Питання для іспиту «Історія світової літератури. Середньовіччя – 17 ст.

1. Загальна характеристика західноєвропейської літератури Середньовіччя (хронологічні межі,

періодизація, світоглядна картина, мовна і жанрова система).

Межі – доба феодалізму (476 р. н. е (падіння Зх. Римської імперії) – 1640-60 (англ. буржуазна
революція)). Сусп.-іст. тло: велике переселення народів (4-6 ст.), варварські племена → народності →
суч. нації. Світогляд: теоцентризм, теократія, релігійний аскетизм (Ієронім та Августин), відображення
феодалізму, латинська мова, універсалізм, символізм, алхімія, ієрархія, колективізм.

Періодизація: 1. раннє середньовіччя (V-XI ст..) – період розкладу родового ладу та формування
феодальних відносин; 2. класичне середньовіччя (кін. XI-XV ст.) – період розвинутого середньовіччя.

Занепад культури, міст. Основна роль – народна творчість (опозиція феодально-церковній ідеології:
жадоба до радощів життя, потяг до знань і вільнодумство), античність, християнство. Види нар. поезії:
трудові пісні (найдавніші) → обрядові (відтв. аспектів життя общини, пісенно-ігрові дійства) → ліро-
епічні пісні (міф. уявлення чи перекази) → лірична (хорова і сольна) → драма (народно-обрядова і
культова). Церква забороняла «диявольські сороміцькі пісні» та «бісівські ігрища», керувала життям
феодального сусп. Напрям філософії – схоластика (догматичне безплідне розумування). Єресі →
інквізиція. Для народного світогляду цієї доби характерне взаємопроникнення серйозного (трагічного) і
смішного (комічного), розважальні обрядово-видовищні та словесні сміхові твори, фамільярно-
площадна мова, виступи мімів, жонглерів, шутів, карликів. Соті, фарси, «святкування травня» з
обранням королеви або короля весни, з піснями та хороводними танцями, а також багатоденні народно-
святкові карнавальні звеселяння під час масниці, великих ярмарок; всілякі «свята дурнів», «свята ослів»
тощо. Духовенство використовувало в своїх цілях авторитет античної науки, філософії, мистецтва. Від
римських шкіл церква перейняла граматику, риторику, діалектику (логіку), геометрію (включаючи
географію), арифметику, астрономію і музику, трактуючи їх у потрібному їй дусі. Від Стародавнього
Риму середньовіччя запозичила також латинську мову. Література середніх віків створювалась мовами
місцевих народностей та латинською мовою.

Доба зрілого феодалізму з ХІ ст.., поділ сусп.. на землевласників-феодалів і залежне від них селянство,
економічна стабілізація, розвиток культури. Народно-героїчний епос, рицарська, клерикальна, міська
(бюргерська) література. Виконавці – співці-потішні: фр. жонглери (8 ст., співці й актори,
переслідувані церквою), нім. шпільмани, ісп. хуглари (походять від римських мімів, або гістріонів).

Героїчний епос. Форми народного епосу: пісня та епопея. Принципи побудови сюжету:
протиставлення героя і його суперника, зачини і кінцівки, розгорнуті описові моменти, триразові
повтори, поширені діалоги, стійка система худ. засобів, урочистий стиль. Поступово звільняється від
міфологічних уявлень. Центральний персонаж – воїн-богатир, що виражає загальнонародні інтереси.

2. Література латинською мовою.

Латинська мова була міжнародною мовою, мовою церкви, вищої адміністрації, державно-правових
документів, освіти і частково літератури. Боетій (бл. 480-525) вихований на традиціях античності -
«Про розраду філософією» (вплинув на «Роман про троянду» ХІІІ ст.. і «Бенкет» Данте); Венанцій
Фортунат (бл. 530-600).
VII-VIII ст.. – «темні віки» для культури Центральної Європи. Культурне пожвавлення пов’язане з
Каролінгським Відродженням. В Ахені Карл Великий (768- 814) відкрив придворну школу для дітей
короля. В скрепторіях переписувались античні рукописи. Запрошував учених, Павло Діакон «Історія
лангобардів», англосакс Алкуїн (автор підручників), франк Егінхард, знавець латинської, автор
«Життєпису Карла Великого». «Академія Карла Великого», звернення до античності, але в той же час
стан вузькопридворної – поєднання досконалих форм з істинністю християнства, позбавлена
соціальних проблем, героїки. Тут читались лекції, обговорювались богословські питання, тлумачились
твори різних авторів; на диспутах змагались у вченості та дотепності, на банкетах – у вишуканих
 компліментарних віршах славили Карла, його походи і перемоги, його родину, придворний побут,
розваги та ін. Але в цій придворній поезії іноді проявляються й зовсім інші мотиви: напади на пороки
духовенства, злих правителів тощо. Деякі твори позначені справжнім ліризмом, особливо вірші,
присвячені друзям, зображенню природи; в деяких помітна близькість до фольклорних джерел
(наприклад, «Сперечання Весни з Зимою» Алкіїна). Вчені-поети широко використовували класичні
латинські метри, строфи, жанри, наслідували стиль античних письменників, особливо Вергілія,
Пруденція. Після смерті Карла лат. культура знайшла притулок у монастирях. Поступово зародилась
французька і німецька літератури.

Поема «Вальтарій» - приклад створення книжкового лат. епосу на матеріалі народних сказань, автор
можливо Геральд, третє покоління поетів каролінгського Відродження. Виникла на основі
давньогерманського фольклору доби ВПН, але переказана вергіліанськими віршами. Герої: Вальтер
Аквітанський (заложник Аттіли) втікає з нареченою Хільдегунда, зустрічають короля франків Гунтера
(вимагає віддати скарб і наречену, Вальтер перемагає), друг Вальтера Хаген (васал Гунтера, змушений
битись з Вальтером). Має сліди християнізації.
Латинські хроніки. Перехід починається в VІ ст.. «Історія франків» Іордана, «Історія франків»
Григорія Турського – 6 ст., «Церковна історія народу англів» Беди Високоповажного (8 ст.), «Історія
датчан» Саксона Граматика (12 ст.). Механічна констатація фактів (без подачі причин), вагоме значення
легендарного елементу.
Клерикальна література. Латинською та народними. Не тільки офіційні церковні погляди, а й ідеї
«єресі», виникла ще в Римській імперії. Боротьба між язичницьким і християнським світосприйняттям.
Житія святих – сказання про мучеників за віру, монахів-пустельників – народження від багатих батьків,
раннє чернецтво, подвиги, чудеса біля гробу, похвальне слово йому. «Житіє святого Олексія» -
аскетична доктрина. Виникнення легенд (релігійно-фантастичні біографії святих → пов’язані з
притчами про тварин і рослини → з сер. 12 ст. – легенди про Богоматір: віршована фр. «Жонглер
Богоматері» 13 ст.), збірка Іакова де Ворагіне «Золота легенда» (13 ст.). Видіння, змалювання
потойбічного світу, пропагування різних поглядів і думок (засвоєна вагантами, представниками
куртуазної й міської літератур – «Роман про Троянду», «Видіння про Петра-Орача», «Божественна
комедія» Данте), твори морально-дидактичного характеру з релігійною і світською тематикою (а також
зображення оточуючого світу), клерикальна лірика (гімни, пісні, віршовані молитви тощо), а також
церковна драма..
Ієронім (340-420), відкрив для Заходу літ. характер Біблії, був автором житій і легенд (згодом
використаних Г. Флобером, А. Франсом, Л. Толстим, М. Лєсковим та ін.); Августин (354-430) – автор
«Сповіді», що викликала наслідування (Абеляр, Данте, Петрарка, Паскаль, Руссо, Толстой).

3. Тематика та поетика ірландських саг. Образ Кухуліна.

Ірландський епос створювався в період з II по XII ст. на основі родових місцевих переказів.
Суспільне тло: збереження архаїчних рис піктів (матріархат, кам’яні знаряддя, перекази),
скандинавський вплив і елементи християнства та античності; родовий лад, общинна власність на
землю, влада старійшин роду, міфологія, одухотворення природи, жорстокі звичаї, викрадення
худоби. Епос (II-XII ст.) – скели (≈саги, одразу прозою (!) з поетичними вставками в напруж.
патетичних місцях): старійшини → друїди (жерці-заклиначі) → барди (поети, співці, музиканти) і
філіди (законознавці, вчені, радники, оповідачі) → народні співці. Саги (~280) відтв. побут,
вірування і уявлення язичницької Ірландії, багато фантастики, теми мореплавства і кохання, образи
сідів (невисокі вічно молоді напівбоги). Класифікація саг: героїчні (зображення військової доблесті
героя, битви, походи, змагання) та фантастичні (романтичні, переважає вимисел) саги. Вплинули на
розвиток зх.-європ. рицарського роману: історія «Переслідування Діармайда і Грайне» + «Вигнання
синів Уснеха» і «Повість про Байле Доброї Слави» → «Трістан та Ізольда»

Найдавніші – саги уладського циклу (історично достовірні, чіткі, алегоричні й пишномовні, Пн.
Ірландія, > 100 саг). Основне ядро уланського циклу, мабуть, склалося між III—VIII ст. Герої: король
Конхобар, його племінник богатир Кухулін — син бога світла й ремесла Луга та сестри короля
уладів Конхобара. У семирічному віці, одержавши зброю, Кухулін став непереможним воїном.
Краса і відвага юнака так хвилювали серця дівчат і жінок, що мужі Ірландії вирішили якнайшвидше
одружити його. Батько красуні Емер («Сватання Емер»), не бажаючи розлучатися з дочкою, поставив
перед женихом важкі умови. Виконуючи їх, Кухулін побував у Шотландії, у королеви-чарівниці
Скатах, де оволодівав секретами військового мистецтва. Тут він переміг багатирку Айфе, вона
народила йому сина. У майбутньому Кухулін вб'є його на поєдинку, батько і син при зустрічі не
пізнають один одного (це дуже поширений мотив в народно-героїчному епосі Заходу і Сходу).
У поетичній біографії Кухуліна звертає на себе увагу сага «Хвороба Кухуліна», в якій розповідається
про любов Кухуліна до фантастичної істоти, сіди Фанд. Сага відзначається тонким психологізмом: в
ній передані суперечливі почуття, що мучать Кухуліна — подружня вірність і пристрасне кохання до
чарівної Фанд. Фантастична сіда постає в образі юної жінки з ніжним серцем, вона сама
відмовляється від коханого, зрозумівши, що в Емер є права на Кухуліна і що вона гідна бути
дружиною героя.
Про події, важливі для всього племені, розповідається в монументальній сазі «Викрадення бика із
Куалнге». У ній особливо виразно виявилась глибоко народна основа героїчного образу Кухуліна. На
уладів напали злі й жорстокі вороги на чолі з могутньою королевою Медб (причиною війни була
відмова продати їм бика). Улади-чоловіки у той час були уражені магічною хворобою, і тільки
Кухулін (здоровий завдяки божественному походженню) став на кордоні біля броду на захист
країни. Протягом трьох місяців, без сну, в незліченних боях самовіддано захищав він Улад. У
центральному епізоді саги з великим драматизмом змальовано поєдинок двох богатирів. Кухулін і
Фердіад, представники ворогуючих племен, змушені вийти на смертельний двобій, але вони
побратими, в юності разом навчались ратній справі. В день вони б'ються, а вночі Кухулін посилає
Фердіаду ліки від ран, а Фердіад постачає Кухуліна смачними напоями та їжею. Перемігши
Фердіада, Кухулін плаче над його тілом, нарікаючи на тих, хто змусив побратимів узятися за
«скорботну справу».
Велична сага «Смерть Кухуліна» розповідає про героїчну загибель богатиря. В ній особливо
підкреслюється патріотизм народного героя. Вороги знову напали на Улад. Вони знають, що вбити
Кухуліна можна тільки його власним списом, тому погрожують ганьбити його рід у «злих піснях»,
якщо він не віддасть їм своєї зброї. Жертвуючи собою, Кухулін віддає спис і гине. Тяжко поранений,
він прив'язав себе перед смертю до високого каменя, щоб померти стоячи. В народній поетичній
свідомості цей факт не сприймається однозначно. Загибель патріота-богатиря — трагічна
необхідність, але й залежність його від традиційних звичаїв та магічних настанов, що зафіксовано у
сазі: «Три недоліки були у Кухуліна: те, що він був надто молодим... надто сміливим... надто вродли-
вим». Тематична єдність цього великого циклу зумовлена й тим, що всі саги пройнято ідеєю захисту
рідного краю, вірою в те, що народ здатний витримати всілякі випробування. Кухулін героїзований
передусім як захисник племені від ворожих йому сил. У його образі втілений героїчний та етичний
ідеал усієї стародавньої Ірландії. Народному герою властиві незламна міць, військова доблесть,
почуття високого патріотизму; він вірний слову, друзям, законам гостинності, чуйний до чужої біди.
Сам Кухулін так характеризує свої вчинки: «Гордий я в могутності й доблесті своїй і здатний
охороняти рубежі країни від зовнішніх ворогів. Я — захист кожного бідняка, я — бойовий вал
усякого міцного воїна. Я даю задоволення скривдженому і караю провини сильного». Все це нагадує
риси ідеальної рицарської етики періоду розквіту феодалізму і свідчить про те, що вищі ідеали
середніх віків формувалися в народному середовищі і генетично були ідеалами народними.
Героїзація та ідеалізація образу Кухуліна досягається прийомами архаїчного епосу (фантастична
гіперболізація, казково-міфологічні риси тощо). Кухулін зображений як людина, яку сама природа
виділила серед інших: сім зіниць було в королівських очах його, по сім пальців на кожній руці та
нозі. Особливо прекрасним здавався одноплемінникам Кухулін у стані бойового запалу. Від люті він
дивно роздувався, над головою його з'являлись блискавки. Одне око западало в нього вглиб голови
так, що чапля не могла би його дістати, а друге викочувалося назовні, як казан, в якому варять теля.
Уладські жінки, закохані в Кухуліна, добровільно осліпляли одне око.
Саги уладського циклу, завдяки високим поетичним властивостям, стали взірцем для інших
кельтських циклів. Яскрава фантастика поєднується в них з конкретністю картини варварської
жорстокості, з душевною тонкістю і психологічною глибиною у зображенні інтимних почуттів і
 людських пристрастей. Стиль саг чіткий, ясний і водночас прикрашений пишномовними
метафорами, епітетами, алегоричними образами.

Важливою частиною ірландського епосу є цикл Фінна, який складається з саг, створених у племені
феніїв. Саги цього циклу мають ускладнений сюжет, в якому тісно сплелися героїка і фантастика.
Головним героєм їх є король Фіни, у нього був син Ойсин (Оссіан), який складав пісні. У другій
половині XVIII ст. з посиленням інтересу до народної творчості, сюжетами окремих саг та ім'ям
Оссіана скористався шотландець Джеме Макферсон, який створив і видав підробку - збірку «Пісні
Оссіана». І хоч літературну містифікацію було викрито, «Пісні» користувались великим успіхом і
пожвавили інтерес до творчості кельтів, а також до старовинних творів, що сприяло розвитку
романтичної поезії. «Пісні Оссіана» викликали захоплення Карамазіна, Пушкіна, Жуковського.

4. Давньоскандинавська література. «Старша Едда». Поезія скальдів. Саги: тематика, художні

особливості.

Данія, Швеція, Норвегія. Общинно-родовий лад, велика патріархальна сім’я. Конунги – вожаки
племен і союзів, бонди – вільні землероби, тінзі – загальне зібрання всіх вільних. Суворий північний
клімат, древньогерманські «магічні» руни. Епоха вікінгів (рубіж VIII-IX ст..) – масова експансія
скандинавців, глибокі зрушення у сферах життя. Розквіт «звіриного» (тератологічного) стилю в
образотворчому мистецтві, поезії скальдів зі складною символікою. Близ. 870 р. норвежці відкрили
Ісландію, освоєння до 930. Створення сусп.. з докласовим родовим ладом (бонди (вільні общинники)
і годі (старійшини, жерці й судді)), верховний орган правління – все ісландські народні збори
«альтиг» - колиска ісл. літ. У 1000 році прийняли християнство, що ще 2 ст. співіснувало з
язичництвом. Внутрішні розбрати у сер. XII ст.. зі зміцненням хьовдінгів (родової знаті), 1262 –
втрата незалежності, влада норвезьких королів. Література відтворила язичницьку старовину, вищий
ступінь худ. свідомості.

«Старша Едда» (2 пол. XIII ст., але це список з старішого рукопису, ввійшли тексти IX-XII ст.).
Знайдено в XVII ст.., тоді й названо за аналогією з книгою ісландця Сноррі Стурлусона (його «Едда
Молодша»). 29 анонімних пісень, 10 міфологічних і 19 героїчних, засновані на алітерації, є і проза,
відображення світосприйняття доби розкладу родового ладу. Алітерація, має народно-поетичну
основу. В ній присутні елементи фольклорно-епічного стилю (постійні епітети, повтори,
паралелізми; нерозчленованість епічного і ліричного начал). В «Едді» відбито свідомість людей ще
докласового родового ладу; в ній панує вільнолюбний, героїчний дух епохи вікінгів.
Міфологічні склались в епоху вікінгів (IX-XI), сюжетно пов’язані з епічною поезією
континентальних германців. Світ людей – Мідгард, оточений світом велетнів і чудовиськ Утгардом;
над світом людей Асгард (пристановище богів-асів), з’єднаний мостом-райдугою; підземне царство
Ніфльхейм, де править велетка Хьоль; землю оточує океан, в якому звивається світовий змій. В
надрах землі – альби (вправні ковалі-карлики). Верховний бог війни і мудрості, поет Одін (віддав око
за мед поезії), його дочки-валькірії (відносять полеглих героїв до Валгалли – «чертог мертвих»),
дружина Фрігг покровителька шлюбів, втілення родючості. Тор – бог блискавки, озброєний
кам’яним молотом. Втілення руйнівних сил – Локі, занапастив світлого Бальдра.
Найвизначніша пам’ятка – «Віщування Вйольви» (2 пол. Х ст..), розбуджена Одіном, розгортає
картину творення світу, загибелі й відродження. Народився велетень Імір, потім боги, вбили, з тіла
утворили світ, людей з ясеня і верби, живуть на зелених лугах Ідайволля, вбивають Бальдра,
починається катастрофа, зривається вовк-чудовисько Фенрір, пожирає Одіна, змій перемагає Тора.
Але світ знову повстане. Вплив християнства. «Сни Бальдра» - мати Бальдра Фрігг і брат Хьод, Локі
(зміна пір року). Найпізніша пісня – «Словесна чвара Локі».
Героїчні пісні – поетична обробка героїчних сюжетів континентальних германців. В пізніших –
значима тема кохання. Декілька пісень можуть бути прикладами героїчної пісні ще часів великого
переселення («Стара пісня про Сігурда», «Стара пісня про Атлі»). Поряд з ними існують нові, вже
скандінавської форми пісні, але різного ступеня давності, й тому в них проявився різний світогляд. В
 найдавніших піснях відбито пережитки матріархату, коли кровні зв'язки панували над іншими
зв'язками. Жінка на рівні з чоловіком. Головна тема – мужність людини перед лицем невблаганної
долі. Одна з найстаріших – «Слово про Вйолунда», переплетіння міфіологіч. і героїч. лінії. Коваль-
чарівник не зміг втримати лебідку-валькірію, був ув’язнений конунгом Нітудом, що підрізав
сухожилля на ногах коваля і тримав на острові, а той убив його синів і на саморобних крилах
покинув острів. У пізніших текстах Едди значимою стає тема кохання. їй присвячений ісландський
сюжет про зустріч Брюнхільди і Сігурда, про почуття, що спалахнуло між ними («Уривок з пісні
Сігурда»).

Поезія скальдів (XI-XIII ст.) – дружинні співці та придворні поети (користувались авторитетом у
правителів, збереглось бл. 350 імен), майстри драпів (панегіриків, бойових пісень), лайливих пісень.
Охоче брали нагороду за пісню. Вважалось, що поетичний дар - це «дар Одіна». Складність
метричної форми та вишуканість поетичної мови, хейти (поетичні синоніми) і кеннінги
(метафоричні перифрази). У період розквіту поезії скальдів у ній відбились свободолюбство та
героїка епохи вікінгів.
Видатний скальд – Егіль Скалагримссон (Х ст..), вбив сина Еріка Кривавої Сокири, написав
«Викуп за голову», «Сага про Егіля», «Пам’ять сина» (про сина Бодвара, що втопився). Сноррі
Стурлусон (1178-1241) – багатий, знатний, вбитий за наказом короля Хакона (через участь у політ.
боротьбі). «Хеймскрінглі» (Земне коло) – сага про норвезьких королів, «Молодша Едда», нап. в
період занепаду поезії скальдів, складається з 4 частин: «Пролог» (вплив лат. книжності, нетипово),
«Видіння Гюльві (морський велетень)» (огляд язичницьких міфів), «Мова поезії» (перекази міф.
сюжетів, сказання про Нібелунгів), «Перелік розмірів» (присвячена метриці).

Саги (Х-ХIV ст., запис з 2 пол. XII ст.) – прозаїчна література, створені на основі історично
достовірного матеріалу, мають стриманий тон, тверезе викладення фактів, детальні описи
відомостей, опис місцевості, відсутні метафори, фантастика, заглиблення у внутрішній світ героя,
але дуже драматичні. Письмову обробку започаткували ісландські клірики в 2 пол. XII ст.. «Книга
про ісландців» Арі Торгільссона (бл. 1130, коротка історія Ісландії), та «Книга про заняття землі»
(поч.. XIII ст..) – список перших переселенців та запис важливих подій.
Історико-побутового змісту: «Сага про Ейрика Рудого» (відкриття Гренландії та Пн. Америки),
«Сага Олафа Трюгвасона» - про Київську Русь і князя Володимира. «Сага Олафа Святого» -
розповідь про династичні зв'язки королів скандинавських країн з Київською Руссю. Королівські саги:
«Хеймскрингла» («Коло земне») Сноррі Стурлусона.
Саги напівісторичного і легендарного змісту («давньоминулиг часів», фантастичні - «брехливі саги»,
або «бабусині казки»): «Сага про Вйолсунгів» (переказ змісту героїчних пісень «Старшої Едди» про
Сігурда і Нібелунгів).
Саги про ісландців (родові саги, ~60): побут, вірування, сусп.. відносини скандинавців епохи вікінгів,
перекази про перших переселенців, передавались з покоління в покоління, анонімні. Сага - це
художній твір, створений на основі історично достовірного матеріалу, спершу вважались
історичними документами. Властивий об'єктивний, стриманий тон розповіді, безхитрісне, тверезе
викладення фактів, мова бідна на худ. прийоми. Драматична напруженість посилюється
віршованими вставками - віршами скальдів, яких у сагах чимало. Теми: родові чвари, помста,
свавілля, жадоба багатства, поняття честі. «Сага про Ньяля» (найбільша, кін. ХІІІ ст..) про мудрого
законодавця, що став жертвою сліпої помсти, месником став зять, що врятувався.

Древньоісландська література відіграла винятково велику роль в розвитку культури всіх

скандінавських народів. Сюжетні мотиви, поетику, вольнолюбний пафос саг наслідують відомі
скандінавські письменники XIX-XX ст. Е. Тегнер. А. Еленшлегер, Б. Бьорнсон, Г. Ібсен, X. Лакснесс.

5. Давньогерманський героїчний епос. «Пісня про Гільдебранда». Англосаксонська «Поема про

Беовульфа».

Первіснообщинний лад → військова демократія → феодальне дворянство (спадкова влада). Своя

міфологія, рунічна писемність. Періоди народно-героїчного епосу: 1. Пов’язаний з великим
 переселенням народів, розпадом патріархально-родового ладу, експансією – «героїчний вік»; 2.
Німецький епос епохи розквіту феодалізму.

Сюжетна основа багатьох пам'яток народів германського походження пов'язана з подіями V ст.
Кровопролитні зіткнення германців з гунами послужили історичною основою того, що в епосі часто
фігурує ім'я короля Аттіли (Етцеля), в скандинавських пам'ятках — Атні. Аттіла помер у 453 р. на
ложі германської полонянки Ільдіко (скорочено від Хільда, в епосі — Крімхільда). Цей факт теж
знайде широке відображення в епосі.
До історичних сказань про загибель бургундів та про смерть Аттіли дуже рано приєднується
франкське сказання про Зігфріда, який не має історичного прототипу, і, напевно, є породженням
казок про богатирів.

Видозмінена історична основа, обробка в дусі християнської ідеології, відтворення буття вищого
ступеня варварства: родова помста, битви, здобування скарбів. Виконавець пісні – дружинний
співець (під час банкету) → професіональний співець, поет (скоп (зх.. германці), скальд
(скандинавська пн.)). Ознаки пісні: завершеність епічного сюжету, лаконізм, емоційна піднесеність,
невелика к-сть дійових осіб, драматичний діалог. Тонічний алітераційний вірш, що розповідався
речитативом під акомпанемент арфи.

«Пісня про Хільдебранта» (у лат. богословському рукописі бл. 810 р.) – про двобій батька з сином.
476 р. начальник варварської дружини германець Одоакр вигнав короля остготів Дітріха, разом з
яким втік з Італії і начальник дружини Хільдебрант, залишивши жінку і сина Хадубранта, служить у
короля гунів Аттіли. Через 30 років повертається, на кордоні зустрічає сина, приймає виклик на бій.
Пісня відтворює суворий дух і суперечливу мораль того часу: поряд із відданістю правителю,
гордістю та особистою відвагою героям властиві хитрість, підступність.

У сер. V ст.. англи, сакси і юти вторглись на Британські острови і захопили більшу частину
кельтської території, до Х ст.. у них відбувся розклад родового ладу і поглиблення процесів
федералізації, посилення королівської влади і християнізація, зміцнення держ. єдності. Багатство
пісенної традиції, гласомани (співці народного типу) і скопи (проф.. дружинні співці).

Англосаксонська «Поема про Беовульфа», рукопис 1000 р., але редакція 7-8 ст. Має 3 тис. віршів, дві
частини. Вступ: родоначальник датських королів Скільд Скефінг → правнук Хротгар побудував
палату «Хеорот» (оленяча), де з’являлось чудовисько Грендель. На допомогу прийшов Беовульф з
племені геатів, поранив чудовисько, за що його мати почала мстити, спустився в морську глибину,
вбив матір чудовиська. 50 років править геатами, нападає дракон, вбиває, Беовульф помирає від
отруйного зуба, 12 воїнів віддають почесті. Особливості поеми: докладність описів, прийом
«поширення» (відступи, детальне змалювання боїв, розповіді героя про власні подвиги), авторські
ремінісценції, фольклорно-казкові й міфологічні образи. Відсутність концепції становлення поеми,
думка про те, що це скандинавська поема, перекладена англосакською – не прийнята. Редакція, яку
донесли до нас століття, за сюжетом і поетичною формою - пам'ятка англосакської словесності.
Автор був можливо кліриком, що знав латинську поезію, язичницькі сказання, «Енеїду».
Нашарування християнського світогляду (згадується ім’я бога, окремі події мотивуються його
втручанням, засуджується язичництво) на язичницькі уявлення (посилання на долю, віра в її
неминучість, помста – моральний обов’язок воїна). Відсутність прототипу, збірний образ ідеального
воїна і правителя. Характерною рисою епоса якраз і є зображення маловідомої історичної, а то і
зовсім вигаданої особи, що дає великий простір для вираження через цей образ народних дум та
сподівань.

6. «Пісня про Роланда» як зразок французького героїчного епосу.

Французький героїчний епос зберігся у вигляді поем (~100), записи 12-14 ст., загальна назва «шансон
де жест» (пісні про діяння), написані десятискладовим силабічним віршем, що складається в строфи-
тиради, спершу замість рими – асонанс. Поема декламувалась співучим голосом під акомпанемент
маленької арфи або віоли, примітивної скрипки. Прославлення героїчного епосу, монументалізм,
ідеалізація, перебільшення, елемент чудесного. Сюжетна різноманітність: від сімейно-побутових
зарисовок до фіксації важливих історичних подій і політичних проблем. Цикли за змістом («жести»):
- Королівський цикл, зазвичай про Карла Великого;
- Цикл Гарена де Монглана, прославлення ідеального васала короля;
- Цикл Доона де Майанса, або феодальний (про феодальні чвари).
Розвиток: кантилени (ліро-епічні пісні) і перекази про події → поеми. На поч.. 19 ст.
«традиціоналісти» і Г. Паріс висловили думку, що на певному етапі розвитку народного епосу
піснярі з окремих кантилен складали текст поеми (теорія редакційного зведення або «чоток») –
зазнала краху. В 20 ст. Ж. Бедьє і теорія «індивідуального авторства» перекреслювала народне
минуле епосу. На суч. етапі прийнята концепція, згідно з якою поема народно-героїчного епосу
виникла на основі героїчної пісні, шляхом її сюжетного ускладнення, «розбухання». Теорія
«неотрадиціоналістів», розроблена ісп. медієвістом Р. Менендесом Підалем – жива поетична історія,
яка з бігом часу зазнає переробок.

«Пісня про Роланда» (королівський цикл), найкращий запис 1170 р., історична основа. Герої: Карл
Великий 7 років воює з сарацинами, сарацинський цар Марсілій, небож Карла рицар Роланд (меч
Дюренталь, ріжок Оріфаль), його друг Олів’єр, феодал Ганелон (вітчим Роланда), архієпископ
Турпін, наречена Роланда Альда, дружина Марсілія Брамімонда.
«Пісня про Роланда» починається оспівуванням перемоги Карла Великого в Іспанії. Сім років воює
славний Карл з сарацинами. Він завоював усі іспанські міста, крім Сарагоси, де сарацинський цар
Марсілій радиться зі своїми знатними васалами, як йому позбутися франків. Найстарший з них
пропонує Марсілію брехливо поклястися Карлу у вічній дружбі та пообіцяти, якщо франки виведуть
військо, самому прийняти християнство та охрестити всіх підданих. У відповідь на сарацинську
пропозицію Карл за порадою свого небожа рицаря Роланда посилає до Марсілія знатного феодала
Ганелона, вітчима Роланда. Спесивий Ганелон готовий виконати це доручення, але, запідозривши
пасинка в намірі погубити його, вибухає гнівом і вирішує за всяку ціну помститися Роланду.
Уклавши зрадницький договір з Марсілієм, Ганелон умовляє Карла повернутися на батьківщину.
Франки, повіривши облудним запевненням, покидають Іспанію. За порадою Ганелона, Карл доручає
Роланду прикривати тил французького війська. В горах, у Ронсевальській ущелині, на
двадцятитисячний ар'єргард франків, очолений Роландом, нападає стотисячне військо Марсілія.
Починається жорстока битва, в якій гине героїчний французький загін. Почувши заклик Роланда,
Карл поспішає на допомогу. Франки вщент розбивають ворогів і піддають хрещенню сто тисяч
невірних. Поема закінчується стратою зрадника Ганелона.

У змісті поеми відбилися важливі сторони життя Західної Європи VIII-XI ст. Французькі королі
довгий час вели боротьбу з арабо-мавританською експансією, яка загрожувала Європі. Ці війни
сприяли формуванню патріотичної свідомості і разом з тим розцінювались як «богоугодна справа»,
викорінення «язичництва». До того ж наприкінці XI ст. під впливом духовенства рицарство почало
збиратись у хрестовий похід у Палестину. В такому патріотичному і релігійному настрої постає
народно-героїчний зміст «Пісні про Роланда». В поемі відбилися протиріччя, типові для феодальних
відносин X-XI ст. Історично прогресивна тенденція до об'єднання і централізації влади
наштовхувалася на феодальну анархію і сепаратизм. У цій історичній обстановці народний епос про
Карла Великого набував нового суспільного значення, збагачувався новими, потрібними для
ідеології того часу мотивами і деталями. Так, типовий для того часу військовий випадок (зіткнення з
басками, до того ж - християнами) народна свідомість перетворила в епосі в картину грандіозної
битви всього французького війська з маврами-загарбниками та усім мусульманським світом. Пафос
подвигу в ім'я національної незалежності батьківщини протиставлений феодальному егоїзмові та
зрадництву. Ця патріотична ідея засудження феодального свавілля споріднює старофранцузьку
«Пісню про Роланда» з пам'яткою древньоруської літератури кінця XII ст. «Словом о полку
Ігоревім», в якій також звучить пристрасний заклик до князів припинити чвари і об'єднатися для
відсічі грізній навалі кочівників.
Ця народна патріотична ідея з найбільшою повнотою розкривається в образі Роланда. Відважний
рицар, він усією душею відданий своєму сеньйору - королю і «милій Франції». Наказ Карла
прикрити відхід армії Роланд сприймає не тільки як обов'язок, а й як почесне доручення в ім'я
інтересів батьківщини. Жага доблесного подвигу, віра в правоту франків і молоде завзяття не
дозволяють йому просити допомоги в бою. Під час нерівної битви в Ронсевалі друг Роланда Олів'єр
тричі благає Роланда засурмити в чудодійний ріг Оліфант, щоб закликати Карла на допомогу, і тричі
одержує відмову. Роланд сприймає цю пораду як визнання слабкості, не гідної рицаря. Краще смерть
у бою, ніж безчестя. Так гинуть Роланд, дванадцять перів і весь доблесний загін. Автор захоплений
безрозсудною відвагою Роланда і разом з тим протиставляє йому мудру передбачливість Олів'єра:
«Роланд хоробрий, Олів'єр розумний». І все ж нерозсудливість Олів'єра, а саме подвиг Роланда в ім'я
Франції вкрили славою ім'я героя і французьке військо. Духом героїчної людяності сповнені сцени
прощання Роланда з товаришами, його думи про мертвих і живих, про короля і Францію, про долю
своєї бойової зброї. Самовідданому патріотизмові Роланда та його друзів, для яких інтереси Франції
дорожчі за життя, протиставлений знатний феодал Ганелон - втілення феодального егоїзму та
анархії, його зрадництво не випадкове, це типовий приклад феодальної непокірності. Заради
особистих інтересів Ганелон зраджує свого короля і батьківщину, що призвело до загибелі десятків
тисяч співвітчизників. Це пагубне для країни свавілля феодалів суворо засуджується автором, який
для свого часу, безумовно, був людиною передовою, розумів необхідність державної єдності. Він
пов'язує васальну вірність королю з ідеєю служіння батьківщині. В проголошенні патріотичної ідеї і
полягає висока народність поеми та її глибокий громадянський смисл.

У поемі відображена боротьба французів з арабськими завойовниками, які у VIII ст. захопили
Піренейський півострів і загрожували Франції. Ця боротьба набувала релігійної форми і
ототожнювалася з подвигом в ім'я християнської віри. Тому франки в поемі виконують особливу,
«божественну» місію, а численні небесні знамення, релігійні заклики, молитви надихають їх на
боротьбу з «поганцями». Постійно підкреслюється «небесна» підтримка, яку бог і святі дають
франкам. Так, на прохання франків бог продовжив день, щоб до заходу сонця Карл помстився за
смерть Роланда та його загону, самого короля від смертельної рани вмить зцілює архангел Гавриїл.
Автор приділяє також увагу образу архієпископа Турпіна. В середньовічній літературі часто
зустрічаються воїни у рясі, які однаково добре володіють і «божим словом», і мечем. Образ цей не
позбавлений гумористичного забарвлення. Так, архієпископ читає настанови своїй пастві: «Той і
гроша не вартий, хто є боягузом. Нехай іде собі в монастир».

Християнський світ у поемі очолює Карл Великий, образ якого поданий гіперболічно й ідеалізовано.
Це типовий для народного епосу образ правителя - сивобородого, мудрого, справедливого. У поемі
Карлу 200 років, хоч під час походу 778 р. йому було тільки 36 років і він не був ще імператором.
Очевидно, старість у народній свідомості асоціювалася зі зрілою розсудливістю, мудрістю - рисами,
необхідними для правителя народу. До того ж у народній пам'яті Карл Великий залишився як
правитель, який не знав військових поразок та невдач.

Крім головних персонажів (Роланд, Карл, Ганелон, Марсілій), у поемі відчутна присутність
величезної кількості воїнів, французьких і сарацинських. Усі вони віддані своєму правителю і своїй
вірі. І хоча «нехристам» приписують багато вад (брехливість, віроломство, жорстокість), у бою вони
гідні противники. їхня військова майстерність надає ще більшої ваги перемозі французів.

«Пісня про Роланда» містить відомості про озброєння рицаря XI-XII ст., про військову тактику і
тогочасні звичаї. Так, золото, коштовне каміння прикрашають зброю воїна та збрую коня - бойового
товариша рицаря. Не тільки кінь, а й меч, бойовий ріг, персоніфіковані - мають свої імена. Так, меч
Роланда називається Дюренталь (твердий), ріжок- Оліфант (гучний).

