Professional Documents
Culture Documents
Документ Microsoft Word
Документ Microsoft Word
Тема: протистояння добра і зла в душі героя («чекіста і людини»), його роздвоєність.
Головна ідея: фатальна невідповідність між ідеалами революції та засобами їх досягнення; розвінчання
й засудження революційного фанатизму.
Композиція: ліричний заспів і три частини; розповідь ведеться від першої особи; поєднання картин-
марень і картин моторошної реальності.
Кольори: темні ночі, чорний трибунал революції, апарат військового телефону тягне печальну
тривожну мелодію, канделябр тускло горить, у городі — тьма, північна тьма, холодна трясовина,
заграва, гарматний гул, палахкотять блискавиці, хмари пилу, які покривають мутне вогняне сонце;
сонце — мідь і неба не видно, мутна курява над далеким небосхилом, зелено-лимонна безвість мертвої
дороги.
Звуки: дзвенить мідь, глуха канонада, насуваються грози, виють собаки, передзвін сердець, росте
передгроззя, скоро буде гроза; вечір не розрядив заряду передгроззя, кричить вокзальний ріжок,
одноманітно відбиває кулемет.
Воєнна лексика (+ стилістично маркована): атака, полки, кавалерія, фланг, інсургенти (повстанці),
контратака, синедріон (верховний суд Іудеї), військовий телефон, тачанки, версальці, батальйон,
гарнізонні роти, гінці з фронту, обози, чека, штаб Духоніна, розірвався снаряд, версальці наступають —
інсургенти відступають, конвойні, авангард, маузер.
Я — главковерх чорного трибуналу революції, зовсім чужа людина, бандит за однією термінологією,
інсургент — за другою. Я — чекіст, але я і людина. Мої мислі — до неможливості натягнутий дріт.
Нікчема в руках Тагабата, м’ятєжний син, справжній комунар. Я йшов у нікуди. Нікому, ніколи й нічого
не говорити, як розкололось моє власне «я». Людині властиво помилятися.
Доктор Тагабат — біла лисина, надто високий лоб, з холодним розумом і каменем замість серця, мій
безвихідниі хазяїн, мій звірячий інстинкт, злий геній.
Андрюша — розгублене обличчя, тривожний погляд, квола воля, невеселий комунар, коли треба
розписатись, завше мнеться і ставить незрозумілий житейський ієрогліф, з тремтячим непевним
голосом, усе поривається щось сказати, чудний комунар, наївно каже.
Дегенерат — вірний вартовий на чатах із дегенеративною будівлею черепа, трохи безумні очі,
низенький лоб чорна копна розкуйовдженого волосся, приплюснутий ніс, нагадує каторжника, мусив
бути у кримінальній хроніці палач із гільйотини, якому Я складав гімни; солдат революції, тільки тоді
йшов з поля, коли танули димки.
Початок: «З далекого туману, з тихих загірних озер загірної комуни шелестить шелест: то йде Марія. Я
виходжу на безгранні поля, проходжу перевали і там, де жевріють кургани, похиляюсь на самотню
пустельну скелю. За вікном ішли росяні ранки і падали на перламутри. Проходили неможливі дні. В далі
з темного лісу брели подорожники й біля синьої криниці, де розлетілись дороги, де розбійний хрест,
зупинялись. То — молоде загір’я. Мені до болю хочеться впасти на коліна й молитовно дивитися на
волохатий силует чорного трибуналу комуни. Воістину: це була дійсність, як зграя голодних вовків. Але
це була й єдина дорога до загірних озер невідомої прекрасної комуни. І тоді я горів у вогні фанатизму.
Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її
голову до своїх грудей. Потім підвів маузера й нажав спуск на скроню. Як зрізаний колос, похилилася
вона на мене».
Кінець: «Ішла гроза. Десь пробивалися досвітні плями. Тихо вмирав місяць у пронизаному зеніті. З
заходу насувалися хмари. Ішла чітка, рясна перестрілка. Я зупинився серед мертвого степу: — там, в
дальній безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни».
Літературознавці про твір. Прийнято говорити про роздвоєність свідомості героя («розкололось моє
власне «я»»). Та відбувається щось іще страшніше. Відомий філософ Мирослав Попович стверджує, що
персонажі новели (мати, Тагабат, дегенерат, Андрюша, голова «чорного трибуналу») — «усе це різні
«кінці душі»» одного й того самого романтичного «Я»». І для такого твердження в тексті є підстави —
досить згадати хоч би й це: «Тут, в тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного
злочинного «я»», якому я даю волю».
