчне й трагічне минуле
нашого народу не тільки певного часу. По-своєму цікавий та оригінальний
образ "алмазного жорна" набуває у драмі філософського осмислення соціально-
етичних поглядів на людські цінності, на добро і зло, на подвиг і малодушність,
на жертовність і зраду. Головним фактором драм І.Кочерги є домінанта ідеї над
характерами, котрі слугують її розкриттю. Тому своєрідним ключем до
розуміння ідеї є образ "алмазного жорна", символіка якого багатогранна. Тут і
протиставлення двох каменів: "неоціненного, але цілком нікчемного панського
алмаза - і звичайного жорна, що символізує собою працю і помсту поневоленого
народу" (І.Кочерга), - і велич та благородство людського серця, чистого, як
алмаз (таким воно є у Стесі, Хмарного, Ілька, Цвікловіца, Лії), - і тягар
соціальної кривди, що, як млинове жорно, душить простий український народ; і,
врешті, безплідна гонитва за мрією, що манячи сяєвом алмаза, залишається
ілюзорною. Драму пронизує ще одна вагома ідея, що є визначальною у ряді п'єс
І.Кочерги, - це проблема значимості тісного часу, котрий може бути фатально-
доленосним у людському житті. Звідси різка зміна обставин і ситуацій, що
випливають із життєвих закономірностей, несподіванки у повороті людських
доль.
У п'єсі "Алмазне жорно" відображені історичні події 1768 року, відомі під
назвою "коднянська трагедія". Отже, у творі змальовано не саме повстання
гайдамаків, а його трагічний кінець — криваву розправу польської шляхти над
учасниками національно-визвольного руху умістечку Кодня біля Житомира: там
було скарано на горло понад три тисячі повстанців. Фабула твору пов'язана із
розшуком дорогоцінного алмаза, що має форму жорна і який, якщо буде
знайдений нареченою гайдамаки Хмарного Стесею, врятує героїчному юнаку
життя. Цей алмаз таємниче зник з палацу графині Вількомірської тоді, коли там
побували повстанці на чолі з Василем Хмарним. Зав'язка головної колізії і
починається з прохання Вількомірської до житомирського судді Дубровського
допомогти знайти алмаз: під час перегляду справ гайдамаків він може
натрапити на його слід. Щоб врятувати коханому життя, алмаз має знайти
чарівна Стеся протягом двадцяти днів... Цю головну колізію доповнюють інші,
пов'язані з нею проблематикою: мріють знайти одне одного простий
гайдамакаскрипаль Ілько Лук'ян і вродлива графиня Брагінська, котру
повстанець-музика випадково врятував од безчестя й загибелі, полюють за
дорогоцінним алмазом найманці підступного графа Ружинського, страждає і
поневіряється осліпла і збожеволіла од горя єврейська дівчина Лія, яка врешті-
решт знаходить духовне і фізичне зцілення у мудреця Авраама Цвікловіца,
відстоює правду по-своєму чесний і порядний і разом з тим немилосердний
суддя над гайдамаками Дубровський. Чи не найкращим, чи не найпоетичнішим
у творі є образ жертовної і самовідданої Стесі – образ трагедійний у своїй
основі. Дівчина будь-якою ціною прагне врятувати життя свому нареченому
Василеві Хмарному, засудженому до страти, і тому приймає пропозицію
графині Вількомірської - розшукати алмазне жорно протягом короткого часу,
тобто береться зробити неможливе. Вона витримує всі приниження й знущання,
аж поки інтуїтивно не натрапляє на слід коштовного каменя.
Жертовність і самозреченість дівчини, якою керує "не розум, а серце",
вражають людину, що сама постраждала від гайдамаків (тут, як бачимо, автор
далекий від загальноприйнятої ідеалізації повстанських рухів : гуманізм його
позакласовий), і Авраам Цвікловіц віддає коштовний камінь Стесі: "платить
свій викуп за право вільного розуму" (318).
Однак чиста, як алмаз, душа героїні виявляється безсилою проти влади і культу
дорогоцінних матеріальних речей, що взяли гору над розумом і серцем. Стеся
божеволіє і гине, звинувачуючи соціальне і моральне зло, той бездумний у
своєму меркантилізмі й користолюбстві світ, що нищить фізичну і духовну
свободу людини. Світ зла і насильства асоціюється для дівчини із кам'яним
жорном:
"Підніміть ці жорна, бо вони придавили моє серце... воно там сочиться кров'ю...
Ви подумайте тільки, як боляче серцю, коли на ньому лежить такий камінь...
Зніміть жорно з мого серця!" (347). Отже, не може бути вільним і щасливим
суспільство, де під важкою брилою соціального й національного гніту стогне
народ, де алмази й коштовності стоять вище духовних і моральних цінностей.
Контрастне зіставлення людських вчинків, слова і діла - один із найважливіших
естетичних прийомів І.Кочерги. На відміну від Стесі, що свою любов доводить
ділом, самопожертвою, юна і вродлива графиня Брагінська нестримна у
вираженні почуттів до свого випадкового рятівника лише на словах. Під час
нападу повстанців на панську садибу чарівну юну графиню врятовує од
безчестя і смерті молодий гайдамака-музика Ілько Лук'ян. На пам'ять про
зустріч і щойно народжену любов зманіжена панянка презентує своєму лицареві
золотий наперсток: адже вона впевнена, що це шляхтич, людина благородного
походження.
Розповідаючи про цей доленосний у її житті випадок, юна графиня розливається
у своїх почуттях, клянеться своєму романтичному героєві у вірності:
"Три речі дала я тоді йому на спомин – цей наперсток, моє ім'я... і...
(зупиняється, дуже тихо) і мій поцілунок, бо нічого більше не було в мене в той
час. Але вся моя душа належить цьому рицареві з тієї пори, - і йому досить
тільки прийти, щоб повести мене за собою, куди він схоче" (328).
Однак, коли Гелена Брагінська зустрічається з ув'язненим Ільком і дізнається
про його хлопське походження, вона з відразою жахаючись відмовляється від
нього, бо не може і не бажає визнати, що життям зобов'язана гайдамаці.
Голуба мрія екзальтованої графині виявилась неспівмірною з суворою правдою
життя. Іспит на благородство і людську порядність виявився не під силу
самозакоханій романтичній панянці, і вона, ставши графинею Ружинською, не
знайде щастя й любові, нестиме хрест гіркої спокути за зраду, за ганьбу, за
панський гонор:
"Самотня, темної ночі можу я плакати та молити прощення за тяжкий мій гріх,
за те, що зреклася свого збавителя, за те, що оддала катам того, хто врятував
життя моє і честь" (344).
І ще одним контрастом до цієї ницості і малодушності може бути вчинок
єврейської дівчини Лії, котра, прозрівши і позбувшись душевної недуги,
зустрічає в жебрацькій одежі покаліченого Лейзера - свого колишнього
нареченого – і не зрікається його. В щасті, в здоров'ї, в достатку вона простягає
руки убогому страднику, дарує коханому ласку і любов.
У свій час критика безпідставно звинувачувала І.Кочергу за нібито недостатнє
висвітлення у п'єсі "народу як основної діючої особи" і народних ватажків, котрі
стоять десь поза центром подій:
"У центрі п'єси, присвяченої народному повстанню, природно, мусили б стояти
постаті його ватажків, учасників. Сама тема вимагала зображення в п'єсі
народу... В дійсності ж цього не трапилось..."2
Думаємо, що така спрощено соціологічна трактовка не має підстав. По-перше,
автор зображував у творі не саме повстання, а його трагічні наслідки. По-друге,
для осмислення складної філософської проблематики драми, ідейного задуму
письменника це було не тільки необов'язковим, а й навіть зайвим. І по-третє,
зображення представників антагоністичних сил, конфліктуючих світоглядів, як
це властиво для філософсько-психологічної дискусійної драми, не стоїть поза
головною колізією п'єси, а підпорядковане їй, є визначальним у висвітленні
авторських ідей - ідеї свободи національної, соціальної, духовної, ідеї правди і
совісті, ідеї жертовності і самовідданості.
Рупором незнищенності волелюбного народного духу виступає у п'єсі Василь
Хмарний - прекрасно виписаний образ повстанського ватажка. Хмарний як
героїчний повстанець мало зображений безпосередньо в дії і вчинках: вони
лишаються десь там, поза сценою. В основному у п'єсі змальований герой у
дискусіях з панством на суді. Гнівним-звинуваченням шляхетському суду
звучать слова Василя Хмарного, у яких протест проти національної і соціальної
кривди, проти зневаження людської гідності, застереження про неминуче
полум'я всенародного гніву, що впаде на голови визискувачів і гнобителів:
"Не тіште себе думкою, пане Дубровський, що ви чините суд над нами. Не суд -
а розправу, бо не злочинців ви караєте, а весь народ, який відважився сказать,
що він не бидло, а має вільну душу. Спокій і мир посполитий! Чи не ж ви
зрушили його перші? Чи не ж ви перші нагнали в Смілянщину тисячі жовнірів
із регіментарем Вороничем, що позганяв народ в обози, що утискав і нищив
його дощенту. А ґвалти і злії ексцеси? Чи не ви ж перші знущалися з нас і в
Черкасах, і в Корсуні, і в Жаботині? Чи не ваші жовніри викручували руки і
ноги, розривали роти, били канчуками, поки м'ясо одвалювалося шматками,
мордували, палили живцем? То не дивуйтеся ж, коли вибухло полум'я, що ви
його самі роздмухали. Маєте сокиру, пане Дубровський, стинайте голови,
стинайте, коли зможете стяти їх цілому народові. Але живий народ, і не вмре
Україна, і не буде вам хлопом вільний одважний народ! " (286-287).
Не викупу життя ціною алмаза бажає Хмарний - він прагне лише справедливої
відплати панам за зневажену гідність і честь, за кривди, заподіяні людям. У
фіналі п'єси ми бачимо народного героя на волі, він мстить графу Ружинському
за Стесю: отже, боротьба українського народу за своє національне визволення
триває, і плин часу не зупинить її доти, доки не прийде віками очікуване щастя
свободи і справедливості.