Другорядне місце в поемі займають жіночі образи: любовно-побутова тематика не відповідає

суворому героїзмові «Пісні». І все ж Брамімонда (дружина Марсілія) та Альда (наречена Роланда)
справляють велике враження душевною стійкістю та вірністю серця. Брамімонда оплакує розгром
війська і смерть чоловіка. Ніжна Альда не в силах перенести навіть звістки про загибель Роланда;
 вона відкидає турботу Карла про її майбутнє і зі словами, що не хоче жити після смерті Роланда,
вмирає.

Змальовує автор і природу, на фоні якої відбуваються події. Середньовіччя любить яскраві барви:
синє море, кораблі під червоними вітрилами, білі та жовті прапорці на списах воїнів, зелений колір
трави, ковили, плодових дерев... Природа в «Пісні» співзвучна настроям героїв та характеру подій. У
суворих тонах описана природа Ронсеваля, де розігрується трагедія: тут високі хребти, бездонні
провалля і похмурі скелі. Жахлива картина бурі, смерчу є пророцтвом загибелі Роланда.

«Пісня про Роланда» написана старофранцузьким віршем з характерним для нього асонансом. У
поемі проявились основні риси й особливості билинно-епічного стилю. Широта охоплення подій
поєднується з повільністю та наочністю викладу.

Для посилення драматизму використані спеціальні епічні прийоми: повторні тиради (повторення
змісту майже слово в слово в строфах, що стоять поруч); трикратні повтори - тричі просить Олів'єр
покликати Карла, тричі відмовляє Роланд, тричі намагається Роланд розбити Дюрендаля тощо. Поемі
властиві характерні для епосу постійні епітети (Франція - «люба» «прекрасна»,Карл -
«сивобородий», трава - «зелена», васал - «добрий» та ін.). Про близькість поеми до народної поезії
свідчать також епічні плачі (плач Роланда над тілами товаришів, плач Карла над убитим Роландом)
та ін.

Тематика героїчного епосу (прославлення героїчного подвигу) зумовлювала монументалізм стилю,

ідеалізацію, перебільшення та елемент чудесного. Особливо це помітно в описах битв, які вражають
своєю масовістю та жорстокими кровопролиттями. Так, в бою у вузькій ущелині зустрілися дві
величезні армії. Сила, витривалість витязів у поемі напівфантастичні. Богатирська міць Роланда
настільки велика, що навіть смертельно поранений він наганяє страх на все вороже військо. Така
гіперболізація сили й хоробрості героя та відповідно жорстокості ворогів є традиційним
фольклорним засобом.

Загалом поема відзначається композиційною завершеністю, стрункістю і лаконізмом. Головні

персонажі окреслені за чіткою схемою. Монолітність і благородна простота стилю, урочисто
піднесений тон розповіді відповідають високому патріотизму твору. «Пісня про Роланда» - гідний
пам'ятник героїчному подвигу в ім'я батьківщини. Показовим є ріст популярності поеми в роки
боротьби з фашизмом.

7. Особливості іспанського героїчного епосу. «Пісня про мого Сіда».

З найдавніших часів Піренейський півострів населяли ібери, на яких нападали (і змішувалися з ними)
фінікійці, греки, кельти, карфагеняни. У III-II ст. до н. є. півострів завоювали римляни. Місцеве
населення було романізоване, всюди вводилась латина. З II-IV ст. відбувається християнізація
Іспанії. На початку V ст. сюди вторгаються германські племена (свеви, алани, вандали); в середині
століття весь півострів підкорюють вестготи. Але поступово германці зливаються з іберо-римським
населенням, яке знаходилось на більш високому рівні культури.

У 711 р. починається навала в Іспанію афр. маврів і арабів, повстання Астурії, в 11 ст. відвоювання
Кастилією. Реконкіста, особливо успішна в 11-13 ст., до 15 ст. повністю звільнилась. Вплив
античності й християнства на культуру раннього Середньовіччя, а також розвинута арабська
культура (послабила вплив католицької церкви). Перші пам’ятки ісп. мовою – 9-10 ст. (акти, збірки
законів та ін.). Домінування героїчного епосу, творці якого – хуглари. «Мій Сід (пан), у добрий час
народжений» - Руй (Родріго) Діас де Бівар (бл. 1043-1099 рр.), начальник військ у короля Кастілії
Санчо ІІ, отримав прізвисько Кампеадор (войовник). Після загибелі Санчо II його брат Альфонс VI
незлюбив Сіда і за намовами придворних вигнав з країни. Спочатку Сід з дружиною перебував на
службі то в іспанських, то в мавританських правителів, але, відвоювавши в маврів багату область
 Валенсію, став самостійним і помирився з Альфонсом. «Пісня про Сіда», поема «Родріго» (14 ст.)
про молодість героя, великі цикли романсів 14-16 ст.

«Пісня про Сіда» (12 ст. р., дійшла у списку 1307 р.), складається з 3735 віршів, має три частини,
створена в пд.-сх. частині Кастилії. Частини: «Вигнання», «Заміжжя доньок Сіда» (здобувши
Валенсію, посилає королю 100 коней, інфанти де Карріон вирішили одружитись з його доньками,
дружина Химена), «Безчестя в дубовому лісі Корпес» (інфанти побили дочок Сіда, перемагає їх на
поєдинку, віддає дочок за королів Наварри і Аррагона). Домінування оптимістичного
світосприйняття, відсутність релігійного фанатизму, відсутність ненависті до іновірців. Зміст поеми
дуже близький до історичної основи. Реалістична манера зображення подій та психології дійових
осіб, опис повсякденного буття того часу. Але є й відхід від історичних фактів: демократизація та
ідеалізація образу Сіда (показаний інфансоном, тобто рицарем, який не належить до придворної
знаті), замовчано службу в мавританських правителів. Пихатій феодальній знаті протиставляються
воїни Сіда та його найближчі помічники - люди сміливі, рішучі, дружелюбні й прості. В образі Сіда
поет підкреслює найкращі риси іспанського народу - спокійну гідність, стриманість, прямоту, мудру
терпеливість. Важливе місце у поемі займає сімейно-побутова тематика. Сід не лише доблесний воїн
і вірний васал, а й ніжний чоловік і батько. Розлучений з сім'єю, у вигнанні він увесь час думає «про
любиму і вірну дружину», піклується, щоб вона і діти не знали нестатків. Сім'я для Сіда - не лише
об'єкт турбот, вона надихає його на мужні та героїчні вчинки. Так, Сід просить Дружину Химену та
дочок, щоб вони з високої башти спостерігали бій, який він буде вести, захищаючи Валенсію. І донья
Химена є гідною свого чоловіка. Вона мужньо зносить життєві незгоди, твердо вірячи в краще
майбутнє. Подружня вірність, щирість та згода панують у родині Сіда.

Вірний реалістичній манері, хуглар не приховує практичного ставлення до життя своїх героїв, але
цей практицизм зумовлений тогочасною дійсністю, умовами буття. Люди, котрі йшли за Сідом,
покинули свої будинки і майно, яке, за наказом короля, негайно конфіскувалось. Суд усвідомлює
свою відповідальність за них: «Молю бога, отця небесного, щоб усім вам, хто залишив задля мене
дім і спадкове майно, я міг зробити скільки-небудь добра - віддати вдвічі більше за те, що ви
втратили». Сід та його бійці відверто радіють військовій здобичі: коням, золоту, багатій одежі,
дорогим тканинам, полоненим, яких можна продати або взяти за них викуп.

Іспанська поема відрізняється від «Пісні про Роланда» відсутністю релігійної екзальтації і
фанатизму. Релігійний елемент займає в ній дуже скромне місце. Правда, у поемі зазначено, що
боротьба з маврами ведеться в ім'я «доброго християнства», але при цьому виявляється, що для
дружини Сіда це можливість «здобути собі хліб насущний» і «заслужити плату». На відміну від
французького епосу, в іспанській поемі немає релігійної нетерпимості чи ненависті до іновірців.
Людину тут оцінюють не за її релігійною приналежністю, а за особистими якостями.

Стиль поеми позбавлений будь-якої пишномовності та манірності. В основному тон розповіді

стримано-енергійний, часом у ньому відчутні інтимні інтонації (у родинних сценах), гумор (у
побутових епізодах), епічний розмах і сила (у батальних картинах). Порівняно з французькою
поемою «Пісня про Сіда» бідніша на зовнішні прикраси - метафори, поетичні порівняння. Але її
автор добре володіє мистецтвом безпосереднього відчуття життя і легко робить читача свідком всіх
тих подій, що відбуваються. Загальна реалістична тональність, сюжетна багатогранність, стійкий
демократизм і гуманність «Пісні» здобули їй заслужену славу в віках.

8. Особливості німецького героїчного епосу. «Пісня про Нібелунгів».

За Верденським договором (843 р.) германські землі відійшли внукові Карла Великого – Людвіку
Німецькому, в 9 ст. завершилась християнізація, в 9-10 ст. відокремлення літератури від фольклору.
Жанри народної творчості: байки, епічні пісні, шванки (віршоване або прозове оповідання з
повчальним або комічним змістом). Епоха Оттонів (10- поч.. 11 ст.) залишила пам’ятки латинською
під впливом древньоримьскої літ. Клірики фіксували пам’ятки народної творчості. До 12 ст. зростає
роль рицарства, мистецтво стає більш мирським, теми світського характеру, в 12-13 ст. розквітає
поезія вагантів, міннезанг (нім. рицарська лірика), рицарський роман. Дружинні скопи → шпільмани
(професійні співці). Алітераційний вірш замінюється віршем з римою (парними двовіршами або
складнішими формами типу «нібелунгової строфи»). Мова стає більш гнучкою і мелодійною,
з’являється епопея (епічна поема), призначена для читання з рукопису. Вплив старовинних героїчних
пісень епохи ВПН і сучасності: придворно-рицарська літ., культ служіння дамі, вишукана мова,
сувора германська давнина з її варварськими уявленнями та законами виступає в складному
переплетінні з дійсністю феодально-рицарської Німеччини XII-XIII ст. Кращими зразками
героїчного епосу цього періоду є поеми «Пісня про Нібелунгів» і «Гудруна», цикл поем про Дітріха
Бернського та ін.

«Пісня про Нібелунгів» виникла на поч.. 13 ст., була надрукована 1757 р., виникла мабуть в пд.-сх.
Нім., в придунайських землях, автором вважають шпільмана (а не клірика чи лицаря). Складається з
39 пісень-авентюр.

Шпільман починає свою розповідь з прославлення краси Крімхільди - молодої дівчини, що живе у
Вормсі – столиці Бургундії під опікою трьох братів-королів. Зігфрід, королевич з Нідерландів,
почувши про знатну красуню, заочно покохав її і мріяв одружитися з нею. Старший брат Гунтер
згоден віддати Крімхільду за прославленого витязя за умови, що Зігфрід допоможе йому здобути
ісландську королеву Брюнхільду, яка ставить перед женихами важкі умови: той, хто хоче стати її
чоловіком, повинен перемогти її в богатирських змаганнях або поплатитися головою. Зігфрід згоден
виручити Гунтера. Він добровільно назвався його васалом і в далекій Ісландії за допомогою шапки-
невидимки допоміг королю перемогти богатирку. Здивована Брюнхільда визнає себе переможеною і
дає згоду вийти заміж за Гунтера. Але в шлюбну ніч Зігфрід знову був змушений прийти на
допомогу королю: невидимий для Брюнхільди, він приборкав непокірну наречену і зняв з неї
перстень і пояс (символ дівочої цнотливості) і недоторканою передав її чоловікові. В знак вдячності
Зігфрід одержав Крімхільду і щасливий з молодою дружиною відбуває на батьківщину. Через 10
років Крімхільда з чоловіком приїздить у Вормс до рідних. Між королевами виникає суперечка, під
час якої з'ясовується роль Зігфріда у сватанні Гунтера. Ображена Брюнхільда кличе васала Хагена, і
він, змовившись з королевою, вбиває Зігфріда. Крімхільда гірко оплакує смерть чоловіка. Хаген,
стурбований тим, що Крімхільда щедро роздає золото і може завоювати прихильність васалів
Гунтера, відбирає у неї скарби Нібелунгів - запоруку влади та могутності - і таємно кидає їх у води
Рейну. На цьому закінчується перша частина.

У другій частині йдеться про те, як через 13 років, за наполяганням рідних (і з думкою про помсту),
Крімхільда виходить заміж за могутнього Етцеля, правителя гуннів, який любить і шанує її. Але
підступне вбивство Зігфріда, доля скарбів Нібелунгів не дають їй спокою. На прохання Крімхільди
Етцель запрошує в гості на далекий Дунай її рідних з дружиною та васалами. Вороже зустрічає
Крімхільда бургундів, вона жадає сварки. Намовлені нею гунни нападають на гостей. В залі, куди
були запрошені на бенкет бургунди, починається кривава різня. Крімхільда наказує підпалити зал з
гостями. В нестерпній спеці багато годин триває бій, бургунди змушені відпочивати на тілах вбитих і
вгамовують спрагу кров'ю ворогів. У страшних муках гинуть тисячі людей. Розлючена Крімхільда,
намагаючись довідатися про таємницю скарбів, наказує вбити Гунтера, а потім сама стинає голову
Хагену. Старий воїн Хільдебрант, який бачив на своєму віку багато крові, не може змиритися з
кровожадністю Крімхільди і вбиває її. Сивий Етцель оплакує смерть своєї дружини та сина. Так гине
рід бургундських королів. На захист короля гуннів стає сам Дітріх Бернський, який разом із вірним
Хільдебрантом завжди виступає в епосі як носій правди і справедливості.

«Пісня про Нібелунгів» пробудила великий інтерес у науково-літературних колах і сприяла

виникненню численних досліджень. На сучасному етапі вважають, що «Пісня» постала на основі
двох старовинних героїчних пісень: 1) сказання про Брюнхільду і 2) сказання про загибель бургундів.
Виявлено також сюжетну спільність «Пісні» з рядом скандінавських пам'яток («Старшою Еддою»,
«Еддою» Сноррі, «Сагою про Вйолсунгів» та ін.), що свідчить про спільні сюжетні корені, які
сягають у старогерманську давнину. Окремі елементи «Пісні» пов'язані зі світом міфів та казок
(юнацькі подвиги Зігфріда, богатирські змагання наречених з Брюнхільдою та деякі інші мотиви й
епізоди).
Походження слова «нібелунги» не з'ясоване, його прийнято пов'язувати зі словом Nebel - туман,
звідки «Нібелунги» - діти, сини туману. В першій частині епопеї ці казкові істоти виступають як
охоронці скарбу та витязя Зігфріда; в другій - Нібелунгами вже називають бургундів. Попри всю
різноманітність джерел, які міг знати і використати автор, «Пісня» не є механічним поєднанням
існуючих сюжетів. Невідомий нам поет заново переосмислив цей епічний матеріал і створив новий
сюжетно багатогранний і високохудожній твір вже в категоріях сучасної йому ідеології феодально-
рицарського суспільства. В цій останній редакції німецька поема набуває ознак і рицарського
роману.

«Пісня про Нібелунгів» відзначається сюжетною різноманітністю. Сива давнина та пишний

придворно-рицарський побут виступають у поемі в складному переплетінні. В ній відбилися спогади
про події великого переселення народів, про далекі мандри, переходи, кровопролитні битви. Зберігся
в ній і суворий трагічний дух давніх германських сказань. Так, у германському епосі варварських
часів велике місце займають мотиви кривавої помсти, родової й особистої честі. Це відображено і в
«Пісні». Сварка Брюнхільди з Крімхільдою і помста, яка стала результатом цієї сварки, відіграють
значну роль у розгортанні майже всього сюжету. В поемі причина сварки має свій соціальний
підтекст: Брюнхільді ніби образливо, що зовиця не є рівнею їй (вона вважає, що Зігфрід - васал її
чоловіка). Обурена таким приниженням, Крімхільда видає таємницю сватання Гунтера. Горда
Брюнхільда жорстоко мстить за обман. Вона рішуче виступає на захист своєї честі й розпочинає
страшну низку злодіянь, жертвами яких стають тисячі людей. Треба зазначити, що скандинавський
варіант причин цієї сварки більш переконливий: Брюнхільда ще до одруження любила Сигурда
(Зігфріда); забута ним, вона продовжує самовіддано кохати; звідси - її роздратованість і жадоба
помстити.

Значну увагу в поемі приділено Крімхільді, якою автор захоплюється впродовж майже всієї поеми.
Замолоду - це красива і горда дівчина, вона, за звичаями того часу, довіряє свою долю старшому
братові. Згодом Крімхільда - любляча ніжна дружина, яка пишається чоловіком-героєм. Після
загибелі Зігфріда - це невтішна вдова; й нарешті, розлючена дияволиця, яку жадоба помсти та
скарбів штовхає на вбивство братів та їхніх васалів.

Породженням германської давнини є образ Хагена фон Троньє, першого васала бургундських
королів. За поняттями того часу Хагена не можна вважати просто підступним, холодним вбивцею.
Згідно з варварським і феодальним кодексом, перша заповідь васала - самовіддана служба сюзерену,
заради неї Хаген готовий і на злочин, і на смерть. Хаген в поемі є носієм древньогерманських
уявлень: він знає свою «долю» і знає, що спіткає бургундів у майбутньому. Могутній, похмурий,
невмолимий, без страху і сумнівів іде він назустріч майбутньому, приймаючи все як належне і
неминуче. Звідси його зловісне самоуправство і безжалісне зухвальство у ставленні до Крімхільди.
Автор (під впливом придворно-рицарських звичаїв) намагається дещо облагородити вірного васала і
подекуди прикрити його нелюдськість куртуазною ввічливістю, але це не зовсім вдається йому. На
пишному фоні придворного буття в «Пісні» діють герої ще з варварським складом душі. Заради
«честі» і золота з холодною безстрашністю вони здійснюють негідні вчинки, нехтуючи законами
кревності, гостинності, не шкодуючи родичів та дітей.

Світові варварського віроломства та кривавої нелюдськості, носіями яких є Хаген, Брюнхільда,

протиставлений образ народного героя - Зігфріда, який, за словами Енгельса, став «жертвою
підступної зради». До його загибелі причетні не тільки Хаген і Брюнхільда, а й колишній друг
Гунтер, який під впливом дружини потурає вбивству. Улюблений народний герой – не історична
особа, це героїзований казковий персонаж. З ім'ям Зігфріда в народній свідомості здавна пов'язане
уявлення про нездоланну богатирську силу, свободу, радість і красу життя. Безстрашно, з юнацьким
запалом вступає він у бій з драконом, здобуває скарби Нібелунгів, пробуджує «сплячу красуню»... В
поемі показана його мужня зрілість, мирне царювання і щасливе подружнє життя, його вірність
друзям, глибина почуттів до Крімхільди, прямота й великодушність вносять у поему віру у
непереможність добра, правди і справедливості. Ф. Енгельсу подобалися народні перекази про
непереможного богатиря Зігфріда, якого він порівнює з представниками свободолюбної німецької
молоді.
 Поема є цінним джерелом для вивчення світогляду, побуту та звичаїв придворно-рицарського
середовища XII-XIII ст. Вона дає уявлення про будні та свята рицарських кіл: бенкети, полювання,
рицарські змагання та інші розваги. Немало уваги в ній приділено рицарському поняттю честі,
подружньої любові та вірності.

Багатогранна і стильова палітра поеми. Гумор, легка іронія в розповіді про сватання Гунтера та
шлюбну ніч з Брюнхільдою; трагічна спрямованість, приреченість у лінії Зігфріда; похмура суворість
в детальних описах кривавої різні в царстві Етцеля; радісне піднесення в описі картин розкішного
придворного побуту. «Автор «Пісні про Нібелунгів» бачить світ барвистим і яскравим, все описуване
ним постає перед нами об'ємним і живим, і одним із засобів, за допомогою яких поетові вдається
досягнути «ефекту присутності», є те, що він щедро ділиться з нами своїми зоровими враженнями.
Коштовне каміння, гаряче золото, сяючі на сонці шлеми і панцирі, розкішні кольорові шати, бойові
значки, штандарти - ніщо не проходить повз його увагу...

Принцип «роботи фарбами» нашого поета аналогічний практиці книжкових мініатюристів. Він не
змішує різні тони, а застосовує їх в чистому вигляді. Улюблені його кольори - золотий, червоний,
білий...».

«Пісня про Нібелунгів» суттєво відрізняється від поем французького та іспанського героїчного
епосу. В ній нема ні високого патріотичного пафосу французької поеми, ні глибокого почуття
національної єдності іспанської пам'ятки. Головне в «Пісні про Нібелунгів» - мотив помсти, криваві
чвари між родичами, пожадливість до золота, коштовностей. Це пояснюється тим, що в основі поеми
лежать пісні, що виникли в архаїчний дофеодальний період, коли тема героїчного індивідуального
подвигу розвивалась на родовому та сімейному фоні. На відміну від них старофранцузький,
іспанський, російський, сербський епоси розвивалися в умовах вже усталеної державності; в епосі
цих народів основною є тема об'єднання та захисту батьківщини і народу від зовнішнього ворога.

Теорії походження – К. Лахман і його послідовники (поч. 19 ст.): теорія редакційного зведення, або
чоток – неспроможна. Прийнята концепція швейцарського вченого А. Хойслера – в основі поеми –
дві епічні пісні, які виникли ще в добу ВПН, поема – результат сюжетного ускладнення. Відома муз.
тетралогія Вагнера «Перстень Нібелунга» (сер. 19 ст.).

Всесвітньо відомою є музична тетралогія Вагнера «Перстень Нібелунга» (середина XIX ст.).

9. Загальна характеристика лицарської культури 12-13 ст.

Значним явищем середньовічної культури є рицарська література, розквіт якої припадає на XII- XIII
ст. З утвердженням феодалізму закріплюється привілейоване становище феодального класу, в XII ст.
остаточно оформлюється класова свідомість феодалів та їхня ідеологія. Щоб довести своє право на
панування, феодальний клас пред'являє «претензії на монопольне володіння «благородством» як у
прямому, так і в найширшому значенні цього слова... Це поняття благородства знайшло найбільш
повне вираження в інституті освяченого церквою «рицарства» - спільності всіх благородних воїнів,
рівних між собою. Рицарство ідеологічно згуртовувало всі шари класу і дещо стирало їхню майнову
нерівність. Воно також сприяло різкому відокремленню феодалів від «неблагородних», тобто від
усього іншого населення».

Рицарство становило своєрідну військово-феодальну організацію зі своїми законами та ідеалами

станової честі та доблесті. Посвячення в рицарі було важливою подією для представників
феодального класу і відбувалось в обстановці урочистої церемонії. Рицарські заповіді закликали бути
хоробрим воїном, вірно служити сюзерену, боротися з «невірними», захищати слабих та
скривджених. Але ці ідеали здебільшого не відповідали хижацькій феодальній атмосфері
«зрадницьких убивств, отруєнь, підступних інтриг і всіляких підлот, які тільки можна собі уявити,
всього того, що крилося за поетичним ім'ям рицарства...».
 Розквіт рицарської літератури зумовили багато причин. Неабияке значення мали контакти з
арабізованою Іспанією та країнами Близького Сходу (в результаті хрестових походів). Вони сприяли
зміцненню міжнародних зв'язків Європи, розширенню кругозору європейців, знайомили їх з вищою і
витонченішою культурою арабських країн, з досягненнями їхньої науки, філософії, поезії. Але
головною причиною є економічна стабілізація, культурний вибух XII ст. Це час піднесення
європейських міст, які стають центром світської освіти і вільнодумства. В Європі помітно зростає
інтерес до знань світського характеру, зокрема до античної спадщини - творів Арістотеля, Платона,
Вергілія, Овідія, Ювенала, Стація та ін. Все це вело до послаблення церковно-релігійного впливу та
поглиблення процесу секуляризації європейської культури.

На цей час певною мірою змінюється спосіб життя рицарства та його станові ідеали. Рицарський
«кодекс честі» поповнюється заповідями, які можна визначити поняттям «куртуазії». Ключовими
засадами куртуазії стають доблесть, радість, помірність (тобто почуття міри, гармонія). Таким
чином, ідеальний рицар повинен бути вже не тільки хоробрим, стійким у захисті честі, щедрим, а й
вишукано ввічливим, вміти поводитись у товаристві, особливо в оточенні жінок, здатним на ніжні
почуття. Життя у феодальному середовищі ставало все пишнішим і красивішим. При дворах і в
замках збиралось вишукане товариство, час минав у світських розвагах. Тут створювалась нова
рафінована культура, підтримувалися вишукані манери, витончений побут. Поряд з колишніми
розвагами - полюванням, воїнськими вправами - широко культивується захоплення музикою,
літературою; стає модним меценатство. Пом'якшення звичаїв та естетизація побуту стимулює
зацікавленість проблемами інтимного плану. Помітну роль у придворно-рицарському колі починає
відігравати жінка, котра, наприклад, у Франції користувалась досить великою свободою, а також
правом успадкування. За законами куртуазії, благородна дама повинна була люб'язністю,
вишуканістю манер, красою приваблювати достойне товариство в свій дім і робити його центром
куртуазії і вишуканості. Виникає культ «Прекрасної Дами» - складна куртуазна етика, згідно з якою
рицар ідеалізує, звеличує даму і васально служить їй. На честь благородної дами вершаться ратні
подвиги, влаштовуються турніри. Любов до неї, краса її та чесноти оспівуються у віршах.

З'являється тип мандрівного рицаря, який, шукаючи подвигів і слави в ім'я своєї дами, блукає по
країнах Європи та Сходу, ризикуючи життям, і вмирає з її ім'ям на устах. Так, австрійський рицар
Ульріх фон Ліхтенштейн (XIII ст.) похвалявся, що об'їздив частину Європи, викликаючи всіх
зустрічних рицарів на бій на честь своєї дами. Свої подвиги він описав у поемі з декларативною
назвою - «Служіння Дамі».

Часто таким мандруючим рицарем був неімущий рицар-однощитник, особливо схильний до всякого
роду авантюр у надії знайти багатство та становище в суспільстві. Саме в цьому оточенні йшло
вербування хрестоносців - «спасителів гробу господнього», «рицарів» розбою та пограбування
мусульманських країн.

Заповіді куртуазії були засадами станової етики, однак далеко не всі рицарі пройнялися такою
мораллю. Війни та наскоки, як і колись, були стихією рицарства. У повсякденні зберігалися
домостроївські звичаї, жорстоке ставлення до селян і міського люду, загарбницькі тенденції. Проте
поява нових морально-естетичних ідеалів у середовищі рицарства сприяла пом'якшенню звичаїв і
розвитку нового світського світосприйняття, яке за своїм характером відрізнялося від моралі
попереднього середньовічного стану, пройнятого релігійним аскетизмом та законами війни і розбою.

Свого апогею рицарська культура досягла у Франції і вплинула на національне виховання французів.
Особливості рицарського життя відбилися в рицарській (або куртуазній) літературі, яка розвивалась
у формах лірики та роману.

10. Тематика та поетика лірики провансальських трубадурів.

Рицарська лірика виникла на пд. Франції, у Провансі, на межі 11-12 ст. Ранній розквіт міст,
феодалізму, освіти, мистецтва. Трубадури – провансальські поети, наполегливо працювали над
 метрикою, строфікою, римою, мелодією, прагнули бути оригінальними. Перша авторська лірика
народною мовою, тісно пов’язана з народною традицією і античною поезією, відчутий вплив арабо-
іспанської любовної лірики і середньовічної лат. поезії. На ранньому етапі – «темний стиль»,
представники – аристократи, для вузького кола. «Ясний стиль» - доступний для широкої аудиторії.
Намагались закріпити своє авторство (2540 пісень і 460 імен (30 жінок) – люди різного сусп..
становища). Кожен жанр був пов’язаний з певним змістом і мав свої кліше. Індивідуальність поета
проявлялась у прагненні створити нові метричні або строфічні варіанти, у новизні мелодії, у
мистецтві сполучення слів і наповнення їх новим змістом. Центральна тема – високе кохання, часто
платонічне і таємне, кохання-хвороба. Традиційні образи дами (знатна заміжня жінка, вишукано
люб'язна, привітна, красива, розумна) і рицаря. Дама виступає під умовним, «кодовим» іменем, а
частим персонажем у піснях є чоловік-ревнивець чи підглядачі-донощики.
Жанри:
- канцона – вишуканий і оригінальний вірш на любовну тему. Бернарт де Вентардорн (1140-1195),
Джауфре Рюдель (1140-1170), оспівував дальню любов до графині Тріполійської, відправляється в
Сірію і помирає на руках Дами, яка згодом постригається в черниці.
- тенсона – віршований диспут на любовну, поетичну або філософську тему, поради з куртуазної
любовної казуїстики.
- альба (пісня ранкової зорі) – прославляє щасливу взаємну любов, земне кохання майже без
куртуазної ідеалізації. Друг лицаря стоїть на варті. У рефрені кожної строфи повторюється слово
«зоря» або «світанок».
- серена (вечірня пісня кохання) – прототип серенади.
- сирвентес (поширюється в 13 ст.) – пісні на політичні та суспільні теми. Бертран де Борн (1140-
1215), грав велику роль у політиці, розпалював феодальні чвари. Данте помістив його у пекло, де він
– сіяч смут і ворожнечі, тримає в руках власну відсічену голову. Гільйом Фігейра (1215-1250)
виступав проти користолюбства і запроданства папського двору.
- пасторела – лірична пісня, яка зображує зустріч лицаря з пастушкою, що глузливо відхиляє
залицяння рицаря. Маркабрюон (1140-1185) – трубадур-плебей, оспівував красу простої дівчини.
- балада – танцювальна пісня, пов’язана з травневими обрядами.
13 ст. – занепад провансальської поезії, який прискорюється розбійницьким нападом на багатий
Прованс північно-французьких баронів. Завдяки високим достоїнствам лірики трубадурів,
провансальська мова на деякий час стала міжнародною мовою ліричної поезії.
Вплинули на становлення італійської лірики, школи «dolce stil nouvo» (нового солодкого стилю).
Визначили погляди Данте на роль та значення народної мови (Данте «Про народну
красномовність»). Через Петрарку та петраркистів - вплинули на європейську поезію загалом. У
наступні століття зацікавленість поезією трубадурів проявили Війон, деякі романтики, пізніше-
Гейне, Рембо, Ростан, О. Блок, в наші дні - Луї Арагон.

Трувери – представники куртуазної лірики на пн.. Франції (2 пол. 12 ст.), зазнали впливу
провансальської лірики, оригінальні жанри – ткацькі пісні, пісні про нещасливе заміжжя і про
хрестові походи. Трувери – феодали Канон де Бетюн, Тібо, граф Шампанський.

11. Лицарський роман. Класифікація лицарського роману.

Батьківщина – Пн. Франція, де вже в 12 ст. панувала куртуазна культура, переплетення кельтських,
англосаксонських, французьких традицій. Тематично пов’язаний із «жестами» (темою воїнської
доблесті, морального обов’язку, честі), темою кохання, на першому плані – власні інтереси
особистості, вплив античності (Овідія, Вергілія, Стація, латинські переклади Гомера). Головна
ознака – поглиблення психологічного аспекту, показ душевних переживань, індивідуалізації
характеру. Типовий персонаж – мандрівний рицар, який іде на подвиги заради слави, морального
вдосконаленні та своєї дами. Велике місце в романі відводиться жінці і темі кохання, а також
морально-етичному аспекту, проблемі виховання молодої людини та ін. Могутній вплив на роман
здійснили народні джерела - екзотичний фольклор східних країн (наслідок хрестових походів) і
місцевий - кельтський (бретонський) з його надзвичайно своєрідною фантастикою, чимало детальних
 описів. Але головною ознакою рицарського роману є поглиблення психологічного аспекту,
розкриття внутрішнього світу людини, показ душевних переживань, глибини почуттів. Творець
роману – трувер – городянин або клірик на службі при дворі, освічена людина, сеньйор був його
замовником. Роман спершу у віршах, потім – у прозі. Цикли:
- античний (50і роки 12 ст.), тенденція ознайомити фр. сусп.. з античними легендами. «Роман про
Олександра» (компіляція Ламбера Ле-Тора і Олександра Паризького, міфологізований), «Роман про
Брута» нормандця Васа, «Роман про Фіви», «Роман про Трою» (Бенуа де Сент-Мор), «Роман про
Енея» (бл. 1660, ідея кохання-хвороби, фабульна чіткість, концентрація дії навколо одного героя, а
також новаторські стильові засоби при описі душевних переживань), пристосування до куртуазних
смаків, персонажі стародавніх часів – зразкові рицарі.
- бретонський, пов’язаний з кельтськими фольклорними джерелами.
а) бретонські ле – невеликі віршовані новели любовного змісту, риси: лаконізм, сконцентрованість
змісту, фантастика (поступово зникла), нещасливе або трагічне кохання, кельтські сюжети. Марія
Французька (2 пол. 12 ст.) – нап. 12 ле, використовувала бретонські народні пісні, вносячи риси
сучасного їй рицарського побуту. «Ле про козолист» - обробка кельтського матеріалу про Трістана та
Ізольду, «Ланвіль» про лицаря короля Артура, що став обранцем феї. На вимогу королеви Генієври,
закоханої в рицаря, він змушений був зізнатися, що кохає іншу, яка є прекраснішою за королеву.
Порушення таємниці кохання призводить (за кельтськими повір'ями) до розриву між закоханими.
Але почуття Ланвіля настільки міцні, що він назавжди покинув суспільство і помчав за своєю
коханою в зачарований край.
б) романи про Трістана та Ізольду, див. пит. №12
в) артурівські романи, або романи Круглого Столу. «Історія королів Британії» (бл. 1137 р.)
Гальфреда Монмутського, перекладена нормандцем Васом фр. мовою (бл. 1155 р., ввів чимало
доповнень, деталь круглого столу) (герої: Артур, дружина Генієвра, племінник Говен, сенешаль Кей,
Модрет, фея Моргана, чарівник Мерлін). Кретьєн де Труа, пов’язаний з Марією Шампанською,
«Ерек та Еніда», «Ланселот, або Рицар Воза», «Інвейн, або Рицар Лева» (Івейн, чорний принц,
Лодіна)
г) романи про святий Грааль – спроба поєднати світський рицарський ідеал з релігійними догмами.
Кретьєн де Труа «Персеваль, або Повість про Грааль». Вольфрам фон Ешенбах «Парцифаль» (13
ст.). Пайєн де Мезьєр «Мул без вуздечки» (кін. 12 ст.), (сенешаль Кей, Говен), можливо пародія.
- візантійський – майже відсутнє надприроднє, на першому плані мінливість людської долі,
насиченість побутовими подробицями, багато спільного з пізногрецьким романом «злиднів».
Сюжетна схема: ніжна прихильність з дитинства, що переросла у кохання, соціальна нерівність (або
різне віросповідання), насильне розлучення закоханих,пошуки один одного, зустріч і щасливе
поєднання (шлюб). Причому всі незгоди не змінюють героїв ні зовнішньо, ні духовно.
Найхарактерніші «ідилічні» романи: «Флуар і Бланшефлор» (бл. 1170, сарацинський принц та дочка
полоненої християнки), пісня-казка «Окассен та Ніколет» (поч.. 13 ст. в Пікардії, графський син та
сарацинська полонянка), можливо виникла в жонглерському середовищі.

В Німеччині (кін. 12 ст.) – Готфрід Страсбурзький (віршована обробка роману про Трістана та
Ізольду), Гартман фон Ауе («Ерек» та «Івейн» (за Кретьєном де Труа), «Бідний Генріх» - багата
рима, глибока людяність), Вольфрам фон Ешенбах «Парцифаль» (поглибив мотив Греааля ( в нього –
чарівний камінь).
Англійською (поч. 12 ст.) – «Смерть Артура» Томаса Мелорі (бл. 1417-1470).

12. Сюжетні джерела та характеристика роману про Трістана та Ізольду.

