Міністерство освіти і науки України

Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна

Історичний факультет

Есе з навчальної дисципліни «Актуальні проблеми історії

України»

Тема: ««Малоросійський проект» і «український проект»:

ґенеза, творці, зміст, еволюція, роль у взаємодії»

Виконав:

студент І курсу магістратури

заочного відділення історичного факультету

групи ІЗ-61

Стюфляєв Максим Ігорович

Перевірив:

Доктор історичних наук, професор

Наумов Сергій Олександрович

Харків 2023
 Хочу почати свою роботу з двох прикладів, які виходять за окреслені темою
хронологічні межі дослідження, але добре ілюструють, як одні й ті самі терміни можуть з
розвитком історичних процесів набувати протилежного змісту. Перший приклад – розлога
цитата з листа славнозвісного українського гетьмана Івана Мазепи до майбутнього
гетьмана, а тоді Стародубського полковника Івана Скоропадського від 30 жовтня 1708
року: «Нехай буде відомо вашій милості те, що ми, гетьман, бачачи Вітчизну нашу
Малоросійську, що приходить до крайньої згуби, коли ворожа нам здавна сила московська
те, що поклала була від багатьох літ при всезлобному своєму намірі, тепер почала
досягати із занепадом останніх прав та вольностей наших, коли без жодного з нами
погодження почала забирати малоросійські городи в своє посідання, людей наших,
пограбованих і до кінця знищених, із них повиганявши, а своїми військами осаджувати. 1
нехай би те чинили в полках Стародубському, Чернігівському та Ніжинському, маючи й
вигадуючи з притаманної собі хитрості брехливі причини, начебто те чинять для оборони
від наступу шведських військ, але й біля дальніх міст, куди шведські війська не мислять
ніколи наступати, заходилися були, як до Полтави з Білгорода ординовано два полки. І
над іншими містами те б виповнилося, коли б ми, за звичною нашою горливістю до
Малоросійської Вітчизни, тому їхньому лихому намірові не запобігли». І далі ще один
уривок із того ж листа: «Бачачи понад те, що московська потенція безсильна і невоєнна,
завжди втечею рятується від непоборних шведських військ, прибігла сюди не боронити
нас від наступу тих-таки шведських військ, але вогнем, грабунками і немилосердним
мордуванням прийшла руйнувати, а міста відбирати в своє посідання; ми ж тож удалися за
згодою і спільною постановою спільно з панами генеральними особами, полковниками та
старшиною всього Запорозького війська в непоборну потенцію найяснішого короля його
милості шведського, маючи непосоромну надію у всемогутньому Бозі, єдиному
заступнику ображених, що любить правду і ненавидить лжу, що його королівська
величність завжди оборонить щасливою зброєю від того московського тиранського іга
Вітчизну нашу Малоросійську і Запорозьке військо звільнить, а забрані наші права та
вольності не тільки приверне, але із загальною користю і з безсмертною славою
Запорозького війська на майбутній вік примножить і розширить, у чому нас утвердив і
упевнив своїм ніколи не змінним королівським словом і даною на письмі асекурацією»
(лист процитовано за виданням: Українська суспільно-політична думка. Переклади текстів
XVI-XVII століть).

