«Божественна комедія»

Данте Аліг'єрі
Згідно з католицькою традицією, потойбічний світ складається з пекла, куди навіки
потрапляють засуджені грішники, чистилища — місця перебування грішників, що
спокутують свої гріхи, і раю — обителі блаженних. Данте деталізує це подання і
описує устрій загробного світу, з графічною визначеністю, фіксуючи всі деталі його
архітектоніки. У вступній пісні Данте розповідає, як він, досягнувши середини
життєвого шляху, заблукав одного разу в дрімучому лісі і як поет Вергілій, врятувавши
його від трьох диких звірів, які загородили йому шлях, запропонував Данте зробити
мандрівку потойбіччям. Дізнавшись, що Вергілій посланий Беатріче, померлою
коханою Данте, він без вагань слідує за поетом. Пекло.Пекло має вигляд величезної
воронки, яку утворюють концентричні кола. Вузький кінець воронки упирається у
центр Землі. Пройшовши передоднем пекла, що населений душами нікчемних,
нерішучих людей, вони вступають у перше коло пекла, так званий Лімб (А., IV, 25-
151), де перебувають душі доброчесних язичників, які не пізнали істинного Бога, однак
наблизилися до цього пізнання і за те позбавлені пекельних мук. Тут Данте бачить
видатних представників античної культури — Аристотеля, Еврипіда, Гомера та ін.
Наступне коло заповнене душами людей, що колись віддалися неприборканій
пристрасті. Серед них Данте бачить Франческу да Ріміні і її коханого Паоло, що стали
жертвами забороненої любові один до одного. По мірі того, як Данте спускається все
нижче і нижче, він стає свідком мук черевоугодників, примушених страждати від дощу
і граду, скнар і марнотратників, які невтомно котять величезні камені, гнівливих, що
тонуть в болоті. За ними слідують охоплені вічним полум'ям єретики і єресіархи (серед
них імператор Фрідріх II, папа Анастасій II), тирани і вбивці, що плавають у потоках
киплячої крові, самогубці, перетворені в рослини, богохульники і ґвалтівники, що
спалюються падаючим полум'ям, брехуни всіх мастей, муки яких вельми різноманітні.
Нарешті Данте проникає в останнє, 9-те коло пекла, призначене для найжахливіших
злочинців. Тут обитель зрадників, з них найбільші — Іуда Іскаріотський, Брут і Кассій,
— їх гризе своїми трьома пащами Люцифер, повсталий колись на Бога янгол, цар зла,
приречений на ув'язнення в центрі Землі. Описом страшного виду Люцифера
закінчується остання пісня першої частини поеми. Чистилище. Минувши вузький
коридор, що з'єднує центр землі з другою півкулею, Данте і Вергілій виходять на
поверхню землі. Там, на середині оточеного океаном острова, височіє у вигляді
зрізаного конуса гора — чистилище, що подібно пеклу складається з ряду кіл, які
звужуються по мірі наближення до вершини гори. Охороняє вхід в чистилище янгол.
Він впускає Данте до першого кола чистилища, написавши попередньо у нього на лобі
мечем сім P (Peccatum — гріх), то є символ семи смертних гріхів. По мірі того як Данте
піднімається все вище, минаючи одне коло за іншим, ці літери зникають, так що коли
Данте, досягнувши вершини гори, заходить в розташований на вершині останньої
«земний рай», він вже вільний від знаків, написаних вартовим чистилища. Круги
останнього населені душами грішників, які спокутують свої гріхи. Тут очищаються
гордії, які змушені згинатися під тягарем, заздрісники, гнівливі, недбайливі, жадібні та
ін. Вергілій доводить Данте до воріт раю, куди йому, не хрещеному, немає доступу.
