6.1. Чисельність і розселення поляків у підросійській Україні.

Польська земельна власність

Визначити точну кількість польського населення у XIX ст. в межах сучасної україни досить складно. Цьому є декілька пояснень. Насамперед тому, що
перший загальний перепис населення в Російській імперії був проведений тільки 1897 року. До того в Росії відбувалися так звані ревізії, які мали на меті
насамперед облік податного населення (всього відбулося десять таких ревізій: перша - у 1719 р., остання - у 1857 р.). Загальні переписи населення
відрізнялися від ревізій тим, що обʼєктом їх обліку була кожна людина незалежно від її соціального статусу і тим паче - стосунку до податкової систе-
ми. Не меншу трудність щодо визначення національного складу являє собою плинність тогочасної національної ідентичності, відсутність у переписних
формулярах (анкетах) графи «національність», політичний тиск з боку імперської влади, який змушував багатьох приховувати справжню національ-

ність. Згідно з матеріалами перепису 1897 року, національну належність визначають, поєднуючи комбінацію даних про розмовну мову та віроспові-
дання. Зважаючи на деякі політичні обставини (насамперед тиск імперської адміністрації на польських землевласників, репресії проти учасників
польських повстань), кількість польського населення в українських губерніях можна визначати як середнє значення між кількістю польськомовних осіб
і кількістю римо-католиків.

Згідно з результатами перепису 1897 року, осіб, когрі назвали польську мову рідною, у межах сучасної України (якщо взяти до уваги Волинську, По-
дільську, Київську, українську частину Чернігівської, Полтавську, Харківську, Катеринославську, Херсонську, Таврійську, українську частину
Бессарабської губерній, а також Путивльський повіт Курської губернії) налічувалося близько 400 тис. осіб, що становило 1,65% від усього населення
підросійської Украї-ни. Переважна більшість польського населення (322 тис.) зосереджувалася на Правобережжі: у Волинській губернії - 184 тис. (6,16
% від усього населення гу-бернії), Подільській - 69 тис. (2,29 %), Київській - 69 тис. (1,93 %). Іншим ареалом проживання поляків наприкінці ХІХ ст.
були Херсонська (31 тис.; 1,13 %) і Катеринославська (12 тис.; 0,59 %) губернії. В українське Причорноморʼя польська міграція була спрямована з кінця
XVIII ст. «Новоросія», як називали цей регіон у Петербурзі, приваблювала польських аристократів і представників молодої буржуазії можливостями
розгортання приватного підприємництва та доброго заробітку. До такого переселення заохочувала й російська влада, яка прагнула послабити вплив
поляків на Правобережжі. Назагал упродовж

XIX ст. у відносних показниках кількість поляків, які мешкали на території України, зменшувалася, що було повʼязане з русифікаторською (на практиці
- антипольською) політикою російської імперської влади, яка проводилася передусім на території Правобережжя.

Чисельність польського населення в містах назагал була співмірною з їхньою часткою в населенні регіону загалом. Серед міського населення
Волинської губернії поляки за мовою становили у 1897 р. 7,6 %, Подільської - 4,4 %,

Київської - 4,7 %. У губернських містах їх налічувалося: у Києві - 17 тис.

(6,69 %), Камʼянці-Подільському - 2,2 тис. (6,01 %), Житомирі - 7,5 тис.

(11,33 %). Тенденція до зростання кількості польських мешканців у великих містах була зумовлена як процесами модернізації, так і політичними
рішеннями російської влади, які після повстання 1863 року призвели до зміни стосунків власності на Волині, Поділлі та Київщині. Насамперед у містах
«Південно-Західного краю», як окреслювали українське Правобережжя в Пе-тербурзі, осідали представники збіднілих шляхетських родин, які через
непристосованість до нових економічних реалій, породжених реформою 1861 року, а також репресій після Січневого (1863 року) повстання втратили
статки

і були змушені шукати засоби для життя у великих містах. Другу групу польських міщан в Україні утворювали представники різних компаній і банків,
які, взявши до уваги економічний розвиток міст, відкрили тут свої представництва.