Протилежне уявлення про Малоросію мав Микола Хвильовий – відомий

письменник, націонал-комуніст, ідейний лідер українських інтелектуалів у добу так
званого «Червоного ренесансу» або «Розстріляного відродження». Хвильовий здобув
популярність не лише як автор глибокої художньої прози, але й як здібний публіцист та
полеміст, ініціатор бурхливої літературної дискусії. Зокрема у 1926 році він написав
памфлет «Україна чи Малоросія?», що був невдовзі заборонений радянською цензурою та
вилучений чекістами. Уже в самій назві твору бачимо чітке протиставлення України як
окремої самобутньої республіки зі своєю власною мовою та культурою Малоросії –
другорядній підпорядкованій провінції в складі Російської імперії. У вустах Хвильового
слова «Малоросія», «малоросійський» лунають мало не як лайка, є символами
національної меншовартості і колоніального упокорення (дивіться Хвильовий 1990, с.
576-621; Плохій 2015, с. 334). Слід сказати, що приблизно так само вони сприймаються й
сьогодні.
 Чому я почав із цих двох таких несхожих пам’яток суспільної думки? Мені
важливо було показати, що сенс, який ми вкладаємо у ті чи інші звичні поняття, не є раз і
назавжди усталеним. Навпаки, значення слів, зокрема й географічних чи політичних
термінів, змінюється з огляду на конкретні історичні обставини та контекст. Сьогодні для
переважної більшості патріотично налаштованих українців Іван Мазепа – національний
герой, один із символів опору російській агресії. Натомість Хвильового деякі гарячі
голови ладні таврувати як «зрадника» за його комуністичні погляди. Проте сприйняття
«Малоросії» у Хвильового нам значно більш близьке і зрозуміле, ніж у Мазепи. Чому так
сталося? Чому на початку XVIII століття «Малоросійська батьківщина» могла бути
втіленням високих патріотичних почуттів і відкрито протиставлялася Москві, а за якихось
двісті років малоросійство перетворилося на символ «розшаркування перед
самодержавцем всеросійським»?

Ключові трансформації суспільної свідомості в погляді на проблему «Україна чи

Малоросія?» відбулися у першій половині ХІХ століття. Саме тоді по всій Європі
розгортався процес «пробудження» націй і націоналізмів. Ці кардинальні зміни не
оминули стороною й Україну. ХІХ століття залишилося в нашій історії добою, коли на
зміну старим малоросійській та русинській ідентичностям остаточно прийшла модерна
українська свідомість. Еліти «Великої України» та Галичини усвідомили себе єдиною
нацією і взяли курс на розбудову спільної держави. За таких обставин ставлення до Росії і
малоросійської ідентичності також не могло залишатися незмінним. Якщо «батько» нової
української літератури Іван Котляревський ще спокійно поєднував написання «Енеїди» зі
службою в російському війську, а Микола Гоголь зробив вибір на користь кар’єри в
імперській столиці, залишаючись при тому щирим патріотом рідної Малоросії, то для
покоління Лесі Українки така подвійна лояльність була вже неможлива чи принаймні
давалася набагато тяжче.

Отже, станом на кінець XVIII століття переважну більшість українських земель за

винятком Галичини, Буковини і Закарпаття було інкорпоровано до складу Російської
імперії. Усі ці території, однак, не сприймалися тоді як єдине ціле – вони значно різнилися
за своїм минулим, етнічним складом населення і навіть адміністративним статусом
(Грицак 2019, с. 35-46). Власне «Малоросією» в той час вважалася насамперед
Лівобережна Україна, тобто землі на схід від Дніпра. Це були території колишньої
Гетьманщини, які донедавна користувалися в Російській державі широким автономним
устроєм. Козацьке самоврядування було остаточно ліквідоване імперським центром тільки
у 1782 році (дата скасування полкового адміністративного устрою), тобто майже
одночасно із поділами Речі Посполитої й знищенням незалежного Кримського ханства.
Традиційна старшинська еліта Гетьманщини ще не встигла забути про свій особливий
політичний статус і прагнула захистити власні права на управління краєм. Це особливо
важливо в контексті нашого дослідження, адже оборона давніх привілеїв підживлювала
інтерес першого покоління малоросійських дворян до свого минулого, а отже створювала
сприятливе підґрунтя для формування у нього відчуття спільної ідентичності, нехай навіть
поки і в дещо зародковому стані.

Геть інакшу картину бачимо на Правобережжі. Ці території значно довше

залишалися під польським пануванням і увійшли до складу Російської імперії тільки після
поділів Речі Посполитої. Але ліквідація державних кордонів не призвела до миттєвого
подолання кордону уявного, підсвідомого. На початку ХІХ століття Правобережжя
продовжувало сприйматися освіченою верствою Росії як «колишня Польща», по суті
чужина. Уявлення про зв’язок місцевого православного населення із лівобережними
малоросами залишалося доволі невиразним (Толочко 2012, с. 65, 125-128). Панівні
економічні та політичні позиції на Правобережжі належали польській шляхті. Її
протистояння з імперським центром, що часом набувало форм відкритого збройного
конфлікту (війни Наполеона, польські повстання 1830 та 1863 років), стало визначальним
для історії регіону в ХІХ столітті. У контексті суперництва національних проектів
важливо відзначити, що наявність на Правобережжі спільного та небезпечного конкурента
в особі польської шляхти на перших порах спонукала Петербург порівняно лояльно
ставитися до на позір менш небезпечного українофільського руху.

