Пробеми: суспільно-політичні, народногосподарські, ідеологічні та духовні,

екологічні, етичні естетичні. Головний конфлікт твору — зіткнення високої

духовності, людяності, правди з фальшивим фарисейством чиновників ,
кар'єристів і бюрократів; боротьба світлих сил народу за збереження свого
національного коріння, історичної пам'яті, істинний гуманізм.
Основна проблема роману — проблема історичної пам'яті народу , є давньою
і традиційною у творах як української, так і світової класики. Вона пов'язана з
назвою роману — одухотвореним чином, яких так багато в літературі. У Тараса
Шевченка такий образ втілень теж у назвах співає, наприклад: «Великий льох»,
«Холодний Яр», «Розрита могила». Серед світових класиків також відомі такі
образи — Собор Паризької Богоматері Віктора Гюго, Пармський монастир
Стендаля тощо. Порушуючи проблему історичної пам'яті, Олесь Гончар у
своєму романі звертається до годин героїчної козаччини , славитиме
народних витязів давнього і недавнього минулого. Зокрема в романі
розповідається про мужнього і непокореного царями кошового отамана
Запорозької Січі Петра Калнишевського, про героїчну дівчину-підпільницю та
ще багато інших героїчних статей з минулого. У «Соборі» автор засуджує , як і
в «Людині та зброї», «Прапороносцях», фізичну та духовну руйнацію .
З проблемою історичної пам'яті органічно пов'язана й інша потреба «собору
душ», тобто духовної і моральної краси , особистої причетності людини до
історичного буття свого народу, прагнення до суспільної гармонії і
взаємоповаги. Автор показує жителів Зачіплянки у переважній більшості своїй
щирими та сердечними людьми, прямими та відвертими, чесними роботягами-
трударями, не безуважними до майбутнього своєї землі, до краси собору.

...

