ГОЛОВНЕ УПРАВЛІННЯ МОРАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНОГО

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ЦЕНТР ГУМАНІТАРНИХ

ПРОБЛЕМ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

РУЙНУВАННЯ ІСТОРИЧНИХ МІФІВ

РОСІЙСЬКОЇ ПРОПАГАНДИ

Київ - 2022
 УДК 355.4 (477)
ББК 68.4(Укр)
Р45

Рекомендовано до друку науковою радою Науково-дослідного

центру гуманітарних проблем Збройних Сил України (протокол № 9
від 26.09.2022)

Руйнування історичних міфів російської пропаганди /

Р45 За ред. В. М. Мороза. – К.: НДЦ ГП ЗС України, 2022. – 100 с.

У збірнику інформаційно-аналітичних матеріалів спростовано

30 найпоширеніших історичних міфів російської пропаганди. Вони
стосуються походження України та росії, території нашої держави
та меж розселення Українського народу, радянського (совєцького)
періоду історії, важливих тем Другої світової війни 1939–1945 років і
російсько-української війни, що триває з 2014 року.

УДК 355.4 (477)

ББК 68.4(Укр)

© Науково-дослідний центр гуманітарних

проблем Збройних Сил України, 2022.
 ВСТУП

Інформаційна війна – невід’ємна складова агресії, яку російська

федерація веде проти України вже понад 8 років, а особливо
активно – з початком повномасштабного вторгнення 24 лютого
2022 року. Російське політичне керівництво та російська
пропагандистська машина розповсюджують колосальну кількість
історичних міфів і фейків, перекрученої та недостовірної
інформації про нашу країну. Головна мета ворога – знищити
Незалежну Україну, зросійщити українців, встановити тотальний
контроль над нашими територіями та нашими співвітчизниками.
Насильницьким шляхом затягнути нас в орбіту так званого
“русского міра”, який є символом відсталості, деградації, тиранії
та жорстокого придушення прав і свобод людини.
Успішно протидіяти цій лавині брехні можна тільки зброєю
правди. В цьому – одна з найголовніших запорук нашої Перемоги:
аргументовано й достовірно викривати ворожу дезінформацію та
маніпуляції. Прищеплювати українцям культуру критичного
мислення та високої ерудованості, навички аналізу джерел
інформації. Виробити у наших співгромадян непереборний
імунітет і цілковиту відразу до російської пропаганди.
Перед вами – збірник інформаційно-аналітичних матеріалів, де
у простій та доступній формі спростовано 30 найпоширеніших
ворожих історичних міфів. Вони стосуються походження України
та росії, території нашої держави та меж розселення Українського
народу, радянського (совєцького) періоду історії, важливих тем
Другої світової та російсько-української війни.
Видання адресоване військовослужбовцям Збройних Сил
України, а також усім, хто цікавиться історією нашої країни та
Українського народу.
Пам’ятайте: ворог використовує інформацію як зброю. Жодної
довіри до будь-якого слова окупанта!
Російських загарбників били в усі історичні епохи. Ми б’ємо та
перемагаємо їх зараз і будемо перемагати завжди!

3
 МІФИ ПРО ПОХОДЖЕННЯ УКРАЇНИ ТА РОСІЇ
Міф 1.
Українці та росіяни – один народ або братні народи?

Російська пропаганда постійно стверджує, що українці та

росіяни – це один народ, волею історичних подій розділений двома
державами, Україною та росією. Цим обґрунтовується агресивна
загарбницька політика РФ – приєднати Україну до складу росії, а
українців асимілювати, перетворити на росіян.
Путін ще у 2013 році заявив: “У нас спільна традиція, спільна
ментальність, спільна історія, спільна культура... Ми – один
народ”.
Але то не більше, ніж вигадки імперської пропагандистської
машини. Факти свідчать про зовсім інше.

Розселення слов’ян у ранньому Середньовіччі (за Леонідом Залізняком)

Формування українського етносу почалося в V–VI століттях і

терени України – Наддніпрянщина, Поділля, Волинь, Прикарпаття –
стали прабатьківщиною всіх слов’ян. Російський же етнос почав
4
формуватися значно пізніше – в XI–XII століттях. Він виник в
результаті поєднання фінно-угорських племен (чудь, меря, весь) та
частини слов’ян, які колонізували землі на північний схід від Русі.

Схема етногенезу українців, поляків, білорусів, псково-новгородців, росіян

(за Леонідом Залізняком)

Навіть з точки зору антропології українці та росіяни – різні.

Наші співвітчизники разом із південними та західними слов’янами
мають динарський антропологічний тип, росіяни та білоруси –
віслянський.
Ніколи не існувало “спільної давньоруської мови”, як це
люблять стверджувати російські пропагандисти. Сучасна
українська є спадкоємицею праслов’янської мови, якою 1500 років
тому розмовляли на наших землях. Російська ж почала
формуватися лише в XII столітті на основі мов фінно-угорських
племен, балтських запозичень і впливу мови українських
переселенців.
Всі сусідні народи аж до середини XVIII, а подекуди і в XIX
столітті чітко розрізняли українців і росіян. Українців вони
називали “русинами”, росіян – “московитами”. І лише жорстока
політика зросійщення, яка особливо посилилася в другій половині
XIX століття (Валуєвський циркуляр 1863 року, Емський указ 1876
року) призвела до поступової асиміляції частини українців. Але ця
ж сама політика й доводить принципову відмінність двох народів.

5
Адже якби українці й росіяни були одним народом, навіщо тоді
зросійщували українців?
За радянських часів ідеологічна концепція “єдиного народу”
була замінена на “братні народи”. Але це так само є вигадкою
заради втримання українців у покорі та залежності від Москви.
Поняття “братні народи” є абсурдним за своїм визначенням. Адже
братами можуть бути тільки чоловіки, народжені від одних батьків.
У міжнародній політиці не існує “братніх народів” чи “братніх
країн” – кожна сповідує власні інтереси та захищає їх всіма
доступними засобами. Не буває навіть вічних союзників. Для
прикладу – одним із найдовготриваліших в історії став
французько-турецький альянс, що існував з XVI до XIX століття.

Король Франції Франциск І Валуа (1494 – 1547) та османський султан

Сулейман І Пишний (1494 – 1566)

Проте на початку XX століття, в Першій світовій війні, Франція

та Туреччина опинилися в різних військово-політичних блоках і
воювали одна проти одної. А зараз вони знову перебувають у
складі одного військово-політичного блоку – НАТО.
Українці та росіяни є абсолютно різними народами, а Україна
та російська федерація – абсолютно різними державами. Всі теорії

6
про “єдиний народ” чи “братні народи” – це інструменти
поневолення України та мінімізації опору українців російським
окупантам.
Ба більше: не лише сучасні росіяни, але й їхні далекі предки
плекали загарбницькі плани проти України. Почавши від
суздальського князя Андрія Боголюбського, який в 1169 році
спустошив та пограбував Київ, вони постійно намагаються
загарбати, зруйнувати, сплюндрувати нашу Батьківщину.

Війська Андрія Боголюбського спустошують Київ у березні 1169 року

(мініатюра Радзивіллівського літопису)

Упродовж XV–XXI століть відбулося 12 війн, які Москва вела

за володіння українськими землями. Ще на 5 війн підіймалися
українці, аби вибороти незалежність від Москви.
Від сумнозвісної Переяславської ради 1654 року суть політики
Московії-Росії полягала в тому, аби знищити українську державу
Гетьманщину та повністю асимілювати українців, перетворити їх
на росіян. Для цього знищували козацьку еліту, руйнували
українську економіку, перетворюючи її на сировинний придаток
російської. І навіть після відновлення нашої незалежності в серпні

7
1991 року, росія постійно прагнула завдати якнайбільшої шкоди
економіці України. А з 24 лютого 2022 року вона застосовує
тактику випаленої землі, руйнуючи наші заводи, об’єкти
інфраструктури та житлові будинки.

Маріуполь, зруйнований російськими окупантами в 2022 році

Протягом кількох століть росія без жодних “братерських”

застережень торгувала українськими землями, брутально ділила їх
зі своїми сусідами – Австрією, Туреччиною, Польщею, Румунією,
Німеччиною, Угорщиною.
Окрім війн, росія постійно застосовувала масовий терор проти
українського населення. Спалення гетьманської столиці – міста
Батурин – разом із цивільними мешканцями в 1708 році, розстріл
кількох тисяч українців у Києві в лютому 1918-го, масові
депортації із західних областей на початку Другої світової війни та
після неї. Зрештою – два штучні масові голоди (1921–1923 та
1946–1947 років) і жахливий Голодомор-геноцид українського
народу 1932–1933 років – усе це лежить на совісті Кремля.
Голодна смерть забрала життя щонайменше 6 мільйонів наших
співвітчизників.
За такого “історичного досвіду”, жодної мови не може йти про
єдність чи братерство з російськими ворогами й загарбниками.
8
 Міф 2.
Росія – спадкоємиця середньовічної Київської Русі?

Одним із головних пропагандистських наративів, які просуває

російська пропаганда, є сталість та безперервність історичного
розвитку та спадкоємність історичних традицій – від
середньовічної Русі до російської імперії, від російської імперії до
Радянського Союзу, від Радянського Союзу до російської
федерації. Відповідно до цієї парадигми, сучасна росія є
безпосереднім і єдиним спадкоємцем давньої Русі. Враховуючи те,
що столицею Русі було місто Київ, російська пропаганда шляхом
просування вищенаведеної тези підводить слабко обізнаних в
історії людей до висновку, що Київ – російське місто, а отже
Україна має бути частиною росії.
Однак, наскільки виправданим є уявлення про спадкоємність
російської імперії, Радянського Союзу і російської федерації від
середньовічної Русі?
Термін Русь – не слов’янського походження. Його принесли
варяги (нормани, скандинави, вікінги) приблизно у IX столітті.
Дослівно воно означає “веслувальники” – тогочасні варяги були
войовничим народом, долали моря і навіть Атлантичний океан на
своїх човнах і веслувальних кораблях-дракарах, займалися
завоюваннями і грабунками, контролювали водні торговельні
шляхи. Зокрема, знаменитий шлях “із варяг у греки” – тобто від
Скандинавії до Візантійської імперії – який був основною
економічною артерією Русі. Відповідно до інформації, наведеної у
“Повісті минулих літ”, варяги на чолі з Рюриком прийшли на Русь
і встановили свою владу. І хоча постать самого Рюрика є
легендарною, однак існування династії Рюриковичів є
беззаперечним. А це була династія скандинавського походження,
яка й керувала середньовічними руськими князівствами.
Іншою тезою російської пропаганди є твердження про так звану
“початкову Русь”, яка буцімто існувала навколо Новгорода (нині
місто Великий Новгород у російській федерації), а не навколо
9
Києва. Річ у тім, що за даними літопису, 862 року Рюрик став
князем у Новгороді, відправивши до Києва своїх намісників
Аскольда і Діра. Пізніше, у 882 році, вже син Рюрика, Ігор разом із
військом свого опікуна Олега, захопив Київ і переніс сюди
столицю з Новгорода.
Проте археологічні дослідження цілковито спростовують цю
версію. У IX столітті міста Новгород ще не існувало. Відповідно, й
об’єднавчого політичного центру на тих землях виникнути не
могло. Натомість, Київ як місто вже існував у IX столітті – тобто
саме тоді, коли тут могли з’явитися Ігор і Олег зі своїм військом, в
якому значну частину становили варяги. У подальшому в
літописах центром Русі називають саме територію Подніпров’я,
тобто Київське, Чернігівське і Переяславське князівства, які
переважно розташовувалися на території сучасної України. Тобто,
саме українські землі були центром Русі.

Київське, Чернігівське і Переяславське князівства

Але середньовічна Русь і пізніша росія – зовсім різні історичні

й політичні поняття. “Русь” в найширшому тлумаченні – це
князівства, що перебували під владою династії Рюриковичів до

10
монгольської навали Батия, що трапилася у 1237-1241 роках. Після
цього при владі ще перебували галицькі “королі Русі” Данило
Галицький (1253-1264) і його онук Юрій I Львович (1301-1308). А
ось “росія” – це держава, що виникла на початку XVIII століття на
основі Великого князівства Московського, яке здобуло
незалежність від татарських ханів в 1480 році, хоча продовжувало
виплачувати татарам данину аж до 1700-х років. Північно-східна
Русь (регіон сучасної Москви) був названий “Руссю” в
середньовічному історичному джерелі вперше лише щодо 1237-
1238 років у “Слові про загибель руської землі”, присвяченому
монгольській навалі.
Після руйнівної монгольської навали Київ на деякий час
втратив роль головного політичного, економічного й релігійного
центру Русі. Проте північно-східні князівства, на теренах яких
згодом виникне російська держава, не стали прямими
спадкоємцями Києва. Реальним спадкоємцем стала Литовсько-
Руська держава, що мала повну назву “Велике князівство
Литовське, Руське і Жмудське”.

Велике князівство Литовське, Руське і Жмудське

11
 Ще від середини XIII століття було закріплено династичний
зв’язок між Рюриковичами та литовськими правителями. Близько
1253 року син Данила Романовича Галицького – Шварно –
одружився з донькою литовського короля Міндовга. Після смерті
свого тестя Шварно на 2 роки став великим князем Литовським.
Протягом XIV століття зміцніла Литовська держава визволила
українські землі з-під монгольського панування й відтоді
перетворилася на Литовсько-Руську державу. Руська мова
використовувалася для ведення державних документів,
літописання, литовські правителі переходили з язичництва у
православну віру. Всі місцеві порядки та звичаї не зазнали змін. В
якості правових кодексів використовувалися давньоруські Правда
Ярослава, Правда Ярославичів, Правда Мономаха, які стали
основою таких кодексів, як Судебник Казимира XV століття і
Литовські Статути XVI століття. Тогочасну руську мову лінгвісти
ще називають староукраїнською та старобілоруською, оскільки
саме вона стала основою для сучасних української та білоруської
мов – значно спорідненіших, аніж українська та російська або
білоруська та російська.
Слово ж “росія” – насправді елінізм, тобто грецького
походження. Це лише зовнішня, іноземна назва Русі. Від часів
нападу варягів із боку Чорного моря на Константинополь у 860
році візантійці називали русів “народом рос”. А саме грецька мова
використовувалася на письмі візантійцями.
Від кінця XV століття Московська держава починає
претендувати на статус “Третього Риму” і на “збирання руських
земель”. Цю ідеологічну концепцію вперше висунув митрополит
Зосима, а спробував обґрунтувати православний чернець
Філотей – головний ідеолог московського князя Василя Івановича.
На думку Філотея, після першого власне Риму (столиці Римської
імперії) настала доба другого Риму – Константинополя, столиці
Візантійської імперії. Однак, оскільки 1453 року Константинополь
завоювали турки-мусульмани, він буцімто втратив роль центру
православного світу, й відтоді ця роль перейшла до Москви.

