УДК 94(477)

    Б41

Художник-оформлювач М. С. Мендор

Текст подано в авторській редакції

Базів В. А.
Б41 Антихрист : у 3-х т. — Т. 3. Україна і Росія: війна пре-
столів. Священний Томос і скрепи мракобісся / Василь
Базів; худож.-оформлювач М. С. Мендор. — Харків:
Фоліо, 2020. — 380 с.
ISBN 978-966-03-9197-0.
ISBN 978-966-03-9450-6 (Т. 3).
Василь Базів — знаний в  Україні та за її межами письменник,
політик, дипломат, учений, візіонер. У видавництві «Фоліо» вийшли
друком його книжки: роман «Хрест», який було висунуто на
Шевченківську премію, філософський трилер у  двох томах «Кінець
світу: до і після», політичний сатирикон «Брати, або Могила для туш-
ки», автобіографічний роман «Канадійський тестамент, або Мафія
в екзилі», онтологічна притча «Honey. Ротвейлер Божий», «Антихрист»
(т. 1, 2).
Фундаментальна трилогія есе-досліджень «Антихрист. Справжня
історія Орди-Росії» — вулканічна версія-заперечення усіх відомих ідеоло-
гічних міфів про походження Московії та її стосунків із Руссю-Україною.
Пошук крізь духовно-релігійну оптику приводить до карколомного вис-
новку, що у Росії витворилася антихристиянська версія християнства.
З-під варварської маски прозирає смертоносний оскал антихриста, що
оселився на північних околицях Євразійського континенту.
Полярний антропогенез витворив несумісні між собою ідентичності
Русі-України і Орди-Московії, що призвело до війни ординської Росії
проти християнської України.
Трилогія подає велетенську панораму із тисячами маловідомих
подій, невідомих фактів, імен — від короля (князя) Русі-України
Володимира Рюрика до президента України Петра Порошенка.
Третій том «Україна і Росія: війна престолів» присвячений ниніш-
ній російсько-українській священній війні між спадкоємцями христи-
янської Русі-України та нащадками антихристиянської Орди-Росії.
УДК 94(477)
© В. А. Базів, 2020
ISBN 978-966-03-9197-0 © М. С. Мендор, художнє
ISBN 978-966-03-9450-6 (Т. 3) оформлення, 2020
«Существование Украины в её нынешних границах и с ны-
нешним статусом «суверенного государства» тождествен-
но нанесению чудовищного удара по геополитической
безопасности России, равнозначно вторжению на её тер-
риторию. Дальнейшее существование унитарной Украины
недопустимо».
(Із підручника «Основи геополітики»
кафедри стратегії Військової Академії
Генерального штабу РФ, 1999 рік)
•
Чудище обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй.
Александр Радищев
•

Умиротворитель — це той, хто годує кровожерливого

крокодила, не розуміючи, що й сам, врешті, буде з’їдений.
Вінстон Черчилль
•
Нет в этом мире мельче, сволочнее и хамовитее особы,
чем кацап, рождённый в  нацистской стране. Вскорм-
3
лённый пропагандой нацизма, этот ублюдок никогда не
станет человеком. У его страны нет друзей — либо хо-
луи, либо враги. Его страна способна только угрожать,
унижать и убивать.
Александр Солженицын

Русский народ самый религиозный народ в мире — ложь!

Это по натуре глубоко атеистический народ. Религиоз-
ность не привилась в нём даже духовенству. Большин-
ство  же нашего духовенства всегда отличалось только
толстыми брюхами да диким невежеством.
Виссарион Белинский

Россия — самая паскудная, до блевоты мерзкая страна

во всей мировой истории. Методом селекции там вывели
чудовищных моральных уродов, у которых само понятие
Добра и Зла вывернуто наизнанку. Всю свою историю эта
нация барахтается в дерьме и при этом желает потопить
в нём весь мир.
Иван Ильин, русский философ

Москва нагадує того одержимого нечистим духом з Єван-

гелія, який верещав і бігав по каменях, розриваючи свої
ланцюги, і приборкати якого не було сили. Саме цим ду-
хом зла одержимі московити... Шаленіюча орда уже давно
Сатану обрала своїм Богом.
Дмитро Донцов
4
 •
Путінізм — це фашизм. Гітлер був бандитом, і Брехт довів
це раз і назавжди. Але й Путін такий самий бандит, і до-
вести це так само легко.
Бернар-Анрі Леві

Релігія як найсильніший субстрат цивілізації розділяє

людей і формує їхню ідентичність значно сильніше, ніж
етнічна чи державна приналежність.
Самуель Гантінгтон

Cujus region, ejus religio1.

Свята істина

Однодумно визначаємо та проголошуємо, щоб уся Пра-

вославна Церква, що знаходиться у  межах політично
сформованої і цілковито незалежної держави України,
... разом із всіма... церковними установами, що знахо-
дяться під покровом Засновника Єдиної, Святої, Собор-
ної і Апостольської Церкви Боголюдини Господа і Спа-
сителя нашого Ісуса Христа, існувала від нині канонічно
автокефальною.
«Томос» про надання автокефального церковного устрою
Православній Церкві України
  Чия країна, того і віра (лат.).
1

5
 •
Та читайте од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тої коми.
Все розберіть... та спитайте
Тоді себе: що ми?
Чиї сини? Яких батьків?
Тарас Шевченко
 Розділ перший
«Існування України —
то оголошення війни Росії»,
або Що буде з українцями, коли Московія виграє

Чому Щербицький поміняв паспорт

У московській пробірці вирощено два віруси ма-

лоросів: одні дивуються — як так вони напали на нас,
другі амеби настільки не вірять у  війну між ними
і  нами, що війну не називають війною. Знаючи, хто
вони, я б не здивувався, якби вони напали на нас уже
у ніч із 24-го на 25-е серпня 1991 року. Відразу. Бо про-
голошення Незалежності України для них — то оголо-
шення їм війни Україною.
На кожну річницю Незалежності я піднімав тост за
ще одну нашу перемогу — прожитий рік на волі і  без
них, а  от чи буде наступний цілий рік без війни до
наступного 24  серпня — нема ніяких гарантій ні від
кого.
Чому вони розв’язали віроломну війну проти нас? Точ-
но так само, як Наполеон чи Гітлер проти них. Чого вони
хочуть? Є лише одна відповідь — вони хочуть, щоб ми
зреклися себе. Щоб ми повторили услід за Путіним, який,
я цитую, говорить прямим текстом: ті, що живуть у Києві
і навколо, — то такі самі москалі, як і він, а українців нема
у природі і ніколи не було.
7
 Вони воюють із нашим Іменем — вони хочуть, щоб
на Землі не було Українців. Щоб ми впали у цій війні на
коліна перед ними і сказали: так, ми такі, як ви, «одін на-
род», ми — не українці, ми такі самі, як і ви — москалі.
Днями перший президент України Леонід Кравчук,
життя якого розполовинила гостра грань епох, розповів:
незадовго до Незалежності України керівник Московської
імперії УРСР Володимир Щербицький змінив паспорт —
у графі «національність» змінив «українець» на «росіянин».
З цього приводу не було спеціального рішення Політ-
бюро ЦК КПУ як найвищого органу московської колоні-
альної адміністрації. Але те, що глава Малоросії добро-
вільно зрікся, що він українець, означало, що українців
уже нема. Кравчук каже, що денаціоналізація і русифіка-
ція в останні роки СРСР дійшла до такого ступеня, що іс-
нування українців як нації було вже на волоску. Українці
були майже стерті з лиця землі. Вже була майже вмерла
Україна.
Того волоска вистачило, щоб велет піднявся. Нація
стала Державою і показала, що вона не вмерла.
І що ж вони? Тихою сапою вони руйнували цю молоду
Державу мало не три десятиліття, а потім розвернули тан-
ки до того місця, в якому Щербицький змінив паспорт —
пішли війною з метою знищення українців.
Коли б вони в’їхали у Київ на танках чи взяли Київ на
Печерських пагорбах, поставивши на виборах руками ма-
лоросів свого гауляйтера, що було б із українцями?
Ті, яких більшість, тобто малороси, відразу  ж ста-
ли  б москалями, вітаючи Путіна хлібом-сіллю. Нині
вони проходять передпідготовку до цього «свята миру»
під «національною» ідеєю — «нам всё равно». Інші,
яких меншість, пішли б, як і їхні батьки, у ліси і степи
8
та розгорнули  б нечувану у  Європі партизанську вій-
ну. Найважче було б тим, які не змогли б воювати і які
не схотіли б ставати москалями. Вони казатимуть, що
вони — українці, і  лише за це їх розстрілюватимуть
просто на вулиці чи везтимуть товарняками на Сибір.
Буде так, як було. Тому нам треба воювати з ними на
фронті нині, щоб так не сталося завтра. У нас нема вибо-
ру. Якщо ми хочемо бути тими, ким ми народились, якщо
ми хочемо жити і вмерти українцями, ми мусимо за це
битися, що я й роблю у цю мить, воюючи найсильнішою
зброєю, якою є Слово.

Про що клекотів кремлівський кратер

генеральної стратегії Росії 20 років тому

Між Першою і Другою світовими війнами — 21 рік.

Якщо відгортати цю кількість літ від теперішньої пори,
коли вже шість років іде перша після Другої світової війна
в Європі, дістанемо 1999 рік.
Шукаю у своїх нотатках на полях історії, які складуть
чотиритомник моїх праць «Шлях з рабства», цю дату за рік
до міленіуму, коли людство спокійно спочивало на пери-
нах двох тисячоліть. Тиша і благодать, а я виконував свою
роботу під заповітом пророка Івана Франка:
«Ти, брате, любиш Русь
[Русь ту, що Україна]
За хліб і кусень сала,
Я гавкаю на неї,
Аби вона не спала»
Не надто прислухалися братове до гавкоту Каменяра,
то на що вже мені можна було розраховувати, коли ота-
кий от гавкіт, датований 1999-й, виходив з-під мого пера:
9
 «Наприкінці 1999 року, коли Кремль приголом-
шив світ відставкою Єльцина, чеченською війною «до
переможного кінця» і  проголошенням нового кур-
су, у  Моск­ві вийшов товстелезний фоліант майже на
1000  сторінок у  респектабельно-офіційній чорно-зо-
лотистій обкладинці під глобально-історичною назвою
«Основи геополітики». Підзаголовок такий — «Геопо-
літичне майбутнє Росії». Окрім зауваження, що книгу
видано на кошти закритого акціонерного товариства
«Русское золото», усі інші вихідні дані відповідають
виданню академічному. Зокрема, працю теоретика мос-
ковського фашизму О. Дугіна рекомендовано до друку
кафедрою стратегії Військової Академії Генерального
Штабу Російської Федерації в особі генерал-лейтенан-
та Н. П. Клокотова.
В анотації, аби читач знав, що тримає у руках, чітко
й однозначно сказано: перший російськомовний навчаль-
ний посібник з геополітики. Отже, йдеться не про розду-
ми на вільні теми, а про підручник. Політичний буквар
сусіднього народу.
У передмові доволі резонно здійснюється застережен-
ня щодо реалій, які з’явилися після розпаду СРСР: «Вий-
шовши із Ялтинського миру, людство на порозі міленіуму
стоїть перед новою реальністю, яка і не думає відповідати
наївним утопіям деяких поквапливих лібералів. Уніфіка-
ція світу породжує більше запитань і проблем, ніж відпо-
відей. Старі інтерпретаційні схеми, звичні кліше тради-
ційного аналізу на очах старіють».
Отже, нетерпеливиться осягнути нові схеми, незвичні
кліше вже модерного аналізу, аби розкрити очі на новітню
картину світу, пізнавати яку покликана така синтетично
стратегічна наука наук, якою є геополітика.
10
 Ясна річ, передовсім, нашвидкуруч гортаю сотні сто-
рінок «букваря» і шукаю розділ, у якому було б сказано про
наше рідне, російсько-українське «братерство». А справді,
як цей навчальний посібник виховує російських громадян
ставитися до однієї із сусідніх держав, якою для суверен­
ної Росії є суверенна Україна?
Довго шукати не доводиться, бо є такий окремий па-
раграф, окрема тема для мільйонів слухняних учнів, яка
називається «Проблема суверенної України». Начебто як
для нашого вікового сусідства звучить оте не зовсім до-
речне слово «проблема», але наберімося терпіння і читай-
мо далі цей «науковий коментар» договору «Про дружбу,
співробітництво і партнерство», з приводу якого один із
його підписантів Борис Єльцин повчав московських чи-
новників, майже як Антуан де Сент-Екзюпері: встав зран-
ку і думай, що ти зробив для України. З гумором був цей
колоритний сибіряк.
Відверто кажучи, шановний читачу, коли  б мені за
хвилину перед тим, як розгорнути цю книгу, хтось ска-
зав, що мене очікує, я  б  нізащо не повірив. Але повір
очам своїм, свята українська наївність, що завше була
настільки безневинною, наскільки ж смертельно згубною.
Підручники — не завуальовані дипломатичні, а відкриті
тексти, де всі предмети для щонайглибшого засвоєння
називаються своїми іменами.
Отже, предмет — Україна, і  далі: «Украина как само­
стоятельное государство с какими-то территориальными
амбициями представляет собой огромную опасность для
всей Евразии, и  без решения украинской проблемы вообще
говорить о  континентальной геополитике бессмысленно...
Стратегически Украина должна быть строгой про-
екцией Москвы на юге и на западе. Абсолютным импера-
11
тивом русской геополитики на Черноморском побережье
является тотальный и ничем не ограниченный контроль
Москвы — от украинских и  до абхазских территорий.
Можно сколько угодно дробить всю эту зону по этнокуль-
турному признаку, предоставляя этническую и  конфес-
сиональную автономию крымским малороссам, татарам,
казакам, абхазцам, грузинам и т. д. — но все это только
при абсолютном контроле Москвы над военной и  поли-
тической ситуацией».
Що для цього треба зробити — для абсолютного
контролю? Рецепт, як завжди, дуже простий: «Суверени-
тет Украины представляет собой настолько негативное
для русской геополитики явление, что, в принципе, легко
можно спровоцировать вооруженный конфликт».
Нагадую і акцентую: дата — 1999 рік.
Теперішні українські «стратеги», які не бачать далі сво-
го носа, полюбляють чубитись у  прямому ефірі — пла-
нували москалі аншлюс Криму чи ні. От що повчає під-
ручник, який вийшов тоді, коли окупанти півострова ще
й  не народилися: «Без Черноморского побережья от Из-
маила до Керчи Россия получит настолько протяжённую
прибрежную полосу, реально контролируемую неизвестно
кем, что само её существование в  качестве нормального
и самостоятельного государства ставится под сом­нение».
Якщо Росія не володітиме Керчю чи Ізмаїлом, вона не
може бути самостійною державою. А якщо Каліфорнією
чи Флоридою, Нормандією чи Скандинавією? Далі плани,
реалізація яких розпочалася 2014-го, 1999-го формулюва-
лися так: «Чёрное море не заменяет собой выход к «тёплым
морям» и его геополитическое значение резко падает за
счёт устойчивого атлантического контроля над Босфо-
ром и Дарданеллами, но оно, по меньшей мере, даёт воз­
12
можность обезопасить центральные регионы от потен-
циальной экспансии турецкого влияния...»
Щоб турки не напали на Тулу чи Кострому, треба
ліквідувати Україну. Те, що наташки із тої ж «средней по-
лосы» давно мають неабиякий вплив на стамбульських
нічліжках та кублах, геостратеги собі у  залік не запи-
сують, оскільки, очевидно, ця реальна бактеріологічна
зброя — не більше ніж народна дипломатія в очах сві-
тової громадськості.
Натомість із Москви волають до тої ж громадсько­с ті
про порятунок від загрози, яка іменується — держава
Україна: «Поэтому появление на этих землях нового гео-
политического субъекта (который к тому же стремит-
ся войти в Атлантический Союз) является аномалией,
к  которой могли привести только совершенно безот-
ветственные, с  геополитической точки зрения, шаги».
Наведені «перли» — лише квіточки з навчального по-
сібника для великороса. Ягідки будуть далі.

«Став двумя различными государствами,

Россия и Украина стали по разные стороны
геополитических баррикад»

Генштаб Збройних сил РФ продовжує сушити голо-

ву — що ж робити з Україною? Щонайменше, отих двад-
цять з  гаком літ їм свербіли криваві ручища. Бо «одно
только существование «суверенной Украины» уже есть
шаг в сторону атлантизма. Но не народ за это ответ-
ственен, а подрывные элементы и инородческие группы,
не заинтересованные в общей евразийской судьбе, а также
геополитические агенты влияния Запада, вышедшие на
13
стратегические позиции как на Украине, так и в самой
России».
Наївна українська нація гадала, що вона реалізувала
своє законне право на свободу, завершила боротьбу за
державність 91-го, а тут сусідська геополітика все списа-
ла на «агентов влияния». Та загалом сама українська суве-
ренність — річ надзвичайно небезпечна, бо «став двумя
различными государствами, Россия и Украина стали по
разные стороны геополитических баррикад».
Якщо ми, Українці, вільні, то неодмінно стаємо ворога-
ми Росії. Її друзями ми можемо бути не інакше, як рабами
знову ставши. І взагалі, якщо ми «врозь», то виходить «не-
стыковочка», з якою «старший брат» не може змиритися.
Я, приміром, як цінитель деяких творів російської лі-
тератури знаю, що Росія «страна рабов, страна господ»
(Лермонтов). Загальновідомо, що за царів то була тюрма
народів, а в уже ближчий час дістала титул від Рональ-
да Рейгана «імперії зла». І  такі імперативи сприйняття
Московії — загальноприйняті у світі. Але у самих моксе-
лів у голові зовсім інший чортополох: «Киев является сим-
волом национального государства, региональной державой,
а Москва — символ империи... Киев — это прошлое, Мо-
сква — настоящее и будущее».
Імперіаліст у лаптях, прокинувшись із бодуна, почи-
нає марити у  божевільному похміллі. Читайте, психіа-
три, як це звучить: «Великорусская (московская) идея не
просто идея какой-то одной национальности — как, на-
пример, украинская идея. Великорусская идея и миссия ве-
ликороссов, т. е. подлинных русских, в том, чтобы утвер-
дить колоссальный планетарный идеал, великую Правду,
осознанную как Евроазийская Империя Солнца, империя
Справедливости».
14
 Двадцять років тому така маячня могла справді викли-
кати інтерес тільки у фахівців із буйної психіатрії, але ця
«Империя Солнца» вбиває наших дітей на Донбасі.
«В мессианском идеале Москвы малороссы, не по этни-
ческим признакам, а по идеологии, видят лишь имперские
амбиции и колониализм. Свой же малороссийский идеал
они видят, напротив, в довольно усреднённой форме, как
«мелкобуржуазный» идеал «благополучия», «достатка»,
«рачительности» и т. д.»
«Баснописец» із Генерального штабу ЗС РФ тут якраз
має рацію — ми настільки різні, що ліпити «горбатого»
докупи українців і мокселів — нісенітниця. То нащо те-
ревені правити, нащо ви тягнете нас у  свою «психушку
Империи Солнца». Як може утворити політичну сім’ю
ментально здорова нація та невиліковно хвора потвора
вже понад півтисячу років. Бо Чингізи, імперію яких вони
успадкували, таки створили імперію, а мокселі лише ма-
рять світовим месіанством і весь час дістають у «таёж-
ное» рило від недосяжної для них цивілізованої та мо-
гутньої Європи.
До речі, популярність у світі Достоєвського поясню-
ється тим самим, що й популярність фільмів жахів, бо пи-
санина цього звихненого мокселя може викликати інтерес
лише, як марення у стані «білої гарячки». Хоча треба від-
дати належне — саме Достоєвський передбачив зішестя
на престол Сатани у Москві антихриста. Генштаб ЗС РФ
має таке розуміння цього факту: «Достоевский называл
русского человека «Всечеловеком». Это относится толь-
ко к великороссу — к великороссу по духу. Поэтому выбор
между Москвой и Киевом — это не этнический выбор, но
выбор идей, выбор геополитической Родины, выбор скорее
духовный и религиозный, нежели расовый».
15
 Часто доводиться чути обурення, мовляв, дожилися, що
у відкритому доступі продається «Mein Kampf». Але так ви-
ходить, що у біснуватого Гітлера з’явилися гідні послідов-
ники, як-от генерал-лейтенант Н. П. Клокотов, який ви-
ступив науковим консультантом цитованої тут «анатомії
російського нацизму». Продається ця «отрута» теж мало
не повсюдно на київських прилавках. Московська профе-
сура, вибравшись із лабіринтів псевдотеоретичних фанта-
смагорій та науковоподібної шизофренії, формулює вже од-
нозначні політичні імперативи, які неможливо сприймати
лише як плід хворої фантазії: «В отношениях между Москвой
и  Киевом должен быть установлен строгий приоритет.
Только общее евразийское континентальное Государство,
только объединяющая универсальная московская идея».
Ще раз нагадую — я цитую підручник для вищого ко-
мандного складу московської армії. Ці «гусари», яких що-
дня відстрілюють на Донбасі наші солдати, прийшли на
чужу землю, засвоївши урок: «Существование Украины
в нынешних границах и с нынешним статусом «суверен­
ного государства» тождественно нанесению чудовищного
удара по геополитической безопасности России, равнознач-
но вторжению на её территорию. Дальнейшее существо-
вание унитарной Украины недопустимо».
Далі всі охочі воювати за знищення України мають за-
своїти стратегію верховного московського командування.
Стратегію можна висловити одним словом — четверту-
вання.

Усе, що лежить східніше Дніпра, від Чернігова до Азов-

ського моря, «представляет собой компактно заселен-
ную территорию с преобладанием великорусского этноса
и православного малороссийского населения». Тут міг би
16
бути самостійний регіон, як Якутія чи Татарстан. Мож-
на робити «меридіальну інтеграцію», як, скажімо, злиття
Харківської області із Брянською.
Наступний кавалок — Крим. Тут великоросів дуже ба-
гато, і на них головна ставка, українців мало, але «мало-
россы, напротив, крайне националистичны». Є пробле-
ма із татарами, і не лише з ними, а й з турками, оскільки
їхня заморська держава «во всех отношениях является
прямым геополитическим противником России». Тому ви-
хід може бути єдиний — «придания Крыму особого стату-
са с обеспечением максимальной автономии и со страте-
гическим контролем Москвы».
Двадцять років тому ще не наважилися малювати аншлюс
півострова. Боялися турків, бо Туреччина — це НАТО. А на-
товців можна дрочити, але воювати — то без шансів. Хоч
тут моксель виявляв тваринний інстинкт самозбереження.
Наступний шмат — Київ і навколо нього. Стратеги
Генштабу визнають, що ця територія — все-таки «само­
стоятельная геополитическая реальность, на которой до-
минирует малороссийский этнос и язык». Але є плацдарм
для поглинання — «преобладающей конфессией является
православие».

Динаміт, який підірвав СРСР

Нарешті, вічний головний біль Московії — західна

Україна. І зовсім якось не по-імперіалістичному, але мок-
шанці готові відпустити українських західняків на всі чо-
тири сторони — тобто віддати на розтерзання полякам,
угорцям, румунам, словакам.
17
 Є натяк, що Москва готова західним сусідам допомог-
ти хапнути кавалок України. А у чому все-таки геополі-
тичний інтерес ненаситних мокселів, коли вони готові ви-
являти таку геополітичну благодійність?
А вони й не приховують — вони, москалі, нас, бан-
дерівців, бояться, як чорт ладану. Особливо ладану като-
лицького, бо Престол Ісуса у Римі — найбільша загроза
престолу Сатани у Москві. І те згромадження православ-
них українців, які перебувають у євхаристійній єдності
з Ватиканом, то для Москви страшніше, ніж ядерний ар-
сенал НАТО. Вони таки знають, що там, де у церквах пер-
шим поминають Папу Римського, там нема і не може бути
«русского мира».
Тому стратегія така: «Здесь важнее всего провести
культурно-конфессиональную границу между централь-
ной Украиной и западной Украиной, чтобы избежать цен-
тральноевропейского католического или униатского вли-
яния на православные территории».

Тоді, 20 років тому, думали, що робити із католициз-

мом, який ні викоренити, ні побороти неможливо, у чому
переконалися мокселі, програвши війну з  Українською
Греко-Католицькою Церквою. Західну Україну треба вза-
галі від’єднати — не треба її включати у московський «го-
род солнца»: «Этим областям, которые сегодня активно
влияют на общую политическую атмосферу Украины,
активно проводят антимосковскую линию» (щиро дя-
куємо на доброму слові. — Авт.) следует предоставить
значительную степень автономий (вплоть до полити-
ческой), чтобы оторвать эти «подрывные» территории
от православного и в целом прорусского украинского про-
странства».
18
 У геополітиці Кремля закладена на рівні ну прямо за-
кону фізики така метафізика, що якщо православний — то
значить москаль, бо москаль і православний — то те саме,
як може бути православний і не москаль. Тому коли укра-
їнці, тримаючи у руках такий дамоклів меч для Москви,
як Томос, кажуть, що ми — православні, але українці, то
справді хіба може бути більшою поразкою для Путіна, що
є можливі православні й не москалі.
Не було б так смішно, якби не було так серйозно.
Розділ в основах російської геополітики, приурочений
Україні, завершується вердиктом: «Факт существо-
вания «суверенной Украины» является на геополити-
ческом уровне объявлением России геополитической
войны».
25.05.2000 — дата мого аналізу планів Москви з лікві-
дації України. Рівно 20 років тому. Потім публікація, дато-
вана збереженим числом, ввійшла до чотиритомника моїх
праць «Шлях з рабства».
Тоді мене не надто дивував цей підручник, за яким
Москва вчила свою вояччину знищувати Україну. Для
мене їхня очікувана окупація вже на старті нашої держав-
ності не була б новиною. Тоді я мав відношення до держав-
ної служби і намагався донести до високих начальників
викладені мною смертельні загрози для існування Украї-
ни, з чим Москва ніколи не змириться.
Але галицькі хруні-вожді чубились у злодійсько-при-
ватизаційній війні, вбиваючи один одного, і для них писа-
нина віце-губернатора була як китайська грамота. А у Ки-
єві, в Адміністрації Президента, сиділи ті, на яких Москва
й робила ставку у своїх посібниках з ліквідації України,
за такі публікації вони могли звільнити мене з державної
служби. Якби прочитали.
 Розділ другий
«Герой» половецьких воєн,
або На городі — бузина, а в бункері — Путін

«Дякую тобі, Боже, що я не москаль»

Відколи опустився червоний прапор над Кремлем

у зв’язку з тим, що у цім моксельськім барлозі не могли
вміститися два ведмеді — Горбачов і Єльцин, пристрасті
по СРСР не вщухали від 1991-го року. Абсолютна біль-
шість протягом майже трьох десятиліть аплодувала му-
дрості двох сестер — Історії та Свободі, які помахами сво-
їх синхронних крил знищили імперію зла. Інші плакали за
злом, бо є такі, позначені сатанізмом совки, які плачуть
за Союзом.
Над першими постійно висів дамоклів меч, який
мав би повернути колесо історії навспак, а другі чекали
справді нісенітниці, тобто повернення того, що не підля-
гає поверненню.
Заклинання «відновлення союзу» одначе було голов-
ним слоганом реваншистської політики Кремля. Яких
тільки абракадабр тут не вигадували від союзу хоча б про-
сто економічного чи бодай хоч трішки митного. Лиш би
союз. Однак не виходило. Україна союз розвалила, і Укра-
їна не дала союз відновити.
20
 Але марення у Москві не проходило, як хронічна хво-
роба, від якої немає ліків. Аж поки питання про союз не
зняв той, який виголосив на весь світ, що розвал «Страны
Советов» є  найбільшою геополітичною катастрофою
ХХ століття.
Тепер то вже не катастрофа, бо останнім часом для
Кремля Радянський Союз — то є, якщо розібратися, ціл-
ковита фігня і туфта.
Підполковника КГБ СССР Путіна у пориві месійних
шукань із іще одним майором із тієї контори Ґундяєва
осінило просвітління. Православно-чекістські апостоли
вдалися до проклять на адресу ленінців, які придумали
цю «басню Крылова» про так званий союз так званих рес-
публік.
Немає республік, немає народів у тих республіках —
є один «русский» народ у єдиній і неділимій Росії. Зреш-
тою, як друзі, так і ще ближчі вороги ніколи не переста-
вали називати СРСР Росією, а хокей вигравали у канадців
не якісь штучні «Советы», а «русские». Тому немає нікого,
окрім мокселів, і передовсім нема українців.
Найперше президент РФ проголосив цю просто фа-
шистську ідеологему не на засіданні кооперативу «Озе-
ро», із рівня якого він так і не вийшов, а на саміті НАТО
у Мадриді. Путін прямим текстом заявив Бушу і Меркель
та іншим, що такої країни, як Україна, не існує. Тому як
можна її приймати у НАТО, коли її немає.
Звичайно ж, організатори саміту мали б викликати
«швидку» із найближчої божевільні. То потім Меркель,
коли Путін уже розв’язав війну у Європі, скаже, що він
утратив зв’язок із реальністю, що у перекладі на медичну
термінологію означає — психічно хворий.
21
 А тоді у НАТО Україну таки не почали приймати, хоча
якраз надання Україні ПДЧ стояло на порядку денному
і був уже проект рішення з цього питання.
Відтак, розпинаючись у Мюнхені на безпековій конфе-
ренції, як свого часу Гітлер тут же на конференції зі здачі
Чехословаччини, Путін повторює ту саму фантасмагорію.
Його не зупинили. Що, мовляв, із нього взяти, він же хво-
рий. Як немає України, коли вона є?
Врешті, знову корчачи із себе месію, у якомусь Валдаї,
куди з’їжджаються поласувати чорною ікрою на халяву ко-
рисні ідіоти із Заходу, він уже нервується, що його не чують.
Там він говорить уже про мене. Прямим текстом. Про
мене, киянина і  про п’ять мільйонів мешканців міста,
у якому я живу. Він, президент Росії, каже, що ми — не
українці, а росіяни, бо у Києві ніколи українці не жили,
а завжди жили і живуть зараз тільки «русские», яких він
прийде визволяти, можливо, на танках. Він каже, що ро-
сіяни і українці — то не два народи, а дві частини одного
народу, і ми, українці, друга частина того одного народу,
самозванці, коли не хочемо визнавати, що ми — не мо-
скалі.
Якби я зустрівся з Путіним, я б подарував йому най-
популярнішу майку, яку носять мільйони киян і гостей
столиці, із написом: «Дякую тобі, Боже, що я не москаль».

Як Денікін
подруживсь із Дзержинським

Путін — не Дугін із його маячнею. Він не вуличне ба-

зікало. Він перебуває на посаді, найвищій у Московії. Він
нині там, де був 800 років тому батько-засновник його дер-
22
жави Чингісхан. Він не просто меле язиком, він свій ска-
жений «базар» утілює в життя — він нас убиває на Дон-
басі. Лише за те, що ми вважаємо себе українцями, він
пішов на нас війною.
Коли Гітлер сказав, що всіх євреїв треба знищити, тому
що вони євреї, через те його клянуть уже 80 років. Коли
Путін так само говорить про українців, ніхто наче й не чує,
хоча він не тільки говорить, а й робить так, як говорить, —
убиває українців за те, що вони українці.
В офіційній ідеології сучасного Кремля Леніна піддано
шаленій критиці за те, що він узяв на озброєння імператив
американського президента, творця ООН Вудро Вільсона
про право націй на самовизначення. «Вплоть до отделе-
ния» — Ленін тільки це бовкнув, але ніколи цього не доз-
воляв. Але для чого бовкати!..
Сталіну від путіністів перепадає вже за інше — за фа-
тальну помилку 1939 року. За те, що він возз’єднав не «іс-
нуючих» українців Польщі з «неіснуючими» українцями
СРСР, тобто Росії. Більше того, православний недоук се-
мінарії причепив до здорового православного тіла «Рус-
ского мира» гангрену — католицьку Галичину. От звідки
всі біди. Той галицький католицизм практично розвалив
Союз і вирвав із нього Україну, той католицизм організу-
вав майдани. Без нього ми б для Москви мали в Україні
ще одну Білорусь, і ніяких проблем.
Тому Володимир Володимирович Путін більше Радян-
ський Союз відновлювати не буде.
А що буде? Буде відновлювати «историческую Россию».
Що це таке? А це Росія часів Петра І.
Уявіть собі, що раптом король Об’єднаного Коро-
лівства, тобто Великої Британії, проголосив не просто
брекзит, від чого останнім часом уся Європа на вухах,
23
а проголосив відновлення найбільшої у людській історії
Британської імперії часів королеви Вікторії. Президент
Франції каже, що він не Макрон, а Наполеон Бонапарт на
чолі імперії 300-літньої давності ще до Бородіно і Ватер-
лоо. А той самий горезвісний в Україні Штайнмаєр одно-
го ранку проголошує себе Бісмарком і  Гітлером в  одній
особі та відновлює вічний рейх на всьому суходолі від
Пруссії до Дарданелл.
Ото було б колективне божевілля, коли б з глузду з’їха-
ли всі, такі-от ті сильні світу цього. Але ж є-таки один па-
цієнт, який справді це робить. Що там для православних
дзержинців загальновизнані кордони Ялтинсько-Потс-
дамської міжнародної системи, на якій тримається сучас-
ний світовий порядок. Вони давно вже поховали Потс-
дам разом із Ялтою, яку, до речі, віроломно окупували, як
Гітлер Судети.
Путін недавно пішов до школи з дітками піаритись
і навчав немовлят, що вони живуть у країні, яка не має
кордонів.
То їм, молодшим класам, наука від фюрера на виріст.
А наразі вже дорослим ватникам в  офіційному ви-
ступі на Красній Площі перед учасниками войовничого
ракетно-танкового параду та у піднесеній патріотичній
обстановці великодержавного фанатизму вождь ста-
вить історичне завдання — відновити «историческую
Россию».
Прийнято вважати, що Вовочка — то вуркаган із пі-
терського підворіття. А він філософ. Він солдатам на пара-
ді пояснював, що, німці, виявляється, хотіли завоювати не
якийсь там задрипаний Радянський Союз, а «историческую»
Росію. То «историческая» Росія розбила Гітлера, а не СРСР.
А союзники — то взагалі п’яте колесо до великої «Победы».
24
 Підкреслюю, перед армією виступав не Дугін, а Путін.
Але якраз той перший навчив такого того другого, як Гіт-
лера вчив псих із довідкою російського нациста, про що
далі. І чим скінчилося...
Що це таке — Росія історична?
Як відомо, чимало царедворців після 1917 року дре-
менули на Захід. І саме вони, як нині Путін, не визнавали
СРСР, а почали застосовувати таке от словосполучення —
«Историческая Россия».
Здавалося б, яка різниця, — що у лоб, що по лобі — від
московського імперіалізму та деспотизму «историческо-
го» Петра І чи неактуального нині з його союзними рес-
публіками Леніна. Яка різниця — білі чи червоні!.. Та ні,
різниця є, тому не хоче бути підполковник Путін вояком
Червоної армії Льва Троцького, в якій він отримав погони,
а добровільно перейшов історичну лінію та проголосив
себе просто-таки білим денікінцем.
Номінально йдеться (от де собаку зарито!) про те-
риторію, на якій є  московська церква. Де є  православ-
ні парафіяни, то вже не українці чи білоруси, або якісь
там грузини чи вірмени, а просто всі гамузом «русские»,
що живуть в  «исторической» Росії. Йдеться про те, що
підполковник КГБ СССР Путін в  одну мить великодер-
жавного прозріння став білогвардійцем. Був червоним,
а став білим.
Справді, не могли білоемігранти, які програли війну
Троцькому, називати Московію так, як назвали її більшо-
вики. Який Союз? Які «Советы»?
Так то було тоді, коли ще гострив ножі на реванш
Керенський, що втік із Зимового у  бабській спідниці.
Але тепер гострить ножі на реванш уже інший петро-
градець.
25
 «Дайош» Росію
часів Наполеона і Бісмарка!

Тепер імперське охвістя, на яке ідеологічно опираєть-

ся Путін, називається православно-імперським орденом
реваншистів. Тут є такі соратники у кремлівського ре-
ваншиста московської «старины», як В. Авер’янов, С. Ба-
бурін, А. Вассерман, Т. Гончаров, С. Єпишев, І. Ігнатов,
Є. Хол­могоров та інші божевільні.

Зачитаймось витягами з історії хвороби цих кремлів-

ських пацієнтів. «Історична Росія включає Великоросію,
Малоросію, Білорусію, Новоросію, Латгалію, велику ча-
стину Казахстану з частиною Російського Туркестану, об-
ласті розселення козаків на Кавказі (Терская, Гребенская,
Кубанская), Придністров’ї, територію розселення русинів
і гуцулів, — пише такий собі С. Єпишев.
Тобто потрапляють в «историческую» Московію ру-
сини з гуцулами. Якби той дурень попався десь під Косо-
вом гуцулові з топірцем, то покотилася його голівонька,
як торба з горба, що верзе таку трахомудію. Хоча ті гуцули
й так дають прикурити московським єпішам на Донбасі.
Великодержавний шовініст С. Кортунов репетує, що
«не можна ототожнювати більшовицькою державу “ро-
бітників і  селян” СРСР із православною Російською ім-
перією, як не можна ототожнювати комунізм із христи-
янством».
Російські землі могли бути передані Україні, Казах-
стану, Грузії, Азербайджану, Молдавії лише в результаті
переговорного процесу, а якщо такого процесу не було,
то ці землі не можна кваліфікувати інакше, як незаконно
присвоєні чужі території.
26
 «Росії необхідно почати пред’являти претензії там, де ра-
ніше пред’являлася відмова від претензій, — глибоко роз-
мірковує товариш Є. Холмогоров. — Росії потрібна ідеологія
російської іреденти. Ідеологія повернення РФ тих територій
історичної Росії, на які у неї є історичне і моральне право».
Путін так начитався цих шизоїдів, що дав їм команду
написати «Майн камф» за його підписом. І справді у ході
виборів «Независимая газета» у  номері ще від 23  січня
2012 року друкує статтю Путіна «Росія: національне питан-
ня». Дописувач дає відповіді на питання — коли була сфор-
мована територія великої Росії і що є головним «скрепом»,
який не дасть їй розсипатися. Дослідник приходить до нау-
кового відкриття, що національні, міграційні проблеми РФ
з’явились у зв’язку з руйнуванням СРСР, територію якого
завоювала єдина і неділима, історична Росія у XVIII столітті.
Вернутись у часи Петра І можна легко, якщо весь той
безлад із парадом суверенітетів 1991 року знову закувати
двома «скрепами». «Русский язык» і православ’я. Там, де
балакають так, як Путін, і кажуть, що вони — православ-
ні, то все наше. Тому — повний уперед. Танки наші бистрі.
Хто на танках? «Російський народ є «государствообра-
зующим» — відповідає глава РФ. Коли ви бачите, як ці тан-
ки виповзають із черева гуманітарного конвою у Макіївці,
то це називається «цивілізаційна російська ідентичність,
що ґрунтується на російській домінанті».
В інтерв’ю одному корисному та високооплачуваному
ідіоту Оліверу Стоуну кремлівський «фюрер» розтлума-
чував «давеча», що саме є ідентифікуючою ознакою «рус-
скости»: «Дивіться, адже коли ці землі, які є ядром Укра-
їни, приєднувалися до Росії — Київ, Київська область,
північні області й південні. Ніхто не вважав себе чимось
іншим, окрім як росіянами. Бо в основі лежало що? Релі-
27
гійна приналежність. Усі були православними і називали
себе росіянами... У основі своїй і за історією, і за тією ж
релігією, за величезною кількістю зв’язків, причому близь-
ких родинних зв’язків, — це, по суті, один світ, за традиці-
ями, за дуже багато чим... ...Здоровий глузд восторжествує
врешті-решт. І зрештою все-таки ми прийдемо до стану,
про який я сказав: зближення неминуче».
То вже традиція — вішати у Кремлі локшину всілякій
різній «махорці» з Європи чи з Америки. Був такий юн-
кор зі США Джон Рід, якому в Кремлі сам Ленін малював
фантасмагорію про те, що таке комунізм, який настане
з дня на день, і анкл Джон повірив, цілу книгу написав,
запиваючи віскі за «бабки» зі спецфонду Фелікса Дзер-
жинського. Відтак у  розпалі найбільшого в  історії люд-
ства голокосту — голодомору-геноциду Москви проти
України, ще один заокеанський олігофрен із «Нью-Йорк
Таймс» Волтер Дюранті до хрипоти заперечував, що се-
ляни на українських чорноземах умирають мільйонами
з голоду. Коли йому хтось там заперечував, то він поси-
лався на першоджерело — про те, що голоду немає, йому
розказував сам Сталін. Дюранті ввійде у світову журна-
лістику, як символ її продажності й  підлості, а  амери-
канці цьому співцю українського голокосту дадуть свою
найвищу Пулітцерівську премію. Так збіглося, що трохи
пізніше той же кремлівський вампір розповідав іншому
візитеру із Євроатлантики, що він особисто умертвив от
таку кількість — підніс дві руки, розчепіривши пальці,
тобто десять мільйонів, українців, які не хотіли йти до
колгоспу. Цього англо-саксонця, могильника як німець-
кого нацизму, так московського комунофашизму, лауре-
ата Нобелівської премії у галузі літератури звали Вінстон
Черчилль.
28
 Однак то був виняток, а у москалів у арсеналі серед
багатьох видів зброї був і є один із головних — американ-
ська глупота.
Тепер от перед Путіним сидів ще один «дюранті». На
те воно «дюранті», щоб на дурню кивати порожньою ма-
кітрою. Теперішній хазяїн Кремля черговому корисному
ідіоту тлумачив далі ахінею для розумово хворих. Цей
вуркаган із пітерської підворітні дійшов і до мене — до
моїх рідних країв і до моїх земляків. Виявляється, що ті,
котрі живуть у Карпатах, в Галичині, на Буковині, на За-
карпатті, — то вже не зовсім «русские», які для «истори-
ческой» Росії не підходять.
А чому так? А тому, що вони там переважно католи-
ки. А хто такі католики з часів сина хана Батия під псевдо
Олександр Невський? Люті вороги московської «право-
славної армії», яка воює проти України.
Треба віддати належне Володимиру Володимировичу,
коли він дає оцінку нам, бандерівцям. Оцінка висока і,
прямо скажемо, об’єктивна. Він вважає, що західна Укра-
їна підірвала їхню імперію СРСР.
Що правда, то не гріх. Підривали, підриваємо і підри-
вати будемо. Вистачить і динаміту, та й порох зберігаємо
сухим.

Як половці та печеніги
Москву брали

Мене, приміром, дуже інтригує пан Путін, коли він

у нинішньому віці пізнього Сталіна чи Брежнєва перевті-
люється на вчителя історії церковно-парафіяльної школи
29
десь на хуторі поблизу Пензи. Відколи глава РФ відчув,
що він — великий кормчий, йому належить займатися
не тільки втіленням у життя кривавих новел персональ-
ного кремлівського белетриста Влада Дудаєва-Суркова,
а й самому видавати перли літературної мудрості. Із ри-
муванням віршів, як у його бойового вчителя, поета Юрія
Андропова не виходить, а у прозі є доволі вдалі знахідки,
які по всій Московії цитують царедворці та в порівнянні
з якими знамениті дацзибао перетворюють такого відо-
мого прозаїка, як Мао, на початкуючого юнкора районки
з Хабаровського краю.
«Давеча» самодіяльний історіограф, коли нечувана
пандемія коронавірусу охопила у Московії на рівні пла-
нетарного рекорду майже 800 000 інфікованих, наш «мис-
литель» видав таку оптимістичну протиепідеміологічну
сентенцію: «Все минає (тут посягання навіть на лаври
самого царя Соломона), і це мине. Наша країна неоднора-
зово проходила через серйозні випробування: і печеніги її
терзали, і половці — з усім упоралася Росія. Переможемо
і цю заразу коронавірусну».
Як вам така геніальна мудрість вождя? Ларошфуко зі
своїми афоризмами відпочиває.
Із половцями й печенігами мали клопіт наші пред-
ки — київські князі Русі-України, коли пращури Путіна
мокселі, мокша, ерзя та всіляка інша самоядь іще пере-
бували на еволюційній стадії диких мавполюдей андро-
фагів у непрохідній тайзі, в якій через віки попередник
президента РФ хан Менгу-Тимур закладе баскакську
станцію Москву. Із таким же успіхом Володимир Воло-
димирович міг би, опираючись на свою відому еруди-
цію, здобуту на заняттях самбо, послатися на перемогу
30
його пращурів над атлантами, шумерами, сарматами,
скіфами на пару із гунами. Щодо того, хто Москву таки
брав уже після Менгу-Тимура, то це був Гетьман Кона-
шевич-Сагайдачний. Відтак ординську станцію таки
взяв Наполеон чи, точніше, вона сама впала у безсиллі
до його стіп. Але перший з  них, пан Петро, був укра-
їнець із Кульчиць, що між Дрогобичем і  Самбором,
а мсьє Бонапарт — чистокровний француз, хоч і острів-
ний. Серед їхніх предків половців сукупно із печенігами
не помічалося.
Все-таки виграло російське шкільництво від того, що
Володимир Володимирович не обрав професію вчителя
історії, а пішов напряму в КГБ.
Я, щоправда, не претендую на знання того історичного
нюансу, хто нині є спадкоємцями тих улюблених у Кремлі
печенігів і половців. Якби вони зголосилися, могли б об-
разитися за порівняння їхніх предків зі смертоносними
вірусами.
До речі, «о птичках». Про вірус. Президент РФ —
єдиний у світі лідер, який заховався від пандемії у бун-
кері й не вилазить із нього. Страх — то справді страш-
на штука, робить із таких всемогутніх вождів ховрахів
у підземеллях. Не я сказав. Лідер КНР, товариш Сі. При-
соромив так сусіда на правах старшого брата, яким нині
для кволої Росії є Китай, що стрімко прямує до плане-
тарної величі.
Ясно як божий день, що півтора мільярда амбітного
азійського люду успішної Піднебесної не будуть топта-
тись у тісняві, коли поруч — порожній і небідний Сибір.
Включно із Далеким Сходом, який уже більш кваліфікова-
ні китайські педагоги ніколи не називають на своїх уроках
31
з історії не китайським, включно із китайськими назвами
цих перейменованих з їхньої мови владивостоків. Усунен-
ня цієї диспропорції — питання лічених якщо не місяців,
то років.
От над яким уроком уже не історії, а невблаганної ре-
алії, що насувається мільярдними лавами, варто б чухати
потилиці у Кремлі.
А не шукати католиків у Карпатах.
 Розділ третій
Вогонь корегує Вінстон Черчилль,
або Капітуляція як атрофований «Мускул миру»

«Нове обличчя» мало 66 років,

коли прийшло рятувати Європу

Коли учасники Мюнхенської конференції 1938 року

вийшли у коридор після засідання, рейхсканцлер Третьо-
го Рейху Адольф Гітлер, захлинаючись від задоволення,
кинув фразу:
— Які нікчеми!..
Так фюрер сказав про інших глав держав, із якими зу-
стрівся вперше, які того дня здали навіть не Судетську
область, здали навіть не Європу, а розв’язали руки зна-
віснілому демону, який із цієї миті вже не мав сумніву, що
йому дозволено все.
Чому? Тому, що він мав справу з  нікчемами. Істо-
рія знає їхні імена — прем’єр-міністр Великої Брита-
нії Невіл Чемберлен, прем’єр-міністр Франції Едуард
Даладьє.
Постійно діючий театр на ймення «Історія» невпин-
но оновлює трупу акторів, і в цій перманентній ротації
на планетарній сцені з’являються або атлети, які спро-
можні власноруч крутити колеса тої самої Історії, або
нікчеми.
33
 Я гадаю, що вслід за Гітлером на Мінській конференції
цього разу вже за участі на боці умиротворення канцлера
Німеччини і президента Франції, Путін мав усі підстави
повторити:
— Які нікчеми!..
Диктатори, які зазіхають на чужі території, а відтак
б’ють в одну мить горшки на столі, який називається «Сві-
товий порядок», роблять якраз стільки, скільки їм дозво-
лено. Коли вони бачать супроти себе нікчем, вони вважа-
ють, що можуть робити все.
У доборі тої самої трупи, яка провадила геополітичний
спектакль останніми роками, на чолі ключових держав
опинилися нікчеми. Прикрий парадокс у тому, що чотири
роки тому на чолі США опинився найслабкіший в історії
наддержави президент Обама, а на чолі Росії — президент
Путін, якого журнал «Тайм» назвав найсильнішим на пла-
неті політиком.
Моделюючи реальність, я  переконаний, що коли  б
в Овальному кабінеті Білого Дому сидів Рональд Рейган
чи Річард Ніксон, коли б американці обрали Джона Мак-
кейна чи Мітта Ромні, а не двічі Обаму, а відтак Трампа,
Путін би кроку не зробив і жоден танк би не рушив на те-
риторію України.
Не наважився б. А так він мав і має тверде переконан-
ня, і небезпідставно, що перед ним нікчеми.
Міністр закордонних справ Канади, моя добра зна-
йома і  колега-журналістка Христя Фріленд, із якою ми
спільно докладали зусиль, аби перший Майдан не був
втоплений у крові, як другий, яка нині у західному світі
обіймає найвищий із постів, які коли-небудь посідали
етнічні українці, днями на Конференції в  тому  ж Мюн-
хені сказала:
34
 − Путін зробив те, чого після Гітлера в Європі не ро-
бив ніхто.
Пішов війною проти сусідньої країни. Аншлюс Ав-
стрії — один до одного аншлюс Криму. Нечуване варвар-
ство, бо за вікном не XV чи XVIII століття, а XXI, коли
окупація чужої території — варварський анахронізм пе-
черних дикунів.
Однак Путін знав, що він може це зробити, бо такі, як
він, не можуть не робити того, що їм дозволено, бо він
бачив, що супроти нього немає таких, хто схопив би його
за руку.
Супроти нього нікчеми.
Більше того, відтак він пішов війною не лише проти
сусідньої України — він пішов війною проти США, здійс-
нивши кібератаку на наддержаву з метою поставити на
чолі ядерної й економічної потуги людину, яку б визначи-
ли не сотні мільйонів американців на виборах, а десяток
чекістів на нараді у Кремлі.
Колишній посол США в Україні Вільям Тейлор виявив
нечувану в таборі нікчем сміливість, сказавши:
− Якби не санкції, ми б мусили їх бомбити.
Путін знає, що його не бомбитимуть, бо нікчеми на це
не спроможні. Тому він улаштував їм таке інтернет-бом-
бардування, від якого Америка захиталася на тектонічних
континентальних скрижалях, переживаючи зараз нечу-
вану політичну кризу, коли роками Конгрес і Сенат, ФБР
і Генеральний прокурор розслідували — ви тільки вду-
майтесь, і здригаються у могилах Джордж Вашингтон і Ро-
нальд Рейган — є чи не є президент Трамп агентом Путіна.
Путін — мій ворог, бо він убиває моїх співвітчизників
і окупував мою землю, але я не можу не визнати, що це
нечуваний успіх Москви у протистоянні з Вашингтоном,
35
у порівнянні з яким ракетно-кубинський шантаж Хрущо-
ва — то справді «кузькина мать».
Тоді, 1940-го, і поки що не зараз, агресор із розв’язани-
ми руками, перед очима якого маячили нікчеми, що дри-
жали перед ним у Мюнхені, захопив пів Європи і провів
парад військ Фатерлянду в Парижі, від чого вже перевер-
тався у могилі Бонапарт.
1940-го, як і нині, панувала політика умиротворення
агресора. При владі у ще не окупованому Лондоні перебу-
вали все ті ж нікчеми. 2020-й — то дежавю 1940-го.
Американці, як і нині, згадали про свій первинний гео­
політичний ізоляціонізм і вмили руки. Тільки тому, що
Гітлер не був клептоманом, як Путін, вони не оголошували
санкцій нацистам. Може, Франклін Делано Рузвельт і не
був нікчемою, але він розділяв переконання своїх співвіт­
чизників, що війна у Європі — то не наша війна. Щоправ-
да, дуже швидко японці повернули американців до пам’яті
у Перл-Харборі.
Але то буде потім. Наразі напів окупована Європа
в особі її нікчем у пориві ілюзорного умиротворення не-
вблаганно лягала під Третій Рейх. Гітлер пропонував мир
на його умовах. То була точка біфуркації для всього люд-
ства, коли як результат капітуляції земна цивілізація піш-
ла б шляхом не просто деспотизму і нацизму, а шляхом
біологічного відбору рівних перед Богом людей на тих,
які мають право жити, і тих, які не мають права жити. То
був би вже не голокост проти євреїв — то був би шлях,
який привів би до голокосту всього людства. То було б уже
інше людство чи його залишки.
Але нікчемам страх затьмарював і  розум, і  совість.
Вони не розуміли, що людство стоїть на порозі кінця сві-
ту. Вони не розуміли, що антихрист на порозі тріумфу.
36
 І тоді... І тоді Історія вводить у трупу своїх виконав-
ців-нікчем свого Першого Лорда без страху і  сумніву.
Не так давно кінотеатри Києві були переповнені від
перегляду фільму «Важкі часи». Фільм не про нас, але ко-
жен з нас має його побачити. Нехай не здасться тим, хто
бачив, що далі я переповідаю фільм. То фільм переповідає
історію.
Нечуване було вже у тому, що його, практично 66-річ-
ного пенсіонера (де ви, любителі нових облич у часи оку-
пації), призначають прем’єр-міністром.
Ким, власне, був Вінстон Черчилль? За фахом і част-
ково за родом занять він був військовим. Але я вважаю
його, за його візією, своїм колегою-письменником, який
у перерві між написаними книгами займався державни-
ми справами.
Абсолютно нестандартна, неординарна, у вищій мірі
унікальна людина, якими не бувають уніфіковані політики
та якими є геніальні мислителі, утаємничені в Промисел
Божий, яким є Слово.
То потім він отримає Нобелівську премію у галузі літе-
ратури за книгу про війну, яку він виграв. Я переконаний,
що він був таким, яким він був, тому, що він був пись-
менником. Мислитель, наділений владою, щоб творити
не другу, вербальну, а реальну дійсність.
І тут нікчеми на чолі з  відставленим, але винятково
впливовим у Вестмінстері, горезвісним прем’єром Чембер­
леном стояли за крок до підписання миру з Гітлером. Був
іще й такий завзятий нікчема, особистий друг короля, мі-
ністр закордонних справ Галіфакс, який уже знюхався з Мус-
соліні, оскільки дуче припасував собі роль посередника.
Як вважають і самі американці, й серед них найвпли-
вовіший нині у США автор і блогер, лауреат Пулітцерів-
37
ської премії Чарльз Краузаммер, котрий пише, що Чер-
чилль у ту мить, від якої залежали століття, був єдиним
таким на планеті. Він називає свою публікацію про Він-
стона «The Indispensable Man» — «Незамінна людина». То
неправда, що незамінних не буває. Бувало. Кілька разів за
десятки тисяч літ вселюдської історії.
Мільярди дітей Адамових рояться планетою, але в ім’я
спасіння роду людського з’являється той, хто бере на себе
Хрест і виносить його на Голгофу услід за Ісусом в ім’я
Воскресіння.

«Все, що я можу вам запропонувати, —

це кров, важка праця, сльози і піт»

Черчилль був у персональному вимірі єдиним — не

нікчемою в усьому істеблішменті західного демократич-
ного світу. Він сказав нікчемам, що мир на умовах воро-
га — це капітуляція.
Його шлях — це боротьба і перемога: «Перемога за
будь-яку ціну, перемога, незважаючи на будь-які жахи
війни, перемога, хоч якою б довгою і важкою була дорога,
що веде до неї, бо без перемоги у нас немає майбутнього».
Він зійшов на вершину влади ще недавно наймогутні-
шої на Землі імперії зі зверненням до гордих британців:
«Все, що я можу вам запропонувати, — це кров, важка
праця, сльози і піт».
Від його слів у пологовому будинку світової демократії,
у британському парламенті й нині скипає кров у жилах:
«Смерть і горе будуть нашими супутниками; випробуван-
ня — нашим одіянням; твердість і доблесть — нашим єди-
ним щитом. Ми мусимо бути єдиними, ми мусимо бути
38
непохитними, ми мусимо бути незламними. Наші чесноти
і наші діяння мають горіти і прокладати путь крізь темінь
Європи, поки не стануть істинним маяком її спасіння».
Дискусія на теренах світового розуму звела вибір од-
ного із двох на номінацію «Найвидатніша Людина ХХ сто-
ліття». Альберт Ейнштейн або Вінстон Черчилль.
Я згоден із Краузаммером — геніальна теорія Альберта
визначила розвиток людства на тисячоліття, але вчинок
Вінстона врятував це, часто дуже безпорадне і беззахисне
людство від загибелі.
Історія вчить, як відомо, того, що вона нічого не вчить,
а саме, що впокорений Сатана має звичку знову поверта-
тися. Коли повоєнна планета, яка пережила найбільше за
200 тисяч літ homo sapiens народовбивство, чи то почива-
ла на лаврах переможців, чи зцілювала рани та рубці на
тілах і душах спасенних, чи ще оплакувала 100-мільйон-
ний мартиролог убієнних, знову чорні хмари насувалися
з-за виднокола.
Хто першим їх розгледів крізь усепроникні письмен-
ницькі зірниці обраного оракула? Все той  же Великий
Британець.
1946-го, коли не минуло й року після того, як дисци-
плінований безіменний єфрейтор спалив біля бункера, де
нині музей голокосту, труп іще одного єфрейтора Адоль-
фа Шикльґрубера, Черчилль, що вже не політик, а мис-
литель-письменник, їде у провінційний американський
коледж і проголошує промову «Мускули миру», яку прий­
нято вважати початком нової світової війни, котру завдя-
ки вчасному застереженню таки виграв Захід наприкінці
століття, війни холодної, а не гарячої, смертоносної, зав-
дяки Черчиллю, який вчасно застеріг людство, і цього разу
його послухали.
39
 Сталося це сьогодні, 5 березня, коли я пишу ці рядки,
що й спонукало мене вивести саме у цей світлий день своє
переосмислення фултонських смислів.
Вінстон побачив нового Гітлера у Кремлі, який уже —
не союзник, а ворог. Ворог західного світу, ворог демокра-
тії, ворог Свободи. Ворог людства.
Було відтято одну голову двоголового змія у  Берлі-
ні, але друга голова Сатани сичала смертоносним вогнем
у Москві.
Я не вважаю, що набат Черчилля втратив актуальність,
особливо для нас, українців, під московською нинішньою
окупацією: «Зі всіх тираній в історії людства московська
тиранія — найстрашніша, найбільш руйнівна, найбільш
огидна. Вона кинула Росію у стан тваринного варварства
і тримається у владі лише ціною кровопролить і масових
убивств. На велетенських просторах країни цивілізація
піддається повному викоріненню, і банди варварів гаса-
ють і скачуть серед трупів своїх незліченних жертв, серед
руїн зруйнованих міст, неначе стадо диких, жорстоких ба-
буїнів».
Недавно я  бачив цих бабуїнів у  трикутнику смер-
ті «Авдіївка—Опитне—Піски», прориваючись з-під об-
стрілу московських танків донецькими степами. Я знаю,
що таке війна не зі зрадливих телетеревень підлих нік-
чем у  Європі й  Києві, а  із власної історії порятунку на
полі бою.
Поле бою за спасіння людства, на якому щодня гинуть
українські діти, кинуті напризволяще київськими капіту-
лянтами та компрадорами, кинуті європами і америками,
поле бою, на якому проливається кров українських тамп-
лієрів у той час, коли ситий і зманіжений Захід купається
у розкоші, на полі бою, на якому здійнявся смертельний
40
смерч народовбивства в той час, коли нікчеми ніжать свої
трупні тіла на атлантичних пекельних кострищах.
Виступаючи у  Фултоні, Черчилль нагадав заколиса-
ному людству, що «в усій світовій історії не знайти при-
кладу війни, якої можна було  б так само легко уникну-
ти, як недавньої кривавої бойні», «до 1933 або навіть до
1935  року Німеччину ще можна було врятувати від її
страшної долі».
Але тоді, коли тільки з’явилися перші заграви на гори-
зонті темних лихоліть, його ніхто не слухав. Демон в особі
підстріленого в окопах Першої світової єфрейтора здійняв
крила на весь розмах, бо він підносився над нікчемами, що
правили Європою, та й самою Німеччиною.
Нинішня Європа — просто копія Європи 30-х років.
Немає нікого серед політиків і вчених, хто б заперечував,
що від цієї Фултонської перестороги Черчилля, проголо-
шеної нині, 5 березня, понад 70 років тому, світ іще ніко-
ли не стояв так близько до нової світової війни, як зараз.
Розмахування над планетою двох божевільних мані-
яків у Пхеньяні та Москві ядерними ракетами — навіть
Гітлер не демонстрував такого цинічного сказу.
Зрештою, ця війна вже розпочалася на українській
землі, й Європа себе потішає, що, принісши у жертву Укра-
їну, можна буде відкупитися.
«Це не та Європа, яка може стати гарантом стійкого
миру» — знову чую крізь десятиліття, як гримить набат із
американського райцентру Фултон.
А відтак знову не просто заповіт, а благання Великого
Британця: «Ми не можемо ухилитися чи уникнути небез-
пек і загроз, якщо будемо просто закривати на них очі.
Ми не можемо з ними розминутися, коли будемо сидіти,
склавши руки і чекати біля моря погоди. Ми не можемо
41
їх уникнути, якщо проводитимемо політику нескінченних
поступок і компромісів».
Європа наразі «сидить склавши руки і чекає біля моря
погоди». Поступається і відступає.
Чому я цитую лише Черчилля крізь товщу літ? А тому,
що із нині сущих провідників Європи і Америки нема кого
цитувати. Тому, що у Європі й у світі нема другого Чер-
чилля. Є тільки нікчеми.
І коли президент України Петро Порошенко стоїть на
тому, що мир на умовах агресора — це капітуляція, його
образливо називають «українським Черчиллем». Хоча за-
служити такий титул може бути якнайвищою честю для
будь-якого політика у світі нині чи через тисячі літ.

Найвидатніша Людина ХХ століття:

«Нації, які гинуть у бою, відроджуються. Нації,
які здаються, зникають»

Колега Краузаммер, який на тому березі Атлантики

робить ту ж роботу, що і я у цю мить, — благає розплю-
щити очі сліпців, резюмує: «Тоталітаризм прийшов і пі-
шов. Він мав початок і кінець у 1917-му і у 1991-му... І хто
вбив дракона? Так, це були великі лідери: Франклін Делано
Рузвельт, де Голль, Аденауер, Трумен, Іван Павло Другий,
Рейган. Але понад усіма перемога потребувала піднести
одну людину, без якої боротьба була б програна на само-
му початку. І цією людиною був найвидатніший землянин
ХХ століття Вінстон Черчилль».
Написано кілька років тому. Але ніколи не втратить-
ся актуальність сказаного, особливо тепер, коли вбитий
дракон відродився.
42
 А Черчилля немає.
У фільмі «Важкі часи», які були такими для Черчилля
у його пору і які настали для мене у мою пору, він промов-
ляє таку заповідь не Божу, а людську: «Нації, які гинуть
у  бою, відроджуються. Нації, які здаються, зникають».
І що нам робити, щоб не зникнути?
Йти у бій.
Черчилля немає в Європі. Немає в Америці. І у нас не-
має іншого, окрім як зі зброєю у руках чи з ядерною Ідеєю
в умах і серцях ставати українським колективним, могут-
нім і нездоланним Черчиллем.
Стаємо до бою, озброєні Словом.
 Розділ четвертий
Неокомінтерн у «Єрусалимі»,
або Світова «православна» війна

Погони московського Месії

Унікальність Росії в тому, що вона ніколи не могла на-

рікати на свою обділеність жерцями і проректи біблійну
сентенцію — нема пророка у своїй вітчизні. У Московії їх,
світочів тьмі, завше було хоч греблю гати, щонайменше, від
монаха Філофея до патріарха Кирила, від Ломоносова до
Задорнова, від Карамзіна до Леніна, від Распутіна до Путіна.
Вербальне обґрунтування пророцтва єпископа Ігнатія
Брянчанінова про ексклюзивне призначення російсько-
го народу на роль генія із геніїв, антипода Бога антихри-
ста, в отруйних головах оскаженілих московитів плодилось
у  розмаїтих заплідненнях смертоносних прозрінь від ба-
нальних псевдопровидінь неграмотних сибірських сліпців
до стратегічних доктрин титулованих академічних оракулів.
На догоду модерній когнітивній епосі сучасна теорія
про обраність Росії слугувати, за немеркнучим пророц-
твом святця Брянчанінова, формулюється у  респекта-
бельних текстах модерної політології. Тисячі дисертацій
на сотнях кафедр ломлять полиці від цього помутніння
звихнених на власних лаптях московської величі.
Єпископ Ігнатій, у відповідності до контексту свого
часу, месіанство Росії, як генія із геніїв, тобто антихри-
44
ста, який відвоює у Бога людство, називав встановленням
всесвітньої монархії антихриста.
Монах не володів тим категоріальним апаратом, яким
користувався абонент Лондонської бібліотеки Ленін, який
встановлення ненависної йому монархії у планетарному
масштабі назвав простіше і доступніше для сокирників
диктатури пролетаріату — всесвітня революція.
То була не метафора — станом на дату смерті 1991 року
ленінський імперіалізм справді володів щонайменше пів-
світом.
Тепер же, коли неоленінізм, тобто кремлівський че-
кізм, знову робить новий захід на всесвітню гегемонію,
ані Ігнатій із його монархією, ані Троцький із його Комін-
терном не підходять.
Як тепер назвати чергову спробу Москви завоювати
світ?
Треба віддати належне червоним могильникам люд-
ства, в яких у теоремах був повний ажур. Марксизм-ле-
нінізм — є лише одна наука, а вся решта лівих чи правих
ухилів — полова.
Тепер — складніше. Теоретична анархія. Навколо че-
кістського трону — цілі полчища пошукувачів, які пода-
ють свою легенду — що таке замість марксизму-ленінізму
путінізм.
Андрій Ларіонов каже, що Путін, коли був просто
клептократом, який мріяв розбагатіти, як Березовський,
і мати владу, як Сталін, не становив смертельної загрози
для людства. Бо у нейтралізації будь-якого матеріаліста
головне — «цена вопроса». А коли банальний клептоман
раптом в одну мить убгав собі у голову, що він ні мало ні
багато — МЕСІЯ, тут уже «ценой вопроса» може стати все
людство. Коли кремлівські казнокради просто фарширу-
45
ються до безтями і пакують украдені трильйони доларів на
Волл-стріті, то це ще півбіди. Точніше, то біда для півто-
ри сотні мільйонів ватників, яких вони грабують. А коли
вчорашні банальні злодії в одну мить кажуть, що вони, за
Брянчаніновим, — генії з геніїв і мають врятувати люд-
ство, то вже смертельна небезпека для семи мільярдів.
Треба віддати належне Путіну, котрий, на відміну від
українських вождів, багато і щодня читає. Не інакше, як
від того читання божевільних тестів він здобувся на дум-
ку, що він — саме той. Геній із геніїв. Месія ХХІ століття,
який має божественне покликання врятувати людство.
Одне слово, теперішній кремлівський месія, який по-
хід проти людства чи, як сказав би Лейба Бронштейн, сві-
тову революцію розпочав із України, — теоретично під-
кований.
Якщо предмет сформулювати так: «Що таке путінізм,
або Чому і як Росія у ХХІ столітті має завоювати світ під
гаслом його порятунку», то особисто мені імпонує один
такий підручник для Путіна.
І справа навіть не в тому, що автор теорії — іменитий
вчений, доктор наук, а справді блискучий політичний мис-
литель і талановитий стиліст, якого можна читати і важко
відірватися. Йдеться про добре знаного московського по-
літолога Олександра Панаріна та його книгу «Православна
цивілізація у глобальному світі».
Гітлер написав «Mein Kampf» — «Моя боротьба» — і сам
її втілював у життя ціною мільйонів життів. А тут, оскіль-
ки на відміну від німецького месії ХХ століття нинішній
російський месія ХХІ століття — писака нікудишній, то
теперішню «Mein Kampf» написав Панарін, а втілює Путін.
Маркс, Енгельс і Ленін нашкрябали добрячу сотню то-
мів, а тут уся теорія вмістилася в одному фоліанті на ро-
46
бочому столі месії Путіна, який називається мало не як
Біблія — «Православна цивілізація у глобальному світі».
На відміну від реалій Першої світової війни, коли Ле-
ніну було досить політекономії Маркса та філософії Геге-
ля, реалії теперішньої Четвертої світової війни виводять
на найвищі щаблі модерної науки — глобалістики, пред-
метом якої є людство. Саме категоріальний апарат глоба-
лістики лежить в основі конструювання стратегії завою-
вання світового панування Москвою. Тому перед тим, як
перейти до «Євангелія» від Панаріна, дозволю собі здійс-
нити невеликий всеобуч сторінками моєї інтелектуальної
дилогії візійної глобалістики «Сага про космологічну долю
людства. Кінець світу: до і після».
Принаймні, для засвоєння двох стратегічних дефініцій
із теореми Панаріна.
Перше — що таке сучасний глобальний світ?
Друге — що таке цивілізація?

Семимільярдний Кумар,
або Щосекунди нас стає на троє більше!

З першого питання порядку денного. Коли Ленін із

Троцьким ставили собі за мету перевернути догори нога-
ми людство, тобто звершити світову революцію, станом на
початок ХХ століття то було зовсім інше людство, ніж те,
месією якого вирішив стати Путін, за теоремою Панаріна,
на початку ХХІ століття.
У теперішніх моксельських спасителів завдання куди
крутіше, бо якщо Троцький, поки його не зарубав за на-
казом Сталіна Рамон Меркадер, хотів залучити до світової
революції якихось два мільярди тодішнього людства, то
47
Путіну під ретельною охороною Золотова належить огор-
нути своєю батьківською опікою мало не вчетверо більшу
вселенську паству.
У планах Кремля — ощасливлення всіх семи мільяр-
дів двоногих створінь, у тому числі дев’ятилітнього індій-
ського хлопця, про що він і не здогадується, хоча сам по
собі є ще більш знаменитим землянином, ніж московські
ватники вважають таким свого «дедушку» Путіна, народ-
ження якого майже 70 літ тому ніхто не помітив.
А з індійцем інакше. Він народився всесвітньовідомим.
Сталася ця новина 31 жовтня 2011 року у сім’ї Кумарів
у селі Маллі, що в Індії.
Новина таки справді — глобального масштабу. Раніше
такі події траплялися раз у сотні тисяч років, а тепер от
ситуація різко змінилася.
Річ у тому, що новонароджений — семимільярдний
мешканець планети Земля. Вітали ювілейну дитину зі
всіма почестями. От не відомо достеменно, чи зробив це
ще один хлопчина, котрий святкував два тижні перед тим
свій день народження. Йому виповнилося 12 років. Теж
фігура планетарна, хоча треба добряче глобус крутнути,
щоб знайти його рідне помешкання.
Я колись був там. На околицях, у горах, лежить сніг,
а в самому місті можна засмагати. Місто це відоме з часів
принца Австро-Угорської Імперії, в якій жили мої дідусі
й бабусі. Звідси розпочалася Перша світова війна. Це сто-
лиця Боснії і Герцеговини — Сараєво. А сараєвець Аднан
Невич — шестимільярдний мешканець Землі.
Хлопці ввійдуть в історію, хоча у цьому заслуга всього
людства та його ударників на репродуктивній ниві. Але
звертаю увагу на головне, глобально-феноменальне: між
ними — лише 12 років. Від шостого до сьомого мільярда
людство йшло трохи більше десяти років.
48
 До першого мільярда людство йшло 250 тисяч і 12 ро-
ків. Ростемо ж ми, гей! До другого мільярда доповзли за
сотню літ — протягом усього ХІХ століття. А вже третій
здолали протягом віку Ісуса Христа — за 33 роки. Відтак,
якщо вивести середнє арифметичне, кожне поповнення
на мільярд здійснюється саме за 33 роки. Але, підкрес-
люю, в середньому, бо динаміка зростає в геометричній
прогресії.
До речі, коли Спаситель відкупляв людство, було того
людства якихось дві сотні мільйонів — трохи більше, ніж
нинішня Росія, що вимирає в імперському похміллі. Якби
довелося жити у  той час, коли Нестор-літописець вва-
жав би мене своїм предтечею, а Ярослав Мудрий не мов-
чав би у бронзовій незворушності навпроти вікон моєї ки-
ївської квартири, а із притаманною йому мудрістю вів би
Україну до Європи крізь Золоті ворота, тоді, нас, землян,
було 300 мільйонів. Шість Україн чи одна п’ята Китаю.
Переді мною унікальна турнірна таблиця — в якому
році скільки нас було. Мені, ясна річ, нетерпеливиться
знайти рядок навпроти року Божого 1955-го, найважли-
вішого для мене за всі 4 мільярди років існування планети
Земля, бо це дата мого приземлення тут у черговому житті.
2 781 208 967 землян вітали мою появу на світ.
«Демографія — це доля», — сказав французький філо-
соф Оґюст Конт. Тотальна конкуренція — економічна, мі-
літарна, наукова, культурна, спортивна — у цьому, власне,
й полягає основний смисл взаємин між державами в усі
часи. Але є змагання, в якому людство виступає єдиною
командою у ймовірному галактичному суперництві з поки
що не відомими нам позаземними цивілізаціями.
Змагання це — розмноження богоподібних істот на
цій планеті. Немає підстав стверджувати, цей процес —
висхідний і прямолінійний. Періодичне проведення то-
49
тальних боєнь, що культурно поіменовані вченими мужа-
ми світовими війнами, а також невблаганне поширення
стихійних планетарних епідемій, призводило до колосаль-
них втрат. Приміром, у ІІ-ІІІ століттях епідемічні хвороби
скоротили населення Китаю і Середземноморського ба-
сейну на 25 %. Так само одна лише бубонна чума проріди-
ла європейські народи протягом XIV століття, скоротив-
ши їхню чисельність із 79 до 60 мільйонів. Пошесть цієї ж
чуми, а також нашестя монголів призвели до зменшення
населення Китаю із 115 до 75 мільйонів у тому ж столітті.
Що вже говорити про десятки мільйонів жертв новіт-
ніх світових воєн, тоталітарних експериментів і масових
голокостів у наш час, де вже фігурує багатостраждальна
українська нація. Шалений темп розпочався з XVIII сто-
ліття, коли з 1750 по 1850 рік населення планети зросло
на 80 %, уперше перетнувши мільярдний рубіж. Розпо-
чинаючи з 1885 року, впевнено вийшли на 80-мільйон-
не планетарне сімейне поповнення, — по одній об’єдна-
ній Німеччині щороку. Для збільшення людства на один
мільярд із 1959 року досить було самовіддано потрудити-
ся на репродуктивній ниві невтомним землянам якихось
20 літ, але вже далі всі попередні рекорди полетіли шке-
реберть — для мільярдного поповнення було досить уже
8 років, хоча від першого до другого мільярда йшли 75 ро-
ків, і це був вражаючий рекорд.
Поки новонароджений землянин досяг шкільного віку,
чисельність подібних йому поповнювалася на цифру із
шістьма нулями, — так, як це сталося, принаймні, протягом
1979—1987 років. А абсолютно рекордною поки що є п’яти-
річка 1985—1990 років. Сьогодні людство набрало стабільний
темп, а саме поповнення особового складу на троє землян що-
секунди (це не народжуваність, а саме природний приріст).
50
 Щодо етнічного складу, то сьогодні половина населен-
ня Землі — це китаєць або індієць. Прогнозується, що зав-
дяки вище згаданій політиці Індія у майбутньому випере-
дить Китай і вийде на перше місце.
Серед цих штрихів до глобального портрета людства
виділяються два визначальні мазки — багата, розвинена
частина людства невблаганно скорочується і старіє, а бід-
на та слабо розвинена — так само невблаганно зростає
і молодіє. У цьому й полягає головна суперечність сучас-
ної доби, яка лежить в основі катаклізмів, які вже згущу-
ються хмарами над планетою.
Мова якраз і йде про розв’язання тієї найголовнішої
суперечності, яку людство або розв’яже, або вона, супе-
речність, доведене до крайнього загострення, «зав’яже»
із самим людством, тобто доведе його до самогубства за
формулою суїциду, старою, як світ, — у результаті зітк-
нення бідних із багатими, — зіткнення, які призводили до
загибелі держави і династії, класи і клани, мільйонні маси
та одиниці їхніх верховних повелителів.
Коли справжня-таки трагедія — цунамі, що прокочу-
ється смертоносною хвилею з кінця в кінець Індійського
океану і забирає 300 тисяч життів, то стан потрясіння пе-
реживає, сидячи перед телевізором, кожен з нас. Але коли
щомісяця інша трагедія — голод — забирає життя лише
дітей (без урахування дорослих), що дорівнює трьом цу-
намі — 1,2 тисячі смертей — за годину. Причому цей цу-
намі — не одноразовий, а постійно діючий. А можна його
поіменувати ще й соціальним вулканом, який набирає ви-
бухової сили у планетарних масштабах, бо від побачено-
го не тільки в Україні, а й в усьому світі Тарас Шевченко
здригнувся б від того, як високо багаті піднялися над бід-
ними.
51
 Вселенський розпач за коефіцієнтом Джіні,
або
Що робити із «неправильним» людством

Я пригадую цей феноменальний «Саміт тисячоліття»,

коли у Нью-Йорк на міленіум з’їхалась абсолютно рекорд-
на за сотні тисяч літ кількість глав держав, яких є майже
двісті на планеті.
Знаменно, що ці найбільші в історії людства Великі
Збори земної цивілізації відкривав глава такої держави,
як Україна. Здається, за жеребом Леоніду Кучмі випала
така місія. Тоді ще ніхто не здогадувався, що саме ця кра-
їна відіграватиме через 20 років головну глобальну роль
у священній війні зі вселенським злом.
Загальні збори людства, яке неначе враз прокину-
лося, прийняли «Декларацію тисячоліття», як всесвіт-
ню клятву самим собі «звільнити наших співбратів —
мужчин, жінок і дітей — від принизливих і нелюдських
умов крайньої бідності». У декларації міститься благо-
родна і смілива програма, що ґрунтується на колектив-
ній відданості загальним правам людини та соціальної
справедливості.
2005 року було прийнято рішення, як це робилося
в СРСР, підбити підсумки першої п’ятирічки боротьби із
глобальною бідністю у «Декларації тисячоліття».
Висновок ООН звучить так: «Показники прогресу ви-
кликають розпач. Більшість країн відхилилися від курсу
реалізації більшості положень «Декларації тисячоліття».
У деяких важливих галузях розвиток людини нестабіль-
ний, а існуюча значна нерівність поглиблюється. Можна
користуватися дипломатичними формулюваннями і чем-
ними термінами для того, щоб охарактеризувати відста-
52
вання... від цілей, накреслених у «Декларації тисячоліття».
Однак не можна допустити, щоб фразеологія маскувала
просту істину: обіцянка, дана біднякам світу, не викону-
ється».
Нічого нового під сонцем — багаті кинули бідних.
Один чи півтора мільярда — інші п’ять з  половиною?
Показали їм, тим, що на дні, ті, що зверху, комбінацію із
трьох пальців, добре відому за українським фольклором
як дуля.
Від 2005 року, на превеликий жаль, нічого не зміни-
лося. Нині, 2012 року (як і  2020-го), навпаки, товстосуми
ллють крокодилячі сльози — криза.
Вже давно шість мільярдів мали  б повстати проти
одного. Це катастрофічна диспропорція імущих і  неі-
мущих. Ситих і  голодних. Першосортних і  останньо-
сортних.
Італійський статист Корадо Джіні, незважаючи на
скромність своєї професії, вивів один із найуживаніших
параметрів сучасного, поляризованого людства, який так
і називається — Коефіцієнт Джіні. Йдеться про матема-
тичне вимірювання головного у людських стосунках —
про математичну формулу Справедливості.
0 — це ідеальна рівність, а 1 — це ідеальна нерівність.
Найбільш справедливими на планеті державами
є Норвегія і Швеція із коефіцієнтом Джіні — 0,25.
США — це 0,38, а золотий мільярд загалом — 0,28.
Середній показник по людству — 0,63.
Наш великий Кобзар, хоча і не був ніколи за кордоном,
відчув, що наруга багатих над бідними, проти якої він під-
няв свій могутній голос, стане глобальною хворобою люд-
ства, від котрої воно якщо не згине, то втратить моральне
право на існування.
53
 Олігархічний канібалізм,
або
Масна пика глобального егоїзму

Поки в аналітичних центрах ООН волання в пустелі

закликає до створення нової моделі, у реальному житті,
як наслідок політичної безвідповідальності й короткозо-
рості, котру поіменуємо таким визначенням, як глобаль-
ний егоїзм, витворюється модель, при найменуванні якої
найперше напрошується такий фантом, як Апокаліпсис,
уже не у біблійних, а в реальних обрисах.
Зміну парадигми планетарного розвитку на грані ти-
сячоліть можна визначити таким чином: замість біполяр-
ного ідеологічного балансу по лінії Захід-Схід прийшов
біполярний соціальний дисбаланс по лінії Північ-Південь.
Окреслимо полюси цієї новітньої біполярності на
час прийняття «Декларації тисячоліття» тобто станом на
2000 рік — на старті нового тисячоліття.