Повстанець-музика Ілько Лук'ян постає ніжним і поетичним у своєму коханні
до врятованої ним панянки Гелени Брагінської (ця колізія чудово виписана у
творі, є необхідною для глибшого філософського осмислення ідеї вірності і
самопожертви).
Для поетичної душі народного музики всяке грубе насильство і розбій (навіть,
якщо воно йде від своїх засліплених помстою співвітчизників) чуже,
несприйнятливе й огидне ("Я був музикою, вельможний пане, а коли б хотів
убивати або ґвалтувати, то не вирятував би од товаришів тієї панночки" - 327).
Інтуїтивно відчуваючи шляхетне походження врятованої ним дівчини, Ілько не
розлучається з мрією знову зустріти її: "... тільки одного бажає душа - знов, хоч
на хвилину, побачити її, тільки побачити... а потім хоча б і вмерти" (301).
Однак ілюзорне кохання виявилось оманливим: Гелена у фатальну хвилину
зраджує свого рятівника. Біль і гірке розчарування не ламають і не гнуть Ілька,
котрий ідучи на смерть, не втрачає гідності і честі. Поважаючи за чесність і
людську порядність навіть виносячого смертельний вирок суддю ("Спасибі вам,
пане суддя, ви бажали мені добра" - 330), юнак, звертаючись до своєї зрадливої
мрії, підкреслює моральну вищість простого гайдамаки над екзальтованою
панянкою:
"Але тричі зреклася хлопа вельможна панна, бо ніколи не простить панянка, що
хлопові завдячує життям, що забив вошивий гайдамака золотого рицаря, якого
берегла вона в своїй шляхетській душі" (330). Болісне розчарування в мрії, що
не співмірна і контрастна з життєвими реаліями, звучить в останніх словах
Ілька: "(до Брагінської з презирством). Прощай, ясновельможна графине. (Зараз
же ніжно). Прощай і ти, Гельцю, дівчино з золотим наперстком, що
пригорнулася в одній льолі в мене на грудях в ту чудову ніч..." (331).
Симпатичними, привабливими у своїй удаваній козацькій безтурботності і
безжурності, дотепності і гумористичному погляді на життя постають у п'єсі
товариші Ілька Прокіп Скряга і Мусій Шенчик. Тут безпосередньо
спостерігаємо авторське уміння бачити народні повстанські маси в окремому
індивіді.
Якщо в образах повстанців (Хмарного, Ілька, Макосія, Шенчика, Скряги)
втілені кращі риси героїчного й волелюбного народу, то у змалюванні
представників звироднілого панства акцентується увага на найогидніших
факторах аморальності й антилюдяності. Ницість, підступність, віроломство,
пихатість і зарозумілість, моральна розбещеність, чванливість і боягузливість,
безпринципність у досягненні мети - далеко не всі риси представників
звироднілої шляхти, жорстоких визискувачів і гнобителів. Але усіх їх,
зображених у драмі, єднає передусім одне - культ поклоніння матеріальним
цінностям, заради яких не зупиняться ні перед чим. Навколо дорогоцінного
алмаза і схрещуються честолюбні, меркантильні й користолюбиві плани
Вількомірської, Ружинського, Лозки, Прозки, Пшепюрковського та інших панів.
Не вдаючись до карикатурного зображення ворога, автор створює цілком
життєві постаті носіїв відповідних до певного кастового клану моральних
принципів і переконань.
Найповніше з табору польської шляхти виписаний граф Ружинський -
соціальний і моральний антипод гайдамаки Василя Хмарного (Ружинський -
своєрідний прообраз князя Ольшанського з майбутньої історичної драми
"Свіччине весілля"). В образі графа Ружинського втілені найістотніші риси
морально і духовно звироднілої польської шляхти, котра віками гнобила
український народ, принижувала його національну гідність, кров'ю і трупами
встеляла його шлях до свободи і незалежності. Гоноровитий і хвальковитий
шляхтич хизується своїми "заслугами" ("Я граф Ружинський, забив на війні
сотні ворогів своєю шаблею" - 288-289), хоч насправді під час повстання
гайдамаків ховався од небезпеки у Варшаві. Зате проявляє Ружинський
"сміливість" і "доблесть" перед зв'язаним гайдамакою Хмарним, коли б'є
беззахисного по обличчю.
По-садистському знущається він над мудрецем Цвікловіцем, підступно чинить
наругу над Стесею, віроломно грабуючи її; внутрішньо не сприймаючи
людських чеснот і порядності, граф добивається відставки судді Дубровського,
який намагався дотримуватись законності, врешті-решт навіть графиню
Брагінську, що стала його дружиною, Ружинський відверто зневажає,
докоряючи їй за випадкову любов до зрадженого гайдамаки Ілька. У фіналі цей
викінчений негідник, злодій і ґвалтівник гине від руки Василя Хмарного, і
помста ця сприймається як справедлива за скоєні злочини кара.
Цікавим характером, суперечливим у діях і вчинках постає у п'єсі суддя
Дубровський, в образі якого відбита внутрішня драма загалом чесної людини,
що, будучи представником свого соціального середовища, класу, через
порядність і великодушність не сприймається своєю кастою і вступає з нею в
конфлікт. Дубровський, захисник свого ладу, інтересів шляхти, чесно вступав у
герць з гайдамаками: "... в ту грізну годину, коли вогонь повстання охопив всю
Україну... я один став на оборону наших осель, оборонив Житомир, Бердичів і
Овруч... Я бився з ними (показує на Хмарного) в чистому полі, в рівному бою,
перше як узятись за перо, щоб стинати їм голови" (289).
Суддя нещадно виносить смертні вироки повстанцям. Але для цієї людини
пріоритетними над усім є кодекс лицарської честі, і загальнолюдські моральні
засади, яким він намагається служити. Вірний слуга Феміди, Дубровський
сумлінно дотримується законності і порядку. Він щиро співчуває Стесі (а десь у
глибині душі і Хмарному), вірить і прагне допомогти Ільку, не дозволяє
втручатися в судові справи шляхті, намагається притягти до кримінальної
відповідальності злочинця Ружинського. Однак доброчесності і порядності
людській немає місця у суспільстві, де панують користолюбство і насильство,
лицемірство і жорстокість, де існує лише культ влади і багатства. (Тут,
очевидно, можна бачити авторські ілюзії щодо постреволюційно'і доби). Істинне
лицарство і благородство Дубровського вороже сприймається підступною
шляхтою, яка домагається захисника інтересів своєї ж таки касти, оборонця
законів Речі Посполитої усунути з посади судді. Прагнення цього чесного
шляхтича утвердити законність і справедливість, залишитись гуманним,
втілюючи при цьому в життя закони неправедної держави, виявляються
безсилими перед суспільними реаліями.
В одній із фінальних сцен Дубровський ще викликає на суд підступного графа
Ружинського, ще бажає добитися правди, але це вже голос волаючого в пустелі.
Морально-етичний конфлікт порядної людини зі своїм оточенням, як це
показано на прикладі судді Дубровського у драмі "Алмазне жорно", розкриває
насамперед ідею абстрактного, позакласового гуманізму, не підпорядкованого
будь-яким політичним доктринам. Ця ж ідея часто була провідною у багатьох
творах світової класики (Гюго, Ібсен, Достоєвський, Толстой, Леся Українка,
Микола Хвильовий та ін.).
Зображуючи житомирського суддю Дубровського як представника
привілейованого класу і як людину, котрій властиві почуття гідності, честі,
великодушності і справедливості, автор, безперечно, йшов урозріз з
марксистськими ідейними постулатами про класову природу гуманізму,
високих моральних якостей і чеснот.
І саме істотно відчутна домінанта загальнолюдського над класовим не
сприймалась позитивно дослідниками у свій час. Так Н.Кузякіна вважала, що
певними недоліками п'єси є "деяка ідеалізація представника польської шляхти
судді Дубровського та старого єврейського мудреця Авраама Цвікловіца. Все ті
ж впливи теорій про вселюдський гуманізм і абс-трактну справедливість...".
Існувала й протилежна думка про те, що "І.Кочерга (образом судді
Дубровського - М.К.) переконливо спростував вигадку про загальнолюдську
надкласову природу гуманізму і моралі. В антагоністичному суспільстві,
доводить драматург, гуманізм і моральність, так само, як і інші суспільні
категорії, - завжди класові".
Насправді ж, як бачимо, автор "Алмазного жорна" не дотримується класового
поділу у розмежуванні добра і зла, та й життєвий та історичний досвід давно
спростовують марксистські теорії про класові пріоритети у людському бутті.
Саме завдяки образам судді Дубровського і мудреця
Цвікловіца Кочерга уникнув соціологізаторського підходу в осмисленні
життєвих фактів і явищ, дійсно висвітлював ідейні концепції вселюдської
справедливості) витоки якого у християнських ідеалах, у творчості великих
мислителів-художників століть: Шекспіра, Гофмана, Ібсена, Гюго, Толстого,
Достоєвського, врешті-решт у нашого Шевченка.
Повчальним з цього приводу є й образ єврейського мудреця і вченого Авраама
Цвікловіца - людини, в душевному сум'ятті якої спостерігаємо конфлікт між
розумом і серцем. Старий лікар, сім'ю якого знищили у сліпій люті гайдамаки,
залишається самотнім.
Підносячись над суспільними катаклізмами світу, людина ця поринає у сферу
пізнання, залишається гордою і незалежною, керується, здавалось би, лише
розумом, коли намагається стояти осторонь життя, зайняти споглядальну
позицію. Однак розум не може взяти верх над почуттями: Цвікловіц врятовує
свою співплемінницю сліпу Лію, виліковуючи її духовно і фізично, допомагає
Стесі, незважаючи на те, що сини його загинули од рук гайдамаків. Мудрець
вважає, що матеріальні цінності не приносять людині щастя ("Скільки золота,
сліз і крові бачило це променисте жорно... Але чи зробив цей камінь хоч єдиний
раз кого-небудь щасливим?" - 318) і тому дорогоцінний алмаз віддає дівчині як
можливий порятунок нареченого од смерті і за власну духовну свободу:
"платить свій викуп за право вільного розуму" (318). Як бачимо, свобода розуму
залежать від чистих помислів і дій людини, не обтяженої гріхом, егоїстичними
інтересами.