Серед інших, не менш важливих проблем, висвітлених у творі, чільне місце

посідає екологічна, проблема охорони природи . У творі висловлюється
тривога за майбутнє людини, яку може чекати непередбачуване через надмірну
експлуатацію природних недр. Про це розмірковує персонаж твору, юнак-
архітектор , він висловлює свою надію.
У романі Олеся Гончара собор безпосередньо впливає на хід подій, є не просто
історичним пам'ятником, а є символом культурних цінностей народу,
духовної єдності поколінь , незнищенності народної пам'яті. Собор устояв і
під час більшовицьких руйнацій. Воєнком, який під час наступу радянських
військ командував дивізійною артилерією, згадував, що він, тоді ще зовсім
молодий офіцер, відчуваючи неймовірне шанування цієї святині, намагався
будь-що зберегти витвір людського генія від мимовільного руйнування
снарядами.
Собор у романі — це єдність поколінь, минулого і сучасного , історична
пам'ять народу, яка не має права на загибель. Собор ніби виразніше окреслює
минуле, діла чорні та праведні, добро та зло, руйначів і будівників.
Як особливість вселюдської краси, духовного багатства і величі, собор ніби
докоряє Єльці за її мимовільне падіння і позор. Знищення собору призведе до
знищення людської гідності, а також усієї історії культури українського народу.
Справжнім красенем постає перед нами Микола Баглай. Студент-мрійник, він
сповнений такої глибокої віри в життя, що готовий пожертвувати ним в ім'я
людей. В ім'я людей будували давні майстри свою святиню, в ім'я людей
захищав її професор Яворницький від махновського розгулу, в ім'я людей став
на захист собору ще один оборонець — Микола Баглай. Юнак любитиме свій
край, у якому виріс, з пошаною ставитися до людей, до історії свого народу, до
науки. На тлі собору виростає його любов до Єльки, але при цьому собор — не
пасивна споруда, а ніби жива душа, яка спонукає людей до високих і чистих
почуттів.
Єлька, яка дивувалася на собор зі страхом і недовірою, після переконань
Миколи збагнула, що іноді споруди бувають чистішими за людей. А пережиті
дівчиною втрати та образи не залишати і сліду жорстокості на її серці. Вона
палко кохає Миколу, поважно ставиться до дядька Ягора, щиро вболіває за
Ізота Лободу. Миколине кохання допомагає дівчині розібратися у своїх
почуттях і поривах.
Герої Гончара надзвичайно вродливі. Вродливі не лише зовнішньо, а й
внутрішньо. Наполеглива і лагідна Вирунька вродлива своїм чеканням. Вона
ніби випромінює свою чистоту і вірність. Ця жінка всюди сягає — завзяття
вистачає їй і на роботі, і вдома, і в громадських справах. Вірунька не лише
поборниця справедливості, а ще й звинувачувач людської підлості, адже саме
вона викрила безчесний поступок свого кума Володьки Лободи, котрий лишив
собор таблички — його охоронної грамоти.
Такою ж чистотою оповитий образ Івана Баглая. Але творення цього образу
дещо відмінне, бо читач знайомиться з Іваном через когось: через Віруньку,
через брата Миколу, через Ізота Лободу. І нарешті він з'являється сам, чистий
своїми поглядами, думками, розумінням свого місця у житті.
Перебуваючи в чужій країні, Іван ні на мить не забував про свою. Він
порівнював життя людей далекої Індії з побутом нашого народу і щиро болів за
велику відсталість своєї Батьківщини. Найбільш його захоплювало те, як «там»
уміють захищати та зберігати пам'ятки культури, яка доброзичливість панує
серед людей. Іван мимоволі дійти висновку, що не можна далі так жити,
підкоряючись підлабузникам, кар'єристам, руйнівникам досягнень
співвітчизників.
З любов'ю зобразивши письменник і образ металурга Ягора Катрато-го. Зовні
похмурий, Ягор виявляється дуже ніжним людиною. Його батьківське
ставлення до Єльки сповнене занепокоєння і вболівання за її долю. Саме цим
пояснюється бажання Ягора знайти для племінниці надійний
захист. Безумовно, захист в образі Володьки Лободи хибний, проте почуття
Ягора справжні.
Юність, проведена серед махновців, наклала на його лице печатку
суворості. На-всі життя запам'ятав він зустріч із професором Яворницьким, яка
дала його становленню значно більше, ніж усі попередні роки. Відбулася
переоцінка цінностей. Можливо, саме ця зустріч допомогла юнакові знайти
собі, а згодом стати добрим металургом та героїчним визволителем Титана.
З надзвичайною теплотою зображено Ізота Івановича Лободу. Заслужений
робітник виховав багато славних металургів. Війна забрала у нього двох
синів. На третю, Володимира, покладавши всі батьківські надії, але марно. Не
маючи впливу на сина-кар'єриста, тамуючи образ на нього, Лобода змушений
доживати вік у Будинку старих металургів. Старий батько мріє про онуків,
сподівається, що син отямиться, поміняється і повернеться обличчям до людей.
Але історія має чимало свідчень тому, як деякі люди шляхом підступності та
підлості обшукували державу, а не те що рідних батьків. Саме з такого