Рай. В земному раю Вергілія змінює Беатріче, яка возсідає на запряженій грифом
колісниці (алегорія панування церкви); вона спонукає Данте до покаяння, а потім
підносить його, просвітленого, на небо. Заключна частина поеми присвячена
подорожам Данте по небесному раю. Останній складається із семи сфер, що
оперізують землю і відповідних семи планет (згідно з поширеною тоді Птолемеєвої
системі): сфери Місяця, Меркурія, Венери і т. д., за ними слідують сфери нерухомих
зірок і кришталева сфера, — за кришталевою сферою розташований Емпірей, —
нескінченна область, населена блаженними, які споглядають Бога, — остання сфера,
що дає життя всьому сущому. Пролітаючи по сферах, ведений Беатріче, Данте бачить
імператора Юстиніана, знайомить його з історією Римської імперії, вчителів віри,
мучеників за віру, чиї сяючі душі утворюють блискучий хрест; підносячись все вище і
вище, Данте бачить Христа і діву Марію, янголів і, нарешті, перед ним розкривається
«небесна Роза» — місцеперебування блаженних. Тут Данте долучається до вищої
благодаті, досягаючи спілкування з Творцем.Не відкидаючи вчення про творіння,
використовуючи неоплатонічні схеми міркувань, Данте учить про те, що людина має
двояку — смертну і безсмертну — природу, що вона є середня ланка між тлінним і
нетлінним і тому має подвійне призначення, передумовлюється до двокінцевої мети.

«Декамерон»
Джованні Бокаччо
Оповідь починається описом чуми в Флоренції 1348 року, в описі якої Боккаччо
наслідує Тукідіда. I ось під час найбільшого розпалу чуми сім молодих дівчат
зустрівшися в церкві Санта Марія Новелла почали міркувати, що робити. По довгій
суперечці вони вирішили тікати з небезпечного міста на чисте повітря до заміської
вілли. Наближаються три юнаки, які прохають прийняти їх до себе. Дівчата
згоджуються і все товариство, захопивши з собою і челядь, їдуть геть на село —
проводить час на прогулянках та танцях, іграх та бесідах. В часи великої спеки, коли
не можна ні гуляти, ні танцювати, вирішено кожному оповідати по новелі, а що
компанія прожила на віллі десять днів (звідси назва Декамерон або десяти денник), то
й склалося сто новел. Ця рамка, або цей плин творять оригінальну рису Боккаччо.
Друга оригінальна риса італійського новеліста це те, що в нього новела кожного
окремого дня стає ілюстрацією до якоїсь загальної теми. Наприклад, у новелах другого
дня всі оповідають на тему, як люди по довгих перешкодах та пригодах у справі
досягнення своєї мети нарешті її досягають таки; в новелах третього дня
розповідається про людей, що набувають те, що вважали загубленим. Новели
четвертого дня мають своїм сюжетом романтичні авантури з сумним наслідком і
навпаки, в новелах п'ятого дня описується любов із пожаданим кінцем; у новелах
сьомого та восьмого дня оповідається про хитрі шахрайства жінок над чоловіками та
навпаки. Винятком з'являються новели першого і девятого днів, де бесідники
розповідають, що кому подобається і новели шостого дня, засновані на дотепних та
колючих відповідях, що увільняють чоловіка від небезпеки. Головним сюжетом
Декамерона є романтичні пригоди, а головною метою нападів — католицьке попівство.