Благородство душі тут робить світлим і розум. У той же час мудрість і
зваженість лікаря допомагають йому керувати своїми почуттями у
найкритичніші хвилини: після візиту графа Ружинського і його цинічних
знущань Цвікловіц, серце якого розривалось од завданого болю ("розум не
владний над серцем, коли воно болить так смертельно" - 316), не впадає у сліпу
ненависть, не втрачає людяності, ідучи назустріч дівчині, котру привело "не
розум..., а серце".
І розум, і серце спонукають мудреця Цвікловіца критично сприймати сувору
дійсність з усіма історичними катаклізмами і суспільними ексцесами, котрим
він (людина, що сприяє прозрінню у прямому й переносному значенні) дає
справедливу оцінку. Засуджуючи духовних і моральних сліпців, у яких
помутився розум від користолюбства і ненависті, Цвікловіц водночас говорить
гірку правду про політичну сліпоту українських повстанців, ошуканих
російською царицею:
"І гайдамаки сліпі, бо повірили в ласку цариці, що продасть весь народ
український, щоб тільки держався її трон і не луснули стародавні ланцюги,
якими посковувані хлопи по всій землі -од Москви і до Мадріда... Бо добре знає
цариця, що кожний удар по цих ланцюгах буде чути скрізь, де тільки працює на
панів безправний пригноблений народ..." (340).
У той же час мудрець відзначає моральне ошуканство і сліпоту єврейського
народу, що, віками гнаний і переслідуваний, запобігає перед своїми ж катами й
гонителями:
"Але ще більш за всіх сліпі євреї, що цілують панську руку, яка ще вчора їх
била... Ось поглянь, це ж наші євреї... Вони несуть алмазну шаблю, щоб
якнайшанобливіше піднести її великому гетьманові Браніцькому (з глибоким
сарказмом) за те, що він врятував народ єврейський від нового Амана і персів..."
(340).
У свій час деякі дослідник вважали, що в образі мудреця Цвікловіца драматург
"показав історичну обмеженість просвітительства, його неспроможність щодо
наукового пізнання об'єктивних законів суспільного розвитку".
Вважаємо, що це далеко не так: ідейно-композиційна роль цього персонажа у
п'єсі зовсім інша. Цвікловіц, - голос мудрості, авторська оцінка зображеного,
своєрідний рупор певних ідей: гуманізму, вселюдського взаєморозуміння між
класами, народами, державами. Однак в "Алмазному жорні" устами Цвікловіца
якоюсь мірою окреслюються суголосні суспільно-політичні процеси
постреволюційного періоду 20-х років: нове імперське поневолення
більшовизмом українського народу, безпринципна поведінка тих сил, що
сприяли новітній (тепер під виглядом пролетарського інтернаціоналізму)
московській експансії, і, безперечно, мова йшла і про багатьох представників
єврейської нації, котра, постраждавши за царизму від чорносотенних погромів,
чи не найбільше з усіх поповнювала ряди апологетів марксистсько-ленінського
вчення – багатолітнього ідейного фундаменту неоімперіалізму, заснованого на
денаціоналізації народів.
У драмі через образ, через певну історичну конкретику спостерігаємо
висвітлювання автором болючих проблем свого часу, причому (як і в інших
творах Кочерги) важливість донесення ідеї через характери і ситуації є
найголовнішим фактором п'єси "Алмазне жорно", де дискусійне начало грає
первинну роль. Про це у свій час зазначали дослідники: "Ця п'єса Кочерги з її
символікою і гострими "словесними двобоями" виразно перегукується з
драматургією Лесі Українки, яка теж часто будувала драматичні твори на
образах-символах і вміла, як ніхто, зіткнути своїх непримиренних героїв-
антиподів у гострій боротьбі, в палких словесних поєдинках".
Як самобутня дискусійна драма на історичну тематику з гострими
психологічними колізіями і цікавими у своєму розмаїтті людськими
характерами і ситуаціями, п'єса "Алмазне жорно" І.Кочерги займає одне з
найпомітніших місць в українській новітній літературі 20-30-х років, хоч і
досить скромно та побіжно цей твір розглядався критикою. Слушно зазначав
один із дослідників історії і теорії драми про те, що "Алмазне жорно" стало
справжньою перевіркою творчих сил драматурга.
Затьмарене славою "Свіччиного весілля", яке справді вражає глибиною змісту й
вишуканістю форми, "Алмазне жорно" досить стримано оцінюється
дослідниками, скромніша його сценічна історія.
Та важливо бачити, що шлях І.Кочерги до "Свіччиного весілля", а потім і
"Ярослава Мудрого" від "Феї гіркого мигдалю" йшов саме через "Алмазне
жорно"... Саме "Алмазному жорну" завдячує митець злетом у "Свіччиному
весіллі".
• оригінальне трактування історичного минулого України – Київ XIV
ст. під владою Литви – в п’єсі "Свіччине весілля";
"Свіччине весілля" (1930). Всі історичні драми Івана Кочерги є поєднанням
пев¬ної частки історичної достовірності і художнього вимислу. Не є винятком і
драматична поема "Свіччине весілля". В історичному минулому України
драматург знаходив ті зерня¬та, ті іскорки, з котрих він потім уміло
роздмухував, вико¬хував історичний твір. Автор звертається до подій XV - XVI
століття, коли Київ перебував під владою литовських феодалів. "Коли я
випадково натрапив на мотив "заборони світла", мотив, що й послужив темою
для цієї драми, мене захопила в ньому можливість змалювати барвисту картину
суто міського життя і соціальної боротьби в ста¬родавньому місті, а на цьому
мальовничому тлі створити узагальнений образ боротьби України за свою волю
і са¬мобутню культуру", - засвідчив Іван Кочерга в передмові до п'єси
"Свіччине весілля". Автор згадує дві грамоти литовських князів (1494 і 1506
рр.), які начебто з певних міркувань забороняли увечері і вночі світити "в
домєх" простих киян. За порушення стягався великий штраф і застосовувались
карні сан¬кції. Грамота 1506 р. "отложила" заборону світла, посилаючись на
скарги мешканців, але й попередня гра¬мота теж згадувала ці скарги.
У вітчизняному історичному бутті наприкінці XV– на початку XVI ст.
згадувані грамоти здавались дрібними піщинками в тому буревії, що
проносився Україною, розчленованою між п'ятьма державами (Литва, Польща,
Семигород, Молдавія, Московія). Це були хижацькі часи татарських нападів,
ясиру, невільничих ринків Кафи і Бахчисараю, коли східна підс¬тупність
виплодила огидно жорстоке яничарство, спрямоване в серце України. Це були
часи, коли гучна яса перших звитяг і походів оповістила про могутній потенціал
нової суспільної появи - українського козацтва, в середині XVI ст. вже постала
оборонними укріплен¬нями, замками і бійницями Запорозька Січ.
Іван Кочерга обрав темою свого твору історичні згадки, котрі йому були
ближчими, котрі він міг ви¬ користати як безпомилкову проекцію у свою
сучасність.
Заборона світла викликала опір киян. Боротьбу за світло, за гідність киян
мала очолити найбільш свідома частина населення середнь¬овічного міста. З
точки зору письменника, це, безпере¬чно, ремісники - прообраз майбутнього
робітничого класу. Кінець 20-х – початок 30-х років вимагав ідеологічного
утвердження пролетарської диктатури (фак¬тично диктатури Й. Сталіна, яка ще
прикривалась про¬летарськими гаслами), і боротьба київських ремісників-
далеких пращурів пролетаріату, демонструвала глибоко історичне коріння цієї
ідеї. Автор, який почав з романтичних середньовічних ле¬генд, тепер змушений
політизувати свої драматичні казки і слугувати вже не стільки театрові, скільки
біль¬шовицькій ідеї.
Дія твору відбувається в Старому Києві золотої осені 1506 року. В основу п'єси
покладено істо¬ричний факт: указ литовських князів про заборону палити
світло в київських оселях. Фабульне зерно "Свіччиного весілля" напоєне
животворними соками національного фольклору. З мотивом заборони світла
Кочерга пов'язав відомий київський звичай 1 вересня "же¬нити свічку". Цей
обряд був поширений до 80-90-х років XIX ст.
Тема драматичної поеми "Свіччине весілля" – повстання київських ремісників
під проводом зброяра Івана Свічки проти заборони світла як вияву влади
київської "Гори"; боротьба київських ремісників проти литовських князів у
кінці XV-на початку XVI століття за світло й людські права..
Ідея п'єси (висловлена в словах Івана Свічки): Коли добром ніхто не дасть
нам світла, – Його здобути треба – не молить, Бо без борні нікчемні всі молитви.
І свічки мирної не варта та країна, Що в боротьбі її не засвітила; уславлення
боротьби київських ремісників проти литовських князів у кінці XV-на початку
XVI століття за світло й людські права..
Сюжет поеми загалом простий, твір має струнку ком¬позицію. В його основі
лежить непримиренний конфлікт між ремісничим Подоллям і Литовським
замком на горі Вздихальниця, між робочим людом і владною верхівкою.
Простежуються дві взаємопереплетені сюжетні лінії: бороть¬ба ремісників,
очолюваних зброярем Іваном Свічкою, за право палити світло і за здобуття
прихованої воєводою князівської грамоти, якою надавалось це право, та
боротьба головного героя з підступними ворогами за свою наречену.
Експозиція – це початок І дії, коли писар Козеліус забороняє дівчатам співати
пісню про свічку, бо вона "єсть злочинна і безбожна", зневажає владу, славлячи
світло, яке в місті палити заборонено з метою уникнення пожеж.
