Питання до іспиту (ІІІ семестр)

1. Загальна характеристика західноєвропейської літератури

Середньовіччя (хронологічні межі, періодизація, світоглядна
картина, мовна і жанрова система).
Середньові́чна літерату́ра — це період в історії світової літератури, що розпочинається в
надрах пізньої античності (4-5 століття), а завершується у 15 столітті. Першими ознаками
середньовічної літератури стали поява християнських євангелій (1 століття), релігійних гімнів
Амвросія Медіоланського, творів Августина Блаженного, переклад Біблії латинською мовою,
здійснений Єронімом (до 410 року).

Періодизація: раннє середньовіччя(5-10 ст.); зріле середньовіччя(11-15 ст.).

Зародження і розвиток літератури Середньовіччя визначається трьома основними факторами:

традиціями народної творчості, культурними впливами античного світу і
християнством(заклало основу світогляду, сюжети).

Головні риси: теоцентричний світогляд(в центрі всього – Бог, акцентується увага на морально-
етичні цінності); уявлення про дуалізм світу: земна (іманентна) і духовна (трансцендентна)
частини; символічність та алегоризм; універсалізм; колективна свідомість(персонажі відображу
культуру колективу, груп людей, герой – представник певного середовища); соціальна за
ангажованість(твори відображали суспільні стосунки, проблеми феодалізму, ієрархічний лад,
…).

На передній план у добу середньовіччя поступово виходить периферійний для античної

літератури жанр — розповідна проза, де поєднувалися історичний переказ, чудесна подія або
дивовижний випадок, побутовий елемент і моральне напучування («Діяння римлян» тощо). В
період раннього Середньовіччя в літературі переважав героїчний епос, а саме саги. Пізніше, з
розвитком лицарської літератури зявляються такі жанри як лицарська поезія та лицарський
роман. Поезія поділялась на такі жанри: канцона, альба, сирена, тенцона, сирвента,
пасторелла, балада. Також розвивається клерикальна література,яка писалась латинською
мовою.

+ Своєї кульмінації середньовічне мистецтво досягло у 12-13 столітті. У цей час його
найвагомішими досягненнями стали лицарська література, героїчний епос. Згасання
середньовічної культури і перехід її в якісно нову стадію — Відродження (Ренесанс) —
проходить в Італії у 14 столітті, у решті країн Західної Європи — у 15 столітті.

1. Охарактеризуйте періоди середньовічної літератури,

проілюструйте їх вивченими вами творами.
 Раннє середньовіччя (кінець V ст. — середина XI ст.);
Література раннього Середньовіччя була представлена клерикальною
літературою (від лат. — церковною) та архаїчним епосом.
Клерикальна література посідала чільне місце, тому що головну
ідеологічну роль у суспільстві відігравала церква. Вона була представлена
різними жанрами(життя святих,патерик,видіння,сповідь,)

Література раннього Середньовіччя складається з пам’яток мовою

європейських народностей, та латинською.Найбільш популярними стали
твори першої групи. За жанром це архаїчний (міфологічний) та героїчний
епос, різні оповіді та пісні про героїв, які уславилися подвигами в
інтересах свого роду, племені, народності, представлені поетичними
пам'ятками кельтів (давньоірландські сказання). Найважливішими, що
мають найбільшу художню цінність зразками героїчного епосу, є
ірландські саги (епос кельтів), "Старша Едда" з прилеглими до неї поезією
скальдів і ісландськими сагами; англосаксонська "Поема про Беовульфа".
 Високе середньовіччя (XI—XIV ст.);
Найважливішою характеристикою середньовічного західноєвропейського
суспільства була система васалітету. На чолі феодальної ієрархії стояв
король – верховний сюзерен.На другому ступені феодальних сходів
знаходилися безпосередні васали короля. То були великі феодали.
До цього періоду відносяться такі твори “Пісня про Нібелунгів” (ХІІ ст.),-
історична легенда про знищення гунами держави бургундів (нібелунгів)
(436), подвиги і смерть Зігфріда, помсту його дружини Кримхільди,
придворний і лицарський побут епохи феодалізму; іспанська поєма “
Пісня про мого Сіда”, де оспівується національний герой Родріго Діас де
Бівар на прізвисько Сід, що боровся за визволення іспанського народу від
маврів і проти феодальної знаті; французька поема “Пісня про Роланда”
(бл. 1170), в історичній основі якої лежить легенди про завойовницькі
походи Карла Великого і загибель його полководця Роланда під час
упокорення сарацинів.Також виконували ліричні поеми на теми кохання.
Називали їх романами, бо писали вони французькою, яка тоді називалася
“романською”.
Події розгорталися в казкових країнах, лицарю доводилося битися з
велетнями і чудовиськами, перемагати чаклунів та його чекала найвища
нагорода- кохання прекрасної жінки. До видатних романів того часу
можна віднести :”Романи круглого столу”, та “Трістан і Ізольда”.
 Пізнє середньовіччя (XIV—XVI ст.);
Кінець Середньовіччя зазвичай пов'язують з початком церковної
реформації або епохи Великих географічних відкриттів. Пізнє
Середньовіччя називають також епохою Відродження.
Найважливішим розвитком пізньосередньовічної літератури було
панування народної мови. Найпопулярнішими жанрами були chanson de
geste, трубадурська лірика та романтичні епоси, або романтика. Хоча
згодом Італія розвивала рідну літературу простою мовою, саме тут мали
відбутися найважливіші події того періоду.
Божественна комедія Данте Аліг'єрі, написана на початку 14 століття,
поєднала середньовічний світогляд із класичними ідеалами. Ще одним
представником італійської літератури був Боккаччо та його Декамерон.
Застосування народної мови не спричинило відмови від Латинської, і
Данте, і Боккаччо і пізніше Петрарка писали багато, як і латиною, так і
італійською мовами.

2. Література латинською мовою (клерикальна та світська).

За змістом латинська література представлена клерикальною літ-рою і світську. Криза Римської
імперії наприкінці І ст. зумовила перехід до феодального Середньовіччя з його міцніючою
гегемонією християнської ідеології. Внаслідок цього основою мислення, світосприйняття, а
також літературної творчості стала на певний час релігія. Середньовічна клерикальна
література розвивалась протягом багатьох століть латинською та народними мовами. Своєю
тематикою вона тісно пов'язана з християнською вірою та церквою. Уній відбились не тільки
офіційні церковні погляди, а й ідеї єрисеїв з їхнім протестом проти феодального утиску.. У
ранній християнській літературі знайшла глибоке відображення боротьба між язичницьким і
християнським світосприйняттям.

На зміну античним епічним поемам з їхньою міфологією та героїчною тематикою прийшли п о

е м и, які розробляли біблійні сюжети.

Водночас з ними складалися ж и т і я с в я т и х — короткі сказання про мучеників за віру,

монахів-пустельників, які покидали світське життя і піддавали с е б е різноманітним
катуванням. Цей жанр виробив свою поетику і точну сюжетну схему: народження святого від
багатих і знатних батьків, раннє чернецтво, мученицькі подвиги, чудеса біля гробу святого і,
врешті-решт, похвальне слово йому.

Пізніше виникли л е г е н д и. Спочатку легендами називали релігійно-фантастичні біографії

святих; з часом — пов'язані з релігійним культом п р и т ч і про тварин, рослини тощо.
Поширеним жанром були в и д і н н я, в яких змальовувався потойбічний світ: блаженне життя
благочестивих людей, пекельні муки грішників, чистилище — за легші провини. Видіння
відзначалися повчальністю та злободенністю. Поширеними були також твори морально-
дидактичного характеру релігійної та світської тематики: проповіді, повчання, молитви, притчі,
байки тощо. Водночас з епічними жанрами розвивалась і клерикальна лірика (гімни, пісні,
віршовані молитви), а також церковна драма. Вони увібрали в себе ряд фольклорних
прийомів, виробили свої сюжетні схеми, поетичні образи, стиль.У клерикальній літературі, крім
релігійної тематики, відбилися народні звичаї, побут, сподівання, а також властиве людині
одвічне прагнення до зображення навколишнього світу.

С в і т с ь к а л і т е р а т у р а латинською мовою певною мірою продовжувала традиції

класичного античного періоду. Середньовіччя представлений багатьма значними поетами і
прозаїками, в творчості яких відбилась складна боротьба між античним світосприйняттям, що
зникало, і християнським світоглядом, який утверджувався. Наступні два століття (середина VI
—середина VIII) стали «темними віками»для культури Центральної Європи. Із занепадом
шкільної освіти розпочинається і спад у розвитку латинської писемності. Освічених людей, тим
більше письменників, стає дуже мало і вони роз'єднані. Нове культурне пожвавлення і
водночас оновлення латинської писемності пов'язане з так званим Каролінгським
Відродженням. Л а т и н с ь к і х р о н і к и. Спочатку середньовічна історіографія наслідувала
традиції античних авторів, в яких намагалися не тільки показати хід історії, а й дійти його
причин.

У добу Зрілого Середньовіччя, коли зміцніли літератури на народних мова латинська

література втрачає провідне становище. Латина залишається мовою церкви, держави, науки,
школи, судочинства, всіх ділових паперів та листування.Разом з тим це жива розмовна мова
освіченої частини феодального суспільства зрозуміло, мова, на якій можлива поетична
творчість. Доказом цього є поезія вагантів. Поезія вагантів спиралася на досвід релігійної
лірики, на античну традицію та на народну поезію, з якою ваганти знайомились під час
мандрів. Ваганти внесли свою долю новаторства у розвиток європейської поезії. Вони широко
вводили риму що надавало їхнім віршам співучості, витонченості. Вони охоче наслідували
пісенні й танцювальні народні традиції, їхній стиль відзначається багатством відтінків — від
зворушливої ніжності, юної свіжості та безпосередності до навмисної бурсацької зухвалості,
грубості. Тематика вагантської поезії різноманітна. Вони писали на замовлення
високопоставлених осіб хвалебні словослів'я ,відгукувались на політичні події, наприклад,
складали віршовані заклики до хрестових походів, релігійні пісні та гімни. Для вагантів
характерне самопародіювання, тому чимало віршів просякнуті гіркотою безпритульного життя.
У ліриці вагантів переважають любовна тема і викривальна сатира. У любовній ліриці з
молодих зухвальством прославлялась земна пристрасть. Разом з тим нерідко звучить повага до
юного дівоцтва і цнотливості.Лірика часто пов'язана з картинами сільської природи; поети
оспівують весну, пробудження природи; весна і любов — давні фольклорні символи оновлення
всього живого.Простодушна релігійність вагантів поєднується із критичним ставленням до
духовенства високих рангів, від яких залежало низове церковне середовище.У дотепних
задиркуватих сатирах ваганти висміюють лицемірство, здирство, користолюбство духовних
осіб,Гостру критика папського двору.Ваганти створили багато веселих, дотепних пародій на
ритуали. Викривальні вірші вагантів переписувались по всій Європі. Латинська світська
література розвивається і в наступні століття, використовуючи античні жанрові форми:
промови, листи, елегії, ідилії, віршовані послання, сатири, епіграми тощо. Розрахована на
освіченого читача, латинська література, однак, не відмовляється від народних джерел,
опрацьовує фольклорно-епічні сюжети і засвоює народно-пісенні ритми.

3. Загальна характеристика Біблії.

Біблія — історія спасіння людства, яка починається від первородного гріха (гордості, непослуху)
перших людей і триває по сьогоднішній день. Протягом всієї історії Бог рятує людей через
людей, через посланих пророків у Старому Завіті і через Свого Сина Ісуса Христа — в Новому
Завіті. Старий Завіт (Завіт - Закон, Умова) складає більшу частину Біблії і становить час від
створення світу до народження Ісуса Христа, а Новий Завіт — це час від народження Спасителя
- донині і до кінця світу. Біблія — це наука про ставлення людини до людини і до Бога. В Біблії
описані моральні вчинки одиниць народів і громад, які Бог допустив, щоб зберегти за
людиною спроможність вибрати між добром і злом. Понад усією історією людською в Біблії
заноситься моральний Божий закон, вказується небесна Божа батьківщина, як найвища мета
людства.

Біблійну історію Старого Завіту писали пророки, які передбачали майбутнє і говорили в ім'я
Боже, а Нового Завіту — учні Христові—Апостоли. Біблія писалась протягом 1100 років із XII ст.
до нашої ери.

Старий Завіт писало 16 пророків, із яких головними є 4: Ісая, Єремія, Єзекиїл, Даниїл, бо вони
за тисячоліття наперед передбачили і дослівно описали час і місце народження, терпіння,
смерть і воскресіння Ісуса Христа. Книги Старого Завіту були написані трьома мовами:
арамейською, єврейською, грецькою.

За 250 років до Різдва Христового всі книги Старого Завіту були перекладені на грецьку мову
72-ма єврейськими вченими. Старий Завіт складається з 45 книг, до яких належать 21
історичних книг (5 книг Мойсея: Буття, Вихід, Левіт, Числа, Повторення Закону; книги Суддів і
Царів ізраїльських та інші), 7 повчально-поетичних книг (Йова, Псалми, Приповідки,
Проповідник, Пісня Пісень та ін.) і 17 пророчих книг. До протестантських видань Біблії не
включено 7 книг Старого Завіту (Сирах, Мудрість, Варух, Юдита, Естер, Товит, 1—2 Макавеїв),
які були писані грецькою мовою. Універсальний моральний закон — Заповіді Божі (Декалог)
містяться в книзі Вихід, 20.

Новий Завіт писався на грецькій та арамейській мовах протягом 50 років після вознесіння Ісуса
Христа. На арамейській, тобто, на староєврейській мові говорив властиво сам Христос.

Новий Завіт складається з 27 книг, до яких належать 4 Євангелії (із грецької мови означає
Добра Новина) і Діяння Апостолів, що складають історичні книги, повчальні (листи апостолів
Павла, Якова, Петра, Івана, Юди-Тадея) та пророча книга Івана Богослова Одкровення
(Апокаліпсис). Євангелісти, що проповідували науку Христа, розповідали про Нього самого,
Його життя були 4 Апостоли: Матей (Матвій або Матфей), Марко, Лука та Іван (Йоан, Іоанн).

Євангелія від Матея починається від народження й дитячих років Ісуса Христа, потім про
діяльність Ісуса в Галілеї і суміжних країнах та в Юдеї і Єрусалимі (із єврейської мови –
володіння миру). Закінчується вона оповіданнями про страждання, смерть і прославлення
Ісуса. Марко розпочинає Євангелію одразу ж після прилюдного виступу Предтечі Христа – Івана
Хрестителя. Опісля розповідає про діяльність Ісуса в Галілеї, потім Переї та Юдеї, закінчуючи
описом Його страждань, смерті і прославлення. Лука починає Євангелію від сповіщення
Ангелом звістки про народження Предтечі, доповнюєїї подією народження і дитячих літ
Христа. Потім оповідає про приготування Його до прилюдної діяльності, а пізніше — про Його
вчинки, навчання в дорозі через Перею до Юдеї. В кінці описує діяльність у Єрусалимі та про
страждання і прославлення. Євангеліст Іван починає Євангелію прологом про Предвічне Слово-
Бога, оповідає про хрещення Ісуса над Йорданом, про діяльність у Єрусалимі, Юдеї, Самарії,
Галілеї. Опісля розповідає, як Ісус об'являє Своє божество перед ворогами — єврейськими
старшинами, фарисеями та садукеями в Юдеї та в Галілеї, а потім перед своїми учнями та про
справу відкуплення — страждання, смерть і воскресіння.
4. Загальна характеристика Корану.
Коран — священна книга мусульман

За життя Мухаммеда ніхто не збирав текстів, люди вчили їх напам'ять, записували на різних
предметах. Після його смерті виникла ідея зібрати ці тексти, поки були люди, які знали їх
напам'ять. Цю справу доручили Зайду Ібн Сабіту, який служив секретарем у Мухаммеда
протягом останніх п'яти років. Він склав збірник сур, упорядкував тексти, написані на
пергаменті, кістках, глиняних табличках та ін. Цей збірник відомий під назвою Сухуф (листи), до
нас він не дійшов.

Коран — перши письмова пам'ятка арабською мовою, що містить релігійні погляди на світ та
природу, догматичні положення, правові норми, обряди, ритуали, традиції арабів. Мусульмани
вважають його словом Аллаха, що зійшло з неба, тобто його текст вкладений в уста Мухаммеда
самим Богом. Текст Корану сформувався переважно після смерті Мухаммеда, в VII ст.
Складається він із 114 сур (глав) — 90 "меккських" і 24 "мединських". Більша його частина —
діалогічна полеміка між Богом,

Коран складається з 14 глав (сур), розчленованих на 6219 віршів (аята). Велика частина цих
віршів має міфологічний характер, і лише близько 500 віршів містить розпорядження, що
відносяться до правил поведінки мусульман. При цьому не більш ніж 80 з них можна
розглядати як власне правові (в основному це правила, що відносяться до шлюбу і родини),
інші стосуються релігійного ритуалу й обов'язків

Сури розташовані без усякого порядку, просто по розмірах: більш довгі ближче до початку,
більш короткі - до кінця. Сури меккійські (більш ранні) і мединські (більш пізні) перемішані. Те
саме повторюється багатослівно в різних сурах. Вигуки і прославляння величі і могутності
Аллаха чергуються з розпорядженнями, заборонами і погрозами "гієною" у майбутнім житті
всім непослушникам. У Корані зовсім непомітно слідів такої редакційно-літературної обробки,
як у християнському Євангелії: це зовсім сирі, неопрацьовані тексти.

Існує декілька думок про походження назви. Згідно з однією думкою, вона є похідним від
дієслова «кара'а», яке означає «читати».

У Корані світ та людське життя поділено на земне і потойбічне. Земне трактується як

тимчасове, як підготовка до майбутнього життя. Вихідним моментом вчення про людину є ідея
її гріховності. Легенди в Корані та Біблії про гріхопадіння Адама та Єви здебільшого тотожні. За
Кораном, люди поділяються на мусульман та невірних. Він містить вказівки щодо основної
святині ісламу — Кааба в Мецці та обряду паломництва.

5. Загальна характеристика Веди.

Ве́ди — священні тексти Індії, складені тисячі років тому в Стародавній Індії упродовж періоду,
який називають ведичним. Мовою Вед є санскрит. За віруваннями індусів створення Вед
приписується Брахмі. У сучасному індуїзмі деякі з піснеспівів Вед досі мають ритуальне
значення. Філософські та релігійні школи Індії поділяються на ортодоксальні — ті, що визнають
авторитет Вед, і неортодоксальні — ті, які його відкидають далі.

У Ведах згадуються 1000 богів і міститься 1028 гімнів. Веди складаються з 4-х частин:

Рігведи — Види гімнів;

Самаведи — Види пісень;

Яджурведи — Види жертвоприношень;

Артхарваведи — Види заклинань.

Спочатку Веди передавались в усній формі в середовищі ведичного жрецтва від вчителя до
учня, і були записані пізніше.

У класифікації індуїстських священних текстів веди належать до текстів одкровення — шруті.

Кожна Веда має основну частину (Самхіту) та коментарі до неї Брахмани, Араньяки й
Упанішади. Ведична література поділяється власне на чотири Веди: Упанішади, Веданта-сутру,
Рігведа та Ітіхаси.

Слово Веда означає «відати», «знати», «вінець знання», «достовірні знання». Воно стосується
знання, що має божественне походження. Веди, в основному, є гімнами, які виконувались
жерцями на славу богів. Багато віків ці гімни не записувались.