12
Причому, Філотей завбачливо стверджував, що період панування
Московії є останнім перед Страшним Судом (“третій Рим стоїть,
а четвертому не бувати”).
Така концепція зумовила 1547 року при Івані IV Грозному
зміну назви Московської держави на “русское царство”. Однак це
не було визнано у світі. Всі сусіди, зокрема Велике князівство
Литовське, продовжували називати царство “Московією”.

Московія на одній з європейських мап XVI – XVII століть

До початку XVIII століття назва “росія” не мала чіткої

прив’язки до певної території, позначаючи “Русь взагалі” або її
частини в текстах освічених (хто знав грецьку мову) церковних кіл.
Зокрема, в середині XVII століття “росією” могли називати й
Центральну Україну – тобто, споконвічну Русь. Це можна
побачити у поезії студентів Києво-Могилянської колегії, якою
вони вітали Богдана Хмельницького під час урочистого в’їзду до
Києва на початку 1649 року: “З тобою росія на ноги здійнялася”.
13
Освіченій людині було цілком зрозуміло, що йшлося зовсім не про
Московське царство.

Урочистий в’їзд Богдана Хмельницького в Київ (січень 1649 року)

1721 року, на пропозицію киянина Феофана Прокоповича, який

був головним ідеологом реформ Петра І, Московське царство
змінило назву на “всеросійську імперію”. Тобто, юридично росія
стала росією тільки з 1721 року і жодної спадкоємності з часами
середньовічної Русі тут не простежується.
У 1917 році внаслідок революції російська імперія розвалилася.
У листопаді того ж року владу насильницьким, нелегальним
шляхом захопили більшовики. Невдовзі вони розігнали Установчі
збори – єдиний орган, який міг за тих умов демократичним
шляхом встановити новий політичний лад у державі, який би
задовольняв інтереси переважної частини населення.
Більшовицька влада усіляко підкреслювала, що не має нічого
спільного з російською імперією, будує нове суспільство, що
прямує до комунізму. І лише з 1930-х – 1940-х років, коли
кремлівське керівництво збагнуло неможливість побудови
(принаймні, в осяжному майбутньому) комуністичного ладу, було

14
взято курс на часткове повернення до звеличення Російської
імперії, її перемог, полководців, державних діячів. Але Радянський
Союз ніколи не був офіційним спадкоємцем російської імперії.
Для того, аби довести свої права на спадкоємність від Русі,
російсько-радянська пропаганда послуговувалася ще двома цілком
фальсифікованими твердженнями.
Перше полягає в тому, що після монгольської навали населення
південно-західної Русі (тобто, України) буцімто переселилося до
північно-східної Русі. Цю теорію висунув в 1850-х роках
російський імперський історик Михайло Погодін. Він намагався
довести, що на місце переселенців поступово заселилися поляки,
литовці, молдавани, певна частина татарського населення –
відповідно, етнічна мапа зазнала кардинальних змін і населення
України не має нічого спільного з населенням середньовічної Русі.
Однак ані писемні джерела, ні дані археології цю гіпотезу не
підтвердили. Не було такого переселення. Сучасні українці
походять від слов’янського населення всієї лісової і лісостепової
зони України середини I тисячоліття нашої ери. Тому їхніми
пращурами часів стародавньої Русі є не тільки жителі
прикарпатського Галицького князівства, а й Волинського,
Київського, Чернігівського і Переяславського.
Друге фальсифіковане твердження радянсько-російської
пропаганди полягає в тому, що Русь буцімто населяла
“давньоруська народність”, яка під впливом монгольської навали
та подальших польських і литовських завоювань розпалася на три
окремі народи – український, білоруський і російський.
По суті ж за своїм змістом поняття “давньоруська народність”
дорівнює поняттю на кшталт “кавказька національність”.
Зрозуміло, що кавказької національності насправді не існує.
Жодним чином не можна довести з історичних джерел існування
будь-коли й давньоруської народності. Це не більше, ніж
ідеологічний конструкт радянської та російської пропаганди.
Сучасна етнологія вже давно не використовує термін
“народність”. Він не має чіткого визначення, а тому є ненауковим.

15
Володіння Рюриковичів в X-XIII століттях населяли слов’яни,
балти, фінно-угри, тюрки. “Єдина давньоруська мова” є
цілковитою ілюзією, оскільки це була книжкова (а не розмовна)
мова на староболгарській першооснові мови Святих Кирила і
Мефодія. Його аналог – латинь у багатомовній середньовічній
Західній Європі. Переважна частина населення давньоруських
князівств розмовляла на простонародних діалектах, попередниках
української та білоруської мов. А новгородці розмовляли
діалектом західнослов’янського походження (це стало відомим із
берестяних грамот), тому ще в XIX столітті знаменитий
мовознавець Павел Шафарик виокремлював новгородців як
окремий від росіян (“великоросів”) народ. Теорія ж “давньоруської
народності” була придумана оточенням Сталіна у 1940-х роках як
ідеологічний конструкт для обґрунтування претензій Радянського
Союзу на спадщину Русі та для здійснення асиміляційної політики
щодо українців і білорусів, для зросійщення цих народів.
Після краху СРСР у 1991 році російська федерація проголосила
себе правонаступницею Радянського Союзу. Це дозволило їй
отримати місце СРСР у Раді Безпеки ООН, користуватися усім
ядерним потенціалом колишнього СРСР тощо. Однак, якщо
російська федерація є правонаступницею Радянського Союзу, який
НЕ був правонаступником російської імперії, то й РФ не має
жодних прав на зв’язок із російською імперію та Руссю з
юридичного боку.
Центром історичної Русі є українські землі Київщини,
Чернігівщини, Перяславщини. Тому саме Україна має
першочергове право на використання спадщини Русі й саме тому
назва Україна-Русь для нашої держави могла би бути цілком
виправданою. Це прекрасно усвідомлювали історики ще на зламі
XIX – XX століть, корифеї історичної думки Михайло
Грушевський і Микола Аркас. Головна багатотомна праця всього
життя Грушевського має назву “Історія України-Руси”. Однак в
умовах асиміляційної політики російської імперії українські
патріоти поступово відмовилися від використання терміну “Русь”,

16
“руський”, “русини”, аби уникнути плутанини та надмірної
асоціації з тогочасною росією (зокрема, на міжнародному рівні).
Проте це жодним чином не спростовує безпосередню історичну й
територіальну спадкоємність України від Русі.

“Історія України-Руси” Михайла Грушевського (багатотомне видання)

Міф 3.
Україна – це Малоросія?

В російській пропаганді часто трапляється твердження, що

Україна – це всього-на-всього колишня Малоросія, тобто
невід’ємна частина російської держави разом із Великоросією та
Білорусією. А відповідно, рано чи пізно вона має повернутися до
“спільного лона трьох братніх народів”.
Насправді ж Малоросією ніколи не називали всю територію
України, а лише її невелику частину. Термін Україна виник
17
набагато раніше, ніж термін Малоросія. А слово “Малоросія”
походить від “Малої Русі” та немає нічого спільного з росією.
У пізньому Середньовіччі наші землі називали Русь, а терени
майбутньої російської федерації – Московія. З плином часу
Московія здійснювала експансію на наші землі, вкрала назву Русі
(у трохи видозміненій грецькій формі “росія”) та оголосила себе
“центром збирання руських земель”.
Що ж до “Малої Русі”, то так ще в далекому XIV столітті
називали Галицьку та Київську православну митрополії
Константинопольського патріархату. Як бачимо, нічого спільного
з Московією-росією тут немає.
У XVII–XVIII століттях назви “Мала Русь”, “Мала Росія”,
“Малоросія” часто вживали на позначення гетьманської козацької
держави, створеної Богданом Хмельницьким. У ті самі часи, коли
північно-східного сусіда продовжували називати “Московією”.
Козацтво чітко відмежовувало ці поняття і протиставляло “Малу
Росію” – “Московії”. Характерний приклад містить Конституція
Пилипа Орлика 1710 року, де зазначено: “Визволити Вітчизну
нашу, Малу Росію, від ярма московського”.

Малоросійське генерал-губернаторство XIX століття

18
 Лише з поступовим обмеженням козацької автономії, а потім і з
ліквідацією козацької державності та визнанням у світі “російської
імперії” (проголошеної Петром І), термін “росія” поступово
витісняє назву “Московія”. А “Малоросією” в російській імперії
називали здебільшого Лівобережжя Дніпра. Такі землі, як Волинь,
Поділля, Правобережжя, Таврію (вже не кажучи про Галичину,
Буковину й Закарпаття, що перебували у складі Австро-Угорщини)
практично ніколи не називали “Малоросією”. Для позначення
сукупності всіх цих земель вживався і вживається термін Україна.

Міф 4.
Богдан Хмельницький повстав заради об’єднання з
Москвою?

Одна з найголовніших тез російської пропаганди ось уже

протягом 370 років – Гетьман Богдан Хмельницький повстав
проти польського поневолення буцімто заради “возз’єднання” чи
“об’єднання” українського народу з російським.
За радянських часів навіть влаштовували масштабні
святкування “300-річчя возз’єднання” (1954 р.) та “325-річчя
возз’єднання” (1979 р.). І в наші дні роспропаганда намагається
протиставити постать Богдана Хмельницького – постатям інших
видатних українських діячів, таких як Іван Мазепа, Симон
Петлюра, Степан Бандера, Роман Шухевич. Мовляв, були
“правильні українці”, які боролися за єдність із росіянами – і
“неправильні українці”, які виступали проти Москви, але були
приречені на поразку.
Насправді мета Богдана Хмельницького полягала в захисті й
розширенні прав українського козацтва та в побудові козацької
держави – Війська Запорозького (Гетьманщини). До неї мали
належати всі землі, заселені українцями. Про це Хмельницький

19
прямо заявив польським послам під час переговорів у Переяславі в
лютому 1649 року.
Водночас, Гетьман активно листувався із московським царем
ще з літа 1648 року. Але щоразу пропонував не більше, ніж
військовий союз і протекторат. Він шукав союзника у боротьбі
проти поляків і литовців, а тому одночасно підтримував відносини
з усіма основними державами Європи – Османською імперією,
Кримським ханством, Московським царством, Венеційською
республікою, Англійською республікою, Трансильванським
князівством, Шведським королівством, Молдовою.

Гетьманська держава Богдана Хмельницького та її сусіди

З 1648 до 1654 року головним союзником і стратегічним

партнером Хмельницького була мусульманська держава –
Кримське ханство, а опосередковано через неї – ще й Османська
імперія. Тільки зневірившись у цій співпраці після кількох
випадків невиконання татарами своїх зобов’язань, Гетьман уклав
союз із Москвою.

20
 Проте вже 1655 року він відновив союз із Кримським ханством,
а 1656 року уклав антипольський союз зі Швецією,
Трансильванією та Бранденбургом. Все це переконливо свідчить,
що Хмельницький сповідував політику “полівасалітету” –
одночасно укладати союзи про військову допомогу з кількома
сильнішими державами. Для того, щоб:
1) мати одразу кількох потужних союзників, які можуть
допомогти своїми арміями;
2) наражати їх на суперництво один із одним і не дозволити
нікому з них посилити свій вплив на Україну.
В останні місяці свого життя Богдан Хмельницький повністю
розчарувався у перспективах союзу з Москвою. Адже цар за його
спиною уклав перемир’я з Польщею. Гетьман помер у 1657 році,
але його політику продовжив наступник – Іван Виговський. Він
уклав стратегічний союз із Кримським ханством, Швецією та,
зрештою, Річчю Посполитою. А Московія розпочала збройну
агресію проти Гетьманщини. Таким чином, про жодну боротьбу
козаків (і Хмельницького зокрема) заради об’єднання з
московитами не може навіть йти мови.

Міф 5.
Україна – штучна і клаптикова держава?

Одним із найпоширеніших міфів російської пропаганди є

твердження про Україну як про штучне утворення, що складається
з абсолютно різних, непоєднуваних регіонів із різною історичною
долею (“клаптикова держава” на кшталт Австро-Угорщини в
минулому). Підґрунтям цього міфу є тривале перебування різних
українських земель у складі чужоземних держав та певні
регіональні відмінності у світогляді, культурі, традиціях населення.
Однак цей міф спростовується дуже просто. В межах
Української держави немає жодного великого регіону, де чисельно
21
переважає іншонаціональне населення. Певний виняток становить
Крим – там чисельно переважають росіяни, але їх заселили туди
протягом XIX–XX століть на місце кримських татар, які є
справжніми історичними господарями кримської землі.

Національний склад України (за переписом населення 2001 року)

Насправді ж, все навпаки – сучасна Українська держава не

містить у своєму складі цілої низки українських етнічних
територій: Холмщини, Надсяння, Підляшшя, Пряшівщини,
Мармарощини, Берестейщини, Стародубщини, Кубані та інших.
Якщо звернутися до карт етнічного розселення початку XX століття, то
стає зрозумілим, що українці переважали на площі близько 1
мільйона квадратних кілометрів. Тоді як сучасна площа
Української держави – 603,7 тисячі кв. км.

22
 Українські етнічні землі на початку XX століття (мапа, представлена
делегацією УНР на Паризькій мирній конференції 1919 року)

Проте Україна, на відміну від російської федерації, суворо

дотримується міжнародних угод і принципу верховенства
міжнародного права. Ми не претендуємо на жодні території
жодної сусідньої держави (хоч би в минулому там і домінували
українці), оскільки маємо з усіма сусідами двосторонні договори
про непорушність кордонів. Але й ворогові не віддамо жодного
сантиметра суверенної території України, а тимчасово окуповані
землі – повернемо!

Міф 6.
Український народ з’явився внаслідок українізації
1920-х років?

Один із міфів, які особливо активно поширює російська

пропаганда останнім часом, стосується радянської українізації

23
1920-х років. Мовляв, саме тоді більшовики розділили “велику
російську націю” на три окремих народи – російський, український
та білоруський.
Насправді ж, розуміння того, що українці є окремим від усіх
інших народом, існувало задовго до українізації 1920-х. Ще
наприкінці XIX століття український національний рух вступив у
політичну стадію розвитку – з’явилися перші вітчизняні політичні
партії, а також усвідомлення, що українцям потрібна власна,
Українська держава. Вперше таку ідею обґрунтував галицький
соціал-демократ Юліан Бачинський у праці “Україна irredenta”
1895 року. А через 5 літ – харківський адвокат Микола
Міхновський в “Самостійній Україні”. Тобто, до цієї ідеї майже
одночасно дійшли мислителі з різних, географічно віддалених
українських регіонів.

“Україна Irredenta” Юліана Бачинського (1895)

і “Самостійна Україна” Миколи Міхновського (1900)

Зрештою, існування українців як окремого від росіян народу

була змушена визнати ще російська імперія в останні десятиліття
24
свого існування. У 1905 році імператорська академія наук визнала
українську мову окремою та повноцінною. У 1914-16 роках у
столиці російської імперії побачило світ перше комплексне
наукове видання з українознавства – “Украинский народ в его
прошлом и настоящем”. Серед співредакторів були такі
авторитетні російські академіки, як Олексій Шахматов і Федір
Корш.