Для подальшого розвитку дії багато важить репліка крав¬ця Коляндри: "Хоч як
співай, а потемки сиди, Бо світло за¬боронено світить..." Наростає
невдоволення народу і звучать одверті заяви домагатися своїх прав: "Не діжде
він, щоб знов Ми як раби на замок працювали Та як кроти сиділи без вогню!»
Ремісники готові до боротьби, і їх очолює Іван Свічка, який клянеться здобути
грамоту хоч би й ціною влас-ного життя. Отже, у IV картині І дії відбувається
зав'язка.
Паралельно розгортається дія другої сюжетної лінії, не менш напруженої і
драматичної. Перетнулися інтереси пред¬ставників різних таборів – зброяра
Свічки і каштеляна Ольшанського, враженого красою Меланки. Конфлікт між
ними неминучий.
З допомогою Гільди, дружини воєводи, Іванові вдається здобути грамоту. Всі
дванадцять цехів святкують весілля сво¬го ватажка з Меланкою і запалюють
довгоочікуване світло. З цього моменту дія набуває стрімкого розвитку,
конфлікт між протиборчими сторонами загострюється до краю. Весілля
трагічно обривається: Івана Свічку за викрадення грамоти заарештовують як
злочинця. Напруга сягає апогею наприкінці V дії. Сцени, в яких змальовано
героїчний вчинок Меланки та її смерть, а також визволення Свічки з в'язниці, є
кульмінаційними.
Фабула твору обрамлена масовими сценами. Розпочи¬нається поема
дівочими іграми, співами й хороводом. У фінальній сцені Іван Свічка закликом
"До помсти всі! До волі! До борні!" розпочинає повстання ремісників. Масові
сцени за участю різних верств населення середньовічного Києва змальовані
рельєфно й поетично, особливо картини на-родних гулянь, весільного обряду
тощо.
Органічно вплітаються в композицію пейзажі, портретна характеристика
дійових осіб, їхня мова, інтер'єр, що допома¬гають краще відтворити
історичний колорит епохи.
Вимисел у п'єсі. Кохання прекрасної Меланки і хо¬роброго Івана Свічки, його
присяга справити весілля пише тоді, "як все Подольє свічками засяє", арешт
молодого на власному весіллі, звірячі інстинкти каштеляна Ольшанського,
героїчний подвиг ніжної Меланки, яка горобиної ночі проносить тремтливий
вогник ліхтаря від воєводського замку на Горі до порубу на Житньому торзі, є
ув'язнено Івана, підступність каштеляна, який жадає бити зброяра і заволодіти
його нареченою, і, нарешті, повстання київських ремісників, що визволяють
свого ватажка, привселюдна смерть Меланки на руках Івана, якого ніщо тепер
не може похитнути в його ненависті і боротьбі, - ось та сюжетна канва, яка
зросла в уяві автора з тих двох зернят, знайдених ним на щедрих нивах Історії.
Великий талант, безмежна уява і відданість історії рідної країни перебороли
ідеологічну заангажованість.
Своїми п'єсами Іван Кочерга обстоював і довів неминучість "відступів від
зовнішньої історичної правди, право на які вже давно визнано за поетами".
Система персонажів. Символічні образи: образ свічки – уособлення
невмирущості народу. Поділ персонажів на два протилежних табори:
працьовиті, чесні ремісники, представлені різними профе¬сійними цехами
(кожум'яка Чіп, золотар Передерій, кра¬вець Коляндра, бублейниця Тетяна,
бондар пак та ін.) і свавільна, ненаситна литовська адміністрація (жорс¬токий
Воєвода, егоїстичний хижак князь Ольшанський, радник Шавула, війт
Київський, підступна чорнильна душа писар Козеліус...). Ці табори
символізують відповід¬но світло і темряву, справедливість і насильство, чесний
труд і нахабний визиск.
Іван Кочерга створює свій колоритний варіант українського весілля,
використовуючи цехову специфіку середньовічного ремісництва. В його основу
покладений народний звичай «женити свічку» першого дня осені. Це
музичне і живописне дійство з хорами, піснями, обрядами, танцями, забавами.
Сцена весілля овіяна народною поезією і ліризмом.
Головний герой поеми - цеховий майстер Іван Свічка. Він не лише
кваліфікований зброяр, а й талановитий народний умілець: до нього звертається
воєвода з проханням відремонтувати "дзиґарі на вежі". Психологія героя
невіддільна від прагнень і устремлінь київських ремісників: "Тоді весілля
справлю я своє, Як все Подольє свічками засяє". Іван користується повагою у
ремісників. Го¬родяни хочуть бачити його війтом – замість зрадника Шавули.
Розумний і гордий, він з гідністю відповідає самому воєводі, бо ж боронить не
свої, а народні права.
В о є в о д а. Не зріс ще дуб і не вродились бджоли,
Що воску назбирають в дубі тім
Для тих свічок.
Свічка. Зате вже є сокира,
Що вирубає борть в отих дубах.
Неважко помітити, що репліка Свічки містить натяк на збройну боротьбу.
Вороги побоюються зброяра, змушені рахуватися з його розумом і авторитетом.
Навіть у ніч перед стратою сторожа не ризикує залишити засудженого в замку,
щоб той не втік, і переводить його до в'язниці.
Як справжній лицар, Іван заступається за жінку (нею ви¬явилася дружина
воєводи), хоробро захищаючи її темної ночі від нападу юрби. Мужній і
непримиренний до ворогів, Іван ніжний, лагідний у коханні. З ліричною
теплотою змальова¬но сцену зустрічі наречених місячної ночі на початку І дії.
На честь коханої він готовий звершити подвиг - дати людям заповітне світло.
Щоб захистити свою наречену, сильний і сміливий зброяр убиває в поєдинку
свого ненависного ворога Ольшанського. Прагнення Свічки помститися за
смерть нареченої, його ненависть до вельмож-кривдників – це гнів і ненависть
народу.
Образ Івана Свічки подано у розвитку. На початку твору герой
сподівається отримати грамоту без кровопролиття, на¬магаючись мирним
шляхом примусити владу повернути пра¬ва киянам: "Не в кулаці, а в праві
Тепер повинна бути на¬ша міць". Переконавшись, однак, що завойовники
мирно не поступляться, в заключній сцені Свічка закликає ремісників до
повстання.
У характері Свічки втілено кращі риси українського наро¬ду: нескореність,
прагнення до волі, відвага у боротьбі за національні й соціальні права. В образі
відважного юнака втілено прометеївський міф безкорисливого служіння людям.
Воля, прагнення здобути світло – це природний стан героя. Зрештою, ідею
поеми, її пафос проголошено вустами київського зброяра: "І свічки мирної не
варта та країна, Що в боротьбі її не засвітила".
З щирою симпатією змальовано образ Меланки. З ремарок до п'єси відомо, що
це проста й вродлива дівчина. Вона сповнена почуття власної гідності,
користується загальною повагою, вміє постояти за себе і перед знахабнілим
писарем Козеліусом, і перед настирливим князем Ольшанським. Як любляча
дочка, Меланка виконує останню волю вмираючої ма¬тері й, незважаючи на
заборону, запалює світло в своїй хатині. Дівчина щиро кохає Івана й своє щастя
вбачає в сімейному затишку. Водночас її лякають збройна боротьба і "брязкання
мечів", кровопролиття і можливі жертви.
Вольова й активна, Меланка намагається врятувати жит¬тя нареченому і
приходить у весільному вбранні до замку воєводи з проханням помилувати
хлопця. Героїня по¬годжується на жорстоку умову завойовника. Це - один із
найдраматичніших і найпоетичніших епізодів у творі. Образ Меланки набуває
значної узагальнюючої сили. Як кілька століть тому княгиня Ярославна благала
сили природи порятувати Ігоря з полону, героїня Кочерги просить вітер не
гасити їй свічку:
О, не гаси, о, не гаси, благаю,
О вітре любий, мого ліхтаря!
Ти ж вільний... цілий світ перед тобою,
Лети мерщій на поле, до Дніпра...
Монолог надає образові Меланки народнопоетичного за¬барвлення.
Характерно, що драматург послуговується як реа¬лістичними, так і
романтичними засобами творення образу (згадаймо опис горобиної ночі, на яку
припадає кульмінація дії, або сцену смерті дівчини).
Меланка наївно сподівається смиренням і мольбою прихи¬лити до себе
долю, врятувати нареченого. Жорстокість і підступність ворогів остаточно
розвіюють сподівання здобути щастя миром і покорою (заключна дія твору).
Тяжко поране-на під час пожежі в замку, дівчина помирає, а Свічку
визво¬ляють із в'язниці повсталі ремісники. І з тремтливого вогника її весільної
свічки спалахнуло яскраве полум'я народного повстання.
Образ Меланки несе подвійне ідейне навантаження. По-перше, в ньому втілено
народний ідеал вірності в коханні й готовності боротися за своє щастя, пошани
до рідної матері. По-друге, – це поетичний символ знедоленої України, яка
виборює незалежність. Іван Кочерга: "Хочеться сказати ще кілька слів якщо не
про ідей¬
ну настанову поеми, – вона зрозуміла й ясна, – то про образ Меланки, дівчини,
яка проносить тремтячий, але незгаслий вогник крізь бурю і терни своєї
весільної ночі.
Цей образ є поетичним символом України, що "з тьми віків та через стільки
бур" пронесла незгаслим живий вогник своєї волі й культури".
В образах Івана і Меланки втілено кращі риси українського народу – висока
мораль, душевне благородство, національна гідність самопожертва, відвага,
чесність, непідступність, моральна чистота, самовідданість, ніжність, слабкість,
вірність у коханні. Їх весілля є символом перемоги світла над темрявою.
Побратими Свічки - кушніри, бондарі, ковалі, золотарі, зброярі – складають
збірний образ київських ремісників. Вони стають грізною силою, з якою
змушені рахуватися во¬роги. Репліки повстанців передають бурхливі настрої
трудя¬щих середньовічного Києва, які переростають у всенародний протест.
