ДАВНЯ УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

«Повість минулих літ»

Літопис – це хронологічний опис важливих історичних подій, свідком
яких був сам літописець, про які він чув від когось з очевидців чи вичитав з
писемних джерел – «військових повістей», монастирських переказів, повчань
тощо.
Автор: літописець-чернець Нестор.
Жанр: літопис (належить до оригінальної літератури княжої Руси-
України).
Тема: розповідь про події на Руській землі від XI ст. до початку XII ст.
– «Се повісті минулих літ, звідки почалась Руська земля, хто в Києві перший
став княжити і звідки Руська земля стала буть».
Ідея: уславлення Русі, заклик до боротьби проти зовнішніх ворогів, до
об’єднання земель проти братнього кровопролиття.
Композиція: єдиної композиції в «Повісті…» немає, до того ж їй
властива жанрова неоднорідність. Починається літопис вступом, де
з’ясовується питання: «Откуда єсть пошла Руская земля». Тут
переповідається біблійна історія про Всесвітній потоп, про розподіл землі
між синами Ноя та виникнення різних народів, зокрема слов’ян від племені
Яфета – улюбленого сина Ноя. У наступних двох частинах викладається
історія Русі, головну увагу автори зосереджують на діяльності київських
князів: Олега, Ігоря, Ольги, Святослава, Володимира, Ярослава. Вельми
докладно розповідається про події, пов’язані з хрещенням Русі. З осудом і
болем згадують літописці міжусобну, внутрішню боротьбу князів, зате
піднесено говорять про героїчний захист русичами рідної землі від
загарбників, насамперед від печенігів. У «Повісті…» вміщено чимало легенд
і переказів. У третій частині, що охоплює події від середини XI до початку
XII століття, вже широко використовуються писемні джерела, точніше
датуються й доладно описуються події. При цьому літописці не просто
викладають факти, а намагаються їх осмислювати й пояснювати. Так,
1
поразку руських князів у битві 1068 року з половцями трактують як наслідок
Божого гніву. Представлені в «Повісті…» й житія перших українських
святих християнської церкви – Ольги, Володимира, Антонія і Феодосія
Печерських, Бориса й Гліба.
«Повість минулих літ» – найдавніша оригінальна історико-літературна
пам’ятка Київської Русі. Укладена на поч. XII ст. Це звід кількох окремих
літописів: його було з’єднано з «Київським літописом» і «Галицько-
Волинським літописом» в один «Літопис Руський». «Повість…» є першою
частиною «Літопису Руського». Літопис створювався впродовж тривалого
часу багатьма митцями, але на початку XII ст. завершив, упорядкував і дав
назву літопису київський монах Нестор. Відомі три редакції «Повісті…».
Першу склав близько 1113 р. чернець Києво-Печерської лаври Нестор. Другу
– 1116 р. ігумен Видубицького монастиря Сильвестр. Третю уклав 1118 р.
невідомий автор. Третя редакція лягла в основу дальшого літописання Києва
та інших центрів Київської Русі, зокрема галицько-волинського літописання.
Оригінал літопису не зберігся, але до нашого часу він дійшов у списках
(рукописних копіях) – Лаврентіївському та Іпатіївському – ХІV-ХV ст.
«Повість минулих літ» – твір не тільки історіографічний, науковий, а й
художній. Поряд із хронологічним описом подій автор подає історичні
повісті, тексти документів, уривки житій, легенди, перекази, повчання. Він
широко використовує Святе Письмо, візантійську історичну та житійну
літературу. Мова «Повісті…» образна, наспівно-ритмізована, насичена
живими народними висловами, афоризмами, прислів’ями, приказками.
Короткі історичні довідки чергуються з яскравими описами подій, які
максимально наближають літописну оповідь до художньої. Автор літопису
глибоко знав, шанував народну творчість, а тому широко використав
обрядову поезію, змальовуючи родинно-побутове життя слов’ян, їхні звичаї,
обряди, вірування. Зважаючи на жанрову та стильову неоднорідність, мова
твору являє собою суміш текстів, написаних східнослов’янською або
церковнослов’янською (старослов’янською) мовами, відзначається
2
чергуванням середнього і високого стилів. Якщо необхідно прославити
князівські подвиги (наприклад, прийняття Ольгою християнства),
використовується високий стиль і відповідно старослов’янська.
Розповідь у творі ведеться переважно від третьої особи, але
використовуються й діалоги, риторичні запитання. «Повість минулих літ» –
це найвідоміший зразок монументалізму (стиль, позбавлений прикрас,
строгий, діловий і лаконічний. У тексті переважають прості речення, оповідь
зосереджується на одній сюжетній лінії тощо).