Новела про жида Авраама — щонайкраща сатира на папу та кардиналів, а картина
неморальності римського попівства, намальована самовидцем Жидом, виявляє в
Бокаччо чоловіка нового часу. Дуже цікава також новела, що містить у собі оповідання
про вигадливість ченця проповідника, який замість украденого у нього двома
штукарями пера архангела Гавриїла представляє темному люду коробку з вугіллям, на
якому був обпечений святий Лаврентій. Краще всього виглядають у Бокаччо новели з
буденного життя; тут він міг виявити вповні свій реалізм, свою спостережливість і
свою здібність утворювати живі образи. Така наприклад новела про Ізабелу, до якої
залицялись два кавалери і яка зуміла користати з цих обставин і хитро обманула
чоловіка, розповівши, що одного з тих кавалерів вона сховала у своєму покою від гніву
другого, що гнався за ним із кинджалом. Хитрощам та витівкам жінок, що обманюють
своїх чоловіків, присвячено чимало новел, позичених Бокаччо із різних джерел,
переважно з фабліо, але оброблених самостійно, так що кожна новела йде разом із тим
чудовим побутовим малюнком. Але не один злочинний та комічний бік любові
зображає Боккаччо; поруч з шахрайками жінками він малює нам ідеал любові й
вірності жінок, які кохають лиш один раз, які терплять усе задля кохання і загубивши
коханого чоловіка або позбавляють себе життя, або йдуть у черниці. Така наприклад
Ґрізельда в десятому дні Декамерона, така одна новела четвертого дня про Андреола та
Габріотту. Проте, у сфері опису вищих почувань Боккаччо менше талановитий, ніж в
інших сферах, він часто стає риторичним та наслідує чужі взірці, і це цілком
зрозуміло ; такому скептикові, яким був Боккаччо, озброєному до того гострим чуттям
комічного, було незручно малювати ідеальні характери й вищі почуття; від того
ідеальні постаті виходять у нього блідими в порівнянні з постатями позиченими з
повсякденного життя, яке він знав наскрізь. Декамерон Бокаччо, це дійсний відбиток
життя італійських міст в епоху початків Відродження, коли середньовічний аскетичний
ідеал втратив кредит довіри й почалась реабілітація тіла. Під рукою дотепного
спостерігача це життя перетворювалось у веселу комедію, в якій найлихіші ролі
випадають на долю попівства. Протилежність між тим, що воно проповідувало і як
само поводилось, давала значний матеріал для сатири. Але сатира Боккаччо мала не
багато спільного з обуренням Данте. Він не стільки обурюється попівством за те, що
воно своїм поводженням компрометує високість церкви, скільки за те, що воно
лицемірить і визискуює людські забобони й завше зуміє загарбати у свої руки
найкращі шматки.
«Гаргантюа та Пантагрюель»
Франсуа Рабле
Пантагрюель Перший роман, відомий як «Пантагрюель», сучасна французька назва
— «Les horribles et épouvantables faits et prouesses du très renommé Pantagruel Roi des
Dipsodes, fils du Grand Géant Gargantua» (Жахливі та страшні діяння й слова
знаменитого Пантагрюеля, короля Дипсодів, сина великого велетня Гаргантюа),
вийшов у 1532 році під псевдонімом Алкофрібас Насьєр (Alcofribas Nasier), що є
анаграмою Франсуа Рабле (Francois Rabelais). Пантагрюель був продовженням книги
невідомого авторства «Les Grandes Chroniques du Grand et Enorme Géant Gargantua»
(Великі хроніки великого й непомірного велетня Гаргантюа), яка здобула значну
популярність серед читачів, незважаючи на погане впорядкування сюжету. У
«Пантагрюелі» Рабле описує історію велетня Пантагрюеля, сина Гаргантюа: його
народження, виховання та героїчні подвиги. Використовуючи фантастичну, казкову
основу сюжету та стилістику лицарських романів, Рабле створює всеохопну сатиру
тогочасного французького суспільства. Гумор і дотеп поєднуються в цьому творі з
гуманістичними ідеями раннього Ренесансу.Гаргантюа Після успіху «Пантагрюеля»
Рабле переглянув його матеріал і доповнив детальним життєписом батька головного
