Міністерство освіти і науки України

Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара

Факультет української й іноземної філології та мистецтвознавства
Кафедра української літератури

ПОЕТОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ ТЕКСТУ

на тему:
«СЮЖЕТНО-КОМПОЗИЦІЙНА ОРГАНІЗАЦІЯ НОВЕЛИ «НАРОДНИЙ АРТИСТ»
ОЛЕСЯ ГОНЧАРА»

Виконав:
студент (ка) групи УН-16-1
Стадніченко Катерина
Перевірив:
к. філол. н., доц. Олійник Н. П.
(к. філол. н., доц. Тараненко А. В.)

Дніпро-2017
 Вступ
Визнання прийшло до Олеся Гончара з першого твору. Вчорашній
фронтовик, за плечима ще нема й тридцяти, опубліковано лише початок трилогії
«Прапороносці» - і раптом критика заговорила про нього як про зрілого
художника. Для письменників його покоління визначальною, випробувальною в
житті й творчості смугою стала друга світова війна. Пройшовши курс її «окопних
університетів», Гончар виніс звідти сумні враження про руйнівні сили життя і з
допомогою слова став стверджувати протилежне -сильне, поетичне й непокорене в
людині. На рубежі 50-60-х років найбільше вирізняється мотив утвердження
духовної стійкості людини в умовах війни. Не менш цікаво розкривається ця
якість і, так би мовити, у «мирній» творчості О. Гончара, де з плином часу прозаїк
все більше заглиблюється у сферу філософських, моральних й естетичних
проблем, які хвилюють людство, де все ширшає поле для авторських роздумів про
саму сутність людини, її роль і місце у сучасному світі. Простежуючи, як
письменник розробляє у своїй творчості тему збереження і нагромадження у світі
гуманності та доброти, необхідно водночас підкреслити: той загальнолюдський
відгук, що його здатна викликати проза Гончара, має своєю першопричиною
глибоке національне вкорінення його слова. Усі найкращі, наймиліші барви і тони
рідної України бринять у його слові. Але сам 0. Гончар стверджує, що його
основне завдання - відкривати в людських душах світло та доброту. У новелі
Олеся Гончара «Народний артист» ми можемо спостерігати розвиток людської
душі та її прагнення до прекрасного. Таксист, який зовсім не хотів везти пасажира
та не поважав його, врешті решт зрозумів, наскільки це велика людина і зрозумів
його.
 Основна частина
Враховуючи базові аспекти композиційної організації епічного твору, можна
проаналізувати новелу Олеся Гончара «Народний артист». «Народний артист»
Олеся Гончара – новела, у якій автор розмірковує над філософською проблемою
місця творчості і краси в людському житті.
Сюжет новели розгортається у машині таксиста на внутрішніх монологах
водія: «Є вчинки людські, що їх таксист, хоч убий, відмовляється розуміти. І
пасажирів останнім часом випадок посилає ніби навмисне таких, щоб порушити
твої усталені уявлення про людей, про те, що на світі добре і що погано.
Трапляється, звичайно, і пасажир-однодумець, але частіше дістанеш такого, який
ніби спеціально сідає, щоб дошкулити тобі своїм вередуванням та розруйнувати,
як оце сьогодні, всі твої плани на вечір. Адже приятель мав зайти, в шахи після
хокею зрізались би чи в сусіднє кафе пішли б, там обіцяли чеське пиво завезти... А
натомість маєш халепу' Подумки таксист послав кількох чортів диспетчерці і,
досадливо скосивши око на пасажира, помітив, що той саме чогось усміхається, на
білім довгобразім обличчі блукало зовсім незрозуміле водієві блаженство. Що з
ним? Чим розчулило його це сіре, грязьке шосе, обтикане колюччям голих
почорнілих дерев?».[3, с. 313]
Олесь Гончар показує нам, як розмірковує звичайна людина за стереотипами
щодо народного артиста: «Той, кого належало везти, справляв геть невигідне
враження. Лише глянув на нього таксист, коли пасажир вийшов з готелю, одразу
сказав собі: ну, з цим повеселишся... Цей натішить тебе анекдотиками. Затиснеть-
ся в куток на задньому сидінні й сопітиме всю дорогу та пігулки ковтатиме для
профілактики... Шапочка на-ньому пиріжечком, якась ніби дамська, пальто
підстрелене, шарфом закутаний до самого носа, гострого, дзьобатого, і вираз на
обличчі такий, наче ось він чхнути збирається, цей твій випадковий товариш і
брат. Постать сухорлява, зіщулена, а в руках квіти в целофані, великий букет
живих розкішних троянд, він їх, як дитину, обережно тулить до грудей... Де він і
добув ці троянди зараз, глибокої осені, коли вже й листя з дерев вітри
обшматували?