звироднілого племені походить і Володька Лобода. Недаремно його називають
батькопродавцем. І хоча це не єдине його прізвисько, проте ганебнішого за це
не буває. Кар'єрист і «юшкоїд» Володька Лобода з тих, хто будь-якою ціною
буде йти до влади. Він уміло ховає своє хижацьке єство за словами: «Ідучи
назустріч побажанню трудящих...» Боляче зачіплянцям, бо з'являється чутка,
що Володьчину старанність вислужитись помітили «вгорі», на що рідний
батько, Ізот Лобода, скаже: «... Він вам не один собор знесе, не одне таке
смердюче море збудує, що й заради потім не дасте».
Жахлива сама природа такого явища, як байдужість. Хоча Володька Лобода
досить молода людина, змінити її характер, певно, вже не зможе ніщо. У творі є
ще один представник молоді, судження якого викликають занепокоєність. Це
Роман Орлянченко, друг Миколи Баглая. Роман – принципова і чесна
людина. Проте гнітюче враження залишає його скептицизм. Юнак не вірить у
людей, у гуманістичні ідеалі. Поспілкуєшся з таким — і життя втратити
найяскравіші фарби, стане сірим і безбарвним. І якщо Микола ставиться до
буденності життя оптимістично і прагне позитивних змін, то Роман не йде далі
критики.
Можливо, Миколин поступок переконає і Романа, і йому подібних скептиків у
величі людини. Адже у сутичці з тими, що без соборів у душі, Микола виглядав
«як той біблейський юнак, що вигнав осквернителів з храму».
Найдорожчими темами, а отже, й ідеалом Григора Тютюнника були і
залишаються доброта, самовідданість і милосердя людської душі.
Значний вплив на формування його літературних смаків, на ставлення до
літературної праці справив рідний брат Григора Тютюнника — Григорій. Уже
відтоді поступово формувалися характерні прикмети творчої індивідуальності
молодого письменника: наполегливі пошуки точного слова — найпотрібнішого,
найвиразнішого.
Є в Григора Тютюнника новела, яка допомагає нам збагнути не тільки людські
характери, а й усю драматичну життєву біографію самого автора. Історія,
описана в новелі "Три зозулі з поклоном", узята із життя. Григір Тютюнник
згадував: "У тридцять сьомому році, коли батькові сповнилося рівно сорок,
його заарештували, маючи на увазі політичний мотив, і пустили по сибірських
степах..."
Письменникові вдалося втілити в художньому творі нескінченну глибину
справжнього кохання й обачного ставлення людей один до одного. Сюжет
новели окреслений самим Григором Тютюнником: "Я виношую ще один
жіночий образ. Образ жінки, котра дуже любила мого батька... Але обоє, батько
й мати, ніколи не посміли зневажити ту любов, велику і безвзаємну..." Вражає
благородство витворених митцем характерів. Так, Марфа, люблячи чужого
чоловіка, не претендує на його прихильність, ховає свої переживання і
страшенно мучиться.
Кохання, змальоване Гр. Тютюнником, і звичайне, і незвичне водночас.
Звичайне, бо перед читачем любовний трикутник. Незвичне, бо персонажі цієї
історії сягають таких вершин душевної чистоти, вірності, щирості, відкритості,
що це викликає пронизливий щем і захоплення високістю їхнього внутрішнього
світу. І Соня, і Марфа самовіддано кохають Михайла — "сокола... ставного
такого, смуглого", з чорними очима. Жінки не вважають себе суперницями, бо
вірять у порядність Михайла: він ніколи не зрадить дружину і не дасть
оманливої надії іншій. Тільки Марфин чоловік Карпо не помічав любові власної
жінки до іншого, бо жив досить приземленими інтересами: "над галушками
катувався" — ось і вся його робота. Можна тільки поспівчувати нещасливому
заміжжю Марфи.
Після арешту Михайла Марфа живе листами від нього. Серцем своїм відучває
вона кожен лист, який приходить від коханого, біжить на пошту, щоб хоча б
потримати довгоочікуваний конверт. Увесь трагізм цієї незвичайної,історії
розкривається в останньому листі Михайла. Це дуже чесна, правдива людина,
тому й потрапив до сталінських таборів. З усією прямотою він пише своїй
дружині: "Не суди мене гірко... Я чую щодня, що десь тут коло мене ходить
Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї... Сходи, моя єдина в світі Соню!
Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене прийде забуття хоч на
хвильку. Обнімаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму". У цих
рядках — уся складність перипетій життя, які часто неможливо класифікувати
однозначно. Кого судити, кого жаліти у цій ситуації? Чи Марфу, яка кохала
чужого чоловіка, чи Софію, яка чекала на повернення коханого із заслання, чи
Михайла, який бажав повернутися до родини? Думаю, сподівання на щастя і
кохання героїв новели марні. До кожного з них линули зозулі з поклонами. Бо в
народі таке привітання означало лише одне: забудь, покинь, залиш мене,
відпусти. Як відомо, зозуля гнізда не мостить, тож людина мусила зрозуміти,
що її кохання приречене на загибель, бо не матиме у відповідь такого самого
почуття. Так і сталося, на жаль, з героями автобіографічної новели Гр.
Тютюнника "Три зозулі з поклоном".