Постать кожного з персонажів - чи то веселого кульгавого кравця Коляндри, чи
відважного велетня ко¬жум'яки Чіпа, чи золотаря-умільця Передерія – яскраво
індивідуалізована і водночас наділена типовими рисами українців: нескореність
ворогам, презирство до зрадників, почуття побратимства. Козак Кмітич
представляє у творі си¬лу, яка тільки-но виходила на історичну арену, але не
була ще здатною до рішучих дій, до захисту свого народу від принижень
чужоземців.
Серед персонажів протилежного табору вирізняється Гільда – дружина воєводи.
Незважаючи на високе станови¬ще, вона не цурається "роду слюсарів та
ковалів", з якого походить. Гільда співчуває простолюду і допомагає Іванові
дістати грамоту. Риси шляхетності й людяності вирізняють серед литовських
рицарів коменданта замку Кезгайла, який робить спробу захистити Меланку.
В образах представників князівської Гори – воєводи, Ольшанського, війта
Шавули – автор засуджує бездушність, жорстокість, здирство.
До визначальних особливостей твору можна віднести історизми, що передають
колорит епохи, – це, здебільшого, соціальні поняття: воєвода, князь, війт,
че¬лядники, осмники, драби; побутові реалії: 12 кіп грошей, ловецькі чути
сурми, при громі сурм і полум'ї свічок, її я посаджу до кляштора.
Всеволод Неділько: "Юрист за освітою, Кочерга чудово знав стародавнє
законодавство, життя і побут міст, ремісничі цехи. Це добре прислужилося йому
при створенні "Свіччиного весіл¬ля". Події у драмі змальовано так яскраво і
виразно, що від¬чуваєш себе ніби аж їх свідком, безпосереднім учасником".
Кіндрат Сторчак: "З появою "Свіччиного весілля" на сцені вперше в історії
українського театру була розкрита хвилююча сторінка минулого життя нашого
народу, до того майже не відбита в драматургії".
• "Ярослав Мудрий" – найвидатніший твір письменника про часи
Київської Русі. Жанрова специфіка, тематика, проблематика, образна
система.
"Ярослав Мудрий" (1944). Історична основа. П'єсу І. А. Кочерги "Ярослав
Мудрий" називають вершиною його творчості. В основу її написання драматург
використав історичні події XI ст. Саме в цей час князем Київської Русі був
Ярослав Воло¬димирович, якого в народі прозвали Мудрим. З багаторічного
кня¬зювання Ярослава І. Кочерга взяв лише невеличкий період з 1030 по 1036
рік. Це був час, коли князь після тривалих воєн з удільни¬ми князями і
зовнішніми ворогами Русі міцно закріпив за собою великий київський престол і
приступив до здійснення давно постав¬леної мети – високо піднести культуру
руської землі.
Ярослав – цікава і дуже суперечлива постать: жорстокий воїн і мудрий
книголюб; творець першого зведення руських законів – "Руська правда" - і
князь, який карав в усобній боротьбі навіть найближчих родичів, відомий
політик і натхненний будівничий. Уперше образ київського князя Яросла¬ва
Мудрого письменник виводить у драмі "Чаша", написаній у 1942 році в Уфі.
Події розгортаються навколо князівської золотої чаші, захопленої фашистами.
Актуально звучав патріотичний мотив непохитної віри у визволення Києва й
всієї української землі з-під фашистської навали. Кочерга зробив спробу
розвінчати антинаукове твердження німець¬ких вчених про норманське
походження Київської Русі і про те, що засновниками древньої держави були
начебто варяги. Йшлося, отже, про історичне право німецького агресора на
українські землі, така гіпотеза виправдовувала його загарб¬ницькі дії.
Подальшого розвитку цей ідейний мотив набув у драма¬тичній поемі
"Ярослав Мудрий", у якій автор стверджує: варяги були тільки військовими
найманцями у руських князів і феодалів. Після прем'єри "Ярослава Мудрого" в
театрі імені Т.Шевченка в Харкові Кочерга сказав: "Найменше я думав передати
хрестоматійні відомості про справи й думи великого князя Русі Ярослава. Мене
захопила стихія народ¬ного руху, глибина й проникливість вчинків, що
визначили майбутнє народу, зняти історичний глянс і всілякі легенди про те, що
Русь і її історія були залежними від чужоземних проводирів".
Автор змальовує одну з найдраматичніших сторінок в історії Київської Русі -
становлення централізованої дер¬жави, зміцнення її авторитету в Європі,
розвиток культури, освіти, науки, що припадало на час князювання Ярослава
Мудрого, який після довгих міжусобних воєн з князями й зовнішніми ворогами
нарешті почав зміцнювати Руську дер¬жаву. Розпочинається активне
будівництво церков, бібліотек, міст, утверджуються основи законодавства.
Кочерга по-новому трактує поняття "закон" і "благодать", запозичені з
ораторського твору Іларіона "Слово про Закон і Благодать". Як вважають
дослідники, твір видатного про¬повідника й особистого духівника князя
Ярослава був при¬урочений до відкриття Софійського собору між 1037 і 1043
роками. У "Слові..." звучала похвала князеві Володимиру Великому й
провадилась думка про зверхність Благодаті (християнства) над Законом
(Старим Завітом, іудейською вірою). По-іншому трактує ці поняття герой п'єси
Кочерги Ярослав Мудрий, неодноразово повторюючи фразу "Раніш закон, а
потім благодать". Закон – це порядок, регламенто¬вані, загальноприйняті на
державному рівні норми співжит¬тя, беззастережне дотримання їх усіма
громадянами. Це – загальний обов'язок захищати цілісність держави від
зовнішніх і внутрішніх ворогів. Благодать – це мир і спокій рідної землі, праця
на благо вітчизни.
У п'єсі порушені проблеми синівської любові до рідної землі, готовність
перемогти будь-яких ворогів бать¬ківщини були дуже актуальними для періоду
Великої Вітчизняної війни. Мужність наших далеких предків, їх бойова
доблесть були прикладом для воїнів, яким теж близькі слова Ярослава:
"Ярослав Мудрий" у своїх глибинних основах народжений епохою Великої
Вітчизняної війни, тим загостреним відчуттям величі націо¬нальних історичних
традицій, яке властиве мисленню й літературі тих часів", - зазначає
літературний критик Наталія Кузякіна.
За жанром "Ярослав Мудрий" – це історична драматична поема. У
передмові до твору драматург вказав, що взяв за основу твору життя і діяльність
Ярослава з 1030 по 1036 роки, крім однієї неточ¬ності: на 1032 рік автор відніс
шлюб Ярославової дочки Єлизавети з Гаральдом норвезьким, хоч насправді ця
подія відбулася значно пізніше, у 1044 році. Драматург мотивує це тим, щоб не
розтягува¬ти часу в драмі. Мають місце і деякі порушення обставин битви з
печенігами під Києвом у 1036 році. За даними літописів Ярослав був у
Новгороді і вже потім прийняв бій з печенігами. А в драмі Ярослав довідується
про рух печенігів на Київ, перебуваючи саме в цьому місті. Але ж це і є
художній твір, в якому мають право на існування й історична достовірність, і
художній вимисел. Поему написано білим віршем. Простота реплік,
загальна образність мовлення, парність рим, сконденсованість дум¬ки, – типові
ознаки письма драматурга. Важливі компо¬зиційні функції в творі виконують
монологи, діалоги, інтер'єр. Одним з найголовніших прийомів художньої
типізації характерів, передачі духу зображуваної епохи є поєднання різних
лексичних шарів кількох стилів мовлення (просторіччя, наукова й військова
термінологія, архаїзми та історизми тощо).
Тема твору – показ синівської відданості Батьківщині, полу¬м'яної любові до
рідної землі князя Київської Русі Ярослава Мудрого та простих людей, які в
жорстоких боях із різними напад¬никами завжди відстоювали волю і
незалежність своєї країни; змалювання реальних подій, що відбувалися
протягом 1030-1036 років, труднощів, які доводилося долати Ярославу боротьбі
за зміцнення своєї держави, її процвітання.
У передмові до п'єси І. Кочерга визначає ідею поеми: "В цілому ж ідею поеми
можна визначити як нелегке і часом болісне шукання правди і мудрості життя
разом з народом на користь вітчизни, шу¬кання, в якому Ярославу допомагають
не тільки друзі, але і ті, хто, як Микита, повставали проти нього зі своєю
особистою правдою, або ті, хто, як Журейко, були скривджені князем, але
врятували його в біді, бо всіх їх єднала і примиряла любов до вітчизни, до
Києва, при¬чаровувала приваблива особистість Ярослава"; утвердження
національної самобутності українського народу, його славного історичного
минулого, великого внеску в розвиток світової літератури.
Композиція і сюжет. Остаточний варіант п'єси написаний у 1946 році.
І.Кочерга виділив у п'єсі п'ять дій, кожна з яких має свою назву і відповідає
певному часові:
Дія І – "Сокіл" (1030 р.)
Дія II – "Закон і благодать" (1030 р.)
Дія III – "Квітневий сніг" (1032 р.)
Дія IV – "Каменщик і князь" (1032 р.)
Дія V – Перша відміна "Гуслі і меч"
Друга відміна - "Золота брама" (1036 р.)
Назва кожної з п'яти дій несе певне ідейно-смислове навантаження. З
багаторічного князювання Ярослава Мудрого взято лише шість років. Кожна з
дій становить окремо взятий епізод із життя героїв.
У своїй поемі І. Кочерга підносить проблему миру як найвищої людської
цінності, запоруки процвітання держави і народу. Він ви¬соко оцінює синівську
любов до рідної землі і князя, готовність до захисту свого краю від ворога.
Порушує проблему народ і видатна історична особа. Народ є основною
рушійною силою історичного розвитку, творцем матеріальних і духовних благ.
Ці питання є актуальними і для на¬шого часу, бо доля народу і доля держави є
нероздільні. Своєю п'єсою І. Кочерга категорично заперечує і антинаукову
теорію про нор¬мандське походження Київської Русі.
У п'єсі "Ярослав Мудрий" немає єдиної стрижневої сюжетної лінії - всі лінії
твору перетинаються в образі князя, всі найваж¬ливіші події стосуються саме
його. Найголовніші з них: стосунки Ярослава і Микити, Ярослава і Журейка,
Ярослава і Гаральда, Ярослава й Інгігерди...