героя першої книги, Гаргантюа. Надрукована у 1534 році книга «Гаргантюа», повна
назва французькою «La vie très horrifique du grand Gargantua, père de Pantagruel» (Дуже
страхітливе життя великого Гаргантюа, батька Пантагрюеля) описує гуманістичне
виховання героя велетнем Ґранґозьє. Книга водночас є пародією на схоластичні методи
навчання й пропонує опис утопічного монастиря Телема (Thélème), освіта в якому
побудована на гуманістичних принципах. Другий роман вважається найвиразнішим
представником ренесансної літератури у Франції, його лексика багата, стиль письма
жорсткий, подекуди жорстокий, автор свідомо використовує гумор найнижчого
ґатунку. Як і попередній роман «Гаргантюа» надрукований під псевдонімом. У виданні
1542 року його помістили першим, оскільки в ньому розповідається про події, що
хронологічно передують подіям «Пантагрюеля». Третя книга «Третя книга
Пантагрюеля», в оригіналі «Le tiers livre des faicts et dicts héroïques du bon Pantagruel»
(Третя книга героїчних фактів та слів доброго Пантаргюеля) побачила світ у 1546. У
ній Пантагрюель зі своїм другом Панургом впродовж усієї розповіді обговорюють із
різними людьми важливе питання: чи слід Панургу одружуватися? Питання
залишається невирішеним. У кінці книги герої вирушають у морську подорож шукати
чарівну пляшку, що мала б раз і назавжди розв'язати питання одруження. У книзі
висміюються «учені» й відчувається відгомін тогочасних дискусій у медицині, праві, з
питань моралі та релігії. Вона насичена латинськими цитуваннями та відсиланнями до
першоджерел. Четверта книга «Четверта книга Пантагрюеля», в оригіналі «Le quart
livre des faicts et dicts héroïques du bon Pantagruel» (Четверта книга героїчних фактів та
слів доброго Пантаргюеля) була надрукована в 1552. Вона описує морську мандрівку
Пантагрюеля та Панурга, зустрічі з дивовижними народами та створіннями. В ній
відчувається пародія на «Одіссею» або подорож аргонавтів за золотим руном.
Водночас це гостра сатира на католицьку церкву, тогочасних політиків, модні
забобони. П'ята книга «П'ята книга Пантагрюеля», в оригіналі «Le cinquiesme et
dernier des faicts et dicts héroïques du bon Pantagruel» (П'ята й остання книга героїчних
фактів та слів доброго Пантагрюеля) була надрукована вже після смерті Рабле, у 1564.
У ній чарівну пляшку знаходять. Хоча частинами «П'ята книга» гідна пера Рабле, його
авторство залишається спірним. Книга побачила світ через 9 років після його смерті й
містить матеріал, відверто запозичений із попередніх книг. Книга могла бути складена
із незавершених текстів автора. Таке тлумачення доводиться в дослідженні Мірей
Юшон «Рабле-граматик», присвяченому граматичному аналізу творів Рабле.
«Балада у прислів’ях»
Франсуа Війон
Коза на кризі лиха не мине,
Глек носить воду, поки не поб'ється,
Коханку гріють, поки не спахне,
Кують залізо, тож воно і гнеться,
Всяк вартий того, що йому дається,
Вода весною в ріках прибува,
Хоч дуже швидко час біжить, здається,
Ми довго дожидаємо різдва.
Коли кума базікати почне,
Верзе що хоч, допоки не затнеться,
Швець — шиє, жнець — у полі жита жне,
Біда приходить, та й вона минеться,
Дурний за обіцянками женеться,
Приходять завжди по сівбі жнива,
Хоч, може, й навпаки комусь багнеться,
Ми довго дожидаємо Різдва.
Голодний пес в конурі не засне,
Ідуть на штурм, як місто не здається,
Плід викидають, коли гнить почне,
П'яниця буде пити, поки вп'ється,
Найкраща пісня, а й вона псується,
Як знати наперед її слова;
Життя біжить,— ще тільки рік почнеться,
А ми вже дожидаємо Різдва.
Пересміють смішне на геть сумне,
Сорочка найдорожча мнеться й рветься,
Найбільша радість також промайне.
Де розум плаче — глупота сміється,
Ханжа до раю за життя пропхнеться,
Він спить і бачить чудеса й дива,
Всіляка нитка з кужеля снується,
Ми довго дожидаємо Різдва.