«Ріґсі Веда», «Веда хвали», складається з 1028 гімнів, зібраних у десяти книгах. Більша частина
віршів прославляє Агні, бога вогню, й Індру, бога дощу й небес. Користуватись цими гімнами
можуть тільки люди, обізнані в духовних питаннях. «Яджур Веда», відома як «Веда
жертвоприношень», містить інструкції по проведенню жертвоприношень. «Сама Веда», «Веда
піснеспівів», складається з 1549 віршів, багато з яких зустрічаються в іншому контексті в «Ріґ
Веді». «Сама Веда» особливо прославляє небесний напій сому (нектар безсмертя). «Атгарва
Веда» містить різні пісні й обряди, в основному призначені для лікування хвороб.

Говориться, що коли людина жадає матеріальних благ життя за життям, вона мусить
здійснювати жертвопринесення, описані у Ведах. Чотири Веди заохочують
задоволення матеріальних бажань через поклоніння півбогам. Наприклад, хто шукає
удачі, має поклонятись богині Дурзі, а той, хто жадає сили, повинен шанувати Аґні,
бога вогню. Хто прагне багатства, повинен шанувати Васудеву, а той, хто хоче, щоб
тіло його було сильним — Землю. Ті, хто хочуть мати гарне потомство, повинні
вшановувати великих предків, Праджапаті; охочі насолоджуватись статевим життям
поклоняються царю небес Індрі. У будь-якому разі, ведична література говорить про
півбогів не як про продукт уяви, але як про наділених владою виконавців вищої волі,
які керують справами Всесвіту.

Природа не діє сама по собі, за будь-яким її проявом стоїть особистість. Наприклад,

Індра розподіляє випадання дощів, а Варуна відає морською стихією. Це подібно до
того, як, побачивши досконало сконструйований автомобіль, прозорлива людина
бачить за ним розум конструктора. Проте слід зазначити, що жоден із цих богів, а їх
налічується близько тридцяти трьох мільйонів, — не знаходиться на одному рівні з
Всевишнім, Бгаґаваном (Вішну, Крішною). Коли б не здійснювалось поклоніння
півбогам (Індрі, Варуні й іншим), щоб воно було успішним, необхідно вшановувати
Вішну. У Ведах міститься багато вказівок на вищість Верховного Господа. Веди
стверджують: «На початку творення існував тільки Бгагаван. Не було ні Брахми, ні
Шиви, ні вогню, ні місяця, ні зірок, ні сонця. Існував тільки Крішна, який створив усе й
насолоджується всім».
6. Тематика та поетика ірландських саг. Образ Кухуліна.
Ірландський епос створювався в період з II по XII ст. на основі родових місцевих переказів.
Спочатку охоронцями поетичних переказів були старійшини роду. Згодом до літературної
творчості стали причетні друїди (жерці-заклиначі), а також барди і філіди. Барди - це поети,
співці, музиканти. Школи бардів існували в Ірландії до XVIII ст., в них на громадські кошти
навчалась частина населення. Філіди були законознавцями, вченими і радниками при княжих
дворах; водночас вони були оповідачами, поетами і авторами міфологічних і героїчних
сказань.

Епічні сказання ірландців - скели - деякими рисами подібні до ісландських саг, тому їх також
почали називати сагами. Відомо близько 280 ірландських саг, рукописи, що збереглися,
належать до XI-XII ст. У сагах відбилися особливості як доби їх виникнення, так і тієї епохи, коли
вони були записані. Але архаїчна основа переважає: саги відтворюють побут, вірування і
уявлення ще язичницької Ірландії. Якщо героїчний епос багатьох народів був переважно
віршований, то ірландські саги з самого початку складалися прозою. Саги дуже різноманітні за
змістом. В героїчних сагах основна увага зосереджена на зображенні військової доблесті героя,
в ній розповідається про битви, походи, змагання. Досить багато місця в них займає
фантастика. Значне місце в фантастичних сагах займає тема мореплавства. Тема кохання в них
часто поєднується з трагічною ситуацією, в яку потрапляють герої.

Найдавнішими сагами ірландського епосу є саги уладського циклу, що виникли на

півночі Ірландії при дворі уладських королів в ті часи, коли Улад був однією з
найбільших і наймогутніших частин Ірландії. Збереглося більше ста текстів. Спочатку
головним героєм творів був король уладів Конхобар, згодом основна увага
переноситься на його племінника - молодого, непереможного богатиря Кухуліна.
Хроніки відносять життя Конхобара і Кухуліна до початку нашої ери. Таким чином,
частково ці саги історично достовірні.

+Кожна із саг циклу є завершеним твором, і водночас вони становлять єдність,

розгортаючи на фоні родового побуту фантастично-яскраву і життєво складну долю
Кухуліна. Він - син бога світла й ремесла Луга та сестри короля уладів Конхобара. В
семирічному віці, одержавши зброю, Кухулін став непереможним воїном. Краса і
відвага юнака так хвилювали серця дівчат і жінок, що "мужі Ірландії вирішили
якнайшвидше одружити його. Батько красуні Емер («Сватання Емер»), не бажаючи
розлучатися з дочкою, поставив перед женихом важкі умови. Виконуючи їх, Кухулін
побував у Шотландії, у королеви Скатах, де оволодівав секретами військового
мистецтва. Тут він переміг богатирку Айфе, вона народила йому сина. У майбутньому
Кухулін вб'є його на поєдинку - батько і син при зустрічі не пізнають один одного (це
дуже поширений мотив в народно-героїчному епосі Заходу і Сходу).

Значне місце у поетичній біографії Кухуліна займає сага «Хвороба Кухуліна», в якій
розповідається про любов Кухуліна до фантастичної істоти - сіди Фанд. Велична сага
«Смерть Кухуліна» присвячена героїчній загибелі богатиря.

+Образ Кухуліна: Кухулін героїзований передусім як захисник племені від ворожих

йому сил. У його образі втілений героїчний та етичний ідеал усієї стародавньої
Ірландії. Народному герою властиві незламна міць, військова доблесть, почуття
високого патріотизму; він вірний слову, друзям, законам гостинності, чуйний до чужої
біди.
Облик и характер Кухулина насыщены мифическими чертами. Он обладает чудесными
свойствами и способностями. Когда Кухулин приходит в «боевую ярость», то
необычайно вырастает и весь искажается; на конце каждого его волоска выступает
капля крови; от его тела исходит необыкновенный жар; он может, воткнув копье в
землю, влезть на вершину его и стать босой ногой на его наконечник; он почти
обладает способностью летать; в трудных случаях он пускает в ход «рогатое» копье (с
разветвленным наконечником), которое мечет во врага не рукой, а пальцами ноги, стоя
в воде.

Кухулін («пес Куланна») (в міфології ірландських кельтів) — непереможний воїн, герой,

центральний персонаж багатьох саг, чия запальність часто заподіювала горі йому самому і
оточуючим. Матір’ю Кухуліна була Дехтіре, онучка бога любові Аонгуса. На весільному бенкеті
в її кубок залетіла муха, і Дехтіре ненавмисно проковтнула її. На дівчину напав глибокий сон; їй
приснився бог сонця Луг, який зажадав, щоб вона разом із п’ятдесятьма родичками
обернулася птахами і йшла за ним в потойбічний світ. Через три роки зграя птахів з яскравим
пір’ям повернулася в Емайн Маху, столицю Ольстера. Жителі почали стріляти по них з пращею,
але не змогли потрапити ні в одну. Було вирішено зловити птахів вночі, коли вони заснуть.
Несподівано замість птахів воїни виявили п’ятдесят жінок, і серед них Дехтіре, сплячих в
дивовижній хатині.

Дехтіре принесла з собою дар потойбічного світу — сина на ім’я Сетанта. Суалтам Мак Рот, її
чоловік, був такий щасливий знову бачити дружини, що усиновив хлопчика, майбутнього героя
Кухуліна, якому батько Дехтіре, друїд Катбад, колись передбачив славу великого воїна. З
дитинства Сетанта охоче вчився військовому мистецтву, але мало хто помічав, наскільки
хлопчина сильний і хоробрий. Запізнившись на вечірку, яку коваль Ольстера Куланн влаштував
на честь короля Конхобара Мак Несса, юний герой біля самих воріт був атакований лютим
псом і зміг уникнути смерті, розтрощивши йому голову. Хазяїн горював, втративши вірного
вартового, і Сетанта викликався служити замість собаки, доки не буде знайдена заміна. Куланн
відхилив пропозицію, проте відтоді Сетанта отримав нове ім’я — Кухулін, «пес Куланна».
Незважаючи на попередження Катбада, що тому, хто в певний день піде в перший бій,
призначено коротке життя, Кухулін незабаром підняв зброю проти ворогів Ольстера, напівбогів
Фойла, Фаннела і Туахелла, а також проти їх численних прибічників.

https://briefly.ru/_/saga_o_kuhuline/

Болезнь Кухулина
Раз в год все улады собирались на праздник Самайн, и, пока длился этот праздник
(целых семь дней), не бывало там ничего, кроме игр, гуляний, пиров и угощений.
Любимым же делом собравшихся воинов было похваляться своими победами
и подвигами. Раз на такой праздник собрались все улады, кроме Конала
Победоносного и Фергуса, сына Ройга. Кухулин решает не начинать без них, так как
Фергус — его приёмный отец, а Конал — молочный брат. Пока собравшиеся играют
в шахматы и слушают песни, на озеро, находящееся неподалёку, слетается стая птиц,
прекрасней которых никто не видел во всей Ирландии. Женщин охватывает желание
получить их, и они спорят, чей муж окажется ловчее в ловле этих птиц.

Одна из женщин от имени всех просит Кухулина добыть птиц, а когда он начинает
ругаться, упрекает его в том, что он является виновником косоглазия многих
влюблённых в него уладских женщин, ибо сам он кривеет на один глаз от ярости
во время боя, а женщины делают это для того, чтобы быть похожими на него. Тогда
Кухулин совершает такой налёт на птиц, что все их лапы и крылья падают в воду.
Кухулин с помощью своего возницы Лойга захватывает всех птиц и делит их между
женщинами. Каждая получает по две птицы, и только Ингуба, возлюбленная
Кухулина, остаётся без подарка. Ей он обещает в следующий раз поймать самых
прекрасных птиц.

Вскоре над озером появляются две птицы, соединённые золотой цепочкой. Они поют
так сладко, что все впадают в сон, а Кухулин устремляется на них. Лойг и Ингуба
предупреждают его, что в птицах скрывается тайная сила и лучше их не трогать,
но Кухулин не может не сдержать своего слова. Он дважды мечет камни в птиц,
но дважды промахивается, а затем пронзает крыло одной из них своим копьём. Птицы
сразу исчезают, а Кухулин отходит к высокому камню и засыпает. Во сне ему
являются две женщины в зелёном и пурпурном плащах и избивают его плетьми почти
до смерти. Когда Кухулин пробуждается, он в силах только попросить перенести его
на постель в дом. Там он, не вымолвив ни слова, лежит целый год.

Ровно через год, в такой же день Самайна, когда Кухулин все ещё находится в постели
в окружении нескольких уладов, в дом внезапно входит некий муж и садится прямо
напротив Кухулинова ложа. Он говорит, что Кухулина излечат дочери Айда Абрата —
Либан и влюблённая в него Фанд, если он поможет их отцу разделаться с врагами.
После этого муж неожиданно исчезает, а Кухулин встаёт с ложа и рассказывает уладам
обо всем, что с ним произошло. По совету предводителя уладов Конхобара
он отправляется к тому самому камню, где год назад его настигла болезнь, и встречает
там женщину в зелёном плаще. Она и оказывается дочерью Аида Абрата по имени
Либан и говорит, что пришла просить его о помощи и дружбе по просьбе своей сестры
Фанд, которая любит Кухулина и свяжет с ним жизнь, если тот поможет супругу
Либан — Лабрайду биться против его врагов. Однако Кухулин не в состоянии
отправиться с ней сейчас же и решает сначала послать Лойга, чтобы тот разузнал все
про страну, откуда пришла Либан. Лойг отправляется вместе с Либан, встречается
и с Фанд, с Лабрайдом, но если Фанд очень любезна с Лойгом и поражает его своей
красотой, то Лабрайд нерадостен из-за того, что его ожидает трудная битва с огромным
войском. Лабрайд просит Лойга поспешить за Кухулином, и тот возвращается.
Он рассказывает Кухулину, что видел множество красивейших женщин и Фанд,
превосходящую красотой всех остальных, Кухулин же во время рассказа своего
возницы ощущает, что разум его проясняется и силы прибывают. Он просит Лойга
позвать его жену Эмер. Эмер, узнав, что происходит с ее мужем, сначала обвиняет
в бездействии уладов, которые никак не ищут средство помочь ему, а затем призывает
Кухулина превозмочь себя и встать с постели. Кухулин стряхивает с себя слабость
и оцепенение и вновь отправляется к камню, у которого ему было видение. Там
он встречает Либан и отправляется вместе с ней к Лабрайду.

Вдвоём они идут взглянуть на вражеское войско, и оно кажется им несметным.

Кухулин просит Лабрайда уйти, а рано поутру убивает предводителя их врагов —
Эохайда Иула — когда тот идёт к ручью умываться. Завязывается битва, и вскоре
враги обращаются в бегство. Но Кухулин не может усмирить свою ярость. По совету
Лойга Лабрайд готовит три чана холодной воды, чтобы остудить пыл богатыря. После
этого Кухулин разделяет ложе с Фанд и проводит возле неё целый месяц, а затем
возвращается домой.
Вскоре после возвращения он вновь призывает Фанд на любовное свидание.
Но об этом узнает Эмер, берет нож и в сопровождении пятидесяти женщин
отправляется в назначенное место, чтобы убить девушку. Кухулин же, увидев Эмер,
останавливает ее и запрещает приближаться к Фанд. От этого Эмер впадает в великую
скорбь, и поражённый Кухулин обещает никогда не расставаться с ней. Теперь время
печалиться Фанд — она покинута и должна вернуться к себе. Однако муж Фанд —
Мананнан, покинувший ее, когда она полюбила Кухулина, узнает о происходящем
и спешит к Фанд. Встретив мужа, она решает вернуться к нему. Но когда Кухулин
видит, что Фанд удаляется с Мананнаном, он впадает в великую скорбь и отправляется
в горы, где живёт, не принимая пищи и питья. Только посланным Конхобаром
ведунам, друидам и певцам удаётся связать Кухулина, опоить его напитком забвения
и привести домой. Такой же напиток дают и Эмер, а Мананнан трясёт своим плащом
между фанд и Кухулином, чтобы они никогда не встречались.

Смерть Кухулина
Кухулин собирается на битву, но пятьдесят женщин королевского рода преграждают
ему путь, чтобы не пустить на новые подвиги. С помощью трёх чанов холодной воды
им удаётся охладить его пыл и удержать в этот день от выезда на бой. Но другие
женщины укоряют Кухулина в бездействии и призывают защитить их страну. Кухулин
снаряжается и подходит к своему коню, но тот трижды поворачивается к нему левым
боком, что предвещает большое несчастье. В ночь накануне похода богиня войны
Морриган разбивает колесницу Кухулина, ибо знает, что он уже не вернётся домой.
Тем не менее Кухулин отправляется в путь. По дороге он навещает свою кормилицу,
а затем встречает трёх кривых на левый глаз старух, жарящих собачье мясо.
На Кухулине лежал зарок — не отказываться от пищи с любого очага, но не есть мяса
собаки. Он пытается объехать старух, но они замечают его и приглашают попробовать
их пищу, Кухулин ест собачье мясо левой рукой и кладёт кости под левую ляжку,
от чего они теряют прежнюю крепость. Затем Кухулин вместе со своим возницей
Лойгом прибывает к месту битвы.

Тем временем предводитель его врагов Эрк придумывает такую хитрость: все
их войска сдвигаются в единую стену и на каждом углу выставляют пару сильнейших
воинов и заклинателя, который должен будет попросить Кухулина одолжить ему
копье, могущее поразить короля. Приблизившись к вражескому войску, Кухулин сразу
ввязывается в битву и так работает копьём и мечом, что равнина становится серой
от мозгов им убитых. Вдруг Кухулин видит на краю войска двух борющихся друг
с другом воинов и заклинателя, который призывает его разнять дерущихся. Кухулин
наносит каждому такой удар, что мозг выступает у них через нос и уши и они падают
замертво. Тогда заклинатель просит у него копье, Кухулин отказывается отдать его,
но под угрозой быть обесславленным за скупость, соглашается. Один из вражеских
воинов — Лугайд — мечет копье в Кухулина и убивает его возницу Лойга. Кухулин
отправляется на другой фланг войска и вновь видит двух борющихся. Он разнимает их,
отбрасывая в разные стороны с такой силой, что они падают замертво у подножия
соседней скалы. Стоящий рядом с ними заклинатель опять просит у него копье,
Кухулин вновь отказывается, но под угрозой опозорить всех уладов отдаёт его. Тогда
Эрк мечет копье в Кухулина, но попадает в его коня по имени Серый из Махи.
Смертельно раненный конь убегает в Серое озеро, откуда добыл его некогда Кухулин,
унося на своей шее половину дышла. Кухулин же упирается ногой в оставшуюся
половину дышла и ещё раз проезжает через вражеское войско из конца в конец. Опять
замечает он двух бойцов, бьющихся друг с другом, разнимает их так же, как
и предыдущих, и вновь встречает заклинателя, который просит у него копье. На этот
раз Кухулину пришлось отдать его под угрозой опозорить скупостью свой род. Тогда
Лугайд берет это копье, мечет его и попадает прямо в Кухулина, да ещё так, что
внутренности его выпадают на подушку колесницы. Смертельно раненный Кухулин
просит у окруживших его врагов дозволения искупаться в Чёрном озере, и они
разрешают ему. Он с трудом доходит до озера, купается, а затем возвращается к врагам
и привязывает себя к высокому камню, не желая умирать лёжа или сидя. В этот момент
появляется Серый из Махи, чтобы защитить его, пока ещё в нем есть душа и исходит
луч света от его лба. Зубами он убивает пятьдесят, а каждым из копыт — по тридцать
воинов. Долго воины не решаются подойти к Кухулину, думая, что он жив, и только
когда птицы садятся на плечи его, Лугайд отсекает ему голову.

Затем войско его отправляется на юг, а он остаётся искупаться и поесть наловленной

им рыбы.

В это время о смерти Кухулина узнает Конал Победоносный. Некогда они заключили
договор: тот из них, кто умрёт первым, будет отомщён другим. Конал отправляется
по следам вражеского войска и вскоре замечает Лугайда. Они договариваются
о поединке и разными дорогами прибывают на условленное место. Там Конал сразу
ранит Лугайда копьём. Тем не менее их бой продолжается сутки, и только когда конь
Конала — Красная Роса — вырывает кусок мяса из тела Лугайда, Коналу удаётся
отрубить ему голову. По возвращении домой улады не устраивают никакого
торжества, считая, что все почести принадлежат Кухулину. Он же явился тем
женщинам, что удерживали его от выезда на битву: колесница его пронеслась
по воздуху, а сам Кухулин, стоя на ней, поёт.

7. Давньоскандинавська література. «Старша Едда». Поезія

скальдів. Саги: тематика, художні особливості.
Давньоскандінавська література складається з «Едди» (евична поезія), поезії скальдів, прозових творів- саг.
Еддична поезія. Збірка «Старша Едда» складена у другій половині XIII ст„ але це, мабуть, список з дещо старішого
рукопису, про який нічого невідомо. Знайдено збірку у 1643 р. коли в Данії, Швеції пробудився інтерес до забутої

старовини, і тоді ж вона одержала назву «Едда», за аналогією з книгою ісландця Сноррі Стурлусона (1179—1241) 3
метою розрізнення поетичну збірку прийнято називати «Еддою Старшою», а книгу Сноррі— «Еддою Молодшою»
(або «Прозаїчною Еддою»)

У текстах «Старшої Едди» вчені виявляють складні нашарування, пов`язані із загальноскандинавськими і

загальоногерманськими епохами. До збірки входять 19 анонімних пісень. За змістом їх поділяють на міфологічні та
героїчні.