Куртуазні романи про кохання рицаря Трістана до королеви Ізольди виникли вони на основі
кельтських народних переказів, найбільш значними є віршовані романи фр. жонглера Беруля і
нормандця Тома. Роман Беруля (більш архаїчний за змістом) приваблює своєю наївністю, роман
Тома - куртуазною вишуканістю і добрим літературним опрацюванням. Обидва виникли бл. 1170 р. і
збереглися в уривках. Близько 1230 р. з'являється перша фр. прозова обробка цього роману, у якій
уже присутні персонажі з романів Круглого Столу, що зв'язує сюжет про Трістана та Ізольду з
циклом артурівських романів.
Роман дає певне уявлення про феодальну дійсність, хоча феодальні відносини представлені в ньому
досить архаїчно. Батько Трістана, король Рівален, загинув, захищаючи свої володіння від феодала-
сусіда. Мати померла з горя. Королевич-сирота випадково потрапляє в Корнуолл, де править його
дядько Марк. Трістан - зразковий рицар. Він не побоявся вступити в поєдинок з могутнім велетнем
Моргольтом Ірландським і визволив країну Марка від принизливої залежності. Король Марк любить
племінника і вбачає у ньому свого спадкоємця. У романі відображена слабкість королівської влади в
цей період. Барони, васали Марка, заздрячи успіхам Трістана, вимагають від короля, щоб він
одружився і дав їм законного спадкоємця. У розповідь щоразу вплітаються фантастичні казкові
мотиви. Так, Трістан хоче висватати королю Ізольду Золотоволосу (він бачив її раніше в Ірландії,
куди його, пораненого отруєним мечем богатиря Моргольта, занесли морські хвилі). Однак здобути
прекрасну королівну він зміг тільки вбивши дракона-людожера, який вселяв жах у всю країну. Мати
Ізольди дає в дорогу доньці любовне зілля, щоб вона випила його з королем Марком і вони стали
щасливим подружжям. Та під час морської подорожі Ізольда і Трістан у спеку випадково випили
вино, і любов заполонила їх назавжди. Ставши дружиною короля, Ізольда не може не зустрічатися з
коханим. Через жорстокі перешкоди вони змушені розлучитися. Трістан покидає володіння дядька і
на чужині, в Бретані, з відчаю одружується з Ізольдою Білорукою. Та для неї він тільки брат. Ні
краса її, ні відданість не можуть витіснити з Трістанового серця образ Ізольди Золотоволосої.
Трагічно закінчується їхня любов. Смертельно поранений Трістан посилає за Ізольдою
Золотоволосою, наказуючи при поверненні підняти на кораблі білі вітрила, якщо вона зможе
приїхати, якщо ні - то чорні. Ізольда, охоплена страхом за життя найближчої їй людини, тікає від
короля в Бретань до Трістана. Але коли на обрії з'явився корабель, ображена Ізольда Білорука
сказала, що бачить чорні вітрила. Трістан помирає. Вмирає й Ізольда Злотоволоса. їх поховали по
обидва боки каплиці. Квітучий терен, що виріс за ніч на могилі Трістана, переріс через каплицю на
Ізольдину могилу. Тричі зрубували Кущ, і тричі виростав він. як символ непорушності їхнього
кохання, сильнішого від смерті.

Виняткова популярність роману протягом кількох століть зумовлена зображенням надзвичайної

глибини і відданості в коханні. Це не любов-поклоніння, яку оспівували трубадури, а могутнє земне
почуття, позбавлене будь-якого платонізму. Кохання Трістана та Ізольди вступає у конфлікт з
феодально-церковними законами і звичаями. Згідно з офіційною мораллю, воно є злочинним і
заслуговує покарання. Юні закохані також пройняті свідомістю священності і непорушності шлюбу.
Вони розуміють, що їм не бути разом, але і не в силах пережити розлуки. Їхня вічна доля -
пристрасний потяг і одночасно втеча один від одного і знову всевладна любов, яка вселяє в них
відчайдушну сміливість і готовність будь-якими шляхами досягнути щастя. Але «незаконність» їх
відносин, усвідомлення безвихідності становища і безрезультатності їх стосунків невблаганно веде
героїв до трагічного кінця.

Певна психологічна глибина і витонченість властиві образу Трістана. Він не може жити без Ізольди,
але він у відчаї й від того, що їм доводиться обманювати короля Марка, з яким у Трістана склалися
дружні стосунки. Король для нього не лише родич, а й друг, наставник, його сеньйор, і рицарська
честь вимагає від Трістана васальної вірності. Доброта і готовність Марка простити юну пару тільки
поглиблюють почуття провини і моральні страждання Трістана.

Важкі випробування лягли й на плечі юної королеви. Жінка у феодальному суспільстві навіть з
таким високим і блискучим становищем, як у Ізольди, не мала таких прав, як чоловік. За подружню
зраду жінка розплачувалася честю, свободою, а інколи - життям. Ось чому Ізольда бореться за своє
людське і жіноче щастя всіма доступними їй засобами. Вона постає перед нами не тільки чистою і
прекрасною у своєму коханні і безмірній вірності Трістанові, а й хитрою, невдячною і навіть
жорстокою.

Сам король Марк – також жертва феодально-рицарських умовностей. Стара людина, він з волі своїх
васалів одружився і повинен тепер переслідувати молоду дружину і племінника, до якого прив'язався
усім серцем. Під натиском баронів він погоджується спалити Ізольду або віддати її натовпу
прокажених. Однак шляхетність і великодушність перемагають у ньому. Король жаліє Трістана та
Ізольду. Так, знайшовши їх у лісі (коли Трістан та Ізольда спали), він не скористався їхньою
 беззахисністю і покинув притулок закоханих, його таємна скорбота і постійне бажання чесних
відносин з дружиною і племінником, якого він полюбив як сина, викликають співчуття і повагу до
цієї старої самотньої людини, яка в силу обставин опинилася у фальшивому становищі.

Одруження Трістана у далекій Бретані – крок відчаю, болісна спроба забути Ізольду, вирватися з
кола їхніх складних відносин і повернути свою рицарську честь. Але все марно. Трістан та Ізольда не
можуть забути один одного. Фольклорний мотив всевладдя чарівного зілля тут легко сприймається
як невблаганне протиріччя життя, невмолимість обставин, складність людської душі. Одруження
Трістана лише збільшило душевні муки закоханих і втягнуло в стихію страждання нові жертви.
Ізольда Білорука, яка так ніжно і самовіддано любить Трістана, не зазнала подружніх радостей. її
брат Каердін, вірні Горвеналь і Бранжієна також не можуть бути спокійними. Але цільність почуттів
Трістана та Ізольди викликає повагу і співчуття, тому не тільки їхні друзі, а й багато людей різних
станів, особливо простих людей, допомагають закоханим під час поневірянь. Таким чином, у романі
міститься об'єктивна критика феодального суспільства, звучить протест проти жорстоких шлюбних
установ і прославляється земна любов, яка долає всі перешкоди, звеличує людину і торжествує
навіть над смертю.

Успіх роману забезпечила не тільки любовна тематика (яка була слабо розроблена у середньовічній
літературі) - роман приваблює розкриттям духовного світу героїв, спробою розкрити психологію
кохання, що було невідомим для інших середньовічних жанрів. Привертають увагу також картини
тогочасного побуту, зображення людей різних прошарків, звичаїв, «божих судів» та ін. У всьому
романі відчутний вплив кельтської сюжетної першооснови. Це проявляється, зокрема, в географії
твору (події розгортаються на «кельтській» території - Ірландія, Уельс, Корнуолл, французька
Бретань), в старовинному улаштуванні будинків, де, наприклад, струмок протікає через кімнату та ін.
Важливу роль у ньому відіграють фольклорно-казкові мотиви й уявлення: подвиги, які передують
сватанню Трістана, поєдинки з могутніми богатирями, з драконами, морські плавання навмання та ін.

Прозовий роман про Трістана та Ізольду зберігся в кількох десятках рукописів. Французькі романи
(особливо роман Тома) викликали безліч наслідувань і переказів. Розробка цього сюжету відома
англійською, іспанською, італійською, норвезькою та деякими слов'янськими мовами. Найбільш
значним з них є німецький віршований роман Готфріда Страсбурзького (початок XIII ст.). Вперше
роман був надрукований наприкінці XV ст.

Історія Трістана та Ізольди залишила помітний слід у світовому мистецтві. Так, за мотивами цього
роману Р. Вагнер створив відому музичну драму «Трістан та Ізольда», Леся Українка написала
прекрасну поему «Ізольда Білорука». Російський та український переклади створювались на основі
двох обробок, здійснених видатними французькими медієвістами початку XX ст. П. Шампіоном і Ж.
Бедьє. Перший використав рукопис XV ст., другий переробив роман Тома за допомогою тексту
Готфріда Страсбурзького. Обробку Ж. Бедьє українською мовою переклав М. Рильський.

13. Кретьєн де Труа та його роль у розвитку європейського роману.

Кретьєн де Труа (2 пол. XII ст.) – фр. епік, творець артурівського роману (новаторського в
проблематичному і худ. відношенні). Походив з Шампані, можливо був пов’язаний з феодальним
двором Марії Шампанської, де захоплювались куртуазною поезією, пробував свої сили в різних жанрах
(лірика, поема, переробка творів Овідія), але найбільш повно проявився у жанрі роману. Мав власну
концепцію світу і людини, власну стильову манеру, його хвилювали морально-етичні проблеми.
«Магістральний» сюжет його творів можна визначити приблизно так: «молодий герой (-рицар) в
пошуках моральної гармонії». Наслідує схему артурівського двору з хронік Гальфреда-Васа, але дає
нову картина худ. дійсності. Події в його творах розгортаються в королівстві Артура, яке ніби займає
значну частину Європи, але кордони його з іншими державами не уточнюються, час дії теж не
визначений. Ясно тільки, що світ Артура існує давно, завжди. Напевно, автор протиставляє ідеальну
країну Артура рицарському суспільству, далекому від його ідеалу. Проте фантастичний (часом -
ірреальний) світ романів Кретьєна співіснує з історично і реально достовірною дійсністю. Митець
створює картину сучасного йому рицарського буття і розкриває його суттєві проблеми. Детально
зображуються будні і свята його сучасників при дворах королів, в замках сеньйорів, у місті; є також
натяки на історичні події, фігурують назви відомих міст тощо. Книги Кретьєна насичені кельтською
фантастикою (це типове для бретонського роману). Тоді не існувало усталеної межі між реальним і
надприродним; дивовижне сприймаємо як можливе, дійсне. Точна дата написання романів невідома.
Вони створювались у період з 1170 по 1191 pp.

«Ерек та Еніда» - взірець нового куртуазного роману, в якому велике місце відводиться «авантюрам» -
пригодам і рицарським подвигам, а також світу інтимних почуттів. Проблема - чи сумісні любов, шлюб
з доблестю і воїнським обов'язком рицаря? Перша частина роману сповнена світла, радості, щастя.
Королевич Ерек, один із рицарів при дворі Артура, зустрічає дівчину незвичайної вроди. Це - Еніда,
дочка збіднілого рицаря. Ерек привозить її до двору Артура. Навіть у старому залатаному платті Еніда
покоряє всіх красою і витонченістю. Вважають, що портрет Еніди (біляве золотисте волосся, блакитні
очі-зірки, рожеві щоки тощо) надовго визначив еталон жіночої вроди. Не випадково Ронсару і Шекспіру
через чотири століття довелося в своїй ліриці відстоювати інший ідеал - чарівність жінок зі смаглявим
обличчям і темним волоссям. Ставши королем після смерті батька, Ерек усамітнюється з дружиною в
замку. У подружній любові, радісній і спокійній, він забуває про обов'язки сюзерена, що обурює його
васалів - адже король повинен захищати їхні інтереси. Ганьба чоловіка гнітить душу Еніди. Якось раз
уночі вона відважилась признатися йому: «Тепер усі сміються з вас... і називають вас боягузом».
Розгніваний Ерек негайно зібрався в дорогу, згоряючи від бажання довести всім (а головне - дружині),
що він, як і раніше, відважний і готовий на будь-які подвиги.
Друга частина роману насичена «авантюрами». Ерек і Еніда вступають у стихію лісу. За наказом
чоловіка, Еніда їде вперед. її краса повинна накликати на неї біду, але вона не сміє попереджувати
чоловіка про близьку небезпеку. Він сам проявить доблесть, рятуючи її стільки разів, скільки це буде
необхідно. Та Еніда не завжди могла стриматись, щоб не порушити цю заборону. Одного разу, завдяки
лише своїй мужності і винахідливості, вона врятовує чоловіка від смерті, а себе - від безчестя. Автор
розкриває і внутрішній світ своїх героїв, показує еволюцію їхніх почуттів. Ерек намагається
приглушити своє кохання до Еніди, і вона страждає від цього. Так піддається перевірці доблесть і
мужність Ерека та глибина почуттів Еніди. Кохання їх витримало всі випробування. Тільки тепер воно
не заважає активній діяльності Ерека. Як і годиться рицарю, він знову здійснює подвиги. На думку
автора, кохання не повинно поневолювати чоловіка (в центрі уваги Кретьєна - рицар, а не дама). Згідно
з його концепцією, шлюб, подружжя - це зв'язок рівних. Кохання і рицарські обов'язки повинні
гармоніювати, а не суперечити одне одному. Автор вважає, що жінка має бути не лише дружиною, а й
подругою, дамою, яка надихає чоловіка на подвиги і доблесть. Наскрізною у романі є думка про велику
виховну роль подвигу: в небезпеках гартується мужність, розкриваються всі духовні можливості
людини. Відчутна в романі також прихована полеміка з концепцією любові, висунутою у «Трістані та
Ізольді». Ще більш вираженою ця полеміка виступає в наступному творі Кретьєна - «Кліжес», сюжетна
схема якого подібна до «Трістана», але кохання тут підпорядковане контролю розуму і позбавлене
трагічно-фатальної неминучості. Шлюб у Кретьєна освячений взаємним коханням. У словах героїні -
«душа і тіло одному» - звучить докір Ізольді, яка без любові згодилася стати дружиною короля.
У романі широко введені прислів'я, приказки, афоризми, сентенції та ін. Вони відіграють різну роль:
використовуються з дидактичною метою, для уточнення ідеї твору, надання іронічної тональності, для
індивідуалізації мови героїв тощо.

Третій роман - «Ланселот, або Рицар Воза» (створений, імовірно, на замовлення Марії Шампанської) -
витриманий у дусі куртуазного розуміння любові. Славний рицар Ланселот закоханий у королеву
Генієвру і заради неї готовий не лише на бездумну відвагу, а й на приниження. Так, щоб знайти
викрадену невідомим рицарем Генієвру, він погоджується навіть проїхатись на возі, що вкривало
ганьбою рицарську честь. Але горда і примхлива дама відвертається від розгубленого обожнювача –
вона бачила його хвилинне вагання перед тим, як сісти на віз. Очманілий від любові та відчаю,
Ланселот готовий на самогубство, але прощений нарешті королевою, добивається права на побачення в
її спальні. У романі торжествує куртуазна любов: рицар васально служить дамі, присвячує їй життя.
Автор дає чимало рецептів щодо того, як повинен, поводити себе рицар, щоб стати «ідеальним»
куртуазним поклонником. Цього твору Кретьєн не дописав (доручив завершити одному з
послідовників) . Мабуть, така інтерпретація любовних відносин не відповідала поглядам поета,
підтвердженням чого можуть бути нотки іронії, відчутної в авторських оцінках.
У романі «Івейн, або Рицар Лева» Кретьєн відходить від крайностей куртуазної любовної доктрини -
він утверджує думку, що тільки осмисленість і суспільна користь подвигу властиві справжньому
рицареві. Зав'язка роману здійснюється на основі кельтської фантастики. Рицарі Артура дізналися про
дивовижну «авантюру»: у лісі є чарівне джерело, воду якого небезпечно тривожити - піднімається
страшна буря, з'являється чорний рицар і неодмінно вбиває кожного, хто посмів порушити лісовий
спокій. Почувши це, рицар Івейн відразу ж відправляється у лісові хащі; в поєдинку він смертельно
ранить чорного рицаря. Полонений у замку загиблого, він пристрасно закохується у вдову чорного
принца, прекрасну Лодіну, і переконує її вийти за нього заміж. Король Артур і рицарі кличуть Івейна
взяти участь у рицарських забавах та авантюрах.
У колі друзів Івейн забуває про дружину і півтора року безтурботно проводить у бенкетах і турнірах.
Схаменувшись, Івейн поспішає в замок, але ображена Лодіна не впустила його навіть за ворота. Івейн у
відчаї вирушає світ за очі. Від любові він втрачає розум і в безумстві здійснює чимало подвигів,
зокрема витягає з лапи кульгавого льва величезну скалку, і той стає його вірним супутником. Нарешті
подружжя помирилося і знову стало щасливим. Під впливом душевного потрясіння відбувається
прозріння Івейна. Він знову здійснює авантюрні вчинки, але тепер це не просто забава - його подвиги
приносять людям користь: він допомагає бідним, захищає слабких і знедолених, карає кривдників.
Завдяки доблесті і душевному благородству Івейн стає одним із прославлених рицарів Круглого Столу.
Роман відзначається тонкими спостереженнями над душевними переживаннями героїв. Автор,
наприклад, вміло передає відтінки почуттів Лодіни і не без іронії розкриває приховані мотиви її
вчинків. Спочатку вона прагне помсти, але з ненависті швидко народжується любов до Івейна.
Зарозуміла і гонориста, вона поступово приходить до розуміння, що дружина повинна бути не тільки
гордою дамою, а й простою і задушевною подругою свого чоловіка.

«Персеваль, або Повість про Грааль» - одна з перших спроб обробки переказу про Грааль. Історія
рицаря Персеваля починається з дитинства, його мати, чоловік і старші сини якої загинули на війнах і
турнірах, хоче зберегти від небезпек рицарського буття молодшого сина і ховається з ним у глухому
лісі. Але випадкова зустріч з рицарями викликала в юнакові жадобу доблесних подвигів. На горе
матері, він покидає їх лісовий притулок і разом з Говеном, Персевалем та іншими рицарями Круглого
Столу відправляється на пошуки Грааля, зображеного в романі у вигляді блискучої посудини, здатної
зцілювати і чинити добро. Роман Кретьєна залишився незакінченим, а символіка Грааля - не розкритою
до кінця. Послідовники Кретьєна по-різному представляли Грааль, часто в релігійно-містичному дусі,
пов'язуючи символ Грааля з християнським смиренням та ідеєю аскетизму.
На сучасному етапі дослідження роману Кретьєна символіка Грааля розглядається як багатошаровий і
складний ідеал, пов'язаний головним чином з проблемою морально-етичного виховання молодої
людини, утвердження в ній почуття відповідальності та необхідності виконання певних морально-
етичних норм: допомагати дамам і дівчатам, гідно поводити себе в їх товаристві, поважати старших і
шановних осіб тощо. Вперше поставлена проблема самозречення в ім'я обов'язку. Таким чином,
об'єктивно в романі домінує ідеал не релігійного, а гуманістичного характеру. В центрі уваги -
проблеми освіти, морального самовдосконалення, які, на думку Кретьєна, є актуальними упродовж
усього життя. Любовна тема у «Персевалі» на другорядному місці. Кретьєн ставить також під сумнів
корисність прописних істин, він на боці знань, які склалися на основі досвіду, розуму. Тому в романі
відчувається бажання відмовитися від усякого роду готових повчальних сентенцій і замінити їх наукою
активного життя.
Тип мандрівного рицаря, створений Кретьєном, та його моральний ідеал виявиться живучим і
існуватиме декілька століть, аж до Сервантеса. Проблеми, порушені в «Персевалі», знайдуть глибшу
розробку у творчості німецького поета XIII ст. Вольфрама фон Ешенбаха - автора відомого роману
«Парцифаль».

Стиль романів Кретьєна має ряд своїх особливостей. Порушуючи морально-етичні проблеми, він
уникає відкритого дидактизму, вміло поєднує глибокий для того часу психологічний аналіз з
динамікою дій. У рамках видуманого артурівського світу поет відтворює реальні взаємини і реальні
картини життя, завдяки чому твір має чималу історико-пізнавальну цінність. Поет виробив нові
прийоми віршування і створив зразок точного і гнучкого діалогу. Кретьєн де Труа - центральна фігура у
європейському куртуазному романі, його «авантюрний» (і виховний одночасно) роман виявився
 найбільш продуктивним взірцем у рамках цього жанру. Високий моральний ідеал, постановка ряду
важливих етичних проблем, блискуча художня майстерність французького поета здійснили великий
вплив на романістів наступних поколінь, викликавши величезну кількість наслідувань, перекладів у
Франції та за її межами.

14. Жанрова система міської літератури.

Розвиток міст, союз з королівською владою, піднесення архітектури, готичний стиль з ХІІ ст.,
виникнення світських шкіл і університетів, секуляризація, розквіт номіналізму (І. Росцеллін, Дуне
Скотт, У. Оккам) – первинність предмета і вторинність поняття. Пов’язаність літератури з фольклором,
гострі сатиричні прийоми, антифеодальні та антиклерикальні настрої, зображення простолюдина,
дидактизм, «приземленість», здоровий глузд, а також грубуватий гумор, жарт, що іноді межує з
натуралізмом. Мова близька до народної мови, міської говірки. Представлена жанрами епосу, лірики,
драми. Найбільший розквіт в Франції.
Сатира і дидактика. Фабліо (фр.), шванки (нім.) – невелике віршоване оповідання комічного або
сатиричного змісту.
Фабліо (бл. 150) – жанр провінційного походження, особливо поширений у Пікардії (пн.-зх. Франція),
мають грубуватий гумор (у призначених для слухачів замків замінюється вишуканою усмішкою).
Повчальні, розважальні, соціальні (прославлення простої людини), антифеміністичне забарвлення,
антиклерикальні, автори висміюють заздрість, забобони, неуцтво і, особливо, скупість. Популярний
автор – жонглер Рютбеф: «Заповіт осла» , «Сказання про брата Денізу», «Про душу вілана», «Про
вілана, який тяжбою здобув рай». Жонглер Берньє: «Попона, розрізана навпіл», «Селянин-лікар».
Шванки. Бродячий поет Штрікер (13 ст.): збірка «Піп Аміс» (піп-штукар нагадує Тіля Ейленшпігеля -
героя німецьких народних книг). Шванки приваблювали Бокаччо, Мольєра, Бальзака, Шарля де
Костера, Ромена Роллана, Анатоля Франса та ін..
Тваринний епос. Поеми, що мають сатиричний та алегоричний характер. Найвизначніший – поема
«Роман про лиса» або «Роман про Ренара» (сер. 12 – сер. 13 ст.). Має 30 епізодів, відтворює феодальну
дійсність – цар звірів лев Нобль, навколо придворні, феодал ведмідь Брьон, міністр леопард,
проповідник осел Бодуен, папський легат верблюд, зубожілий дворянин баран. Основний стержень –
розповідь про люту ворожнечу між лисом Ренаром та вовком Ізенгрімом. Вважається , що поема
написана не менш як десятьма авторами, з середини твору поступово посилюються викривально-
сатиричні тенденції, спрямовані проти феодально-клерикальних кіл. Наслідування: фламандська поема
«Коронування лиса» (бл. 1270 р.), німецький епос «Рейнеке-Лис» (+ Гете), укр. «Лис Микита» Івана
Франка.
Алегоричні поеми. Виник у Франції, найвизначніший – «Роман про Троянду», складається з двох
частин. Першу написав Гільйом де Лорріс (1230 р.) – любовна алегорія, витримана в куртуазних тонах.
Друга частина написана ученим Жаном де Меном (через 40 років, названий «Вольтером
середньовіччя») – продовжив як дидактик і сатирик, висміює куртуазну концепцію кохання, критично
ставиться до поведінки жінок, ставить питання соціального, філософського і морально-етичного плану,
використовує думки античних авторів (йде за натурфілософією Арістотеля і моральною філософією
Платона), вільнодумний, засуджує соціальну нерівність, викриває лицемірство церковників, висміює
мракобісся і забобони. «Видіння про Петра-Орача» Вільяма Ленгленда (бл. 1332-1400) – пролог і
одинадцять видінь на Мальвернських горбах. Головна соціально-моральна цінність «Видіння» - у
проповіді необхідності праці, у звеличенні селянства, трудяща людина – морально вища від
представників панівних верств.
Лірика. Пісенна лірика засвоювала певні форми рицарської поезії, і разом з тим тяжіла до зображення
реальності, побуту. Для неї характерні гумор, сатиричність. Виникла в пн.-сх. промислових областях
Франції, де створювались об’єднання поетів-городян, які влаштовували поетичні змагання. Провідні
жанри 14-15 ст. – балада, рондель, віреле, а також твори лірико-дидактичного характеру: сказ, скарга,
заповіт.
Найталановитіший представник – Рютбеф (1230-1285), паризький жонглер, перший французький
письменник у сучасному розумінні. Писав житія святих, релігійні драми («Чудо про Теофіла», пер. рос.
О. Блока), алегоричні поеми (окремі частини «Роману про Лиса»), фабліо, автобіографічні твори
(«Бідність Рютбефа», «Одруження Рютбефа», «Смерть Рютбефа»). Проявив себе як лірик-новатор, ввів
у поезію слова і звороти з розмовної мови демократичного середовища, описує свої слабості та пороки,
 розповідає про домашні незгоди, чвари з дружиною, хвороби, нестатки. Брав активну участь у
суспільно-політичних справах свого часу, що позначилось на його публіцистичній поезії.
Німецька бюргерська лірика середньовіччя – мейстерзанг – морально-дидактична, розквіту не досягла.
Особливо популярним жанром 14-16 ст. стає балада – пісня розповідного характеру, легендарного,
історичного, побутового та фантастичного змісту. Досягає розквіту в Англії, Німеччині, Шотландії, у
скандинавських народів.
В Англії винятково популярні балади про Робіна Гуда (вільного селянина йомена, що став розбійником,
щоб захищати народ від сваволі знаті).
Драма. (див. пит.. №15)

15. Розвиток середньовічного театру. Зміст та жанри середньовічної драми.

Інші джерела: язичницькі обряди, танки, напр.. травневі ігри. Протягом століть носіями елементів
театральних дій і вистав були бродячі актори та поети – міми, гістріони, жонглери, які показували
жартівливі, буфонні сценки побутового змісту, пародії на богослужіння. В 9-10 ст. для пожвавлення
різдвяних і великодніх служб в католицьке богослужіння вводились тропи – діалогічні переклади
євангельського тексту, обмін репліками між священиком і хором священників, що молились. Згодом
з’явились елементи пантоміми (напр. розігрування поклоніння немовляті Ісусу). Сприяло виникненню
літургічної драми латинською мовою (9-12 ст.). З кін. 11 ст. починається побутова обробка біблійського
тексту, з’являються нові персонажі. В 12 ст. літургічна драма відокремлюється від меси → виноситься
на паперть → на міську площу. З 13 ст. їх організація переходить до рук магістратів та ремісничих
цехів. Ролі в п'єсах виконують уже не представники кліру, а городяни, латинська мова замінюється
народною.
В 12-13 ст. формується новий жанр драми – містерія, яка досягла вершини в 15 ст. Була масовою
самодіяльною виставою. В день відкриття містом проходила святкова процесія, в якій брали участь
міське управління, духівництво, ремісничі цехи, купецькі гільдії, діти, міська інтелігенція. Вистава
відбувалась на площі, на симультанній сцені (Фр. і Нім.), в Англ. та Фландрії на рухомих сценах:
маленьких помостах на возах. Постановка містерії проходила по частинах і тривала від кількох днів до
кількох тижнів. Фр. «Містерія старого завіту» (15 ст.), що складалась з 40 п’єс (50 тис. віршів). Зміст
базувався на біблійних та євангельських сюжетах, але помітна постійна боротьба між релігійним та
мирським укладом. З часом світська, побутова, комічно-розважальна основа почала переважати над
релігійно-моралізаторською; містерія перетворювалась у цікаве святково-урочисте видовище.
Незважаючи на патетично-релігійний зміст містерії, самодіяльні актори для розваги глядачів вводили в
неї комічний елемент, додаючи від себе веселі жарти, комічну міміку та ін. Протягом 16 ст. містерія
була заборонена.
У 13 ст. виникає міракль, особливо популярний у Фр. Сюжети основувались на легендах, особливо
популярні богородичні міраклі про діву Марію. «Міракль про Теофіла» Рютбефа (13 ст.) – про
монастирського економа, якого несправедливо скривдив єпископ, монах продає душу дияволу щоб
відімстити, але боїться розплати і починає молитись до діви Марії. З часом міраклі все частіше
перетворювалися на сентиментальні п'єски.
Мораліте, що виник в 15 ст. у Франції та Англії, мав морально-дидактичну спрямованість, але не
релігійний сюжет, мораль міського стану. Розрізняють «алегоричні мораліте» (алегоричні персонажі,
боротьба Духа і Тіла, Добра і Зла. «Про розумне і нерозумне» (15 ст.)) й «історії» (тільки у Фр.,
проблеми суспільного і сімейного життя, «Імператор, який вбив свого племінника»).
Середньовічний світський реалістичний театр пов’язаний з народними обрядами, діяльністю мімів,
гістріонів, жонглерів; дійшли записи тільки 2 п’єс Адама де ля Аль із Арраса (сер. 13 ст.) – «Гра в
альтанці» (про день ярмарки в місті) і «Гра про Робіна і Маріон» (кохання пастухів).
У 14-15 ст. в Фр. і Нім. розвивається комічний театр (пішов від карнавальних процесій на масляницю,
сценка зіткнення товстого Карнавалу і худого Посту, фастнахтшпілі – масляничні ігри, особливо в
Нюренберзі). До 12 ст. затвердилось «свято посоха» (або «свято дурнів/ослине»). Дурацькі корпорації у
Фр.: паризька корпорація «Безжурні хлопці» (15 ст., жовто-зелений блазенський костюм і капелюшок з
ослячими вухами), «Базошь», що об’єднувала судейських чиновників верховного суду. В їхньому
середовищі сформувались комічні жанри – соті (фарси з помітними елементами антифеодальної та
антицерковної сатири). П’єр Гренгуар, один з членів «Безжурних хлопців»: соті «Гра про Князя дурнів і
про Матір дурнів» (1512).
 Фарс відокремився від містерії напр. 15 ст. і в 16 ст. став популярним. Головна ознака –
гострокритичне ставлення до життя, сатиричне вільнодумство, дохідливість, властиві комічні
перебільшення, гротеск, буфонада, має постійних персонажів. Висміюються духовенство і подружні
зради, хитрощі, лінощі.. Фр. фарс «Адвокат Патлен» (15 ст.), «Новий Патлен», «Заповіт Патлена».
Найвідоміший актор – Понтале (Жан де л’Еспіна, 16 ст.).

Успіх «Адвоката Патлена» сприяв виникненню нових варіантів про хитрого стряпчого. У фарсі «Новий
Патлен» шахрай-адвокат виманює у кушніра дорогі хутра, запевняючи власника, що їх хоче купити
священик. Розмова кушніра з священиком в сповідальні - зразок комічного непорозуміння; до того ж.
кожен із співрозмовників думає про власну вигоду. Коли обман виявився, кушнір поспішає у корчму -
там він сподівається знайти пройдисвіта Патлена. А кюре відправляється за утіхою до коханки.
Вмираючи, Патлен потішається з кюре-сповідальника (він знає, що той облудний лицемір), славить
земні радощі та заповідає похоронити себе обов'язково у винному погребі (фарс «Заповіт Патлена»). Як
жанр фарс справив значний вплив на розвиток західноєвропейського театру, особливо на французьку
комедію XVII ст. та на Мольєра. В Італії фарс послужив основою для створення комедії дель арте.

16. Загальна характеристика доби Відродження.

Хронологічно європейське Відродження як єдиний культурний рух розгорнулося в межах XIV—

початку XVII ст. й охопило Італію, Іспанію, Францію, Німеччину, Англію, Далмацію, Угорщину,
Польщу, Чехію, північну Хорватію. Але в різних країнах воно проходило асинхронно. Передусім
Відродження розпочалося в Італії і в XIV— першій половині XV ст. розвивалося тільки в цій країні, а
згасати там почало вже з середини XVI ст. У Німеччині швидке піднесення ренесансного культурного
руху припадає на кінець XV— першу третину XVI ст., далі так само швидко загальмовується. У
Франції Відродження охопило XVI ст., в Англії та Іспанії — кінець XV— початок XVII ст.
Відродження виникло на ґрунті досягнень середньовічної цивілізації, зокрема, періоду Пізнього
Середньовіччя, коли феодальне суспільство досягло високого розвитку і зазнало великих змін. У XIV—
XV ст. відбувалося швидке піднесення економіки і культури міст, з'явилися нові технічні винаходи,
розвинулось кораблебудування і мореплавство, зроблено великі географічні відкриття. На цей період
припадає початок книгодрукування, У сфері культури посилюється боротьба за звільнення
філософської думки від авторитету церкви, з'являються нові знання і розумові течії, які не вкладалися в
середньовічну філософсько-богословську систему. Усі ці явища підводили до прогресивного
перевороту, яким і стало Відродження. Переворот не був універсальним, він не охоплював соціально-
економічну сферу і в основах феодального ладу нічого не змінював.
Другим фактором, який відіграв роль у становленні Відродження була античність. Відродження
античності стало основною метою культурних діячів цієї доби. Античність сприймалася як найвищий
авторитет й ідеал людської культури. Найбільш вплив вона справила на освіту, філософію, літературу й
образотворче мистецтво, а також вплинула на формування основної ідеї Відродження – ренесансного
гуманізму. Сутність цієї ідеї виявлялася у пристрасному зацікавленні в земному житті, дослідженні
людського в людині. Спочатку гуманістами називали викладачів гуманітарних дисциплін (граматику,
риторику, історію та ін.), потім й учнів, які їх вивчали, а також тих, то вивчав античність і древні мови.
Гуманісти відійшли від теоцентричного світогляду Середньовіччя і виробили антропоцентричний.
Проте це не означає, що вони відкидали думку про Бога як творця всесвіту, адже не були атеїстами.
Однак вони ставили людину в центр, звеличували як найвище творіння Бога з необмеженими творчими
і пізнавальними можливостями. Гуманісти відстоювали індивідуалізм людини, вбачали її гідність в
особистих чеснотах, освіченості.
Головним предметом зображення стала людина в її фізичному й духовному житті, в її зв'язках із
суспільством (соціальна й тілесна тематика). В добу відродження відбувається розвиток національних
мов. Пов’язано це з зацікавленням старогрецькою і латинською мовами, а також перекладами Біблії на
них, які виявилися не зовсім точним, що потягло за собою активний переклад Біблії на народні мови,
що у свою чергу призвело до Реформації і появи протестантизму.
Гуманістична література, як і гуманізм загалом, у процесі розвитку зазнала чимало змін, зумовлених
суспільними процесами. Вона пройшла етапи становлення, розквіту і занепаду, врешті-решт
поступившись місцем новим явищам. На ранньому етапі вона пройнята оптимізмом, вірою у
 можливість здійснення гуманістичних ідеалів у найближчому майбутньому. Наприкінці епохи, коли
посилився наступ феодально-церковної реакції та виразніше виявилися суперечності, хижацький,
антигуманістичний характер того суспільства, яке йшло на зміну феодальному, розпочалася криза
гуманізму; колишній оптимізм і життєрадісність заступило трагічне світосприйняття.

17. Періодизація італійської літератури доби Відродження.

Розвиток літератури Відродження в Італії припадає на XIV—XVI ст., але передумови для її становлення
склалися раніше, у другій половині XIII— на початку XIV ст. Це був період переходу від середньовіччя
до нової доби, так зване Передвідродження — переломний період в історії країни.
 XIII ст. – Передвідродження (створення і зростання великих міст, які звільнялися з-під феодальної
залежності; к. ХІІІ ст. – завершення формування незалежних міст-комун; нерівномірний розвиток
країни – інтенсивний у містах півночі: Флоренції, Мілані, Венеції, Ґенуї і збереження феодалізму на
півдні і в центрі; тривала боротьба між пол. партіями гвельфів і гібелінів, перші представляли міську
Італію й орієнтувалися на папу, а другі відповідно феодальну, на імператора; в таких складних умовах
активно творить Данте, в творах якого були ідеї і Середньовіччя і Ренесансу)
 XIV ст. – Раннє Відродження (загострення протиріч властивих Передренесансу; розвиток міст і
посилення класової боротьби; У культурному житті все більшого значення набуває нова міська
інтелігенція, інтенсивніше формуються нова свідомість та індивідуалістичне світосприйняття,
активізується процес звільнення людського розуму від диктатури церкви й догматичного
середньовічного мислення. На цьому ґрунті створюється якісно нова література, яка спирається на
античність та національну літературну традицію. Провідне місце в культурі і літературі цього часу
посідають Франческо Петрарка і Джованні Боккаччо.
 XV ст. – період розквіту Відродження (Зріле Відродження) (В XV ст. остаточно складається тип
італійського гуманіста — людини обдарованої, всебічно освіченої, соціальне активної. В першій
половині XV ст. гуманізм стає суспільним рухом, висуваючи своїм головним завданням виховання
нової людини, в якій гармонійно поєднувались би індивідуалізм і громадянська свідомість. Називають
громадянським гуманізмом. Розгортання класової боротьби привело до остаточного зруйнування
старих міських комун, замість яких створилася нова форма влади — принципат, або тиранія. Тирани
дбали про створення нової культури, далекої від національно-демократичних традицій вільних міст.
Майже всі гуманісти перебували на службі у тиранів і підтримували новий порядок. Вони
зосереджували увагу на вивченні античності, послабили зв'язок з народними традиціями раннього
гуманізму, користувалися тільки латиною. Гуманістична література набула переважно науково-
філософського і публіцистичного характеру, хоча створювалась і поезія. Найвидатнішими вченими-
гуманістами першої половини XV ст. були Леонардо Бруні, Поджо Браччоліні, Лоренцо Валла.
Панування латинської течії в літературі XV ст. все ж не могло припинити розвитку народної творчості і
гуманістичної літератури італійською мовою. Окремі гуманісти захищали права італійської мови,
цінність національної літератури та її традицій. У цьому плані визначною є діяльність Леоне Баттіста
Альберті. Чільне місце у розвитку культури цього часу посіла Флоренція. Створена Платонівська
академія — вільне товариство шанувальників Платона.
 XVI ст. – У розвитку літератури XVI ст. визначають два періоди: перший охоплює перше
тридцятиліття і називається Високим Відродженням; другий — 40— 90-ті роки — Пізнім
Відродженням. У першому періоді зберігав своє панівне значення класичний ренесансний стиль, хоча
вже зароджувалися й інші стилістичні течії, в тому числі маньєризм. У другому періоді ця течія
висунулася у літературному процесі на перший план. В маньєризмі втрачена віра у високе призначення
людини, у розумність життя. Світ і людина сприймаються як щось хитке, ненадійне (Лудовіко Аріосто,
Ніколо Маккіавеллі, Джанджорджо Тріссіно, Джордано Бруно) (Більшість колишніх міст-комун
перетворилися на абсолютистські князівства, що закріпило роздробленість країни і посилило внутрішні
міжусобиці. Тривалі війни Франції, Іспанії, Німеччини проти Італії. Італійські міста втратили свої
економічні переваги у середземноморській торгівлі Все це призвело до рефеодалізації країни —
зміцнення в ній феодальних відносин, а разом з тим і феодально-католицької реакції. Вона розпочалася
в 40-х роках і, посилюючись, охопила всю другу половину століття. Це був період жорстокого наступу
на гуманізм.
18. Італійський Передренесанс. Данте.