Обкладинка наукової праці “Украинский народ в его прошлом и настоящем”

(Петроград, 1916)

25
 Укранізація 1920-х років стала наслідком Української революції.
Більшовицька влада побачила силу та популярність українського
національного руху і з метою завоювання симпатій українців
вирішила піти на тимчасові поступки (освіта, література, ЗМІ
українською мовою, українізація державних установ тощо). Ця
політика була складовою ширшого процесу “коренізації” – тобто
“вкорінення” більшовицької влади в неросійських республіках і
автономіях. Вже наприкінці 1920-х років українізацію почали
згортати, а в 1930-х розпочалася нова хвиля зросійщення.

МІФИ ПРО ТЕРИТОРІЮ УКРАЇНИ

Міф 7.
Україна ніколи не мала своєї державності
до 1991 року?

Російська пропаганда прагне довести всьому світові: українці

органічно нездатні побудувати власну державу. І Незалежність
1991 року стала випадковістю, виявом історичної
несправедливості, яку потрібно виправити. Українцям, буцімто,
потрібна інша держава, інший народ, який ними керуватиме.
Звісно ж, йдеться про російську федерацію та росіян.
Такий підхід зовсім не є новим. Кожна імперія нав’язує світові
думку, що без її участі колонії неспроможні існувати самостійно.
Свого часу так робили Франція, Велика Британія, Португалія,
Іспанія, Німеччина.
Значна частина України справді тривалий час перебувала у
складі Московії-росії. Однак насправді наш народ має тисячолітню
історію державотворення, якою варто пишатися.
Першою повноцінною державою, яку створили українці, була
Русь (інколи її ще називають “Київська Русь”). Сталося це
наприкінці IX століття. Столицею Русі був Київ, а на місці Москви,
Санкт-Петербурга та інших російських мегаполісів тоді були дикі
26
ліси й непролазні болота. Держава зі столицею в Києві проіснувала
до XIII століття.
Наступними українськими державами були:
– Руське королівство, відоме також як Галицько-Волинське
князівство (кінець XII – середина XIV ст.);
– Русько-Литовська держава, відома також як Велике князівство
Литовське і Руське (XIV – XVI ст.);
– Військо Запорозьке, або ж Гетьманщина (XVII – XVIII ст.);
– Українська Народна Республіка 1917 – 1921 років;
– Західно-Українська Народна Республіка 1918 – 1919 років;
– Українська Держава Гетьмана Скоропадського 1918 року;
– Карпатська Україна 1938 – 1939 років;
– незалежна Україна з 1991 року.
Українці протягом багатьох століть вели запеклу боротьбу
проти всіх поневолювачів та створювали свої держави на всіх
етапах історичного розвитку. Двічі в історії український народ
пережив відхід своєї еліти на користь сильнішого сусіда: в XV–
XVII століттях на користь поляків і литовців, у XVIII–XX століттях –
на користь росіян. Подібного випробування не витримала більше
жодна нація. Гасконці, бургундці та провансальці злилися з
французами. Полабські слов’яни злилися з німцями. Безліч інших
народів після переселення за океан злилися в єдину американську
націю в межах США. А українці – вистояли і домоглися
незалежності. І продовжують воювати за неї тепер, проти агресії
російської федерації.

Міф 8.
Росія заснувала всі міста на сході та півдні України?

Російська пропаганда постійно стверджує, що без

“цивілізаторської” ролі російської імперії та Катерини ІІ південь і
схід України залишалися би “Диким полем”. То ж чи справді
27
Дніпро, Запоріжжя, Маріуполь, Одеса та інші наші великі міста
з’явилися тільки завдяки росіянам?
Ні, це абсолютна брехня. Переважна більшість міст сходу і
півдня України мають козацьке коріння. Або й набагато давніше.
Ось яскраві приклади.
Дніпро – на цьому місці з 1630-х років існувала фортеця Кодак,
а потім – козацьке містечко Новий Кодак. Лише у 1784 році
Новому Кодаку на честь імператриці надали назву Катеринослав і
почалася розбудова губернського центру. Нині це місто Дніпро.

Фортеця Кодак на місці сучасного м. Дніпро (малюнок XVII століття)

Запоріжжя – постало як Олександрівська фортеця на місці 12

козацьких зимівників на землях Війська Запорозького Низового.
Маріуполь – виріс із козацького поселення Домаха, яке у свою
чергу виникло у XVI столітті на місці давнього генуезького міста
Адомаха.
Одеса – продовжила історію татарсько-турецького міста
Хаджибей (Коцюбіїв), перша згадка якого відноситься до XV
століття. Лише в 1789-му росіяни захопили Хаджибей, а в 1795 році

28
Катерина ІІ наказала “татарське поселення Хаджибей перетворити
на місто Одеса”.

Хаджибей (Коцюбіїв) на місці Одеси (мапа 1703 року)

Власне, подібних прикладів – безліч. Луганськ постав на місці

козацького зимівника Кам’яний Брід. Донецьк – козацького села
Підгороднього. Лисичанськ – зимівника Лисичий Байрак.
Нікополь – містечка Микитиного. Російська імперія просто
намагалася стерти пам’ять про їхню історію та впровадити меседж
“до росії тут нічого не було”.

Міф 9.
Донбас – російська земля, яку Ленін подарував
Україні?

Російська пропаганда й особисто президент рф володимир путін

часто повторюють, що Донецьку та Луганську області більшовики
“насильно впихнули” в Україну під час українізації 1920-х років.
Мовляв, ці землі ніколи не були заселені українцями, історично
належали не українцям, а росіянам. Насамперед – донським
29
козакам. Ідейні наступники яких та просто любителі “донської
шароварщини” активно беруть участь у збройній агресії проти
України з 2014 року.
Насправді ж історично землі Донеччини й Луганщини –
територія Великого Степу, де протягом століть мешкали численні
кочові та напівкочові народи (гуни, авари, хозари, печеніги, торки,
половці, монголи, татари, кримці).
В XVII та XVIII століттях Донеччину й Луганщину опанували
українські козаки. Ці землі належали до володінь Війська
Запорозького Низового. На теренах Донбасу існували Кальміуська
та Яланецька козацькі паланки (адміністративно-територіальні
одиниці).

Кальміуська та Яланецька паланки Війська Запорозького Низового

Українські козацькі зимівники (хутори, де займалися сільським

господарством, ремеслами, промислами, полюванням і
рибальством) сягали нижньої течії та гирла Дону. На цих
територіях вони існувала впереміш із хуторами донських козаків.

30
 Північ Донеччини й Луганщини належав до території
слобідських козацьких полків, окремих і від Війська Запорозького
Низового, і від Гетьманщини. Це були Ізюмський та Острогозький
полки. На їхніх теренах розташовувалися міста Бахмут,
Святогірськ, Тор (Слов’янськ), Біловодськ, Старобільськ,
Білолуцьк.

Територія Слобідських козацьких полків на мапі сучасних України та

російської федерації

Лише в середині XVIII століття російська влада передала

донським козакам землі від Дону до річки Кальміус. Але все одно –
то була тільки частина (причому менша) Донеччини й Луганщини.
Власне на території України існували тільки 2 донські козацькі
станиці – Луганська (нині смт Станиця Луганська, Луганської
області) та Новомиколаївська (нині місто Новоазовськ, Донецької
області). Чисельність донських козаків на українських теренах
була невеликою – переважали селяни-українці.
Найбільша частина Донеччини та Луганщини була включена до
складу України не більшовиками, а раніше до них – Українською

31
Центральної Радою на чолі з Михайлом Грушевським. Це
відбулося згідно Третього Універсалу від 20 листопада 1917 року.
Тобто за 35 днів до того, як більшовики почали захоплювати
Україну.

Територія Української Народної Республіки відповідно до

Третього Універсалу Української Центральної Ради
(20 листопада 1917 року)

Що ж до більшовиків, то вони у 1925 році навпаки, забрали зі

складу України весь східний Донбас із містом Шахти і
Таганрозький округ, де українці становили 72 % населення. Ці
території були безпосереднім продовженням українських
Донеччини та Луганщини.
До адміністративної реформи 2020 року Донецька та Луганська
області України налічували 36 районів. Із них лише 10 повністю
або частково розташовувалися на землях, де колись жили донські
козаки.
Варіацією даного міфу є твердження, буцімто Донбас і весь схід
України раніше належали не Україні, а “Донецько-Криворізькій
республіці”. Такі ідеї, наприклад, активно просував Володимир
Корнілов, який очолював київський філіал проросійського

32
“Інституту країн СНД”. Не дивно, що з початком війни цей
українофоб втік до росії та набув громадянство РФ.
Насправді ж, як ми вже з’ясували, територія Донбасу та сходу
України була включена до складу УНР Третім Універсалом
Центральної Ради від 20 листопада 1917 року. “Донецько-
Криворізьку республіку” проголосили більшовики в Харкові
тільки 12 лютого 1918 року. Однак це було віртуальне утворення,
яке не встигло стати повноцінною державою та вже через місяць
було ліквідоване. 17–19 березня 1918 року в Катеринославі (нині
місто Дніпро) більшовики провели 2-й всеукраїнський з’їзд рад, на
якому постановили вважати “Донецько-Криворізьку республіку”
частиною України (щоправда, звісно, підконтрольної
більшовикам).
Ба більше: на цьому ж з’їзді ухвалили рішення про незалежність
більшовицької України. Про жодне об’єднання з іншими
республіками в Радянський Союз тоді ще мова не йшла – до нього
залишалося майже 5 років.
Доля сепаратистів – членів “уряду” віртуальної “Донецько-
Криворізької республіки” – виявилася трагічною. Федір Сергєєв
(псевдонім Артем) загинув у залізничній катастрофі 1921 року.
Шестеро інших були розстріляні самими ж більшовиками – під час
сталінського терору 1936–1938 років.

Міф 10.
Крим – російська земля, яку Хрущов подарував
Україні?

Пропагандистська теза “Крим – російський подарунок для

України, зроблений Хрущовим на честь 300-річчя Переяславської
ради” відома ще з радянських часів. Але в наші дні вона знову
надзвичайно актуалізована. Російська пропаганда настільки
потужно обробляє своє населення (а також мешканців інших
33
країн), що мільйони людей вірять у цю маячню. Хоча вона не має
нічого спільного з реальністю.
Так, Крим перебував у складі радянської росії до 1954 року.
Однак історично – це абсолютно неросійська земля. Власне
кажучи, навіть хронологічно росія володіла Кримом значно менше,
ніж інші держави:
з 530-х до 1204 року Крим належав Візантійській імперії
(близько 670 років);
з 1239 до 1441 – Монгольській імперії та Золотій Орді (202
роки);
з 1441 до 1783 – Кримському ханству (342 роки);
з 1783 до 1917, з 1918 до 1941, з 1944 до 1954 – росії (167 років).
Тепер з’ясуємо, чому Крим – НЕ подарунок Хрущова.
Достатньо подивитися в документ – а саме, Указ Президії
Верховної Ради СРСР про передання Кримської області зі складу
росії до складу України, – щоб побачити: підпису Хрущова там
немає. Натомість, є підписи голови Президії Верховної Ради
Климента Ворошилова та секретаря Президії – Миколи Пєгова.

Указ про передання Криму до складу України (19 лютого 1954 року)

Чому ж тоді говорять про Хрущова? Дуже просто. Ті, хто це

говорять, схильні до максимально примітивного сприйняття історії.

34
На їхню думку, після смерті Сталіна Радянським Союзом керував
Хрущов – значить, він і ухвалював таке рішення. Але вони не
враховують, що одразу після смерті Сталіна був період
“колегіального керівництва”. Хрущов утвердився як лідер СРСР
тільки з 1955 року. А в 54-му більший вплив, ніж Хрущов, мав
голова уряду Георгій Маленков. І проект Указу Президії
Верховної Ради було затверджено на засідання Президії ЦК КПРС
саме під керівництвом Маленкова. Отже, головним промоутером
рішення про передання Криму був не Хрущов, а Маленков.

Протокол засідання Президії ЦК КПРС за головуванням Георгія Маленкова,

на якому ухвалювали рішення про передання Криму до складу України
(25 січня 1954 року)

Гаразд, але що це змінює в глобальному вимірі? Ми вже

з’ясували, що російська пропаганда постійно бреше та пересмикує
факти. Вона розраховує на те, що споживачі цієї пропаганди –
люди необізнані, які не стануть вникати в деталі.
Тепер перейдемо до важливішого та складнішого: чому Крим –
НЕ подарунок взагалі. По-перше, за офіційною версією, Крим було
передано з економічних міркувань: “Враховуючи спільність
економіки, територіальну близькість і тісні господарські та

35
культурні зв’язки” півострова з Україною. Жодної згадки про
“подарунок”, ба більше до 300-річчя Переяславської ради. До речі:
оголосивши саме такі причини передання Криму, радянські
керівники автоматично визнали, що з росією Крим має значно
менше економічної, територіальної та культурної близькості, ніж з
Україною.
По-друге, Крим передавали для того, аби відродити його
українськими руками. За роки Другої світової війни населення
півострова скоротилося втричі (з 1 200 000 до 400 000 мешканців).
Було зруйновано Севастополь і Керч, 127 сіл, сотні підприємств,
десятки тисяч споруд. Радянська влада депортувала кримських
татар, німців, болгар, греків, вірмен із Криму. Тому в повоєнні
роки головним стало питання відбудови та заселення півострова
переселенцями. І якщо промисловість до середини 50-х в цілому
відбудували і вона досягла довоєнного рівня, то сільське
господарство перебували у глибокому занепаді. Керівництво СРСР
розраховувало, що зусиллями досвідчених і працьовитих
українських селян-переселенців економіку Криму вдасться швидко
й повноцінно відродити.

Радянський агітаційний плакат, який закликає українців переселятися в

Крим

36
 І ці сподівання після 1954 року справдилися. Переселенські
потоки з континентальної України були спрямовані на Крим,
натомість для України зменшили плани переселення до Казахстану.
Що це дало для Криму? Зацитуємо першого секретаря
Кримського промислового обкому КПУ Миколу Суркіна, який
1963 року заявляв у бадьорій стилістиці радянської звітності:
“Помітних успіхів досягло за минуле десятиліття
сільськогосподарське виробництво області. Валове виробництво
м’яса нині становить 160 відсотків до 1953 року, виробництво
молока зросло більш як у 2 рази, винограду – в 14 разів. Площі під
садами розширилися у 3 рази, а під виноградниками – в 9 разів”.
Нарешті, по-третє, Крим не був подарунком тому, що завдяки
йому радянське керівництво прагнуло ще більше змішати різні
нації та якомога тісніше прив’язати Україну до росії. До складу
України було передано область, де росіяни (на той момент)
чисельно переважали українців утричі. Відповідно, розрахунок
полягав у тому, що українські переселенці до Криму будуть доволі
швидко зросійщуватися. Крім того, Крим – це головна база
загальносоюзного Чорноморського флоту і вже навіть з цієї
причини (вважали в Москві) він ніколи не стане на 100 %
підконтрольний Києву.
Подальші події продемонстрували, як російський ЧФ може бути
дієвим інструментом тиску на Україну, а згодом (у 2014–2022 роках)
стати учасником анексії півострова та збройної агресії проти
Української держави.
Отже, передання Криму до складу України в 1954 році було не
актом “дарування”, а далекосяжним прагматичним кроком Кремля,
що діяв винятково в інтересах Радянської імперії, а не
українського народу. Та попри це, сучасна росія не має жодних
правових підстав переглядати це рішення і здійснювати анексію
півострова. Це підтверджує і міжнародна спільнота, адже 100
держав-членів Організації Об’єднаних Націй офіційно підтримали
територіальну цілісність України (резолюція Генеральної асамблеї
ООН від 27 березня 2014 року).

