4.

) Достовірність та інформативність давньоруських літописів: наскільки повними й правдивими є

розповіді літописців?
Повість минулих літ
«Повість минулих літ» увібрала в себе не лише весь досвід історичних знань, нагромаджений на Русі
в попередню епоху, але й досягнення європейської історичної думки, традиції візантійської
християнської культури. Особливо сильне враження справляє вступ до «Повісті минулих літ», в якому
відтворена широка картина світової історії, показано місце слов'ян і Русі в системі тодішнього світу,
стверджена прогресивна філософська ідея взаємозв'язку і взаємообумовленості історії всіх народів.
Автора постійно звертається не тільки до Біблії, яка була вищим авторитетом знань у середньовіччі,
але й до численних візантійських хронік, зокрема «Хроніки» Георгія Амартола, від якої запозичена і
перша частина заголовку твору літописця патріарха Никифора, житія святих, притчі Соломона та інші.
До «Повісті минулих літ» увійшли всі попередні літописні зводи 996, 1039, 1073, 1093-1096 років,
«Повість галичанина Василія» (1097), «Ізборнік» Святослава, церковні повчання, усні перекази.
У творі поставлено дві важливі дослідницькі проблеми: «Откуду есть пошла Руская земля» і «Кто въ
Киеві нача первіе княжити».
Виникнення Києва літописець пов'язує з діяльністю першого слов'янського князя Кия, влада якого
поширювалась на Полянську землю, а дипломатичні зв'язки сягали Константинополя. Опонентів, які
не погоджувались князівським походженням Кия і називали його звичайним перевізником через
Дніпро, літописець назвав «не свідущими», навівши при цьому такі подробиці із життя Кия, а саме
візит до Царгорода і прийняття візантійським імператором, які ніяк не можливо віднести до ряду
вигаданих. Але літописець не знає при якому імператорі відвідав Кий Константинополь.
Вступ до «Повісті минулих літ» не має дат, але це не означає, що літописець не орієнтувався у
відносній хронології історичних подій. Розповідь про князя Кия знаходиться у своєрідній
хронологічній рамці: їй передує легенда про відвідання київських гір апостолом Андрієм, а за нею іде
повідомлення про похід на Дунай болгар і білих угрів. Останні прийшли на слов'янські землі, згідно з
поточненням літописця, при імператорі Іраклії (610-641).
У логічному зв'язку з переказом про Кия знаходиться повідомлення про княжіння у полян, древлян,
дреговичів, словен, кривичів, сіверян, від яких веде свій родовід руська державність.
Концептуальною послідовністю характеризується опис літописцем знаменитого шляху «із Варяг в
Греки». Саме така назва закріпилась за ним в історичній літературі, хоч належить вона не літописцю,
а його редакторам і тлумачам. В дійсності, в «Повісті...», як це довів Борис Рибаков, шлях описаний
не з півночі на південь, а навпаки. Відправним його пунктом виступає не Варязька, а Грецька земля.
Без пізнішої редакторської вставки слів «із Варяг в Греки» початок опису шляху виглядає логічним
послідовним: «...Бе путь из Грек по Днепру».
З третьою редакцією «Повісті минулих літ» антинорманські дослідники пов'язують появу в ній
проварязької тенденції, яка значно змінила зміст не лише Несторового вступу до історії Русі, але й
окремих датованих записів. Насамперед це стосується «Сказання про грамоту слав'янську», яка, на
думку Петра Толочки, була штучно вміщеного під 898 р. без зв'язку з попереднім і наступним
літописним викладом і внутрішньо суперечливого. Петро Толочко зазначає, що Слова «отъ Варягъ бо
прозвашася Русью» виглядають незугарною вставкою, що дисонує із змістом всього «Сказання», якс
в кількох місцях наголошує на тотожності слов'ян і Русі, мови слов'янської і руської.
Петро Толочко вважає, що третьому редактору належать перейменування шляху «из Грек в Варяги»
на шлях «из Варяг в Греки», легенда про Рюрика і його братів, твердження про те, що київські князі
Аскольд і Дір були раніше воєводами Рюрика.