Зайнявши місце в машині, пасажир чемно поздоровкався до таксиста і з
привітністю в голосі запитав, чи йому, водієві, ця дорога достатньо знайома.
Одержавши ствердну, хоча й крізьзубну, відповідь, приспокоївся, занурив голову
в картатий мохеровий шарф, сподіваючись, видно, ще й подрімати.».[3, с. 312]
Таким чином, ми бачимо дві лінії життя: творчої людини та звичайного
таксиста. Їхні світи та реалії настільки далекі, що абсолютно випадково знайшли
точку зіткнення у цьому таксі та далекій дорозі.
Щодо композиції новели «Народний артист» варто вказати, що у творі
присутні усі композиційні елементи:
Зав’язка: коли молода дипетчерка давала таксистові цей наряд і він був дуже
цим незадоволений. Таксист не хотів ввечері кудись їхати замість того, щоб гарно
провести час вдома. Той, кого належало везти, справив на таксиста геть невигідне
враження. Одразу таксист подумав, що з таким пасажиром не повеселишся, і до
того ж він буде вередливим.
Розвиток дії «Варто було тільки виїхати за місто, як таксистові одразу ж
закортіло курити. Це в нього мовби інстинкт з часом такий виробився: тільки-но
випаде везти далекого пасажира, особливо з тих, хто, піддавшись агітації, кинув
палити, як рука твоя несамохіть тягнеться до сигарети. Відчуваєш просто
нестерпний нікотиновий голод. Ось як і зараз. Звичайно, могла б виникнути на
цьому грунті словесна перепалка, одначе пасажир виявився терплячим, він лише
кахикнув стримано, даючи в такий спосіб зрозуміти, що до тютюнового диму
голосові зв'язки його незвичні, але чи на всі пасажирські покахикування варто
водієві зважати? На кожен чмих не наздоровкаєшся. А коли, викидаючи
недопалок за вікно, таксист на мить опустив скло, і хвилею вітру війнуло, то
пасажирові й це, видно, було не до шмиги, він заворушився, засовався на сидінні,
гадаючи, певне, що скло так і лишиться опущеним... Наче й не тринадцяте число, а
такий вередун трапився: все йому не так, в усьому йому дискомфорт. їхав би собі
персональним автобусом, як інші громадяни, там боки тобі б пообтовкували...»[]
Кульмінація, коли Іван Кононевич пішов пішки до свого села, а таксист
прийшов до чайної та від Ганнусі дізнався про те, хто цей чоловік.
Розв’язка, коли співак повертається до таксиста, розповідає про себе і вони
їдуть назад.
Сюжет у новели дуже цікавий хоч, як на мене, і недостатньо динамічний.
Роздуми таксиста налаштовують на міркування читача. Ми бачимо, наскільки
важливою для людини є культура і творчість.
