1. Творчість О.

Довженка-кіномитця воєнного періоду

Олександр Довженко народився 10 вересня 1894 р. в с. В’юнище (тепер м. Сосниці Чернігівської
області) в селянській родині. Сім’я, в якій народився Олександр Довженко, – найяскравіша ілюстрація
тяжкого становища українського села кінця 19-о – початку 20 століття. Грамотним був лише дід
Сашка, батько, мати, бабуся і прабабуся – ні. “Батько ніколи не пробачив дідові своєї темряви”, –
писав Довженко у своїй Автобіографії. Там же згадує, що, який би епізод дитинства не згадав, в уяві
з’являються лише “плач і похорон”. З 14-и дітей у сім’ї вижили тільки він і сестра Поліна. Четверо
братів – Іван, Сергій, Лаврентій, Василь – від якоїсь хвороби померли в один день. І це при тому, що
сім’я була не найбіднішою, – просто життя в селі було надзвичайно важким.
Після закінчення інституту він учителює і паралельно вчиться в Академії мистецтв. В той же час з
початком російських революцій – спочатку Лютневої, а потім Жовтневої, О. Довженко організовує
студентські мітинги проти уряду П. Скоропадського, що було ризикованою справою, бо під час
розгону однієї з таких демонстрацій близько двадцяти студентів було вбито і поранено. О. Довженко
був прихильником здобуття Україною незалежності, в 1918-1919 рр. перебував в лавах армії УНР
влітку 1921-о року Довженко раптом почав дипломатичну кар’єру і вирушив працювати до Варшави,
а на початку 1922-о року – до Берліну, секретарем консульського відділу Торгового представництва
УРСР. – вважав роботу нудною, тому у 23 році повертається до України
В цей час Олександр Петрович має контакти зі спілками українських літераторів та митців, працює в
штаті газети “Вісті ВУЦВК” всеукраїнський центральний виконавчий комітет, показавши себе
блискучим карикатуристом і майстром шаржованого портрету. В 1926 р. він опублікував статтю “До
проблеми образотворчого мистецтва” в журналі “ВАПЛІТЕ”.
Пов’язуючи в 1926 р. свій життєвий шлях з кінематографом, Олександр Петрович мав надію, що цей
вибір принесе йому і всім навколо користь. В “Автобіографії” режисер писав, що переходячи на
роботу в кіно, думав присвятити себе виключно жанру комедійних і комічних фільмів. І перший його
сценарій, зроблений для ВУФКУ “Вася-реформатор” був задуманий як комедійний, і перша
режисерська проба на 500 метрів “Ягідка кохання” за власним сценарієм, записана за 3 дні, теж була
в цьому жанрі, але комедія не була в пошані в СРСР.
Оточення, в якому доводилось працювати режисеру важко назвати відповідним йому, однодумців
він не мав. Думки з цього приводу він довіряв Івану Опанасовичу Соколянському в 1930 р., пишучи,
що крім нього не вірить нікому, бо режисерський круг є чужим і убогим. О. Довженко зазначав, що
почувається дуже самотнім, йому важко працювати й іноді до болю хочеться думати з кимось разом.
У 37 році був репресований, Довженко підтримував друга, а реабілітували його лише після смерті
Олександра.
Можливості українського режисера у плані кінематографа були мізерними. Приміром, режисер міг
знімати лише ті стрічки, які були схвалені і затверджені вищими інстанціями. Так було з фільмом
«Іван» - запропонував сценарій про героїв в Арктиці, керівництво сказало писати про сучасне життя в
Україні, фільм був скороченим на напівзабороненим. За всю довженківську діяльність в сфері кіно
нереалізованих фільмів у нього більше, ніж знятих.
Як ми вже зазначали на початку, над кінематографом, як і над іншими сферами культурного життя,
нависав тотальний контроль. Сценарії перед затвердженням проходили прискіпливу перевірку, часто
неодноразово підлягали редагуванню і режисери не могли ступити і кроку без даного на те дозволу.
