Іван Багряний (1906-1963)

1. 1946 р. – памфлет «Чому я не хочу вертатись на

“родіну”»?
1. 1946 р. – памфлет «Чому я не хочу вертати на
“родіну”»?

Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і

сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських
концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька
система буде знесена так, як і гітлерівська, коли НКВС піде
вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так,
як щез фашизм німецький…
1. 1946 р. – памфлет «Чому я не хочу вертати на
“родіну”»?

Замучили вони мого діда за те, що він був заможний український селянин (мав 40
десятин землі) й був проти "комуни", а дядька за те, що він був за часів національної
визвольної боротьби — в 1917-1919 рр. — вояком національної армії Української Народної
Республіки. За те, що боровся за свободу і незалежність українського народу.

Український народ в цій страшній трагедії був доведений до людожерства, до

найвищого ступеня людської трагедії. Збожеволілі від голоду матері з’їдали своїх
дітей…
Ви, матері цілого світу, чи можете уявити собі такий стан і такий режим, коли б
ви могли з’їсти власну дитину?
Ні!
Ви не можете цього навіть збагнути, ані в це повірити!
А це було в України в 1933.
 1. 1946 р. – памфлет «Чому я не хочу вертати на
“родіну”»?

В роках 1932-1939 більшовизм знищив усю українську інтелігенцію: вчених, письменників,

митців, військових, політичних діячів — тисячі і десятки тисяч людей, що становили собою
верхівку народу. Багато серед них було комуністів, тих, що героїчно боролися в Жовтневу
революцію за її гасла про свободу і справедливість, про рівність і братерство і були весь час
вірні тим гаслам.

Багато з них було моїх товаришів і друзів, і я можу запевнити, що вони не були ворогами
народу, а навпаки — були популярними патріотами, високоінтелектуальними, порядними
синами робітників і селян і бездоганно чесними людьми. За це їх знищено.

Я не хочу вертатись під більшовизм тому, що я сидів у тюрмах із священиками різних

церковних напрямків і бачив, як їх бито і мордовано. За наказом Сталіна їх винищено в СРСР, а
церкви поруйновано, і цілих 25 років вибивано з людських душ найменші ознаки християнської
релігії. В брутальний, підлий спосіб.
1. 1946 р. – памфлет «Чому я не хочу вертати на
“родіну”»?

Я не хочу вертатись до своєї Вітчизни саме тому, що я люблю свою

Вітчизну. А любов до Вітчизни, до свого народу, цебто національний
патріотизм в СРСР є найтяжчим злочином. Так було цілих 25 років, так є
тепер. Злочин цей зветься на більшовицькій мові — на мові червоного
московського фашизму — "місцевим націоналізмом".
 1. 1946 р. – памфлет «Чому я не хочу вертати на
“родіну”»?

Іван Дзюба: «Це була відповідь патріота України, який хотів використати становище
емігранта, перебування у вільному світі для боротьби за її свободу».

Олександр Шугай: «Якби сталося так, що І. Багряний, крім памфлету «Чому я не хочу
вертатись до СССР?, не створив більше нічого, він би все одно увійшов до історії
українського народу як його надійний оборонець, видатний полеміст і політичний діяч».

Лариса Івшина: «Іван Багряний вважав своїм обов'язком розповісти всьому світові правду
про цей час…»

Григорій Клочек: «В чому феноменальність цього памфлету? Можна з певненістю

твердити, що це перший у світовій публіцистиці твір, який з вражаючою емоційною силою і
з абсолютною доказовістю розкрив страхітливу сутність СРСР як імперії, що втілила у собі
безмір спрямованого проти людини Зла…»
2. Іван Павлович Лозов'яга

Народився в селі Куземин поблизу Охтирки на Полтавщині (зараз Сумська

область) у родині сільського муляра.

Із шести років навчався в церковнопарафіяльній школі міста Охтирки.

Пізніше вчився у вищій початковій, а з 1920 р. – у ремісничій профтехшколі,

звідки перевівся в Краснопільську художньо-керамічну.

У 1924 р. вступив до Охтирської філії організації селянських письменників

«Плуг».

1926 р. – вступив до Київського художнього інституту.

3. Політично неблагонадійний
«Сумнівна» ідеологічна позиція прочитувалася між рядками віршів.

Входив до організації МАРС.

Товаришував з М.Хвильовим, М.Кулішем, Остапом Вишнею, М.Яловим.

1929 р. – збірка поезій «До меж заказаних».

Книги «В поті чола» та «Комета» потрапляють до портфеля НКВС.

1929 р. – поема «Ave Maria».

1930 р. – роман у віршах «Скелька».
4. В'язень
1932 р. – перший арешт.

1938 р. – другий арешт.

5. Емігрант
1944 р. – емігрує за кордон до містечка Новий Ульм (Німеччина).

1945 р. – засновує газету «Українські вісті».

Відкриває декілька видавництв («Україна», «Прометей»), у яких видає

книги, заборонені в СРСР.

Бере участь у створенні МУРу.

5. Емігрант
5. Емігрант
Памфлет «Чому я не хочу вертатись на “родіну”?»
Романи «Тигролови» («Звіролови»), «Сад Гетсиманський», «Огненне
коло», «Буйний вітер», «Людина біжить над прірвою» та ін. твори.
 5. Емігрант
Друже мій!

Я вже задихаюсь. Щоби уявити, якого несамовитого напруження нервів і волі

треба мені для витримування всієї зливи мерзости (такої безкінечної і такої
немилосердної), треба взяти лише до уваги, що моя душа від природи — це душа
поета і мистця. А значить, вежа зовсім не пристосована таку мерзоту
витримувати — не має панцира, та я все це витримувати я мушу. Мушу! Хто
зрозуміє це слово!? Тому я зціплюю зуби, нагинаю голову й іду до кінця мого
призначення… Серце кожного поета і романтика мусить іти на Голгофу.
5. Емігрант

Ми є. Були. І будем ми!