Таким чином, в епоху, яку ми розглядаємо, Україна не була однорідною і стала

полем боротьби кількох національних проектів: імперського російського, шляхетського
польського та місцевих малоросійського і українського. У контексті генези двох останніх
для нас важливо проаналізувати світогляд та ідентичність перших поколінь
малоросійського дворянства – прямих нащадків козацької старшини. Почнемо з того, що
за час тривалого маневрування між Річчю Посполитою, Московським царством та
Османською імперією українська еліта звикла вибудовувати свої відносини із іноземними
державами на договірних засадах. Правовий статус козацтва в Речі Посполитій
ґрунтувався на королівських привілеях та низці угод із урядом, а умови переходу Богдана
Хмельницького під протекторат московського царя було закріплено в положеннях
Березневих статей. Старшинська еліта вважала себе виразником політичних інтересів
Гетьманщини і претендувала на ту роль, яку в Речі Посполитій виконувала шляхта – бути
колективним оборонцем рідного краю та його вольностей (Когут 1996, с. 61-64).

Посилення наступу російського імперського центру на українську автономію, а

згодом і остаточна ліквідація Гетьманщини не могли не породити невдоволення у місцевої
еліти. Щоправда, про відкритий збройний спротив після поразки Мазепи вже не йшлося.
Натомість набули поширення різноманітні форми «тихого опору»: проведення зібрань,
написання колективних петицій до уряду тощо. Висловлюючи протест проти порушення
давніх прав і вольностей, козацькі старшини, а згодом і малоросійські дворяни незмінно
апелювали до своїх минулих заслуг перед батьківщиною, адже привілейований статус
вважався справедливою винагородою за вірну військову службу. Ось чому історичним
аргументам належало чільне місце у політико-юридичних дискусіях. Формується
особлива традиція козацького літописання, з’являються літературні твори, в яких було
відзеркалено погляди старшинської верхівки. Наприклад, у 1762 році перекладач
Генеральної військової канцелярії Семен Дівович написав діалог «Розмова Великоросії з
Малоросією». У цьому творі автор повністю відкидає погляд на Гетьманщину як складову
частину Російської імперії – Малоросію та Великоросію представлено рівноправними
партнерами, а зв'язок Малоросії із російським царем ґрунтується на двосторонньому
договорі з обопільними обов’язками (Когут 1996, с. 63-64).

Ще більший вплив на політичні переконання і національну свідомість перших

поколінь малоросійського дворянства мала «Історія русів» - анонімний твір, написаний у
дуже яскравому романтичному стилі і просякнутий ідеями козацького автономізму. Хоча
як трактат про минуле «Історія русів» рясніє фактичними неточностями і навіть
відвертими вигадками, у контексті розвитку національних проектів значно важливіше, що
в 1820-1840-х роках ця літературна пам’ятка сформувала історичну свідомість цілої
плеяди культурних діячів, які так чи інакше стояли біля витоків модерного українського
руху: Михайла Максимовича, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Тараса
Шевченка та багатьох інших (Толочко 2012, с. 147-148).

Захоплення ділами «славних прадідів великих» поєднувалося у багатьох нащадків

козацької еліти із невдоволенням своїм актуальним становищем. Адже після ліквідації
автономного статусу Лівобережжя перед імперським центром постала проблема
інкорпорації верхівки козацького стану до складу російського дворянства. Законодавчим
актом, що поклав початок цьому процесу, стала видана Катериною ІІ у 1785 році
«Жалувальна грамота дворянству». Грамота стала важливим етапом української історії,
адже відкрила перед козацькою верхівкою небачені раніше перспективи інтеграції до
імперського панівного стану. Достатньою підставою для набуття нового статусу вважався
насамперед ранг на державній службі – урядовці Гетьманщини, які продовжили служити
імперії після скасування автономного устрою, автоматично ставали дворянами. Інші
претенденти, які не перебували на державній службі, мусили довести своє благородне
походження. Втім, за відсутності дієвого державного контролю ця вимога попервах
перетворилася на звичайну формальність – шукачі дворянства просто підбирали собі у
польських гербовниках підходяще прізвище, перемальовували звідти «родовий» герб і на
підставі таких «документів» отримували жаданий статус.