Мій принце! Краще дурневі живеться
Від іншого всілякого єства —
Він ще й на мудреця перекується,
Покіль ми дожидаємо Різдва.
 «Балада прикмет»
Франсуа Війон
Я знаю — мухи гинуть в молоці,
Я знаю добру і лиху годину,
Я знаю — є співці, сліпці й скопці,
Я знаю по голках сосну й ялину,
Я знаю, як кохають до загину,
Я знаю чорне, біле і рябе,
Я знаю, як господь створив людину,
Я знаю все й не знаю лиш себе.
Я знаю всі шляхи й всі манівці,
Я знаю небо щастя й сліз долину,
Я знаю, як на смерть ідуть бійці,
Я знаю і чернички спідничину,
Я знаю гріх, але грішить не кину,
Я знаю, хто під течію гребе,
Я знаю, як в бочках скисають вина,
Я знаю все й не знаю лиш себе.
Я знаю — коні є і є їздці,
Я знаю, скільки мул бере на спину,
Я знаю, хто працює без упину,
Я знаю сну й пробудження хвилину,
Я знаю Рим і як він всіх скубе,
Я знаю і гуситську всю провину,
Я знаю все й не знаю лиш себе.
Я знаю палац, знаю і хатину,
Я знаю цвіт, і плід, і соб-цабе,
Я знаю смерть і знаю домовину,
Я знаю все й не знаю лиш себе.
«Гептамерон»
Маргарита Наваррська
Як і у Боккаччо, книга є збіркою розповідей, які п'ять чоловіків і п'ять жінок, волею
випадку тимчасово ізольовані від світу, для розваги розповідають один одному. Кожен
день збірки (крім незавершеного восьмого) складається з десяти оповідань, об'єднаних
загальною темою. Маргарита підкреслює, що, на відміну від «Декамерона», в її книзі
зібрані тільки справжні історії, що відбувалися в реальному житті. Однак цей принцип
не завжди витримується послідовно: низку новел мають оброблені королевою
літературні першоджерела. Як і у Боккаччо, книга відкривається розгорнутим вступом,
покликаним вивести персонажів на сцену і пояснити, як і чому вони стали розповідати
новели. Бесіди кавалерів і дам, від імені яких ведуться розповіді, займають приблизно
чверть обсягу книги і становлять не менший інтерес, ніж самі новели — психологія
оповідачів розкрита куди докладніше, ніж у Боккаччо. У цих чемних і разом з тим
дуже живих діалогах помітно вплив «Книги про Придворному» Кастільйоне. Це
«обрамлення» в значній мірі використовується автором для підведення моралі казаної
новели і проповіді своїх етичних поглядів. При всій різноманітності сюжетів, основне
місце в «Гептамероні» займають любовні історії, причому любов трактується в дусі
неоплатонізму. Характерна для деяких з розказаних Маргаритою любовних історій
трагічна інтонація передує прозу кінця XVI — початку XVII століть. «Гептамерон» —
не просто збірка новел в звичайному сенсі, вона трансформує середньовічну традицію
циклу анекдотів і сатир. Певною мірою книга є перехідною формою до любовно-
психологічної повісті.
«Похвала Глупоті»
Еразм Ротердамський
«Похвалу Глупоті» Еразм присвятив своєму найкращому другові Томасові Мору. В
передмові автор пояснює свій намір — написати похвальне слово на честь Глупоти.
Він розуміє, що його задум може декому видатись несерйозним, але перед ним стоїть
поважне завдання — висміяти все потворне й кумедне в людському житті для того,
щоб розумний читач виніс із цього користь для себе. Композиція «перелицьованого»
панегірика, не зважаючи на деякі відхилення від основної теми, властиві невимушеній
бесіді Глупоти (Морії), досить чітка. В широкому вступі Глупота в тозі вченого, з
ковпаком блазня на голові й за всіма правилами риторики знайомить слухачів зі своєю
особою, родоводом та оточенням. Її батьком є Плутос, всемогутній бог багатства та
наживи, якому є підвладними і безсмертні боги, і смертні люди, без втручання якого
ніщо на світі не діється. Матір'ю Глупоти-Морії є безтурботна німфа Неотета (Юність).
