Олександр Довженко:

життя і творчість
 Олександр Довженко -
один з основоположників національного кінематографа;

класик світового кінематографа;

Гомер кіно ХХ століття;

перший поет кіно;

великий зодчий українського кінематографа;

«український да Вінчі» /А.Малишко/.

 Олександр Довженко народився 10 вересня 1894 р.
в с. В’юнище (тепер м. Сосниця Чернігівської області) в
селянській родині.
Сім’я, в якій народився Олександр Довженко, – найяскравіша
ілюстрація тяжкого становища українського села кінця 19-го –
початку 20 століття. Грамотним був лише дід Сашка, батько, мати,
бабуся і прабабуся – ні. “Батько ніколи не пробачив дідові своєї
темряви”, – писав Довженко у своїй »Автобіографії». Там же згадує,
що, який би епізод дитинства не згадав, в уяві з’являються лише
“плач і похорон”. З 14-и дітей у сім’ї вижили тільки він і сестра Поліна.
Четверо братів – Іван, Сергій, Лаврентій, Василь – від якоїсь хвороби
померли в один день.
 Навчався в Сосницькому чотирикласному училищі, був
відмінником, потім у Глухівському учительському інституті.
Протягом 1914—1917 pp. Олександр викладав фізику,
природознавство, географію, історію та гімнастику в 2-му
Житомирському змішаному вищому початковому училищі, дуже
багато читав, брав участь у виставах, малював, організував
український етнографічний хор в одному з ближчих до Глухова сіл.

Глухівський учительський інститут

 У 1917р. О. Довженко перейшов на вчительську роботу
до Києва і вступив на економічний факультет Комерційного
інституту, був головою громади інституту.
 У 1920 р. він брав активну участь у суспільно-
політичному житті країни: як більшовик боровся проти
білополяків у житомирському та київському підпіллі. О.
Довженко в 1921 р. працював завідувачем загальним
відділом при українському посольстві у Варшаві. Наступного
року — у Німеччині на посаді секретаря консульського
відділу торгового представництва УНР Тут він вступив до
приватної художньої майстерні й одночасно відвідував лекції
в берлінській Академічній вищій школі образотворчого
мистецтва.
 У 1923 р. повернувся до Харкова й незабаром
став відомим як художник-ілюстратор «Вістей», автор
політичних карикатур, який підписувався псевдонімом
«Сашко».

Політичні шаржи Довженка (ліворуч) і дружній шарж на Остапа Вишню.

 О. Довженко належав до літературних організацій «Гарт»
та «ВАПЛІТЕ». Протягом 1926—1933 pp. він працював на
Одеській кінофабриці та Київській студії художніх фільмів.
 У 1930 р. О. Довженко зняв картину «Земля», яка вивела
українське мистецтво на широкі міжнародні обшири й принесла митцю
світову славу. На всесвітній виставці в Брюсселі в 1958 р. 117 відомих
кінознавців і кінокритиків із 20 країн, добираючи 12 найкращих фільмів
усіх часів і народів, назвали і «Землю» О. Довженка…

Довженко та знімальна група під час роботи над фільмом “Земля”.