Як зауважував Зенон Когут, більша частина козацької еліти зовсім не заперечувала

проти злиття з російською панівною верствою. Отримавши дворянські титули,
корпоративне самоврядування і легалізацію панщини, вона швидко усвідомила переваги
свого нового становища. Будь-який опір реформам загрожував втратою рангів і посад. До
того ж слід зауважити, що грамота 1785 року значно розширила привілеї російського
дворянства і наблизила його до становища польської шляхти. Саме цим можна пояснити
помітне згасання автономістських настроїв у Лівобережній Україні. Перед 1785 роком
статус дворянина не вважався аж такою привабливою перспективою для еліти
Гетьманщини – вона боролася за традиційні шляхетські права та вольності. Зате після
появи грамоти напруга навколо цього питання зменшилася – дворянський статус тепер
давав багато тих можливостей, яких прагнула козацька верхівка, тож більшість її
представників охоче перейшли у новий статус (Когут 1996, с. 209-215).

Таким чином, створювалися сприятливі передумови для остаточної асиміляції

української провідної верстви в Російській імперії. Проблеми однак незабаром виникли з
іншого боку – сам центральний уряд несподівано почав обмежувати ліберальну політику
перетворення старої шляхти західних губерній на дворянство. Річ у тім, що кількість
дворян чи претендентів на дворянський статус у малоросійських губерніях стрімко
зростала і значно перевищила число привілейованих осіб у будь-якій іншій частині
Російської імперії. Така ситуація стурбувала врешті-решт імперський уряд, і він спробував
навести лад, встановивши більш жорсткі умови та правила набуття дворянства. Якщо
перший генерал-губернатор Малоросії Петро Рум’янцев лояльно ставився до місцевої
еліти краю та спряв перетворенню колишніх козацьких старшин на російських дворян, то
вже його наступник Михайло Кречетніков у 1790-х роках узявся за ретельну перевірку й
«чистку» списків благородних осіб та скаржився в Петербург на численні випадки
корупції при набутті дворянських титулів. Внаслідок влаштованої перевірки майже
половина претендентів на дворянство з Лівобережної України отримала відмову або
мусила надати додаткові докази свого шляхетського походження. Навіть ті особи,
благородство яких вдалося підтвердити, стикнулися з необхідністю захищати власні права
в тривалих та виснажливих судових процесах.

Мабуть, резони імперської бюрократії щодо обмеження стихійного переходу в

дворянство можна зрозуміти – в умовах станового суспільства такими привілеями, як
звільнення від оподаткування чи участь у самоврядуванні, не могла володіти будь-яка
випадкова людина. Проте новоявлені малоросійські дворяни були щиро і глибоко
ображені цими прискіпливими перевірками та зневажливим ставленням з боку держави.
Відмова визнавати їхні права видавалася тим більш несправедливою, що козаки свого
часу добровільно присягнули цареві і зробили це на підставі договору, а потім віддано
служили батьківщині в численних війнах (Толочко 2012, с. 187-188). Тепер же виявилося,
що навіть офіційна служба в гетьманському уряді сама собою не гарантувала
автоматичного отримання дворянства.

Завдана образа неабияк посприяла загостренню у багатьох малоросійських дворян

відчуття національної ідентичності та окремішності. Невелика група так званих
«патріотів» очолила боротьбу за визнання імперською владою українських чинів.
Оскільки суто юридичних аргументів на підтримку їхньої позиції бракувало, полеміка
швидко перейшла в історичну площину. Право малоросійських чиновників на
дворянський статус почали обґрунтовувати не благородним походженням конкретної
особи, а корпоративними привілеями козацтва як стану. Почалося збирання історичних
документів: польських королівських привілеїв, угод між царями та гетьманами, земельних
пожалувань, гетьманських універсалів, літописів тощо. Ба більше, самі «патріоти» почали
складати і поширювати власні історичні виклади та дослідження. Як наслідок, виникла
певна група, об’єднана спільним баченням героїчного минулого свого краю – обов’язкова
передумова успіху будь-якого національного проекту (Когут 1996, с. 220-225; Толочко
2012, с. 188-203).