(1265-1321)
Аліґ’єрі Данте народився у Флоренції у дворянській сім’ї, яка належала до ґвельфів. З 1295 р. вів
активну політичну боротьбу на боці партії ґвельфів, яка врешті отримала владу у Флоренції. Проте
згодом стався розкол на «чорних» і «білих». Данте належав до «білих»: відстоював незалежність міст-
комун від папської курії. Після розгрому «білих» Данте засудили до спалення. Він був змушений
рятуватися втечею й опісля так і не зміг повернувся до Флоренції. У Данте визріла ідея об’єднаної Італії
під владою монарха, за яку він боровся до кінця життя. У Флоренції оголосили амністію, проте Данте
нею не скористався через принизливий обряд покаяння. Вигнання провів у різних містах Італії. Помер у
Равенні, де й похований. Навчався в Болонському універі, але його не закінчив. Захоплювався
Вергілієм. Творчість почав у 80-х рр. з короткої ліричної поезії, був послідовником поетичної школи
dolce stil nuovo, засновником якої був Ґвідо Ґвініцеллі. Данте вважав його своїм учителем. У цьому
стилі написана його перша збірка «Нове життя» у Флоренції італійською, присвячена Беатріче. Після
кожного вірша збірки був короткий прозовий коментар автора, який ніби поєднував поезію між собою.
Окремі прозові глави були повністю присвячені поетиці. Включала 30 віршів (25 сонетів, 4 канцони, 1
станца)
Спершу Беатріче поставилася до Данте доброзичливо, коли вони зустрілися наступного разу, вона з
ним не привіталася, що завдало йому страждань. Він виливає у вірші своїх муки, але ще більше
прославляє Беатріче. Її смерть для поета стала жахливою катастрофою. Далі Данте виступає більше як
мислитель або філософ. Пише богословський трактат «Бенкет». Мав складатися з 14 філософських
канцон і 15 прозових трактатів-коментарів. Проте твір лишився незакінченим. Туди увійшло 3 канцони
і 4 трактати. У «Бенкеті» висвітлюються філософські, богословські, моральні питання. Другий трактат
«Про народну мову» присвячений проблемі мови. Він написаний латиною, складається з 2 книг.
Найбільш значним твором Данте є поема «Божественна комедія», написана в останній період його
життя (1313—1321). Поет назвав свій твір «Комедією». Джованні Боккаччо, захопившись поемою,
назвав її «божественною», Вперше під назвою «Божественна комедія» поема вийшла у світ 1555 р. у
Венеції. Жанр: поема-видіння. У ній Данте додає свої уявлення до класичної схеми потойбічного світу.
Складалася з 3 частин («Пекло», «Чистилище», «Рай»), кожна з яких місить 33 пісні.
Пекло нібито знаходиться в північній частині Землі і має форму конуса, основа якого розташована
близько земної кори, а гострий кінець упирається в центр Землі. Всередині конуса, один за одним,
спускаючись все нижче, йдуть дев'ять уступів, що звуться колами. В них, залежно від міри земних
провин, караються пекельними муками душі грішників.
Чистилище розташоване на поверхні землі. На березі Світового океану знаходиться передчистилище, а
далі підіймається висока гора (за формою — зрізаний конус), оточена водою. На ній — сім уступів, де
поступово очищаються душі. Вершина гори — це земний рай.
Найбільшу частину Всесвіту займають десять небесних сфер, у яких перебувають душі тих людей, що
заслужили вічне блаженство. Десята сфера неба — емпірей — є місцем Божества.
В Раю Данте зустрічає Беатріче. Літературними джерелами поеми були середньовічні й античні твори.
На величний задум поета особливий вплив мала «Енеїда» Вергілія. Сам Вергілій був провідником
письменника. Цим Данте висловлює свою повагу до античності.
Аналіз «Божественної комедії». Написана в останній період життя автора (1313-1321). Назвав
«Комедією» згідно з нормами середньовічної поетики (твори з сумними початком і щасливим кінцем).
Вперше під назвою «Божественна комедія» поема вийшла у світ 1555 р. у Венеції. Жанр: поема-
видіння. У ній Данте додає свої уявлення до класичної схеми потойбічного світу. У «Божественній
комедії», яку справедливо називають синтезом середньовічної культури і прологом культури Ренесансу,
з усією повнотою відбився складний і суперечливий світогляд Данте. Дія в «Божественній комедії»
відбувається на фоні Всесвіту, картину якого Данте створює за космологічною системою грецького
вченого Птоломея (II ст. н. е.), інтерпретованою в дусі середньовічної філософії. В уявленні поета
космос поділяється на землю, пекло, чистилище й небесні сфери раю.
Пекло нібито знаходиться в північній частині Землі і має форму конуса, основа якого розташована
близько земної кори, а гострий кінець упирається в центр Землі. Всередині конуса, один за одним,
спускаючись все нижче, йдуть дев'ять уступів, що звуться колами. В них, залежно від міри земних
провин, караються пекельними муками душі грішників.
Чистилище розташоване на поверхні землі. На березі Світового океану знаходиться передчистилище, а
далі підіймається висока гора (за формою — зрізаний конус), оточена водою. На ній — сім уступів, де
поступово очищаються душі. Вершина гори — це земний рай.
Найбільшу частину Всесвіту займають десять небесних сфер, у яких перебувають душі тих людей, що
заслужили вічне блаженство. Десята сфера неба — емпірей — є місцем Божества.
Зміст «Комедії» становить розповідь Данте про його подорож через потойбічний світ.
На величний задум поета особливий вплив мала «Енеїда» Вергілія. Разом з тим Данте наслідує
середньовічну традицію, невід’ємну від теологічного світогляду. Поема наповнена алегоричним
змістом.
Данте заблукав у лісі, і знемагав від тягарів пристрастей, що з’явилися у вигляді пантери, лева і вовчиці.
Тоді до нього приходить Вергілій. Показує вихід з лісу і веде в пекло та чистилище. Далі разом з
Беатріче у сяйві світла піднімається в рай. Данте є втіленням душі. Вергілій – розуму, Беатріче –
найвищої мудрості. Подорож по загробному світу – шлях душі до спасіння. Пекло – символ зла, рай –
добра, чистилище – переходу від одного стану до іншого. Присутній тут також символізм і містика
чисел. Поема поділяється на 3 частини, кожна з яких має 33 пісні, а вся поема разом із вступом
складається із 100 пісень. Форма вірша теж визначається числом 3, це – терцина (аба, бвб, вгв). Данте
хотів дати абстракціям конкретних образів, тому переносить в потойбіччя справжніх людей з їх
переживаннями і радощами. Образ потойбічного світу він створює за допомогою земної дійсності.
Грішники, що плентаються, наче вівці, нагадують церковну процесію; чорти занурюють грішні душі у
киплячу смолу точнісінько так, як кухарчуки — м'ясо в суп і т.д.
Усе що змальовує Данте, проходить через світ уявлень та почуттів поета, засуджене чи виправдане
згідно з його власними переконаннями. Тому у поемі на першому плані виступає образ самого Данте —
людини своєрідного, складного і суперечливого характеру. Це ще середньовічна людина, богослов і
мораліст, але разом з тим пристрасний і діяльний поет весь у реальному світі: він любить і ненавидить,
звеличує своїх предків, друзів, Беатріче, кидає у безодню пекла всіх своїх супротивників — від
торговців до римських пап.
У ставленні до античності виразно виявляються суперечності у свідомості Данте. Як людина
середньовічного світогляду, він не міг нагородити античних письменників райським блаженством, тому
що вони були поганами. Навіть Вергілій не допущений у рай. Але поет не хотів покарати великих
людей античного світу і створив для них окреме місце — лімб, де вони не зазнають мук у нагороду за
ту славу, якої заслужили на землі своєю працею, талантом і знаннями.
По-своєму розподілив Дайте пекельні муки. Він відступив від офіційних церковних та кастових уявлень
і судив грішників так, як веліли йому особисті переконання й свідомість громадянина, незалежно від
становища грішників на землі. У цій свободі й незалежності судження виявлялося вже відчуття
особистості — характерна риса ренесансної свідомості. Поет постає в поемі як політичний борець. З
величезною пристрасністю він нападає на «чорних» ґвельфів, папу, захищає імператорську владу,
виступає проти міжусобиць і воєн. Поміщає в пекло папу Миколу ІІІ і залишає там місце ще живому
тоді папі Боніфацію VIII.
У поемі поет вкладає багато нового в поняття людської особистості. Він ще не відділяє людину від
Бога, але вже не визнає гріховним її земне життя, відстоює нові критерії її оцінки, відмінні від
аскетичних. Він цінує в людях гідність, активність, здатність на сильні пристрасті та великі звершення.
Тому територію перед дверима в пекло автор населив байдужими людьми, які непомітно прожили своє
життя.
З усіх частин - «Пекло» - найреалістичніша. У «Чистилищі» чільне місце посідають філософські
розмірковування. Серед постатей там здебільшого поети, художники. Музиканти, позбавлені
темпераменту, пристрасного характеру або взагалі ледь окреслені. Чистилище постає дуже
живописним. «Рай» найбільше насичений складними абстракціями й алегоріями. Там багато
філософських, богословських, наукових роздумів. Ай – це безмежні простори з грою світла і барв.
Найяскравіший образ «Раю» — Беатріче. Вона є втіленням божественної науки. Це вона відкриває
Дайте наукові істини і таємниці Всесвіту. Водночас Беатріче постає як поетичний образ прекрасної
жінки, провідниці Дайте, яка викликає в нього почуття щастя, радості й безмежного захоплення.

В поемі складна поетика. Данте вдається до різних стилів, змінює їх залежно від змісту. У поемі є й
складні схоластичні розумування, урочисті промови, ліричні звірення почуттів, палючі інвективи й
 філіппіки, просторічні, жаргонні діалоги. З худ. засобів найчастіше вживаються порівняння й метафори,
звертання, оклики, повтори, паралелізми.

19. Творчість Франческо Петрарки.

(1304-1374)
Один з перших гуманістів у Європі. Народився у м. Ареццо поблизу Флоренції. Вивчав право в
Болонському універі. Проте своїм покликом вважав поезію. Вважається засновником класичної
філології. Пише латинською й італійською. У текстах латинською наслідує античність, італійською
пише вірші, які відображали настрої Ренесансу. Найосновніші твори латинською: незавершена героїчна
поема «Африка» (1339-1342), історико-біографічний твір «Про знаменитих людей» (1338-1358), 12
еклог, об’єднаних в збірку «Буколічні пісні» (1346-1348), сповідь у діалогах «Про зневагу до світу»
(1342-1343). Протягом останніх 12 років життя він не припиняє своєї творчої діяльності. Створює
італомовну збірку «Канцоньєре», алегоричну поему «Тріумфи». Завершує незакінчені твори. Написав
також автобіографічний твір «Лист до потомків»
Африка – незакінчена героїчна поема. Гекзаметр. Задумувалась як велика національна епопея на зразок
«Енеїди» Вергілія. Сюжет побудовано на запозиченнях з античної літ-ри: Тита Лівія, Цицерона.
Розповідається про закінчення другої пунічної війни, подвиги Сціпіона Старшого в Африці, завоювання
Карфагена. Звеличує Рим, прославляє Сціпіона.
Проте епічна дія там надто млява, переривається численними відступами, ідеалізація образів позбавляє
їх життєвості. Усе це зменшує художню цінність поеми.
Про зневагу до світу – використання традиційної літ. форми, видінь, алегорії. У вступі розповідає
про сон, в якому до нього прийшла Істина і привела зі собою Августина Блаженного для розмови з
поетом. Бесіда тривала 3 дні. В діалогах Петрарка переповідає все, що запам’ятав з неї у розповіді
Августина і Франциска (сам Петрарка). Августин вважає, що праведною є лиш та людина, що може
зректися усього, що приємне її тілу. Франциск не відмовляється від земних насолод і болів, прагне
знань і слави. Увесь діалог – це суперечка Петрарки із самим собою, боротьба старого і нового в його
свідомості. Найголовніше – Петрарка показує складний і багатий внутрішній світ людини, в чому
найповніше виявляється гуманістичний погляд на людину.
Канцоньєре (Книга пісень) – збірка італійських віршів, праця над якою почалася ще в 30-х рр., а
закінчена була незадовго до смерті.(приблизно 40р.). Налічується 9 редакцій. Остання містить 365
віршів (317 сонетів, 29 канцон, також секстини, балади, мадриґали) Поділена на 2 частини «На життя
мадонни Лаури», «На смерть мадонни Лаури». Головна тема: кохання до Лаури, їй присвячено
більшість віршів. У віршах вона постає як реальна земна жінка, хоча її риси й ідеалізуються. У цьому
появляється гуманізм. Крім любовної лірики туди входили вірші на політичні й моральні теми, вірші,
що оспівували дружбу і природу. Це перша в літературі різнотемна збірка. У збірці вимальовується
образ людини, яка ще не може легко відійти від хистиянсько-аскетичною мораллю середньовіччя, але
вже сильно пов’язана із земним життям.

20. Джованні Боккаччо та його «Декамерон»: жанрова своєрідність, тематика, художня

майстерність.

(1313-1375)
Народився у Флоренції. Позашлюбний син торговця. Був молодшим сучасником Петрарки, вважав його
своїм вчителем і другом. В Неаполі отримав блискучу освіту і там же потрапив у двір короля.
Неаполітанським королівством правив король Роберт з Анжуйської династії, відзначався освіченістю. У
місті швидко виникло кого гуманістів. Закохався в позашлюбну дочку короля Марію д’Аквіно. Її образ
присутній у багатьох творах Бокаччо під ім’ям Ф’яметта («Вогник»). Потягом 30-х рр. він написав
поеми «Полювання Діани», «Філострато», «Тезеїда», прозовий роман «Філоколо». Жодну з цих книг не
можна назвати цілком ренесансною, але кожна з них вела до Відродження. Усі ці твори тісно пов’язані
з попередньою літературною традицією, наслідують античну літературу. Проте в них уже помітна
тенденція до зображення внутрішнього світу людини, описування переживань автора. 1340 р.
повернення у Флоренцію, новий етап діяльності – період зрілої творчості. Перший твір, написаний у
 Флоренції – повість у віршах і позі «Аметто», позначена помітним впливом Данте. Основа твору –
кохання юнака-мисливця Амето до німфи Лії. Твір вплинув на розвиток в літературі нового часу жанру
пасторалі. У 1343 – прозова повість «Елегія мадонни Ф’яметти». Зраджений і покинутий Марією
д’Аквіно він написав про її переживання у цьому творі у вигляді сповіді від 1-ої особи героїні.
Складається з 9 глав. Особливість – зосередженість на описі почуттів героїні. Вперше в літературі
Бокаччо дав психологічний аналіз образу жінки. У 40-вих рр. написав поему «Ф’єзоланські німфи», яка
вважається найдовершенішою з усіх, що наслідують античні сонети. В основу покладено легенду про
назви 2 річок, які омивають пагорби містечка Ф’єзоле. Назви їхні нібито походять від імен 2 закоханих,
які там загинули. Пастух Афріко і німфа Мензола.ДЖіана заборонила німфам кохати. Афріко закохався
в Мензолу, вона відповіла взаємністю, але боялась Діани й уникала пастуха. Афріко подумав, що
Мензола загинула і заколов себе списом. Мензола народила дитину і віддала її старшій німфі, а сама,
тікаючи від Діани, перетворилася на струмок. Старша німфа віддала дитину батькам Афріко.
Найвищий етап в еволюції творчості Бокаччо – «Декамерон» (1350-1353) – збірка оповідань, якою
закладено основи жанру художньої реалістичної новели в Європі. Жанр: збірка новел з обрамленням. У
збірку входить 100 новел, з’єднаних вступним оповіданням-обрамленням. Починається вступ із опису
чуми у Флоренції 1348 р. Одного дня 10 флорентійців (7 жінок і 3 юнаків) у церкві Санта Марія
Новелла вирішують покинути місто і оселитися у віллі поблизу Флоренції. Після вступу молоді люди
протягом 10 днів розповідають новели – кожен по одній щодня. Звідси назва збірки (гр.
«десятиденник»). 10-та новела 10-ого дня, тобто сота новела завершується словами автора, що всі герої
повернулися у Флоренцію – кавалери шукати нових розваг, а дами розійшлися по домівках. Окрім
цього у творі присутнє авторське слово про твір. Збірка відкривається переднім словом Бокаччо і
завершується його післямовою. За змістом це перш за все обґрунтування принципів автора (щоб
зробити твір цікавим, треба показати життя таким, як воно є, і людину такою, якою її створив Бог).
Важливу роль відіграють персонажі-оповідачі, які по-своєму оцінюють героїв новел >> з’являється їхнє
розуміння світу і людини в цілому, яке багато в чому перегукується з авторським. Це вільні люди,
непідвладні догмам церкви, живуть згідно норм людської моралі, байдужі до релігії. Особливість твору
– його енциклопедичність. Там широко замальовується повсякденне життя з розмаїттям подій і
багатством людських типів і прошарків суспільства. Сюжети Бокаччо брав із античної, східної і
середньовічної літератур, фольклору. Теми різноманітні: антиклерикальна (попи і ченці — це
пройдисвіти, шахраї, хтиві й розпусні лицеміри, які прикидаються аскетами і обдурюють довірливих
людей. Боккаччо показав, як падає церковний авторитет, і людська свідомість звільняється від
церковної моралі. Письменнику близька ідея віротерпимості), любовна (Боккаччо ипо-новому змалював
жінку, відкинувши церковний погляд на неї як на істоту злу і гріховну, показав її повноправною
людиною, а кохання інтерпретував як пристрасть чуттєву, здорову, радісну і благородну. Письменник-
гуманіст засуджує шлюб з розрахунку, безправне становище жінки в сім'ї і славить любов як велике
природне почуття, що руйнує станові упередження) побутова (змалювання яскравих і живих характерів
італійських городян, цінування розуму, енергійності, дотепності, висміювання глупоти).
Новели відрізняються різноманітністю гострих ситуацій, цікавих фактів, вільного і широкого розвитку
сюжету, пильністю уваги до дрібних побутових деталей, опису зовнішності людини, її вбрання. Багата
мова: міська говірка, каламбур, дотеп, прислів’я, примовки, наслідування античного красномовства
(вживання риторичних зворотів, часте дотримання персонажами правил античного ораторства).
Після «Декамерону» письменник переживає духовну кризу. Пише низку творів латинською: «Про
злощасну долю знаменитих людей», «Про знаменитих жінок», «Генеалогія поганських богів». У 1364 р.
написав сатиричний твір «Корбаччо». Останні роки життя присвятив Данте. Написав його біографію, а
також «Коментарі до божественної комедії»

21. Загальна характеристика Відродження у Німеччині.

В Німеччині доба Відродження розпочалась у ХV ст. В країні чимало багатих і розвинених культурно і
економічно міст. Проте розвиток різних частин нерівномірний через недостатній зв’язок. В умовах
роздробленості посилилась могутність феодальних князів, занепадало дрібне дворянство і лицарство,
тяжке становище селян, експлуатованих феодалами. Панує свавілля князів католицької церкви. Через
усе це виникла могутня антифеодальна і антикатолицька опозиція. Поставало питання об’єднання
Німеччини і реформації церкви. У 1517 р. чернець і професор богословського факультету
Віттенберзького універу Мартін Лютер висунув широку програму церковних реформ. Це ще більше
напружило відносини між різними прошарками. Спалахнула селянська війна, яку було придушено.
Німеччина поділилася на 2 конфесійні табори. Причини Реформації були соціально-політичним й
етичними. Опозиція виступала проти надмірних витрат на храми. Іншою причиною були переклади
Біблії на народні мови, які були неточними?. Німецьке Відродження тісно пов’язане з Реформацією,
адже там вона прижилася найкраще. У протестантів відмова від розкоші призвела до такої собі війни з
мистецтвом. Головним завданням протестанти ставили собі читати Біблію і працювати. Християнин
сам має читати Біблію і сам має її розуміти. Таким чином руйнувалася церковна ієрархія. Також
Відродження пов’язане з появою книгодрукуванням у ІІ пол. XV ст., що дозволило друкувати твори
італійського відродження німецькою («Декамерон»), а також твори античних авторів. Це сприяло
поширенню гуманістичних ідей. Німецькі гуманісти опановували латинську, якою користувалися в
дослідженнях і творчості.
Типи німецької ренесансної літ-ри:
Вузькогуманістична літра
Масового розповсюдження не набула. Видатний гуманіст – Йоганн Рейхлін. Добре знав латину,
давньогрецьку, давньоєврейську. На початку XVI ст. Рейхліну довелося очолити боротьбу німецьких
гуманістів з реакційними богословами та схоластами. Приводом до сутички став виступ ученого єврея-
вихреста Пфефферкорна проти єврейських релігійних книг. Він дістав від імператора Максиміліана
дозвіл на їхнє знищення і запропонував Рейхліну бути причетним до цього. Рейхлін рішуче відмовився,
доводячи цінність єврейських книг для історії культури. Зав'язалася гостра полеміка, в якій узяли
участь учені різних університетів. Теологи і схоласти, центром яких став Кельнський університет,
підтримували Пфеферкорна, гуманісти стали на бік Рейхліна. Рейхлін, підтримуваний гуманістами,
мужньо відстоював свої погляди в ряді публіцистичних праць. Цікавою є видана ним збірка «Листи
знаменитих людей» (1514), яка складається з листів, написаних Рейхліну гуманістами з приводу його
боротьби проти обскурантів, що набула резонансу у всій Європі. Діяв ерфуртських гурток гуманістів.
Найвизначнішими його членами були Ульріх фон Гуттен і Крот Рубеан, які написали найвидатніший
твір німецької гуманістичної літ-ри «Листи темних людей». Використавши прийом містифікації,
автори побудували книгу як збірник листів, нібито написаних магістрові Ортуїну Грацію його друзями
й однодумцями, богословами й риторами. Усі вони, на відміну від знаменитих кореспондентів Рейхліна,
— люди вкрай обмежені й забобонні, вороги всього передового й розумного, тобто обскуранти. У
листах комічно демонструється неймовірна тупість і невігластво обскурантів, що поєднуються з
похвальбою і самозакоханістю. Інші визначні твори фон Гуттена – «Діалог» і «Нові діалоги», де він
критикує католицизм і папський Рим.
Літ-ра Реформації
Мартін Лютер. Переклав Біблію. Написав есе «Послання про переклад», де закликав звертатися до
живої народної мови. Очолив ідею поміркованої буржуазної реформації.
Томас Мюнцер. Відстоював ідею народної реформації Мюнцер розумів Реформацію як соціальний та
політичний переворот, внаслідок якого мало утвердитися суспільство соціальної рівності. Був
найвидатнішим публіцистом Селянської війни. Усю свою творчість присвятив справі революційної
боротьби.
Народна поезія, пісня з емоційним і бойовим тоном. «Бідний Конрад» (1525), «Пісня про приборкання
Мюльгаузена».
Бюрґерська (міська) літ-ра
Використовувала фольклорні сюжети, писалася німецькою. Найвидатніший представник – Себастіан
Брант. Найцінніший твір із його спадщини – сатирично-дидактичний твір (поема) «Корабель дурнів».
У передмові автор висловлює підтримку мудрості і доброчесності. Стривожений тим, що світ
заповнений дурнями, він вирішує посадити їх на корабель і відправити в країну глупоти Нарраґонію.
Головними методами в поемі є сатира і дидактика (повчальність). Інші представники Томас Мурнер –
сатира «Закляття дурнів», Ганс Сакс – «Країна ледарів» - змалювання нац.. життя, без революціонізму.
Народні книги
Головні форми – пісні і так звані народні книги. В ранніх зразках переказувалися французькі лицарські
романи і німецький героїчний епос, наприкінці XV поч. XVI ст. в них широко використовувалися
шванки. Великої популярності набула весела книга про Тіля Ейленшпіґеля, надрукована бл. 1500 р..
Цей варіант не зберігся. До нас дійшло видання 1515 р. «Книга про Тіля Уленшпіґеля». Містить майже
 100 шванків про життя і пригоди Тіля. Створення народних книг майже зовсім припиняється в період
Реформації і лише з середини XVI ст. здову активізується. З-поміж комічних книг другої половини XVI
ст. набула розповсюдження книга «Шильдбюргери» (надрукована 1598 р.), Популярними були легенди
про вченого Йогана Фауста, який мав репутацію чародія. Перша версія надрукована в 1587 Йоганом
Шпісом. Мала 3 частини (продав душу дияволу, подорож у потойбічний світ, чудеса Фауста).

22. Творчість Еразма Роттердамського. Аналіз твору «Похвала глупоті».

Дезідерій Еразм Ротердамський (1466-1536) народився в Ротердамі. Вчився в латинській школі, потім
в монастирі > в колегії Монтегю в Парижі > подорожував Європою > здобув славу видатного знавця
античної словесності > університетський гуманіст, мав великий вплив на гуманізм (особливо
німецький) і гуманістів. Еразм писав художні твори, перекладав, публікував коментовані видання
Святого Письма, філологічні і богословські дослідження, релігійно-етичні трактати, листи. Писав
латиною. Перша праця – Париж – 1550 р. – «Адагії» («Прислів’я») – збірка коментованих прислів’їв,
сентенцій.
Найбільшим своїм досягненням вважає переклад Євангелія з грецької, в якому позбувся багатьох
нагромаджених часом помилок, а також подав своє тлумачення. Це підірвало авторитет канонічного
латинського перекладу, схваленого церквою (Вульгата), а також викликало недовіру до встановлених
догм.
Діяльність Еразма сприяла антикатолицьким настроям у Німеччині, формуванню програми релігійної
реформи, яку очолював Лютер.
До історії світ. літ. Еразм увійшов як автор «Похвального слова Глупоті». Ця невелика книга –
своєрідна енциклопедія тогочасної дійсності. Написана 1509 р латинською мовою. Присвячена Томасу
Мору. Жанр: жартівливий панегірик. Весь твір – це монолог Глупоти, який вона виголошує з кафедри
перед велелюдними зборами. Спочатку розповідає про себе. свій родовід, знайомить зі своїм почетом.
Народилася на щасливих островах від бога багатства Плутоса і німфи Юності. Її почет: Самолюбство,
Улесливість, Лінь, Насолода, Обжерливість, Розгул і Непробудний сон. Далі героїня доводить своє
право називатися богинею глупоти Морією. Розповідає про своє панування над людьми. Протистоїть
усьому, що ігнорує людську природу і почуття. Порівнює дурня і мудреця, які, на її думку,
відрізняються лиш тим, що мудрець керується розумом, відкидаючи почуття; у нього немає друзів, бо
він весь час зайнятий собою.
Поступово характер промови змінюється і панегірик перетворюється в критику всього середньовічного
життя. З найбільшою огидою автор ставиться до купців, бо вони уособлюють те, що викликало відразу
в автора – уявлення і взаємини, засновані на користолюбстві, схиляння перед золотом і багатством.
Найгострішою є сатира у главах, де описуються представники середньовічної богословської і
схоластичної мудрості – філософи, теологи, граматики, усі священнослужителі від ченця до папи. У
зображенні автора вони настільки мерзенні, що викликають не сміх, а ненависть. Монахи – невігласи,
лицеміри, розпусники. Вище духовенство потопає в розкошах і грабує власний народ. Без
поблажливості змальовуються королі і дворянство. Королі здобувають владу через убивства і
клятвопорушення, ненавидять істину, тому оточують себе блазнями і підлабузниками. Дворяни ж
«чваняться шляхетністю свого походження». Завершується книга висновком Морії, що безумством
просякнутий не тільки реальний світ, а й блаженство, яке мудреці пропонують людям за праведне
життя.
Книга вражає багатством життєвого досвіду автора, глибиною думки, сміливістю, яка полягає в гострій
критиці феодального суспільства та середньовічного типу мислення. Твір написаний латиною, якій
автор зумів надати простоти й невимушеності.
У 1518 р. написав збірку діалогів «Домашні бесіди» - посібник для тих, хто вивчав латину. Після
видання постійно поповнював її новими розділами. У 1533 р. їх стало 57. У 1599 р. книга увійшла до
списку заборонених.

23. Передренесанс у Франції. Творчість Франсуа Війона.

 Відродження у Франції припадає на XVI ст., але передумови і нові тенденції помітні вже на межі XIV –
XV ст. проте їх пожвавлений розвиток розпочався після закінчення Столітньої війни з Англією у 1453
р. Тоді зросла могутність королівської влади. У роки правління Людовика ХІ майже завершилась
централізація влади. Міста ставали основними осередками культури. Послаблювався вплив церкви, а
відповідно теології і схоластики. Збільшується потяг до знань, Секуляризація освіти і науки. Посилення
інтересу до античності, ренесансно-гуманістичних ідей з Італії. Поява першої друкарні в Парижі в 1470
р., де публікували твори італійських гуманістів. Нові тенденції у літературі включали тяжіння до
змалювання сучасності, навколишньої дійсності. Найбільше це виявляється в поезії, яка тоді посідала
чільне місце в літ-рі. Один з найталановитіших поетів того часу – Франсуа Війон.
Він народився в Парижі. Здобув освіту в Сорбонні на філологічному факультеті (словесності). Був дуже
імпульсивним, часто ставав учасником злочинів. Після першого ув’язнення втікає з Парижа і 6 років
поневіряється країною. Деякий час жив у Карла Орлеанського – поета і мецената. Потім жив серед
кокільярів – волоцюг і злодіїв. Після повернення у Париж його безпідставно засудили до шибениці, але
помилували і обмежились вигнанням. Слід Війона губиться, коли він залишив столицю знову.
Війон написав 2 поеми «Малий Заповіт» і «Великий Заповіт», а також 16 віршів. Твори тісно пов’язані з
середньовічної традицією, збережені її жанри, системи образності й особливості віршування.
Головним твором є «Великий Заповіт» Тут Війон заповідає свою незвичайну спадщину людям, яких він
знав, з якими зводила його доля протягом життя. Комусь дістається слово подяки, побажання добра,
молитва, балада чи книжка, а кому — осуд, глузування, щербата миска чи шнурок, щоб повіситись.
Основна лінія сюжету лірична, це аналіз поетом свого життєвого шляху, така собі сповідь. В цю
розповідь час від часу вставляються рондо і балади, що перегукуються з її змістом. Однак весь
сповідальний тон приглушено іронією. Поет не очікує жодного співчуття чи розуміння, тому не може
розкритися жорстокому оточенню. Провідною є тема смерті. Присутній патріотизм. Заперечення
аскетичних доктрин. Найвідоміші балади «Балада про повішених» (написана у в’язниці як епітафія собі
і товаришам), «Балада про дам», «Балада про Францію».

24. Загальна характеристика доби Відродження у Франції.

Франція вступила в XVI ст. політичне централізованою державою, в якій встановився королівський
абсолютизм. Родові феодали втратили могутність, лицарство тепер перебувало на королівській службі і
перетворилося на нове дворянство. Статусу дворян набули також заможні городяни, які купували
феодальні замки і титули. На їх кошти королі споряджали військові походи, здебільшого в Італію.
Внаслідок цього інтенсивно засвоювались надбання італійської гуманістичної культури, а через її
посередництво — мистецтва античності. Король Франциск І претендував на роль керівника
ренесансного руху в країні: запрошував італійських художників, ввозив з Італії твори мистецтва,
наближав до двору гуманістів -поетів, художників, учених (Да Вінчі, Бенвенуто Челліні, Юлій Цезар
Скаліґер), поповнював королівську бібліотеку, сприяв перекладанню і книгодрукуванню. Створив
Колеж де Франс, який існує і досі.
На долю фр. Відродження вплинув і зв’язок з Реформацією. Реформістський рух виник на початку
другого 10-ліття і був очолений Жаном Кальвіном. І гуманісти, і реформатори виступали проти
середньовічної схоластики і духовної диктатури католицької церкви, проти її монополії на
інтерпретацію текстів Священного Писання, критикували її інститути. Французькі гуманісти брали
участь у перевірці Вульгати, перекладали національною мовою книги Біблії, у своїх творах відстоювали
свободу віри. Все це узгоджувалося з прагненням реформаторів відродити чистоту стародавнього
християнства. Але такого роду взаємодія Реформації і гуманізму тривала недовго, яке на початку 30-х
років реформаційний рух втрачає демократичний характер і все більше проймається духом
нетерпимості до інакомислячих, що було неприйнятним для гуманістів. У 40-х роках шляхи Реформації
й гуманізму розійшлися. На початку 30-х років рішуче змінилася політика Франциска І щодо гуманізму
й протестантизму. Втрачаючи контроль над їхнім розвитком, маючи перед собою приклад Реформації і
пов'язаної з нею Селянської війни в Німеччині, король, об'єднавшись з католицькою церквою, пішов у
наступ на Реформацію і гуманізм. Було утворено орден єзуїтів. Протестантів і вільнодумців
репресовували. В каїні розгорнулася контрреформація – католицька реакція, яка мала на меті
відновлення духовної монополії католицької церкви. Кальвіністи теж н поступалися католикам у
 фанатизмі і так само страчували інакодумців. Боротьба релігійних напрямів все загострювалася,
призводила до кривавих воєн. Це призвело до усвідомлення нездійсненності гуманістичних ідеалів і
зумовило кризу гуманізму.
Відповідно до цих історичних процесів гуманізм у Франції пройшов 2 етапи розвитку:
Перший етап у першій половині століття (формування і розквіт гуманістичної літ-ри, оптимізм,
гострота і сміливість критики феодалізму; далі – реакція 30-х рр., ускладнення становища гуманістів,
40-50-ті – нова активізація, літ-ра набула сатиричного характеру. Діячі першого етапу Маргарита
Наваррська, Бонавентюр Депер’є, Клеман Маро, Франсуа Рабле)
Другий етап – друга половина XVI ст. третя чверть століття – найвище піднесення ренесансної поезії,
провідну роль відіграли поети «Плеяди». В останній чверті поезія розвивається і ладі, але головне місце
посіла проза, а в ній Мішель де Монтень.

25. Гурток Маргарити Наваррської, його роль у французькій літературі Відродження.