Особливості сюжету в тому, що експозицією є перша дія п'єси, зав'язкою - друга
дія, розвиток і загострення суперечностей – у другій та третій діях,
кульмінацією п'єси є четверта дія, а розв'язку знаходимо у п'ятій дії. Всі
сюжетні лінії твору підпорядковані го¬ловному драматичному конфлікту -
боротьбі князя Ярослава з різни¬ми життєвими перешкодами за утвердження
могутності і культур¬ного розвитку мирної Русі.
Композиція п'єси теж має певні свої особливості. По-перше, твір складається, як
уже зазначалось, з п'яти дій, кожна з якої має свій заголовок. П'ята дія
поділяється ще на дві частини (першу і другу відміни), які мають ще і свою
символіку: гуслі (символ прагнення Ярослава до поширення культури на Русі)
та меч (символ захисту від нападників і утвердження князівської влади). Золоті
ворота - це символ зодчества, мирного градобудівництва, про яке мріє князь
Київської Русі. Особливістю композиції даного твору є і те, що всі події
показані в хронологічній послідовності. Поему написано білим віршем, і велике
значення для розуміння її змісту мають авторські ремарки і передмова автора на
початку п'єси.
Всі дійові особи п'єси поділяються на дві групи: історичні (Ярос¬лав, Інгігерда,
Єлизавета, Анна, Володимир, Сильвестр) та вигадані (Микита, Журейко,
Милуша, варяги).
Центральним персонажем драматичної поеми є образ Ярослава Мудрого, на
честь якого автор назвав свою п'єсу. Драматург нама¬гався найпереконливіше
відтворити дві основні риси князя - не¬примиренність до всіляких ворогів
вітчизни (зовнішніх і внутрішніх) і прагнення до будівництва, культури й освіти
народу.
"Ярослав показаний у п'єсі і спектаклі як натура цільна, вольо¬ва,
могутня. Його невдачі й суперечності між прагненням до мирно¬го
влаштування, благоденства свого народу і жорстокою необхідні¬стю всіма
засобами боротися за саме існування своєї держави сповнюють образ великим
драматизмом", - писала газета "Правда" від 30 травня 1947 р.
І.Кочерга зображує Ярослава Мудрого як людину далекогляд¬ну,
цілеспрямовану, розважливу, яка доклала багато сил для збереження єдності
Київської Русі, злагоди серед народу. Був великий князь жорстоким і добрим,
мудрим і терплячим.

Не воювати хоче князь, а будувати прекрасні храми, перепису¬вати книги.

Не всі розуміють князя. Внутрішні його недруги в особі дружини Інгігерди,
монаха Микити та новгородських бояр змушують Яро¬слава і до жорстоких дій.
Усвідомлення того, що "роками державне поле треба корчувать, щоб виросла на
ньому благодать", робить вчинки Ярослава велични¬ми. Він створює перші
закони "Руської правди"; будує храм на честь Божої Мудрості - Софіївський
собор, що до сьогодні є величним пам'ятником великому князеві; створює
першу на Русі бібліотеку.
Поряд із цим Ярослава зображено і як люблячого батька, який переживає через
розлуку зі своєю дочкою.
Ярослав Мудрий в епіцентрі колізій виступає головним рушієм
драматичного конфлікту поеми. Кочерга намагається розкрити феномен
історичної постаті київського князя, що поєднав у собі риси характеру воїна і
будівничого храму, князя-державотворця і люблячого батька. Драматург
всебічно розкриває характер свого героя, його життя й діяльність у триєдиному
вимірі – воїн, будівничий, сім'янин.
Уже з перших реплік про князя довідуємось, що він по¬вертається з
походу на Чюдь, "де воював і города воздвиг". Любов Ярослава до мистецтва
слова засвідчує сцена зустрічі його з книжниками на початку II дії: "І добрій
книзі більше я радію, Ніж золоту в коморі".
Герой постає суворим, але мудрим і далекоглядним політиком.
Щоправда, не завжди поняття справедливості, закону трактується однаково
князем і народом. Показовою є сцена з II дії, в якій варяга Турвальда, замість
скарати на смерть за вбивство Милушиного брата, князь обкладає подвійною
вирою - грошовим штрафом. Сам Ярослав пояс¬нював своє рішення
небажанням загострювати стосунки з варягами в тривожний для рідної землі
час.
До варягів князь ставився як до військових найманців, намагаючись
обмежити їхній вплив на політику Київської держави. Він гостро відповідає
Інгігерді, яка переінакшує і по-варязьки називає руські міста, виганяє з
Новгорода варя¬га Ульфа тощо. Своїми діями головний герой заперечує
ви¬значальну роль варягів у формуванні державності Київської Русі.
Драматург нерідко змальовує свого героя за гостро драматичних
обставин, коли треба приймати доленосні для країни рішення, вживати рішучих
заходів (в сценах розправи з Жу¬рейком і викритті зрадницької змови дружини
з варягами, перед битвою з печенігами і в діалогах з доньками, яких віддає
заміж у далекі країни). У характері героя автор відзначає такі необхідні для
державця риси, як любов до рідної землі, патріотизм. Ярослав гордий з того, що
є кров¬ною часткою свого народу. Тому на глузливу репліку Інгігер¬ди, що в
його жилах тече кров рабині, не без гордості відповідає: "З усіх небесних благ
Найвищим благом кров я цю вважаю, Що є з народом вірний мій зв'язок".
Ярослав постає в поемі як людина сильна, за словами самого автора,
"однаково велична і в своїх чеснотах, і в своїх пороках". Князь добре розуміє, в
який час живе, глибоко відчуває, що його вчинки не всіма сприймаються
однознач¬но, але діяти по-іншому не може, бо собі не належить. Навіть ті, кого
спочатку лякала жорстокість і непослідовність кня¬зя, хто сумнівався в ньому
(Микита, Журейко), зрештою, переконуються, що діє він в ім'я благородної
мети – ство¬рення могутньої і неподільної Русі.
Деякі риси головного героя розкриваються за допомогою
самохарактеристики ("Європи сторож – руський Ярослав"), реплік інших
персонажів: "мудріший з усіх земних царів" (Микита); "прилежен-бо і часто
книги чтяше" (Сильвестр); "хоробрий вождь і мудрий будівник" (Гаральд) тощо.
Важли¬ву роль у характеристиці Ярослава відіграють монологи, ремарки,
портрет, особливості мовлення. Його крутий норов і палку вдачу передають
ремарки типу: гнівно, глузливо, су¬воро, спалахує гнівом. У гніві герой ніби
виростав, ставав особливо величним (згадаймо реакцію князя на звістку про
розкольницькі дії Коснятина чи його поведінку в сцені бун¬ту будівників
Софії). Монолог допомагає авторові акцентува¬ти увагу на важливих рисах
характеру героя, підсилює ідей¬не звучання твору. Наприклад, князь у монолозі
перед боєм із печенізькою ордою, яка оточила Київ, ніби підводить підсумок
своїм діянням. Його монолог – це болючі роздуми над долею свого народу,
одкровення зболілої душі, в якій згасає мирне, будівниче начало, бо обставини
примушують братися за меч.
Мотив роздвоєності князя підсилює підзаголовок V дії – "Гуслі і меч".
І.Кочерга змалював образ князя Ярослава Мудрого в реалістич¬ному плані з
певним романтичним замилуванням цією феноменаль¬ною особистістю. Він
оспівує його державну мудрість і далекоглядність, величність у помислах,
відданість своїй батьківщині; Тільки м'яким серцем, сильною волею він міг
згуртувати навколо себе народ.
Кочерга піддає своїх героїв різним випробуванням, вияв¬ляючи їхні
індивідуальні риси за конкретних ситуацій. Це стосується і другорядних
персонажів, зокрема Микити, Журейка, Милуші та інших.
Цікавим образом п'єси є образ монаха Микити – людини твор¬чої, обдарованої.
Микита Добринич - княжич, син новгородського посад¬ника Коснятина. Це
молодий вродливий юнак, освічений, талановитий художник-оформлювач книг.
У вбранні монаха-книжника Микита прибуває до Києва з метою помститися
князеві за кривди Новгорода, а згодом і за смерть свого батька. Микита - син
новгородського посадника Коснятина, якого Ярослав скарав, бо той "порушив
спокій на Русі". Чинив він це не для власної користі, а в ім'я народу,
Батьківщини. Князь наголошує:
...вищих я не відаю скарбів,
Ніж мирний труд і щастя в мирнім домі,
Які весь вік я чесно боронив.
І поки жив, стояти я клянусь,
За руську правду і єдину Русь!
За роки перебування при княжому дворі Микита поступово
переконується, що життя Ярослава, його вчинки спрямовані на благо Київської
Русі. З нею міцніє і його рідний Новгород. Лінія Ярослав - Микита посилює
ідею засудження феодаль¬них і князівських міжусобиць, об'єднання руських
земель під орудою сильної князівської руки. Герой із таємного воро¬га на
початку поеми перетворюється на друга князя в її фіналі. Містечкові й особисті
інтереси поступаються загаль¬нодержавним. Микита розуміє правду Ярослава і,
облишивши намір помститися, вирушає в далеку подорож. Коли ж,
повернувшись, застає князя й Русь у біді, йде на битву з печенігами і віддає своє
життя за Київ, за народ, за Єлизавету, яку дуже любить.
Як справжній патріот, він стає до лав захис¬ників Києва від печенігів і
гине на полі бою. Репліка князя над загиблим Микитою ("Прощай, мій чесний
ворог і таємний друг") розкриває такі риси в характері воїна, як чесність,
відвертість у стосунках. Немало важить у ставленні Микити до Ярослава й те,
що новгородський княжич закоханий в Єлизавету. Щоб не завдавати дівчині
болю й прикрощів, він клянеться в день її весілля з Гаральдом зректися злих
по¬мислів. Волею долі саме Микиті судилося принести князеві сумну звістку
про смерть улюбленої доньки на чужині. Автор показав героя як людину
неспокійної вдачі, драматичної долі.