 Цього ж року разом зі своєю дружиною і надалі режисером усіх
його фільмів Ю. Солнцєвою митець виїжджає в тривале закордонне
відрядження. Він відвідав Берлін, Гамбург, Прагу, Париж, Лондон,
демонструючи «Землю», «Звенигору», «Арсенал», виступав перед
журналістами, кіномитцями й кінокритиками.
У 30-х роках Олександр Довженко постав як самобутній
кінорежисер, фундатор поетичного кіно, визнаний світом митець. Чарлі
Чаплін зазначав: «Слов’янство поки що дало світові в кінематографії
одного великого митця, мислителя і поета — Олександра Довженка».
У 1932р. Довженко зняв перший звуковий фільм «Іван».
У 1935 р. Довженка нагороджують орденом Леніна, а восени того
ж року на екранах з’явився «оптимістичний» «Аероград».
У 1939р. вийшов на екрани «Щорс».
З самого дитинства головним джерелом натхнення для Довженка була
природа. На початку 1930-х його дуже дратував пустир на території
Київської кіностудії (нині – кіностудія імені О. П. Довженка), і там він разом
з двома робітниками та садівником висадив фруктові та декоративні
дерева. Але там ще й був склад вугілля – Довженко казав, що хоч сто років
буде працювати, не звикне до його виду. Дістав беріз, тамарисків і висадив
у неділю все це. Наступного дня спостерігає з вікна монтажної кімнати:
йдуть два режисери якраз у напрямку до вугільної ями. Олександр
Петрович прямо загорівся від нетерпіння: думає, зараз вони зупиняться,
здивовані; почнуть міркувати, хто ж таку красу зробив. Але нічого
подібного не сталося. Вони не звернули уваги ні на яму, ні на
берези. Довженко йде до них, щоб з’ясувати, в чому справа; запитує, чи
нічого вони не помічають. Режисери кажуть – ні. Довженко каже, що
посадив дерева. Режисери починають виправдовуватися – мовляв, зайняті,
не помітили. А він їм: “Висловлюю співчуття, так як не вийде з вас
режисерів. Вам не вистачає бачення світу”. Свої роботи Олександр
Довженко любив порівнювати з деревами: “Мої картини схожі на яблуні:
добре потрусив – набрав 500 яблук, погано – впало штук 10”.
 Протягом 1941—г 1945 pp. О. Довженко створив низку новел:
«Ніч перед боєм», «Мати», «Стій, смерть, зупинись», «Хата», «Тризна» та
інші.
Епосом війни називають кіноповість «Україна в огні» (1943). Цей
твір був Сталіним заборонений, а Довженку не було дозволено
повертатись в Україну.
За «ідеологічно правильний» фільм «Мічурін» митець у 1949 р.
одержав Державну премію, яка означала офіційну його реабілітацію
після «України в огні».
Протягом 1949—1956 pp. Довженко викладав у ВДІКу
(Всесоюзному Державному інституті кінематографії), ставши
професором цього навчального закладу.
Його кінопоеми «Звенигора» (1928) та «Арсенал» (1929),
кіноповість «Земля» (1930) були визнані світовою
кінокритикою шедеврами світового кінематографа, а Довженко
— першим поетом кіно. Низку кіноповістей О. Довженка було
екранізовано після його смерті: «Повість полум’яних літ»
(1944, 1961), «Поема про море» (1956, 1958), «Зачарована
Десна» (1956, 1957).
 За своє творче життя О. Довженко поставив 14
ігрових і документальних фільмів, написав 15 літературних
сценаріїв і кіноповістей, дві п’єси, автобіографічну повість,
понад 20 оповідань і новел, ряд публіцистичних статей і
теоретичних праць, присвячених питанням кіномистецтва.
 Під безпосереднім враженням баченого й пережитого на фронті
О. Довженко написав кіноповість «Україна в огні». У творі не
було піднесеного пафосу, оспівування тріумфального рyxy Червоної Армії,
жодного слова він не сказав і про Сталіна. Його повість стала криком
болю, першим гострим, вразливим сприйманням фашистської навали.
Ясна річ, кіноповість «не сподобалася Сталіну, і він її заборонив
для друку і для постановки… «…Мені важко од свідомості,— записував у
щоденнику О. Довженко,— що «Україна в огні» — це правда».
Але Сталін думав по-іншому. У січні 1944р. скликали навіть
спеціальне засідання політбюро ЦК ВКП (б), на якому було затавровано
Довженка «як куркульського підспівувача, ворожого політиці партії – та
інтересам українського й усього радянського народу». Письменника
вивели зі складу комітетів і редколегій, звільнили з посади художнього
керівника Київської кіностудії і назавжди вислали з України.
 Вражаючими документами доби є «Щоденники» О.
Довженка, а шедевром його творчості — «Зачарована Десна».
У преамбулі до кіноповісті письменник пояснив причину її
написання «довгою розлукою з землею батьків» і
бажанням «усвідомити свою природу на ранній досвітній зорі
коло самих її первісних джерел».
 «Зачарована Десна» — автобіографічний твір, спогади
письменника про дитинство, перші кроки пізнання життя,
про «перші радощі, і вболівання, і чари перших захоплень
дитячих…», про діда і прадіда Тараса, прабабу, матір і батька,
коваля діда Захарка, дядька Самійла. Спогади ці час од часу
переростають у авторські роздуми — про «тяжкі кайдани
неписьменності і несвободи», інші лиха й страждання трудових
людей України і разом з тим — багатство їхніх душ, моральне
здоров’я, внутрішню культуру думок і почуттів.
У режисера було дві дружини. Перша – Варвара Крилова, з якою
він познайомився в 1914-у році, коли вони разом готували вечір,
присвячений Тарасу Шевченку. Вона була на шість років його
молодша; у 1917-у пара зв’язала себе узами цивільного шлюбу.
Але у 1917-у році Варвару спокусив білогвардійський офіцер, з
яким вона навіть поїхала за кордон, де захворіла на
туберкульоз кісток. Коханець кинув її, Варвара повернулася в
Україну; Довженка усе ще любить її та у 1923-у році взяв собі за
дружину. Але, почавши знімати свої перші фільми, захопився
молодою акторкою Юлією Солнцевою, і Варвара сама вирішила
піти з життя Олександра Петровича (у 1926-у році), аби не бути
тягарем. Життя вона прожила одноногою калікою.