Маргарита Наваррська – сестра Франциска І, активна діячка гуманістичного руху. Освічена,

захоплювалася античністю, творами Данте, Петрарки, Бокаччо. Знала класичні мови. При її дворі у
Наваррі гуртувалися вчені-гуманісти, художники, письменники (Клеман Маро, Бонавентюр Депер’є,
Франсуа Рабле). Тут вони знаходили матеріальну підтримку, захист від церковних переслідувань. Сама
Маргарита писала поеми і вірші, а її кращим твором вважається збірка новел «Гептамерон». Написаний
твір під впливом Бокаччо. У ньому прямо унаслідується композиція обрамлення «Декамерона». Це
семиденник, в якому 72 оповідання. 10 дворян, чоловіків і жінок, повертаються з курортної місцевості,
через негоду затримаються в дорозі. Свій час заповнюють історіями. Твір не зовсім передає настрій
Ренесансу, там немає сміливої думки і гострої сатири. Стиль і манера розповіді сильно позначені
впливом куртуазної літ-ри.
Одним із найбільш значних представників гуртка Маргарити Наваррської був Клемам Маро – ліричний
поет. Творчість зросла на ґрунті національної й античної традицій. Вважав себе послідовником Війона.
Засвоював ліричні форми Катула й Овідія. Писав поеми, балади, рондо, послання, еклоги, елегії,
похвальні пісні, епіграми, першим у Франції наслідував петрарківський сонет. У поезіях Маро йдеться
про пригоди, інтриги й урочисті події при королівському дворі, про кохання й розчарування,
трапляються меланхолійні міркування про смерть, чільне місце в них посідає сатира на ченців, суддів,
схоластів із Сорбонни. Головна цінність поезій Маро полягає у чуттєво-матеріальному сприйнятті світу,
в посиленому інтересі до всього земного, що є рисами нового, гуманістичного світогляду, спрямованого
проти релігійної догматики. Це спричинило жорстокі переслідування Маро з боку як католицької, так і
кальвіністської церкви. Він був гнаний не тільки католиками з Франції, а й кальвіністами з Женеви.
Помер у Турині.
Бонавентюр Депер’є – талановитий сатирик. Представник ренесансної новели. Захоплювався Маро і
писав у дусі його поезій. Збірка оповідань «Нові забави і веселі розмови». Депер’є не використав жанр
«Декамерону», проте за тематикою і духом є ближчим до нього, ніж «Гептамерон». У збірці 92 новели.
Також написав сатиричні діалоги «Кімвал світу». Складається з 4 діалогів. Книга вийшла анонімно,
паризького видавця ув’язнили, а саму книжку знищили. У творах письменника беззаперечний
гуманістичний смисл. Прославляється радість життя, людські почуття і розум. Головний удар
спрямований на схоластів, священиків, ченців. Зазнав переслідувань, втратив покровительство
Маргарити, закінчив життя самогубством.

26. Франсуа Рабле та його роман «Гаргантюа і Пантагрюель»: жанрова своєрідність, тематика,
сюжет, головні образи роману.

Становить вершину літ-ри фр. Відродження. Народився в провінції Турень. Вчився в духовній школі,
далі в монастирі в Пуату, де вивчав схоластику. Опісля зацікавився античною культурою, латиною,
давньогрецькою, італійською мовами, поезією, правом, лінгвістикою, етикою. Його надмірна
допитливість викликала в монастирі незадоволення, і Рабле його покинув. Вивчення античності
підсилювало його критичне ставлення до схоластики. Подорожував країною, вивчаючи побут, звичаї,
мову місцевих людей. Потім навчався на медичному факультеті універу в Монпельє. Далі жив у Ліоні і
працював лікарем. Спілкувався з Депер’є. Захоплювався Еразмом Ротердамським. У Ліоні переклав
«Афоризми» Гіпократа і почав видавати частини «Ґарґантюа і Пантаґрюеля», їх засудили теологи
Сорбонни. Переслідуваний релігійними фанатиками Рабле тимчасово залишає Францію.
Над романом письменник працював з 1532 р. до кінця життя. У 1532 р. була опублікована перша
частина, а остання, 5-та - вже посмертно. Форма твору – казка-сатира, запозичена автором з народної
літ-ри: у народній творчості Франції були поширені гумористичні розповіді про велетнів. Свій роман
Рабле написав під впливом книги «Великі й неоціненні хроніки великого велетня Ґарґантюа», звідки
запозичив основну сюжетну лінію, імена, найосновніші епізоди. Свій твір , виданий у 1532 р. Рабле
назвав «Страшні й жахливі діяння і подвиги славного Пантаґрюеля — короля дипсодів, сина великого
велетня Ґарґантюа». У 1534 письменник видав 2-гу книгу «Повість про жахливе життя великого
Ґарґантюа, батька Пантаґрюеля». У пізніших виданнях послідовність частин змінювалася і ця книга
стала першою частиною.
Розповідаючи про народження і виховання й оточення велетнів Ґарґантюа і Пантаґрюеля, їхні
фантастичні пригоди та подвиги, письменник висміює феодальний світ і середньовічний світогляд,
протиставляє їм продуману систему гуманізму.
Основною проблематикою першої книги (за часом написання другої) є схоластичне виховання й освіта.
У цій книзі Ґарґантюа виховує вчений-богослов і схоласт Тубал Олоферн. Обдарований від природи
Ґарґантюа вчиться за старими книжками середньовічної школи, заучує безглузді трактати, щодня
вистоював від 26 до 30 мес у церкві. Король Ґранґузьє, побачивши, що таке навчання не йде його сину
на корись, проганяє Тубала і доручає виховання гуманісту Понократу. Тоді Ґарґантюа почав
розвиватися розумово і фізично, вивчав мистецтво, природу, ремесла, професії, відвідував публічні
лекції і диспути, займався фізичними вправами, спортом, полюванням і військовою справою. Тут автор
надає твору і політичного змісту – проблема виховання освіченого монарха (позаяк Ґарґантюа був
сином короля). Висміює Рабле і Сорбонну – центр схоластики у Франції – в епізоді про те, як Ґарґантюа
зняв дзвони з Собору Паризької Богоматері, бо вони заважали йому спати, а делегація з Сорбонни на
чолі з магістром Янотусом прийшла до нього вмовляти повернути дзвони назад. Делегація була
«брудніша бруду», а промова Янотуса була недолугою. Рабле виступає проти феодальних воєн як
найпростішого способу творення держави за середньовічними уявленнями. Втіленням моралі
середньовічного феодала є король Пікрохоль. Він зі своєю армією бандитів нападає на Ґранґузьє, але
його похід закінчується безславно, король врятувався втечею. Ґранґузьє же рішуче засуджує війну і
робить все, аби залагодити все миром. Також у першій книжці йдеться про ченця Жана, який у нагороду
за службу отримує Тлемське абатство і разом з Ґраґантюа запроваджує там новий порядок. Єдине
правило, що діє там – «роби, що хочеш». Телеміти відзначаються доброзичливістю, освіченістю,
самодисципліною. Їм не властиве зло і пороки. Усе це, на думку Рабле, дається людині зі свободою, а
все зло вчинене під примусом. Телемське абатство Рабле – утопія. Тамтешні жителі не працюють, на
життя їм заробляють інші люди.
Друга книга за проблематикою і сюжетом схожа на першу. У ній розповідається про життя
Пантаґрюеля. Його життя складалося розумно, він не вчився у схоластів. Обороняв країну Утопію
(назва позичена у Томаса Мора) від загарбника короля Анарха. Разом із товаришами відбив його напад.
Події в цій книзі розгортаються дуже швидко. Важливе значення в ідейному задумі книги має лист
Ґарґантюа до Пантаґрюеля, який оволодівав науками в Парижі. У листі батько закликає сина без упину
вчитися і вдосконалюватися. Автор висміює літературу обскурантів, показуючи список книжок
бібліотеки Сен-Віктор. («Отрута для єпископів», «Шахрайство купців», «Намордник для дворянства»).
Також висміює середньовічне законодавство. Пантаґрюель вирішує безкінечний позов двох дворян, які
вже забули через що судилися. У другій книзі Рабле змальовує пекло. Там все є протилежним до
земного життя. Папи продають пиріжки, Клеопатра цибулю, Олександр Великий латає штани.
Перші 2 книги пройняті оптимізмом у вірою в те, що гуманістичні ідеали втіляться у життя.
Третя книга «Героїчні діяння і промови благородного Пантаґрюеля» написана 12 років після
попередніх. За такий час сатира Рабле стає злішою, посилюється саркастичний тон, торжество
гуманістичних ідеалів вже не демонструється.
На перший план ту висувається друг Пантаґрюеля – Панург. Він виріршує чи одружуватися йому і
радиться в цьому питанні з численними порадниками: поетом, філософом, лікарем, богословом,
 блазнем, глухонімим, астрологом, юристом Усі вони виявляють себе безпорадними: богослов не має
власної думки і в усьому поладається на божу волю, філософ заплутався у своїй софістиці, а лікар — у
трактатах.
Четверта частина роману надрукована 1548 р., а над п'ятою письменник продовжував працювати всі
останні роки життя. У цих двох книгах розповідається про подорож героїв до оракула Божественної
Пляшки, про населені химерними істотами незвичайні, чудернацькі країни, острови, що зустрічаються
на їхньому шляху. Опис їх і становить основний зміст книг. Завершується історія розмовою
мандрівників з оракулом Божественної Пляшки. У цих книгах посилюється антиклерикальна тематика.
Останні 3 книги набувають рис авантюрного роману з елементами подорожі. Перші 2 книги вийшли під
псевдонімом Алькофрібаса Назбє
Після видачі 4 книги, усі 4 книги були заборонені.
Рабле населив роман численними персонажами, вихідцями з усіх соціальних прошарків тогочасного
суспільства. У центрі стоять образи королів-велетнів Ґранґузьє, Ґарґантюа і Пантаґрюеля та їхніх друзів
— Панурга і брата Жана.

27. Діяльність «Плеяди». Трактат дю Белле «Захист і звеличення французької мови».

Розвиток французького Відродження характеризується розквітом гуманістичної поезії. Найвищим її

досягненням була творчість паризького літ. гуртка юних поетів-аристократів. Спочатку туди входило 4
поетів (3 учнів і коледжу (Ронсар, де Баїф, дю Белле) та їхній вчитель (Дора)) і він називався «Бригада»,
але через 2 роки їх стало 7 і гурток став називатися «Плеяда»: Жоашен дю Белле, Жан Дора, Жан
Антуан де Баїф, Етьєн Жодель, Понтюс де Тіар, Ремі Белло та П’єр де Ронсар. Гуру цих поетів був Дора
– професор, еллініст і знавець мов.
Ще в період існування «Бригади» дю Белле видав трактат «Захист і звеличення французької мови», в
якому сформував теоретичні засади гуртка. Документ вважається програмним маніфестом групи.
Основне в «Захисті» — заклик до створення нової національної гуманістичної поезії, яка б ґрунтувалася
на засвоєнні античності. Передусім дю Белле виступає проти латиномовної поезії і відстоює права
французької мови. З осудом він говорить про французів, які надають переваги латинській мові,
зневажають рідну, і презирливо ставляться до неї, заперечує хибні твердження, нібито вартість думок
залежить від того, якою мовою вони висловлені. Дю Белле стверджує, що мова є свідомим витвором
людей і може змінюватися. Багатство чи бідність мови, на його думку, залежать від того, як її
розвивають. Дю Белле закликає збагачувати і розвивати мову і пропонує для цього відповідні засоби:
сміливе створення, за прикладом греків, нових слів, введення, звичайно, в міру, слів старовинних і
запозичених з давніх мов. Засвоєння змісту, жанрів і стилю античності, переважно еллінської поезії, за
дю Белле,— це основний шлях до створення національної поезії високої естетичної досконалості. Його
літературні критерії ґрунтувалися на античному розумінні цінності поезії. Засуджуючи поезію чисто
розважальну, банальну, дю Белле вимагав створення літератури великого емоційного заряду. Для
оновлення поезії, на думку дю Белле, слід зректися національних традицій середньовічної поезії та її
жанрів — рондо, балади, віреле, канцони — і сприйняти поетичні жанри і форми античних віршів —
епіграми, елегії, оди, еклоги, епопею, а також італійський сонет. Зневажливо говорить дю Белле про
середньовічні драматичні жанри — фарс і мораліте — і вважає потрібним відродити славу класичних
комедій і трагедій. Присутня в трактаті і критика Сорбонни, придворного середовища. які чинять опір
поширенню знань, розвитку наук і мистецтв.

28. Творчість П’єра Ронсара.

П’єр де Ронсар (1524-1585) – походить з дворянської родини, в 12 років став пажем принців, вивчав
європейські мови, сподівався висунутися на королівській службі, але в 17 років втратив слух, вирішив
зайнятись поетичною творчістю. В 40-ві роки навчався у Парижі, опанував грецьку, вивчав античну літ.
Навколо нього створився поет. гурток «Бригада» → «Плеяда», хотів прославити фр. мову та поезію.
1547 р. – перші публікації. 1550 р. – «Чотири книги од» (за зразком Піндарових творів (вченість,
урочистість, ідеалізація, міфологічні образи, ораторське мистец., тропи) та оди в «гораціанському»
 стилі (невеликі, різноманітні за тематикою, морально-дедактична тематика, простіший стиль) –
уславлення історичних осіб, поетичних творів, краси природи, милих йому людей; 1552 р. – «Любовні
вірші до Кассандри» (найбільш значний період у творчості, до 1560, у дусі принципів «Захисту») –
вплив Петрарки, ідеалізація жіночого образу, але більше пристрасті, прагнення до чуттєвих насолод,
інтелектуальні насолоди, картини природи.
З 1553 відступає від принципів «Захисту», звертається до нац. поет. традицій, поглиблюється ліричне
начало, більша самостійність в змісті й формах, поширюється тематика, простішає стиль. Збірки:
«Любовні вірші» (поширене вид.), «Суміш», «Продовження книги любові», «Нове продовження книги
любові», цикл «Любов до Марії». Більшість – сонети, присвячені Марії (Дюпон), відійшов від
ідеалізації. Нерідко еротичні сцени, любовні поезії жартівливого характеру, анакреонтичні вірші.
Вірші 2 пол. 50-х років мають критичні тенденції: неприязне ставлення до пороків королівського двору,
протиставлення простоти сільського життя на лоні природи.
1560-1572 – другий період, доба релігійних воєн. Ронсар стає двірським поетом, вболіває за країну,
підтримує партію католиків, закликає до покарання гугенотів, але викриває розбещеність католицьких
церковнослужителів, у вірші «Повчальне слово до короля Карла ІХ» умовляє короля бути
справедливим і терплячим.
У 1563 відійшов від політ. боротьби, усамітнився і почав працю над «Франсіадою» за зразком Гомера і
Вергілія. Була задумала як велика нац. епопея в 24 піснях. За основу – легенда про сина Гектора
Франка, який урятувався після загибелі Трої, оселився у Франіції і поклав початок історії фр. королів.
Поема не вдалась. написав всього 4 пісні. У другій пол. 60-х писав ліричні вірші на теми природи і
поезії.
З 1572 р. – третій період творчості, писав небагато, найзначніший – цикл любовних сонетів «До Єлени»
(де Сюржер), елегійний тон, мотив скороминучості життя. Елегія «Проти лісорубів Гастінгського лісу»
(Карл ХІ продав ліс на зруб, щоб погасити борги двору) – вирубування як загибель світу гармонії і
краси, вираження відчуття приреченості Ренесансу.
Вніс у поезію реалістичний зміст, збагатив новими формати, різноманітністю і мелодійністю, утвердив
панування літ. фр. мови.

29. Мішель де Монтень. «Проби» як зразок есеїстки Відродження

Мішель де Монтень (1533-1592) – представник філософсько-моралістичної прози, походив із заможної

родини, одержав гуманістичне виховання, закінчив коледж в Бордо, був мером цього міста, був
аполітичним, відзначався досконалим знанням культури античності та Відродження.
1585 р. залишив громадські посади, оселився у маєтку і цілком віддався праці над ІІІ частиною
морально-філософ. твору «Проби» (один з найвидатніших творів Ренесансу), працював загалом бл. 23
роки; перші 2 частини нап. протягом 1572-79 і видані 1580 р. Повністю опублікований 1588 р., але
Монтень до кінця життя доповнював його (посмертне видання – 1595). «Проби» - фрагментарний твір,
поділений на різного об’єму глави, сюжетно не пов’язані, нап. у формі живої бесіди, містить власні
міркування над життям, спостереження, цитати античних авторів, анекдоти. Різноманітна тематика:
античні поети, виховання дітей, честолюбство, здоров’я, смерть, багатство, слава, гідність, совість,
педантизм, самотність, канібалізм, сон. Крізь своє «я» хоче побачити людину «взяту саму по собі»,
пізнати її чуттєву і духовну природу. Висновок: людина – істота мінлива. Широко наводить міркування
простих людей і мудреців, вважає, що здобуте знання не є остаточним, скептичне ставлення до всього,
що подається як незаперечна істина. За Монтенем, втілення ідеалу – доброчесна, гідна людина, що має
здоровий глузд, громадянський обов’язок і поміркованість. «Проби» поклали початок жанру есе,
вплинули на Ф. Бекона і В. Шекспіра.

30. Загальна характеристика іспанського Відродження.

Іспанія тривалий час була роздрібнена, лише в 2 пол. 15 ст. після об’єднання Кастилії та Арагона (шлюб
принцеси Ізабелли та принца Фердинанда) виникла єдина Іспанська держава. Останні роки 15 ст. –
звільнення від маврів і колонізація Нового світу, приєднання Нідерландів та Неаполітанського
королівства. Карл І повів наступ на кортеси (дорадчий орган з представників дворянства, міст і
духівництва), 1520 – війна Священної ліги (об’єднання кастильських міст), міста втратили вплив у
кортесах. Далі – боротьба з дворянством, розпуск кортесів, утвердження абсолютизму. Занепад
промисловості, зубожіння селянства й ідальгії, економ. криза. Іспанія – країна найжорстокішої
інквізиції, оплот контрреформації. Наприкінці 16 ст. біля берегів Англії було розгромлено ісп. флот
«Непереможну Армаду» (1588), вибороли свободу Нідерланди, припинився потік золота з Америки.

Перехід від середніх віків до Відродження – кін. XIV — перші три чверті XV ст. Розвиток нар. поет.
творчості й придворної аристократичної літ. Романс – ліричний або ліро-епічний вірш, що розвинувся
на ґрунті реконкісти, пройнятий духом патріотизму. Зв’язок у 15 ст. з Італією, засвоєння досвіду Данте,
Петрарки, Боккаччо, поява дидактичної поезії, алегоричних творів, епічних поем, творів сатиричного
характеру. Найвидатніше явище — творчість маркіза де Сантільяни.
В період Відродження – два напрями: 1. «учений» - досвід античної і гуманістичної літ. європейських
країн; 2. нац. літ. традиція і нар. творчість (провідний).
Характерні риси іспанської літератури: демократизм, багата уява, пристрасність, органічне засвоєння й
збереження народних поетичних форм, раннє розчарування у гуманістичних ідеалах, і гострокритичне
зображення реальної дійсності в літературі.
Раннє Відродження в Іспанії – кін. 15 — І пол.. 16 ст. Зріле і Пізнє - ІІ пол.. 16 — перші десятиліття 17
ст.
РАННЄ ВІДРОДЖЕННЯ
Центр наукової гуманістичної думки – університет Алькаладе Енарес (1508 р.), розвиток ісп.
«ерамізму» - вільнодумного руху під впливом творів Еразма Реттердамського (зневажливе ставлення до
католицьких догм, великий інтерес до релігійних і соц. питань).
Найвидатніший учений-гуманіст – Хуан Луїс Вівес (1492-1540) – виступав проти схоластики і
протиставляв їй метод пізнання на досліді.
Найбільш значне явище літ. твір Фернандо де Рохаса (бл.1465—1541) «Трагікомедія про Калісто і
Мелібею», або «Селестина» (вперше виданий у 1499, остаточний варіант – 1502). Прозова розповідь
має ознаки роману, але подана у формі діалогу. Джерела: комедії Плавта і Теренція, «Декамерон»
Боккаччо, твори середньовічної нац. літ. Зміст: трагічна історія двох закоханих знатних молодих людей
— Калісто і Мелібеї, які необачно вдаються за допомогою до звідниці Селестини (аморальної й
безсоромної, одночасно діяльної й енергійної). Історія закінчується загибеллю всіх основних
персонажів. Твір дав початок новій темі, що була продовжена в «шахрайському романі».
ЗРІЛЕ І ПІЗНЄ ВІДРОДЖЕННЯ
Найвищий розвиток ісп. літ. – 2 пол. 16 – поч.. 17 ст. Виникнення шахрайського або пікарескного
роману. (див. пит. 34)
У І пол.. 16 ст. в Іспанії розвивалась і поезія. Особливо визначився поет-лірик Гарсіласо де ла Вега. Але
повного розквіту ренесансна поезія досягла у ІІ пол. 16 ст.
В перший період Відродження закладені початки розвитку ісп. ренесансного театру. Перший ісп.
драматург – Хуан дель Енсіна (1469-1529) – еклоги світського і релігійного змісту на теми життя
пастухів. Більш зрілі твори – п’єси з гуманістичними тенденціями, де поєднуються елементи пасторалі,
релігійні сцени та жанрові побутові малюнки, але без худ. цільності.
Лопе де Руеда (1510-1565) – мандрівний актор і драматург. Спадщина – 3 комедії на сюжети Плавта та
італ. літ. взірців, і 7 інтермедій пасо – прозові п’єси на сюжети з життя простолюду (наслідував
«Селестину» Рохаса). У дію вводився танок, окремі пасо мали гострий, викривальний зміст.
Важливу роль в ісп. літ. Зрілого Відродження відігравала поезія, передусім ліричні жанри у творчості
Фернандо де Еррери (1534-1597) та Луїса де Леона (1527-1591), широко використали маньєристичний
стиль.
Епічна поема ренесансного характеру (епопея) зображувала відкриття і завоювання нових країн,
героїку подвигів, мужність мореплавців. Найяскравіший – «Араукана» (1569-1589) Алонсо де Ерсільї
(1533-1594), складається з 37 пісень. В основі сюжету – події війни, яку вела Іспанія проти індіанських
племен арауко в Чілі.
«Лузіади» (1572) португальця Луїса ді Камоенса (1525-1580) – оспівування плавання Васко да Гами в
Індію (1497-98), гуманістичне світосприйняття (пристрасна любов до батьківщини, непримиренність
щодо соц. зла, уславлення не тільки португальців, але й тубільців). Введено в сюжет олімпійських
богів, котрі втручаються в земні справи, авторські відступи-роздуми і вставні історії (засуджує
корисливість придворних, несправедливість політиків), відчувається дух апології колоніальних
завоювань, високохудожнє поетичне звеличення здібностей і можливостей людини.
 Останнє 30-ліття 16 ст. – інтенсивний розвиток драматургії, утвердження класицистської драми на
базі античних та італ. авторів, грецьких трагедій і трагедій Сенеки. Але вона не задовольняла запитів
широких кіл глядачів, тому створювалась нова національна драма. Поштовх – творчість Лопе де
Руеди, а далі – Хуан де ла Куева (1550-1610), що відмовився від основних норм класицизму і зображав
нац.. дійсність як історичну, так і сучасну, поєднував трагічне і комічне, розробляв інтригу, а не
характери. Було надруковано 14 п’єс. Не зумів досягти худ. довершеності «комедії», однак спрямував
розвиток ісп. драми.

31. Іспанський роман доби Відродження: ренесансно-лицарський, пасторальний, шахрайський.

Особливості композиції, еволюція, зразки.

У середньовічній іспанській літературі рицарський роман не створився. Перші спроби написання такого
роману з'явилися тільки у 15 ст.
На поч. 16 ст. виник новий тип цього жанру — ренесансно-рицарський роман. В ньому присутні
характерні риси авантюрно-героїчного рицарського роману Середньовіччя і новий, гуманістичний
зміст. У ренесансно-рицарському романі з «його дивовижною географією, з його неймовірними
подробицями, з його героями, які підкорюють помахом меча імперії і султанати, жила не тільки стихія
казки, а й до краю гіперболізований відгомін великих відкриттів, великих воєн і великих кар'єр
Ренесансу».
В Іспанії були створені численні рицарські романи, але найвизначніший з них перший роман —
«Амадис Гальський», написаний Гарсі Ордоньєсом де Монтальво і надрукований 1508 р. Захоплюючий
авантюрний сюжет, легкий для сприйняття стиль. Нові, ренесансні риси позначаються в зображенні
героїки подорожей, піднесеного кохання героя. Твори цього жанру відповідали тогочасним настроям,
ними зачитувалася вся Іспанія. «Без рицарських романів не відбувалися ані розваги знаті, ані народні
свята». Але в ІІ пол. 16 ст. рицарські романи втратили ренесансне звучання і набули чисто
розважального характеру.
Масове захоплення рицарськими романами завдавало чималої шкоди, бо відвертало увагу людей від
реальності, притупляло відчуття дійсності. Тому гуманісти згодом виступили проти цих творів,
особливо нищівного удару завдав їм Сервантес.

Найвищого розвитку ісп. літ. досягла в ІІ пол.. 16 — на поч. 17 ст. Цей час знаменувався розквітом
багатьох жанрів. У середині XVI ст. виник своєрідний різновид розповідного жанру, названий
«шахрайським», або пікарескним романом Спричинений зубожінням різних версв населення,
презирством до повсякденної праці, почуттям безнадійності, виникненням декласованої маси
авантюрників, волоцюг, що й були пікаро. В таких творах розповідається історія людини, з дитинства
позбавленої засобів до життя. Герой історії вдається до різних занять, зазнає багато пригод і злигоднів,
навчається всіляких шахрайств і хитрувань і врешті-решт досягає певного матеріального добробуту.
Історія розгортається на тлі реального, повсякденного життя. В сюжеті шахрайського роману немає
любовної інтриги. Розповідь ведеться від першої особи, оповідачем виступає сам герой.
Перший такий роман – «Життя Ласарильйо з Тормеса» (опублікований 1554, написаний в 20-і роки).
Імені автора встановити не вдалось, але він був людиною освіченою, ознайомленою з античною класич.
літ, «еразмістом». У пролозі посилається на Плінія, Туллія Ціцерона, згадує Олександра Великого,
Овідія, історію Пенелопи та ін. Використовує книжні й фольклорні джерела. Так, розповідь про
продавця папських грамот майже повністю збігається з сюжетом однієї з новел італ. письменника
Мазуччо; в образі Ласарильйо виразно проступають риси фолькл. персонажа — кмітливого й
хитруватого поводиря професійних жебраків-сліпих з народних оповідок. Але всі запозичення
відповідно перероблені автором і підкорені його власному задумові.
За формою твір — це автобіографія пікаро, розказана ним уже в часи надійного добробуту, складається
з низки епізодів, кожний з яких відіграв свою роль у вихованні Ласарильйо.
У змалюванні пікаро виявились демократичні позиції анонімного автора, його ставлення до героя
протягом розповіді змінюється, співчуття → іронія → огида. Змальовано різні типи феодально-
абсолютистської Іспанії, критично зображено священнослужителів. Тому роман засуджений
інквізицією і заборонений 1559 р. Стиль його «низький», мова проста, розповідь від І особи.
Сюжет: З дитячих років він зазнав злиднів; жив в атмосфері шахрайства. Його батько, мірошник,
крав зерно у млині; після смерті батька вітчим, мавр Сеїд, крав овес і шахраював, будучи ветеринаром
у конюшнях командора. Сеїда викрили, «спустили шкуру», ніхто більше не приносив хліб, м'ясо і дрова,
і мати віддала Ласаро у поводирі професійному жебраку-сліпому. Сліпий був великою пройдою, йому
були «відомі тисячі засобів і прийомів виманювати гроші». З самого початку служби він навчав
Ласаро, що «слуга сліпого повинен бути хитрішим від самого чорта». «Найскупіша і найжадібніша
людина на світі», жебрак морив Ласарильйо голодом і знущався з нього. З цієї першої школи Ласаро
виніс науку, що без хитрощів і шахрайства йому не вижити: «Треба бути насторожі і не ґавити, бо я
сирота і повинен уміти постояти за себе». Покинувши сліпця, Ласарильйо поступив на службу до попа
з Македи, людини неймовірно скупої, жорстокої та ще й лицемірної. На службі у нього Ласаро «не
жив, а помирав», бо одержував втричі менше їжі, ніж йому було потрібно. Коли Ласаро крав у попа
хліб, той нещадно бив його, всіляко знущався над ним, хвалячись своєю стриманістю в їжі, хоч Ласаро
сам бачив, що «на поминках він жер за чужий рахунок, як вовк». Життя у попа змушувало Ласаро
удосконалювати мистецтво шахраювання. І все ж піп виявився хитрішим і спіймав Ласарильйо на
крадіжці хліба. Розлютившись, він ледве не забив голодного слугу до смерті, а згодом вигнав його.
Третьою школою Ласарильйо стала служба у дворянина в Толедо. Дворянин не бив його, але їсти не
давав зовсім, бо не мав жодних засобів до життя і сам постійно голодував, Ласарильйо був добрим до
свого пана, «бачачи, що з нього нічого взяти», жебрачив і годував хазяїна об'їдками, які подавали
жалісливі люди. Правда, йому не подобалась пихатість дворянина, але й це він пробачав, гадаючи, що,
«напевне, у дворян такий звичай — задирати ніс, коли в кишені вітер свистить». Дворянин був
неробою, працювати йому не дозволяла честь. Він мріяв про службу у знатної персони, вважаючи, що
«видряпатися з нужди можна тільки улаштувавшись до людей знатних». Він проявляв готовність
бути улесливим, у всьому догоджати своєму покровителеві, брехати, коли потрібно, тобто робити
все те, що суперечить поняттям честі. Слухаючи пана і роздумуючи над його життям, Ласарильйо
доходить висновку: честь приносить тільки шкоду. «...Як багато таких, як він, розсіяно по світу, і
через цю гидоту, яка називається честю». Це відкриття вже назавжди звільнило Ласарильйо від
обов'язку честі. Наступною школою була служба у гультяя-ченця, лютого ворога монастирської
служби і монастирської їжі; після цього — у продавця папських грамот, безсоромного і спритного
торговця й лицеміра, великого майстра обдурювати народ, вигадуючи найбезчесніші засоби збувати
свій товар. З таким багажем знань Ласарильйо став цілком досвідченим пікаро, здатним протидіяти
злигодням, і поступово досяг матеріального добробуту. Він знайшов засіб накопичити грошей на
службі у капелана собору, розвозячи по місту і продаючи воду. Одягнувшись, «як належить порядній
людині», Ласарильйо найнявся на службу до альгвасила, а після цього з милості знатних панів домігся
постійної «коронної» служби міського глашатая в Толедо. Його зовсім не бентежило, що служба
міського глашатая вважалася ганебною: важливо, що вона приносила добробут, котрий ще більше
зріс, коли настоятель храму одружив його зі своєю коханкою-служницею. Настоятель обдарував
Ласарильйо зерном і м'ясом, пригощав обідами, повчав не звертати уваги на поговір про
легковажність дружини, а пильнувати тільки власну користь. Ця «мудра» мораль не суперечила
поняттям Ласарильйо, і всі троє жили в мирі та злагоді, а Ласарильйо, як сам хвалився,
«благоденствував і був на вершині житейського благополуччя». Досяг він його ціною втрати
особистої честі і гідності.

Шахрайський роман продовжує розвиватись. Матео Алеман (1547-1614) і його роман «Гусман з
Альфараче», де зображено побут і звичаї Іспанії кін. 16 – поч.. 17 ст. Також Франческо Кеведо (1580-
1645).
В шахрайському романі було створено новий тип сюжету, побудованого на матеріалі неприкрашеної
дійсності, змальовано соц.. картину, визначено нові теми (напр. розбещення молодої людини
власницьким суспільством, осміяння дворянства).

В пасторалі утопічний світ протиставляється неприйнятній, дисгармонійній реальності. Спершу

розробляється в ренесансній ліричний поезії, незабаром виник пасторальний роман. Перший і
найкращий – «Діана» Хорхе Монтемайора (1520-1561), відомого також лірич. поезіями. Спирався на
досвід італ. пасторалі (вплив «Аркадії» Якопо Саннадзаро). Зображує ідеальних героїв у ідеальному
світі прекрасної природи. Увага зосереджена не так на розвитку дії, як на відтворенні внутрішнього
життя персонажів, їхніх почуттів і переживань, що зумовлює лірич. тон твору.
 Належну данину пасторальному роману віддадуть у своїй творчості Сервантес і Лопе де Вега.

32. Життя і творчість Сервантеса.

Мігель де Сервантес Сааведра (1547-1616) – нар. в Алькала-де Енарес в родині небагатого лікаря, за
походженням дворянина, замолоду отримав гуманітарну освіту, в Мадриді вступив на службу до
папського посла Джуліо Аквавіва і 1568 в його почеті відвідав Італію, познайомився з італ. літ. Перша
публікація віршів – 1569 р. В 1570 став солдатом, 7 жовтня 1571 в Лепантському бою був тяжко
поранений, йому паралізувало ліву руку, але він далі воював, в Тунісі, в Італії. 1575 покинув військову
службу, хотів повернутись до Іспанії, але втрапив до корсарів в полон в Алжир на 5 років, де готував
бунти, організовував втечі невільників, але сам втекти не зміг. 1580 його викупили і він повернувся на
батьківщину, де його чекали злидні, літературна праця не забезпечувала. 1587 одержав посаду в
інтендантстві – став агентом по закупівлі провіанту для королівського двору, багато їздив по країні.
Якось довірив значну суму казенних грошей банкіру, котрий їх привласнив, тому був ув’язнений у
1597, а потім у 1602. Помер і похований у монастирі, окремої могили не має.
Сервантес жив серед народу, об’їздив всю країну, що зумовило демократичний характер його творчості,
широту охоплення соц. дійсності, патріотизм. Писав у всіх існуючих жанрах: ліричні поезії, драматичні
твори, пасторальний роман («Галатея», 1585), лицарський роман («Персилес і Сихізмунда», 1607),
реалістичні новели і безсмертний роман «Дон Кіхот».
З драматургії до нас дійшли віршові драми «Алжирські звичаї» і «Зруйнування Нумансії»
(національно-героїчна трагедія (новий жанр), написана на основі облоги ісп. міста римськими
військами Сціпіона Молодшого, де всі нумансійці заподіяли собі смерть, щоб не бути бранцями,
загибель – як прояв сили, єдиний живий – підліток Віріат, котрий кидається з вежі, присутні
алегоричні персонажі, ставилась в моменти великих нац. випробувань), збірка п’єс «Вісім комедій і
вісім інтермедій нових, які ніколи не виставлялися» (1615), та ще кілька без імені автора. Сам він
вказував, що створив «20 чи 30 комедій». Його комедії пройняті гуманістичним поглядом на людину,
поєднання високого і низького, драматизму й іронії, сюжети брав з романсів або італ. гуман. творів.
Найкраща комедія реалістичного плану - «Педро де Урдамалес», в дусі шахрайського роману, образ
запозичений з народних пісень, складається з окремих епізодів; Педро – людина дотепна і обдарована,
здатна на різноманітні перетворення.
Інтермедії Сервантеса – живі гумористичні сцени, сюжети взято з повсякденної дійсності. Персонажі –
селяни, ремісники, бідні, але пихаті ідальго, розпусні ченці, убогі студенти, злодії, шахраї, веселі жінки,
дурні чоловіки.
Один з кращих викривальних творів – новела «Ліценціат Відрієра» про обдарованого селянського
юнака Томаса Родаха, який вирішив стати вченим і прийшов у Саламанку. Одна куртизанка напоїла
його приворотним зілля, від чого він збожеволів (уявляв себе скляним і боявся розбитися), блукав
містом, назвався Відрієром, глибокодумно відповідав на питання натовпу, що його супроводжував.
Один вельможа взяв його до себе, і коли той видужав, його проникливий розум став нікому не
потрібний, тому він найнявся солдатом і відправився у Фландрію.
Новела «Рінконете і Кортадільйо» - написана в дусі шахрайського роману, про протиприродність
існуючого суспільство, про двох підлітків – Рінконі і Кортадо, які після низки шахрайських витівок і
крадіжок потрапляють в Севілью, в злодійське «братство» на чолі з Моніподьйо, що частину
награбованого виплачує на церкву і не грабує родичів альгвасіла, виконує замовлення.
Сервантес не надає значення інтризі, створює яскраву і правдиву картину побуту, виписує деталі, подає
описи.
Авантюрно-романтична новела «Англійська іспанка» зображає життя в його ідеальних проявах, її
героями є двоє закоханих молодих людей, іспанка та англієць, які пройшли через випробування і
досягли щастя.
Два стилістичні плани в новелах: стиль персонажів реального плану – просторічний, повсякденний, а з
другого – мова ідеальних героїв – опоетизована, піднесена, дещо ускладнена.