Основним предметом пізнання і змалювання в літературі є, на погляд
О.Гончара, життя людини, яке служить зразком для того, щоб зробити людину
людянішою, допомогти їй жити й удосконалюватись. Письменника цікавив
передусім процес формування такого характеру, який відповідає основним
засадам ідеалу гуманізму, краси і моралі. Як відзначав І.Семенчук, щоб відтворити
характер у його становленні і причинових взаємозв’язках, митець намагався
пропустити їх через «психологічний фільтр», зафіксувати в кожну окрему мить
неповторний і складний процес думання, переживання героя.[8]
У наративі малої прози О.Гончара згідно зі специфікою наративної стратегії
жанру притчі в плані моделювання психології, без сумніву, найбільше значення
має рівень персонажа, який виражається у формі внутрішньої фокалізації. Дуже
часто формою вираження психологічної точки зору персонажа стає його
внутрішній монолог. Зовнішня фокалізація наратора стосовно внутрішнього світу
інтрадієгетичного персонажа займає в тексті малої прози письменника незначне
місце, оскільки завжди доповнюється внутрішньою візією персонажа, яка щодо
першої перебуває у відношенні аналогії або контрасту.
У наративі малої прози О.Гончара опис ніколи не подається з позиції
всевідаючого наратора, він завжди співвідноситься, коригується з психологічною
точкою зору персонажа (у новелі «Народний артист», де спостерігаємо
зіставлення аж трьох точок зору: таксиста, артиста і наратора).
 У гетеродієгетичному наративі малої прози О.Гончара часова перспектива
здатна фіксуватися або у формі нульової фокалізації наратора, або внутрішньої
фокалізаціїі натрадієгетичного персонажа. Проте з погляду еволюції її
наративного дискурсу від твору до твору в малій прозі особливого розвитку
набувала тенденція поширення часової точки зору персонажа на все зображуване.
Це передбачало тенденцію примноження часових позицій за рахунок зіставлення
точок зору наратора і персонажа.[10]
Відбувається взаємодія точок зору наратора і персонажа, де велике значення
має не конфлікт між ними, а взаємодоповнення, у результаті чого вдається
об’єктивно пізнати та усвідомити всю переконливість внутрішньої краси та
чистоти інтрадієгетичного персонажа.
У малій прозі 60-70 рр. внутрішній монолог персонажа ускладнюється
невласне прямим мовленням,як у новелі «Народний артист». Дуже часто невласне
пряме мовлення, яке відтворює спогади персонажа, включає в себе і наратив, і
опис, і діалог, який у теперішньому часі певною мірою втрачає свою природу,
перетворюючись у факт свідомості персонажа.
Традиційно зовнішній дискурс може утверджуватися у формі монологу або
діалогу. Монолог у наративі прози О.Гончара переважно стосується внутрішнього
дискурсу персонажа. Тому зовнішній дискурс зазвичай організований у вигляді
діалогу, чому сприяє ситуація зустрічі.
Форма організації гомодієгезису, структура її впливу на реципієнта залежить
від рівня суб’єктивності в тексті, що мав на увазі Л.Новиченко, виділяючи два
ракурси художнього ставлення до дійсності, що відбиті у творах літератури ХХ
ст.: лірико-романтичний і конкретно-реалістичний. У наративі лірико-романтичної
течії реалістична конкретність образу хоча й залишається основою художнього
відтворення світу, проте вона «здебільшого освітлена гарячою авторською
«суб’єктивністю», насичена ліричною, емоційною стихією, в романтичному дусі
«наближена» до загальної антитези світла і пітьми, добра і зла, зрідка тактовно
символізована». Проза О.Гончара є яскравим прикладом лірико-романтичного
наративу. Така ознака по-особливому стосується тієї частини малої прози
письменника, оповідь у якій розгортається від першої особи. Крім того, що
наратор у такому творі є учасником історії, він також наповнює весь наративний
дискурс особливим пафосом співпереживання і любові до описуваних ним подій і
героїв. Отже, в основі гомодієгетичного наративу письменника лежить не чиста
«епічність» як форма репрезентації об’єктивної дійсності в усій повноті і
різноманітності, не чиста «ліричність», яка засобами суб’єктивного возвеличує
реальну сутність людського життя, але взаємодія епічного і ліричного, тобто, з
одного боку, аналітичного зображення життєвих явищ, яке призводить до
відкритого виявлення документальної основи матеріалу, а з другого – ідейно-
емоційної оцінки соціальних характерів.[5]
Наративний дискурс у гомодієгетичному наративі малої прози О.Гончара не
залежить від внутрішнього стану наратора, але коригується потребами
формування наративу, мета якого – змалювати красу духовного світу
інтрадієгетичного персонажа. Оповідач своє завдання вбачає в тому, щоб засобами
художньої літератури, поетичного мовлення та образності відтворити справжній
світ реальної людини, яка характеризується високим потенціалом внутрішнього
гуманізму та глибокої духовності. Словом, щоб продемонструвати справедливість
і реалістичність гуманістичної моралі, автор змушений вдаватися до об’єктивного
зображення зовнішнього світу людини, наповненого внутрішніми переживаннями
від складного процесу подолання труднощів та недоліків, які заважають людині
повноцінно розвинути її високі потенціали.
