Парадигма образу лідера в середньовічних і барокових літописах

Дипломна робота
ЗМІСТ
 ВСТУП

Актуальність
 РОЗДІЛ 1. СПЕЦИФІКА ОБРАЗНОЇ ПАРАДИГМИ ЛІДЕРА У
СЕРЕДНЬОВІЧНИХ ЛІТОПИСАХ

1.1. Парадигма образів язичницьких і християнських князів у

«Повісті врем’яних літ»: порівняльна характеристика

У літописній літературі сюжети розгорталися навколо князів, які на той

час формували порядок денний, захоплювали і відстоювали у битвах власні
території. Розглянемо особливості зображення князів у «Повісті времяних
літ».
Спочатку текст літопису був суцільним, без поділу за роками.
Хронологічна сітка була сформована не раніше кінця XI століття, коли
літописця від багатьох описуваних подій відокремлювали століття. Тому
багато дат, що наводяться у «Повісті Врем’яних Літ», слід вважати
приблизними (або наближеними).
Кожен укладач нового літописного зводу не просто переписував
попередній, продовжуючи його, а й доповнював з нових джерел, роблячи
вставки в початковий текст. Однією з таких вставок і є «Сказання про
покликання варягів». Новий автор міг додати свої коментарі; часом старий
текст повністю виправлявся. «Повісті Врем’яних Літ» дійшла до нас у різних
списках, зроблених, в основному, в XVI - XVII століттях. За час, що минув з
первісної редакції, списки кілька разів переписувалися і переписувачі могли
дещо змінити оригінальний текст. Часом це робилося з політичних
міркувань, часом – через недбалість. В результаті в освітленні і датуванні
подій між окремими списками існує досить серйозна різниця. Приклад: за
розкольницьким списком князь Ігор, син Рюрика, народився у 875 році, за
Оренбурзьким – у 865, за Нижньогородським – у 861. Але за більшістю
списків у 882 році, коли Олег Віщий зайняв від імені Ігоря Київ, той був
малий («детеск»). У той же час, якщо ідентифікувати Рюрика з літопису з
реальною історичною особою (а кандидат на це є), то дати, що наводяться
Оренбурзьким і Нижегородськими списками, більш підходять, ніж
загальноприйнята – 878 рік.
Про Рюрика ми дізнаємося зі вставки в «Повісті Врем’яних Літ», яка
отримала назву «Сказання про покликання варягів», більше він ніде не
згадується. Рюрик – центральна фігура вставки, без нього вона втрачає свій
сенс. «В лъто 6370 (862) ... И избраша 3 братья с роды своими, пояша по
собъ всю русь, и придоша: старейший, Рюрик, съдъ Новгородъ, а другий,
Синеусъ, на Бълъ-озъре, а третий Изборстъ, Труворъ...». Від Рюрика
літописець веде генеалогію руських князів: успадкував князювання його син
Ігор, в роки його дитинства правив Олег (який переніс столицю в
завойований ним Київ), Ігор одружився з Ольгою, від їхнього шлюбу
народився Святослав, від наложниці Святослава Малуші – Володимир і т. д.
Рюрик потрапляє в літопис як засновник династії, як вождь «пояше по
собъ всю Русь». Значить, цього були якісь причини. Одна з них лежить на
поверхні: образ Рюрика служить для доказу легітимності і єдиності правлячої
династії.
Введення фігури Рюрика має, як вважається, і певну антивізантійску
спрямованість.
Не можна не відзначити і ще один істотний факт. У перших словах
своєї праці, які виносяться в назву («Се повести времяньных лът, откуду
есть пошла Руская земля, кто въ Киевъ нача первъе княжити, и откуду
Руская земля стала есть») мудрий літописець відокремлює один від одного
два питання: про походження династії і про походження держави. Не
сумніваючись в чужеземстві (по відношенню до Києва) династії, він в той же
час говорить про те, що першим в Києві почав княжити Кий (тобто держава
була і до приходу Олега і Ігоря), а що стосується назви «Русская земля», то і
в його час на дніпровських кручах живуть «...поляне, ныне рекомые русь» –
люди ті ж самі, тільки звуть їх по-іншому.
 Тобто, бачимо, що Рюрик представлений в «Повісті Врем’яних Літ» як
державотворець, представник легітимної правлячої династії.
Ще один князь, про якого йде мова у «Повісті Врем’яних Літ», –
Володимир Мономах.
В історію Русі та Європи він увійшов, за оцінкою Н. Котляра, як
«освічений і талановитий письменник, мудрий політик, розумний і вмілий
державний діяч. Найбільш же прославився він як великий полководець, який
розгромив і відкинув далеко від південних і східних рубежів Русі її
найзліших ворогів – половецьких ханів з їх незліченними ордами» [Котляр].
Уже мало у кого виникає сумнів, що сприйняття літописцем історичної
реальності істотно відрізнялося від світосприйняття сучасної людини. Тим не
менш, багато літописних звісток продовжують розумітися майже виключно
буквально. Існує ілюзія, що досить усвідомити сенс незрозумілих сучасному