33. Роман Сервантеса «Дон Кіхот»: жанрова своєрідність, тематика, персонажі роману.
«Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» (І частина – 1605, ІІ – 1615 р.) – була задумана як
пародія на лицарські романи, в передмові визначається, що завдання роману – підірвати їхній
авторитет. Використав риси рицарського, пасторального та шахрайського романів.
Розповідається історія бідного ідальго з Ламанчі, який збожеволів через надмірне захоплення
лицарськими романами. Озброївшись іржавими уламками старого обладунку, виїхав на жалюгідній
шкапі Росінант, за зброєносця взяв хитрого селянина Санчо Пансу, а дамою свого серця обрав селянку
Альдонсу Лоренсо (уявивши її принцесою Дульсінеєю Тобоською). Звичайні люди видаються йому
злими ворогами й чудовиськами, вітряки – це велетні, брудні постоялі двори – розкішні замки. Нападає
на похоронну процесію, вступає в бій зі стадом баранів. Ті, кого він захищає, насміхаються над ним,
знущаються з нього або проклинають його. Каторжники, яких він звільнив, закидали його камінням, а
пастушок Андрес, за якого Дон Кіхот заступився, благає небо «покарати і знищити його милість».
Потерпівши поразку в поєдинку з лицарем Білого Місяця (бакалавром Карраско), на його вимогу
повертається до рідної Ламанчі, тяжко захворює і перед смертю прозріває, зрозумівши всю шкоду
рицарських романів.
Висміюються нестримна фантазія, безглузда вигадка, захоплення описом неправдивих історій, словесна
декоративність, надумана образність.
Різні персонажі чинять суд і розправу над рицарськими романами за нескінченні описи «потворних
дурниць», священик вважає, що автора роману про Тиранта Білого «слід було б засудити на довічну
каторгу».
Сервантес створив новий тип роману, який поклав початок розвитку епічного жанру реалістичного
роману в єпроп. літ. Франко вважав це не тільки пародією, а й реалістичним зображенням дійсного
життя і народу, де поряд зі смішними рисами героя автор показав і благородні.
Відмовився від традиційних сюжетів тогочасної прози, готових фабул, легендарних персонажів і
звернувся безпосередньо до зображення дійсності. В романі зображено соц. дійсність 16 – поч. 17 ст.,
періоду глибокої кризи, зумовленої політикою абсолютизму. В романі 669 персонажів, величезна к-сть
епізодів повсякденного життя. Вперше в роман влилось народне життя, постала цілісна картина
суспільства.
В творі переплітаються різноманітні сюжетні плани, характерним елементом сюжету є вставні новели –
романтичні любовні історії, де герої одержимі бажанням, протистоять прозаїчності дійсності. Вони, на
відміну від Дон Кіхота, якого хвилюють суспільні ідеї, зайняті лише собою, байдужі до високих ідеалів
героя.
Також привертають увагі естетичні міркування автора і літ. полеміка. Сервантес критикує лицарські
романи, глави 59-74 ІІ част. наповнює полемікою з Авельянедою з Тордесільяса (особистість
встановити не вдалось), який 1614 видав підроблене продовження першої частини роману Сервантеса.
Він пародійно обмежував задум Сервантеса натуралістичним емпіризмом, дискредитував всі позитивні
моменти роману, позбавив образ Дон Кіхота високого лицарства і змалював його як «безнадійного
безумця», а реалістичний образ Санчо Панси звів до «банальної карикатури».
«Дон Кіхот» поклав початок типу «роману великої дороги», який використовували згодом Філдінг і
Смоллетт, Діккенс і Гоголь.

Дон Кіхот – бідний ідальго, що уявив себе мандрівним лицарем, захисником скривджених та
пригнічених, Санчо Панса – убогий селянин, що погодився стати його зброєносцем. Новаторські
образи, кяі знаменували зародження нового методу правдивого зображення людини і реального світу.
Широкі узагальнення і водночас своєрідні особистості.
Особливо складним є образ Дон Кіхота – пародійна постать «книжкового лицаря», конкретно-
історичний образ збіднілого сільського ідальго, мислитель-гуманіст, який проголошує і відстоює високі
ідеї. Його ідеал рицаря – ренесансний ідеал всебічно розвиненої людини, він відзначає, що лицар має
бути людиною всебічних знань і його наука повинна включати в себе «всі або майже всі науки», «йому
треба бути чистим у помислах, благопристойним у словах, великодушним у вчинках, сміливим у
подвигах, витривалим у праці, співчутливим до знедолених і, нарешті, бути поборником істини, хоч би
це коштувало йому життя». Його переконання – система гуманістичних цінностей, навчає Санчо, що
законність повинна ґрунтуватись на істині. Всі ці поняття суперечать ідеалам мандрівного лицаря, і він
сам це розуміє: у знаменитій промові перед козо пасами про золотий вік він розмірковує про ті далекі
«блаженні часи», коли люди «не знали двох слів: твоє і моє», коли всюди панувала дружба, спокій і
злагода, простота і чистота звичаїв, і протиставляє цьому той підлий час, коли світ виповнився злом,
 коли корисливість і упередженість принижують і переслідують правосуддя, коли утвердився закон
особистої сваволі, тому, для захисту скривджених створене мандрівне лицарство. Дон Кіхот – мудрий
безумець і героїчна постать, йому притаманна моральна довершеність і величезна духовна сила, він
вражає безкорисливістю, кволий і немічний – подає приклад мужності. Але Сервантес показує, що вся
самовідданість Дон Кіхота недоречна, а сам герой безумний і смішний у спробах жити згідно з
власними ідеалами у світі, де панує ворожа їм мораль. Відкидаються не ідеали Дон Кіхота, а його
нерозуміння реальної дійсності й неспроможність втілити свій ідеал. В ньому поєднались героїзм і
слабкість, мудрість і безумство, трагічність і комізм. Образ еволюціонує: в І част. роману в ньому
переважають пародійні риси «книжкового лицаря», в ІІ характер ускладнюється, на перший план
висувається зображення несумісності гуманістичних ідеалів і навколишньої дійсності. Його ім’ям
почали називати шляхетну, але наївну людину, яка самовіддано відстоює нездійсненну мету, а також
безґрунтовного мрійника, смішного в своїй неспроможності розібратись в складності життя.
Санчо Панса – першу служить тільки пародійним завданням роману, але з розвитком роману його
зміст поширюється і збагачується, вимальовується живий і правдивий образ допитливого кастильського
землероба, сповнений глибокого і соц. змісту. Він – простодушний, хазяйновитий і практичний, дбає
насамперед про себе, мріє про багатство. Живе у злиднях, тому його легко спокусити на авантюру
заради досягнення добробуту. Сподівається дістати у нагороду губернаторство. Санчо Панса і Дон
Кіхот помітно впливають одне на одного, пізнавши благородство останнього, Санчо Панса втрачає
корисливість та прозаїзм, його вчинками починає керувати любов до справедливості, з’являється
народна мудрість. Він єдиний розуміє Дон Кіхота і бачить за його безумством істинний героїзм. Їх
об’єднує те, що вони протистоять несправедливому ладу дворянсько-католицької Іспанії. Міркування
Санчо часто містять сатиру на іспанську знать, її паразитизм. У історії з губернаторством виразно
виявляється розум Санчо, його моральне здоров’я. Для нього не властиве сліпе схиляння перед
формальними приписами закону, він розглядає справи тверезо, вникаючи в їхню сутність. Не може
примиритись із засиллям феодалів-нероб, усвідомлює шкідливість існування паразитуючого люду.
Санчо – типовий представник народу, втілення його мудрості й моральної повноцінності, носій
народної мовної традиції (багато прислів’їв , примовок, приказок в його мові.)

34. Формування іспанської національної драми.

60-80 р. XVI ст. в історії іспанського театру і драматургії – час бурхливих пошуків. Багато хто
звертається до італійського ренесансу як до зразку, разом з тим з’являються багато перекладів з
Софокла, Івріпіда, Сенеки, Аристофана і Плавта. На короткий час в Іспанії відігравали важливу роль
класицистичні тенденції, спираючись на «Поетику» Аристотеля, «Послання до Пісонів» Горація і на
праці італійців. Плюси класицистичного впливу: зображення трагічних конфліктів з гуманістичним
змістом; звернення до національної історії; вдосконалення драматургічної практики, введення великої
кількості метричних форм. Недолік – орієнтація на вподобання освічених глядачів, в той час як корали
(стаціонарні театри у великих містах, з’явил. у 60-х р 16ст.) віддавали вирішальний голос глядачам
партеру – простолюдинам. Почали з’являтись деякі особливості ісп.нац.драми: ▪ драматурги відкинули
строгий розподіл світських драматичних уявлень за жанровою ознакою; ▪ виникла так звана «комедія» -
пєса з найрізноманітнішим змістом, у якій трагічне межує з смішним, а єдність класицистичного театру
замінене єдністю інтересів, широкою ідейною єдністю; ▪ сфера інтересів «комедії» - національна історія
і народний переказ, любов і честь, у релігійній драмі життєписи святих і алегоричні картини зі Старого
і Нового Завіту; ▪ з’являються особливості техніки «комедії» - різноманітність метричних форм,
динаміка розгортання дії, переважання інтриги над розробкою характерів. Але всі ці елементи ісп. нац.
драми ще чекали свого синтетичного втілення і це випало на долю Лопе де Веги. У своєму трактаті
«Про нове мистецтво писати комедії у наш час» (1609) він виклав засади народної національної драми,
на яких грунтувалась і його власна драматургія: ● заперечував слушність суворого поділу жанрів на
«високі» (трагедія) і «низькі» (комедія); ● з правил трьох єдностей визнавав доцільним тільки
правильно єдності, але інтерпретував його по-своєму: він розумів єдність не як розвиток одної
сюжетної лінії, а як внутрішню цілісність твору, і тому допускав введення побічних епізодів,
другорядних ліній, якщо вони такої цілісності не руйнують; ● розумів мистецтво як наслідування
природи і цінність драм вбачав у природності, правдоподібності, точному відтворенні дійсності, а не у
суворому дотриманні правил Аристотелевої поетики; ● завдання комедії наслідувати дії людей і
 змальовувати звичаї їхнього часу, бути дзеркалом людського життя, а отже всупереч правилу поділу
показувати в одній пєсі і дворянина і простолюдина, поєднувати смішне й серйозне, бо таке змішання
відповідає дійсності; ● драма повинна задовольняти запити народного глядача; ● прагнення,
розважаючи, виховувати в юрби почуття справжньої художньої краси і поезії.

35. Творча спадщина Лопе де Веги.

Лопе Фелікс де Вега Карпіо (1562 -1635) – основоположник національного театру , написав понад
1000 п’єс, до нас дійшло 300-400, п’єси називались «комедії», був теоретиком театру.
1614 р. прийняв сан священика, але не змінив світський характер діяльності драматурга. Написав
величезну кількість творів, звертався до всіх видів літератури, котрі на той час існували. Чільне місце в
його спадщині посідають поеми і ліричні поезії, народні ліричні жанри (романси, станси, редондільї) і
жанри італійської та античної поезії (сонети, еклоги, елегії, послання). Сонетів – близько 300. Творив і в
жанрах пригодницького роману, пасторалі, новели. Головний доробок – драматичні твори, але їх
збереглися близько 470 драм. П’єси вражають широтою охоплення життя, різноманітністю тем і
персонажів. В трактаті «Про нове мистецтво» написав, що цінність мистецтва у правдоподібності,
заперечував поділ жанрів на трагедію і комедію, казав, що худ. цінність драми визначається її
емоційним впливом на глядача. У драматургії розробляються в основному проблеми соціально-
політичні, переважно на історичному матеріалі, і приватно-побутові. Важливу групу соціально-
політичних п’єс становлять народно-героїчні драми, найвищим зразком яких є «Фунте Овехуна»
(«Овече джерело»),написана 1613 р., надрукована 1619 р. Основа сюжету – історичний факт –
повстання селян Фуенти Овехуни у 1476 р. проти жорстокого свавільного феодала, командора
Калатрави Фернана Гомеса де Гусмана. Три сюжетні лінії: лицарський орден Калатрави, що
підтримував португальського короля, піднімає заколот проти ісп. королів Фердінанда і Ізабелли;
захоплення міста Сьюдад Реаль; історія кохання Лавренсії і Фрондосо. Провідну роль у драмі відіграє
зображення тиранії командора, поступового назрівання народного гніву, картин бунту і королівського
суду на селянами. «Фуенти Овехуна» стала новим типом драми в літературі. Головний герой – простий
народ, селянська маса. Але він зовсім не затіняє яскравої індивідуальності народних персонажів.
Героїчна драма Лопе де Веги – динамічність і різноманітність дії, оспівування трагічного і веселого,
використання багатство народної мови – прислів’я, афоризми, дотепи, скоромовки,гри слів. Конфлікт
між селянином і феодалом лежить в основі багатьох його драм – «Періваньєс і командор Оканьї»,
«Саламейський алькальд» та ін. Показано що простий народ своїми моральними рисами стоїть вище за
феодалів. Комедії «плаща і шпаги» (комедії інтриги) - на тему кохання, право людини на земне щастя,
почуття перемагає станові забобони – «Собака на сіні», «Дівчина з глечиком», «Учитель танців»,
«Мадрідська сталь», «Веленсіанська вдова». Велика роль слуги.
«Собака на сіні» - головна героїня Діана де Бельфлор покохала секретаря Теодоро, але є перешкода –
станова нерівність. Слуга Теодоро, Трістан, розголошує вигадку про аристократичне походження
Теодоро, котрий ніби-то є сином графа Лудовіко, викраденим у дитинстві.
Теоретик театру і драми – поетичний трактат «Про нове мистецтво писати комедії у нас час» (1609).
Найвизначніші представники школи Лопе де Веги – Тірсо де Моліна, Хуан Луїс де Аларкон, Гільєн де
Кастро.

36. Загальна характеристика англійського Відродження.

Хронологічні межі – кінець 15 – початок 17 ст., але підготовка грунту для виникнення гуманістичної
культури розпочалася раніше ще в 14 ст. Це був час значних соціальних змін: розпочався розклад
феодалізму, відбувався швидкий розвиток міст, ремесла, торгівлі. Особливо тісні зв’язки з Фландрією та
Італією, звідки й почали проникати в Англію гуманістичні ідеї. Великі соціальні зрушення зумовлені
Столітньою війною (1337 – 1453). Вона активізувала боротьбу за зміцнення королівської влади; принесла
багато злигоднів народу, але водночас сприяла його єднанню, розвитку свідомості і почуття власної
соціальної значимості. Селянські повстання. На початку другої половини 14 ст. формується англійська
літературна мова (у середньовічній Англії державною мовою була французька). Видатним англійським
письменник цього перехідного періоду був Дж.Чосер.
15 ст. в історії Англії – буремний і жорстокий час, мало сприятливий для розвитку культури. Негативні
наслідки Столітньої війни, героїчний період якої вже давно минув, кривава династична війна Червоної
(Ланкастери) і Білої (Йорки) Троянд (1455-1485), внутрішній розбрат загальмували поступ гуманізму, який
починає розвиватися тільки на рубежі 15-16 ст. і свого розквіту досягає в другій половині 16 ст.
Утвердження абсолютної монархії, сила феодального стану і церкви була підірвана остаточно. Створення
сильного морського флоту – перемогу у війні з Іспанією, розгром «Непереможної Армади». Значною
силою в країні стала буржуазія, яка швидко збагачувалась і відігравала все більше роль у різних сферах
суспільного життя – зубожіння народних мас, селянства. Особливість англійської гуманістичної
літератури – ◊ гостра постановка в ній соціальних проблем, не тільки антифеодальний, а й
антибуржуазний характер; ◊ пізнім характером, спиралася на надбання ренесансної культури
європейських країн, де гуманізм, виник раніше, активно увібрала їхній літературний досвід і завдяки
цьому розвивалася прискорено; ◊ органічне поєднання здобутків континентальних країн та національної
літературної традиції і фольклору. Ранній період розвитку літератури припадає на кінець 15 – першу
половину 16 ст. Вплив європейських віянь, починається книгодрукування, викладають грецьку та
латинську мови. Найвидатніший гуманіст раннього періоду – Томас Мор. Визначні ренесансні поети –
Джон Скелтон (сатира антицерковної і антидворянської спрямованості), Томас Уайет (ввів жанр сонета в
англ. поезію), Генрі Серрей (удосконалив жанр сонета, вперше застосував білий вірш, переклавши дві
пісні «Енеїди»).
З другої половини 16 ст. починається зрілий період – зростання могутності країни, розвиток філософської
думки, філософська система Френсіса Бекона, швидкий розвиток гуманістичної літератури, збагачуючись
змістом та ідеями, новими жанрами й поетичними формами. Розвиток поезії, прози і драматургії.
Представники – Філіп Сідней (збірка сонетів «Астрофель і Стелла», пасторальний роман «Аркадія», праця
«Захист поезії»), Едмунд Спеснер (пасторальна поема «Календар пастуха», ліричні поеми і сонети, поема
«Королева фей»), Джон Лілі («Евфуес»), Томас Лодж, Томас Неш («Безталанний мандрівник»
започаткував англ.. побутовий роман), Томас Кід («Іспанська трагедія»), Роберт Грін («Історія монаха
Бекона і монаха Бенгея»), Крістофер Марло («Тамерлан Великий», «Трагічна історія доктора Фауста»),
Вільям Шекспір.
Головне місце в англ.. ренесансній прозі посідав роман. «Смерть Артура» Томаса Мелорі. Тенденції: 1.
тяжіння до ускладнених форм, орієнтація на книжну поетику; 2. зображення реальної дійсності, розробка
побутової тематики, послуговування простим розповідним стилем.

37. «Кентерберійські оповідання» Джефрі Чосера.

Джефрі Чосер (1340 – 1400). Поеми - «Книга герцогині», «Пташина рада», «Дім слави», «Троїл і
Крессіда» та ін. Переклав «Роман про троянду». Поет послугувався традиційними сюжетами і формами
(видіння, сон), але вносив у свої твори й багато оригінального – гумор, елементи сатири, майстерну
портретну характеристику, розкриття психології героїв. Найвидатніший твір – «Кентерберійські
оповідання» - збірка віршованих оповідань. За будовою твір подібний до «Декамерона» Боккаччо. Це
також обрамована новелістична збірка, яка відкривається прологом, де описано оповідачів (29 прочан в
таверні «Табард», що зібрались, щоб поклонитися мощам святого Томаса Бекета), а далі подано їхні
розповіді. Персонажі прологу – представники майже всіх соціальних шарів англійського суспільства,
кожен є чітко вираженим типом з рисами, властивими представникам його соц. стану. Характеристика
подорожніх значно поглиблюється і доповнюється в малих прологах, що з’єднують окремі оповідання. У
цих прологах оповідачі вдаються до самохарактеристики, слухачі висловлюють своє враження від
розповіді і думку про особу самого оповідача, сперечаються між собою, виявляючи при цьому свій
характер і вдачу. На розкриття людської сутності персонажа спрямоване й саме оповідання, вони додають
нові риси до характеристики персонажів, виведених в обрамуванні, особливо поглиблюючи психологічну
своєрідність образу. Таким чином, обрамування – загальний пролог та малі прологи – і самі оповідання
зливаються і становлять єдине ціле. Чосер створив якісно нову літературну форму, яка дала йому змогу
зобразити всі сторони суспільного життя Англії 14 ст. Оповідання збірки різнорідні за темами, жанровими
особливостями, стилем. Сюжети запозичені з різних джерел. Оповідання характеризуються
реалістичністю, у творі все пройняте інтересом до реального світу й людини, Чосер використав алегорію,
фантастику, примітивну дидактику. У творі органічно поєднуються високе і низьке, сумне й веселе,
поетичне й буденне. «Оповідання» відбивають критичне ставлення Чосера до середньовічного
суспільства, пройняті особливою поетичною іронією і гумором → взірець для англійських гумористів
наступних століть. Чосер почав писати з «позицій життєрадісного вільнодумства» і цим заклав основи
нової гуманістичної традиції в англійській літературі.

38. «Утопія» Томаса Мора. Жанрова своєрідність, побудова сюжету.

Томас Мор (1478 -1535) – великий мислитель, письменник, державний діяч. Юридична освіта, член
палати громад. Був страчений. Дружив з Еразмом Роттердамським. Перекладав Лукіана, біографію Піко
делла Мірандоли, його листи, грецькі епіграми латинською мовою. Писав оригінальні епіграми і поеми
латинською і англійською. Визначним є незакінчена історична праця «Історія Річарда ІІІ».
Твором Т.Мора, який приніс йому світову славу, є «Золота книга, така ж корисна, як і забавна, про
найкращий устрій держави і про новий острів Утопія» (1516). «Утопія» за своєю літературною формою –
розповідь про подорожі в невідомі краї – якнайбільше відповідала захопленням доби географічних
відкриттів, а разом з тим давала простір для фантастики – єдиного на той час засобу вираження сміливої
думки. Твір поділяється на дві книги і будується як бесіда автора з бувалим моряком Рафаїлом Гітлодеєм –
нібито одним із супутників мореплавця Амеріго Веспучі. Саме в уста Гітлодея автор вкладає найсміливіші
думки і судження. У першій книзі йдеться про сучасний соціально-політичний лад країн Європи,
передусім Англії. Засудження війни, паразитизм дворянства, критика приватної власності. Зміст другої
книги становить розповідь Гітлодея про суспільний лад на острові Утопія. Утопія – це суспільство
соціальної рівності, де не існує приватної власності, грошей, де всі працюють і на рівних правах
користуються плодами праці, золото не має цінності. Політичний лад Утопії – демократичний, всі посади
виборні, жінки мають рівні з чоловіками права. Велич Мора полягає у тому, що він ще при народженні
капіталізму побачив і засудив пороки соціального устрою, побудованого на основі приватної власності, і
протиставив йому ідеал суспільства, створеного на началах розуму і справедливості. Утопія – це мрія
ідеальної людини, але мрія нездійсненна. Недосяжність свого ідеалу усвідомлював і сам Т.Мор. «Утопія»
відповідала найвищому рівневі соціально-політичної думки початку 16 ст., це була найсміливіша книга у
всій тогочасній літературі. Т.Мор першим виклав продуману систему поглядів про побудову
соціалістичного суспільства, під впливом яких створився цілий напрям в історії соціально-політичної
думки – утопічний соціалізм.

39. Життєвий і творчий шлях Шекспіра; періодизація творчості, «шекспірівське питання».

Найвищим досягненням англійської й усієї європейської літератури доби Відродження була творчість
Вільяма Шекспіра (1564 – 1616). Спадщина геніального митця набула світового значення, зберегла свою
актуальність до нашого часу. Народився в Стретфорді-на-Ейвоні в родині ремісника і торговця, був
помічником вчителя. У 18 р. – одружився, можливо був мандрівним актором. З 1590 р. Шекспір працював
у різних театрах Лондона. 1594 р. – вступив у найкращу лондонську трупу Джеймса Бербеджа. 1599 р. –
Бербедж побудував театр «Глобус», на сцені якого і ставилися п’єси Шекспіра. 1612 р. – припинив
діяльність у театрі, залишився у рідному місті. Літературна спадщина Шекспіра складається з 37 п’єс,
поем «Венера та Адоніс» і «Зганьблена Лукреція» та 154 сонетів. П’єси написані білим віршем, але
використовується і проза. Творчий шлях Шекспіра прийнято поділяти на три періоди:
● перший період – 1590-1600 – оптимістичний, у творах цього періоду переважає радісне сприйняття
життя. Шекспір не уникає змалювання темних, негативних рис дійсності, життєрадісних, соціальних
суперечностей, але він впевнений, що зло можна подолати, вірить у торжество розумного і доброго. У цей
період написані драми-хроніки – «Генріх VI» (1590-91), «Річард III» (1593), «Річард II» (1595), «Король
Джон» (1596), «Генріх IV» (1596,98), ранні трагедії – «Тіт Андронік» (1594), «Ромео і Джульєтта» (1595),
«Юлій Цезар» (1599), поеми – «Венера і Адоніс» (1592), «Лукреція» (1593), комедії – «Комедія помилок»
(1592), «Приборкання норовливої» (1593), «Сон літньої ночі» (1595), «Марні зусилля кохання» (1594),
«Два веронці» (1594), «Венеціанський купець» (1596), «Віндзорські жартівниці» (1597), «Багато галасу з
нічого» (1598), «Як вам це подобається» (1599), «Дванадцята ніч» (1599-1600), і сонети (1592-1598).
● другий період – 1601-1608 – трагічний, коли драматург заглибився в аналіз суперечностей людського
життя і створив усі свої великі трагедії – «Гамлет» (1601), «Отелло» (1604), «Король Лір» (1605),
«Макбет» (1606), «Антоній і Клеопатра» (1607), «Коріолан» (1607), «Тімон Афінський» (1608). Три
комедії, написані у цей час, також позначені трагічним світосприйняттям, понурі комедії – «Троїл і
Крессіда» (1602), «Кінець діло вінчає» (1603), «Міра за міру» (1604).
● третій період – 1609-1613 – романтичний, до нього належать досить своєрідні за жанровими
особливостями чотири пєси – «Перікл» (1609), «Цимбелін» (1610), «Зимова казка» (1611), «Буря» (1612),
котрі називають то трагікомедіями, то романтичними драмами, а також остання історична хроніка «Генріх
VIII» (1613).
«Шекспірівські питання» (антишекспірівські теорії) – питання, яке виникло внаслідок недостатності
фактів з біографії В.Шекспіра. Це наштовхнуло деяких дослідників на думку, що Шекспіра як реальної
особи взагалі не існувало, а всі його п’єси були створені різними авторами. Серед них називали імена
філософа Ф.Бекона, лорда Ретленда, лорда Дарбі, лорда Оксфорда і навіть мореплавця В. Ролея.
Дослідники посилались на те, що син простого торговця і чинбаря не міг так добре знати деталі
придворного життя і світського етикету, які він відтворював у п’єсах; звідки такі ґрунтовні знання з
стародавньої історії і античної літератури; як не покидаючи ніколи Англії, він так добре розумівся на
морській справі, оснащенні кораблів, про що свідчать його п’єси. Водночас дослідники звернули увагу, що
поряд з вражаючими знаннями в його п’єсах є численні помилки і нісенітниці. Це свідчить про те, що
Шекспір – один з найзагадковіших письменників світу. Незважаючи на ці антишекспірівські теорії,
глибокий аналіз творчості показує, що твори, які друкуються під іменем В.Шекспіра, належать одному
авторові.

40. Тема дружби й кохання у сонетах Шекспіра.

Сонети Шекспіра відкривають вищий етап у розвитку Ренесансу. Вперше збірка сонетів була надрукована
у 1609 р. видавцем Томасом Торпом. Основним змістом сонетів є розповідь поета про своє глибоке
почуття дружби до юнака довершеної краси і своє сповнене пристрасті кохання до «смуглявої леді».
Припускають, що прототипом «смуглявої леді» була придворна дама Єлизавети Мері Фіттон. Сонети є
видатним явищем поетичної творчості і становлять невмирущу естетичну цінність, незалежно від того, хто
були прототипи створених образів. Сонети Шекспіра становлять сюжетний цикл. Хоч кожний з сонетів –
це завершений вірш, важливий сам по собі, але взяті разом вони створюють певний сюжет, який будується
на розвитку відносин між поетом, другом і «смуглявою леді». Поетом володіють дві сильні пристрасті –
дружба й кохання, найдорожчі йому дві людини – друг і «смуглява леді», які не чужі один одному. Поет
прославляє друга, його довершеність, мріє увічнити його красу своїм поетичним словом. Почуття до
нього, світле і самовіддане, збагачує душу поета шляхетними переживаннями. Кохана поета – жінка
далеко не ідеальної краси. Але поет кохає саме таку, не ідеальну, а земну, для нього вона найвродливіша з
усіх жінок. Любовна пристрасть поета нездоланна, проте болісна. «Смуглява леді», легковажна і нещира,
мучить його непостійністю і примхливістю. Поет усвідомлює, що вона не варта кохання, що це почуття
робить його рабом негідної жінки, збіднює морально і може штовхнути на компроміс з брехнею і пороком.
Але кохання цілком оволоділо ним, і кожна мить уваги коханої і взаємності сповнює його щастям. Так
кохання породжує у поета стан внутрішньої дисгармонії, постійний розлад між розумом і почуттями. А до
всього, кохана затьмарила дружбу поета. Вона звабила друга. Поет страждає від зради найдорожчих
людей і все ж готовий відступитися від свого кохання заради щастя друга. Але щастя немає, поет бачить,
що «смуглява леді» невірна і другові, і страждає за нього. І образ друга, і образ коханої жінки постають у
сонетах в світлі поетового сприйняття і ставлення до них, тому на першому місці стоїть образ ліричного
героя. В ньому відбивається складний і багатий світ людини Ренесансу. Ліричний герой здатний не тільки
на сильні почуття дружби та кохання – йому властиві широкий, всеохоплюючий погляд на світ, активне,
гостро зацікавлене ставлення до життя, сила думки. Поет замислюється над доступними людині засобами
протидії руйнівній силі часу, утверджує перевагу духовного багатства над матеріальними цінностями,
підносить значимість і невмирущу силу поезії, заглиблюється в естетичні проблеми і філософські питання,
засуджує пороки і несправедливість сучасної йому дійсності. У численних сонетах поет веде літературну
полеміку. Образ ліричного героя надзвичайно поширює тематику і реальний зміст сонетів. Це досягається
також усією поетичною системою, виробленою автором. Метафори, порівняння, розгорнуті малюнки в
сонетах передають реальні взаємини між людьми в суспільстві і дійсні явища природи. Таким чином,
розповідь про почуття поета пов’язується і з світом природи, і з життям суспільства. Гірке кохання поета
порівнюється з пропасницею, розум називається лікарем, старіння людини – опаданням зів’ялого листя, і
так майже в кожному сонеті встановлюється зв'язок особистих почуттів поета з різними явищами
навколишнього світу.

41. Історичні хроніки Шекспіра «Річард ІІІ», «Генріх ІV», «Генріх VІІІ»

Шекспір розпочав свою творчість жанром хроніки, до якого наприкінці 16 ст. часто зверталися його
попередники і сучасники – всенародне патріотичне піднесення в країні, усвідомлення необхідності
національної єдності, живий інтерес до політичних проблеми сучасності і разом з тим до минулого
батьківщини та його уроків. Тема історичних драм – феодальний розбрат, боротьба королівської влади
проти сил феодальної анархії, війна Йоркської і Ланкастерської династій, яка завершилася наприкінці 15
ст. перемогою Тюдорів і утвердженням абсолютизму.
У драмі «Річард ІІІ» (1593) зображено короля Річарда – сильну особистість, йому притаманні риси,
потрібні для правління державою: воля, відвага, енергія, свідомість своїх королівських прав. Але
найголовнішого – здатності служити загальнодержавним інтересам – він позбавлений. Кривавий деспот і
злочинець, Річард не тільки не може погасити феодальні чвари, а й сам розпалює їх. Жадоба влади керує
його поведінкою, а відсутність будь-яких моральних засад, неперевершений цинізм повністю розв’язують
йому руки. Без сумніву і вагань він порушує закони, вбиває старих і дітей, чужих і рідних, усіх, хто так чи
інакше стає на його шляху до трону. Річард визнає правильним лише те, що вигідне йому особисто. Коли
потрібно заручитись прихильністю народу, йому легко дається демагогія; йому не важко вдати ніжного
брати, надійного друга Бекінгема, зіграти роль безумно закоханого в леді Анну. Шекспір показує, що
такий король – зло для держави, він знесилює її, сіє ненависть і ворожнечу.
Своєї вершини в історичній драматургії Шекспір досяг у дилогії «Генріх IV» (1596,1598). У хроніці
«Генріх IV» відтворенні події англійської історії початку 15 ст. – важливого періоду становлення
абсолютистської монархії. В центрі сюжету -– боротьба короля Генріха IV (роки правління 1399-1413)
проти бунтівних феодалів – прибічників анархії і політичного сепаратизму. Вороги короля становили
велику загрозу його владі, їм не бракує могутності й військової мужності, вони жорстокі й рішучі в своїх
діях. Кожного з них Шекспір змалював як своєрідний, складний характер. Розгортаючи драматичну дію,
Шекспір поступово розкриває неминучість поразки опозиції. Феодали неспроможні досягти єдності,
необхідної для перемоги. Кожним із них керують особисті егоїстичні інтереси, жадоба влади і помсти. Але
й Генріх IV далеко не ідеальна особистість. На його совісті криваве злодіяння, корону він захопив
силоміць. Але його боротьба проти феодальної анархії виправдана, оскільки він стоїть за єдність держави,
діє в її інтересах. Важливим у задумі драми є образ принца Гаррі. В кінці твору він стає королем Генріхом
V. Основну сюжетну лінію, дійовими особами якої є представники феодального середовища, в драмі
«Генріх IV» супроводжують картини народного життя, створюючи тло головного історичного конфлікту.
Широко зображується побут лондонського дна і плебейства, постає ціла серія неповторних комедійних
персонажів, особливо сера Джона Фальстафа, декласованого лицаря.
В історичних хроніках виявилися характерні риси драматургічного мистецтва Шекспіра: вміння
зображувати епоху, показувати її основні соціальні та політичні сили у виразних індивідуалізованих
людських характерах, оживляти драматичну дію введенням різноманітних, протилежних один одному
образів. Хроніки Шекспіра мали великий вплив на розвиток історичних жанрів у літературі наступних
поколінь.
Генріх VIII – один з історичних часописів. присвячених життю англійських монархів. Сюжет побудовано
навколо першого процесу розлучення короля. З доступних джерел Шекспір знав, що перша згадка про
захоплення Генріха Анною Болейн, так само як і чутки про майбутнє розлучення, належать до 1526-1527
років, а хрещення Єлизавети, яке дало матеріал для заключної сцени, відбулось у вересні 1533 року. Проте
автор використовує у творі два епізоди, що не збігаються з цим періодом (один з них – розправа над
Бекінгемом, якого було страчено у 1521 році, другий – сутичка Кранмера, архієпископа Кентерберійського
з єпископом Гардінером та іншими титулованими особами, хоча історично ця подія мала місце після
хрещення Єлизавети), але тим не менше, органічно вплетені до дії п’єси. Центральним епізодом є процес
розлучення Генріха з його першою дружиною Катериною і одруження з Анною Болейн. У цьому епізоді
Шекспір найбільш повно розкриває образ монарха.

42. Загальна характеристика комедій Шекспіра.