Дискусія навколо визнання українських чинів мала далекосяжні наслідки – за

версією Сергія Плохія, саме із цього середовища невдоволених дворян вийшла «Історія
русів». Тоді ж почалося формування «козацького міфу» як історичної основи для модерної
української ідентичності. Було б, однак, надмірним спрощенням уявляти тодішню
українську еліту як гомогенне середовище, яке чинило спільний опір імперській
асиміляторській політиці. Зенон Когут поділяв українську шляхту залежно від її ставлення
до інтеграції в імперську систему на «асиміляторів» і «традиціоналістів». Якщо трохи
спростити й узагальнити, асимілятори вважали боротьбу за автономні права Гетьманщини
справою неактуальною і своє майбутнє пов’язували з інтеграцією в імперський проект.
Російську імперію ці люди сприймали як власну батьківщину. Вони могли при тому
цілком щиро любити рідну Гетьманщину («Малоросію»), захоплюватися її славним
минулим, проте не намагалися відновити автономний устрій. Можливо, найбільш
яскравим представником цієї частини еліти можна назвати Миколу Гоголя, який у таких
своїх творах, як «Тарас Бульба», прославив козаччину, але писав при тому російською
мовою і кар’єру робив у Петербурзі, імперській столиці.
 На противагу асиміляторам, для яких Малоросія була просто частиною Російської
імперії, традиціоналісти прагнули зберегти правову та адміністративну автономію
українських земель і в більш чи менш гострих формах висловлювали невдоволення
централізаторською політикою імперського уряду. Найбільш радикальні представники
цієї групи, такі як Василь Капніст, намагалися навіть укласти антиросійський союз із
європейськими державами, зокрема Пруссією. Більш звичні форми боротьби включали,
наприклад, подання петицій до імператора з проханням зберегти традиційне місцеве
судочинство за Литовським статутом.

Традиціоналістський автономізм загальмував процес розчинення Гетьманщини та її

еліти в Російський імперії, проте сам собою він був заслабким, щоб зламати політичні
тенденції. За всієї відмінності поглядів, багатьох асиміляторів і традиціоналістів
поєднувала важлива спільна риса – Гетьманщина залишалася для них радше
ностальгійним спогадом, віджилим минулим, аніж перспективним політичним проектом,
націленим у майбутнє. За винятком таких людей, як Капніст, більшість традиціоналістів
пов’язувала збереження старого ладу із доброю волею Петербурга, тобто не виступала
проти імперії як такої. Тому врешті-решт українські землі поступово вливалися в загальну
імперську структуру, а місцева еліта стала частиною російського дворянства (Когут 1996,
с. 226-241, 262-264).

В умовах станового суспільства, коли шляхта вважалася єдиним легітимним

виразником політичних інтересів «народу», асиміляція провідної верстви створювала
загрозу зникнення нації як такої. Невідомо, як би склалася дальша доля українства, якби у
20-40-х роках ХІХ століття по всій Європі не набирав сили процес «пробудження націй»
та «відкриття народу». Велика французька революція завдала непоправного удару по
традиційному становому суспільству із його жорстким поділом на шляхту та поспільство.
На зміну становому розмежуванню приходить ідея нації як єдиної спільноти, об’єднаної
усвідомленням своєї ідентичності. Визначний німецький мислитель Йоганн Готфрід
Гердер наприкінці XVIII століття розробив концепцію наявності у кожного народу свого
власного неповторного «національного духу». Під впливом його ідей німецькі романтики
починають активно звертатися до фольклору як вмістилища народної душі. Ці нові
глобальні тренди виявилися доленосними для України, адже станом на першу половину
ХІХ століття українці, втративши здебільшого свою стару аристократію, збереглися як
нація передусім на фундаменті народної етнічної культури.

Україна з її красивою природою, мелодійною мовою, багатою фольклорною

спадщиною та героїчним минулим, ясна річ, неабияк приваблювала романтиків, уявлялася
багатьом із них своєрідним «тихим раєм». Починається збирання етнографічних
матеріалів – першу збірку українських народних дум було видано в Петербурзі у 1819 році
Миколою Цертелєвим. Великий вплив на розвиток українського національного руху мала
збірка народних пісень, підготовлена Михайлом Максимовичем – вона зокрема відіграла
визначальну роль у наверненні в українство таких важливих постатей, як Микола
Костомаров і Пантелеймон Куліш.