У «Старшій Едді» відображені відносини та світосприйняття скандінавів доби розкладу

родового ладу. Світ богів нагадує патріархальний рід з рисами групового шлюбу і матріархату.
Поганські боги — це ідеалізовані люди. Вони народжуються і вмирають, не позбавлені
людських пристрастей і вад, але показані більш могутніми, спритними, обізнаними з магією.

Родоначальником богів і людей, творцем землі є верховний бог Одін (Водан — у західних
германців). Одін, бог війни, робить своїх улюбленців сильними і непереможними. Дочки Одіна,
войовничі діви-валькірії, відносять полеглих героїв до Валгалли («чертог мертвих»), де вони
змагаються в боях, а потім весело бенкетують з Одіном. Він — бог мудрості, покровитель
поетів і сам поет, сила його слова підкорює всіх. Мужній і стійкий, він здобув «мед поезії»,
віддав у заклад око, щоб стати мудрим, пожертвував власним життям заради знань.

Дружина Одіна — богиня Фрігт — вважалася покровителькою шлюбів, втіленням родючості.

Великою пошаною у скандінавів, як і Одін, користувався бог блискавки і грому рудобородий

богатир Тор (у західних германців — Донар). Тор наділений рисами простого селянина-
скандінава, що століттями мужньо боровся з суворою природою. Озброєний кам'яним
молотом, дуже сильний, добрий, але запальний Тор завжди готовий вступити у двобій зі злом.
У колісниці, запряженій козлами, рудобородий бог часто прямує на схід, де б'ється з
велетнями, боротьба з якими — запорука життя богів та людей. Ворог зла і несправедливості,
Тор захищає від чар, хвороб, біди. В епоху вікінгів його вважали також богом родючості. У
давній Ісландії про простодушного Тора складено багато побутових гумористичних оповідок.

Втіленням руйнівних демонічних сил, чвар, а також комічної стихії у скандінавській міфології
був Локі, розумний, але злий жартівник. Він підступно занапастив світлого бога Бальдра, що
стало передвістям загибелі богів. Найвизначнішою пам'яткою язичницької міфології є пісня
«Віщування Вьольви» *, в якій відбилися ідеї боротьби між добром і злом та ідея спокутування

зла. Пісня розпадається на дві частини: розповідь про минуле та пророцтво) Розбуджена
Одіном зі смертного сну Вьольва розгортає грандіозну картину створення світу, його загибелі та
відродження?) Спочатку із безодні народився Імір, потім з'явились боги. Вони вбили Іміра і з
його тіла утворили світ: м'ясо стало землею, кров — морями і ріками, кістки — горами... Люди
були створені з ясеня і верби. Самі боги трудились і забавлялись на зелених луках Ідавйолля.

Але в світі поширюється зло, боги порушують свої клятви, вбивають світлого бога Бальдра.

Починається всесвітня катастрофа. З цепу зривається вовк-чудовисько Фенрір, піднімається в

океані світовий змій, на кораблі мерців припливає Локі;з ними повелитель вогню Суртр,
підземний велетень. Фенрір пожирає Одіна, змій перемагає Тора. У полум'ї пожежі гине все
живе. Грандіозна картина загибелі світу унікальна в світовій літературі, хоча есхатологічні
мотиви зустрічаються у міфологіях багатьох народів. «Пісня» відбиває трагічне відчуття краху
дофеодального патріархального суспільства.

Поезія скальдів. В Норвегії та Ісландії протягом IX—XIII ст. розвивалась поезія скальдів — один з
найоригінальніших видів творчості » усій світовій літературі. Мистецтво скальдів сягає корінням
в давні часи і відокремлюється від інших видів усної творчості давніх германців, мабуть, на
межі VIII— X ст. Скальд нагадує інші типи давньогерманських співців-поетів, відомості про яких
збереглися в латинських, готських та лангобардських пам'ятках.

«Молодша Едда» складається з чотирьох частин: «Пролог», «Видіння Гюльві» *, «Мова поезії»,
«Перелік розмірів», котрі різняться за змістом і формою.

«Молодша Едда» написана в період занепаду поезії скальдів, за задумом автора, повинна була
стати посібником для молодих поетів і відродити мистецтво скальдів. «Едда» Сноррі разом зі
«Старшою Еддсю» є унікальним джерелом відомостей про язичництво германських народів
Саги.
А в скандинавських народів (пращурів сучасних шведів, норвежців, ісландців, данців)
творцями і виконавцями епічної поезії були скальди, які складали героїчні пісні про
подвиги своїх володарів – конунгів, похвали на їхню честь (Ісландські скальди
прославились як великі майстри складання похвальних пісень- панеприків, які називались
драпами (дослівно — «бойова пісня»). У працях скальди оспівували бойові подвиги конунга і
йог дружини, мудрість і силу правителя.) Вважалось, що така пісня приносить славу, вдачу;
Тому скальдів щедро віддячували і прагнули привернути до твору.) або т. зв. “погані пісні”
про ворогів. Так само, як у кельтів філіди, вони були наближеними до володарів, а під
час банкетів для них ставилися окремо найкращі лави.
Скальди володіли мечем не гірше, ніж словом. Показовою є біографія знаменитого
ісланддця Егіля Скаллагримсона, який був воїном-найманцем у багатьох володарів.
Якось він посварився із норвезьким конунгом (князем) на красномовне ім’я – Ерік
Кривава Сокира і навіть вбив його сина. Коли Егіля впіймали й привели до грізного
конунга, доля скальда була вирішена. І ось лише за одну ніч перед стратою він написав
для Еріка таку гарну похвальну пісню, що той подарував Скаллагримсонові життя і
свободу. Пісня так і названа – “Викуп за голову”3.
Його бурхливе життя, типове для епохи вікінгів, описане у родовій «Сазі про Егіля». На схилі літ
він жив на батьківщині в Ісландії. Особисте горе, втрата близьких не змінили його характеру —
він залишився зухвалим, жадібним до чужого добра, мужнім у боротьбі з незгодами. У
знаменитій поминальній пісні «Пам'ять сина», яку Егіль написав, коли втопився його
улюблений син Бодвар, старий поет погрожує помстою велетню морів, нарікає на самого Одіна
за те, що той забув стару дружбу і відсахнувся від поета. І тепер єдина втіха в його самотності —
вміння складати вірші. Творчість Егіля пов'язана з фольклором, він часто використовує
розмовні вирази, прислів'я тощо.

Скальди створили складну систему поетичних синонімів — так звані хейті і метафоричних,
умовних поетичних перифраз — кеннінгів, якими замінювались найбільш вживані у віршах
поняття. Наприклад, замість слова сонце вживалось його хейті — коло, світило тощо.

Пишними та красномовними були кеннінги Наприклад, замість слова воїн вживали: махач
меча, дерево битви, кущ шолому; корабель — це кінь моря, олень моря, бик води; жінка —
сосна наряду, липа золота тощо.

Ісландці створили також багату прозаїчну літературу, так звані саги (і ,тд . sagа -те, про що
розповідають). Запис та письмова обробка їх почались з другої половини ХІІ ст. Початок
письмовій обробці саг поклали ісландські клірики, творці історичних праць. Серед них
виняткове місце посідають «Книга про ісландців» (бл. 1130) Арі Торгільссона, яка являє собою
коротку історію Ісландії, та «Книга про заняття землі» (початок ХIIІ ст.), яка вміщувала список
перших переселенців та запис про важливі події з життя кожного роду.

Саги напівісторичного і легендарного характеру називались «сагами давноминулих часів»,

фантастичні за змістом — «брехливими сагами», або «бабусиними казками». У ці часи виникли
також прозаїчні переробки пісень героїчного епосу» Так, «Сага про Вйолсунгів» — це переказ
змісту героїчних пісень «Старшої Едди» про Сігурда і Нібелунгів.
Найбільш самобутніми і цінними у пізнавальному відношенні є родові саги, або «саги про
ісландців» (їх близько 60). У них відображено побут, вірування, суспільні відносини скандінавів
епохи вікінгів. Родові саги виникли з усних переказів про перших переселенців та родових
сімейних переказів, які передавались з покоління в покоління. 3 них поступово складалась
історія роду з розгорнутою біографією одного чи кількох її представників Родові саги
охоплюють значний фактичний матеріал, мають сотні персонажів і, як правило, містять цікаву
генеалогічну інформацію,

.(Сага — це художній твір на основі історичного матеріалу. Спочатку вона снувала в усній
традиції, потім пройшла через письмову та літературну обробку В процесі запису, мабуть,
зазнала певних змін уже в дусі XIII ст. (коли й записано більшість родових саг).Саги про
ісландців анонімні. Вони створені людьми, які, напевно, не вважали свою розповідь вимислом,
вірили в те, що розповідали. У ті далекі часи в ісландській мові і не було слів автор, писати,
письменник. Родові саги склалися переважно у «вік саг» (930—1030) — період інтенсивного
населення Ісландії, своєрідну героїчну епоху волелюбних переселенців.

Сагам властивий об'єктивний, стриманий тон розповіді, тверезе викладення фактів, подій,
учинків. Автор ніби розчинився у розповіді, його нема (героями керує сама доля, в яку так
вірили германці, скандінави). Характеристика дійових осіб поступово складається з вражень
про їхню поведінку та вчинки. Детальний опис родинних зв'язків, місцевості збільшує ступінь
вірогідності цих докладних розповідей На відміну від кельтських саг та поезії скальдів, мова
родових саг бідна на художні прийоми. В ній мало метафор, порівнянь, немає і елемента
фантастики. Правда, трапляються прояви «дивовижного» (віщі сни, привиди, заклинання і т.
ін.), але це побутові забобони, У родових сагах нема опису почуттів героїв, заглиблення в їхній
внутрішній світ.

у знаменитій «Сазі про Ньяля» розповідається про мудрого законодавця Ньяля, що став
жертвою сліпої помсти. Разом з ним загинули його сини, внук, дружина. Месником за них став
зять Ньяля, котрий чудом врятувався з палаючого будинку.

«Сага про Ньяля>> — найбільша із родових саг Виникла вона, очевидно, наприкінці ХШ ст., про
її популярність свідчать численні списки. У сазі згадується понад 700 власних імен, більше 400
географічних назв. Це дає великий простір для вивчення основної проблеми — правда і
вимисел у сагах про ісландців.

8. Давньогерманський героїчний епос. «Пісня про Гільдебранда».

Збереглась незначна кількість пам'яток древньогерманського епосу. Це, наприклад, уривок
«Пісні про Хільдебранта» (VIII ст.), поема «Беовульф» (близько 700 p.), уривки епосу про
Вальтера Аквітанського («Вальдере», X-XI ст.) та про битву в замку Фінна («Фіннсбург»).

У древньогерманському епосі відтворено буття вищого ступеня варварства: бойові виїзди,

битви, чвари між родичами, здобування скарбів, викрадення нареченої тощо. В епосі
оспівуються сила героя, його хоробрість, рішучість, його бойова зброя. Значна увага
приділяється темі родової помстиТворцем й виконавцем пісні був дружинний співець,
наділений поетичним даром воїн.

Єдиним збереженим зразком героїчної пісні континентальних германців є уривок з

«Пісні про Хільдебранта», записаний на сторінках латинського богословського
рукопису кінця VIII-IX ст. У ньому розповідається про двобій батька з сином.Тридцять
років провів Хільдебрант на службі у короля гуннів Аттіли і тепер повертається на
батьківщину на чолі війська. На кордоні він зустрічається з сином*, який виїхав з
своєю дружиною назустріч ворогам. Старий Хільдебрант знає, що перед ним його син,
і намагається уникнути кровопролиття. Але Хадубрант, прагнучи подвигів і слави,
рветься до бою. Він не визнає у старому гунні батька (давно чув про його смерть) і
називає Хільдебранта боягузом, що було для воїна найгіршою образою і робило
зіткнення неминучим. Драматизм цієї історії посилюється конфліктом між обов'язком
воїна і батьківським почуттям.

Хільдебрант приймає виклик сина. На цьому текст уривається. Звичайно такий двобій
закінчується перемогою батька або примиренням.

+ Пісня відтворює суворий дух і суперечливу мораль того часу: поряд із відданістю
правителю, особистою відвагою, гордістю героям властиві хитрість, підступність.
«Пісня про Хільдебранта» набула напевно широкої популярності, про що свідчать
пізніші обробки цього сюжету.

9. Англосаксонська «Поема про Беовульфа».

Найбільш ранньою пам'яткою стародавнього германського епосу є англосаксонська «Поема
про Беовульфа». Рукопис відноситься приблизно до 1000 p., але аналіз тексту показує, що дана
редакція склалась на рубежі VII-VIII ст. Поема налічує 3000 віршів, В історії англійської
літератури англосаксонська поема «Беовульф» посідає значне місце. Вважається, що ця поема
була написана на початку VIII століття.

«Беовульф» -- пам'ятка стародавнього англосаксонського героїчного епосу, його найвідоміший

зразок (зі збережених). Дійшла до нас у рукописі давньоанглійською мовою початку 10 століття
(Британський музей в Лондоні), але створена набагато раніше (7--8 століття). Поема
складається з двох частин. Герой поеми - воїн з племені гаутів (германське плем'я з півдня
Швеції) на ім'я Беовульф. Це ім'я перекладається за однією версією як ведмеде-вовк, а за
іншою як бджолиний вовк (тобто ведмідь). В першій, більшій за розмірами, частині він в
молодості перемагає велетня Ґренделя і звільняє від нього Данію. В другій -- старий Беовульф,
що правив гаутами 50 років, вбиває дракона який загрожує його країні, але при тому гине

Події відбуваються у Скандинавії (Данія та південь сучасної Швеції). У величному палаці Георот
славного конунґа Гродґара бенкетували дружинні воїни з племені данів. Проте ось вже 12 зим
на Георот нападає страшна потвора на ймення Ґрендель, винищуючи найкращих та
найшанованіших воїнів.

У Данії колись правив король зі славного роду Скільдінгов на ім’я Хродгар. Він був особливо
успішний у війнах із сусідами і, накопичивши великі багатства, вирішив увічнити пам’ять про
себе і своє правлінні. Він надумав збудувати чудову бенкетний зал для королівської дружини.
Не шкодував Хродгар ні сил, ні коштів на будівництво, і найбільш досвідчені майстри
збудували йому залу, рівної якій не було на всьому білому світі. Як тільки оздоблення чудової
зали було завершено, Хродгар став бенкетувати в ній зі своїми воїнами, і вся околиця
оголошувалася дзвоном дорогих кубків і піснями королівських співаків. Але веселі святкування
славного Хродгара тривали недовго, недовго лилися рікою пінисте пиво і золотистий мед,
недовго лунали веселі пісні … Шум застіль короля Хродгара долітав до лігва страшного
величезного чудовиська Гренделя, що мешкав неподалік у смердючих болотах. Грендель
ненавидів людей, і їх веселощі збуджувало в ньому злість … І ось одного разу вночі це
чудовисько підкралося нечутно до залі Хродгара, де після довгого буйного бенкету
розташувалися на відпочинок безтурботні воїни …

Грендель схопив тридцять витязів і потягнув у своє лігво. На ранок крики жаху змінили кліки
веселощів, і ніхто не знав, звідки наскочило страшне лихо, куди поділися Хродгарови витязі.
Після довгих сокрушении і здогадів безпечність взяла верх над побоюваннями і страхами, і
Хродrap зі своїми воїнами знову затіяв бенкети в дивній залі. І знову нагрянула біда – жахливий
Грендель став щоночі забирати по кілька витязів. Незабаром усі вже здогадалися, що саме
Грендель вторгається вночі в залу і викрадає мирно сплячих воїнів, Ніхто не наважився
вступити у двобій з диким чудовиськом. Хродгар марно благав богів, щоб вони допомогли
йому позбутися від страшної напасті. Бенкети в залі припинилися, замовкло веселощі, і тільки
Грендель зрідка забирався туди ночами в пошуках здобичі, сіючи навколо жах.

Чутка про це страшне лихо дійшов до землі гаутов (у Південній Швеції), де правив славетний
король Хігелак. І ось самий знаменитий витязь Хігелака, богатир Беовульф, заявляє свого
повелителя, що хоче допомогти королю Хродгару і вступить в боротьбу з жахливим Гренделем.
Незважаючи на всі спроби відрадити його від задуманого, Беовульф споряджає корабель,
вибирає чотирнадцять відважних воїнів зі своєї дружини і пливе до берегів Данії. Підбадьорює
щасливими ознаками, Беовульф висаджується на сушу. Негайно до прибульців під’їжджає
берегової сторож, розпитує їх про мету прибуття і поспішає з доповіддю на королю Хродгару.
Беовульф із товаришами тим часом надягають панцери, розбирають зброю і дорогою,
вимощеною строкатими каменями, направляються до піршественний залі короля Хродгара. І
кожен, хто бачить припливли з-за моря воїнів, дивится їх міцному додаванню, химерним
шоломів, прикрашеним зображеннями вепрів, блискучим кольчуг і широким мечам, важким
списів, які богатирі несуть з легкістю. Заморську дружину зустрічає Вульфгар – один з
наближених короля Хродгара. Розпитавши їх, він доповідає королю – мовляв, прибутку
важливі гості, ватажок називає себе Беовульф.

Хродгару це славне ім’я відоме, він знає, що доблесний Беовульф силою дорівнює тридцяти
могутнім витязя, і король велить швидше кликати гостей, сподіваючись, що з ними прийшло і
позбавлення від великої напасті. Вульфгар передає приїжджим гостям королівське привітання і
запрошення на бенкет.

Беовульф з дружиною, склавши списи в кут, склавши щити і мечі, в одних шоломах і броня
слідують за Вульфгар; тільки два воїни залишаються вартувати зброю. Беовульф вітає Хродгара
поклоном і розповідає, що ось, мовляв, я – рідний племінник короля гаутов Хігелака, почувши
про біди, які терплять данці від страшного Гренделя, приплив битися з чудовиськом. Але,
наважуючись на цей подвиг, Беовульф просить короля, аби тільки йому з товаришами можна
було йти на чудовисько; у разі ж загибелі Беовульфа – щоб броня його (краще якої немає на
всьому білому світі, бо кував її віщий коваль Вілунд) була відправлена королю Хігелаку.
Хродгар дякує Беовульфа за готовність допомогти і докладно йому розповідає, як Грендель
забирався в його зали і скільки витязів занапастив. Потім король запрошує Беовульфа і його
супутників до загального бенкету і пропонує підкріпитися медом. За велінням короля негайно
очищена для гаутов лава за столом, слуги пригощають їх медом і пивом, і співак тішить слух
веселою піснею.

Бачачи, з якою честю Хродгар приймає чужаків, багато хто з данців починають дивитися на них
із заздрістю і невдоволенням. Один з них, на ім’я Унферт, насмілюється навіть звернутися до
Беовульфу із зухвалими промовами. Він пригадує безрозсудне змагання між Беовульфом і
Брек, їхню спробу здолати хвилі грізного моря. Тоді Брек переміг у змаганні, чому і страшно за
життя Беовульфа, якщо той залишиться на ніч у залі. Вражаючи мудрістю всіх присутніх,
Беовульф відповідає на нерозумні слова Унферта. Він пояснює, що плавання було задумано
тільки заради захисту морських колій від чудовиськ, а ніякого змагання насправді не було. У
свою чергу, бажаючи випробувати хоробрість Унферта, Беовульф пропонує йому самому
залишитися на ніч у залі і тримати оборону від Гренделя. Унферт замовкає і більше не сміє
задиратися, а в залі знову запанували шум і веселощі.