Кожен персонаж — це втілення певних сил, що формують психологічний світ людини, яка успадкувала
первісні інстинкти й водночас здобутки цивілізації. Дегенерат уособлює «тваринні» сили, не освітлені
ще ніякою думкою. Він нагадує каторжника, персонажа з відділу кримінальної хроніки. Це байдужий
виконавець, автомат, якому чужі щонайменші порухи душі. Боротьба відбувається між нещадним
Тагабатом, у якого один присуд: «Розстрілять!», Андрюшею та героєм-оповідачем. Тагабат легко ламає
волю нервового, несміливого, сентиментального Андрюші: цей «невеселий комунар» добре
усвідомлює, що «так комунари не роблять», що це — «вакханалія», але в підсумку поспішно ставить
підпис — «робить свій хвостик під постановою». Тагабат — раціоналіст і все зважує чітким
розрахунком, законом революційної доцільності. Найскладніша ділянка душі головного героя новели
— та, де поєднуються кодекс чекіста і ще не втрачена людська сутність («Я — чекіст, але я і людина»).
Поставлений перед неминучим вибором між синівським і революційним обов’язком, герой твору
робить фатальний вибір. Власне, він уже втратив себе, став, як і Андрюша, безвольним виконавцем,
«гвинтиком» і заложником системи. Убивство чекістом власної матері — Марії (ім’я-символ, утілення
безмежної доброти й милосердя Богоматері) — перепиняє комунарові шлях до омріяного
гармонійного суспільства: другий розділ закінчується трикратним повтором — «Я йшов у нікуди». У
третьому розділі з’являється образ «мертвої дороги», яка пролягла серед «мертвого степу».
Перед нами стоїть таке питання: на яку зі світових літератур взяти курс? В будь-якому випадку,
не на російську. Від російської літератури, від її стихії українська поезія повинна втікати як можна
швидше. Справа в тому, що російська література віками тяжіє над нами, як хазяїн положення,
який привчив психіку до рабського наслідування.
Європа — це досвід багатьох віків. Це не та Європа, якій Шпенглер оголосив «присмерк», не та,
що гниє, і до якої вся наша ненависть. Це — Європа грандіозної цивілізації, Європа — Гете,
Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фаланги
азійського ренесансу.
За ці погляди був підданий нищівній критиці: після листа Сталіна «Тов. Кагановичу и другим
членам ПБ ЦК ВКП(б)У» від 26 квітня 1926 р. і послідуючій за цим серії розгромних статей в пресі
московського та республіканського керівництва (боротьба з «хвильовізмом»). Через це в 1926–
1928 роках змушений був публічно засудити свої погляди та відмовитися від них.
Особисте життя
1919 року Микола Фітільов одружується з учителькою Катериною Гащенко. Будучи комуністом,
рішуче відмовився вінчатися, чим викликав велике невдоволення матері дружини. На
початку 1921року залишає в Богодухові дружину та маленьку доньку і їде «завойовувати» Харків.
У Харкові Микола Хвильовий одружився із Юлією Уманцевою, яка мала дочку від першого шлюбу
– Любов. Свою пасербицю він називав Любистком, а в передсметрній записці 13
травня 1933 року заповів їй усе своє майно й авторські права.
Літературна діяльність
Цикли памфлетів М. Хвильового «Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму»,
полемічний трактат «Україна чи Малоросія?» сконденсували в собі все багатоманіття думок та
ідейно-естетичних шукань періоду літературної дискусії в Україні (1925–1928 pp.). Ці
публіцистичні твори (а також його роман «Вальдшнепи») викликали гостру реакцію вульгарно-
соціологічної критики та партійних ортодоксів.
“Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якмога швидше
тікати. Поляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватись
на московське мистецтво. Справа в тому, що російська література тяжить над нами
в віках як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського
наслідування… Наша орієнтація — на західноєвропейське мистецтво, на його стиль,
на його прийоми.”