Безпосередньою формою вираження часової перспективи у гомодієгетичному
наративі є позиція наратора, яка утверджується у зіставленні із поглядом
персонажа. Причому внутрішня візія останнього активізується в тексті в моменти
відтворення особливого напруження, тих елементів особистих спогадів, які
насичені семантикою психологічного та ідеологічного смислу. Дуже часто
наратор використовує форму теперішнього часу для підсилення щирості та
відвертості свого поетичного голосу.
 Структура лірико-романтичної стильової манери малої прози О.Гончара
дозволяє стверджувати, що психологічна перспектива знаходиться завжди в центрі
уваги її наративного дискурсу. Головною є внутрішня позиція інтрадієгетичного
персонажа, чий психологічний світстає центральним композиційним моментом
побудови твору. Для поглиблення можливостей психологічного аналізу
персонажів наратор занурюється у чужий внутрішній світ, що виражається у
специфічній формі його роздвоєння.
Ідеологічна перспектива у гомодієгетичному наративі малої прози О.Гончара
утверджується відповідно до особливостей творчої еволюції типології наратора,
яку можна розглядати як на прикладі оповідей гомодієгетичного наративу, так і в
контексті одного твору письменника. Специфіка тут стосується відмінностей між
автодієгетичним наративом і наративом «я-свідка». У першому випадку йдеться
про відношення між ідеологічними позиціями наратора і героя як виразника
погляду «себе-у-минулому». У наративі «я-свідка», який розгортається на базі
основних засад і принципів наративної стратегії жанру притчі, важливим є
намагання письменника вийти за рамки традиційної моделі художньої
наративності, формуючи таким чином фікційний (уявний) модус наративу, в
основі якого - виголошення позиції персонажа.
Оскільки в гомодієгетичному наративі малої прози О.Гончара відчутним є
потяг до максимального відтворення індивідуальної позиції персонажа, то
відповідно фразеологічну точку зору можна вважати формою вираження позиції
персонажа. До того ж його «наратив про слова» переважно розгортається засобами
зовнішньої фокалізації, які передбачають діалог або пряме мовлення. Проте поряд
з цим у рамках твору, в якому використовується подвійна форма фокалізації,
наратор вдається також до внутрішньої фокалізації фразеологічної перспективи
персонажа, яка відтворюється за допомогою невласне прямого мовлення.
Типологія художньої системи мислення інтерпретується сучасним
літературознавством у рамках поняття про наративну стратегію художнього
висловлювання, яка розробляється на загальних засадах чотирьох жанрів:
сказання, притчі, анекдоту і життєпису. Проте сутність художнього наративу
малої прози О.Гончара можна зрозуміти тільки у парадигмі комунікативних
компетенцій наративної стратегії жанру притчі, бо в центрі уваги письменника
знаходиться віра в невмирущість людської духовності, гуманізм людської
особистості. Герої творів стають виявом ідеї, яка в будь-якій часовій парадигмі
означується через синтез вічного і того, що скіечиться, оскільки її значення ніколи
не втрачає своєї правомірності, бо стосується життя людини, її прагнення до
щастя і добра.