Випестили Глупоту дві чарівні німфи: Мете (П'янкість) та Апедія (Невихованість). Її
невідступними супутницями й подругами були: Самозакоханість, Улесливість,
Забутливість, Лінь, Насолода, Безрозсудність, Обжерливість; надійними чоловічими
помічниками — Гультяй та Непробудний Сон. При допомозі такого товариства вона
тримає під своєю владою весь рід людський. Прикметним також є, що Глупота чекала
на визнання людьми своїх здобутків, але не дочекалась такого, тому сама вирішили
виступити перед ними з одою собі. За вступом іде перша — загальна — частина твору,
присвячена доказам універсальної сили Глупоти, яка начебто лежить в основі природи
та життя людей. Вихваляючи себе, Глупота намагається довести свою незаперечну
перевагу перед Мудрістю, широко розводиться про незліченні добродійства, якими
вона осипає людей, хоч вони й не вміють як слід оцінити її заслуг. Запевняє, що без
Глупоти життя було б нестерпне, нецікаве, що вона — основа радощів, всілякого
процвітання та щастя. Уся ця тирада Глупоти про благодійства, які вона нібито
приносить людству, є, по суті, увертюрою до другої частини, де вміщено нищівну
критику всього укладу середньовічного життя. Тільки тепер твір стає справжньою
сатирою. В першу чергу Еразм різко засуджує загальну рису середньовічного
суспільства — облудну побожність, яка виявляється в надмірному культі ікон та в
бубонінні молитов, таврує зловживання у відпущенні гріхів. Далі йде конкретний опис
різних видів та форм Глупоти в середньовічному суспільстві від нижчих його верств до
вищих кіл. Перед читачем дефілюють довгою колоною послідовники й прихильники
Глупоти — представники різних станів та професій: купці, які наживають багатство
оманою; граматики, які втовкмачують у голови дітей всілякі нісенітниці; марнолюбні
поети; обмежені ритори; письменники-плагіатори; правознавці-крутії, які займаються
словоблуддям; балакучі діалектики; довгобороді філософи, які видають себе за
всезнайків; астрологи-шарлатани. Але найвищої сили викриття й сатиричного
таврування досягає письменник у зображенні богословського стану. Навіть Глупота
вагається, чи зачіпати це смердюче болото, але після вдаваного вагання атака на
теологів розгортається з неймовірною ущипливістю. Наводиться перелік абсурдних
тем-головоламок, які розгадували тогочасні теологи-схоластики в безплідних
дискусіях, до яких вони вдавалися. З іронічною зневагою та відвертим знущанням
охарактеризовано ченців. Вони в Еразма є невігласами, нехлюями, грубими,
безсоромними, розпусними, побожними лише про людське око, — предметом
загального презирства. Не обійшлося й без насмішок над безглуздими проповідями
церковників. Висміювання богословського стану сатирик перериває для того, щоб
ущипливо поглузувати з панівного класу феодального суспільства — дворян та
світської влади. Так, монархи, замість того, щоб дбати про загальне добро, думають
лише про особисті вигоди та втіхи. Дармоїдами та підлабузниками змальовані
придворні сановники. Й ані в королів, ані в придворних сановників немає й на гріш
здорового глузду. Тепер приходить черга на сатиричний обстріл вищого ешелону
духовенства — єпископів та кардиналів. Їхній норов нічим не відрізняється від
правителів світських високопоставлених осіб. Вище духовенство далеке від скромності
й убозтва апостолів. Також гнівно засуджуються війни, які ведуться римськими
первосвящениками нібито з ворогами церкви. У заключній частині тексту Глупота
хоче довести парадоксальну тезу: мовляв, ідеальне щастя — це найвища форма
безумства. Гідним уваги є те, що об'єктом сатиричних стріл Еразма не стали ані
селяни, ані ремісники, очевидно, тому, що ці соціальні верстви Еразм вважав
найздоровішими в тогочасному суспільстві, на їхньому боці була його симпатія. Сміх
«Похвали Глупоті» багатий своїми інтонаціями: він подекуди добродушний, деколи
іронічний, але переважно гостросатиричний, дошкульно-вбивчий.