Також «Повість минулих літ» створювався на замовленні династії Рюриковичів, тому в повісті не
дійшли відомості про хрещення Аскольда. Олександр Салтовський вважав, що розповідь про перше
хрещення Русі у 860 р. займала центральне місце в «Літописі Аскольда», і саме він запозичений
Нестором у першій редакції його твору. Літописне повідомлення про Аскольдове хрещення було
ґрунтовно перероблено і «приписано» до релігійного акту 988 р., де ім’я князя Аскольда було
замінене на ім’я Володимира. Але існує важливе недоврахування, а саме, що книжники XI ст. не
виправили ім’я патріарха, який здійснив хрещення, створив давньоруську церковну єпархію і
висвятив ієрарха. Тому за Повістю минулих літ Русь була висвячена Фотієм, який одначе жив раніше
Володимира.
Також повість має середньовічне уявлення про географію світу
«Після потопу, отже, три сини Ноєві розділили Землю — Сим, Хам і Яфет. І дістався схід Симові:
Персіда, Бактрія і аж до Індії в довготу, а в широту ж до [города] Рінокорури, — як ото сказати,
від сходу і аж до півдня,— і Сірія, і Мідія, і Євфрат-ріка, і Вавілонія, [і] Кордуена, і Ассірія, ;
Месопотамія, Аравія Старіша, Елимаіс, Індія, Аравія Сильна, Колія, Коммагина, Фінікія вся.
Хамові ж дісталась південна частина: Єгипет, Ефіопія, прилегла до Індії, і друга Ефіопія, з якої
витікає ріка ефіопська Червона, та, що плине на схід, [город] Фіви, Лівія, прилегла аж до Кірінії,
Мармарія, Сірт, Лівія друга, Нумідія, Масурія, Маврітанія, котра є навпроти [города] Гадіра. А [з
країв], що є на схід, він узяв Кілікію, Памфілію, Пісідію, Місію, Лікаонію, Фрігію, Кавалію, Лікію,
Карію, Лідію, Місію другу, Троаду, Еоліду, Віфінію, Стару Фрігію. І острови також він узяв: Сардінію,
Кріт, Кіпр, і ріку Гіону, яку називають Нілом.
Яфетові ж дісталась північна сторона і західна: Мідія, Албанія, Арменія Мала і Велика, Каппадокія,
Пафлагонія, Галатія, Колхіда, Боспорій, Меотія, [город] Дервія, Сарматія, Тавріанія, Скіфія, Фракія,
Македонія, Далматія, Молоссія, Фессалія, Локрія, Пеленія, котра й Пелопоннесом зветься, Аркадія,
Іпіротія, Іллірія, Слов'яни, Ліхнітія, Адріакія, Адріатичне море. Узяв же він і острови: Британію,
Сіцілію, Евбею, Родос, Хіос, Лесбос, Кіферу, Закінф, Кефаллінію, Ітаку, Керкіру і частину азійської
сторони, яку називають Іонією, і ріку Тігр, що тече межи Мідією і Вавілонією. [Узяв він також краї]
до Понтійського моря на північних сторонах: Дунай, Дністер і Кавкасійські гори, себто Угорські, а
звідти, отже, й до самого Дніпра. [Дісталися йому] й інші ріки: Десна, Прип'ять, Двіна, Волхов.
Волга, що йде на схід у частину Симову.
В Яфетовій же частині сидить русь, чудь і всякі народи: меря, мурома, весь, мордва, заволоцька
чудь, перм, печера, ям, угра, литва. зимигола, корсь, летьгола, ліб...Яфетове бо коліно й це:
варяги, свеї, нормани, готи, русь, англи, галичани, волохи, римляни. німці, корляги, венедиці, фряги
та інші. Вони сидять [одні коло одних] од заходу до півдня і сусідять з племенем Хамовим.
Сим же, Хам та Яфет, розділивши землю і метавши жереб, [поклали] не переступати анікому в
братній уділ, і жили кожен у своїй частині.