10 найбагатших і 10 найбідніших країн світу

(ВВП на душу населення у доларах США
за паритетом споживчої здатності)
США 34 142 Малі 797
Норвегія 29 918 Замбія 780
Ірландія 29 866 Конго 765
Ісландія 29 581 Гвінея Бісау 755
Швейцарія 28 769 Нігер 746
Канада 27 8840 Ефіопія 668
Данія 27 627 Малаві 615
Бельгія 27 178 Бурунді 591
Австрія 26 765 Танзанія 523
Японія 26 755 Сьєрра-Леоне 490

Коли до порівняння подаються п’яти- і  тризначні

цифри, то мова йде про різницю між ними мало не в сот-
54
ню разів. Наразі співвідношення першої й  останньої
цифри — рівно у  70 разів. Вжиття у  назві нашумілого
документа «Декларація тисячоліття» цифри з  означен-
ням міленіуму належить сприймати у  тому розумінні,
що аутсайдерам із другої графи належало б наздогнати
лідерів із першої протягом навіть не віків, а справді ти-
сячоліття.
Доречнішим буде на полюси садовити навіть не держа-
ви, а самих громадян-сучасників, які неначе в однаковій
мірі належать до роду людського і мають спільні родові та
видові ознаки у контексті живої природи. Але вже реаль-
ний майновий ценз ставить питання не тільки про різне
соціальне походження та соціальну приналежність, а про
родову відмінність.
У світі нині така відмінність між людьми за майно-
вим цензом, що двох однакових істот із однаковою парою
верхніх та нижніх кінцівок та іншими спільними родо-
вими ознаками важко в однаковій мірі назвати людьми.
Ще ніколи від кроманьйонців до майже нинішніх кіборгів
протягом десятків тисячоліть еволюції не було такої різ-
ниці у матеріальних умовах існування між різними пред-
ставниками роду «homo sapiens».
200 таких «homo» і  не дуже «sapiens» найбагатших
у світі протягом навіть не п’яти років, про які говорять
аналітики ООН, а протягом чотирьох літ подвоїли своє
майно і у сукупності подолали трильйонний рубіж.
А щодо мідяків у кишені, то ці дві сотні володіють 41%
світових активів. Додайте сюди ще оборот активів тіньо-
вої економіки, світової мафії чи Чорного інтернаціоналу,
які сягають близько 9 трильйонів доларів — 20% світової
економіки або показник десь посередині між ВВП першої
і другої світової потуги — США і Китаю.
55
 Зрештою, коли зайшла мова не лише про економі-
ку, а про активи, то варто пам’ятати, що світова торгів-
ля грішми (валютою) дорівнює, напевно, найбільшій
сумі, яка взагалі вживається у глобальній статистиці, —
400 трильйонів доларів. Це у 80 разів більше, ніж торгівля
товарами (років тридцять це співвідношення було теж на
користь лихварства, але як 1:2). Враховувати ці фантас-
тичні вимірники у проблемі соціальної нерівності на пла-
неті треба, бо «чорними» справами займаються якраз не
бідні, а найбагатші із багатих.
Активи лише трьох із мільярдерів дорівнюють сумі ва-
лового національного продукту практично всіх слабо роз-
винених країн, у яких 600 мільйонів населення. Співвід-
ношення диспаритету полюсів у новій системі координат
нової біполярності — 3:600 000 000.
Доходи найбагатшого одного відсотка людей дорівню-
ють доходам 57 відсотків найбіднішого люду на планеті.
Переведіть ці відсотки у душі населення й отримаєте ще
один апокаліптичний диспаритет.
Бо час, коли головними планетарними гравцями були
ті самі держави, відходить у минуле. Настав, причому мит-
тєво, час, коли тими самими гравцями — ворогуючими
між собою арміями — є інші, куди більші, не інакше, як
мільярдні згромадження.
Що там за пігмеї, всілякі там держави і нації в порів-
нянні із цим воістину глобальним єством, із одиниць яко-
го й складається сучасне людство. Ім’я цього головного
глобального актора, який підноситься як над окремо взя-
тими одиницями історичного дійства — державами, так
і над різнорідними — ідеологічними, військовими, еконо-
мічними — згромадженнями цих держав, — цивілізація.
Якщо мілітарний, збройно силовий варіант загибелі
людства і відбудеться, то це вже не буде чергова така ми-
56
шача метушня, як війна, навіть поіменована світовою. То
буде куди серйозніше всепланетарне зіткнення. То ще дер-
жави чи їхні союзи можна сяк-так помирити, а після зітк-
нення цивілізацій шансів вижити не буде.

Бичі Божі,
або
Збірна команда світу виходить на Олімп

Як відомо, повз Росію пройшли дві галактичні хвилі

еволюційного злету людства — епоха Відродження і епоха
Просвітительства, коли відбувався вибух відкритих люд-
ськими умами смислів. Саме тоді сам термін «цивілізація»
у світовий науці ввів мудрий француз, маркіз де В. Р. Міра-
бо у своєму знаменитому трактаті «Друг законів». Маркіз
дає таку дефініцію: «Пом’якшення удач, ввічливість, чем-
ність і знання, що поширюються для того, щоб зберігати
правила пристойності і щоб ці правила відігравали роль
законів співжиття».
Правила, які відіграють роль законів, — от що лежить
в основі цивілізацій і відрізняє їх одну від іншої. Врахуван-
ня і повага цих правил означає діалог цивілізацій, ігнору-
вання та неповага невблаганно приводить до зіткнення ци-
вілізацій. Від часів маркіза де Мірабо і до Осами бен Ладена.
Всередині минулого століття у  США вийшло фун-
даментальне культурологічне дослідження, яке містило
164  визначення терміна «культура». Як свідчить бодай
побіжний аналіз цього зведення дефініцій, термін «куль-
тура» практично збігається з  терміном «цивілізація»,
оскільки, як влучно зауважив О. Шпенглер, «цивілізація
є неминуча доля культури».
57
 Цивілістика, а так уже називає себе спеціалізований
пласт науки, подає кілька десятків дефініцій від акцен-
тування на тому, що це «культурна спільність людей, що
володіють певним соціальним генотипом, яка освоїла ве-
ликий, досить замкнутий світовий простір і яка з огляду
на це отримала вагоме місце у світовому розкладі» і до
«способу звершення історичного буття».
Щоправда, сильно сказано — спосіб звершення пере-
бування на Землі. Дуже різний цей спосіб у нас, європей-
ців, у арабів чи тих же китайців.
А що визначає спосіб життя на планеті Земля? Від
чого залежить те, що ми робимо? Від того, як ми думаємо
й у що ми віримо. Те, що у руках, залежить від того, що
у голові та в серці.
У найширшому розумінні питання цивілізацій —
це питання цінностей, які цементують фрагментовані
мегасоціосистеми людства і  які водночас відрізняють,
розмежо­вують та ідентифікують ці системи.
Людство — збірна команда цивілізацій, у якій кожен гра-
вець грає за своїми правилами, — банкоматом цінностей.
У цьому не тільки унікальність земного соціуму, а неймовір-
на складність для гармонійного співіснування нинішнього
семимільярдного людства. Збірність цивілізацій на єдиному
глобальному полі. Планетарна альтернатива полягає у тому,
чи ця гра означатиме діалог як спосіб співіснування, співви-
живання та взаємозбагачення, чи означатиме зіткнення як
спосіб взаємознищення. Діалог чи зіткнення, мир чи війна,
життя чи кончина людства. Ще ніколи масштаб ймовірного
планетарного конфлікту не виводив на такий апокаліптич-
ний рівень глобальний вибір, як конфлікт цивілізаційний.
Зі списку дослідників-цивілістів, які конструюють
цивілізаційну парадигму не з історичного, а з реально-
58
го матеріалу, варто вичленити гарвардського професора,
патріарха американської політологічної школи Самуеля
Гантінгтона.
Коли закрилася завіса біполярної епохи і завершилася
третя світова «холодна« війна, С. Гантінгтон подав прак-
тично останній варіант із названих дослідників минуло-
го та сучасного. І річ не тільки у «першій свіжості» його
концепції, коли зупинимося на його варіанті як найбільш
адекватному сучасному і майбутньому світові.
За Гантінгтоном вісім цивілізаційних глобальних грав-
ців мають такий вигляд: західно-християнська, латино­
американська, африканська, ісламська, сінська (китай-
ська), індуська, православна, японська цивілізації.
Після перемоги ідеології лібералізму над ідеологією
комунізму, в результаті чого впала світова система кому-
нізму, розвалився Радянський Союз, США стала єдиною
наддержавою, кардинально змінився особовий склад люд-
ства, оскільки на арену замість військово-політичних сис-
тем, заснованих на ідеології, вийшли засновані на культурі
та релігії цивілізаційні системи.
Як випливає із різного роду класифікацій, про що вже
згадувалося, цивілізації у  контексті тисячоліть — вели-
чина змінна, і  все  ж таки їхній вегетативний період —
найтриваліший з усіх інших гравців історичного дійства.
Держави, як і нації, міряють тривалість свого життя
століттями, лише роки та десятиліття відводить історія
блокам держав. Натомість тривалість цивілізацій вимі-
рюється тисячоліттями, і вони по праву можуть вважати-
ся найстійкішими серед усіх інших різновидів людських
спільнот.
На відміну теорії ендизму Френсіса Фукуями про ста-
більність пост-біполярного світу на основі повсюдного
59
примату ліберальної, західної моделі, Гантінгтон висунув
теорію протистояння у своїй знаменитій праці «Зіткнен-
ня цивілізацій».
Квінтесенція цієї теорії полягає в тому, що на відміну
від ХХ століття, яке було увінчане ідеологічними війна-
ми, ХХІ століття відкриває епоху війн культур і релігій:
«У світі після холодної війни найважливіші відмінності
між народами — не ідеологічні, політичні чи економічні,
а культурні та ціннісні».
Сучасники нового тисячоліття ідентифікуватимуть
себе не так з приналежністю до націй, держав чи рас, а до
ширшого, об’ємнішого, глобального гравця — цивіліза-
ції. На відміну від традиційних державно-національних
гравців, зібраних під дахом Організації Об’єднаних Націй,
цивілізації формувалися протягом століть і є «більш фун-
даментальними, ніж відмінності між політичними ідео­
логіями та політичними режимами. Релігія як найсиль-
ніший субстрат цивілізації розділяє людей і формує їхню
ідентичність значно сильніше, ніж етнічна чи державна
приналежність».
Смисл цього твердження полягає в тому, що людина
може бути напівфранцузом чи напіварабом і навіть гро-
мадянином двох країн, але практично неможливо бути
напівмусульманином, напівюдеєм чи напівхристиянином.
Виокремивши на основі принципу цивілізаційної іден-
тичності особовий склад наявних нині на планеті восьми
цивілізацій, дослідник стверджує, що їхнє зіткнення ста-
новитиме смисл майбутніх глобальних конфліктів і по-
трясінь, оскільки ймовірні світові війни будуть нічим ін-
шим, як війнами цивілізацій, і «найзначніші конфлікти
майбутнього розгорнуться вздовж ліній розлому між ци-
вілізаціями».
60
 Лініями майбутніх війн будуть не так державні кор-
дони чи традиційні лінії розподілу геополітичного впли-
ву, як межі між цивілізаціями. Ці межі можуть збігатись
із державними кордонами, але можуть розривати навпіл
території існуючих держав.
Теорія Гантінгтона знайшла більш ніж переконливе
підтвердження нападом на США 11 вересня 2002 року, яке
президентом Дж. Бушем було названо так само, як і книга
Гантінгтона, — «зіткненням цивілізацій».

Однопроцентна настоянка
московської трутизни

О. Панарін, створюючи теорію завоювання світу

Московією, послуговується класифікацією та методоло-
гією Гантінгтона і нічтоже сумняшеся новітній москов-
ський імперіалізм іменує «православною цивілізацією»,
якій позаземними силами, у що повірив «пророк» Путін,
накреслено спасати людство.
Похід за «спасіння» розпочинається з окупації Украї-
ни, яка зробила спробу повернутись у свою материнську,
європейсько-християнську цивілізацію. От чому окупаці-
йна московсько-фашистська навала називається — «Ро-
сійська православна армія», назву якої загарбники виві-
сили у перший же день інвазії на фронтоні захопленого
ним приміщення донецького управління СБУ.
Повертаючись до Гантінгтона, потребує акцентації
його принцип вичленування цивілізації зі складу людства
саме за релігійною ідентичністю. В основі всіх його циві-
лізаційних згромаджень — віросповідання. Наймасовіші
на планеті. Тому цивілізації — конфуціанська (конфуці-
61
анство як релігія у Китаю), індуїстська (буддизм), мусуль-
манська (іслам). І тільки християнство подається у розко-
лотому вигляді. Власне, західна християнська цивілізація,
до речі, наймогутніша на планеті, й окремо одна із конфе-
сій християнства — православ’я, яке піднімається у ранг
цивілізації вже не Панаріним, а Гантінгтоном. Не підня-
лася рука у гарвардського професора прирахувати те, що
у Москві, до християнства.
Кількісна кондиція релігій-цивілізацій має такий ви-
гляд, що глобальні цивілізаційні гравці — це мільярдні
згромадження. Християнство — два з половиною мільяр-
ди, іслам — трохи більше півтора мільярда, конфуціан-
ство — півтора мільярда, індуїзм і буддизм у сумі — пів-
тора мільярда.
Москва, розв’язавши війну проти України, а відтак —
проти Константинопольського вселенського патріархату,
мала на меті стати на чолі всього світового православ’я,
яке налічує у  світовому масштабі 278 мільйонів. Тому
в цивілізаційній таблиці Гантінгтон, якого вже немає се-
ред нас, православну цивілізацію просто поіменував би
московською, якщо взагалі такому еволюційно-історично-
му витвору можна називатися цивілізацією. Тому йдеться
про кількість населення Росії, а саме про 150 мільйонів.
Але і тут ще ця цифра неточна, бо майже половина на-
селення Росії — це мусульмани. Тому з великою натяжкою
«Православна цивілізація», яку вивів зі своєї пробірки
московського неомесіанства О. Панарін і якою запудрив
мізки пітерським чекістам, налічує 70 мільйонів.
Тому все, що далі буде подано автором для ознайомлен-
ня з месіанством сучасної Росії за підручником Панаріна на
столі Путіна «Православна цивілізація у глобальному світі»
зводиться до того, як 70 мільйонів буде «спасати» 7 мільярдів.
62
 70 мільйонів — то один відсоток від 7 мільярдів. 1:100.
Така пропорція.
Важка така от «шапка Мономаха» на мініатюрній, од-
нопроцентній голові кремлівського «спасителя».

Гординя Мефістофеля,
або
Мішень на враження — золотий мільярд

Теорема Панаріна-Путіна щонайперше має дати від-

повідь на питання — від кого судилося визволяти Москві
нещасне сучасне людство? Неважко здогадатись: «Якби
сьогодні організувати плебісцит серед народів про іден-
тифікацію блудниці апокаліпсису, більшість би пізнала
сучасну Америку».
Взагалі-то не сама лише Америка, тобто Вашингтон-
ський обком, підлягає нападу православних «хрестонос-
ців» на чолі з Гундяєвим, а весь цей хвалений мільярд на
вершині глобальної піраміди: «Епіцентром глобального
повстання проти Заходу й золотого мільярда стане право-
славний регіон... Потрібна відповідь на нинішню америка-
но-центристську фазу розвитку. Треба реабілітувати мар-
гіналів сучасної глобалізації, приречених на пасивність
і  мовчання, на роль об’єктів чужої світобудівної волі».
Як і належиться самопроголошеним місіонерам, мос-
ковські новоявлені жерці шукають у минулому містич-
но-історичні аналоги, в порівнянні з якими можна було б
легше прийти до самоусвідомлення. Панарін не пише
прямо, що сучасна Москва — не що інше, як варвари, які
вже один раз зруйнували цивілізаційні бастіони христи-
янської Європи, але його аргументація свідчить саме про
63
таке відчуття самих себе: «Роль імперського Риму взяли
на себе США, а на долю постарілої й ослабленої Європи
прийшлась роль грецької внутрішньої культури».
От кого будуть громити північні варвари — Рим із
цент­ром у Вашингтоні сукупно із «постарілою і ослабле-
ною Європою».
Далі закономірним є встановлення провини того кля-
того християнського заходу, з  яким має розправитися
«православно-чекістська цивілізація» зі всією войовни-
чою рішучістю.
Відповідь оформляється у науковий силогізм, вишука-
ності якого позаздрив би сам автор «Матеріалізму та ем-
піріокритицизму: «Сповідуючи ідеологію нової обраності
(концепцію «золотого мільярда», який приватизував пер-
спективу постіндустріального суспільства перед більшістю,
шлях якому туди закритий), захід тим самим провокує сепа-
ратистські стратегії порятунку в інших частинах планети».
Теоретики знищення клятого католицького Заходу
просто захлинаються власною піною ненависті, яку самі
й ідентифікують знову ж таки із візійною милозвучністю.
Послухаймо, як звучить ця пісня в октавах московської
душі: «Можна служити злу по дурості (по невежеству),
а можна свідомо, із мефістофельською гординею».
І тоді у єстві великороса вибухає «руйнівний ентузі-
азм, який пробуджує бісів».
Які блискучі самохарактеристики орди «місіонерів», що
прямують до берегів Потомаку із окупованих донецьких
степів — мефістофельська гординя, руйнівний ентузіазм,
пробудження бісів. Панарін виводив ці формули у книзі,
виданій ще на початку століття, а всі ці риси характеру
істинного московського антихриста виявились 2014-го,
коли кирзак окупанта ступив на святу землю України.
64
 «Сталінський імпульс православ’я»

Війна московського православ’я проти католицько-про-

тестантського Заходу мусить мати коріння генези не тільки
у перипетіях із падінням античного Риму від варварів, із
якими себе порівнюють сучасні мокселі, й у власній істо-
рії. І сучасну «православну цивілізацію» її творці садять на
московське коріння, з кого вона виростає: «Росію за Ста-
ліна надихала велика християнська ідея союзу зі слабкими
та гнаними проти сильних і нахабних». Якого б ідеологіч-
ного, «науково-комуністичного оформлення не набува-
ла ця ідея, якраз у ній закладено православний імпульс».
Сталінський імпульс православ’я. Як тут не погодити-
ся: хрещеним батьком православного месії Путіна є Ста-
лін. А хто інакший? Ну, може, ще такий «апостол», як Дзер-
жинський.
У Біблії невипадково така наполеглива увага приділяєть-
ся питанню походження. Чого вартий лише Ветхий Завіт із
його переліком поколінь і колін. І якщо чекістському право-
слав’ю просто нікуди дітися від походження від Сталіна та
Дзержинського, то як цей родовід підв’язати до походження
від Ісуса Христа як творця християнства, частиною якого
є православ’я? Як зліпити Христа із горбатого антихриста?
А виявляється — все дуже просто. Якщо Ісус був за
бідних проти багатих, то його найлютіший ворог Ленін
був — за те саме. Тому між ленінськими дзержинцями
і православними чекістами — знак рівності, алілуя.
Чому із підполковника КГБ не можна зліпити православ-
ного пророка? Цілком можна. І не просто пророка, а спаси-
теля, який поруч із Ісусом якщо не перший, то й не другий.
Чому Луб’янка є спадкоємцем, прости Господи, Ісуса, а не,
скажімо, Ватикан чи там Вашингтон із Парижем? А тому, що
65
«протестантизм, і католицизм не вибачили людині того, що
вибачив Ісус, — слабкості. Йдеться про співчуття до тих,
яким золотий мільярд відмовив у всіх людських правах».
Як західна цивілізація може бути християнською, коли
вона є багатою? Ми, московські православні, є справжні-
ми, як кажуть їхні попи темним бабусям, канонічними,
бо ми є бідні.
А тепер — формула сучасного православного чекіз-
му-імперіалізму, який кидає виклик Євроатлантиці, що
мусить упасти, як стародавній Рим перед православни-
ми варварами: «Православ’я (московська версія) є релігія
співчуття до слабких — і як така вона є повстанням проти
духу нової сегрегації, нового расизму, який несподівано
заволодів передовим людством... Цьому виродженню де-
мократії свободи у старому пануючому та навіть расист-
ському дусі спроможна протистояти нова демократія рів-
ності, одухотворена та облагороджена духом православ’я.
Говорячи про православну цивілізацію, ми маємо на
увазі історичний проект, покликаний, згідно з вимученим
замовленням більшості людства — підготувати заміну ни-
нішньої паразитарної цивілізації».

Православні усіх країн, єднайтеся,

або
Чи стане Далай-Лама заступником Гундяєва

Отже, йдеться про замовлення більшості людства на

заміну нинішньої цивілізації. Йдеться про те, що стопро-
центне за релігійно-цивілізаційним виміром людство ро-
бить замовлення одному проценту московських право-
славних реформістів земних порядків.
66
 Але головна заковика навіть не у кількісній однопро-
центній потузі, а в якісній її есенції. Ну добре, змальова-
ним німецьким бібліотекарем Марксом привидом москов-
ські марксисти морочили голову царством комунізму по
всьому світу. Атеїзм — штука універсальна, і на комуніс-
тичну ідею велися що червоні загони конфуціанського Ки-
таю, що мусульманської Сирії, що африканського Конго
чи католицького Нікарагуа.
А як тут бути, коли замість комунізму Москва піде за-
войовувати світ православ’ям? Як за православ’ям підуть
індуси, буддисти, мусульмани і просто китайські конфу-
цисти чи американські синтоїсти? Як піде 99 % за одним?
Тут мало сказати «пролетарі усіх країн, єднайтеся». Бо
коли Кремль кине клич в Афганістані чи Пакистані, Іраку
чи Ірані «Православні усіх країн, єднайтеся», вони отри-
мають від мільярдного ісламу таку відповідь, що Москва
справді сльозам не повірить.
Те, що за московським православ’ям повалить мільяр-
дами людство, — просто шизоїдна маячня. Але теоретик
Панарін не втомлюється у пошуку аргументації: «Зі всіх
інших цивілізацій православ’я відрізняється тим, що воно
як не можливо більше тяжіє до загального, до ідеалу все-
людськості.
Ми, православні, ближчі до тих, котрі слабші, до сві-
тових ізгоїв і невдах, ніж до сильних і процвітаючих. Ми
справді готові повернути Богу щасливий квиток у запо-
вітне царство, якщо він куплений ціною сльози невинної
дитини, — тут Достоєвський знав, що говорив.
Новому глобальному порядку Росія заважає не тільки
як особлива державна і геополітична величина, але і як
тип культури, що рішуче не вписується у нову систему
глобального природного відбору.
67
 ...Ті, яким відмовлено місце у попередньому просторі,
знайдуть себе у новому часі та будуть нагороджені стори-
цею — от кредо Православ’я і його метаісторична інтуї-
ція. Чутливість до біди ближнього, творча чутливість до
нового та історична чутливість до інакше можливого збі-
гається, за якимись вищими законами, що відкриваються
православною інтуїцією».
Як вам видається, читачу, коли таке «святе» письмо із
Луб’янки ляже на стіл короля Саудівської Аравії, який за
сумісництвом є хранителем Мекки і Медини? За стратегією
Панаріна і Путіна монарх саудів має негайно перехрести-
тись із мусульманина на православного? Саме московсько-
го та виключно канонічного? Відповідь буде такою, в порів-
нянні з якою напад тих самих саудів і не тільки на Всесвітній
торговий центр 11 вересня 2001 року видасться квіточками.
А як має вчинити Далай-лама, втрапивши у щупальця
православного московського спрута? Йому не залишаєть-
ся нічого іншого, як погодитися на посаду заступника от-
рока Гундяєва. На рівні із дяком Малофеєвим.

Аскеза луб’янських гобсеків,

або
Ватикан мусить упасти!

Однак теперішню Москву все ж не покидає нав’язлива

маячня повести все людство проти католицького Заходу
з одної лише причини — ненависті до нього всіх, хто до
нього не належить. Головне — роздмухати цю ненависть
до вселенського божевілля. «Мы назло усем буржуям миро-
вой пожар раздуем» — як тут не взяти на озброєння уроки
минулого, коли таки роздули і спалили у печі тої пожежі
щонайменше 100 мільйонів життів.
68
 Із Заходом треба розправитися не тільки тому, що він
багатий, а тому, що він хоче тримати у лабетах бідності
інших. West and rest. Той другий не тільки приречений на
поразку, а його позбавлено права навіть думати про зміну
статус-кво: «Панівний новоліберальний дух епохи ствер-
джує, що у бідних, непристосованих і неприкаяних нема
алібі — вони заслужили те, що мають чи не мають... Но-
вий природний відбір лібералів глобалізму загрожує но-
вою бестіалізацією людства. Якщо їх селективна робота
з вибракування «непристосованих» справді увінчається
успіхом, людство чекає такий провал, якого воно ще не
бачило за усю історію земної історії».
Не більше і не менше — повний провал усього того, що
задумав тут на планеті Земля Всевишній. І хто може і му-
сить урятувати ситуацію? Як там пророкував святець Ігна-
тій Брянчанінов? Генії з геніїв. Антихрист. Єпископ РПЦ
таким вважав російський народ. Так було недавно на чолі
з «генієм» Леніним, тепер от на чолі з «генієм» Путіним.
Панарін то переосмислює, як уже зазначено вище, Дос­
тоєвського із його бісознавством, то тепер от поглиблює
антихристознавство Брянчанінова.
«Головне запитання ХХІ століття — кому належить ви-
конати роль Єрусалиму — носія місії духовного оновлення
і просвітительства?» — запитує ясновидець-професор із
Ленінських гір МДУ імені Ломоносова.
І справді — кому? А нема кому більше — московське
«православ’я залишилось єдиним носієм принципу бла-
женства нужденних духом.
Мова йде про глобальний проект Православ’я — як
проект повернення до нової аскези.
Мова йде про державу, яка несе всесвітньо-історичну
естафету Божественного послання та завдання людству —
69
перетворити грішну землю на царство Боже. Місія Росії
як вмістилища невидимого царства російського, що несе
факел уночі».
Варто перекласти цей божественний гнозис на грішну
бувальщину, що за вікном: пітерські чекісти як носії нової
ескези (із їхніми чотирма трильйонами вкрадених у Росії
доларів), Луб’янка як вмістилище царства, що несе факел
уночі кривавими донецькими степами.

Ідентифікація біса

Вселенська місія Московії, як «православної цивіліза-

ції» в авангарді людства у війні з католиками, що пото-
пають у розкоші, потребує теоретичної розробки місій-
ності вже у контексті самого православного середовища.
Бо ж православні українці чи греки, румуни чи болгари
аж ніяк не сповнені бісівським пориванням іти війною на
Захід. Тобто воювати із НАТО, членами якого вони, зде-
більшого, є або хочуть стати, як Україна чи Грузія. Тому
Панарін не може не розробити стратагему про виключно
московське православ’я, яке не варто плутати зі всіляким
іншим.
«Наша ідентичність визначилась у XV столітті у формі
народу — захисника православного ідеалу, який більше
нікому охороняти. Мова йде, таким чином, про прив’яза-
ність до священного ідеалу» — встановлюється дата на-
родження московського народу.
Півтори тисячі літ після Воскресіння послідовники
Ісуса спочатку триста літ гинули у катакомбах, а відтак ви-
творювали європейську християнську цивілізацію — най-
успішнішу на планеті. Але тільки всередині другого тися-
чоліття появилася «прив’язаність до священного ідеалу».
70
 «Прив’язував» його Іван Грозний, який наказав кіле-
ру Малюті Скуратову в ім’я новоявленого ідеалу відтяти
голову митрополиту Пилипу і вирубати, як капусту, всю
його родину. Процес набуття ідентичності перейшов та-
кож на інтернаціональний рівень місійності. Йдеться про
запроторення чистокровним чингізом Годуновим до крем-
лівської буцегарні Константинопольського патріарха Єре-
мії, котрий не міг піти на такий гріх проти Бога, як надан-
ня московсько-ординській церкві патріархії. У цьому ж
списку національної метрики й ув’язнення київського ми-
трополита і кардинала Ісидора за його справді вселенську
роль на Флорентійському Соборі, на якому витворювався
епохальний акт поєднання західної і східної церков Ісуса.
Мудрі народи воліють такі темні сторінки свого блу-
кання у пітьмі в минулому забувати, як це роблять нині,
приміром, німці з Гітлером. А тут із точністю до навпа-
ки — злет мракобісся кваліфікується, як започаткуван-
ня ідентичності. Хоча, треба віддати належне, саме таке
теоретичне узагальнення є коректним, оскільки йдеться
саме про той випадок в історії народу, ідентичність якого
справді дорівнює мракобіссю.

Чому із Києва третього Риму не вийшло?

Так хотілося на сторінках «євангелія» від Панаріна

не зустріти назви мого рідного міста, у якому я цю мить
виводжу рядки своєї книги. Втішив начебто час самоза-
початкування того, що величається нині на московських
кафед­рах «православною цивілізацією». Вони зародились,
як вони самі собі приписали, як «об’єднання етносу в єди-
ному сакральному просторі» у XV столітті.
71
 Невже це той рідкісний випадок прозріння, коли вони
не пхаються до нас? До нашого родоводу ще вглиб три-
пільських тисячоліть до Христа чи у дев’яте століття, коли
сталася наша злука з Христом.
Якби то: «У московській душі досі зберігається носталь-
гія по Києву». Навіть по вуха заангажований науковець, який
творить замовну ідеологію в обгортці псевдонауки, може
попросту забутись і видати-таки об’єктивну сентенцію, яка
саме цією об’єктивністю ріже те саме вухо: «У якихось сво-
їх інфантильно-підсвідомих глибинах вона, душа (москов-
ська чи те, що замість неї), дотепер не спроможна змиритись
із тою переміною місцерозвитку, із суворістю московсько-
го періоду, що так контрастує із золотою юністю Києва».
А треба таки змиритися, бо юність ця, справді золота,
була таки не ваша.
Але спробуй — змиритися. Це тільки Гундяєв розка-
зує про спільну «Дніпрову купіль», бо коли ми приймали
цю купіль, предки Гундяєва ще перебували на стадії ди-
ких племен-людоїдів у мокшанських землянках, у яких їх
знайшов київський княжич Юрій.
Панарін усе-таки не пробує себе ганьбити доказами,
що у Дніпрі під час хрещення королем Володимиром у Ки-
єві були москвичі. Однак він так просто не може дати спо-
кій моєму місту і запитально завертає свій «науковий»
пошук: «Чому із Києва третього Риму не вийшло?».
У цьому місці — є потреба зупинитися детальніше.
Справді чому — із Києва не вийшов «третій Рим», яким
із часів Івана Грозного іменує себе Москва?
Річ у тому, що Київ завше був у поєднанні з Римом
першим чи другим — із Апостольським Престолом чи
Константинопольським вселенським патріархатом. Тому
обидві сучасні гілки церкви Володимира Великого пере-
72
бувають у духовній злуці з цими двома істинними цен-
трами християнства: Українська Греко-католицька церк­
ва — у  єдності із Римом першим, Православна церква
України — із Римом другим, Константинополем.
Річ у тому, що Київ, на відміну від Москви, завше спо-
відував засадничі клейноди істинного християнства, вста-
новлені самим Ісусом у його надто зримій настанові: Бо-
гові — Богове, а кесарю — кесареве.
Все дуже просто: якщо церква не служить Богові, а ке-
сарю, вона перестає бути церквою Ісуса.
Якому політичному начальнику перебуває нині у під-
порядкуванні Папа Римський чи Вселенський Православ-
ний патріарх? Жодному, як завше впродовж віків.
А коли глава Московської церкви не перебував у під-
порядкуванні політичного начальника? Ніколи не пере-
бував. Хіба у тому випадку, коли глава держави сам був
главою церкви, як цар Петро Наришкін, який у цьому ро-
зумінні підпорядковувався сам собі.
У цьому докорінна різниця Риму першого і другого,
з якими споріднений Київ із 988 року, із Римом третім,
у якому церква має єдину поставу — навколішки перед
державою, що позбавляє її права називатися церквою
християнською.

Т. в. о. Бога — підполковник у відставці,

або
Авгури подвійної моралі

Чи знає про ці канони «євангеліст» Панарін? Є такий

софістський фінт навиворіт — мертва петля, коли мінус
проголошується плюсом. Нащо заперечувати свою ущерб-
73
ність, коли можна проголосити її вершиною досконалості.
Гармонією священства проголошується те, що відрізняє
московську версію християнства від європейської і прямо
анулює її претензії взагалі бути церквою Ісуса.
Як у відомій кінокомедії: «Тот, кто нам мешает, тот
нам поможет» — «Максималізм православної ідеї потре-
бує сильної держави. Мова йде про принцип, прямо про-
тилежний західному християнству з  його автоно­мією
церкви від держави, суспільства від держави. В умовах
відтермінування Божого суду його повноваження мають
бути делеговані державі».
Оскільки у XV, XVIII, XX чи XXI століттях виходить
так, що Божий суд відтермінований, то функції Бога де-
легуються відповідно Івану Грозному, Петру І, Леніну зі
Сталіним і Путіну з Гундяєвим.
Колись Ленін свою криваву банду називав партією но-
вого типу. Тепер же йдеться про новий тип релігії, який
витворився на півночі євроазійського субконтиненту і яко-
му співають осанну московські «авгури подвійної моралі»,
як влучно висловлюється сам про себе і про собі подіб-
них професор Панарін: «Православна ідея витісняється
з місць, де слабка держава. Тому православна церква мі-
грує зі слов’янського півдня на північ — туди, де зароди-
лася нова Московська Русь... Щоб реалізувати християн-
ський принцип служіння слабким, сама влада має бути
і політично сильною, і духовно озброєною вищою ідеєю.
Православна культура формує інші презумпції. Поєднан-
ня Софії з Георгієм Побідоносцем як державної могутно-
сті. В цей час і сама Свята Русь сходить зі сцени у підпілля
і мовчання, а сцену займає держава, яка сльозам не вірить».
Свята Русь київська якраз не сходить, а повертається
на сцену, на якій вона з’явилася в історії світового хри-
74
стиянства у IX столітті. Разом із Унією 1596-го та Томо-
сом 2018-го вона сіяє, як пророкував їй Апостол Андрій,
в ареалі Божої благодаті, в євхаристійній єдності з Римом
першим і другим.
Свята Русь-Україна у священній війні з «православною
цивілізацією» Чингісхана ані сльозам не повірила, ані ор-
динській навалі не скорилась, а пішла в атаку у вирішаль-
ному бою, в якому завдала мокшанському месії найбільшої
в його житті поразки.
Керуючись «новою презумпцією», «православна» орда
мокшанських мракобісів на окупованих українських землях
здійснює те, що їй наврочив апологет «православного» екс-
пансіонізму майже двадцять років тому — «протиставлен-
ня споконвічного архетипу орача, який у поті чола добуває
хліб і облагороджує свою землю, хижацькому кочівнику.
Протиставлення аскетичної жертовності, зв’язаної
з вірністю священному заповіту, безкарній розбещеності
й безвідповідальності, екстремізму тілесного начала, що
втратило своє істинне призначення — служити вмістили-
щем і знаряддям вищих духовних енергій... Тоталітаризм
(як його сучасний виплід — чекізм) інтерпретується у дусі
культурологічного і етнічного расизму — як специфічний
продукт російської ментальності, як продукт російської
культури, як продукт православ’я».
В українських містах і селах могил на меморіальних по-
хованнях у війні з москалями вже більше, ніж у війні з нім-
цями. Цими могилами синів українських матерів і батьків
українських сиріт вистелена дорога до «православного» раю,
який несе людству ядерний антихрист. Як називає його свя-
тець Ігнатій Брянчанінов, «похититель Божия имени» за-
виває зловісними сиренами над бойовищем священної вій-
ни: «Православ’я — єдина сила, яка обіцяє нову інтеграцію
75
переможеного третього Риму чи переможеного у холодній
війні другого світу. Вони хочуть ерозії православ’я як ду-
ховного тримача. Православ’я небезпечне для них як носій
східнохристиянської і  східнослов’янської ідентичності —
запоруки майбутньої реінтеграції переможених у  холод-
ній війні. Людству потрібен новий християнський подвиг».
Ще на зорі християнства у IV столітті Святий Кирило
Єрусалимський, вбачаючи смертельну небезпеку христи-
янству і людству, яку несе єресь, благав: «Коли пізнаєш
ознаки антихристові, не сам один пам’ятай про них, але
усім повідомляй щедро».
Що я й роблю.

Кремль — бункер глобальних лузерів,

або
Иванушка-дурачок — проти Венери Мілоської,
вошивий Федот — проти доктора Фауста

Канонізувавши православ’я замість комунізму як гло-

бальну ідею завоювання світу, яким Москва не марити не
може, попи у погонах та з обрізами в руках переступили
кордон України, тим самим переступивши геополітичні
кордони Ялтинсько-Потсдамської міжнародної системи
світового порядку. Четверта світова війна розпочалася
під лозунгом визволення двох третин бідного людства від
майже третини людства успішного.
Таке воно, людство, із його раковими пухлинами гло-
бального егоїзму та нечуваною майновою поляризацією,
коли три найбагатші екземпляри «homo sapiens» володі-
ють благами 600 000 000 точно таких самих двоногих ство-
рінь, існувати не може.
76
 Деформована людська збірнота справді потребує
кардинальної реконструкції, про що коротко сказано
вище у витягах із моєї фундаментальної праці «Сага про
космологічну долю людства», в якій я на вершинних до-
сягненнях світового Розуму і світової Совісті роблю вис­
новок про плачевні ознаки кінця світу — кінця світу
«homo sapiens» і зародження постлюдства богоподібних
люденів.
План глобального порятунку відомий і, пройшовшись
по монбланах світової науки, я виклав його у своєму до-
слідженні. Але нікому із найдалекоглядніших візіонерів
і на думку спасти не могло таке, що на цю роль може про-
понувати себе Московія, яка у попередньому, ленінському
експерименті ощасливлення людства пролила найбільше
невинної крові у всесвітній історії.
Коли мені було сім років, я щодня носив молоко до
молочарні. І, коли мене запитували по дорозі: «Куди ти
йдеш, хлопчику?», я відповідав зі звичним для мене ще
у дитячому віці гумором: «Наздоганяю Америку». Про це
у селі мені нагадували впродовж усього життя. Як мантра
заклалось у свідомість заклинання хрущовської доби —
догнати і перегнати.
Вони справді хотіли догнати і  навіть вірили, що це
можливо. Вони не заперечували, що капіталізм таки ви-
переджає комунізм, але клялися перед своїм народом і пе-
ред світом, що вони — в погоні, що вони наздоженуть, і,
здається, навіть вірили в це там, у Кремлі.
Недавно на масовому зборищі «Русского мира» Гундяєв
сказав прямо — «Мы не из тех, кто догоняет».
Ми не будемо їх доганяти — ми їх знищимо! От у чому
стратегічна парадигма зміни вектора геополітичної гри
сучасної РФ в порівнянні із СРСР.
77
 Вони, золотий мільярд, далеко попереду, але ми, моксе-
лі, знімаємо питання про те, щоб піднятись із нашого дна
до них, до їхньої вершини. Ми не хочемо бути серед силь-
них і успішних. «Нам туда не надо» — співав їхній кока-
їновий бард.
Замість того ми очолимо світ слабких і неуспішних. РФ
буде світовим лідером, але лідером невдах.
Світ розвинений — не для нас. Не тільки тому, що його
висоти — непосильні для нас. Ми не хочемо туди, нагору.
Наш вибір — бути внизу. Але на своєму дні ми не будемо
сидіти, склавши руки. Ми ставимо собі за мету — стягну-
ти вас звідти, з олімпу.
Світ невдах і лузерів, у якому ми сплели самі собі наші
антропологічні лапті, потребує месії. От він — сидить
у Кремлі. Месія бідних і знедолених.
Навряд чи може розраховувати на успіх ідея — бути
лузером. Мрія програти. Раз і назавжди. І вважати свою
другорядність своєю правотою. Така ідея не запалюватиме
сердець і не кликатиме на подвиг, як це було хоч і з облуд-
ною, але сильною прометеївською енергетикою комуніс-
тичного авангардизму.
Буревісник комуністичної революції та апологет сус-
пільно-морального днища Альоша Пєшков, відомий як
улюбленець Леніна Максим Горький, якого «замочил» Ста-
лін, вивів усе ж звеселяючу формулу про тих, котрі на дні:
«Людина — це звучить гордо!»
Нині він би посилив «богообраність» московського на-
роду: «Лузер — це звучить гордо!»
Горда меншовартість, пихате лузерство — хіба це інно-
вація, яку придумав Панарін із Путіним? Та ні, ця апологе-
тика агресивно-кривавої нужденності — національний іде-
ал, який гніздиться у самій душі московської ідентичності.
78
 От як змальовано цей ідеал одним із першородних
співців цієї душі у романі «Війна і мир», який автор перед
смертю хотів спалити: «Князь П’єр дивився на мужика
коло себе — його, того мужика розкуйовджена чуприна,
що роїлася від вошей, виглядала тепер, мов шапка... П’єр
милувався нею, дивився на босі ноги мужика, на великі
та брудні пальці, й на його обличчі майнула усмішка ра-
дісного захоплення».
Великий європеєць Масарик (особистий друг іще од-
ного великого європейця Грушевського) переживав по-
трясіння від зустрічі зі Львом Толстим: «Толстой бачив
у ницості бруду людську заслугу. Казав, що християнство
є і мусить бути з вошами (verlaust) та що людина, вкрита
вошами, йому миліша від фізично чистої».
Блискучий знавець російської літератури, яка плекала
національні ідеали мокселів, Дмитро Донцов так передає
своє відчуття цієї «літератури»: «Чехову найсимпатичніші
були його невдахи, Гончарову — обломови, Достоєвсько-
му — епілептики, Толстому — иванушки-дурачки, Горь-
кому — вкриті виразками каліки. Месіанство в ім’я лаптя,
самовара та мужицького смороду. Месіанство «нищей бра-
тии» — проти Бетховена, Иванушки-дурачка — проти Ве-
нери Мілоської. Бунт народу-плебея проти народів-патри-
ціїв. Федота — проти Фауста. Філософія заздрісних невдах».
От звідки черпають своє призначення очолити похід
пробитого глобального дна супроти успішних цивілізацій.
А отут приходить на поміч місійному лузерству ще
й православна транскрипція комунізму. Ну як вона може
бути непривабливою, коли «вищий, сакральний смисл
православного царства — бути опорою слабких».
Солідаризуючись із більшістю людства, Москва визнає
не тільки свій програш, а й свою неспроможність на ре-
79
ванш. Вона переповнена переконанням, що такі почут-
тя поділяють із нею більшість людей на планеті: «Справа
у тому, що ми можемо програти і вже програємо ринкове
змагання. Презумпції довір’я сильному, що лежить у за-
хідній моралі успіху, ми вперто протиставляємо презумп-
цію довір’я до слабкого.
Якщо мораль успіху зі всіма її критеріями є настільки
безпомилковою, то як же тоді бути із долею двох третин
людства, які цій моралі й цим критеріям не відповідають?
У цьому смислі православна мораль залишається «ан-
тропоцентричною» на противагу техно- та економоцен-
тризму».
А будь-який центризм потребує периферії. Кожен ве-
дучий потребує тих, яких він веде. А Московія, відколи
вона себе пам’ятає, тобто, як уже було встановлено дату
набуття ідентичності, із XV століття, мусить-таки когось
кудись вести. Месіанство не лікується. Тому «якби ми
могли спасти себе наодинці як особливий вибраний аре-
ал, ми б перестали бути собою. Наше спасіння збігаєть-
ся з законами спасіння світу — значить, не нам від нього
відвертатись і протиставляти себе іншим у дусі парадиг-
ми «конфлікту цивілізацій». Наш конфлікт із сучасністю,
яка приватизована переможцями, — це боротьба за все
людство, яке протистоїть мілітаристській агресії простору
і відкриває горизонти інакше можливого.
Наперекір ліберальному міфу «кінця історії» та прин-
ципу «іншого не дано», ми стверджуємо: історія не закін-
чилась, а інше попереду. Закони православного буття такі,
що ми не можемо відкрити «інше» для самих себе — воно
не приватизується. Тільки відкривши його для інших, ми
маємо шанс придбати його і для себе. Такий парадокс на-
шого месіанства».
80
 Месіанство «православної цивілізації», неначе іншої
планети, що впала на Землю, потребує докорінної, як
пише Панарін, «реконструкції образу Москва — третій
Рим. Ортодоксія Москви — православного царства — ви-
магає бачити у третьому Римі не новий імперський центр
світу, а новий Єрусалим.
Москва має слугувати опорою і  пристановищем не
тільки своїх, рідних, «русских по крови, нищих духом», але
всіх. У цьому її значенні як нового Єрусалиму».
Якщо комусь може видатися, що ідея перейменуван-
ня Москви на Єрусалим, — сон рябої кобили, то не варто
так недооцінювати вивихи поточного московського нео-
місіянства. «Архітектурний символ благословенної юдо-
лі Москви — підмосковна Палестина — Воскресенський
монастир Никона» — то вже не проекція, яку я цитую із
панарінської книги, а архітектурна реалія десь там між
хоромами рубльовських бонз.
«Христос усиновлює не гордих, а стражденних, скор-
ботних і терпеливих» — був би серед нас Спаситель у жи-
вій плоті, йому рішенням Держдуми РФ виділили би палац
десь у Підмосков’ї ті кремлівські казнокради, які мислять
себе його православними апостолами.
Є таке твердження, що ці стражденні рятівники люд-
ства вивезли на Захід із обкраденої ними Росії чотири
трильйони доларів. Нині санкціями за окупацію Укра-
їни їм дорогу до награбованого закрито. Тому вони ма-
ють більше часу пройнятися таїною покликання «Право-
славної цивілізації», яка дала змогу стати їм найбільшими
клептоманами всіх часів і  народів. Ці ситі авгури мра-
кобісся несуть світові псевдопасіонарні плоди такого зна-
йомого московського божевілля: «Таємниця істинного по-
стіндустріалізму — у збереженні архаїчної пасіонарності
81
морально-релігійного типу. Без такого архаїзму сучасність
ризикує скотитися до варварства і навіть дикості. Можли-
во, прекрасний архаїзм православ’я є шансом людства —
однієї з гарантій того, що цивілізований постіндустріалізм
іще може бути врятований».
І насамкінець, «Православний» апофеоз омріяного
і оспіваного Москвою лузерства як клич шести мільярдам
іти війною проти успішного золотого мільярда викликає
по всьому периметру екватора єдину реакцію — крутять
народи та їхні лідери пальцем біля скроні у відповідь мос-
ковським глобо-«емчеесникам».
Справа у  тому, що ті, які відстали від «клятих» ка-
толиків сукупно із протестантами, на відміну від мос-
ковських апологетів жебрацтва, якраз хочуть робити те,
що я робив у дитинстві — хочуть наздогнати Америку!
І  очолювану нею Євроатлантику та примкнуту до неї
Японію!
Не тільки хочуть, а й наздоганяють. Я бачив на власні
очі, що це таке — тисяча хмародерів висотою 80 поверхів
і вище, зведених за двадцять років у Шанхаї. Ще ніколи
жодна країна впродовж такої тривалої кількості років не
показувала такі високі, найвищі у  світі темпи зростан-
ня ВВП, як Китай Ден Сяопіна, який на запитання водія
на світлофорі «Куди їдемо?» відповідав: «Показуй лівий
(комуністичний) поворот і повертай праворуч (до капі-
талізму)».
Китай нині — другий у  світі, а  зовсім недавно був
майже там, де Росія — навіть не входив у першу десят-
ку. Китайці прийняли спеціальну програму Президії ЦК
Компартії Китаю, у якій зобов’язали самі себе вивчити
феномен тої самої «католицько-християнської цивіліза-
ції, щоб виявити — як так вона стала такою успішною.
82
Як і чому? Рішенням партії створюються спеціальні ка-
толицькі міста із набудованими із держбюджету христи-
янськими церквами, у яких ведеться наочний експери-
мент — як працює цей католицький Успіх.
Якби ви сказали китайцеві відмовитися від ідеї бути
успішним, він би вас послав подалі чи культурно б відмо-
вився від такого божевілля.
А амбітні корейці — ті, що подалі від Москви, — пів-
денні? Дивовижно успішна нація. Щоб стати ультра-тех-
нологічною, вона найперше, що зробила, стала нацією
християнською, католицькою.
А феномен південно-східних азійських тигрів! Коло-
сальна історія Успіху. А чому? А тому, що стратегія — не
ворогувати з тими, котрі зверху, а підніматися до них. Не
воювати з тими, котрі попереду, а наздоганяти їх.
На устремлінні стати не гіршими, ніж вони, щасливі
поселенці європейської цивілізації, пояснюється коло-
сальний ривок таких країн, як Південна Африка і  Бра-
зилія, Туреччина і Норвегія, Об’єднані Арабські Емірати
і Катар, Австралія і Кувейт. Спринтери на марафонських
дистанціях із рекордними показниками Успіху.
Водночас із московським месією лузерів на плане-
ті Земля живе апологет Успіху, власник чемпіона Англії
«Манчестер Сіті» Мухамед Мактум. Колись Наполеон ска-
зав, що якби все людство було однією державою, то столи-
цею мав би бути Стамбул (аж ніяк не його рідний Париж).
Якби мене спитати, яке місто мало б бути столицею єдиної
земної держави, у мене відповідь однозначна — Дубай.
Місто архітектора Успіху Мактума, який живе за прин-
ципом — усе, що є найвидатніше у світі, має бути у Дубаї.
Точніше, має бути створене у Дубаї. Місто ХХІІ століття.
Росія шаленіє від того, що пробиває глобальне дно і кличе
83
всі шість мільярдів у лави землекопів, «православних» мо-
гильників земного прогресу, а Дубай його тисячами хма-
родерів пробиває небо, вперше звівши хатинку висотою
один кілометр. Підніміться на шпиль цієї рукотворної «ва-
вилонської», зразка третього тисячоліття, вежі — внизу
літають птахи і літаки.
А сусідній Катар, який своєю столицею Дохою де-
монструє екранізацією найфантастичніших фільмів про
цивілізацію далеко поза горизонтом ХХІ століття. Перше
місце у  світі з  головного показника у  глобальній табли-
ці Успіху — понад 100 тисяч доларів ВВП на душу насе-
лення. Далеко попереду, до речі, того самого золотого
мільярда, а  таких лузерів, як бензоколонка Росія, із та-
кої висоти прогресу під наймодернішим мікроскопом не
розгледіти.
І ці рекордні 100 тисяч — то не нафтогазодолари, хоча
за запасами вуглеводнів ця ультра-динамічна країна —
в числі перших у світі. Але не у дарованих Богом надрах її
багатство. «Katar Fundation» — я був на території установи
із такою скромною назвою. Мало назвати це велетенське
місто у центрі столиці університетом зі спорудами у міль-
йони квадратних метрів. Тут — національний і один зі
світових згустків Глобального Розуму. Вчаться вроджені
таланти, освоюють найпередовіше, що придумали люди,
і відкривають нові Знання. Постмодерна Кузня Успіху, але
інтелектуального, а не газпром-грабіжницького. В порів-
нянні із цією «Фундацією» проривного Розуму МГУ імені
Ломоносова (ще один міф про такого «визначного вче-
ного») — просто парафіяльна школа для малограмотних
мокселів.
Гей, «православні» невдахи й обділені у своїх землян-
ках! То хто там піде за вами у ваш «таёжный угол» лузерів?
84
 Чому китайці полюбили Ісуса,
або
Єрусалим в околицях Шанхая

А до речі. Тепер ви тулитеся до «старшого брата»

в глиб Азії. Треба бачити відеохроніку, як Путін зустрі-
чається з лідером Китаю Сі Цзіньпінем. Як «проворовав-
шийся» парторг колгоспу перед секретарем обкому.
Москва аж скавулить від самої лише спокуси піти єди-
ним фронтом проти християнського Заходу разом із Пекі-
ном. Союз Росії з Китаєм у четвертій світовій війні проти
золотого мільярда — мрія із мрій, «святая святих» «пра-
вославного» антихрестового походу.
Майже так само, як Дубай, я люблю Шанхай, бо у цих
двох містах я отримую відповідь — яким буде людство
років так через 100, коли мене вже не буде у складі цього
людства.
100 хмародерів висотою 80 поверхів і вище за 20 років.
Хто не бачив — спробуйте уявити. Але фронтони цих за­
хмарних китайських веж — це хрестоматія економіки США
та іже з ними тих самих найбагатших, яких має знищити
Москва зі своїм «православ’ям». Представлено всі без винят-
ку назви ТНК — транснаціональних кампаній, серед яких,
як відомо, абсолютна більшість з того берега Атлантики.
Тут вирують американські гроші, які для китайців не пах-
нуть. Бо вони одержимі Успіхом Америки, яку наздоганяють.
Зо два десятки літ Китай був там, де тоді й тепер Росія,
у глибокій ср..., а тепер от — на п’яти наступають. Тепер
Китай — другий у світі. Американські футурологи типу
Фаріда Закарії з його книгою (у мене на столі зараз) «The
Post-American world» пророкують, що до середини століт-
тя Китай обжене США.
85
 Але справа не в економіці, коли йдеться про те, як вони
це роблять. Піднімаючись стрімко до лідера, вони най-
перше поставили перед собою мету — як цей лідер там
опинився, у чому Успіх майже півтисячолітнього доміну-
вання на планеті Західної цивілізації. Як тепер прийнято
казати — як воно працює?
У моєму улюбленому Шанхаї ви якось можете задати
питання корінним товаришам із КПК — як проїхати до...
Єрусалиму? Не буде жодного подиву у відповідь, а буде
конкретна рекомендація — рухайтесь на південь, то кіль-
ка годин їзди.
Англійською місто називається Wenzhou — Вензоу.
Середній за місцевими мірками населений пункт — чо-
тири мільйони населення. Як мій Київ. І спільність — не
лише у величині. Як і Київ, Вензоу — місто християнське.
Щоправда, відмінність у тому, що Київ лише віднедав-
на повертається через православний Константинополь
у лоно Західної цивілізації, а Вензоу — місто католиць-
ко-протестантське. Як середньостатистичне місто західної
Європи чи США або Канади.
А далі ми поступаємося китайським католикам: у Ки-
єві 248 церков, а у Вензоу християнських церков — 1339.
У п’ять разів більше.
Китайці, як і українці, знають, що таке руйнування
храмів. На пам’яті нинішнього покоління була кампанія за
рішенням Мао Дзедуна — «Знесення хрестів». У час Куль-
турної революції церков було тільки 480 — утричі менше,
ніж тепер.
Це феноменальне християнське місто у Китаї — ци-
вілізаційний експеримент, на який крізь пальці дивився
навіть Мао. А його наступники просто леліяли Єрусалим
на батьківщині Конфуція, іменем якого Гантінгтон поіме-
86
нував тутешню півторамільйонну цивілізацію. Щодо ви-
ключно релігійного виміру, то китайці християни щиро ві-
рять в Ісуса Христа, нашого християнського Бога. Я бував
на богослужіннях, коли у храмах — сотні чи тисячі мирян
із азійськими антропологічними обличчями та із бібліями
у руках. Скажу самокритично — у нас не вміють так щиро
і ревно молитися. До речі, сотні мільйонів видань Святого
Письма — із такими тиражами навіть праці Мао чи Дена
не зрівняються.
Але я про інший все-таки вимір — про цивілізацій-
но-державний. Чому ЦК Компартії може не так голосно,
але підтримує китайське християнство, а точніше — ки-
тайський католицизм і протестантство?
Отут, якраз крізь двері не виключно церковні, а пар-
тійно-державні можна знайти відповідь на цю, справді ди-
вину. Річ у тому, що китайці перевіряють на практиці, як
це працює? Чому Захід такий сильний і як він озолотився
цей їхній мільярд? Вони перевіряють у цьому своєму «Єру-
салимі» — як працює протестантська етика Макса Вебера,
що, на їхню думку, став знаряддям Ісуса в ощасливленні
домінуючої над світом Євроатлантики.
Не буду втомлювати цифрами з партійних звітів: у Вен-
зоу носії католицизму та протестантства демонструють
трудові рекорди людської продуктивності й креативнос-
ті не менші, а може, й вищі, ніж у США чи Британії, чим
пишаються китайські католики. Окрім Єрусалима, Вензоу
має ще одну назву — китайський Манчестер.
У мене зараз на робочому столі дві книги московського
професора Олександра Панаріна і гарвардського професо-
ра Ніла Ферґюсона (Niall Ferguson). Автор блискучої пра-
ці «Цивілізація. Захід і решти» («Civilization. The West and
the rest») у жанрі москвича, але без ідеологічної замовної
87
заморочки, теж займається тим, що всі ми разом — від-
чиняє двері у майбутнє.
Серед нас немає колеги з Китайської академії наук, але
Ферґюсон цитує його з їхньої розмови: «Ми намагалися збаг-
нути причину такого колосального піднесення Заходу над
усім світом. Спочатку ми думали — тому, що ви маєте силь-
нішу зброю, ніж ми. Потім ми думали — тому, що ви маєте
кращу політичну систему. Відтак наш пошук був сфокусо-
ваний на вашій економічній системі. Але в останні двадцять
років ми збагнути, що серцем вашої цивілізації є ваша релі-
гія: Християнство. У цьому є відповідь на питання — чому
захід є таким сильним. Християнські моральні цінності у со-
ціальному і культурному житті є основою вашого піднесен-
ня над усіма. Ми не маємо жодного сумніву щодо цього».
Інший пекінський академік Хо Сінпін сформулював так:
«сила Заходу — у християнському розумінні Трансценден-
ту». У розумінні Бога. Християнський Бог дає таку силу.
Зараз у  Китаї західне християнство користується не-
чуваною популярністю. В  особливому тренді Ісус Хри-
стос — серед молоді. А серед смертних — геніальний творець
протестантської етики Макс Вебер, який склав гідну кон-
куренцію власним мислителям Мао Дзедуну і Ден Сяопіну.
До слова варто нагадати, що перший лідер народного Китаю
у ХХ столітті Сун Ятсен — християнин. Я вже не кажу про
лідера католицького Тайваню, генералісимуса Чан Кайші.
А що правлячі комуністи? Десь із 1982 року Прези-
дія ЦК Компартії Китаю ухвалює директивні рішення із
м’якими формулюваннями толерування європейського
християнства. Червоною ниткою під червоним прапором
цієї директивної комуністичної аналітики є смислоформа:
християнство є основним джерелом сили Західного світу
і цей урок ми мусимо взяти на озброєння.
88
 У рішеннях одного з останніх з’їздів Компартії Китаю
сказано: є три складові прогресу — право власності як фун-
дамент, закон як захисник, моральність як основа основ.
І надто вже приваблює моральний капітал християн-
ської цивілізації, яку північні дикуни з Московії кличуть
знищувати.
Неважко помітити, як у китайській пресі роздуми на
теми моралі превалюють над роздумами над економі-
кою, яка у цій країні демонструє, одначе, успіх, нечува-
ний в історії людства. Моральний авторитет, популярний
кінорежисер Чен Цімін пише так: «Найбільш важливим
у розумінні Західної цивілізації є те, що його серцевиною
є християнство». Професор Дзао Ксяо на сторінках пар-
тійного органу ділиться переконанням, що Християнство
(завжди з великої літери) відкриває Китаю нову скарбни-
цю моральних цінностей і новий моральний ідеал.
Президент КНР Ху Дзінтао ініціював 1982 року безпре-
цедентне засідання політбюро (чи президії, як у них нази-
вається найвище керівництво із восьми осіб), на якому роз-
глядалося питання ролі релігії в розвитку комуністичного
Китаю і на якому було зроблено висновок, що саме високо-
моральні люди забезпечили Китаю колосальний економіч-
ний розвиток протягом 25 років і саме вони мають бути го-
ловними будівниками успішного суспільства у майбутньому.
Коли президента КНР і лідера Компартії Китаю Дзян
Дземіна у колі найвищих партійних керівників і перед від-
ходом із поста спитали, яке одне і найголовніше рішення
він би прийняв і яке було б повсюдно підтримано, глава
держави відповів: «Зробити Християнство, яке сповідує
Західна цивілізація, офіційною релігією Китаю».
Насамкінець треба зробити уточнення: християнством
китайці називають те християнство, яким є Західно-Хри-
89
стиянська цивілізація. «Православне» християнство імені
Путіна і Гундяєва вони взагалі, з притаманною їм конфу-
ціанською звичкою називати речі своїми іменами, хрис-
тиянством не вважають.

Айсберг у степах України,

або
Із виписки психіатра: «Владимир ІІІ
і Третя республіка»

«Mein Kampf» від Панаріна, хоч і близький за рівнем

маячні до Гітлера, але все ж із претензіями на академіч-
ну професорську респектабельність. Очевидно, що такий
науковоподібний текст — все ж надто важкий для про-
жовування підполковника, якому відведена роль підмесії.
Напевно, на головний кремлівський стіл клали панарін-
ську теорему все ж у спрощеному викладі, позбавляючи
її дидактичних викрутасів.
Але є інший пророк, із яким не зрівняються всі біблій-
ні віщуни від Єремії до Ісаї. Є  така думка, що означено-
го на обкладинці автора, товариша Юр’єва не існує у при-
роді, а автором цілковитої ахінеї є сам... Путін, який у дусі
луб’янських байкарів-аналітиків надиктував якомусь ду-
че-солов’ю сюжет, як Пушкін Гоголю безсмертну фабулу про
«мертві душі», а вже оформити сон рябої кобили у белетрис-
тичну графоманію — діло техніки для літературного раба.
Владимир Владимирович міг не ховатися за поганялом,
як його попередник Адольф Алоїсович, який, навпаки, пи-
шався авторством свого плану голокосту, і не тільки. Але
у дрезденського завклубом взяла гору кагебешна виучка
сховатися. Про всяк випадок. Усі у Кремлі знають, що йдеть-
90
ся про улюблену книгу президента РФ, на якій він щодня
тримає руку, як на Біблії. Крім того, всі царедворці від Сур-
кова до останньої прибиральниці знають, що мають трима-
ти це «святе письмо» на робочому столі на найвиднішому
місці та знати його напам’ять, як «Отче наш», бо до «от-
че-дуче» може дійти, що означений опричник «не интересу-
ется». Більше того, обов’язковим до прочитання «от корки
до корки» є «пророцтво» для всіх топ-чиновників централь-
них і місцевих органів державної влади, а також для чис-
ленної армії блюдолизів із числа художньої інтелігенції на
чолі з лакеєм усіх часів і народів Никиткой Михалковым.
Настільна книга президента називається «Третя імпе-
рія». І підзаголовок «Росія, яка має бути». Її головний ге-
рой — відповідно третій імператор. Як його звати? А як
інакше — Владимир!
Прийнято якось спроквола ставитися до різного роду
літературщини, що перебуває поза межами утопій та ан-
тиутопій. Але було б так смішно, якби не було так сумно
і так страшно. Нині, коли читати «Mein Kampf», здається,
що це клінічна шизофренія божевільного, але цей боже-
вільний, взявши владу над Європою, угробив у відповід-
ності до цієї, начебто безневинної паперової шизофре-
нії десятки мільйонів людей. Путін розв’язав війну проти
України точно у відповідності до сюжету книги «Третя
республіка», написаної ще 2006 року. «Будівництво тре-
тьої імперії починається з приходу до влади Володими-
ра  II Відновителя (перший, Володимир Юда — Ленін),
який зумів відновити Росію в статусі великої держави та
зібрати руські землі. Саме ж «збирання земель руських»
починається з (sic!) вибуху в Україні. Після організова-
ної США помаранчевої революції Крим, схід і  південь
України, які ніколи не вважали себе частиною західно-
91
європейської цивілізації, повстають проти «західного па-
нування» і звертаються до Росії з проханням увійти до
її складу. Росія, вирішивши допомогти цим територіям,
вводить 2008 року в Східну Україну 80 000 солдатів, назу-
стріч їй рухаються натовські війська. В результаті відбу-
вається поділ України, причому демаркаційна лінія про-
ходить по межах Сумської, Полтавської, Кіровоградської
та Вінницької областей із західної, українсько-натовської
сторони, і  Харківської, Дніпропетровської, Миколаїв-
ської та Одеської областей зі східної, російської сторони.
Далі Росія продовжує збирати в себе «споконвічні ро-
сійські землі», в тому числі Казахстан і Туркменію, посту-
пово об’єднуючи територію Другої імперії (адже «розпад
Другої імперії 1991 року був не волею народів, а результа-
том спецоперації Заходу з опорою на зрадників своєї країни
в самій Другій імперії»), а також території Білорусії, При­
дністров’я, Абхазії й Південної Осетії, а відтак усієї «исто-
рической России». У склад третьої російської імперії Влади-
мир ІІІ без усілякої там федерації включить також на правах
губерній Німеччину, Балкани зі всіма їхніми слов’янами,
Туреччину, Ізраїль, Палестину, Йорданію і багато більше.
З метою створення «реальної рівності всіх народів» Росія
стає державою з населенням понад 200 млн осіб і терито­
рією понад 20 млн км2, «значно більш життєздатною в умо-
вах протистояння з Заходом». За сценарієм далі у відноси-
нах Росії з Заходом настає холодна війна» — так передає
зміст книги «Третя імперія» аспірант Колумбійського уні-
верситету (Нью-Йорк) Марія Снєговая, яка її прочитала.
Здійснивши взяття Києва і далі за текстом ще «уйму» сто-
лиць, Росія виходить із усіх міжнародних організацій і дого-
ворів, у тому числі й про нерозповсюдження ядерної зброї,
та почне постачання ядерних боєголовок третім країнам.
Саме останнє і має стати точкою неповернення. Почнуться
92
бойові дії, при яких Росія здійснить ядерне бомбардування
США, проте американці не зможуть адекватно відповісти
і вразити Російську Федерацію, адже Росія застосує невідо-
мий досі «щит», який не пропустить на її територію жодної
боєголовки (Путін точно, як сказано у книжці, буде показу-
вати «мультики» про нову зброю Москви, з чого сміялись
у всьому світі). Врешті, збувається «мечта идиота» — без-
умовна капітуляція США, окупація всієї Європи, включа-
ючи Британські острови і  Гренландію, етнічні чистки та
поголовна русифікація завойованих народів. Особливою
жорстокістю ця зачистка здійсниться в кінцевому пункті
походу імперської армії — на означеному острові під но-
сом у ненависної Америки, у результаті чого всі білі вед-
меді перепишуться на «исконно русских, бурых, таёжных»,
і  приймуть «православіє» із кадильниці самого Кирила.
Отже, закінчить «побєдобєсіє» імператор Владимир ІІІ
у  льодовиках Гренландії, де його вітатимуть парадним
маршем підкорені володарем світу пінгвіни.
Я думаю, до біографії півтораметрового імператора
ліпше підійшла б назва голлівудського трилера «Остан-
ній імператор», бо московський «герой половецьких воєн»
зустрівся з айсбергом не у Льодовитому океані, а у до­
нецьких степах.
Справді, збігається початок сюжету книги на столі бо-
жевільного і сюжету життя, яке він перетворює на пекло.
Але тільки початок. А далі з кремлівського пророцтва ні-
чого не збувається. Сюжети розходяться, як у морі кораблі
по дорозі москалів до берегів Гренландії. «Росія, яка має
бути» перетворюється на «Росію, якої не мусить бути».
Бо з України «третя імперія» не розпочнеться, а в Укра-
їні знайде кінець. Тут живуть ті спадкоємці слов’ян і варяг,
які мокселів поховають. Але Книга Буття, яку суджено на-
писати українцям у війні престолів, лише розпочинається.
 Розділ п’ятий
75 років: від окупації до окупації.
Чому Путін напав на Україну після Гітлера,
або «Православний» фашизм Путіна
як продовження «арійського» нацизму Гітлера

Павло Турухін: «Православний фашизм —

це спасіння для Росії»

Коронавірус виявився сильнішим від Сталіна і Путі-

на — істота, що, як і людина, належить до земної фау-
ни, величиною 0,1 мікрона скасувала парад побєдобєсія
9 травня 2020 року. Але всім бажаючим бути довкруж пре-
столу сатани на Красній площі у Москві можна було у дусі
плюралізму запропонувати ще одну дату, окрім 9 трав-
ня, — а саме 18 червня.
Цей безневинний літній день календаря цілком може
конкурувати із тим, справді, погожим для людей весняним
днем на початку травня. Щоправда, є істотна різниця, бо
у різний спосіб від московського клацання зубами та за-
творами і європейського примирення та пам’яті, перемогу
над нацизмом відзначає все людство, бо саме світова збір-
нота виграла світову війну. Натомість день літній, червне-
вий, то уже виключно російський «праздник». Виключено
свій, московський, рідний, національний.
Місце його проведення — «свята земля» Російської
Федерації, а саме сакральний Сергієв Посад. За адміні-
стративно-територіальним поділом — райцентр у Мос-
94
ковській області, а в історії Московії — політично-релі-
гійний центр із часу створення Троїце-Сергієвої лаври
у XIV столітті.
Можна провести таку аналогію, що для мокселів Трої-
це-Сергієва лавра, як для нас, українців, Києво-Печерська
лавра, тимчасово захоплена Москвою.
Отже, якщо 9 травня у Москві збиралися святкувати
антифашисти, то 18 червня неподалік у райцентрі Сергі-
єв Посад традиційно торжествують російські фашисти.
Який це має вигляд? Щороку може побачити кожен,
хто навідається у цю лавру-святиню для кожного моско-
вита, коли тут із категоричною щорічною регулярністю
місцеві фашисти проводяться Хресний хід.
По-перше, на відміну від їхніх однодумців, московські
нацисти діють, і то більш ніж активно й агресивно, цілком
легально. Якщо побачити, як вони крокують вулицями
міста у супроводі посилених загонів поліції, що їх охоро-
няють, то діють вони під ретельним покровительством
влади держави РФ і влади РПЦ, тобто Путіна і Гундяєва.
По-друге, на відміну від своїх попередників у Італії
і Німеччині, тобто на відміну від штурмовиків Муссоліні
й Гітлера, які сповідували та втілювали у життя у концта-
борах смерті свою ідеологію в чистому вигляді, сучасний
російський нацизм із апокаліптичним бузувірством ан-
тихриста поєднує ту саму ідеологію Муссоліні-Гітлера із
мокшанським вивертом християнства. Тепер у Росії відро-
дивсь і процвітає через 75 років після підняття над рейх-
стагом прапора перемоги, не просто фашизм, а фашизм
православний.
По-третє, якщо відеокадри факельних походів штур-
мовиків Гітлера у Мюнхені вражають військовим поряд-
ком майбутніх завойовників Європи, то аналогічні походи
95
під Москвою вражають божевільним сказом варварів, які
виринули із глибин середньовіччя чи із кам’яного віку.
Що таке православний фашист у чорній есесівській
формі, можна побачити у фільмі «Православіє у законі».
Навіжені маси несуть штандарти, розмальовані право-
славним хрестом, двоголовим орлом і свастикою. Справді,
Троїце-Сергієве військо антихриста.
Разом із поліцією у тісній координації порядок похо-
ду забезпечують дебелі бойовики у чорних мундирах та
із пов’язкою, на якій на червоному тлі вилискує свастика.
Товстий та округлий, як ходяча бочка, схожий на Герінга,
штурмбанфюрер волає звірячим риком «Христос воскре-
се!» — і здіймає вперед руку в гітлерівському привітанні.
Вслід за ним здіймають верхні кінцівки, як багнети, тисячі
православних фашистів. І знову «Христос воскресе!» — із
знову тисячоголосся добірних московитів виригує смер-
тоносну лють.
Якщо ви заведе розмову із цими «есесівцями» в околи-
цях Москви з приводу такого, шокуючого вас словоспо-
лучення, як православний фашизм, то можна дістати ку-
лаком в голову, а якщо натрапите на комісара, то вам буде
ретельно прочитано вуличну експрес-лекцію на тему, що
буває ж таке — красивому і милозвучному слову ну про-
сто не пощастило. На пов’язках цих ідейних московитів
можна побачити картинку із зображенням фасцій — пуч-
ка прутів із сокирою посередині. Фасці-фашизм — це і є ці
прутики. Зібрані в один вінок. Навіть є ідейний перегук
із московською народною мудрістю, що можна поламати
кожен такий от прут, який стоїть перед тобою, поодинці,
а попробуй переламай таку мітлу, як «русский мир».
Більш детальний всеобуч можна отримати зі сторінок
чорносотенної газети «Православный набат», від якої
96
здригнувся б сам Айхман. «Вестник воинов Христовых» —
то як газета «Правда» для ленінців. Центральний орган.
У гущі ідейних борців можна прислухатись, як вождь
Турухін просвічує німецьких туристів, яким повідом-
ляє, що його предки воювали на боці Німеччини проти
СРСР, а  вони, німці, мають пишатися своїм фюрером.
Уже цього православного фюрера оточує зондеркоман-
да із нашитими на рукавах орлами, як у солдат вермахту,
але у гітлерівців у пазурах птаха була свастика, а тут мо-
дернізація — зображення стародавнього християнського
символу лабаруму. Звучить здравиця — і правиця впе-
ред і вгору! Як у фільмі «Тріумф волі» про з’їзд нацистів
у Нюрнберзі 1938 року. Це популярне у Росії привітання,
виявляється, називається зіга.
Треба звикнути, хоч і важко: в ідеологемах орди, що на-
пала на Україну, якщо фашисти, то неодмінно православні,
якщо православні, то неодмінно фашисти. Окремо не чи-
тається. А ширше можна ознайомитись у книзі Ігоря Хра-
мова-Тесьолкіна «Православ’я: фашисти вже прийшли».
Якщо хтось сумнівається у правомірності назви моєї
книги, поїдьте у цей московський «Ватикан». Антихрист
у живій своїй плоті. Або хоча б перегляньте фільм із від-
творенням «хресного ходу» гундяєвських фашистів.
Вони охоче дають інтерв’ю і войовничо кличуть у свої
ряди. Виходить на авансцену перед численними журналіс-
тами пастир православних фашистів Іван Отраковський.
Він обіцяє всім «вражинам», які проти нас, кулю в голові.
Погладжуючи свастику на рукаві, вигукує «Русский поря-
док на русской земле», «Мы, россеяне, и с нами бог». Отаман
Станично-козацького загону Сергієво-Посадського округу
Павло Купріянович Турухін демонструє свою виняткову
ідеологічну підкованість. Він розтлумачує ідеологію: право-
97
славний фашизм — це наша ідеологія. Фашизм — то благо
для Росії, яке зійшло на неї, бо вона, Росія, — богоносець.
Фашизм — то спасіння для Росії. Що таке «русская
идея»? Наша національна ідея — православний фашизм.
Я православний фашист для тих, хто проти того, що «Рос-
сия для русских».
А от на сцену піднімається, де під свастикою і двого-
ловим орлом іде велелюдний мітинг, улюбленець народу,
фашистський поет. Ну хто так іще може висловити наці-
ональну ідею, як не велика російська література:

«Когда вокруг облом, Содом, Пурим,

И цадики катаются на гоях,
Быть русским — значит быть святым,
Расистом, экстремистом, жидобоем!»