Довго б ще тривав бенкет, але король Хродгар нагадує, що гостям належить нічний бій, і всі
встають, прощаючись зі сміливцями, Розлучаючись, Хродгар обіцяє Беовульфу, що він, якщо
позбавить данців від тяжкої біди, може вимагати все, чого не захоче, і будь-яке бажання буде
негайно виконано. Коли пішли люди Хродгара, Беовульф наказує замкнути двері міцними
засувами. Готуючись до сну, він знімає обладунки і залишається зовсім беззбройним оскільки
знає, що в битві з Гренделем ніяке зброя не допоможе і потрібно сподіватися лише на власну
силу. Беовульф міцно засинає. Рівно опівночі до залі підкрадається жахливий Грендель, миттю
вибиває важкі засуви і жадібно накидається на сплячих гаутов. Ось схопив він одного з них,
розірвав тіло нещасного і ковтає здобич величезними шматками. Розправившись з першим,
Грендель вже готовий пожерти і іншого воїна. Але тут могутня рука хапає його за лапіщу, та так,
що лунає хрускіт кісток. Збожеволівши від страху, Грендель хоче бігти, але не тут-то було,
могутній Беовульф стрибає з лави і, не випускаючи лапу потвори, кидається на нього.
Починається страшний бій. Все кругом тріщить і руйнується, прокинулися воїни в жаху. Але
Беовульф бере гору, він міцно схопив лапу Гренделя, не даючи йому викрутитися. Нарешті
хрящі і жили у плечі чудовиська не витримують і рвуться, лапа чудовиська лишається в руці
Беовульфа, а Грендель виривається з зали і біжить, стікаючи кров’ю, мертвіти на свої болота.

На ранок радості немає кінця. Всі датські воїни на чолі з Унферта шанобливо мовчать, поки
Беовульф спокійно розповідає про нічне битві. Всі столи перевернуті, стіни забризкані кров’ю
чудовиська, а на підлозі валяється його страшна лапа. Вдячний король Хродгар, знавець
старовинних сказань, складає у пам’ять цієї битви пісню. І починається бенкет горою. Король з
королевою підносять Беовульфу багаті дари – золото, дорогоцінне зброю і коней. Гримлять
заздоровні пісні, пиво і мед ллються рікою. Нарешті, відсвяткувавши перемогу, все спокійно
розташовуються на нічліг в дивній залі. І знову нагрянула біда. Жахлива мати Гренделя є
опівночі мстити за сина. Вона вривається до зали, всі сплячі підхоплюються з місць, від
переляку не встигнувши навіть одягнутися. Але й мати Гренделя перелякана такою кількістю
людей і, схопивши одного лише воїна, мчить геть. Вранці горю немає межі – виявляється,
загинув улюблений радник Хродгара Ескер. Король обіцяє щедро нагородити Беовульфа,
слізно благає його погнатися за чудовиськом на болота, куди до цього ніхто не наважувався
ходити. І ось дружина на чолі з Хродгара і Беовульфом вирушає до згубного болоту.

Спішившись, вони підбираються до краю болота там, де чіткіше всього видно кривавий слід.
Поруч, на березі, лежить голова бідного Ескера. Вода кишить морськими чудовиськами,
одного з них наздоганяє стріла Беовульфа. Звернувшись до Хродгару, Беовульф просить, якщо
судилося йому загибель, переслати всі дари королю Хігелаку. Потім, узявши древній
знаменитий меч, богатир стрибає в прірву, і хвилі приховують його. Цілий день опускається
Беовульф, і морські чудовиська не можуть заподіяти йому шкоди, бо на ньому непробивні
обладунки. Нарешті богатир досягає дна, і зараз на нього накидається мати Гренделя.
Беовульф б’є її мечем, але товста луска не поступається звичайної сталі. Чудовисько стрибає на
Беовульфа, тисне його всією своєю вагою, і зле б довелося витязь, не згадай він вчасно про
величезний старовинний меч, викуваний ще велетнями. Спритно виринувши з-під чудовиська,
він хапає меч і з усіх сил рубає мати Гренделя по шиї. Один удар вирішив справу, чудовисько
падає замертво до ніг Беовульфа. Як трофей Беовульф забирає з собою голову чудовиська,
хоче він взяти і старовинний меч, але від меча залишилася одна рукоять, бо щира він, ледве
закінчилася битва.

Товариші Беовульфа вже зневірилися побачити його живим, але тут він з’являється з кривавих
хвиль. Гучно і весело сіли в той вечір гості за стіл короля Хродгара, бенкетували далеко за
північ і лягли спати, нічого тепер вже не побоюючись. На другий день гаутов стали збиратися
додому. Щедро обдарувавши кожного, король Хродгар серцево розпрощався з ними. Після
повернення Беовульфа всюди чекали шану і повагу, про його подвиг складалися пісні у його
честь дзвеніли кубки. Король Хігелак обдарував його найкращим зі своїх мечів, землями і
замком у довічне володіння.

У другій частині поеми Беовульф -- на той час уже конунґ ґеатів -- стає до бою з драконом, який
мстить людям за те, що вони посягнули на його скарб. Дракона вбито, але й Беовульф отримує
смертельну рану. Автор не розглядає це як трагедію, а радше як гідний вінець життя героя.
Дружина на чолі з доблесним Віґлавом урочисто спалює Беовульфа та драконів скарб на
поховальному вогнищі. Як і в інших творах давньогерманського епосу, поряд з діями героїв
велика увага приділяється їхнім словам, у яких розкриваються характери, розум та цінності
героїв, які служать ідеалам своєї епохи, і які (слова, себто) також використовуються для подачі
додаткових сюжетних ліній, передісторії та інших відомостей

З тих пір пройшло багато років. Король Хігелак з сином загинули в битві, і престол довелося
сісти Беовульфу. Він мудро і щасливо правив своєю країною, раптом – нове лихо. У його
володіннях оселився крилатий змій, який ночами вбивав людей і спалював будинку. Колись
один чоловік, переслідуваний ворогами, поховав величезний скарб. Дракон розшукав печеру з
скарбами і триста років охороняв їх. Одного разу нещасний вигнанець випадково забрів у
печеру, але з усіх скарбів взяв собі тільки маленький кубок, щоб умилостивити ним свого
невблаганного пана. Змій помітив пропажу, але викрадача не знайшов і став мстити всім
людям, спустошуючи володіння Беовульфа. Почувши про це, Беовульф вирішує розправитися з
драконом і захистити свою країну. Він вже немолодий і відчуває, що смерть близька, але все-
таки вирушає на змія, наказавши викувати собі великий щит для оборони від драконова
полум’я. У провідники був узятий той самий злощасний блукач.

Підійшовши до печери, Беовульф з дружиною бачать величезний вогненний потік, перетнути

який неможливо. Тоді Беовульф починає голосно кличе дракона, щоб той виліз назовні.
Почувши людські голоси, дракон виповзає, вивергаючи струменя страшного спека. Вид його
так жахливий, що воїни рятуються втечею, кинувши свого владику на волю долі, і лише
відданий Віглаф залишається при королі, марно намагаючись утримати трусів. Віглаф бере
меча і приєднується до Беовульфу, що б’ється з драконом.

Могутня рука Беовульфа навіть у старості занадто важка для меча, від удару по голові дракона
розжарений меч розлітається на шматки. І поки Беовульф намагається дістати запасний меч,
змій завдає йому смертельну рану. Зібравшись з силами, Беовульф знову кидається на дракона
і з допомогою Віглафа вражає його. Насилу притулившись до скелі знаючи, що вмирає,
Беовульф просить Віглафа винести назовні забрала у змія скарби, щоб він міг помилуватися на
них перед смертю. Коли Віглаф повертається, Беовульф вже впав у забуття. Насилу відкривши
очі, він оглядає скарби.

Остання веління Беовульфа було таким: щоб поховали його на березі моря і насипали над ним
великий курган, видний здалеку мореплавцям. Свої обладунки Беовульф заповідав Віглафа і
помер. Віглаф скликав злякавшись воїнів, відчитав їх. За всіма правилами вони поклали тіло
Беовульфа на похоронне багаття, а потім звели величний курган на березі моря. І моряки,
видали спрямовуючи свої кораблі на цей пагорб, говорять один одному: «Он високо над
прибоєм видніється могила Беовульфа. Честь і слава йому! »

10. «Пісня про Роланда» як зразок французького героїчного

епосу.
Французький епос зберігся у вигляді поем, в записах XII-XIV ст. Поеми, які дійшли до
нас, відомі під загальною назвою «шансон де жест»,що означає «пісні про діяння».

За змістом французькі поеми поділяються на три цикли («жести»).

Королівський цикл. Центральною фігурою в цій жесті є король Франції (збірний

образ ідеального короля, символ народної правди і справедливості)- Карл Великий.

Цикл Гарена де Монглана. В жесті прославляється ідеальний васал, який вірно

служить слабкому королю і врятовує державу від зовнішніх і внутрішніх ворогів.

Цикл Доона де Майанса (або феодальний цикл).У ньому розповідається про

своєкорисливі феодальні чвари, які не завжди осуджуються.

Вершиною французького національного епосу є поема«Пісня про Роланда»

(королівський цикл). Сюжет поеми має історичну основу. В 778 р. Карл Великий на
прохання одного мусульманського володаря вторгся в Іспанію. Похід був невдалим.
Карл захопив декілька міст, обложив Сарагосу, але змушений був повернутися на
батьківщину. В Ронсевальському межигір'ї Піренеїв ар'єргард французів був розбитий
місцевими басками, які зненацька напали на французький загін, роздратовані
проходженням через їх села і поля чужого війська. Розправитися з басками не вдалося:
під покровом ночі вони розсіялися в горах.

«Пісня про Роланда» містить відомості про озброєння рицаря XI-XII ст., про військову тактику і
тогочасні звичаї. Меч Роланда називається Дюренталь(твердий), ріжок- Оліфант (гучний).

«Пісня про Роланда» написана старофранцузьким віршем з характерним для нього

асонансом. У поемі проявились основні риси й особливості билинно-епічного стилю

Імператор франків великий Карл (той самий Карл, від імені якого походить саме слово
«король») 7 років бореться з маврами в прекрасній Іспанії. Він відвоював у нечестивих вже
багато іспанських замків. Його вірне військо розбило всі башти і підкорило всі гради. Лише
повелитель Сарагоси, цар Марсилій, безбожний слуга Мухаммеда, не бажає визнати
панування Карла. Але скоро гордий владика Марсилій буде переможений і Сарагоса схилить
голову перед славним імператором.

Цар Марсилій скликає своїх вірних сарацинів і просить у них поради, як уникнути розправи
Карла, володаря Франції. Наймудріші з маврів зберігають безмовність, і лише один з них,
вальфондський каштелян, не став мовчати. Бланкандрин (так звався мавр) радить обманом
домогтися миру з Карлом. Марсилій повинен послати гінців з великими дарами і з клятвою в
дружбі, він обіцяє Карлу від імені свого государя вірність. Посол доставить імператору сімсот
верблюдів, чотири сотні мулів, навантажених арабським золотому і сріблом, та так, щоб
Карл зміг нагородити багатими дарами своїх васалів і заплатити найманцям. Коли ж Карл з
великими дарами вирушить у зворотний шлях, нехай Марсилій поклянеться послідувати
через малий час за Карлом і в день святого Михайла прийняти християнство в Ахені,
престольному граді Карла. Заручниками будуть до Карла послані діти шляхетних сарацинів,
хоч і ясно, що призначена їм загибель, коли розкриється віроломство Марсилія. Французи
підуть додому, і тільки в Аахенському соборі Могутній Карл у великий день святого Михайла
зрозуміє, що маврами він обдурений, але буде пізно мстити. Нехай краще заручники
загинуть, але трона не позбудеться цар Марсилій.

Марсилій згоден з радою Бланкандрина і споряджає в дорогу послів до Карла, обіцяючи їм

за вірну службу в нагороду багаті маєтки. Посли беруть в руки гілку оливи в знак дружби до
короля і вирушають в дорогу.

Тим часом могутній Карл святкує в саду перемогу над Кордовою. Навколо нього сидять
васали, грають у кістки і в шахи.

Прийшовши до табору франків, маври бачать Карла на золотому троні, обличчя короля
горде і чудове, борода його біліша снігу, а кучері хвилями спадають на плечі. Посли вітають
імператора. Вони передають все те, що Марсилій, цар маврів, велів їм сказати. Уважно
вислуховує Карл гінців і, занурюється у роздуми.

Яскраво сяє сонце над станом франків, коли скликає Карл своїх наближених. Карл хоче
знати, що думають барони, чи можна повірити словами Марсилія, який обіцяє у всьому
коритися франкам. Барони, втомлені від довгих походів і важких боїв, мріють про
повернення в рідні краї, де чекають їх прекрасні дружини. Але ні один не може порадити
цього Карлу, так як кожен з них знає про підступність Марсилія. І всі мовчать. Лише один,
племінник короля, молодий граф Роланд, виступивши з лав наближених, починає вмовляти
Карла не вірити словами брехливого царя маврів. Роланд нагадує королю про недавню
зраду Марсилія, коли він також обіцяв вірно служити франкам, а сам порушив свою
обіцянку і зрадив Карла, убивши його послів, славних графів Базана і Базилія. Роланд благає
свого повелителя якомога швидше йти до стін непокірної Сарагоси і помститися Марсилію за
смерть славних воїнів. Карл никне чолом, настає зловісна тиша. Не всі барони задоволені
пропозицією молодого Роланда.

Граф Ганелон виходить вперед і звертається з промовою до присутніх. Він переконує всіх, що
військо Карла і без того вже втомилося, а завойовано так багато, що можна з гордістю
повертати до кордонів прекрасної Франції. Немає приводу не вірити маврам, у них немає
виходу іншого, ніж підкоритися Карлу. Інший барон, Немон Баварський, один з кращих
васалів короля, радить Карлу прислухатися до промов Ганелона і почути благання Марсилія.
Граф стверджує, що християнський обов’язок велить пробачити невірних і звернути їх до
Бога і немає сумніву, що маври приїдуть в день святого Михайла в Ахен. Карл звертається до
баронів з питанням, кого послати в Сарагосу з відповіддю. Граф Роланд готовий вирушити до
маврів, хоч його порада і була розкритикована. Карл відмовляється відпустити від себе
улюбленого племінника, якому він зобов’язаний багатьма перемогами. Тоді Немон
Баварський охоче пропонує відвезти послання, але і його Карл не бажає відпускати.

Багато хто з баронів, щоб довести свою вірність, хочуть вирушити в дорогу, один лише граф
Ганелон мовчить. Тоді Роланд радить Карлу: «Нехай їде Ганелон». Граф Ганелон злякано
встає і дивиться на присутніх, але всі згідно кивають головами. Божевільний граф із
погрозою звинувачує Роланда в давній ненависті до нього, оскільки він Роланду вітчим.
Роланд, говорить Ганелон, давно бажає погубити його і ось тепер, скориставшись слушною
нагодою, посилає на вірну загибель. Ганелон молить Карла не забути його дружину і дітей,
коли маври неодмінно з ним розправляться. Ганелон журиться, що більше не побачить
рідної Франції. Карл розлючений нерішучістю графа і наказує йому негайно вирушати в
дорогу. Імператор простягає Ганелону свою рукавичку як знак посольських повноважень,
але той упускає її на землю. Французи розуміють, що тільки собі на горе вирішили
відправити підступного Ганелона з посольством до ворогів, ця помилка принесе їм велике
горе….

Граф Ганелон іде у свій намет і вибирає бойові обладунки, збираючись у дорогу. Неподалік
стану франків Ганелон наганяє посольство невірних, що повертаються, яких хитрий
Бланкандрин затримував у Карла якомога довше, щоб по дорозі зійтися з посланцем
імператора. Між Ганелоном і Бланкандрином йде довга розмова, з якої мавр дізнається про
ворожнечу між Ганелоном і улюбленцем Карла Роландом. Бланкандрин здивовано випитує
у графа, за що ж всі франки так люблять Роланда. Тоді Ганелон відкриває йому таємницю
великих перемог Карла в Іспанії: справа в тому, що веде війська Карла в усі битви доблесний
Роланд. Багато неправди Ганелон зводить на Роланда, і коли шлях посольства доходить до
середини, віроломний Ганелон і хитрий Бланкандрин дають один одному клятву погубити
могутнього Роланда.

Минає день, і Ганелон вже біля стін Сарагоси, його ведуть до царя маврів Марсилія.
Вклонившись цареві, Ганелон передає йому послання Карла. Карл згоден з миром піти, але в
день святого Михайла він чекає Марсилія в престольному Ахені, і якщо сарацин ослухатися
посміє, його в ланцюгах доставлять в Ахен і піддадуть там ганебній смерті. Марсилій, який
не чекав такої різкої відповіді, хапає спис, бажаючи знищити графа, але Ганелон ухиляється
від удару і відходить убік. Тоді Бланкандрин звертається до Марсилія з проханням дослухати
посла франків. Ганелон знову наближається до повелителя невірних і продовжує промову.
Він каже, що гнів царя марний, Карл лише хоче, щоб Марсилій прийняв закон Христа, тоді
він віддасть йому пів-Іспанії. Але іншу половину Карл віддасть, продовжує зрадник, своєму
племіннику, чванливому графу Роланду. Роланд буде поганим сусідом маврам, він буде
захоплювати сусідські землі і всіляко гнобити Марсилія. Всі біди Іспанії від одного Роланда, і
якщо Марсилій хоче спокою в своїй країні, то повинен не просто послухатись Карла, але
також хитрістю або обманом погубити його племінника, Роланда. Марсилій радий такому
плану, але він не знає, як впоратися з Роландом, і просить Ганелона придумати план. Якщо
їм вдасться погубити Роланда, Марсилій обіцяє графу за вірну службу багаті дари і замки
прекрасної Іспанії.

У Ганелона план уже давно готовий, він точно знає, що Карл захоче залишити когось у
Іспанії, щоб забезпечити спокій на завойованій землі. Карл безсумнівно попросить саме
Роланда залишитися на сторожі, з ним буде зовсім невеликий загін, і в ущелині (король вже
буде далеко) Марсилій вб’є Роланда, позбавивши Карла кращого васала. Цей план
подобається Марсилію, він кличе Ганелона до своїх покоїв і наказує принести туди дорогі
подарунки, кращі хутра і прикраси, які новий царський друг відвезе своїй дружині в далеку
Францію. Незабаром Ганелона проводжають в зворотний шлях, домовившись про
виконання задуманого. Кожен знатний мавр клянеться в дружбі зраднику-франку і
відправляє з ним до Карла в заручники своїх дітей.

Граф Ганелон на зорі під’їжджає до стану франків і відразу проходить до Карла. Він приніс
володарю безліч дарів і привів заручників, але головне – Марсилій передав ключі від
Сарагоси. Радіють франки, Карл наказав зібратися всім, щоб повідомити: «Кінець війні
жорстокої. Ми вирушаємо додому». Але Карл не хоче залишити Іспанію без охорони. Інакше
він до Франції і доїхати не встигне, як бусурмани знову піднімуть голови, тоді настане кінець
всьому, чого домоглися франки за сім довгих років війни.

Граф Ганелон підказує імператору залишити Роланда на варті в ущелині з загоном хоробрих
воїнів, вони встануть за честь франків, якщо хто-небудь посміє піти проти волі Карла. Роланд,
почувши, що Ганелон радить Карлу вибрати саме його, поспішає до повелителя і звертається
до нього з промовою. Він дякує імператору за доручення і каже, що радий такому
призначенню і не боїться на відміну від Ганелона загинути за Францію і Карла, навіть якщо
пан захоче поставити його одного на варті. Карл никне чолом і, закривши обличчя руками,
раптом починає ридати. Він не хоче розлучатися з Роландом, гірке передчуття гризе
імператора. Але Роланд вже збирає друзів, які залишаться з ним, коли Карл відведе війська.
З ним будуть доблесний Готьє, Одон, Джеріні, архієпископ Турпін і славний витязь Олів’єр.