Перші поетичні збірки М. Хвильового — «Молодість» (1921), «Досвітні симфонії» (1922), поема «В
електричний вік» (1921), які були позначені впливаминеоромантизму та імпресіонізму, дістали
досить високу оцінку тогочасних літературознавців (С. Єфремов, Ол. Дорошкевич), але
якнайповніше свій талант М. Хвильовий розкрив в жанрі новели чи оповідання (переважно
короткого, з виразним лірико-романтичним чи імпресіоністичним забарвленням). Збірка його
прозових творів «Сині етюди» (1923) стала якісно новим етапом в розвитку тогочасної української
літератури, відкрила для неї нові естетичні обрії. Центральною для творчої манери М. Хвильового
залишається проблема людини, людини в її стосунках з революцією та історією, людини, яка
спізнала весь трагізм буття сучасного їй світу. В людській масі, у вирі революційних подій
письменник виокремлює, найперше, людську індивідуальність з її пориваннями до високої, часом
недосяжної мети, однак він не заплющував очей і на драматичну невідповідність
проголошуваного високого ідеалу та його реального втілення. Романтично забарвлені герої
Хвильового найчастіше вступають у гострий конфлікт із своїм часом, його одновимірною
буденністю. Редактор Карк — головний герой однойменної новели — лише в своїх мріях
повертається до часу національної революції, коли світ існував ще в своїй цілісності, не
розірваним між мрією та реальністю. Але його персонажі — це не лише жертви історії, часом вони
самі, своїми діями спричиняють її трагедійність. Конфлікт гуманізму та фанатизму осмислюється
тут в усій своїй повноті. Для чекіста — головного героя новели «Я (Романтика)» — такий
конфлікт постає в своїй особливій гостроті: в ім’я абстрактної ідеї, в ім’я доктрини він має
власноруч розстріляти свою матір, але знищення іншої особистості — це водночас і знищення
свого людського єства, в такій ситуації неминучого вибору перед героєм постає дилема:
самознищення чи відродження людського, гуманістичного начала, відродження, найперше, в собі
самому. Емоційне враження від твору посилюється й тим, що це — сповідь героя, розповідь від
першої особи. Взагалі, для М. Хвильового було характерне руйнування традиційних сюжетно-
оповідних моделей української прози. Система розірваних фраз, мальовничі епітети, своєрідна
ритмічна організація прози — це ознаки його лірико-орнаментальної манери письма. Саме такий
стиль характерний для більшості його новел та оповідань, він допомагає автору радикально
розірвати з елементами народницько-просвітянської традиції.
Однак письменник змушений був існувати в умовах творчої несвободи. Хвильового звинувачували
в антипартійності, «українському буржуазному націоналізмі», «намаганні відірвати українську
культуру та літературу від культури російської». В атмосфері шаленого цькування, передчуваючи
наближення тотального терору, М. Хвильовий покінчив життя самогубством 13 травня 1933 року.
«…і раптом… — побачив свого вчителя і натхненника! Ось на цім самім місці він стояв разом з
другим. Низенький, сухорлявий, з великими очима, з широкими чорними бровами і смутний —
смутний. Вони ждали на вінду, викликані, очевидно на черговий контроль до цієї установи, що
хоч і не була культурно — мистецькою інституцією, але завідувала душами всіх митців і
романтиків. Це був Микола Хвильовий. Бог, на якого Андрій молився з усіма своїми товаришами.»
(Йдеться про зустріч Багряного з Хвильовим під час першого арешту у будівлі НКВС на вулиці
Совнаркомівській в Харкові).
Оповідання – це різновид творів епічного жанру для яких характерне розповідь про події з життя
головного героя, які розкривають психологічний аспект його вчинків або душевного стану.
Порівняння новели і оповідання
У новелі сюжет не може мати розгалуженої структури. Він пов’язаний тільки з тим, що
відбувається з головним героєм. Інші персонажі у новелі зустрічаються вкрай рідко: як правило,
тільки в тому випадку, якщо додатковий епізод з їх участю підсилює динаміку дії.
У новелі гострота сюжету виражена більшою мірою, ніж в оповіданні. Для новели характерний
нейтральний стиль викладу, в той час як в оповіданні використовується авторська оціночна
характеристика персонажів чи подій. В оповіданні розкривається мотивація вчинків героя. У
новелі зображується сама дія і відсутні прийоми психологічного аналізу поведінки персонажів.
Оповідання може мати прихований підтекст, важливий для реалізації авторського задуму. У
новелі не допускається багатозначності трактувань основної теми.