37
 Міф 11.
Південь і схід України – це російська Новоросія?

Ще в 2014 році російська федерація намагалася реалізувати

проект “Новоросії” в Україні – відокремити від нашої держави
весь південь і схід на тій підставі, буцімто колись ці території
належали російській імперії та не мають історичного зв’язку з
Україною. Час від часу ідею “Новоросії” згадують і під час
повномасштабного вторгнення в Україну 2022 року.
Насправді ж історичний фундамент цього проекту абсолютно
нікчемний. Повноцінної самобутньої землі чи республіки з такою
назвою ніколи не існувало.
До XVIII століття терени півдня та південного сходу України
належали Кримському ханству, Османській імперії та Війську
Запорозькому Низовому.

Кримське ханство, Османська імперія, Військо Запорозьке Низове на землях

півдня та південного сходу України (станом на 1764 – 1765 роки)

38
 Лише після низки загарбницьких війн російська імперія змогла
встановити тимчасове панування на цими краями. За традицією
колоніальних імперій, новозагарбані землі було вирішено назвати
абсолютно штучним терміном “Новоросія”. Тобто – “нова росія”
за зразком Нової Англії або Нової Франції (заснованих, відповідно,
англійськими та французькими переселенцями в Америці).
Кожна з цих назв анітрохи не свідчить про “перенесення”
Англії або Шотландії в Америку чи нідерландської провінції
Зеландія в Тихий океан. Це типова практика колонізаторів –
давати завойованим територіям назви на честь метрополії.
Двічі царським урядом ненадовго створювалася Новоросійська
губернія (1764–1783, 1796–1802 роки). Жодного разу ця
адміністративна одиниця не прижилася – її були змушені ділити на
дрібніші для зручності управління. Так, у 1802 році Новоросійську
губернію розділили на Миколаївську (згодом Херсонську),
Катеринославську й Таврійську губернії.

Новоросійська губернія, позначена на мапі жовтим кольором (1796 – 1802)

39
 Також із 1822 до 1874 року існувало Новоросійсько-
Бессарабське генерал-губернаторство, куди входили Одеське,
Таганрозьке, Феодосійське і Керч-Єнікальське градоначальства, а
також Херсонська, Катеринославська і Таврійська губернії. Тобто –
це лише тимчасова урядова назва адміністративної одиниці, а не
назва окремого регіону, що склався під впливом особливих
історичних обставин.

Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство
в середині XIX століття

Варто звернути увагу й на те, що за всіх варіантів

територіальної конфігурації за часів російської імперії, “Новоросія”
не включала українську Слобожанщину (Харківщину), де зараз
ведуться активні бойові дії проти російських окупантів.
І найголовніше – етнічний склад населення. На землях, що
нетривалий час входили до Новоросійської губернії, а потім були
розділені на три адміністративно-територіальні одиниці, чисельну
перевагу мали українці. Це доводять матеріали єдиного в історії
40
перепису населення російської імперії, проведеного 1897 року. За
ними, в Таврійській губернії українці становили 42,2 % жителів, а
росіяни 27,9 %. В Херсонській – 53,9 % та 21 % відповідно. В
Катеринославській – 68,9 % та 17,3 % відповідно.

Міф 12.
Південь України – це російська Таврійська губернія?

Рашистські окупанти періодично повідомляють про намір

“приєднати” тимчасово окуповані території півдня України до так
званої “Таврійської губернії”, що буцімто має стати відновленням
історичної традиції минулих століть.

Таврійська губернія в XIX столітті

41
 Таврійська губернія – це адміністративно-територіальна
одиниця російської імперії, що існувала з 1802 до 1917 року. Проте
створена вона була на окупованих та анексованих росіянами
землях Кримського ханату і Вольностей Війська Запорозького
Низового. Саме ці держави були попередніми господарями цієї
землі, причому набагато триваліший період: Кримський ханат
існував із 1441 року, Запорозька Січ – із 1550-х років. Але
російська пропаганда завжди намагається показати, буцімто до
приходу російських окупантів жодної цивілізації на завойованих
землях не було й бути не могло.
До складу Таврійської губернії XIX–XX століть входив весь
Крим і північ Таврії – лівобережжя Дніпра в його нижній течії.
Нині це території Автономної Республіки Крим і частково –
Запорізької, Херсонської, Миколаївської областей України.

Тимчасово окуповані росіянами території півдня України (станом на

вересень 2022 року)

Проте необхідно зазначити, що тимчасово окуповане місто

Херсон ніколи не належало до Таврійської губернії – воно було

42
адміністративним центром Херсонської губернії. Так само як і
жодні землі на правобережжі Дніпра, що нині тимчасово окуповані
рашистами. Відповідно, жодних “історичних підстав” поєднувати
їх з історією Таврійської губернії – не існує.
За весь час існування губернії перепис населення проводився
лише раз – у 1897 році. І він зафіксував, що більшість жителів є
українцями – 42,2 %. Натомість росіяни становили всього 27,9 %.
Українці вже тоді мали абсолютну більшість в трьох північних
повітах губернії – Мелітопольському (54,9 %), Бердянському
(58,8 %) та Дніпровському (73,6 %). Це і є ті самі території, які
російська федерація окупувала після 24 лютого 2022 року.

Відсоток українців серед населення окремих повітів Таврійської губернії

(за переписом 1897 року)

43
 Крім того необхідно враховувати – існувало ще 5 повітів
(безпосередньо на півострові Крим), де більшість населення
становили не росіяни, а кримські татари. Це Перекопський,
Феодосійський, Євпаторійський, Сімферопольський і Ялтинський.
В останньому кримці мали абсолютну більшість – 59 %.
Росіяни ж не мали більшості (навіть відносної!) в жодному
повіті Таврійської губернії. То про які історичні права росіян на ці
землі взагалі може йти мова?
Закономірно, що в 1917 році, коли почалася революція,
Українська Центральна Рада проголосила про включення до
складу УНР трьох північних повітів Таврії (Мелітопольського,
Бердянського і Дніпровського). Півострів Крим вважався
територією, де буде відновлена Кримськотатарська держава. Проте
оскільки її фактично так і не вдалося створити, вже з перших
місяців 1918 року УНР прагнула приєднати і Крим, тобто – всю
територію Таврійської губернії.
В 1918 році Таврійська округа (вживалася саме така назва)
входила до складу Української Держави Гетьмана Павла
Скоропадського. Більшовики, які згодом захопили Україну,
остаточно ліквідували Таврійську губернію в 1921 році. Крим
отримав статус автономії, а північ Таврії залишився за Радянською
Україною. В 1954 році до її складу передали і Крим, що було
визнано за всіма нормами міжнародного права.
Спроби рашистських окупантів гальванізувати труп
“Таврійської губернії” свідчать лише про те, що вони безнадійно
застрягли в минулому та одержимі манією “імперської величі”. Ще
в 2014 році рашисти просували проект так званої “Новоросії” із
включенням до неї всього півдня України. Навесні 2022 року
обговорювали варіант загарбання цих територій до складу
терористичної “днр”. Тепер висунули ідею відродження
“Таврійської губернії”.
Все це доводить: окупанти не мають чіткого плану, вони
розгублені й гарячково шукають можливостей бодай якось
опанувати загарбані території. Простіше кажучи – знайти

44
виправдання для своєї крадіжки. Але всі їхні спроби приречені на
провал. Збройні Сили України визволять тимчасово окуповані
території, а ворога – знищать.

Міф 13.
Україна – територія Московського патріархату, а
українці – розкольники православної церкви?

Близько 350 років росія намагається зберегти церковний вплив

над Україною. Для цього вона називає Україну “канонічною
територією Московського патріархату” – одного з найголовніших
провідників ідей “русского міра”. Будь-які дії з відродження в
Україні власної автокефальної церкви Москва завжди
класифікувала як “розкольництво” й намагалася переконати, що
така церква “не має Божої благодаті”.
Насправді ж, після християнізації українських земель
Володимиром Великим першою єпархією тут стала Київська
митрополія, утворена Константинопольським патріархом. У ті
часи (X століття) ще не існувало ніякого російського народу. А
юрисдикція митрополії поширювалася на всі землі під владою
київських князів.
Справжнім церковним розкольником була Москва. Її церква
виросла з Ростовського єпископства Київської митрополії. В 1448 році
Москва розколола Київську митрополію, виділивши з її складу
окрему Московську митрополію. Аж до 1589 року вона
залишалася ніким не визнаною, тобто – неканонічною. Лише в
1589 році Константинопольський патріарх Єремія ІІ був змушений
надати московському митрополиту титул патріарха.
Від 1650-х років Московська патріархія почала відверто
зазіхати на землі всієї Київської митрополії, з якої вона вийшла.
Зрештою, в 1686 році Москві вдалося нав’язати
перепідпорядкування Київському митрополії – від
45
Константинопольського патріарха до Московського. Воно було
незаконним, адже в Константинополі це рішення не визнали, а в
1924 році взагалі скасували.

Землі Київської митрополії та Московського патріархату станом на

1683 рік

Тож коли в 2019 році Константинопольський патріарх

Варфоломій І підписав томос про автокефалію Православної
церкви України – мова йшла тільки про відновлення історичної
справедливості. Відтоді наша церква, як єдина законна
правонаступниця Київської митрополії, більше не має жодного
підпорядкування Москві, а є однією з 15 рівноправних
православних церков.

46
 Міф 14.
Українці мають дякувати Сталіну за об’єднання
українських земель?

Ще в 1939 році виник міф, який досі активно поширює

російська пропаганда. Буцімто, лише комуністичний Радянський
Союз на чолі зі Сталіним забезпечив здійснення споконвічної мрії
всіх українців про об’єднання в єдиній країні.
Проте насправді об’єднання українських земель відбулося
22 січня 1919 року Актом Злуки УHP та ЗУНР. І саме тому нині
щороку 22 січня ми святкуємо День Соборності України.

Українська Народна Республіка зі столицею в Києві та Західноукраїнська

Народна Республіка зі столицею у Львові (початок 1919 року).
Заштриховано Крим і Кубань, з якими велися переговори про входження до
складу Соборної України

На відміну від 1939-го, в 1919 році від імені двох частин

українського народу виступали незалежні і рівноправні суверенні
уряди. А в 1939 році відбулася анексія територій з подальшим
приєднанням до комуністичної тоталітарної імперії.

47
 Агресія більшовицької росії призвела до втрати Україною
незалежності та поділу українських земель у 1921 році.
“Українське питання” вирішили створенням більшовиками
маріонеткової Радянської України замість незалежної Української
Народної Республіки. Юридично поділ України був оформлений
Ризькою угодою 1921 року між більшовиками та Польщею.
Тобто розділення України між сусідами у 1921 році відбулося
внаслідок більшовицької агресії та за безпосередньої участі
Москви.

Поділ Європи між гітлерівською Німеччиною та сталінським СРСР

(1939 – 1941 роки)
48
 Коли в 1939–1940 роках СРСР напав на Польщу й Румунію та
анексував Східну Галичину, Західну Волинь, Північну Буковину й
Бессарабію, це стало наслідком таємних домовленостей двох
диктаторів – Сталіна й Гітлера. Сталін домагався поширення
комуністичних ідей на захід шляхом територіальної та ідеологічної
експансії.
Фрази про необхідність визволення та об’єднання братніх
українського та білоруського народів були тільки ширмою
загарбницьких планів вищого керівництва СРСР. Для того, аби
переконатися в цьому, достатньо звернути увагу ось на що:
1) Сталін віддав під окупацію нацистам землі Холмщини,
Підляшшя і Надсяння, заселені переважно українцями. Якщо він
хотів визволити всіх західних українців та приєднати їх до СРСР,
то навіщо він це зробив?
2) Спочатку Сталін і Гітлер домовилися про те, що СРСР забере
землі аж по Варшаву. Це вже території, населені не українцями, а
поляками. Про яку ж тоді війну заради визволення українців і
білорусів може йти мова?
3) Головною метою Сталіна було не об’єднати українців у
межах СРСР, а вийти на рубіж річок Сян і Буг, який і став новим
західним кордоном Радянського Союзу. Ці ріки були природними
рубежами, на яких у випадку війни було зручно тримати оборону.
4) Сталіну був потрібен захід України, аби оволодіти
стратегічно важливим Дрогобицько-Бориславським нафтовим
басейном. Родовища нафти мали ключове значення для країни, що
вступала у світову війну.
5) Сталіну був потрібен захід України та захід Білорусі, аби
відсунути кордони СРСР якомога далі на захід від Москви. І в
такий спосіб убезпечити свою столицю в умовах світової війни.
6) Невдовзі після приєднання нових територій Сталін розпочав
масові депортації та репресії проти сотень тисяч українців і
білорусів. Ось так насправді виглядало це “визволення”.
Все те саме ми бачимо і зараз на територіях України, тимчасово
окупованих рашистськими загарбниками. Терор, грабунки,

49
мародерство й гвалтування. Залякування, арешти, вбивства
цивільного населення. Викрадення активістів, держслужбовців,
журналістів.
Тож українці не мають жодної причини дякувати Сталіну за
об’єднання українських земель. Сучасні кордони України є
непорушними, що визначено, зокрема, низкою двосторонніх
договорів із усіма сусідніми державами.

МІФИ ПРО РОСІЮ ТА РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ

Міф 15.
Росія та СРСР ніколи й ні на кого не нападали?

Міф про “наймиролюбнішу” державу світу створений лише для

того, аби приховати справжнє обличчя російського імперіалізму та
шовінізму. Насправді ж Московія, російська імперія, СРСР і
російська федерація завжди протягом своєї історії нападали на
інші країни.