Ясно, що надихають московських фашистів родона-

чальники Муссоліні й Гітлер, як їхніх батьків надихали
Маркс із Енгельсом. Але учасники імпровізованої ідейної
дискусії вважають, що ті нацисти і фашисти у тій Євро-
пі були все-таки слабші і не такі ідейно глибинні, як їхні
московські послідовники. При всій повазі до Муссоліні
й Гітлера вони поклоняються своєму, чисто московському
ідолу. Ідеологи питають тих, хто не в курсі, — як ви дума-
єте, чому ми проводимо саме тут свої національні збори?
У Сергієвому Посаді? А тому, що у відповідності до теоре-
тичних засад православного фашизму першим фашистом
у Московії був і є... Сергій Радонезький.
Як би це точніше сказати: йдеться про людину, що,
крім Леніна і  Сталіна, є  головним духовним авторите-
том. Як писав П. Флоренський, «Ангел-хоронитель Росії».
Щоправда, московська псевдоісторіографія спотвори-
ла його діяння у відповідності до «сказок Крылова» іме-
98
ні Карамзіна із його вигаданою історією «Государства
Российского».
Бо у XV столітті не було ще Московії, як спадкоємни-
ці Орди, а була Орда і в її складі — Московський улус, як
тепер Сергієво-Посадський район у складі Московської
області РФ. Тому не князів благословляв преподобний
Сергій у Куликовській битві, якої не було, про що деталь-
но сказано у першому томі. І «князя» такого Дмитра Дон-
ського не було, а був ординський пахолок-чингіз, якого
звали Сарихозя, на посаді секретаря Московського райко-
му. І коли малий хан Мамай виявив непослух до великого
хана Тохтамиша, той послав на придушення повстання
свої загони, серед яких і був той Сарихозя.
Сарихозя, якого Карамзін назвав Дмитрием Донским,
був рідкісний боягуз і втік від Мамая, за що глава держа-
ви Орди, великий хан Тохтамиш його стратив. А тепер от
фашисти вихваляють свого першого «фашиста» Сергія Ра-
донезького, який наставляв на ратні подвиги неіснуючої
тоді Московії того Сарихозю.
Дмитрий цей, до речі, перейшов із православ’я у му-
сульманство, а потім повернувся знов у православ’я, але
Київський митрополит Купріян відлучив його від церкви,
а політбюро ЦК КПРС руками департаменту КГБ РПЦ
у часи «перестройки» оголосило його святим.
З огляду на нікчемність такої потворної істоти, як Са-
рихозя Донський, краще вже б теперішні нацисти назва-
ли його першим фашистом, а не приплітали до Муссоліні
з Гітлером святого чоловіка.
Постать преподобного Сергія, справді, неординарна.
Навіть той осоружний для московитів Ватикан рішенням
Папи Пія ХІІ визнав його канонізацію.
Вже майже півтисячі літ його мощі спочивають саме
тут, у Сергієвому Посаді, у цій сакральній, заснованій ним
99
Лаврі. Півтисячі літ святець чекав, щоб в очах і діях на-
щадків постати... фашистом.
Він належав до тої меншості московитів, які невтом-
но протягом тих століть прагнули витворити у Московії
істинне християнство. Такі були, є і будуть на цій грішній
і багатостраждальній землі, але, на жаль, не вони, послі-
довники Ісуса, оволоділи сучасною Росією, а ті, для яких
святий Сергій Радонезький беатифікований нацистом.

«Православ’я у законі»,
або
«Християнський» талібан

Чи є у Росії притомні люди, які хапаються за голову, див-

лячись на шабаш нацистів у Сергієму Посаді? Є, хоч їх неба-
гато. Ще 2007 року було обнародувано «Лист десяти акаде-
міків» до Путіна, який підписали такі всесвітньовідомі імена,
як лауреат Нобелівської премії з фізики напівпровіднико-
вих гетероструктур Жорес Алфьоров, лауреат Нобелівської
премії з фізики Віталій Гінзбург, племінник відомого пре-
зидента Академії наук СРСР, академік Євген Александров,
знаменитий онколог Гаррі Абелєв, директор Астрономічно-
го державного інституту Анатолій Черепащук, відомий фі-
зик, учень Л. Келдиша Михайло Садовий, лауреат Державної
премії з ядерної фізики Едуард Кругляков, генетик зі світо-
вим іменем Сергій Інге-Вечтомов, перший міністр охорони
здоров’я РФ Андрій Воробйов, атомний фізик Лев Барков.
І хоча приводом для звернення академіків до глави держа-
ви виступило введення у навчальні програми як обов’язко-
вого предмета знання про російське православ’я, наукові
світила піднімали суспільство на боротьбу із мракобіссям.
100
 Чи почуло суспільство, уже заражене вірусом нацизму,
клич цих волаючих у пустелі мракобісся академіків? Були
такі, що підтримали. Але влада у відповідь організувала
лист уже не десяти, а сотні різних аспірантів і лаборан-
тів-патріотів, які засуджували академіків за брак право-
славного патріотизму.
Однак, притомні росіяни не здавалися. Було утворено
громадянський рух «Россия для всех», як альтернатива ідео­
логії православного фашизму «Россия для русских». Лідер
цього руху, справжній християнин, переконаннями якого
є вчення Ісуса Христа, Віктор Бондаренко вважає, що у сис-
темі суспільних відносин православ’я у сучасній Росії — це
не релігія, а державна ідеологія, коли РПЦ замінила КПРС.
Він повторив головний концепт моєї книги: те, що нині
існує у Росії, як православна віра — це не християнство.
Будучи оцерковленим громадянином, Віктор відмо-
вився хрестити своїх дітей у попів Гундяєва, бо вважає
таке хрещення не дійсним в очах Бога.
Якщо біснуватий шабаш православних фашистів
сприймати, як толерованих державою та ієрархією РПЦ
знавіснілих маргіналів, то сама РПЦ — це «православний
талібан», благословенний державою тероризм.
У загальноросійській дискусії, яку ініціювали одно-
думці Віктора Бондаренка, набатом звучать заклики зу-
пинити розвертання держави, в якій доводиться жити,
у напрямі, протилежному від цивілізованого світу. Домо-
рощені православні варвари зі свастикою на рукавах ки-
дають Росію у вир раннього середньовіччя.
Мій добрий знайомий, із яким я, одначе, не поділяю
його надто матеріалістичного бачення мега-історії, ав-
тор феноменальної книги «Нелінійне майбутнє», профе-
сор Назаретян влучно резонує, що релігія у Росії вико-
101
нує функцію солідаризації соціуму на підтримку влади за
принципом поділу на своїх і чужих. Уся протестна енергія
спрямовується на чужих, придуманих владою.
Ненависть — от продукт, який породжує православ-
ний фашизм, що свідчить про антихристиянську суть мос-
ковського православ’я, бо вчення Ісуса — то якраз навпа-
ки — любов.
Професор однієї з провідних московських академій
Міністерства оборони Сергій Іванєєв розповідає, як пе-
ред численною професорсько-викладацькою аудиторією
у Генеральному штабі прийшов читати лекцію Гундяєв. Ця
лекція викликала шок у професури. Патріарх навчав учи-
телів російських солдатів: головним, що має бути у вихов-
ній роботі, — страх Божий. Страх як найвища моральна
категорія. Сіяти страх — от завдання московської армії.
І що дає таке виховання? Професор наводить епізод
із чеченської війни, коли молодий солдат перехрещується
перед тим, як іти на зачистку території від мирних жите-
лів. Благословляти на вбивство — от у чому полягає суть
стосунків РПЦ зі Збройними силами.
Ці волання навіть не чесних, а попросту притомних
росіян наводжу за фільмом Михайла Баранова «Право-
слав’я у законі».
Спливає добре відома паралель — знаменитий фільм
1965 року Михайла Ромма «Звичайний фашизм». Режи-
сер — виключно радянський і фільм знятий на «Мосфіль-
мі». І про справді переможеного ворога — гітлерівський
фашизм. Але вожді СРСР угледіли у фільмі підтекст —
схожість між німецьким нацизмом і  московським ко-
мунізмом. Треба віддати належне такій проникливості.
Здавалося б, яку патріотичну роботу звершив справді
видатний режисер. Але М. Ромма викликали у ЦК КПРС,
102
і головний жрець ленінського мракобісся Михайло Суслов
звернувся із неприхованою злістю до митця, що розвінчав
Гітлера: «Михайле Іллічу, за що ви нас так ненавидите?».
Фільм М. Ромма проти німецького фашизму московськи-
ми комуністами було заборонено.
Фільм Михайла Баранова про московський фашизм
так само категорично всіма можливими судами заборо-
нено в Російській Федерації. Знайдіть його на YouTube —
і відчуєте весь жах документально зафіксованого право-
славно-фашистського мракобісся.
І головним героєм фільму став сам його творець — мо-
лодий росіянин Михайло Баранов. За покликом серця ще
змалку хлопчина пішов служити Богу. Христова віра стала
смислом його життя. І вірі він вирішив присвятити своє
життя, як це робили і роблять духовні сподвижники, які
беруть свій хрест і йдуть за ним, за Ісусом.
Михайло став ченцем Михайло-Архангельського мо-
настиря Новосибірської єпархії. Але його чиста душа та
істинна віра не могли змиритися із тим, що твориться
в РПЦ. І молодий чернець повстав, кинув виклик цьому
молоху бездуховності. У кращих традиціях КГБ його за-
проторили у психлікарню.
Від полювань на нього двох злісних хижаків — церк­
ви і держави він попросив політичного притулку у Чехії.
Своє християнське життя мріє продовжити, вступивши
в Українську Греко-Католицьку церкву.
Прем’єра феноменального фільму Михайла Бара-
нова про православних фашистів відбулася 14 березня
2014 року.
Весна 2014-го, як і літо 1941-го, коли у Європі фашист-
ського звіра було спущено з ланцюга. Вся озвіріла зграя
«Російської православної церкви», вишколений у Сергіє-
103
вому Посаді московський нацизм стікався смертоносни-
ми потоками із моксельської тайги на степові простори
українського Донбасу.
Православний фашизм дочекався свого часу для зло-
діянь перед Богом і людьми, до яких його вишколював
антихрист московського мракобісся.
Декому може видатися несподіваною реалія «Право-
славний нацизм Путіна як продовження арійського нациз-
му Гітлера». Але ця трагічна метаморфоза, що відбуваєть-
ся на наших очах, має глибоку генезу.

Московський батько фюрера

«Подобострастие» у Москві з нагоди «побєдобєсія» че-

рез 75 років знищення коаліцією 100 держав гідри німець-
кого нацизму в ХХ столітті має справді столітню історію.
Але те, що клон Гітлера Сталін руками м’ясника Жу-
кова поклав понад 50 мільйонів «гарматного м’яса», роль
якого було відведено «по русскому обычаю» жертовним
народам давно зниклої імперії СРСР, не є першорядним
в особливому сентименті московського антихриста до ан-
тихриста німецького. Німці з часів улюбленої мокселями
фрау Катерини ІІ взагалі мають у мокшанській тайзі особ­
ливий і давній респект.
Як відомо, Гітлер боявся Рузвельта, ненавидів Черчил-
ля і любив, як молочного брата, Сталіна. Ще коли вони
міцно подружилися 1939-го, Адольф слав товаришу Йо-
сифу слізні листи, у яких виношував заповітну мрію — не-
одмінно особисто зустрітись.
Але не варто перебільшувати персональний аспект
взаємосимпатії двох катів. Сатанинські рушійні сили, які
104
спопеляли весь світ, і передовсім, Європу, — глибші у своє-
му пекельному демонізмі, ніж перегук люблячих сердець
фюрерів московського кремля і берлінської рейхсканце-
лярії у 30-х роках. Німці, які, на відміну від мокселів, ка-
ються, цілком резонно вважають, що зараження бацилами
нацизму принесли їм східні ідейні вітри. Як нині ширить-
ся короновірус із Китаю, так сто років тому вірус фашизму
потрапив у Європу не інакше, як із Росії.
Коли у Берліні оприлюднюють список ідейних настав-
ників і натхненників Гітлера та його божевільних голо-
ворізів, то відразу після Альфреда Розенберга йде Макс
Ервін фон Шойбнер-Ріхтер, а поруч із ним — Николай
Марков. Чистокровні нацисти, але не німці, а росіяни. Лі-
дери московських чорносотенців, які й перенесли отруй-
ні зерна з берегів Москви-ріки на береги Рейну, з першої
батьківщини фашизму — Росії, на другу батьківщину —
Німеччину, де ці зерна так урожайно прижилися.
Емігрувавши з Росії, росіянин М. Шойбнер-Ріхтер не
тільки приклався до ідейного збагачення націонал-соціа-
лізму, що тільки підводив голову в Баварії, а й виконував
цілком прагматичне завдання, а саме прискорював прихід
до влади Гітлера невтомним рекрутуванням у лави його
партії випробуваних російських нацистів.
Серед них варто виділити Григорія Шварц-Бостунича,
який мав авторитет чи не найвидатнішого в Європі антисе-
міта. Сам рейхсканцлер Генріх Гіммлер називав його «висо-
коідейні» твори серед своїх улюблених теоретичних надбань.
«Класика» московської політичної думки, а саме кни-
га російського письменника, а відтак оберштандартен-
фюрера СС Шварца-Бостунича «Жидівський імперіалізм.
3000 років єврейського шляху до світового панування»
стала настільною книгою для кожного справжнього фа-
105
шиста, як «Капітал» Карла Маркса для комуніста. Німець-
кі нацисти у  справі організації голокосту брали уроки
і були ідейно підкуті нацистами російськими.
Оберштандартенфюрер Бостунич був відомим інте-
лектуалом специфічного спрямування у себе на батьків-
щині. Освіту здобув у Свято-Володимирському універси-
теті, а відтак пішов на вільні професійні хліби, зайнявши
нішу полум’яного борця із жидомасонами.
Чи міг би цей звихнений босяк самостійно видавати
чорносотенну газету немислимим на той час стотисячним
накладом, якби не гроші з казни царської охранки?
Другий напрям діяльності — читання публічних лек-
цій із розвінчування «Протоколу сіонських мудреців».
Коли великий московський «просвітитель» подався
у Баварію, то, ясна річ, не міг не стати одним із перших чле-
нів НСРП. Російського нациста представили Генріху Гім-
млеру. Думається, після цього знайомства з таким крутим
росіянином Гіммлер засумнівався, чи він справді нацист,
чи йому багато треба ще працювати над собою, щоб осяг-
нути пізнавальні висоти, які відкрилися йому з Москви.
Відомо, що фашистська верхівка третього рейху була
просто звихнена на Тибеті, на окультизмі та різного роду
магіях, звідти було взято головний сатанинський знак, від
якого здригалися впродовж темних десятиліть народи сві-
ту, — зловісна свастика.
А хто навчив баварських неуків цієї маячні? То німець
Маркс був учителем росіянина Леніна. А тут — у зворот-
ному напрямі: німця Гіммлера вчив росіянин Бостунич.
Саме цей аспірант Свято-Володимирського університету
першим розповів Гіммлеру про Шамбалу, масонські ложі,
таємні ордени, а Гіммлер — Гітлеру, і запалилися хворі
голови німецьких шизофреніків московськими вірусами.
106
 Григорій знайшов собі десь у баварських пивничках
медсестру, навіжену нацистку Фріду Вольф, і вона стала
його бойовою подругою на коричневих зборищах. Вона
допомагала Григорію поширювати у збуджених головах
фашистських зграй його книгу «Масонство і російська
революція», яка доводила майбутніх комендантів Бухен-
вальду і Освенціму до сказу.
Гітлер високо цінував російського однодумця і особи-
сто разом із Гіммлером опікувався ним. Щоправда, син
російського народу часом дратував рейхсканцелярію, бо
хотів видаватися ще більшим нацистом, ніж сам фюрер.
Відчував, що має на це право, сприймаючи всю цю фа-
шистську зграю, як своїх сяких-таких учнів. Як істинний
московський арієць, він вважав, що нацизм — винахід чи-
сто російський, а ці пихаті німаки лише скористалися го-
товим продуктом московського виробництва.
Так станеться, що у шалі «побєдобєсія» з нагоди 75-річ-
чя завершення Другої світової війни головною святинею
у Москві стане кепка... Гітлера, про що — наприкінці три-
логії, а наразі не треба забувати, що цього баварського не-
вдаху зробив таким демоном його московський куратор.

А «отцы воевали» за Гітлера!

Два мільйони солдатів із паспортами громадян СРСР
перейшли на сторону нацистської Німеччини.
Абсолютний рекорд колабораціонізму в світовій історії воєн

1. Генерал, якого проголосив своїм улюбленцем Сталін,

став улюбленцем Гітлера
Власне, цей улюблений генерал Сталіна мав усі під-
стави приймати парад перемоги на Красній площі
107
у 45-му. Що там Жуков, цей видатний м’ясник, доблесть
якого вимірювалася, «по русскому обычаю», не знищени-
ми ворогами, а вбитими власними солдатами, яких «бабы
ещё нарожают».
Його візаві носив звання, якого не мав жоден генерал
Червоної армії та яке йому дав особисто Сталін — «Захис-
ник Москви». За 32 кілометри від Кремля стояли вже тан-
ки четвертої армії Вермахту. Сталін, який ніколи не нале-
жав до сміливих мужиків, напевно, знову наклав у штани,
як це було із ним 22 червня 41-го. І от знайшовся генерал,
який врятував і Родину, і Сталіна.
Німці теж потім визнають, що видатне військове мис-
тецтво цього командарма зробило для них Москву непри-
ступною. Сталін мав зі своїм рятівником півторагодинну
розмову і зізнався, що не помилився, коли ще перед вій-
ною визнав його дивізію найкращою у Червоній армії, за
що комдива було нагороджено орденом Леніна. Не поми-
лився, коли з особливою місією відправив молодого гене-
рала у Китай, звідки він вернувся з іще одним орденом —
Золотого Дракона від самого генералісимуса Чан Кайші.
Якби у той момент на скрижалях машини часу зустрі-
лися Сталін і Путін, Коба звелів би у день 75-річчя пере-
моги при виконання од, як «отцы воевали», повісити як-
найвище портрет саме цього «отца» — Власова.
Але у 41-му, коли Сталін трусився у Кремлі (кажуть,
що він втік за Урал), вслухаючись у гул німецьких танків,
не знав, що буде у 42-му. Через рік його «рятівник» стоя-
тиме вже перед іншим Хазяїном (так він називав Сталіна)
у Берліні й доповідатиме Гітлеру про створення ним по-
тужної у контексті Другої світової війни «Русской освобо-
дительной армии» (РОА) та уряду в екзилі — «Комитета
освобождения народов России» (КОНР).
108
 Глибинний військовий аналіз не є метою теперішньо-
го дослідження, але якби не Черчилль, який підняв увесь
західний світ на знищення німецького нацизму, якби не
лендліз Рузвельта, який обмундирував американськими
мільярдами жебрацьку Червону армію, яку так нещадно
кидали під німецькі танки її м’ясники-генерали, улюбле-
нець Сталіна, ставши улюбленцем Гітлера, неодмінно із
новим хазяїном виграв би війну у першого боязливого
кремлівського хазяїна.
В екстазі «побєдобєсія» його, видатного воєначальни-
ка, генерала Власова будуть таврувати. А тоді, як і зараз,
Архієрейський Собор Російської православної церкви за
кордоном проголосить якщо не святим, то героєм Росії:
«Генерал Власов був і залишається символом опору без-
божному більшовизму в ім’я відродження Росії».
РПЦ патріарха Кирила теж задумалася над тим, як їй
святкувати 75 років перемоги. Пропозиції подав авторитет-
ний церковний інтелектуал, професор Санкт-Петербурзь-
кої духовної академії Георгій Митрофанов у своїй, нещо-
давно виданій книзі «Заборонені теми історії ХХ століття».
Протоієрей якщо не прославляє, то виправдовує Власова.
Однак, навіть незважаючи на його винятково високий
статус в очах Сталіна, справа не у Власові. Справа у тому,
що Власов, і не тільки він, перевів на бік Гітлера і про-
ти Сталіна, на бік Німеччини і проти Радянського Союзу
мало не половину Червоної армії. І червонозоряні комсо-
мольці та комуністи у блоці з безпартійними якось дуже
легко ставали німецькими нацистами. Дуже легко і дуже
масово. І навіть якось дуже ідейно.
Теперішні путінські пропагандони просто скаженіють,
розповідаючи небилиці про дивізію «Галичина», коли час­
тина проводу ОУН обрала тактику — взяти зброю із рук
109
одного окупанта, німецького, щоб потім громити окупан-
та іншого, московського, що й робилося.
Зрештою, аналогічні дивізії, сформовані за національ-
ною ознакою, виникали з різних мотивів у всіх країнах,
окупованих німцями. Від Голландії до Естонії, від Норве-
гії й до Греції.
Але всі вони — просто краплі у морі в іноземних ін’єк-
ціях армії Вермахту в порівнянні з поповненням, яке вли-
лось у бойові ряди гітлерівців із молоткасто-серпастими
паспортами громадян СРСР. Вчитуючись у наведену, про-
сто приголомшливу хроніку безпрецедентного москов-
ського колабораціонізму, дивуєшся: а хто ж залишився
на боці Сталіна, коли такі армади душились у колотнечі,
переходячи на бік Гітлера.
Отже, «читайте, завидуйте», як писав Маяковський.

2. За Родину! За Гітлера!
Поповнення армії Гітлера колаборантами Сталіна
Передовсім горезвісна СС — гітлерівська еліта під ору-
дою сатрапа Гіммлера. У підпорядкуванні цього рейхс­
канцлера перебували такі добірні російські з’єднання СС:
• Добровольческий полк СС «Варяг»;
• 1-я русская национальная бригада СС «Дружина»;
• 15-й казачий кавалерийский корпус СС;
• 29-я ваффен-гренадерская дивизия СС «РОНА» (1-я
русская);
• 30-я ваффен-гренадерская дивизия СС (2-я русская);
• 36-я ваффен-гренадерская дивизия СС.

Підемо далі до ще вищих щаблів елітних військ фюре-

ра, якими були корпуси військ СС Головного оперативно-
го управління ФЧФ-СС:
110
 • 15-й казачий кавалерийский корпус СС (три диві-
зії, 16 полків);
• 29-й русский ФХА-СС (6 полків);
• 30-я российская ФХА-СС (п’ять полків).
Відтак добираємося аж до вояцтва, яке можна прирів-
няти до нинішньої нашумілої Росгвардії, а саме — бригади
Головного управління імперської безпеки РСХФ-СС:
• 1-я русская национальная бригада СС «Дружина»
(три полки, 12 батальйонів);
• Первая гвардейская бригада Русской освободитель-
ной армии «Зондеркоманда 113» (один батальйон,
дві роти);
• Бригада СС «Центра противобольшевистской
борьбы» (три батальйони);
• Разведывательно-диверсионные соединения главной
Команды «Россия-Центр» зондерштаба «Цеппе-
лин» РСХА-СС (чотири загони спецпризначення).
Гітлер обіцяв москвичам «Союзну державу» після того,
коли ввійде у Москву. І під цим союзним гаслом у ряди
нацистів стали сотні тисяч громадян Радянського Союзу
у складі таких військових формувань:
• Збройні сили «Конгресса Освобождения Народов
России» (одна армія, чотири корпуси, вісім дивізій,
вісім бригад);
• Российская Освободительная армия «Конгресса
Освобождения Народов России» (три дивізії, дві
бригади).
Фюреру було важко розібратися зі всіма цими визво-
лителями, які мільйонними лавами поповнили його армію
проти СРСР. Тому більшість колаборантів він просто за-
числив у склад своєї регулярної армії.
111
 До складу Вермахту входили:
• Русская освободительная армия Вермахта (два-
надцять охоронних корпусів, тринадцять дивізій,
тридцять бригад);
• Русская освободительная народная армия (5 полків,
18 батальйонів);
• Российская национальная армия (2 полки, 12 ба-
тальйонів);
• Авиационный корпус «Конгресса Освобождения наро-
дов России» (87 літаків, одна авіагрупа, один полк).
Серед російських вояків Гітлера було чимало таких,
які пройшли вишкіл у рядах НКВД. У прямому бою на
фронті вони не годилися, ці московські м’ясники, а от для
спеціальних каральних цілей то був безцінний кадровий
потенціал. Німці могли передати делікатні функції кату-
вання мирних громадян окупованих країн у надійні та та-
лановиті руки московських душогубів.
Було створено з російських спеців так звані охоронні
корпуси тилових районів Вермахту із числа вояків Сталі-
на, які займалися тим, що вони зараз називають «зачист-
ка» завойованих територій від мирних громадян, які ви-
являють непокору. «Деды воевали» у таких уже не бойових,
а каральних підрозділах:
• 532-й охранный корпус (русский) Вермахта (13 ба-
тальйонів);
• 559-й охранный корпус (русский) Вермахта (7 ба-
тальйонів);
• 580-й охранный корпус (русский) Вермахта (13 ба-
тальйонів);
• 582-й охранный корпус (русский) Вермахта (11 ба-
тальйонів);
112
 • 583-й охранный корпус (русский) Вермахта (10 ба-
тальйонів);
• 584-й охранный корпус (русский) Вермахта (6 ба-
тальйонів);
• 590-й охранный корпус (русский) Вермахта (один
полк, 4 батальйони).
Мешканці окупованої фюрером Європи могли бути
аж надто здивовані, коли в їхні міста і села входили під
прапорами зі свастикою окупанти, які розмовляли ро-
сійською мовою. Ці специфічні нацисти відзначались
особливою жорстокістю. Цих нелюдів із підвищеною
здатністю до мародерства німці зосередили у  таких те-
риторіальних частинах:
• Русский восточный легион «Белый Крест» Вермах-
та (4 батальйони);
• Русский охранный корпус Вермахта в Сербии (одна
бригада, 5 полків);
• Русская «Народная стража» генерального ко-
миссариата «Москва» (тылового района группы
«Центр») (13 батальйонів, один кавалерійський
дивізіон);
• Русско-хорватский, 15-й горно-стрелковый корпус
особого назначения Второй танковой армии;
• 69-й корпус особого назначения Второй танковой
армии (одна дивізія і  вісім полків російських та
одна дивізія і три полки хорватських).
Німецьке командування дуже ретельно відбирало ста-
лінських розвідників, які добре годилися на роль дивер-
сантів. У складі німецького аналога ГРУ, військової роз-
відки Абверу, якою командував знаменитий розвідник,
адмірал Канаріс, вихованці Луб’янки несли службу на вір-
ність Фатерлянду в таких з’єднаннях:
113
 • Особая дивизия «Россия» генерала Смысловского;
• 136-я дивизия особого назначения (два полки РОА);
• 210-я дивизия особого назначения (один полк і два
спеціальних батальйони РОА);
• 442-я дивизия особого назначения (два полки РОА).
Практично не обговорюється доконаний факт, що зі
всіх завойованих Гітлером держав найбільшу кількість ко-
лаборантів дав, звичайно ж, Радянський Союз. За кількі-
стю юд Країна Рад випереджає всіх інших, разом узятих.
Створюється таке враження, що доблесних московитів во-
ювало на боці Гітлера більше, ніж на боці Сталіна.
Є різні цифри, бо полічити армаду російських фашис-
тів у Другій світовій війні — річ непроста для дослідників.
По-перше, це справді велетенські цифри. По-друге, після
війни Москва всіляко намагалася заплутати сліди. Тому
плюс-мінус зупинимося на цифрі — два мільйони.
Такого грандіозного колабораціонізму світова історія
воєн не знала.
Був такий момент істини у ході Другої світової війни.
Західні союзники відкрили другий фронт — і головна за-
гроза для Гітлера нависла не з Волги, а з Нормандії. Не зі
сходу, а із заходу виднілися кранти берлінського бункера.
Тоді фюрер дав команду — зняти всіх росіян зі східно-
го фронту і перекинути на західний. Генералітет Вермахту
здійняв ґвалт. Якщо забрати всіх сталінських нацистів, то
просто зруйнується вся система ведення війни. Росіяни було
головною опорою у війні Третього рейху із СРСР. Якщо їх за-
брати, гітлерівська армія просто розсиплеться. Гітлер мусив
скасувати свій наказ, і до дня «побєдобєсія» російські фа-
шисти вбивали московських сталіністів до останньої краплі.
Ховаючись від неминучого міжнародного військового
трибуналу, теперішні московські окупанти України засо-
114
вують голову в пісок і розказують, як боязливі щури, що
«их там нет». А відтак торочать маячню про громадян-
ський внутрішній конфлікт всередині України.
Але оглядаючи 75 років тому мільйонні ряди радян-
ських громадян, які стали нацистами та пішли проти своєї
країни, маємо масштаб колабораціонізму такий, що Ве-
лику Вітчизняну війну є всі підстави вважати внутріш-
нім збройним конфліктом всередині СРСР з участю гіт-
лерівських бойовиків-трактористів, які купили свої танки
у берлінському воєнторзі.
Агітпроп окупаційної Московії розказує «басни Крыло-
ва» своїй зомбоваті про нашу УПА — Українську Повстан-
ську армію, якій вішає ярлики міфічних взаємин із на-
цистськими окупантами.
Такий от збіг у часі, що наша УПА виникла 1942 року
і  пішла війною проти Гітлера в  той самий час і  того  ж
1942  року, коли неподалік улюбленець Сталіна Власов
здався у полон німцям і повів за собою сотні тисяч зрад-
ників. Власов створив також визвольну армію, але не про-
ти Гітлера, як це зробив Бандера, а у складі його армії.
Така різниця, «ребята». Наша армія піднялася проти
нацизму, а її провідник Степан Бандера томивсь у казема-
тах берлінської тюрми, його двох братів фашисти заморду-
вали в Освенцімі в той час, коли генерал Власов пив пиво
з Гіммлером у бункері фюрера.
Бандера задля порятунку власної шкіри міг зробити
так, як ваш герой Власов — здатися німцям і піти проти
свого народу. Але Бандера все життя воював із ворогами
свого народу, хоч ким би вони були — польськими паци-
фікаторами, німецькими фашистами чи московськими ко-
муністами. У нас не прийнято — зраджувати свій народ
і воювати проти нього. Ми — не ви. Україна — не Росія.
115
 Французького главу держави, який став колаборан-
том, маршала Петена засудили до смертної кари. Гене-
рал де Голль помилував свого попередника з  огляду
на вік.
Сталін свого рятівника не пожалів. Власова піймали,
засудили до смертної кари у вишуканий спосіб суто мос-
ковського душогубства. Його повісили на струні піаніно,
підчепленій на гак, на якому висів генеральський череп.

Шеф Гестапо Мюллер хотів викрити Штірліца,

але дружив із Берією

Де було Гестапо у Києві у роки німецької окупації?

На Банковій, де тепер сидять президенти України.
А до Гестапо тут же, на Печерських пагорбах, українців
мордували московські кати з ВЧК-НКВД-КГБ.
Батька Степана Бандери, отця Андрія Бандеру, заму-
чили у казематах того самого Жовтневого палацу, з даху
якого московські снайпери ФСБ розстрілювали мучеників
Майдану 2014-го.
Не вщухає міжнародна дискусія: котрі мучителі були
більшими катами — гестапівці чи кагебісти? Гітлер зі-
знавався, що мистецтву терору він вчивсь у Леніна, тому
все-таки нацистські катівні поступалися московським.
Але дві контори професійних душогубів аж ніяк не пе-
ребували у стані конкуренції. На початку війни, яка за-
кінчилася 75 років тому, вони перебували у стані просто
душевної ідейної та професійної дружби.
От один із головних документів Другої світової війни,
який вартий того, щоб ввійти до літопису 75-річчя «по­
бєдобєсія» (однією із мов оригіналу).
116
 Генеральное соглашение
«О сотрудничестве, взаимопомощи,
совместной деятельности НКВД и ГЕСТАПО»
Рейхсфюрер СС, Шеф Главного управления безопасности
№ I-448/12-I
Сов. секретно
Берлин, 3 ноября 1938 г.
Доверенность
С этой доверенностью шеф четвертого управления
главного управления безопасности Национал-социалис-
тической рабочей партии Германии, бригаденфюрер СС
Генрих Мюллер, уполномочивается подписать в Москве
с руководством Министерства внутренних дел договор
о совместной деятельности между руководством главного
управления безопасности НСДАП и руководством совет-
ских специальных служб.
Группенфюрер СС
Рейхсфюрер СС
Шеф главного управления безопасности. (подпись)
переводчик(подпись)
Верно: руководитель секретариата НКВД СССР
Мамулов С. С. (подпись)

Генеральное соглашение
«О сотрудничестве, взаимопомощи,
совместной деятельности»
гор. Москва 11 ноября 1938 г.

Народный Комиссариат Внутренних Дел Союза ССР,

далее по тексту НКВД, в лице начальника Главного управ-
ления государственной безопасности, комиссара госбезо-
пасности 1 ранга Лаврентия БЕРИЯ, с одной стороны,
117
и Главное управление безопасности Национал-Социали-
стической рабочей партии Германии, в лице начальника
четвёртого управления (ГЕСТАПО) Генриха МЮЛЛЕРА,
на основании доверенности № 1-448/12-1, от 3 ноября
1938 г., выданной шефом Главного управления безопас-
ности Рейхсфюрера СС Рейнхарда Гейдриха, далее по
тексту ГЕСТАПО, с  другой стороны, заключили на-
стоящее генеральное соглашение о сотрудничестве, вза-
имопомощи, совместной деятельности между НКВД
и ГЕСТАПО.
1.
п. 1. Стороны видят необходимость в развитии тес-
ного сотрудничества органов государственной безопас-
ности СССР и Германии во имя безопасности и процвета-
ния обеих стран, укрепления добрососедских отношений,
дружбы русского и  немецкого народов, совместной дея-
тельности, направленной на ведение беспощадной борь-
бы с общими врагами, ведущими планомерную политику
по разжиганию войн, международных конфликтов и пора-
бощению человечества.
п. 2. Стороны, подписавшие настоящее соглашение, ви-
дят историческую необходимость такого решения и бу-
дут стараться делать всё для укрепления влияния и си-
ловых позиций своих стран во всём мире. Не причиняя
взаимного вреда.
Принимая во внимание исторические процессы в раз-
витии международных отношений, при которых СССР
и Германия являются лидирующими странами, а также,
что между нашими правительствами устанавливают-
ся хорошие отношения, между народами крепнет дружба
и сотрудничество, в то же время желание общих врагов
СССР и Германии направлено на разобщение добрососед-
118
ских отношений, разжигание недоверия, неприязни, от-
кровенной вражды и реваншистских выпадов.
НКВД и ГЕСТАПО поведут совместную деятельность
в борьбе с общими врагами и будут информировать прави-
тельства своих стран о результатах такой деятельности,
п. 3. Сознавая, что происшедшие в последнее время пе-
ремены в  мире представляют нашим странам уникаль-
ный шанс установить в мире новый порядок, основываясь
на примате, желая придать динамизм отношениям между
СССР и Германией, стороны договорились о нижеследующем:
2.
п. 1. НКВД и ГЕСТАПО будут развивать свои отноше-
ния во имя процветания дружбы и сотрудничества между
нашими странами.
п. 2. Стороны поведут совместную борьбу с общими
основными врагами:
международным еврейством, её международной финан-
совой системой, иудаизмом и иудейским мировоззрением;
дегенерацией человечества, во имя оздоровления белой
расы и создания евгенических механизмов расовой гигиены.
п. 3. Виды и формы дегенерации, подлежащие стерили-
зации и уничтожению, стороны определили дополнитель-
ным протоколом № 1, являющимся неотъемлемой частью
настоящего соглашения.
3.
п. 1. Стороны будут всемерно способствовать укрепле-
нию принципов социализма в СССР, национал-социализма
в Германии, и убеждены, что одним из основополагающих
элементов безопасности является процесс милитари-
зации экономики, развитие военной промышленности
и  укрепление мощи и  дееспособности вооружённых сил
своих государств.
119
 п. 2. Стороны будут способствовать развитию со­
трудничества в военной области между нашими странами,
а при необходимости войны, способствовать проведению
совместных разведывательных и  контрразведыватель-
ных мероприятий на территории вражеских государств.
4.
п. 1. В случае возникновения ситуаций, создавших, по
мнению одной из сторон, угрозу нашим странам, они бу-
дут информировать друг друга и незамедлительно всту-
пать в контакт для согласования необходимых инициа-
тив и проведения активных мероприятий для ослабления
напряжённости и для урегулирования таких ситуаций.
5.
п. 1. Стороны придают важное значение развитию
и  углублению профессиональной деятельности. Обмен
опытом и встречи, командировки сотрудников обеих ве-
домств будут осуществляться на постоянной основе.
п. 2. Руководители НКВД и  ГЕСТАПО, сотрудники
служб обеих ведомств будут иметь регулярные встречи
для проведения консультаций, обсуждения иных меропри-
ятий, способствующих развитию и углублению взаимо-
отношений между нашими странами.
6.
п. 1. Стороны будут способствовать расширению и уг-
лублению сотрудничества между нашими странами в об-
ластях:
военной промышленности;
самолётостроения;
экономики;
финансов;
научно-технического сотрудничества;
в области энергетики;
науки и техники;
120
 в области сокровенных тайн, теозоологии, теосо-
фии, паранормальных и аномальных явлений, влияющих
на социальные процессы и внутреннюю жизнь государств.
7.
п. 1. Каждая из сторон будет способствовать облегче-
нию, насколько это возможно, на основе взаимности, ви-
зового режима въезда сотрудников обеих ведомств в наши
страны.
8.
п. 1. Стороны будут заключать по мере необходимос-
ти дополнительные соглашения в целях реализации поло-
жений настоящего соглашения.
9.
п. 1. Настоящее соглашение вступает в силу в день
его подписания сроком на пять лет и будет автомати-
чески продлеваться на последующие пятилетние периоды.
Текст соглашения отпечатан на русском и немецком
языках в единственном экземпляре, каждый из которых
имеет одинаковую силу, скреплён подписями и печатями
представителей НКВД и ГЕСТАПО. Русский текст согла-
шения остается в НКВД, немецкий в ГЕСТАПО.
Совершено в Москве, 11 ноября 1938 г.
в 15 час. 40 мин.

Подписи сторон:
Начальник Главного управления
Государственной безопасности
Народного Комиссариата внутренних дел ссср
комиссар госбезопасности 1 ранга (Л. Берия)
Начальник Четвертого управления (гестапо)
Главного управления безопасности
Национал-социалистической рабочей партии Германии
бригаденфюрер сс (Г. Мюллер)
121
 Russia Today:
«Росія йде по шляху Муссоліні і фашизму»

Коли Михайло Ромм зняв у 60-х роках минулого століття

фільм «Звичайний фашизм», одне із найвидатніших у світо-
вому кінематографі викриття зловісного прокляття Євро-
пи, яким був гітлеризм, його висварив у ЦК КПРС голов-
ний ідеолог Радянського Союзу Михайло Суслов, котрий,
як і все Політбюро, угледів схожість Третього рейху з Тре-
тім інтернаціоналом у Москві. Фільм зняли і заборонили.
З точністю до навпаки через 50 років після Ромма
у Москві було знято фашизм-дубль-два, але фільм-анти-
тезу, а саме фільм-оду хвалебну фашизму.
На відміну від Ромма, який не мав особистих покрови-
телів у Кремлі, автор полярної картини за ідейним змістом
створив просто найплачевнішу епітафію на могилі фашиз-
му, своїм захопленням практично закликаючи відродити
те, що начебто перемогли у 1945-му.
І неофашиста ніхто не карав, хоча у Стратегії націо-
нальної безпеки РФ від 2015 року сказано, що пропаганда
фашизму — одна з «основних загроз державної та суспіль-
ної безпеки Росії».
Чому? А тому, що автор має покровителя у Кремлі.
І не просто покровителя, а самого сучасного московсько-
го дуче Путіна.
Хто у Владимира Владимировича улюблений придвор-
ний «баснописец» № 1? Тут без варіантів. Володимир Со-
ловйов. Головний пропагандон Московії, «исчадие ада»,
яке щодня перетворює ватяну біоту на звіринець, роз-
палює у двоногому тваринному єстві жорстокість і не-
нависть до крайнього ступеня звиродніння, направляю-
чи цих озвірілих маніяків на український Донбас. Автор
122
фільму з пропагандою фашизму — улюбленець Путіна.
З  нагоди побєдобєсія славить фашизм на державному
телеканалі. За бюджетні гроші тих, чиї «отцы воевали».
І чому його не викликали у ЦК і не «взували»? А тому,
що у Кремлі фільм страшенно сподобався. А тому, що Вла-
димир Владимирович якраз і хоче, щоб його сприймали як
дуче. Чи там фюрера. Кому як подобається.
Глобальний рупор Кремля Russia Today, нічтоже сум-
няшеся, прямим текстом виголошує: «Муссоліні був бли-
скучою людиною, дав світові третій шлях, по якому сьо-
годні йде Росія».
Йде, треба сказати, несхитно і твердою ходою на очах
в очманілої, як і у 30-х роках минулого століття, Європи.
Пропагандистська машина Кремля вустами публі-
циста Дмитра Петровського на сайті все того ж RT роз-
вертає мізки зомбовати на 180 ° і детально та переконливо
доводить, що негативне сприйняття цього милозвучного
слова «було помилкою, що дійшла до нас від сталінської
пропаганди».
Так само комісари православного фашизму у Сергіє-
вому Посаді, аргументуючи, чому Сергій Радонезький —
фашист, пояснювали, що це красиве італійське слово оз-
начає прут, в’язку, скріплену докупи, а саме так святий
Сергій єднав Московію в часи, коли вона була колонією
Золотої Орди.
Якось так вийшло, що красивому слову не пощастило.
Ну прямо як ярлик татарський, за яким призначалися на
посади патріархи та митрополити протягом століть, коли
Орда підтримувала і плекала московське православ’я, яке
у державному менеджменті чингізів було ефективною тех-
нологією поневолення мокшанських аборигенів і перетво-
рення людей на рабів.
123
 Ярлик нацизму намертво прикріпив до башт Кремля
Соловйов. Він, як це часто роблять холуї диктаторів, ви-
хваляється, як проводить час у  задушевних розмовах із
Самим... Можна не сумніватися, що серед головних геро-
їв диспутів двох московських «інтелектуалів-гуманістів»
був їхній натхненник і кумир під застрільним кличем —
дуче.
Треба сказати, що у своєму фашистському жанрі Со-
ловйов — не один у полі воїн. Муссолініада стала цілою
галуззю великої російської літератури, яка може перевер-
шити ленініану. Важко перелічити кремлівських ідеологів
від літератури — Л. Бєлоусов, Д. Максміт, Г. Прашкевич,
які наввипередки кинулися навздогін за Соловйовим. Дав-
ня традиція російських літераторів — стати поруч із тим,
кого любить кремлівський вождь.
Милий Беніто вже навіть не один із найкривавіших
чорносорочечників і диктатор Європи, а великий фашист-
ський цезар Риму, який випадково потрапив у вир кри-
вавої Європи ХХ століття і мусив робити те, що тоді було
прийнято, — проливав ріки крові.
Апофеозом муссолініади став цілий опус усе того ж
коричнево-московського геббельса В. Соловйова у співав-
торстві з прозаїком Г. Прашкевичем під гучною назвою
«Муссоліні: Цезар фашистського Риму». В усіх москов-
ських книгарнях ця надихаюча високоідейна та глибоко
ідеологічна праця на злобу дня великої Московії — на най-
виднішому місці. Просто тобі прапор фашистської Мо-
скви у руках придворних нацистів.
Свою бридку літературщину на популярну тему ав-
тори виводять із «видатної» цитати Муссоліні «Дія — от
у чому має потребу сучасність. Теорію можна потім ви-
вчити у бібліотеці».
124
 А творення художнього портрета теперішнього ку-
мира православних чекістів виконано на такому висо-
кому рівні пієтету, що цілі полчища ленінописців чи
сталінохвальців просто відпочивають: «Живе, приємне
обличчя, густе, незачесане волосся, гарячі, горді й наївні
очі, яким, одначе, знайома іронія; чуттєвий, енергійний
рот, готовий палко цілувати, солодко пити і повелитель-
но командувати: могутні, еластичні мускули; пневматичні
легені; печінка леопарда».
Скільки любові вкладено кремлівськими борзописця-
ми в образ улюбленого самим Владимиром Владимирови-
чем італійського фашиста.
Чи не цей натяк почув теперішній кремлівський дуче,
розв’язавши першу після сіамських близнюків Гітлера
і Муссоліні війну в Європі. Дописалися до того, що Бог
створив Муссоліні з  ребра Італії, а  Путіна, відповідно,
з реб­ра Росії.

Москва. Кремль.
Зразково показовий фашизм

Моя рідна наука політологія за ступенем точності де-

фініцій може зрівнятися з королевою точних наук матема-
тикою. Предметом моєї дисертації був чітко окреслений
об’єкт, який називається політична система. Український
варіант у світовому контексті. В умовах транзиту, коли ди-
вовижним чином мусять співіснувати політична система,
яка вмирає, і політична система, яка народжується.
Комунізм і демократія. Уже не московський комунізм
як вища форма деспотизму і тиранії, але ще не демократія,
як найкраща, хоч і недосконала, за Черчиллем, форма су-
125
спільного устрою з усіх, що існували чи існують на Землі,
й на якому тримається на вершині людства європейська
християнська цивілізація.
Із 15 новоутворених держав, які постали на руїнах
російського тоталітаризму з його 110 мільйонами жертв,
кожна пострадянська країна пішла своїм шляхом.
До демократії, крізь криваві майдани та фронтові око-
пи, невтомно торує свій страдницький шлях Україна. Йде
несхибно, хоча часом збивається, як зараз, на манівці. Тер-
нистий шлях, але єдино правильний шлях до Свободи як
найвищого ідеалу.
Але не скрізь так. Точніше, за винятком, крім України,
країн Балтії та Грузії, всі інші не вибрали демократію як
шлях і мету.
Політологія, як наука точна, описує політичну систе-
му, як фізика на пару із математикою описують механіку
рухомого рукотворного — наземного, водного чи повітря-
ного — апарата. При описі не можна сплутати субмарину
і бульдозер, москвич і мерседес, ракету «Javelin» і зенітний
комплекс «Бук».
Так само при описі політичної системи як свого живого
і сконструйованого за попередніми кресленнями механізму
не можна сплутати фашизм і демократію, лібералізм і на-
цизм. За описом типових ознак стає однозначно зрозумі-
лим, про що йдеться і як описана штуковина називається.
У суміжній із політологією науці механіці не прийня-
то винаходити велосипед. Тому у своїй науці не буду ви-
находити те, що вже винайшов колега по науковому цеху.
Пошлюся на відкриття британського політолога Лоу-
ренса Брітта (Lawrence Britt), який за точністю опису ге-
ніального Ньютона законів природи виклав дефініцію
природи політичної системи однієї теперішньої країни.
126
 Ознаки предмета в описі політології такі:
1. Яскравий вияв фанатичного патріотизму. Гордість
військовими досягненнями, заклики до єдності націо-
нальними скрепами, підозріння та нетерпимість до всьо-
го іноземного зі спалахами ксенофобії.
2. Презирство до прав людини, які стоять на перепоні
досягнення цілей правлячої еліти. Використовуючи про-
паганду, політична система досягає того, що населення, як
зомбі, покірно сприймає порушення прав людини, радіє,
коли їх топче режим, соціально ізолюючи та демонізуючи
тих, хто був об’єктом порушень прав людини.
3. Пошук «цапів-відбувайлів». Такий режим не може
існувати без постійного пошуку ворогів для того, щоб по-
класти на них відповідальність за свої помилки та прова-
ли, відволікати населення від проблем їхнього нужденного
життя, спрямовувати соціальне розчарування у контро-
льоване русло.
4. Засилля всього воєнного. Правляча еліта ототожнює
себе з армією. Величезна кількість обмежених національ-
них ресурсів йде на воєнні видатки за шкоду і за рахунок
повсякденних потреб населення. Військова сила режиму
трактується як вираження національного верховенства
в порівнянні з іншими країнами, особливо із сусідами.
Режим не може існувати без апологетики військової пе-
реваги над сусідами. Режим постійно готується до війни,
а відтак розв’язує війну, яка є вищим смислом самого його
існування.
5. Контроль над засобами масової інформації. ЗМІ пе-
ребувають під жорстким контролем і не можуть ні на йоту
відступити від дозволеної владою лінії. Методи контролю
включають винагороду за послух і підкорення, а з друго-
го боку — погрози та покарання за щонайменшу критику.
127
Неконтрольовані ЗМІ знищуються юридично та економіч-
но, а неконтрольовані журналісти знищуються фізично.
6. Одержимість національною безпекою. Апарат
спецслужб перебуває під жорстким політичним контро-
лем, а також зливається з політичним апаратом у єдиний
спрут. Будучи репресивним інструментом, спецслужби
працюють без правових обмежень, в  умовах таємності
й поза правовим полем. Будь-яка критика такого репре-
сивного статусу спецслужб трактується як державна зрада.
7. Зв’язок релігії з правлячою клікою. Пропаганда під-
тримує ілюзію, що лідери режиму виступають захисниками
віри, а їхня опозиція — безбожники та відступники від на-
ціональної релігії. Вождь проголошується богообраним мі-
сіонером, а народ — богоносцем. Населення переконують,
що повстати проти вождів означає повстати проти Бога.
8. Захист влади корпорацій. Приватне життя грома-
дян жорстко контролюється. В той же час віддані у влас-
ність носіям режиму корпорації гарантують їм і  їхнім
сім’ям життя у повній розкоші та необмеженій розпусті.
9. Придушення та презирство до трудящих людей. Бід-
ні люди, яких абсолютна більшість, — ізгої, що варті лише
зневаги. Милосердя, співчуття до слабких трактується як
слабкість, негідна справжнього патріота.
10. Презирство до інтелектуалів і  діячів мистецтва.
Свобода думки, академічна та творча самостійність трак-
туються як загроза національній безпеці та суворо пере-
слідуються. Виховання населення у дусі категоричного не-
сприйняття вільнодумства. Діячі мистецтв і літератури
мусять виявляти свій патріотизм у прославлянні режиму
та його вождів.
11. Одержимість злочинами і  покараннями. Режим
не може не підгодовуватися жертвами. Щоб виправдати
128
вседозволеність каральної машини, поліції та спецслужб,
режим стимулює у населення страх перед «зрадниками
батьківщини».
12. Протекціонізм і корупція. Відданість владі гарантує
повне беззаконня у примноженні особистого багатства.
Корупція перетворюється на каркас державного управ-
ління. Крадуть усі, але у дозволених межах владної ієрар-
хії. Відносини влади й олігархату — двосторонні: олігархи
діляться з чиновниками своїми незаконними прибутками,
а чиновники надають олігархам повний набір політичних
послуг у процесі спільного присвоєння двома сторонами
національних ресурсів.
13. Фіктивна псевдодемократія, коли офіційні резуль-
тати виборів не мають нічого спільного з реальним воле-
виявленням. Повне виключення можливостей змін влади,
особливо вождя режиму.

Коментуючи дослідження Лоуренса Брітта, чилійський

політолог Клаудіо Наранхо у книзі «Зцілити цивілізацію»
наголошує, що режим, про який іде мова, не стосується
лише минулого. Хвороба, яку описав британець, — це су-
часність.
Лоуренс Брітт описав політичну систему, що утвори-
лася в усій своїй повноті в Росії.
Назва вищеописаного політичного режиму сучасної
Росії — фашизм.
 Розділ шостий
Спецназ антихриста

Перша шеренга окупантів Криму —

диверсійна висадка зондеркоманди ФСБ,
відомого як РПЦ

Судячи з голосування в ООН понад 100 країн анти-

московської коаліції, — аншлюс українського Кримського
регіону Росією вважається кримінальним воєнним злочи-
ном, який не має строків давності, який чекає свого Нюрн­
берга і від якого реінкарнованого московського гітлера
може врятувати лише єфрейтор, який спалить його труп,
рятуючи фюрера від правосуддя.
Однак різниця між Гітлером і Путіним полягає у тому,
що перший був рафінованим сатаною, позбавленим стра-
ху перед розплатою. Московська копія дає зворотне зобра-
ження: кремлівський воєнний злочинець — несусвітній
боягуз. Гітлеру навіть на думку не спало б приховувати,
що аншлюс Австрії на виконання наказу рейхсканцлера
Німеччини здійснили вояки Фатерлянду. Путін же послав
своїх головорізів на чужу землю, як зелених черв’яків, які
не служать у «Вооружённых силах РФ». Чому вперше в іс-
торії воєн загарбники — без форми своєї армії? А тому, що
таку команду дав їхній головний фельдмаршал.
130
 Чому Путін ховає голову в кримський пісок? Дві взає-
мопов’язані причини:
• він знає, що окупація чужої території — військо-
вий злочин;
• він дико боїться покарання.
Ніхто з  нацистських злочинців на Нюрнберзькому
процесі не розказував перед військовим трибуналом, що
гітлерівські окупанти, які пролили ріки крові, — то не нім-
ці, а інопланетяни. А Путін розказує, що Крим окупували
не росіяни, а марсіяни. А за марсіян він «не в ответе».
Війна завжди і всюди — диявольська справа, але в усі
часи завойовники від Александра Македонського до На-
полеона, від Чингісхана до ординця Сталіна пишалися
своєю войовничістю і, як не дивно, стали головними ге-
роями в історії людства, яке чомусь захоплюється мужні-
стю цих головорізів.
А тут от серед цих вершників апокаліпсису вперше по-
явився боягуз, який хоче мати вигляд грізного імперіаліс-
та на чужих землях, але щоб ніхто про це не знав і не при-
тягнув, відповідно і невідворотно, за шкірку під ешафот.
Одначе далі — більше. Цим безпрецедентним імпер-
ським бздунством воєнне мистецтво сучасної Московії
не обмежується.
Якщо погортати батальні сторінки вселюдської історії,
можна натрапити на нечувані креативні шедеври цього
мистецтва. Хоч і злі це були генії, але найвидатніші во-
єначальники крокували до світового панування, будучи
неперевершеними профі у царині ведення воєн. Вони, на
відміну від московських саможерів на кшталт Суворова
чи Жукова із їхньою військовою доктриною «заградить
путь неприятелю горами трупов русских чудо-богатырей,
а бабы еще нарожают», воювали розумом. Чого лише вар-
131
ті знамениті китайські військові стратогеми, які не втра-
чають актуальності впродовж тисячоліть.
Не занурюючись у глибинні аннали цієї батальної муд­
рості, вичленимо тільки перший урок — як війни почи-
наються? Диверсійні операції, включно з  троянськими
кіньми, обросли гостросюжетними віковими легендами.
Однак московська окупація українського півострова зно-
ву вносить нечувану інновацію в арсенал народовбивства,
яким є кожна війна.
І хто там виграє у праві формувати першу окупаційну
шеренгу — ФСБ і ГРУ, чиї командос першими вдерлись
у чужий суверенний дім?
Хто придумав цю стратогему православного загарбни-
цтва? Можливо, навіть сам головверх, він же «дедушка Ка-
баев». На такий здогад щодо розробки операції з аншлю-
су Криму наштовхує одна дуже промовиста обмовка, яка
видає героя в кущах. Десь на початку російсько-україн-
ської війни Путін «выболтал» генеральний план Генштабу
Збройних сил РФ, а саме московського військового мис-
тецтва, коли попереду регулярної армії йтимуть мирні
беззбройні православні громадяни. З-за спини мам і ба-
бусь «чудо-богатирі» стрілятимуть в українців, а ті не від-
повідатимуть, бо як стріляти у бабусь.
Тут Путін переплюнув навіть самого Жукова із його
стратегією «неисчерпаемости пушечного мяса в услови-
ях генерального наступления по всей линии фронта». Бо
якщо «баб» використати в якості захисних щитів, то хто
тоді нових чудо-богатирів понароджує?
Тому стратегію все-таки перед висадкою скорегували.
Першими у бій підуть не баби, а попи!
Який там спецназівець ГРУ із ПЗРК у руках у порів-
нянні з диверсантом із хрестом у руках. Батюшка — от за
чиї спини сховаються безіменні «зелёные человечки»!
132
 «В бой идут одни попы!» — ото був би фільм з нагоди
побєдобєсія.
Як відомо, головний департамент у керівній конторі
РПЦ, що у Сергієвому Посаді, — аж ніяк не теологічний,
євхаристійний там чи екуменічний, як би належало релі-
гійній організації, а «по связям с вооружёнными силами».
Зв’язок церкви з  Богом — із такої сентенції москов-
ські попи зі сміху за свої округлі животи хапалися б. А от
«связи» з озброєним антихристом — оце вже по-нашинськи.
Можливо, піп Димитрий, із яким знайомить видання
«Медуза», то й був той самий піп, якого я зустрів на з’їзді
Християнсько-демократичного інтернаціоналу 1990 року,
де він у камуфляжній рясі представляв КГБ СССР (про це
йшлось у першому томі).
Станом на 2014 рік Дмитрий Василенков якраз перебу-
вав у чині одного з керівників відділу взаємослужби з ар-
мією Санкт-Петербурзької єпархії.
Коли Путін із Гундяєвим розв’язали війну у Європі,
тобто пішли на аншлюс українського Криму, піп-офіцер
Василенков отримав наказ на термінову, у лічені години,
мобілізацію. І таку повістку на кримський фронт отрима-
ли тисячі попів РПЦ.
Здавалося б, попи — теж військовозобов’язані мужи-
ки, яких також стосується військова повинність, коли зні-
маєш рясу і надіваєш гімнастьорку, коли ти у час війни вже
не батюшка, а солдатушка.
Але ні, пояснили мобілізованим попам стратеги із
Генштабу. Згідно із генеральним планом окупації України,
рясу якраз знімати не треба. Можна десь там у підштаники
всунути калаша, але у бій треба йти з відкритим забралом.
У бій — із хрестом! У бій — із кадилом! Більше того,
у першій шерензі окупаційного наступу! Таким був план
верховного головнокомандування!
133
 Теоретик гібридних воєн, начальник Генштабу ЗС РФ
Герасимов роль такого гібрида вбивці з кадилом, яким
є московський поп, бачив у тому, що спецназ антихрис­
та з тавром РПЦ має завдати першого удару противнику,
тобто українській армії, іменем Бога. Скільки списано то-
мів про «технології богів». А про «технології антихриста»?
От як це відбувалося в час окупації Криму. Першими
виповзали перед українськими військовими частинами
попи і репетували, махаючи хрестами та кадилами, закли-
каючи здаватися Росії, а вже позаду йшли, тремтячи, ті
самі зелені черв’яки з відведеними затворами до бою.
Як сприймали ці сатанинські танці українські солда-
ти? Багато з них були хрещені десь там на сході, у центрі
чи півдні України у парафіях Московського патріархату
і мали таке виховання, що попа треба поважати. Як міні-
мум, ставилися з повагою до того дядька, котрий із хрес-
том у руках. Та й потім як стріляти у ворога, який є не
солдатом, як ти сам, а попом?
І ця «технологія антихриста» як елемент гібридної вій-
ни спрацьовувала. Українські солдати й офіцери справді
не стріляли у московський попівський спецназ, який уби-
вав їх духовно.
Видання «Медуза» наводить мемуари російських оку-
пантів із спецзагону ФСБ «Вымпел», які відіграли ключо-
ву роль у захопленні Криму. Професійні командос цілком
об’єктивно аналізують, що заклинання попів із Євангелі-
єм у руках було переломним у мирному роззброєнні укра-
їнських військових формувань.
«Другого березня 2014 року. Піп у повному своєму об-
мундируванні прямує до воріт військової частини у селі
Перевальному. За ним іде перевдягнений на простого па-
ламаря офіцер, який несе у руках пластикову ванночку зі
134
свяченою водою. Проходять мовчки повз групу москов-
ських солдатів у балаклавах і у важкому озброєнні. Йдуть
далі. Назустріч виходять українські солдати. Трусячись зі
страху, піп зупиняється, не відаючи, чим закінчиться у цю
мить його хресний хід. Із зусиллями проти вітру окроплює
солдат. «Паламар» із ванночкою підносить воду... Солдати
слухняно знімають шапки і поспішно хрестяться» — такі
спогади окупанта, який стояв позаду і якому не довелося
йти у бій, бо противника знищив отруйним поцілунком
юда-піп. Він убивав душу українських християнських ді-
тей, які виявилися безсилими протистояти бісу зі «свяче-
ною» трутизною.
Димитрий Василенков потім виставлятиме «В контак-
те» селфі з його улюбленою бронемашиною «Тигр». Він зга-
дує свої баталії з кадилом при взятті Криму із захопленням
вродженого сатанаїла. Окупант розкриває деталі спецопе-
рацій, у яких він був чудо-богатирем. Щоправда, терито­
рією українських військових частин він любив прогулюва-
тися в оточенні так званих козаків, яких для його охорони
прислали із такого «козацького» краю, як Красноярськ.
Один із тих сибірських козаків розповідає: «Ворота ча-
стин часто відчинялися завдяки попу. Інакше нас би ви-
кинули з території частини чи розстріляли... Ми просто
вривалися на територію, на грані фолу. Вони нам — «Стрі-
ляти будемо!» Ми їм — «Стріляти будемо!» А тут батюшка
з Біблією. І біля нього — два автоматники».
Таких, як Димитрий, убивць у рясах РПЦ, була ціла
армада, і Гундяєв справді має рацію, коли каже, що його
спецзагін диверсантів відіграв головну роль у  штурмі
кримських висот.
«Священники РПЦ є невід’ємною частиною гібрид-
них операцій РФ», — пише військово-політичний огля-
135
дач Олександр Коваленко. — Практично в усіх регіонах,
де присутній геополітичний інтерес Кремля, РПЦ бере
участь у дестабілізації. Причому, на одному рівні разом
із російськими силовими структурами, зокрема — ГРУ.
Крим, Донбас, Сирія, Балкани... РПЦ відіграє важливу
роль практично в усіх зовнішньополітичних реваншист-
ських планах Кремля. Так само, як і ГРУ, і ФСБ, РПЦ є си-
ловим блоком особливого призначення нарівні з такими ж
самими підрозділами, як у ФСБ — ПВК «Вагнер» і МО РФ
ПВК «Патриот».
Кілер із кадилом Василенков відомий своїми подви-
гами ще із чеченських воєн. Такі, як він, кропили танки,
хрестили солдатів просто в окопах, благословляли вбивць,
яким відпускався гріх убивати тисячами чеченських жі-
нок і дітей.
І хоча це начебто банальна біографія московського
попа, «Родина-мать» усе ж таки вирізнила героя окупації
Криму Димитрия. Просто з поля бою він відлетів із Анапи
до Москви спеціальним рейсом на килим у Кремль.
Путін, за поданням Генштабу, нагородив цілий спецза-
гін попів, у якому перебував і піп-біс Василенков, військо-
вими орденами за бойові заслуги у взятті Криму.

Окупант:
«Русская православная армия»

Є ще очевидці, які можуть підтвердити, як гітлерівські

загарбники вступали у завойоване місто чи село. Вішали
свої червоні прапори зі зловісною свастикою, яка назавше
ввійде у самосвідомість людства як сказ під назвою на-
цизм чи, як полюбляли говорити у Кремлі, фашизм.
136
 Коли московські окупанти ввійшли в український До-
нецьк, вони вивісили на будинку колишнього КГБ веле-
тенський напис — московська «свастика» виголошувала,
хто прийшов, — «Русская православная армия».
Із Вікіпедії: «Русская православная армия» — російське
терористичне угруповання, що брало участь у збройному
конфлікті на території Донецької та Луганської областей
України. Угруповання було створене із різних терорис-
тичних груп на основі неофашистської організації «Рус-
ское национальное единство», а також інших численних
праворадикальних та імперських російських організацій
у лютому 2014 року. Штаб-квартира розташовувалася в за-
хопленій будівлі СБУ у м. Донецьк.
Символами «Русской православной армии» є прапор,
основою якого використовується прапор Росії з собор-
ним хрестом і зображенням Юрія Змієборця, та Георгі-
ївська стрічка. За задекларованими ідеями в основі ідео­
логії «Русской православной армии» є  неоязичництво,
тобто виставлення російських православних обрядів пе-
ред християнськими. Російська православна армія своєю
метою ставить реалізацію реваншистських ідей, пов’яза-
них із розпадом СРСР, а особливо з розширенням та за-
хистом Русского мира.
Що армія окупанта — російська, тут наче все зрозу-
міло, хоча не всім, зокрема, панству Трампу, Меркель,
Макрону, які покірно кивають головами, поділяючи зну-
щання над ними, коли їм із Москви кажуть, що «их там
нет».
Звичайно, найбільш інтригуюче слово у  назві оку-
панта — «православная». Армія — то згромадження лю-
дей, мета яких убивати інших людей. А релігія — то згро-
мадженння людей, мета яких у молитві рятувати людей.
137
 Але то за догматами християнства. За догматами ан-
тихристиянства — якраз навпаки. Ті, що прийшли війною
в Україну, на запитання «Хто ви такі?» відповідали саме
так: «Ми православні». Навіть не росіяни за етнічно-дер-
жавною ознакою, а православні окупанти за антихристи-
янською ознакою.
Суд Нідерландів назвав ім’я вбивці, який був серед
тих «православних» окупантів, що збили міжнародний
лайнер і вбили сотні людей зі всього світу, в тому чис-
лі діток, які були у тому літаку й залишки яких донині
знаходять разом із дитячими іграшками у  донецькому
степу.
Звати його — Ігор Гіркін, офіцер КГБ-ФСБ під пога-
нялом «Стрєлков». За кілька місяців до того, як він буде
збивати літак із мирними громадянами країн, Стрєл-
ков виступатиме охоронцем святині з гори Афон «Дарів
волхвів».
На початку 2014-го, коли Київ стікав кров’ю вбитих
московськими холуями та московськими снайперами
мирних і беззбройних громадян на Майдані, «православ-
ний» Гіркін возитиме Україною «Дари волхвів» як дар від
афонських старців. Для м’ясника ФСБ це була операція
прикриття з тими волхвами, коли він виконував свою про-
фесійну роботу — вів розвідку перед окупацією Криму
і Донбасу. Збирав розвідінформацію. Вербував агентів. Як
встановить Служба безпеки України, найбільше контактів
резидент мав із своєю надійною агентурою — із єписко-
пами Української (Московської) православної церкви на
півдні та сході України.
На той час полковник Гіркін перебував за завданням
ФСБ на винятково важливій службі — очолював охорону
громадянина Костянтина Малофеєва.
138
 «Православний» гіммлер,
він же заступник патріарха РПЦ

Треба сказати прямо, в іконостасі демонів війни про-

ти Україні цьому маніяку із вродженим талантом серій-
ного кілера виділено скромне місце. То Сурков чи Козак,
то Шойгу чи Герасимов купаються у славі центрових ка-
рателів України. І все ж усім їм купно важко тягатись із
головним православним месією, фігурантом криміналь-
них справ у Росії і Україні, у США і ЄС, громадянином
Малофеєвим.
Крім тридцятитисячної групи російських військ в оку-
пованому Донбасі та майже тисячі танків та інших броне-
машин, справді є добровольці. Солдати регулярної армії
окупанта виконують наказ, убиваючи солдатів армії оку-
пованої країни. Але справді є найманці, які не є на вій-
ськовій службі. Вони вбивають не за наказом, а за пере-
конаннями.
Як назвати цих ідейних убивць? Вони самі себе наз-
вали — «Русская православная армия». Вони вбивці тому,
що вони — православні. Так їм пояснили ті, які їх сюди
заманили.
Хто ці «православні» вожді? Ті самі, що й церковні.
Світову загарбницьку, ідейну інвазію проти інших наро-
дів, передовсім, сусідніх здійснює спеціально створена для
цього зондеркоманда, яка має гучну назву «Всемирный рус-
ский народный собор». Найвищий ідейний орган «Русского
мира», який має стати всепланетарним «миром».
«Православний апостол» Малофеєв числиться у цьо-
му соборі (що там ваші вселенські собори, константино-
польські владики, які ви не спроможні зібрати протягом
тисячоліть) першим заступником. Друга особа у страте-
139
гічному органі московської експансії проти людства, яка
розпочалася з України. А хто перша? Хіба є вибір. Пат­
ріарх Кирило!
Саме у верховного жерця «Русского мира» у підпоряд-
куванні Малофеєв. А хто в нього прямі підлеглі? Номінант
на звання головного душогуба російсько-української вій-
ни, міністр оборони ДНР Гіркін-Стрєлков, «прем’єр-мі-
ністр» ДНР Бородай, Денис Пушилін, просто Бєс-Безлер,
хоча список цих «бесов» можна продовжувати довго — їх
десятки тисяч, карателів «православної армії».
Для всієї цієї нечисті саме командир «православної
армії», у ранзі заступника патріарха Кирила був головним
начальником, про що свідчить зламана українською роз-
відкою пошта головного емісара Путіна на війні з Украї-
ною Суркова.
Як відомо, головним окупантом Сирії, де також «их
там нет», виступає персональний кухар Путіна, який
є командиром московської «православної» армії у старо-
давній Антіохії імені... Вагнера. Улюблений композитор
Гітлера, напевно, у могилі перевертається у зв’язку з таким
арабським увічненням його імені новоявленими «право-
славними фашистами».
СБУ встановило, що Малофеєв в Україні — головний
спонсор «православних» банд. Саме він є  оператором
мільярдів доларів, які з царської кремлівської казни по-
жирає війна проти України. Звичайно, «ихтамнеты» —
глибоко ідейні «православні», але не варто переоціню-
вати монопольність їхньої релігійної мотивації вбивати
українців.
Вбивають за переконаннями, але й за бабки. За бабки
Путіна з рук Малофеєва. Коли українські солдати беруть
у полон цю вату московських головорізів, то знаходять це
140
бабло зашитим у їхніх непраних роками «портках». На од-
ному такому «православном бойце» можна знайти до сотні
тисяч доларів.
Малофеєва, який у тому головному Соборі «Русско-
го мира» виконує роль Геббельса, західні журналісти пи-
тали, як так він посилає православних ватників убивати
православних українців. Цей кат визнає, що саме так, але
вважає, що він і його «православная армия» має вбивати
українських православних, бо вони зрадники, оскільки
незаконно вийшли із СРСР.

Хто головний геббельс

православного фашизму?
Митрополит пітерський Іван Сничов

Держава Україна — незаконна, а її Збройні сили й особ­

ливо Національна гвардія — банди, з якими воює орден
мечоносців «православних» мокселів.
У цього пастиря московських убивць не міг не бути
також пастир, який уже у  післякомсомольському віці
охрестив цього нелюда. Був такий визначний православ-
ний ієрарх, постійний член синоду РПЦ, митрополит
Санкт-Петербурзький і  Ладозький Іван Сничов, автор
книги московського мракобісся «Русская симфония», один
із томів якої називається «Русь соборная». Раз вони — Русь,
а ми відділилися від них і вже немає Русі соборної, то нас
треба вбивати. Хоча вони така Русь, як ми — Мадагаскар.
Митрополита Сничова, за визначенням журналіста
Олега Кашина, можна вважати ідеологом «православно-
го фашизму». Він був доволі вправним автором численних
книг, які єднала червона нитка-ідея: «Русская идеология —
141
это православие». У тій самій «Симфонии» «мислитель»
Сничов пише: «Фашизм — це явище, яке помилково зда-
ється нам тепер світоглядним монолітом, насправді є кон-
гломератом національних рухів... Він почав своє існування
як ідеологія народної єдності й християнського консерва-
тизму... Сама назва походить від латинського слова fascis?
Що означає в’язка прутів. Декларуючи таким чином необ-
хідність загальнонародної солідарності як основи суспіль-
ного життя, фашизм з’явився на європейській сцені як кон-
сервативний світогляд національно-державної єдності».
Звичайно, московський жрець не міг не зупинитися
на окремих недоліках і спотвореннях благої ідеї фашизму,
але важко знайти ще де-небудь у богословських виданнях
такої палкої симпатії розгулу німецько-італійського анти-
христа, який виник, до речі, у відповідь на розгул смерто-
носного московського богоборського антихриста.
Тут така спадкова «православність», що Малофеєва
породив саме Іван Сничов, якого демократична преса Ро-
сії по праву вважає родоначальником нинішнього мос-
ковського мракобісся, а того, у свою чергу, вивів у люди
«тётя Моня» він же «Липучка» — це оперативне поганя-
ло сексота, який мав церковне наймення єпископа Мануї-
ла, що рукопоклав того самого Івана Сничова, пастирське
слово якого будило у кожному мокселі звіра, готового вби-
вати за «православну» ідею кожного ближнього:
«Ви питаєте про «православний чекізм»? Але я не бачу
ніякого протиріччя у цьому. Люди, які охороняли державу
(в СРСР), виходили з патріотизму. Патріотизм привів їх до
шукання наших коренів. Вони... обрали віру патріотичну,
віру своїх батьків».
Взагалі-то вірою їхнього батька Дзержинського, пор-
трети якого вони тримають у кабінетах, була віра у своє
142
покликання вбивати тих самих православних за їхню
«віру батьків» мільйонами. Не зростається.
Але лише на перший погляд. Пригадаймо, як легко
«Третій Рим» перевтіливсь у «Третій інтернаціонал» і міс-
це Ісуса замінив його особистий ворог, вічно живий і не
похований донині Ленін.
Ленінізм був релігією, ленінізм був ідеологією, лені-
нізм був ідеєю, на якій трималася Московія аж до її краху
1991 року.
І що робити, коли немає ідейного стрижня ленінської
КПРС, коли немає ЦК цієї КПРС, у якому сиділи натх-
ненники, червоні продуценти ідей — Бухарін, Жданов чи
Суслов?
На Суслові, який, за словами, здається, Брежнєва, єди-
ний, хто вірив у комунізм, викінчився виплід ідеологів.
Крах ідеї, а відтак — крах імперії.
Ні, вони, рицарі меча і кинджала, готові вбивати і па-
лити, руйнувати і  мордувати — клони Дзержинського
і Ягоди, Єжова і Берії, Шелепіна і Андропова. Але де взя-
ти міфотворців? Ну як без ідеології? Ну як без ідеології
займатися звичним ділом — проливати ріки крові?
І от один із департаментів (ВЧК-НКВД-КГБ-ФСБ) зго-
лосився замінити ЦК КПРС. Творцями ідеї замість Бу-
харіна став «Моня» (Мануїл), замість Жданова — пастор
Сничов, замість Берії — месія Гундяєв. І яку ідеї вони під-
сунули чекістам замість комунізму? Не лібералізм із кля-
тої Європи могли підсунути.
А яку вони могли ідейку підсунути, коли вони слу-
жили у релігійному департаменті? Не в убойному, а у де-
лікатному, хоча теж убойному, бо вбивали душі, серця.
Тому єпископат-департамент виголосив із амвона: замість
комунізму — дайош... православіє. Замість віри тих, що
143
«отцы воевали» за «родину», за Сталіна, ще дальшу віру,
туди глибше назад, коли Ленін іще не лежав у мавзолеї,
а неподалік його жертва Ніколя Другий конспектував ши-
зофренію Гришки Распутіна.
Так департамент опер-єпископату став сполучною по-
судиною між релігією і чекізмом. Правильно каже Мало-
феєв, ніякої суперечності. Правильно писав його пастор
Сничов — «Русская симфония». Хрест і сокира.
ФСБ і Патріархат. Два в одному. Додайте ще, як голо-
сить одна із книг Івана Матвійовича Сничова «Дух само-
державия», ще «родину, мать вашу», у ролі богоотця, і от-
римаєте Святу трійцю. Катехізис від Фелікса Едмундовича.
Звичайно, воцарені чекісти могли взяти на роль дер-
жавної ідеології який-небудь там націоналізм, панславізм
чи євроазізм, але вони вирішили оцерковитися.
Зрештою, що тут такого!.. Для них — нічого нового.
Погони під рясами — от вам і «Православная армия» зі
штабом у катівні КГБ у Донецьку.
Врешті, попри «іконостас» різного роду нинішніх мос-
ковських гіммлерів та геббельсів, настала пора над цим
кублом мракобісся підняти «ікону» головного опер-попа,
кривавий колорит і зловісний масштаб якого затьмарюють
найтемніші сторінки демонських часословів Орди-Московії.