...Після того ж, як було розвалено башту і розділено народи, взяли сини Симові східні краї, а Хамові
сини — південні краї; Яфетові ж сини захід узяли і північні краї. Від цих ото сімдесяти і две народів,
од племені таки Яфетового, постав народ слов'янський —так звані норики, які є слов'янами».
Також літопис містить відомості про «амазонків».
«Амазонки ж мужа не .мають, яко скот безсловесний, а один раз на рік, під весняні дні, ідуть вони
із землі своєї і злягаються з навколишніми мужами, вважаючи цей час за якесь для них торжество
і велике празникування. Коли [ж] од них зачнуть вони у чреві. то знову розбіжаться звідси всі. А як
прийде пора родити [і] якщо народиться хлопча — погублять його, якщо ж дівочої статі — то її
вигодують і дбайливо її виростять".»
Київський літопис
Безпосереднім продовжувачем «Повісті минулих літ» є Київський літописний звід кінця ХІІ ст.
Упорядкований у Видубицькому монастирі, він містить опис багатьох подій, що відбулися в
основному в Київському князівстві, хоча дає багато відомостей і про інші землі. Хронологічно
Київський літопис охоплює 1119— 1199 pp. і подає виклад подій, що відбулися здебільшого на
київській землі.
Як виразник ідеології феодалів, літописець головну увагу приділяє розповідям про життя й діяльність
князів, зокрема Володимира Мономаха, його синів, описує князівські усобиці, походи проти
половців, закликає до єдності Русі в боротьбі проти них. На той час тривала феодальна
роздрібненість, тому автори «Київського літопису» захищали вже не стільки загальноруські, скільки
місцеві інтереси. Тут значну частину займають оповіді про тривалу боротьбу за київський престол,
особливо між Мономаховичами і Ольговичами. У цей час князі часто закликали на допомогу
кочівників, які Київ руйнували і палили, а населення грабували. Тому літописці, що реалістично
змальовували всі ці чвари, на сторінках «Київського літопису» підносять ідею єдності Русі, миру,
добросусідства, взаємодопомоги князів. Але не тільки особи князів постають перед нами: автори
знайомлять нас з тогочасним життям простого народу, який виступає як сила, що впливає на
результати подій (повстання київського населення проти бояр і купців).
Галицькі звістки Київського літопису ХІІ ст. Охоплюють всю другу половину ХІІ ст., починаючись у
1140-х роках, з часу початку створення Галицького князівства Володимирком Володаревичем і до
кінця правління його онука Володимира Ярославича. Не складаючи цілісного твору, розпорошені по
всьому тексту ізвода, химерно сплітаючись з іншими повістями, ці Галицькі повісті, тим не менше,
зберегли досить таки цілісну й вражаючу своєю емоційністю картину становлення і розвитку
Галицького князівства, історично достовірні й при тому художні характеристики його князів.
Галицько-Волинський літопис
Події від 1201 до 1292 року, висвітлюються у «Галицько-Волинському літописі», який є суцільною
розповіддю, що включає в себе своєрідні повісті про військові походи та інші події. У XIII столітті Київ
утрачає свою колишню могутність, а носіями руської державності стали західні землі. У першій з двох
частин «Галицько-Волинського літопису» з гордістю описується життя Данила Галицького: його
успіхи, перемоги і патріотичний запал. У другій частині на передній план виходить уже Данилів брат
Василько та його син Володимир — волинські князі, тут же описана і битва на Калці. Та наприкінці
літопису є багато повідомлень щодо Литви, Польщі й Угорщини, дуже відчутна межа між
православним і католицьким світами.
Одним з основних завдань галицького літератора було ідейне обґрунтування наполегливої,
систематичної й жорстокої боротьби, яку провадив Данило Романович проти бунтівного й
антидержавно налаштованого галицького боярства. Ця боротьба була органічно пов’язана з іншою:
захистом рідного краю від угорських і польських феодалів, котрі звичайно діяли в спілці з галицькими
боярами. Бояри для авторів Літописця були відвертими й безсоромними зрадниками Русі.