Депортація новгородців у Москву (1478 рік)

50
 Достатньо навести низку прикладів із різних епох.
У 1471 і 1477–1478 роках Велике князівство московське напало
на Новгородську республіку, політичний устрій якої був відомий
своїми демократичними засадами. Республіку знищили, народне
віче ліквідували, навіть вічовий дзвін (який скликав народ на
зібрання) вивезли в Москву.
У 1512 році Московія розпочала війну проти Русько-Литовської
держави та здійснила три походи на Смоленськ, які зрештою
призвели до окупації міста та навколишніх територій. Це
відбулося попри те, що в 1449 році Московія підписала “вічний
мир” із Русько-Литовським князівством та назавжди відмовилася
від будь-яких претензій на Смоленськ.
В лютому 1808 року російська імперія без оголошення війни
напала на Швецію та вдерлася на територію Фінляндії. Формальне
оголошення відбулося тільки через три місяці, коли значні
території вже були окуповані росіянами.

Вторгнення російських військ у Швецію без оголошення війни

(лютий 1808 року)

51
 У грудні 1917 року більшовицька росія висунула ультиматум
Українській Центральній Раді, після чого ввела війська на
територію УНР та здійснила першу спробу окупувати нашу країну.

Вторгнення більшовицьких військ в Україну

(грудень 1917 – лютий 1918 років)

В 1939 році СРСР згідно домовленостей з гітлерівською

Німеччиною (таємний додатковий протокол до пакту Молотова-
Ріббентропа) напав на Польщу (вересень) та Фінляндію (листопад).
Наступного року відбулося вторгнення в Румунію та анексія Литви,
Латвії, Естонії.
Продовженням цього ряду є військова агресія російської
федерації проти України. 2014 року росіяни окупували та
анексували Крим, а потім розпочали вторгнення на Донбас. Із
24 лютого 2022 року без оголошення війни російська федерація
почала повномасштабне вторгнення в Україну з кількох напрямків,
називаючи російсько-українську війну вигаданим у кремлі
брехливим терміном “специальная военная операция”.

52
 Повномасштабне вторгнення росії в Україну
(станом на 15 березня 2022 року)

Міф 16.
Росія та СРСР ніколи не програвали війни та битви
іншим державам?

“Друга армія світу” після США – таким намагається

представити своє військо російська пропаганда. Проте міф про
непереможність росіян багато разів був зруйнований іншими
державами, які завдавали тяжких і катастрофічних поразок
Московії, росії та СРСР.
У XVI–XVII століттях московити регулярно зазнавали поразок
у війнах з Кримським ханством. Татари двічі в 1521 і 1571 роках
дощенту спалювали москву.
Польща і Русько-Литовська держави, а потім об’єднана Річ
Посполита за активної участі українців перемагали московитів

53
багаторазово. Наприклад – у Лівонській війні 1558–1583 років та у
війнах 1604–1618 років. Двічі (в 1605 і 1610 роках) русько-
литовські, польські й козацькі війська брали москву.

Польський плакат, присвячений здобуттю Москви в 1610 році

Османська імперія також мала низку великих перемог над

московитами. У 1711 році повний провалом завершився
Прутський похід Петра І – спроба прорватися на Балкани.

Оточення московських військ османами на річці Прут у 1711 році

54
 Війни з наполеонівською Францією також певний період
складалися для російської імперії невдало. Особливо дошкульною
була поразка у війні 1805–1807 років. Російська армія була
розгромлена в битвах під Аустерліцем і Фрідландом. Царю
довелося підписувати принизливий Тільзітський мир на правах
“молодшого партнера” Наполеона.
Кримська війна 1853–1856 років, де проти російської імперії
виступила коаліція Франції, Великої Британії, Османської імперії
та Сардинського королівства, також завершилася ганебною
поразкою, втратою Південної Бессарабії та військового флоту на
Чорному морі.

Британська карикатура, присвячена перемозі над росіянами в Криму та

взяттю Севастополя (1855 рік)

Ще більш несподіваною та приголомшливою стала поразка в

російсько-японській війні 1904–1905 років. Росіяни були розбиті
як на суходолі (падіння Порт-Артура, Мукденська битва), так і на

55
морі (Цусімська битва). Результат – втрата військового флоту на
Тихому океані, Південного Сахаліна і Ляодунського півострова.

Японський плакат, присвячений розгрому російського флоту

в Цусімській битві (1905 рік)

Поразкою завершилася і Перша світова війна 1914–1918 років.

Російська імперія розвалилася, у країні сталися дві революції та
громадянська війна. Вийшли з-під російського контролю та
здобули незалежність Фінляндія, Литва, Латвія, Естонія, Польща.
У 1979–1989 роках СРСР вдерся в Афганістан, однак зазнав
поразки і був змушений вивести свої війська. Афганська війна
стала однією з головних причин, що призвели до краху
Радянського Союзу.
У 1994–1996 роках, попри очевидну перевагу в силах, російська
федерація програла Першу Чеченську війну, була фактично
змушена визнати Республіку Ічкерія та вивести з її території
війська.

56
 Джохар Дудаєв – Президент Чеченської Республіки Ічкерія,
яка здобула перемогу над росією у війні 1994 – 1996 років

Це далеко не повний перелік програних росією конфліктів, який

переконливо доводить – російську армію били й будуть бити
завжди. Перемога України та очищення нашої суверенної
території від російських окупантів – неминучі.

Міф 17.
Росія та СРСР завжди дотримувалися міжнародних
угод?

Політичне керівництво рф постійно заявляє про неухильне

дотримання міжнародних угод. Хоча насправді вже багаторазово
демонструвало, що це для нього – порожній звук. У часи, коли всі
цивілізовані країни визнають пріоритет міжнародного права над
національним, росія брутально порушує двосторонні та
багатосторонні договори. Але чи варто цьому дивуватися? Адже
подібна практика існувала і в часи СРСР.
57
 Приклад 1. 25 липня 1932 року СРСР і Польща підписали
договір про ненапад. Вони визнали кордони, суверенітет і
територіальну цілісність одне одного. Пізніше термін дії угоди
продовжили до 31 грудня 1945 року.
Але СРСР грубо порушив її, підписавши секретний додатковий
протокол до пакту Молотова-Ріббентропа, де йшлося про розподіл
Польщі.

Напад гітлерівської Німеччини та сталінського СРСР на Польщу

(вересень 1939 року)

17 вересня 1939 року, коли Військо Польське стікало кров’ю в

нерівній боротьбі з гітлерівськими агресорами, Сталін “ударив

58
ножем у спину” полякам, назвавши це “визвольним походом”.
СРСР анексував понад 50 % території довоєнної Польщі.
Польські дипломати в Москві змогли виїхати за кордон лише
завдяки заступництву (як не дивно) послів нацистської Німеччини
та фашистської Італії. Іншим пощастило менше – наприклад,
генконсул Польщі в Києві Єжи Матусинський попри
дипломатичний імунітет був заарештований НКВС і розстріляний.
Приклад 2. 21 січня 1932 року СРСР підписав договір про
ненапад із Фінляндією, який також мав діяти до кінця 1945 року.
Однак на початку Другої світової війни Кремль вирішив вдертися
у Фінляндію, використавши в якості приводу “операцію під
фальшивим прапором”.

Території, загарбані Радянським Союзом у Фінляндії (1939 – 1940 роки)

59
 26 листопада 1939 року радянські артилеристи обстріляли своїх
же військових неподалік прикордонного села Майніла. СРСР
заявив, що це зробили фіни, а загинули четверо радянських
військових (їхні імена ніколи не були оприлюднені, тому цей факт
викликає сумніви). 30 листопада СРСР напав на Фінляндію.
Причому, для прикриття своєї агресії він створив маріонеткову
“Фінляндську Демократичну Республіку”, що буцімто
“представляла інтереси фінського народу”. Про законний уряд
Фінляндії поширювали чутки, що він втік із країни. Хіба це не
нагадує наші часи, коли в лютому-березні 2022 року в рф назвали
керівництво України “зграєю наркоманів, які вже втекли до
Польщі”?
У Зимовій війні 1939–1940 років СРСР окупував понад 10 %
території Фінляндії. Тим самим спонукавши її керівництво до
союзу з Німеччиною в 1941–1944 роках. Ще одним наслідком
стало вигнання СРСР із Ліги Націй рішенням 28-ми з 40-ка
держав-членів організації.
Приклад 3. Під час грузинсько-південноосетинського
конфлікту росія підтримувала сепаратистську Республіку Південна
Осетія, прагнучи послабити Грузію та здобути важіль впливу на
неї. 24 червня 1992 року Борис Єльцин та Едуард Шеварнадзе
підписали Сочинську угоду. Росія була зобов’язана вивести свої
частини з Південної Осетії.
Але протягом наступних 16 років російська влада розпалювала
сепаратистські настрої в краї та роздавала російські паспорти
південним осетинам – точно так само, як вона згодом буде це
робити на Донеччині та Луганщині, а тепер і на інших тимчасово
окупованих територіях України. В серпні 2008 року російські
війська відверто порушили Сочинський договір і вдерлися в
Грузію, аби “примусити її до миру” (як стверджував тодішній
президент рф Мєдвєдєв). Москва визнала незалежність
псевдореспублік Південна Осетія і Абхазія (так само, як у лютому
2022 року визнала “незалежність” ОРДЛО). Грузія розірвала

60
дипломатичні відносини з рф і вийшла зі складу Співдружності
Незалежних Держав.

Території, загарбані у Грузії росіянами та проросійськими сепаратистами

в 1992 – 2008 роках

Приклад 4. Вторгнення рф в Україну 2014 року, створення і

визнання сепаратистських маріонеткових псевдореспублік
“днр/лнр” знищили 407 двосторонніх та 80 багатосторонніх
міжнародних угод, які регулювали відносини між Україною та рф.
Ось найголовніші з них:
1) Гельсінкські угоди від 1 серпня 1975 року, що передбачали
принципи непорушності кордонів, територіальної цілісності
держав, невтручання у внутрішні справи іноземних держав;
2) Будапештський меморандум від 5 грудня 1994 року, згідно
якого рф визнала суверенітет та кордони України, зобов’язалася
утримуватися від погрози силою або її застосування проти України;
3) Угода між рф та Україною про параметри розподілу
Чорноморського флоту від 28 травня 1997 року;
4) Договір про дружбу, співпрацю та партнерство між рф та
Україною від 31 травня 1997 року, що визнавав непорушність
наявних кордонів, повагу територіальної цілісності та містив
зобов’язання не використовувати територію рф на шкоду безпеки
України;
61
 5) Договір між рф та Україною про державний кордон від 28
січня 2003 року;
6) Договір між рф та Україною про співпрацю у використанні
Азовського моря та Керченської протоки від 24 грудня 2003 року,
згідно якого обидві країни мають свободу навігації по всій
акваторії Азовського моря, а Керченська протока є частиною їхніх
внутрішніх вод;
7) Харківські угоди від 21 квітня 2010 року про продовження
перебування Чорноморського флоту рф у Криму до 2042 року
Всіма своїми діями російська федерація підтверджує: жоден
договір із нею не вартий паперу, на якому він написаний.

Міф 18.
У Радянському Союзі українці жили вільно, а в
Польщі їх жорстоко пригноблювали?

Сучасні російські пропагандисти застосовують брутальну та

відверто неетичну маніпуляцію. Розповідаючи про СРСР –
згадують українізацію, бурхливий розвиток і зростання
української культури, мови, ідентичності. Проте замовчують, що
тривало все це дуже недовго – буквально до кінця 1920-х. Далі
почалися арешти, нові заборони й обмеження. За “порєбріком”
дуже не люблять згадувати масовий терор в Україні, розстріляне
Відродження (масові страти української інтелігенції), тотальну
ідеологізацію культури за правління Сталіна і, звісно ж,
Голодомор – геноцид українського народу.
Натомість, долю українців, які в той самий період опинилися в
межах Польської держави – на Галичині, Волині, Закерзонні,
Берестейщині – змальовують у найчорніших тонах. Активне
заселення поляками, жорстка полонізація, гноблення місцевої
культури й традицій.

62
 Знову ж таки: типовий пропагандистський прийом “часткової
правди”. Все це було – заперечити неможливо. Проте, водночас, у
Польщі не було тоталітарного диктату, існували можливості для
розвитку різних напрямків мистецтва, діяли численні культурні,
освітні, наукові, громадські, релігійні організації. На відміну від
СРСР, функціонувала багатопартійна система з конкурентними
виборами, і українські партії були представлені в польському
парламенті. А найголовніше – українці під Польщею не знали
Голодомору і масштаб репресій там не йшов у жодне порівняння зі
сталінським.

Чоловік, померлий на одній з вулиць Харкова під час Голодомору

(світлина австрійського інженера Александра Вінербергера)

Необхідно також згадати, що після нетривалої українізації, у

СРСР почалася політика зросійщення українців. У 1933 році
затвердили новий правопис, куди увійшли аж 126 поправок.
Зокрема – вилучення літери “Ґ”. Наступна редакція українського
правопису вийшла 1946 року та містила ще більше наближень до
російського. 20 квітня 1938 року, вийшла спільна постанова уряду

63
та Центрального комітету комуністичної партії “Про обов’язкове
вивчення російської мови в неросійських школах України”.
Радянська пропаганда почала розкручувати тезу про “великий
російський народ”, “велику російську культуру”, “велику та
могутню російську мову”.

Радянський пропагандистський плакат сталінських часів

Апофеозом усього цього став сталінський тост “За російський

народ!”, який пролунав на урочистому кремлівському прийомі
64
24 травня 1945 року. Так Радянський Союз фактично перестав
приховувати, що перетворився на нову версію російської імперії.
Після смерті Сталіна ситуація не покращилася – навпаки, за
Хрущова, Брежнєва й Андропова зросійщення тривало. На момент
відновлення незалежності менше половини школярів України
навчалися українською мовою. Радянська політика зросійщення
призвела до того, що в Україні можна було прожити все життя і
навіть зробити дуже успішну кар’єру без знання української мови,
історії та культури.

МІФИ ПРО ДРУГУ СВІТОВУ ВІЙНУ

Міф 19.
СРСР ніколи не був союзником гітлерівської
Німеччини?

Російська пропаганда постійно стверджує, що СРСР був

найпослідовнішим противником нацистів та зробив найбільший
внесок у перемогу в Другій світовій війні. Власне, День Перемоги
9 травня зведений в російській федерації до рівня найголовнішого
державного свята. Гасла “боротьби з нацизмом”, “денацифікації”
російська пропаганда активно використовує нині, під час війни
проти України.
Факти говорять про зовсім інше – Радянський Союз
співпрацював із Німеччиною (та нацистами зокрема) близько
20 років, а воював – менше 4.
Німеччина та СРСР були однаковою мірою незадоволені
світовим устроєм після Першої світової війни та намагалися
змінити його. Першим кроком у цьому напрямку став
Рапалльський договір СРСР та Німеччини в 1922 році.
Між 1922 та 1933 роками Німеччина ще не була нацистською
державою. Однак, завдяки співпраці з СРСР, Німеччина почала

65
відновлювати армію. Протягом 1926-1931 років Німеччина стала
найбільшим торговим партнером Радянського Союзу.
Для підготовки німецьких військовослужбовців СРСР
організував навчально-дослідні центри “Липецьк” (авіатори),
“Кама” (танкісти), “Томка” (хімічне озброєння). Стажування в
СРСР проходили майбутні військові командири Третього Райху.
Після приходу до влади Гітлера у січні 1933 року відносини
зіпсувалися. Однак обидві держави все одно мали спільний інтерес –
знищити Версальсько-Вашингтонську систему міжнародних
відносин. Тому вже в квітні 1939 року розпочалися таємні
німецько-радянські переговори. А в серпні було укладено
сумнозвісний пакт Молотова-Ріббентропа про поділ сфер впливу в
Європі. Гітлерівська Німеччина та сталінський СРСР стали
стратегічними союзниками та розпочали Другу світову війну.