читачеві слів і все стане ясно, проте це не так. Знявши «мовну оболонку»
літопису, ми отримуємо новий текст – не менш загадковий, ніж початковий,
не перекладений. Він, як зауважував І. Данилевський, «мабуть, в ще більше
потребує інтерпретації, але вже не лінгвістичної, а власне історичної»
[Данилевський]. Не виключаючи буквального розуміння середньовічного
«тексту» (текст – це будь-яка інформація, передана за допомогою будь-якої
знакової системи), необхідно враховувати, що він «обов'язково
полісемантчний за своєю суттю» і «мав ще, щонайменше, три сенси:
алегоричний, моральний і символічний. Але їх могло бути і більше – до
декількох десятків» [Данилевський].
Літописця при всьому цьому, на відміну від сучасного історика, мало
хвилювало як та, чи інша подія відбувалася насправді. Йому важливо було
показати смисл, який він прагнув вловити у співвіднесенні справжнього з
надмірним, священною історією. «Звідси, – пише І. Данилевський, – слідував
і спосіб опису – через пряме або опосередковане цитування Біблії – цілком
нормальне (а, можливо, і єдино прийнятне) для ченця-літописця.
 Відтак, як правило, образ князя вимальовувався в аналогії з біблійними
образами.
Що стосується Володимира Мономаха, то його літописний образ в
такому ракурсі не привертав спеціальної уваги дослідників, а порушувався
лише попутно, при вирішенні інших питань. Пов'язано це, очевидно, з тим,
що на час його діяльності, за спостереженням Д. Івкова, припадає «затишшя»
у використанні біблійних цитат. Тому, при всіх своїх перевагах, Мономах, за
його оцінкою, «не є особистістю, гідною вищого уподібнення (як княгиня
Ольга або князь Володимир Святий). Подібно Ярославу, він є лише
знаряддям Божої кари – саме він веде руську землю в похід, де ангели
борються разом з людьми, подібно до Мойсея, який веде обраний народ
через пустелю. І, також як і Мойсей, Володимир помирає, не побачивши
«Землі обітованої», тобто «єдиної землі руської» []. Мова йде про об'єднаний
похід руських князів під проводом Володимира Мономаха на половців 1111
р., якому передує ангел у вигляді вогняного стовпа, і в якому здобути
перемогу допомагає небесне воїнство []. Паралель Володимир Мономах –
Мойсей тут досить переконлива.
Володимир Мономах, як припустив історик, розвивав ідею нового
принципу княжої першості, заснованого не так на родовому старшинстві і
«отчому праві», а на «Божій волі», фактично ж, на особистих якостях [].
Звідси: «заняття київського столу – це справа Господа, а глас народу – глас
Божий. Для Мономаха головне – порятунок душі». При цьому «порятунок
душі і праведність, з одного боку, і прагматизм – з іншого», для нього, як
видно, співпадали. Так, помічена близькість образів Володимира і Давида
дозволила В. Пузанову по-новому поглянути на князя, наблизитися до
розуміння логіки його дій і світовідчуття.
Таким чином, про Володимира Мономаха можна говорити як про
образ-паралель із Давидом (див. Біблія), що підносило його над народом і
робило живим втіленням Бога на землі – тобто надавало беззаперечних
лідерських якостей.
 Якщо ж подивимось на образ Ольги, яку сьогодні російська церква
називає Великою Княгинею Всеросійською (насправді, титул значно
перебільшений, оскільки єдиним правителем Київської Русі був князь), то тут
слід звернути увагу на подвійність його втілення: з одного боку, мова йде про
те, що Ольга – язичниця, яка помстилася древлянам за свого чоловіка Ігоря, а
з іншого – що вона була прихильницею єдиної церкви.
У «Повісті Времяних Літ» образ цей згадується двічі: вперше – коли її
привели до Ігоря як майбутню дружину (903 р.), вдруге – коли вона
помстилася за смерть Ігоря (945 р.). Останній епізод доволі яскраво описує
вдачу Ольги, яка не мала наміру подарувати загибель свого чоловіка.
Дізнавшись про мученицьку загибель свого чоловіка, Ольга весь рік
мстилася згубившим його древлянам: спочатку заживо закопала в землю їх
послів, потім спалила в лазні других послів. Нарешті, вона прийшла з
військом до кургану над могилою Ігоря і влаштувала тризну, в розпал якої
наказала зарубати 5 тис. п'яних древлян. Перелякані древляни поховалися в
своїх дерев'яних містах, які Ольга оточила і взяла в облогу.
Древляни пропонували будь-який викуп, аби Ольга припинила мстити.
Але кровожерливій язичниці Ользі потрібна була тільки повна і нещадна
помста, тому вона пішла на чергову хитрість: мовляв, що з вас взяти, у вас і
для себе мало залишилося. Відмовившись від хліба, сала і меду, вона взяла
по три голуби і по три горобці з кожного двору. Мабуть, така легка данина не
викликало підозр у жителів Іскоростеня, оскільки у багатьох народів м'ясо