Часто політичні та фінансові міркування накладалися одне на одне. В українських містах - передусім Києві - осідали й польські заробітчани, головним
чином із Королівства (Царства) Польського та Галичини або білоруських і литовських губерній. До Києва також були спрямовані освітні прагнення
польської молоді з Правобережжя. Брак коштів для навчання за кордоном, добрі шанси для випускників київських гімназій і університету знайти роботу,
територіальна близькість міста, наявність у ньому численної польської спільноти - все це робило Київ, особливо на початку ХХ ст., привабливим для
молодих поляків.

Кількість поляків у Києві ще більше зросла в роки Першої світової війни за рахунок біженців і вигнанців.

Перепис 1897 року показав, що в підросійській Україні кількість людей, які розмовляли польською мовою була більш ніж удвічі меншою за кількість
осіб римо-католицького віросповідання. У Волинській губернії римо-католиками назвали себе 298 тис. осіб (9,97 %), Подільській - 263 тис. (8,7 %),

Київській - 107 тис. (3,0 %), Херсонській - 95 тис. (3,48 %), Кат;ринослав-ській - 32 тис. (1,52 %). Загалом в українських губерніях Російської імперії
налічувалося 844 тис. римо-католиків, що становило 3,6 % всього населення.

Ця розбіжність свідчить про те, що значна частина польського населення, налякана переслідуваннями, яких зазнавали поляки після повстання 1863
року, воліла до певного часу не декларувати своєї польськості. Інша частина римо-католиків зазнала мовної українізації або русифікації. Ступінь мовної
толерантності в Російській імперії був значно нижчий, аніж релігійної, якщо брати до уваги християнські конфесії. Формально імперський уряд
гарантував католикам свободу віросповідання, яке прямо не повʼязував із національністю. Тому певна частина польского населення вказувала римо-
католицьке

віросповідання і російську мову як рідну («родной языкь»), тобто як мову повсякденного спілкування. За підрахунками Івана Лісевича, дослідника
історії польської національної меншини в Наддніпрянській Україні, перед

Першою світовою війною польського населення тут налічувалося близько 600 тис. осіб.

У соціальному плані склад польського населення був строкатим. Польська перевага на Правобережній Україні грунтувалася на великій кількості
шляхетського елементу, а також великій земельній власності. Незважаючи на те, що майже всі поляки в Україні початково вважали себе шляхтичами, у
переважній більшості це була дрібна (так звана загродова та чиншова) шляхта (або «шляхетський пролетаріат»), яка за побутом і майновим становищем
стояла на одному рівні з селянством. Найчастіше ці особи служили помі-щикам, працюючи управителями, економами тощо. Реальні земельні воло-

діння перебували в руках тільки кількох тисяч магнатів. У середині ХІХ ст. землевласники-поляки володіли 9/10 всієї приватновласницької землі на
Правобережжі. Найбільшими землевласниками були Чарторийські, Бра-ницькі, Потоцькі, Любомирські, Санґушки, Радзивілли, Грохольські та ін. Навіть
тогочасних мемуаристів вражали розміри маєтностей деяких польських магнатів - їхні землі простягалися на десятки кілометрів, охоплювали не тільки
села, а й містечка; у панів налічувалися сотні й навіть тисячі кріпаків.

Величина таких маєтків ніколи не була відома; звідси, як пише французький дослідник Даніель Бовуа, «й атавістична звичка до межових судів, і
визначення вартості площ за кількістю душ, що на них проживали». Господарська діяльність землевласників була цілковито спрямована на рільництво,
вирощування зернових, лісівництво і тваринництво. Промислове виробництво повʼязувалося виключно з сільським господарством. Найпоширенішими
видами продукції в маєтках польських магнатів були горілка, пиво, цукор, свічки, мило, смалець, шкіра, сода, волокно, сукно, полотно. На продаж
вивозили переважно збіжжя - через морські порти Одеси і Іданська.
Незалежно від маєткового стану кожної конкретної особи в польського населення на Правобережній Україні було розвинуте почуття єдиної спільноти,
що позначалося на загальній атмосфері регіону. Винесені з Речі Посполитої навіть найбіднішими з поляків уявлення про шляхетську демократію
зумовлювали певний стиль поведінки; ці уявлення, зокррма, не передбачали жодних обовʼязків перед російською владою. Землевласницька шляхетська
елі-та, як безземельна шляхта, майже повністю залишалася на узбіччі цивільної служби в імперії, водночас уникаючи виборних посад на місцях. Як
стверджує Д. Бовуа, вона жила у своєму замкненому просторі, опікуючись лише власними маєтками. З часом така тактика політичного самозахисту
змінювала уявлення самої шляхти: у найбагатших усталювалась ілюзія нерухомої ідилічної