«Повість минулих літ» була й залишається невичерпним джерелом для
створення нашої історичної літератури (поема для дітей Олександра Олеся
«Княжа Україна», драма Наталі Забіли «Троянові діти» про Кия, Щека,
Хорива та їхню сестру Либідь, драматична поема Івана Кочерги «Ярослав
Мудрий»). Під її впливом створили романи про Київську Русь С. Скляренко
(«Святослав», «Володимир»), П. Загребельний («Диво», «Євпраксія»,
«Смерть у Києві», «Первоміст»), певною мірою Валерій Шевчук – роман «На
полі смиренному», що є своєрідною психологічною травестією пам’ятки
Київської Русі – «Києво-Печерського патерика».
«Слово про похід Ігорів»
Літературний рід: ліро-епос.
Жанр: ліро-епічна героїчна поема (на думку деяких літературознавців,
це повість, літописна повість).
Тема: зображення невдалого походу князя Ігоря проти половців 1185 р.
(у вузькому розумінні); історична доля Руської землі, її минуле, сучасне й
майбутнє (у широкому розумінні).
Ідея: заклик руських князів до єднання в боротьбі проти ворогів
Руської землі; засудження князівських міжусобиць. Ідея виражена в
"золотому слові" Святослава.
Композиція, композиційно-стильові особливості: простежуються,
хоча не позначаються, частини: вступ, або заспів, основна частина і
закінчення, або кінцівка:
3
 • вступ (пісня Бояна) – роздуми автора над манерою описування подій;
• основна частина (кілька оповідань):
• виступ Ігоревої дружини;
• похід;
• битви з половцями;
• сон і "золоте слово" Святослава;
• "плач Ярославни";
• втеча Ігоря з полону;
• закінчення (величання Ігоря, князів і дружини).
Особливості композиції: недотримання хронологічної послідовності в
розповіді, розлогі високохудожні описи природи, авторські публіцистичні
роздуми (автор перериває опис походу Ігоря й згадує минуле чи
переноситься думкою в інші місця (Київ, Путивль) або ж розмірковує над
причинами та наслідками подій, радить, веде суперечку тощо). Змістовно-
композиційним центром твору є "золоте слово" Святослава.
Головні герої та їх образи: князь Ігор; Ігорів брат Всеволод
Святославич, князь курський і трубецький; Ігорів небіж Святослав Ольгович,
князь рильський; дружина Ігоря – Ярославна; половці: Овлур, Гзак, Кончак.
Центральним образом твору виступає Руська земля, її жива історія.
Основні сюжетні елементи:
• експозиція: підготовка Ігоря з дружиною князів до військового походу,
зловісні знаки;
• зав'язка: битва з половцями;
• кульмінація: поразка руської дружини; Ігор, Всеволод, Володимир,
Святослав потрапили в полон;
• розв'язка: втеча Ігоря з половецької неволі.
На зміну монументалізму прийшов новий напрям – орнаменталізм.
Зразком творів цього напряму є героїчна поема "Слово про похід Ігорів".
"Слово..." було написане за свіжими слідами невдалого походу Ігоря. Щодо
з'ясування жанру "Слова..." одностайності немає. Твір поєднує в собі
4
елементи двох жанрів – поетичного і прозового. В епічну оповідь про Ігорів
похід вплітається поетична мелодія плачу Ярославни. Перші видавці
називали його героїчною піснею. Поема починається піснею слави Бояна і
завершується прославленням героїв. У самому тексті "Слова..." цей твір тричі
має назву пісні ("початися ж оцій пісні по билицях часу нашого", "співати
було б пісню Ігореві", "заспівавши пісню старим князям, потім і молодим
співати"), один раз – повісті ("почнем же, браття, повість оцю") і в заголовку
– слова. Інші дослідники називали його старовинним віршем, римованою
прозою, ораторським твором. Сучасні вчені відзначають, що тут наявні
яскраво виражені епічні елементи, сильний ліричний струмінь, ритмізована
мова, своєрідна композиція, що дає підставу вважати цей твір ліро-епічною
героїчною поемою. Перший переклад твору українською мовою належить
М. Шашкевичу. У другій половині XIX ст. переклади та переспіви "Слова..."
здійснили: І. Вагилевич, С. Руданський, Т. Шевченко, І. Франко,
Ю. Федькович та інші; у XX ст. – М. Зеров, Н. Забіла, В. Шевчук, П. Тичина,
А. Малишко, М. Рильський.