Карл зі сльозами залишає Іспанію і на прощання віддає Роланду свій лук. Він знає, що їм вже
не доведеться зустрітися. Зрадник Ганелон винен у бідах, які спіткають франків і їх
імператора.

Роланд, зібравши своє військо, спускається в ущелину. Він чує грім барабанів і проводжає
поглядом тих, що йдуть на батьківщину. Проходить час, Карл вже далеко, Роланд і граф
Олівєр піднімаються на високий пагорб і бачать полчища сарацинів. Олівєр дорікає Ганелону
у зраді і благає Роланда сурмити в ріг. Карл ще може почути заклик і повернути війська. Але
гордий Роланд не бажає допомоги і просить воїнів безстрашно йти в бій і здобути перемогу:
«Бережи вас Бог, французи!»
Знову піднімається Олівєр на пагорб і бачить вже зовсім близько маврів, полчища яких
швидко прибувають. Він знову молить Роланда сурмити, щоб Карл почув їх поклик і
повернув назад. Роланд знову відмовляється від ганебного божевілля. Проходить час, і
третій раз Олівєр при вигляді військ Марсилія падає на коліна перед Роландом і просить не
губити даремно людей, адже їм не впоратися з полчищами сарацинів. Роланд не хоче нічого
чути, шикує військо і з гаслом «Монжой» мчить в бій. У жорстокій битві зійшлися французи і
війська хитрого Марсилія.

Минає година, французи рубають невірних, лише крики і дзенькіт зброї лунають над глухою
ущелиною. Граф Олівєр мчить по полю з уламком списа, він вражає мавра Мальзарона, за
ним Тургиса, Есторгота. Граф Олів’єр вже вразив 700 невірних. Все спекотніше бій … Жорстокі
удари вражають і франків і сарацинів, але немає у франків свіжої сили, а натиск ворогів не
слабшає.

Марсилій мчить з Сарагоси з величезною раттю, він жадає зустрічі з племінником Карла,
графом Роландом. Роланд бачить Марсилия і тільки тепер остаточно розуміє мерзенне
зрадництво свого вітчима.

Жахливий бій, Роланд бачить, як гинуть молоді франки, і в каятті кидається до Олів’єра, він
хоче сурмити в ріг. Але Олів’єр тільки те і говорить, що пізно на допомогу Карла кликати,
тепер імператор не допоможе, стрімко мчить в січу. Роланд сурмить … Кривавою піною
покривається рот Роланда, і далеко розноситься протяжний звук.

Дійшовши до кордону Франції, Карл чує ріг Роланда, він розуміє, що передчуття його не
були марними. Імператор розвертає війська і мчить на допомогу племіннику. Все ближче і
ближче Карл до місця кривавої битви, але вже не застати йому нікого в живих.

Роланд дивиться на гори і рівнини … Всюди смерть і кров, скрізь лежать французи, витязь
падає на землю в гірких риданнях.

Проходить час, Роланд повернувся на поле битви, він б’є навідліг, розсік Фальдрона,
багатьох знатних маврів, жахлива помста Роланда за загибель воїнів і за зраду Ганелона. На
полі битви він стикається з Марсилієм, царем всієї Сарагоси, і кисть руки йому відсік,
царевича і сина Марсилія мечем булатним звалив з коня і заколов списом. Марсилій з
переляку кидається навтіки, але це вже йому не допоможе: війська Карла занадто близько.

Настали сутінки. Один халіф на скакуні підлітає до Олів’єра і вражає його в спину булатним
списом. Дивиться Роланд на графа Олів’єра і розуміє, що друг убитий. Він шукає поглядом
архієпископа, але немає вже поруч нікого, військо розбите, день підійшов до кінця,
принісши загибель доблесним франкам.

Йде Роланд один по полю битви, він відчуває, що сили покинули його, кров’ю покрито
обличчя, прекрасні очі, померкли, він нічого не бачить. Герой падає на траву, закриває очі, і
останній раз він бачить образ прекрасної Франції. Проходить час, і до нього у темряві
підкрався мавр іспанський та безчесно наніс удар. Вбито могутнього лицаря, і ніколи ніхто
вже не підніме прекрасний Дюрандаль (так звали меч Роланда), ніхто не замінить франкам
незрівнянного воїна. Лежить Роланд обличчям до ворогів під покровом ялини. Тут на
світанку знаходить його військо Карла. Імператор з риданнями падає на коліна перед тілом
племінника і обіцяє помститися за нього.

пісня про роланда образ роланда

Поспішають війська швидше в дорогу, щоб наздогнати маврів і дати останній бій.

Поранений Марсилій рятується від гніву імператора в столиці, в Сарагосі. Він чує
переможний клич французів, які увійшли в місто. Марсилій просить допомоги сусідів, але всі
в переляку відвернулися від нього, один лише Балігант готовий допомогти. Зійшлися його
війська з військами Карла, але швидко франки розбили їх, залишивши сарацинів лежати на
полі битви. Карл повертається на батьківщину, щоб благочестиво поховати тіла героїв і
здійснити справедливий суд над зрадниками.

Вся Франція оплакує великих воїнів, немає більше славного Роланда, а без нього немає
щастя у франків. Усі вимагають стратити зрадника Ганелона і всіх його рідних. Але Карл не
хоче стратити васала, не давши йому слова на своє виправдання. Настав день великого суду,
Карл закликає до себе зрадника. Тоді один із славних франків, Тєдрі, просить Карла
влаштувати поєдинок між ним і родичем Ганелона, Пинабелем. Якщо Тєдрі переможе,
Ганелона стратять, якщо ні, він буде жити.

Зійшлися на полі бою Тєдрі могутній і Пінабель непереможний, мечі піднявши, помчали в
бій. Довго борються герої, але ні тому, ні іншому не дається перемога. Доля ж
розпорядилася так, що, коли поранений Тєдрі останній раз підняв свій меч над головою
Пінабеля, той, вражений, замертво впав на землю і вже не опритомнів. Суд імператора
завершено, Ганелона воїни прив’язують до скакунів за руки і за ноги і женуть їх до води.
Жахливі муки відчув зрадник Ганелон. Але яка смерть спокутує загибель прекрасного
Роланда? Карл гірко оплакує свого улюбленого васала
11. Особливості іспанського героїчного епосу. «Пісня про мого
Сіда».
Перші пам’ятки іспанською мовою — 9-10 ст. (акти, збірки законів та ін.). Домінування
героїчного епосу, творці якого — хуглари.

Сід виступає у творі справжнім народним героєм, наділеним лише позитивними якостями.
Найдавніша іспанська поема заснована на реальній історії Родріго Діаса де Віварій, який
особливо відзначився в боях проти мавританських правителів.

Частина перша. Вигнання Сіда

Через помилкове звинувачення Родріго (Руй) Діас де Бівар, прозваний Сідом, позбувся
розташування свого сеньйора, короля Альфонса VI, і був вигнаний з Кастилії. На збори
Сіду було відпущено дев’ять днів. Якщо ж він не встигав в строк покинути межі
Кастилії, королівська дружина мала повне право його вбити. Сід Руй Діас відправився
в Бургос, а разом з ним – «шістдесят осіб дружини».

Однак у Бургосі вони не змогли знайти собі притулок, оскільки місцеві жителі
отримали від короля наказ «суворий-пресуворий, за міцною печаткою» – під загрозою
фізичної розправи і втрати всього майна не давати кров зрадника. Лише Мартін
Антолінес наважився порушити королівський указ, і нагодував біварців, а після і сам
приєднався до дружини Сіда.

Руй Діас прекрасно розумів, що йому потрібно і далі якось годувати з дружину. Він
пішов на хитрість і, насипавши піску у дві великі скриньки з надійними запорами,
відправив їх до лихварів Юді і Рахілю. Сід “по секрету” їм повідав, ніби скрині набиті
награбованим “золотом чистим”, і зажадав заставу.

Так спритний Сід отримав за звичайний пісок “шість сотень марок”, і наостанок
покарав “рік зберігати їм в замкненому вигляді”. Сід довірив кохану свою дружину,
донью Хімену, і обох дочок абату дону Санчо, настоятелю монастиря Сан-Педро, а сам
відправився в дорогу.

Тим часом по Кастилії рознісся слух, ніби Руй Діас відправився в Мавританські землі, і
багато відважні воїни пішли слідом за ним в надії непогано поживитися в боях.
Першим на шляху вигнанців лежало місто Кастехон, який став легкою здобиччю воїнів
Сіда.

Надихнувшись легкою перемогою, Руй Діас почав захоплювати сусідні міста і селища.
Його дружині довелося битися з військом сарацинів, і після бою «маврів в живих
майже не залишилося». У цих набігах і битвах військо Сіда казково збагатилося.

Посланник прибув до короля Альфонса зі звісткою, що Сід “бою заволодів

незліченною здобиччю” і надіслав на знак поваги багаті дари. Король прийняв
підношення Сіда, але поки ще не був готовий пробачити його.

Частина друга. Весілля дочок Сіда

Так, в постійних набігах, Руй Діас прожив три роки. Його битви не пройшли безслідно
– “до моря відомо стало про Сіда”. Всі до одного воїна в його дружині стали багатими
людьми. Однак цього було мало Сіду, який вирішив заволодіти самою Валенсією.

Протягом дев’яти місяців він вів наполегливу облогу, і в підсумку місто підкорилося
йому. На той час військо Сіда налічувало тридцять шість сотень відважних бійців.
Багато з них подумували повернутися з награбованим добром додому. Однак Сід видав
мудрий наказ – той, хто покине військо без його дозволу, позбудеться всіх своїх
багатств на користь більш вірних воїнів.

Руй Діас знову відправив королю Альфонсу багаті дари з проханням «дружину з
дітьми відвезти» до нього у Валенсію. Король погодився, і незабаром донья Хімена,
Ельвіра і Сіль возз’єдналися зі своїм чоловіком і батьком. Незабаром Сіду випала
чудова можливість ще більше примножити свої статки в битві з військом
марокканського короля Юсуфа. Руй Діас здобув блискучу перемогу, і відправив
королю Альфонсу двісті коней, і запевнення «по труну бути йому васалом».

Дізнавшись про незліченні багатства Сіда, каррьонські інфанти вирішили взяти в

дружини його дочок. Вони вважали, що Діаси не рівня їм, графам з древнього
родоводу, проте блиск золота затьмарив їм розум. Вони звернулися до Альфонсу з
проханням просватати за них «Сідів дочок». Король вже був готовий помилувати Руй
Діаса, і незабаром відбулося їх довгоочікуване примирення. Сід “весілля відсвяткував
пишно”, і жоден з гостей не залишився без щедрих подарунків.

Частина третя. Образа в лісі Корпес

Протягом двох років після весілля життя у Валенсії текла тихо і мирно. Але одного
разу трапилася біда – з звіринця на свободу вирвався лев. Зяті Сіда, Фернандо і Дьего
Гонсалес, не на жарт злякалися, і зганьбилися перед усім двором. Своєю чергою, Сід
де Бивар спокійно взяв лева за гриву і «в клітку відвів і замкнув знову». Після цього
випадку лицарі Сіда стали відкрито насміхатися над високородними інфантами.

Через деякий час поблизу Валенсії здалося марокканське військо. Сід запропонував
зятям битися з сарацинами, і ті неохоче погодилися. Він так і не побачив, якими
трусами показали себе інфанти в бою. Після перемоги Руй Діас вручив їм щедрі дари, і
ті попросили у нього дозволу повернутися в рідне Каррьон.

Підлі інфанти, втомлені від насмішок, вирішили відігратися на своїх дружин,

вважаючи, що вони «Сідів дочок вільні осрамить». Вони відвезли їх в ліс, роздягли,
побили до півсмерті, а потім вирушили додому.

Дізнавшись про страшне знущання над доньками, розгніваний Сід зажадав у короля
Альфонса справедливого суду. Під страхом вигнання з королівства Альфонс викликав
підступних інфантів, і наказав їм повернути Сіду всі багатства, якими він їх нагородив
“обернулася тяжба для них бідою”.

Однак Сіду було цього мало, і він зажадав змити нанесений його родині ганьба кров’ю.
У поєдинку інфанти в черговий раз показали себе трусами, і з ганьбою пішли.
Тим часом до Альфонсу прибули посли з Арагона і Наварри з проханням посватати
дочок Сіда за інфантів цих двох королівств. Король дозволив “поєднуватися шлюбом
Ельвірі і сіль, дочкам Сіда-біварца, з Наваррським і з Арагонським інфантом”.
Повторні шлюби для дочок відважного Сіда виявилися дуже вдалими. “Монархи
іспанські – сідове насіння” – завжди пишалися своїм великим предком, і шанували
його пам’ять.

12. Особливості німецького героїчного епосу. «Пісня про

Нібелунгів».
Протягом IX-X ст. відбулося відокремлення літератури від фольклору. У літературному процесі
закріпились такі жанри народної творчості: байки, епічні пісні, шванки (віршоване або прозове
оповідання з повчальним або комічним змістом).

В XII ст.виникають нові напрями, жанри, теми, сюжети світського характеру. Літературний
процес стає різноманітним і яскравим. В XII-XIII ст. переживає розквіт поезія вагантів, під
впливом Провансу та французької рицарської культури успішно розвиваються німецька
рицарська лірика (міннезанг) та рицарський роман. Спадкоємцями дружинних скопів стають
професійні співці - шпільмани. Мова поезії стає більш гнучкою і мелодійною. Ці зміни
започаткували шпільмани. На основі героїчної пісні з'являється розгорнута епічна поема -
епопея, головний жанр шпільманівського епосу.\

«Пісня про Нібелунгів».Найвизначнішою пам'яткою німецького середньовічного

епосу є «Пісня про Нібелунгів», що виникла на самому початку XIII ст. Вперше поему
було надруковано в 1757 р. в добу Просвітительства.

«Пісня» виникла, напевно, у Південно-Східній Німеччині - саме там, у придунайських

землях (в Баварії, Австрії), в основному відбувався процес перетворення давніх
героїчних пісень у поеми.

Питання про авторство поеми викликало немало суперечок. Більшість дослідників

вважає, що творцем поеми був шпільман (а не клірик або лицар).

«Пісня про Нібелунгів» складається з 39 пісень-авентюр.

У творі засуджується помста, яка не тільки робить людину жорстокою, а й

призводить до руйнування доль племен і держав.

У бургундській столиці Вормс жили троє братів-королів – Гунтер, Гернот і

Гизельхер та їх сестра – Кримхильда. Принцеса була настільки гарною, що слава про
неї поширилася по всій землі.

Багато славних лицарів і королів просили її руки, але вона всім відмовляла. Причиною
тому було те, що одного разу Кримхильді приснився сон, ніби сокола, який залетів в її
покої, заклювали орли. Мати їй витлумачила сон наступним чином: коли у неї
з’явиться чоловік, його вб’ють люди, що володіють владою. Тоді дівчина вирішила
ніколи не виходити заміж.
 У Нідерландах принц Зігфрід, почувши про Кримхильду, вирішив будь-
що-будь домогтися її руки.

Його відмовляли і рідня, і друзі, і челядь, але він був непохитний. Приїхавши в Вормс,
він відразу ж був запрошений до двору. Найближчий васал короля Гунтера – Хаген,
багато чув про подвиги Зігфріда: про те, як він завоював скарб Нібелунгів, отримав
плащ-невидимку і меч Бальмунд, про те, як переміг дракона і умився його кров’ю,
ставши після цього невразливим.

Хитрий васал вирішив, що такий союзник буде корисним. Цілий рік гостював герой в
короля, перемагаючи у всіх турнірах, однак йому так і не дозволено було побачитися з
Кримхильдою. Тільки коли йому вдалося перемогти навалу саксів і датчан на
Бургундію, Гунтер дав згоду на зустріч сестри і героя.

До того ж король вирішив використовувати силу Зігфріда, щоб отримати в дружини

дівчину-воїна з Ісландії – Брюнхильду. Тільки той, хто переможе її в змаганні, зможе
одружитися з нею. І хоча спочатку діва виділила Зігфріда, той прикинувся васалом
короля.

За допомогою плаща-невидимки герой допоміг королю перемогти Брюнхильду, а той,

натомість, дав згоду на шлюб Зігфрріда і Кримхильди. В першу шлюбну ніч Гунтер не
зміг оволодіти дружиною і попросив допомоги у друга. Той знову скористався своїм
плащем. При цьому він забрав у діви пояс і кільце і віддав їх дружині. Після шлюбної
ночі Брюнхильда втратила свою силу.

Минуло 10 років. Зігфрід став королем Нідерландів і у нього народився син.

Брюнхильда так і не дізналася правди. Одного разу вона вирішила запросити Зігфріда з
сім’єю в гості. Коли ж ті приїхали, між жінками почалася суперечка про те, чий
чоловік краще.

Коли Брюнхильда дізналася, що її обдурили, Гунтер за порадою Хагена вирішив

помститися Зігфріду.

Обманом вони вивідали у Кримхильди секрет її чоловіка: під час купання

в крові дракона до спини чоловіка пристав листочок і це його вразливе
місце.

Говорячи жінці, що її чоловік йде воювати, Хаген попросив зробити хрестик на жупані
в тому місці, щоб васал зміг захистити короля. Однак саме туди зрадник встромив меч,
коли Зігфрід нахилився попити води. Дізнавшись про обман, Кримхільда присягнулася
помститися.

Тринадцять років дружина оплакувала чоловіка. Владика гунів – Етцель, вирішив

одружитися на Кримхильді. Вирішивши, що це її шанс для помсти, жінка погодилася
на шлюб. Згодом у неї народився син, Ортліб, а люди полюбили її за красу і щедрість.
Через 13 років, Кримхильда попросила чоловіка, щоб той запросив її рідню в гості.
Сама ж вона почала вигадувати план помсти.
Бургунди, які тепер іменувалися нібелунгами, вийшли в похід до гунів. Однак,
приїхавши на місце, ні вони не проявили поваги королю, ні Кримхильда не висловила
свою повагу рідним. Навіть до церкви гості увійшли в озброєнні. Тоді жінка намовила
брата Етцеля вбити всіх бургундських слуг, що той і зробив. Тільки одному з них
вдалося втекти, щоб попередити Хагена, який у відповідь вбив сина Кримхильди і
Етцеля.

Тоді почався жорстокий бій. В ході бою всі нібелунги і гуни були вбиті, а Гунтер і
Хаген схоплені і передані Кримхильді. Вона в пориві гніву відрубала обом голови.
Етцель дізнавшись про це, розридався. Кримхильду вбили.

13. Загальна характеристика лицарської культури 12-13 ст.

Значним явищем середньовічної культури є рицарська література, розквіт якої
припадає на XII- XIII ст. З утвердженням феодалізму закріплюється привілейоване
становище феодального класу, в XII ст. остаточно оформлюється класова свідомість
феодалів та їхня ідеологія. Щоб довести своє право на панування, та своє благородство
формується поняття «рицарства» - спільності всіх благородних воїнів, рівних між
собою. Рицарство ідеологічно згуртовувало всі шари класу і сприяло різкому
відокремленню феодалів від «неблагородних», тобто від усього іншого
населення».

Рицарство становило своєрідну військово-феодальну організацію зі своїми законами та

ідеалами станової честі та доблесті. Посвячення в рицарі було важливою подією для
представників феодального класу і відбувалось в обстановці урочистої церемонії.
Рицарські заповіді закликали бути хоробрим воїном, вірно служити сюзерену,
боротися з «невірними», захищати слабих та скривджених.

Розквіт рицарської літератури зумовили багато причин:

- контакти з арабізованою Іспанією та країнами Близького Сходу (в результаті

хрестових походів). (сприяли зміцненню міжнародних зв'язків Європи, розширенню
кругозору європейців, знайомили їх з вищою і витонченішою культурою арабських
країн, з досягненнями їхньої науки, філософії, поезії.)