голуба досі вважається делікатесом. Отримавши птахів, Ольга веліла до їхніх
лап прив'язати трут, який підпалили і відпустили птахів. Вони полетіли до
своїх гнізд, під дахи хат, і останні загорілися так, що пожежу неможливо
було загасити.
Зазначається в літопису, що Ольга не була християнкою – вона
прийняла християнство значно пізніше. І це, в багатьох випадках
згладжувало її жорстокість під час походу на половців. Після прийняття
християнство Ольга правила не стільки, як княгиня, скільки – як регентша.
 Отже, найдавніший руський літопис – «Повість времяних літ»,
оповідаючи про княгиню Ольгу, повідомляє про її моральний вигляд
язичниці-месниці, про її господарсько-адміністративну діяльність і тричі –
про церковно-християнську: хрещення, розмові з сином і поховання. По суті,
можна говорити про те, що образ Ольги в «Повісті времяних літ» –
подвійний: з одного боку, мова йде про язичницю, яка не відрізнялася
християнським смиренням, а тому могла собі дозволити випалювати цілі
поселення. А з іншого – вже після прийняття християнства – як про мудру
правительку, яка намагалася виховати свого сина державником, під
керівництвом якого повинно було відбутися зміцнення Русі.
Постаті князя Ігоря в «Повісті временних літ» Нестора приділяється
достатньо уваги. Ми дізнаємося, що Ігор – це син Рюрика. Після смерті
батька опіку над ним взяв Олег. Він княжив замість Ігоря, поки той не підріс.
Ігор ходив у походи з родичем, тому добре знав військову справу.
По смерті Олега молодому князю довелося йти на древлян, оскільки
вони «зачинилися від Ігоря». Перемігши непокірливих, він «поклав на них
данину більше Олегової». Не завжди Ігор йшов війною, за часів його
князівства були укладені договори про мир з печенігами і болгарами. Цікаво,
що не Ігор ходив укладати мир, вони приходили до нього. Ця деталь натякає
на те, що князя боялися, поважали.
Проте, недовго тривав мир з печенігами. Літописець говорить, що вже
в 920 р. Ігор воював проти них. Правда, сама битва і її результати не описані.
Великий період правління Ігоря не описаний в «Повісті временних літ».
Мабуть, події з 921 по 940 р Нестор вважав рядовими, не вартими уваги.
Детально він розповів про війну з греками 941 р. Тоді русичі пішли на
Царгород. Багато крові вони пролили на землях греків, залишили розруху,
але перемогу здобути не змогли.
Поразка не зупинило Ігоря, що говорить про його войовничий характер
і вміння домагатися поставленої мети. Князь був хорошим стратегом. Він
зрозумів, що не зможе перемогти без допомоги, тому «варягів, русь, і полян, і
словен, і кривичів, і тиверців, – і найняв печенігів, і заручників у них взяв».
Греки злякалися такої сили і без війни пообіцяли платити данину ще більшу,
ніж платили за Олега. Скоро Ігор послав своїх мужів до грецького царя
Романа, з яким був підписаний договір про мир. Нестор подає текст
договору. Умови його написані від імені князя Ігоря, тому багато що
говорить про його особистість.
Ігор дбав про безпеку своїх земель, про те, щоб їх не охоплювало
полум'я битв. Він дозволив торгівлю греків на руській території, але тільки за
умови того, що ні покажуть грамоту, яка свідчить про те, що посли, купці
приїхали з миром. Домовився князь і про те, що русичі зможуть торгувати на
землях греків. Справедливі покарання для греків і русичів передбачив князь
для тих, хто порушить закони в його країні або у греків. Наприклад, він
сказав, що не можна завдавати шкоди грецькому кораблю: «Якщо ж хто-
небудь візьме з нього що-небудь, або зверне кого-небудь з нього в рабство,
або вб'є, то підлягатиме суду згідно із законом руським і грецьким». Вбивць
– і русичів, і греків, – він наказав карати найстрашнішою карою – вбивати.
Договір свідчить про те, що за часів Ігоря на руських землях вже
почало поширюватися християнство. Князь вважав рівними і язичників і тих,
хто був хрещений. Він говорив, що той, хто порушить умови договору «буде
проклятий від Бога і від Перуна».
У «Повісті временних літ» сказано, що в 945 р. Ігор був убитий, коли
спробував вдруге зібрати данину з древлян. Можна сказати, що погубила
його жадібність. Вказав літописець, де похований князь: «єсть могила його
коло Іскоростеня в Деревській землі».
Отже, порівнюючи образи язичницьких і християнських князів,
можемо говорити про те, що всі князі були зображені державниками, проте
язичницьким була притаманна жорстокість і жадібність у досягненні мети, а
християнські князі відрізнялися мудрістю і стратегічними діями.
 1.2. Система образів історичних лідерів у Київському і Галицько-
Волинському літописах: синтез героїчного і філософсько-
релігійного первнів