Аркадії, острова, якого не зачіпають жодні проблеми. Двори багатьох польських магнатів в Україні за своєю розкішшю затьмарювали помістя російсько-
українських дворян. Польські землевласники тривалий час мали необмежені права над селянами-кріпаками, що також зумовлювало розгортання
конфлікту з українським селянством.

6.2. Поляки в соціо-етнічних конфліктах в Україні: російсько-польський і польсько-український антагонізми в земельному питанні.
Листопадове (1830 року) і Січневе (1863 року) повстання

Історик Іван Лисяк-Рудницький писав: «Схожість у становищі залежної

Польщі й України була майже очевидна. Глибокі й більш вагомі в історичному

розрахунку були великі відмінності між обома народами: у суспільній структу-рі, культурній спадщині і в результаті - в різному їх трактуванні
панівними ве-ликодержавами. Хоч Європа ХІХ ст. не знала незалежної Польщі, ніжто ніколи не заперечував існування окремої польської нації.
Європейська громадськість та й самі держави, які брали участь у поділах Польщі, вважали за самозрозуміле існування окремої польської
національності. (..) Польська аристократія і зем-левласницька шляхта надалі репрезентували національну справу аж до другої половини XIX ст. Україна
натомість через несприятливі історичні обставини втратила свої вищі верстви, нащадки яких зросійщилися або спольщилися.

Українська національність була практично зведена до селянства». Польський національний рух як явище нової історії виник у результаті поділів Речі
По-сполитої. Під їхнім впливом, а також впливом Просвітництва і Французької революції 1789 року, польські мислитей того часу - Гуго Коллонтай,
Ігнацій Потоцький, Станіслав Стащиць - осмислювали причини втрати державності й шукали шляхи порятунку. Коллонтай відкрито виступав за
надання селянам особистої свободи, за створення в Сеймі окремої палати для міщан, за проведення суспільних реформ на основі союзу
землевласницької шляхти і заможного міщанства. Про бачення польськими інтелектуалами майбутньої

Польщі свідчить «Закон про управління» («Ustawa Rzadowa») 1791 року - так звана Конституція 3 травня. У сучасному політико-правовому розумінні це
була друга за часом появи конституція у світі (після американської 1787 року).

Вона фактично запроваджувала конституційну монархію і була спрямована на побудову модерної держави за французьким взірцем. Головною ідеєю
польського руху впродовж XIX ст. була реставрація Речі Посполитої (а не лише незалежність Польщі) і повернення історичної (не етнічної) території.
Налаштованість польської суспільності на відновлення Речі Посполитої становила основу польсько-російського антагонізму. Однак не всі польські
аристократи дотримувались антиросійського курсу. Був навіть період, коли «польська пар-тія» мала визначальний вплив на політику Російської імперії.
Лідерами проросійського угруповання були князь Адам Чарторийський і граф Тадеуш Чаць-кий, які перебували в близькому оточенні Олександра І.
Прагнучи зміцнити свої позиції на Правобережжі, імперський уряд на початковому етапі зберіг за частиною польського населення важливі привілеї,
вимагаючи за це політичної лояльності щодо Російської імперії.

У першій чверті XIX ст. не було чіткого розуміння, яким має бути кінцевий результат російсько-польського суперництва на території України.

