Двадцяте листопада

Класна робота

Читацький практикум за творчістю Бориса Грінченка

1. Борис Грінченко- хто він, де і коли народився, у якій родині зростав?

2. Де здобув освіту?

3. Праці Грінченка.

4. «Без хліба»- розкрити назву твору.

5. «Сам собі пан» враження від твору. (10 речень)

6. «Моє щастя» роздуми над твором . (до сторінки)

1. Грінченко Борис Дмитрович (1863 – 1910) – український письменник (поет, прозаїк, публіцист,
перекладач, літературознавець, драматург), фольклорист, етнограф, мовознавець, лексикограф,
видавець народопросвітніх книг і редактор першої щоденної загальноукраїнської газети
«Громадська Думка», організатор товариства «Просвіта», педагог і громадський діяч. Його
багатогранна діяльність була спрямована на формування української нації і становлення
Української держави. Великим Просвітителем ввійшов він в історію України.
«Більше працював, ніж жив»(М. Чернявський)
Народився 9 грудня 1863 р. на хуторі Вільховий Яр поблизу села Руські Тишки, тепер
Харківського району Харківської області, у дворянській родині з глибоким козацьким корінням та
літературними зв’язками. Вдома батько спілкувався російською мовою, хоча він знав українську,
але вживав її лише з селянами. Борис Грінченко грамоті навчився в 5 років, перечитав всю
батьківську бібліотеку, почав писати вірші спочатку російською, а під впливом «Кобзаря» Тараса
Шевченка українською мовою.
2. Навчатися Борис Грінченко вступив до Харківської реальної школи. На той момент Харків був
активним містом з антицарською діяльністю народників. Борис познайомився з членами гуртка
революціонерів-терористів. У шістнадцять років його заарештували за «чтение и
распространение» книжки Сергія Подолинського, в якій ішлося про утопічні ідеї соціалістичного
змісту. Кілька місяців його тримали у в'язниці. Грінченкові заборонили навчатись у вищих
навчальних закладах. Використовуючи сімейні зв’язки у 1881 р. він отримує можливість
екстерном скласти іспити при Харківському університеті на звання народного вчителя і з
найшляхетнішими пориваннями вирушає на село. Він учителював у селах Харківщини, Сумщини,
Катеринославщини з 1881 року до 1893.

3. Літературну діяльність розпочав у 80-х роках XIX століття. Автор близько

50 оповідань («Чудова дівчина», 1884; «Екзамен», 1884; «Без хліба», 1884; «Сама, зовсім сама»,
1885; «Олеся», 1890; «Украла», 1891; «Дзвоник», 1897 та ін.), повістей («Сонячний промінь»,
1890; «На розпутті», 1891; «Серед темної ночі», 1900; «Під тихими вербами», 1901), збірок поезії
(«Пісні Василя Чайченка», 1884; «Під сільською стріхою», 1886; «Під хмарним небом», 1893 та
ін.).

Історичній темі присвячені драми: «Серед бурі» (1897), «Степовий гість» (1897), «Ясні зорі» (1884
—1900).

Перекладав твори Фрідріха Шиллера, Йогана-Вольфганга Ґете, Генріха Гейне, Віктора Гюго та ін.

Впорядкував і видав у трьох книгах «Етнографічні матеріали зібрані в Чернігівській і сусідніх з

нею губерніях» (т.т. 1-3, 1895-99). Йому належать цінні збірки народної творчості «Пісні та думи»
(1895), «Думи кобзарські» (1897), «Веселий оповідач» (1898), «Изъ устъ народа. Малорусскіе
рассказы, сказки и пр.» (1901) та ін.
Плідно працюючи в галузі народної освіти, свої педагогічні погляди виклав у працях: «Яка тепер
народна школа в Україні» (1896), «Народні вчителі і вкраїнська школа» (1906), «На
беспросветном пути. Об украинской школе» (1906) та ін. Боровся за навчання українських дітей
рідною мовою, виступав за чистоту української літературної мови. Створив кілька шкільних
підручників, серед яких «Українська граматика», «Рідне слово».

Одним із найяскравіших творів Грінченка є вірш «Землякам, що раз на рік збираються на

Шевченкові роковини співати гімн» (1898 р.), в якому поет висловив своє бачення ставлення
української псевдоінтелігенції до України.

Борис Грінченко попри талант письменника мав ще й безсумнівне обдарування надзвичайно

сумлінного науковця. Ще влітку 1891 року ряд національно свідомих українців проголосили себе
продовжувачами справи великого Кобзаря, створили «Братство тарасівців», яке об'єднувало
студентську молодь та викладачів київських і харківських вузів.

Головним змістом і сенсом життя для Б. Грінченка стала боротьба за українську національну
справу. У своїх «Листах з України Наддніпрянської», надрукованих у «Буковині» в 1892—1893 pp.,
він робить критичний огляд тогочасного суспільного стану, звертається до аналізування причин
занепаду національних змагань та висловлює думи й побажання щодо активізації процесів
відродження.

4. В оповіданні "Без хліба" автор зосередився на вивченні особистісного профілю українського

селянина – носія й виразника народної етики. Він показав, наскільки важливими в житті людини є
засвоєні ще з дитинства моральні норми й цінності.