Перша дружина – Варвара Крилова-Довженко (ліворуч). Друге кохання та дружина Довженка

– Юлія Солнцева (у центрі та праворуч).
З Солнцевою, відомою ролями у
фільмах Аеліта та Папіросниця з
Моссельпрома, Довженко познайомився в Одесі.
Незабаром Юлія кинула акторську кар’єру і почала
спеціалізуватися на режисерській майстерності. Вона була
асистенткою у багатьох роботах Довженка; досі не розвіяний
міф про те, що Солнцева була приставлена ​шпигувати за
талановитим українцем. Також викликає суперечки і те, як вона
обійшлася зі сценаріями чоловіка: ставши їх спадкоємицею,
вона на власний смак зняла фільми: »Поема про
море» (1958), »Повість полум’яних літ» (1960), »Зачарована
Десна» (1964).
 Живучи більшу частину свідомого життя в
Москві, Олександр Довженко неймовірно сумував за Україною.
“Я помру в Москві, так і не побачивши України, – писав він у
щоденнику в 1945-у році. – Перед смертю попрошу Сталіна, аби
перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли
серце і закопали його в рідну землю в Києві десь над Дніпром на
горі”.
У 1950-х художнику вдалося побувати в Україні – але
тільки в Каховці, і врешті-решт саме туга за батьківщиною і
добила його.
 Незадовго до смерті в 1956-у році він написав у президію
Ради письменників України: “Вже не треба нічого – ні кіностудії, ні
роботи, допоможіть тільки переїхати в Україну. Велика квартира мені
не потрібна. Тільки треба, щоб з одного хоча би вікна можна було
дивитися вдалину. Щоб було видно Дніпро, і Десну десь під обрієм, і
рідні чернігівські землі, що так наполегливо почали з’являтися мені
уві сні”.
Відповіді не було. Поховали Довженка на Новодівочому
цвинтарі в Москві.
Сосницький літературно-меморіальний музей Олександра Довженка
 Крилаті вислови О. Довженка
Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий – зорі. Що кому.

Людська душа – це чаша для горя. Коли чаша повна, скільки не лий уже, більше не
вміститься.

Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців.

Життя таке коротке. Поспішайте творити добро.

Таке ось каліцтво: голова з вищою освітою, серце з нижчою, а шлунок темний і
потребує много харчу і напоїв.

О трибуно! Скільки дурнів сходило з тебе переможцями.

Лише сильним дано право на безсмертя.

Наш народ нагадує мені тютюн. Його весь час пасинкують. У нього велике,
дебеле листя, а цвіту де-не-де.

Дитинство дивується. Молодiсть обурюється. Тiльки лiта дають нам мирну

рiвновагу i байдужiсть.

Українська пісня — це геніальна поетична біографія українського народу.

Людина повинна завжди пам’ятати, звідки вона пішла в життя. Людина не має
права бути безбатченком.
Дякую за увагу!