Дії російської влади вирізнялися нерішучістю, і щойно з приходом до влади

Миколи І - ще до польського повстання - перемогла інша тенденція: енергійне утвердження російської влади. Але й від початку йшлося не так про
гармонійне співіснування, як про складність взаємної асиміляції. Російська влада не мала жодного позитивного плану дій щодо загалу польської шлях-

ти. Російська адміністрація не ставила під сумнів потребу долучити до дворянства польську землевласницьку еліту, визнану за правом народження і
статків, але не знала, що робити з великою неокресленою групою вільних людей, які були наближені до еліти, але формально не належали до неї. На
зламі XVIII-XIX ст. в Україні налічувалося близько 260 тис, безземельної шляхти, інтеграція якої до російського дворянства викликала в Петербурзі
величезний дискомфорт, співмірний з єврейським чи татарським питан-нями. Історик Д. Бовуа це російсько-польське суперництво характеризував так:
«Польській владі багатства, набутого продажем зерна та володінням селянами-підданими, російська влада могла протиставити лише грізні ука-зи, які
кепсько виконувалися. В імперії, слабо забезпеченій управлінськими кадрами, повсюди зяяв розрив: між столицею і провінцією, між міністерствами й
губернаторами, між бюрократією і бажаною реальністю, між вимогою все описати й поставити на облік та щоразу незадовільним результа-том, між
лібералізмом і консерватизмом кожного табору, між прожектами й навʼязливими фантазіями і тих, і тих».

Найяскравішими проявами польської революційної опозиційності, спрямованої на відновлення Речі Посполитої у відкритому збройному конфлікті з
російським імперським режимом, стали два масштабні повстання - 1830-1831 (Листопадове) і 1863-1864 (Січневе) років, які розгорталися теж на
території українського Правобережжя. Через сильний етносоціальний ан-тагонізм, який сформувався в часи Речі Посполитої, українці не підтримали
повстанців. Українське (за тогочасною термінологією - руське) питання виникало перед польськими повстанцями у контексті уявлень про кордони
майбутньої Речі Посполитої, а також політики щодо поляків російської вла-ди. По суті, організатори повстань не бачили польсько-українських відносин
у національному вимірі. Вони переломлювали їх через конкретні політичні (залучення до лав повстанців усіх верств населення Правобережжя) або
соціальні (йшлося про відносини між селянами і шляхтою) інтереси. Символом порожніх обіцянок, що їх давали під час повстання польські революціо-
нери, відклалося в українській історичній памʼяті видання у квітні 1863 р. так званої Золотої грамоти - звернення до сільської людності (видрукуване
українською мовою золотими літерами), в якому йшлося про боротьбу з са-модержавством, демократичну Польщу, наділення селян землею. Ще на етапі
підготовки Січневого повстання «білі», які спиралися на заможну шляхту й землевласників, розглядали приєднання до Королівства (Царства)
Польського території Литви й України як ціну можливого компромісу з імперським урядом. Автором ідеї був Анджей Замойський. «Червоні» ж, які
будь-що прагнули залучити до повстання білорусів і українців, пропагували гасло про рівність трьох народів - польського, литовського і «руського»
(білорусів і українців) - у відновленій Речі Посполитій; селянам обіцяли землю. Назагал

«червоні» зауважували появу самостійного українського національного руху, але його розвʼязок бачили через створення добровільного й рівноправного
союзу в межах демократичної Польщі. Обидва повстання були придушені.

Після Листопадового повстання російська адміністрація почала відкривати для себе ефективний спосіб протистояти польським вимогам - через активне
втручання у відносини між польськими землевласниками й українськими селянами. Ініціатором адміністративно-політичних і соціально-економічних
заходів щодо інтеграції Правобережної України у складі Російської імперії був Дмитро Бібіков. Він походив із дворян Московської губернії, а в 1837-
1852 рр. обіймав посаду київського військового, подільського і волинського генерал-губернатора. Бібіков здійснював русифікацію полонізованої

Правобережної України - зокрема влаштував перевірку шляхетських прав на дворянство, у результаті чого значна частина шляхти була переведена до
податного стану, проводив секуляризацію земельних володінь католицького духівництва. Православні священики отримали право опікуватися
початковими школами, де мовою навчання замість польської стала російська. Щоби відділити селян від польських землевласників, Бібіков вдавався до
церков-них, освітніх і соціальних інструментів. Було використано, зокрема, конфлікт у середовищі греко-католицької церкви на Правобережжі:
василіанський орден, який був цілком у руках польської шляхти і мав польське спряму-вання, й уніатські епископи хоча й дбали про збереження
уніатства серед українців, однак протиставляли себе бідному парафіяльному духівництву,
яке вважали низкосортним. Таким чином вони фактично сприяли тому, що

це духівництво втікало під опіку Російської православної церкви. Так дійшло до захоплення російським православʼям монастирів в Овручі та Почаєві

1832 року та до великого обʼєднання уніатського духівництва з православним у 1839 р. У відповідь на втечі селян у причорноморські губернії, які
почастішали в 1840-х роках, Бібіков ініціював посилення контролю над земле-власниками: вказував на надмірну експлуатацію, розпоряджався про
необхідність «людяного ставлення до селян».