- економічна стабілізація, культурний вибух XII ст. Це час піднесення європейських

міст, які стають центром світської освіти і вільнодумства.

На цей час певною мірою змінюється спосіб життя рицарства та його станові
ідеали.Рицарський «кодекс честі» поповнюється заповідями, які можна визначити
поняттям «куртуазід»**. Ключовими засадами куртуазії стають доблесть, радість,
помірність (тобто почуття міри, гармонія). Таким чином, ідеальний рицар повинен
бути вже не тільки хоробрим, стійким у захисті честі, щедрим, а й вишукано
ввічливим, вміти поводитись у товаристві, особливо в оточенні жінок, здатним на
ніжні почуття.

Поряд з колишніми розвагами - полюванням, воїнськими вправами - широко

культивується захоплення музикою, літературою; стає модним меценатство.
Пом'якшення звичаїв та естетизація побуту стимулює зацікавленість проблемами
інтимного плану. Виникає культ «Прекрасної Дами» - складна куртуазна етика,
згідно з якою рицар ідеалізує, звеличує даму і васально служить їй. На честь
благородної дами вершаться ратні подвиги, влаштовуються турніри. Любов до неї,
краса її та чесноти оспівуються у віршах.

З'являється тип мандрівного рицаря, який, шукаючи подвигів і слави в ім'я своєї
дами, блукає по країнах Європи та Сходу, ризикуючи життям, і вмирає з її ім'ям на
устах. Так, австрійський рицар Ульріх фон Ліхтенштейн (XIII ст.) похвалявся, що
об'їздив частину Європи, викликаючи всіх зустрічних рицарів на бій на честь своєї
дами. Свої подвиги він описав у поемі з декларативною назвою - «Служіння Дамі».

Свого апогею рицарська культура досягла у Франції і вплинула на національне

виховання французів. Особливості рицарського життя відбилися в рицарській (або
куртуазній) літературі, яка розвивалась у формах лірики та роману.

Куртуазна література - важливий етап у розвитку європейської літератури. Вона

збагатила її новими ідеями, жанрами, художніми засобами, сприяла формуванню
реалістичного методу.

14. Тематика та поетика лірики провансальських трубадурів.

Лірика трубадурів і труверів. Рицарська лірика виникла на півдні Франції, у
Провансі, на межі XI-XII ст. Тут рано виник феодалізм. Багата і розвинена феодальна
аристократія жадібно вбирала нові віяння, цінила освіту, мистецтво, витонченість.
Саме в життєрадісному Провансі вперше були оспівані нові рицарські морально-етичні
цінності любові, культ «Прекрасної Дами». Прованс став і батьківщиною поезії нового
напряму.

Провансальські поети називались трубадурами*.

Центральною в ліриці трубадурів є тема кохання. Любов сприймається поетами як

найвище благо, а здатність кохати - як обов'язковий показник душевної досконалості та
куртуазної доблесті.

Для куртуазної літератури характерне заглиблення у внутрішнє життя. У

провансальській ліриці відображено різні психологічні етапи у розвитку любовного
почуття. Спочатку закоханий рицар- боязкий і соромливий. Дама не поспішає, часто
вона гордовитіста. Рицар просить даму, проголошує себе її васалом, «служить» їй.
Якщо поклонник визнаний, дама дарує йому шнурок від одежі або рукавичку,
перстень, а як вищу нагороду - поцілунок. Куртуазне кохання переважно виступає
таємним. Можливо, що дама - персонаж нерідко вимислений.

Кохання, оспіване трубадурами, часто невіддільне від «страждань», «недугу» (ідею

кохання-хвороби куртуазні автори запозичили в Овідія). Поет вдячний дамі за її
неприступність.
 Жанри лірики трубадурів. Найвищим ліричним жанром була канцона- вишуканий та
оригінальний за будовою вірш, головним чином на любовну тему. Видатним майстром
канцони був Бернарт де Вентадорн- один із найталановитіших поетів Прованса.;
Джауфре Рюдель,який оспівав так звану дальню любов у збірці «Біографії
трубадурів» (ХНІ ст.).

Ще один ліричний жанр тенсона-віршований диспутом на любовну, поетичну або

філософську тему. Тенсона сповнена порад із галузі куртуазної любовної казуїстики.

Платонічний тип кохання відхиляє альба - пісня ранкової зорі. Ця пісня прославляє
щасливу взаємну любов. Рицар таємно проникає до своєї дами. Зброєносець чи друг
рицаря до ранку стоїть на варті та попереджує коханців про настання світанку, коли
рицар повинен залишити даму, щоб не кинути на неї й тіні підозри.

Пізніше виникає серена - вечірня пісня кохання (прототип серенади).

Хоч трубадури переважно оспівували кохання, однак у їхньому поетичному фонді є й

пісні на політичні та суспільні теми - це сирвентес (пісня прихильника).Відомим
майстром сирвентес був Бертран де Борн.Проти користолюбства та запроданства
папського двору у сирвентес сміливо виступив Гільйом Фігейра.Жанр сирвентес
особливо поширюється в XIII ст.

Близькою до народної поезії є пасторела -лірична пісня, яка зображує зустріч рицаря з
простою дівчиною - пастушкою. Іноді дівчина піддається вмовлянням рицаря і потім
гірко плаче. Але здебільшого це дуже дотепний поетичний діалог, в якому пастушка,
вірна своєму другові (простому селянину), глузливо відхиляє залицяння рицаря.Добре
відомі пасторели Маркабрюна.

15. Рицарський роман. Класифікація рицарського роману.

(27-346)
Пасха в Кардигане: двор короля Артура и охота за белым оленем. Тот, кто поймает оленя, поцелует
самую красивую даму при дворе. Артур ловит оленя, но поцелуй должен быть отложен, так как
карлик рыцаря Идье (проезжавшего случайно по лесу) дает пощечину Эреку.

(347-1084)
Тот же день. Эрек преследует Идье до его города, Лалута и находит пристанище у мелкопоместного
дворянина, от которого узнает, что завтра состоится турнир: приз - ястреб - будет вручен тому
рыцарю, который сможет доказать в поединке, что его дама - самая красивая. Эрек побеждает Идье, а
дочь дворянина, Энида, получает приз.

(1085-1241)
Тот же день. Идье возвращается в Кардиган пленником. Королева дарует ему свободу.

(1242-1475)
В Лалуте, Эрек, Энида и ее отец весело проводят вечер.

(1476-1840)
Следующий день после битвы. Эрек представляет свою невесту, Эниду, при дворе в Кардигане:
королева облачает Эниду в роскошные одежды, а король Артур выполняет условие охоты на белого
оленя: он целует Эниду, самую прекрасную даму двора.

(1841-2760)
После турнира Эрек возвращается с женой в королевство своего отца, Лака, в Каррант: супруги
наслаждаются своим счастьем. Эрек забывает свои обязанности рыцаря и идет слух, что он лентяй:
Энида не может скрыть это от Эрека и тяжко вздыхает. Уязвленный Эрек готов доказать, что он
совершенный рыцарь; вместе с Энидой он едет на поиск приключений, запретив ее разговаривать с
ним.

(2761-3116)
Месяц май, испытания: Первый день. Несмотря на запрещение, Энида предупреждает мужа об
опасности и Эрек побеждает сначала троих, потом еще пятерых грабителей. Ночь на равнине.

(3117-3512)
Второй день: встреча с оруженосцем графа Галоэна; граф просит любви Эниды, но та вовремя
предупреждает своего супруга.

(3513-4300)
Третий день: победа над графом Галоэном, бросившемся догонять Эрека; битва с Гивре Маленьким,
который вскоре становится другом Эрека; встреча Эрека с Кеем, Гавейном и артуровским двором в
лесу. Артур размещает Эрека в своей палатке.

(4301-4932)
Четвертый день: Эрек убивает великанов и освобождает рыцаря Кадока де Табриоля, но от усталости
падает в обморок. Граф де Лиморс, услышав крики отчаяния Эниды, уносит тело Эрека и уводит даму
в свой замок, где насильно женится на ней. Эрек "воскресает": Эрек убивает Лиморса и вместе с
Энидой покидает замок. Супруги мирятся. Окончание испытаний.

(4933-5359)
Эрек и Энида встречают Гивре: Эрек и Гивре сражаются, но потом узнают друг друга. Гивре ведет
своего друга в замок Пенюрис, где две сестры лечат раны Эрека. Эниде дарят лошадь с прекрасным
седлом.

(5360-6403)
На пути к артуровскому двору Гивре, Эрек и Энида прибывают в замок Брандиган, Эрек выходит
победителем из самого трудного испытания: радость двора. Он показывает себя сильнее рыцаря-
великана Мабонагрена, обещавшего своей даме (двоюродной сестре Эниды) оставаться с ней в
чудесном саду, пока его не победит более сильный рыцарь. Эрек кладет конец чарам и воскрешает
радость в королевстве Брандиган, трубя в рог.

(6404-6550)
Прибытие трех героев в Роэ, где в это время находится Артур и его двор. За двадцать дней до
Рождества в Тинтагеле, другой резиденции Артура, Эрек узнает о смерти своего отца Лака. Эрек
просит Артура короновать его в Нанте.

(6551-6958)
Празднества по поводу коронования Эрека и Эниды.

Краткое содержание Ивэйн, или Рыцарь со львом Кретьен де

Труа
Роман показывает нам уже с первых страниц, как во владениях короля Артура
проходит пиршество, в процессе которого доблестные рыцари общаются с дамами.
Каждый воин рассказывает о своих приключениях. И вот один из них Калогренан
начал повествование о своем похождении.

Однажды он попал в Броселиадрский лес, где наткнулся на небольшой замок,

обитатели которого встретили его по-хорошему. Утром рассказчик пошел бродить по
окрестности и встретил пастуха, открывшего ему тайну. Оказывается, в этом лесу
между сосен находится часовня, в которой висит ковш. И если им полить самоцветный
камень, то начнется буря. Воин так и сделал, но потом сильно пожалел, что
ослушался. Он очень испугался такого грохота, что бежал прочь из этого места.
Калогренан оказался просто опозоренным. Ивэйн, услышав про этот случай,
принимает решение, снять позор со своего брата и отправиться туда. Молодой человек
находит гостеприимных обитателей замка и пастуха, и проделывает все действия, как и
Калогренан. Рыцарь вступает в сражение с огромным великаном и побеждает его, но
сам оказывается в западне. Его спасает девушка, которую он видел у правителя. Она
прислуживала жене покойного хозяина. Ивэйн влюбляется в Лодину и женится на ней.

Король Артур, встревоженный отъездом храброго рыцаря, приезжает в эти владения и

просит отпустить Ивэйна для участия в рыцарских состязаниях. Его жена
соглашается при условии, что он приедет домой через год.

Показывая свою ловкость и силу в соревнованиях, рыцарь забылся, и прибыл к супруге

позже назначенного срока. А когда прибыл, то увидел, что его отвергли. Он много
страдал, но потом вся боль от нерастраченной любви прошла.

Как- то раз Ивэйн спасает льва от злой змеи, и животное в знак благодарности
становится его верным слугой. Он также спасает Люнетту от смерти. Он мужественно
сражается сразу с тремя воинами и побеждает их. Хозяйка девушки приглашает
освободителя к себе, но тот отказывается, говоря о том, что он должен доказать
подвигами любовь к своей супруге. Дама так и не узнала своего мужа.

Далее Ивэйн совершает еще один подвиг, достойный мужчины. Он освобождает из

заточения девушек, взятых в плен демонами. Скоро о его мужестве известно стало
всем. Но молодому человеку было безразлично. Он очень хотел вернуться к Лодине,
которая в это время жила в полном страхе за свою жизнь. Ее приближенные стали
выступать против ее порядков, и она боялась, как бы ее не убили. Ее служанка
посоветовала обратиться за помощью к рыцарю со львом, о котором так много говорят.
И дама согласилась. Приняв от него защиту, Лодина узнала супруга и простила его.

Произведение учит любить и быть преданными друг другу в браке.

16. Сюжетні джерела та характеристика роману про Трістана та

Ізольду.
З великої кількості бретонських оповідей за ідейно-тематичною ознакою виділяють:1)
бретонські ле,2)романи про Трістана та Ізольду,3)артурівські романи, 4) романи про святий
Грааль.

Романи про Трістана та Ізольду. Куртуазні романи про кохання рицаря Трістана до королеви.
Ізольди належать до найпопулярніших у середньовіччя, а вивчення їх з часом перетворилося в
цілу галузь медієвістики. Виникли вони на основі кельтських народних переказів, 3 того, що
збереглося, найбільш значними є віршовані романи французького жонглера Беруля і
нормандця Тома. Роман Беруля (більш архаїчний за змістом) приваблює своєю наївністю,
роман Тома - куртуазною вишуканістю і добрим літературним опрацюванням. Обидва твори
виникли близько 1170 р. і збереглися в уривках. Пізніше з'являється перша французька
обробка цього роману у виконанні Жозефаа Бодьє, у якій автор трагічно змалював сюжет. Герої
загину через тягар та тиск долі.

Роман о Тристане и Изольде

старофр. Le rommans de Tristan et de la royne Yseult la blonde,
royne de Cornoaille · 1230
Краткое содержание романа
Читается за 10 минут, оригинал — 2,5 ч

Королева, супруга Мелиадука, короля Лоонуа, разрешилась от бремени мальчиком

и скончалась, едва успев поцеловать сына и наречь его именем Тристан (в пер. с фр.
— грустный), ибо рожден он был в печали. Младенца король препоручил Гуверналу,
сам же вскоре снова женился. Мальчик рос сильным и красивым, как Ланселот,
но мачеха его невзлюбила, и поэтому, опасаясь за жизнь питомца, Гувернал увез его
в Галлию, ко двору короля Фарамона. Там Тристан получил подобающее рыцарю
воспитание, а двенадцати лет от роду отправился в Корнуэльс на службу к своему дяде
королю Марку.

Корнуэльс в ту пору вынужден был каждый год выплачивать Ирландии тяжкую дань:
сто девушек, сто юношей и сто чистокровных лошадей. И вот могучий Морхульт, брат
ирландской королевы, в очередной раз прибыл к Марку за данью, но тут, ко всеобщему
удивлению, юный Тристан вызвал его на поединок. Король Марк посвятил Тристана
в рыцари, а местом поединка назначил остров Святого Самсона. Съехавшись, Тристан
с Морхультом ранили друг друга копьями; копье Морхульта было отравленным,
но прежде чем яд успел подействовать, Тристан с такой силой ударил противника, что
рассек ему шлем, а кусок его меча застрял в голове Морхульта. Ирландец бежал
и вскоре умер, Корнуэльс же был освобожден от дани.

Тристан очень страдал от раны, и никто ему не мог помочь, пока одна дама
не посоветовала поискать исцеления в других землях. Он послушал её совета и один,
без спутников, сел в ладью; её две недели носило по морю и наконец прибило
к ирландскому берегу у замка, в котором жили король Анген и королева,
приходившаяся сестрой Морхульту. Скрыв свое подлинное имя и назвавшись
Тантрисом, Тристан спросил, нет ли в замке искусного лекаря, король же отвечал, что
дочь его, Белокурая Изольда, весьма сведуща в лекарском искусстве. Пока Изольда
выхаживала раненого рыцаря, тот успел заметить, что она очень красива.

Когда Тристан уже оправился от раны, в королевстве Ангена объявился страшный

змей, ежедневно чинивший разбой и опустошение в окрестностях замка. Тому, кто
убьет змея, Анген обещал отдать половину королевства и в жены свою дочь Изольду.
Тристан убил змея, и уже был назначен день свадьбы, но тут один из ирландских
рыцарей объявил о том, что меч Тристана имеет щербину, по форме совпадающую
с тем куском стали, что извлекли из головы покойного Морхульта. Узнав, кто чуть
было не породнился с нею, королева хотела зарубить Тристана его же собственным
мечом, но благородный юноша испросил права предстать перед судом короля.
Король же не стал казнить Тристана, но велел немедля покинуть пределы своей
страны. В Корнуэльсе король Марк возвысил Тристана, сделав начальником
и управителем замка и владений, но в скором времени воспылал к нему ненавистью.
Долго он думал, как избавиться от Тристана, и наконец объявил, что надумал
жениться. Доблестный Тристан прилюдно обещал доставить невесту, и когда король
сказал, что его избранница — Изольда Ирландская, он уже не мог взять обратно
данного слова и должен был плыть в Ирландию на верную гибель. Корабль,
на котором отправились в путь Тристан, Гувернал и ещё сорок рыцарей, попал в бурю
и был выброшен на берег у замка короля Артура. В тех же краях случилось в ту пору
быть и королю Ангену, вместо которого Тристан вышел на бой с исполином
Блоамором и победил его. Анген простил Тристану смерть Морхульта и взял с собой
в Ирландию, пообещав исполнить любую его просьбу. Тристан попросил у короля
Изольду, но не для себя, а для своего дяди и повелителя короля Марка.

Король Анген исполнил просьбу Тристана; Изольду снарядили в путь, а королева дала
служанке дочери, Бранжьене, кувшин с любовным напитком, который надлежало
испить Марку и Изольде, когда они взойдут на супружеское ложе. На обратном пути
сделалась жара, и Тристан велел принести ему с Изольдой холодного вина.
По недосмотру юноше с девицей подали кувшин с любовным напитком, они отведали
его, и тут же сердца их забились по-иному. Отныне они не могли думать ни о чем,
кроме как друг о друге…

Король Марк был в самое сердце поражен красотой Изольды, поэтому свадьбу сыграли
немедленно по прибытии невесты в Корнуэльс. Дабы король не заметил провинности
Изольды, Гувернал с Бранжьеной придумали сделать так, чтобы первую ночь тот
провел с Бранжьеной, которая была девственна. Когда король Марк вошел
в опочивальню, Изольда задула свечи, объяснив это старинным ирландским обычаем,
и в темноте уступила свое место служанке. Король остался доволен.
Шло время, и ненависть Марка к племяннику вскипала с новой силой, ибо взгляды,
какими обменивались Тристан с королевой, не оставляли сомнения в том, что оба они
преисполнены неодолимого взаимного влечения. Марк приставил надзирать
за королевой доверенного слугу по имени Одре, но прошло немало времени, пока тот
прознал, что Тристан и Изольда видятся наедине в саду. Одре рассказал об этом своему
господину, и король, вооружившись луком, засел в кроне лаврового дерева, чтобы
самому во всем убедиться. Однако влюбленные вовремя заметили соглядатая и повели
предназначенную для его ушей беседу: Тристан якобы недоумевал, отчего Марк так
ненавидит его, столь беззаветно любящего своего короля и столь искренне преклоня-
ющегося перед королевой, и спрашивал у Изольды, есть ли способ преодолеть эту
ненависть.

Король поддался на хитрость влюбленных; Одре попал в опалу за клевету, а Тристан

снова окружен почетом. Одре, однако, не оставил мысли предать Тристана в руки
короля. Как-то раз он разбросал в спальне королевы острые косы, и Тристан в темноте
порезался о них, сам того не заметив. Изольда почувствовала, что простыни стали
мокрыми и липкими от крови, все поняла, отослала возлюбленного, а потом нарочно
поранила ногу и закричала, что на нее совершено покушение. Виновным в этом мог
быть либо Одре, либо Тристан, но последний столь горячо настаивал на поединке,
в котором мог бы доказать свою невиновность, что король прекратил разбирательство
из опасения потерять такого верного слугу, как Одре.