Ріббентроп і Сталін задоволено посміхаються після підписання пакту, який

зробив неминучим початок Другої світової війни (23 серпня 1939 року)

В цей період радянська пропаганда називала конфлікт “Другою

імперіалістичною війною”, абсолютно не співчуваючи жертвам
нацистської агресії та їхньому прагненню захищати власні

66
вітчизни. Навпаки, з Москви комуністичним партіям європейських
держав дали вказівку критикувати уряди за зусилля, спрямовані на
оборону від загарбника. У грудні 1939 року Сталін писав
Ріббентропу: “Дружба народів Німеччини та Радянського Союзу,
що була скріплена кров’ю, має усі підстави бути довгою та
міцною”.

Телеграми від Сталіна – Гітлеру і Ріббентропу (грудень 1939 року)

Цей союз було розірвано лише 22 червня 1941 року, коли

Німеччина, підкоривши значну частину Європи, напала на СРСР.
Сучасна росія всіляко приховує або применшує роль цих
факторів, оскільки після Другої світової нацизм було засуджено як
злочинну ідеологію, а на Німеччину покладено головну
відповідальність за початок війни. Тоді як насправді цю
відповідальність мав би розділити з нею Радянський Союз, а
сталінізм мав бути так само засуджений, як злочинна ідеологія.
Оскільки цього не сталося, російська федерація продовжує
виправдовувати злочини сталінізму та перекручувати історичні
факти, намагаючись “відбілити” тоталітарний режим в очах світу.

67
 Міф 20.
Українці – найбільші колаборанти у Другій світовій
війні?

Російська пропаганди полюбляє розповсюджувати тезу, буцімто

українці – найбільші колаборанти за всю історію Другої світової
війни. Мовляв, всі інші народи колишнього СРСР (і насамперед –
росіяни) стали на боротьбу з нацистськими окупантами, а українці
радо зустрічали їх та співпрацювали, за що чимало хто був
справедливо покараний після війни.
Реальність була зовсім іншою. З нацистами довелося
співпрацювати всім народам, які потрапили під окупацію. Основна
мета полягала в тому, щоб вижити у надзвичайно складний час.
Крім того, для народів тодішнього СРСР спонукальними
чинниками була помста сталінському режимові за Голодомори,
розкуркулення, масові репресії. Але й за цих обставин українці –
далеко не найбільші колабораціоністи.
Бойові дії німецько-радянської війни на території України
відбувалися з червня 1941 до листопада 1944 років. Наша країна
була повністю окупована нацистами з липня до грудня 1942 року.
Загальна чисельність українців у частинах вермахту, військ СС та
інших німецьких збройних формуваннях становила близько
250 тисяч особового складу.
Для порівняння. В росії під окупацію потрапило тільки 17 %
території. Вже до середини 1944 року нацистів було вигнано з
території росії. Проте росіян у вермахті, військах СС та інших
формуваннях нацистів служило, за різними даними, від 300 тисяч
до понад 1 мільйона. Окупанти дозволяли росіянам формувати
свої державні структури. Яскравим прикладом була Локотська
республіка на Брянщині. Також нацисти набагато активніше
використовували у своїй політиці російське питання, ніж
українське. Наприкінці війни вони створили всі можливості для
якнаймасовішого формування російської визвольної армії на чолі з

68
генералом Андрієм Власовим і навіть спонукали українців
переходити на службу до неї.

Райхсфюрер СС Генріх Гіммлер і російський генерал Андрій Власов

Отже, росіяни активніше співпрацювали з нацистським

окупаційним режимом, ніж українці. Тому цей міф російської
пропаганди спрямований не лише на те, аби розпалювати
ненависть до українців, але також і на приховування реальних
масштабів російського колабораціонізму.

69
 Міф 21.
Степан Бандера активно співпрацював із нацистами?

Одним із найулюбленіших героїв російської пропаганди є

Степан Бандера, який буцімто активно співпрацював із
гітлерівськими окупантами, був їхньою маріонеткою,
колаборантом, зрадником українського народу і слухняно
виконував усі накази нацистів із Берліна. Власне, таке стереотипне
сприйняття ролі Бандери у Другій світовій війні на масовому рівні
поширене в росії. І саме таке трактування нав’язує російська
пропаганда в сучасній війні проти України.
Втім, масові споживачі роспропаганди і навіть самі
пропагандисти настільки некритично ставляться до інформації, що
серед багатьох досі існує переконання: Бандера живий.

За повідомленнями ЗМІ, Кадиров у березні 2022 року пообіцяв грошову

винагороду в 250 мільйонів рублів тому, хто знайде і знищить Бандеру
(який насправді загинув у 1959 році)

70
 Звідси – неодноразові заклики “знайти та знищити Бандеру”,
після чого, мовляв, війна закінчиться. Для тих, хто це поширює,
буде неабияким одкровенням дізнатися, що Степана Бандеру
застрелив підісланий Кремлем убивця ще в 1959 році.
Ще деякі жертви “кремлівського телебачення” навіть не знають,
як правильно пишеться та вимовляється прізвище – “Бандера” чи
“Бендера”. А може, й “Біндера”.
Насправді, Бандера аж ніяк не був і не міг бути активним
співробітником гітлерівців. Протягом 1939–1941 років він дійсно
листувався із німецькою канцелярією в Берліні, оскільки шукав
союзника у майбутній війні проти СРСР заради створення
Української держави. Проте чітко інформував німців: якщо вони
не визнають незалежність України – українці повстануть проти
них зі зброєю в руках. Зрештою, так і сталося, коли ОУН, а потім і
УПА стали до боротьби з нацистськими окупантами.
Коли 30 червня 1941 року без погодження з Німеччиною
співробітники Бандери проголосили у Львові Акт відновлення
Української держави, сам Бандера був викликаний нацистами на
допит, а потім заарештований та поміщений в тюрму гестапо.
Згодом його перевели до концентраційного табору Заксенгаузен.

Барак “Целленбау” в концентраційному таборі Заксенгаузен,

де нацисти ув’язнили Степана Бандеру

71
 Там Бандера перебував в ув’язненні разом із лідерами інших
держав та визвольних рухів, у суворій ізоляції в спеціальному
бараку “Целленбау”, де в’язням суворо забороняли підтримувати
контакти із “зовнішнім світом”.
Одночасно, німці розпочали терор і проти родини Бандери. Два
його брати були закатовані до смерті в таборі Аушвіц (Освенцим).
Ще один брат загинув у бою проти німців, перебуваючи в лавах
УПА.

Василь Бандера – молодший брат Степана,

вбитий в нацистському таборі смерті Аушвіц (Освенцим)

Тільки в останні місяці війни, коли нацисти від безнадійності

свого становища гарячково шукали нових союзників, Бандеру було
звільнено. Проте він відмовився з ними співпрацювати, зміг
відірватися від гестапівського нагляду та перейти на нелегальне
становище. Так Бандера дочекався капітуляції Німеччини та
завершення війни в Європі. В подальшому він керував
революційною фракцією Організації українських націоналістів,
був змушений жити й працювати за кордоном. Загинув унаслідок
замаху, вчиненого агентом КДБ СРСР Богданом Сташинським
15 жовтня 1959 року.

72
 Міф 22.
Бандерівці вішали польських дітей на деревах і
називали алеї з таких дерев “шляхом до самостійної
України”?

Російські пропагандисти вже близько 20 років розганяють фейк

про “правдивий пам’ятник Степану Бандері” в Польщі. На ньому
зображено повішених дітей, буцімто вбитих так званими
“бандерівцями”.
Історія появи цього фейку така.
Вночі проти 12 грудня 1923 року (нагадаємо: ОУН була
створена тільки в 1929, а УПА – в 1942 році) в одному з сіл
неподалік польського міста Радом циганка Маріанна Долінська
повісила на дереві чотирьох своїх дітей – 6-місячну Зофію, 3-річного
Антонія, 5-річну Броніславу і 7-річного Стефана. Після чого
здалася поліції. Свій злочин вона пояснила злиднями та
неспроможністю прогодувати дітей. Долінську визнали неосудною
та відправили на примусове лікування до психіатричної клініки, де
вона померла через 5 років.
Поліцейський фотограф зробив кілька знімків на місці злочину.
Ці фото кілька разів публікувалися в різних виданнях.
Польський дослідник Александер Корман 2002 року видав
працю “Ставлення УПА до поляків на південно-східних землях
Польської республіки”, де стверджував: знімок походить з села
Козова (або Лозова) Тарнопольського (Тернопільського) повіту й
датований груднем 1943 чи 1944 року. Українські націоналісти
буцімто робили багато таких “вінків” із прибитих до дерев
польських дітей, а алеї з цих дерев звали “шляхом до самостійної
України”. Наступного року Корман видав альбом “Геноцид УПА
польського народу – фотодокументи”, в якому вбивство дітей
Долінської з’являється двічі – з неправдивим описом.
У липні 2003 року, з нагоди 60-річчя Волинської трагедії (яку в
Польщі та РФ називають “різаниною”), в Перемишлі на
військовому цвинтарі був відкритий меморіал пам’яті польським
73
жертвам УПА, що містив кам’яний рельєф у вигляді зв’язаних
дротом дітей, що висіли у тому самому положенні, що й діти
Долінської.

Фото повішених дітей Маріанни Долінської (1923 рік) і меморіал пам’яті

жертвам УПА в Перемишлі, який існував із 2003 до 2008 року

Коли правда була з’ясована, скандальний рельєф прибрали з

пам’ятника. Це сталося ще на початку жовтня 2008 року. Але
російська пропаганда досі “розганяє” інтернетом фотографії
пам’ятника, що буцімто ілюструє злочини УПА. Мета таких
“вкидів” цілком очевидна:
1) демонізувати український визвольний рух;
2) розкрутити маховик “пропаганди ненависті” щодо українців;
3) розпалити ворожнечу між Україною та її стратегічним
союзником – Польщею.

74
 Прив’язка імені Степана Бандери до цих подій взагалі є
абсолютною профанацією. В період Волинської трагедії, що
відбувалася у 1943–1944 роках, він перебував у суворій ізоляції в
нацистському концентраційному таборі Заксенгаузен під Берліном
і не мав впливу на процеси в середовищі ОУН і УПА.

Міф 23.
Росія могла виграти Другу світову війну сама?

3 травня 2022 року Верховна Рада України ухвалила постанову

про неприпустимість привласнення російською федерацією
перемоги над нацизмом. Це зумовлено тим, що рашисти
намагаються знищити не тільки українську історію, але й
присвоїти собі перемогу всієї антигітлерівської коаліції.
Президент країни-агресорки Путін ще в грудні 2010 року
заявив, що росія перемогла би у німецько-радянській війні без
допомоги України. Саме така думка нав’язується російському
населенню їхньою пропагандою. Результатом є тотальне
зомбування мізків, формування неонацистського культу “величі”
росіян і знецінення внеску не лише українського, але й всіх інших
народів світу в Перемогу над нацизмом.
Хоча достатньо лише пересвідчитися, наскільки важливим був
внесок України та інших республік тодішнього СРСР, аби
зрозуміти – без них росія однозначно програла би Німеччині.
Причому, це був би ганебний розгром.
За період німецько-радянської війни (з 1941 до 1945 року)
мобілізували до 7 мільйонів жителів України – а це становило
25 % тих, хто воював у лавах Червоної Армії. Представники
України становили значну частку вищого командного складу –
серед генералів та адміралів їх близько 300. Маршали й генерали
українського походження очолювали більше половини радянських

75
фронтів. У тилу німецьких військ на території України воювали
понад 50 тисяч партизанів і підпільників.
За мужність та відвагу, виявлені у боях, українці та вихідці з
України тільки від СРСР отримали 2,5 мільйони орденів та
медалей (із загальної кількості 7 мільйонів). Близько 2100
українців стали Героями Радянського Союзу, 32 – двічі Героями, а
льотчик Іван Кожедуб (найуспішніший ас антигітлерівської
коаліції) – тричі Героєм.
Із Узбекистану до Червоної Армії мобілізували понад 1,4
мільйона осіб. 120 тисяч узбекистанців були нагороджені
бойовими орденами й медалями, 338 стали Героями Радянського
Союзу.
З Білорусі до лав Червоної Армії було мобілізовано понад 1,3
мільйона осіб. 300 тисяч білорусів були удостоєні орденів і
медалей. 441 білорус став Героєм Радянського Союзу, четверо –
двічі Героями.
Із Казахстану до Червоної Армії мобілізували до 1,3 мільйона
осіб – надзвичайно високий показник, який становив майже чверть
усього населення республіки. Понад 500 уродженців Казахстану
були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, двоє стали двічі
Героями.
Із Грузії до Червоної Армії мобілізували близько 700 тисяч
осіб. 280 тисяч уродженців Грузії були нагороджені бойовими
орденами й медалями, 164 стали Героями Радянського Союзу,
один – двічі Героєм.
Із Азербайджану до Червоної Армії мобілізували до 700 тисяч
осіб. Понад 400 тисяч уродженців Азербайджану були
нагороджені бойовими орденами і медалями, 123 стали Героями
Радянського Союзу, двоє – двічі Героями.
Із Вірменії до Червоної Армії було мобілізовано понад 500
тисяч осіб. Понад 70 тисяч уродженців Вірменії були нагороджені
бойовими орденами й медалями, 107 стали Героями Радянського
Союзу.

76
 Перемога Радянського Союзу стала можливою також завдяки
підтримці союзників. Насамперед, Великої Британії та Сполучених
Штатів Америки. Але й десятків інших країн в усьому світі. Бойові
дії проти нацистської Німеччини та її союзників велися в Європі,
Африці, Азії та у водах усіх океанів.

Плакат, присвячений співпраці союзників у Другій світовій війні

77
 Із 1940 року британці, а з 1942 року також і американці
здійснювали стратегічні авіаційні бомбардування території
Німеччини та її союзників. Вони зробили величезний внесок у
знищення економіки цих країн.
А ще не будемо забувати про допомогу, яку Радянський Союз
отримував від союзників за програмою ленд-лізу. Ці поставки
відбувалися через Тихий океан, Іран, Арктику і Чорне море.
Протягом 1941–1945 років СРСР отримав понад 22000 літаків,
майже 13000 танків, понад 130 000 зразків автоматичної зброї,
близько 3 мільйонів тонн нафтопродуктів тощо на загальну суму
близько 200 мільярдів доларів США за сучасним курсом.