Доба романтизму відкривала небачені раніше перспективи для національного

розвитку «неісторичних» націй, зокрема й української. Вважалося, що ці народи «сплять»
і завдання свідомого інтелігента – «розбудити» їх. Відкритий у 1805 році Харківський
університет став, між іншим, важливим осередком діяльності, спрямованої на таке
відродження. Тут навколо постаті Ізмаїла Срезневського збирається літературний гурток,
який видає не лише фольклор, а й власні твори, зокрема на козацьку тематику (Грицак
2019, с. 60-62).

Перелік цих прикладів «пробудження» інтересу до народної культури можна ще

довго продовжувати, але важливіше наголосити, що вони заклали фундамент для розвитку
модерного національного проекту. Втім, певний час було далеко не очевидно, яким саме
він буде. Справа в тому, що від часів Гетьманщини на території сучасної України
паралельно розвивалися, співіснували та змагалися принаймні два національних проекти:
малоросійський та український.

У чому полягала головна відмінність між ними? Обидва проекти корінилися в

історичній традиції, але робили акцент на різних її етапах. Ідея Малоросії так чи інакше є
похідною від спадщини Київської Русі і починала розроблятися у колах православного
духовенства ще від 1620-х років, тобто за часів панування на українських землях Речі
Посполитої. Після входження українських земель до складу Московської держави термін
«Малоросія» широко вживався у листуванні козацьких гетьманів із царями, а останні
додали до своєї титулатури формулювання «всієї Великої, Малої та Білої Русі
самодержець». Уявлення про територіальні межі Малоросії змінювалося залежно від
політичних реалій, але поступово це означення закріпилося насамперед за Лівобережною
Україною, тобто власне Гетьманщиною (Плохій 2015, с. 361-368).

Хотілося би особливо підкреслити кілька моментів. По-перше, термін «Малоросія»

в ті часи був насамперед територіальним означенням і не мав того зневажливого
забарвлення, якого набув пізніше. Саме тому Мазепа міг говорити про «малоросійську
вітчизну» і протиставляти її Москві. По-друге, хоча сьогодні «малоросійський» та
«український» проекти видаються непримиренними антагоністами, вони на початковому
етапі мали багато спільного, бо відокремлювали український простір (передусім
територію колишньої Гетьманщини) від сусідів. Малоросія не дорівнює Росії, про це
важливо пам’ятати. Малоросійський проект містив у собі потенціал розвитку окремої
ідентичності і в цьому сенсі перетинався з українським.

У чому в такому разі полягала принципова відмінність між ними і чому

малоросійський проект зазнав поразки в довшій історичній перспективі? Малоросійський
проект, хоча й розрізняв малоросів та «великоросів», міг втілюватися лише в Російській
імперії як частина великої «загальноросійської» нації. Його провідниками були ті
представники місцевої аристократії та духовенства, які прагнули до інтеграції в імперську
систему, вирушили масово підкоряти Петербург. Малоросія могла бути для цих людей
рідним і любимим краєм, але залишалася лише провінцією, частиною більшого організму.
З погляду імперського центру малороси і білоруси так само вважалися складовими
частинами триєдиного російського народу.

Українська ідентичність натомість, на відміну від малоросійської, виключала

приналежність до російської нації (Миллер 2013, с. 50). Як і у випадку з Малоросією,
термін «Україна», «український» виник значно раніше кінця XVIII століття. В Речі
Посполитій так називали наддніпрянське степове прикордоння – саме про ці землі
розповідав Гійом де Боплан у своєму знаменитому «Описі України». Починаючи від
Богдана Хмельницького, термін «Україна» широко використовувався на позначення
козацької держави, межі якої було окреслено Зборівським договором. Як зазначає Сергій
Плохій, назва «Україна» перетворилася на центральний компонент козацької ідентичності
(Плохій 2015, с. 353-354). На відміну від Малоросії, вона не була пов’язана ані з колами
православного духовенства, ані з ідеєю великої російської нації.