Русифікаторська політика імперського уряду мала на меті обмежити польський вплив у «Південно-Західному краї» - передусім зменшити частку там
польського землеволодіння. Щоби заручитися підтримкою місцевого се-лянства, російська влада вдалася до радикального кроку - обмеження кріпа-
цтва. Ця реформа відома під назвою «інвентарних правил» 1847-1848 років.

Головна ідея реформи, яку розробляли майже десять років, полягала в тому, щоби врегулювали відносини кріпосних селян і поміщиків через докладну
регламентацію панщизняних повинностей і розмірів земельних наділів се-лян, Підписаний Миколою І у травні 1847 р. закон про інвентаризацію землі в
«Південно-Західному краї» трактував кріпацтво як різновид контракту: се-

лянин мусив безкоштовно виконувати певний обсяг робіт для пана за надану в користування землю. Обсяг панщизняних робіт чітко нормувався -
залежав від категорії кріпака (тяглий, напівтяглий, огородний та ін.), а будь-які зміни могли відбуватися тільки за згодою громади. Було заборонено
ділити селянську землю, записану в інвентарі, переносити панщину з одного тижня на інший, працювати у свята, передбачено грошову оплату за
додаткові пан-щинні дні, замість тілесних покарань ішлося про штрафи. Революційні події 1848 року в Європі (зокрема в сусідній Австрії), які
активізували громадську самодіяльність селянства, і слабкість російської адміністрації на Правобережжі (польські землевласники доволі легко через
хабарі домагалися рішень на свою користь) не дали змоги Д. Бібікову реалізувати інвентарну реформу повною мірою, однак вона не залишилася
непоміченою селянами - подекуди становище селянства справді покращилося, і це додало пунктів у міф про

«доброго царя».

Новий етап русифікації Правобережної України розпочався після придушення Січневого повстання 1863 року. Найважливішими заходами в цьому
напрямку були: конфіскація маєтків польських землевласників, які взяли участь у повстанні або допомагали повстанцям; запровадження податку в
розмірі 10 % (пізніше 5 %) річного прибутку земельного маєтку - з метою компенсації видатків на судове та матеріальне утримання поляків, засуджених
за участь у повстанні 1863 року; позбавлення осіб польського походження права набувати знову маєтки в західних губерніях будь-яким шляхом, за

винятком успадкування за законом; виставлення на продаж переобтяжених

боргами маєтків (найбільше таких було на Поділлі); видання у 1891 р. заборони іноземцям (а багато польських землевласників були підданими Пруссії
чи Австрії) набувати земельну власність у Російській імперії; імперська влада матеріально заохочувала чиновників із внутрішніх російських губерній
(або з українських лівобережних) переїжджати у Правобережну Україну:

прибульцям православного віросповідання на 50 % було збільшено розмір платні. Особлива увага російської адміністрації була спрямована на численну
дрібну шляхту (так званих одновірців, чиншову шляхту), яка жила в маєтках і з ласки магнатів. Цю частину польського населення було найважче
контролювати. На думку росіян, саме дрібні шляхтичі - особи з розвинутим почуттям власної гідності, але низькими статками - були найзавзятішими
лоборниками відновлення Речі Посполитої, головним матеріалом для повстанського руху. У кабінетах петербурзьких сановників від кінця XVIII ст.
виникали мрії та проекти, як їх усунути з Правобережжя шляхом депортації (як варіанти розглядали Саратовську й Оренбурзьку губернії, Крим,
Кавкая).

Але реалізувати такі задуми не вдавалося через брак коштів і шляхетську со-лідарність. Щойно в середині (за ініціативою Д. Бібікова) і другій половині

XIX ст. у межах поборення повстанських настроїв російській владі вдалося