Таке відношення сталінської системи режисер часто відчував на собі. Віддаючи не лише творчі, а й
фізичні сили своєму покликанню, своїй роботі, він не завжди отримував заслужену віддачу.
Після розкритикування партійною верхівкою на чолі з Й. Сталіним сценарію “України в огні” митцю
було заборонено виїжджати на постійне проживання до України.
Вже під час Другої Світової війни Олександр Петрович ставив під сумнів правильність свого обраного
шляху, думаючи, що життя пропало марно і яку велику він зробив помилку, пішовши до
кінематографії. “Коли б усю силу, і пристрасть, і спрямованість за ці шістнадцять років я застосував до
письменства, було б уже в мене добрих десять-дванадцять томів справжньої літератури. А так лежать
мої ненаписані твори, як ненароджені діти (10. 04. 1942)” [17, с.88]. Думки про змарновані сили часто
приходили до нього. Наприкінці життя не кінематографія була основною метою життя Олександра
Петровича, бо у нього вже не залишалось здоров’я для неї. О. Довженко зазначав, що створив
жалюгідно малу кількість кінофільмів, вбивши на це весь цвіт життя не по своїй провині. Він називав
себе жертвою варварських умов праці, жертвою убозтва і нікчемства бюрократичного мертвого
кінокомітету. “Знаю, що не повернуться літа назад і що нічим їх уже не догнати.
Живучи більшу частину свідомого життя в Москві, Олександр Довженко неймовірно сумував за
Україною. “Я помру в Москві, так і не побачивши України, – писав він у щоденнику в 1945-у році. –
Перед смертю попрошу Сталіна, аби перед тим, як спалити мене в крематорії, з грудей моїх вийняли
серце і закопали його в рідну землю в Києві десь над Дніпром на горі”. Рідна сестра О. Довженка
Поліна Петрівна після його смерті ось як згадувала про останні місяці життя брата: “В 56-му році в
серпні, коли Олександр був у мене вдома у Києві, він говорив: - Хоч би мені прожити 3 роки я був би
щасливий. У мене, Паша, було трудне і тяжке життя. Я багато чого зробив, але погані люди завжди
мені заважали. -Хто тобі заважав? -Не будемо про те говорити. Колись я тобі все розповім”.

2. Тернистий шлях «України в огні» 1942-1943

«Сьогодні роковини моєї смерті. Тридцять першого січня 1944 року мене було привезено в Кремль.
Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу і
поталу на всіх зборищах. Усе, що було злого, недоброго, мстивого, все топтало й поганило мене. Я
тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди й зла. Я народився і жив для добра і
любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості». Так написав митець у
«Щоденнику» після заборони «України в огні».
Кіноповість письменник почав писати на початку війни. Швидко написав, зняв фільм, сподіваючись
визнання та вдячності. Але сталося навпаки: і кінофільм, і повість були осуджені й заборонені. Фільм
узагалі не вийшов на екрани, а повість уперше опублікували вже після смерті письменника.
запис із "Щоденника" від 26.ХІ.1943 р.
"Сьогодні я знову в Москві. Привіз з Києва ста реньку свою матір. Сьогодні ж узнав од Большакова і
тяжку новину: моя повість "Україна в огні" не вподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для
постановки. Що його робити, ще не знаю. Тяжко на душі і тоскно. І не то му, що пропало марно
більше року роботи, і не то му, що возрадуються вразі і дрібні чиновники перелякаються мене і
стануть зневажати. Мені важко од свідомості, що "Україна в вогні" — це правда. Прикрита і замкнена
моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо, видно, не потрібно,
крім панегірика".
запис із "Щоденни ка" від 28 листопада 1943 р.:
"Заборона "України в огні" сильно пригнобила мене. Ходжу засмучений і місця собі не знаходжу. І
все ж таки думаю: хай вона забороняється, Бог з ним, вона все одно написана... промову
виголошено. Я написав оповідання чесно, отак, як воно є і як бачу життя і страждання мого народу".