Викриваючи й гнівно картаючи бояр, що нищили країну і кидали її в пащу ворогів, складачі й
редактори Літописця віддано служили державотворчим прагненням і діям своїх князів —
Романовичів.
Іншою наскрізною ідеєю галицького Літописця була, певно, “ідея слави руської зброї та Руської
землі”. На погляд Миколи Котляра, ця ідея розвивається головним чином шляхом зображення і
звеличення полководницьких звершень і рицарських подвигів самого Данила Романовича. Лев
Черепній вважав, що князь поставив перед своїм біографом завдання пропагувати організацію
Європейської християнської ліги для скинення татарського ярма.
В деяких подіях літописець перебільшував значимість князя Данила Галицького, наприклад, у битві
на річці Калка.
На ріці Калці татари встріли їх, війська половецькі ; руські. Мстислав Мстиславич тим часом повелів
Данилові попереду перейти з полками ріку Калку і іншим полкам [піти] з ним, а сам після нього перейшов.
Сам же поїхав він у сторожі, і, коли побачив полки татарські, він, приїхавши, сказав: «Оружіться!»

Коли зітнулися війська між собою, то Данило виїхав наперед, і [воєвода] Семен Олуйович, і [воєвода]
Василько Гаврилович. Ударили вони в полки татарські, і Василько був збитий [з коня], а сам Данило
поранений був у груди. Але через молодість і одвагу він не чув ран, що були на тілі його, — був бо він віком
вісімнадцяти літ, був бо він сильний, — і Данило кріпко боровся, побиваючи татар.

Татари ж утікали, а Данило побивав їх своїм військом, і Олег [Святославич] курський. Кріпко вони билися,
[але] інші полки [татарські] зітнулися з ними, [і] за гріхи наші руські полки було переможено. Данило,
бачивши, що все сильніше в битві налягають вороги [і] стрільці їх стріляють сильно, повернув коня свого
на втечу — через те, що кинулися [за ним] противники. І коли він біг, то захотів води, [і], пивши, відчув
рану на тілі своєму, — в битві не помітив він її через силу й мужність віку свого. Був бо він смілий і
хоробрий, «од голови й до ніг його не було на нім вади».

В Галицькому Повісті про битву на перше місце редактором було висунуто Данила Романовича, тоді
ще молодого і, по суті, другорядного волинського князя, що не відігравав перших ролей ні на Русі
взагалі, ні в тій битві зокрема. Данила тут зображили як сміливого, хороброго і сильного воїна.
Інший приклад
Того ж вечора вони думали: «Куди ми підемо? Чи до Особологи, чи на Герборта, чи вернемося до себе
додому?» Але Герборт прислав Данилові меча і [висловив цим] покору свою; і Данило, і Болеслав, і Лев,
порадившись, [сказали]: «Всю землю ми повоювали єсмо».

Володар замку Фулштейн Герборт, таким чином, без бою здався галицько-волинському війську. Тут
літописець свідомо перебільшив успіхи Данилового війська.

Інший приклад (Замовчування про другий шлюб Романа)

Не пізніше 1199—1200 pp. галицько-волинський володар одружився вдруге, бо 1201 р. народився
його старший син Данило. Перший шлюб Романа Мстиславича (хай коротко) згаданий у літописі, то
другий джерела замовчали. Літописці мало й якось неохоче писали про жінок Давньої Русі, але у
випадку з Романовою княгинею мало б бути інакше. Адже Галицько-Волинський літопис є апологією
Романа та його родини. Сам великий князь постійно згадується і звеличується в перебігу розповіді
про його нащадків Данила й Василька, їхніх дітей та онуків. Тому виглядає дивним явно - свідоме
умовчання джерела про другий шлюб Романа, тим більше що сама княгиня постійно виступає в тому
літописі як одна з активно діючих осіб.
