1.

Українська діаспора в США та Канаді

Нині українська діаспора є важливою частиною української культурної та мовної спільноти,
представники якої беруть найактивнішу участь у житті своєї Батьківщини.

В Канаді, згідно з архівними даними, перші українці з’явились іще на початку ХІХ ст. — в складі загонів
європейських найманців на службі у британської корони, найнятих задля захисту британських колоній
від військ США під час англо-американської війни 1812 р. Однак власне діаспора в ті часи не
утворилася, оскільки не було створено української спільноти, що змогла б не втратити ідентичність у
чужорідному середовищі.

Фундаторами української діаспори в Канаді вважають селян з села Небилів (нині — Рожнятовський
район Івано-Франковської обл.) Івана Пилипіва та Василя Єлиняка, що прибули 6 вересня 1891 р. до
Канади британським пароплавом «Орегон».

Канадські прерії найкраще підходять для українських землеробів, поїздка до Канади підтвердила це
припущення. Й. Олеськов видав 2 памфлети — «Про вільні землі» та «О еміграції», які, разом з
публічними лекціями та особистими перемовинами, заохотили багатьох українців до переїзду. Перші
30 сімей заохочених переселенців прибули до Квебеку 30 квітня 1896 р. Більша частина цих імігрантів
оселилась у Седні, провінція Альберта. Загалом перша хвиля масової іміграції до Канади тривала до
початку Першої світової війни (1914 р.), становила близько 170 тис. чол. та заклала фундамент для
подальшого становлення української діаспори як етнічно-мовної групи.

Основні етапи української іміграції до Канади такі.

1. «Нульова хвиля» — поодинокі імігранти, що швидко розчинилися в іншокультурному середовищі

— 1812–1890-ті рр.

2. «Перша хвиля» — початок формування етнічної групи — 1891–1914 рр.

3. «Друга хвиля» — оформлення етнічної групи, формація громади — 1920–1941 рр.

4. «Третя хвиля» — іміграція «переміщених осіб», перші випадки виходу діаспори на політичне поле
Канади — 1950–1960-ті рр.

5. «Затишок» — розвиток української етнічної групи в Канаді без поповнень з України — 1960–1991-ті
рр.

6. «Четверта хвиля» (термін спірний) — іміграція після падіння «залізної завіси» — з 1991 р. до
сьогодення. Здебільшого саме в цей період стала очевидною значна культурна й мовна різниця між
діаспорою та «материковими» українцями.

Характерною рисою української діаспори в Канаді можна вважати порівняно компактне розселення
(принаймні переселенців перших двох хвиль та їхніх нащадків), що значною мірою посприяло
збереженню культурно-мовного середовища та родинних зв’язків. «Третя хвиля» селилася
переважно у великих містах на сході Канади, насамперед Торонто й Монреалі, значно змінивши
соціальний склад діаспори. Наразі на Сході Канади українців більше, ніж на Заході, але завдяки
компактності, щільності соціокультурних зв’язків та зв’язкам зовні діаспори, українці Західної Канади
беззаперечно переважають у політичному та культурному житті країни.

За сучасними даними, на 2019 рік у Канаді проживає приблизно 1 млн. 200 тис. українців, а у США-
приблизно 930 тис.

Вплив канадської діаспори на Україну неможливо переоцінити. Від революційних подій 1917–1921
рр. і до сучасної нам війни на Донбасі українці Канади пильно стежили за подіями на Батьківщині та
за будь-якої нагоди намагалися допомогти співвітчизникам. У багатьох аспектах їхній вплив став
доленосним, зокрема саме вони зберегли для нащадків пам’ять про Голодомор, саме вони надали
значного демократизаційного та модернізаційного імпульсу незалежній Україні в 1990-х рр., врешті-
решт саме вони вплинули на політику Канади (однієї з найпотужніших держав НАТО), що, можливо,
стало причиною такої потужної підтримки України з боку Європи й Америки під час Майдану та війни
на Донбасі.

2. Українці в Польщі
Українці становлять автохтонну етнічну групу, оскільки їхні предки споконвіку проживали на землях
Бойківщини, Лемківщини, Підляшшя, Холмщини і Надсяння, що входять нині до складу цієї країни.
Основна маса українського населення проживає в західних і, особливо, в північних регіонах Польщі –
Ольштинському, Гданському, Кошалінському, Щецінському та Вроцлавському воєводствах.
Українське населення Польщі тісно інтегроване в місцеве соціально-економічне й культурне
середовище. Серед польських українців є багато відомих діячів, які працюють у науково-культурній
сфері, в різних галузях економіки, промисловості та сільського господарства.

Умовно українську діаспору в Польщі можна поділити за легальністю життєдіяльності на легальних,

нелегальних працівників і осіб, які тимчасово проживають на території країни. До легальних
працівників відносяться особи, які перебувають у Польщі після переїзду їх батьків з України під час
різних хвиль міграції. До неї відносяться також студенти, які навчаються у вищих навчальних закладах
чи перебувають на післядипломному стажуванні. До легально працюючих можна віднести й
висококваліфікованих фахівців, які закінчили вузи в Україні й отримали дозвіл на працю або
підвищують у Польщі свою кваліфікацію. До нелегальних працівників відносяться особи, які
перебувають у Польщі на підставі туристичної візи і при цьому нелегально працюють. До осіб, які
тимчасово проживають на території країни, належать торговці – особи, які приїжджають до Польщі на
нетривалий термін (1–2 тижні) з метою торгівлі. В межах другої та третьої категорій можна виділити
також осіб, які взяли шлюб з польськими громадянами, внаслідок чого відбулася зміна їхнього статусу
в Польщі.