 3. Авторський міф війни у творі. Героїзм як домінанта Довженкового міфу війни
4. Своєрідність художньої реалізації мотиву роду.
Довженко зміщує центральну вісь війни, наголошуючи на моральному спустошенні та фізичних
утратах українського народу. Сама назва твору – “Україна в огні” – слугувала тим мистецьким кодом,
який підривав наскрізний для канону соцреалізму архетип матері батьківщини. Україна Довженка не
вимагала безпрецедентних жертв і безоглядної любові, а радше сама стала жертвою небаченого
насильства як з боку своїх, так і чужих. Довженко вперше означує ґендерну стратегію війни, що
відбивала тіньові характеристики воюючих армій, та устами одного з персонажів проголошує
контроверсійні етичні парадигми, за якими в цій війні “не буде переможців і переможених, а будуть
загинулі і уцілілі”
Стратегічним ціннісним орієнтиром для Довженка виступає категорія роду. Усі перипетії війни
зображені крізь призму долі однієї української родини, батьком якої виступає мудрий Лаврін
Запорожець. Вибір прізвища символу вказує на актуалізацію понять, прикметних для колективної
національної ідентичності. Родина Запорожців на дорогах війни у складних протистояннях із власною
долею виступає тим духовним центром, довкола якого розгортаються всі сюжетні лінії. Родинні
цінності постають рівнозначними державним вартостям, і ця настанова виявляє посутні корективи,
котрі привносить Довженко у свідомість потенційного реципієнта. Проте у відтворенні засадничих
рольових характеристик Довженко все ж взорується на схему соцреалістичного канону. Передусім це
стосується ідентифікації постатей ворогів і героїв, що виступають наскрізними і стратегічними для
фабульної канви. Постать ворога як центральної фігури авторового мілітарного міфу подана
багаторівнево та поліфункціонально. Насамперед це ворог мілітарний – німець фашист, ворог
класовий – куркуль або ж націоналіст і ворог внутрішній – людські вади (жорстокість, цинізм,
недовіра).
5. Особливості світосприйняття солдата-танкіста Василя Крачини
Героїзм – домiнанта Довженкового мiфу вiйни – має складну драматургiю, пов’язану з iсторичною
логiкою розгортання вiйни: од вiдступу радянських вiйськ до переможного звiльнення українських
земель. Вона втiлена в образах радянської армiї й партизанського загону та «фокусних» персонажах.
Одним iз визначальних є образ солдата-танкiста Василя Кравчини. Спочатку саморепрезентацiя
персонажа означена через негативну iдентифiкацiю, озвучену двiчi: «Я не герой» . Вона зумовлена
трагiчнiстю моменту: солдат вiдступає разом з армiєю, залишаючи рiдну землю на поталу вороговi.
Ключовою подiєю, яка змiнила iдентифiкацiйний статус Кравчини, стала нiч, проведена з Олесею.
Недарма письменник не шкодує поетичних барв для її змалювання, використовуючи, зокрема, й
фольклорну поетику. Семантична глибина любовної сцени дає змогу видiлити щонайменше двi
проекцiї в її прочитаннi.
Перша – особистiсна. Це єднання двох, якi, долаючи власну приреченiсть («Ти нещасний. І я
нещасна», вiднаходять духовну близькiсть, порозумiння й любов – той персональний оборонний
арсенал, що протистоїть свiту вiйни. Показовою є композицiйна комбiнацiя: сцена любовi
перемежовується з картиною вiйни й у символiчний спосiб її «прориває» i «профанує». Вiчнi цiнностi
(зокрема й мотив продовження роду) протиставляються вимогам ситуативним. Друга проекцiя –
патрiотична. На образ Олесi накладається ширша перспектива: вона уособлює Батькiвщину, яку треба
вiдвоювати: «Ти найдеш, одвоюєш мене? – Найду, одвоюю тебе». Так через особистiсний досвiд
Кравчина здобуває досвiд загальнодержавного масштабу. Вiн формулює мету – як i за що йому
воювати. Внаслiдок цього з’являється чiткий iдентифiкацiйний код. Кравчина символiчно
народжується як воїн-герой: «Я зрозумiв, Олесю, – стежка назад до тебе є одна, один є шлях. Шлях
геройства. Треба бути героєм i ненавидiти ворога…». Далi – практичне «випробування» вiднайденої
iдентичностi героя. О.Довженко докладно описує його духовний стан, коли вiдступ радянського
вiйська ще триває i перед Кравчиною вiдкриваються трагiчнi буднi вiйни, оголюється злиденнiсть
людської душi, номенклатурна жорстокiсть i недалекогляднiсть, що призводить до поразки перших
рокiв.