У 90-х рр. Шекспір написав 10 комедій. («Комедія помилок», «Приборкання непокірної», «Два веронці»,
«Марні зусилля кохання», «Сон літньої ночі», «Венеціанський купець», «Віндзорські жартівниці»,
«Багато галасу з нічого», «Як вам це подобається», «Дванадцята ніч») Сюжети запозичував з
італійських новел, античних і сучасних творів, фольклору, з життя. Шекспір часто переносив місце дії в
різні країни здебільшого південні. Комедії написані в найбільш оптимістичний період англійського
гуманізму, пройняв вірою в шляхетність і довершеність людини. Особливість героїв це природність і
невимушеність їх поведінки і почуттів. Вони молоді, повні сил, здатні на подвиги і самопожертву. В
комедіях їх оточує все прекрасне: дружба, кохання, природа, поезія, музика. Вражають комедії
різноманітністю людських характерів і натур, багатством життєвого матеріалу, кожний із 180
персонажів – неповторний.
Гуманістичний мрія Шекспіра про ідеальний світ зумовила звертання до фантастичного елемента,
народних балад, легенд і казок. Інша особливість – поєднання фантастичного і реального, серйозного і
смішного. Сюжети розгортаються у двох органічно злитих планах романтичному, високому і
реальному, побутовому.
З ранніх комедій особливо характерною є «Сон літньої ночі». У ній переплітається мотиви запозичені з
різних джерел – з «Порівняльних життєписів» Плутарха взято Тезея й Іпполіту, з «Метаморфоз» Овідія
– Пірама та Фісбу, лісові духи підказані фольклором. У центрі комедії – заплутана любовна історія. У
центрі комедії — заплутана любовна історія. Гермія і Лізандр кохають одне одного. Єлена кохає
Деметрія, але він байдужий до неї, бо серце його полонене Термією. Батько Гермії Егей на боці
Деметрія і вимагає, щоб донька дала згоду на шлюб з ним. Гермія не підкоряється батьківському
наказові. Тоді Егей іде до Тезея скаржитись на неслухняну та на Лізандра, який співав місячними
ночами чарівних пісень під вікнами його доньки і заворожив її. Тезей велить Гермії схились перед
батьківською волею, інакше, згідно з афінськими законами, її чекає смерть або довічне ув'язнення в
монастирі. Гермія і Лізандр не хочуть коритися нерозумним і жорстоким законам. Вони покидають
Афіни і тікають у ліс. За ними йдуть Деметрій та Єлена.
Сюжет поступово збагачується новими мотивами: побутово-гумористичним та фантастичним. До
лісу приходять афінські ремісники, дивовижно схожі своєю поведінкою на лондонських простолюдинів,
щоб тут вивчити ролі п'єси «Шрам і Фісба», яку вони вирішили поставити у день весілля Тезея й
Іпполіти. Та репетиція зривається: якісь таємні сили втягують їх у події незвичайні і чудернацькі,
особливо дивна метаморфоза сталася з ткачем Основою — у нього раптом з'явилася осляча голова. Це
в лісі розважаються духи та ельфи. Над ними панує Оберон, великий чаклун. За допомогою соку
чарівної квітки він може змінювати почуття, викликати любовні пристрасті. Розгніваний на
прекрасну царицю ельфів Тиранію, він карає її любов'ю до Осла і глузує з неї, коли вона ніжно пестить
ослячу голову. Легковажному веселому ельфові Пеку він дає наказ допомогти закоханим юним героям,
які дісталися до лісу. Пустотливий і безтурботний Пек без кінця помиляється і надзвичайно заплутує
всю любовну історію. Врешті-решт під впливом лісових чар Деметрій полюбив Єлену, Егей змушений
визнати правоту Лізандра і Гермії. Все закінчується весільним святом і виставою п'єси про трагічне
кохання («Шрам і Фісба»).
У цій комедії виразно поступає англійський національний колорит. «Сон літньої ночі» — одна з
найбільш життєрадісних гуманістичних комедій. Комедії написані в 2-ій пол. 90-х рр. теж зберігають
життєрадісний характер, проте у їхньому світі постає більше протиріч, більше місця починають займати
негативні персонажі, виразніше звучать сумні мотиви. Це добре помітно у «Венеціанському купці», де
розгортаються поетичні любовні історії, але де на перший план виходить непримиренний конфлікт
соціального характеру між купцем християнином Антоніо і лихварем євреєм Шейлоком, спричинений
характером їхньої діяльності. Антоніо – шляхетний купець, його професія вимагає твердого характеру і
не позбавлена романтики. Шейлок забезпечує своє багатством безжалісним лихварством. Однак
відштовхуючий образ Шейлока неоднозначний. У його змалюванні виразно виявилось характерне для
Шекспіра розуміння складності людського характеру. Шейлок розумний, здатний на сильні почуття,
може бути відданим, має інші властивості, гідні людини. Тому при всій негативності цей образ не
позбавлений трагізму. Останньою веселою комедією Шекспіра стає «Дванадцята ніч» Головну лінію
становлять історії ідеальних, шляхетних героїв. Герцог Орсіно безнадійно закоханий у графиню
Олівію. Але вона, тяжко переживаючи смерть єдиної близької їй людини — свого брата, вирішує
жити самотньо і не зустрічатися з людьми. Всі спроби герцога висловити їй свої почуття вона
 рішуче відхиляє. Орсіно намагається зворушити Олівію пишномовними любовними посланнями, що
приносить їй його паж. А паж — це переодягнена дівчина Віола. Вона опинилася в чужій країні,
врятувавшись щасливо з корабля, який розбився біля берегів Іллірії. Як через необхідність, так і з
цікавості й любові до пригод вона переодягається юнаком і поступає на службу до герцога. Віола
кохає герцога і, бажаючи йому щастя, вона, хоч як їй прикро, з усією щирістю намагається допомогти
йому і схилити до нього свою суперницю. Олівія насміхається над посланнями герцога і закохується в
пажа, якому й відкриває свої почуття. Дія надзвичайно заплутується, виникають різні непорозуміння,
котрі одних смішать, інших змушують страждати. Та зрештою все вияснюється, і комедія
закінчується весело й щасливо. Великого значення у всьому задумі набуває образ розумної Віоли,
розкритий найбільш глибоко і переконливо. Це натура, позбавлена будь-якого егоїзму. Віола добра і
сердечна, її почуття по-справжньому глибокі, тому вона така вірна їм. Особлива ж принада Віоли — в її
природності і щирості.
У другому періоді творчості Шекспір написав 3 комедії «Троїл і Крессіда», «Кінець діло вінчає», «Міра
за міру». В науковій літ-рі їх називають понурими комедіями. Хоча закінчуються вони і щасливо, та
позбавлені життєрадісної атмосфери, комічний елемент там послаблений, любов не дає приводу до
сміху, лише до страждань і навіть зла. Понурі комедії зберігають гуманістичний зміст, але містять
багато гіркоти. Зло тут інколи проникає в душі добрих людей і отруює їх.

43. Загальна характеристика трагедій Шекспіра.

У першому періоді творчості Шекспір написав 3 трагедії «Тит Андронік», «Ромео і Джульєтта»,
«Юлій Цезар».
«Ромео і Джульєтта»
Сюжет її запозичено з поеми англійського поета Артура Брука, написаної, в свою чергу, на основі
італійської новели Матео Банделло. Трагедія пройнята оптимістичною вірою в неминучість торжества
гуманістичних відносин між людьми. Трагізм долі Ромео і Джульєтти зумовлений обставинами
суспільного життя, зіткненням у ньому старого і нового, феодальної і гуманістичної моралі. На шляху
до щастя героїв загрозливою перешкодою стоять давня кривава ворожнеча між родинами Монтеккі і
Капулетті та жорстока феодальна мораль. Своєю смертю закохані долають стару мораль. Ворогуючі
родини відкидають помсту. Діє і багато другорядних героїв. Тібальт – прибічник ворожнечі, традиції
кривавої помсти; Меркуціо – друг Ромео, дотепний, розумний, запальний; Лоренцо – чернець, у
ставленні якого немає нічого релігійного, людяний, мудрий, мислить, як справжній гуманіст.
«Юлій Цезар»
Написана на матеріалі римської історії (її джерелом були «Життєписи» Плутарха). Створена Шекспіром
після історичних хроні, стала підсумком першого періоду творчості, знаменувала перехід до трагічного
періоду творчості. Цим зумовлено і складність її жанру, який часто визначається як «трагедія-хроніка»,
оскільки в п'єсі поєднались риси, притаманні хронікам,
і певні властивості трагедій. У трагедії діють справжні історичні особи, достовірно передається
політична і моральна атмосфера Стародавнього Риму. В центрі – конфлікт Цезаря і Брута, людей, прямо
протилежних один одному за своїм світоглядом, політичними переконаннями, натурами. Цезар —
великий полководець, своїми перемогами він служив Риму, зміцнював його могутність, здобув славу і
любов римлян, зокрема прихильність Брута. Цезар довіряє Брутові і також любить його. Старіючи,
Цезар стає безмірно честолюбним, проймається усвідомленням власної зверхності над іншими,
домагається влади над Римом, хоче стати імператором. Брут за своїми переконаннями
республіканець, палко відданий республіканським ідеалам. Поведінка Цезаря, назріваючі зміни в Римі
бентежать його. Брут прагне блага для всіх, для Риму, принцип єдиновладдя для нього рішуче
неприйнятний. Як це й не болісно, але він доходить висновку про необхідність смерті Цезаря. Тому
Брут приєднується до змовників на чолі з Кассієм, які замишляють убивство диктатора. Смерть
Цезаря не привела до відновлення й утвердження республіканського ладу. Брут, Кассій та їхні
прибічники доблесно, до кінця боролися за республіку, але зазнали поразки. В таборі цезаріанців
провідну роль відігравав Антоній. Це один із найвизначніших шекспірівських образів. Антоній завжди у
захваті від Цезаря, цілком приймає його принцип єдиновладдя. Відразу після смерті Цезаря він готує
наступ на республіканців. Об'єднує спільників обманними прийомами, діючи уміло й хитро, привертає
на свій бік народ, який у своїй свідомості уже схильний до цезаризму. Антонієм керує не так любов до
Цезаря, як жадання влади Він не тільки знищує республіканців, а й таємно шукає засобів усунення двох
інших тріумвірів, щоб встановити свою владу.
Другий період творчості Шекспір припадає на час політики королівської влади реакційного характеру.
З усією виразністю виявилась невідповідність суспільних відносин гуманістичним ідеалам. Усе це
позначилось і на творчості драматурга. Тепер він зосередився на трагічних проблемах дійсності і творив
переважно в жанрі трагедії. Проте зосередженість на трагізмі життя, змалювання непоборних
суперечностей та конфліктів дійсності не означали відхід, Шекспіра від гуманізму. І в трагедіях він
залишався вірним високим ідеалам, не втрачав життєстверджуючого погляду на світ і змальовував його
складний художній образ, виходячи з гуманістичних позицій. В трагедіях, Шекспіра постає доля
людини в суспільстві жорстокості та егоїзму. Головним героєм у них є людина високої самосвідомості,
яка вступає в конфлікт зі світом, проходять через жорстокі випробування, зазнає величезних страждань,
тяжких переживань і неминуче гине. У розкритті характеру такого героя увага зосереджується на
кардинальних, визначальних проблемах життя людського суспільства, що надає трагедіям глибини
змісту і сили величезних узагальнень. Дія трагедій розвивається не у вузькій сфері приватного життя, а
виводиться на широкий простір історичних, соціальних конфліктів, охоплює різноманітні явища
дійсності, добрі й лихі начала в ній, високе і низьке, страшне і смішне. З цим пов'язане й властиве
трагедіям, Шекспіра вільне змішання стилів, чергування віршової і прозової мови.
У цей період написав трагедії «Гамлет», «Отелло», «Король Лір», «Макбет», «Антоній і Клеопатра»,
«Коріолан», «Тімон Афінський».
«Отелло»
Джерело сюжету – новела італійського письменника Джіральді Чінтіо «Венеціанський мавр»
Шекспір багато що змінив у ній, згідно зі своїм задумом надав їй зовсім іншого характеру й змісту,
далеко вийшовши за межі родинної теми й особистих стосунків. У складному, непримиренному
конфлікті зіткнулися два типи людей, два світогляди, породжені однією добою. Те, що було в ній
героїчного й шляхетного, втілене в образах Отелло і Дездемони, її темні сили — в Яго. Мавр Отелло —
славетний генерал Венеціанської республіки. Він пройшов життєвий шлях, сповнений героїзму,
романтики й тяжких випробувань, і лише своїми доблестями здобув пошану, почесті й визнання.
Своїми подвигами Отелло завоював серце юної венеціанки Дездемони. Заради нього Дездемона зламала
старі традиції, знехтувала батьківською забороною, підкинула упередження свого середовища проти
людини чорної раси Зруйнував щастя благородних і довірливих людей і призвів їх до загибелі Яго, який
за своїм, світоглядом втілює темну, зворотну сторону Ренесансу. Всю поведінку Яго визначає не
творче, а руйнівне начало — хижацтво й індивідуалізм, що є характерними рисами психології, яка
породжувалася діяльністю буржуазії нової епохи. Яго ненавидить Отелло та Дездемону за те, що
вони всім своїм життям заперечують його хижацький світ. Яго плете свою інтригу, аби отруїти
душу Отелло підозрінням і ревнощами. Як тільки Отелло повірив намовам Яго і зневірився в Дездемоні,
життя втратило сенс. Дездемона стала для нього втіленням невірності, безчесності, всього
ворожого йому в світі, і він убив її
Шекспір створив також видатні трагедії на античні сюжети, запозичені з «Порівняльних
характеристик» Плутарха. Це — «Антоній і Клеопатра», «Коріолан», «Тімон Афінський», що
завершують другий період творчості. В них висуваються великі трагічні проблеми життя, світ
зображується в стані напруженої боротьби, в якій вирішується доля окремих осіб і цілих народів.

«Гамлет». Образ Гамлета.

Шекспір скористався легендою про Гамлета, вперше записаною Саксоном Граматиком, а потім відомої
в різних літературних обробках.
Написана 1601 р
У центрі сюжету образ Гамлета – данського принца, студента Віттенберзького універу. Він щойно
повернувся до данського двору Ельсінор, де раптово помер король Гамлет. Він дуже любив і шанував
батька, тому важко переносив втрату. Переживання посилюються вчинком матері, яка квапиться вийти
за між за брата короля Клавдія, який посідає трон. Таку поспішність Гамлет сприймає як щось не гідне
людини. Весільна атмосфера Ельсінорі робить перебування там нестерпним для Гамлета, він
залишається там тільки через волю матері і Клавдія. Далі принц дізнається, що Клавдій отруїв його
батька. Гамлет клянеться помститися. Клавдій уже на троні замислює знищити принца, на його боці
виступають придворні: міністр Полоній – майстер підступних інтриг, Розенкранц і Гільденстерн,
«нікчемна комаха» Озрік. В інтригу проти Гамлета втягнуто і красуню Офелію. Вона беззахисна і не
може протистояти злу, божеволіє і гине.
Гамлет змушений цьому всьому протидіяти, вбиває Полонія, викриває зрадництво Рознкранца і
Гільденстерна, відмовляється від Офелії, ледь не вбиває матір, проте привид батька вмовляє Гамлета
пощадити її. Вступає в поєдинок з Лаертом – сином Полонія і братом Офелії. За цих обставин просте
завдання - помститися за батька – ускладнюється. Ускладнюється воно також і змінами у свідомості
принца.
Гамлет – інтелектуал, йому властивий філософський склад мислення. Події, що відбуваються
дозволяють зробити Гамлету висновки про людину і світ загалом. Якщо у світі можливе таке зло і в
ньому гинуть чесність, любов, дружба, гідність, то світ цей хворий. Світ уявляється Гамлетові або
городом, де буяють бур’яни, або в’язницею з казематами, камерами і підземеллями. Сприймає дійсність
як нестерпну для людини. Гамлет вражений не тільки злочинністю Клавдія, а й усією системою чужих
йому принципів життя й моральних понять. Герой знає, що не зможе обмежитись лише помстою бо
вбивство Клавдія не змінить світ, усвідомлює, що його завдання протидіяти злу загалом. Масштаби зла
гнітять його, підривають віру в себе, краса Всесвіту більше не тішить Гамлета. Принц сумнівається в
гуманістичному ідеал, проте керується ним до кінця життя. Загибель Гамлета неминуча. Так як і
загибель гуманізму наприкінці доби Відродження.

«Король Лір». Система образів трагедії.

На сюжет старовинного Сказання про короля Ліра, записаного спочатку в середньовічній хроніці, а
потім — в «Хроніках» Р. Холіншеда, існувала до Шекспіра анонімна п'єса, котру він і використав при
створенні своєї трагедії. Шекспір пов'язав родинну історію з історичними конфліктами й соціальними
протиріччями, і твір на тему невдячності дітей набув соціально-філософського характеру. Хоч в трагедії
використано старовинний сюжет, зміст її відбиває стан сучасного Шекспірові суспільства. Це
суспільство, де панує приватна власність, на її ґрунті розпадаються нормальні, природні зв'язки між
людьми, відбувається непримиренна боротьба: одних — за владу і багатство, інших — за людські права
та гідний людини устрій суспільства. Персонажі, які діють у трагедії, поділяються на дві протилежні
групи. До однієї належать Едмунд, Гонерілья, Регана, Корнуол — хижаки й егоїсти, позбавлені честі й
совісті, лицелії й злочинці, вчинками яких керує жадоба влади й багатства. Особливо глибоким є образ
Едмунда з його виразно окресленим характером. Сильний, небезпечний злочинець, він завжди володіє
собою, роз- раховує тверезо і точно, ніколи не діє під враженням роздратування чи гніву. Едмунд —
страшне породження соціального перевороту нової доби. Він втілює розкріпачену ініціативу,
позбавлену людяності, спрямовану проти суспільства, виключно на задоволеннях особистих,
хижацьких інтересів. Інша група персонажів — Корделія, Кент, Едгар, блазень Ліра, згодом Глостер —
повноцінні люди, гуманні, щирі й безкорисливі .В образі Корделії найбільш повно втілено ідеальні риси
людини — чистота, гідність, щирість, висока людяність. Корделія — один із найбільш довершених
позитивних жіночих образів світової літератури. У центрі трагедії — образ Ліра в його складній
динаміці. На початку перед нами величний, повновладний король, який розподіляє своє королівство
між трьома доньками. Віддаючи королівство, він не має жодного сумніву, що і без-нього залишиться
королем і збереже пошану й почесті, якими був оточений усе життя. Це уявлення ґрунтується на його
вірі в цінність власної особистості. На думку Ліра, оскільки в ньому самому нічого не зміниться від
того, що він віддає королівство, то й становище його змінитися не може. Король Лір вірить також в
існування однієї для всіх непорушної моралі: молодші шанують старших, діти покірні батькам, піддані
— королю. Сліпа покірність Гонерільї і Регани волі Ліра при розподілі королівства, їхні красномовні
заприсягання своєї любові до батька — цілком відповідають його уявленням про себе і про світ, і він
спокійно віддає їм королівство. Правдива і щира Корделія відмовляється від фальшивого словослів'я.
Де сприймається королем як прояв черствості і непокірності, він проклинає Корделію, позбавляє її
спадщини, і вона покидає королівство. Незабаром короля Ліра безмежно вражає зміна у ставленні до
нього Гонерільї й Регани. Зникла їхня шанобливість, вони більше не визнають за ним жодних
 королівських прав, сприймають його тільки як стару примхливу людину, що дратує їх і завдає клопоту.
Спочатку Лір не може цьому повірити, потім пояснює все злобним характером, черствістю й
невдячністю дочок, не раз вибухає гнівом, проклинає дочок, закликає грізні стихії покарати їх за
порушення природного порядку речей. Лір не розуміє, що справа не в особистих якостях його дочок, це
діє об'єктивна закономірність суспільства, заснованого на власності: гнів короля без королівства вже
нікого не лякає, батька без спадщини ніхто не бере до уваги, і доньки відмовляють Лірові в притулку.
Ціною нестерпних страждань дісталась Лірові істина про світ і людину. Він повністю усвідомив
негідність і несправедливість світу, в якому живе, і зрозумів, що зумовлені вони пануванням власності.
Прозріння Ліра й відкриті ним істини тим більше вражають у трагедії, що вони пов'язані із
зображенням поглиблення суперечностей у світі, Так, паралельна сюжетна лінія Глостера і його синів
поширює картину суспільства, на її фоні виразніше виступає типовість трагедії Ліра, а водночас і
художня своєрідність цього образу. Наприкінці трагедії Лір не тільки зрозумів власну помилку, а й
осягнув несправедливість суспільства загалом. Він збагнув нарешті, що найціннішим у людях є
людяність і співчуття до інших. Лір і сам змінився під впливом глибоких переживань і страждань, які
збагатили й облагородили його душу, відкрили йому очі. На допомогу Лірові поспішає скривджена ним
Корделія. Лір усвідомлює всю міру своєї провини перед нею, велич її шляхетної душі. Зустріч з
Корделією дала йому щастя. Проте, як показує Шекспір, світ, гідний людини, в якому
торжествуватимуть справжні цінності,— справа майбутнього. Корделія загинула — її повісили у
в'язниці за наказом Едмунда. Лір не хоче і не може жити далі. Він помирає, проклинаючи безсердечних
людей.

«Буря»
Картина морської бурі. Неаполітанський король Алонзо і міланський герцог Антоніо з оточенням
рятуються з потопаючого корабля і опиняються на невідомому острові, де живе Просперо
(міланський герцог) з донькою Мірандою. Він підкорив відьму Сікораксу, звільнив з її полону духа Аріеля,
який тепер служить йому. Старається підкорити напівзвіра Калібана.
Вони намагаються запровадити на острові свої порядки: почалися змови і замахи на життя, але на
острові діють закони добра. Просперо карає нелюдяне суспільство, руйнує злочинні задуми, знищує
зло, навчає Фердінанда добру й безкорисливому служінню, змушує ворогів розкаятися, повертає собі
владу і прощає всіх. Своїм милосердям він довів моральну перевагу над ними.
Світ юних Міранди і Фердінанда – майбутнє суспільства. Він протилежний егоїстичному, жорстокому
середовищу, в якому жили їх батьки.
У «Бурі» Шекспір закликає до створення нового світу, без приниження, насильства і жорстокості.
Характери, створені Шекспіром, відзначаються величезною багатогранністю, в них поєднуються різні
душевні якості, зливаються суперечності.

44. Шекспір в українській культурі.

Творчість Шекспіра залишила помітний слід в українській літературі. Майже кожний видатний
український письменник висловлював своє захоплення Шекспіром, зазнав його впливу в тій чи іншій
формі. В українській літературі існує багато творів на Шекспірові мотиви, часто трапляються
шекспірівські ремінісценції у Лесі Українки, І. Франка, М. Рильського та ін.
Переклади творів англійського драматурга відіграли помітну роль у XIX ст. в розвитку української
літературної мови. Багато українських письменників зверталися до перекладу Шекспірових творів: М.
Старицький, Ю. Федькович, П. Мирний, П. Куліш, Л. Українка, І. Франко, М. Кропивницький, М.
Драгоманов. Основоположниками наукового шекспірознавства на Україні був Іван Франко.
В українській літературі високохудожні переклади творів Шекспіра створили М. Рильський, Б. Тен, М.
Бажан, В. Мисик, Д. Паламарчук та ін.
Трагедії і комедії великого драматурга широко входять до репертуару вітчизняного театру. Великим
успіхом у глядачів користуються вистави комедій «Дванадцята ніч», «Багато галасу даремно», «Комедія
помилок», «Приборкання непокірної», «Віндзорські витівниці», трагедій — «Гамлет», «Король Лір»,
«Отелло», «Макбет», «Ромео і Джульєтта», «Антоній і Клеопатра», хронічки «Річард III». Всесвітнє
визнання здобули балет «Ромео і Джульєтта» С. Прокоф'єва, екранізація «Гамлета» і «Короля Ліра» Г.
 Козінцева. Вітчизняна театральна інтерпретація Шекспіра загалом становить одну з найяскравіших
сторінок світової шекспіріани.

45. Загальна характеристика літературного процесу 17 ст.

Головне, що характеризує історію Європи 17 ст. – це перехідність та криза епохи. Руйнуються столітні
устрої, феодальні відносини все ще зберігають своє панування, але в самому феодалізмі назрівають
гострі протиріччя, які передбачають неминучий розвал старої системи. В епоху Відродження ці зміни
сприймалися як звільнення від догм середньовіччя, гніту церкви, відкриття естетичної значущості
людини і природи. Але в пізньому Відродженні ці зміни почали сприймати як крах і кризу епохи. Проте
навіть тоді митці зберегли ілюзорну віру в торжество гуманістичних ідеалів хоча б в далекому
майбутньому.
17 ст. місця для такої віри вже не залишило. На зміну приходить інший світогляд, який водночас
відштовхується від старого, але й наслідує його. Сприяв цим змінам і прорив у науці. Схоластика
уступала місце експериментальним методам. На зміну окремим геніальним прозрінням і здогадкам
ренесансної науки приходить систематизація і накопичування знань. У цей період значно змінюється
уявлення про будову Всесвіту, він розширюється завдяки Ґалілею і Копернику. З’являється розуміння
того, що людина не може осягнути всього, що Всесвіт розвивається швидше, ніж людина може
зрозуміти чи наздогнати його. Митці 17 ст. свідомо відкидають ренесансний гуманізм, але це не
означає, що ідеали мистецтва 17 ст. антигуманістичні. Міняється лише форма гуманізму. В 17 ст. на
перший план виступає розум, інтелект. Постає цілий культ розуму. У цей період характерною є ідейна й
естетична боротьба. Вона відобразилася у 2-ох напрямах цього часу: бароко і класицизмі, які були
одночасно і стилями, і мистецькими напрямами, і художніми системами. Обидві художні системи
пройшли довгий шлях формування і розвитку. Наприклад, найважливіші положення класицистичної
естетики були закладені в поетичних трактатах італійських теоретиків 16 ст., тлумачів Аристотеля.
Риси бароко були виражені в маньєризмі пізнього Відродження, коли була втрачена віра у високе
призначення людини. А світ розумівся як щось ненадійне і хитке.

46. Класицизм як художня система. Філософські основи, естетичні засади, представники.

Класицизм – це художня система, головним завданням якої є наслідування античності.

Хронологічні рамки – 2-га пол. 16 ст. (перші прояви) – 17 ст. (розквіт / високий класицизм) – 18 ст. –
(просвітницький класицизм) – поч. 19 ст. (поступове зникнення)
В основі класицизму лежить філософія раціоналізму (культ розуму) Рене Декарта (в Декарта була ідея
про те, що людина народжується з набором ідей, які впродовж життя розвиває або знаходить у
світі, найважливішою є ідея Бога, Бог – це явище, яке людина не може придумати сама Таке
формулювання сильно вплинуло на літ-ру, худ. тести і мистецтво загалом). У текстах класицизму
основним конфліктом був конфлікт між розумом і почуттями, який завжди мав розв’язатися на корись
розуму. У класицизмі перевага надавалась розуму над почуттями, раціональному над емоційним,
загальному над особистим. З одного боку класицизм проявляє велику увагу до внутрішнього світу
людини, її психології, а з іншого – герої класицистичних творів позбавлені індивідуального,
уособлюють лише загальнолюдські риси і виступають як абстракції людської сутності.. Тут
розмежування особистого й суспільного життя розглядається як вічне протиріччя людської природи. Це
вплинуло на спосіб побудови характеру героїв – виділення одної, найосновнішої, визначальної риси в
кожному героєві. Відбувається така собі типізація. Такий інтерес до свідомості і внутрішнього світу
нерідко змушував ігнорувати зовнішні обставини, так, античні герої в трагедіях часто поводяться як
дворяни 17 ст.
У творах класицизму має бути чіткий і ясний сюжет, чіткий поділ на добрих і злих героїв, чітка і
зрозуміла мова. Твір має бути лаконічним. Мистецтво, зокрема літ-ра має бути дидактичним
(повчальним). У класицизмі виступали проти надмірної орнаментальності, поетичності мови,
вишуканих метафор і порівнянь, каламбурів та інших засобі, які затемнюють зміст.
 Принципи естетичної системи класицизму запозичені з античності. Зокрема це принципи «Поетики»
Аристотеля, принципи «Плеяди» і «Поетики» Юлія Цезаря Скаліґера. Античність ставала абсолютом та
ідеалом, який не можна перевершити. За своєю природою класицизм вимагав цензури, аби перевіряти
подібність творів до античних, наявність у них античних принципів.
Жанри класицизму ділилися на високі й низькі.
Високі: епопея, трагедія, ода (покликані втілювати історичні й державні події, показувати життя
монархів, полководців, міфічних героїв)
Низькі: сатира, байка, комедія, казка, афоризм (через низькі жанри показували типових людей за
допомогою алегорії)
Для театру і драматургії обов’язковим було дотримання правила «трьох єдностей»: часу (1 доба), місця
(єдиний простір), дії (єдина сюжетна лінія)
Провідною країною класицизму стає Франція, там він був проголошений офіційним напрямом. В інших
країнах Європи класицизм представлений окремим письменниками, а от в Іспанії він взагалі не
прижився.
Представники: Франсуа Малерб (оди, сонети, станси), П’єр Корнель (трагедії, комедії), Жан Расін
(трагедії), Жан-Батист Мольєр ( комедії, дивертисменти, комедії-балети), Жан де Лафонтен (байки,
поеми, новели)

47. Бароко як художня система. Філософські основи, естетичні засади, представники.

У літ-рі бароко отримали відображення настрої сил, які були опозицією до абсолютизму. З одного боку
– феодальна знать, що хотіла зберегти незалежність і вплив у державі, з іншого – широкі народні маси,
незадоволені свавіллям чиновників і податками. Відповідно можна виділити 2 напрями: аристократичне
бароко (преціозна літ.) і демократичне або «низове» (побутовий роман). Вони відрізнялися ідеями,
способами організації матеріалу, системами образів і специфікою художньої структури. У бароко на
зміну ренесансній ідеї гармонії людини і природи та людини і держави приходить песимістичне
відчуття хаосу життя, дисгармонії навколишнього середовища. Ренесансна ідея всемогутності людини
змінюється на ідею нездатності побороти зло. Світ знаходився в стані постійних хаотичних змін,
закономірності яких неможливо зрозуміти. Митці описують дійсність зі всіма притаманними їй
трагічними протиріччями, без жодної ідеалізації. Ідея змінності і непостійності світу визначила нове
художнє бачення світу, своєрідні прийоми та методи його зображення, це, наприклад, динамізм й
експресивність, контрастність (змішування трагічного й комічного, піднесеного й вульгарного,
християнських і язичницьких елементів, поєднання численних точок зору, які разом є несумісними),
наявність витончених метафор, тяжіння до гіперболізації, характери героїв тут непостійні і змінюються
під впливом обставин (визнання впливу зовнішніх обставин на становлення характеру стало одним з
найбільших відкриттів літ-ри 17 ст.). Літ-рі бароко притаманні скептицизм, песимізм, трагізм,
розчарування. Людина – піщинка у Всесвіті.
Теорія бароко найяскравіше представлена в трактатах Бальтасара Ґрасіана (Іспанія) й Емануеле Тезауро
(Італія).У них висловлені такі принципи як ускладненість форми, щоб уникнути загальнодоступності.
Бароко поширилося в країнах Європи у 17 ст., і майже всюди припинило існування у 18 ст.
В бароковій драматургії переважають проміжні, «змішані» жанри пасторалі й трагікомедії, в яких ще
не дотримуються строгих правил трьох єдностей. В трагікомедії широко використовуються ускладнені,
хитромудрі «романтичні» сюжети з переодяганнями і «впізнаваннями» персонажів, різними пригодами,
кровопролиттям на сцені (що потім було усунено з правильної класичної трагедії). Найбільш
плодовитий драматург – Олександр Арді (1560 / 1570-1631), що написав кількасот трагедій, пастораль і
трагікомедій.

48. Творчість П’єра Корнеля. Аналіз трагедії «Сід».

Художня система французького класицизму отримала своє найбільш повне завершене вираження в
жанрі трагедії. Її засновником по праву вважається Пєр Корнель (1606-1684). Народився у місті Руан, в
сім’ї адвоката. Творчість Корнеля склалась в атмосфері напруженої політичної боротьби 1620-1640 рр.,
 коли французький абсолютизм прагнув утвердження свого авторитету, коли кардинал Рішельє,
всесильний міністр при слабкому королі, безжально розправлявся з будь-якими проявами свавілля і
опозиції. Активізація політичної думки, натхненна самим Рішельє, повинна була створити ідеологічну
опору і основу королівській владі, вона поставила в центрі уваги літераторів суспільно-політичну
проблематику. І період творчості: 1629 р. – перша комедія у віршах «Меліта». Разом з мандрівною
групою прибув у Париж, де ставились і інші його комедії «Вдова», «Галерея суду», «Компаньйонка»,
«Королівська площа» (1632-1635), а також трагікомедія «Клітандр» (1630). Пєси Корнеля помітно
виділялись на фоні сучасного комедійного репертуару тонкістю психологічних описів, витонченістю
поетичної форми, ставленням питань моралі. Його персонажі – вихована світська молодь, яка веде
витончену любовну гру, у якій хвилинний каприз, випадкові суперечки, зміни настрою не можуть
служити стільки серйозною перешкодою для щасливого зєднання закоханих пар. Перша трагедія –
«Медея» (1635), написана на основі однойменної трагедії Сенеки. ІІ період творчості: але справжній
спіх Корнелю принесла трагікомедія «Сід» (1636), яка відкрила нову еру в історії французького театру і
драматургії. У цій трагедії Корнель вперше втілив основну моральну-філософську проблему
французького класицизму – боротьбу обов’язку і почуття, яка стала центром драматичного інтересу.
Незважаючи на традицію звертатись до античності, Корнель звернувся до п’єси сучасного іспанського
драматурга Гільєна де Кастро «Юність Сіда» (1618). Романтична історія кохання іспанського рицаря,
майбутнього героя реконкісти Родріго Діаса до донни Хімени, дочки убитого ним на поєдинку графа
Гормаса, слугувала основою для напруженої моральної колізії. Взаємне почуття молодої пари, спочатку
нічим не затьмарене, протирічить з феодальним поняттям родової честі: Родріго повинен поститись за
незаслужену образу і викликати на дуель батька своєї коханої. Основний композиційний прийом –
антитеза, виражає боротьбу в душі героя. Убивство на поєдинку графа Гормаса переносить внутрішній
драматичний конфлікт у душу Хімени: тепер вона, як колись її коханий, стоїть перед таким ж тяжким
рішенням проблеми почуття й обов’язку. Вона повинна поститись за батька і вимагати страти Родріго,
щоб дотриматись обов’язку честі і залишитись достойною свого коханого. Художня правда ставить під
сумнів моральну схему. Для Корнеля обов’язок честі не здатний врівноважити силу живого почуття
двох закоханих. Психологічне, ідейне і сюжетне вирішення конфлікту Корнель знаходить вводячи в
п’єсу короля – найвищий обов’язок, перед яким мають схилитись і коханні, і родова честь. Таким
чином, Хімена не має мститись Родріго за смерть батька, бо він національний герой і має вийти за нього
заміж → щасливий кінець. Новизна «Сіда» полягає у напруженні, гостроті внутрішнього конфлікту, це
призвело до надзвичайного успіху. На початку 1937 р. п’єса була поставлена у паризькому театрі
«Театр Марі». Ця п’єса ставилась багато разів, що призвело до зміни театрального простору, змінила
ставлення до костюмів. Багато критик щодо «Сіда», бо п’єса не відповідала сучасним «правильним»
трагедіям. Під враженням від такої суворої критики, Корнель покидає Париж і усамітнюється на 3 роки
в Руані. Після того написав трагедії зразка класицистичної трагедії «Горацій», «Цинна» (ідеальна пєса,
трагедія), «Смерть Помпея», «Нікомед», «Едіп». Публіка ці п’єси не любила – пафос історизму і
патріотизму. Ідейно-художня структура трагедій «другої манери» відображає ту атмосферу політичного
авантюризму, інтриг, наростаючого хаосу політичного життя, які виливаються у відкритий опір
королівській владі – Фронду.

49. Творчість Жана Расіна. Особливості трагічного конфлікту. Аналіз трагедії «Андромаха»

Учення янсеністів та зв’язаної з ним філософії Паскаля зіграли важливу роль у формуванні духовного
світу Расіна. Янсенізм – представляв собою релігійну течію в католицизмі, яка критично виступала по
відношенню до деяких його догм. У вченні янсеністів покора перед незбагненим божественним
промислом, «благодаттю», поєднувалася з пафосом внутрішньої моральної боротьби з пороками і
пристрастями, спрямовані аналітичною силою розуму. Центром янсеністської общини був жіночий
монастир Пор-Рояль в Парижі, ідейні вожді люди світських професій, філологи, юристи – Антуан Арно,
Пєр Ніколь, Лансело, Леметр. Жан Расін (1639-1699) народився в буржуазній сім’ї, через ранню смерть
батьків виховувався в бабусі, а опісля отримав освіту в янсеністському колежі. Готували стати
священиком. Відбиток філософських і моральних ідей янсенізма можна знайти майже у всіх його
трагедіях. Звертався до античної міфології. І період творчості – 1664-1677 рр. Театральний дебют 1664
р. – трупа Мольєра поставила його трагедію «Фіваїди, або Брати вороги». Постановка другої трагедії
«Олександр Великий» викликала великий скандал в театральному житті Парижа. 1665 р. - представлена
 трупою Мольєра, через два тижні появилась на сцені Бургундського готелю (офіційно визнаний перший
театр столиці). Це було порушенням професійної етики; конфлікт погіршився коли Расін переманив
найкращу актрису Мольєра – Терезу Дюпарк. Пєса «Андромаха» (1667) – основним ідейним ядром
виступає зіткнення розумного і морального начал зі стихійною пристрастю, яка несе руйнування
моральній особистості та її фізичну загибель. Расін в художній формі утілив ідею одного із мислителів
Франції 17 ст. Паскаля: сила людського розуму в усвідомленні своєї слабкості. Психологічний аналіз в
його трагедіях піднятий на вищий ступінь, діалектика людської душі розкрита глибше і тонкіше.
Простота зовнішньої дії, драматизм, який будується цілком на внутрішньому напруженні. Трагедія
«Береніка» (1670) – єдина трагедія Расіна, в якій традиційна проблема почуття і розумного обовязку
однозначно вирішується на користь розуму. Трагедії «Британік» (1669), «Баязид» (1672), «Мітрідат»
(1673). Швидка карєра і літературна слава Расіна викликали невдоволення у професійному колі і
аристократичних салонах. ІІ період творчості відкриває трагедія «Федра» (1677), написана на основі
трагедії «Іполіт» Івріпіда і трагедії «Федра» Сенеки. Тема суду над собою і вищого суду створеного
божеством. Міфологічні мотиви і образи тісно переплітаються з християнськими вченнями в
янсеністському трактуванні. Пристрасть Федри до свого пасинка Іполіта з самого початку несе на собі
печатку приреченості. Мотив смерті пронизує всю трагедію, починаючи з першої сцени – звістки про
смерть Тесея до трагічної розвязки – загибелі Іполіта і самогубства Федри. Став історіографом короля
Людовика ХIV. Пише твори на релігійну тематику, трагедія «Естер» («Есфір»). Праця «Коротка історія
Порт Рояля».