У першій половині ХІХ століття культурницька діяльність «будителів» -

етнографів, збирачів фольклору, письменників, істориків – заклала підвалини під
конструювання українського проекту, тобто проекту існування нації, культурно, а відтак
на довшу перспективу й політично, окремої від росіян. Показово зокрема, що в цей час
загострюються дискусії про те, є розмовна мова місцевого населення просто діалектною
говіркою, «малороссийским наречием», чи повноцінною мовою, якою можна творити
зразки «високої» літератури (Наумов 2017, с. 118-120). Знаковий етап розвитку
української національної свідомості припадає на 1840-ві роки і пов'язаний із виходом
«Кобзаря» Тараса Шевченка, а також діяльністю Кирило-Мефодіївського товариства і
найвідоміших його учасників: Миколи Костомарова та Пантелеймона Куліша.
Програмний документ товариства, «Книга буття українського народу», представляє
Україну центром, навколо якого мала скластися федерація вільних слов’янських народів.
Цікаво порівняти позицію Тараса Шевченка із вибором згадуваного вище Миколи Гоголя
– яскравого представника малоросійського проекту. Для Гоголя славна історія козаччини
була дорогим, але мертвим минулим, яке пішло й уже не повернеться. Саме тому він
зробив вибір на користь інкорпорації у російську імперську еліту. Натомість Шевченко з
погордою відкинув пропозицію почати писати російською: «Буде з мене, поки живу, і
мертвого слова». Для Шевченка Україна та національна ідея асоціювалися не лише з
минулим, а й теперішнім та майбутнім. Не випадково, що своє «дружнє посланіє» він
адресував «і мертвим, і живим, і ненародженим», тобто нації.

Ціле «довге ХІХ століття» минуло під знаком гострої боротьби малоросійського та
українського проектів, що точилася в різних формах і з різною інтенсивністю. Ми
сьогодні не дуже охоче згадуємо, що в лавах найлютіших ворогів українського руху
можна було зустріти багатьох земляків – людей із малоросійською ідентичністю.
Наприклад, одним із ініціаторів та натхненників сумнозвісного Емського указу був голова
Київської археографічної комісії Михайло Юзефович, а київський Клуб російських
націоналістів на початку ХХ століття очолював виходець із Полтавщини Анатолій
Савенко. З погляду таких людей український рух ніс у собі велику небезпеку, адже
підривав концепцію великої російської нації, важливим складовим елементом якої
вважалися малороси (Миллер 2013, с. 53-54).

Чому ж у довготерміновій перспективі перемогу здобув український проект і на

сьогодні більшість населення України вважає себе окремою нацією, українцями, а не
частиною «триєдиного російського народу»? Це питання тим більш доречне, що
принаймні до 1917 року малоросійський проект мав підтримку з боку потужного
державного апарату Російської імперії. Гадається, причина історичної поразки
малоросійства криється в тому, що воно виявилося безперспективним, приреченим на
поступове розчинення в російському просторі. Якщо на початку свого існування
малоросійський проект підживлювався місцевим патріотизмом, то з розвитком
українського руху він перетворився на знаряддя асиміляції (Наумов 2017, с. 130-131). Не
забуваймо, що крім українського відбувалося формування також модерного російського
національного проекту, який тяжів до остаточного поглинання та розчинення малоросів.
За умов такого антагонізму у тих патріотів, які бажали зберегти самобутність українства,
його національні права, фактично не залишалося вибору, на бік якого із проектів
пристати.

Список використаної літератури

Грицак Я. Нарис історії України: Формування модерної нації ХІХ–ХХ століття.

Київ, 2019.

Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини,

1760-1830. Київ, 1996.

Миллер А. Украинский вопрос в Российской империи. Киев, 2013.

Наумов С. «Малоросійський проект» ХІХ ст.. vs «український проект» // Известия

на Института за исторически изследвания. София, 2017. Т. 34. С. 113-134.

Плохій С. Походження слов'янських націй: Домодерні ідентичності в Україні, Росії

та Білорусі. Київ, 2015.

Толочко А. Киевская Русь и Малороссия в ХІХ веке. Киев, 2012.

Українська суспільно-політична думка. Переклади текстів XVI-XVII століть.

http://litopys.org.ua/suspil/sus.htm

Хвильовий М. Україна чи Малоросія? // Твори: у 2 т. – Київ, 1990. – Т. 2. – С. 576–

621.