Підпільний московський спрут Юди

Є така партія! Коли Ленін вигукнув це вперше, й услід

за ним мільйони повторювали впродовж усієї війни Росії
з Богом, він мав на увазі легальну партію ВКП(б)-КПРС,
яка принесла у жертву антихристу 110 мільйонів убієнно-
го люду московським комунізмом.
144
 Однак була і є інша партія, незліченно могутніша, ніж
18 мільйонів членів КПРС. Була і є, хоча КПРС уже немає.
Зрештою, її кількість невідома, більше того, ця кількість,
як і особовий склад — під грифом «Цілком таємно». І цю
партію придумали навіть не більшовики, бо з часів Орди
на ній трималася московська державність — царська, а по-
тім комісарська.
Армія ця — сексотія. Чисто мокшанський словотвір,
аналога якому немає у жодній країні світу. Інформатори
є в усіх спецслужбах світу, але сексот — то не просто дже-
рело інформації. Найчастіше стукачі поширюють якраз
дезу, на підставі якої виносяться вироки. Бути сексотом —
означає продати душу сатані, який возсідає на престолі
у Москві.
У Московії в усі часи і нині запроваджено суворий ре-
єстр десятків мільйонів стукачів, як їх мило називали че-
кісти, бійців невидимого фронту під чужими, а не власни-
ми іменами та прізвищами.
Чому імена цих бійців були втаємничені? А тому, що
стукачами насильно ставали ті, яких зламали, і ті, які на-
родилися моральними каліками.
Нації народжуються, виростають і піднімаються на
морально добірному генофонді еліти — інтелектуальної
й духовної, кращі з кращих сини і дочки народів творять
їхню велич. А Московія так сконструйована, що вона три-
мається на негідниках, які під чужими іменами вливають-
ся в отруйні судини державного організму.
Коли я волею Всевишнього створив першу в СРСР ан-
тикомуністичну газету, до мене прийшов голова сільради
з мого рідного Стрийського району на Львівщині. Я знав,
що у кабінеті «кагебешні» жучки, і ми вийшли поговори-
ти на балкон. Чоловік зізнався, що його завербували, як
145
агента КГБ ще змолоду, після того, коли під час пиятики
він співав бандерівських пісень. Йому поставили умову, як
і десяткам тисяч інших, — або ти стукач, або — із сім’єю
на Сибір. І він зламався, а тепер, коли Україна вже близько
(йшов буремний 1990-й рік), хоче покаятись.
Я запропонував йому виступити у газеті із закликом
до всіх сексотів — покаятися, перестати бути стукачами
і вийти з-під контролю своїх кураторів.
Водночас я надрукував цілком таємний документ (моя
особиста розвідка працювала феноменально) про кіль-
кість агентів КГБ у моєму рідному Львівському універ-
ситеті, в інших львівських вишах, у Спілці письменників,
у патріотичних і націоналістичних організаціях.
Я ще й не усвідомлював, на що я зазіхнув. Згодом усе
життя КГБ воюватиме зі мною за цей удар у його тім’я.
У  смертоносні моменти мого екстремального життя
я завжди відчував, що значить зазіхнути на святая свя-
тих чекістів, які десятиліттями переслідують мене.
Але повернемося у русло книжної оповіді, яке виводить
на береги Москви-ріки. Те, що я розповів, діялося за кіль-
ка місяців до розвалу СРСР. А подія, про яку далі йдеть-
ся, сталася якраз під час цього колапсу. Серпень 1991-го,
провал ГКЧП, організованого КГБ, відкриваються архіви
Луб’янки. Серед російських священників постійно були,
хоч їх і одиниці з сотень тисяч, чесні перед Богом люди.
І таким був Гліб Якунін, котрий, як виняток, не міг не опи-
нитися на нарах ГУЛАГу. В час путчу він був уже на свободі
й практично чи не першим проник у чекістські тайники.
Документ, який він обнародував, став не просто по-
трясінням. Я  назвав  би його головним упродовж віків
розмаїтої писанини для розуміння, що таке християнство
по-московському.
146
 Парламентська Комісія, яку очолював Якунін, повідо-
мила, що колишній представник Патріархії в США архі­
єпископ Климент (нині Калузький) — агент КГБ «Топаз».
Митрополит Воронезький Мефодій ховався за псевдоні-
мом «Павло». Митрополит Філарет Мінський — «Остров-
ський». Покійний митрополит Никодим Ротов — «Свя-
тослав», а патріарх Алексій II — «Дроздов». «Абат» — це
Питирим, митрополит Волоколамський і  Юр’євський.
І так за списком — уся верхівка офіцерів РПЦ!
Комісія після ГКЧП отримала вичерпну інформацію
про самого патріарха Московського на той час. Офіці-
оз гласив, що якраз напередодні Алексій II був обраний
вільним волевиявленням архієреїв Московської патріар-
хії. Однак, згідно з відкритими документами, у дні підго-
товки Помісного Собору 1990 року голова КГБ і майбутній
путчист Крючков розіслав усім управлінням КГБ спеці-
альну шифровану телеграму, що зобов’язувала управлін-
ня сприяти обранню на патріарший престол митрополита
Ленінградського Алексія (Рідігера).
Чому така пильна опіка до цього балтійця, що підні-
мався на московський престол? Справа у тому, що у його
ідентифікації найголовніше не місце проживання чи по-
ходження. Справа у тому, що Рідігер — банальний агент
КГБ «Дроздов», про якого так опікувалася його контора,
яка й зробила його патріархом.
Православний люд Московії та й релігійна світова гро-
мадськість отримували публічні відомості про міжнарод-
ну діяльність РПЦ, коли її ієрархи беруть участь у різного
роду світових міжрелігійних форумах.
Однак, звіти 4 відділу 5 управління КГБ СССР називають
цих ієрархів своїми іменами, як і належить у чекістському
реєстрі, іменами у лапках, тобто агентурними поганялами:
147
 1972 рік, лютий.
У Нову Зеландію та Австралію виїхали агенти «Свято­
слав» і «Михайлов» на засідання Центрального Комітету
Всесвітньої Ради Церков.
1973 рік, січень.
До Таїланду та Індії для участі в роботі ВРЦ виводи-
лись агенти органів КГБ «Магістр» і «Михайлов». Ці аген-
ти чинили вигідний вплив на роботу Ради та надали мате-
ріали, що викликають оперативний інтерес.
До Праги для участі в роботі Християнської мирної
конференції виводивсь агент «Кузнєцов», від якого отри-
мано інформацію, що викликає оперативний інтерес.
1973 рік, лютий.
У СРСР як гість Московської патріархії перебував ге-
неральний секретар ВРЦ Філіп Портер, щодо якого че-
рез агентів «Святослава», «Адаманта», «Михайлова»
і «Островського» чинився вигідний вплив.
1983 рік, лютий.
У Швейцарії для участі в заходах із підготовки асам-
блеї ВРЦ відряджено агентів «Михайлова» і «Костянтина»
(митрополит Пермський, колишній митрополит Астанай-
ський і Алма-Атинський), колишній митрополит Воро-
незький Мефодій, — агент КГБ «Павло».
Зі звіту заступника начальника 4 відділу 5 Управління
КГБ полковника Романова про роботу 1982 року:
«Найбільш значні результати виражаються в такому:
Через провідну агентуру РПЦ, Грузинська та Вірмен-
ська церкви міцно утримуються на позиціях лояльності,
активної підтримки миролюбної політики радянської дер-
жави.
Згідно з планом активних заходів проти розміщення
ракет середньої дальності в Європі, розробленими на ви-
148
конання постанов ЦК КПРС із цього питання та затвер-
дженими керівництвом КГБ СССР 28.08.1981 р., а також
у рамках спільного плану зі службою «А» Першого голов-
ного управління КГБ СССР з надання вигідного Радян-
ському Союзу впливу на клерикальні кола Заходу через
провідну агентуру КГБ «Абата», «Антонова», «Кузнєцова»,
«Нестеровича» та інших по релігійних каналах здійснено
комплекс акцій для впливу на суспільно-політичні кола
західноєвропейських країн.
Через агентурні можливості РПЦ і друзів до Папи та-
кож доводилась інформація про те, що «надмірне» захо-
плення ним уніатським питанням може завдати тільки
шкоди відносинам між Ватиканом та РПЦ.
За період 1982 року проведено 1809 зустрічей, отрима-
но 704 повідомлення.
1983 рік. У Москві з 28 вересня по 3 жовтня у Видав-
ничому відділі МП проходила зустріч представників цер-
ковної преси, у  роботі якої взяли участь 12 іноземців.
Розглядалися питання обміну інформацією. Через аген-
тів «Абата» і «Григорія» на іноземців вчинено політично
вигідний вплив.
У Москві відбулося засідання робочого комітету
з проб­лем роззброєння. З метою надання позитивного
впливу, прийняття вигідних нам рішень і вивчення ок-
ремих делегатів для участі в роботі засідання було відря-
джено 9 агентів КГБ, в т. ч. «Антонов», «Островський»,
«Кузнєцов» і «Вадим».
Неважко звернути увагу, що серед численної агенту-
ри, представленої закрутистими сексотськими псевдо, чи
не найактивнішим є всюдисущий агент «Михайлов». Про
нього спецхрани містять таку інформацію: «Народився
20 листопада 1946 року в Ленінграді в сім’ї священника
149
і викладачки німецької мови в школі. Після закінчення се-
редньої школи 1965 року вступив у Ленінградську духов-
ну семінарію, а потім у Ленінградську духовну академію,
яку закінчив 1970 року. 12 вересня 1971 року 24-річного
молодика возведено у сан архімандрита і відправлено до
Женеви на посаду представника Московського патріарха-
ту при Всесвітній раді церков. У Женеві пропрацював на
цій посаді до грудня 1974 року.
З грудня 1975 року «Михайлов» — член Централь-
ного комітету та виконкому Всесвітньої ради церков, із
1975 року член комісії «Віра та устрій» Всесвітньої ради
церков, із 3 березня 1976 року член Синодальної комісії
з питань християнської єдності та міжцерковних відносин.
Із листопада 1976 року по жовтень 1978 року — заступник
Патріаршого екзарха Західної Європи. 1978 року його при-
значено заступником голови Відділу зовнішніх церковних
зносин. На цій посаді пропрацював до кінця 1983 року.
13 листопада 1989 року «Михайлова» було призначено
Головою Відділу зовнішніх церковних зносин Московської
патріархії.
Хто він, цей знаменитий церковний штірліц, непере-
вершений у сексотському ремеслі агент «Михайлов»? Пора
зняти маску, з-під якої виринає до болю знайома фізіо-
номія його «всесвятості» — Гундяєв Володимир Михай-
лович (можливо, тому й назвавсь у реєстрі сексотів Ми-
хайловим), обраний 27 січня 2007 року Патріархом всія
Орди-Московії Кирилом.
Тоді, 1991 року, попи-агенти могли потрапити під гаря-
чу демократичну руку. От як писав журнал «Огонёк»: «Вду-
маймось у значення цього третього імені. Монах отримує
третє ім’я тільки при постригу у великий ангельський об-
раз — у схиму, а Його Блаженство і його побратими по
150
Синоду це третє ім’я отримали від КГБ при «постригу»
в агентурну службу богоборчої імперії зла (слід зазначи-
ти, що «третє ім’я» майбутній агент КГБ сам собі вибирав
і формально його отримував, ставлячи свій підпис на до-
кументі про співпрацю). Володимир Зелінський богослов-
ськи розвиває цю думку так: «Там, де за іменами єписко-
пів церкви ховаються прізвиська або кличка, вона, тобто
церк­ва перетворюється на антицеркву, що вимагалось ор-
ганізаторами цього спектаклю.
Тому що ім’я, серед іншого, ще й частинка літургії. Боже
ім’я, як і ім’я людини. Коли на Великому Вході поминаються
імена патріарха, правлячого архієрея, службовця священ-
ника, то в той момент — кількома словами — як би збира-
ється й озирається вся Церква. Тут вона належить Отцю,
Який кожного знає по імені. Під цим ім’ям Він закликає,
пам’ятає, веде, судить, визволяє нас і незалежно від нашої
віри чи невіри — посилає нам у дорогу Ангела-Хранителя.
«Хто має вухо, хай чує, що Дух промовляє Церквам: пе-
реможцеві дам їсти приховану манну, і дам йому білого ка-
меня, а на камені написане ймення нове, якого ніхто не знає,
крім того, хто отримує» (Об’явл. 2:17). Але і там, де віль-
но чи мимоволі пародіюється Церква, також відбувається
зміна імен. «Потьомкін», «Григорій», «Абат», «Адамант»...
В Апокаліпсисі сказано: «...І не матимуть спокою ні
вдень ні вночі ті, що поклоняються звірові і  образові
його, і приймає накреслення імені його» (Об’явл. 14; 11).
Невже ж усі «потьомкіни» і «абати» ніколи не згадували,
серцем не чули цих Іванових слів?» («Сказане в темряві»,
«Русская мысль», 24 квітня 1992, с. 6-7).
Незадовго до зішестя на найвищий престол тоді ще
єпископа Смоленського і Калінінградського Кирила на зу-
стрічі у Московському університеті студенти назвали вго-
151
лос — агент КГБ «Михайлов». І що у відповідь? А нічого
такого особливого. «Нічтоже сумняшеся», Гундяєв не запе-
речив, що він служить у КГБ-ФСБ. Більше того, не вбачає
у цьому нічого такого гріховного, назвавши факт такого
юдиного ремесла для московських попів... «морально бай-
дужим». Мовляв, Богу байдуже, що попи РПЦ — стукачі.
Така офіційна позиція патріарха чи агента «Михайлова».
Так вчить московське «святе письмо», але не від Ісуса
Христа, а від антихриста.

«Дорога смерті» його всесвятості,

або
Чи пролізе крізь вушко голки у рай
патріарх-олігарх, «аскеза» якого
коштує чотири мільярди доларів

Крута асфальтівка, якою безупинно мчать велетен-

ські далекобійники, прилягає щільно до лісових хащ. Ма-
гістраль пролягає також поміж житловими масивами,
якими водночас із автомобільними циркулюють так само
безперервно людські потоки.
І люди, поступаючись машинам, змушені витоптува-
ти путівники вздовж асфальтівки лісом. У країні, про яку
йдеться, таку розкіш, як пішохідна частина шляхопрово-
ду, відгороджена тротуаром, турботою про трудящих не
передбачено. І змушені тубільці витоптувати собі стежки
впродовж десятиліть.
Але одного дня зранку між лісом і дорогою виріс, як із-
під землі, колючий дріт. У ліс — зась! Людська нога вже не
могла ступити на рятівні серпантини поміж деревами —
люди враз були змушені ходити поміж машинами.
152
 І на асфальт полилася кров. Не всім водіям вдавав-
ся слалом поміж пішоходами на проїжджій частині, а ін-
шої — нема. Одна трагедія з довгого мартирологу. Студент
Віталій ішов на цвинтар відвідувати могилу матері, та не
дійшов — по дорозі його зрубала вантажівка.
До речі, про цвинтар. Декому з неживих не пощасти-
ло — їхні домовини розвертала поліція просто посеред
останньої їхньої земної путі. Поліцаї вносили роз’яснення:
той, котрий перетворив життя людей на пекло, не любить
траурну музику, яка заважає йому розслаблятися. Не для
того він обвів 22 гектари заповітного лісу вздовж узбереж-
жя, щоб мерці заважали йому насолоджуватись земними
райськими насолодами.
Хто воно, це «исчадие ада», яке опустило це пекло рап-
том на голови безневинного люду? Звати його Володимир
Михайлович Гундяєв, який в РФ працює на посаді патрі-
арха РПЦ. У цьому містечку Геленджик йому спало на дум-
ку збудувати собі дачу на березі Чорного моря. Йдеться
про Палац, який не снився московським царям у злиден-
них халабудах у їхніх хвалених петергофах.
«Ешь, пей, веселись, ибо завтра умрёшь» — це практич-
но єдина заповідь, якої дотримується у житті начальник
Московської церкви і яку проголошує з амвона для наслі-
дування всьому православному люду.
Із якого такого «святого письма» розкопав головний
кремлівський святий таку матеріалістичну мудрість? Коли
його спитати, де у Біблії сказано, що тілесна ненаситність
є єдиним смислом життя людини, духовний вождь моксе-
лів пошле вас подалі разом зі Старим та Новим Завітом.
Володимир Михайлович Гундяєв, як і Володимир Воло-
димирович Путін, не лише в теорії проголошують абсолют-
ний примат матеріального над духовним, а й утілюють його
153
у життя. Якщо другий із цього двоглавого орла попросту
завоював титул олігарха всіх часів і народів, у порівнян-
ні з яким усілякі там чемпіони списку журналу «Форбс»
із їхніми 100 мільярдами доларів — просто шпана, то пра-
вославна громадськість усе ж таки порахувала земні бла-
га свого його всесвятості — чотири мільярди доларів.
«Форбс» якось не докумекав складати списки товсто-
сумів серед такої категорії населення, як духовенство.
Наче прийнято вважати, що ці обранці серед людей є но-
сіями духовних благ, які валютною калькуляцією не ви-
міряєш. Немає одиниці виміру в Духа, носієм якого при-
йнято вважати за родом занять окремих зі смертних. Вони
проповідують і особистим прикладом демонструють, що
земне матеріальне збагачення — це (то вже за Біблією)
суєта суєт, ловлення вітру. Взяти, приміром, наймогутні-
шого на планеті Главу Католицької церкви, яка налічує
понад півтора мільярда землян. Нинішній Папа Римський
Франциск має службову машину — «Гундай» середньої
комплектації. Скромність із викликом, але факт.
А тепер факти із духовного надбання, яке нацарював
папа московський. Якщо з’їхати з тої самої «дороги смер-
ті» у Геленджику, то на причалі можна вгледіти яхту «Пал-
лада», яка обійшлася його всесвятості у чотири мільйони
доларів. Є ще одна яхта, якою рейдує «слуга божий» Ки-
рило Москва-рікою, вартістю сім мільйонів доларів. Парк
наземного транспорту для одноосібного користування —
броньований мерседес-танк, броньований позашляхо-
вик-танк, два броньовані кадилаки і т. д. і т. п.
Залізничне самозабезпечення включає бронепоїзд із
шести вагонів. Відтак — повітряний флот. Для чого заку-
пляти повітряні машини із броні, але гелікоптер для все-
святості вартістю шість мільйонів доларів також із непро-
154
бивного металу. Для візитацій пастиря на середні відстані
придбано бізнес-джет вартістю півтора мільярда рублів.
А для перенесення святого слова на інші континенти за-
стосовується персональний ІЛ-96-300.
Нерухомість, якою збагатився віп-небожитель, вражає
не менше, ніж усі ці моторові «побрякушки».
Московська преса розписала — звідки громадянин
Гундяєв узяв на всю цю багатомільярдну «утварь»? Ви­
явилося, все просто — бізнесував. У вільний від церков-
них піснеспівів час? Та ні. Водночас.
Більше того, бізнес під такою «крышей», як церква. Як
це? А так, що коли ти без куколю на маківці, купуєш си-
гари для всія Московії, то платиш акцизи. А якщо немає
в тебе на голові шапки митрополита чи патріарха, весь
приплід — собі у кишеню, а державі — заспіваєш замість
«акцизуя» — алілуя.
Власне, перед тим, як матушка Росія почала звикати,
що патріарха звати Гундяєв, вона знала, що є під таким
іменем «табачный король», який лише на цьому диму чу-
жого Отечества нажив перший мільярд. А відтак — як
можна у Московії будувати ринкову економіку замість ко-
муністичної, не торгуючи нафтою. Підприємець Гундяєв
зі своїми банками та фірмами стає складовою такої наці-
ональної гордості, як «Роснефть». І знову — нафтодолари
полилися на церковну тацю без відрахувань у державну
казну — справді, як можна оподатковувати православно-
го «нефтяника».
Коли відбувалося це первинне накопичення капіталу
під куполами? Не інакше, як у лихі 90-ті, коли оскаженіла
клептократія розпочала найбільший в історії людства гра-
бунок — сумарна цифра вкраденого у Росії її «православ-
но-чекістською» владою вимірюється трьома трильйонами.
155
 Володимир Гундяєв, він же глава РПЦ Кирило, він же
агент КГБ-ФСБ Михайлов здобув єдиний у РФ, та й у всьо-
му світі, титул — олігарх-патріарх. Чи бувало що-небудь
схоже у світовому християнстві? Ніколи. Але Кирило «не
париться» — він і не претендує, щоб його світогляд і спо-
сіб життя мав що-небудь спільне із християнством.

Свастика на Кремлі

Порівнювати путінську Росію з гітлерівською Німеч-

чиною — цього не робить тільки ледачий. А от є ще одна
сфера, яка перебуває неначе у тіні очевидних паралелей.
Ця тінь — церква. Розпочнемо з Гітлера. Мало хто згадує,
що фюрер створив собі «Імперську церкву», яка стала на-
слідком зрощення нацистських ідей Адольфа Гітлера та
Йозефа Геббельса з амбіціями прихильників націонал-со-
ціалізму серед німецького духовенства Євангелічної цер-
кви Німеччини, лідером яких виступав Людвіг Мюллер.
Цей німецький Кирило ще 1932 року організував релігій-
ний рух «Німецькі християни» (Deutsche Christen), який за
підтримки нацистів здобув повну перемогу на церковних
виборах 23 липня 1933 року. І вже 27 вересня 1933 року
на Національному Синоді Людвіга Мюллера було затвер-
джено єпископом Рейху.
Нацисти активно використовували сформований іде-
ологічний арсенал у  церкві. Священники «Імперської
церкви» постійно нагадували парафіянам, що саме євреї
розіп’яли Ісуса Христа, чим заохочували антисемітські на-
строї серед населення. Наслідки цього жахливого зрощен-
ня церкви та тиранії Третього рейху відомі всій планеті під
страшним словом «Голокост».
156
 «Майже сто років по тому ми стали свідками чер-
гового «церковно-диктаторського» симбіозу, метаста-
зи якого Росія розкинула по всьому світу. Але ймовірно
найбільший вплив цього явища відчула на собі Україна
після початку неоголошеної українсько-російської війни
2014 року. Тепер у ролі новітньої «імперської церкви» ви-
ступає Російська Православна церква, яка через своє діти-
ще в Україні — Українську Православну церкву Москов-
ського патріархату — фактично веде війну проти України
на боці агресора», — вказується в одному з авторитетних
інтернет-досліджень.
У площині воєнної термінології та практики ведення
воєн наявність на території України Московського патрі-
архату в умовах російсько-української війни варто розгля-
дати не просто як п’яту колону, а як глибоко ешелоноване
військове окупаційне з’єднання, яке воює проти України
специфічними методами. Як зведення з театру бойових
дій слід розглядати інформацію про дії священників УПЦ
МП на боці московських загарбників на окупованих те-
риторіях. Ще на початку російської агресії, практично не
криючись, як затаєні шпигуни, а як бойовики ворожої ар-
мії московські попи не лише розміщували групи окупан-
тів і колаборантів у храмах та монастирях і забезпечува-
ли їх харчуванням, а й відкрито агітували зазомбоване
ними ж місцеве населення до захисту міфічної «Новоро-
сії» зі зброєю в руках.
Піп Московського патріархату в Україні — це практич-
но московський солдат, який благословляє вбивати укра-
їнців й освячує зброю, з якої, за його християнським розу-
мінням, треба це робити. Особливо озвірілі упирі у рясах
самі брали у руки зброю, створювали та очолювали загони
вбивць.
157
 Саме кагебісти у рясах із УПЦ МП виступили одни-
ми з активних учасників захоплення міста Слов’янська
окупантами, що фактично дало поштовх до повноцінної
агресії РФ в Україні. Московські попи під орудою свого
прямого начальства із ФСБ і ГРУ виступали вбивцями
українського цивільного населення та військових, що до-
ведено в судовому порядку і за що треба буде відповідати
за законами військового часу.
От лише окремі витяги з воєнної хроніки російсько-
української війни. У відповідності до кримінальної спра-
ви № 757/36528/16 прокуратурою міста Києва закінчено
спеціальне досудове розслідування та скеровано до суду
обвинувальний акт відносно колишнього протоієрея
Свято-Іверського жіночого монастиря м. Донецька УПЦ
МП, який корегував артилерійський вогонь терористич-
ної організації «ДНР». Як зафіксовано у кримінальному
провадженні, названий ворог України у січні 2015 року,
перебуваючи у Макіївці, передав представникам терорис-
тичної організації «ДНР» координати місцезнаходження
підрозділів Збройних сил України біля села Миколаївки.
У той же день позиції наших підрозділів, які перебували
у цьому населеному пункті, було тричі обстріляно оку-
пантами.
Для повноти злочинності умислів цього «священни-
ка» можна навести кілька цитат із ухвали Печерського
суду Києва, який надав дозвіл на здійснення спеціаль-
ного досудового розслідування відносно підозрюваного
у кримінальному провадженні № 22015000000000127 від
28.04.2015 р. у вчиненні кримінального правопорушен-
ня — злочину, передбаченого ч. 1 ст. 258-3 КК України
«Створення терористичної групи чи терористичної ор-
ганізації».
158
 У цих протоколах підозрюваний священник УПЦ МП
проходить під назвою «ОСОБА-3», чим підтверджується
пряма участь представника РПЦ у веденні терористичної
діяльності проти України:
—  «протоколом про результати зняття інформації
з транспортних телекомунікаційних мереж від 28.02.2015,
відповідно до якого 19.01.2015 о 23:19:54ОСОБА-3 з но-
мера мобільного телефону НОМЕР-1 телефонує дружи-
ні ОСОБА-4 та розповідає їй про те, що він корегує арти-
лерійський вогонь для російської армії»;
—  «протоколом про результати зняття інформації
з транспортних телекомунікаційних мереж від 28.02.2015,
відповідно до якого 26.01.2015 о 09:33:45 ОСОБА-3 з номе-
ра мобільного телефону НОМЕР-1 телефонує та детально
описує місцезнаходження позицій Збройних сил України
(артилерійського підрозділу в складі установок «Град»)
у м. Миколаївці, не встановленій досудовим розслідуван-
ням особі, представнику так званої терористичної орга-
нізації «Донецька народна республіка»;
—  «протоколом про результати зняття інформації
з транспортних телекомунікаційних мереж від 28.02.2015,
відповідно до якого 17.12.2014 о 20:42:27 ОСОБА-3 з но-
мера мобільного телефону НОМЕР-2 телефонує не вста-
новленій досудовим розслідуванням особі, священнослу-
жителю УПЦ на ім’я ОСОБА-11 та просить його знайти
особу, яка постійно може повідомляти про розташування
Збройних сил України»;
—  «протоколом про результати зняття інформації
з транспортних телекомунікаційних мереж від 28.02.2015,
відповідно до якого 18.01.2015 о 18:38:01 ОСОБА-3 з но-
мера мобільного телефону НОМЕР-1 телефонує не вста-
новленій досудовим розслідуванням особі та розповідає
159
їй, де розташована бойова техніка Збройних сил України
в районі м. Мар’їнки»;
— «протоколом огляду компакт-диска, вилученого під
час проведення тимчасового доступу до речей та доку-
ментів в ПрАТ «МТС Україна» від 01.03.2016, відповідно
до якого ОСОБА-3 26.01.2015 р. здійснювала телефонні
дзвінки з мобільного номера телефону НОМЕР-1, пере-
буваючи у м. Макіївці Донецької області»;
— «протоколом допиту свідка ОСОБА-8 від 27.03.2015,
який показав, що громадянин України ОСОБА-3, будучи
священником Української православної церкви Москов-
ського патріархату, використовуючи довіру місцевого на-
селення, виявляв місцезнаходження військовослужбовців
і військової техніки Збройних сил України та передавав
їхні координати представникам терористичної організа-
ції «Донецька народна республіка» з метою ведення ос-
танніми артилерійського вогню по вказаних позиціях.
Крім того, 26.01.2015 ОСОБА-3, перебуваючи у м. Макі-
ївці, в ході телефонної розмови передав невстановленій
досудовим розслідуванням особі, представнику так званої
терористичної організації «Донецька народна республіка»
ОСОБА-12 інформацію щодо місця дислокації Збройних
сил України».

Якби донесення про те, як піп-зрадник допомагає гіт-

лерівським загарбникам, лягло на стіл Сталіну? Яка б ре-
золюція з’явилася на ньому? Розстріляти! Зрештою, такий
вирок виніс би кожен командувач держави, яка зазнала
збройного нападу.
Донецький убивця мав бути засуджений до найви-
щої міри зі всією суворістю військового часу. Але Мо-
скві вдалося викрасти свого агента. Нині цей сокирник
160
перебуває на території Московської області й... здійснює
богослужіння у  церкві РПЦ. Справді, путі антихриста
несповідимі.
Усе ж правосуддя України таки піймало за криваву
руку не одного православного упиря. За повідомленням
прес-служби Держприкордонслужби України від 12 серп-
ня 2015 року, на контрольному посту «Бугас» (Донецька
область) прикордонники затримали бойовика терорис-
тичного батальйону «Схід», який був священником Укра-
їнської православної церкви Московського патріархату.
Цей «боголюбивий» бузувір гундяєвського полку мав при
собі посвідчення, видане так званим «міністерством дер-
жавної безпеки ДНР», яке свідчить про його участь у не-
законних збройних формуваннях нечувано жорстоких
вбивць із батальйону «Восток».
Є такі два попи Сергій Варнавський та Іван Реденко,
за якими тюрма плаче, але які поки що на свободі. У місті
Кадіївці Луганської області ці два московські агенти бла-
гословляли на війну проти України 140 упирів. Нечуване
святотатство полягає у тому, що ці сатаністи освячува-
ли свої сокири у  храмі великомученика Пантелеймона
саме на велике наше українське християнське свято —
на Покрову. Важко знайти більшу наругу над Матір’ю
Божою. Благословенні вбивці цілували перед крово-
пролиттям Євангеліє, хрести, ікони. Хто вони, сучас-
ні православні попи? Банальні кагебешні вбивці. Адже
вони так легко перевтілюються з пастирів у катів тому,
що практично всі, як в  усі часи, є  передовсім офіцера-
ми спецслужб, що орудують під прикриттям священно­-
служителів. 
Є такий начебто піп Української православної церк­
ви Московського патріархату Володимир Очеретянин,
161
який у свою Петро-Павлівську церкву м. Харцизька хо-
дить не з хрестом, а з автоматом Калашникова АК-74, як
було виявлено нашими розвідниками під час затримання.
Однак не всі заслані у храми чекісти носять із собою
«калаші». За те практично всі й безкарно по всій вертика-
лі церковної ієрархії від «апостола» Путіна і його маріонет-
ки Гундяєва від верху до низу до останнього п’яного попика
агітують у  церквах паству проти України. Проти держа-
ви, на території якої вони перебувають. Проти держави,
на яку напав московський антихрист, якому вони служать.
Ми часом висловлюємо обурення і ненависть до крем-
лівських геббельсів типу Кисельова чи Соловйова та ін-
ших останкінських пропангандосів. Але ж такі геббельси
сидять на кожній православній парафії та клянуть Украї-
ну з амвона! Саме ця сатанинська нечисть каже, що немає
війни, що у Києві хунта.
Якби  ж то. Якби була нормальна українська хунта,
це попівське продажне поріддя давно би гнило на нарах.
Усе, на що спромоглася «хунта», — внести у  парла-
мент «Проект Закону про внесення змін до Закону Укра-
їни “Про свободу совісті та релігійні організації” держа-
вою-агресором».
Просто комарині укуси, ці закони проти незаконного
з позицій державної безпеки України формування, яким
є Московська церква в Україні.
Серед фронтів, на яких ми воюємо за Україну, —
збройному, інформаційному, розвідувальному, диплома-
тичному, — мусить бути фронт церковний, бо, перебува-
ючи на легальному становищі, п’ята колона московського
антихриста стріляє в незахищені серця українців у кожній
із тисяч церковних парафій, які окупанти перетворили на
окопи і якими вкрита уся Україна, де тільки з амвонів сип­
162
леться вбивчий град зрадників, що віроломно і, на жаль,
безкарно воюють проти своєї країни і свого народу, при-
криваючись іменем Бога.

Фашизм вчк Москва вчк Кремль вчк

Про те, що «Русская православная армия», яка воює на

Донбасі, — банальні фашисти, здається, не викликає особ­
ливого заперечення у самій Москві. В нас у Києві це прак-
тично доведений факт, коли ми даємо відповідь на питання,
якою є тепер, через 800 років після Батия, Орда-Моско-
вія, яка прийшла війною проти нас, як і тоді, проти Русі-
України. Ми маємо озброювати наших солдатів у окопах
інформаційними набоями, щоб вони достеменно знали,
хто проти них з того боку лінії фронту і щоб ми переста-
ли вживати підкинуті Кремлем псевдоніми загарбників на
кшталт найманці, бойовики. Не називали ж 1943 року оку-
пантів, які зайняли Україну, бойовики Гітлера. Ми нази-
вали так, як було — німецько-фашистські загарбники. Те-
пер пряма аналогія — московсько-фашистські загарбники.
Зрештою, не займатимусь очевидним — не доводити-
му, що загарбницька орда — то фашисти. Подам аналі-
тичний документ, у якому це зроблено доволі вичерпно
бойовим ресурсом Inform Napalm.
«РПЦ стала магнітом і центром для інших груп право-
славних фанатиків і мракобісів, таких як донські козаки,
монархісти і навіть православні фашисти в Росії. Ці групи
стали основним джерелом «добровольців» для незаконних
збройних формувань (НЗФ) на Донбасі з вираженим «пра-
вославним» забарвленням, для всіляких «козачих військ»,
які тероризували Луганську область, або для Російської
163
православної армії (РПА), незаконної озброєної групи, яку
благословляла і підтримувала як РПЦ, так і УПЦ-МП. РПА
була причетна до грабежів, викрадень, тортур і вбивств про-
тестантських священників. УПЦ-МП також стала осеред-
ком православних джихадистів по всій території України.
Тетяна Деркач, журналістка сайту petrimazepa.com,
здійснила комплексне дослідження зв’язків УПЦ-МП
з «козачими» організаціями в Україні й показала зв’язок
п’ятнадцяти великих єпархій УПЦ-МП в різних части-
нах країни з НЗФ, що брали активну участь у російській
агресії проти України. Зокрема її статті містять фотографії
збіговиськ цих «козаків» із прапорами Російської імперії,
прапорами з іконами Христа, такими ж самими прапо-
рами, якими розмахували НЗФ російської гібридної ар-
мії у зоні бойових дій на Донбасі. Серія статей свідчить
про системне залучення УПЦ-МП до підривної діяльності
РПЦ на території України.
Ідеологічний зв’язок РПЦ з Адміністрацією президента
Росії, а також системне втручання у внутрішню політику
України через РПЦ і УПЦ-МП волонтери InformNapalm
продемонстрували у серії розслідувань #FrolovLeaks. Наша
команда проаналізувала електронну пошту «воцерковлено-
го експерта» Кирила Фролова з 2004-го по 2016 рік. З одного
боку, він співпрацював із такими політичними фігурами
РФ, як Костянтин Затулін, Владислав Сурков, Сергій Глазь-
єв, з іншого — з різношерстими «православними активіста-
ми» в Україні та ієрархами УПЦ-МП. Серія розслідувань
демонструє тривалу історію втручання у справи україн-
ських церков і політичних кіл, чвар усередині РПЦ, гучних
скандалів у Росії та в Україні. Кульмінацією саги є викриття
у частині VII безпосереднього співробітництва між секре-
тарем Одеської єпархії та ФСБ у фінансуванні антимайда-
164
нівського та сепаратистського руху в Одесі, що призвело до
кровопролиття 2 травня 2014 року в Будинку профспілок.
УПЦ-МП, дочірня структура РПЦ в  Україні, також
слугувала і продовжує слугувати мережею проросійської
пропаганди, молячись за російську армію і Путіна й од-
ночасно відмовляючи вшановувати загиблих українських
воїнів, пропагує сприйняття росіян, білорусів і українців
як «один народ» тощо, тобто повторюючи основні пропа-
гандистські штампи російських державних ЗМІ.

Власівці, фашисти, білогвардійці

у степах України

Інспірований російськими спецслужбами збройний

антиурядовий заколот на Донбасі охоче вдається до «ан-
тифашистської» риторики. Протиставляючи себе бан-
дерівцям, бойовики і їхні прихильники звертаються до
образів Великої Вітчизняної війни, «тиснуть» на проле-
тарську свідомість мешканців шахтарського краю. Разом
із російськими та сепаратистськими прапорами терористи
роз­махують червоними стягами. Наперекір логіці, україн-
ський уряд вони вперто називають «хунтою», а українську
державу загалом — «фашистською».
Інколи складається таке враження, що ці терористичні
організації «ДНР» та «ЛНР» дійсно створені вірними ле-
нінцями-сталінцями, мотивовані архаїчним страхом пе-
ред українським націоналізмом і капіталістичним ладом.
Звичайно, у загальній терористичній солянці ліваків
чимало, проте далеко не всіх борців за т. зв. «Новоросію»
можна назвати переконаними антифашистами. Йдеться
насамперед про найяскравіших представників «Донбасу,
165
що воює» і їхніх російських друзів. Зупинимося на особі
Ігоря Гіркіна та його оточенні.
Майбутній «міністр оборони ДНР» народився і виріс
у Москві. До 2014 року він не мав ніякого стосунку до Дон-
басу, окрім того, що захоплювався військовою реконструк-
цією та історією Білого руху, зокрема і на території України.
Ігор Гіркін закінчив Московський державний історико-ар-
хівний інститут, після котрого відслужив у російській армії.
Брав участь у військових діях у т. зв. Придністров’ї, Боснії та
Чечні. Наприкінці 1990-х разом із Олександром Бородаєм
працював кореспондентом газети «Завтра», у 2011-му був
кореспондентом «ANNA-NEWS» в Абхазії. На прес-конфе-
ренції 10 липня 2014 року «Стрєлков» сказав, що він пол-
ковник ФСБ, який вийшов у відставку 31 березня 2013 року.
Український військовий історик Ярослав Тимченко
(теж реконструктор), який знає Гіркіна ще з 1994 року,
розповідає:
«Після знайомства він мені відразу заявив: Україна буде
в складі великої Російської імперії. Радянської чи монархіч-
ної — йому було байдуже. Незалежність України та інших
республік СРСР він вважав непорозумінням, міфом, який
необхідно виправити, — якщо доведеться, то й  силовим
шляхом. Відповідаючи на запитання: «Де буде кордон імпе-
рії?», Гіркін говорив: «Куди просунемося, там і буде кордон».
Ще в 1990-х роках «Стрєлков» став членом російських
білоемігрантських організацій, які колись були тісно
пов’язані з гітлерівською Німеччиною, зокрема, «Об’єд-
нання пам’яті генерала М. Г. Дроздовського і чинів Дроз-
довської дивізії».
У «Дроздовське об’єднання» Гіркіна зарахували в чині
унтер-офіцера у травні 1996 року. Це угруповання спочат-
ку складалося з колишніх військовослужбовців «Дроздов-
166
ської дивізії», які воювали під час Громадянської війни
під командуванням А. Денікіна і опинилися в еміграції
після поразки білих. Під час Другої світової війни «дроз-
довці» на чолі з генералом Антоном Туркулом співпра-
цювали з нацистами. Після розвалу СРСР «Дроздовське
об’єднання» відновило діяльність у РФ.
До складу неофашистів Гіркіна особисто приймав
тодішній їхній лідер Володимир Гранітов — власник де-
кількох німецьких бойових нагород: ордена «За старан-
ну службу», двох відзнак «За хоробрість» для східних на-
родів, хреста «За військові заслуги» 2-го класу з мечами
і двох Залізних Хрестів 2-го класу. Ці нагороди поручик
Гранітов заслужив у німецького командування за свою
службу в «Російському корпусі», який воював проти юго­
славських партизанів у роки Другої світової війни.
Є серед керівництва РЗВС й інші солдати Гітлера. Так,
перший заступник Іванова Георгій Назімов — у минулому
ад’ютант отамана Андрія Шкурка, який очолював козачі
формування в складі Вермахту і СС (у 1947 році Шкурка
повісили відповідно до вироку радянського суду як вій-
ськового злочинця). Деякий час Назімов також служив під
началом Гранітова в «Російському корпусі».
Сучасна РЗВС не обмежується зв’язками з колаборанта-
ми минулого й активно співпрацює з молодими російськи-
ми неонацистами. Один із них, Антон Раєвський, сердечно
вдячний штаб-офіцеру для доручень при голові РЗВС Ми-
хайлові Абрамову «за надану допомогу бійцям армії ДНР,
а саме: за передані нам три комплекти військової форми».
Антон Раєвський заслуговує на окрему увагу: росій-
ський громадянин, активіст націоналістичного угрупу-
вання «Чорна сотня», який брав участь в організації «Ку-
ликового поля» в  Одесі, а  потім став бойовиком ДНР.
167
 Існує чимало фотографій, де Раєвський не приховує, що
задовго до подій 2 травня і збройного заколоту на Донбасі
підштовхував бойовиків «Одеської дружини» до замаху на
місцевого лідера «Правого сектора» (як виконавця вбив-
ства Раєвський пропонував себе). Цілком відверто бойо-
вик розповідає і про плани підривної діяльності на півдні
України: «Мені запропонували продовжити проросійську
діяльність в інших містах України, а саме поїхати в Мико-
лаїв, де мене мали зустріти наші люди. У Миколаєві я му-
сив перебувати декілька днів з метою збору інформації про
справжній стан справ у Херсоні та налагодити контакти
з тамтешніми активістами самооборони. Потім перебра-
тися вже у  сам Херсон, який має стратегічне значення.
У Херсо­ні потрібні люди для нападів на блокпости, щоб
дестабілізувати ситуацію в місті й дати можливість росій-
ським військам потім увійти з якомога меншими втратами».
Для необізнаних із історією російського колабораціо-
нізму періоду Другої світової війни нюанс із протистав-
ленням різних формувань не зовсім зрозумілий. Спро-
буємо пояснити. У війні проти Радянського Союзу німці
використовували дві категорії росіян. Перша — емігранти,
які мешкали на території окупованої Європи. Зазвичай
це колишні царські й білогвардійські офіцери (й їхні на-
щадки), які змушені були залишити Росію після перемоги
більшовиків у Громадянській війні. Друга категорія — ра-
дянські громадяни, котрі потрапили в полон із Червоної
армії або  ж опинилися на окупованій території СРСР.
«Власівці» належали до другої, численнішої категорії. Чи-
мало білогвардійців (до яких пройнявся симпатією Гіркін)
презирливо ставилися до колишнього комуніста Андрія
Власова і віддавали перевагу створенню незалежних від
РОА пронімецьких формувань. Та все ж нездоланної межі
168
між радянськими і білогвардійцями на службі у Гітлера не
існувало. Так, у РОА служило чимало російських емігран-
тів, а «білогвардійські» козачі частини (того ж фон Панві-
ца) активно поповнювалися за рахунок населення Дону та
Кубані, яке пройшло через горнило колективізації.
Не викликають різкого несприйняття російські союз-
ники Гітлера і в соратника Гіркіна — Олександра Бородая.
Так, існує частина патріотів, які активно цікавлять-
ся колаборантами і досліджують Другу світову війну як
продовження громадянської. Адже чимала кількість ра-
дянських громадян спрямували гвинтівки проти Радян-
ської влади. Йдеться не лише про генерала Власова, але
й про такі явища, як Локотська республіка, дивізія Камен-
ського та інші. Це — ідеали деякої частини патріотів. І тут
вони, звичайно, входять у протистояння з патріотами-ста­
лінцями.
Доволі цікавими є зв’язки Гіркіна з російським олігар-
хом Костянтином Малофеєвим і його оточенням.
Донедавна Гіркін працював у службі безпеки фірми
Малофеєва «Маршал Капітал», а Бородай був там консуль-
тантом «з піару». Обидва донбаські «герої» також причет-
ні до малофеєвської структури «Фонд Святителя Василия
Великого». До речі, цю організацію очолює партнер Ма-
лофеєва — Зураб Чавчавадзе, родич офіцера РОА Георгія
Чавчавадзе.
Не можна оминути сучасного «теоретика» москов-
ського фашизму Дугіна. Про його захоплення фашизмом
і окультизмом написано вже чимало. Достатньо лише зга-
дати його членство в гуртку з «милою» назвою «Чёрный
орден SS», а також у націонал-патріотичному фронті «Па-
мять» та в інших неонацистських угрупованнях. Крайній
правий радикалізм Дугіна у будь-якій цивілізованій краї-
169
ні звів би його роль до маргінальної, але не в Росії. Окрім
купи звань і посад, із березня 2012 року Дугін є членом
Експертно-консультативної ради при голові Держдуми
РФ. Малофеєв став спонсором деяких проектів за участі
Дугіна, зокрема, і з’їздів «Чёрного интернационала».
В інтерв’ю сепаратистському телеканалу «ANNA-
News» 6 травня 2014 року Дугін закликав «убивати, уби-
вати, убивати» тих, хто санкціонує «звірства в Україні».
Він також безпосередньо пов’язаний із «народним губер-
натором Донбасу» Павлом Губарєвим. Не варто також за-
бувати, що на початку 2000-х років Губарєв був членом
забороненої через екстремізм неонацистської організа-
ції «Русское национальное единство» (РНЄ) Олександра
Баркашова. Як і РЗВС, РНЄ доклало чимало зусиль, аби
дестабілізувати ситуацію на Донбасі, зокрема, формувало
«московський загін добровольців».
У травні 2014 року СБУ оприлюднила запис перехо-
плених перемовин Баркашова і одного з лідерів «сепара-
тистів», засновника руху «Православный Донбасс» Дми-
тра Бойцова. Учасники розмови обговорюють можливість
проведення сепаратистського референдуму про статус
т. зв. ДНР та обговорюють, які результати необхідно нама-
лювати після голосування. У відповідь на скарги Бойцова
про труднощі з організацією процесу голосування, лідер
російських наці заявив: «Напишіть, нібито за ДНР 89 %».
Як ми знаємо, заколотники скористалися порадою Барка-
шова, що свідчить про чималий вплив РНЕ на «політичне
життя» в «сепаратистських» утвореннях.
Ще одним російським помічником ТО «ДНР» є редак-
тор націоналістичного сайту «Спутник и Погром» Єгор
Просвірнін, котрий поділяє погляди Дугіна і, напевно, та-
кож отримує гроші від Малофеєва.
170
 При цьому ні для кого не секрет, що сам Просвірнін
є відвертим прихильником гітлерівських колаборантів.
Ось що він писав з приводу дати вторгнення Вермахту
в СРСР 22 червня 1941 року:
«22 червня у нас відзначають як День Пам’яті та Скор-
боти. Це ДЕНЬ ПОМСТИ... 22 червня 1941 року Біла Євро-
па повернулася в Росію. Небо потемніло від літаків. Земля
затряслася від танків. Дерева захиталися від сміху — це
сміялися сотні, тисячі чинів Російської Імперської Армії,
котрі вступили добровольцями до лав Вермахту, СС чи
створили свої підрозділи. Білі росіяни поверталися в чер-
вону совдепію. Без жалю. Без прощення. Без сентиментів.
Без тіні співчуття. Партквиток, заповітна Книжечка Все­
владдя, символ приналежності до вищої радянської раси,
несподівано перетворився на мітку приреченого, в якій
було записано вирок. Вирізали всіх партійних. Прощення
не було нікому. 70-річні кадрові царські офіцери добро-
вільно записувались у полки рядовими лише задля того,
щоб дістатися комуністичної горлянки. Радянська наво-
лоч, яка скалилася попередні 20 років, відчула на власному
горлі холодні кістляві пальці. Російські пальці. Для німців
це була війна за світове панування і що там ще. Для ро-
сіян це була війна на винищення. Повне. Остаточне. Так,
щоб від червоних навіть пам’яті не лишилося. Знаменита
зондеркоманда Дірлевангера, найжахливіший і найжор-
стокіший підрозділ усієї Війни, в окремі моменти на 40 %
складалася з росіян. Фашистські карателі. З рязанськими
рилами. Вони різали, спалювали живцем і сміялися. Вони
пили Смерть Червоних і не могли напитися, спрага спа-
лювала і спалювала їх, гнала від гори трупів до гори, від
гори до гори, від гори до гори. Від м’яса до м’яса. І м’яса
завжди було замало... своєю холодною мертвою рукою ро-
171
сіянин схопився за червоне горло саме тоді, влітку 1941-го.
22 червня у День Помсти».
Понад це, Просвірнін вважає проросійський заколот
на Донбасі продовженням «білої справи» і російського на-
цизму:
«Нацизм, певною мірою, можна вважати бактерією-но-
сієм священного російського безумства, безумства людей,
які втратили все, обпалених вогнем пекла, котрих вису-
шує жага помсти. І 22 червня ця помста, цей ресантимент,
що живив серця білогвардійців, які стали нацистськими
ідеологами, що тік венами НТСівців, котрі записалися до
війська першої лінії, що вирував під шкірою селян і робіт-
ників, котрі пізніше підуть у Дірлевангер, — ця безумна,
чорна, нищівна ірраціональна помста прорвалася назов­
ні. Російський Звір на мить вирвався на свободу, і саме
в ці короткі дні Сталін утік на дачу, де пив жахливо, пив
безпробудно. Написати цей пост мене змусили дві речі:
спроби використати текст про 22 червня для організації
інформаційної кампанії проти нас і (що значно важливі-
ше) впевнене відчуття того, що Звір знову прокидається.
Цього разу — у випалених степах Донбасу».

«Православні» упирі,
або
Звір знову прокинувся
Витяги із фронтової хроніки
російсько-української війни українських спецслужб

«Зловмисник разом з більш ніж 50 озброєними бо-

йовиками вів прицільний вогонь із автоматичної зброї
по українських військовослужбовцях, які обороняли
172
блокпост у  Амвросіївському районі Донецької області.
Десантникам удалося відбити вогонь і затримати їхнього
керівника. При затриманні він був одягнений у військову
форму без розпізнавальних знаків і балаклаву, при собі
мав бойову гранату РГД-5, автомат АКС-74 та споряджені
магазини з бойовими патронами.
За словами затриманого, він є одним із лідерів теро-
ристичної групи, що діяла на сході України, так званої
«Русской православной армии». Зброя і боєприпаси чоло-
вік отримав у будівлі УСБУ в Донецькій області від керів-
ництва самопроголошеної ДНР, — йдеться в повідомленні
СБ України.
За рішенням суду затриманому обрано запобіжний за-
хід у вигляді утримання під вартою.
Слідчий відділ Управління Служби безпеки України
в Дніпропетровській області почав кримінальне проваджен-
ня стосовно громадянина України, жителя міста Микола-
єва, затриманого під час нападу на блокпост українських
силовиків у  Амвросіївському районі Донецької області.
За лінією фронту вороги поширили відеовиступ одно-
го з озброєних окупантів, який сповіщає про те, що діє на
Донбасі проти української влади у складі «Русской право-
славной армии». Крім того, Служба безпеки України опри-
люднила інформацію про участь організації «Православ-
ный Донбасс» в організації та фальсифікації референдуму
про суверенітет Донбасу.
В аудіозаписі, наданому СБУ, зафіксований інструк-
таж співробітників російських спецслужб, які перебува-
ють в Україні для проведення диверсій, захоплення буді-
вель і дестабілізації обстановки, а також звіт про виконану
роботу — теракт проти співробітників правоохоронних
органів України.
173
 Переговори між співробітниками спецслужб Росії про-
ходили 13 квітня, в день великого християнського свя-
та — Входу Господнього в Єрусалим (Вербна неділя). Після
звіту про розстріл прибулих в Донецьку область співро-
бітників Антитерористичного центру при СБУ російський
координатор похвалив своїх товаришів по службі, що ді-
ють на території України. «...В кого треба, ви влучили. Ще
хочеться сказати, що ви добре відзначили свято», — під-
бадьорливо сказав координатор спецоперації з Росії.
13 квітня «зелені чоловічки», які вперше з’явилися на
Донбасі, відкрили шквальний вогонь із автоматів по авто-
мобілю, в якому пересувалися керівники антитерористичної
операції, що прибули з Києва. У Слов’янську колону пред-
ставників силових структур, у яких було завдання захисти-
ти громадян у недільний день, обстріляли з автоматичної
зброї... Під час цієї операції загинув капітан спецпідрозділу
СБУ «Альфа» Геннадій Біліченко, був важко поранений ко-
мандир «Альфи» полковник Кузнєцов і полковник СБУ Кук-
са. Поранення також отримав співробітник МВС Селіхов.
11 червня 2014 року українські десантники затрима-
ли одного з ватажків «Русской православной армии» під
Амвросіївкою.
21 липня 2014 року у боях за Піски підрозділи баталь-
йонів «Донбас» і «Дніпро-2» взяли у полон 4-х бойовиків
«Русской православной армии».
«Людей на Донбасі викрадає “Русская православная
армия”, — сказав радник Андрія Парубія, який побував
у полоні терористів.
Викраденням людей на Донбасі займається донецький
осередок «Цитаделі», що відмежувався свого часу від
харківського і зараз себе називає «Русской православной
армией»…
174
 Як виглядає диявол во плоті? Реєстр достойників може
налічувати мільйони родовитих мокселів. Але є портрети,
яких неначе «наваял» своєю рукою сам антихрист. Є такий
у «Русской православной армии» загін, який дуже точно
називається — «Леший». У ньому комісаром-капеланом
служить «леший» піп Ігор Ретинський. Схимонах РПЦ,
якого особисто знає і високо цінує сам Гундяєв. У війні
з Україною цей «чудо-герой» має репутацію навіть серед
окупантів нечувано жорстокого звіра. Серед душогубів,
які піддавали смертельним тортурам українських муче-
ників у московському полоні, цей кат відзначався тим, що
мордував дітей українських матерів металевим хрестом,
який слугував у його лапах холодною зброєю. На портре-
ті цей м’ясник — із автоматом у руках і велетенським но-
жем-хрестом.
Перелік «подвигів» можна продовжувати, бо звір, який
прокинувся, впивається кров’ю під прапором «православ-
ної армії» по всій окупованій землі українській. Не зна-
ло світове християнство такого святотатства. Хоча немає
тут дивини — антихрист завше орудує під іменем Христа.

Зішестя духа антихриста,

або
Нерон перевертається у гробі.
П’ятидесятниця «православних фашистів»
у Слов’янську

У християн багато світлих свят. Я, приміром, особли-

во люблю з дитинства Вербну неділю. Шýткова неділя, як
у нас у Галичині скажуть, — світлий празник. Тріумф все-
перемагаючого Ісуса Христа, який во славі в’їжджає у Єру-
175
салим. Йому як переможцю стелять оливковим віттям до-
рогу, йому співають «Осанна во вишніх».
Через п’ять днів його розіпнуть на Голгофі, і цього не
хочеться сприймати у неділю, наступна після якої буде Во-
скресінням. Не хочеться вірити, що між цими двома світ-
лими неділями буде чорна п’ятниця.
В українському місті Слов’янську Страсна п’ятниця
прийшла вже у Вербну неділю. П’ятиденний інтервал між
життям і смертю було порушено. Смерть прийшла у храм
Вербної неділі, ступаючи кривавими кирзаками.
Хоча розправа над християнами відбувалась у день іще
одного видатного свята — П’ятидесятниці. Зішестя Свя-
того духа. Зелені свята, які так любить наш народ. Теологи
кажуть, що, окрім біблійного глибокого змісту, це свято
вважається неначе днем народження самої церкви, коли
Христова релігія започаткувала свою діяльність.
У храмі в українському місті Слов’янську якраз ішло
Богослужіння під омофором Святого Духа, який зійшов
на землю. Але на християнські голови того пекельного дня
зійшов дух московського антихриста. Кати із «Православ-
ной армии России» ввірвались у Дім Божий на світанку.
Може, у звіриному єстві цих «ихтамнетов» Путіна
і Гундяєва ожив дух антихриста Івана Грозного, який роз-
панахував тіла монахів просто біля престолу у Пскові сво-
їм загостреним, як кинджал, царським костуром моксель-
ського «месії» «третього Риму» у дикій тайзі. Може, то
ожив дух царя-патріарха на двох посадах Петра Першого
Наришкіна, який у Полоцьку, будучи, як завжди, п’яним
до втрати будь-якої людської подоби, вбивав священників
просто посеред церкви на очах у мирян.
Втретє цей шал московського антихриста повторився
через сотні літ у Слов’янську. Священнослужителі Воло-
176
димир Величко і Віктор Брадарський були молодими бать-
ками, які пішли на церковну службу за покликом серця
і тільки розпочинали свій шлях у служінні Богу.
Недільного ранку, як і  належить, вони промовляли
Слово Боже у храмі, коли на півслові обірвав їхнє спілку-
вання із Всевишнім добірний московський мат. То при-
йшли на богослужіння «православні фашисти». Вони
витягли із храму двох пастирів і поволокли до машини,
вкраденої напередодні в одного із місцевих підприємців.
Машина з  бранцями вже рушала, але зупинилася.
«Православні» упирі з автоматами вискочили і для комп-
лекту зловили ще двох юнаків, які були синами настоятеля
цієї релігійної громади. То були діти шкільного віку.
Полонених повезли із молитовного дому на територію
пожежної частини, в якій один із боксів оперативно пере-
обладнали на катівню. Розпинали слов’янських християн
цілу ніч. Нерон десь у своєму гробі на римських пагорбах
перевертався. А може, й ні, може, й радів, що знайшлися
через дві тисячі літ у далекій Московії кати, здатні мор-
дувати послідовників Ісуса, як то було із першими хри-
стиянами.
По місту розносився лише стогін і передсмертний крик
мучеників. Страсна п’ятниця опісля Вербної неділі три-
вала цілу ніч. Як і їхні царі, ці двоногі тварини з хреста-
ми на шиї від старця Зосими (був такий духівник самого
Януковича і натхненник «Православной армии Донбасса»),
впивалися кров’ю.
На ранок, уже у Страсний понеділок, ще ледь живих
християн повезли через ціле місто під плачі та зойки горо-
дян. То була страсна дорога мучеників, які несли свій хрест
услід за Спасителем. Кати зупинилися тільки на безлюдно-
му пустирі. Там продовжили диявольські оргії. У п’яному
177
угарі загорілася машина з бранцями. Одного з пастирів
розстріляли, а решта — пастир і два підлітки — вирвались
і спробували тікати. Їх гундяєвці наздогнали вже у лісі,
економлячи патрони, добивали до смерті. Добивали дов-
го, допоки стих дитячий плач і стогін.
Того ж дня у жертву Московському патріархату було
принесено 12 чоловіків і 2 жінок, яких бійці Малофеєва
і Гундяєва закопали за містом у братській могилі.
У замученого Володимира Величка залишилося вось-
меро дітей, у замученого Віктора Брадарського — троє.
СБУ встановила імена вбивць — Пушков, Образцов,
Чернишов. Напередодні визволення Слов’янська катам
удалося втекти в окупований Донецьк, де їм присвоїли
звання «Герой ДНР».
Страсну Вербну неділю у Слов’янську було визнано
у бойових зведеннях «Русской православной армии» як ви-
датну операцію. Командувач «православними фашиста-
ми» Гіркін особисто доповідав найвищому кормчому, заму
Гундяєва Малофеєву про це видатне побєдобєсіє. Теле-
фонний запис цієї розмови, яку зробила СБУ, неможливо
слухати без здригання.
 Розділ сьомий
Вселенська карта Головверха

Сценування вирішального удару

«Багато покликаних, та мало обраних» — це слова Ісу-

са, які виражають одну із фундаментальних засад Промис-
лу Божого. Як із безлічі покликаних лише одиниці стають
обраними? Таїна сія відома лише тому, котрий цим про-
мислом орудує. Чому на роль визволителя християнства із
катакомб і виведення церкви Ісуса на шлях, що підняв на
висоти найбільшої на планеті релігії та найпередовішої на
планеті цивілізації, був обраний римлянин Константин?
Чому на роль хрестителя найбільшої на зламі тисячоліть
європейської імперії Русі-України був обраний киянин
Володимир Рюрик? Чому на роль визволителя із неволі
комунізму був обраний син українки Марії Качуровської
Кароль Войтила?
Обираючи Леніна чи Сталіна, антихрист показав,
що відділ кадрів у його «Імперії зла», якою завжди була
Московія, працює бездоганно. Христос натомість своє ре-
крутування воїнів Всевишнього не може пустити на са-
моплив. Очевидно, свою іпостась працювати з кадрами
Він нікому не делегує, тільки Його божественна десниця
падає на голову обраного Ним.
179
 Чи вірять у Бога політики, які ставлять свічки у храмі
перед камерами? То компетенція Всевишнього встанов-
лювати щирість і справжність їхніх почуттів і переконань,
хоча, як сказав би Іван Франко, є обставини, що будять по-
важні сумніви. Нам, їхнім ближнім і співгромадянам, за-
лишається схвально сприймати поведінку політика, коли
він переступає поріг храму і хреститься, а не підкладає
бомбу, коли він молиться, а не вбиває. Сприймати їхню
віру, що називається на віру.
Пригадую, як під час перепоховання у Львові Йоси-
фа Сліпого тодішній глава держави Леонід Кравчук не
хрестився під час богослужіння. Йому дорікали побожні
люди, але їм у відповідь було сказано, що у кожного — своя
дорога до Бога. Принаймні, то не було сказано фальшиво.
«Кожну людину до Бога приводить своя подія. Для
мене це була смерть мами, і я просто відчув необхідність
цього, коли всю ніч провів у храмі Божому, біля гробу
з мамою. Тоді щось перевернулося всередині. Я відчув го-
стру потребу ходити до церкви, просити у Бога помочі», —
так сповідається президент Порошенко, який розпочинає
кожен свій день молитвою.
Я вважаю тестом на наявність віри у душі людини таку
дієву ознаку, як молитва. Даруйте мені за спрощення, але
якщо ти молишся щодня, ти — християнин, якщо ні — ти
не християнин. Ти обдурюєш Бога і ближніх.
Але от прийшов момент істини, коли антихрист, як
і належить йому, іменем Христа прийшов на твою землю
війною.
Чи усвідомлював Петро Порошенко, що це війна пре-
столів, війна священна не так за території чи ресурси, а за
душі? Війна міжрелігійна, у якій його народу вручив своє
знамено Христос у битві з антихристом.
180
 Вище викладена хроніка із поля битв із «православним
фашизмом», звичайно ж, лежала на столі Верховного Го-
ловнокомандувача Збройних сил України. Як і кожному
з нас, християнину і громадянину, було дико сприйняти
абсолютно нечувану реалію, що ворог, який пішов проти
тебе і твоєї країни війною, — то не просто регулярна ар-
мія країни-окупанта, то не просто російська армія проти
української армії у війні двох країн, а супроти тебе вар-
вар, який, розв’язавши вперше після Другої світової вій-
ну в Європі, називає себе «Русская православная армия».
Президент України мав розуміти, що ця «православна»
армія — то не тільки окупант, з яким воює твоя армія, від
якого захищає свою державу і свою землю український сол-
дат. Жахіття війни священної у тому, що ворог — не про-
сто окупант по той бік фронту, а ворог — у глибоких тилах,
практично по всій територіях твоєї неозорої країни.
Якщо в окупаційній «Русской православной армии» го-
ловною ударною силою є Російська православна церква, то
її численні полки-єпархії, батальйони-парафії — легальні
полчища ворожих партизан, які стріляють у спину. При-
чому ця велетенська ворожа армія в тилу — цілком легаль-
на. Більше того, під захистом ООН із її пустопорожнім по-
стулатом про свободу віросповідання, про свободу совісті.
Яка там совість і віросповідання, панове рафіновані
ліберали з вашим жупелом про права людини, коли Мос-
ковська церква в Україні — то солдати з кадилом окупа-
ційної Російської православної церкви.
У війні СРСР із Німеччиною на бік Німеччини пе-
рейшло понад два мільйони російських колаборантів.
А скільки колаборантів затаїлося по церквах і монасти-
рях, по приходах і парафіях у війні України проти Росії?

181
 Заступник глави адміністрації Президента України
Ростислав Павленко знайомить мене з деякими аналітич-
ними викладами, які надавалися Президенту Порошенку
2016 року. До війни мінімум 30 % православних християн
України стверджували про свою приналежність до Мос-
ковського патріархату. Це була просто вбивча цифра.
І з цим треба щось робити! Із цим колабораціонізмом
під покривалом московського антихриста. Адже Україна
опинилась у стані війни, маючи незалежність державну.
До незалежності духовної, до визволення з-під москов-
ського антихристиянського ярма, за 30 літ руки так і не
дійшли. І без незабутнього уродженця Жовкви, що під
Львовом, Збіґнєва Бжезінського зрозуміло, хоча як влуч-
но він сказав: «Неможливо досягти реальної державної
незалежності, якщо бодай 20 % релігійної мережі в країні
контролюються ззовні».
А тут — яких там двадцять! Тому іншого не дано за-
для національного порятунку: мовою військово-оборон-
ної стратегії внутрішній псевдодуховний ворог має бути
знешкоджений.
Цього не могло не бачити керівництво держави, — так
на третьому році війни вже вважала абсолютна більшість
українців. Вище наведена цифра потенційної колаборації
різко впала, як мінімум, удвічі. Згодом Павленко демон-
струватиме ці цифри у Стамбулі Вселенському патріарху,
але все — по порядку. Війна відкрила очі українцям: Мос-
ковська церква в Україні — проти України.
Водночас у народі так само різко виросла воістину ря-
тівна ідея — мати свою православну церкву. Свою, а не
чужу, та ще й ворожу.
Усвідомлення фундаментальних речей можуть довго
перебувати у статичній, світоглядній площині, але щоб
182
твої переконання перейшли зі стану Ідеї у стан Чину, му-
сить бути подієвий поштовх.
Восьмого травня 2015 року. День пам’яті й примирен-
ня опісля тої війни попередньої, із німецьким фашизмом,
а тепер — день вшанування героїв війни теперішньої, із
московським фашизмом. Головнокомандувач вручає на-
городи бойовим Героям України, які виявили нечуваний
героїзм у російсько-українській війні.
Під склепінням національного парламенту — овації
рятівникам України від орди, яких вітає, стоячи і в єди-
ному пориві, весь урочистий зал. І лише в одній із лож
сидять троє громадян України, які не вітають і не встають,
блимаючи злісними очицями. Громадяни Березовський
Орест, Паканич Іван, Черепанов Максим. Відомі як єпи-
скопи Московської церкви Онуфрій, Антоній, Іона. Імена
їхні скоріше кагебешні, аніж церковні. А як має вставати
на знак поваги до Героїв України п’ята колона окупанта?
Наказ із Москви — сидіти. Ці «троянські коні» сиділи як
укопані.
На очах усієї України, що воює і стікає кров’ю. Я ду-
маю, то був саме той момент, коли Порошенко прийняв рі-
шення про вирішальний бій, у якому Путін програє йому.

Кукіль колаборації
в театрі бойових дій

Релігійні кордони, як відомо, не збігаються з кордона-

ми державними, хоча у своїх назвах церкви носять назви
держав. Не дивина в історії як держав, так і релігій, коли
церква не є самостійною, як її держава, а є лише части-
ною церкви іншої держави. Не зовсім комфортно пере-
183
бувати у такому роздвоєному стані, але так бувало, хоча
дуже рідко.
Взагалі-то з горнила неминучого колапсу СРСР коло-
нія союзу УРСР вийшла з нього і стала незалежною Укра-
їною, а церква далі залишилась, як УРСР. У статусі духов-
ної колонії. Не вся, щоправда, церква, але доволі значна
її частина.
Відсутність духовного суверенітету серйозно послаб­
лював суверенітет державний. І держава завше мусила
мати цю недовиконану роботу на порядку денному.
А що сама церква? А  так й  існувала у  шпагаті: дер-
жавна влада для неї перебувала у Києві, а конфесійна —
у Москві.
І то ще півбіди, коли Україна і Росія, як іще недавно
колонія й імперія, сяк-так співіснували поруч. Хоча не-
вблаганно вони розходились урізнобіч у цивілізаційному
виборі, рухались у протилежних напрямах, якими є демо-
кратія і деспотія, віддалялись одна від одної, і той шпагат
усе відчутніше ставав нестерпним.
І от настає момент істини — Україна і Росія стали на-
стільки далекими і різними, що з позицій Росії був єдиний
спосіб стосунків із Україною — війна.
Росія напала на Україну, і розпочалася перша, після
Другої світової, війна у Європі.
І церква, ота релігійна «УРСР» постала перед вибо-
ром — бути з окупантом чи бути зі своїм народом? Бути
п’ятою колоною загарбника чи духовним провідником
своєї нації? Бути борцем за свободу своєї пастви чи стати
колаборантом?
Українська православна церква Московського патріар-
хату вибрала другий варіант. Вона перейшла лінію фронту
на бік ворога. Вона сама стала ворогом свого народу.
184
 Московські попи в Україні не тільки перестали бути
громадянами свої країни, яка воює із окупантом, а взяли
у руки зброю супроти свого народу, церкви перетворили
на катівні. Колаборація з попередніми окупантами Укра-
їни — із німецькими фашистами в порівнянні із колабо-
рацією з московськими фашистами — то просто витівки
на історичній галявині, як і каземати гестапо у порівнянні
з катівнями ФСБ у донецьких містах.
РПЦ, як відомо, завжди була підрозділом НКВД-КГБ-
ФСБ, і  її клір — то попи у  погонах. Патріарх Гундяєв,
він же агент КГБ «Михайлов» видав документ «Основи
соціальної концепції», який слід називати своїм іменем, —
«Статут внутрішньої служби».
У цьому воєнізованому розпорядку для офіцерського
складу РПЦ сказано: «Патріотизм православного христи-
янина мусить бути дієвим. Він виявляється у захисті Віт­
чизни від ворога».
Слово у слово УПЦ МП переклала цей припис із ро-
сійської мови українською й оголосила своїм «законом».
Для православних громадян РФ усе зрозуміло: Вітчиз-
на, яку вони мають любити, — їхня країна Росія.
А яка країна є Вітчизною для українських православ-
них громадян? Своя рідна Україна чи ворожа Росія, яка
на неї напала?
Котру із двох вітчизн належить захищати українцям,
які ходять до церков УПЦ МП?
Їхні ієрархи закликають — любити треба Росію. Люби-
ти треба ворога. Любити треба окупанта. Бо вітчизна — то
не земля, яка тебе породила, а окупант, який її загарбав,
землю твоїх батьків.
Гундяєв дав маху, коли у своїй мілітарно-соціальній
доктрині вписав такий рядок: «Православний християнин
185
покликаний любити свою Вітчизну, яка має територіаль-
ний вимір».
Але для українського християнина Вітчизна, «терито-
ріальний вимір», — то Україна, яку він разом зі своїм по-
плічником Путіним окупував. Чого ж ви, фюрери «Русско-
го мира», змушуєте продажних пузатих ієрархів УПЦ МП
любити батьківщину поза межами свого «територіального
виміру»?
І що випливає з цієї любові до ворога? Москва зобов’я-
зала свою православну п’яту колону створити спеціаль-
ний синодальний відділ зі Збройними силами України та
іншими військовими формуваннями. Попи у погонах із
цього відділу ходили на військові збори командного скла-
ду ЗСУ, а також прикордонних військ. Як пише професор
Олександр Саган, «це дозволяло ієрархії УПЦ МП мати
достовірну інформацію про ситуацію в українських сило-
вих міністерствах, пенітенціарній, прикордонній та інших
інституціях країни. Напевно, зайвим є підкреслювати, що
такі дані — це інформація стратегічного ґатунку, яка має
бути державною таємницею».
Користуючись своїм легальним становищем і псевдо-
церковним статусом, попи-шпигуни Гундяєва відкрито
вели розвідувальну та підривну роботи проти України і на
користь окупанта Росії. Можна собі уявити картину, як
у пенітенціарну установу, тобто у тюрму, приходить піп
і вивуджує інформацію про полонених солдат РФ, оку-
пантів, вихованих Гундяєвим, які відбувають покарання
за злочини перед українським народом.
Адже, як зазначає професор О. Саган, «всі ієрархи
УПЦ МП, згідно зі Статутом як Московського патріар-
хату (розділ Х), так і Статуту УПЦ МП, пов’язані з Мос-
ковською патріархією церковною дисципліною». Яка там
186
церковна — військова дисципліна, коли молодший офіцер
мусить виконувати накази старшого за званням.
І виконують, треба сказати, справно, високо патріо-
тично у війні своєї вітчизни, за соціальною доктриною,
Росії проти ворожої їм вітчизни України.
«За особливі заслуги перед Отєчеством« - так назива-
ється орден, який у Кремлі ієрархам УПЦ МП особисто
вручає під час війни Путін.
Ці «орденоносці» при поверненні в  Україну мали  б
бути негайно заарештованими, але я чую ліберальні окри-
ки, що на Луб’янці тільки чекають цього, щоб роздмухати
по всьому світу сморід дези про переслідування в Україні
за релігійними переконаннями. Світові тому справді важ-
ко пояснити, які там у чекіста переконання.
Підпис Гундяєва стоїть під угодами Московської па-
тріархії з п’ятьма міністерствами та відомствами РФ, що
мають військовий контингент і  воєнізовані структури.
Із Міністерством оборони Росії, яке безпосередньо воює
зі Збройними силами України на окупованому Росією
українському Донбасі, угода ставить завдання перед РПЦ
«духовно-моральної просвіти воїнів, патріотичного ви-
ховання».
І українська філія Московської патріархії — УПЦ МП
має виконувати цю угоду. Угоду з убивцею. В нашій ни-
нішній війні з нами РПЦ сама є практично воєнізованим
збройним формуванням.
Що там говорити про «духовно-моральну просвіту»
регулярної окупаційної армії, коли Московська патріар-
хія — то «крыша» терористичного талібану під назвою
«Русская православная армия», коли РПЦ — покровитель-
ка московських фашистів усіх мастей, коли Гундяєв очо-
лює зондеркоманду «Русского мира» — «Всемірний Со-
187
бор», у якому віце-патріархом у нього служить спонсор
московсько-фашистських зграй в Україні Малофеєв.
Однак я згрішив би проти істини, якби всіх священно-
служителів, а тим паче ввесь клір УПЦ МП записав у ко-
лаборанти і проголосив юдами. Більшість попів-сексотів
виконували наказ із Москви. Відтак було немало тих, які
не могли не бачити, що перебувають у ворожому таборі,
але страх втратити мамону, а то й життя, тримав їх у зрад-
ницькій покорі.
Файли-теки на цих сексотів ретельно зберігалися на
полицях Луб’янки й у разі потреби озвучувалися фігуран-
там. У цих теках було творче надбання, яке примножува-
ли попи, за родом свого зрадницького ремесла, — доноси,
хоча з цього приводу сексоти все ж таки знали, що є пра-
вило спецслужб не оприлюднювати своїх агентів.
Але от інший жанр таємного доробку навіював жах
до самих п’ят і від самої лише думки проймав холодним
потом, — компромат. Навіть у ті часи, коли РПЦ ще не
була департаментом КГБ-ФСБ, такі християнські чесноти,
як скромність у матеріальних потребах, чесність у розпо-
рядженні церковними коштами, стриманість у гріховних
тілесних пориваннях, врешті, утримання від особистого
збагачення, хоча нащо, здавалося б, ті золоті кайдани без-
дітним і безсімейним монахам, — усе це було необов’яз-
ковим.
А що не забороняється совістю, те дозволяється по до-
розі до пекла. У цьому розумінні кожен священнослужи-
тель РПЦ в Україні від рядового дяка на хуторі у таврій-
ських степах до архімандрита Києво-Печерської лаври,
бачив перед собою «священний ідеал» — патріарха Кирила,
найкрутішого на планеті, та й в історії всіх релігій, мільяр-
дера, статки якого сягають чотири мільярди доларів, який
188
купається у  розкоші й  який живе за проголошеною ним
з амвона заповіддю «Ешь, пей, веселись, ибо завтра умрёшь».
Тягнутися всім провінційним патріаршим слугам до
московського світоча було дозволено, але з однією умо-
вою — стоячи на колінах перед Москвою. Бо коли піп на
службі та в  особистому житті раптом почне виявляти
елементарні людські ознаки, а то й подасть голос супроти
окупанта, його зомбі-паства тут же довідається крізь щі-
лини інформаційних витоків Луб’янки, що «найсвятіший»
батюшка — барига, що на регулярній основі обкрадає цер-
ковну касу, займається перелюбством, носій поширеного
серед кліру всіх рівнів гомосексуалізму, яким, за свідчен-
ням Гліба Якуніна, грішить сам патріарх Кирило, і вза-
галі — «исчадие ада». Ймовірність такого інформування
православного люду Московського приходу стримувала
пастирів у категоричній покорі.
Але були серед духовенства Московського патріархату
в Україні такі чесні й мужні українці, які стали на захист
свого народу. Хоча тих, котрі у війні України проти Ро-
сії, вголос заявили, що вони на боці своєї батьківщини,
було одиниці. Напевно, трохи більше було тих, котрим не
вистачало духу самостійно вивільнитись із лещат воро-
га і вони чекали слушної нагоди пробудитись у покаянні
й у любові до Бога і до України.
І якою все-таки щедрою буває Воля Божа, що тим, хто
не пішов проти свого народу, хто не скорився, був сам Гла-
ва Московської церкви в Україні!
На час розв’язання війни, вже кволий тілом, але, як
виявилось у доленосну мить, незламний духом.
Москва не могла не бачити, що Предстоятель УПЦ МП
із адміністративним центром у Росії — на боці України.
Москва винесла Митрополиту вирок.
189
 Як моксельський мордор вчиняє з церковними ієрар-
хами, що раптом слухають голос Бога, а не окрик хана чи
царя, генсека чи президента. Мало хто з «неслухняних»
патріархів і митрополитів помирав своєю смертю чи то
за Менгу-Тимура або за Івана Грозного, чи то за Петра
Першого або за Катерини Другої, чи то за Леніна або за
Сталіна. А тепер от — за Путіна.