Розповіді після 1117 р. складають так званий Київський літопис, вони

описують події наступних 80 років і є у Літопису Руському найбільшими за
обсягом. Цей літопис увійшов до Київського зведення 1199 р.
Видубицький ігумен Моісей скомпілював і доповнив його, доповнивши
описом подій до 1199 р.
З точки зору з’ясування питань ролі і функцій владних еліт, змісту
влади елітної верстви цей літопис, як і наступний Галицько-Волинський, що
вийшов з-під пера не менш, ніж 5 укладачів, нових концептуальних думок,
порівняно з «Повістю минулих літ», не містить. Як і раніше, «Літопис
Руський» є оповіддю про практично безперервні війни та усобиці князів, на
фоні яких виділяються яскраві постаті славетних українських князів –
Мстислава, Романа Мстиславича, Ярослава Осмомисла, Данила Романовича
та ін., з’являються нові вороги – угри, литовці, поляки, німці; половці
перетворюються на найманих союзників, для декого з князів – на родичів,
набирають ваги на сторінках Галицько-Волинського літопису непересічні
фігури з числа великого боярства: Судислава, Кормильчичів, Жирослава,
Швагра та ін. Відтак, цей літописний звід дає можливість побачити інший бік
князів (як релігійних і політичних лідерів).
Одним із найбільш прославлених князів цього періоду був князь Роман.
Найбільш характерний уривок «Слова о Романі Великім», вміщений у
«Галицько-Волинському літописі» під 1201 роком. На думку
М.Грушевського, первісний початок Галицької повісті розповідав про події
після смерті Романа. Тільки пізніше до вступних слів була додана похвала –
“дуже цінний з історико-літературного погляду панегірик кн. Романові” [3,
134], котрий загинув у битві з польським військом:
По смерті ж великого князя Романа,
 вікопомного самодержця всеї Русі,
який одолів усі поганські народи,
мудрістю ума додержуючи заповідей божих.
Він бо кинувся був на поганих,
як той лев, сердитий же був, як та рись,
і губив /їх/, як той крокодил, і переходив землю їх, як той орел,
і хоробрий був, як той тур,
бо він ревно наслідував предка свого Мономаха,
що погубив поганих ізмаїльтян, тобто половців… (Переклад Леоніда
Махновця, розбивка на поетичні рядки за М.Грушевським) [5, 566].
Цей поетичний уривок цілковито підтверджує думку Б.Стебельського
про те, що “князь символізує державу”. “Літописи, – пише дослідник, –
найбільше залишили нам характеристик князів саме тому, що вони собою
відображають теж образ держави, часу їхнього володіння… Від характеру
князя, його прикмети, рішалася доля держави, її розвиток, або упадок, її
слава воєнна, або слава добробуту і спокою, або хмари турбот упадку і кара
Божа за гріхи князя, дружини і народу” [Стебельський, с. 87].
Яскравою фігурою в Київському літописі виступає Мстислав
Ростиславич, внук великого князя Мстислава. На думку М.Грушевського, він
– “найкращий представник українського лицарства і найбільш популярний
між дружиною і Чорними Клобуками князь, проповідник неустанної
боротьби зі степовим поганством – сеї провідної ідеї українського лицарства”
[3, 61]. Київський літопис подає таку характеристику – похвалу князю: “Сей
же благовірний князь Мстислав син Ростиславів зростом був середній,
лицем гарний, всіма добрими прикметами прикрашений і благонравний. Мав
любов до всіх, а особливо до милостині був пильний. Монастирі наділяв,
ченців потішав і всіх ігуменів потішав теж, з любов’ю приймав і брав у них
благословення. І мирські церкви наділяв, попів і весь святительський чин
честю достойною шанував.
 Був кріпкий на війну, все поривавсь умерти за Руську землю і за
християн. Коли бачив, як християн полонять погані, так говорив дружині
