Україна – країна з багатою історією та визначними подіями, які сягають

глибоко у минуле. Однією з найважливіших сторінок в історії формування

державності України є перша згадка її назви у Київському літописі 1187
року. Цей історичний документ, збережений унікальною та уважно
збереженою пам'яткою писемності, є важливим джерелом для вивчення не
лише подій того часу, але й для розуміння формування та розвитку
української нації.
У Київському літописі, який склав ігумен Видубицького монастиря,
йдеться про смерть переяславського князя Володимира Глібовича, який
пішов у похід проти половців на Посульське порубіжжя у 1187 році.
Цитата, що містить першу згадку про Україну звучить так: "Того же лѣта
преставися Володимеръ Глѣбовичь внукъ Ростиславль, и бысть плачь по
немь велми в Переяславци, и по всей Оукраинѣ." У перекладі маємо
наступний текст - "Того ж року помер Володимир Глібович, онук
Ростислава, і був плач по ньому вельми в Переяславці, і по всій Україні."
Важливо зазначити, що у цьому уривку назва Україна не ототожнюється із
Київською Русю, вона використовується для позначення Переяславського
князівства, князем якого був вище згаданий Володимир. Цю назву також
перекладають як “посульський військовий кордон”, тобто кордон, який
проходив по річці Сула і розділяв князівство від степу, де жили половці.
Отже назва країни пішла від окраїни, прикордоння. Хоча на той час
території, які межували із степом були доволі значними: вони охоплювали
Середню Наддніпрянщину, Київ та Переяслав. Оскільки від осередку
Руської землі, тобто Києва, до кордону війська добирались за два дні, то ці
назви співіснували. Особливо у XVI – на початку XVII століття, вже в
пізнішу добу, коли назву «Русь» ще не скасували, Україна була другою
назвою для цієї території. Тобто Україна і Русь у вузькому значенні
накладались одне на одного. Тільки потім друга й пізніша назва набула
більшої вагомості для людей, які тут жили.
Також, якщо говорити про термін прикордоння, то існували кілька
“Україн” - за Новгородськими і Полоцькими грамотами під цією назвою
згадували Смоленські, Рязанські, Муромські землі. “Україною” фактично
називали всю територію Русі в широкому значенні цього слова - тобто всі
землі, якими правили Рюриковичі, носили таку назву. Але у канцелярії це
слово закріпилось наприкінці XVI століття у документах Великого
князівства Литовського.
Якщо зазирнути трохи далі, у козацькі часи термін “Русь” все ще
переважав, адже із точки зору політики був більш респектабельним. Якщо
звернутись до персоналія Богдана Хмельницького, то під його гравюрою,
зробленою Гондіусом, підпис свідчить про те, що Хмельницький ватажок
українського народу. Проте у відносинах із іншими державами він
позиціонував себе єдиновладцем і самодержавцем саме Русі. Тому що
Україна - це назва території, контрольованої козаками, в той час як
державною назвою залишалась Русь.
Але якщо брати західноєвропейські джерела, то Боплан, який створив
карту часів повстання Хмельницького, підписав її як “карту диких полів
або України.” і на карті зображені всі території, заселені козаками. Отже
на момент середини XVII сформувався фольклорний синонім - де козак,
там і Україна. І навіть попри те, що Гетьманщина в подальшому
розділилась, за воєводствами, на які претендували козаки, а саме
Київським, Чернігівським і Брацлавським, закріпилась назва Україна.
Також у відомствах щодо Львову і західних земель фіксується назва
“Червона Русь”, що ототожнюється із Галичиною або Україною, як її
згодом частіше називали. Тобто існувало навіть дві назви, в залежності від
періоду – одна підкозацька, а інша докозацька.
Стосовно назви народу, такого як українців, то тут справа вже складніша,
адже вважається, що спочатку з’явилась саме назва Україна, а от
“українцями” ми себе почали називати далеко не відразу. Питання
самоідентифікації хвилювали переважно представників еліт, які мали
освіту, цікавились політичною легітимізацією чи розробляли
державницькі проекти. Козацтву це було цікаво, бо від самого початку
XVII століття верхівка козацтва прагнула отримати права нарівні із
шляхтою. Їх цікавив і зв’язок із Руссю, і питання самоназви. До прикладу в
XIX – на початку ХХ століття не всі українці знали, що вони українці, і
для самоназви вживали інші слова. Але це притаманне для багатьох
європейських народів.
У зовнішньому сприйнятті щодо українців поняття розходились - поляки,
які сподівалися відродити Річ Посполиту в кордонах по Дніпру, синонімом
до українців вважали жителів Київщини. А далі за Дніпром вже
починалася Малоросія. Так само і для офіційної російської влади колишня
Гетьманщина, тобто Чернігівщина та Полтавщина, також були
Малоросією. Але представники Слобідсько-Української губернії, нащадки
козацької старшини, відрізняли себе від колишньої Гетьманщини. Вони
говорили, що там живуть малороси, а ми тут у своїх слобідських полках
українських – українці.
Із цього робимо висновок, що мешканці Слобідської України вважали себе
українцями, а потім уже в Москві від них цю назву перейняли. Оскільки
перший український університет був розміщений у Харкові і об’єднував
місцеву еліту, що вважала себе українцями, то далі традиція такої назви
для ідентифікації пішла саме із сходу. Тож далі, коли в 1834 році постане
Київський університет, то частина свідомої молоді та викладачів
переберуться до Києва і принесуть із собою тлумачення України. Коли
Російська імперія почне називати українців малоросами - це прояв
комплексу меншовартості, тоді як Україна - це саме козацька традиція.
В кінці ХІХ століття київська та галицька інтелігенція досягла певної
згоди. Ще Антонович говорив: «Давайте будемо вживати термін Україна-
Русь, щоб відрізняти себе від Росії». Але на початку ХХ століття в тій же
самій Галичині вже почали відкидати руську і набувати українську
самоідентифікацію. Це був рух не із Заходу на Схід, а зі Сходу на Захід,
адже найдовше термін Русь зберігався на Західній Україні, адже та ж
Галичина знаходилась далеко від Москви і її жителі могли називати себе
схоже до росіян, їх було важко сплутати. Але попри це на Галичині досить
поширеним було москвофільство. Вони вважали себе із Росією єдиною
національною спільнотою, але пояснити це можна фінансування братств із
Москви. Але думка стосовно “старшого брата” різко змінилась після
початку Першої світової війни.
Назва Україна пройшла блискучу кар’єру від початкового визначення
«окраїна». В певний момент воно почало вживатися як край чи країна,
набуло нових змістів. Але ці змісти треба було ще підтвердити, завоювати.
І під час Першої світової війни вже ні в кого не виникало питання, що з
1917 року тут буде українська автономія чи держава, але точно не
малоросійська.