Загалом, можна стверджувати, що українці в Польщі становлять велику кількість. І ті з них, котрі
проживають у Польщі легально, займають значне місце в усіх сферах життєдіяльності даної країни. До
таких осіб належать насамперед українські викладачі та студенти вищих навчальних закладів
Республіки Польща. Тим більше, що останніми роками все більше викладачів за різними програмами
викладають у польських вузах. З огляду на зазначене представники української діаспори можуть бути
корисними при виконанні заходів, що стосуються реалізації стратегії національної безпеки України.
Існує значний потенціал використання представників української діаспори для налагодження більш
плідної співпраці між нашими державами в політичній, економічній і соціокультурній сферах
життєдіяльності.

Україна має своє місце в свідомості поляків. Однак цей факт не означає, що знання про сучасну
українську державу є розповсюдженими в польському суспільстві такою ж великою мірою, як
пристрасті, образи та спогади, що їх спонукає слово «Україна». Інформація, на основі якої формується
образ України у Польщі, надходить не з різних джерел, однак чи не найважливішим серед них є
засоби масової інформації. Упродовж останніх кількох років у Польщі можна спостерігати виразне
зростання зацікавлення медіа українськими справами. Найпопулярніші газети – насамперед «Газета
виборча» і «Річ Посполита» – приділяють багато уваги інформації про Україну, намагаючись не лише
коментувати поточні події, а й висловлювати міркування з важливих питань, що стосуються польсько-
українських взаємовідносин.

Представлений образ України і українців в очах поляків є переважно негативним. Однак протягом
останніх десяти років у цій сфері відбулися серйозні зміни. На рівні громадянського суспільства
значно зменшився відсоток поляків, які вважають примирення з українцями неможливим. Постійно
змінюється також проголошуваний рівень симпатії та неприязні до українців. Це значною мірою
пов'язано з тим, що протягом кількох останніх років у польських ЗМІ суттєво збільшився обсяг
інформації про Україну. До того ж загальна підтримка корисності співробітництва Польщі і України не
залежить вирішальною мірою від симпатії чи неприязні до українців та стосується практично всіх
важливих сфер співробітництва, включно з наданням Україні економічної, військової, освітньої
допомоги чи підтримки на міжнародній арені. За період війни 2022 року до Польщі переїхало
приблизно 2,3 млн. українців.

3. Українці в Російській Федерації

Українців у Росії (за переписом 2010 р.) нараховується 1 млн 930 тис., а було 2 млн. 940 тис. (за
переписом 2002 р.) Тобто, це громадяни Російської Федерації, які свідомо ідентифікують себе як
етнічні українці. Насправді, їх у рази більше. Вони - третя за чисельністю етнічна група (після росіян і
татар), і другий за чисельністю етнос, що не має своєї власної території в РФ. Зменшення упродовж
восьми років на мільйон кількісного складу українців свідчить про незворотний процес асиміляції,
руйнацію української діаспори в Російській Федерації.

Нинішню ситуацію в українському русі Росії можна сміливо назвати кризовою. Причин, що призвели
до цього, кілька. Перша: традиційне ставлення російської влади до українського питання - все
залишається як і сто, і двісті років тому. Друга: складні українсько-російські міждержавні відносини і
як наслідок - військова агресія Росії проти України. Третя: ментальна неоднорідність українців Росії та
існуючих тут організацій. Четверта: недостатня підтримка Українською державою громадських
об’єднань українців РФ у відстоюванні ними інтересів, спрямованих на збереження національної
ідентичності, чого вимагає Конституція держави.

Як підсумок - ліквідація Верховним судом РФ обох загальноросійських організацій: Об’єднання

українців Росії та Федеральної національно-культурної автономії українців Росії і створення замість
останньої - псевдоукраїнської автономії, очільник якої, відвертий українофоб, представляє
двомільйонну українську громаду РФ у Раді з міжнаціональних відносин при президентові Росії.
Натомість, створеному в травні 2012 року замість Об’єднання українців Росії Українському Конгресу
Росії (УКР), Мін’юст вже двічі відмовив у реєстрації.

«Зачистка» українського руху в РФ на цьому не завершилася: нещодавно російська влада внесла до

так званого «патріотичного стоп-листа небажаних організацій» (іноземних агентів!) обидві діаспорні
надбудови: Світовий Конгрес Українців (СКУ) та Українську Всесвітню Координаційну Раду (УВКР). Це
поставило під загрозу діяльність п’яти регіональних громадських організацій Росії, які три роки тому
були прийняті до складу СКУ.

Сьогодні в Росії немає жодної загальноросійської газети для українців, відсутні радіо- і телевізійні
передачі, а діаспорні ЗМІ не мають надійних джерел фінансування. Тут не існує жодної
повноформатної української школи чи дошкільного дитячого закладу, а спроба створити в Москві
бодай один український клас, натикається на всілякі бюрократичні перепони з боку російської влади.

Незважаючи на значні проблеми, українські громадські організації в регіонах, яких - від Камчатки до
Калінінграда і від Норильська до Краснодара нараховується більше ста, проводять досить активну
культурно-просвітницьку роботу, спрямовану на збереження й розвиток народних традицій,
культури, мови тощо.