своїй: “Браття, не майте нічого в умі своїм [не вагайтеся]: коли тепер
умрем за християн, то очистимося з гріхів своїх, і Бог нашу кров оцінить як
мучеників. Коли Бог дасть милость свою – слава Богу! Бо хоч нині умремо –
однаково умремо [колись]”. І так кажучи, піддавав відвагу воякам своїм, і
так від усього серця бився за вітчизну свою. А був любий до дружини: майна
не жалував, не збирав золота ні срібла, але давав дружині своїй або
призначав за душу свою…
Не було в Русі такої землі, котра б його не хотіла, не любила, бо він
завсіди поривався на великі діла, але преставивсь молодим. І, почувши про
преставлення його, браття дуже сумували, і плакалася по нім уся земля
Руська, не можучи забути “доблесті” його…” [3, 60-61].
Прикмети дружинного і церковного стилю об’єднує характеристика
Ростиславового сина Святослава під 1172 роком: “Сей благовірний князь
Ростиславич Святослав прикрашен був всяким добродійством. Був хоробрий
на війну і любов мав до всіх. Особливо пильний був на милостиню. Монастирі
наділяв і ченців потішав. І мирські церкви наділяв і попів. І весь
святительський чин гідно і часто шанував. Мав в честі дружину, і майна не
жалував, не збирав золота й срібла, але давав дружині, а інше – на користь
душі своєї” [3, 23].
У тому ж стилі написано посмертну похвалу князю Давиду:
підкреслюється його добродійство, воїнська звитяга, щедрість і
справедливість: “Сей благовірний князь Давид зростом був середній, образом
гарний, всім добродійством прикрашений… Був кріпкий на війну, все
поривавсь на великі діла. Золота і срібла не збирав, а давав дружині. Любив
бо дружину, а злих карав, як належить царям…” [3, 23].
У Київському літописі вирізняється також похвала Рюрику, сину
Ростислава, що нагадує окремі епізоди “Пам’яті й похвали Володимиру
Великому”: “Сей же христолюбець Рюрик, в літах многих будучи, прижив
собі дітей по плоті… Такий бо був початок його мудролюбія – страх
Господень. Здержливість покладав він як якусь основу, на ній Йосифову
чистоту, Мойсеєві добродійства, Давидову тихість, Константинову
правовірність і всі інші добродійства прикладав. При тім мав ласку [до
всіх] від великих і до малих, подавав потрібуючим без недостатку, охоту мав
до монастирів і церков і любов ненаситну до будов” [3, 29].
Таким чином, ми не бачимо тут осуду тих чи інших дій князів, проте
бачимо, як формується лінія спорідненості релігійної лінії із діями князів.
Уподібнення князів канонічним святим давало населенню ще одне
підтвердження тези, що правитель є намісником Бога на землі, а тому він
точно знає, як чинити в тій чи іншій ситуації.
Більше того, усі описані правителі формувалися як мудрі, готові не
просто правити своїм народом, але й навчати його. Що значно підвищувало
рівень захоплення населення власним правителем.

Висновки до першого розділу

Аналізуючи особливості зображення князів у «Повісті Врем’яних Літ»,

Київському та Галицько-Волинському літописах, можемо говорити про те,
що язичницькі князі так чи інакше протиставлялися християнським. Якщо
язичницькі князі подавалися як жорстокі завойовники, то християнські
правителі – завжди мудрі й державотворчі.
 РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ ПАРАДИГМИ ОБРАЗУ ЛІДЕРА У
БАРОКОВИХ ЛІТОПИСАХ

2.1. Образна система літописів Самовидця і Григорія Граб’янки: синтез

історичного і белетристичного

2.2. Образи гетьманів у літописі Самійла Величка

2.3. Парадигма персонажів лідерів у «Історії Русів»

ВИСНОВКИ
 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Янин В.Л. Княгиня Ольга и проблема становления Новгорода //Древности

Пскова. Псков. 1999. Сс.24-25.