Сильвестр - вчений-монах, який символізує нашу духовність. Це людина,
яка живе для своєї країни, вірою і правдою служить князеві, а саме, втілює в
життя його мрію про створення бібліотеки. Він вдало керує монахами-
переписувачами:
… браття, треба поспішати,
Щоб книги всі переписати нам.
Сильвестр – добрий порадник і помічник родини князя. При відсутності
Ярослава саме він міг своїм теплим словом і молитвою розв'язати ту чи іншу
проблему. Це вірний син своєї Батьківщини. З палкою любов'ю говорить він про
рідне місто:
Благослови, Господь, державний Київ,
Що на горі над голубим Дніпром
Пильнує мир і всі труди людськії...
Крилатими стали слова Сильвестра, що сповнені глибоко патріо¬тичними
почуттями:
Хто вип'є раз дніпрової води,
Тому ніколи Київ не забути.
Журейко – вродливий, ставний, чорнобородий, завжди заклопо¬таний і
рішучий юнак. Має гарну фізичну силу, талант до вміння організувати навколо
себе народ.
Каменщик Журейко не менше Ярослава любить свою вітчизну, щиро
кохає свою дівчину Милушу. Коли варяг убиває брата Милуші і намагається
скривдити дівчину, то він стає на захист, убива¬ючи варяга-вбивцю. Князь
поклявся скарати юнака. Журейко за¬лишає Київ, стає моряком-рибалкою.
Дізнаючись про зраду Ульфа і Інгігерди, доповідає Ярославу. Державні інтереси
йому не байдужі. Однак він не корислива людина, бо відмовляється від
пропозиції Ярослава залишитися при дворі. Журейко вдруге рятує Русь та
Яро¬слава, коли приводить новгородські полки на допомогу князеві під час
битви з печенігами:
Побіда, княже! Господа прослав!
Побито вщент поганих супостатів.
Знайомство читача з Журейком відбувається в момент високого
напруження драматичної дії: варяг Турвальд убив брата його нареченої Милуші,
який заступився за честь рідної сестри. Обурені будівники Софії, очолювані
Журейком, приходять до князя з вимогою судити варяга-вбивцю. Лінія Ярослав-
Журейко допомагає драматургові показати неоднозначні стосунки між князем і
народом. Сцена набуває гостроти через непоступливість Журейка, котрий
відчуває правоту народу, представником якого виступає, і нама¬гається
захищати його інтереси. Запальний і відважний, юнак не боїться вказати князеві
на його несправедливе рішення, вимагає дотримання проголошеного ним же
закону: "Раніш ніж храми будувать святі, Годиться правду ствер¬дити в житті".
Журейко ніжно й щиро кохає Милушу, заступається за неї перед
кривдниками - навіть тоді, коли це загрожує йо¬го життю. Він убиває нахабного
варяга Турвальда, який по¬сягнув на честь його нареченої, згодом
розправляється і з Ульфом - убивцею Милуші. Помилуваний князем, хлопець не
може залишитися в місті, бо тут для нього "все мертве без Милуші". Як і
Ярослав та Микита, Журейко щиро любить рідну землю. Тому в годину
смертельної небезпеки, коли орди печенігів уже рушили на Київ, він
організовує новго¬родців для допомоги стольному градові і попереджає князя
про небезпеку.
Інгігерда – шведська принцеса, княгиня, дружина Ярослава. На початку
п'єси автор зобразив її войовниче настроєною проти князя. Його плани і мрії для
неї були чужими. Вона навіть готує з Ульфом змову проти Ярослава, бо була
владолюбною людиною, чим заслу¬жила від нього гнівний вигук: "У монастир
замкну я Інгігерду!". Чотири роки життя в монастирі змінює її характер. Вона
розуміє дії Ярослава, бачить у ньому мудрого політика, дбайливо батька, доб-
рого чоловіка.
Характер Інгігерди, дружини Ярослава, проходить певну еволюцію: в усій
поемі вона сприймається як уособлення тієї сили, яка протистоїть князеві.
Тільки на схилі років горе від утрати улюбленої доньки примирило подружжя,
про що читач дізнається із за¬ключної дії.
Чільне місце у творі займає образ доньки Ярослава – Єлизавети.
Єлизавета - молодша кня¬зівна, прекрасна й мудра, цікавиться книгами й
мистецтвом, перекладає з грецької. Вийшовши заміж за норвезького ви¬тязя
Гаральда, вона сумує за родиною, за Києвом, рідною стороною і, зрештою,
помирає. Молода князівна палко любить всій край. Перед розлукою з
бать¬ківщиною вона тужить:
Боже мій...
покинуть рідний Київ,
рідний край...
Я не знесу розлуки.
Патріотичні почуття простого люду розкриті і в діях скромної Милуші,
дочки Людомира та коханої Журейка. Це ніжна, любляча донька, вірна подруга.
Милуша – вродлива дівчина, наречена Журейка, яка ціною власного життя
рятує князя, розкривши ворожу змову. Вона здатна на рішучий протест проти
крив¬ди, уміє знайти вихід зі скрутного становища. Саме вона врятувала свого
коханого від жорстоких намірів Ульфа. Чільне місце в п'єсі займає план захисту
Журейка від обіцянки князя покарати його. За любов, за вірність до рідних їй
людей вона вмирає від смертельної рани. Трап¬лялась можливість покинути
цей край, але вірність, відданість своїй батьківщині, народу не дали можливості
цього зробити. "Ой ли¬шенько... Не можу ж я без болю покинуть Київ. Не
спіши...", - ці слова Милуша промовила Журейку. Дівчина назавжди залишилась
у своєму рідному Києві. Герої п'єси "Ярослав Мудрий" – це патріоти свого
краю, свого народу, мужні, красиві душею люди.
Драматичну поему написано після звільнення Києва від німецьких загарбників,
тому автор не міг оминути мотиву рідного міста. Драматург створює поетичний
образ Києва як політичного і культурного центру з його чудовими пейзажа¬ми,
білими палатами і золотими банями, що височать над Дніпром. "Хто вип'є раз
дніпрової води, Тому ніколи Київ не забути", – виражає загальний пафос твору
монах Сильвестр.
"Коли я думаю про "Ярослава Мудрого", я згадую найвищі зраз¬ки
поетичної драматургії – Пушкіна, Шекспіра, Олексія Толстого, Шіллера, Лесі
Українки... П'єса Кочерги–- проекція минулого в сучасне, а тільки такі твори на
історичні теми живі і життєдайні", – наголошував Максим Рильський.
"Своєю поемою Іван Кочерга вчить нас любити свою історію, своє славне
минуле, і в цьому велике патріотичне значення його тво¬ру", – підкреслював
Олександр Корнійчук.

4. Значення творчості І. Кочерги.

У плеяді видатних українських письменників і діячів культури окремо

стоїть ім'я Івана Кочерги - найяскравішої непересічної творчої особистості,
чий талант збагатив золотий фонд української літератури і драматургії такими
шедеврами, як «Алмазне жорно», «Марко в пеклі», «Свіччине весілля»,
«Майстри часу», «Ярослав Мудрий» і ін.
Завдяки творам Кочерги, написаним і згодом поставленим на рідній мові, що на
початку 20-го століття було вкрай рідкісним явищем в умовах повальної
русифікації, мільйони українців усвідомили, що вони не є «придатками»
російського народу, як пропагувалося спочатку царською, а пізніше і
радянською Росією.
А його драматична поема «Ярослав Мудрий» асоціюється з днем
сьогоднішнім ще й тому, що, як і в часи легендарного князя, автор (а разом з
ним весь український народ) вірив, що ніякі окупанти не переможуть, доки є
справжні патріоти, що здійснюють подвиги в ім'я батьківщини, які увічнюють їх
імена.
До речі, сам Іван Антонович сміливо і навіть жорстко висловлювався щодо
російського шовінізму, не боячись ані авторитетів, ані переслідувань з боку
каральних органів репресивної машини «старшого брата»:

Класик української драматургії відстоював українську мову як мову

вільного і незалежного народу всупереч настановам Кремля, він не боявся
ні в творчості, ні в житті висловлюватися сміливо з найпринциповіших
національних питань, при цьому в побуті залишаючись людиною
скромною і навіть сором'язливою.
Чи багато з нас змогли б таке сказати в роки, коли інтелігенція «малих
народів» всіма доступними Москві засобами знищувалася, попередньо
піддаючись страшним тортурам, а весь СРСР жив в стані страху і тваринного
жаху? Не злякався Іван Кочерга ані «воронків», ані довгих кігтів НКВС, ані
реакції шанувальників того ж Римського-Корсакова, що вірили в єдиний
російський народ з єдиною російською мовою на всьому просторі Союзу...
Втім, він ніколи не боявся, як і ніколи не хворів на «зіркову хворобу»: був
вельми скромною, навіть сором'язливою людиною і дуже вимогливим до
власної творчості...
А творчість його називали і називають не інакше, як надбанням
української літератури. У п'єсах драматурга, прочитаних або побачених в
театральних постановках, постає «новий» українець - національно свідомий,
який любить свій народ і його історію, не претендує на чуже, але й не віддає
своє, готовий з високо піднятою головою до останньої краплі крові боротися за
свою землю, за свою батьківщину, за все те, що і є сенсом його життя.
П'єси Кочерги мали приголомшливий успіх і досі є одними з «основних» в
репертуарах провідних українських театрів: на них і сьогодні приходять
сотні тисяч глядачів.
Його твори знайшли живий відгук у душах читачів і
глядачів, стимулювавши інтелектуальний і духовний потенціал, без
перебільшення, всього українського народу, ставши навіть більш популярними,
ніж п'єси Островського, Б. Шоу, А. Грибоєдова, Лопе де Веги, Г. Ібсена , В.
Гюго, П. Меріме і багатьох-багатьох інших найбільших драматургів планети.