Гундяєв:
«Святейший Патриарх Алексий ушёл,
оградив нашу церковь от трудного времени»

Цар Іван Грозний, коли випускав кишки черговому

власноручно ним убієнному служителю церкви просто
посеред храму та під час богослужіння, виявляв афорис-
тичний талант, повеліваючи написати на могилі мученика:
«Ниспослал его царь земной царю небесному».
Через більше ніж півтисячі літ Московію сколихнула
дещо модернізована версія цієї епітафії на могилі жертви.
Навіть у позбавленій різного роду християнських «глупо-
стей», як, приміром, співчуття, у Москві знайшлися такі,
в тім числі й серед попів, яких потряс садистський сата-
нинський перл із амвона, яким Гундяєв намірився пере-
плюнути навіть садизм Грозного Івана. Коли одного дня
«Останкіно» повідомило, що помер глава РПЦ, патріарх
Алексій, Гундяєв видав у такий спосіб свою... радість до-
слівно: «Иногда Господь некоторое время даёт церкви не-
кое испытание, когда во главе стоит человек престарелый
и практически уже не способный к управлению. Это очень
трудное время для церкви. Святейший Патриарх Алексий
ушёл, оградив нашу церковь от этого трудного времени».
190
 Коли вмирає начальник, і той, хто претендує на його
місце, міг  би вгамувати у  собі невимовну радість, сто-
ячи у  показній скорботі біля трупа, а  тут... радість б’є
ключем із рота «агента Михайлова». Гундяєв, нічтоже
сумняшеся, на все горло глаголить на весь Мордор по-
дякувати Алексію за те, що той помер. «Ушёл и оградил
нашу церковь от трудного времени». І яке таке «время»
не важке, а веселе настає? А радіти має вся Московія, що
вмерлий громадянин Рідігер звільнив місце громадяни-
ну Гундяєву. Хай живе «християнська мораль» по-мос-
ковськи.
Але то ще не вся мораль цієї «басни». Царі Грозний чи
Петро діяли чесно — публічно — випускаючи при всьо-
му чесному народі кишки чи відрубуючи голови якнай-
вищим попам.
Гундяєв усе-таки був на оперативній роботі у Швей-
царії, знає, як і  належить високопоставленим резиден-
там за кордоном, іноземні мови, якось не випадає бути
йому продовжувачем цих середньовічних дикунів у бу-
квальному розумінні. От так от «головушку с  плеч до-
лой». Тому його проповідь на патріаршій могилі містить,
як мінімум, натяк, у який спосіб Рідігер звільнив йому
місце, тобто пішов на той світ: «ушёл, оградив церковь»
від неприємностей. Був собі чоловік на чолі РПЦ, а рап-
том однієї ночі вирішив добровільно вмерти, позбавив-
ши очолювану ним церкву такої «обузы», як він сам,
патріарх.
За день до того, як урятував церкву «от трудного вре-
мени», патріарха було помічено за улюбленим заняттям —
годуванням голубів. І ще він жалівся, як йому забороняли
їхати до Києва з нагоди річниці хрещення і як сварили, що
чоломкавсь із самим Ющенком.
191
 Взагалі-то високі чини у Московії звично «горіли» на
жіночому чи квартирному питанні. А от смертельно не-
безпечним для ієрархів було і є питання українське.

Спецоперація «Ліквідація Митрополита»

Агентурно-медична війна
у лікарняній палаті

Першим сигналом, що був, як грім серед ясного неба

і який не міг не дійти до найвищого кабінету в Москві,
була публічна заява Глави Української Православної
церкви Московського патріархату, митрополита Воло-
димира Сабодана піти особисто на Майдан і підтрима-
ти повстанців. Лікар клініки «Оберіг» Віталій Спіцин,
який тривалий час був поруч із хворим владикою, пише,
як митрополит час від часу вимагав: «Лікарю, кличте
моїх послушників. Збирайте машину, треба їхати на
Майдан».
Завідувач відділення Національного інституту сер-
цево-судинної хірургії імені М. Амосова Валерій Залев-
ський, який був сам палким учасником Революції гідно-
сті, згадує: «Владика болісно переживав ті буремні події.
У цьому ми були з ним однодумцями, адже я практично
прожив на Майдані весь той період. На моїх очах почали
бити дітей-студентів. Мені довелося тої ночі на власному
автомобілі відвозити їх у Михайлівський Золотоверхий
монастир. Я розповідав про це митрополиту Володимиру.
Він навіть пропонував свою резиденцію...»
Зрештою, то була навіть не так заява глави церкви,
а поривання важко хворого чоловіка на лікарняному ліж-
ку, коли людина перебуває вже не під владою президентів
192
чи патріархів, а під владою лікарів. І тільки після застосу-
вання цієї медичної влади повсталого духом пастиря не
виявилося серед повсталого проти Москви його рідного
українства.
Мушу сказати, як на сповіді, моє материнське гре-
ко-католицьке виховання заклало в мені виключне не-
сприйняття того, що називається «московське християн-
ство». Зрештою, на цьому гарті й тримається незламно
моє перо у створенні цієї книги супроти антихриста, яку
я не можу не написати. Даруйте мені цю категоричність,
яка, може, й гріховна.
Тому, бувши носієм цієї непримиренності, я  все ж
за родом свого політичного і письменницького ремесла
уважно стежив за митрополитом Сабоданом. Церкву, яку
він очолював, я не сприймав, але цьому чоловікові я сві-
домо і несвідомо симпатизував.
Якось цей українець із села Марківців на Хмельнич-
чині не вписувавсь у московський іконостас. Порівняй-
те Володимира Сабодана з Іваном Сничовим чи Володи-
миром Гундяєвим — ну ніякого порівняння. З різного
тіста ці люди, які зголосилися проповідувати іменем
Бога.
Я дуже часто думаю над тим, як нам усе-таки допома-
гає абсолютно нікчемна кадрова робота у Московії, коли
йдеться про високопоставлених українців.
Як вони дали маху з Мазепою! Як міг подумати Пет­
ро Перший Наришкін, що його, просто хрещений батько,
в одну якусь мить прокинеться Українцем і поведе Україну
з дому неволі! А Петро Могила, за статусом московський
митрополит, а за духом — український пастир. А в полі-
тиці КГБ знову промахнулося з українцем із Ставропілля
Горбачовим, який розвалив їм імперію.
193
 Повертаючись на церковну парафію, екзарх УРСР ча-
сів СРСР без п’яти хвилин патріарх всія Московії Філарет
враз стає заклятим ворогом Москви, що його похвалив би
за антимосковську поставу сам Бандера, якого донечча-
нин Денисенко ніколи не толерував.
А тепер от — Сабодан. Чуло моє серце, що в ньому за-
говорить уголос Українець. Та ще й як гучно. Та ще в яку
історичну мить.
Архієпископ Української Греко-Католицької церкви
Йосиф Мілян розповідав мені недавно, як майже крадь-
кома, хоча куди там від луб’янських вух і очей заховаєш-
ся, приїздив на лівий беріг у патріаршу резиденцію УГКЦ
митрополит Сабодан і тривалими годинами вів розмови із
Кардиналом Гузарем. Вони дуже полюбляли спілкуватися.
Про що говорили ці два старці, між якими начебто
прірва, як прірва між Москвою і Ватиканом. Але яка там
прірва, коли за зачиненими дверима, з участю хіба що Го-
спода Бога, виливали один перед одним душі свої сокро-
венні два великі Українці.
Часом, коли ти хочеш давати оцінку іншій людині, то
пробуєш міряти її за своїми лекалами. Приміром, у моїй
християнській ідентичності до рівня фанатизму я  все
життя підносив українські колядки, на яких виріс у бан-
дерівській сім’ї й які є просто херувимами душі кожного
українця у західній Україні. А от коляда на підмосковній
Україні не вжилася так у національний архетип. Однак, як
я довідавсь, отець Сабодан, ще коли навчався в академії,
а потім упродовж усього духовного життя, надзвичайно
любив колядувати. І викликав цим захоплення навіть ро-
сіян, серед яких, звичайно ж, були побожні люди. Може,
хтось і кривився там, у патріаршій московській конторі,
але Володимир Сабодан із гордістю носив вишиванку.
194
І врешті, владика надзвичайно любив Івана Франка, до
якого в мене також фанатичне ставлення, як до наймудрі-
шого Українця ХХ століття. Під час свого перебування не
в Україні, а в Росії, отець Сабодан проводив франківські
читання, які викликали захоплення серед інтелектуальних
прошарків Москви і Ленінграда. І що вже говорити про
якісь там особисті статки та принади матеріального бут-
тя, до яких він був цілковито байдужим, чим категорично
відрізнявся від інших у московському клірі. Ніяк владика
Володимир не вписувавсь у кремлівський іконостас. Був
він чужим для них.
І вони про це знали. І коли вже гриміла земля під ко-
питами галопуючої орди, вони не могли змиритися, що
на чолі п’ятої церковної колони, на яку вони робили ко-
лосальну ставку, що й підтвердилося, може залишатися не
їхня людина. «Неблагонадёжный» — є такий вирок у мос-
ковському катехізисі.
Коли у Москві приймають на найвищому кремлівсько-
му рівні рішення про ліквідацію, як це було із Петлюрою
чи Коновальцем, Ребетом чи Бандерою, запускається зло-
вісне колесо безбожного промислу.
Я ретельно вивчав багаторічну хресну дорогу влади-
ки Сабодана, коли його прикували до ліжка цілі полчища
хвороб. Він справді був дуже хворим чоловіком, який де-
монстрував, одначе, за свідченнями лікарів, надлюдську
здатність боротися з недугами. Його кволе тіло демонстру-
вало невідому медицині безпрецедентну живучість. Світи-
ло української медицини, кардіохірург зі світовим іменем
Борис Тодуров, який не міг не бути серед тих, хто боровся
за життя митрополита, згадує: «Владика отримав грамот-
не лікування, і це поза всіляким сумнівом. Але, чесно зі-
знаюсь, є відчуття вищого чуда. З таким діагнозом і з та-
195
кими ускладненнями інший би покинув цей світ. Якою
силою і молитвою митрополит Володимир тримався на
Землі — не знаю. Було кілька критичних моментів, коли
ніхто вже не надіявся, що ми зможемо вернути Блажен-
нішого, але вони самі по собі проходили... Яким дивом
прожив Блаженніший останні ці місяці, лікарі дотепер не
розуміють. Думаю, справді сила молитви помогла».
Звідусіль недуги атакували ослаблені ресурси його ма-
теріального існування, але ще густішими хмарами насіда-
ли над митрополитом цілі полчища ворожих снайперів,
які постійно приходили у його лікарняну палату по його
Душу. Зречись престолу, Владико! У війні престолів ти не
на тому опинився. Не на престолі московського сатани,
а на престолі українського тамплієра.
Мовою відділу кадрів Московського патріархату це пе-
рекладається більш доступно — напиши заяву про звіль-
нення за власним бажанням і за станом здоров’я.
Відповідь — ні.
Я от думаю, чому вони не пішли на крайні, хоча ба-
нальні для них методи, прости Господи, із діоксиновим
чаєм чи ще якимсь «новичком». Попри те, що Митропо-
лита беріг Христос, антихриста провокувала його фізич-
на слабість. Ну скільки там того життя залишилося, коли
хвороби розіп’яли його на хресті, то нащо вже той оцет
дармувати на вмираючі уста.
А уста не вмирали. Промовляли.
Був момент, коли вони таки зірвались. Окрім числен-
них народних депутатів Верховної Ради України і кадро-
вих офіцерів КГБ-ФСБ в одній особі, навідався якось до
хворого посланець, напевно, із того відділу, в якому опери
тримають у кабінетах портрет Судоплатова (найвідомішо-
го луб’янського кілера).
196
 От як про це розповідає директор клініки «Оберіг»,
професор Валентин Парій: «У присутності Київського
митрополита була одна неприємна для мене бесіда, ще
на початку лікування. Коли він потрапив у клініку «Обе-
ріг», із ним приїхала людина, яка представилася лікарем
із Росії. Він назвався випускником Московської військо-
во-медичної академії. Цей спеціаліст наполягав на тому,
що має постійно бути з Владикою та знати все про процес
його лікування. Одного разу спробував потрапити в опе-
раційну. Але я, як колега колезі, сказав йому, що стосовно
свого лікування рішення приймає митрополит Володи-
мир, якщо він при свідомості. Якщо ні, то для цього є від-
повідальна та довірена особа — владика Олександр. Дії
цього спеціаліста я розцінив як спробу втручатися в лі-
кувальний процес. На цьому ми з ним розпрощалися».
Чи розумів у цю мить професор, що врятував жит-
тя митрополиту, але не медичними засобами. У мене не-
має сумніву, що цей випускник «військової московської
медицини», а військова — означає — кагебешна, прибув
«решить вопрос» іще на самому початку лікування. Укра-
їнські лікарі розвінчали «судоплатова» і вчасно схопили
за руку, але ті руки, якими Петро І душив свою дитину чи
Іван Грозний зарізав свого сина, мають властивість відро-
стати знову і знову. Москва сльозам, як відомо, не вірить,
навіть якщо це сльоза сестри милосердя над кволою лю-
диною на лікарняному ліжку.
Серед тих «рук Москви» найгрізнішою, найкриваві-
шою та найнебезпечнішою була рука московського ката,
який звершив нечуване у ХХІ столітті народовбивство
у центрі Європи, розстрілюючи посеред мирного міста
мирних мучеників, на яких кинув озброєні до зубів вну-
трішні війська.
197
 До цього «Армагеддону на Майдані» (так називається
мій роман-реквієм про вселенський подвиг українсько-
го народу) залишалося ще багато часу, коли цей убивця
регулярно приходитиме у лікарняну палату митрополи-
та. Лікар Віталій Спіцин згадує чотири, відомі йому, такі
візити: «Після зустрічі митрополит Володимир виглядав
дуже виснаженим. Таким я його не бачив ніколи. Причо-
му «вичавленим» він був не тільки у фізичному плані, але
й емоційному».
Хто ж так безжально «вичавлював» Владику, в якому
ледь жевріло життя? Зек Янукович, якого все-таки позбав-
лено титулу президента України й якого на лаві підсудних
перед Богом і людьми чекає невблаганна розплата.
Що і як говорив цей єнакієвський гопник, що так по
життю мав досвід «тёрок» тільки на бандитських сходках?
Навіть важко собі уявити. Ламав митрополита, змушував
стати на коліна перед Москвою.
Медсестри постійно скаржилися лікарям, що катего-
рично недопустимо залишати хворого у такому стані нао-
динці з відвідувачем. Але зек вимагав усім вийти з палати,
коли він здійснював із хворим сеанси душевного понево-
лення. Зрештою, смертельна небезпека була й у тому, що
цей рецидивіст міг «решать вопросы» кулаками чи нага-
ном у стилі Аль Капоне. Професор Інституту кардіології
імені академіка Стражеска Юрій Сіренко в  ході багато-
річної боротьби лікарів за життя Володимира Сабода-
на ставив однозначний «діагноз», який оприлюднював
мужньо і вголос: найгірший деструктивний вплив на лі-
кування має «Сім’я». Сім’я «хресного батька» донецької
мафії, що здійснила «Кримінальну окупацію» України
(дивіться на YouTube мій однойменний документальний
фільм).
198
 Для мене надто цінним є це свідчення лікаря і грома-
дянина, адже саме пан Юрій у ході тривалого спілкування
зі своїм пацієнтом виніс переконання: «Митрополит Воло-
димир — це чи не єдина людина, яка змогла б правильно
втілити в життя ідею незалежної Української Церкви. Ба-
гато хто чекав покращення його стану, сподіваючись, що
він захистить Українську церкву від московської експансії».
Доктор Силенко називає цих кілерів істотами «із трьо-
ма телефонами у двох руках». Блокада хворого глави цер-
кви начебто членами парламенту була несамовитою. Чи-
таю спогади видатних лікарів: вони більше часу й енергії
тратили на боротьбу не так із хворобами, як із тими депу-
татами Партії регіонів, які цілим зловісним табуном у кра-
щих київських клініках мали на меті вкоротити життя
митрополиту, допомогти йому вмерти. Відбувалося щось
нечуване у світовій політиці, у світовій медицині, у світо-
вому християнстві — то була справжня війна між політи-
ками і лікарями не на життя, а на смерть, точніше, одні —
за смерть Владики, а другі — за його життя.
Був ключовий момент — перевезення митрополита
у Францію на лікування, що одностайно не рекомендували
робити київські лікарі. Але перемогли опікуни з Луб’ян-
ки. Причому депутат, який «решал вопрос», у наказовому
порядку вимагав, що у літаку, який він оплатив, він має
бути наодинці з митрополитом. Медики відстояли крайню
необхідність першочерговості свого супроводу.
Очевидно, там, у повітрі, могло статися щось трагіч-
не. Не сталося, дякувати Богу, який оберігав Предстояте-
ля там, на небі, та його захисників у білих халатах тут, на
землі.
Попри подвиг лікарів був, одначе, у цій агентурно-ме-
дичній війні над ліжком немічного та незламного владики
199
справді Ангел-охоронець, якого він сам обрав собі. І не
помилився. Супроти нього Москва провела спецоперацію,
яка за своєю безпрецедентністю може ввійти в аннали сві-
тової історії спецслужб.

«Валькірія» по-донецьки.
«Полювання на вікарія»,
або
Дені Дідро і паніматка Калісфенія

Якби в мене була така нагода мати зустріч із Блаженні-

шим Сабоданом, я запитав би його, чому він зробив саме
такий вибір? Чому з усього багатотисячного кліру він об-
рав саме отрока Олександра Драбинка тим, хто буде поруч
до останніх його днів, тим, від котрого найперше, окрім
якнайвищого професіоналізму лікарів, залежало, щоб тих
днів було якомога більше.
Спробую змоделювати мотивацію глави церкви щодо
призначення на посаду свого першого помічника. За дер-
жавною службою я знаю, що ця посада — бути поруч, при-
міром, із президентом, може бути важливішою та впли-
вовішою, ніж усілякі там прем’єр-міністри чи спікери
парламенту. Якщо для глав держав це так надважливо, то
чому для глав церков не так? Точно так.
Розпочну із головного: владика Сабодан хотів, аби
поруч із ним був, що називається, справжній украї-
нець. Як відомо, серед вищого кліру Московської цер-
кви в  Україні — це за визначенням усе-таки велика
рідкість. Поспілкувавшись із владикою Олександром,
вивчивши його житіє, я виношу з великою приємністю
переконання, що він не просто українець за ідентич-
200
ністю, а  бандерівець за переконанням і, очевидно, за
вихованням.
У кадровій роботі з часів СРСР головний пункт об’єк-
тивки (резюме) — місце народження. Я, приміром, знав,
що, оскільки я родом із західної України, мені дорога вго-
ру закрита. Вони мали рацію — місце народження визна-
чає спосіб думання. Тому остерігалися нас, «западенців».
У цьому розумінні владика Драбинко — волинянин. «За-
паденець». То у його рідних краях було утворено Україн-
ську Повстанську армію, то у його краях із молоком матері
дітей вчать співати бандерівський гімн:

Зродились ми великої години,

З пожеж війни і з полум’я вогнів.
Плекав нас біль по долі України,
Кормив нас гнів і злість на ворогів.

Тому для мене відповідь на моє запитання, яке я не міг

поставити митрополиту Володимиру, очевидна — він хо-
тів, щоб поруч із ним був бандерівець. Чому? А тому, що
сам був бандерівцем.
Мушу зробити застереження, що ідентифікацію
«бандерівець» я вживаю у московському розумінні, коли
кожного, хто вважає себе українцем і  патріотом своєї,
а не чужої землі, мокселі називають саме так — банде-
рівець.
Тому їх зблизило те, що є головним у духовній матри-
ці кожної людини, — ідентичність. А вже з неї виплива-
ють і переконання, і світогляд, і лінія поведінки, і моти-
вація ключових вчинків, яких людина за життя здійснює
не більше ніж кілька.
Щодо переконань, то можете й  не пробувати вияв-
ляти їх у владики Олександра, а почитайте в інтернеті,
201
скільки «компромату» і  дези вилила на нього велетен-
ська армія московських пропагандосів. У рясах і без ряс.
Цих примітивних луб’янських тролів я впізнаю за сти-
лем їхнього інформаційного кілерства, бо сам маю ба-
гаторічний досвід бути їхньою жертвою, і вони знають,
що я у гробу бачив їх із їхнім Гундяєвим і Путіним, тому
чим більше московська пропагандосія поливає публіч-
ного українця, тим є більше підстав вважати його Укра-
їнцем з великої літери.
Чому вони знищували його? А тому, що він першим
в УПЦ МП пішов проти як престолу сатани, так і про-
ти Росії, що є ворогом у війні з Україною. А по тому, хто
першим піднімається з  окопів, б’ють нещадно. З  цього
випливає, що на ідейній скарбниці волинського хлопця
Олександра Драбинка, який став архієпископом, мож-
на повісити табличку «Геть від Москви!» А чому він став
найперший поруч із главою церкви за волею цього глави?
А тому, що глава Московської церкви бачив метою свого
життя — вивільнити поважний сегмент українського пра-
вослав’я з-під московського гніту.
Відтак пункт другий — інтелект. Є начальники, яким
комфортно, коли поруч — улесливі блюдолизи. Заради
справедливості треба сказати, що така форма людських
взаємин особливо поширена серед духовенства. Я  —
християнин, але цілування рук я не сприймаю, і я ніде
не читав, що цього міг вчити Ісус. Владика Сабодан сам
був високоосвіченим інтелектуалом і хотів, щоб люди-
на, яка поруч, була такого  ж когнітивного рівня. Аби,
щонайменше, було з  ким поговорити. Відкрити душу.
Це справді велика удача для кожного з  нас, коли є  по-
руч така людина.
У тому ж таки гімні УПА є рядки:
202
 І ось ідем у бою життєвому,
Міцні, тверді, незламні, мов граніт.

Митрополиту був потрібен поруч цей граніт, із харак-

тером міцним, твердим, таким, що не ламається.
І врешті, в усіх сферах відносини керівника і першого
біля нього — відносини службові. Але не може не мати
така служба персонального виміру. Чи знав митрополит
Володимир, яку хресну дорогу йому доведеться пройти
в останні роки життя, коли за 16 років до завершення цієї
дороги обрав саме цього юнака на роль помічника, який
підставить плече на цій його дорозі на Голгофу? Я так ска-
зав би, то був той помічник, який не тільки підставляв
плече, а й сам ніс хрест, коли знесилений владика падав
під ним. Як потім скаже самокритично Олександр Дра-
бинко, Блаженніший знав мої недоліки, але він знав, що
серед них не було зради.
Треба сказати, що якби у Драбинка був такий недолік,
уся ця трагічна баталія проти Сабодана завершилась би
значно раніше. За фізичним станом, як сказав його лікар
Валерій Залевський, пацієнт Сабодан перебував між не-
бом і землею, але знищити його вони не змогли, бо він
був — за стіною, і стіна ця, яку ані знести, ані посуну-
ти, — Драбинко.
Даруйте цю метафору, але вбивці мусили б здолати цю
драбину, щоб добратися до митрополита, але вони падали
з неї. Вона була для них нездоланною.
Хто був головним відповідальним зеківського режиму
у відносинах церкви і держави? Могли бути компетентні
люди в адміністрації президента, як це робили всі прези-
денти України, врешті, у системі виконавської влади існує
урядова структура у справах релігій. Однак ОПГ Аліка
203
Грека, шофером якого був Янукович, опинившись на Пе-
черських пагорбах після кримінальної окупації України,
зробила у Києві так, як вона робила це в Єнакієвому —
«смотрящим» за попами всіх мастей було призначено...
міністра внутрішніх справ.
Взагалі-то, головний мент за функціональними
обов’язками має займатися кримінальним світом, гріш-
никами перед Богом і законом, а тут от бригадир трьох-
соттисячного поліцейського силового кулака має «решать
вопросы» з  духовенством, передовсім із духовенством
Московської церкви в Україні, яка була для них своєю, бо
Московською. До слова сказати, за настановами з Кремля
«какую-то непонятную грецкую церковь», тобто Україн-
ську Греко-Католицьку церкву вони взагалі збиралися зня-
ти з реєстрації, тобто ліквідувати, про що окрема розмова.
У «церковному будівництві» зеки пішли навіть далі від
московського історичного надбання своїх кураторів, де
церква у сфері опіки КГБ-ФСБ, а тут от МВД. У Москві
в ручному режимі керували донецькими урками при владі
над Україною, але таке «вдосконалення державного управ-
ління» благословили.
Тому опісля президента другим серед тих, котрі «ви-
чавлювали» хворого митрополита Володимира був мі-
ністр внутрішніх справ Захарченко. Часто він відвідував
хворого на пару з іще одним «душевним парафіянином»
Пшонкою. Ці сатрапи навіть тримали у своїх кабінетах
фотографії, як вони у покірній позі спілкуються з пред-
стоятелем, котрий перебуває у лікарняному ліжку.
Мент Захарченко був кмітливий і швидко допетрав, що
«выжимать» клієнта, тобто митрополита Володимира, «с
целью склонить его к сотрудничеству со следствием», тоб-
то написати заяву про відставку — «гиблое» діло. І «Сім’я»
204
на своїй стратегічній сходці, які проводилися здебільшо-
го, у Макіївці за участі вищих посадових осіб і головних
злодіїв у законі, прийняла рішення піти іншим шляхом.
Так Захарченко взявся за Олександра Драбинка. Пер-
ший мав зламати митрополита чи допомогти йому вмерти,
а другий був готовий віддати своє життя за життя мит­
рополита. От і вся відмінність між цими персонажами,
які перебували на різних престолах у  війні між ними.
Захарченко на численних переговорах із Драбинком
виголошував одну і ту ж «молитву» по-донецькому: «Де-
душка устал. Ты объясни ему, что будет лучше для него
уйти по-хорошему».
Одначе дуже швидко Москва та її донецька бригада
дійшли висновку, що Драбинко — то ще той бандерівець.
Ніщо на нього не діє. Залякування, підкуп, шантаж. Сто-
їть, як стіна. Жоден судоплатов не проскочить крізь цю
«берлінську стіну».
Перший, у  кого здали нерви, був відомий москов-
ський куратор п’ятої церковної колони в Україні, схожий
на Гришку Распутіна, як назвав його Петро Порошенко,
«сука православна», олігарх Новинський. Він у кращих
зразках бандитських розборок кинувся на архієпископа
Переяслав-Хмельницького Олександра з кулаками. Пу-
блічно, перед народом, та ще й на його батьківщині на
Волині. Згодом буде відкрито кримінальну справу проти
народного депутата України від ФСБ, Новинського по­
збавлять депутатської недоторканності, але звинувачення
так і не зможе посадити підозрюваного у важкому злочині
за ґрати.
Я думаю, що наступну, просто знамениту спецопера-
цію, гідну найбільш гостросюжетних трилерів Голліву-
ду, придумали все-таки не донецькі урки, які звикли «ре-
205
шать вопрос попроще». Очевидно, у процес включилися
луб’янські пуголовки, котрим слід віддати належне у спра-
ві створення талановитих сюжетів, які потім втілює ФСБ.
До речі, таким кривавим сюжетом і є сама війна Росії про-
ти України.
Якби справді у Голлівуді зняли фільм за цією truly story,
він побив би всі касові збори та взяв би всі Оскари.
Першу дію назвемо так:

Дені Дідро і паніматка Калісфенія

В аналітичних келіях ФСБ сидять хлопці, які ніколи
не відзначалися, треба віддати належне, браком ерудиції
чи креативу. Напевно, луб’янського сценариста надих-
нув на ідею хрестоматійний французький філософ епохи
Просвітництва Дені Дідро. Московський Дені попросту
вкрав фабулу в француза, але повернув її догори ногами.
Бо якщо у знаменитому романі «Черниця» його героїню
Сюзанну силою запроторюють у монастир, то у спецопе-
рації в Печерській лаврі черницю викрадають. Щоправда,
Дені № 2 з Підмосков’я підняв ранг свого персонажа, бо
його паніматка Калісфенія, на відміну від блудниці Сю-
занни, перебувала не просто у статусі ігумені столичного
монастиря, а вважалась особистою подругою самого, тре-
ба ставати на коліна, патріарха Гундяєва. Коли той перебу-
вав у Києві вперше і, вже точно, востаннє, вона вистели-
ла йому дорогу до своєї обителі жовтогарячими квітами,
якими проїхався легендарний патріарший броньований
мерс за мільйон доларів.
Викрадених паніматок було двоє, і після їхньої пропа-
жі тхори Захарченка з пошуковими собаками обнюхали
всі печери Лаври, до яких лапи пошукових собак, напев-
но, не ступали з часів перших відлюдників ХІІ століття.
206
 Поки вся православна паства тремтіла у страху перед
хижими злодіями, що зазіхнули на благочестивість непо-
рочних черниць, доблесна ментура ґав у келіях не лови-
ла, і тут слідство вивело на першого підозрілого. Оце так
сюжет — над «матушками» здійснив наругу сам вікарій
Київської митрополії, владика Олександр.
Громадянина Драбинка допровадили до райвідділу,
справу почали шити стахановськими темпами. Знайш-
лись і «подельники». Далі мали бути тортури з метою ви-
бити щиросерде зізнання — де архієпископ тримає бага-
тостраждальних мучениць за віру московську.
Але якось поза сценарієм раптом з’явилися, неначе
з того світу, самі мучениці. Самі визволилися, ці непо-
рочні гундяєвки. Щоправда, жахи про знущання над
ними не можна було слухати без «содрогания». Ясно,
що, за законами жанру, викрадачі ще до карантину були
в масках.
Крута зміна сюжету сталася після того, коли Пред-
стоятель не побачив поруч із собою свого помічника. Са-
бодан звелів негайно зв’язати його із Януковичем. Зек за
поганялом «Хам» (той, що краде у своїх співкамерників)
затряс колінцями перед Владикою. Архієпископ миттєво
опинився на волі.
Але — далі буде! Вдосконалення спецоперації в ході її
реалізації. Мета-то яка! Відірвати Драбинка від Сабодана.
Не «вышло мытьём, так катаньем».
Я не думаю, що Захарченко взагалі знав, що таке куль-
тивована у США програма захисту свідків, коли з метою
справді їхнього захисту і збереження життя тим свідкам
змінюють прізвище та біографію, виселяють на суворо
втаємничену територію, а часом змінюють навіть засоба-
ми пластичної хірургії обличчя.
207
 Драбинко враз із підозрюваного став свідком, якого
належить заховати за тією самою американською програ-
мою. Щоб ніхто не знав, де він. Аби не знав Блаженніший!
Щоб його, Драбинка, не було поруч із Сабоданом.
Практично реальний арешт вершився під ширмою за-
хисту. Так буває, коли охоронці — то насправді конвоїри.
І  треба  ж таке придумати — вже у  свою чергу викра-
деного Драбинка тримали під грифом «Цілком таємно»
та під наглядом спецпідрозділу особливого призначення
«Грифон» у  схронах... Вишгородської лазні. Парня для
архієпископа.
Потім, уже після революції, буде кримінальна справа
проти того, хто організував цю спецоперацію. Громадя-
нин Росії, уродженець Новгородської області, мешканець
Петербурга Малхасян Вадим Рудольфович. У країні служ-
би, тобто в Україні, він орудує, як Вадим Новинський. Ко-
мандир «смотрящих» за церковною п’ятою колоною. Для
зручності виконання службових обов’язків зек Янукович
виписав йому українське громадянство, розпорядився ви-
ділити йому також мандат члена парламенту з відповід-
ною недоторканністю з боку Конституції України.
Недоторканність було знято, але громадянина Малха-
сяна не посадили. І він іще натворить діл окаянних у без-
карному розгулі.
А владику Олександра з-під охорони визволив букваль-
но Майдан. Коли зеки рвонули навтьоки з революційно-
го Києва 2014-го, їм уже було не до Вишгородської лазні.
Блаженнішого Володимира не стало п’ятого липня
2014-го року, коли московські танки вже топтали хліба
у  донецькому степу, коли московські «православні фа-
шисти» вже вбивали синів українських православних
матерів, коли український президент тільки виношував
208
втаємничено стратегічний план головної битви-епопеї
проти Москви, яка стане найбільшою поразкою Путіна
у його житті.
Президент Петро Порошенко, професор Олек-
сандр Саган, митрополит Православної церкви Украї-
ни Олександр Драбинко одностайні у переконанні, що
якби в  час походу на Босфор за Томосом Свободи на
чолі Московської церкви стояв митрополит Київський
і всія України Володимир Сабодан, уся ця багатостраж-
дальна церква була б визволена із московського полону
і сповна влилася б у лоно автокефальної Православної
церкви України.
Митрополит Сабодан, як солдат, до останнього поди-
ху, всім смертям і агентам на зло, тримав лінію оборони.
Він поліг у бою, як воїн Всевишнього.
А його хрест на Голгофу підхопив його учень, який
твердо йде слідами свого вчителя. Митрополит Олександр
Драбинко виконував волю свого християнського батька,
стаючи першим зі свого обозу в лави борців за духовне
визволення свого народу.

Деокупація Історії,
або
Як українці ХХІ століття відвоювали в Орди
Київську Русь

Масштабуємо історичний чин: наступ на п’яту церков-

ну колону «православних фашистів» перебував у військо-
вій стратегії України у царині епохальнішій, ніж чергова
операція у власному тилу в рамках військової оборони
супроти окупанта.
209
 Якщо Путін назвав свої війська «православною ар­
мією», то саме у цьому місці, у це зміїне тім’я треба завда-
ти вирішального удару. Лінію генерального наступу для
Порошенка та його штабу на третьому році війни було
визначено остаточно і непохитно.
Потім Путін назве цю головну битву своєю найбільшою
поразкою. Військове мистецтво вчить, що можна програти
окремий бій, але важливо не програти війну. У цьому про-
граному бою Росія програла не цю, останню війну з Укра-
їною тривалістю шість років. Вона програла війну проти
нас, яка триває вже тисячу років. Вона програла не Укра-
їну. Московія програла Росію, якою вона ніколи не була.
У цьому бою програв не лише Путін, а всі його попе-
редники на московському троні. У цьому бою відбулася
куди важливіша деокупація, ніж визволення окупованих
територій. У цьому бою Україна розпочала те, чого не ро-
билося впродовж 300 літ, — деокупацію Історії загарбни-
ком її найбільшого скарбу — власного імені.
2018 рік стоятиме на вістрі національної історії в одно-
му ряду із роком 988-м, бо після Хрещення Русі-України
протягом 1030 років не відбувалося події в Києві значи-
мішої, аніж та, що вершилася на кривавому тлі чергової
російсько-української війни.
Чи не єдина у Москві мислителька європейського зраз-
ка, уродженка, до речі, Львова, Лілія Шевцова, намагаю-
чись проникнути аналітичними стрілами до глибин того,
що відбувалося, раптом знайшла фундаментальне форму-
лювання: «Ви забрали у Росії Київську Русь і залишили нас
із Московією та з її мракобіссям».
Феноменальний заголовок Історичного батлу тисячо-
літнього масштабу потребує лише єдиної, хоча сутнісної
коректи — не забрали, а повернули. Порошенко Петро
210
повернув Україні Київську Русь, яку вкрав у неї Наришкін
Петро (Перший).
Бекграунд цього батлу сягав у часи, які Путін називає
«исторической Россией», яку він хоче повернути, напавши
на Україну, тобто у XVIII століття.
Татарин за походженням Петро Наришкін, ставши на
чолі держави без історії та без роду-племені, міг би цілком
логічно шукати корені за покликом крові, що текла у його
жилах, тобто виводити походження північного топосу до
московського прародителя Чингісхана. Однак, одержи-
мий надати, як це нині прийнято казати, своєму держав-
но-історичному проекту західного цивілізаційного сенсу,
ханський отрок не знайшов нічого іншого, як поцупити
чужу історію.
Зберігся царський циркуляр від 1713 року, в  якому
Петро І дає «взбучку» своїм послам у європейських кра-
їнах, зокрема В. Долгорукому, котрий служив у Копен-
гагені: «Во всех курантах (періодичних виданнях) печа-
тают государство наше Московским, а не Российским,
и того ради извольте у себя сие престеречь, чтоб печата-
ли Российским, о чем и к прочим ко всем Дворам писано».
Однак, Європа не сприйняла такого дивного перейме-
нування. Для європейців це виглядало так, неначе, при-
міром, французи раптом захотіли називати себе Англією,
або поляки іменувати себе Німеччиною. Тодішній інтелек-
туальний авторитет Вольтер написав знамениту «Історію
Карла ХІІ», яка витримала понад 100 видань, і скрізь Пе-
трову державу мудрий француз іменував Московією в усіх
виданнях аж до ХХ століття.
Щоб пробити «вікно у Європу» у чужому історичному
вбранні, московити вдаються до того, що так нахабно де-
монструє нинішній їхній цар, — банальний підкуп.
211
 Дипломат Бестужев у листі до імператора бідкається,
що важко дається до виконання його наказ, і у листі від
1723 року пише з Данії в Москву: «Лучше пока возобно-
вить требование императорского титула, но чтоб полу-
чить здесь успех, необходимо дать канцлеру Гольсту 10 000
червонных, тайному советнику... 6000, тайному советни-
ку Ленту 6000, управляющему иностранными делами фон
Гегену 3000».
Як і нині, так і тоді, продажні царедворці червонці бра-
ли, але піддаватися на авантюру не спішили. Тоді цар На-
ришкін робить так, як цар Путін зробив із німцем Герхар-
дом Шредером, — наймає такого собі Герарда Міллера як
менеджера проекту перейменування Московії на вкрадену
первісну назву держави сусіднього народу.
Напевне, той «шредер» нарадив Петру видати наказ
від 1720 року, за яким із України було вилучено всі дав-
ні історичні першоджерела та архіви, як історичні арте-
факти.
Це сукупне свідоцтво України-Русі було завезено у Мо-
скву і заховано за сімома замками, ключі від яких тримав
особисто цар. Інший Петрів наказ категорично на кару
смерті вводив порядок «застерегти співгромадян наших
від читання іноземних книг, про Росію написаних». І цей
наказ діяв більш ніж двісті років!
Якби Петро І знав, як його єдинокровного внука Пет­
ра ІІІ кохана дружина змусить зректися престолу, ув’яз-
нить і віддасть наказ просто зарізати, як порося, у тодіш-
ньому праобразі Гулагу.
Такою «шустрой» виявилася знову німкеня Софія-
Фредеріка-Августа Ангальт-Цербст-Дорнбурзька.
Московія впала до її стіп, як до улюбленої цариці Ка-
терини ІІ. Але вже ця, ще одна «велика московитка» із
212
роду Гольдштейнів постала перед заковикою — що роби-
ти з цією ордою, яка раптом захотіла бути Руссю?
Божевільний «дедушка» її покійного монарха «подсуе-
тился», але не довів справу до кінця. Не було зрозумі-
ло — довірене їй царство перебуває у статусі ординської
Московії чи вже стало Росією?
Софія-Фредеріка розуміла, що її Європа засміє, і най-
перше, новоявлений друг Вольтер, із яким там носяться,
як із писаною торбою. Вона розуміла, що однієї примхи
пратестя раптом стати русином замало.
Як писав тоді один західний історик, «хоча москов-
ські государі й називають себе великим князем або ца-
рем «всея Руси», але право на цей титул у них було таким
же, як і право їхніх сучасників — англійських королів, за
яким вони приписували б собі герб і корону Франції до
своєї вітчизни».
І тоді Катерина сама взялася вивчати історію «свого»
народу. Із жахом для себе вона виявила, що всі ці святі
невські та донські були звичайнісінькими ханськими хо-
луями, які збирали для Орди данину й яких призначав го-
ловний «смотрящий» хана, що сидів у Кремлі, та ще не так
давно дід того самого Івана Грозного — Іван III — «злизу-
вав кобиляче молоко з грив татарських коней».
І що робити з цим ординським родоводом, який не був
таємницею для всього, так би мовити, цивілізованого сві-
ту? Катерина вдається до порад свого земляка, того самого
Міллера, і видає наказ створити «Комісію для складання
записок про давню історію», яка під її керівництвом пра-
цювала з 1783-го по 1792 рік. Катерина особисто складала
генеалогію київських Рюриковичів, які ніяк не влазили в її
династичну систему. Ці наукові вправляння далекої від
руських реалій німкені так її заплутали, що вона навіть не
213
наважилась опублікувати власноручний список її буцім
київських попередників.
Було сфабриковано так звані «літописні зводи» замість
захованих справжніх, за якими штучно та безпідставно
поєднувалася Московія з Київським князівством. Відтак
іще один «видатний» татарин Карамзін уже за царя Олек-
сандра писатиме аж 12 томів «Історії держави Російської».
А далі — такі «видатні фантазери», як Татищев, Соловйов,
Ключевський. І пішло-поїхало.
Аж до «советской» байки про колиску, з якої вилупи-
лися три народи. Теперішній цар навіть Леніна зі Сталі-
ним переплюнув, вважаючи, що народів не три, а один.
А хто проти цього, той український фашист, який поїдає
донецьких діток. Отакий нащадок у «історіографів» Петра
з Катериною вишкірився смертельним оскалом із луб’ян-
ських казематів.
Здавалося б, курям на сміх, але саме за те, щоб ми були
один народ, Росія розв’язала війну проти України, хоча
війна ця не припинялася практично ніколи від двобою
Наришкіна з Мазепою до теперішнього поєдинку Путіна
з Порошенком.
Так авантюра Петра Наришкіна з  окупацією чужої
історії тривала довгими століттями псевдо-Русі. І лише
тепер, коли українці воюють зі зброєю в руках за свою
державу у війні з московською ордою, вони повертають
найцінніший для будь-якого народу скарб, яким є його
історія. І найголовніша битва у цій війні відбувається на-
віть не у степах Донбасу, а на берегах Босфору.
Бо незалежність Церкви, якою вона стала 11 жовтня
2018 року і яка є Матрицею Національного Духу, дає від-
повідь на запитання: кого хрестив Рівноапостольний Во-
лодимир — нас чи їх, придуманих Міллером московських
214
ерзац-русичів? Чия є Київська Русь — наша чи їхня, вкра-
дена у нас?
Хто є престолонаступником Київської Русі — прези-
дент України чи президент Росії? От за що ми, власне, во-
юємо з ними.
Петро Наришкін не читав Йозефа Геббельса, який че-
рез віки сформулює те, що робив московський цар: від-
німи у народу історію — і через покоління він перетво-
риться на юрбу, а ще через покоління ним можна буде
управляти, як стадом.
Москві так і не вдалося втілити заповіт нацистського
жерця, що його нинішній спадкоємець Наришкіна вважає
своїм улюбленим історичним персонажем.
Вони завжди залишалися для нас московитами. За свя-
ту Київську Русь ми завжди воювали з ними. І воюємо та
перемагаємо нині.
Лілія Шевцова подає з Москви голос волаючої в ордин-
ській пустелі: «Автокефалія української церкви не просто
руйнує претензії російського православ’я на глобалізм...
Це удар по державності, опорою якої є православна церк­
ва. Відхід України означає крах не тільки проекту «Рус­
ского мира», але і Євроазійства. Сьогодні під впливом бо-
ротьби з Україною російська офіційна ідентичність стає
чіткішою й яснішою — під скинутою маскою ми бачимо
страшний оскал».
Київська Русь слугувала для них якорем легітимності
перед людством, якого вони так несамовито трималися,
щоб не піти на дно вселюдської історії.
Хто вони без нас? Хто вони без нашої Київської Русі?
А ніхто.
Порожнє місце новітнього варварства на цивілізацій-
ній карті планети.
215
 От чому для них деокупація історії України та наша ви-
грана битва за повернення Київської Русі Україні — най-
більша їхня поразка. Зізнання у найбільшій своїй поразці
услід за Путіним міг би повторити і Петро І.
Битва під назвою «Томос» варта того, щоб назвати її
нечуваною епопеєю не лише у нашій національній, а у все-
людській історії епохальних баталій за Свободу.
Епопея, яка розпочалася далеко від Москви і навіть
далеко від Києва.
В серці християнської цивілізації, на яку, місячи до-
нецькі степи та києво-руські чорноземи, на Європу суне
знову Орда.
 Розділ восьмий
X. P. ІСУС: «In hot signo vincts» («Цим переможеш»).
Томос. Епопея тисячоліть

Собор Крит—Київ.
Нині — після вчорашніх тисячоліть

Коли на острові Крит ієрархи вселенського право-

слав’я опустились із тисячолітньої соборної висоти на
грішну землю, у них на розгляді постало питання справді
тисячолітньої ваги в координатах, позначених трьома мі-
тами — Церква, Україна, війна.
Для високочолих теологів, найперше, важко було усві-
домити єдність цих смислів. Просто на рівні азбуки потре-
бували тлумачення елементарних запитань:
— по-перше, Україна — то держава, але у вселенської
церкви — інші, свої кордони, які називаються канонічни-
ми, і ви перебуваєте на спільній церковній території з ва-
шими братами-росіянами;
— по-друге, у державі Україні є православна церква,
яка називається УПЦ — українська. Що вам іще треба?
— По-третє, війна у вас громадянська між політични-
ми силами, а церква за своїм божественним покликанням
участі у війнах не бере, а лише молиться за припинення
війн і припинення кровопролить.
Такі догми, на яких стоїть християнство як релігія.
217
 Києву в його діалозі з Константинополем належало не
те, що розтлумачити ці догми, а їх категорично спросту-
вати.
По-перше, назва УПЦ — фіктивна, бо ця церква — фі-
лія РПЦ й означення «українська» не відповідає дійсності.
По-друге, війна — не громадянська, а класична між-
державна війна, коли загарбник Росія окупувала тери-
торію України. Це війна Росії проти України так само,
як попередня війна на не нашій землі між Німеччиною
і СРСР.
По-третє, оскільки у Росії РПЦ не є релігійною органі-
зацією віруючих в Ісуса християн, а є департаментом дер-
жавних спецслужб, наявність підрозділів цих спецслужб
у церковному статусі є класичною п’ятою колоною, яка
воює на боці окупанта. Окрім релігійного виміру, Укра-
їнська церква — це також питання національної безпеки
в умовах війни.
По-четверте і головне, Україна у справі захисту євро-
пейської християнської цивілізації веде священну війну
з московською версією християнства, яка є антихристи-
янством, означеним Іваном Богословом в «Апокаліпсисі»,
як антихрист.
Думається, на перших двох соборах у IV і VII століттях
вселенським ієрархам було легше відповісти на виклики
свого часу, ніж їхнім продовжувачам на ниві Христового
служіння у ХХ столітті.
Україна мусила представити дуже поважні аргументи,
щоб розхитати мислительські догми, що у церковній ца-
рині відзначаються особливою міцністю.
Від словосполучення «православний фашизм» у кон-
стантинопольському Фанарі хапалися за голову. Від само-
го такого висловлення тхнуло несусвітньою хулою. Але
218
українцям було не до сенсаційних софізмів. Українці мали
справу з варварською загрозою, яка так і називалася са-
мими їхніми носіями.
Сильні світу цього, земного, впродовж тисячоліть дуже
рідко усвідомлюють, що діяння їхні є вторинними. Пер-
винними є відображення цих діянь. Такий закон земної
цивілізації — первинним у Книзі Буття є Книга, а не Бут-
тя, яке є вторинним. Первинне — вербальне, а не реаль-
не. В історії залишиться не те, що відбувалось, а як воно
відображено у літописанні. Слово є Бог, а не те, що у цьо-
му Слові. «Той, хто читає книги, той бесідує з Богом» —
то звертається до тебе, читачу, той перший із перших на
вкраїнській землі, котрому було дано володіти Словом.
Прийнято сприймати на віру те, що вийшло з-під пера
Нестора Літописця з тої простої причини, що ми, через
віки, позбавлені можливості перевірити те, що є головним
в історії — малодостовірність. Нестору було легко виши-
вати свій візерунок Буття — він не мав проблем з Інтер-
нетом і з його фейками, не мав проблем із конкурентами
в епоху, коли з тисячі сучасників умів читати не більше,
ніж один, а з доброї сотні тисяч був не більше, ніж один,
хто вмів писати. Колега Нестор був монополіст, коли ви-
водив лінію подій, розставляв по полицях факти, і голов-
не — приписував місце в історії тим самим сильним світу,
хоча насправді сильним був він, Нестор, а не вони, князі,
царі, королі.
Братися за роботу Нестора нині, через 1000 літ після
нього, — річ невдячна. Конкурентів стільки, що ім’я їм —
легіони. Легіони наукових полемістів, які мають право на
своє бачення, легіони політичних кон’юнктурників, які
мають свої інтереси, легіони ворожих пропагандонів із
Московії — чемпіонів світу всіх часів і народів із напи-
219
сання історії, якої не було. Починаючи з того, що вони
попросту вкрали нашу історію й назвали себе нашим іме-
нем, бо мокселі — то такі русини чи «русские», як япон-
ці — шведи. Їхня головна зброя — не атомна бомба, а їхня
головна ядерна зброя масового враження у нашій із ними
священній війні — давня, як мокшанська печера, брехня.
Беручись за несторіанську роботу створення Історії,
в якій не так важливо, що було, а що воно означає, за-
лишається лише сподіватися на мудрість нащадків через
сотні й тисячі літ, які зуміють відділити олжу від Правди.
Найперше, що треба зробити, поміщаючи подію на іс-
торичну драбину. — визначити її масштаб. Дуже важливо
як не пхати епопею у вузькі рамки, так і не розміщувати
мізерну мініатюру в ті самі велетенські рамки на цілу стіну.
Подія, про яку йдеться, має масштаб максимальний у ци-
вілізаційній оптиці. Це тоді, коли вона перебуває у верви-
ці історичних дій, відстань між якими — сотні й тисячі літ.
Дуже важливо навести об’єктивну оптику, послугову-
ючись постулатом, що велике бачиться на відстані. Жит-
тя коротке, а мистецтво вічне. Тому з огляду, на жаль, цієї
нетривалості нашої присутності у театрі планетарної ци-
вілізації, спробуємо не чекати цієї відстані. Тут потрібен
такий часовий бінокль, коли вчора — це тисячу літ тому,
а шальки на рахівниці дорівнюють не прожитим дням,
а вікам. Такий масштаб того, про що йдеться.
Власне, в епопеї «Томос. Війна престолів» знаходжу
стратегічну диспозицію, навколо якої розгортаються бо-
йові дії і з висоти якої панорама битви — як на долоні.
Чарівний та улюблений для мільйонів сучасних ман-
дрівників острів Крит. Я взагалі вважаю середземномор-
ські острови — неначе уламки галактики, що опустилися
з небес на землю. Відкрита лабораторія Промислу Божого,
220
бо все це дивовижне із такою влучною та феноменальною
назвою — середина, серцевина світової цивілізації, і на-
шої християнської — передовсім, і всі ці береги Середзем-
номор’я, як і предвічні острови, — Свята земля. Бо Ісус
творив свій промисел Божий на території не більшій, ніж
адміністративний район із райцентром у вже не існуючо-
му нині Капернаумі (що зник, як і напророчив йому цей
тесля-рибалка із сусіднього Назарета).
У моєму улюбленому місті Пафосі на Кіпрі більше по-
ловини міської території — то до нашої ери, а менше — то
наша ера. Тут зовсім інший масштаб літочислення з отим
тисячолітнім «учора». Якраз у цьому, дуже близькому до
Бога епіцентрі планети я написав чи не половину своєї
трилогії.
Так от Крит став місцем проведення Вселенського Все-
православного Собору. Чергового, після попереднього,
який мав місце (увага — звикайте до масштабу) майже
тисячу літ тому. То з’їзди КПРС проводилися практично
кожні чотири роки — такий нікчемний був масштаб у мос-
ковських антихристів, мізерний, як і вони самі.
І на цьому планетарному форумі східного християн-
ства, хоч це і не надто афішувалося з мотивів необхідної
конспірології, стояло питання під назвою «Україна».

325-й і 787-й. То було позавчора, до нас:

два собори до критсько-київського

На першому був почесний гість — імператор Кон­

стантин.
А на тих попередніх нас не могли згадувати, бо тоді
ми ще не були християнами. Стали ми ними через двісті
221
років опісля. Собор — 787 року, хрещення Русі-України —
988 року (Московії-Орди ще не було ані уві сні, ані наяву).
Щоб відчути гомін віків, зупинімося на тому попе-
редньому Соборі. Якщо всю часову відстань від нас із вами
до нашого християнського Бога, Ісуса Христа, розтягнути
на дві з гаком тисячі літ, то той попередній Собор відбувся
десь на третині шляху. Учасникам того Собору було удвічі
ближче у часі до Воскресіння Сина Божого на Голгофі, ніж
до теперішнього Собору на Криті.
Це вселенське зібрання мало порядковий номер —
другий.
А перший датується 325 роком. І знову від часу життя
Богочоловіка Ісуса до Собору під номером 2 — на півдоро-
зі. Майже півтисячі літ. Все ж не так, як між ним, другим,
і нинішнім, третім, критсько-українським — майже тисяча.
Гріх було б, відтворюючи третю подію у ряді соборо-
вого однострою, бодай пунктирно не зупинитися на по-
передніх двох.
На першому Соборі, окрім делегатів-владик, був один
не делегат. Навіть не християнин. Хоча його роль у христи-
янстві справді рівноапостольна. Я думаю над тим, чому
моя релігія — така неймовірно сильна. І не лише чисельно,
а й цивілізаційно, бо саме вона витворила сучасний золо-
тий мільярд людства — найуспішніший і найпередовіший,
що скромно зветься європейська християнська цивіліза-
ція, або попросту — Захід. Захід, до якого ми, українці, так
відчайдушно хочемо саме зараз повернутись.
Я думаю, що сила моєї релігії у її неймовірній духов-
ній могутності. Початок християнства — це колосальні
випробування, яких не знала задля власного утверджен-
ня жодна релігія чи нація. І скільки пішло на той поча-
ток випробувань? 300 літ! Триста літ, рік у рік, день у день
222
християн нехристияни мордували. Мучили та вбивали.
Ніхто б і ніколи не витримав. Ісусове плем’я витримало.
От звідки цей колосальний авторитет християнства. Мо-
ральний авторитет.
Але у цій трьохсотлітній хресній дорозі з мільйонами
мучеників на шляху мусив-таки бути колись кінець. Як
казав цар Соломон, усе колись та закінчується. Навіть ба-
гатовікові страждання. Після Розп’яття мусило бути Вос­
кресіння!
Як це сталось? У християнській царині, де послідовни-
ки Ісуса мусили виживати у клітці з левами, куди їх кидали
августійші земні боги-цезарі, у першій в історії наддержа-
ві-імперії черга настала зійти на імператорський трон мо-
лодому воєначальнику, що звався Константин.
Але попробуй — зійди. Прямо скажемо — шансів він
мав мало, або й зовсім не мав. У столиці міцно сидів брат
Максенцій, котрий мав у підпорядкуванні армаду, як нині
Путін. Співвідношення війська Константина і  Максен-
ція було один до чотирьох. Як нині армія України і Росії.
Можна було сидіти і скиглити, що куди нам до тих мо-
скалів із їхніми атомними бомбами, як нині робить біль-
шість українського громадянства. А можна було воювати
задля перемоги, як робить українська пасіонарна меншість.
Константин обрав так само, як я і мої побратими по
війні з московським антихристом, другий варіант.
Хто буває у Римі, не полінуйтесь проїхатися зо три кі-
лометри вздовж по течії Тибру. Був тут через ріку Мальві-
їв міст. Міст, перейшовши який християнство з нещадно
переслідуваної віками секти перетворилося на вселенську
релігію сучасних мільярдів землян.
Є дата бою біля моста — 28 жовтня 312 року. Є ста-
тистика — чотири вояки на одного. На одного Констан-
223
тинового. Бувають геніальні стратегії бою, коли слабші
перемагають сильніших.
Стратегія у рази слабшого виглядала якщо не безна-
дійною, то таки дивною. Що робить Константин для пе-
ремоги? За день до битви наказує своїм воякам на щитах
та інших мілітарних обладунках намалювати монограми
Христа. Символ катакомбного, тероризованого християн-
ства імперією, на троні якої він хотів сидіти!
День перед тим над Апеннінами незвично посеред
осені яскраво світило сонце, і в полудню пору імператор,
глянувши вгору, побачив там послання з Небес. Чіткими
доступними літерами — In hot signo vincts. У перекладі —
«Цим переможеш».
Константин не знав, як це розуміти. Вночі опісля йому
вві сні явився Ісус і пояснив, що означає його божественна
монограма із сакральних двох літер — X. P.
У романі «Хрест» я зобразив сюжет, як знесення хрес­
та із храму викликало повстання у селі, й одне-єдине га-
лицьке село оголосило війну могутній богоборчій імперії
СРСР, ішла реальна війна з  бойовими діями між селом
українських тамплієрів і  Москвою. І  з  боку антихриста
війною керував сам Хрущов, який однією рукою висад-
жував ракети на Кубі та поставив людство на грань ядер-
ного апокаліпсису, а другою відбивався від карпатських
бандерівців.
І село моє виграло війну в ядерної імперії! Тим пере-
могло, що й 1700 літ тому Константин. Чому? А тому, що
на чолі села стояв Ісус Христос, який не програє війн.
Тоді, перебуваючи у катастрофічній меншості, Кон-
стантин виграв. Його ворог Максенцій із поля бою втік
і втопився у Тибрі, а Константин як перший хрестоносець
увійшов тріумфально в Рим!
224
 Щоб дати християнам волю! Так християнство ви­
йшло з катакомб і розпочало свій шлях до планетарного
тріумфу.
Цим переміг Константин. Цим перемогли герої мого
роману. Цим переможемо і ми у нашій священній війні
з московським фашизмом.
Даючи свободу Ісусовим вірянам, Константин напи-
сав так у своєму вікопомному едикті, наче він знав текст
«Загальної Декларації Прав Людини», на якій нині трима-
ється вселюдський прогрес і яку прийнято Генеральною
Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року: «Християни і всі
інші мусять мати свободу дотримуватися режиму релігії,
кожен яку вважає кращою». Свобода совісті, яка лежить
у фундаменті земної цивілізації.
У 1918 році інший правитель, Ленін, якого тримає
нині на Престолі сатани у Москві Росія, писав так 1 трав-
ня 1919 року в листі Дзержинському: «Необхідно якомога
швидше покінчити з попами і релігією. Попів належить
заарештовувати як контрреволюціонерів і саботажників,
розстрілювати нещадно і  повсюдно. І  якомога більше.
Церкви підлягають закриттю. Приміщення храмів опеча-
тувати і перетворювати на склади».
Два глави держав. Перший, із Рима першого, та й дру-
гого, яким став його іменний Константинополь, політич-
ний правитель, який з  усіх сотень сильних світу цього
є найвидатнішим покровителем християнства. І другий,
із «третього Рима», що у тайзі, який став найбільшим го-
нителем християнства і ворогом Бога, у війні з яким він
поклав на олтар 110 мільйонів людських життів.
Імператор Константин на першому Соборі, що відбув-
ся через 13 років після його перемоги під хоругвами Ісу-
са, був спостерігачем і ще не був формально християни-
225
ном. Він збирався охреститись, як і його Бог, Ісус Христос,
у Йордані, але несподівано тяжко захворів. От як пише
отець Іван Хома у своїй блискучій праці «Нарис історії
Вселенської церкви»: «Сказав вбрати себе в стихар неофі-
тів, а під час вдягання сказав: «Ось прийшов день, на який
я так довго чекав, ось хвилина спасіння, що очікував я від
Бога». А коли Нікомидійський єпископ Евзебій (він по-
тім напише працю «Життя Константина») охрестив його,
Константин прошепотів: «Сьогодні я  направду щасли-
вий. Бачу світло Боже». Помер у празник П’ятидесятниці.
22 травня 337 року, в полудне, мав величавий похорон».
Нині можна відвідати у туристичній Туреччині містеч-
ко Ізмір. Як і більшість населених пунктів на цій сакраль-
ній землі, мав назву до нашої ери — Нікея. Саме тут від-
бувся той Перший Нікейський Собор, опісля якого наш,
теперішній, третій.
Треба сказати, що організатори Собору в Нікеї мали
схожі проблеми, що й організатори на Криті. Якщо тепер
Вселенський патріарх Варфоломій боровся із відступниц-
твом московського патріарха Кирила, то тоді у ролі Кирила
був Арій. Як у Московії протягом усієї своєї псевдохристи-
янської історії, той відступник тоді, на зорі християнства,
коли вже імперія легалізувала релігію Ісуса, здійняв руку
на... Ісуса. Не вважав його Сином Божим.
Проблема того Арія й стала головним питанням, для
розв’язання якого й було скликано Собор. Йшли перші
роки легального існування, а тут от маєш — удар у спину.
Юда по імені Арій.
Із проблемою впорались. Аріанство засудили, прийня-
ли практично текст головного закону християнської релі-
гії, який ми, хто ходить до церкви, промовляємо щораз на
Літургії, — «Символ Віри», який розпочинається: «Вірую
у єдиного Бога Ісуса Христа!»
226
 Тоді того Арія не тільки практично відлучили від цер-
кви, а й відправили у заслання. Якби ж патріарх Варфоло-
мій мав таку можливість вчинити із нинішнім розкольни-
ком Арієм-Кирилом.
14 червня у Нікею приїхав імператор Константин, щоб
особисто відкрити Собор.
Не минуло й півтисячі літ, як Нікея знову вітала деле-
гатів Другого Собору.
Тут важливо вказати на такі, винятково сутнісні об-
ставини.
По-перше, 787 року християнство було єдиним, і ні-
яких поділів на православних і католиків не існувало, і два
нікейські собори зараховують в історію своїх церков як
нинішні католицька, так і православна церкви. Католи-
ки упродовж століть мали багато вже своїх соборів, а от
православні спромоглися тільки на цей, третій, аж тепер,
через тисячу літ на Криті.
По-друге, попередній Собор перед нинішнім відбував-
ся за 200 років перед нашим Хрещенням 988 року, тому
тоді ми там не фігурували.

1438-й. То було вчора, до нас.

Знову Собор. Флорентійський.
Майже Київський. Найголовніший в історії
вселенського християнства

Головна дійова особа — київський православний

митрополит, відтак кардинал Ісидор, якого Ісус визво­
лив із московської тюрми і турецького полону і прича­
лив його човен до острова, на якому буде суджено майже
через півтисячі літ знову заговорити про Київ.
227
 «Визначний богослов» нашого часу, підполковник
КГБ Путін вважає, що Московська православна церква
набагато ближча до ісламу, ніж до католицької церкви.
Пророче вустами Самуеля Гантінгтона «зіткнення циві-
лізацій» ознаменоване 11 вересня 2001 року нападом на
Нью-Йорк, тобто війною проти США ісламського теро-
ризму, якраз зіткнення християнства з мусульманством,
у чому й полягає фундаментальна колізія майбутніх сві-
тових воєн.
Президент Росії, яку потрясли десятки терактів, що
забрали життя тисяч громадян його країни, мав би бодай
на йоту розуміти, що відбувається у світі. Але багатовікова
ненависть Москви до Європи, ненависть до європейської
християнської цивілізації, в основі якої — Апостольський
Престол Апостола Петра, затьмарила очі. Хоч що б відбу-
валось у світі, Москва на віки вічні мала, має і матиме за
ворога номер один саме Апостола Петра, якого залишив
по собі на чолі своєї християнської Церкви Ісус Христос.
Чому? А тому, що за своїм покликанням Москва — це Пре-
стол сатани, який мусить воювати завжди і всюди із Пре-
столом Ісуса. От де — війна престолів.
У першому томі подано історію ординської Церкви
із сином божим Чингісханом, якому поклонялися пред-
ки Володимира Путіна тюркською мовою Золотої Орди,
колонією якої була нинішня Московія, знана тоді, як
країна Моксель. Якщо вибудовувати ряд борців із Апо-
стольським Престолом, то почну з «найвидатнішого ве-
ликороса», яким його номінує Кирило Гундяєв, Олексан-
дра Батия Невського із його сміхотворної перемоги над
католиками на Чудському озері, на якому в «грандіозно-
му» льодовому побоїщі московський витязь пограбував
шведських купців, але Карамзін зробив із цього анекдоту
228
із полеглим Дрочилом заголовну сторінку моксельської
військової доблесті.
Про «християнську» церкву» без Ісуса, а з богом Чин-
гісханом у часи Золотої Орди, колонією якої, на відміну від
нас, русичів-українців, стали добровільно моксель-моска-
лі, вже все сказано.
Лише нагадаю тези:
• вони до нашого Хрещення не мають ніякого відно-
шення, бо у Х столітті вони ще сиділи у норах у сво-
їй тайзі та смоктали лапу на низьких еволюційних
щаблях мавполюдей, коли ми були християнським
центром Європи;
• вони винищували щонайменше вісім християн-
ських місій, і наші спроби охрестити їх були не-
вдалими;
• їх іще не було у трагічні часи християнського роз-
колу, коли як відламок вселенської католицької
церкви з’явилося православ’я 1054 року;
• вони витворили на догоду своїм імперським госпо-
дарям сурогат церкви, яка для ординців була зна-
ряддям збору данини та закабалення підневільних
рабів, а так званих єпископів цієї так званої церкви
призначав хан своїм ярликом.
Після падіння Галицько-Волинської держави як продов-
жувачки Київської Русі ми стали свого роду співзасновни-
ком Великого Князівства Литовського, в якому вже муси-
ли мати справу з іще одним «добрим» сусідом Польщею та
з її насильницькою латинізацією, як способом полонізації.
Настали важкі часи нашої історії XIV століття, коли
ми втратили державний статус, нащадки могутньої імперії
Русі не мали держави, але мали церкву, якій судилося віді-
грати чи не головну роль у вселенській долі християнства.
229
 Після майже 400 літ розкольницького існування Ісу-
сова Церква все ж знайшла у собі сили для відродження.
1438 року відбувся знаменитий Флорентійський собор,
мета якого — закопати рів розколу, знову поєднати в одне
тіло вселенське християнство під орудою Апостольського
Престолу у Римі.
Важко сказати, хто більше хотів єдності — Рим завж-
ди стояв на позиціях виправлення фатальної помил-
ки початку ХІ століття, а Константинополь перед смер-
тельною загрозою османів усім щирим серцем прагнув
повернення у  лоно церкви-матері під омофором Папи
Римського, а  значить усього християнського європей-
ського світу.
Номінально Собор скликав Папа Євгеній IV, а з пра-
вославного боку на нього прибули перші особи право-
слав’я — патріарх Йосиф ІІ і константинопольський ім-
ператор Іван VIII Палеолог, а  також 20 православних
митрополитів. Кажучи дипломатичною сучасною мовою,
саміт на найвищому рівні. Загалом 800 найвищих церков-
них чинів католиків і православних.
А що Київ? Як наша, Київська митрополія? Яка її роль
у цей воістину вікопомний час в історії Вселенської Ісу-
сової Церкви?
Ми можемо пишатися нашими попередниками. На-
перед скажу — ми на тому Соборі були якщо не перші,
то не другі.
Тут треба внести таке тлумачення. Релігійний Со-
бор — це дискусії найвищого інтелектуального рівня най-
авторитетніших церковних мудреців. І хто у цьому сузір’ї
високочолих католицьких кардиналів і православних ми-
трополитів був інтелектуальною зіркою № 1? Митрополит
Київський і Всієї Руси Ісидор.
230
 Нам, українцям, належить про це знати. От як пише
про нього професор Микола Чубатий: «Це був духівник
високої інтелігентності, що поєднував у  собі доскона-
ле знання візантійської богословської науки з модерним
тоді гуманістичним культурним рухом. Ісидор був про-
відною людиною в  імперському середовищі константи-
нопольського імператора, він був не тільки богословом,
але також державним мужем і дипломатом... Ісидор був
великою індивідуальністю і палким та переконаним при-
хильником єдності Христової церкви. Він належав до тої
інтелектуальної верстви, що клала поміст між візантій-
ською культурою та західною латинською, продуктом якої
був європейський гуманізм, тому західний католицький
світ не був для нього чужим. Попри те він був гарячим
візантійським патріотом, тому належав до найближчих
осіб імператора, що мали йому помагати у шуканні всіх
можливих шляхів для рятування Візантії від турецької
загибелі».
На Соборі всі учасники просто захоплювалися його
промовами, які, до речі, 1971 року окремим томом видав
у Римі Папський інститут східних студій.
На Собор митрополит Ісидор віз делегацію у складі
понад сто осіб, добирався з Києва до Флоренції майже рік,
зупиняючись і вивчаючи європейський світ, а на самому
Соборі працював п’ять місяців.
У вищого християнського духовенства він викликав
захоплення. Папа Євгеній IV одразу ж 1439 року присво-
їв йому чин кардинала, практично визнаючи за ним роль
однієї з опорних постатей християнського світу в час його
вселенського єднання.
У грудні 1440 року митрополит Ісидор прибуває до Ки-
єва і несе благовість — Христова Церква знов у єдності!
231
 Блискуче виконавши свою місію на вселенських висо-
тах, наш митрополит повернувся додому тріумфально, бо
перемогла справа його життя — справа Христової єдності.
І немає для християнського пастиря чину важливішого
перед Богом і людьми.
Тоді, як вже сказано, ми не мали держави, але під вер-
ховенством нашої церкви перебувала ханська станиця
баскаків Москва, яка із надр Золотої Орди виплоджувала
свою державність.
Як і належить Московській церкві, була вона сповнена
у цей час стукачами. Зокрема був такий стукач, Авраамій
Суздальський.
У той час, коли християнський світ радів тріумфу єд-
нання, він якраз доповідав у Кремлі царю про Флорентій-
ський Собор. Суздальський піп доповідав, а моксельський
цар слухав. Два інтелектуали провадили свій «собор».
І «порешили»: визнати митрополита Ісидора зрадником
православ’я. Виходить так, що зрадником у компанії з ім-
ператором Візантії, з Константинопольським патріархом
та ще з кількома сотнями православного світового єпи-
скопату. Нівроку, «умом Россию не понять».
Тим часом владика Ісидор прибуває у Москву, відправ-
ляє, як належить Літургію в Успенському соборі, у бого-
служінні споминає разом із патріархом папу, зачитує де-
крет Флорентійської унії, але тут присутній у храмі цар
Василь Васильович перебиває читання. Хуліганистий був
цар у свої 20 років. Але цього молодика надрочила вели-
кодержавна кремлівська камарилья, як звично, по суті
своїй не просто антикатолицька, а  антихристиянська.
І що було далі? «По московскому обычаю», великого
митрополита Ісидора, як через 500 літ великого патріарха
Йосифа, мокселі ув’язнюють.
232
 Проголошуючи своєму пастирю анафему, як потім
гетьману Мазепі, мокселі влаштовують судилище над од-
ним із головних творців вселенського єднання.
Навіть стукач Авраамій прямо так і сказав «невзначай»
на суді — Ісидор у Флоренції світив на весь світ розумом
і богословськими знаннями Христової віри.
Заарештували, але не знали, що робити. Гарячі голо-
ви пропонували — спалити, як єретика. Але то вони, ба-
тюшки, трохи спросоння та з похмілля все ж кумекали,
що судити збираються не кого-небудь, а свого церковного
владику. Главу церкви!
Тримали митрополита тодішні чекісти у Чудівськім
монастирі п’ять місяців. Тодішній дзержинський не знав,
що робити.
А вихід знайшов сам владика. Просто неймовірно, бо
це поза межами людських можливостей, але з  москов-
ських казематів Ісидор зник. Самовизволився. Шукали
його малюти скуратови, але не знайшли.
А Господь провадив великого мужа київської церкви на
нові духовні подвиги. Саме наш Ісидор, грецький кардинал
і київський митрополит на прохання імператора Візантії
проголосив у Константинополі, на головній православній
катедрі Храму Святої Софії декрет Флорентійського Собо-
ру про церковне поєднання Візантійської Церкви з Апо-
стольським Престолом. Наголошую: благу вість, може,
найголовнішу протягом тисячі літ розколотого християн-
ства від 1054 року донині, Ісус доручив проголосити своє-
му київському Апостолу Ісидору. Сталося це за п’ять міся-
ців до загибелі Візантії, поєднаної з Петровим Престолом.
Великому Киянину, який був грецького походження,
судилося стояти при престолі, коли настали останні дні
та години для «другого Риму».
233
 От як описує благословенний Йосифом Сліпим його
ровесник, мало знаний, але видатний наш богослов Микола
Чубатий: «28 травня турецька артилерія проломила мури до
тої міри, що занепад міста наступного дня був неминучий.
Дня 28 травня ввечері східно-християнський Рим прощав-
ся зі своєю тисячолітньою величавою історією. На великім
згромадженні народу імператор дав останній наказ до обо-
рони. Потім усі пішли до Святої Софії. Там відбулось остан-
нє християнське богослужіння у храмі Божої Премудрості.
Цісар, кардинал, патріарх, митрополити та сотки духовних
осіб, священників, монахів і маси вірних по завершенні бо-
гослужіння гірко плакали. Цісар прощався зі всіма. Сльо-
зи лилися струмком усім уніатам та ортодоксам. З церкви
всі пішли на мури. О годині першій по півночі (29 травня)
почався загальний наступ турків. Імператор Константин
одинадцятий Палеолог, останній імператор Ромеїв, заги-
нув як герой у бою на мурах разом із іншими оборонця-
ми міста Константинополя. Перед полуднем 29  травня
1453 року Царгород був уже у руках турків. Султан Мехмед
ІІ перші свої кроки по вулицях здобутого міста звернув до
Святої Софії, щоб подякувати Аллаху за перемогу. Свя-
та Софія побудована імператором Юстиніаном 900  літ
тому, стала тепер першою мошеєю Аллаха в  Істамбулі».
Наш митрополит Ісидор знову з Божою поміччю ви­
рвався з турецького полону. На генуезькому кораблі при-
буває на острів Крит! Саме тут він пише і поширює як
останній із могікан вселенського православ’я, з’єдиненого
у тілі християнства із закликом до всього світу рятувати
Христову віру.
Світ пам’ятає цей клич донині. Пам’ятає і поклоня-
ється перед великим митрополитом Київським і Вселен-
ським.
234
 Нещодавно Кирило у Москві робив велику проповідь
з нагоди відкриття пам’ятника Йову, якого поставили мит­
рополитом у Москві після Ісидора. Гундяєв проголосив
Ісидора знову... зрадником.
Могутній своїм духом і  чином киянин міг  би бути
справді зрадником московського антихриста, якби хоч
на мить служив йому.