50. Мольєр як творець високої комедії. Аналіз трилогії «Тартюф», «Мізантроп», «Дон Жуан».

Вже в першій половині 17 ст. теоретики класицизму визначали жанр комедії як жанр нижчий, сферою
зображення якого була приватне життя, побут і звичаї. Справжнім творцем класичної комедії став Жан-
Батист Поклен (1622-1673). Мольєр отримав чудову на той час освіту. Але обирає професію актора, чим
викликав невдоволення в родини. 1643 р. – стає професійним актором і очолює «Блискучий театр»
разом з групою акторів-любителів, який проіснував менше двох років, не було підходящого репертуару.
1645 р. – разом х друзями покидає Париж і стає мандрівним комедіантом до 1658 р. Почав сам писати,
щоб забезпечити театру репертуар. Звертається до фарсу. Будує комедії не тільки на оригінальній
інтризі, але й часто на вже розроблених сюжетах. Створив соціальну комедії. 1658 р. – повертається в
Париж, де показує фарс «Закоханий лікар» королю після «Нікомеда» Корнеля. Королю сподобався
більше і той надав Мольєру приміщення Малого Бурбону. Створював комедії-балет («Міщанин-
шляхтич»), щоб створити розважальне видовище. Аристократи могли танцювати у виставі. «Смішні
манірниці» (1659), «Школа чоловіків» (1661), «Школа жінок» (1662), «Лікар з примусу» (1666). Комізм
«високої комедії» - це комізм характеру, інтелектуальний комізм. У середині 1660-х років створює свої
найкращі комедії, в яких критикує пороки духовенства, дворянства і буржуазії. «Тартюф» (редакція
1664, 1667, 1669 рр.) – в першій редакції Тартюф був представником духовенства; в другій редакції
Мольєр додав звязки Тартюфа з двором, судом і поліцією, Тартюф названий Панюльфом і перетворився
у світського представника, а закінчувалась пєса розкриттям Панюльфа і прославленням короля; у
останній редакції лицемір знову був названий Тартюфом. Тартюф – не уособлення лицемірства як
загальнолюдського пороку, це соціальний тип, недарма в комедії він не один лицемір. Всі вони
приховують свої проступки гарними словами і невтомно слідкують за поведінкою інших. Тартюф
прикривається релігією. Використовував різноманітні засоби: елементи фарсу, комедії інтриг, комедії
моралі, комедії характерів. «Дон Жуан» (1665) – Мольєр звернувся до теми, вперше розробленої в
Іспанії, про розпусника, який не знає жодних перешкод у своєму прагненні задоволення. Вперше про
Дон Жуана написав Тірсо де Моліна. Дон Жуан Мольєра – звичайний світський чоловік, а події, як з
ним відбуваються, викликані і його натурою, і побутовими традиціями, і соціальними відносинами. Дон
Жуан звільнив себе від будь-якої моральною відповідальності, він живе в борг, спокушає жінок, вміє
причарувати не тільки жінок, живе за принципом «все дозволено». Комедія призначена для боротьби з
людськими пораками, визначення моральних і соціальних проблем, зображення типових характерів.
«Мізантроп» (1666) – комедія без всяких театральних ефектів, діалог повністю займає дії;
протиставлення двох життєвих позицій, двох світоглядів. Цю комедію можна назвати «сумною».
Комізм полягає саме у характері Альцеста, який хоче щоб світські люди, придворні, які оточують його,
жили за високими моральними законами, коли це протирічить історично складеному укладі життя і
 відносин, єдино прийнятних для них. Іншу філософію сповідує Філінт, він розуміє людську
недосконалість і вірить що людей потрібно прощати не дивлячись на їх пороки. «Мізантроп» перш за
все, - вирок аристократії, привілейованому, впливовому стану. Мова йде також про порочність
державних установ, про продажність суду. Сатира в комедіях Мольєра завжди мала в собі суспільний
сенс.

51. Французька класицистична проза. М. де Лафайєт. «Принцеса Клевська».

Інтерес до психології, пристрастей, характерів, внутрішнього світу людини сприяла розвитку

моралістичної літератури. Прозові твори, за деякими винятками, не були чисто літературними творами,
а слугували як спосіб вираження політичних і філософсько-релігійних поглядів. Така тенденція і
визначила розвиток в прозі класицизму несюжетної оповіді у формі листів, моральних і філософських
досвідів, афоризмів, «характеристик», портретів, проповідей, надгробків, мемуарів; ці різновиди
прозової літератури сповна відповідали загальному дидактичному напрямку французького класицизму;
логічність роздумів. Велика роль епістолярної літератури; листи збирали, видавали, коментували і
обговорювали; приватні листи поступово перетворювались в чисто літературні твори. У ряду з
справжніми майстрами листів 17 ст. (Франсуаза де Ментенон, кардинал Рішельє, принц Конде,
Людовик XIV, Расін, Буало, Лафонтен та ін.) виділяється письменник та історик Роже-Марі де Бюсі-
Рабютен (1618-1693) і власниця літературного салону мадам де Севіньє (1626-1696). Вона писала
листи, у яких міститься багато матеріалу про життя Франції другої половини століття і про настрої
певної частини французького суспільства; обговорюються політичні події; вона відзначалась
вільнодумством. Свої думки викладала просто і ясно, без надмірної преціозності й пузирму. Ораторська
проза – найбільш повно проявилась у релігійному красномовстві, який в 17 ст. досяг найвищої
досконалості і перетворився в один з літературних жанрів. Серед знаменитих ораторів (Бурдалу,
Флешьє, Масийон) виділяється Жак Беніня Босюе (1627-1704) – єпископ, вихователь дофіна, член
Французької академії, історик, політичний теоретик абсолютизму. Його зробили відомим проповіді у
францисканців (1661), кармелітів (1663-1664), у Луврі (1662-1669) і також його надгробні проповіді. Ці
промови вважаються шедевром ораторського мистецтва: бездоганна логіка роздумів поєднується з
пристрастю розповіді; це поетичні художні твори, яскраво описують портрети і події сучасності.
Найбільш значна проза 17 ст. етична, полемічна по духу Блез Паскаль (1623-1662) – людина
енциклопедичного розуму і різносторонніх талантів, учений, фізик і математик, філософ, письменник-
мораліст. Філософсько-художня проза Паскаля вражає логічністю, переконливістю; використовував
прийоми наукового листа – сувора аргументація, зрозуміла і чітка термінологія, переконливі висновки.
«Листи до провінціалів» (1656-1657) – книга з 18 листів, в яких Паскаль постає як талановитий
полеміст, сатирик, художник; написана проти ордена єзуїтів. «Думки» - незакінчений твір, перше
критичне видання аж у 1852; апологія християнської релігії такої як її розуміли янсеністи; глибока
думка, піднесена одухотвореність, сум, який доходить до трагізму і повного відчаю, знаходять тут
суворо логічне втілення в «геометричній» пропорційності будуючи фрази. Майстерність Паскаля стала
школою для його відомих сучасників, таких як Франсуа де Ларошфуко (1613-1680) і Жан де Лабрюєр
(1645-1696). Мадам де Лафаєт (1634-1693) – авторка першого психологічного роману «Принцеса
Клевська». Один з пізніх представників – Франсуа де Саліньяк де Ламот-Фенелон – сприяв
формуванню ідеології Просвітлення. Перший трактат «Про виховання дівиць» утверджував нові
погляди в області педагогіки. Виховує герцога Бургундського, пише для нього «Діалоги мертвих».
Найголовніший його твір – «Пригоди Телемака» - щоб розширити пізнання герцога в історії й
античності.
Марі-Мадлен де Лафайєт (1634-1693) – аристократка, графиня, авторка роману «Принцеса Клевська»
(1678). Це перший у Франції справжній психологічний роман, з глибоким трактуванням внутрішнього
світу героїв, з майстерно зображеними реальними життєвими ситуаціями. Новизною було вже те, що
героїня роману – не молода дівчина, а заміжня жінка, яка покохала іншого. Чесна і моральна, вона
бореться зі своєю пристрастю в ім’я обов’язку. Описує атмосферу інтриг, змішування справ сердечних і
державних. Наслідує вчення Декарта про пристрасті. У романі показані драма подружнього життя,
страждання, які переживають і головна героїня, і її чоловік, і її коханий. Декарт вважав пристрасть
корисною силою, і стверджував, що нею треба вміти користуватись. Для принцеси Клевської кохання
 до герцога Немурського – випадковість, хвороба, від якої треба вилікуватись. Розумна особистість,
героїня робить все, щоб зберегти свою моральну велич: вона показує вірність чоловікові, якому
признається, що кохає іншого, але після його смерті відмовляється вийти заміж за герцога Немурського.
Принцеса залишилась розумною, чесною, принципіальною, але справжнього щастя так і не відчула: у
навколишньому світі немає місця коханню, такому як вона його розуміє. У романі основним об’єктом
художнього дослідження є внутрішній світ людини, життя людської душі. Драматизм, боротьба
зосереджені не в інтризі, не в авантюрах, а в самому серці героя.

52. Французька преціозна література.

Одним з різновидом французької літератури бароко стала преціозна література. Преціозність (від фр.
precieux – дорогоцінний, витончений) – особливе, чисто французьке культурно-побутове явище, яке
виражало особливе світосприйняття і проявилось як у соціальних відносинах, так і в своєрідному
підході до літератури і мови. У момент свого виникнення преціозність представляла спробу
протистояти грубості моралі, поведінки, мови, що залишились в спадщину від періоду війн і
невпорядкованості суспільного життя, вишуканість, витонченість почуттів і їх вираження.
Осередком преціозності були аристократичні салони, які зіграли велику роль у соціальному та
інтелектуальному житті свого часу. Вони сприяли формуванню нової світської культури, в них
створювались і нові літературні жанри – портрет, максими, розроблялась особливого роду поезія. Серед
перших салонів був відомий салон маркізи де Рамбуйє, який існував понад півстоліття (1608-1665). За
його зразком стали створюватись і інші салони, багато з яких були опозиційними по відношенню до
двору. Преціозність відображала ідеологію аристократії, яка прагнула зберегти своє привілейоване
становище в суспільстві. Це проявилось, насамперед, у цілій науці делікатного обходження в
повсякденному побуті. Соціальна замкнутість, елітарність преціозної культури, орієнтовану на вузьке
аристократичне середовище, отримали відображення в особливій мові, виробленій в преціознах
салонах. Образні вирази, метафори, перифрази зашифровували звичайні побутові поняття. Преціозна
література розробляла жанри лірики та прози. Галантне кохання, краса дам, окремі епізоди світського
життя слугували матеріалом для численних мадригалів, сонетів, послань, рондо. Найбільш значною
фігурою серед преціозних поетів – Венсан Вуатюр (1598-1648), постійний відвідувач салону маркізи де
Рамбуйе. Яскравий прояв преціозність отримала в жанрі роману, який пережив протягом століття деяку
еволюцію. Спочатку був популярний пасторальний роман; з 1630-х р. – галантно-героїчний роман з
рицарською, воєнно-авантюрною або псевдоісторичною тематикою: Марен Леруа де Гомбервіль
(«Вигнання Полександра»), Готьє де Кост де Ла Кальпренедо («Кассандра», «Клеопатра», «Фарамон»),
Мадлен де Скюдері («Ібрагім, або Великий паша», «Клелія»). І хоча романи з достатньою повнотою
відобразили ідеологію окремої частини французького суспільства, саме завдяки їм саме поняття
«роман» скоро стало сприйматися як синонім неймовірного вимислу.

53. Французькі письменники-моралісти.

Блез Паскаль – людина енциклопедичного розуму і різносторонніх талантів. Його філософсько-

художня проза вражає логічністю, переконливістю. Широко використовував прийоми наукового
письма: строгу аргументацію, ясну і чітку термінологію, переконливі висновки. Зацікавився
янсеністами і взяв участь у боротьбі проти єзуїтів. Так з’явились його «Листи до провінціала», де він
постав талановитим полемістом, сатириком, художником. Цікавився також релігійними питаннями,
його думки увійшли в працю про розуміння християнства «Думки» - апологія янсеністської релігії.

Франсуа де Ларошфуко (1613-1680) – відомий письменник-мораліст, автор блискучих афоризмів,

походив з давнього феодального роду. Він приймав активну участь у змовах проти Рішельє і
повстаннях Фронди (громадянська війна, або низка протиурядових повстань у Франції в 1648-1652 рр.),
зі зброєю в руках захищаючи старовинні феодальні привілеї. Після поразки Фронди герцог де
Ларошфуко потрапляє у немилість і до кінця 1650-х років живе у вигнанні в своєму родовому замку, де
розумує про пережиті події. Перші підсумки цих роздумів підведені у його «Мемуарах» (1662).
Повернувшись у столицю, він стає постійним відвідувачем літературних салонів. Відвідувачі салонів
самі займаються літературою, тепер вони – автори романів, мемуарів, мадригалів, портретів, максим та
 афоризмів. Ларошфуко стає письменником у салоні маркізи де Сабле. Тут вели бесіди на різноманітні
теми, гідним вважалось вміння висловити свої роздуми коротко і чітко, у формі афоризмів, максим.
«Максими, або Моральні роздуми» (1665) Ларошфуко – збірник афоризмів, що становлять цілісний
кодекс життєвої філософії - були перш за все відображенням політичних поглядів автора. Ще в
«Мемуарах» він у строгій послідовності описав історичні факти і ті мотиви, через які він вступив у
благородну, на його думку, боротьбу з деспотизмом уряду. У «Максимах» шляхом поступового
узагальнення життєвих спостережень Ларошфуко виводить як закон, як філософський висновок – люди
не можуть боротися заради високих принципів, головне для них особиста вигода. Рух його думки йде
від конкретного до загального. «Максими» несуть в собі і глибокий філософський зміст. У своєму
прагненні виявити і пояснити сутність людської природи Ларошфуко користується методом нової
науки, вилученої з філософії Декарта і Гассенді. Людина для нього – частина великої природи, в якій
панує взаємозв’язок причин і наслідків. Людина залежить від свого тілесного початку і зовнішнього
середовища (випадку). Моральність людини, на його думку, - це витончений егоїзм, розумно
зрозумілий інтерес однієї особи. Поведінка людини в суспільстві оцінюється категоріями чесноти й
вади, тобто корисності чи шкідливості для оточуючих. У «природному» ж стані людині однаково
притаманне і порочна, і доброчесна поведінка. Ось чому епіграфом для своєї книги він вибрав афоризм:
«Наші чесноти – це найчастіше майстерно переряджені вади». В основі будь-якого вчинку є частка
егоїзму. Він раціоналіст, бореться з ненависним йому абсолютизмом за допомогою міркувань, як
філософ він виходить з теорії себелюбства. Користується методами узагальнення і типізації,
відмовляється від випадкового.
До молодшого покоління французьких моралістів належить Жан де Лабрюєр (1645-1696). «Характери
Феофаста, переклади з грецької, і Характери нинішнього століття» - його єдиний твір, що складається з
16 розділів. У цій книзі з справжньою історичною точністю зображуються персоналії і мораль Франції
17 ст. В області життєвих спостережень Лабрюєр виявляє витонченість розуміння, відзначає відтінки
почуттів та відносин. На відміну від Феофаста, що показував рису людини як самостійну сутність,
Лабрюйєр базується на соціальному положенні, яке він змальовує («Про місто», «Про вельмож»). Його
цікавить середовище, де проявляються ті чи інші риси. Особливість книги – портрети: це цілісні типи та
епізоди, сповнені драматизму. Лабрюєр констатує наявність у французькому суспільстві соціального
зла і показує його причини – станову нерівність, згубний вплив жаги збагачення на мораль і відносини
між людьми; світ, де всі продається і купується, перетворюється на боротьбу всіх проти всіх; наводить
портрет, а потім констатує його типовість в певному соц. стані. Вважав, що світом повинен керувати
розум.

54. Творчість Гонгори як зразок іспанської барокової літератури.

17 ст. в Іспанії – це епоха глибокого економічного занепаду, політичної кризи та ідеологічної реакції.
Все це відбилось на своєрідності іспанської літератури 17 ст. Протягом майже всього цього століття
панівної художньою системою стало бароко. Інша особливість літературного процесу було те, що
протягом кількох перших десятиліть 17 ст. тут ренесансне мистецтво все ще зберігало свої позиції, хоч
в ньому все більш чітко виявлялись ознаки кризи. Саме тому взаємозв’язок бароко і ренесансу в Іспанії
було більш інтенсивним ніж у інших країнах Західної Європи. Але при цьому між бароко і ренесансом,
як і в інших країнах, є чітка межа. Desengano – «розчарування», означало перемогу над брехнею і
обманом, тверезе відношення до життя, яке відкидає будь-які ілюзії. «Християнський гуманізм».
Переорієнтація на інтелектуальну еліту. Дві стильові тенденції: культизм і консептизм. Культизм
(гонгоризм) – «темний стиль», використовували багато неологізмів, складні метафори, міфологічні
образи, перифрази; пізнати красоту світу мистецтва, який вони створили, доступно лише декільком
«обраним». Консептизм – «важкий стиль», через слово і думку розкрити глибокі і неочікувані зв’язки
різних об’єктів; гра з буквальним і переносним значенням слова, його багатозначністю, гра слів і
каламбур, пародійне використання звичних словосполучень. Основоположником і найбільшим
представником культистського напряму в іспанській бароковій поезії був Луїс де Гонгора (1561-1627).
Поезії до 1610 р. – «ясний стиль», останні роки життя – «темний стиль». Мистецтво повинне служити
обраним – тезис Гонгори. Щоб зрозуміти «зашифрований» зміст потрібно перечитувати вірш,
подолання труднощів приносить задоволення – тобто від прочитання твору «темного стилю» читач
отримає більше задоволення ніж від загальнодоступної поезії. 1582-1585 – молодий Гонгора створює
близько 30 сонетів, за мотивами італійських поетів. Сонети Гонгори – це не наслідування, а свідома
 стилізація і акцентування на кількох мотивах і прийомах першоджерела. Мають безвихідно
песимістичне звучання. Використовує анафору для поглиблення трагічного звучання. В творах Горгони
взаємодіють два плани – реальний та ідеальний. Реальний план завжди відображає потворну дійсність, а
ідеальний – «нав’язану» їй красиву неправду. Тому вторгнення ідеального початку в реальне
розглядається як одна з першопричин людських бід; ідеальне при цьому приречене на поразку. Бурлеск
викриває і відкидає ренесансно-гуманістичну утопію. Для Гонгори однаково неприйнятні і ідеальне, і
реальне; будь-яка реальність огидна. Заперечення і критика реальності в ряді бурлескних віршів
знаходять соціальне звучання. Особливо виразно соціально-критична тема звучить в кількох циклах
віршів, присвячених іспанській столиці і створювалися з кінця 1580 до 1610 рр. «Ода на взяття Лараче»,
«Сказання про Поліфема і Галатеї», «Гроші – це все», поема «Усамітнення» - незакінчена, головне не
фабула, а почуття, що прокидаються в душі героя, немає заданої класичної традиції та чіткої віршованої
форми; сам склав сюжет і написав довільною комбінацією, що дало поетові більше внутрішню свободу;
співчутливо змальовується життя на лоні природи. Посмертна збірка «Твори у віршах іспанського
Гомера» (1627). Пародійні романси: «Десять років прожила Белерма», пародіює лицарські сюжети.
Нещаслива любов у його творчості еволюціонує: спершу в пародійному світлі, потім позбавляється
ліричного, особистого і переноситься на міфологічний матеріал (романси про Пірама і Фісбе, Геро і
Леандру) – трагічне, але все ще бурлескне звучання, потім передається трагічно і серйозно (Поліфем і
Галатея)

55. Творчий шлях П. Кальдерона. Аналіз драми «Життя – це сон».

Педро Кальдерон де ла Барка (1600-1681) – ще зовсім юним він був відомим поетом і автором п’єс, а з
1625 р. став фактично головним придворним драматургом. У світі, де життя і смерть, ява і сон
утворюють якусь дивну, неосяжну єдність, людина не в змозі пізнати вищий сенс буття. Але розум, на
думку Кальдерона, контролюючи пристрасті і пригнічуючи їх, може допомогти людині знайти
правильний шлях якщо не до істини, то хоча б до душевного спокою. Своєрідний раціоналізм
кальдеронівського мислення виявляється і в художній структурі його творів. Кальдерон не тільки
доводить до досконалості драму, яка склалась в школі Лопе де Веги, але й виробляє свою власну
драматичну манеру – сувора відповідність всіх частин драми, до деталей продумана і логічна струнка
композиція, посилення інтенсивності драматичної дії, його концентрація навколо одного або двох
персонажів, надзвичайно експресивна мова, у якій широко використовуються прийоми і культистської,
і консептистської поезії, деяка схематизація характерів. Ці риси яскраво виявляються вже в комедіях
про кохання, в яких Кальдерон найбільш близький до традицій Лопе де Веги. Ці комедії – «З коханням
не жартують» (1627), «Дама-невидимка» (1629) та ін. – належать до жанру комедій інтриги. Комедії про
кохання у Кальдерона – завжди «високі» комедії, в них беруть участь тільки дворяни і, звичайно, в
точній відповідності з принципами куртуазності і законами честі. Яка б не була сильна пристрасть, яка
виникла у душі дівчини, вона ніколи не зробить «помилок кохання», на які порив почуттів інколи
штовхає героїнь Лопе де Веги. Кохання у Кальдерона, як і будь яке інше почуття, перевіряється
розумом. П’єси цього драматурга привертають увагу вражаючою ясністю композиції, майстерністю у
створені інтриги, простою і глибиною людських характерів. Якщо щось і порушує логіку розвитку
подій в його комедіях, то це сили, які не залежать від героїв і приймаючого обличчя випадку. Багато
п’єс Кальдерона побудовані на своєрідній взаємодії людини і оточуючих їй речей. У цьому драматург
знаходить один х витоків комізму, але не тільки в цьому: письменник бароко, він наділяє активністю
яке-небудь «механічне пристосування» і таким чином підкреслює безсилля людини, його нездатність
зрозуміти життєві закономірності і, тим більше, направляти хід подій. Ще більше від традицій
ренесансного театру відходить Кальдерон у своїх «драмах честі». Теми честі належить до числа
найбільш популярних в іспанській літературі 16-17 ст. Сервантес і Лопе де Вега оголошують
благородство і честь не спадковими дарами, а чимось, що можна отримати через належні вчинки.
Кальдерон же у своїх «драмах честі» нерідко віддає данину станово-дворянським уявленням. Це
особливо відчувається в п’єсах, присвячених подружній честі («Лікар своєї честі», «За таємну образу –
таємна помста»). Але з’являється невдоволення драматургом станово-дворянським уявленням про
честь, він шукає інших пояснень і знаходить їх у релігійних мислителів – честь це «надбання душі»,
дароване кожній людині, незалежно від її походження – «Стійкий принц», «Саламейський алькальд». У
драматургічній спадщині Кальдерона чільне місце займають морально-філософські і релігійні драми,
 серед яких знаменита п’єса «Життя - це сон» (1635). Історія принца Сехізмундо, якому при народжені
було напророчено стати жорстоким тираном, і тому його батько – польський король Басіліо – з
дитинства заключив принца у вежі. Через кілька років його батько вирішує перевірити пророцтво:
вночі принца приносять до палацу і коли той прокидається, оголошують йому, що він спадкоємець
престолу. Дуже скоро виявляється дикий характер принца і пророцтво підтверджується. Його назад
переносять у вежу і переконують, що це все був сон, але народ повстає і вимагає передати владу
законному спадкоємцю престолу, замість Астольфо. Після не довгих сумнів Сехізмундо стає на чолі
повсталих і отримує перемогу, але тільки для того, щоб «перемогу над собою отримати» і «добро
творити». Ніде, можливо, барокове світосприйняття Кальдерона не отримало більш повного
вираження, ніж у цій п’єсі. Гіркі роздуми про межі між сном і реальністю. Питання про сенс і
призначення влади, виховання якостей ідеального правителя. Сегізмундо приходить до влади при
підтримці народу, виховує в собі якості монарха в довгих стражданнях, усвідомивши марність тілесних
пристрастей, примарності земних благ і необхідності відречення від цих благ, перемога над собою, щоб
творити добро. Релігійні основи очевидні, але Кальдерон далекий від наслідування догм католицизму.
Вказує на розум, як на силу, здатну допомогти людині взяти верх над пристрастями. «Християнський
гуманізм»

56. Англійська література 17 ст.

17 ст. – переломний, сповнений драматизму період англійської історії. Англійський абсолютизм, який у
16 ст. зіграв позитивну роль в об’єднанні і зміцненні країни, в 17 ст. став затримувати її подальший
розвиток. Протиріччя між буржуазією і старим феодальним устроєм призвели Англію до буржуазної
революції 1640-х років. З кінця 16 ст. поширюється пуританізм – протестантський рух, учасники якого
закликали до завершення Реформації, теоретична основа – кальвінізм. Головною рушійною силою
англійської революції, її «бойовою армією» були селяни і міська біднота. Король був страчений, Англія
проголошувалась республікою, але Кромвель проголосив воєнну диктатуру.
Англійська література 17 ст. – це література епохи революційного зламу. Три етапи: передреволюційні
десятиліття (20-30-і роки), роки революції (40-50-і роки), період Реставрації (60-80-і роки). Перехідний
характер епохи, складність і гострота соціально-політичних колізій в країні обумовили складність і
суперечність літературного процесу: бароко існує тут з класицизмом; різні літературні принципи дивно
переплітаються у творчості одного того самого автора. У 20-30-х рр. 17 ст. поглиблюється криза
ренесансної ідеології і естетики, відображаючи загострення соціальних суперечностей в житті
англійського суспільства: одні письменники демонстративно полишають традиції Відродження, інші
намагаються пристосувати їх до нових умов. Важливу роль зіграла драматургія Бена Джонсона, «теорія
гуморів», що передбачає зображення лише однієї пристрасті в характері персонажа. Чільне місце в
поезії першої половини 17 ст. займає так звана «метафізична школа», яка представляє один з напрямків
бароко (див. 57 пит.). Поезія «кавалерів» - бездумний гедонізм, капризність. В роки революції і
республіки – розквіт публіцистики. Утопічні проекти, «Республіка Океанія» Джеймса Гаррінгтона.
Текст Біблії відомий великим масам населення – використання у творах біблійних сюжетів.
Заперечення театру за часів пуританів.

57. Джон Донн і «метафізична поезія».

Чільне місце в поезії першої половини 17 ст. займає так звана «метафізична школа», яка представляє
один з напрямків бароко. Метафізика – філософія буття, роздуми про граничні і надчуттєві принципи і
засади буття. Засновником вважається Джон Донн (1573-1631), творчий шлях якого – від язичницько-
життєрадісної ідилічної лірики Ренесансу до лірики трагічної, наповненої щирою тривогою за долю
людини у «вивихнутому світі», і далі до релігійної духовної поезії – показує в загальних рисах одну з
основних ліній в еволюції англійської літератури цього переломного часу. Його праці – «Пісні і
сонети», ліричні поеми «Шлях душі» (1601) та «Анатомія світу» (1611) та інші. Послідовники Донна –
Дж. Герберт, Р.Крешо, Г.Воен, які орієнтувались головним чином на його пізню творчість, засвоїли
його схильність до містицизму, «метафізичних» роздумів, вишуканого словесного орнаменту; явища
дійсності – складні парадоксальні образи, у техніці вірша свідомо використовується дисгармонія і
 дисонанс, що підкреслюють розгубленість. Поезія «метафізиків» справляла враження виняткової
інтелектуальної складності, призначалась лише для обраного кола читачів і була чужа суспільній і
громадській тематиці.

58. Творчість Джона Мільтона.

Ім’я Джона Мільтона (1608-1674), поета, мислителя і публіциста, який нерозривно пов’язав свою долю
з подіями великої англійської революції, по праву вважається символом найвищих досягнень
літератури Англії 17 ст. Його творчість глибоко вплинула на розвиток європейської суспільної думки і
літератури наступних епох. Перший період творчості співпадає з передреволюційними десятиліттям, в
цей період формуються його смаки і переконання, він пробує себе в ліричному і драматичних жанрах,
пише вірші «на випадок», урочисті елегії на латині, сонети, невеликі п’єси-маски; головна особливість –
поєднання мотивів життєрадісності, поезії Відродження з пуританською серйозністю і дидактикою. У
пуратинізмі його приваблювали проповіді аскетизму, духовної стійкості, критика розпущеного двору і
свавілля монархів; але їх вороже ставлення до театру і мистецтва було чуже Мільтону. До кінця 30-х
років в творчості Мільтона помітно посилюються пуританські тенденції, разом з тим його твори
набувають важливого соціального підтексту. П’єса-маска «Комус» (1637), елегія «Лісндас» (1638).
Його моральний пафос, строгість ідеалів, властивий йому дидактизм, класична ясність вірша
відрізняють його ранню поезію від ускладнених творів метафізиків і гедоністичної поезії кавалерів. У
другий період творчості, який охоплює 1640-1650-і роки, Мільтон виступає як революційний
публіцист. Був назначений латинським перекладачем Державної ради. Всі трактати і памфлети
пронизані думкою про свободу; автор розрізняє три види свободи – в релігійному, особистому і
громадському житті. Виступає за відділення церкви від держави, оголошує війну англіканській церкві.
Праця «Ареопагітика» (1644) – блискуча промова в честь захисту свободи слова і друку. В роки
памфлетної війни, розпочатої прихильниками монархії після поразки, з’являються знамениті трактати
«Захист англійського народу» (1650), «Другий захист англійського народу» (1654). Проза Мільтона
займає важливе місце в його творчій спадщині. Вона допомагає глибше зрозуміти історичну
своєрідність релігійно-політичної боротьби свого часу, зрозуміти важливі особливості його кращих
поетичних творів. Відновлення монархії в 1660 р. була сприйнята Мільтоном як катастрофа. Його
шедевр – поема «Втрачений рай» (1667), сюжет почерпнув з Біблії, міф про гріхопадіння перших
людей. «Втрачений рай» підводив підсумки його багаторічних роздумів про релігію і філософію, про
долю батьківщини і людства, про шляхи його політичного і духовного вдосконалення. Вражає космічна
грандіозність поеми, драматичні події відбуваються на фоні неосяжних просторів Всесвіту; його тема –
священна історія, а герої – Бог, Диявол, Месія, Адам і Єва; боротьба між добром і злом, яка
закінчується на користь Добра. Свідок і учасник грандіозного соціального перевороту, Мільтон,
створюючи епічну поему, надихався атмосферою громадянської війни, яка являлась, на його думку,
відображенням всесвітньої боротьби Добра і Зла. Образи перших людей задумані як втілення
релігійного і гуманістичного ідеалу. Бог-син – і розгніваний Месія, і творець прекрасного світу,
заступник людини перед Богом-отцем, цар Всесвіту. Сатана – теж син Бога, але повсталий проти Батька
і відторгнутий. Його духовна загибель – непомірна гординя. Втім, образ Сатани виглядає настільки
величним і привабливим, що поряд з ним губляться і тьмяніють всі інші персонажі. В той же час, Бог –
підступний і мстивий монарх. Виправдовує гріхопадіння Адама і Єви. Поема написана білим віршем,
який звучить то співоче і плавно, то енергійно і пристрасно, то суворо і похмуро. У поемі поєднуються
барокові і класицистичні тенденції. Інші великі твори Мільтона – поема «Повернений рай» (1671),
трагедія «Самсон-борець» (1671).

59. Німецька література 17 ст. Основні художні напрями.

На початок століття Німеччина ще не перемогла наслідки середньовіччя – феодальну роздробленість і

політичну децентралізацію, як це зробили Англія, Франція, Іспанія. В епоху великих географічних
відкриттів вона була витіснена зі зовнішніх торгових шляхів; відсутність єдиного політичного центру;
відсталість соціального розвитку; на цілих півтора століття затримався розвиток літературної мови,
 створення окремих мовних спільнот, одним з першим було «Плодоносне товариство» («Пальмовий
орден»); справжньою національною катастрофою стала Тринадцятилітня війна (1618-1648); протиріччя
між успіхами природних наук і релігійним світоглядом; виникнення багатьох релігійно-містичних сект,
опозиційно налаштованих до офіційної лютеранської церкви – Якоб Бйоме (1575-1624) – вважав, що
людина може зрозуміти таємниці природи, Бога і світостворення інтуїтивно, без участі церкви і її
служителів. Література першої половини століття стоїть під знаком трагічних подій війни і того
комплексу моральних філософських і політичних ідей, які склались в тих умовах; це час розквіту
ліричної поезії (сонети, оди, епіграми, різні пісенні форми), створюються драматичні твори. Література
другої половини століття намагається осмислити підсумки війни, її політичні, соціальні, моральні
наслідки; збільшується сатирична течія у ліриці, побутовій комедії, романі. В останній третині століття
все більш помітно стає соціальна поляризація літератури. Характерні особливості німецької барокової
лірики: гра антитезами, наявність багатьох порівнянь і метафор, синонімічних рядів, повторів. Великий
вплив Мартіна Опіца, його «Книга про німецьке віршування». Популярні релігійні пісні. Поети – Георг
Рудольф Векерлін, Мартін Опіц, Фрідріх Шпеє, Пауль Флемінг, Андреас Грифиус (також писав
трагедії, комедії), Фрідріх фон Логау та ін. 1678 р. – відкриття Гамбурзького оперного театру, який
сприяв демократизації оперного мистецтва і на сцені якого ставились тільки німецькі опери і зінгшпілі.
З другої половини 17 ст. формується комедія під впливом різних іноземних творів, а також інтерес до
Мольєра. Але незважаючи на вплив, німецька комедія не втрачає зв'язок з німецькою бюргерської
літературою 15-16 ст. Порівняно з трагедією, комедія було більш вільна у формі і має більш значну
роль художнього вимислу. Створюються різні типи комедій: комедія моралі і характерів – не тільки
виявляє пороки, а й має сприяти їх виправленню; галантна комедія з піснями і танцями. Розвиток
«високого» і «низького» романів.

60. Гріммельсгаузен. «Сімпліцій Сімпліціссімус».

Великим представником демократичної лінії роману був Ганс Якоб Крістоф Гріммельсгаузен (бл. 1622-
1676). Всі його твори виходили під різними псевдонімами, зазвичай анаграми його імені. Він як ніякий
інший письменник 17 ст., був пов'язаний з життям і долею німецького народу і виявився виразником
справжнього народного світогляду. Творчість його представляє собою художній синтез всього
попереднього розвитку німецької розповідної прози і різноманітних іноземних літературних впливів,
його романи – яскравий приклад своєрідності німецького бароко. Вершиною його творчості є роман
«Сімпліціссімус» (1699), дуже насичений подіями.
В глухому селі на краю лісу він пасе овець, нагріваючи на волинці. Раптове вторгнення в садибу
ландскнехтів перериває мирний потік життя. Починається тернистий шлях знайомства героя зі
світом, він опиняється в дрімучому лісі, де зустрічає Відлюдника і залишається у нього жити. Він
навчає Сімпліція грамоти, роз’яснює початки християнської віри (ідеї неостоїцизму). Після смерті
Відлюдника він стикається з реальним світом, де його чекає протилежний бік. Втрачає наївність.
Дорога все приводить його до солдатів. Повернувшись в рідні місця, дізнається що його справжнім
батьком був Відлюдник. Він починає подорожувати, а повернувшись – йде в гори і сам стає
відлюдником. Потім знову мандрує, терпить корабельну аварію, живе на безлюдному острові.
Роман написаний у формі автобіографії героя-розповідача, це слугує ілюзією правдивої розповіді про
пережиті події. У романі розповідається про долю молодої людини у період Тринадцятирічної війни.
Ім’я головного героя промовисте: у перекладі Сімпліцій означає «простак», «дивак» - це звичайна
людина 17 ст., така, якою її зробили фатальні обставини і тяжкі випробування війни та післявоєнного
часу. В роман закладена ідея випробування, але трактується інакше, ніж в придворно-історичному
романі: переживши вплив різних людей, він залишається вірний своїй людській сутності. Герой
суперечливий, досить складний образ, він має постійну вдачу, здатний на добрі вчинки, але й на ганебні
також. Автор показав реальне життя не тільки Німеччини, а й інших країн Європи; змалював жахи
Тринадцятилітньої війни, становище різних верств суспільства – від селян до аристократів. Основним
композиційним принципом твору є контраст. Автор протиставляє високе й буденне, вигадку й
реальність, праведне й гріховне життя. Тісний зв'язок з народною творчістю і народним життям;
поєднання реалістичних і фантастичних елементів; думка про щасливу об’єднану Німеччину без війни
визначає гуманістичний пафос роману. «Сімпліцій» - роман великого соціального значення, який з
неабиякою повнотою відображає суперечливу кризисну епоху німецької історії.