Наступного разу Василь з’являється у творi вже як вiйськовий командир, безстрашний воїн i мудрий
наставник, збагачений досвiдом вiйни. Здатнiсть Кравчини виголошувати iстини, продукувати
переконливi вiзiї вiйни О.Довженко осмислює як довершений героїзм. Саме тому персонаж постiйно
зображується серед колективу (визволених селян, бiйцiв), у момент настановчої бесiди й оцiнюється
як духовний авторитет. Поетику героїчностi, прописану в образi Василя Кравчини, О.Довженко
розгортає ширше – як iсторiю формування переможного радянського вiйська.
6. Образ Лавріна Запорожця як уособлення мудрості, духовної стійкості народу.
Образ Лаврiна Запорожця – один iз центральних у творi. Його зображено як «батька» i в прямому
сенсi – як голову великої родини, в минулому – голову колгоспу, i в символiчному – як уособлення
мудростi й духовної величi нескореного народу. У боротьбi з ворогом Лаврiн Запорожець – умiлий
тактик i стратег. Змушений виконувати обов’язки старости, Запорожець провадить подвiйну полiтику:
про людське око виконує накази окупацiйної влади й водночас веде пiдривну роботу. Потрапивши в
партизанський загiн, стає його очiльником i вмiло керує колективом.
Образ Лаврiна Запорожця розкривається у протистояннi iз Забродою, засланим у Сибiр куркулем,
який повернувся в окуповане село, та з нiмецьким полковником фон Краузом. Перше показує
фiзичну перевагу Запорожця: вiн перемагає Заброду, звiльняє невiльникiв i втiкає з полону. Друге
протистояння виявляє психологiчну перевагу Запорожця: вiн знищує свого противника силою
психологiчної атаки.
7. Психопортрет ворога
Проте у відтворенні засадничих рольових характеристик Довженко все ж взорується на схему
соцреалістичного канону. Передусім це стосується ідентифікації постатей ворогів і героїв, що
виступають наскрізними і стратегічними для фабульної канви. Постать ворога як центральної фігури
авторового мілітарного міфу подана багаторівнево та поліфункціонально. Насамперед це ворог
мілітарний – німець фашист, ворог класовий – куркуль або ж націоналіст і ворог внутрішній – людські
вади (жорстокість, цинізм, недовіра).
Можна простежити, як при відтворенні колективного образу фашистських солдатів у Довженка
переважає “тваринна метафорика” та зооморфізм, що виконують кілька засадничих функцій.
Передусім це посилення опозиційної моделі “ми” – “вони”, при якій перша складова
ототожнювалась із високим рівнем цивілізаційного поступу, а друга, вторинна й меншовартісна,
втілювала світ примітивних інстинктів, меркантильних інтересів. Зооморфний коефіцієнт у поведінці
ворога виконує й оціночну функцію: його призначення – викликати в читача відчуття огиди, відрази,
розвінчати міф про силу ворога, оголивши його жалюгідну сутність.
Ненависть рухає партизанами й бійцями регулярної армії, мирними жителями. Ненависть стає тим
ключовим словом5символом, що внутрішньо змінює людину, впливає на хід бою, додає сили у
критичні моменти. Герой не може отримати повноцінної перемоги над ворогом, доки не озброїться
ненавистю, ненависть робить його повноцінною фігурою, забезпечує ідейно5політичну легітимність.