2016-й. То було нині, при нас:

не так далеко — 578 років —
від Апеннін до Криту

І знову — Київ на вустах, або Від Ісидора до Ірак­

ліона, у який приплив митрополит Київський майже
600 літ тому, щоб готувати ґрунт для Томосу його Укра­
їнської церкви.

На відміну від Собору теперішнього, коли ми, Україна

і наша Православна церква, хоч і не формально, але ре-
ально — перше питання порядку денного не тільки хрис­
тиянства як релігії, а християнства як цивілізації, перед
якою відкрив своє руйнівне забрало її одвічний ворог —
Орда-Росія.
Крит — ще той острів. 110 км від Європи, 175 км від
Азії, 300 км — від Африки. Центр світу. Сучасні земляни
можуть відвідати фешенебельні ресторани, а можуть піти
углиб мікрорайонів до нашої ери і на власні очі побачити
артефакти Мінойської цивілізації — найдавнішої у Євро-
пі — 2000 літ, але до нашої ери. За дохристиянською ре-
лігією Крит — рідне місто бога Зевса. Тут жив собі також
Мінотавр.
235
 Звідси пішла Європа. Тут, як сказав хтось із мудреців
ХХ століття, — дитинство людства.
Власне, спочатку Собор мав бути у  Стамбулі-Кон-
стантинополі. Таке було бачення Вселенського патріарха.
Було б справедливо і мудро. Але у кульмінаційний момент
підготовки, а йшла ця підготовка протягом тривалих де-
сятиліть, уперше в усій цій колізії зуби показала Москва.
У зв’язку з тим, що турецька армія збила російський літак
(куплений у «воєнторгу» у небі над Туреччиною), Путін
сказав, а Кирило повторив, що московські попи у Стамбул,
де сидить Ердоган, не поїдуть.
Що вдієш!.. Живемо ми не у IV чи VIII столітті, але
у нас є свої єретики арії. Однак чого не зробиш для єдно-
сті Православ’я. Патріарх Варфоломій місце проведення
Собору переніс. Тоді він іще, напевно, не знав, що у Мо-
скві вже гострили зуби саме на нього, на Його Всесвятість.
План змістити Варфоломія та на його місце поставити
Вселенським патріархом агента «Михайлова», того ж Ки-
рила Гундяєва, на Луб’янці й у Кремлі було прийнято дав-
но. А як інакше без цього проводити світову війну проти
європейської християнської цивілізації! Звершити «святе
письмо» від Панаріна без цього неможливо. Але про це —
окрема розмова.
Наразі — Крит, Собор. Через тисячу літ.
Наведімо перелік делегатів, аби мати уявлення про
масштаб події.
26 травня 2016 року було оголошено склад делегації
Константинопольської Православної церкви:
– патріарх Константинопольський Варфоломій (Архон-
тоніс);
– архієпископ Карельський і всієї Фінляндії Лев (Мак-
конен);
236
– митрополит Таллінський і всієї Естонії Стефан (Хара-
ламбідіс);
– митрополит Пергамський Іоанн (Зізіулас);
– архієпископ Американський Димитрій (Тракателліс);
– митрополит Німецький Августин (Лабардакіс);
– архієпископ Критський Іриней (Афанасіадіс);
– митрополит Денверський Ісая (Хронопулос);
– митрополит Атлантський Алексій (Панайотопулос);
– митрополит Принкипониський Яків (Софроніадіс);
– митрополит Пройкониський Йосиф (Харкіолакіс);
– митрополит Філадельфійський Мелітон (Карас);
– митрополит Гальський Еммануїл (Адамакіс);
– митрополит Дарданелльський Микита (Луліас);
– митрополит Детройтський Миколай (Піссаріс);
– митрополит Сан-Франциський Герасим (Міхалеас);
– митрополит Кіссамський і  Селінський Амфілохій
(Анд­ронікакіс);
– митрополит Корейський Амвросій (Зографос);
– митрополит Селімврійський Максим (Вгенопулос);
– митрополит Адріанопольський Амфілохій (Стергіу);
– митрополит Діоклійський Калліст (Уер);
– митрополит Ієрапольський Антоній (Щерба), глава
Української Православної церкви в США (в юрисдик-
ції Константинопольського патріархату);
– архієпископ Тельміський Йов (Геча), постійний пред-
ставник Константинопольського патріархату при
Всесвітній Раді Церков;
– архієпископ Харіупольський Іоанн (Реннето), гла-
ва Екзархату російських парафій в  Західній Європі
(в юрисдикції Константинопольського патріархату);
– єпископ Григорій Ніський (Тацис), глава Карпато-Русь-
кої єпархії у США (в юрисдикції Константинополь-
ського патріархату).
237
 Александрійська церква:
– папа і патріарх Александрійський Феодор II;
– митрополит Аксумський Петро (Якумелос) (Ефіопія);
– митрополит Леонтопольський Гавриїл (Рафтопулос)
(Єгипет);
– митрополит Найробський Макарій (Тіллірідіс) (Кенія);
– митрополит Кампальський Іона (Лванґа) (Уганда);
– митрополит Зімбабвійський Серафим (Кіккотіс) (Зім-
бабве);
– митрополит Нігерійський Олександр (Янніріс) (Ні­
герія);
– митрополит Триполійський Феофілакт (Дзумеркас)
(Лівія);
– митрополит мису Доброї Надії Сергій (Кіккотіс)
(ПАР);
– митрополит Кіренський Афанасій (Кіккотіс), пред-
ставник Александрійського патріархату в Москві;
– митрополит Карфагенський Алексій (Леонтарітіс) (Ту-
ніс);
– митрополит Мванцький Ієронім (Музеї) (Танзанія);
– митрополит Гвінейський Георгій (Владімíру) (Гвінея);
– митрополит Єрмопольський Миколай (Антоніу) (Єги-
пет);
– митрополит Іринопольський Димитрій (Захаренгас)
(Танзанія);
– митрополит Йоганнесбурзький і Преторійський Да-
маскін (Папандреу) (ПАР);
– митрополит Мадагаскарський Ігнатій (Сенніс) (Мада-
гаскар);
– митрополит Птолемаїдський Еммануїл (Кьяйас) (Єги-
пет);
– митрополит Камерунський Григорій (Стергіу) (Каме-
рун);
238
– митрополит Мемфіський Никодим (Приáнгелос) (Єги-
пет);
– митрополит Катангський Мелетій (Камілудіс) (Демо-
кратична Республіка Конго);
– єпископ Браззавільський і Габонський Пантелеймон
(Арафімос) (Конго);
– єпископ Бурундійський і Руандський Інокентій (Бья-
катонда) (Бурунді);
– єпископ Мозамбіцький Хризостом (Карагуніс) (Моза-
мбік);
– єпископ Ньєрійський і Кенійських Гір Неофіт (Конгай)
(Кенія).

Єрусалимська церква:
– патріарх Єрусалимський Феофіл III;
– митрополит Філадельфійський Венедикт (Цекурас)
(Амман, Йорданія);
– архієпископ Константинський Аристарх (Перістеріс)
(Єрусалим);
– архієпископ Йорданський Феофілакт (Георгіадіс) (Єру-
салим);
– архієпископ Анфідонський Нектарій (Селалматзідіс),
представник Єрусалимського патріархату в Констан-
тинополі;
– архієпископ Пелльський Філумен (Махамре) (Ірбід,
Йорданія).

Сербська церква:
– митрополит Белградсько-Карловацький і  патріарх
Сербський Іриней;
239
– архієпископ Óхридський Іоанн (Вранішковський)
(Скоп’є, Македонія);
– митрополит Чорногорський і Приморський Амфілохій
(Радович) (Цетинє, Чорногорія);
– митрополит Загребсько-Люблінський Порфирій (Пе-
рич) (Загреб, Хорватія);
– єпископ Сремський Василь (Вадич) (Сремські Карлов-
ці, Сербія);
– єпископ Новограчаницький і Середньозахідно-Амери-
канський Лонгин (Крчо) (Грейслейк, Іллінойс, США);
– єпископ Бачський Іриней (Булович) (Нові Сад, Сербія);
– єпископ Зворницько-Тузланський Хризостом (Євич)
(Зворник, Боснія);
– єпископ Жичський Іустин (Стефанович) (Кралєво,
Сербія);
– єпископ Враньський Пахомій (Гачич) (Вранє, Сербія);
– єпископ Шумадійський Іоанн (Младенович) (Крагу-
єваць, Сербія);
– єпископ Пожаревацько-Браничевський Ігнатій (Мідіч)
(Пожареваць, Сербія);
– єпископ Далматський Фотій (Сладоєвич) (Шибеник,
Хорватія);
– єпископ Біхачсько-Петровацький Афанасій (Рокита)
(Босанскі-Петровац, Боснія);
– єпископ Будимлянський і Никшицький Іоаникій (Мі-
чович) (Никшич, Чорногорія);
– єпископ Захумсько-Герцеговинський Григорій (Дурич)
(Требинє, Боснія);
– єпископ Валєвський Мілутин (Кнежевич) (Валєво,
Сербія);
– єпископ Західно-Американський Максим (Василевич)
(Алгамбра, Каліфорнія, США);
240
– єпископ Австралійський і Новозеландський Іриней
(Добриєвич) (Александрія, Австралія);
– єпископ Крушевацький Давид (Перович) (Крушевац,
Сербія);
– єпископ Славонський Іоанн (Чулибрк) (Пáкрац, Хор-
ватія);
– єпископ Австрійський і Швейцарський Андрей (Чи-
лерджич) (Відень, Австрія);
– єпископ Франкфуртський і Німецький Сергій (Кара-
нович) (Франкфурт-на-Майні, Німеччина);
– єпископ Тимокський Іларіон (Голубович) (Заєчар,
Сербія).

Румунська церква:
– патріарх Румунський Даниїл;
– митрополит Молдавський Феофан (Саву);
– митрополит Семигорський Лаврентій (Стреза);
– митрополит Клужський Андрей (Андрейкуц);
– митрополит Ольтенійський Іриней (Попа);
– митрополит Банатський Іоанн (Сележан);
– митрополит Східно- і Південно-Європейський Йосиф
(Поп);
– митрополит Німецький і Центрально- і Північно-Єв-
ропейський Серафим (Жоанте);
– митрополит Тирговіштський Нифон (Міхейце);
– архієпископ Альба-Юльський Іриней (Поп);
– архієпископ Римнікський Варсонофій (Годжеску);
– архієпископ Романський і Бузеуський Іоаким (Джо­
сану);
– архієпископ Нижньо-Дунайський Касіян (Кречун);
– архієпископ Арадський Тимофій (Севічу);
241
– архієпископ Північно- і Південно-Американський Ми-
колай (Кондря);
– єпископ Орадійський Софроній (Дрінчек);
– єпископ Северинський і Стрехайський Никодим (Ні-
колеєску);
– єпископ Тулчинський Віссаріон (Белцат);
– єпископ Селажський Петроній (Флоря);
– єпископ Угорський Силуан (Менуйле);
– єпископ Італійський Силуан (Шпан);
– єпископ Іспанський і Португальський Тимофій (Лау-
ран);
– єпископ Північно-Європейський Макарій (Дреґой);
– єпископ Плоєштський Варлаам (Мертікарю), Патріар-
ший вікарій, секретар Св. Синоду;
– єпископ Ловіштенський Еміліан (Ніке).

Кіпрська церква:
– архієпископ Кіпрський Хризостом II;
– митрополит Пафоський Георгій (Папахризостому);
– митрополит Кітійський Хризостом (Махеріотіс);
– митрополит Кіренійський Хризостом (Папатомас);
– митрополит Лімасольський Афанасій (Ніколау);
– митрополит Морфський Неофіт (Масурас);
– митрополит Константський і Аммохостський Василій
(Караяніс);
– митрополит Кікський і Тиллірійський Никифор (Кі-
котіс);
– митрополит Тамасоський і Орінійський Ісая (Кікотіс);
– митрополит Тримифунтський Варнава (Ставровуніо-
тіс);
– єпископ Карпасійський Христофор (Ціаккас);
242
– єпископ Арсинойський Нектарій (Спіру);
– єпископ Амафунтський Миколай (Тиміадіс);
– єпископ Лідрський Епіфаній (Махеріотіс);
– єпископ Хитрський Леонтій (Енглістріотіс);
– єпископ Неапольський Порфирій (Махеріотіс);
– єпископ Месаорійський Григорій (Хаджіураніу).

Елладська церква:
– архієпископ Афінський і всієї Еллади Ієронім;
– митрополит Елідський і Оленський Герман (Параске-
вопулос);
– митрополит Мантінійський і Кінурійський Александр
(Пападопулос);
– митрополит Артський Ігнатій (Алексіу);
– митрополит Лáриський і Тірнавський Ігнатій (Лаппас);
– митрополит Нікейський Алексій (Вріоніс);
– митрополит Навпактський Ієрофей (Влахос) — відмо-
вився від участі на Соборі в зв’язку з тим, що на соборі
беруть участь не всі єпископи, а також не включений
до порядку денного ряд питань;
– митрополит Самоський і Ікарійський Євсевій (Пісто-
ліс);
– митрополит Касторійський Серафим (Папакостас);
– митрополит Флоринський Феокліт (Пассаліс);
– митрополит Кассандрійський Никодим (Коракіс);
– митрополит Серрський Феолог (Апостолідіс);
– митрополит Сідірокастрський Макарій (Філофеу);
– митрополит Філіпський Прокопій (Цакумакас);
– митрополит Перістерійський Хризостом (Каламатіанос);
– митрополит Дідімотейхський Дамаскін (Карпафакіс);
– митрополит Димитріадський Ігнатій (Георгакопулос);
243
– митрополит Ідрський і Егінський Єфрем (Стенакіс);
– митрополит Мессінійський Хризостом (Савватос);
– митрополит Ахарнонський і Петрупольський Афіна-
гор (Дікеакос);
– митрополит Кіфісійський Кирило (Місіакуліс);
– митрополит Лангадаський Іоанн (Тассіас);
– митрополит Нікопольський Хризостом (Циригас);
– митрополит Ієріський Феокліт (Афанасопулос);
– митрополит Нової Іонії Гавриїл (Папаніколау).

Албанська церква:
– митрополит Бератський, Влерський, Канінський
і всієї Музакії Ігнатій (Тріантіс);
– митрополит Корчинський, Поградецький, Колоній-
ський, Девольський і Воскопойський Іоанн (Пелуші);
– митрополит Гірокастрський Димитрій (Дікбасаніс);
– митрополит Аполлонії і Фієрі Миколай (Гика);
– митрополит Ельбасана Антоній (Мердані);
– митрополит Амантії Нафанаїл (Стергіу);
– єпископ Бюліський Астій (Бакалбаші).

Польська церква:
– архієпископ Варшавський і всієї Польщі Савва;
– архієпископ Люблінський і Хелмський Авель (Поплав-
ський);
– архієпископ Лодзинський і Познанський Симон (Ро-
манчук);
– архієпископ Білостоцький і Гданський Іаков (Костючук);
– єпископ Горлицький Паїсій (Мартинюк), вікарний
єпископ Перемишльської єпархії.
244
Радники:
– протоієрей Андрій Кузьма;
– архімандрит Андрій (Борковський);
– протоієрей Анатолій Шиманюк.

Церква Чеських земель і Словаччини:

– архієпископ Пряшівський, митрополит Чеських зе-
мель і Словаччини Ростислав (Ґонт);
– архієпископ Празький і Чеських земель Михаїл (Дан-
дар);
– єпископ Шумперкський Ісая (Сланінка), вікарій Оло-
муцької єпархії.
Радник:
– архімандрит Серафим (Шемятовський).

Як вам православний «склад команди» Ісуса? Вражаю-

чий. Можливо, більшість цих найвищих ієрархів і не чули,
де та Україна. А тут належало студіювати новий вселен-
ський предмет — благословляти Церкву і Націю, які заяви-
ли про своє невід’ємне, Богом дане право на Свободу Духа.
Вищеперелічені ієрархи поселялись у затишних готе-
лях Іракліона. Звиклий до туристичних бумів острів пере-
живав потрясіння. Отці Церкви в яскравих ризах і з жез-
лами божественної посвяти гомоніли фешенебельними
коридорами. А погомоніти через тисячу літ було про що!
Якби так прислухатися, то у цьому Вавилоні чи не всіма
мовами світу звучало чи не найуживаніше слово — Україна.
Неочікувано для готельних менеджерів вивільнилося
кількасот номерів. Адже делегація Московської церкви і го-
телі забронювала, й авіаквитки викупила, але от луб’ян-
ський цар велів сидіти вдома. Те, що збиралися зробити
тут, на острові, посеред планети, ці високочолі отці Христо-
вої церкви, «Третій Рим» у далекій тайзі не влаштовувало.
245
 Cujus region, ejus religio,
або
Таємна висадка на береги Босфору
спецпосланника від Президента України

Навряд чи у архієрейській гущі народів можна було

вичленити одного, цілком цивільного мирянина в оку-
лярах та з пильним поглядом за вселенським дійством,
який прибув у Стамбул одразу після Криту зі спеціальною
місією від свого Президента...
Із Ростиславом Павленком ми сидимо під затишним
склепінням навпроти Києво-Печерської лаври, коли ми-
нуло майже п’ять літ після Криту. Тим спеціальним по-
сланником Президента України Петра Порошенка був саме
він, високопоставлений менеджер Адміністрації Президен-
та у ранзі заступника Глави АПУ з гуманітарних питань.
На схожій посаді заступника глави Адміністрації Пре-
зидента України — керівника Головного аналітичного
управління — я відав стратегічною аналітикою і виготов-
ленням текстів офіційної політики держави, які оприлюд-
нював Глава держави. Із гуманітарною сферою стикався
почасти, але мав можливість спостерігати, як різні пре-
зиденти по-різному, але однаково поважно ставилися до
цієї сфери зі сфер. Звичайно ж, у пріоритеті були зовніш-
ня політика, економічні реформи, соціальні стандарти та
пихаті в усі часи правоохоронні органи, які конче хотіли
бути схожими на московських силовиків.
А от гуманітарія якось не була на перших ролях. Тому
перша експансія Росії проти України розпочалася саме на
цій, цивілізаційній полі битви. Тут проліг вирішальний
фронт, який у будь-якій війні є фронт за уми і серця. Не
треба вдаватися до хитрих теорій про гібридні війні, в усі
246
часи ці війни були вирішальними. Саме так — мова, віра,
а відтак і армія — автор цієї тріади в Адміністрації Петра
Порошенка Ігор Гринів чи не першим в українському дер-
жавному менеджменті святая святих — ідентичність виніс
в чоло національної стратегії. Можна відновити втраче-
ну державу, але втрачена ідентичність не поновлюється.
Скільки народів, націй і народностей канули у небуття,
втративши свій духовний геном. Їх тисячі, народів і дер-
жав, які не відбулися.
Професор Олександр Саган був радником Президен-
та Віктора Ющенка, і з цим блискучим інтелектуалом ми
провели тривалі години в осмисленні вічних стратогем
національного буття. Саме після першого Майдану почала
повертатися на своє вершинне місце духовність. А хіба не
так само, але з позицій своєї імперської інвазії діяли мос-
ковські загарбницькі стратеги, коли в адміністрації свого
холуя, зека і вбивці Майдану Януковича на гуманітарну
сферу поставили своїх вишколених вищих офіцерів ФСБ.
У відрядження на Босфор президентський посланник
із України відбув саме у доленосний червень 2016-го, одра-
зу після того, як сотні ієрархів з’їхалися через тисячу літ
на благословенний острів Крит.
Відбувалося нечуване, справді з часів єресі Арія. Київ
дуже ретельно відслідковував кожне мовлене слово, кожен
жест на лінії Москва-Константинополь. Напруга зростала
не по днях, а по годинах. Найголовнішою ознакою стра-
тегії нинішнього кремлівського режиму цілком виправ-
дано вважається нечуване, зашкальне нахабство. І треба
віддати належне — ця стратегія безкарності дає результат.
Світ практично проковтнув аншлюс Криму, як і проковт-
нув свого часу аншлюс Гітлером Австрії. Світ проковтнув
окупацію Донбасу, як свого часу проковтнув окупацію Су-
247
детів. Путін просто втішається своєю безкарністю, яка,
заради справедливості, робить його чи не найуспішнішим
на планеті серед сильних світу цього, якщо промисел ан-
тибожий може мати вимір успішності…
Таку саму стратегію було застосовано й на констан-
тинопольському напрямі бойових дій. Нахабство. Блеф.
Із Трампом, Меркель чи Макроном це працює. А от із
Варфоломієм не спрацювало. Не на того натрапив.
У листі Глави України на порядок денний виносило-
ся у дипломатично-категоричній формі питання, яке для
мене сформулював релігієзнавець Олександр Саган так:
«Помісність Церкви як інкультурація Євангелія у місце-
ву культуру».
Що просив, опираючись на право, дане Богом, від Все-
ленського Собору Президент України? Виконання Божого
Закону, на якому стоїть вселенське християнство, а саме вті-
лення Апостольського правила № 34, яке, як свого роду су-
часні апостоли Ісуса, мали знати напам’ять делегати Собору
і яке звучить, як основоположний канон християнства ще
з часів першоапостола Петра: «Єпископам кожного народу
належить знати першого серед них і визнавати його як гла-
ву, і нічого не робити, що було б понад їхню владу, без його
вказівок; а кожний має право робити тільки те, що стосу-
ється його єпархії та тих місцевостей, що належать до неї».
Виходячи із цього Апостольського правила, Москов-
ському патріарху Кирилові, всім його єпископам та всій
братії нічого робити на тих місцевостях, що не належать
йому. Тобто в Україні. Тобто нічого робити московським
попам у чужій державі, тим паче що попи ці — п’ята ко-
лона і зондеркоманда спецслужб, у яких РПЦ — на пра-
вах департаменту сексотів і стукачів. Залишаю за собою
авторство на це тлумачення Апостольського правила.
248
 Ростислав Павленко приніс першоієрархам благу вість,
яку вони й так добре знали, як святу істину — Cujus region,
ejus religio (Чия країна, того і віра).
Я не претендую на знання у галузі еклезіології, тобто
науки про церкву, але скажу, як рядовий мирянин: коли
країна належить одному народові, а церква на її терито-
рії — іншому народові, який іще й убиває той перший із
народів, — то є нісенітниця несусвітня. Має місце оче-
видний дефект у такій «інкультурації Євангелія». Дефект,
який треба виправити. От і вся історія.
Петро Порошенко розписав у своєму листі, власноруч
доставленому на Фанар його довіреною людиною, як тепер
уже прийнято говорити мовою не теологічною, а політич-
ною, дорожню карту. Проект рішення, в якому сказано не
тільки, що зробити, а й як.
Що зробити — щонайменше чотири пункти:
• скасувати нібито рішення Вселенського патріар-
ха про нібито передачу Вселенським патріарха-
том Української Церкви Москві від 1686 року. (Це
я вставив «нібито» у лист Порошенка, бо переко-
наний, що такої передачі не було, але раз так зви-
клося вважати, то чому не можна скасувати навіть
того, чого не було);
• зняти анафему із двох глав українських православ-
них церков Філарета і Макарія, які у відповідності до
Апостольського правила № 34 вийшли з підпоряд-
кування Москви і поставили свої пастви на те місце,
на якому перебували християни України з 988 року;
• надати рішенням Вселенського патріархату сві-
доцтва про автокефалію, тобто про незалежність
українського православного християнства, яким
є такий документ, як Томос;
249
 • утворити на установчому Соборі Українську пра-
вославну церкву, для якої матірною є Вселенська
Православна Церква.
Звичайно ж, поставити питання у  порядок денний,
тривалість втілення якого — тисячоліття, — колосальна
перемога. На Криті питання у цей не денний, а вселен-
ський порядок було поставлено.
Ініціатива глави держави, як ініціація держави, як та-
кої, — перша стадія процесу, який називається «Утво-
рення церкви». У  файлах Вселенського патріархату збе-
рігаються листи президентів України Леоніда Кравчука,
Леоніда Кучми, Віктора Ющенка (листа донецького зека
не могло бути, бо цілком резонно він позбавлений зван-
ня президента, оскільки був де-факто агентом Москви
і  вбивцею людей на Майдані), у  яких було клопотання
держави України про свободу її церкви від московсько-
го полону.
За процедурою, крім держави, мав звертатись у Кон-
стантинополь народ. А як практично? Зараховується, коли
таким повіреним народу є обраний ним парламент. Тре-
ба сказати, що в Україні ця однозначна парадигма носила
нерідко конвульсивний характер, коли народ — за, а пар-
ламент чи президент — проти. Навіть у єдино фундамен-
тальному питанні — за чи проти України! І тоді народ
мусив робити повстання, що передбачено відповідними
регламентними документами ООН.
Цього разу то був парламент, на відміну від попе-
реднього і наступного від нього, україноцентричний і най-
менш інфільтрований московською агентурою. Агентура
була під куполом, як без неї, але у післямайданній Верхов-
ній Раді вона могла не більше ніж скиглити на опозицій-
ній гальорці.
250
 Тому на ті самі Зелені свята, коли через сотні літ від
попереднього на Криті зібрався Собор отців вселенського
православ’я, на стіл Вселенського патріарха Варфоломія
лягають документи, як цього вимагається, іменем укра-
їнського народу і  рішенням уповноважених ним народ-
них депутатів та за підписом спікера парламенту Андрія
Парубія.
Мені довелося власноруч писати тексти офіційної по-
літики України, які озвучували президенти України, і тому
знаю, яке значення має не тільки, хто підписав, а хто на-
писав. І як приємно було встановити, що автором цьо-
го першого Звернення України до Вселенського патріар-
хату був... Олександр Драбинко. До його, так би мовити,
«драфту» потім долучилися ті, які помагали колоду нести.
Так рушниця, яка висіла у приймальній Київського
митрополита Сабодана, вистрілила у вирішальну мить.
Вистрілила і поцілила у «скреп мракобісся», яким Москва
понад 300 літ тримала українське православ’я у неволі.
А далі? А далі постановка питання у порядок денний
між Небом і Землею приводить у рух, як велетенські жор-
на, скрипучі від часу та разючі від гостроти питання фак-
тори. Як із їхнього розмаїття зібрати критичну масу на
свою користь?

Союз із Туреччиною.
Богдану Хмельницькому це вдалось.
А Петру Порошенку?

Ілля Рєпін створив мистецький шедевр, але була така

оказія справді, коли наші козаки писали листа турецько-
му султану у стилі виключно безпрецедентному як для
251
дипломатичного протоколу. Діялося це за отамана Івана
Сірка, який мав таку манеру спілкування з іноземцями,
що слів не добирав.
Але цікавіший фігурант поза картиною Рєпіна — сам
султан, якому писався лист. Звати його Мегмед IV, якого
народила... мати-козачка, пані Надія із Поділля. Йдеться
саме про того султана, з яким мав дипломатичні стосун-
ки, і небезуспішні, гетьман Богдан Хмельницький, а також
його син Юрій, у часи не менш епохальні, ніж нинішні,
коли доля України залежала не тільки від війни з одним
сусідом, а й від союзництва з іншими.
Нещодавно український вчений, який володіє старо­
османською мовою, Олександр Середа, розшифрував уні-
кальний документ — лист Мегмеда IV до Богдана Хмель-
ницького. Про характер і рівень стосунків може свідчити
вже сама форма звернення. Так от, відправник листа із
берегів Босфору називає отримувача із берегів Дніпра
«одним із найбільших володарів над народами християн-
ського віросповідання». То більше, ніж володар держави,
яка народжується.
Москалі, включно з  київськими істориками часів
УРСР, сфабрикують версію, що у визвольній війні Богда-
на Хмельницького зрадили мусульмани-союзники — сул-
тан Мегмед і кримський хан Гірей. Лист свідчить: усе було
з точністю до навпаки. Із тексту документа, який, до речі,
має у довжину майже півтора метра, сказано, що султан
подарував гетьману золототканий халат. У тогочасному
дипломатичному протоколі це означало вияв найвищих
приятельських стосунків.
Не знаю, чи «султан» Ердоган «гетьману» Порошенку
робив подарунки, але щодо кваліфікації рівня приятель-
ства, то п’ятий президент України вважає президента Ту-
252
реччини одним із найбільших своїх приятелів серед силь-
них світу цього. І без цього приятельства поразка Путіна
у битві за Томос, треба прямо сказати, була б проблема-
тичною.
У березні, задовго до критського Собору, відбувся офі-
ційний візит Президента Петра Порошенка у Туреччину.
Загалом за його каденцію таких візитацій на береги Бос-
фору і Дарданелли було немало. Можливо, не менше, ніж
у Брюссель чи Вашингтон — планетарні центри нашого
стратегічного партнерства у світовій політиці, в якій роль
України — одна із вирішальних.
Туреччина разом із Польщею і Росією — то трикутник,
у якому в усі часи перебувала Україна. Іноді то був мото-
рошний «бермудський трикутник» із попросту катастро-
фічною турбулентністю. Сусідів не вибирають, але на цих
трьох припадає, напевно, 90 % усіх наших воєн. Навоюва-
лися ми з ними досхочу. Але дуже часто складалося так,
що у війні з одним сусідом перемагати допомагав нам союз
із іншим. Відтак уже на іншій сторінці нашої історії вони
мінялися місцями.
На сторінці останній, поточній, два із них, цих клю-
чових сусідів, Туреччина і  Польща — члени НАТО,
дружні з  нами у  війні із  сусідом третім, московським
окупантом. Тому Анкара для сучасного Києва — серед
найголовніших напрямів нашої зовнішньої політики.
Але підвищена зовнішньополітична активність Укра-
їни у час війни з Росією на чорноморському напрямі має
не лише геополітичний вимір. Туди — на південь, там
Константинополь. І хоча нема такого населеного пункту
на карті Турецької Республіки, але є така інстанція понад
земними картами, предвічний портал космічного зв’язку
християнства зі своїм Богом.
253
 І навіть узявши у XVI столітті Константинополь і пе-
ретворивши Святу Софію на голубу мечеть, падишахи
ніколи й не пробували піддавати сумніву цей космічний
факт, хоча спокуса позбутися його не покидала їх час
від часу. Так, на території їхньої мусульманської держа-
ви розташований один із епіцентрів світового христи-
янства, і  треба віддати належне сучасним туркам, вони
все ж таки не наважилися піти проти цього Космосу, хоча
доля християн у місті імператора Константина складала-
ся дуже по-різному. Були тут різні падишахи, по-різно-
му складалася доля Ісусових апостолів його віри в обозі
пророка Мухамеда, проливалася по-різному, часом дуже
густо кров, але факт, зафіксований на небесах, залишив-
ся фактом: Стамбул — для православних християн — то
Константинополь.
У геополітичних стратегіях фігурантами виступають
держави та блоки держав, які носять, одначе, не перма-
нентний характер, як і сама геополітика, яка все ж у вимірі
світового порядку має наймасштабнішу шахівницю. Але
є фігуранти, як уже говорилося, предвічні, — цивілізації,
які засновані на світових релігіях, а віровчення — у сот-
ні разів штука триваліша та міцніша, ніж національні ін-
тереси чи світоглядні доктрини. Тому Конгрес США —
країни-лідера християнської цивілізації — прийняв спе-
ціальний Закон на захист Вселенської Константинополь-
ської патріархії.
Патріарх Варфоломій перебуває під захистом Конгре-
су США. І не треба тут добирати евфемізми — під захи-
стом від середовища, у якому він перебуває, а середовище
це — відмінне від цивілізаційно християнського, а саме
цивілізаційно мусульманське. Практично цей пріорат має
такий вигляд, що на підставі закону Конгресу одного чле-
254
на НАТО, а саме США, інший член НАТО, а саме Туреччи-
на, забезпечує мілітарно-поліцейською охороною самого
приміщення та храму Вселенського християнсько-право-
славного патріархату з місцем знаходження у турецькому
місті Стамбулі.
Мені лише до цієї диспозиції залишається додати: з ви-
веденням України в епіцентр світової політики цей амери-
канський закон належало б модернізувати, а саме додати
параграф про захист Константинопольського патріарха-
ту від московської загрози. Мені надто імпонує констату-
вати, що хоча такої поправки поки що немає, але амери-
канський фактор у нашій битві за свободу українського
християнства з-під ординсько-московського ярма — на
нашому боці.
А тепер — про сучасного султана, який і у Туреччині
називається по-американському — президент.
Важко недооцінити у  сучасному світовому порядку
таку потужну постать сучасності, як турецький лідер Ре-
джеп Ердоган. Принаймні, я б не поставив його в один
ряд із євроатлантичними пігмеями. Така генетична тепер
фаза у Європі — безриб’я. Після велетів Рональда Рейгана,
Маргарет Тетчер чи Гельмута Коля, які успішно поховали
СРСР. А от Ердоган за масштабом — десь із такого, попе-
реднього ряду важковаговиків.
Петро Порошенко стояв перед дилемою. З одного боку,
враховуючи блискучу еквілібристику на геополітичній
шахівниці, було ризиковано відкривати всі карти перед
цим унікальним фігуристом, який уміє робити розворо-
ти на 180° і досягає успіху. З другого боку, історія Пра-
вославного патріархату свідчить, що з часів завоювання
Константинополя османами та падіння Візантії турецький
падишах, хоч як би він називався — султан Сулейман чи
255
президент Ердоган, у справах православно-церковних за-
ймають становище, про яке прийнято говорити — якщо
не перший, то й не другий.
Почитайте багатовікову історію — без султана у Кон-
стантинопольському патріархаті ніщо й ніколи не могло
відбуватися. Тому мати союзника в особі сучасного ту-
рецького султана сучасний український гетьман задля до-
сягнення своєї історичної перемоги — мета, яка не підля-
гає обговоренню і мусить бути досягнутою.
Мова йде про союзника, який дозволяє собі збивати
літаки Путіна чи викидати на смітник листи Трампа, а ос-
тання виграна битва Туреччини у Росії на лівійському те-
атрі бойових дій дає яскравий приклад, що Москва розу-
міє тільки мову сили, яку вона відчуває на своїй голові як
опущений обух.
Можливо, у султанському палаці, коли український
гетьман залучав методами відчайдушної дипломатії ту-
рецького падишаха у союзники у головній битві у війні
України проти Росії, він відчув, що саме йому судилося
бути одним із плеймейкерів Божого Промислу, що кон-
струював рятівний алгоритм порятунку земної цивіліза-
ції у війні престолів, у якій Україна воювала на боці Бога.
То була колосальна перемога Порошенка — Ердоган став
його союзником.
Як це було в часи Мегмеда і Хмельницького, не міг те-
пер бути відсутнім такий чинник, як кримські татари. Іс-
торія, прямо скажемо, ускладнила життя нащадкам хана
Гірея, але супроти новітнього московського геноциду, вже
другого в останнім часі, вони мають єдиного захисника —
Україну. Лідер кримських татар Мустафа Джемілєв так пе-
реповідає свою розмову з лідером Туреччини: «Навіщо це
мені, мусульманину? (Духовна свобода українських хрис­
256
тиян.) Я відповів, що це питання безпеки моєї країни, на
що він відповів: «Я розумію».
Звичайно, адекватне розуміння Ердоганом релігій-
ного питання, але в рамках військово-політичної стра-
тегії в  російсько-українській війні, — чинник винят-
кової ваги. Розуміння могло  б бути і  не адекватним,
спотвореним московськими фальсифікаціями про вну-
трішній конфлікт. А про небилиці на тему «ихтамнет»
Ердоган не потребував особливих тлумачень. Тут у ньо-
го вже був свій власний досвід, коли він збивав цих
«ихтамнетов» у небі над своєю країною, не моргнувши
оком.
Водночас на той час стосунки Вселенського патріарха
Варфоломія і президента Ердогана перебували далеко не
на піку взаєморозуміння. Так буває у персональних взає-
минах сильних світу цього. Припливи та відливи у трак-
туванні один одного. І треба ж такому статися — саме
президент України став між патріархом і президентом як
посередник, що зблизив двох глобальних лідерів. Так бу-
ває: взаємоневигідні суперечності з’їдають інтереси обох
сторін, але жодна не робить першого кроку. Потрібна з’ява
медіатора. Власне, обидві історичні персоналії на берегах
Босфору чекали такого посередника, і от він приїхав із
Києва.
Назвати ситуацію у березні 2017-го як такою, що ви-
зріла, Порошенко не мав достатніх підстав. Геостратегіч-
не розуміння поточного історичного моменту і своєї місії
в ньому давало йому, можливо, не так усвідомлення, як,
передовсім, відчуття, що саме на його долю випав той мо-
мент істини, коли оживає саме те з вікон можливостей, яке
з предвічним скрипом відчиняється раз на тисячу літ. Але
дай-то, Боже, благословення — почути цей наростаючий
257
скрип тектонічних скрижалей. А відтак із аптекарською
влучністю у божественній робітні зважити свої дії точко-
во, із точністю до щонайменших часових прогалин — із
точністю навіть не років із цієї тисячі, а до місяців чи на-
віть тижнів.
У березні 2016-го вікно не відчинилося. Лише відхи-
лилося. Злегка пустило світло, що все виразніше про-
бивалося лезами обнадійливих променів до кінця того
тунелю, яким ішла Україна протягом століть до духовної
свободи.
Вирішальним був Крит, із якого розпочався шлях до
материка української духовної свободи.
Друга особа в  Українській Греко-Католицькій Цер-
кві, архієпископ Йосиф Мілян, із яким мене єднає спіль-
на боротьба за Україну в  нашій переможній революції
1989—1991 років, у нашій розмові в затишній курії УГКЦ
на лівому березі Дніпра, вичленює головну роль Вселен-
ського патріарха. Все залежало від цієї людини. У контек-
сті тотальної ломки політичних лідерів західного світу, які
обрали виключно програшну стратегію умиротворення
агресора, Його Всесвятість Варфоломій міг також піти на
компроміс, відступити, попросту здатись. Як це роблять
нині державні владики НАТО.
Однак Москва не на того натрапила. Вперше блеф
Кремля і  тупа захланність провалилась. У  процесі Все-
православного Собору розпочалася практично війна
між Варфоломієм і  Москвою, у  якій Вселенський патрі-
арх впевнено вигравав своєю нечуваною християнською
стійкістю і  просто людською мужністю. Російська пра-
вославна церква, яка вважається, хоча це дуже дискусій-
но, чисельно найбільшою серед 15 православних церков,
опинилася поза тисячолітнім Всеправославним Собором.
258
Тріщина між РПЦ і Вселенським патріархатом мала шанс
перерости у прірву.

Крізь це вікно і проник київський посланник Павленко

у лабіринти Вселенського патріархату відразу після Собо-
ру на Криті з листом від Порошенка, який він вручив осо-
бисто у руки Главі церкви і главі Собору, патріарху Вар-
фоломію.
У Києві розуміли, що час для благочестивих реверан-
сів, що дуже важливо, минав. Взаємних поклонів уже
мало. Потрібні взаємні дії, і то блискавичні. У своєму ли-
сті український Президент виклав конкретний план битви
за взяття тисячолітньої висоти — Томос.
Це невідоме ще вчора, намагнічене предвічним смис-
лом Слово почало тільки входити у слововжиток, стаю-
чи із блискавичною швидкістю епіграфом потрясіння на
грані епох.
Розпочинаючи із Криту, де тисячолітній плин часу
вповільнився до миттєвостей, було кинуто у вселенське
християнське поле зерна українських сподівань. Виходило
так, що вікно схильне відчинятися й далі, щоб відкрити
нові обрії, але раптово повіяли незбагненні вітри.

Полон президента Туреччини у Мармарисі,

який не відбувся,
або
Хто першим зателефонував Ердогану

Треба завше слідкувати за історичним хронометром.

Засів на Криті — весна, хоч і пізня 2016-го. Здавалося б,
за аналогією природних циклів, урожай належало б зби-
259
рати восени. Однак в історичних циклів свої незбагненні
синусоїди. Минала осінь, зима, знову весна 2017-го і весь
цей рік, а  насіння у  критській ораниці не сходило й  не
сходило.
Майже дворічна пауза. Як від учасників, так і від роз-
маїтих спостерігачів можна почути безліч версій, включ-
но з тим, що Варфоломій довго думав, Порошенко знову
завагався, Москва успішно вставляла палиці у колеса на-
шого воза, який застряв на Криті.
Принаймні, перелічені версії я не долучав би до кате-
горії переконливих. Якщо окреслена ситуація не дає вам
відповіді на природу своїх іманентних порухів, шукай-
те причин поза її межами. І взагалі тільки опукла оптика
контекстуального, системного аналізу може висвітлити
істину.
Яким був контекст, у котрому протікав багатофактор-
ний процес Томосу? Оскільки визволення українського
православ’я перебуває поза межами релігійної детермі-
нації, а розглядається у сфері воєнного стратегування, не-
обхідно підніматися на висоти контексту геополітичного.
А що є у ролі матеріальної частини геополітичного дис-
курсу? Географія —підказав би батько геополітики як на-
уки, так і практики Маккіндер.
А де географічно мав народитися наш Томос свобо-
ди? У Константинополі. Геополітика не знає такої адре-
си. Геополітика знає такий суб’єкт, як держава Туреччина,
на території якої розташований Вселенський Православ-
ний патріархат, громадянином якої є й сам Вселенський
патріарх.
І що грянуло у Стамбулі-Константинополі відразу ж
після червневого Собору на Криті? Не далі як у липні?
Виверження політичного турецького вулкана, що пере-
260
вернув усю панораму поточного історичного моменту —
моменту, який ми хотіли вловити як відчинене вікно мож-
ливостей, а вікно несподіваний ураган так захитав, що
виривало його разом із завісами.
Про феномен відпусток глав держав треба писати
окреме дослідження. Чого лише варта морська одіссея
Хрущова чи — фороське ув’язнення Горбачова. Коли мо-
гутні начальники співають десь на пляжі відомий мотив
«А я на морі», безліч менших начальників сприймають цей
верховний релакс як нагоду зіпхнути із трону розслабле-
ного вождя.
Задушливого літнього вечора 15 липня 2016-го Ре-
джеп Ердоган, напевно, милувався морським штилем
на веранді готелю Grand Yazici Club Turban у Мармарисі,
в якому лідер Туреччини у колі сім’ї перебував на відпо-
чинку.
І раптом — цунамі! Можливо, вже у повітрі він роз-
минувся з путчистами, які саме у цю мить колискового
надвечір’я летіли, щоб заарештувати або й убити главу
держави. Готель заколотники взяли, коли президента вже
не було у ньому. Вночі винищувач F-16 завдав авіа­удару
по президентському палацу, зранку авіація штурмувала
парламент, коли у ньому засідали депутати. Водночас на
штурм пішли танки. Путчисти взяли під контроль аеро-
порти Стамбула й  Анкари, стратегічний об’єкт — міст
через Босфор, приміщення держустанов і телекомпаній.
Вони оголосили, що Ердоган — уже не президент. Влада
перейшла до військових на чолі з командувачем повітря-
них і сухопутних сил.
Але президенту вдалося вийти в ефір на одній із не-
захоплених телестудій і  звернутися до народу за під­
тримкою.
261
 І народ підтримав. Як і поліція, а також більша частина
армії, що зберегли вірність присязі.
Треба було бути Ердоганом, аби виграти цей бій. Від-
так розплата була рішучою, на яку часом усе-таки здатні
лише османи. 103 генералів і адміралів було заарештовано,
586 офіцерів у званні полковників вигнано з роботи, вісім
тисяч поліцейських, три тисячі суддів звільнено. Було за-
чинено 626 закладів освіти, звільнено всіх ректорів і дека-
нів університетів. Є таке у Туреччині управління у справах
релігії, 492 чиновників якого було звільнено. Довгий цей
перелік наведення ладу.
Ясна річ, що у ході «розборок» польотів було і дров на-
ламано чимало, і медійних фальсифікацій плодилося в не-
ймовірних масштабах. Газета Aksan опублікувала фанта-
смагорію, що відповідальним за медійне забезпечення
перевороту був... Патріарх Варфоломій. Його запланова-
ний раніше візит у Словаччину раптом видався підозрілим.
Але... Нам своє робить, як сказав би поетично Тичина.
Звичайно ж, як полюбляв говорити у таких випадках наш
незабутній кардинал і мудрець Мирослав Гузар, то є дур-
ниця. В усякому разі така складова стратегії Порошен-
ка, як відносини президента Туреччини і Вселенського
патріарха, була в категорії проблематичних.
А тепер про ягідку на торті цього безпрецедентного,
як для геополітичного середовища НАТО, путчу. Як по-
відомило ТАСС, Ердоган дізнався про переворот з  пе-
рехоплених радіопереговорів путчистів російськими
спецслужбами, дислокованими на території Сирії. Під-
креслюю, що то було повідомлення інформагенції, а не
офіційна московська позиція. І  друге, мовляв, інфор-
мацію в  поміч турецькому лідеру злили буквально на-
передодні захоплення путчистами готелю у Мармарисі,
262
що практичного значення не мало. Думаю, куди актив-
ніше попрацювали москвичі, роздмухуючи американ-
ський слід із вказуванням на американського генерала
як підбурювача, котрий того злощасного вечора водно-
час із Ердоганом вечеряв із сім’єю в одному з ресторанів
Манхеттена.
Професор Олександр Саган із посиланням на свої дже-
рела у вищому істеблішменті Анкари дотримується версії,
що Москва повідомила Ердогана про путч проти нього,
який сама організувала, переводячи стрілки на Вашинг-
тон. Високий ступінь ймовірності.
Невдовзі, вже у вересні, відбулася зустріч Путіна і Ер-
догана. Президент Росії з особливою гордістю заявив, що
він одним із перших підтримав турецького колегу в скрут-
ну хвилину.
Одним із перших. Але був найперший серед світових
лідерів, хто зателефонував прямо з літака. І не тільки мо-
рально підтримав, а заявив про готовність надати допомо-
гу законному президенту сусідньої держави та його сім’ї
в умовах смертельної небезпеки для життя.
Цим лідером був президент України Петро Порошен-
ко. Потім Ердоган скаже, що він очікував підтримки від
братів по вірі мусульман, а першим підставив плече хри-
стиянин. Було сказано, що таке не забувається як у люд-
ських стосунках, так і у міждержавних.

«Фол» владики Філарета

Як грім з ясного неба о 20.00 за московським часом

30 листопада 2017 року, поки у Стамбулі все ще осмислю-
вали доставлений на Крит Ростиславом Павленком лист
263
Петра Порошенка, Патріарх РПЦ Кирило обнародує рі-
шення, яке варте того, щоб його навести дослівно:

Определение
Освященного Архиерейского Собора
Русской Православной Церкви
«Об обращении бывшего митрополита Киевского
и всея Украины Филарета»
Документ принят на Архиерейском Соборе
Русской Православной Церкви
29 ноября — 2 декабря 2017 года.
Архиерейский Собор заслушал письменное обращение
бывшего митрополита Киевского и всея Украины Фила-
рета к Святейшему Патриарху Московскому и всея Руси
Кириллу и епископату Русской Православной Церкви от
16 ноября 2017 года.
В письме содержится просьба о восстановлении ев-
харистического и молитвенного общения с христиана-
ми, состоящими в украинском церковном расколе, и об
отмене «всех решений, в том числе о прещениях и от-
лучениях... ради достижения Богом заповеданного мира
между единоверными православными христианами и при-
мирения между народами». Письмо завершается словами:
«Прошу прощения во всём, чем согрешил словом, делом
и всеми моими чувствами, и так же от сердца искренне
прощаю всем».
Собор с  удовлетворением воспринимает обращение
как шаг к преодолению раскола и восстановлению церков-
ного общения со стороны тех, кто некогда отпал от един-
ства с канонической Украинской Православной Церковью.
В 2008 году Архиерейский Собор Русской Православ-
ной Церкви в определении «О единстве Церкви» одобрил
264
усилия Украинской Православной Церкви по преодолению
раскола посредством диалога, в основе которого «лежат
верность каноническому преданию Церкви и стремление
возвратить в церковное общение отделившихся от спа-
сительного единства».
В Обращении Священного Синода Русской Православ-
ной Церкви от 26 июля 2010 года к православным христиа-
нам Украины, пребывающим вне единства со Святой Цер-
ковью, сказано: «Что может быть более желанным, чем
возвращение отделившихся братьев в спасительную огра-
ду Единой Святой, Соборной и Апостольской Церкви? Это
было бы подлинное торжество Православия, торжество
любви Христовой! Мы молимся о приближении того часа,
когда уклонившиеся в раскол свободно и непринужденно по-
желают вернуться в лоно Церкви; о том, чтобы настал
этот долгожданный день, который принесет мир и спа-
сение многим измученным душам. И мы верим, что он не-
пременно настанет».
После горестных двадцати пяти лет раздоров, наси-
лия, взаимной неприязни, обид и настроений, возникших
в украинском Православии и украинском обществе в ре-
зультате раскола, появляется, наконец, возможность
встать на путь восстановления единства.
Сегодняшний долг и  тех, кто пребывает в  Церкви,
и  тех, кто стремится к  воссоединению с  нею — в  еже-
часном подвиге взаимной любви и  самоотречения, дабы
пре­одолевать многолетнее отчуждение, уповая на ми-
лосердие и  благость Господа и  Бога нашего Иисуса Хри-
ста,  средостение вражды разрушившего. Решительный
отказ от насилия и  захвата храмов, отказ от взаим­
ных обвинений и  упрёков, взаимное прощение друг другу
старых обид  — вот те целебные средства самопожер-
265
твования и любви о Христе, которыми только и может
быть восстановлено единство канонической Церкви на
Украине.
Для ведения дальнейших переговоров с отделившимися
от церковного общения Собор учреждает комиссию в со-
ставе:
1) митрополит Волоколамский Иларион (председатель);
2) митрополит Бориспольский и  Броварской Анто-
ний (Украинская Православная Церковь);
3) митрополит Каменец-Подольский и Городокский Фео-
дор (Украинская Православная Церковь);
4) митрополит Луганский и Алчевский Митрофан (Укра­
инская Православная Церковь);
5) протоиерей Николай Балашов;
6) протоиерей Николай Данилевич (Украинская Право-
славная Церковь);
7) протоиерей Игорь Якимчук (секретарь).
Для ведения переговоров в необходимых случаях комис-
сия может привлекать консультантов.

«Консультанти» та експерти з московського боку не

завагалися, щоб оголосити практично моральний ви-
рок патріарху Філарету — київський відступник упав
на коліна перед московським престолом. Ура! Філарет
покаявся.
А що у Києві? Мало сказати — ефект розірваної бом-
би. Москва далі вносить уточнення — покаянного листа
у Петербург на Собор РПЦ привіз високопоставлений по-
сланник патріарха Філарета.
Не переповідатиму сповна всі перипетії цієї не вельми
приємної історії. Звичайно ж, Київ заперечив не так фак-
ти, як їхнє московське трактування.
266
 В інтерпретації РПЦ і російських ЗМІ виходить так,
що розкольник Денисенко (Філарет) кається за розкол
православ’я в Україні, просить вибачення і має намір по-
вернутися в лоно Московського патріархату.
Київ розтлумачив, що йдеться про скасування ана-
феми, яка, на думку Філарета, відкриє шлях до визнання
автокефалії Української православної церкви Київського
патріархату.
«Патріарх не має приводу «каятися перед РПЦ», бо він
не винний ні в чому з того, в чому його винуватять. А про-
щати і просити прощення ОСОБИСТО — обов’язок кож-
ного християнина», — заперечила прес-служба УПЦ КП.
Лист патріарха Філарета до патріарха Кирила був написа-
ний на прохання з МП, щоби бути підставою на Соборі
відновити можливість молитовного єднання.
Завершилася ця сенсаційна історія тим, що мовою цер-
ковників називається «осмеяние». Філарет каже, що не зби-
рався каятися, Кирило не збирався його милувати, а під-
дав «осмеянию», і  обидва як  би залишилися при своєму.
А якби... А якби московський Собор «цю можливість»
не відкинув? Там, на півночі, не собори приймають рішен-
ня, а відомо хто і де.
Якби раптом, що практично не спостерігалося досі
жодного разу, коли йдеться про Україну, в голові Путіна
крізь хронічне помутніння стався проблиск і він дав би
«відмашку» Кирилові — та помилуйте того «грішника»,
дайте іменем президента РФ Томос тим хохлам. Вони тан-
цюватимуть гопака, радіючи, що ми їм дали те, що вони
хотіли, а насправді нічого не треба міняти, як тримали ми
їхню церкву в стійлі, так і будемо тримати.
Із архієпископом УГКЦ Йосифом Міляном ми аналізу-
ємо це сценування. І попросту спільно радіємо — дякуємо
267
Путіну, що йому в голові не посвітліло. Добре, що москов-
ська пиха спрацювала. Що не дала осічки.
А якби на «челобитную» Філарета Путін дав «добро»
і  виділив  би нам московську милостиню з  їхнім томо-
сом імені Леніна? Був би повний наш крах у битві за То-
мос справжній. Із Константинополя. Звідки прийшло до
нас християнство. Бо тільки Церква-матір, і ніхто інший,
може нагородити українських православних християн
свободою.
Потім Путін буде скаженіти, що Томос і  утворення
Православної Церкви України, незалежної від Москви, —
найбільша його поразка у житті. Сурков йому того не ска-
же, але я йому кажу: у цю мить, коли на столі в Кирила ле-
жало клопотання Філарета, він, Путін, міг уникнути цієї
поразки.
Ми, часом роздумуючи на тему наших союзників у віч-
ній війні із Ордою-Московією, не називаємо чи не голов-
ного серед тих союзників.
Таким союзником України у війнах із Росією є дурість
кремлівських держиморд. Боже, як би нам було важко,
коли б вони були мудрішими. Дякуємо Тобі, Боже, що Ти
караєш їх тим, що відбираєш від них розум, якого й так
що кіт наплакав.
 Розділ дев’ятий
Бліцкриґ тисячоліть
«Найбільша поразка Путіна»

Твердиня над Босфором

на ім’я Варфоломій

В епопеї «Томос», що вершилась у режимі бліцкриґ, важ-

ко виокремити, як належить у будь-якому історичному чи
літературному сюжеті, кульмінаційний момент. Практично
якщо не кожен день, то кожен місяць справді доленосного
2018-го можна вважати вирішальним пунктом українсько-
го наступу по всій лінії фронту, коли поточний промах міг
стати крахом. На велетенському полі битви двом «полко-
водцям» — патріарху Варфоломію і президенту Порошен-
ку доводилося миттєво корегувати вогонь, на неосяжній
панорамі батлу належало наносити вивірені до мікрона
удари по все нових і нових перешкодах на шляху до пере-
моги, яка була то зовсім близькою, то водночас далекою.
І все ж таки з претензією на кульмінацію виокремив би
один епізод битви, датований 31 серпня, тобто в останній
день літа і перед гарячою осінню, коли у ставці верховного
головнокомандувача цієї баталії (з українського боку) ви-
садився десант на чолі з самим головнокомандувачем во-
рожої армії — у резиденцію Вселенського патріарха при-
був особисто патріарх Московський.
269
 У той момент реальний командувач з того, москов-
ського, боку Путін напевно почав розуміти, що все йде
до, як він потім скаже, найбільшого його розгрому. Можна
собі уявити, які громи та блискавки на адресу Вселенсько-
го престолу й київської президентської резиденції сипа-
лись у Кремлі. Але верховний вождь не міг розуміти, що
кашу, ковтання якої вело до краху, заварив не хто інший,
як його «церковний Жуков» — Гундяєв.
Тут варто зробити у фронтовій хроніці невеликий лі-
ричний відступ. Десь на стадії прологу, незадовго до епо-
хальних подій гундяєвський сайт «Царград» розмістив
панегірик з  нагоди 73-го дня народження Кирила. Оче-
видно, під диктовку самого іменинника автор матеріалу
Тюренков (заступник головного редактора «Царграду»)
напророчив начальнику РПЦ... статус Вселенського па-
тріарха вже найближчим часом. Гундяєв займе місце Вар-
фоломія, — пишеться у ручному ЗМІ... Гундяєва. «Вели-
ка ймовірність, що сьогоднішній, 73-й, день народження
Предстоятеля Руської Православної Церкви Святішого
патріарха Кирила буде відсвятковано як день народження
патріарха Московського і всієї Русі... востаннє», — йдеть-
ся у повідомленні.
Товариш Тюренков обґрунтовує своє «пророцтво»
із притаманним луб’янським нахабством, мовляв, усі ці
пихаті й нужденні водночас патріархи навколо Фанара
розуміють, що РПЦ — останній окоп православної віри
на землі, тому постійно їздять у той окоп за милостинею,
бо здавна ці жебраки фінансуються з Росії, тому мусять
змиритися, що Кирило буде їхній головний начальник,
бо він не просто патріарх, а єдиний у світі патріарх-олі-
гарх, тому має бути на вселенському православному
престолі.
270
 Очевидно, цю локшину про не тільки необхідність,
а й ймовірність заміни Варфоломія ним, Гундяєвим, Ки-
рило набив оскомину Путіну. «А почему бы и нет», — не
міг інакше відреагувати сам кремлівський «месія», який,
як відомо, має врятувати бідне людство від золотого мі-
льярда.
А тут от — із точністю до навпаки. Гундяєв не тіль-
ки наплів у Кремлі небилиць про свої шанси на вселен-
ську всесвятість, а накликав у відповідь таку атаку з боку
Вселенського патріарха, що «мама, не горюй». Ясно, що
своїми посяганнями на константинопольський престол
московські попи максимально мотивували Вселенсько-
го патріарха показати цим оскаженілим мокселям їхню
«кузькину мать».
Приблизно так лютував Путін, посилаючи свою все­
святість-невдаху у саме «логово» — на стамбульський ки-
лим до Варфоломія. Москалі все ще не розуміли, з ким
мають справу. В час, коли їхня поразка у нашій війні за
Томос уже була практично невідворотною, вони своїми
затьмареними мізками сподівалися, що така фортеця на
берегах Босфору, яка іменується на Землі й на небесах пат­
ріарх Варфоломій, може виявитись їм по зубах.
Взагалі-то Гундяєв, вирушаючи до Варфоломія, не
міг би не розуміти, що «песенка спета», що його висадка
у Стамбулі — то вже, як мертвому кадило. «Во спасение»
РПЦ в Україні не буде — буде тільки «за упокой».
Але що робить Всевишній, коли хоче покарати? Від-
бирає розум. Грецький сайт Othodoxia.info. оприлюднив
у режимі стенограми розмову, достовірність якої не запе-
речив Константинополь.
Читаю, що там верз Гундяєв...Тут, як кажуть, у Москві,
звих на повну голову: «Ми ніколи не переставали усвідом-
271
лювати, що ми є однією країною і одним народом. Немож-
ливо відрізати Київ від нашої країни, тому що Київ — це
вихідний пункт нашої історії. Національна самосвідомість
росіян і українців — це запорука збереження єдності Ро-
сійської православної церкви».
«Агент Михайлов» думав, що він виступає перед кур-
сантами школи ФСБ десь на базі у Підмосков’ї, але перед
ним сиділи члени Синоду Вселенського патріархату. Як
вони мали реагувати на таку ахінею? Як люди виховані,
щонайменше, здвигували плечима.
Патріарх Варфоломій розпочав розмову на рівні його
вселенської відповідальності: «Українці не почуваються
комфортно під владою Росії і бажають бути абсолютно
вільними в релігійному та політичному плані, й тому по-
просили Церкву-Матір допомогти їм. Церква-Матір вва-
жає їхній запит законним і буде додержуватися тієї полі-
тики, яку було визначено на останній сесії Священного
Синоду... Крім колишнього президента Януковича, якого
я зустрів 10 років тому, всі інші приїжджали попросити
і молити Вселенський патріархат про надання автокефалії.
Останніми роками не тільки президент Порошенко, але
і парламент країни прийняли відповідні рішення».
Далі Гундяєв показує, що він ніяк не може вийти з фор-
мату лекції на курсах агентів ФСБ.
Московський патріарх: «Святійший, усі ті, кого Ви зга-
дали, є тією самою політичною силою».
Вселенський патріарх: «Але ж вони є представниками
українського народу».
Московський патріарх: «Вони не є представниками на-
роду. Захопили владу в результаті державного перевороту
під час повстання «Майдан». Вони хочуть автокефалію
з метою зміцнення своєї влади, яку захопили незаконно.
272
Народ буде їх скидати і виганяти з влади, тому так жада-
ють автокефалії для того, щоб утриматися при владі з під-
тримкою авторитету Вселенського патріархату».
Меркель колись казала, що Путін втратив зв’язок із
реальністю. А у зв’язку із якою реальністю перебував на
Фанарі Гундяєв? Читаючи далі стенограму, я просто диву-
юся витримці й терпінню Вселенського патріарха.
Вселенський патріарх: «Видання Томосу про автоке-
фалію Української Православної церкви — це право Ма-
тері-Церкви».
Московський патріарх: «Надання автокефалії Україн-
ській церкві — це питання не тільки Константинополь-
ської церкви, але і всіх православних, отже, і нашої пра-
вославної церкви».
Тоді Вселенський патріарх нагадав Московському па-
тріарху, що ні він сам, ані митрополит Іларіон не можуть
відвідати Україну і що українські священнослужителі не
згадують Кирила під час святого богослужіння. «Хіба ви
вважаєте, що це не є проблемою? Чи не це переконливий
доказ того, що вас не зустрічають там доброзичливо?» —
запитав Вселенський патріарх.
Кирило стрепенувся: «Ви пов’язуєте ці питання, Свя-
тійший, зі ставленням до мене українського народу чи їх-
ньої нинішньої політичної влади? Думаю, це дві різні речі.
Сьогодні політична сила, яка представляє лише вісім від-
сотків населення, проти мене, але народ України своїми
молитвами мене підтримує».
Якийсь халтурник із Луб’янки підсунув такі прише-
лепуваті темники, що їх сліпо зачитував на килимі на
Фанарі московський опер-піп про якісь міфічні відсотки.
Тому діалог було переведено у  більш радикально-кон-
структивне русло.
273
 Вселенський патріарх: «Аж ніяк не Вселенський патрі-
архат порушив єдність і згоду. Це зробили ті, хто хоче пі-
дірвати авторитет Константинопольської Матері-Церкви,
намагається принизити її».
Московський патріарх: «Ви маєте на увазі нас, Свя­
тійший?»
Вселенський патріарх: «Саме так».
Звичайно ж, на Гундяєва тут дивилися, як на москов-
ського розкольника, який марить невиліковною хворобою
окупації вселенського Престолу.
Щодо суті питання, то посланцям Путіна було доведе-
но, як двічі по два, що за правилами 9 і 17 Халкедонського
Синоду повноваження надавати томоси, знімати анафеми,
оголошені місцевими єпархіями, є закріплене за Констан-
тинопольським патріархатом, і більш ні за ніким. Крапка.
Але великодержавний шовініст у рясі не вгавав: «Ми
підходимо до цієї практики по-іншому. Привілей Вселен-
ського патріархату видавати томоси для встановлення ав-
токефальних церков практикується не тому, що Вселен-
ський патріархат володіє цією владою, а тому що місцеві
православні церкви було створено в межах країн його зви-
чайної юрисдикції. Україна ж є частиною російських зе-
мель Руської Церкви».
Далі не було бурхливих оплесків, як це могло б бути,
якби цю тираду було виголошено перед головорізами
«православної армії» Гундяєва, яка проливає кров наших
дітей на Донбасі. Чергова абракадабра знову зависла у по-
вітрі. Очевидно, варто було перед зустріччю членів мос-
ковської делегації протестувати на вміст у їхніх буйних
головах спожитого у літаку алкоголю.
Гундяєв наче притомився чи самому стало смішно від
своїх верзінь. Після тривалої паузи Вселенський патріарх
274
спрямував свій суворий погляд на попа, що сидів поруч із
Кирилом. То був його прес-секретар Іларіон.
«То ви заявили, буцімто президент Порошенко підку-
пив Вселенський патріархат? Я вас питаю прямо: чи мо-
жете ви довести це? Якщо не можете, ви ж ідете проти
Церкви-Матері, і вона накладе на вас анафему, — сказав
патріарх митрополиту, продовживши: — Не можна виба-
чити, коли ви свідомо брешете».
Я собі уявлю, що то значить, коли Вселенський патрі-
арх каже, що «Церква-матір... накладе на вас анафему». То
вже як анафема.
Із цим і повернулася «восвояси» і не «солено хлебав-
ши», бригада Гундяєва на килим куди серйозніший — на
кремлівський.
Можна собі уявити, яка там була анафема після пов-
ного і остаточного провалу.

«Новичок» для Патріарха,

або
Некрасиво підозрювати, коли впевнений

Перебування Московського патріарха Кирила на прий­

нятті у Вселенського патріарха було тривалим. Як це прий­
нято, протокольні заходи, що носять публічний характер,
висвітлюються засобами масової інформації у режимі хви-
линних новин. Уже самим переговорникам вирішувати,
які саме фрагменти підлягають оприлюдненню. Важко
сказати, чиє це було рішення, але у світовий інформацій-
ний простір потрапили кадри, які стали не просто сенса-
цією — стали потрясінням. Не завше журналістам щас­
тить оприлюднити те, що вони донесли до відома сотень
275
мільйонів глядачів. Як правило, ці протокольні картинки
нудні та казенні, а тут — «не вір очам своїм».
Звичайно, Кирило мав від Путіна завдання — відмо-
вити Варфоломія від надання Українській церкві свободи
і визволення її з-під московського ярма. Але вірити у мож-
ливість досягнення такої цілі міг би тільки невіглас, яких
навіть у Москві не знайти було у такій безнадійній ситуа-
ції. Кирило наламав дров із Собором на Криті, український
лайнер на всіх парах мчав до отримання Томосу, і тому зу-
пинити Божий Промисел самими теревенями Гундяєва про
«единый» народ — то навіть не смішно. Для чого ж тоді ефес­
бешна бригада прибула на особистий контакт із патріар-
хом Варфоломієм? Тюльку травити — байка для простаків.
Отут і виявила справжні цілі ця бомбезна картинка
у прямому ефірі. На патріаршому столі враз появляється
таця з напоями, коли гостинність виявляють раптом (?)
не господарі, як би могло бути, а гості?
Які гості? А в Москві й не приховують, що Кирило вза-
галі, й у цьому конкретному випадку, перебуває під охоро-
ною-конвоєм спецслужб. Йдеться про ту саму спецслужбу,
яка охороняє самого Путіна. Так от спецагент із напоями
пхається поміж патріархами і митрополитами зі своїми,
доставленими з Москви, трунками.
Зосереджений балаканням Гундяєв автоматично хоче
взяти кухлик, «не глядя», але інший спецагент ловить його
за руку і спрямовує на інший кухлик, а той перший, від
якого відгородив свого Кирила, підсовує Варфоломію.
Вселенський патріарх, який уважно спостерігав за цією
спецоперацію, мало не жбурнув напій межи очі кагебісту,
змірявши його лютим, як кара Божа, поглядом.
І все це пригощання «новичком» Глави світового пра-
вослав’я — у прямому ефірі!
276
 От якою була справжня мета візиту Гундяєва у Стам-
бул у  супроводі спеців із прощальними напоями. «Нет
человека — нет проблемы!» То не просто технологія. То
саме та перша заповідь від антихриста, на якій стоїть
Московія.
Є такий чоловік, Димитріос Архонтоніс, 1940 року
народження, уродженець острова Імврос, із 22 жовтня
1991  року — 270-й Вселенський патріарх Варфоломій,
який створив мордору проблему. І що робити, щоб не було
проблеми? А треба так, як вчив товариш Сталін, — щоб
не було того чоловіка. Не було його на цьому світі. Відпра-
вити на той світ.
І таке «решение вопроса» «работает» в Орді-Моско-
вії з  часів Чингісхана. Працює практично бездоганно.
Від отруєння ханом Батиєм свого названого сина Олек-
сандра Невського і  до отруєння депутатом Держдуми
кагебістом Луговим іншого Олександра — кагебіста
Литвиненка.
Глибоко поважаю російського журналіста Ігоря Яко-
венка, тому не претендуватиму дати більш вичерпний ко-
ментар до цього злодіяння, який зробив цей мужній ро-
сіянин: «Давайте попробуем отвлечься от конкретной
ситуации и  представить себе тот  же эпизод в  других
интерьерах. Вы заказали чай без сахара, ваш приятель
любит сладкий. Вы  протянули руку не  к  тому стака-
ну, официант вас поправил. И что? Есть повод подозре-
вать попытку отравления? Проблема в репутации. По-
лагаю, что служба безопасности Вселенского патриарха
не смогла отобрать у сотрудников ФСО бокалы с предло-
женной Варфоломею жидкостью для анализа содержимого.
Но кредитная история путинской России такова, что
тут уместна формула Ежи Леца: «Некрасиво подозревать,
277
когда уверен». В России сегодня у власти профессиональные
отравители. Андрей Константинович Луговой, выполнив-
ший успешно свое полониевое задание, становится депу-
татом Госдумы. Отравленный Юрий Щекочихин больше
не проводит расследования преступлений власти. Отрав-
ленная Анна Политковская не доехала до Беслана. Влади-
мира Кара-Мурзу-младшего травили трижды, он выжил
чудом. Отравление Скрипалей в столице Великобрита-
нии было воспринято как акт государственной агрессии
со стороны России.
Отравление в Константинополе не случилось преж-
де всего по причине осторожности иерархов Вселенского
пат­риархата.
Будем надеяться, что до того момента, когда пат­
риарх Варфоломей объявил об автокефалии украинской
православной церкви, с ним ничего не случится. А в даль-
нейшем мировым лидерам, дипломатам и всем, кто встре-
чается с представителями путинской России, следует
внести изменения в  протокол. Например, приходить
на встречу с россиянами в элегантных костюмах химза-
щиты, разработанных лучшими модельерами специально
для таких мероприятий. Соблюдать дистанцию, ни в коем
случае не приближаться к представителям России ближе
чем на 5 метров. Ни при каких обстоятельствах не до-
пускать физических контактов: при попытке любого при-
косновения немедленно покидать помещение встречи. Ну
и, конечно, категорически запретить употреб­лять любую
еду и напитки...
Усилиями Путина Россия превратилась в нечто по-
хожее на чумной барак или лепрозорий, взаимодействие
с обитателями которого требует специальных мер пре-
досторожности».
278
 Залишається лише додати актуальну кінцівку — чи не
ті самі специ хотіли почастувати патріарха Варфоломія
тим самим «новачком», яким вони почастували Наваль-
ного в Омську.

Провальна місія дипломата Лисиці,

або «Басня Крылова»
про добровільну здачу Константинополем
Києва Москві у XVII столітті

Спецоперація Її Величності Історії, що ввійде в її ан-

нали як український Томос, зводиться попри карколом-
ну казуїстику до надто прямолінійного та простого сю-
жету — йдеться про те, що 1686 року Константинополь
як матірна церква Українську церкву передав Москві,
а 2018 року той же предвічний Константинополь цю свою
київську дочку забрав назад із московського полону, вру-
чивши цій рабині дарчу грамоту про вихід на свободу під
назвою — Томос. Тоді — віддав. Тепер — забрав. От і все,
про що йдеться. Той, що віддав, мав усі законні й кано-
нічні права забрати назад.
Здавалося б, річ тут дуже проста, але лемент Москви
спонукав уважніше прислухатися до цього вовчого зави-
вання у тайзі. Із 2018 роком — усе зрозуміло, але от із
1686 роком — тут виповзла на поверхню така сенсація,
що ліпше би Гундяєву не гупати в цю скриню Пандори.
Виявилося, що ніякої передачі, яку тепер скасовано, тоді
не було. Скасував патріарх Варфоломій церковну владу
Росії над Україною, то й слава Богу. Але заковика у тому,
що передачі тої влади не було. Знову «басня Крылова», як
279
усі практично без винятку нісенітниці у збірнику анекдо-
тів під назвою «Історія Росії».
Цю «басню» висмоктав із пальця відомий фокусник
оригінального жанру робити із лайна кулю, цілий акаде-
мік Сергій Соловйов у збірнику московських народних
казок під назвою «Історія Росії з  найдавніших часів».
«По русскому обычаю» крайнім у  справі закабалення
українців цей «сочинитель» робить самих українців.
А саме гетьмана лівобережної України Івана Самойло-
вича, який ввійшов із клопотанням до тодішньої регент-
ші Софії, бо із царями утворилася прогалина. Мотива-
ція в українського Івана була така, що він просив взяти
у  московське рабство Українську церкву, бо, будучи
у  відданні Константинопольського патріарха, київські
владики мусили у  шторми та буревії добиратися крізь
Чорне море на своїх галерах. Клопітно мати начальника
на протилежному морському березі, прямуючи на ки-
лим, можна по дорозі, чого доброго, і втопитись. А тут,
коли начальник не у Стамбулі, а у Москві, гайда навпро-
стець через тайгу — і  ти вже у  кремлівських палатах,
які набудував тут у  своїй станиці баскаків хан Мен-
гу-Тимур, відомий як перший начальник московських
митрополитів.
Власне, байкар ніяких інших аргументів на користь
добровільної духовної капітуляції Києва перед Мо-
сквою, як боязнь втопитися по дорозі до Босфору, не
наводить.
Але одного поривання українців кинутись у ведмежі
обійми було мало. Порядок у церковних справах тримає
все-таки Вселенський патріарх, а не спадкоємці чингізів,
які саме на руїнах розваленої Орди висиджували на ім-
перських яйцях її спадкоємницю Московію. Тому Україна
280
могла здатись у полон тільки з дозволу вселенського пра-
вославного первосвященника.
Щоправда, на Босфор із місією передачі України з пів-
дня на північ поїхали чомусь не прохачі-українці, а їхні
поручителі-московити. Було визначено, що цю формаль-
ну справу має залагодити ще один Іван, але московський,
на прізвище Лисиця.
Цього лиса байкарі іменують дипломатом, якщо
можна так сказати про чиновника з  Москви, яка тоді
ще не важила у  своїх диких нетрях на таке утворення,
яке у цивілізованій Європі було прийнято вважати дер-
жавою.
В усякому разі до Стамбула Лисиця справді добрався
і поставив питання перед патріархом Діонісієм четвертим
ребром: «Був Київ ваш, тепер Київ буде наш». Вселенський
патріархат перед Лисицею скорився, й Українська церква
перейшла у підпорядкування Московській. Із того загад-
кового 1686 року верховодять в Україні всі попередники
Гундяєва і він сам. Понад 300 літ Константинополь в Укра-
їні — не при справах. От і вся така канонічність по-мос-
ковському.
А чи можна запитати: а де «бумага» за підписом цього
щедрого Діонісія? Ну хоч якийсь там акт передачі. Київ
віддав, Київ прийняв. Немає нічого. Це ж не жарти — ве-
летенську митрополію велетенської нації у центрі Європи
перекинути з рук у руки. Вчені українські, та й російські
також шукали — не знайшли ніяких слідів. Не було такої
події, не мав місця такий факт.
Щоправда, знову ж таки у дусі московської дипломатії
від тоді й до тепер, Лисиця після повернення із заморсько-
го відряджання відзвітував, що вселенському владиці Ді-
онісію він вручив, як і було йому доручено, хабаря, а саме
281
200 червінців і ще 200 соболиних шкурок. Така була «цена
вопроса». Тобто Україну обміняли на дві сотні убієнних
у «таёжных» полюваннях пухнастих звіряток.
Хоча і тут доказів дипломатичної сумлінності — кат-
ма. Що той Діонісій писав розписку, що соболів прийняв?
Нема такої розписки. На те він і лис Іванушка, що кинув
не тільки патріарха, а й тодішнього Лаврова, а соболів за-
гнав десь на східному базарі.
Даруйте, але подію, на основі якої Московський патрі-
архат канонізує свою владу в нинішній Україні, я не можу
уявити інакше, ніж у жанрі анекдоту. Адже по суті все від-
бувалося саме так, як викладено вище.
Нещодавно у стінах Софії Київської я зустрів цікаво-
го чоловіка Олеся Кульчинського, українського вченого,
який працює в наукових установах Стамбула та досліджує
першоджерела нашої історії, зокрема й  історії церков-
ної. Співбесідник виявився сам дивовижно точним пер-
шоджерелом. Його вердикт науково однозначний: «Якби
Діонісій IV передав Київську митрополію Москві, то це
було б зафіксовано в турецьких документах. Але в них про
це немає ані слова».
Лисиця справді був тут, «але метою посольства була не
передача Московському патріархату Київської митрополії,
а переговори з кількох інших питань».
І що  ж робив там той Лисиця? Олесь Кульчинський
таки натрапив на його слід і розповідає: «Є унікальна ста-
ровинна хроніка «Історія Сілахтара», яка, всіма забута,
благополучно пролежала в архіві кілька століть. Потріб-
но розуміти, що вона є  цінним джерелом для вивчення
історії не тільки Туреччини, але й нашої країни, оскільки
в ній є відомості про Україну. Її написав один із наближе-
них султана Мехмеда IV на ім’я Сілахтар. Інше історичне
282
джерело — один із так званих реєстрів скарг. Це записи,
які вели секретарі Державної ради Порти. У цих грамо-
тах вони записували накази султана, які той віддавав за
підсумками розгляду різних скарг. До наших днів дійшов
реєстр скарг, що охоплює період із кінця квітня до кін-
ця жовтня 1686 року. Візит до Стамбула посольства на
чолі з Микитою Алексєєвим та Іваном Лисицею відбувся
в  цей проміжок часу. У  реєстрі скарг докладно описані
справи, які посольство вирішувало з владою Порти. Там
немає ні слова про передачу Київської митрополії Мос-
ковському патріархату.
Із цих документів випливає, що турки, по суті, нічо-
го не дали посольству. Так, султан погодився передати їм
близько 300 полонених, але не задурно: одних довелося
викупити, інших — обміняти на полонених мусульман.
Права користуватися соляним промислом володар Пор-
ти московитам так і не надав. Більш того, він дозволив
собі образити посла: назвав московських царів «п’яними
недовірками».
Виключно на порожньому місці, як сон рябої коби-
ли (справжнє прізвище московських царів не Романови,
а  Кобили) ці «п’яні недовірки» придумали цю нісеніт-
ницю про купівлю Української церкви нашого хрестите-
ля церкви Володимира Рюрика за ці злощасні соболята,
а  відтак здійснили духовну окупацію України Москов-
ським патріархатом, із якої визволив нас Томос Вселен-
ського патріархату.
Але тут знову випливає чергова московська халепа.
Яка то влізлива пошесть ця брехня, що тягне одна одну
за вуха аж до самого пекла. Тепер уже про Томос, але не
наш, український, а про їхній, московський. Ви не повіри-
те, але його нема у Москві. І ніколи не було. Як так? А отак.
283
 Томос РПЦ імені ВКП(б),
або
Нарком НКГБ Меркулов як хрещений батько
патріарха Кирила

Є легенда, що батько Володимира Гундяєва Михайло

хрестив Володимира Путіна. А от хто є хрещеним батьком
самого Кирила, як і всіх московських патріархів?