При всьому тому, що Романова княгиня неодноразово згадана в Галицькому літописі, вона жодного
разу не назнана на ім'я. Лише з побіжної репліки волинського літописця 90-х pp. XIII ст. довідуємось,
що її звали Анною: «Вклав Бог до серця князя Мстислава благу думку, і створив він кам'яну каплицю
над могилою своєї бабусі княгині Романової у монастирі святого. Висвятив він її на честь праведних
Іоакима й Анни й відслужив у ній службу».
Головну й, мабуть, універсальну причину замовчання галицьким літописцем другого шлюбу Романа
Мстиславича історики вбачали в тому, що Галицько-Волинський літопис не зберігся за перші п'ять
років XIII ст. Однак у літописця, як нам здається, існував також інший мотив для того, щоб «забути»
про шлюб князя Романа.
Галицький літописець, уникаючи називати Романову княгиню на ім'я, охоче пише про її взаємини з
угорським королем і польськими князями. Незабаром по загибелі Романа угорський король зустрівся
з Анною в галицькому місті Сянику. В літописі сказано, що король побачився з ятрівкою своєю й
прийняв Данила як милого сина. Ці слова літописця дали привід деяким ученим вважати Анну
угоркою. Та трохи далі той же галицький книжник зауважує, що коли Анна з Васильком, рятуючись
від Ігоревичів, котрі вокняжились у Галицько-волинській Русі, приїхала до Польщі, князь Лешко з
великою честю прийняв свою ятрівку з дитиною! З цього зауваження дехто з істориків зробив
висновок, що княгиня була полькою. Але київський генеалог Миколай Баумгартен довів, що Анна не
могла бути ні угоркою, ні полькою.
Складніше стоїть справа з гіпотезою про візантійське походження великої княгині Романової.
Поважні історики наводили чимало серйозних доказів на користь такої думки. Прихильники версії, за
якою Анна була візантійкою, звертають увагу на низку історичних фактів, а саме, що у травні 1200 р. у
Константинополі побувало посольство Романа. У підвалинах «візантійської» версії походження
Романової княгині лежить, таким чином, упевненість у близькості між галицько-волинським князем і
візантійським імператором.
Але не існує жодних не те що свідчень, а й натяків у візантійських джерелах про шлюб якоїсь дівчини
з імператорської родини з руським князем Романом. А посольство 1200 р. не варто пов'язувати з
другим одруженням Романа, бо повинен був минути якийсь час, перш ніж молода прибула до
Галича. Шлюбне посольство мало завітати до Константинополя не 1200-го, а принаймні 1199 р.
На думку Миколи Котляря, що, вокняжуючись у Галичі й розпочинаючи боротьбу з місцевим
могутнім боярством, князь повинен був забезпечити собі підтримку боярства іншого — волинського.
В такому випадку шлюб з волинською бояринею був би розумним і логічним політичним кроком.
Якщо прийняти думку про волинське походження Романової княгині, стане зрозумілим уперте
мовчання літописця про її родовід, його послідовне небажання називати її на ім'я. Галицький
книжник, напевне, розумів необхідність і політичну доцільність такого шлюбу, але не міг пишатися
ним: адже Анна походила не з князівського роду. Хоча він ставився до княгині з великою повагою,
відзначаючи її розум, волю, рішучість.
У Волинському літописі порушено менше міжнародних проблем, відбито незмірно вужче коло подій
внутрішнього життя, ніж у Літописці Данила. Як слушно зауважив Володимир Пашуто, Літопис
Василька “відбиває інтереси князівського двору невеликого княжіння”, що посідало хіба що частину
Волинської землі. Відповідно до цього кругозір волинських книжників у широті бачення й
тлумачення подій значно поступався поглядам складачів Літописця Данила. Замість масштабної,
розмаїтої, накиданої розгонистими мазками й насиченої яскравими фарбами панорами політичного
життя Східної й Центральної Європи, в якому Галицько-Волинське князівство відігравало активну й
гідну роль, волинські книжники створили обмежену скромними політичними і територіальними
рамками камерну й бліду акварель, на чільному місці в якій — стосунки з Ордою і Литовським
князівством.