Вантажівки, призначені для відправки зі США до СРСР за програмою

ленд-лізу

Говорити про перемогу росії над Німеччиною без врахування

інших республік тодішнього СРСР – абсолютно некоректно і
маніпулятивно. Ба більше: Радянський Союз не виграв би війну
без допомоги інших учасників антигітлерівської коаліції.

78
 Ми маємо однаково шанувати вснесок кожної країни світу у
Перемогу над нацизмом і фашизмом. І завжди пам’ятати, яку
страшну ціну людство тоді заплатило за мир.

Міф 24.
Росія завжди вшановує пам’ять жертв війни та
допомагає їхнім родинам?

У Радянському Союзі одним із найпопулярніших та

найповторюваніших гасел було “Ніхто не забутий – ніщо не
забуте”. За задумом, воно мало підкреслити надзвичайно
шанобливе ставлення до жертв Другої світової війни.
Але чи так було насправді?
По-перше, радянська влада завжди приховувала правду про свої
втрати у війні. Одразу після перемоги заявили про 7 мільйонів
загиблих. Проте пізніше назвали цифру 20 мільйонів. Перед
розпадом СРСР кількість жертв “зросла” до 27 мільйонів. Точна
кількість загиблих не встановлена й досі. Системного обліку втрат
не вели навіть серед військових – що вже й казати про цивільних,
яких загинуло ще більше. Величезна кількість загиблих досі
лежать у старих окопах непохованими.
Ставлення до військових поховань дуже часто було недбалим.
Наприкінці 1950-х років проводилася кампанія з укрупнення таких
могил. Їх переносили, прізвища загиблих втрачали.
Не знайшлося у переможній версії війни місця для радянських
військовополонених. Різні дослідники називають їхню кількість
від 4 мільйонів 500 тисяч до 5 мільйонів 750 тисяч. Німці знищили
щонайменше півмільйона радянських військовополонених. Від
голоду, нелюдських умов утримання та транспортування загинули
ще близько 2 мільйонів 600 тисяч бранців.

79
 Військовослужбовці Червоної Армії, які потрапили в полон до німців

Велика частина мобілізованих стали каліками. Після перемоги

вони перебивалися випадковими підробітками та жебрацтвом. Усі
ці люди вважалися “непристойним фоном” для країни-
переможниці. У 1949 році радянська влада організувала будинки
інвалідів. Туди насильно поміщали колишніх фронтовиків.
Утримували їх як ув’язнених. Офіційно влада про них навіть не
згадувала.
Хіба не так само ставиться сучасна російська влада до своїх
військових, яких вона відправила окуповувати землі України?
З початком війни на сході нашої держави в 2014 році Путін та
його посіпаки неодноразово заявляли, що ніяких російських військ
в Україні немає. Відповідно, всі загиблі та полонені росіяни були
“іхтамнєтами”. Їх заднім числом звільняли з російських збройних
сил або оголошували “добровольцями”. Родичам могли взагалі не
повідомляти про їхню долю.
Після початку повномасштабного вторгнення в Україну
24 лютого 2022 року речники міністерства оборони росії тривалий
час заявляли, що “потєрь нєт”. Лише 25 березня їм довелося

80
визнати втрати, але суттєво занижені – 1351 загиблий та 3825
поранених. Про полонених не згадали ані словом. Тоді як за
даними НАТО, станом лише на 23 березня росіяни втратили
вбитими, пораненими, зниклими без вісті й полоненими від 30 до
40 тисяч (із них загинули від 7 до 15 тисяч). За даними
Генерального Штабу ЗС України, на 24 жовтня 2022 року (8
місяців повномасштабного вторгнення) втрати росіян становлять
67940 особового складу, 5295 бойових броньованих машин, 4044
одиниці автомобільної техніки та цистерни з ПММ, 2590 танків,
1673 артилерійські системи, 1370 БПЛА, 375 реактивних систем
залпового вогню, 270 літаків, 245 гелікоптерів, 16 кораблів і
катерів. Це абсолютно безпрецедентні втрати, яких росіяни не
зазнавали ще в жодному конфлікті після завершення Другої
світової війни – тобто близько 80 років.
У безлічі випадків про факт загибелі або потрапляння в полон
російського військовослужбовця його сім’я дізнається тільки з
українських джерел інформації – телеграм-каналів, новин тощо.
Російським військовим затримують або взагалі припиняють
виплату коштів, так само як і виплати їхнім родинам за загиблого
чоловіка або сина. З кожним днем економічне становище росії
погіршується.
Тож для росіян гасло “Ніхто не забутий – ніщо не забуте” давно
втратило актуальність. Правильне гасло тепер таке: “Родіна про
тєбя всєгда забудєт, синок”.

МІФИ ПРО РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКУ ВІЙНУ

Міф 25.
У 2014 році в Україні відбувся переворот і
встановилася незаконна влада?

Російська пропаганда ось вже понад 8 років намагається

переконати всіх, що в лютому 2014 року в Україні відбувся
81
“державний переворот”. Законну владу було повалено, натомість
до керівництва країною прийшла нелегітимна “хунта”.
Все це повна маячня. Адже ніякого “перевороту” в Україні в
лютому 2014 року не відбулося.
Нагадаємо – тоді нашу країну охопила Революція Гідності.
Масовий народний рух, спрямований на захист основних прав і
свобод громадян та проти прокремлівської політики Віктора
Януковича, який в найостанніший момент (вірогідно, під тиском
Москви) відмовився підписувати асоціацію України з
Європейським Союзом.

Революція Гідності 2013 – 2014 років

Протестні настрої в суспільстві зростали, оскільки влада

вдалася до репресивно-терористичних дій щодо власних громадян –
абсолютно безпрецедентних, небачених доти в історії незалежної
України. Спочатку було жорстоко побито студентів у наметовому
містечку на київському Майдані Незалежності. Потім з’явилися
перші жертви серед протестувальників. І зрештою сталася трагедія
18-20 лютого 2014 року – коли в центрі нашої столиці силовики

82
розстрілювали неозброєних цивільних учасників протестів. Ці
загиблі увійшли до пантеону національних героїв як “Небесна
Сотня”.
Президент Віктор Янукович у найкритичніший момент
самоусунувся від управління державою. Він та низка його
поплічників втекли до російської федерації – під захист
путінського режиму. Ці події кремлівський диктатор використав
для того, аби почати вторгнення в нашу країну та анексію Криму.

Втеча Віктора Януковича з Межигір’я ввечері 21 лютого 2014 року

(стоп-кадр із камери спостереження)

В умовах втечі президента й частини високопосадовців, єдиним

законним (обраним на всенародних парламентських виборах)
вищим органом влади залишилася Верховна Рада. Вона ухвалила
рішення про відсторонення Януковича від влади внаслідок втечі в
іншу державу й одразу призначила позачергові президентські
вибори, які відбулися вже за три місяці. Перемогу на них здобув
Петро Порошенко. На наступних президентських виборах, які
пройшли 2019 року, пост голови держави виборов Володимир
Зеленський. Обидва політики прийшли до влади внаслідок
83
всенародних демократичних виборів, результати яких були визнані
в усьому світі. Відповідно, не існує жодних підстав говорити про
“переворот”.
Що ж до поняття “хунта”, то воно означає групу заколотників
(зазвичай – силовиків), які незаконно захопили владу та правлять
диктаторськими методами. В Україні не існує і не може бути
ніякої “хунти”, оскільки і Президент, і Верховна Рада регулярно
обираються на демократичних, конкурентних і всенародних
виборах. Жоден із шести Президентів України не був
представником силового сектору держави, так само як і в уряді
жодного разу не домінували силовики.

Кремлівський диктатор в оточенні своїх силовиків (2021 рік)

Натомість, під визначення хунти якраз підпадає керівництво

російської федерації. Там при владі десятиліттями перебувають
одні й ті самі особи (Путін – уже практично чверть століття), які
управляють диктаторськими методами. Сам путін є представником
силових структур: до президентства він очолював російську
спецслужбу – ФСБ. Президент росії має фактично необмежені
повноваження. Будь-які вибори є фікцією, оскільки пропутінські
сили використовують шалений адміністративний ресурс і завжди
перемагають з колосальним відривом. Парламент є слухняним
84
виконавцем волі Путіна. А значну частку урядових повноважень
перебрала на себе Рада безпеки РФ – орган при президенті, в
якому “першу скрипку” грають силовики (міністр оборони Шойгу,
директор ФСБ Бортніков, колишній міністр оборони і перший
заступник директора ФСБ Іванов, міністр внутрішніх справ
Колокольцев та інші).

Міф 26.
Війну на Донбасі в 2014 році почала Україна?

Російська пропаганда стверджує, що війну на Донбасі почала

Україна, оголосивши про проведення Антитерористичної операції
(АТО). Мовляв, українські силовики почали вбивати мирних
жителів, які просто не хотіли жити в Україні та хотіли дружити з
росією. 8 років Україна мовчала та обстрілювала Донбас, а тепер
нарешті росія підтримала постраждалих від цього “геноциду” та
проводить “спеціальну військову операцію”.
Ця маячня спростовується елементарною добіркою фактів.
1) Чому сепаратисти на сході України не проголосили так звані
“днр” і “лнр” одразу після перемоги Революції Гідності та під час
російської анексії Криму – тобто наприкінці лютого й на початку
березня 2014 року?
2) Чому проголошення сепаратистських “республік” відбулося
тільки в квітні 2014 року, коли антиукраїнські виступи спалахнули
одночасно в найбільших містах на сході України – Донецьку,
Луганську, Маріуполі, Харкові?
Відповідь на перші два запитання одна – тому що
сепаратистські рухи були організовані й скоординовані
російськими спецслужбами за участі кількох тисяч найманців,
агентів і просто проплачених “активістів”, привезених із росії.

85
 Штурм управління СБУ в Луганській області (квітень 2014 року)

3) Як Україна могла першою почати війну, якщо першими

зброю застосували російські диверсанти під командуванням Ігоря
Гіркіна 13 квітня 2014 року під Слов’янськом – був убитий капітан
СБУ Геннадій Біліченко, тяжко поранені полковник Геннадій
Кузнєцов, полковник Кукса і співробітник МВС Селіхов?
4) Що робили російські диверсанти в Україні (Гіркін особисто
визнав свою участь в цих подіях і навіть те, що віддав наказ
розстріляти депутата Горлівської міськради Володимира Рибака, а
також 19-річного студента КПІ Юрія Поправку і 25-річного Юрія
Дяковського)?
5) Звідки в проросійських бойовиків з’явилася величезна
кількість озброєння, засобів ППО, бронетехніки, артилерії – чи
могли вони все це “придбати у воєнторзі” або “знайти в шахтах”?
6) Що робили регулярні російські військові частини на сході
України, які вдерлися сюди в серпні 2014 року і, зокрема, брали
активну участь в боях за Іловайськ?
Всі ці факти переконливо доводять: війна на сході України була
підготовлена, інспірована та роздмухана російської федерацією з
метою розвалу України та її подальшої окупації.

86
 Міф 27.
Україна здійснювала геноцид на Донбасі,
вбивши 14 тисяч жителів?

Ядром сьогоднішньої кремлівської пропаганди є теза про

14 тисяч мирних жителів Донбасу, вбитих “українськими
націоналістами” за 8 років АТО і ООС. Цю заяву багаторазово
озвучував президент росії Путін, зокрема і в своїй промові
21 лютого 2022 року про “визнання” так званих терористичних
“днр/лнр”, а також у промові на світанку 24 лютого, що стала
сигналом для початку повномасштабного вторгнення в Україну.
Як і годиться в тоталітарній неонацистській терористичній
державі, якою є російська федерація, сказане “царем” негайно
підхоплюють його посіпаки. Очільник служби зовнішньої розвідки
росії Сергій Наришкін, діячі фейкових прокремлівських
псевдореспублік та інші посадовці ворожої країни почали
повторювати цифру в 14 тисяч убитих цивільних. А далі її вже
“рознесли” ворожі ЗМІ.
Правда ж полягає в тому, що ця цифра є абсолютною брехнею і
сприймати її на віру можуть тільки слухняні споживачі російської
пропаганди, які не звикли перевіряти інформацію та взагалі не
звикли думати. В такій країні, як росія, думати взагалі шкідливо, а
часто й небезпечно. Навіщо думати, коли за тебе вже подумали та
вирішили “великі начальники”?
Істина в тому, що “14 тисяч” – це офіційні дані ООН про
кількість ВСІХ загиблих на сході України за роки російсько-
української війни (до початку повномасштабного вторгнення РФ).
Сюди входять: 6500 – російські бойовики та місцеві озброєні
сепаратисти; 4400 – представники силових структур України; 3400 –
мирне населення.
Отже, Путін та його посіпаки вважають “жертвами
українського геноциду” навіть українських військовослужбовців,
поліцейських, нацгвардійців, співробітників СБУ? Звісно, що ні.
Просто вони брешуть і подають сукупну кількість всіх загиблих –
87
як буцімто кількість тільки загиблих цивільних. Хоча насправді
вона (3400 із 14000) – в чотири рази менша.
Вісім років війни на сході України – це вісім років боротьби
України проти російської гібридної агресії, боротьби за свою
територіальну цілісність, боротьби проти чужоземного ворога на
своїй землі. Ніколи, жодного разу українські військові не нападали
на територію російської федерації. Навпаки – російський окупант
прийшов топтати своїм брудним чоботом нашу землю. І наш
священний обов’язок – захистити себе, адже ніхто інший за
українців цього не зробить.
22 лютого 2022 року Генеральний секретар ООН Антоніу
Гутерріш, реагуючи на промову Путіна, чітко зазначив: жодного
геноциду на сході України в 2014–2022 роках не відбувалося. А
введення російських військ на територію Донецької та Луганської
областей України ніколи не стане миротворчою операцією. Це
суперечить принципам Статуту ООН та є прямим порушенням
територіальної цілісності та суверенітету України.
Наміри Кремля абсолютно зрозумілі. По-перше, консолідувати
російське суспільство в спільному пориві антиукраїнської істерії,
для чого розкручується фейк про “14 тисяч загиблих внаслідок
геноциду на Донбасі”. По-друге, під прикриттям інформаційної
хвилі про “український геноцид”, влаштувати справжній,
російський геноцид українському народу. І росія почала його
24 лютого 2022 року.
Десятки тисяч мирних українців уже стали жертвами
рашистських окупантів. У самому тільки Маріуполі кількість
жертв серед мирних жителів перевищує 20 тисяч.
Політика росії щодо українського народу вже визнана
геноцидом на законодавчому рівні. 14 квітня 2022 року Верховна
Рада України ухвалила Закон № 7214 про заборону пропаганди
російського неонацистського тоталітарного режиму. Цим Законом
визнано РФ державою-терористом, що вчиняє геноцид
Українського народу, масові вбивства, міжнародні злочини в
Україні.