Перед нами — Томос. Томос Російської православної

церкви.
Оскільки ніякого Томосу від найвищої православної
інституції — Константинопольського патріархату патріар-
хат Московський ніколи не отримував, саме цей на блан-
ку НКВД-КГБ-ФСБ немеркнучий у віках вважається То-
мосом, за яким РПЦ на чолі з Гундяєвим має юридичне
право на існування.
«Утверждаю» — стоїть резолюція на «біблійному» до-
кументі.
284
 Резонно передовсім зупинитися на особі, яка в історії
Московського патріархату виконує роль «Вселенського па-
тріарха», розчерком пера якого на «Томосі РПЦ» москов-
ське православ’я набуло канонів вічності на землі мокселів.
Ця «апостольська» правиця варта посиленої уваги
у  живописанні московського антихриста. Звичайно ж,
вона не раз жалісливо трясла скалічену кінцівку самого
сатани на престолі Сталіна. Але це та рідкісна правиця,
яка улесливо трясла руку ще одного демона ХХ століт-
тя. 14 лис­топада 1940 року (за півроку до того, що у Мо-
скві називається «Велика Вітчизняна війна») в Імперській
канцелярії фюрер снідав не сам — у нього були гості. І не
просто гості — союзники. Коли Гітлер ввійшов до зали
харчевні, першим кинувся до нього у рукостисканні Мо-
лотов, онук якого нині моститься на кремлівського право-
наступника. А другим припав до перста німецького звіра
«патріарх». Того ж дня була тайна вечеря нечестивих уже
в посольстві дружнього Третьому рейху СРСР, на якому
«святий» засновник РПЦ тепло ручкався з іще одним ідей-
ним однодумцем і соратником Генріхом Гіммлером.
Окрім узаконення «Томосу», він залишить свій не-
меркнучий автограф на ще одному документі — на виро-
ку «тройки», за яким були розстріляні польські офіцери
під Катинню. Потім його послідовники зіб’ють літак із
польськими плакальниками на могилах невинно убієн-
них солдатів, позбавивши нинішню Польщу її політичної
еліти.
Посада «патріарха» Томосу для РПЦ цілком адекватна,
як для царства антихриста — «Нарком госбезопасности
Союза ССР». Патріарх-нарком, НКВД-РПЦ. Через дефіс.
Рукостискач водночас Сталіна і Гітлера — Всеволод
Меркулов, на якого як на автора Томосу має молитись уся
285
паства Гундяєва. Звичайно ж, у нього є всі підстави набути
статусу московського святого. Крім того, що він належав
до найкривавіших м’ясників Кремля, закінчив цілком ка-
нонічно — його розстріляли як поплічника Берії та Сталі-
на і спалили у першому московському крематорії.
Варто зачитатись і заслухатись у це «євангеліє-томос»
від Меркулова, яким Московський патріархат «со сказки
стал былью»:
«НКГБ предлагает:
1. Приступить к подбору кандидатов для участия в со-
боре из числа духовенства, проверенных на агентурной
работе.
2. Важно обеспечить, чтобы в числе назначенных канди-
датов преобладали агенты НКГБ.
3. Обязать агентов из числа епископов по прибытии
в Москву связаться с работниками 5 Отдела 2 Управ-
ления НКГБ по телефонам: К-4-34-00, спросить Алек-
сея Ивановича, или К-4-59-07, спросить Александра
Ивановича».

Цими «архимандритами»-івановичами, які персональ-

но проводили собор зі створення нинішньої РПЦ, були —
як їх не записати до «житія святих» — комісар держбез-
пеки третього рангу Федотов і комісар держбезпеки (ранг
чомусь не зберігся) Карпов, хоча начальником усіх патрі-
архів є кагебіст у званні полковника.

Звичайно ж, у дусі демократії можна висловити деякий

скепсис у тому, що хрещеним батьком Гундяєва є Мерку-
лов, хоча «что написано пером — того не вырубишь то-
пором». Мовляв, РПЦ як свій департамент створив НКГБ,
але з тим, що директиви Луб’янки мовою антихриста до-
286
рівнюють директивам Константинополя, можна злегка не
погодитись.
І що далі? Якщо КГБ не створив РПЦ, то хто створив?
Якщо директива Меркулова — не Томос, то де Томос?
А нема Томосу.
І що випливає? А випливає те, що Російська Право-
славна церква, чи там Московський патріархат без Томосу
від найвищого у світовому православ’ї Константинополь-
ського патріархату не може вважатися релігійною органі-
зацією. Не патріархат, а секта. «Без бумажки ты букашка»,
товаришу Гундяєв.
У Московії таке бувало, і таких неканонічних і нелегі-
тимних богомольців називали «самосвяты».
Секту самосвятів — от кого очолює патріарх Кири-
ло. За державною юрисдикцією — незаконне, зокрема
й збройне формування. За канонічним державним пра-
вом — неканонічна секта самозванців, які займаються
святотатством, аби молотити бабло з фанатичних бабусь.
 Розділ десятий
Провал престолу сатани: як це було,
або Протокол Небесної канцелярії,
за вселенським хронометром Божого Промислу

Історія — вчителька сувора. Хоч і не завжди, але несу-

чи крізь століття Правду про себе, вона потребує для влас-
ного увічнення вдаватися до такого хоч і трохи нудного,
але нещадного, як цвяхи на скрижалях вічності, жанру,
як протокол. Можливо, сучаснику-очевидцю може вида-
тися ця хроніка прозаїчною, але Українець через тисячу
літ сприйме її, як «святе письмо» нашої національної не-
знищенності.

16 червня 2016 року

Верховна Рада України ухвалила Постанову № 1422-VIII
«Про Звернення Верховної Ради України до Його Всесвя-
тості Варфоломія, Архиєпископа Константинополя і Но-
вого Риму, Вселенського патріарха щодо надання авто-
кефалії Православній Церкві в Україні». Верховна Рада
закликала Вселенського патріарха: визнати не чинним
акт 1686 р. як такий, що був ухвалений із порушенням
священних канонів Православної Церкви; взяти активну
участь у подоланні наслідків церковного поділу шляхом
скликання під егідою Вселенського патріархату Всеукраїн-
ського об’єднавчого собору з метою вирішення всіх супе-
речливих питань та об’єднання Українського православ’я;
288
...видати Томос про автокефалію Православної Церкви
в Україні, на основі якого вона зможе посісти належне міс-
це в родині помісних православних церков (текст Звер-
нення у Додатку № 1).

9 квітня 2018 року

У Стамбулі Президент України Петро Порошенко
провів багатогодинну зустріч із патріархом Варфоломі-
єм і членами Синоду Константинопольського патріархату.
Зустріч стала поштовхом до нового етапу співпраці Кон-
стантинопольської Церкви-Матері й українських держав-
них та церковних інституцій у справі отримання право-
славними українцями Томосу про автокефалію.
Зазначимо, що роль Президента України в отриманні
Томосу цілком вписується у законодавче поле нашої краї-
ни. Зокрема стаття 30 ЗУ «Про свободу совісті та релігійні
організації» не лише дозволяє, але й спонукає владні ор-
гани до «здійснення контактів і координаційних зв’язків
із відповідними органами інших держав», а також «спри-
яння участі релігійних організацій у міжнародних релі-
гійних рухах, форумах, ділових контактах із міжнарод-
ними релігійними центрами та зарубіжними релігійними
організаціями». Власне, не лише Президент — усі гілки
української влади (Парламент, Кабмін) докладають зусиль
саме у цьому аспекті — здійсненні контактів і координації
зв’язків українських Церков із закордонними релігійними
центрами. І це стосується не лише Константинополя, але
й Ватикану та багатьох протестантських закордонних ре-
лігійних центрів.
Сприяння світської влади у розвитку церков — тради-
ційне для православ’я. Здійснення ключових подій у роз-
витку православ’я загалом (імператор Константин Ве-
289
ликий) та в Україні зокрема (князь Володимир Великий,
княгиня Ольга та ін.), було б неможливим без допомоги
світської влади. Це завжди приймалося Православною
Церквою і навіть заохочувалося (багато світських воло-
дарів стали святими Церкви).

17 квітня 2018 року

Президент України Петро Порошенко на нараді з ке-
рівниками парламентських фракцій закликав їх підтри-
мати ідею помісності православ’я в Україні та підтримати
відповідною Постановою Верховної Ради його звернення
до Вселенського патріарха Варфоломія (текст Звернен-
ня — у Додатку № 2).

18 квітня 2018 року

Президент України Петро Порошенко провів офіційні
зустрічі з предстоятелями православних церков України
(УПЦ КП, УАПЦ, УПЦ МП). Глав Церков було поінфор-
мовано про візит Президента України до Стамбула, де він
провів зустрічі зі Вселенським патріархом Варфоломієм
та членами Синоду Вселенського патріархату і  обгово-
рив перспективи надання Томосу про автокефалію Укра-
їнській Православній Церкві. Предстоятелі УПЦ КП та
УАПЦ передали Президенту Звернення від всіх архієреїв
УПЦ КП та УАПЦ до Вселенського патріарха Варфоломія
з проханням про надання Українській Православній Цер-
кві Томосу про автокефалію.

19 квітня 2018 року

Верховна Рада України ухвалила Постанову №2410-VIII
«Про підтримку звернення Президента України до Все-
ленського патріарха Варфоломія про надання Томосу
290
про автокефалію Православної Церкви в Україні» (текст
Постанови у Додатку № 3).

22 квітня 2018 року

Святий і Священний Синод Вселенського патріархату
прийняв до розгляду Звернення Президента України до
Вселенського патріарха Варфоломія про надання Томосу
про автокефалію Православної Церкви в Україні, Поста-
нову ВР на його Звернення, а також відповідні звернення
ієрархів українських Православних Церков. Також Сино-
дом Вселенського патріархату ухвалено рішення про по-
чаток процедур, необхідних для надання автокефалії Пра-
вославній Церкві в Україні. Зокрема щодо інформування
інших помісних Православних Церков.

Травень-червень 2018 року

Більшість обласних рад України підтримали звернення
Президента України до Вселенського патріарха Варфоло-
мія про надання Томосу про автокефалію Православної
Церкви в Україні.

1 липня 2018 року

Вселенський патріарх Варфоломій особисто заявив:
«Константинополь ніколи не видавав дозволу передава-
ти території України будь-кому, окрім права хіротонії Ки-
ївського митрополита в Москві на умовах його обрання
соборно в Києві на місцевому Соборі та при безумовному
згадуванні Вселенського патріарха. Це сказано в Томосі
про автокефалію, що Матір-Церква дарувала Польській
церкві: “…наш престол не визнав відділення Київської
митрополії і залежних від неї православних церков Лит-
ви і Польщі та їх приєднання до Московської церкви, що
291
було здійснено проти канонів, і не були дотримані права
Київського митрополита…”, який мав титул Екзарха Все-
ленського престолу».

4 липня 2018 року

Впливовий грецький ієрарх, постійний член Синоду
Вселенської патріархії митрополит Елпідіфор заявив, що
надання автокефалії помісній церкві належить виключно
до юрисдикції та відповідальності Вселенського патріар-
хату і Константинопольського Синоду. Крім того, ієрарх
зазначив, що «парадоксальним і викривленим є тверджен-
ня будь-кого про те, що Церква в Москві є матір’ю Цер-
кви України. Якраз навпаки. Московська церква є дочкою
Української церкви, яка — Українська церква — є дочкою
Вселенського патріархату».

1-3 вересня 2018 року

На Синаксисі (Архієрейський Собор) Константи-
нопольського патріархату було розглянуто і позитивно
сприйнято питання надання Томосу православним віру-
ючим в Україні. Зокрема було заслухано головні доповіді
про «Право Константинополя односторонньо надавати
автокефалію» і «Право Константинополя розглядати апе-
ляції з інших помісних Церков». Ці права не підлягали
сумніву, проте, у зв’язку із дискредитаційною кампанією
Московської патріархії проти Вселенського патріарха-
ту, останній вирішив додатково це підкреслити. Цікаво,
що у  доповіді на Синаксисі, професор єпископ Мака-
рій Христупольський, заявив: «На підставі святих кано-
нів, усі митрополити Київські, що перервали поминання
Константинопольського патріарха, підлягають покаранню
позбавленням сану. Не має значення, чи накладе Вселен-
292
ський патріархат покарання, запропоноване священними
канонами, це — церковна і канонічна реальність. Сьогодні
всі говорять про «патріарха» Філарета, який у розколі, але
якщо ми хочемо бути щирими, ми повинні сказати, що
в даний момент в Україні існує стан розколу, який можна
вилікувати, і прихована неканонічність». Таким чином,
УПЦ МП вперше визначено як структуру, яка є некано-
нічною на території України.

7 вересня 2018 року

Головний Секретаріат Святого і Священного Синоду
Константинопольського патріархату поширив новину, що
«у рамках підготовки до надання автокефалії Православ-
ній Церкві України, Вселенський патріарх призначив своїх
Екзархів у Києві Його Преосвященство архієпископа Да-
ниїла Памфілійського зі Сполучених Штатів та Його Пре-
освященство єпископа Іларіона Едмонтонського з Кана-
ди, які обидва служать українським православним вірним
у своїх відповідних країнах у складі Вселенського патріар-
хату». Таким чином, Константинопольський патріарх фак-
тично перебрав на себе низку організаційних обов’язків із
конституювання помісної Православної Церкви України.
Екзархи прибули в Україну і розгорнули широкомасштаб-
ну організаційну роботу з підготовки Об’єднавчого Собо-
ру українських православних юрисдикцій.

11 жовтня 2018 року

Святий і  Священний Синод Константинопольсько-
го патріархату виніс історичну ухвалу про скасування
«зобов’язання Синодального листа 1686 року» (йдеться
про лист Константинопольського патріарха Діонісія ІV),
згідно з яким Вселенська патріархія у порядку ікономії
293
надавала Московському патріархові право висвячувати
митрополитів Київських. Грамотою передбачалося, що
митрополити мали обиратись у Києві вільними голоса-
ми, «згідно зі старими звичаями», а не призначатися мос-
ковською владою (як це було на практиці). За Київським
митрополитом мав також зберігатися статус екзарха Кон-
стантинопольського патріархату (Москва скасувала цей
статус вже при митрополиті Гедеоні), і вони зобов’язані
були першим поминати Вселенського патріарха (а не Мос-
ковського, як це згодом склалося), «проголошуючи та під-
тверджуючи свою канонічну залежність від Матері-Цер-
кви Константинополя».
Як бачимо, жодну з умов патріарха Діонісія не було до-
тримано. Понад це, Московська ПЦ хибно витрактувала
наявність такого листа, як акт передачі Київської митро-
полії у Московську юрисдикцію. Тому логічно, що Синод
Константинопольської ПЦ скасував дію грамоти патріарха
Діонісія ІV і повернув Київську митрополію до складу Все-
ленської патріархії (текст рішення Синоду у Додатку № 4).

3 листопада 2018 року

Президент України Петро Порошенко і Вселенський
патріарх підписали Угоду про співпрацю. Константи-
нопольський патріархат розпочав роботу з  підготовки
Об’єднавчого Собору архієреїв та священства Київської
митрополії (текст Угоди у Додатку № 5).

13 листопада 2018 року

Було заплановано та погоджено зустріч Президента
України Петра Порошенка з архієреями УПЦ МП в Укра-
їнському домі. Проте за кілька годин до зустрічі, яка пла-
нувалася на 14-ту годину, керівництво УПЦ МП несподі-
294
вано почало вимагати від Президента України провести
зустріч на території Києво-Печерської лаври. Цю пропо-
зицію Президент не прийняв. Зустріч в Українському домі
все ж відбулась — о 18-й годині туди прибули три ієрархи
УПЦ МП: митрополити Симеон (Шостацький) та Олек-
сандр (Драбинко), а також архієпископ Філарет (Звєрєв).

15 грудня 2018 року

Відбувся Об’єднавчий Собор православних Церков
(УПЦ КП, УАПЦ та представників від УПЦ МП) у Софії
Київській. Запрошення на Собор отримали всі без винят-
ку архієреї УПЦ МП, УПЦ КП та УАПЦ. Кожен із них міг
взяти з собою одного священника чи ченця та одного ми-
рянина. Таким чином Об’єднавчий Собор фактично мав
статус Помісного Собору. На Соборі об’єдналися в ПЦ
України всі ієрархи УПЦ КП, УАПЦ та два митрополи-
ти УПЦ МП. Главою Церкви таємним голосуванням було
обрано митрополита Епіфанія (Думенка). Собор також
затвердив Статут новоствореної Церкви.

20 грудня 2018 року

Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про
внесення зміни до статті 12 Закону України «Про свободу
совісті та релігійні організації» щодо назви релігійних ор-
ганізацій (об’єднань), які входять до структури (є части-
ною) релігійної організації (об’єднання), керівний центр
(управління) якої знаходиться за межами України в дер-
жаві, яка законом визнана такою, що здійснила військову
агресію проти України та/або тимчасово окупувала части-
ну території України» (№ 2662-VIІІ).
У законі зазначено, що релігійна організація, яка під-
падає під дію цього закону, «зобов’язана у своїй повній
295
назві, зазначеній у статуті (положенні), відображати при-
належність до релігійної організації (об’єднання) за межа-
ми України, до якої вона входить (частиною якої вона є),
шляхом обов’язкового відтворення у своїй назві повної
статутної назви такої релігійної організації (об’єднання)
з можливим додаванням слів «в Україні» та/або позна-
чення свого місця в структурі іноземної релігійної орга-
нізації»... «Якщо протягом 4 місяців (для релігійних гро-
мад — 9 місяців) з дати набуття чинності цього Закону...
релігійна організація (об’єднання) не внесла передбачених
законом змін до своєї офіційної назви та не подала відпо-
відних змін до свого статуту (положення) на реєстрацію,
її статут (положення) втрачає чинність у частині, якою
визначається повна офіційна назва релігійної організації
(об’єднання)».

6 січня 2019 року

У резиденції Константинопольського патріарха у Стам-
булі під час святкового богослужіння відбулось урочисте
вручення Томосу про автокефалію главі ПЦ України ми-
трополиту Епіфанію (Думенку).
Поняття «Томос» має грецьке походження і буквально
означає указ, документ, декрет. Це спеціальний церковний
документ, яким глава якоїсь Церкви може звертатися до
своєї пастви або до інших Церков із важливими питання-
ми віровчення або щодо інституційного розвитку Церкви.
Згідно з постановами Вселенських соборів, Константино-
польський патріархат має першість честі у православному
світі, а відтак він визначає порядок і спосіб становлення
нових автокефалій і закріплює це відповідним томосом.
У змісті такого томосу викладаються передумови та під-
стави надання документа. З часу отримання томосу за та-
296
кою Церквою закріпляється певне місце у Диптиху (спис-
ку) православних Церков (порядок згадування іншими
Церквами на своїх літургіях), її визнають як рівноправну
Церкву-сестру, а її предстоятеля глави інших Церков по-
минають під час літургій.
Православна Церква України дістала 15-те місце у Дип-
тиху Константинопольського патріархату.

17 січня 2019 року

Було ухвалено Закон України «Про внесення змін
до деяких законів України щодо підлеглості релігій-
них організацій та процедури державної реєстрації
релігійних організацій зі статусом юридичної особи»
(№ 2673-VІІI).
Законом внесено зміни до статей 8;14 та 18 ЗУ «Про
свободу совісті та релігійні організації» й до низки статей
ЗУ «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних
осіб — підприємців та громадських формувань» (передано
державну реєстрацію юридичних осіб — релігійних орга-
нізацій — до центрального органу виконавчої влади, що
реалізує державну політику у сфері релігії).
Закон надав релігійним громадам реальний механізм
зміни юрисдикції — до цього така зміна мала переважно
декларативний характер. Адже до прийняття згаданого за-
кону в Україні панувало суб’єктивне сприйняття суддями
(зміна юрисдикційної належності відбувалася переважно
рішенням судів) правової норми «право релігійної грома-
ди на її підлеглість» (ст. 8 ЗУ «Про свободу совісті та релі-
гійні організації»). Були навіть випадки, коли понад 90%
громади виявляли бажання змінити юрисдикцію, проте
будівля храму та інше майно залишалися з меншістю. Це
призводило до багаторічних судових тяжб і, що катего-
297
рично неприйнятно, різних рішень судів у різних регіонах
країни при однакових вихідних даних. Наразі цю норму
врегульовано — законодавчо визначено поняття більшо-
сті громади, що визначає подальшого власника майна —
це 2/3 від кількості членів громади.

22 січня 2019 року

Прийнято рішення Касаційного господарського суду
в  складі Верховного Суду України (КГС ВСУ) щодо ви-
ключного права релігійної громади приймати рішення
щодо своєї підлеглості. Адже це право у  різні часи на-
магалися привласнити собі (через внесення незаконних
положень у статути громад) клірики Церков, тим самим
повністю узалежнюючи громаду від своєї волі. Це рішен-
ня КГС ВСУ, разом зі згаданим законом № 2673-VІІI, на-
дає релігійній громаді реальний механізм відстояти свої
конституційні права у частині зміни юрисдикційної під-
леглості.

30 січня 2019 року

Православна Церква України зареєструвала свій Ста-
тут та завершила державну реєстрацію. Офіційна назва
керівного органу Церкви: «Київська Митрополія Укра-
їнської Православної Церкви (Православної Церкви
України)». Відтак ПЦУ з часу своєї державної реєстрації
отримала ще одну рівнозначну назву — «Українська Пра-
вославна Церква».

04 лютого 2019 року

Відбулась інтронізація митрополита Київського і всієї
України Епіфанія (Думенка) у  Київському храмі Святої
Софії Премудрості Божої. Цього  ж дня йому виповни-
298
лося 40 років. На церемонії інтронізації, окрім представ-
ників Константинопольського патріархату, були присут-
ні також і представники з деяких монастирів святої гори
Афон.
Запротоколював, напевно за дорученням апостола
Петра, професор Олександр Саган.

Додаток № 1

ПОСТАНОВА
Верховної Ради України
Про Звернення Верховної Ради України
до Його Всесвятості Варфоломія,
Архієпископа Константинополя і Нового Риму,
Вселенського Патріарха
щодо надання автокефалії
Православній Церкві в Україні

Верховна Рада України постановляє:

1. Затвердити Звернення Верховної Ради України до
Його Всесвятості Варфоломія, Архієпископа Константи-
нополя і Нового Риму, Вселенського Патріарха, щодо надан-
ня автокефалії Православній Церкві в Україні (додається).
2. Доручити Голові Верховної Ради України та Мініс-
терству закордонних справ України невідкладно напра-
вити текст Звернення до Всесвятості Варфоломія, Архі-
єпископа Константинополя і Нового Риму, Вселенського
Патріарха.
3. Ця Постанова набирає чинності з дня її прийняття.
Голова Верховної Ради України А. ПАРУБІЙ
м. Київ. 16 червня 2016 року, № 1422-VIII
299
 ЗВЕРНЕННЯ
Верховної Ради України
до Його Всесвятості Варфоломія,
Архієпископа Константинополя і Нового Риму,
Вселенського Патріарха щодо надання автокефалії
Православній Церкві в Україні

Його Всесвятості Варфоломію,

Архієпископу Константинополя і Нового Риму,
Вселенському Патріархові

Ваша Всесвятосте!
Звернутися до Вас, Глави Святої Константинополь-
ської Православної Церкви та Вселенського Патріарха, нас
спонукають особливі обставини, що склалися на сьогодні
в житті України. Ось вже два роки, як Україна потерпає від
збройної агресії з боку Російської Федерації, яка визнана
державою-агресором рішенням Верховної Ради України
від 27 січня 2015 року та Резолюцією Парламентської асам-
блеї Ради Європи 2067 “Зниклі особи під час конфлікту
в Україні” від 25 червня 2015 року. Всупереч усім міжна-
родним нормам права анексовано Автономну Республіку
Крим. Триває розв’язана і штучно підтримувана Росій-
ською Федерацією війна на Донбасі.
26 липня 2008 року, перебуваючи з візитом у нашій
країні з нагоди святкування 1020-ї річниці хрещення Ки-
ївської Русі, Ви, Ваша Всесвятосте, у своєму Зверненні до
української нації на Софійській площі чітко окреслили
питання, що мають виключне значення для розв’язання
української церковної проблеми: виняткову відповідаль-
ність та обов’язкову місію дбати про дотримання кано-
нічного порядку, виплекані історією материнські права
300
Константинопольської Православної Церкви стосовно
Православної Церкви в Україні, а також ставлення до акта
1686 року, або, як Ви висловилися, «анексії [Української
Церкви] до Російської держави».

У цій історичній промові містилося ще одне дуже важ-

ливе для Українського народу послання. Згадуючи про ре-
акцію Вселенського патріархату на бажання автокефалії
з боку урядів новоутворених держав Балканського півос-
трова, Ви, Ваша Всесвятосте, зауважили, що, керуючись
інтересами національної цілісності цих народів і йдучи
навіть всупереч інтересам власної юрисдикції, Констан-
тинополь благословив утворення чотирьох автокефаль-
них церков: Грецької (1850), Сербської (1831), Болгарської
(1945) та Албанської (1937). Залишилися в серці нашого
народу й  інші, сповнені пастирської відповідальності,
Ваші слова, виголошені на Софійській площі з  сумної
нагоди церковного розділення в Україні: «Церква-мати
має не тільки право, а й обов’язок підтримувати в межах
усталеної православної традиції будь-яку конструктивну
і перспективну пропозицію, яка якнайшвидше ліквідує
небезпечні поділи в церковному тілі, «щоб зло не стало
більшим» для Святої церкви в Україні і Православної цер-
кви загалом».
Згадуючи ці слова та шануючи Константинополь як
Перший Престол у Православній Церкві, звертаємося до
Вашої Всесвятості з проханням невідкладно використати
наявні у Вас канонічні повноваження для подолання іс-
нуючого в нашій країні церковного розподілу та нормалі-
зації канонічного статусу Православної Церкви в Україні
у дусі Вашого історичного Звернення до української нації
26 липня 2008 р., а також канонічних дій Вселенського па-
301
тріархату з нормалізації церковного життя у православ-
них церквах Естонії (1996), Болгарії (1998) та Чехії і Сло-
ваччини (2014).
Упродовж усього XX століття в Україні тривала бороть-
ба за помісний автокефальний статус давньої Київської
митрополії, яка протягом семи століть перебувала у складі
Вселенського патріархату, а 1686 р. з грубим порушенням
канонів була приєднана до патріархату Московського. Іс-
торична тяглість цієї боротьби, що ведеться упродовж та-
кого значного часу, а також динамічне зростання в нашій
країні структур Української Православної Церкви Київ-
ського патріархату яскраво свідчать, що Москва дарем-
но сподівається на подальше втримання України в орбіті
впливу Російської православної церкви. Сучасний Мос-
ковський патріархат надто тісно пов’язаний з пануючим
у Росії політичним режимом, щоб сприйматися україн-
ським суспільством саме як Церква, а не “міністерство
ідеології” Російської Федерації. Довіра до цієї церковної
структури в нашій країні на сьогодні мінімальна. А всі її
зусилля самотужки, ігноруючи Вселенський патріархат та
світове православ’я, подолати наявну в Україні канонічну
кризу — абсолютно безперспективні. Це було очевидно ще
16 років тому, коли Ваша Всесвятість писали про це у своє-
му Зверненні на ім’я тодішнього митрополита Київського
і всієї України Володимира (від 2 серпня 2000 року). І це
стало цілком зрозумілим сьогодні, коли в сучасній Україні
Московський патріархат, на жаль, сприймається багать-
ма громадянами нашої держави як моральний співучас-
ник російської агресії та гібридної війни проти України.
Після подій 2014 року Україна вже ніколи не буде ані
політичною, ані церковною колонією Росії. Як свідчить
стан Православної Церкви в Україні, вона вже давно за
302
всіма належними критеріями готова до статусу помісної
автокефальної Церкви:
• сучасна Україна — це самостійна держава, сувере-
нітет якої визнаний усім світом;
• Український народ має власну самобутню культу-
ру, яка плекає його ідентичність;
• кількісні показники життя Православної Церкви
в Україні свідчать, що ця Церква не лише досяг-
ла рівня, необхідного для автокефального буття,
а й стане найчисленнішою Православною Церквою
світу, якщо зможе подолати поділ.
Як засвідчує досвід проголошення автокефалій
у XX столітті з боку Московської патріархії (США, 1970;
Чехословаччина, 1951), а також досвід врегулювання ка-
нонічного положення низки новозаснованих помісних
православних церков, канонічна (тобто чинна і законна)
автокефалія Православній Церкві в Україні може бути на-
дана лише Вселенським патріархатом, який єдиний має
для цього відповідні канонічні повноваження.
З огляду на це, а  також чітко розуміючи, що лише
автокефальний статус може стати основою для подо-
лання існуючого нині в нашій країні церковного поділу,
просимо Вас як Вселенського патріарха, Предстоятеля
Святої Константинопольської православної церкви, яка
була і лишається Церквою-матір’ю для Київської митро-
полії, а  також Голову Всеправославного Собору, який
невдовзі відбудеться, в  інтересах утвердження право-
слав’я в  Україні застосувати всі наявні канонічні пов-
новаження та:
– визнати не чинним акт 1686 р. як такий, що був ухва-
лений з порушенням священних канонів Православної
Церкви;
303
– взяти активну участь у подоланні наслідків церковно-
го поділу шляхом скликання під егідою Вселенського
патріархату Всеукраїнського об’єднавчого собору з ме-
тою вирішення всіх суперечливих питань та об’єднан-
ня Українського православ’я;
– заради блага Православної Церкви в Україні та ціліс-
ності українського народу видати Томос про автоке-
фалію Православної Церкви в Україні, на основі якого
вона зможе посісти належне місце в родині помісних
православних церков.
Вболіваючи за долю Першого Престолу в православ-
ному світі та нашої давньої Київської церкви, щиро спо-
діваємося, що завдяки участі Вашої Всесвятості у врегу-
люванні церковної кризи та становленню єдиної Помісної
Церкви в Україні у майбутньому між Києвом та Констан-
тинополем складуться унікальні стосунки, що дозволять
подолати чимало негативних тенденцій у житті сучасного
православ’я.

Додаток № 2

ЗВЕРНЕННЯ
Президента України
до Вселенського патріарха Варфоломія
про надання Томосу про автокефалію
Православної Церкви в Україні

Ваша Всесвятосте!
Христос воскрес!

Звертаюся до Вашої Всесвятості, Вселенського патрі-

арха і лідера православного світу.
304
 Як глава держави Україна, який представляє її грома-
дян, — в тому числі і тих, які належать до української пра-
вославної спільноти, які, завдяки Хрещенню, отримано-
му від Константинопольської Матері-Церкви 1030 років
тому, сповідують православну християнську віру — про-
шу Вас надати Томос про автокефалію Православній Цер-
кві в Україні.
Цей довгоочікуваний документ стане не лише торже-
ством Православ’я, але й актом глибокої історичної спра-
ведливості, бо саме із Царгорода пролилося на нашу бла-
гословенну землю світло християнської віри.
Цей довгоочікуваний документ ще більше укріпить ре-
лігійну свободу в Україні та міжконфесійний мир, поси-
лить права та свободи громадян.
Цей документ піднесе на нові висоти повагу та автори-
тет Вселенського патріарха серед українців.
Ви, Ваша Всесвятосте, — єдина особа у світі, яка має
канонічне право і законну владу вирішувати такого роду
питання.
Вся наша нація дивиться на Вас з благоговінням та на-
дією, бо саме у Ваших силах — дарувати нам єдність, мир
і згоду, яких ми так потребуємо і яких ми так довго були
позбавлені.
Ваше благословення, рівно як і грамота, надана нашій
українській Церкві, довершать утвердження незалежності
і самостійності України у духовному вимірі.
І знову, як і раніше, ми завдячуватимемо цим Мате-
рі-Церкві і особисто Вам, Ваша Всесвятосте.
Сподіваюся і вірю, що Ви, мудрий і справедливий пас-
тир, не відмовите у благословенні і довгоочікуваному бла-
годіянні Вашим духовним чадам, українцям, вірним нашій
Церкві-Матері.
305
 І я  особисто залишаюся сповненим глибокої пова-
ги до Вас особисто, вірності Православ’ю і  відданості
Церкві-Матері.
Президент України Петро ПОРОШЕНКО

Додаток № 3

Його Всесвятості,
Вселенському патріарху Варфоломію,
Архієпископу Константинополя —
Нового Рима
м. Стамбул

ПОСТАНОВА 
Верховної Ради України
Про підтримку звернення Президента України
до Вселенського патріарха Варфоломія
про надання Томосу про автокефалію
Православної Церкви в Україні

З огляду на Звернення Верховної Ради України до Його

Всесвятості Варфоломія, Архієпископа Константинопо-
ля і Нового Риму, Вселенського патріарха щодо надання
автокефалії Православній Церкві в Україні, затвердже-
не Постановою Верховної Ради України № 1422-VIII від
16 червня 2016 року, підтримуючи важливість надання
Томосу про автокефалію Православної Церкви в Україні,
на основі якого вона зможе посісти належне місце в роди-
ні помісних православних церков,
Верховна Рада України постановляє:
306
 1. Підтримати звернення Президента України до Все-
ленського патріарха Варфоломія про надання Томосу про
автокефалію Православної Церкви в Україні.
2. Ця Постанова набирає чинності з дня її прийняття.
Голова Верховної Ради України А. ПАРУБІЙ
м. Київ, 19 квітня 2018 року, № 2410-VIII

Додаток № 4
Комюніке
Святого і Священного Синоду
Константинопольської ПЦ від 11.10.2018 р.
«Вселенський патріархат під головуванням Його Все­
святості, Вселенського патріарха, Святий і Священний Си-
нод зібрався на чергове засідання з 9 по 11 жовтня 2018 року
для вивчення та обговорення питань порядку денного.
Священний Синод детально та тривалий час обгово-
рював церковну справу України в присутності Його Пре-
освященства Архієпископа Даниїла Памфільського та
Його Преосвященства Єпископа Іларіона Едмонтонсько-
го, Патріарших Екзархів в Україні, та ухвалив після роз-
ширеного обговорення:
1) Підтвердити вже прийняте рішення про те, щоб Все-
ленський патріархат приступив до надання автокефалії
Церкві України.
2) Відновити станом на сьогоднішній день Ставропі-
гію Вселенського патріарха в Києві, одну з його багатьох
Ставропігій в Україні, які завжди там існували.
3) Прийняти та розглянути прохання про апеляцію від
Філарета Денисенка, Макарія Малетича та їхніх послідовни-
ків, які опинилися у схизмі не з догматичних причин, у від-
307
повідності до канонічних прерогатив Константинополь-
ського патріарха отримувати такі звернення від ієрархів та
інших священнослужителів з усіх Автокефальних Церков.
Таким чином, згадані вище особи були канонічно понов-
лені у своєму єпископському або священицькому сані, та-
кож було відновлено сопричастя їхніх вірних з Церквою.
4) Скасувати зобов’язання Синодального листа 1686 ро-
ку, виданого за обставин того часу, який надавав у поряд-
ку ікономії право патріарху Московському висвячувати
Київського митрополита, обраного собором духовенства
та вірян його єпархії, який мав згадувати Вселенського
патріарха як свого Першоієрарха за будь-яким богослу-
жінням, проголошуючи та підтверджуючи свою кано-
нічну залежність від Матері-Церкви Константинополя.
5) Звернутися до всіх залучених сторін із закликом
утримуватися від захоплення церков, монастирів та ін-
шого майна, а також від будь-яких інших насильницьких
дій та помсти, щоб перемагали мир і любов Христа.
Вселенський патріархат, 11 жовтня 2018 року
Головний Секретаріат Святого і Священного Синоду

Додаток № 5

Угода
про співробітництво та взаємодію
між Україною та Вселенським константинопольським
патріархатом

Цю Угоду про співробітництво та взаємодію (далі —

Угода) укладено між УКРАЇНОЮ, в  особі Президента
України Петра Порошенка, та ВСЕЛЕНСЬКИМ КОН-
СТАНТИНОПОЛЬСЬКИМ ПАТРІАРХАТОМ (далі —
308
Вселенський патріархат), в особі Його Всесвятості Архі­
єпископа Константинополя — Нового Риму і Вселенського
патріарха Варфоломія (далі — Сторони).
Сторони визнають визначну роль в історії України Пра-
вослав’я та Православної Церкви, які вже більше ніж тисячу
років збагачують духовну й матеріальну культуру країни.
Хрещення Київської Русі-України у 988 році Святим
Рівноапостольним князем Володимиром, є важливим ета-
пом Духовного поступу Українського народу, що став за-
порукою входження Київської Русі-України до сонму най-
впливовіших країн тогочасного світу.
Починаючи з 988 року, новостворена Київська митро-
полія завжди підтримувала духовний зв’язок з Констан-
тинопольською Матір’ю-Церквою.
Велика роль у цьому належала ставропігійним монас-
тирям, братствам і місіям. Безпосередньо підпорядковані
Вселенському патріарху, вони забезпечували постійний
євхаристійний зв’язок новопосталої Київської митрополії
з Константинопольською Матір’ю-Церквою. Ці осередки
традиційної православної духовності були центрами, які
визначали культуру Київської Русі-України, а пізніше —
України, християнським змістом; у гармонійному поєд-
нанні з місцевою культурою вони формували унікальну
духовну традицію Київської Русі-України.
Навіть після багатьох століть бездержав’я та понево-
лення, усвідомлення поколіннями православних україн-
ців цього постійного духовного зв’язку між Константино-
польською Матір’ю-Церквою та Києвом, стало запорукою
успішного поступу до здобуття автокефалії для власної
Православної Церкви.
В умовах, коли Українська держава і народ борються,
захищаючи право на національну й духовну незалежність,
309
Константинопольська Матір-Церква, як Перший Престол
Православного світу,
• усвідомлюючи свою відповідальність за всі право-
славні спільноти, а особливо за ті з них, які отри-
мали Святе Хрещення безпосередньо за благосло-
венням Константинопольських патріархів,
• сприяючи національній консолідації на засадах ви-
знання унікальної та самодостатньої Української
Духовної Православної традиції та реалізації пра-
ва на конституювання Української Православної
Церкви через надання відповідного Томосу,
• підтримує православних українців у  довершенні
процесу конституювання Автокефальної Помісної
Православної Церкви в Україні, яка збагачує та зміц-
нює сім’ю Автокефальних Православних Церков.
Україна, згідно із давньою історичною й канонічною
традицією Православної Церкви, визнає та поважає ста-
тус Вселенського патріарха як першого за честю серед
Православних патріархів та Предстоятелів Автокефаль-
них Православних Церков.
Вселенський патріархат високо цінує намір України
здійснювати співпрацю з  урахуванням положень Кон-
венції про захист прав людини і основоположних свобод
(Рада Європи, 4.11.1950).
Прагнучи до розширення двосторонніх відносин та
бажаючи зміцнити духовні контакти між Україною та Все-
ленським патріархатом, Сторони домовилися про таке:

Стаття 1. Метою цієї Угоди є взаємна та узгоджена

діяльність Сторін, а також їхнє систематичне співробіт-
ництво щодо конституювання Автокефальної Помісної
Православної Церкви в Україні у рамках Томосу про ав-
310
токефалію, наданого Вселенським патріархатом, та спри-
яння контактам релігійної організації Місія «Ставропігія
Вселенського патріархату в Україні» (далі — Місія «Став-
ропігія Вселенського патріархату в Україні») між Автоке-
фальною Помісною Православною Церквою в Україні та
Вселенським патріархатом.

Стаття 2. Для досягнення мети цієї Угоди Сторони до-

мовилися про співпрацю за такими напрямами:
2.1. взаємна системна робота щодо створення та кон-
ституювання Автокефальної Помісної Православної Цер-
кви в Україні з центром у місті Києві на підставі Томосу про
автокефалію, наданого їй Вселенським патріархатом, та її ви-
знання іншими Автокефальними Православними Церквами;
2.2. здійснення аналітично-методичної роботи з проб­
лематики відносин між відповідними державними орга-
нами та православними релігійними організаціями, уза-
гальнення існуючого кращого досвіду різних країн та
вироблення рекомендацій з цього питання;
2.3. здійснення обміну інформацією щодо поточної ре-
лігійної ситуації в світовому та українському православ’ї;
2.4. проведення спільних заходів щодо реалізації цієї
Угоди та запрошення до участі у них представників Сто-
рін, а також інших Автокефальних Православних Церков;
2.5. проведення консультацій з узгодженої тематики;
2.6. організація взаємовідносин між Сторонами на
принципах рівноправності, чесного і добросовісного спів-
робітництва, а також захисту інтересів один одного;
2.7. сприяння в межах компетенції проведенню зна-
чущих соціальних, культурних та освітніх проектів, які
можуть бути ініційовані Сторонами, для реалізації Угоди,
в межах їхньої компетенції;
311
 2.8. вжиття всіх необхідних заходів для збереження
інформації, отриманої Сторонами одна від одної, згідно
з положеннями цієї Угоди;
2.9. узгодження всіх інших спільних заходів у рамках
Угоди.

Стаття 3. Сторони будуть докладати зусиль для по-

дальшого розвитку взаємовигідного співробітництва.
3.1. Відповідно до мети Угоди Україна сприятиме:
– функціонуванню представництва Вселенського патрі-
архату в Україні, а саме Місії «Ставропігія Вселенсько-
го патріархату в Україні», відповідно до Закону Украї-
ни «Про свободу совісті та релігійні організації»;
– набуттю, відповідно до законодавства України, пред-
ставництвом Вселенського патріархату в  Україні,
а саме Місією «Ставропігія Вселенського патріархату
в Україні», будівель та приміщень, інших об’єктів влас-
ності, необхідних для функціонування Місії «Ставро-
пігія Вселенського патріархату в Україні»;
– наданню представництву Вселенського патріархату
в Україні, а саме Місії «Ставропігія Вселенського па-
тріархату в Україні» візової підтримки відповідно до
статті 24 Закону України «Про свободу совісті та релі-
гійні організації».
3.2. Відповідно до мети Угоди Вселенський патріархат,
діючи через своє представництво, а саме Місію «Ставропі-
гія Вселенського патріархату в Україні» сприятиме:
– конституюванню в Україні Автокефальної Помісної
Православної Церкви після її створення на підставі
Томосу про автокефалію, наданого їй Вселенським
патріархатом відповідно до канонічних настанов та ві-
ровчення Вселенського Православ’я (34 Правило свя-
312
 тих Апостолів, 17 правило IV Вселенського Собору, 38
правило VI Вселенського Собору);
– активній співпраці та веденню діалогу з  керівника-
ми та уповноваженими представниками всіх центрів
українського православ’я;
– представленню інтересів та позиції Вселенського пат­
ріархату під час об’єднавчих процесів в українському
православ’ї;
– підтримці та налагодженню контактів між Автоке-
фальною Помісною Православною Церквою в Украї-
ні та Автокефальними Православними Церквами в ін-
ших країнах.

Стаття 4. Сторони будуть проводити регулярні кон-

сультації з питань узгодження дій для покращення якості
співпраці.
4.1. У ході консультацій можуть розглядатися поточні
і перспективні питання взаємодії Сторін.
4.2. У  разі необхідності Сторони будуть проводити
спеціальні консультації, тема, місце і  дата проведення
яких будуть узгоджені додатково.

Стаття 5. Поважаючи норми міжнародного права, ця

Угода набирає чинності з дати її підписання Сторонами
і залишатиметься чинною, доки вона не буде припинена
за обопільною згодою Сторін.
5.1. Сторони можуть припинити дію цієї Угоди в будь-
який час за попереднім письмовим погодженням.
5.2. У разі припинення дії цієї Угоди заходи, які було
розпочато на її підставі і не реалізовані протягом стро-
ку дії Угоди, продовжуватимуться і звершуватимуться
згідно з умовами, що були раніше узгоджені Сторонами,
313
за винятком випадків, коли реалізувати такі заходи не-
можливо.

Стаття 6. Будь-які зміни та доповнення до цієї Угоди

вносяться лише за письмовою згодою Сторін і стають її
невід’ємною частиною.
6.1. Будь-які спірні питання щодо тлумачення або за-
стосування положень цієї Угоди вирішуються Сторонами
шляхом консультацій та досягнення взаємної згоди.
6.2. Ця Угода укладена в двох (2) примірниках, кожний
українською та англійською мовами, при цьому обидва
тексти мають однакову силу.
Фанар «3» листопада 2018 року
Підписи Сторін
За УКРАЇНУ За ВСЕЛЕНСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ
підпис П. Порошенка підпис патріарха Варфоломія
Президент України Його Всесвятість Архієпископ
Константинополя —
Нового Риму і Вселенський патріарх
 Розділ одинадцятий
«ТОМОС: «Для вічного доказу
і постійного представлення»

Метрика про народження

із правом на життя вічне

Кожна Нація, яка формалізує перед Богом і людством

своє право на волю, на виключну автентичність та ексклю-
зив як витвору в майстерні Божого Промислу, що назива-
ється єдино даною Творцем ідентичністю, має для цього
вселенські метрики, у яких чорним по білому записано —
от вона, Україна, законно народжене Дитя Боже, поселе-
не щедрим і люблячим Отцем Небесним тисячі літ тому
у райському едемі у центрі Європи. І ніхто не має права
посягати на цю Благодать, послану з Небес, вільним від
віку і рівних із іншими народами, що населяють планету,
Українцям.
І серед таких метричних свідоцтв нашої християнської
одвічності є документ, який існує у двох примірниках, які
зберігаються у митрополита Київського і всієї України
Епіфанія (Думенка) і п’ятого Президента України Петра
Порошенка. Перст Божий, який є автором цієї метрики,
водив рукою ієромонаха Луки з Афону, якому, як автори-
тетному християнському каліграфу, було доручено виве-
сти кожну літеру, кожне Слово, що, як відомо, є Богом.
315
Вивести відповідально, як писав національний пророк
Тарас, «читайте од слова до слова, не минайте ані титли,
ніже тії коми».

ПАТРІАРШИЙ І СИНОДАЛЬНИЙ ТОМОС

Надання автокефального церковного устрою
Православній Церкві України
Варфоломій,
милістю Божою Архієпископ Константинополя,
Нового Риму і Вселенський патріарх
«Ви приступили до гори Сіонської... і до Церкви пер-
ворождених» (Євр. 12:22-23), блаженний серед народів
Апостол Павло говорить всім вірним; і  дійсно, Церква
є горою, тому міцною і стійкою, непорушною і непохит-
ною. Але хоча одним стадом та одним тілом Христовим є,
і називається Церквою Божою, яка повсюди має сповідан-
ня Православної віри, спільність у таїнствах у Дусі Свято-
му і непорушність Апостольського спадкоємства і кано-
нічного порядку, ще від апостольських часів складається
з Церков, розташованих по місцях і країнах, внутрішньо
самоврядованих власними пастирями і вчителями, і слу-
жителями Євангелія Христового, тобто кожного місця
єпископами, з причин не лише історичного значення міст
країн у світі, але й внаслідок особливих пастирських не-
обхідностей у них.
Отож, оскільки благочестива і Богом бережена зем-
ля України укріплена і звеличена вищим промислом і от-
римала свою повну політичну незалежність, державні та
церковні керівники якої вже майже тридцять років пал-
ко просять її церковного самоврядування та пліч-о-пліч
з народом й одноголосно з давніми його проханнями сво-
316
го часу зверненими до святішого Апостольського Кон-
стантинопольського Престолу, котрий за багатовіковим
канонічним переданням зобов’язаний турбуватися про
Святі Православні Церкви, які мають у цьому потребу,
а найбільше про ті, які завше з ними зв’язані канонічними
узами, як-от історична Митрополія Київська, — то наша
Покірність з Преосвященними при нас Митрополитами
та всечесними, улюбленими у Святому Дусі братами та
співслужителями, з обов’язку турботи Великої Христо-
вої Церкви за Православний світ, для зцілення постійно
загрожуючих розколів та розділень у помісних Церквах,
однодумно визначаємо та проголошуємо, щоб уся Право-
славна Церква, що знаходиться у межах політично сфор-
мованої і цілковито незалежної держави України разом
із Священними Митрополіями, Архієпископіями, Єпи-
скопіями, монастирями, парафіями і всіма у них церков-
ними установами, що знаходяться під покровом Заснов­
ника Єдиної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви
Боголюдини Господа і  Спасителя нашого Ісуса Христа,
існувала віднині канонічно автокефальною, незалежною
і самоврядною, маючи Першого у церковних справах і ви-
знаючи кожного канонічного її Предстоятеля, який носить
титул «Блаженніший Митрополит Київський і Всієї Украї-
ни», — не допускається якогось доповнення чи віднімання
від його титулу без дозволу Константинопольської Церк­
ви, — який є головою Святішого Синоду, котрий щороку
скликається з Архієреїв, запрошуваних почергово за їхнім
старшинством, з числа тих, що мають єпархії у географіч-
них межах України. Таким чином управлятимуться справи
Церкви у цій країні, як проголошують божественні і свя-
ті Канони, вільно й у Святому Дусі, і безперешкодно, без
будь-якого іншого зовнішнього впливу.
317
 До того ж цим підписаним Патріаршим і Синодаль-
ним Томосом ми визнаємо і проголошуємо встановлену,
в межах території України, Автокефальну Церкву нашою
духовною донькою і закликаємо усі світові Православні
Церкви визнати її як сестру і згадувати під іменем «Свя-
тіша Церква України», як таку, що має своєю кафедрою
історичне місто Київ, не може ставити єпископів чи засно-
вувати парафії за межами держави; вже існуючі відтепер
підкоряються, згідно з порядком, Вселенському Престолу,
який має канонічні повноваження у Діаспорі, бо юрис-
дикція цієї Церкви обмежується територією Української
Держави.
І ми надаємо їй привілеї і всі суверені права, належні
автокефальній церковній Владі, так що відтепер Митропо-
лит Київський і Всієї України, здійснюючи богослужіння,
поминає «Усіх Єпископів Православних», а сонм найсвя-
тіших Архієреїв при ньому поминає його ім’я як Першого
Предстоятеля Найсвятішої Церкви в Україні. Те, що стосу-
ється внутрішнього церковного управління, розглядаєть-
ся, судиться і визначається виключно ним і Священним
Синодом, слідуючи євангельському та іншому вченню,
згідно із священним переданням і шанованими каноніч-
ними постановами нашої Святої Православної Церкви,
і настанові 6-го канону І Нікейського Вселенського Собо-
ру, який визначає, що «якщо ж при спільному голосуванні
всіх, яке буде справедливим, і згідно церковного канону,
двоє чи троє через власну схильність до суперечок запе-
речують, то нехай має силу рішення більшості», до того ж
зберігається право всіх архієреїв та іншого духовенства
на апеляційне звернення до Вселенського патріарха, який
має канонічну відповідальність приймати безапеляційні
судові рішення для єпископів та іншого духовенства по-
318
місних Церков, згідно з 9-м і 16-м священними канонами
IV Халкідонського Вселенського Собору.
Прояснюємо до вищесказаного, що Автокефальна Цер-
ква України визнає головою Святійший Апостольський
і Патріарший Вселенський Престол, як і інші Пат­ріархи
і Предстоятелі, і має разом з іншими канонічними обов’яз-
ками і відповідальностями, насамперед для збереження на-
шої Православної Віри неушкодженою та канонічної єд-
ності і спілкування з Вселенським патріархатом й іншими
помісними Православними Церквами непорушними. І до
цього, митрополит Київський і всієї України, як і архієреї
Найсвятішої Церкви України, обираються віднині відповід-
но до належних положень божественних і священних Ка-
нонів і згідно з відповідними положеннями її Статуту, які
мають в усьому обов’язково відповідати положенням цього
Патріаршого і Синодального Томосу. Усі архієреї зобов’яза-
ні турбуватися, щоб боголюбно пасти народ Божий, прова-
дячи у страху Божому мир і згоду у країні та у своїй Церкві.
Але щоб в усьому перебував не применшений зв’язок
духовної єдності і спілкування святих Божих Церков, бо
ми навчилися «зберігати єдність духа у союзі миру» (Еф.
4:3), то кожний Блаженніший митрополит Київський
і всієї України повинен поминати за давніми переданнями
святих Отців наших, Вселенського патріарха, Блаженніших
патріархів та інших Предстоятелів помісних Православних
Церков, у ряду Диптихів, згідно з канонічним порядком, от-
римавши своє місце після Предстоятеля Церкви Чехії і Сло-
ваччини у священних Диптихах і на церковних зібраннях.
Таким чином, Православна Церква України, через сво-
го Першого чи канонічного місцеблюстителя Київського
Престолу, зобов’язана брати участь стосовно важливих ка-
нонічних, догматичних та інших питань в міжправослав-
319
них нарадах, які збираються час від часу, за священним
звичаєм, від початків установленого Отцями. Перший же,
настановлений, зобов’язаний обов’язково посилати необ-
хідні належні Мирні Грамоти до Вселенського патріарха
і до інших Предстоятелів, і сам має право від них отриму-
вати, починаючи свої мирні поїздки від Першопрестоль-
ної Церкви Константинополя за звичаями, отримуючи від
неї Святе Миро, для вияву духовної єдності з нею. Для
вирішення значних питань церковного, догматичного та
канонічного характеру слід Блаженнішому митрополиту
Київському і всієї України, від імені Священного Синоду
своєї Церкви звертатися до нашого Святішого Патріар-
шого і Вселенського Престолу, прагнучи від нього автори-
тетної думки і твердого взаєморозуміння, при чому права
Вселенського Престолу на Екзархат в Україні і священні
ставропігії зберігаються не применшеними.
Отож на усіх цих умовах наша Свята Христова Велика
Церква благословляє і проголошує Православну Церкву
України Автокефальною і щедро закликає на Ієрархію на
Українській Землі, непорочний клір і благочестивий на-
род її, з невичерпного скарбу Святого Духа, божественні
дари, молячись, щоб Перший і Великий Архієрей Ісус Хри-
стос, заступництвом всенепорочної і всеблагословенної
Владичиці нашої Богородиці і Пріснодіви Марії, святого
славного і рівноапостольного князя Володимира і святої
славної княгині Ольги, преподобних і богоносних Отців
наших, подвижників і монахів Києво-Печерської лаври та
інших монастирів, нехай укріпить назавше її в тілі Єди-
ної, Святої, Соборної і Апостольської Церкви таким чи-
ном зараховану Автокефальну Церкву України і подасть
їй благостояння, єдність, мир і зростання, на славу Його
і Отця і Святого Духа.
320
 Таким чином таке вирішене і розсуджене й у радості
сповіщене вам від шанованого Центру Православ’я було
соборно затверджено, для постійного збереження вида-
ється цей Патріарший і Синодальний Томос, написаний
і підписаний у Кодексі нашої Великої Христової Констан-
тинопольської Церкви, вручений у точній і ідентичній ко-
пії Блаженнішому Предстоятелю Святішої Церкви Укра-
їни, кір Епіфанію і Його Високоповажності Президенту
країни пану Петру Порошенку, для вічного доказу і по-
стійного представлення.
Року дві тисячі дев’ятнадцятого, місяця січня, 6 числа,
індіктіона 12.

†Вселенський патріарх Варфоломій, у Христі Бозі вирішує

†митрополит Вріульський Пантелеймон
†митрополит Італійський і Мальтійський Геннадій
†митрополит Германський Августин
†митрополит Транупольський Герман
†митрополит Нью-Джерський Євангел 
†митрополит Родоський Кирил
†митрополит Ретімнський і Авлопотамський Євгеній
†митрополит Корейський Амвросій
†митрополит Сингапурський Костянтин
†митрополит Австрійський Арсеній
†митрополит Сімський Хризостом
†митрополит Чиказький Нафанаїл

Звершилось!
Соборна мудрість предвічної Софії

Нині інаугурацію президентів України проводять під

куполом Верховної Ради. А тисячу літ тому, коли ще євро-
пейці не винайшли парламент, князів на престол у Києві
321
садили просто на вулиці. Тут же приймали іноземних по-
слів. На цьому ж місці збиралися віче, коли русичі-укра-
їнці висловлювали, як і нині, своє народовладдя. Власне,
наш Майдан як механізм прямої демократії йде саме з цієї
пори, тисячу літ у минулому.
Місцина ця галактична відома на географічно-сакраль-
ній мапі людства як Софіївська площа у Києві. На той час
Візантія хоч і була імперією слабшою від найсильнішої на
континенті імперії Русь, саме вона спорудила найгранді-
озніший християнський Софіївський храм. І у Києві не
мали вибору. Щоб саме так назвати свій Дім Господній —
Софія Київська. Потім іще буде третя Софія, вже Київ-
сько-Римська, яку зведе на одному з семи пагорбів Віч-
ного міста нездоланний у двобою з сатаною український
патріарх Йосиф Сліпий.
Софія — то субстанція мудрості у нашій українській
ідентичності, бо нашим пращурам мусило не бракувати
Розуму, щоб витворювати християнський центр Європи.
Але, взявши на себе таку вселенську місію, священний
Київ мусив знати, що антихрист піде на нього війною. Від
1169 року, коли дикуни прийшли з півночі та вперше по-
грабували Софію.
Потім батько зведеного сина хана Батия, якого чомусь
назвали Олександром Невським, у званні комбата армії
свого начальника Батия 1240 року знову палитиме Київ зі
всією тваринною московською люттю.
Аж у вересні 1941 року, коли московська орда тікала
з Києва під Москву, над Софією нависла смертельна за-
гроза — червоні фашисти Сталіна заклали вибухівку, щоб
стерти наш першосвященний храм із лиця землі. Такий
парадокс, що нові окупанти — фашисти німецькі знешко-
дили мінування і врятували Софію.
322
 А відтак, коли вернувся знову московський безбож-
ник, він вигнав із Софії Бога, бо саме у цьому знайшла
своє покликання Москва у ХХ столітті — вести вселен-
ську війну з Богом.
Коли Україна під орудою Ісуса цю війну виграла
1991-го і червона імперія СРСР розсипалась, як «избуш-
ка» на глиняних ніжках, почали вставати з  мертвих
умертвлені й предвічні українські собори довкруж Со-
фії. Щонайперше — все-таки не знищений Батиєм і його
московськими сатрапами, але стертий із лиця землі їх-
німи сучасними кремлівськими паліями Михайлівський
золотоверхий.
Такою була доля Софії Київської упродовж віків — кри-
вава і мученицька, багатостраждальна, але незнищенна та
нездоланна, як і сам Христос. Її розпинали моксель-мо-
сквичі століттями, але воскресіння настало лише рівно
через тисячу літ. Рівно — тисяча! Із двох тисяч, протягом
яких людство існує в його, Ісусовій ері.
Здається, 2018 року Софія, а з нею Київ і Україна, кож-
не з нас, повернулись у 1018 рік, коли княжими умами та
серцями зароджувалося тут наше християнське знамення.
Велелюдне віче — у дзвонах гомону піднесеного укра-
їнського християнства нічого не змінилося. Все ті ж окта-
ви, все ті ж литаври. І я там був, коли на Софійські площі
гомоніла Україна в очікуванні дива. Під склепінням храму
воскресала наша Церква, визволена Томосом предвічного
Константинополя із московської неволі.
Установчий Собор, як тайна вечеря посеред білого мо-
розного дня.
І от на площу виходить разом із Президентом ново­
обраний митрополит Київський Епіфаній. Від роду —
Думенко виходить із Дому Софії-Мудрості.
323
 Яку таку думу думав цей 40-річний Думенко, стоячи
на вістрі тисячоліть?
А із цієї вершини рівно десяти віків — видно далеко.
Бачу, як над головою мого сучасника піднімається предвіч-
на митрополича пектораль, зіткана із вічного вогню, що
сіяє над київським Престолом Ісуса.
Належить назвати найпершого із київських митро-
политів, якого звати Феопемпт, грек-земляк нинішньо-
го патріарха Варфоломія. Його вибір був зроблений за
тристоронньою згодою — імператора Ярослава Мудро-
го, Візантійського патріарха Олексія Студита і Візантій-
ського імператора Михаїла Четвертого. А відтак Ярослав
Муд­рий виводить за руку на софійський вуличний поміст
скромного пустельника й аскета, незаперечного мисли-
теля свого часу, свого улюбленого митрополита Іларіона.
Він був, по-теперішньому кажучи, ініціатором пишного
відзначення 50-річчя християнства в Русі-Україні. «Слово
о Законі і Благодаті — Похвала Кагану Нашему Володиме-
ру», виголошена на могилі Рівноапостольного Хрестителя
Русі-України у присутності імператора Ярослав Мудрого
і його імператриці Інгігерди-Ірини. У цьому катехізисі для
українців проголошено тисячолітні клейноди, на яких має
стояти і нинішня воскресла Православна Церква України.
Передовсім митрополит Іларіон формулює перший закон
нашої присутності в Ісусовій Церкві: усі народи рівні пе-
ред обличчям Бога. Різниця лише у тому, що одні поклика-
ні до Ісуса раніше, а інші пізніше. Навернення Володими-
ра, як і його народу, митрополит називає витвором ласки
Божої: «Апостольська труба та Євангельський грім дали-
ся чути в усіх містах; тиміян, випущений на славу Божу,
освятив повітря; монастирі на горах повстали, появили-
ся чорноризці; жінки і чоловіки, малі і великі, наповнили
324
церкви, величаючи словами: один святий, один Господь
Ісус Христос». Відтак Іларіон відзначає божественне про-
видіння Володимира, який не бачив ані апостолів, ані див,
але увірував: «Подібний ти до Костянтина, рівномудрий,
рівнохристолюбивий».
Гортаються вікові сторінки у книзі нашого національ-
ного буття, і виринає з-поміж літописних рядів велича-
ва постать сина боярина Смоляти, митрополита Клима
Смолятича. За що його так любили як князі, так і літопис-
ці? За виняткову Мудрість, за божественний дар володін-
ня Словом. Цей киянин, книжник і філософ, на початку
XII століття в оригіналі читав Гомера і Платона, Сократа
і Аристотеля. Владика Клим виклав соціально-християн-
ське «Вірую», утверджуючи канон матеріальної скром-
ності Церкви, виступаючи рішучим противником церков-
них маєтків і використання праці напівневільних верств
населення.
Феноменальний Київський митрополит Ісидор — одна
із центральних постатей в історії всього світового христи-
янства. Саме цей киянин, геніальний філософ і теолог, був
ключовою постаттю на Флорентійському Соборі, який єд-
нав розкол у християнстві та був найважливішою подією
за 2000 літ Ісусової Церкви. Його життєпис узагалі пере-
вершує найвідчайдушніші біблійні сюжети з московським
ув’язненням і духовними подвигами у чині кардинала на
острові Крит — на тому самому, на якому розпочалася
наша теперішня Одіссея у завоюванні Томосу.
Дозволю собі поставити поруч цілий іконостас пре-
стольних велетнів кінця XVI століття — митрополита
Київського, Галицького і всія Русі Михайла Рогозу, єпи-
скопа Володимирського і Берестейського Іпатія Потія, Ек-
зарха Константинопольського патріарха Єремії Кирила
325
Терлецького. У часі бездержавного лихоліття та перед гря-
дущим наступом московського антихриста вони вершили
християнський подвиг — шукали порятунку для нашої
ідентичності під омофором Апостольського Петрового
Престолу.
Із столітньої глибини випливає у човні національної
пам’яті митрополит Василь Липківський, який підняв на
своїх раменах Автокефалію Української церкви на почат-
ку минулого віку і був розстріляний, як і сама Українська
Церква, ординською навалою Леніна-Муравйова.
Поки чинні історичні персонажі виголошують палкі
промови, чую, як позаду них ворушиться, як сказав би
Тарас Шевченко, розрита могила останнього мученика.
То встає у ряд переможців Воїн Всевишнього, Святійший
Владика Володимир Романюк.
Його, вже убієнного, не впустили на вічний спочинок
у землі Софіївській. Хто не впустив на виболене страд-
ницьким життям місце під Богом цього сповідника віри
Христової? Сатрапи постколоніальної доби, бо як міг
бути патріархом Української церкви зек ГУЛАГу, коли
прем’єр-міністром був начальник п’ятого управління
КГБ — репресивного управління по боротьбі з віруючи-
ми у Бога, патріотами України, котрий і запроторив патрі-
арха на московські нари.
У гущі народу перебував у цей час вселенської істи-
ни отець Сергій Ткачук, який у часи владики Романюка
служив у патріархії та розповів мені, як це було. Бесіду-
вав патріарх із двома жінками на лаві у Ботанічному саду,
раптом похиливсь і перестав жити.
СБУ відкрила справу, але жінок не знайшла донині. Ін-
фаркт, як і у Степана Бандери. Якби його вбивця Сташин-
ський не здався і не розповів, що він отруїв сина України
326
й отримав за це орден із рук Хрущова, вважалося б донині,
що Бандера, як і Романюк, помер природною смертю. Ім’я
теперішніх сташинських, які прислали цих убивниць на
ботанічну лаву, невідоме, хоча я не сумніваюся, хто вони
і як їх звати.
Знищивши, Владику вбивали вже мертвого, нагнавши
озброєних сатрапів на похоронну процесію, які не впусти-
ли домовини до Софії.
Його могила на порозі Історії — як покута всім сущим
українцям і як прокляття тій кадебешній «грязі Москви»,
яка ще повзає вулицями Києва.
Митрополит Епіфаній уперше через 25 років «чорного
вівторка» відправив панахиду на могилі свого попередни-
ка. А святі мощі мученика ще чекають свого перезахоро-
нення під омофором Софії Київської.
Все у нашому українському християнському домі після
виходу з дому московської неволі має стати на своє місце.
Дуже багато було такого, що перебувало не на своєму міс-
ці. Не там, де треба. Не так, як треба. Роботи — непочатий
край. Позаду нас — тисячоліття.
А попереду — хіба менше?
 Розділ дванадцятий
Чому Москва дала моїй трилогії
найвищу оцінку

Замість анафеми —
визнання від нащадків мокселів

Не можу не визнати, що у своїй книзі у ході літопису

московського антихриста у головах сотень мільйонів, пе-
редовсім громадян Росії, та й України, я поламав із без-
жальним скреготом зубів світогляд широких народних
мас, показавши: все, що нам розказували у школі чи уні-
верситеті, вдома чи на вулиці, у книгах чи кіно, — про
Україну і Росію, і про Росію зокрема, — це на 100 % — про-
сто дика ахінея, яка не має нічого спільного з дійсністю.
Історія Росії — «Басни Крылова».
Не можу не визнати, що моя правда про Орду-Росію
множить канони історії як науки у Росії і значною мірою
в Україні на нуль. Уся ця історична наука від Карамзіна
і до Гундяєва, до чи після і просто радянська з анекдотом
у серцевині про колиску трьох народів і матір «городов»
московських, — чистої води псевдонауковий онанізм під
вивісками академічних інститутів у  Москві, та й  у  Ки-
єві, де у  радянські підручники з  історії в  часи України
для «відмазки» додали розділ про УПА після розділу про
Ковпака.
328
 Навіть у колі моїх знайомих і друзів, ідентифікованих
як українських патріотів, більшість кривилися, що я, ну
це ж очевидно, перебрав. Переборщив. Можна там під-
правити, поглибити, уточнити. Але щоб так — викинути
на смітник один академічний підручник як джерело абсо-
лютних і непохитних знань для багатьох поколінь і напи-
сати зовсім іншу історію, яка не має нічого спільного, із
«тим, що ми знали».
Дипломовані фахівці репетували — а де джерела? Дже-
рела де?
Тут, передовсім, звертаю увагу, що за жанром моя
трилогія — не дисертація чи монографія, а сповідальний
текст. Немає часу вовтузитись із апаратом, на який, як
правило, йде більше часу, ніж на саме написання книги.
Є той, хто знає достеменно, що я не вигадую, бо він усе
бачить. Власне, Він і доручив мені створити це письмо-од-
кровення на Його захист. Звати його — Ісус, і мені його
довіри цілком достатньо.
Знаю, що такий прикінцевий метафізичний сило-
гізм — для багатьох не аргумент. І от...
Коли я вже практично завершив третій том, а перший
уже виходив у світ, з’явилось виправдання для мене в очах
усіх моїх критиків і просто скептиків, які вірять, бо так
хочуть, що «ми — братья».
І звідки з’явилось! Із Москви!
Під академічним колонтитулом академічної російської
історичної науки. З-під пера заступника міністра освіти
і науки Російської Федерації. Доктора історичних наук,
професора.
Власне, для чого я  створив цей текст із мільйона
слів і шестисот сторінок? Аби довести абсолютну істи-
ну — «Вони — не ми, ми — не вони». І  осягнення цієї
329
істини — не науковоподібний фітнес, а  справа нашого
екзистенційного виживання, бо після цієї гранично про-
стої у доступному звучанні формули — у прямій залеж-
ності інша гамлетівська вічна формула: «Бути нам чи не
бути нам». Бути державою християнської нації чи зги-
нути у пекельному казані московського антихриста. Від
цього — всі наші трагедії, що ми вже впродовж понад
тисячі літ доводимо собі, їм і  всім, що ми — не вони,
доводимо тисячолітньою безперервною війною з ними,
мільйонами жертв у цій війні, що ніколи не стихає, що-
денними жертвами теперішнього покоління у  ниніш-
ній нашій битві з  ними на фронтах війни між Росією
і Україною.
Мій несподіваний однодумець присвятив свою книгу
науковому і патріотичному пошуку росіянина, який зро-
бив таке саме відкриття, що й я, українець, — «Вони — не
ми, ми — не вони».
Більше того, він цілком розділяє мій прагматичний ви-
сновок, що випливає з наукового пізнання, — від того, що
вони, моксель-росіяни, вважають, що «ми — це вони», —
всі їхні біди.
Для нас, українців, наче не дивина, що вони — коло-
нізатори й поневолювачі нашої землі. А от бомба, яка ро-
зірвала імперсько-ідеологічну тиху заводь у Москві, — то
вже дивина. Книга мого візаві називається «Слов’янський
розлам. Українсько-польське іго у Росії».
Я перечитав. А назву підредагував би. Перша її поло-
вина — пустопорожня та науково некоректна. Який роз-
лам, коли автор доводить, що його земляки, моксель-тата-
ри — такі самі слов’яни, як сибірські чукчі — ангольські
альбіноси. Відтак поляки тут ні до чого. Тому практично
йдеться саме про те — «Українське іго у Росії».
330
 Я залишив би без перекладу «іго», бо україномовний
відповідник «нашестя» — не такий точний, глибокий, ми-
лозвучний для всіх нас, навчених на побрехеньках про різ-
ного роду «іга».
Забув представити колегу — Олександр Миколайович
Пижиков. Культовий вчений-державник. Винятково по-
пулярний. І, на жаль, земля йому пухом, раптово кілька
місяців тому як покійний.

Цар Олексій патріарху Никону:

«Ти бля... кий син»

Як мило звучить — «українське іго у Росії». Наука —

це перш за все дефініції. І так — дається визначення «іга»:
«У другій половині XVII століття уніатську Київщину про-
голосили «матір’ю» безмежної країни, джерелом її держав-
ності й духовності. Якщо називати речі своїми іменами,
то Росія потрапила під ідеологічну диверсію, аналогів якій
практично не знає світова історія».