Класик української поезії Максим Рильський відгукувався про Івана
Кочергу як про людину «бездоганною душевної чистоти», він порівнював
його творчість з кращими світовими творами драматургії:

А відомий письменник Остап Вишня вважав, що драматург володіє

«благородним талантом». З ним згодні й багато професійних театральних
критиків і літературознавців, що ставлять І. Кочергу в один ряд з такими
титанами української літератури і культури, як Л. Українка, М. Куліш, І.
Карпенко-Карий, І. Котляревський, М. Кропивницький, М. Старицький та ін.
Сам же письменник про свою славу говорив досить скромно і стримано (таким
же скромним і стриманим він був і в житті):
За словами сучасників Івана Кочерги, він зміг побачити вищу красу
життя - красу народної боротьби і самопожертви українського народу, красу
подвигу, що відбилося в його творах.
Особливістю творів Кочерги було те, що в них, мабуть, як в жодних інших
драматичних творах української літератури, особлива увага приділялася
символам, які присутні практично в кожній п'єсі письменника. А найвищої
майстерності в передачі драматичних і трагічних колізій за допомогою
символіки, її багатопланових і часом навіть провокаційних можливостей,
драматург досяг у п'єсах, які прогриміли на весь Союз і за його межами:
«Алмазне жорно», «Майстри часу», «Свіччине весілля» та «Ярослав Мудрий».
П'єси Івана Кочерги
У цих творах в повній мірі розкрився талан Кочерги як неперевершеного
майстра гострого, захоплюючого сюжету, який переплітається з актуальними
філософськими питаннями, що з давніх давен хвилювали людство. Він став
єдиним в історії української драматургії автором, хто зміг так гармонійно,
натурально, природно об'єднати динаміку сюжетного розвитку дії з показом
глибини внутрішнього світу людини як мікрокосмосу, що відображає суть
істинної природи речей у Всесвіті.
Літературознавці одностайно говорять про те, що твори Івана Кочерги не
тільки найбільш повно і точно відображали тенденції його часу, але своєю
філософсько-естетичною проблематикою виходили далеко за рамки описуваних
історичний подій. Майже кожна п'єса класика, феноменально яскраво
«воскрешаючи» історію України в її справжньому романтичному драматизм,
разом з тим несла в собі загальнолюдські гуманістичні ідеї.
З особливою силою це проявилося в перлинах української літератури -
«Алмазному жорні», «Свіччиному весіллі», «Ярославі Мудрому». У цих творах
проблематика історичної пам'яті українського народу, єдності духовного,
морального, естетичного в переплетенні з любов'ю до свого народу, до рідної
землі, пошуку відповідей на одвічні питання про суть добра і зла, мабуть,
досягла кульмінаційного розвитку в усій творчості письменника.
Так, багато в чому оригінальною для української драматургії є п'єса «Алмазне
жорно», що відображає трагічні події 1768 року, відомі під назвою «Коднянська
трагедія» або «Коліївщина» (кривава розправа польської шляхти над
гайдамаками, учасниками національно-визвольного руху, в містечку Кодня біля
Житомира), де автор не просто описує героїчне і трагічне минуле українців. Він
досить оригінально підходить до глибинного осмислення «жорен історії», що
втілилися в символічному образі «алмазного жорна», що стало свого роду
філософським каменем української історії зокрема і світового соціуму в цілому.
Символіка цього способу досить багатогранна, починаючи від протиставлення
двох каменів, як говорив сам автор, - дорогоцінного панського, але, по суті
своїй, нікчемного, і звичайного жорна, яке символізує працю і помсту
українського народу. Також цей образ символізує благородство і чистоту
людських душ (Стеся, Хмарний, Ілько, Цвікловіц, Лія), соціальну
несправедливість, що, немов жорно, давить український народ, а також
прагнення наздогнати мрію, яка спокушає, як сяйво алмазу, але залишається
всього лише ілюзією.
Але найбільшим досягненням Івана Кочерги, як вважають критики, стала
наступна за хронологією написання п'єса - «Свіччине весілля». Основою для її
сюжету послужив історичний факт: у 1506 році уряд Великого Князівства
Литовського, до складу якого входили тоді й українські землі, заборонив
киянам запалювати ввечері і вночі будь-яке світло (навіть свічки), щоб «не
запалити місто». При цьому розкішний замок київського воєводи... сяяв
вогнями.
У ході розвитку сюжету все чіткіше проявляється символічне значення світла:
боротьба за право запалити світло є не чим іншими, як боротьбою за звільнення
від гноблення, символом національного прозріння, позбавлення від влади
пітьми. З проблемою боротьби за світло драматург оригінальним чином пов'язує
звичай «женити свічку», що існував у Києві.
Ця романтична трагедія Івана Кочерги, продовжуючи кращі традиції
жанру (творчість Шевченка, Лесі Українки, Пушкіна, Гете, Байрона, Ібсена і
ін.), в той же час привнесла безліч новаторських ідейно-концептуальних і
стилістично мовних засобів. Зокрема, автор сміливо поєднує елементи
легендарного епосу з конкретними історичними реаліями, вельми реалістично
описує побутові деталі, асоціації твору виходять далеко за рамки виключно
національного архетипу, наповнені глибоким філософським загальнолюдським
змістом.
«Свіччине весілля» унікально і мовним багатством: чудово виписані
діалоги, індивідуальні особливості мови героїв (власне, як і самобутні самі
персонажі), гармонійне поєднання білого і римованого віршування.
Літературознавці одностайні в думці, що «Свіччине весілля», розвиваючи
кращі традиції драми ідей, значно збагатило не тільки українську, а й світову
літературу ідейно-естетичними і стилістичними засобами жанру історичної
драми плюс суто індивідуальними, «ексклюзивними» методами драматурга, що
включають поєднання вишуканості форми з глибиною і масштабністю змісту.
Критики захоплено говорили про «Свіччине весілля»:
«Це нове досягнення драматурга, якому вдалося широко показати засобами
сценічної дії народний рух і його героїв (Надія Андріанова);
«З появою «Свіччиного весілля» на сцені вперше в історії українського театру
була розкрита хвилююча сторінка минулого життя нашого народу, до того
майже не відображена в драматургії» (Кіндрат Сторчак);
«Я всім серцем люблю Вашу розумну сонячну творчість, я безмежно вдячний
Вам за незабутні чудесні образи Ваших прекрасних п'єс» (Юрій Збанацький);
«Творчий досвід Івана Кочерги повчальний. Він показує, що можна змусити
звучати свіжо навіть дуже далекі від нас події, вся справа в умінні
опоетизувати матеріал, подати його так, щоб він звучав, по-перше, по-
сучасному, а по-друге, отримав неповторно своєрідну художню форму. Тоді
твір витримає будь-яке випробування часом. Прикладом тому є «Свіччине
весілля» (С. Голубєва).
У роки Другої світової війни Кочерга створив драматичну поему «Ярослав
Мудрий» - ще одну перлину української літератури. У ній автор довів до
досконалості майстерність драматурга і поета, що проявилася в попередніх
творах, зумів в гармонійне ціле з'єднати суб'єктивні дискусійні моменти з
дійсністю і при цьому витримати напругу інтриги, зберегти динаміку і гостроту
сюжету до останньої «крапки».

Відомо, що фашисти широко розповсюджували концепцію походження

слов'ян від норманів. В «Ярославі Мудрому», описуючи київського князя
Ярослава та інших патріотів рідної землі (Микиту, Журейка, Мілушу,
Єлизавету), що борються з завойовниками, автор стверджував, що господарями
української землі були саме українці - народ, який з гідністю проніс негаразди
та біди крізь тисячоліття і переміг чергового агресора - нацистів. А як інакше,
якщо народ на власній землі бореться за свою свободу?
Цікаво, що в сьогоднішніх умовах багато українців «Ярослава Мудрого»
також асоціюють з боротьбою проти вже іншого агресора - східного. І
вірять, що переможуть і на цей раз, адже вони захищають свою землю.
Поряд з цим в творі другою домінантою проходить тема взаємовідносин влади і
народу. Письменник тут представив власний погляд на те, якими якостями
повинен володіти істинно великий правитель, зобразивши справедливого,
самовідданого і далекоглядного правителя, який чудово володіє мечем, але вміє
при цьому бути великодушним, прощаючи, коли необхідно, ворогів, вміє вести
складні дипломатичні переговори, будувати храми на довгі століття, любить
читати мудрі книги...
Варто зазначити, що Іван Кочерга був також автором наукових статей з
теорії драматургії («Драматичний елемент у творчості Т. Г. Шевченка», «Тема
патріотизму і боротьба за свободу Вітчизни в драматургії» та ін.), писав
критичні статті, виступав у ЗМІ з матеріалами про театр, рецензіями на
постановки вистав та ін.
Видатний драматург Іван Кочерга відкрив для українців безліч незвіданих,
таємничих сторінок багатої, великої історії країни, показавши своїми
творами унікальність і самобутність народу, який ніколи за тисячоліття не був
підкорений, тому що ніколи не був підкорений його високородний дух.

Завдання:
1.Прокоментувати вислів: "Кожна п'єса І.Кочерги відкриває нову сторінку
мистецтва… Коли я думаю про "Ярослава Мудрого", я згадую найвищі зразки
поетичної драматургії – Пушкіна, Шекспіра, Олексія Толстого, Шіллера, Лесі
Українки" (Максим Рильський).

Дійсно я погоджуюся зі словами Максим Рильського. Завдяки творам Кочерги,

написаним і згодом поставленим на рідній мові, ще на початку 20-го століття
було вкрай рідкісним явищем в умовах повальної русифікації, мільйони
українців усвідомили, що вони не є «придатками» російського народу, як
пропагувалося спочатку царською, а пізніше і радянською Росією. Його твори
мають велику мистецьку цінність.
А його драматична поема «Ярослав Мудрий» асоціюється з днем
сьогоднішнім  тому, що, як і в часи легендарного князя, автор (а разом з ним
весь український народ) вірив, що ніякі окупанти не переможуть, доки є
справжні патріоти, що здійснюють подвиги в ім'я батьківщини, які увічнюють їх
імена.