Й Вітчизна наша з нами.
«Тигролови»
 «Тигролови»
«Тигролови» зробили велике діло. Вони здерли
шкуру зека, оста, «советского человека» і показали
під нею незломну горду людину, повну життєвої
снаги, волі до життя й боротьби.

Юрій Лавріненко
«Тигролови»

Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи.

Сміливі завжди мають щастя.

«Сад Гетсиманський»
 «Сад Гетсиманський»
Вельмишановний Іване Павловичу,

велике спасибі Вам за книгу. Вона — великий, вопіющий і

страшний документ. Про неї можна говорити книгами, і,
мабуть, чулі люди будуть так говорити. Зараз нічого
більше казати не буду про саму книгу. Але хотів би Вас
запитати: чи робиться ким-небудь що-небудь для
оголошення цього документу перед світовою опінією? Чи
робляться заходи про переклад її на чужинні мови (..) Я
зроблю все, що сила моя буде, для Вашої великої книги і
для істини.

Володимир Винниченко
«Сад Гетсиманський»
«Один — то може бути ворог народу. Два — може
бути. Сто — може бути. Тисяча — теж може бути.
Але сотні тисяч! Але мільйони!! То вже не вороги
народу. То є народ! Народ!»

«Ліпше умерти раз, умерти гордо, з незламаною

душею, аніж повзати на колінах і вмерти двічі –
морально й фізично. Але в першім варіанті ще є шанс
взагалі не вмерти».
 «Сад Гетсиманський»
Він уже вловив основну тенденцію цієї модерної інквізиції - це
обернути людину в ганчірку, тварину, в безвольного пса, що скавулить і
плазує, готовий лизати що завгодно, від чобіт починаючи. Обернути її
в ганебну моральну руїну, розчавити й знищити те, що називається
людською душею... А тоді вже викинути її на фізичний смітник.

— Ні. Нам потрібна й правда. Цебто така правда, яка нам потрібна!

— Так. Мені вас жаль. От ви нас роздавлюєте (Андрій повів очима на

стелю), ви нас роздавлюєте, а вам і в голову не приходить, що це ж ви
самі себе роздавлюєте...
«Сад Гетсиманський»
Людина — це найвеличніша з усіх істот. Людина —
найнещасніша з усіх істот. Людина — найпідліша з усіх
істот.

Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати першу для

доведення прикладом.

Та найдивнішим є, що ці всі три рубрики сходяться в

одній тій самій людині.
 «Огненне коло»
«Огненне коло» має підзаголовок «Повість про трагедію під
Бродами». 1944 року на Львівщині біля міста Броди в бою з
Червоною Армією загинуло близько чотирьох тисяч вояків дивізії СС
«Галичина». До цього часу ми не знаємо всієї правди про військові
формування в Україні за часів Другої світової війни.

Більшовицька пропаганда всіх їх називала зрадниками,

фашистськими прислужниками. Але це були українські патріоти, які
прагнули жити у вільній, незалежній державі і хотіли
звільнити українську землю від фашистського та сталінського
ярма. Бойові дії за участю дивізії були лише частиною довготривалої
та складної визвольної боротьби українців, яка триває і донині.
 «Огненне коло»
Нас переможено, але це не є правда. Нас вибито. Нас
вимордувано. Нас витолочено, це так. Але нас не
переможено. Бо ми не здались. Ми не здалися ворогові й не
піднесли руки догори.

...Минуть роки, минуть десятиліття, минуть століття,

про нас говоритимуть різні речі... але ніхто ніколи не скаже,
не посміє сказати, що ми підняли руки догори й здалися.
Ні. Ніхто цього не посміє сказати! Бо це буде неправда.
А хто не здається, той ще не є переможений.

Неупокорений мертвий воскресає завжди.

 «Людина біжить над прірвою»

Людиною, яка біжить над прірвою, йде «по лінії найбільшого

опору», в цьому романі виступає знову молодий українець
Максим Колот, який у воєнний 1943 рік опиняється між
життям і смертю, тобто між двома смертями, між двома
воюючими арміями. Ці фронти — фашистський і радянський —
мовби сталеві лещата, захоплюють у своє немилосердно
стискуюче коло піщинку на полі жорстокої історії,
намагаючись її стерти з лиця життя, а вона підхоплюється,
зривається силою своєї віри в незнищенність свого
маленького, але власного «я» і перемагає.
 «Людина біжить над прірвою»

«Я буду вмирати, та, поки маю дихання в мені, я буду

змагатись і буду квапитись хапати іскри сонця, відбитого в
людських очах, я буду з тугою вчитись тайни самому запалювати
їх, шукаючи в тих,іскрах дороги з чорної прірви в безсмертя…».

«Ні, він з цієї землі нікуди не піде! Ні на схід, ні на захід, ні на

південь, ні на північ! Він буде на цій землі. І ніхто його з неї не
зіпхне. Ні, не зіпхне! Можуть зітерти його тіло на порох, але не
зможе ніхто зітерти на порох його душі, не зможе зігнати її з цієї
землі. Помиляються ті, хто вогнем і залізом прийшли йому
диктувать свою волю».
 Ще безсумнівною річчю було те, що, втративши все,
безсила протистояти фізичному й духовному розчавленню,
геть з усього зрезигнувавши, людина лишала собі сміх.

І взяла той сміх за прапор. І з тим сміхом стоїть, ні, отак

от гола сидить під шибеницею й, давши себе розп’ясти
морально та втоптати в болото, з тієї шибениці глузує.

Іван Багряний «Сад Гетсиманський»