88
 Ексгумація тіл українців, убитих російськими окупантами
(м. Ізюм Харківської області, вересень 2022 року)

Міф 28.
Україна – нацистська країна?

Пропаганда РФ називає однією з причин повномасштабного

вторгнення в Україну – наявність в нашій державі “нацистів”, які
загрожують безпеці РФ. Відповідно, однією з головних цілей війни
оголошено “ліквідацію нацизму в Україні”.
Проте ця пропаганда не має під собою нічого від реальності.
Вона не пояснює російським громадянам, що таке нацизм і які
конкретно нацистські сили є в Україні. Ба більше – вона навіть не
розшифровує складноскороченого слова “нацизм”. Бо нацизм – це
“націонал-соціалізм”. А наявність у цьому терміні частки
“соціалізм” може спричинити неабияке непорозуміння в
російському суспільстві. Адже там звикли сприймати соціалізм

89
позитивно (через досвід Союзу Радянських Соціалістичних
Республік).
Справжній націонал-соціалізм – це:
1) радикальний націоналізм;
2) віра в біологічну вищість однієї раси над іншими;
3) антисемітизм (ненависть до євреїв);
4) антидемократизм і антилібералізм (жорстка диктатура);
5) мілітаризм.
Жодного з цих пунктів немає в сучасній Україні – в цьому легко
переконатися:
1) на попередніх парламентських виборах восени 2019 року
націоналістичні партії (“Свобода”, “Національний корпус”,
Правий сектор”) отримали сукупно лише 2 % підтримки виборців;
2) українці ніколи не заявляли про вищість своєї нації, слов’ян
або білої раси над іншими націями, групами народів або расами. В
Україні мирно співіснують представники різних народів і рас;
3) Україна не здійснює антисемітську політику. Президент
нашої держави Володимир Зеленський має серед своїх предків
євреїв. Прем’єр-міністром України з 2016 до 2019 року був
Володимир Гройсман, який також має єврейське коріння. Восени
2021 року набрав чинності Закон України про запобігання та
протидію антисемітизму;
4) Україна – демократична держава, де при владі домінують
ліберальні (центристські) політичні сили, такі як “Слуга народу”,
“Батьківщина”, “Європейська Солідарність”, “Голос”. Практично
після кожних парламентських виборів повністю змінюється
конфігурація парламентських коаліцій, з’являються нові партії,
відбувається конкурентна боротьба за владу. За 30 років
Незалежності ми маємо вже 6-го Президента України. В нашій
країні величезна кількість недержавних, приватних ЗМІ. Діє
свобода слова, зібрань, віросповідання. Все це свідчить про
успішний розвиток демократії в Україні та відсутність будь-яких
рис диктатури;

90
 5) Україна – мирна країна, яка ніколи не нападала на своїх
сусідів і не планувала перегляд міждержавних кордонів у своїх
інтересах. Навпаки – зараз Україна змушена мобілізовувати
суспільство на боротьбу з агресором, який вдерся на нашу
територію, порушивши наші кордони. В Україні ніколи не
нагніталася агресивна войовнича істерія, а фінансування сектору
безпеки та оборони з держбюджету щороку коливалося в межах
від 1 до 6 % ВВП (що безумовно потребує збільшення в умовах
повномасштабної війни).

Міф 29.
Гасло “Слава Україні!” – нацистське?

Російська пропаганда постійно заявляє, що найпопулярніше

патріотичне гасло українців “Слава Україні! Героям Слава!” –
було вигадане бандерівцями, використовувалося в Українській
повстанській армії, є праворадикальним, ксенофобським,
людиноненависницьким та й взагалі нацистським. Таке
трактування використовується як аргумент на користь того, що в
Україні – багато нацистів, проти яких російська федерація
проводить так звану “спеціальну військову операцію” (яка
насправді є агресивною загарбницькою війною проти нашої
країни).
Реалії, як завжди, зовсім інші. Адже російські пропагандисти
постійно висмикують окремі факти з історичного контексту, а
потім ще й трактують їх, як вигідно – хоч би й в цілковитій
протилежності з правдою.
Гасло “Слава Україні!” було відоме задовго до появи
бандерівців. Під час Української революції 1917–1921 років його
використовували селяни-повстанці Холодного Яру на Черкащині,
вояки полку Чорних запорожців Армії УНР, Сердюцькі частини
Гетьмана Павла Скоропадського. Варіантів відповіді на гасло
91
існувало декілька. Окрім “Героям Слава!”, вживалися “Україні
Слава!”, “Козакам Слава!”, “Гетьманові Слава!”.
Напередодні та під час Другої світової війни гасло справді
використовували в ОУН, а потім і в УПА. Причому в ОУН
спочатку відповіддю на “Слава Україні!” було “Вождеві Слава!”
(мався на увазі Євген Коновалець, а після його загибелі – Андрій
Мельник). Стосовно Степана Бандери, відповідь “Вождеві Слава!”
не застосовувалася.
В лавах УПА в 1940-х роках усталеним варіантом відповіді на
“Слава Україні!” стало “Героям Слава!”.

Гасло “Слава Україні! Героям Слава!” на шпальтах повстанської преси

УПА (1945 рік)

Саме такий варіант гасла та відповіді на нього отримав “друге

народження” наприкінці 1980-х, коли активізувалися процеси
українського національно-державного відродження. Але
найбільше гасло “Слава Україні! Героям Слава! Слава Нації!
Смерть ворогам!” асоціюється з Революцією Гідності, що
відбулася у 2013–2014 роках. Відтоді воно “пішло в маси”.
Однак нічого радикально-екстремістського тут немає. Адже
потрібно завжди розуміти й враховувати контекст. “Героям Слава!”
виголошується на честь загиблих учасників Революції Гідності
(“Небесна сотня”) та загиблих захисників України на фронтах
російсько-української війни, яка точиться з 2014 року.

92
 Вислів “Слава Нації!” зовсім не має на увазі підкреслення
якоїсь винятковості етнічних українців, їхньої “вищості” над
іншими народами. Йдеться про українську політичну націю – все
населення нашої держави, всіх її громадян, які можуть мати будь-
яке походження – польське, єврейське, білоруське, американське,
китайське, грузинське, вірменське, нігерійське, японське тощо.
Зокрема, і російське. Адже безліч громадян України – етнічних
росіян – зі зброєю в руках захищають нашу Батьківщину від
путінських агресорів.
Що ж до гасла “Смерть ворогам!” – то це єдино правильна
патріотична позиція, що означає: хто до нас із мечем прийде, той
від меча і загине. Загарбник, який порушив територіальну
цілісність України і вдерся на наші землі, має бути безумовно
знищений. І в цьому сенсі українське гасло за своєю суттю не має
принципових відмінностей від популярного радянського гасла
часів Другої світової війни – “Смерть фашистським окупантам!”.
Чомусь досі нікому не спало на думку назвати цей вислів
“радикальним” або “екстремістським”.
Отже, найпопулярніше гасло українців відображає любов до
своєї Батьківщини, вшанування пам’яті тих, хто віддав за неї
життя та готовність захистити Україну від зовнішнього агресора.

Міф 30.
“Референдуми” на окупованих росіянами територіях –
вільне волевиявлення громадян?

Рашисти періодично заявляють про підготовку до проведення

псевдореферендумів на тимчасово окупованих територіях
Херсонщини, Запоріжжя, Харківщини про приєднання до
російської федерації. Необхідно зазначити, що ані ці
псевдореферендуми, ані проведені в Криму, в Донецькій та
Луганській областях 2014 року – це взагалі НЕ референдуми і вони
перебувають поза межами правового поля.
93
 Конституція України – основний закон держави – визначає:
“Стаття 73. Виключно всеукраїнським референдумом
вирішуються питання про зміну території України.
Стаття 2. Територія України в межах існуючого кордону є
цілісною і недоторканною”.
З цих двох статтей випливає, що жоден регіон не має права
виходу зі складу України. Ба більше – вони не мають права
організовувати референдум про вихід зі складу України.
Кримський псевдореферендум 16 березня 2014 року всупереч
чинному законодавству був “призначений” Верховною Радою
Автономної Республіки Крим. Псевдореферендуми в Донецькій та
Луганській областях 11 травня 2014 року – взагалі проводила
влада самопроголошених “днр” і “лнр”. Всі три
псевдореферендуми відбувалися, до того ж, в умовах російської
окупації. Тому вони абсолютно протизаконні. Як слушно зауважив
тодішній міністр закордонних справ Великої Британії Вільям Хейг:
“Результати пісенного конкурсу “Євробачення” заслуговують на
більшу довіру та значення”.
11 квітня 2021 року набув чинності окремий закон про
всеукраїнський референдум. Він передбачає можливість зміни
території України, але за таких умов.
Стаття 18 закону: ініціювати проведення всеукраїнського
референдуму з цього питання може тільки Верховна Рада України
й тільки після того, як Україна підписала і ратифікувала
міжнародний договір про зміну своєї території.
Але стаття 3 цього ж закону визначає:
“Не можуть бути предметом всеукраїнського референдуму
питання... спрямовані на ліквідацію незалежності України,
порушення державного суверенітету, територіальної цілісності
України, створення загрози національній безпеці України,
розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі”.
З цього ще раз випливає, що вихід будь-яких територій зі
складу України не передбачений навіть через проведення
всеукраїнського референдуму.

94
 Як же світ відреагував на путінські псевдореферендуми?
Щодо Кримського – то 27 березня 2014 року 100 держав-членів
ООН під час голосування у Генеральній Асамблеї підтвердили
приналежність Криму Україні. На боці держави-агресора
виступили тільки 10 країн – Білорусь, Болівія, Венесуела, Вірменія,
Зімбабве, Північна Корея, Куба, Нікарагуа, Сирія і Судан.

Результати голосування у Генеральній Асамблеї ООН 27 березня 2014 року.

Зеленим кольором позначено держави, які підтримали Україну, червоним –
російську федерацію, жовтим – ті, що утрималися

Псевдореферендуми в Донецькій та Луганській областях взагалі

не визнав ніхто з членів ООН. Навіть росія 8 років їх не визнавала,
а просто заявляла, що “поважає волевиявлення населення”. Лише
21 лютого 2022 року росія визнала незалежність ОРДЛО, тобто
фактично визнала результати референдуму 8-річної давнини.
У відповідь 2 березня 2022 року Генеральна Асамблея ООН
засудила це рішення і закликала росію вивести війська з усіх
територій України, включно з Кримом. “ЗА” проголосувала 141
держава, росію підтримали тільки 4 – Білорусь, Північна Корея,
Сирія та Еритрея.

95
Результати голосування у Генеральній Асамблеї ООН 2 березня 2022 року.
Зеленим кольором позначено держави, які підтримали Україну, червоним –
російську федерацію, жовтим – ті, що утрималися

В червні та липні 2022 року про визнання “незалежності”

терористичних “днр” і “лнр” заявили Сирія (політичний режим
якої цілком залежить від росії) та Північна Корея (тоталітарна
самозакрита держава, яка тісно співпрацює з росією). Більше зі 193
держав світу ніхто не підтримав агресора і терористів.
Відповідно, будь-який псевдореферендум жодної законності не
мав і не матиме. В очах світової спільноти це завжди буде
протиправне діяння. Для Української держави завдання
залишається незмінним – визволити свою територію від
рашистських окупантів, покарати колаборантів у відповідності до
чинного законодавства і ліквідувати можливість повторення
російської агресії.

96
 РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА
ТА ІНТЕРНЕТ-РЕСУРСИ

1. Брехуненко В. Війна за свідомість. Російські міфи про

Україну та її минуле. К., 2017. 280 с.
2. Війна і міф. Невідома Друга світова. К., 2016. 272 с.
3. Громенко С. 250 років фальші. Російські міфи історії Криму.
Харків, 2019. 256 с.
4. Залізняк Л. Походження українців: між наукою та ідеологією.
К., 2008. 104 с.
5. Кінан Е. Російські історичні міфи. К., 2001. 283 с.
6. Likбез: Історичний фронт // Режим доступу:
https://likbez.org.ua/ua/
7. Лукінюк М. Обережно: міфи! Спроба системного підходу до
висвітлення фальшувань історії України. К., 2012. 559 с.

97
 ЗМІСТ

Вступ......................................................................................................3

Міфи про походження України та Росії

1. Українці та росіяни – один народ або братні народи?...................4
2. Росія – спадкоємиця середньовічної Київської Русі?....................9
3. Україна – це Малоросія?.................................................................17
4. Б. Хмельницький повстав заради об’єднання з Москвою?.........19
5. Україна – штучна і клаптикова держава?.....................................21
6. Український народ з’явився внаслідок українізації 1920-х?.......23
7. Україна ніколи не мала своєї державності до 1991 року?...........26

Міфи про територію України

8. Росія заснувала всі міста на сході та півдні України?.................27
9. Донбас – російська земля, яку Ленін подарував Україні?...........29
10. Крим – російська земля, яку Хрущов подарував Україні?........33
11. Південь і схід України – це російська Новоросія?.....................38
12. Південь України – це російська Таврійська губернія?..............41
13. Україна – територія Московського патріархату, а українці –
розкольники православної церкви?...................................................45
14. Українці мають дякувати Сталіну за об’єднання українських
земель?..................................................................................................47

Міфи про росію та СРСР

15. Росія та СРСР ніколи ні на кого не нападали?...........................50
16. Росія та СРСР ніколи не програвали битви та війни іншим
державам?.............................................................................................53
17. Росія та СРСР завжди дотримувалися міжнародних угод?.......57
18. У Радянському Союзі українці жили вільно, а в Польщі їх
жорстоко пригноблювали?.................................................................62

Міфи про Другу світову війну

19. СРСР ніколи не був союзником гітлерівської Німеччини?.......65
20. Українці – найбільші колаборанти у Другій світовій війні?.....68
21. Степан Бандера активно співпрацював із нацистами?..............70
22. Бандерівці вішали польських дітей на деревах і називали алеї з
таких дерев “шляхом до самостійної України”?..............................73
23. Росія могла виграти Другу світову війну сама?.........................75
98
24. Росія завжди вшановує пам’ять жертв війни та допомагає їхнім
родинам?...............................................................................................79

Міфи про російсько-українську війну

25. У 2014 році в Україні відбувся переворот і встановилася
незаконна влада?.................................................................................81
26. Війну на Донбасі в 2014 році почала Україна?..........................85
27. Україна здійснювала геноцид на Донбасі, вбивши 14 тисяч
жителів?................................................................................................87
28. Україна – нацистська країна?.......................................................89
29. Гасло “Слава Україні!” – нацистське?........................................91
30. “Референдуми” на окупованих росіянами територіях – вільне
волевиявлення громадян?...................................................................93

Рекомендована література та інтернет-ресурси..........................97

99
 Збірник інформаційно-аналітичних матеріалів

За редакцією
Володимира Мороза

РУЙНУВАННЯ ІСТОРИЧНИХ
МІФІВ РОСІЙСЬКОЇ ПРОПАГАНДИ