Просторова точка зору в гетеродієгетичному наративі малої прози
письменника утверджувалась двома основними способами залежно від того, чи
позиція наратора збігається із позицією персонажа. Якщо вона збігається, то
наратор свій дискурс розгортав або у формі зовнішньої, або внутрішньої
фокалізації. В останньому випадку він перевтілюється в образ інтрадієгетичного
персонажа, бачить усе його очима. При цьому розгортається певний тип відносин
між точками зору персонажа і наратора: аналогії або контрасту. Йдеться про те,
що інтрадієгетична перспектива персонажа здатна або доповнювати, або
конфліктувати із художнім всевіданням екстрадієгетичного наратора. Важливим
для наративного дискурсу автора є явище, коли позиція наратора виконує чисто
інформативну функцію, а весь посутнісний виклад відбувається з погляду
персонажа.
Часова точка зору в текстах малої прози письменника може розгортатися або
з позиції наратора, або з позиції якогось персонажа. Тобто вона здатна
фіксуватися чи у формі нульової фокалізації наратора, чи внутрішньої фокалізації
інтрадієгетичного персонажа. Проте від твору до твору особливого розвитку
набувала тенденція поширення часової точки зору персонажа на все зображуване
у творі. Це у свою чергу передбачало іншу тенденцію – тенденцію примноження
часових позицій за рахунок зіставлення точок зору наратора і персонажа.
У наративі малої прози О.Гончара психологічний рівень персонажа стає, по
суті, структуротворчим чинником, оскільки в загальній масі твору саме через
персонажа, крізь його спосіб сприймання та реакції на навколишнє середовище,
крізь призму його переживання читач отримує інформацію про історію.
Відповідно, психологічна точка зору персонажа будується на засадах взаємодії
внутрішньої і зовнішньої фокалізації, тому що те, що персонаж спостерігає зовні,
водночас стає об’єктом для його внутрішнього хвилювання, для вираження плану
психології.
За схожим принципом сформована ідеологічна точка зору. Оскільки
наративна стратегія творів О.Гончара структурується згідно із загальними
засадами вивільнення персонажа з-під опіки наратора, то план ідеології
розгортається також у параметрах ціннісного світу персонажа. Його ідеологічна
точка зору персонажа здатна виявлятися у двох ракурсах: внутрішньої фокалізації,
коли персонаж сам намагається оцінити себе, та зовнішньої, коли персонаж
оцінює когось іншого. Причому ціннісна перспектива не є у творах письменника
весь час однозначною, вона міняється, тому що персонаж проходить період
становлення, чому сприяє його зустріч з іншим.
Фразеологічна точка зору формувалася у напрямі вивільнення чужого
мовлення персонажа з-під владного впливу екстрадієгетичного наратора.
Відповідно художній дискурс знаходить своє вираження у формі
внутрішнього монологу і невласне прямого мовлення.
У парадигмі аналізу гомодієгетичної структури малої прози О.Гончара варто
відзначити, що домінуючою формою наративу є тип «я-свідка», оскільки це
допомагає наратору продемонструвати реалістичність своєї позиції. У цьому
випадку погляд наратора звернений на зовнішню дійсність. Його помисли,
переживання та оцінки стосуються когось іншого, чий образ у контексті твору
утверджується як правдоподібний зразок заявленої ідеї.
Автодієгетичний наратив у творі письменника розгорнув цілком самобутній
спосіб організації викладу художньої історії. У процесі аналізу різних ракурсів
вияву перспектив наратора і персонажа в тексті цих творів варто зауважити, що
домінуючою є позиція персонажа, тобто «себе-у-минулому». Наратор тільки дає
поштовх до спогадів та відтворення переживань, тоді як самі події та особливості
внутрішнього світу, як правило, відтворюються від імені персонажа, подеколи
доповнюючись позицією наратора, який володіє більшим досвідом та обсягом
інформації.