В другой раз Одре собрал двадцать рыцарей, имевших зуб на Тристана, спрятал
их в соседнем со спальней покое, но Тристан был предупрежден Бранжьеной и без
доспехов, с одним мечом бросился на врагов. Те с позором бежали, но Одре отчасти
добился своего:

Изольду Марк заточил в высокую башню, в которую не мог проникнуть ни один

мужчина. Разлука с возлюбленной причиняла Тристану такие страдания, что
он заболел и чуть было не умер, но преданная Бранжьена, дав ему женское платье, все-
таки провела юношу к Изольде. Три дня Тристан с Изольдой наслаждались любовью,
пока наконец Одре не прознал обо всем и не прислал в башню пятьдесят рыцарей,
которые схватили Тристана спящим.

Разгневанный Марк повелел отправить Тристана на костер, а Изольду отдать

прокаженным. Однако Тристан по дороге к месту казни сумел вырваться из рук
стражи, Изольду же отбил у прокаженных Гувернал. Воссоединившись, влюбленные
нашли убежище в Замке Премудрой Девы, что в лесу Моруа. Но недолго длилась
их безмятежная жизнь: король Марк прознал, где они скрываются, и в отсутствие
Тристана нагрянул в замок и силой увез Изольду, а Тристан не смог помочь ей, так как
в этот день был коварно ранен отравленной стрелой. Бранжьена сказала Тристану, что
от такой раны его сможет исцелить только дочь короля Хоэля, Белорукая Изольда.
Тристан отправился в Бретань, и там королевская дочь, весьма приглянувшаяся
юноше, действительно вылечила его. Не успел Тристан оправиться от раны, как замок
Хоэля осадил с большим войском некий граф Агриппа. Возглавив вылазку, Тристан
разгромил врагов Хоэля, и король решил в награду выдать за него свою дочь.

Сыграли свадьбу. Когда молодые возлегли на ложе, Тристан вдруг вспомнил другую,
Белокурую Изольду, и потому не пошел далее объятий и поцелуев. Не ведая, что
существуют другие наслаждения, молодая была вполне счастлива. Королева же
Изольда, узнав о женитьбе Тристана, едва не умерла от горя. Он тоже не смог долго
переносить разлуку с возлюбленной. В облике сумасшедшего Тристан прибыл
в Корнуэльс и, позабавив речами Марка, был оставлен в замке. Здесь он нашел способ
открыться Изольде, и целых два месяца влюбленные виделись каждый раз, когда
королю случалось отлучиться из замка. Когда пришла пора прощаться, Изольда горько
плакала, предчувствуя, что более ей не суждено свидеться с Тристаном. Как-то раз
Тристан снова был ранен, и лекари снова не могли помочь ему. Чувствуя себя все хуже
и хуже, он послал за Изольдой, велев корабельщику плыть под белыми парусами
в случае, если Изольда будет с ним на корабле, и под черными — если нет.

Хитростью корабельщик смог увезти Изольду от Марка и уже вводил свой корабль под
белыми парусами в гавань, когда другая Изольда, прознавшая о значении цвета
парусов, поспешила к Тристану и сказала, что паруса — черные. Этого Тристан
не вынес, и душа отошла из его разорвавшегося сердца.

Сойдя на берег и найдя возлюбленного умершим, Изольда обняла бездыханное тело

и тоже умерла. По воле Тристана тело его вместе с телом Изольды отвезли
в Корнуэльс. К своему мечу он перед кончиной привязал послание королю Марку,
в котором говорилось о нечаянно выпитом любовном напитке. Прочтя послание,
король пожалел, что не узнал обо всем раньше, ибо тогда он не преследовал бы
влюбленных, бессильных противостоять страсти.

По повелению короля Марка Тристана и Изольду похоронили в одной часовне. Вскоре

из могилы Тристана поднялся прекрасный терновый куст и, перекинувшись через
часовню, врос в могилу Изольды. Трижды приказывал король срезать этот куст,
но всякий раз он являлся на следующий день, столь же прекрасный, что и прежде.

17. Кретьєн де Труа та його роль у розвитку європейського

роману.
Справжнім творцем артурівського роману є видатний французький епік Кретьєн де
Труа (друга половина XII ст.).Він створив новаторський у проблематичному і
художньому відношенні тип роману, який найбільше задовольняв запити його часу.

Про життя Кретьєна де Труа нічого невідомо: сюжетика і стиль його романів свідчать
про отриману автором гарну освіту — звичайна доля клериків, — а натяки і присвяти
вказують на тісний зв'язок Кретьєна де Труа з дворами графині Марії Шампанської, по
вказівках якої складений роман про Ланселота, і графа Пилипа Фландрського [1169—
1188], для якого написаний роман про Персеваль, незакінчений через смерть автора.

Ми мало знаємо про життя епіка. Відомо, що походив він з Шампані і, можливо, був
зв'язаний з феодальними дворами Пн-Сх Франції, де захоплювались куртуазною
поезією. Поет пробував свої сили в різних жанрах, але найбільш повно його
обдарованість проявилась у жанрі роману.

Події в його творах розгортаються в королівстві Артура, час дії теж не визначений. Проте
фантастичний світ романів Кретьєна співіснує з історично і реально достовірною дійсністю.
Точна дата написання романів невідома. Вони створювались у період з 1170 по 1191 pp. І вже у
першому творі Кретьєн проявив себе новатором, його «Ерек та Еніда» є взірцем нового
куртуазного роману

Третій роман - «Ланселот, або Рицар Воза». У романі «Івейн, або Рицар Лева» Кретьєн
відходить від крайностей куртуазної любовної доктрини - він утверджує думку, що тільки
осмисленість і суспільна користь подвигу властиві справжньому рицареві.

Дуже популярний твір Кретьєна де Труа «Персеваль, або Повість про Грааль»

Парцифаль
Краткое содержание романа
Читается за 10 минут, оригинал — 6 ч

Анжуйский король погибает на поле битвы. По древнему обычаю трон переходит

к старшему сыну. Но тот милостиво предлагает младшему брату Гамурету разделить
наследство поровну. Гамурет отказывается от богатства и отправляется в чужие края,
чтобы рыцарскими подвигами прославить имя короля. Гамурет предлагает свою
помощь властителю Багдада Баруку и одерживает победу за победой. После многих
приключений морские волны прибивают корабль Гамурета к берегам королевства
мавров под названием Зазаманка. Повсюду юноша видит следы военного поражения.
Чернокожая королева Зазаманки — красавица Белакана — просит у него помощи.
Рыцарь доблестно сражается с врагами мавров, одерживает победу, добивается любви
Белаканы и становится королём Зазаманки. Но вскоре в нем снова просыпается жажда
военных подвигов, и он тайно покидает супругу. В его отсутствие у Белаканы
рождается сын Фейрефиц, тело которого наполовину чёрное, наполовину — белое.
Гамурет прибывает в Испанию. Королева Герцелойда, желая выбрать себе достойного
супруга, посещает рыцарский турнир. Побеждает Гамурет. После долгих
и мучительных колебаний он соглашается обвенчаться с Герцелойдой при условии, что
она не станет удерживать его в королевстве. Он отправляется в очередной поход
и погибает.

У королевы рождается сын Парцифаль. Вместе с ним и несколькими подданными

безутешная Герцелойда покидает королевство и уединяется в лесу. Пытаясь уберечь
Парцифаля от отцовской участи, она запрещает слугам упоминать имя отца и все, что
связано с его происхождением, войнами и рыцарскими подвигами. Мальчик растёт
на лоне природы, проводя время в невинных забавах. Годы проходят незаметно.
Однажды во время охоты Парцифаль встречает в лесу трёх всадников. Восхищённый
великолепным снаряжением рыцарей, юноша принимает их за богов и падает
на колени. Те поднимают его на смех и скрываются. Вскоре перед Парцифалем
предстаёт ещё один рыцарь; он так прекрасен, что юноша и его принимает за божество.
Граф Ультерек рассказывает Парцифалю о том, что он преследует троих
злоумышленников. Они похитили девушку и, презрев рыцарскую честь, скрылись.
Юноша указывает ему, в каком направлении поскакали всадники. Граф увлекает
простодушного юношу рассказами о рыцарских подвигах и о жизни при дворе короля
Артура и говорит, что Парцифаль тоже может поступить к королю на службу. Юноша
приходит к матери и требует коня и доспехи, чтобы отправиться в Нант, к королю
Артуру. Встревоженная Герцелойда выбирает для сына старую клячу и шутовской
наряд в надежде, что в таком виде упрямого и неотёсанного мальчишку не допустят
ко двору. На прощание она даёт ему наказ: помогать добрым, не знаться с плохими,
а если уж он полюбит девушку, то пусть возьмёт у неё кольцо. И ещё он должен
запомнить имя их лютого врага, злодея Леелина, который разорил ее королевство.
Обрадованный Парцифаль уезжает, а безутешная мать вскоре умирает от горя.

В лесу юноша видит шатёр, а в нем — прекрасную спящую девушку. Недолго думая,
он снимает с неё кольцо и целует в губы. Та в ужасе просыпается и прогоняет дерзкого
юнца. Вскоре возвращается ее муж — Орилус, видит следы незнакомца и в гневе
обвиняет ее в измене. Тем временем Парцифаль спешит дальше. Он встречает
девушку, рыдающую над убитым женихом, и клянётся расправиться с убийцей,
герцогом Орилусом. Из рассказа Парцифаля девушка догадывается, кто он,
и раскрывает ему тайну его происхождения. Оказывается, что она — его двоюродная
сестра, Сигуна, Юноша снова пускается в путь и встречает Итера Красного,
двоюродного племянника короля Артура. Тот рассказывает ему, что король лишил его
владений; Итер же взял в залог золотой кубок короля и отдаст его лишь при одном
условии: он сразится с любым рыцарем из свиты короля, чтобы вернуть себе право
на свои земли. Юноша обещает рыцарю передать королю Артуру его просьбу.

Представ перед королём в своём шутовском наряде, Парцифаль требует, чтобы его
приняли в королевскую свиту, наивно считая себя готовым для рыцарского служения.
Он рассказывает о встрече с Итером Красным и передаёт королю, что тот жаждет
честного единоборства. Чтобы избавиться от докучливого чудака, советник короля
предлагает тому отправить его на поединок. Опасаясь за его жизнь и вместе с тем
не желая обидеть честолюбивого Парцифаля, король неохотно соглашается. Юноша
вступает в поединок и чудом одерживает победу. Надев доспехи убитого рыцаря,
юноша отправляется дальше.

Парцифаль приезжает в город, где его радушно принимает князь Гурнеманц Узнав его
историю, он решает обучить неискушённого юношу правилам рыцарского поведения.
Он объясняет Парцифалю, что рыцарь не должен позволять себе глупые выходки и без
конца задавать никчёмные вопросы. Усвоив эти полезные советы, Парцифаль
отправляется дальше. Он подъезжает к осаждённому городу, которым правит
племянница Гурнеманца, королева Кондвирамур. Парцифаль побеждает ее врагов
и дарует им жизнь при условии, что они отныне станут служить королю Артуру.
Добившись любви королевы, Парцифаль женится на ней. Став королём, он живёт
в счастье и достатке, но тоска по матери заставляет его снова пуститься в путь.

Очутившись в лесу, на берегу озера, Парцифаль видит в окружении рыбаков человека

в расшитом золотом королевском одеянии, и тот предлагает ему переночевать в его
замке. К изумлению Парцифаля, жители приветствуют его радостными криками.
В роскошной зале он видит хозяина замка, Анфортаса. По его виду Парцифаль
догадывается, что тот тяжело болен. Внезапно начинают происходить необъяснимые
вещи. В зал вбегает оруженосец с окровавленным копьём, и все начинают стонать
и плакать. Потом появляются прекрасные девы со светильниками, а за ними —
королева, которая вносит священный камень Грааль, от которого исходит чудесное
сияние. Когда она ставит его перед Анфортасом, на столах вдруг появляются
изысканные кушанья. Парцифаль потрясён всем происходящим, однако он не решается
задавать вопросы, помня поучения Гурнеманца. На следующее утро он обнаруживает,
что замок опустел, и едет дальше.
В лесу он встречает девушку и узнает в ней свою двоюродную сестру Сигуну.
Услышав, что он побывал в Мунсальвеше — так называется замок — и при виде всех
чудес не задал королю ни одного вопроса, она осыпает Парцифаля проклятиями.
Оказывается, одним своим вопросом он мог исцелить Анфортаса и вернуть былое
процветание королевству. Парцифаль в отчаянии продолжает свой путь и встречает
ту самую красавицу, с руки которой когда-то дерзко снял кольцо. Ревнивый муж
проклял ее, и она скитается по свету, нищая и одетая в рубище. Парцифаль возвращает
кольцо и доказывает невиновность девушки.

Тем временем король Артур отправляется в поход и по пути расспрашивает всех

о доблестном рыцаре Парцифале, чтобы причислить его к героям Круглого стола.
Когда Парцифаля приводит к королю племянник Артура Гаван, внезапно появляется
волшебница Кундри. Она рассказывает всем о том, что Парцифаль не воспользовался
возможностью исцелить Анфортаса. Теперь для Парцифаля остаётся одно средство
спасти Анфортаса: искупить свою вину подвигами. Кундри рассказывает о замке
Шатель Марвей, где томятся четыреста прекрасных дев, которых взял в плен враг
Анфортаса, злодей Клингсор.

Пристыженный и опечаленный, Парцифаль покидает короля Артура. По дороге

в Мунсальвеш он встречает богомольцев. В этот святой день — в Страстную
пятницу — они призывают молодого рыцаря присоединиться к ним.
Но он отказывается, утратив веру в Бога после стольких злоключений и неудач.
Но вскоре он раскаивается и исповедуется в своих грехах отшельнику Тревриценту.
Оказывается, что этот отшельник — брат Анфортаса и Герцелойды. Он рассказывает
Парцифалю историю Анфортаса. Унаследовав чудесный камень Грааль, он жаждал
ещё большей славы, но в поединке получил рану, которая с тех пор не заживала.
Однажды на святом камне появилась надпись: исцелить Анфортаса может рыцарь,
который, исполнившись сострадания, задаст ему вопрос о причине его мук. Парцифаль
узнает, что после исцеления Анфортаса хранителем Грааля станет тот, чьё имя
появится на камне.

Тем временем Гаван после многих приключений прибывает в замок Шатель Марвей.
Об этом замке рыцарям рассказывала волшебница Кундри. Пройдя все испытания,
которые устраивает ему хозяин замка Клингсор, он освобождает пленных красавиц.
Теперь Гавану предстоит бой с его давним врагом Грамофланцем. По ошибке
он принимает за него своего друга Парцифаля, и они сражаются. Парцифаль начинает
одолевать незнакомого ему рыцаря, но внезапно узнает, что это его друг Гаван, Завтра
Гаван должен сразиться с Грамофланцем, но он обессилен поединком с Парцифалем.
Под видом Гавана Парцифаль втайне от него бьётся с Грамофланцем и побеждает.

Парцифаль снова пускается в путь. В чужих краях он вступает в единоборство

с повелителем мавров Фейрефицем. Не подозревая о том, что это его сводный брат,
сын Гамурета, Парцифаль бьётся с ним не на жизнь, а на смерть. Но силы противников
равны. Узнав, что они братья, они бросаются в объятья друг другу и вместе
отправляются к королю Артуру. Там Парцифаль снова видит волшебницу Кундри,
и та торжественно объявляет всем о том, что молодой рыцарь прошёл все испытания
и искупил свою вину. На камне Грааль появилось его имя. Небеса избрали Парцифаля:
отныне он становится хранителем Грааля. Парцифаль с Фейрефицем прибывают
в Мунсальвеш, и Парцифаль наконец задаёт Анфортасу вопрос, которого все так долго
ждали. Анфортас исцеляется. В это время в замок приезжает супруга Парцифаля,
 Кондвирамур, с двумя сыновьями. Фейрефиц принимает святое крещение и женится
на сестре Анфортаса. Все в замке празднуют избавление от бедствий, некогда
постигнувших королевство.

(27-346)
Пасха в Кардигане: двор короля Артура и охота за белым оленем. Тот, кто поймает оленя, поцелует
самую красивую даму при дворе. Артур ловит оленя, но поцелуй должен быть отложен, так как
карлик рыцаря Идье (проезжавшего случайно по лесу) дает пощечину Эреку.

(347-1084)
Тот же день. Эрек преследует Идье до его города, Лалута и находит пристанище у мелкопоместного
дворянина, от которого узнает, что завтра состоится турнир: приз - ястреб - будет вручен тому
рыцарю, который сможет доказать в поединке, что его дама - самая красивая. Эрек побеждает Идье, а
дочь дворянина, Энида, получает приз.

(1085-1241)
Тот же день. Идье возвращается в Кардиган пленником. Королева дарует ему свободу.

(1242-1475)
В Лалуте, Эрек, Энида и ее отец весело проводят вечер.

(1476-1840)
Следующий день после битвы. Эрек представляет свою невесту, Эниду, при дворе в Кардигане:
королева облачает Эниду в роскошные одежды, а король Артур выполняет условие охоты на белого
оленя: он целует Эниду, самую прекрасную даму двора.

(1841-2760)
После турнира Эрек возвращается с женой в королевство своего отца, Лака, в Каррант: супруги
наслаждаются своим счастьем. Эрек забывает свои обязанности рыцаря и идет слух, что он лентяй:
Энида не может скрыть это от Эрека и тяжко вздыхает. Уязвленный Эрек готов доказать, что он
совершенный рыцарь; вместе с Энидой он едет на поиск приключений, запретив ее разговаривать с
ним.

(2761-3116)
Месяц май, испытания: Первый день. Несмотря на запрещение, Энида предупреждает мужа об
опасности и Эрек побеждает сначала троих, потом еще пятерых грабителей. Ночь на равнине.

(3117-3512)
Второй день: встреча с оруженосцем графа Галоэна; граф просит любви Эниды, но та вовремя
предупреждает своего супруга.

(3513-4300)
Третий день: победа над графом Галоэном, бросившемся догонять Эрека; битва с Гивре Маленьким,
который вскоре становится другом Эрека; встреча Эрека с Кеем, Гавейном и артуровским двором в
лесу. Артур размещает Эрека в своей палатке.

(4301-4932)
Четвертый день: Эрек убивает великанов и освобождает рыцаря Кадока де Табриоля, но от усталости
падает в обморок. Граф де Лиморс, услышав крики отчаяния Эниды, уносит тело Эрека и уводит даму
в свой замок, где насильно женится на ней. Эрек "воскресает": Эрек убивает Лиморса и вместе с
Энидой покидает замок. Супруги мирятся. Окончание испытаний.

(4933-5359)
Эрек и Энида встречают Гивре: Эрек и Гивре сражаются, но потом узнают друг друга. Гивре ведет
своего друга в замок Пенюрис, где две сестры лечат раны Эрека. Эниде дарят лошадь с прекрасным
седлом.

(5360-6403)
На пути к артуровскому двору Гивре, Эрек и Энида прибывают в замок Брандиган, Эрек выходит
победителем из самого трудного испытания: радость двора. Он показывает себя сильнее рыцаря-
великана Мабонагрена, обещавшего своей даме (двоюродной сестре Эниды) оставаться с ней в
чудесном саду, пока его не победит более сильный рыцарь. Эрек кладет конец чарам и воскрешает
радость в королевстве Брандиган, трубя в рог.

(6404-6550)
Прибытие трех героев в Роэ, где в это время находится Артур и его двор. За двадцать дней до
Рождества в Тинтагеле, другой резиденции Артура, Эрек узнает о смерти своего отца Лака. Эрек
просит Артура короновать его в Нанте.

(6551-6958)
Празднества по поводу коронования Эрека и Эниды.

Краткое содержание Ивэйн, или Рыцарь со львом Кретьен де

Труа
Роман показывает нам уже с первых страниц, как во владениях короля Артура
проходит пиршество, в процессе которого доблестные рыцари общаются с дамами.
Каждый воин рассказывает о своих приключениях. И вот один из них Калогренан
начал повествование о своем похождении.