Селяни Горпина й Петро вже три роки як побралися, мають маленьку дитину, та все ніяк не
облаштують власне господарство. Несприятливим видався й останній рік, а на весну не стало
хліба. Петро шукав роботу, та й тут не пощастило.

Лишилася надія позичити хліб із громадських запасів, що зберігаються в гамазеї (складському

приміщенні). Адже й Петро разом з іншими селянами свого часу складав туди зерно! Та коли
звернувся до старости, то зустрів лише нерозуміння й байдужість до своєї біди.

Письменник детально розкрив психологічні стани селянина, доведеного до відчаю. Петра глибоко
обурює ставлення сільської влади: "Вони крастимуть наше добро, а ти з голоду вмирай і дитина
нехай умирає!". Лише розпач, загроза голоду й уболівання за рідних змушують чоловіка
зважитися на крадіжку. Він приходить до цього не одразу, а поступово: довго переконує самого
себе, у душі відбувається гостра боротьба.

5. Прочитавши оповідання Бориса Грінченка «Сам собі пан», я була вражена тим, як не схожий
цей твір на всі інші, що довелося мені читати про часи зародження капіталізму в нашій країні. У
цьому творі, як і в багатьох інших, змальовано безправне становище бідних селян,
нерівноправність багатих і бідних, такі людські вади, як прислужництво, лакейство, зверхнє
ставлення до простого трудівника. Але відтворено все це якось по-новому. На мою думку,
головну роль у такому несхожому змалюванні відіграв образ оповідача твору, який одночасно є й
головним персонажем — образ селянина Данила.

Данило — це простий селянин, який одного разу вирішив дізнатися «чи можна якось так, щоб і
мужик в одній хаті з паном сидів». Отож він зробив «спробу панського права здобути». Але
зробив він це не тому, що хотів в очах інших виглядати паном або дорівнятися до панів хоч на
мить. А тому, що мав принципову натуру, хотів відстояти свої людські права, а назвав їх
панськими, бо простих трударів пани не вважали за людей.
Селянин вирішує поїхати до міста залізницею. Його пригоди починаються з того, що він придбав
білет у вагон першого класу, туди, де їхали тільки розпещені багатії. Данило розкривається перед
читачем поступово в його зіткненнях з іншими героями твору. Він постає перед нами людиною
простою, скромною, не хвальковитою, але з почуттям власної людської гідності. І якщо на пероні,
коли кондуктор не схотів його пускати до вагону першого класу і став обзивати різними
лайливими словами, він промовчав, то це не через те, що не мав почуття гідності, а тому, що не
хотів провокувати сварку. Вже у вагоні він поводиться настільки гідно, що відстояв своє право
курити в купе разом з панами, хоча їм це дуже не подобалося. І як йому не хотілося спробувати
турецького тютюну, що курили пани, він відмовився, бо мав почуття гордості. Він навіть не
доторкнувся до цигарок, кинутих паном. І тільки потім, коли його не один раз пан із закрученими
вусиками попросив пригоститися його тютюном, він погодився, бо відчув, що просять його як
людину.

У розмовах Данило постає кмітливим і розумним чоловіком. Він вміє вести розмову, вміє
схитрувати. Він людина досить наполеглива, бо як не моторошно було йому заходити в вагон до
панів, а потім у місті в «зал дворянського собранія», він все одно бажав довести до кінця
розпочату справу.
Отже, в образі Данила Борис Грінченко втілив кращі риси вдачі трудової людини, людини, яка
заслуговує на повагу, показав прагнення до справедливості і рівноправності, до утвердження
себе в суспільстві.

6. "Моє щастя" Бориса Грінченка: Роздуми над твором

Творчість Бориса Грінченка завжди вражала своєю глибиною та актуальністю. Один із його
найвизначніших творів, "Моє щастя", залишається невід'ємною частиною літературної спадщини
українського народу. Роздумуючи над цим твором, відчуваєш дивовижну силу авторського слова,
що несе глибокий сенс та патріотичний дух.

Моє щастя – це внутрішній світ кожної людини, який визначає її відношення до життя та світу.
Грінченко, поглиблюючись у глибини душі свого героя, показує, що справжнє щастя полягає в
розумінні істинних цінностей, відданості власним переконанням і вмінні радіти маленьким
радощам життя.

Тривожна реальність тогочасної України відбивається у творі через призму персонального

досвіду героя. Зрозуміло, що автор, обурений соціально-економічними проблемами того часу,
намагався втілити своє ставлення до них через образ героя. Ми бачимо, як він пристосовується
до умов, прагнучи зберегти своє гідне ставлення до життя, несучи в собі глибокий патріотизм та
віру в краще майбутнє.

"Моє щастя" вражає не лише своєю сюжетною лінією, але й глибоким філософським підтекстом.
Грінченко, розглядаючи поняття щастя, закликає читача до внутрішнього пошуку, до роздумів над
сенсом життя та місцем людини в цьому світі. Твір підносить питання про цінність людського
духу, його морального вибору та вміння залишатися вірним самому собі.

Завдяки таланту Грінченка, "Моє щастя" стає не лише свідченням тогочасних реалій, але й
вічним образом, який викликає в читачеві думки про власне життя та його цінність. Цей твір –
своєрідний літературний шедевр, який залишає свій слід у серцях тих, хто його читає, а його
поетична мудрість перетинає час та простір, залишаючи нас з неповторним відчуттям
завершеності та роздумів про важливі аспекти нашого існування.