З приводу цього стогону підневільного голосу понево-

леної раптом нації та в умовах «ідеологічної диверсії» —
два коментарі.
Відмінність від мого твердження полягає в тому, що ми
не мали з ними нічого спільного ні до, ні після XVII сто-
ліття.
Чому професор Пижиков вичленює саме це століття?
Початком «іга» він вважає той момент, коли патріарх Ни-
кон, за цивільним прізвищем — Микита Мінін вирішив
зробити із дикунів людей (не щастить Росії на цих Микит
331
із підозрою на українофільство, бо потім до творців «іга»
автор зачислить і «українця» Микиту Хрущова).
Не плутати із тим Мініним, що із Пожарським визво-
ляли Москву з-під іншого «іга», яке для мокселів міг уособ­
лювати наш гетьман із Кульчиць, що під Самбором, Петро
Конашевич-Сагайдачний.
А той Мінін, що став патріархом Никоном, бувши, на
відміну від практично всіх тутешніх патріархів, інтелек-
туалом, не міг не розуміти того, чому я присвятив весь
перший том своєї трилогії, — московське православіє не
має нічого спільного із християнством. Печерні виверти
аборигенів, що повиповзали із нір і позаповзали у палаци,
яких їм набудували чингізи.
Очевидно, не лише віруючий, а й відважний був чоло-
вік, той патріарх — намірився з дикунів зробити цивілі-
зованих людей, тобто таки справжніх християн.
І хто це зробить? Благо, християни — поруч. Кияни.
Спровадив із Києва, особливо з Печерської лаври, і не
тільки, мудрих книжників, яких на Русі (не плутати із
Московією) не бракувало ніколи. У Московії можна було
тисячу верст проїхати і не знайти жодної книги, а Київ —
то континентальна бібліотека вже добрих 700 літ від Ярос-
лава Мудрого.
Чи увінчався цивілізаційний подвиг патріарха Нико-
на? Хоч і церковний, але перший реформатор у Москві. Не
захотіли дикуни ставати християнами.
Але оте нашестя на Москву київських цивілізаторів
професор Пижиков і вважає нашим «ігом» супроти них.
Наші предки, як мінімум, уміли читати й писати, не кажу-
чи вже про біблійні та філософські пізнання, що передава-
лись із століття у століття від наших перших хрестителів.
Мій уже не зовсім однодумець звинувачує нас у тому, що
332
наша насильна християнізація, насильне насаджування
елементарної грамотності — то була наша колонізація.
Взагалі-то держава була їхня, що трансформувалася від
матірної держави Орди. Ми не самі прийшли, а на запро-
шення, і не на танках, як вони це роблять, відколи ці танки
існують, не з мечем, а з книгою та з хрестом. Що ж, мож-
ливо, для них книга і хрест — страшніші, ніж меч. Не маю
права позбавляти їх права на таку логіку.
Хоча справді ті перші й  наступні царі, а  за Никона
цар Олексій був тільки другим із Романових, розуміли,
що з тайги вони дикого андрофага не витягнуть, якщо не
вкрадуть нашу історію, нашу біографію, якщо не підуть на
те, щоб переконувати своїх мокселів і весь світ, що вони —
це ми. Якщо не вкрадуть не тільки нашу історію, а назву!
В один момент, а саме вже через сто років скажуть, що
Московія — то Русь. Росія. З таким же успіхом можна було
сказати, що Московія — то не лише Росія, а Пруссія, Ан-
далузія чи Македонія.
Професор Пижиков резонно наголошує: «Націоналіс-
ти (українці) говорили і говорять про крадіжку в україн-
ського народу його споконвічної назви Русь. Хоча їм треба
було б адресувати претензії не народам Росії, а романов-
ській еліті... У низах поняття «руський», судячи з усього,
приживалося важко, і красти його ніхто точно не збирав-
ся. Пришельцям із Києва пощастило, бо мокселі, фіно-
угорські племена були миролюбні, а от тюркські з Волги
не хотіли з ними мати нічого спільного». Точно — корін-
ні предки нинішніх москвичів ординці сприймали, як об-
разу, коли їх називали «русскими». Іван Грозний, напев-
но, у могилі перевертався, бо якби хтось там назвав його
«русским» царем, він би зробив із ним те саме, що зі своїм
сином.
333
 Зупинимося на деталях із процитованого наукового
тексту. Так от — тюркські племена з Волги. Правильно,
ті самі монголо-татари, Орда. Справжні предки Московії,
яка стала спадкоємницею Орди.
Не перестаю дивуватися, нащо їм була наша історія-
біо­графія включно з  назвою. Орда — велика імперія
і  крутий такий полководець, батько-засновник їх-
ньої Орди-Московії Чингісхан. Нащо цуратися! Мос-
ковський професор так само не перестає дивуватись:
«У  XIII—XIV  століттях населення Московії ні про яке
«монголо-татарське іго» і  не підозрювало». Як можна
своїх предків, «до мозга костей», вважати «ігом»? На-
впаки, стверджує Пижиков: «Під “монголо-татарською
упаковкою” надійно прихований визвольний рух від за-
хідної агресії. Батьківщина цього руху, звичайно, ніяка
не далека Монголія, як нас переконують не одну сотню
років, а волзький басейн із прилеглим до нього Яїком(У-
ралом). Названі регіони й  є  істинною колискою Росії...
Наступ “монголо-татарського іга” ознаменувався рядом
серйозних завоювань. Ситуація характеризується відхо-
дом від принесених із Київщини традицій, просякнутих
західно-католицьким духом. Протягом XIII—XIV сто-
ліття західний тиск на наші землі зведено до мініму-
му, оскільки плацдарм для нього в особі Київської Русі
зруйнований».
А кажуть, що історія — наука виключно суб’єктивна.
Та ні, Історія також може бути справжньою наукою, коли
історик говорить правду. Який короткий пасаж, а як бага-
то ідеологем знищено! Що нас вчили у радянській школі
про монголо-татарські іго? А насправді — то була визволь-
на боротьба проти нас, киян, чужинців.
334
 Цілком правильно, що монголо-татари — то не Монго-
лія, як думає український чи російський студент, а пред-
ки професора Пижикова з Уралу. Столиця Золотої Орди
була у Ленінському районі Архангельської області, а по-
тім там, де Сталінград-Волгоград. Там і колиска! Справж­
ня-справжнісінька. Вилупилося московське дитя історії
у колисці єдинокровної породіллі — Орди і на руках єди-
нокровного прабатька Чингісхана.
Справді, коли вони — моксель-чингізи — мечем і вог-
нем нищили нашу землю, європейський плацдарм в особі
чужої, ворожої й ненависної Київської Русі був зруйно-
ваний.
Але от нізвідки появився той клятий Никон і яко па-
тріарх приніс «благую весть», якої до нього ніхто не чув
у Москві. Він проголосив, що мокселі походять із Києва.
Ніхто раніше на берегах Москви-ріки і аж до окраїн тако-
го не чув і не знав.
Професор Пижиков (і доволі численні його адепти
у соцмережах) сипле на нещасну патріаршу голову громи
та блискавки. Справді, звинувачення більш ніж серйоз-
не — Никон-Мінін підмінив Московії матрицю держав-
ності. Нашу матрицю — моксель-ординську, на чужу і во-
рожу — київську. Практично він започаткував у Москві
п’яту колону київських окупантів. «Під гіпнозом створе-
ної у  XVII  столітті держави, що вилупилася зі «святої»
Русі, ми всі живемо вже не одне століття. Українізова-
ний образ Росії відіграє ключову роль у  нашій історії».
Як сказали  б більшовики, Никон умер, але справа його
живе і процвітає.
Від одинадцятого і до того злощасного сімнадцятого
століття московську, рідну ординську матрицю захищала
спочатку та сама метрополія Золота Орда, в якій Моско-
335
вія була колонією-улусом, а потім славні царі на кшталт
Івана Грозного, як відомо, чингізи за етнічним походжен-
ням. Нагадаю, що «цар» тюркською, державною мовою
Орди — начальник, просто «начальник» на рівні райкому
чи обкому.
І так, як тепер Пижиков, у часи перших царів-не татар,
Романових-Кобил (царі походили з роду боярина Кобили,
а Романови — історичне псевдо) думала більшість. Робити
з Орди Русь — важко не погодитися, що це була каторж-
на праця.
Ще б нічого, що там робилося між баштами Кремля —
скільки того істеблішменту в  царських хоромах, набу-
дованих ханом Менгу-Тимуром. А от народ... Народець.
Спробуй йому вправити мізки. То як приблизно тепер
в  Україні, коли хохол-совок живе у  своїй країні, а  тяг-
неться до рабського стійла, до не існуючої імперії СРСР.
Так і мокселі не хотіли ставати християнами-європейця-
ми, а продовжували жити в Орді. Матриця, як каже пан
Пижиков.
Тепер цю штучну «українізацію» в  Росії все частіше
називають геноцидом. От як описує події никоновської
реформи історик Федір Мельников: «Влада нещадно пе-
реслідувала людей старої (ординської) віри: повсюдно
горіли зруби і кострища, спалювали сотнями і тисячами
невинних жертв... Вирізали людям старої віри язики за
проповідь і  просто за сповідування своєї віри, рубали
їм голови, ламали ребра кліщами, закопували живими
у землю по шию, колесували, четвертували, вимотували
жили».
Якщо справді так було, то самі мокселі мають з цього
приводу прислів’я: «заставь дурака Богу молиться, то
он голову расшибёт». Навіть якщо справді було, як ска-
336
зав би Сталін, «головокружение от успехов», до чого тут
Україна? Никон-Мінін не був українцем. Статус інтелек-
туала давав йому можливість бачити очевидне — ста-
ном на XVII століття Московія залишалася практично
нехрещеною. Хрещення 988 року в Києві — то була по-
дія європейської історії, до якої північна тайга з її дики-
ми аборигенами-мокселями не мала ніякого відношення.
І коли взялися за християнізацію, то робили так, як мог-
ли, як уміли. «По московскому обычаю». Навчити справді
було важко. Всі ці київські книжники з їхніми бібліями
для мокселів — що китайська грамота. Слово було без-
силе. Книжка як засіб «просвещения» не працює. Тут так
склалося, що працює тільки сокира. До речі, головного
опонента Никона Аввакума, звичайно ж, у  ході диску-
сії спалили. Дослідник його життя К. Кожурін описує:
«14 квітня 1682 року, у Страсну п’ятницю Аввакума було
спалено у дерев’яному зрубі разом зі своїми однодумця-
ми і союзниками — попом Лазарем, дияконом Федором,
іноком Епіфанієм».
То вже було за царя Федора Олексійовича. А от за його
батька Олексія Михайловича 1658 року була подія також
у Страсну п’ятницю.
Никон спочатку наче дружив із монархом і був із ца-
рем-батьком нерозлийвода, як нині Путін із Кирилом. Але,
як і належало чекати, самодержавцю набридли його ре-
форми. 1658 року була в Кремлі дружня «попойка» з наго-
ди візиту попередника Саакашвілі, грузинського цареви-
ча Теймураза (Грузія була тоді незалежною державою, як
і нині). Грім із ясного неба: Никон не виявив себе у списку
гостей на бенкет із грузином. Невдовзі, а саме у Великод-
ню п’ятницю, цар Олексій привселюдно назвав патріарха
«бля...ким сином».
337
 «Колонізатор», справді-таки місіонер Никон зі своїм
«книжним «ігом» провалився, що викликає захоплення
у пана Пижикова.
Ще за життя Аввакума Мініна, як і Микиту Хрущова,
звільнили зі всіх постів у дворі й у церкві.

Чому українці бридилися мокселями

Професор Пижиков, описуючи XVII століття, просто

не міг не зупинитися на вікопомній події посеред цього
століття. Пригадую, як у СРСР майже нарівні з ювілеєм
жовтневої революції відзначали 300-ліття возз’єднання
України з  Росією. Для гетьмана Богдана Хмельницько-
го то був не більше ніж тимчасовий, по-теперішньому
кажучи, ситуативний військовий союз, із якого крем-
лівські ідеологи зробили ну просто СРСР із двох союз-
них республік. Відтоді нібито пішла ота маячня «Навіки
разом»
Про «возз’єднання» написано вже чимало, тому не
зупинятимуся на цьому спотвореному епізоді. Але от
що пише шановний дослідник «іга»: «Українська сторо-
на поки що з великим скепсисом ставилася до єднання.
Старшини і духовенство з підкресленою зневагою диви-
лися на народи, що проживали на неозорих східних те-
риторіях, і про будь-яке братерство з ними й слухати не
хотіли».
Маємо такий гріх: ця зневага у нас у крові до і після
Богдана, хоча не ми у цьому винні.
Перепало від професора не тільки українському геть-
манату: «Найбільш відомий Києво-Могилянський ректор
Петро Могила... звисока дивився на Московську церкву,
338
від публічної зневаги якого стримувала не братерська лю-
бов, а фінансова підтримка».
У список клятих ворогів Москви і носіїв українсько-
го «іга» потрапив і мій колега, славний творець словесної
епохи у нашому краю, наш український Гутенберг, бака-
лавр Краківського університету, могилу якого свято збе-
режено і пам’ятник якому стоїть у моєму рідному Львові.
Щоправда, професор Пижиков, клянучи цього чергового
«ігоносця», вживає його правильне прізвище — Іван Фе-
дорович, а не Іван Федоров. Доля занесла його у Московію,
від якої мусив тікати, як від чуми. Легендарний першодру-
кар виготовляв найгеніальніший витвір людського розуму
і людських рук — Книгу. Яка там книга у тайзі! Про свої
пригоди серед дикунів він описував в «Апостолі» — пер-
шій книзі з перших…
Та що там наш ректор із київського Подолу чи пер-
шодрукар зі Львова. Перепало на горіхи, здавалося б,
непомильним святим, Кирилу і  Мефодію, яких науко-
во доказово оголошено агентами Ватикану і предтечами
українського «іга».
Я, наприклад, цього не знав, але пан Пижиков виявив,
що Кирила хотіли навіть поховати поруч із Апостолом Пе-
тром. От до чого «докотився» цей ідеолог українсько-ка-
толицького «іга».
Я, може, й не поділяю цієї пихатості наших видатних
киян Петра Могили чи Богдана Хмельницького. Немита
і нехрещена ця Московія, але треба щось із нею робити,
крім зневажати, бо ж — по сусідству, хай би йому грець.
І пан Пижиков, окрім зовнішніх виявів огиди, з наполег-
ливою проникливістю виводить на чисту воду злі умисли
наших предків: «Єднання України із Росією корінним чи-
ном відрізняється від подій такого роду. Цього разу мова
339
йде не стільки про приєднання чергових території, скільки
про набуття фундаменту, на якому енергійно зводилася
нова держава. У відповідності до візантійського образу
«всія Русі» Київська Русь оголошувалась істинним нача-
лом усієї Росії, існування останньої подавалось як якась
неповноцінність чи аномалія. Тому треба виправити істо-
ричний дефект — повернути країну до джерел, очистити її
від усього наносного. Тривале перебування поза «батьків-
щиною-матір’ю, тобто поза Україною, зіпсувало москови-
тів, вимагало релігійно-духовного зцілення «заблудлих».
Ліками проголошувалося правильне православіє київ-
ської церкви, яка через греків зберегла всю повноту віри...
Українська церква, пройнята уніатським (католицьким)
духом, узагалі не викликала у Москві інтересу».
Коли Богдан Хмельницький прийшов у Москву зі своїм
українським «ігом» (якби ж), то, ясна річ, перед київськи-
ми колонізаторами впали ниць московські зрадники, яких
гнівно таврує непримиримий професор: «Наш «руський»
істеблішмент із жадністю кинувся вивчати і підносити не
що інше, як українські корені. А наші корені корінних на-
родів його цікавили мало». То був іще той продажний «іс-
теблішмент».
Хоча московський першовідкривач київського «іга»
чітко відділяє той клятий «істеблішмент» від велико-
го московського народу, який зі всією могутністю свого
моксельського покликання ніяк не хотів ставати «рус-
ским». Дуже цікаво було почитати, що примусові сюже-
ти з історії СРСР про повстання Стєньки Разіна чи Ємелі
Пугачова — то були війни московського моксельско-ор-
динського народу проти... українського іга.
Професор пішов далі чи, точніше, назад. Трохи за-
плутався, бо «іго», яке він науково виявив, розпочалось
340
у XVII столітті, але от науковий пошук дав йому змогу
достеменно встановити, що Іван Грозний за сто років до
того створив опричнину, праматір ВЧК-НКВД-КГБ-ФСБ,
яка, як відомо, втопила у крові всю Московію, — Грозний
створив для боротьби із... українцями: «Есхатологічний
гнів Івана Грозного був звернений не просто на боярську
аристократію, а на, в першу чергу, представників литов-
сько-київського походження. Проти них і була створена
опричнина... Ні про яке освоєння християнського вчен-
ня у візантійському дусі не може бути мови. Православіє
у нас стало скоріше народним віруванням, замішаним на
язичницьких традиціях».
Чого народ так любить цього «грозного» звіра, про
якого Сталін наказав зробити фільм, що став його улю-
бленим твором у  світовому кінематографі, якому тепер
ставлять пам’ятники за наказом Путіна? А тому, що «на-
род зберіг про Івана Грозного найсвітлішу пам’ять як про
справедливого царя». А чому справедливого? Бо «мочив»
українців.
Не можу не оминути ще одне спостереження профе-
сора Пижикова, який стверджує, що творець «Третьо-
го Риму», той самий Грозний Іван, дуже тішився, коли
бачив серед православних прихильників ісламу. І  тре-
ба ж такому статися, що через півтисячі літ цей москов-
сько-богословський канон повторить Путін, який каже,
що у РПЦ на чолі з Кирилом більше спільного з мусуль-
манством, ніж із католицькою християнською церквою.
Часом ці московити бувають дуже точними у  само-
оцінці.
Аналіз про «вікопомне іго» 1654 року хотів завершити
мотивом із книги ще одного московського світила, автора
книги «Антискрепа» (ще повернемося до цього, вельми
341
цікавого опусу), доктора економічних наук Микити Кри-
чевського.
На союз із Москвою Богдана Хмельницького намов-
ляв патріарх Єрусалимський Паїсій, який саме їхав у Мо-
скву за милостинею. На відомій хрестоматійній картині
Сергія Думенка «Переяславська рада» патріарх із самого
Єрусалима стоїть поруч із гетьманом, який чинить фа-
тальну помилку у  національній історії. Щоправда, поза
рамками увічнення вікопомного возз’єднання немає ка-
мери, в яку сяде на тривале тюремне ув’язнення той са-
мий... патріарх, який, як виявило суворе церковне слід-
ство, вкрав колосальну суму з церковної скарбниці, рівну
теперішнім мільярдам, — 70 000 золотих. Переважно, то
були московські хабарі, які не дійшли до патріархально-
го бюджету й  осіли у  рясах «друга Москви», які ніколи
не переводилися по всіх світах. Перефразовуючи крем-
лівського горця із тифліської семінарії: «была бы взят-
ка, а  патриарх (чи член Європарламенту або Конгресу
США) найдётся».

Москва згодна:
київські князі були католиками

Коли один із розділів у першому томі я назвав «Чи був

князь Володимир католиком?», правовірні православні
трохи знітились і дорікали мені у моєму греко-католиць-
кому переборі, хоча дійсності відповідає те, що греко-ка-
толики, до яких я належу, — це ті самі православні, але
злучені з Католицькою церквою. Ми у богослужіннях про-
симо благословення у Всевишнього «Помилуй і нас, пра-
вославних християн».
342
 Але повернемося до наших київських князів, яких
професор Пижиков закликає весь московський народ
люто ненавидіти. Якби моя книга вийшла раніше, ніж
його, я міг би підозрювати московського автора у плагіаті.
І так послухаймо, що каже заступник міністра освіти
Російської Федерації, доктор і професор від історії Олек-
сандр Пижиков: «Подивимося на численну плеяду князів
тої самої православної Київської Русі. Неважко помітити,
що серед них немає жодного з іменем грецького святого.
Це все ті ж Ярослави, Володимири, Святослави, Ізяслави,
Мстислави, Ярополки, Ростислави. Перед нами персонажі
греко-уніатських реалій, зорієнтованих на католицтво».
Справді, жодного Івана. Чи хоча б «Иванушки-дурачка»,
що засвідчило б «родство». Але якби ж то лише імена «гре-
ко-уніатські», хоча вони просто слов’янські. Дивіться, що
далі витворяли ці київські князі, яким ви кланяєтесь, як
своїм, дурнуваті мої москалі. Професор «просвещает»
громадян РФ: «Син Володимира Ярослав Мудрий зв’язав
свою долю із дочкою шведського короля Олафа (католи-
ка), а з десяти дітей знаменитого князя всі одружували-
ся чи виходили заміж за іноземців (католиків). Старший
син Ізяслав був чоловіком сестри польського короля Ка-
зимира, інші сини поріднились із дочкою саксонського
маркграфа (Ігор), з дочкою графа Штадського (В’ячеслав).
Дочки Ярослава засватані: одна за французького короля
Генріха І, друга — за норвезького короля, третя — за угор-
ського.
Те саме спостерігається й на початку ХІІ століття: доч-
ки князя Святослава Ізяславовича одружені одна з поль-
ським королем Болеславом, друга з  угорським короле-
вичем. Знаменитий Володимир Мономах одружений із
дочкою англо-саксонського короля Гарольда (так це  ж
343
мама засновника Москви Юрія Мономаха, пам’ятник
якому збудував навпроти вікон свого кабінету незабутній
московський градоначальник із фізіономією чистокров-
ного чингіза Юрій Лужков. Тут, як кажуть атеїсти, треба
або хрестик зняти, або штани надіти). Його син Мстислав
Володимирович став чоловіком дочки шведського короля,
а перша його дочка спочатку була одружена з норвезьким
королем, а потім — із данським... Майже 90% відсотків
шлюбів правлячого класу Київської Русі укладались із ка-
толиками чи з католичками».
То як після цього може бути, що ми — це вони?
«Ще один аргумент у цьому смислі — з’ясування того,
який календар перебував тоді у вжитку. Добре відомо, що
католицький світ практикував літочислення, де початок
року припадає на перше березня. У православній твер-
дині, якою в наукових дослідженнях поставала Київська
Русь, новий рік міг стартувати тільки першого вересня,
і не інакше».
Коли читати книгу Пижикова, то може скластися вра-
ження, що київський католицизм витворювався на відмі-
ну від нинішнього путінсько-гундяєвського православ’я.
Віддаючи належне московському автору, який справді
пише правду про наших князів, не можу відповісти йому
взаємністю, бо в той час, який він описує події у нас, на
Русі, у них іще нічого і нікого не було.
Був paganus-моксель, що Богом вважав камінь біля
його землянки й молився до нього. Потім із Києва при-
йшли, як це прийнято у християнському світі, місіонери,
яких він убивав, розпинав, заживо закопував у землю. По-
тім цих poganus виявив київський княжич Юрій Мономах,
відтак моксель став рабом в імперії чингізів Золотій Орді.
Коли Орда, як і кожна імперія, розвалилася, Московський
344
улус став державою з першими царями — виключно та-
тарами аж до тих самих Романових у XVII столітті, яких
Пижиков оголошує католицькими агентами Києва.
«Не випадково католицька церква впевнено визнає за
Володимиром хрещення київських земель за латинським
обрядом. 1634 року декретом Папи Урбана VIII його за-
числили до лику святих. Католицьких святих». Тут, як ка-
жуть, що правда, то не гріх.
Я про це розповів достеменно і детально, покладаю-
чись на західні джерела, а пан Пижиков також згадує, як
доконаний факт, про взаємини княгині Ольги з імперато-
ром Священної Римської Оттоном, в якого вона просила
сприяння у хрещенні Русі-України, про папського посла
Бруно, який практично жив у дворі князя Володимира та
був його палким приятелем.
Врешті, дуже доречно московський дослідник вибу-
довує хронологію хрещення європейських народів: 942-й
рік — Данія, 966-й — Польща, 976-й — Норвегія, 985-й —
Угорщина, 988-й — Русь.
Саме так: Україна-Русь завжди була і є в ареалі євро-
пейської християнської цивілізації. Я, українець, про це
знаю і цим пишаюсь, а титулований москвич саме за це
вважає мій народ і мене своїм ворогом.

Як тут заперечити московському професору:

«Київ — надмогильна плита Москви»!
Моя книга — епітафія на цій плиті

Екстравагантна праця московського професора як

твір науковий має право на існування. Як говорив іще
один їхній ідол Григорій Распутін, «Я так вижу». Хоч би
345
як там Олександр Миколайович Пижиков, що вважає
себе ворогом українізованого російського патріотизму,
нарікав на нас із нашим, чужим для них європейством,
по суті він має рацію. Звичайно, фільм жахів про укра-
їнське «іго» — плід хворобливої фантазії, але у  фунда-
ментальному висновку він виступає, як справжній неру-
сифікований український патріот. «Ми — не вони» — от
за що я тисну руку професору Пижикову. У нас справді
різні цивілізаційні матриці. Абсолютно несумісні. Бага-
товікові домагання «ліпити горбатого», зливати нас до-
купи в одне ціле — несусвітня маячня. І якби ж то лише
на сторінках наукових розвідок, а то на кривавих сторін-
ках історії наших відносин, які є багатовіковою війною
їх проти нас із єдиною метою — насаджування нам їх-
ньої матриці. «Те, що тепер відбувається (російсько-у-
країнська війна), — це чергова фаза конфлікту, який
існує не одну сотню років. Офіційна історія — це вміло
заретушоване протистояння багатонаціональної Моско-
вії, Росії та елітних модифікацій «колиски» з  центром
у Києві».
Уся трагедія нашого сусідства із ними, що вони не ви-
знають, що ми — інші, тому безнастанно вбивають нас де-
сятками мільйонів лише за те, що інші. Навіть не за те, що
ми не хочемо бути такими самими, — ми не можемо. Про-
фесор Пижиков має рацію — матрицю не зламати навіть
кострищами і голодоморами. Ми — такі, якими створив
нас Господь Бог, а вони — знаряддя антихриста, і як нам
бути «навіки разом»?
Значення «антиукраїнської» доктрини професора
Пижикова має колосальне значення. Не теоретичне, хоча
система поглядів науковця мимоволі стає ідеологічною
течією.
346
 Він каже, що всі їхні біди — від нас. А що кажемо ми?
Те — саме: всі наші біди — від них. І тут — стоп. Не тре-
ба взаємних виправдань. Кожен нехай залишається при
своїй думці, щоб у безперспективній полеміці не втратити
безцінний здобуток — фундаментальну спільність наших
шукань — ми різні, і нам не треба бути разом. Ми можемо
бути щасливими сусідами, коли будемо окремо.
Клянучи на всі заставки ту осоружну йому києвоцен-
тричність Москви, Олександр Миколайович подає фор-
мулу звільнення від українського «іга», під якою я підпи-
суюсь обома руками: «Треба нарешті скинути з себе цей
«могильний камінь», що видається, як рятівний амулет».
 Замість епілогу
Моя особиста зустріч з антихристом,
або Московська рулетка в степах України

Презентація не на столичному паркеті,

а в окопі

Коли у США в англійському перекладі вийшов мій ро-

ман-реквієм «Армагеддон на Майдані», я поїхав робити
першу презентацію на війні, в окопах, під вогнем і перед
солдатами.
Армагеддон — то українські ангели проти вселенських
демонів на чолі з Путіним і його уркою Януковичем. Арма-
геддон — то прототип-великомученик Юрій Вербицький
і антипод-пітекантроп, збірний образ донецької гопоти
Юрєц. І їхнє зіткнення — Юрія і Юрца на Майдані, від яко-
го здригнулися небеса, — нова версія Біблії у транскрипції
третього тисячоліття нової ери, — версія, яку я ще назвав
«колективним Ісусом».
Американці видавати роман не спішили. Вичікували.
Надто драстично сприймався армагеддон у ХХІ століт-
ті у центрі Європи. Роман їх лякав. Голлівудські жахи —
то все-таки фікшн, фантазії хоч і настрашливі, але поза
реальністю. А тут жанр наче фікшн, але така вже правда
життя, що кров холоне в обивателя «золотого мільярда»
респектабельного людства.
348
 Чекали, поки не побачили номінований на «Оскара»
документальний фільм «Зима у вогні». Документальна ві-
зуалізація Майдану — як це було. Побачили і здригнулися.
Самі на мене вийшли — будемо друкувати «Армагеддон».
Блискучий видавець і письменник, університетський
академік Анна Факторович зі штату Джорджія обкладин-
ку оформила у стилі живописних портретів, створених
просто на Майдані Мариною Соченко. Немає таких творів
ані у Мікеланджело, ані у Пікассо — народжені на моль-
берті, виставленому поміж барикадами та кулями. Худож-
ню книгу novel американці орнаментували документаль-
ними фото Лесі Луців і Валеріана Антоновича, його вже
немає серед нас, і вічною пам’яттю йому стали його фо-
тозліпки з майданних атлетів Духа.
Ядерний удар проти Москви — є ще один вимір кни-
ги в окопах гібридної, інформаційної війни, коли перед
5 мільярдами англомовних землян постає Логос як зброя
масового знищення ватної глобальної пропаганди.
Було безліч варіантів — де і коли дати знати народові,
що зроблено таку роботу, — друга книга українського ав-
тора в історії української літератури, видана у США (пер-
ша — теж моя — епічний роман «Хрест», яким я відкрив
для Америки Україну та її тамплієрів). Начебто вмотиво-
вана потреба письменника — презентація нової книги. До
речі, прем’єру україномовного видання «Армагеддону на
Майдані» я робив у Національному музеї літератури іме-
ні Тараса Шевченка — у тій самій бібліотеці, в якій дню-
вав і ночував Іван Франко, коли бував у Києві. Не ждав
такої рефлексії суспільства, коли прийшло народу втричі
більше, ніж очікувалося. Колеги-посли іноземних держав
сиділи по два на одному стільці. Що тут казати — оказія
надихала. Письменнику такі ін’єкції потрібні, як повітря.
349
 По-перше, що прийшло водночас і в голову, і в серце —
я поїду з новиною на фронт! Найперше — на передову!
Війна — місце презентації. Солдату, якого вбиває ворог
в окопах, я скажу: я теж солдат, який має у руках наймогут-
нішу зброю — Слово. І ним я бабахнув по Москві з амери-
канських сугестивних балістичних ракет із боєголовками
ядерної Правди!
Тут уже знову — безліч варіантів. Найоптимальні-
ший — зголоситися до вищого військового командуван-
ня і під опікою армійських профі піти на війну. Логічно,
природно і, врешті, безпечно.
Але якось так хотілося без помпи, без жодного натяку
на міжнародний статус письменника-дипломата з відпо-
відною увагою до нього.
І, як у книгописанні, сюжет визрів у жанрі мого улюб­
леного трилера. З війною не жартують (потім я ще не раз
згадуватиму цю заповідь), але у пориві творчого тріумфу
написання не словесної, а живої книги мною було прийня-
то рішення вершити за гостросюжетним умислом. Є така
дуже небезпечна письменницька хвороба — плутати сю-
жет книги з сюжетом власного життя. Хвороба небезпеч-
на. Її треба лікувати.

На війну —
в бусику з квашеними помідорами!

Поїду на війну не у військовому обозі, як Костянтин

Симонов чи Ернест Хемінгуей, а в обозі волонтерів. Наша
війна з московським окупантом у моєму розумінні, й те-
пер уже й на власному фронтовому досвіді, у військовому
розумінні нічим не відрізняється від попередньої війни на
350
нашій землі з німецьким окупантом. Але є інший, глиб-
ший смисл, який вирізняє нашу війну в контексті всієї сві-
тової історії війн: на нашій війні на лінії фронту — не лише
солдати воюючих армій, а цивільні беззбройні громадяни.
Власне, іншомовне слово — волонтери — не зовсім
точне. Нема прецедентів, аби поміж окопами, коли три-
вають бої з застосуванням модерних засобів знищення від
танків до ракет, тинялися під кулями беззбройні цивільні
люди. Український феномен, народжений Майданом, коли
протестант-демократ іде з дерев’яним щитом і дрючком
супроти до зубів озброєної армії (внутрішні війська, але
війська), яка, за наказом знавіснілої влади, розстрілює де-
монстрантів у центрі мирного міста, як на сафарі. Тепер
у Лугандоні цей армагеддон продовжується.
Про виключно божественне багатомільйонне укра-
їнське волонтерство, коли війну веде не лише держава,
а й суспільство, коли доля цієї війни залежить не від про-
фесійних генералів, а від самозречених громадян, я ще на-
пишу окремо. Наш Майдан я назвав у передмові до рома-
ну найвидатнішою подією світової історії у ХХІ столітті.
А як назвати фронтове волонтерство, яке збирає по всій
країні незліченні ресурси для перемоги у багатотисячній
товарній номенклатурі від окулярів нічного бачення до
засоленого на віки сала, — і доставляє на торгових бусах
малих і середніх бізнесменів просто в окоп!
Моїм провідником має бути професійний волонтер
Наталія Прилуцька. Вона вояжує фронтом на регулярній
основі. Землячка Шевченка, у генах якої Майдан пробу-
див дух Бандери.
Із таких, як вона, писався образ її безсмертної зем-
лячки «Наталки Полтавки». Молода наддніпрянка, мати
дітей-школярів. Іскрометна мирна фронтовичка, «Бук»
351
і «Град» укупі. Вона вважає, що немає такої кулі, яка б уці-
лила в її бус із домашнім варенням, вона сама, як укра-
їнська ядерна боєголовка для окупантів усіх мастей, що
коли-небудь полізуть сюди, як теперішня московська
саранча. Куди там до оперної меланхолії Котляревсько-
го і Лисенка з їхньою цнотливою Наталкою в обіймах за-
лицянь кривомового Возного. Даю замовлення сучасним
майстрам класичної сцени — створіть оперу про теперіш-
ню Полтавку Волонтерку з чорноземного містечка, а за
мною — лібрето.
Напередодні Наталка заїжджає до мене додому, і ми
вантажимо бусик моїми «армагеддонами» та іншими мо-
їми книгами, яких я купив у видавництв на кілька тисяч
гривень — мій волонтерський внесок у перемогу на війні.
Якщо не врахувати генератор із домашнього господарства,
який я також офірував на потреби фронту в районі Пісок.
Уже невдовзі після Києва завертаємо в Яготин.
Містечко, відоме нам за розкрученим молочним брен-
дом, має зовсім інший статус — одна з  волонтерських
столиць, яку по дорозі на фронт не оминають тисячі
добровольчих екіпажів. Тут живе і  працює легенда во-
лонтерської армії, відомий не як позивний, а  на власне
ім’я — Армен Шахарьянц. Вірменин-гуманіст, якому бо-
лить серце від несправедливості, коли одна держава лізе
на територію іншої та вбиває її громадян. Кавказець при-
свячує життя тому, щоб на фронті було якомога менше
вбитих захисників своєї батьківщини й  якомога більше
вбитих окупантів.
Мій ровесник, знає війну по Афгану, пройшов Майдан,
а тепер один із генералів громадянського руху забезпечен-
ня армії, про яку треба дбати, поки в умовах неоголоше-
ного військового стану генерали її розкрадають.
352
 Яготин — перевалочна база. На складах інфантерії
Армена та його команди, таких самих військових коман-
дирів у відставці за віком, — тилова служба Міноборони
відпочиває. Один підприємець, приміром, доставив сюди
700 банок квашених помідорів. Я пробував — делікатес,
який не снився кращим ресторанам на острові Хайнань
чи на півосторві Юкатан, куди в іншому житті завели мене
письменницькі мандри.
Армен — знову окрема тема. Поговорити б. Але попе-
реду — далека дорога. Один штрих. Стоїть поруч бувале
авто, яким господар ще, напевно, Кабул брав, і на ньому
виведено — «Арменомобіль». Ставлять його посеред до-
роги порожнім, а народ зносить і вантажить усе, що Бог
послав. Отакий спосіб збору волонтерських внесків.
Що в основі цього унікального благодійництва? Дові-
ра. В Армена вона в очах народу — безмежна. А довіра лю-
дині, як і віра в Бога, — альфа і омега. Без довіри у справах
політичних чи державних — ти труп.
У якості волонтерського внеску Армен виділяє нам во-
дія. Роман — то вже інша генерація. Парубок моторний
і доволі юних літ, але вже подбав про дружину і дитину —
щойно народжене немовля. Нехай росте, поки батько га-
сає по майданах і фронтах. Саме такі наганяють страх на
Х…йла й усю його ватну імперію — «Правосек»! Типовий,
із ошалілими, як джмелі, очима і меткими, як сокира, ру-
ками.
Лідер яготинського «Правого сектору», друг Роман
буде вести мене на фронт!
То там, у тому житті — тріснула шина на швидкості,
зігнутий удвоє диск, заміна колеса у пітьмі з попереднім
вивантаженням з буса трьох тонн провіанту в пошуку десь
на днищі невідомого чужого буса того самого колеса, втра-
353
чена дорога до Дніпра без усіляких там джіпіесів — то такі
дрібниці, як і пошук місця для ночівлі під одинокими ліх-
тарями прифронтових містечок.
Такі вже дрібниці, на яких і зупинятися не буду, бо
все-таки доїхали, переночували, а зранку — перша зустріч
із читачами. Із кіборгами. Залізні хлоп’ята. Порохом пах-
нуть їхні козацькі оселедці. Автограф-сесія у польовому
таборі неподалік Новомосковська (треба перейменувати)
легендарної 93-ї дивізії, яку щойно вивели для перепочин-
ку і поповнення втрат неподалік від фронту.
Дарую книги. Скільки їх було, миттєвостей щастя
у житті письменника, коли читач у черзі за автографом
стоїть терпеливо годину-півтори. Але ці очі обпалених
війною синів моїх і моєї незламної та грізної у своїй не-
здоланній силі Нації я не забуду ніколи. Хвалю себе мимо-
волі — як здорово, що я приїхав сюди. Ну що там столичні
імпрези на гладеньких літературних паркетах.
Письменник-мислитель — мисливець за смислами. От
він, смисл. Витає поміж наметами твоєї визвольної ар-
мії, у лавах якої ти — також грізний солдат, що прибув із
фронтів глобальної війни, на якій ворог вершить медійне
знищення в очах трохи загальмованого і розманіженого
людства світлих, як лики святих, образів цих моїх рідних
по крові тамплієрів нового тисячоліття.
Забалакалися. Нафотографувалися досхочу. Затовари-
шували до нестями. Але вибились із графіка. Порушили
регламент. Є така штука, і зле, коли її немає, — військова
дисципліна. Взагалі-то я вважав, що на війні вона має бути
дещо на іншому рівні.
У мене виучка така, по життю — намагаюсь у наукових
книгах стратегічно моделювати віки й тисячоліття, а у по-
всякденні — хоча б години до кінця днини. Але провідник
354
Наталія тримає інтригу — не каже, що далі. Щоправда,
гендерний баланс нашого екіпажу піддається позитивно-
му корегуванню, оскільки з дозволу старшини роти наш
особовий склад поповнює кіборг Женя з Куп’янська.
Зовсім юний хлопчина з генерації ватаг підліткових
дискотек. Пройшов за ці криваві місяці свого юнацтва
стільки, що на війні більше не проходять. Що там його
двадцять з гаком — нажилася ця дитина в обіймах зі смер-
тю літ так на двісті. Йому пасував би зошит зі студент-
ськими конспектами. А в нього зошит — список бойових
побратимів. Таких самих пацанів. Багатьох із них — немає
вже на світі, є тільки у зошиті Жені.
Думаю про нього. Такі Берлін брали. Вертались і ще
більше їх не верталося з тої війни. Скільки про них та про
їхній подвиг книг написано і фільмів створено!.. Злама-
ли Гітлера, а ці от діти ламають хребет страшнішому, ніж
Гітлер, — ламають виродку Путіну, що розмахує ядерною
довбнею над людством. Чому ми не пишемо про цих ли-
царів, які стікають кров’ю, коли їм іще молоко матері не
висохло на губах? Нині от Женя — підопічний медчасти-
ни, міг би цілком резонно й подалі від смерті — додому.
То недалеко — Харківська область. А всю дорогу торочить
одне і те ж — якби на контрактну службу повернутися. Він
їде з нами, щоб показувати дорогу кіборгів у трикутнику
смерті — Піски—Авдіївка—Опитне.

Блок-пост: далі — лінія фронту

Їзда як їзда — яма на ямі. Довкруж — чорноземи аж до

виднокола. От чого вони всі лізуть сюди — воріженьки по
сусідству, будь вони прокляті, й ті, що подалі.
355
 Екіпаж запримітив моє верховинське замилування
найдорожчим у світі скарбом — землею українською, в по-
рівнянні з якою така ж чорна, як ніч, нафта, — полова ра-
зом із її газом.
Стоп машина — блок-пост. Їх іще буде безліч. По-
казуй перепустку на війну. Провідник Наталка знає всі
паролі — й  у  нас немає проблем потрапити без пере-
пустки хоч у саме пекло. Було б бажання посмажитись
у казані.
Синьо-жовта, велетенська бетонна стела «Донецька
область». В’їзд у «преисподнюю». Звідси все починається.
Тут усе відбувається. Звідси взагалі-то «нормальні» люди
тікають...
Фотографуюсь для музею з  «Армагеддоном», події
в  якому відбуваються також і  тут. Тут ми за сім ро-
ків до Майдану знімали фільм «Кримінальна окупація»
(є на Ютубі). Як автор сценарію і креатор смислоформ
я попередив — до влади йде криваве ОПГ, яке знищить
Україну. Фільм знімали під виглядом голландських кі-
нематографістів — було смертельно небезпечно. Тут лю-
дину вбити — що муху задавити. Суворий край ця зона.
Востаннє перед війною я був на Донбасі у 2012-му — на
матчах української збірної євро-чемпіонату. Випадково
потрапив у  лігво «злодіїв у  законі». Їхня концентрація
в цій зоні — напевно, найвища у світі. Спілкування з ур-
ками — теж доволі моторошний екстрим. Але без ньо-
го мій «Армагеддон» був би зовсім іншим! Небезпечна
професія — письменник, якщо ставитися до неї серйоз-
но. У  цій зоні треба було побути, щоб про неї писати.
Такого не придумаєш. Так само і з війною — тріскотня
у  телеящиках немає нічого спільного з  тим, що тут ді-
ється, що буде далі.
356
 Яке перше відчуття? Висадка на іншій планеті. Недо-
горілі танки без башт. Обвалені мости. Знесені хати. Таке
відчуття, що й тобі зносить башту на шиї. Якось так не по
собі — повіяло смертю. На кожному блок-посту — супе-
речка. Військовики не радять їхати далі. Перестороги ці
спонукають до думання, але провідник Наталка невбла-
ганна. В одному зі штабів затрималися довго. Думав, не
пустять. Майор круто виматюкавсь і махнув рукою — і ми
помчали, як навіжені.
Доріг немає, а ми — не у танку чи бетеері. Автобус
у полі й по пояс у болоті. Така бувальщина.
При в’їзді у Піски нас зустрічає Степанівна. Степанів-
на — легенда російсько-української війни, і про неї я на-
пишу окремо.
Від моста при в’їзді у Піски і до Авдіївки, перед якою
тьмяніють усілякі там «брестські фортеці», їдемо вздовж
окопів. Живопис не для слабких нервів. Щоправда, немає
нікого — фронт просунувся трохи далі, й ця лінія поміж
«зеленок» уже в найближчому тилу.
За окопами — хатини, повз які мчимо і лупимо по галь-
мах, опинившись у тупику. Я так розумію, що зі знанням
дороги у нас проблеми. З такою навігацією можна запро-
сто вскочити просто у штаб рязанської дивізії армії РФ або
у лапи навіжених «православних» фашистів.
Благо, звідкись узявся чоловічок. Наче не зелений.
Питаємо, як тут до Авдіївки? Він розказує. Наче наш.
Сутеніє.
Врешті, в’їжджаємо. Фронтове місто. Таким самим воно
було, напевно, 1943 року, коли у кровопролитних боях його
залишали німці. Тепер же нові окупанти хочуть зайняти.
Коли бачиш у  центрі міста цивільних людей, та ще
й  мам із колясками, щойно освоєні твоєю свідомістю
357
окопні декорації наче згладжуються в уяві. Усе тут по-
руч — життя і смерть. Мир і війна. Немає дистанції. Люди
живуть на війні.
Але нам не треба цього миру. Ми їдемо далі. У бік ле-
гендарної промзони. Останній блок-пост. Тут уже підви-
щені офіцерські тони! Не можна — далі фронт!
На годиннику — минуло 17.00. Тепер мушу зробити лі-
ричний відступ від репортажного опису і пояснити всім,
хто там не був, але дуже хоче. До 18.00 — ще сяк-так. Ні,
на війні, як на війні. Сліпа куля і все таке інше. Постріл
снайпера наповал — усе може бути. Кацапи ж тут поруч —
за горбом засідають. Але ще можна надіятися на краще,
що цей день — не останній для тебе, поки світить сонце.
Але от після 18.00? То вже зовсім інша «гулянка». Не встиг
розпитати, чому так склалось, але війна на повну котушку
розпочинається саме з цього часу пік!
Окупанти починають наступ, коли сяде сонце. Ними
орудує князь тьми. Цей гномик із Кремля. Вампіри п’ють
кров, коли піднімається місяць. Кровопивці у людській
подобі перетворюються на звірів. І тут не до містики —
саме так воює проти України Москва. Вночі. Підло. По-зві-
рячому, та так, що жоден звір на таке не здатен.
Вампірам треба, щоб було темно ще й тому, щоб не ба-
чило ОБСЄ, яке сюди й так за ніякі гроші носа не покаже
навіть удень. Вони ходять туди, далеко від фронту, куди
ми поховали наші гармати.
Після 18.00 — не лізь на лінію фронту! У нас залиша-
лося менше години. Кінцева мета — бліндаж під кодовою
назвою «Гараж».
І шпаримо цією дистанцією смерті! Рулетка закру-
тилася! Провідниця так ніжно ділиться бойовим досві-
дом, щоправда, не своїм — хлопці розказували: коли
358
ти чуєш, як летить куля, вона не твоя, свою кулю ти
не чуєш. Отака для нас олімпіада — забіг на довгу дис-
танцію — вкластись у півгодини. Кілька кілометрів від
Авдіївки до Опитного. Вздовж лінії фронту курсує собі
волонтерський бусик із домашніми наїдками та неса-
мовитими волонтерами, серед яких — гостросюжетний
письменник.
Прорвалися. Вклалися. Мене тут напередодні настав-
ляли: не треба думати про погане. І все буде добре. Може,
й справді так.
У фронтовому штабі нас міряють суворими погляда-
ми, як інопланетян. Чого ви проти ночі приперлися сюди,
навіжені? Ні, вдень — іще нічого. Бували раз чи два і во-
лонтери, і журналісти. Щоправда, камерамени в екіпіровці
й у супроводі військової охорони.
Опитне — селище з сімома сотнями мешканців. За-
раз немає практично нікого. Сюди доходить вулиця
стратонавтів Донецька. Дуже влучно — цієї миті ми
на них схожі. Щоправда — без скафандрів. Той самий
аеропорт — пішки 10 хвилин. Вцілілої хати — жодної.
Лінія фронту.
Є тут телевізор. Показують Верховну Раду, парламент-
ську більшість. Тема одна — хто більше вкрав.
— Виключи, блядь, цих козлів! — раптом не витри-
мує солдат середнього віку. Ще мить — і він би розрядив
увесь ріжок свого калаша у невинний телеящик. І не тільки
він — усі готові до цього.
Розряджаю атмосферу і дарую книги. Вийшла в Аме-
риці? Про Майдан? І про виродка Путлера? Всім дуже ці-
каво. Не беруть — хапають. Що тільки не передають сюди
волонтери зі всієї країни, але книги — то вперше. І сам
автор? Обдаровують поглядами вдячності, ці мої сини,
359
які у моїй фронтовій вилазці сюди, до них, напевно, від-
чули батьківську опіку. У хлопців сльозяться очі. Мені аж
не по собі. Я хотів би, щоб вони побачили в мені кожен
свого тата, який прийшов сюди до них, у цю горловину
смерті. Як мені хочеться, щоб усі ці діти повернулися до
своїх батьків...
Безупинно шкварчить рація. Поки не чути, але щось
там діється довкруж. Солдати, зосереджені, виструнче-
ні, приречені, вилітають із бліндажа. Мені тлумачать —
ідуть на позиції. Туди, де смерть. Уже без стін цього
бліндажа.

Повернення з того світу

Ще мить — і почалося! Мій тато воював на тій війні.

Повернувся з фронту важко пораненим, від незагоєних
ран пішов зі світу, хоча йому б іще жити й жити. Я наро-
дився через 10 літ після тої війни і звікував уже добрий
шмат життя без неї. Ми, практично перші повоєнні люди,
дякували Богу, що нас оминуло пекло, яке прокотилося
поколінням наших батьків. А тепер от маєш...
Я бачив війну тільки в кіно. Серіал Бондарєва «Визво-
лення», Сталінград, взяття Берліна. Тепер те, що стало пе-
ред очима тут, під Донецьком, — то було те саме, що в кіно
під Сталінградом. Раптово, як по команді з Кремля, ворог
почав лупити зі всіх стволів. Вечірня пітьма перетворила-
ся на розпечену магму — і стало видно, як опівдні. Небо
неначе розірвалося на шматки вщент і вмить. Здавалося,
від вогненних куль воно падало на Землю велетенськими
розпеченими лавами. Заграва сліпила очі, й тисячі громів
притлумлювали свідомість.
360
 І треба  ж такому — моєму візиту кацапи приуро-
чили найбільший бій зі всіх видів озброєнь, від танків
до гармат, — найбільший, принаймні, після мінського
миру. Завтра я  прочитаю про це в  інтернеті, але зараз
до цього завтра — як до Марса. Не уявляю, як звідси
можна повернутися туди, де я  був від народження ще
годину тому.
Хто там, на Печерську, який уже майже взяла п’ята
колона зрадофілів, каже, що немає війни! Коли я вирвуся
звідси, кожного, хто мені скаже, що тут не війна, власно-
ручно вб’ю! Я плюну йому в його продажну депутатську
морду і скажу: не називати війну війною — значить про-
грати війну.
У бліндажі вирує казан, начинений солдатами. Розміре-
но командує Ігнат — блискучий командир, що вирвавсь
із м’ясорубки Іловайська. Дивно, що закарпатець, а такий
сміливий. Дає команди, як робот. До нього тече, як свіжа
кров, інформація з позицій. Є уже жертви, є уже втрати.
Прошу у Жені сигарету, хоча я взагалі-то не курець.
Бліндаж — то залишки колишнього будинку, очевидно,
заможної сім’ї. Виходжу на ґанок. Затягуюсь і вдивляюсь
у червоне небо. Солдат кладе мені руку на плече і киває —
краще заходьте всередину, бо отак недавно вийшов по-
курити господар хати, і кацапський снайпер, що прореа-
гував на жар сигарети, зняв його. Поховали тут. Он його
могила, за вікном.
Війна — то празник смерті. Вона скрізь тут. Поруч. Ди-
хає у спину. Віч-на-віч. То вже не метафора, придумана,
напевно, не з приводу смерті.
Чи було страшно? Ну коли хто-небудь вам скаже, що
на війні не страшно, то він бреше, навіть, якщо він ідіот.
Але брало гору інше відчуття — не страх, а докір.
361
 У мене вже був такий момент у житті. 19 серпня 1991-го.
ГКЧП. Сиджу три ночі у редакції й випускаю першу в Ра-
дянському Союзі антикомуністичну газету накладом
600 тисяч примірників, яка впродовж року закликає ва-
лити кляту Московську імперію. І от путч. У мене немає
шансів на помилування хунтою. Сиджу в редакторському
кабінеті й випускаю номер газети, яка єдина в Україні піде
проти хунти. І терзаю себе від безсилля, що, коли при-
йдуть за мною, я не маю чим відстрілюватись, як це зро-
бив мій вуйко, також Василь Базів, який із бандерівської
криївки поклав десяток енкаведистів, а останню кулю за-
лишив собі.
Таке безсилля брало гору і  цього разу, як дежавю.
Я завжди був ворогом Москви, і Москва була моїм воро-
гом. Тому тут — без питань. Але ворог — зі зброєю в ру-
ках, а в мене у руках — книга. Ні, книга — бомба, але не тут
і не тепер. Мене вже ніхто не переконає в іншому: слава во-
лонтерам, але на війну треба йти зі зброєю. Єдиний смисл
бути в окопі — вбити ворога і не дати йому вбити себе.
Розказую всміхненому ротному Ігнату, який поміж
тим гортає мій роман, що я також військовий. Якби так
десяток-другий скинути. У мене ж звання — підполков-
ник у запасі. А Ігнат розводить руками від здивування —
тут іще ніколи у самому пеклі, за 300 метрів від редутів
ворога, підполковників не було. Бойових, штабних, зі
зброєю. Вони командують мужньо здалека. Сюди носа не
показують. А ви от перший такий підполковник. Чи під-
глупістий — додаю я самокритично.
Як почалося, так раптово через цілу вічність припини-
лося. Не літають тисячі куль понад головами і сотні сна-
рядів. Стало тихо. І темно. Командир Ігнат поміж команд
наліво-направо знаходить час і на нас:
362
 − Тут така диспозиція. Кацапи запросили перемир’я.
На півгодини. Від 20.30 до 21.00. То у нас так практикуєть-
ся. Щоб забрати вбитих і поранених із позицій. Є два варі-
анти. Перший. Ви залишаєтеся тут до ранку. Стрілянина
за світла — малоймовірна, і ви зможете повернутися в Ав-
діївку завтра. Варіант другий. Наш «Урал» їде на позиції
у бік Авдіївки, щоб забрати поранених. Ви можете поїхати
з цим обозом. Бойова машина з автоматниками — попе-
реду, а ви — позаду. Там уже на Ясинуватській розв’язці
промзони Наталка дорогу знає.
Є вибір. Як то добре, що ми маємо вибір. Уточнюючі
питання:
— А  що тут може бути до ранку, коли ми залиши-
мось?
— Не знаю. Ми ніколи не знаємо, що буде.
І питання друге:
— А оце перемир’я — то як серйозно? Ну, у смислі мос­
калі сказали, що на півгодини, а почнуть лупити через
20 хвилин, коли ми якраз будемо на лінії вогню.
— Не повинні. У них жертв не менше, ніж у нас. Але
яка гарантія на війні. Процентів на 90, що є півгодини. Тут
немає так, щоб хтось комусь давав гарантії.
На роздуми — 30 секунд. Рішення прийнято — будемо
їхати без гарантій.
Автоматники залазять у кузов, і «Урал» заревів, як би-
чара, якого ведуть на заріз. А ми — у бусик. І по лінії фрон-
ту, як по нитці. Уточнення, що окупанти десь за кілька
сотень метрів, збадьорює до покусування губ. Потім уже
військові розвідники, коли я розповідав їм про свою війну,
зробили мені курс молодого бійця:
— Як і ми, так і вони, засилаємо сюди-туди розвіду-
вальні групи, диверсійні боївки. То ж спецназ. М’ясни-
363
ки. Ніхто не панькається. Ви могли запросто напоротися.
Вони б просто не встигли розгледіти, що ви письменник.
Полон — то за щастя.
Тільки-но від’їхали, «Урал» завмирає як укопаний. Зі-
скакує командир автоматників і до нас у машину:
— Ты если на тот свет собралась, то давай без нас. Ска-
зано тебе, не включать свет. Фары — прямой наводкой
возьмут, что останется мокрое место. Тебе сказано — без
фар. Фары — приманка. Хер они ложили на перемирье,
когда рядом приманка засветится. Тут ещё и наши могут
лупануть по неопознанной цели.
Хоча Наталку я розумію. Болото з-під коліс «Уралу»
заліпило лобове скло — абсолютно нульова видимість.
І знову в нас є вибір — або їдь наосліп, або їдь на смерть.
Їдемо на гул, хоча можна луснутись у кузов, що й міноме-
тів не треба.
Тривав цей прорив недовго — кілометр-третій, але то
був той випадок у житті, коли час гусне, як червона гли-
на, і тече по краплі, як розтоплений свинець у націлених
на тебе стволах.

Найщільніше
твоє наближення до смерті

Коли на блок-посту вже поза промзоною в Авдіївці

я побачив наших солдатів, вони мені здалися ангелами.
Ще ніколи вони, ангели, не були такими зримими.
Відповідальний за волонтерів майор пропонує попити
чайку в штабі десь там на коксокомбінаті й заночувати.
Турботливий такий хлопець. Сів би у тюрму, й надовго,
якби нас там шльопнули московські фашисти.
364
 Але, виявляється, нас чекають десантники. Вони з не-
терпінням ждуть письменника. Ні, то безпечно. То вже на
другій лінії оборони, а не на лінії фронту.
Далі рейдуємо в супроводі військової машини. Я мав
можливість кілька годин тому переконатися, що у  нас
проб­леми зі знанням дороги у зоні Авдіївки. Майор бере
уазик, і я сідаю вже сюди. Їх троє. Здається, всі офіцери.
Поїхали потихеньку.
Потім мені скажуть, що була справді безпечна дорога,
але проводирі — чи то з ліні, чи то бензин економили —
зрізали кут і поїхали навпростець. Вздовж фронту. Все б,
може, нічого, але провіднику як їхати без фар? Як тільки
вона ввімкнула світло, снаряди полетіли прямою навод-
кою. То вже не був час перемир’я. То був бій у розпалі. Нас
запеленгували і почали розстрілювати.
Я бачив таке, коли мисливці ганялись у полі за зайцем,
що потрапляв під фари. Сафарі! Російська рулетка. Сна-
ряди рвалися десь зовсім поруч. Майор за кермом розвер-
тається на 180°. Бо попереду — яма від вибуху снаряда.
В офіцера, що поруч зі мною, почалася істерика. Вперше
хлопець потрапив під обстріл. У  нього — каска, броне-
жилет, автомат, як і  в  усіх моїх рятівників, а  в  мене —
книга у  руках. Я  — чоловік віруючий. У  мене немає до
кого іншого звертатися за порятунком, тільки до Нього,
до Бога. Молюся.
Скільки було шансів, що ми прорвемося? Мало, бо сна-
рядів було багато. Влучити — то набагато легше, ніж не влу-
чити. У рулетці, здається, сім куль у барабані. А тут — тьма.
Згодом, коли ми опинимось у розташуванні десантни-
ків, які — недалеко і на узвишші, волинянин Корнет скаже
якось печально, дорікаючи:
— Ми спостерігали за цим сафарі зверху. Ну ви даєте.
365
 Я виріс у галицькій сім’ї. Мати моя була фанатично
релігійна і найперше, чого навчила мене на цім світі, —
молитись. І коли я у кількарічному віці поглинав цей світ
і питав: «Бог на небі, а де чорт?», мене мати вчила: «А чорт
у Москві».
Я завжди ненавидів Московську державу. Хоча до лю-
дей ставився так, як хто заслуговує: гниди могли бути і се-
ред своїх, а добрі люди могли бути і серед росіян.
Але я знав, що мій власний життєвий проект не від-
будеться, якщо моє плем’я не матиме волі, не матиме
держави. Тому все життя я воював із Москвою. У нашій
справжній визвольній революції 1989—1991 років я пі-
шов на тодішній беззбройний фронт серед перших добро-
вольців, і ми виграли цю революцію, бо ми здобули Укра-
їну. Мирно здобули, але всі 25 років я знав — війна буде.
А тепер таки дочекався — Москва лупила по мені
з танків. І треба з цим жити, бо це надовго. У моєму рома-
ні «Хрест» — теж війна. Проти Московської імперії воює
лише одне карпатське село. І виграє війну! Бо на чолі армії
українських тамплієрів був могутній полководець — Ісус
Христос! Воїни Всевишнього воєн не програють.
А наразі я знаю, що там, на фронті, залишилися мої
воїни — мої книги, які гартують дух солдат. Мої книги
в окопах воюють. Мої думи — мої вої.
Після повернення з фронту я пробував знайти для са-
мого себе смисл свого вчинку. Героїзм, коли ти віддав жит-
тя, будучи розстріляним у полі ворожими карателями без
жодного шансу на самозахист, коли ти перетворюєш себе
на мішень, коли ти добровільно перестаєш бути богопо-
дібною людиною, а стаєш гарматним м’ясом, коли ти дар
Божий — Життя, множиш на нуль, — такий героїзм від-
падає.
366
 Залишається хіба що дві версії. Мусить бути у кожної
людини найстрашніша мить у житті. Найближче твоє на-
ближення до смерті. І коли ти смерть не оминаєш, а сам
собі її шукаєш, коли сам собі організовуєш такий смер-
тоносний пік, то хіба тільки для того, щоб, живучи далі,
ти знав, зітхаючи полегшено, — найгірше у моєму житті
вже позаду. Я сам собі це організував учора, щоб не че-
кати найгіршого завтра, щоб не висів над тобою цей меч.
Рулетка.
І друга матриця вчиненого — я хотів перевірити, на-
скільки мене любить Господь Бог. Хоча я ніколи не сум-
нівався, що він мене любить. Стараюся жити так, щоб не
розчарувати Бога.
 Післямова
Прощання з «Антихристом»,
або «Похорон сатани» прямим рейсом із Верони
у Москву

Останній рядок, останній мазок. Завершальний акорд.

Письменник апріорі переживає від перших рядків проло-
гу — яким буде епілог. Фінал. Кінець.
Але я ніколи не сподівався, що мій «герой-антихрист»
влаштує такий прощальний бал, таку епічну сцену влас-
ного самовираження. А значить продемонструє апофеоз
усіх моїх квінтесенцій і контроверсій.
Розпочнемо з портретного зображення. Оскільки мій
жанр, хоч і письменницький, але близький до апокрифіч-
ного, йдеться про спосіб увічнення, якими здавна у віро-
вченнях мало не від кроманьйонців були фрески на камені.
Проект фрески, про яку йдеться і яка мала увічнити
Путіна на церковній стіні, поки що не зберіг авторства,
але творці вічного захоронення цілком могли взяти у спів­
автори братів Аркадія і Бориса Стругацьких, які у повісті
«Важко бути богом» 1963 року таким чином намалювали
свого «бога»:
«Не высокий, но и не низенький, не толстый и не очень
тощий, не слишком густоволос... В движениях не резок, но
и не медлителен, с лицом, которое не запоминается. Ко-
торое похоже сразу на тысячи лиц. Не блещущий, впрочем,
никакими особенными мыслями...
368
 Он вынырнул из каких-то заплесневелых подвалов
дворцовой канцелярии, мелкий, незаметный чиновник,
угодливый, бледненький.... Цепкий, беспощадный гений по-
средственности» — «упразднил министерства, ведающие
образованием и благосостоянием, учредил министерство
охраны короны» (тайную полицию), основал «Патриоти-
ческую школу», где готовят профессиональных палачей
и убийц, учат «технике» пыточного дела...
Сформировал отряды «серой гвардии», в которых на-
ходят себе занятие по вкусу неотесанные юнцы, воспи-
танные в ненависти».
Поруч із таким от «богом», легким до впізнання, мав
бути також син сибірського шамана, вбивця українців,
а також підозрюваний у вбивстві пасажирів малайзійсько-
го лайнера Шойгу, олігарх церковних справ Гундяєв, а та-
кож «Валька-полтора стакана», відома як голова верх-
ньої палати Держдуми РФ Матвієнко. Відведено місце
серед московських святих м’ясникам з Луб’янки Патру-
шеву і Бортнікову, а також теперішньому Батию у війні
з Украї­ною Герасимову.
Зрештою, коли так уже захотілося почити на лаврах
у настінних фресках, можна було попросту скопіювати їх
із фресок середньовіччя. Хто позував невідомому італій-
ському автору «Похорон антихриста»? Невже той, котрий
пройшов повну фізіологічну реаркарнацію в Москві й без
антрополога Герасимова?

Фреску, що вище, можна побачити у  Кафедрально-

му соборі Верони, і датується вона XIV століттям. Не до-
водилося там бути. Тому передам враження очевидця,
росіянки Лариси Преображенської: «Итак, прочитаем
это послание из XIV века, прибывшее спецрейсом в XXI.
369
Первое, что выхватывает мой поэтический взгляд, это
ростовую разновидность индивидов. По сравнению с двумя
центральными фигурами труп просто карлик, женщина
с жертвоприношениями чуть пониже центровых из под-
небесья, и парочка слева от них тоже из разряда карликов.
И сейчас объясню, что это значит, на мой взгляд. Насколь-
370
ко я понимаю, рост — понятие духовное. И в ребенке с уса-
ми, который молится на сатану, я легко узнаю образ наив-
ного народа, в чём я сегодня ещё раз убедилась благодаря
откровениям бабы Вали (Терешкової), которая пыталась
встряхнуть народ и заставить его бороться за свои пра-
ва. В женщине, сострадательно относящейся к покойнику,
371
372
легко узнаётся наша знать в лице Титовых, Жириновских
и прочих либералов. В тетеньке с корзиной и чёрным пету-
хом я вижу Церковь, совершающую обряды и благосклонно
относящуюся к кесарю даже в таком обличье. Правая рука
в виде копыта её нисколько не смущает. На лице нет удив-
ленья. Единственный, кто обескуражен до такой степени,
что боится и взглянуть на копыто, это вельможа рядом
с пророком, объясняющим природу возникновения копыта
на правой руке. А мы-то знаем, что это печать дьявола,
ведь именно правой рукой совершаются преступления —
лихоимства, убийства и  прочие мерзости. Ещё стоит
обратить внимание на покрывало — то, под каким при-
крытием совершаются преступления сатаны. В этой рас­
краске легко угадывается Георгиевская ленточка. Имен-
но под покровом патриотизма антихрист вершит свои
грязные дела».

Фреска, що знизу, існує на стіні церкви Сан-Франческо

в Ассізі й називається «Сатана пожирає людей». Хоча наш
Владика Філарет так висловився з цього приводу «У Пу-
тіна ввійшов сатана».
Перебираю у  московському народному фольклорі,
щед­ро розсипаному інтернетом, відгуки вдячних право-
славних московитів на те чудо-юдо, що постало раптом
в одному з московських парків цього літа.....
Йдеться про храм Збройних сил РФ як символ єдно-
сті двох видів зброї — атомної бомби і православної віри.
Храм — на віки. Але як без прив’язки до ювілею —
75 років, як воювали між собою два союзники на початку
Другої світової війни — Сталін і Гітлер. Капище чи мавзо-
лей Путіна — з німецьких танків. Переплавлених во славу
Гундяєва.
373
 А відтак — цвях програми. Може, комусь видалося
моїм перебільшенням, що я виводжу симбіоз двох анти-
христів — московського і німецького фашизму, як сіам-
ських близнюків?
То вже не я сказав, а заступник міністра оборони РФ,
товариш Іванов: головна реліквія (так і сказав — релік-
вія, тобто безцінна у віках цінність) — кепка... Гітлера. На
«языке, на котором разговаривал Ленин», — фуражка. Од-
наче не Володимира Ілліча на броньовику, на якому німці
(як без них!) привезли його розвалити Росію 1917 року,
а саме кепка Адольфа Алоїсовича, у якій він приймав ка-
пітуляцію в європейських столицях.
Тут — без слів. Амба — капелюх.
І вже від мене останній мазок до цієї прощальної фрес-
ки «Антихриста». Було багато чого у тому храмі від Путіна
у стіні й до Гітлера у захристії. Було навіть жертвоприно-
шення — кілька сотень, як сказав би Жуков, гарматного м’я-
са, яке стовбичило тут у час апогею коронавірусу в Московії
без масок, горланячи здравниці герою повісті Стругацьких.
Було багато чого на посвяті казарми московської во-
єнщини.
Називається, до речі, храмом християнським.
Але Ісуса тут не було.
І не могло бути там, де бал правив антихрист.

Упродовж років пошукових потрясінь, сотень днів

і ночей болючих відкриттів, спопеляючих пізнань, пеку-
чих вагань, вулканічних думок я завершую десь на тисяч-
ній сторінці рукопису свій тисячолітній «исход» власного,
українського богопізнання.
Настала пора прощатись із «Антихристом», який, од-
наче, навряд чи простить мені мою Правду, яка, за сло-
374
вами Ісуса, будучи пізнаною, визволить мене і кожного,
хто промандрував зі мною цими пустелями одкровення.
Якщо не будемо знати, хто ми, — зникнемо. Такий ав-
тограф я писав своїм читачам. У цій війні престолів нас
убивають для того, щоб ми зреклися себе. Як мало, але не
буває ціни більшої у будь-якій війні.
«Цим переможеш», — сказав Ісус Константину, і з цьо-
го розпочався тріумф Його цивілізації на планеті. Цим,
Його Правдою, переможемо і ми.
«Vive la mort» — «Хай живе смерть» — із таким забра-
лом прийшов до нас ворог.
«Fiat lux» — «Хай буде світло» — написано кров’ю на
наших знаменах, і тому ми переможемо.
Ставши на добрий шмат свого життя знаряддям Diqitus
Dei — Перста Божого, Qui dixerunt — я своє сказав.

Семигинів—Київ—Пафос
2018—2020 роки
 Зміст

Розділ перший. «Існування України — то оголошення війни

Росії», або Що буде з українцями, коли Московія виграє . . . . . . . . 7
Чому Щербицький поміняв паспорт . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7
Про що клекотів кремлівський кратер генеральної стратегії
Росії 20 років тому . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9
«Став двумя различными государствами, Россия и Украина
стали по разные стороны геополитических баррикад» . . . . . . . . 13
Динаміт, який підірвав СРСР . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 17

Розділ другий. «Герой» половецьких воєн,

або На городі — бузина, а в бункері — Путін . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20
«Дякую тобі, Боже, що я не москаль» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 20
Як Денікін подруживсь із Дзержинським . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 22
«Дайош» Росію часів Наполеона і Бісмарка! . . . . . . . . . . . . . . . . . . 26
Як половці та печеніги Москву брали . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29

Розділ третій. Вогонь корегує Вінстон Черчилль,

або Капітуляція як атрофований «Мускул миру» . . . . . . . . . . . . . . 33
«Нове обличчя» мало 66 років, коли прийшло
рятувати Європу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 33
«Все, що я можу вам запропонувати, — це кров,
важка праця, сльози і піт» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 38
Найвидатніша Людина ХХ століття: «Нації, які гинуть у бою,
відроджуються. Нації, які здаються, зникають» . . . . . . . . . . . . . . . 42

Розділ четвертий. Неокомінтерн у «Єрусалимі»,

або Світова «православна» війна . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 44
Погони московського месії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 44
376
 Семимільярдний Кумар, або Щосекунди нас стає
на троє більше! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 47
Вселенський розпач за коефіцієнтом Джіні,
або Що робити із «неправильним» людством . . . . . . . . . . . . . . . . . 52
Олігархічний канібалізм, або Масна пика
глобального егоїзму . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 54
Бичі Божі, або Збірна команда світу виходить на Олімп . . . . . . 57
Однопроцентна настоянка московської трутизни . . . . . . . . . . . . . 61
Гординя Мефістофеля, або Мішень на враження —
золотий мільярд . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 63
«Сталінський імпульс православ’я» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 65
Православні усіх країн, єднайтеся, або Чи стане Далай-лама
заступником Гундяєва . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 66
Аскеза луб’янських гобсеків, або Ватикан мусить упасти! . . . . . 68
Ідентифікація біса . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 70
Чому із Києва третього Риму не вийшло? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 71
Т. в. о. Бога — підполковник у відставці, або Авгури
подвійної моралі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 73
Кремль — бункер глобальних лузерів,
або Иванушка-дурачок — проти Венери Мілоської,
вошивий Федот — проти доктора Фауста . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 76
Чому китайці полюбили Ісуса, або Єрусалим
в околицях Шанхая . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 85
Айсберг у степах України, або Із виписки психіатра:
«Владимир ІІІ і Третя республіка» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 90

Розділ п’ятий. 75 років: від окупації до окупації.

Чому Путін напав на Україну після Гітлера,
або «Православний» фашизм Путіна як продовження
«арійського» нацизму Гітлера . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 94
Павло Турухін: «Православний фашизм —
це спасіння для Росії» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 94
«Православ’я у законі», або «Християнський» талібан . . . . . . 100
Московський батько фюрера . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 104
А «отцы воевали» за Гітлера! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 107
Шеф Гестапо Мюллер хотів викрити Штірліца,
але дружив із Берією . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 116
377
 Russia Today: «Росія йде по шляху Муссоліні і фашизму» . . . . 122
Москва. Кремль. Зразково показовий фашизм . . . . . . . . . . . . . . 125

Розділ шостий. Спецназ антихриста . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 130

Перша шеренга окупантів Криму — диверсійна висадка
зондеркоманди ФСБ, відомого як РПЦ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 130
Окупант: «Русская православная армия» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 136
«Православний» гіммлер, він же заступник патріарха РПЦ . . 139
Хто головний Геббельс православного фашизму?
Митрополит Пітерський Іван Сничов . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 141
Підпільний московський спрут Юди . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 144
«Дорога смерті» його всесвятості, або Чи пролізе крізь вушко
голки у рай патріарх-олігарх, «аскеза» якого коштує
чотири мільярди доларів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 152
Свастика на Кремлі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 156
Фашизм вчк Москва вчк Кремль вчк . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 163
Власівці, фашисти, білогвардійці у степах України . . . . . . . . . . 165
«Православні» упирі, або Звір знову прокинувся . . . . . . . . . . . 172
Витяги із фронтової хроніки
російсько-української війни українських спецслужб . . . . . . . . 172
Зішестя духа антихриста, або Нерон перевертається у гробі.
П’ятидесятниця «православних фашистів» у Слов’янську . . . 175

Розділ сьомий. Вселенська карта Головверха . . . . . . . . . . . . . . . . . . 179

Сценування вирішального удару . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 179
Кукіль колаборації в театрі бойових дій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 183
Гундяєв: «Святейший Патриарх Алексий ушёл,
оградив нашу церковь от трудного времени» . . . . . . . . . . . . . . . 190
Спецоперація «Ліквідація Митрополита»
Агентурно-медична війна у лікарняній палаті . . . . . . . . . . . . . 192
«Валькірія» по-донецьки. «Полювання на вікарія»,
або Дені Дідро і паніматка Калісфенія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 200
Деокупація Історії, або Як українці ХХІ століття
відвоювали в Орди Київську Русь . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 209
378
Розділ восьмий. X. P. ІСУС: «In hot signo vincts»
(«Цим переможеш»). Томос. Епопея тисячоліть . . . . . . . . . . . . . . 217
Собор Крит—Київ. Нині — після вчорашніх тисячоліть . . . . 217
325-й і 787-й. То було позавчора, до нас:
два собори до критсько-київського . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 221
1438-й. То було вчора, до нас. Знову Собор. Флорентійський.
Майже Київський. Найголовніший в історії
вселенського християнства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 227
2016-й. То було нині, при нас: не так далеко — 578 років —
від Апеннін до Криту . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 235
Cujus region, ejus religio, або Таємна висадка
на береги Босфору спецпосланника від Президента України . . . 246
Союз із Туреччиною. Богдану Хмельницькому це вдалось.
А Петру Порошенку? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 251
Полон президента Туреччини у Мармарисі,
який не відбувся, або Хто першим зателефонував
Ердогану . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 259
«Фол» владики Філарета . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 263

Розділ дев’ятий. Бліцкриґ тисячоліть

«Найбільша поразка Путіна» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 269
Твердиня над Босфором на ім’я Варфоломій . . . . . . . . . . . . . . . 269
«Новичок» для патріарха, або Некрасиво підозрювати,
коли впевнений . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 275
Провальна місія дипломата Лисиці,
або «Басня Крылова» про добровільну здачу
Константинополем Києва Москві у XVII столітті . . . . . . . . . . . 279
Томос РПЦ імені ВКП(б), або Нарком НКГБ Меркулов
як хрещений батько патріарха Кирила . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 284

Розділ десятий. Провал престолу сатани:

як це було, або Протокол Небесної канцелярії,
за вселенським хронометром Божого Промислу . . . . . . . . . . . . . . 288

Розділ одинадцятий. «Томос: «для вічного доказу

і постійного представлення» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 315
Метрика про народження із правом на життя вічне . . . . . . . . 315
Звершилось! Соборна мудрість предвічної Софії . . . . . . . . . . . 321
379
Розділ дванадцятий. Чому Москва дала моїй трилогії
найвищу оцінку . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 328
Замість анафеми — визнання від нащадків мокселів . . . . . . . . 328
Цар Олексій патріарху Никону: «Ти бля... кий син» . . . . . . . . . 331
Чому українці бридилися мокселями . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 338
Москва згодна: київські князі були католиками . . . . . . . . . . . . 342
Як тут заперечити московському професору:
«Київ — надмогильна плита Москви»!
Моя книга — епітафія на цій плиті . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 345

Замість епілогу. Моя особиста зустріч з антихристом,

або Московська рулетка в степах України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 348
Презентація не на столичному паркеті, а в окопі . . . . . . . . . . . . 348
На війну — в бусику з квашеними помідорами! . . . . . . . . . . . . 350
Блок-пост: далі — лінія фронту . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 355
Повернення з того світу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 360
Найщільніше твоє наближення до смерті . . . . . . . . . . . . . . . . . . 364
Післямова. Прощання з «Антихристом»,
або «Похорон сатани» прямим рейсом із Верони у Москву . . . . . . 368
 Науково-популярне видання

БАЗІВ
Василь Андрійович

АНТИХРИСТ

У 3-х томах

Том 3. Україна і Росія: війна престолів.

Священний Томос і скрепи мракобісся

Головний редактор О. В. Красовицький

Художній редактор О. А. Гугалова-Мєшкова
Технічний редактор Г. С. Таран
Коректор М. О. Пітішкіна

Підписано до друку 16.11.20. Формат 84×108 1/32.

Умов. друк. арк. 20,16. Облік.-вид. арк. 16,20.
Тираж 1000 прим. Замовлення №  

ТОВ «Видавництво Фоліо»

вул. Римарська, 21А, м. Харків, 61057
Свідоцтво суб’єкта видавничої справи
ДК № 5244 від 09.11.2016
Сайт та інтернет-магазин видавництва:
www.folio.com.ua
Електронна адреса:
market@folio.com.ua
Надруковано з готових позитивів
у ТОВ «ПЕТ»
вул. Максиміліанівська, 17, м. Харків, 61024
Свідоцтво суб’єкта видавничої справи
ДК № 6847 від 19.07.2019