У рамках наративу «я-свідка» слід відзначити, що і в парадигмі
мікроструктури одного твору, і в парадигмі макроструктури кількох творів він
розгортався у формі своєрідної еволюції від «я-наративу» через «ми-наратив» до
особливого типу подвійної фокалізації. За допомогою цього наратору вдається
побудувати об’єктивну форму гомодієгетичного наративу, яка наповнена різними
типами і рівнями об’єктивної і суб’єктивної інформації, які в реальному світі
фактуальногонаративу не могли бути відомими нараторовігомодієгезису.
 Висновки
Отже, проаналізувавши новелу Олеся Гончара та інші його твори, вивчивши
структуру їх написання, я зрозуміла які цілі переслідував Олесь Гончар під час їх
написання та що хотів донести до читача.
Прочитавши новелу «Народний артист» вперше я не змогла зрозуміти її сенс
та значення особисто для мене. Це була просто звичайна історія, яка не змусила
мене замислитись над її мораллю і мотивами.
Але, після того, як я перечитала новелу вдруге вона справила на мене дуже
велике враження. Виклад думок таксиста допоміг яскраво уявити холодний
зимовий вечір, актора в шапочці періжечком, підстреленому пальті і шарфі, яким
він закутався до самого носа, та букет живих, розкішних троянд, які він,наче
дитину, обережно притискав до грудей.
Роздратований спочатку таксист, який згодом, почувши історію життя Івана
Кононевича, актора, якого у його ріднім селі так поважають, що бережуть його
платівки лише для свят, починає поважати відомого співака.
Він розуміє, яке велике значення має для людей творчість його пасажира і
який вплив може мати життя та творчість одної людини на свідомість та поведінку
інших. Розуміє, наскільки важливу роль грає культура у людському житті.
На мій погляд, на місці таксиста можна уявити будь-яку людину. Кожний
читач, який бере до рук новелу «Народний артист» може змінити своє ставлення
до важливості культури у нашому житті.
Отже, Олесь Гончар, основним предметом пізнання і змалювання в літературі
вважав життя людини, яке служить зразком для того, щоб зробити людину
людянішою, допомогти їй жити й удосконалюватись. Письменника цікавив
передусім процес формування такого характеру, який відповідає основним
засадам ідеалу гуманізму, краси і моралі. Усі ці якості Олесь Гончар зміг
продемонструвати у новелі.
 Список використанних джерел
1. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества / М.М. Бахтин. – М.: Искусство,
1986. – C. 250-251.
2. Вінок пам'яті Олеся Гончара: Спогади. Хроніки / Упоряд. В. Д. Гончар, В. Я.
П'янов.  — К.: Укр. письменник, 1997. — 453 с.
3. Гончар О. Народний артист / О.Гончар // Гончар О. Твори : [в 7 т.]. – К. :
Дніпро, 1988. – Т.6 : Роман, оповідання, статті / Прим. В.Коваля. – С.311 – 323.
4. Наєнко М. К. Краса вірності. У творчому світі Олеся Гончара. — К.: Дніпро,
1981. — 216 с.
5. Новиченко Л.М. Життя як діяння / Л.М. Новиченко. – К.: Дніпро, 1974. – С.58.
6. Погрібний А. Г. Олесь Гончар: Нарис творчості. — К.: Дніпро, 1987. — 242 с.
7.  Погрібний А. Українське слово: хрестоматія української літератури та
літературної критики ХХ ст. / А. Погрібний. – Т. 3. – К.: Рось, 1994.
8. Семенчук І. Р. Олесь Гончар — художник слова. — К.: Дніпро, 1986. — 260 с.
9. Слово про Олеся Гончара: Нариси, статті, листи, есе, дослідження / Упоряд.
В. К. Коваль. — К.: Рад. письменник, 1988. — 647 с.
10. Тюпа В.И. Три стратеги нарративного дискурса // Дискурс. – Новосибирск:
НГУ, 1997. – №3-4. – С. 108-112.