Однажды он попал в Броселиадрский лес, где наткнулся на небольшой замок,

обитатели которого встретили его по-хорошему. Утром рассказчик пошел бродить по
окрестности и встретил пастуха, открывшего ему тайну. Оказывается, в этом лесу
между сосен находится часовня, в которой висит ковш. И если им полить самоцветный
камень, то начнется буря. Воин так и сделал, но потом сильно пожалел, что
ослушался. Он очень испугался такого грохота, что бежал прочь из этого места.
Калогренан оказался просто опозоренным. Ивэйн, услышав про этот случай,
принимает решение, снять позор со своего брата и отправиться туда. Молодой человек
находит гостеприимных обитателей замка и пастуха, и проделывает все действия, как и
Калогренан. Рыцарь вступает в сражение с огромным великаном и побеждает его, но
сам оказывается в западне. Его спасает девушка, которую он видел у правителя. Она
прислуживала жене покойного хозяина. Ивэйн влюбляется в Лодину и женится на ней.

Король Артур, встревоженный отъездом храброго рыцаря, приезжает в эти владения и

просит отпустить Ивэйна для участия в рыцарских состязаниях. Его жена
соглашается при условии, что он приедет домой через год.
Показывая свою ловкость и силу в соревнованиях, рыцарь забылся, и прибыл к супруге
позже назначенного срока. А когда прибыл, то увидел, что его отвергли. Он много
страдал, но потом вся боль от нерастраченной любви прошла.

Как- то раз Ивэйн спасает льва от злой змеи, и животное в знак благодарности
становится его верным слугой. Он также спасает Люнетту от смерти. Он мужественно
сражается сразу с тремя воинами и побеждает их. Хозяйка девушки приглашает
освободителя к себе, но тот отказывается, говоря о том, что он должен доказать
подвигами любовь к своей супруге. Дама так и не узнала своего мужа.

Далее Ивэйн совершает еще один подвиг, достойный мужчины. Он освобождает из

заточения девушек, взятых в плен демонами. Скоро о его мужестве известно стало
всем. Но молодому человеку было безразлично. Он очень хотел вернуться к Лодине,
которая в это время жила в полном страхе за свою жизнь. Ее приближенные стали
выступать против ее порядков, и она боялась, как бы ее не убили. Ее служанка
посоветовала обратиться за помощью к рыцарю со львом, о котором так много говорят.
И дама согласилась. Приняв от него защиту, Лодина узнала супруга и простила его.

Произведение учит любить и быть преданными друг другу в браке.

18. Виникнення та особливості міської літератури.

Для більшості країн Західної Європи XIII століття стало вершиною розвитку ранньої
середньовічної культури. В усіх галузях політичного, суспільного й інтелектуального життя
спостерігалися інтенсивні зрушення. Головною причиною такого розквіту було швидке
зростання виробничих сил і розвиток міст

Нове суспільне ставлення визначило радикальний переворот у літературі. Поряд з лицарською

поезією, яка втратила творчу новизну, виникла нова, міська література, яка зуміла викликати
інтерес у ремісників і торгової буржуазії. Міська література з'явилася наприкінці XII ст. Для неї
були властиві здоровий глузд, схильність до колоритних картин буденного життя, зокрема
селянських і міських низів. Міська література рідко виступала проти феодальної системи, а в
основному обмежувалася лише критикою тих чи інших сфер її діяльності, причому критика
була більш жартівливого, ніж сатиричного характеру.

У розвитку міської поезії провідна роль належала Франції. Саме тут виникли найбільш
досконалі зразки міських жанрів, які мали значний вплив на розвиток літературної
творчості інших країн, що розвивалися на схожих підвалинах, хоча з деяким
запізненням.

Найбільш популярним жанром міської літератури у Франції були фабльо – невеличкі

віршовані розповіді про потішні, комічні випадки, які мали викликати сміх. Проте
характер сміху міг бути різним.

Простіший тип зводився до анекдоту чи чистого гумору, що з'явився на комічній

ситуації, грі слів тощо.
Другу групу утворили фабліо з більш розвиненими сюжетами, в яких сміх мав певну
спрямованість. У них висміювались дурість чи надмірна довірливість, прославлялися
кмітливість, вправність рук і розуму.

Фабльо складали жонглери, які порівняно з трубадурами і труверами, стояли

нижче не тільки за своїм походженням, а й за своєю роллю відносно тих та інших.

Одне з провідних місць у фабльо посідала жінка — міщанка чи селянка, що

відрізнялася від жінок лицарської доби. Їй були властиві такі вади: легковажність,
підступність, тяга до забороненого плоду, надмірна хитрість в обдурюванні свого
чоловіка.

«Селянин-лікар», в якому висловлювалася похвала дотепності людини з народу. Дружина

селянина, бажаючи помститися йому за те, що він побив її через ревнощі, переконала
посланця короля, який шукав лікаря для хворої королівської дочки, що її чоловік —
дивовижний лікар, однак чомусь приховує свій талант і погоджується лікувати лише тоді, коли
його гарно б'ють. Селянина, який відмовився від лікування, побитого до смерті привезли до
королівського двору. Хитрість і кмітливість врятували його, бо хвороба королівни полягала в
тому, що вона подавилася кісткою. Селянин наказав розвести вогнище, зняв з себе одяг і став
виробляти перед полум'ям різні комічні штучки. Королівна не втрималась і розсміялась: кістка
вискочила у неї з рота. Слава про оригінального лікаря блискавично розлетілася по місту. До
нього стали приїжджати сотні хворих. Дотепний селянин наказав розвести нове вогнище і
оголосив, що для повноцінного лікування у вогнище необхідно кинути найслабшого з
присутніх. Коли той згорить, золою посипати інших. Хворі переглянулися між собою і
одностайно відповіли, що всі почувають себе вже здоровими, і пішли додому.

У Німеччині аналогічним до фабліо жанром були шванки. Особливо відомою була повість
Штріккера «Піп Аміс» (XIII ст.), яка складалася із серії шванків, у яких відображалися
походеньки хитрого священика.

Збираючи пожертвування на будівництво церкви, Аміс наголосив, що прийматиме

гроші тільки від тих жінок, які ніколи не зраджували своїм чоловікам. Кожна з них
хотіла довести свою вірність коханому, тому попросила священика взяти від неї
милостиню.

Щоб довести, що його віслюк умів читати, Аміс перемішав сторінки Біблії вівсом.
Тварина з ревом перегортала сторінки книги мордою.

Завдяки молитві Аміса заможний селянин знаходив у своєму колодязі живих риб, яких
хитрий піп підкидав туди заздалегідь, щоб мати за це багатий дарунок.

Великим твором міської літератури у Франції був «Роман про Троянду». Перша частина (4070
віршів) написана Гільйомом де Лорріс в 30-х роках XIII ст.; через 40 років його працю
продовжив і завершив в протилежному напрямі Жан де Мен (понад 18 000 віршів).
19. Алегоричний епос: тематика, жанри, приклади.
Поширеним жанром міської літератури є алегоричні поеми. Жанр цей виник у Франції.
Найбільш значним твором французької алегоричної поезії є «Роман про Троянду», що
складається з двох частин. Першу частину написав близько 1230 р. Гільйом де Лорріс. Це
любовна алегорія, витримана в куртуазних тонах. Двадцятирічному поетові сниться, що він
потрапляє у сад, де панує Насолода, і палко закохується в красуню Троянду. Зірвати Троянду,
тобто домогтися взаємності, юному поетові допомагають Привіт, Великодушність, Співчуття.
Але проти них виступають Відмова, Сором, Лихослів'я, Заздрість, Страх, Святенництво та ін.

З 66 ст

20. Розвиток середньовічного театру. Зміст та жанри

середньовічної драми.
Інші джерела: язичницькі обряди, танки, наприклад травневі ігри. Протягом століть
носіями елементів театральних дій і вистав були бродячі актори та поети — міми,
гістріони, жонглери, які показували жартівливі, буфонні сценки побутового змісту,
пародії на богослужіння. В 9-10 ст. для пожвавлення різдвяних і великодніх служб в
католицьке богослужіння вводились тропи — діалогічні переклади євангельського
тексту, обмін репліками між священиком і хором священників, що молились. Згодом
з’явились елементи пантоміми (напр. розігрування поклоніння немовляті Ісусу).
Сприяло виникненню літургічної драми латинською мовою (9-12 ст.). З кінця 11 ст.
починається побутова обробка біблійського тексту, з’являються нові персонажі. В 12
ст. літургічна драма відокремлюється від меси → виноситься на паперть → на міську
площу. З 13 ст. їх організація переходить до рук магістратів та ремісничих цехів. Ролі в
п'єсах виконують уже не представники кліру, а городяни, латинська мова замінюється
народною.

В 12-13 ст. формується новий жанр драми — містерія, яка досягла вершини в 15 ст.
Була масовою самодіяльною виставою. В день відкриття містом проходила святкова
процесія, в якій брали участь міське управління, духівництво, ремісничі цехи, купецькі
гільдії, діти, міська інтелігенція. Вистава відбувалась на площі, на симультанній сцені
(Франція і Німеччина), в Англії та Фландрії на рухомих сценах: маленьких помостах на
возах. Постановка містерії проходила по частинах і тривала від кількох днів до кількох
тижнів. Франція «Містерія старого завіту» (15 ст.), що складалась з 40 п’єс (50 тис.
віршів). Зміст базувався на біблійних та євангельських сюжетах, але помітна постійна
боротьба між релігійним та мирським укладом. З часом світська, побутова, комічно-
розважальна основа почала переважати над релігійно-моралізаторською; містерія
перетворювалась у цікаве святково-урочисте видовище. Незважаючи на патетично-
релігійний зміст містерії, самодіяльні актори для розваги глядачів вводили в неї
комічний елемент, додаючи від себе веселі жарти, комічну міміку та ін. Протягом 16
ст. містерія була заборонена.

У 13 ст. виникає міракль, особливо популярний у Франції. Сюжети основувались на

легендах, особливо популярні богородичні міраклі про діву Марію. «Міракль про
Теофіла» Рютбефа (13 ст.) — про монастирського економа, якого несправедливо
скривдив єпископ, монах продає душу дияволу щоб відімстити, але боїться розплати і
починає молитись до діви Марії. З часом міраклі все частіше перетворювалися на
сентиментальні п'єски.
Мораліте, що виник в 15 ст. у Франції та Англії, мав морально-дидактичну
спрямованість, але не релігійний сюжет, мораль міського стану. Розрізняють
«алегоричні мораліте» (алегоричні персонажі, боротьба Духа і Тіла, Добра і Зла. «Про
розумне і нерозумне» (15 ст.)) й «історії» (тільки у Франції, проблеми суспільного і
сімейного життя, «Імператор, який вбив свого племінника»).

Середньовічний світський реалістичний театр пов’язаний з народними обрядами,

діяльністю мімів, гістріонів, жонглерів; дійшли записи тільки 2 п’єс Адама де ля Аль із
Арраса (сер. 13 ст.) — «Гра в альтанці» (про день ярмарки в місті) і «Гра про Робіна і
Маріон» (кохання пастухів).

У 14-15 ст. в Франції і Німеччині розвивається комічний театр (пішов від

карнавальних процесій на масляницю, сценка зіткнення товстого Карнавалу і худого
Посту, фастнахтшпілі — масляничні ігри, особливо в Нюренберзі). До 12 ст.
затвердилось «свято посоха» (або «свято дурнів/ослине»). Дурацькі корпорації у
Франції: паризька корпорація «Безжурні хлопці» (15 ст., жовто-зелений блазенський
костюм і капелюшок з ослячими вухами), «Базошь», що об’єднувала судейських
чиновників верховного суду. В їхньому середовищі сформувались комічні жанри —
соті (фарси з помітними елементами антифеодальної та антицерковної сатири). П’єр
Гренгуар, один з членів «Безжурних хлопців»: соті «Гра про Князя дурнів і про Матір
дурнів» (1512).

Фарс відокремився від містерії напр. 15 ст. і в 16 ст. став популярним. Головна ознака
— гострокритичне ставлення до життя, сатиричне вільнодумство, дохідливість,
властиві комічні перебільшення, гротеск, буфонада, має постійних персонажів.
Висміюються духовенство і подружні зради, хитрощі, лінощі. Французький фарс
«Адвокат Патлен» (15 ст.), «Новий Патлен», «Заповіт Патлена». Найвідоміший актор
— Понтале (Жан де л’Еспіна, 16 ст.).

Успіх «Адвоката Патлена» сприяв виникненню нових варіантів про хитрого стряпчого.
У фарсі «Новий Патлен» шахрай-адвокат виманює у кушніра дорогі хутра, запевняючи
власника, що їх хоче купити священик. Розмова кушніра з священиком в сповідальні -
зразок комічного непорозуміння; до того ж, кожен із співрозмовників думає про власну
вигоду. Коли обман виявився, кушнір поспішає у корчму - там він сподівається знайти
пройдисвіта Патлена. А кюре відправляється за утіхою до коханки. Вмираючи, Патлен
потішається з кюре-сповідальника (він знає, що той облудний лицемір), славить земні
радощі та заповідає похоронити себе обов'язково у винному погребі (фарс «Заповіт
Патлена»). Як жанр фарс справив значний вплив на розвиток західноєвропейського
театру, особливо на французьку комедію XVII ст. та на Мольєра. В Італії фарс
послужив основою для створення комедії дель арте.

2. Яким постає герой середньовічної літератури (від раннього до

пізнього середньовіччя)?
Герой раннього середньовіччя (архаїчного епосу) — богатир, втілення
найкращих рис народного характеру. Він вирізнявся надзвичайною силою,
хоробрістю, причому завжди перемагав, боровся за незалежність рідної
землі і свого народу. А якщо ж гинув, за ним залишалася моральна
перемога. Його образ розкривався через вчинки. І хоча образ героя не був
позбавлений індивідуалізації, все ж у ньому переважало узагальнення.
Французький епос – “Пісня про Роланда” – та іспанський – “Пісня про
Сіда” – розповідають не про міфічні, а про історичні події: похід Карла
Великого до Іспанії, визволення цієї країни від арабів.
Німецький героїчний епос XII – XIII ст. запозичений з племінних епічних
пісень. Його герої не виступали захисниками батьківщини чи народу від
загарбників, їхні богатирські подвиги обмежувалися інтересами
особистими чи сімейно-родинними).
Герої цієї літератури не характерні – це типи, носії суми спільних якостей,
властивих особі певного суспільного статусу, стану, професії.
Середньовічна література знаходила у людини безліч вад: жадність,
гордість, хтивість, заздрість, боягузтво, обжерливість. Нещадно
висміювала ця література людей безтямних, невмілих, ледачих,
безініціативних, роззяв. Спритний, кмітливий, хитрий герой завжди
здобував перемогу, жорстоко потішаючись і знущаючись над
переможеними.

3. Література Сходу: імена, жанри, тематика.

Серед різноманіття тем поезії Сходу, можна виділити одну, яка була
головною у творчості всіх поетів. Це «вічна» тема любові.Любов була
оспівана багатьма поетами. І одними з найбільш відомих поетів східної
лірики – Омар Хайям, Шота Руставелі.
Любов – рушійна сила вчинків героїв поеми грузинського поета Шота
Руставелі «Витязь у тигровій шкурі». Автанділ і Таріел готові вчинити
будь-який подвиг в ім'я любові. Таріел йде війною на хаватів і перемагає
їх, виконуючи бажання своєї коханої Нестан-Дареджан.
Омар Хаям був перським поетом, філософом і представником жанру рубаї.
У своїх творах Омар пише, що життя коротке, а час швидкоплинний.
Треба жити сьогоднішнім днем, радіти кожній миті.
Лі Бо-китайський поет періоду династії Тан.Разом із Ду Фу вважається
одним із найвидатніших поетів в історії китайської літератури. У своїй
творчості використовував традиційні літературні форми ши (жанр віршів
пісенного типу, в основі яких лежать народні мелодії) та фу (зразки
ритмічної прози, яка переривається віршами; своєрідна поема в прозі), які
поєднував з багатою уявою та образною мовою. Його поезія вирізняється
глибокою філософічністю, яскравими образами, розповідає про різні
сторони життя народу, зображує його нескореність.
Ду Фу- китайський поет епохи Тан. Використовував традиційні
літературні форми. Хоча він писав переважно на піднесені теми, також не
залишав без уваги хвалебні вірші й тости.
Лі Бо та Ду фу увійшли в літературу як “пращури вірша”. Також вони створили вірш у 5 і 7
слів, що замінив стару 4-слівну форму.Спадщина Лі Бо включає класичні вірші, вірші в жанрі
народних пісень «юефу», чотиривірші, ритмічну прозу «фу» і прозу класичну.

Проблематика й символіка «Божественної комедії» Данте

Аліг’єрі.
Поема Данте Аліг’єрі “Божественна комедія” була задумана як "бачення"
— подорож поета загробним світом, і складається з 3 частин: "Пекла",
"Чистилища", та "Раю". Данте — втілює у своєму образі людство що вело
гріховний спосіб життя. Аби вийти зі стану гріховності , воно через світ
осудження (Пекло), очищення (Чистилище) повинно отримати блаженство
(Рай).
Головний герой під керівництвом Вергілія (символом земного розуму),
опиняється у Пеклі розділеному на 9 кіл, потім піднімається до
Чистилища, очищується від гріхів та в супроводі Беатріче (символ
божественного розуму) підноситься до Раю.
Основною проблематикою твору є постійне підняття вічних проблем -
життєвих цінностей, любові та моралі, самовизначення, боротьба за ідеал,
смерть, співвіднесення світу земного і потойбічного. Автор допомагає
читачеві пройти все пекло і через чистилище потрапити до раю, таким
чином показуючи можливий шлях спасіння. З кожним колом можна
помітити чим глибше в людську душу в’ївся матеріальний гріх, тим
жахливіша кара його чекає. Але разом із тим можна прийти до висновку,
що люди самі перетворюють своє життя на пекло ще до смерті, не
залишаючи в ньому місця для любові, віри, надії.
«Божественна комедія» — це велика алегорія людини, гріха й
спокутування з релігійної та моральної точки зору. Тут відкривається
падіння й відродження людини.
Символічними у творі є числа трійка, дев’ятка- числа Святої Трійці. Три
частини- це три світи у яких жив автор- реальне життя, що є схожим на
пекло, чистилище-внутрішня боротьба, рай- віра, добро.
Кожна з частин твору містить 33 пісні, хоча Пекло має одну додаткову як
символ дисбалансу. Разом вони налічують 100 пісень як символ
Божественної довершеності.
Алегорії в поемі трохи неоднозначні. Наприклад, звірі, що трапляються на
шляху Данте в похмурому лісі, наділені традиційними значеннями: рись
символізує підступність, вовчиха — ненасиття, хіть, лев — гординю. Інше
тлумачення зображає: рись —як політичні супротивники Данте, лев —
король Франції, вовчиха — римське папство.
Алегорією є і сама подорож — це пошук правильного духовного шляху
для людини, оточеної гріхами, спокусами і пристрастями. Вибір шляху —
це пошук сенсу життя. Головна дія розгортається в душі ліричного героя.
Вся подорож здійснюється у свідомості поета. Пізнавши те, що є злом,
пройшовши колами пекла, у душі поета відбуваються зміни, він
підноситься до усвідомлення найважливіших істин про світ і про себе.
Саме у частині, яка зображує рай, розкривається головна таємниця життя,
яке полягає в любові. Не тільки в любові прекрасної жінки, а в любові
всепоглинаючій і всепрощенній, любові в широкому сенсі цього слова.
Любов як рушійна сила, сила, якою рухають небесні світила. Данте
наштовхує нас на думку, що Бог є любов.