«Утопія»
Томас Мор
Твір поділений на дві книги — в першій іде мова про несправедливість і нерозумність
суспільного устрою, що панував у Європі, а в другій описується досконале суспільство
острова Утопія (назва утворена Мором з давньогрецьких слів: грец. ού — «не» та грец.
τόπος — «місце», тобто «неіснуюче місце»), про яке автору та його другу Петру Егідію
(Пітеру Гіллесу) розказує мандрівник Рафаїл Гітлодей. Перед першою книгою
поміщено лист Томаса Мора Петру Егідію. Вступ«Томас Мор шле привіт Петру
Егідію» У листі автор просить свого друга висловити думку про книжечку, в якій він
переказує їхню з Рафаїлом розмову, та просить уточнити деякі деталі. Також він
пояснює чому затягнулося написання твору. Книга перша «[Розповідь], яку вів
видатний муж Рафаїл Гітлодей про найкращий устрій держави, в переказі
знаменитого мужа Томаса Мора, громадянина й шерифа славного британського
міста Лондона» Томас Мор у складі англійського посольства прибуває до Фландрії.
Там він зустрічає свого друга Петра Егідія, який знайомить його з моряком та
мандрівником Рафаїлом Гітлодеєм, супутником Амеріґо Веспуччі. Втрьох вони
розмовляють. Спочатку Рафаїл ділиться своїми спостереженнями з мандрів про різні
краї та різні устрої держави. На запитання чому він, мудрий і досвідчений, не піде на
службу до якогось володаря, мандрівник відповідає, що володарі є глухі до порад, які
корисні державі загалом, а не конкретно їм. Нещадній критиці піддається суспільний
лад, що панує в Європі загалом та в Англії зокрема. Засуджується жадність і
марнотратство багатих, через які страждає більшість населення. Причиною всіх
нещасть Рафаїл називає приватну власність, яка змушує людей турбуватись про власне,
а не суспільне добро і наводить в приклад острів Утопію, де немає приватної власності,
де всі живуть в щасті й достатку, острів, який він би ніколи не покинув, якби не
бажання розповісти про нього іншим. Друзі просять Рафаїла детально описати їм цей
острів. Книга друга«Розповідь Рафаїла Гітлодея про найкращий державний устрій
в переказі Томаса Мора, лондонського громадянина і віконта.» Описується географія
острова і його історія: колись це не був острів, а звичайний дикунський край. Сюди
прийшов і здобув перемогу Утоп, на честь якого тепер називається острів. Утоп
наказав прорити канал, який відділив новостворений острів від суші та підняв культуру
і освіченість варварського народу. На острові є 54 однакові міста, серед яких є головне
— Амаурот. Люди навперемінно живуть в селах та містах. Про місто, особливо про
Амаурот Місто за формою майже квадратне, забудоване триповерховими будинками,
оточене високими мурами. Оскільки немає приватної власності ніхто не має власного
житла і кожні десять років утопійці жеребом визначають хто в якому будинку житиме.
Місто чисте, доглянуте, з квітучими садами. Про службових осібКожні тридцять
господарств щорічно обирають службову особу — філарха. На чолі десяти філархів та
їхніх господарств стоїть протофіларх. Всі філархи таємним голосуванням обирають
довічного правителя із запропонованих народом кандидатів. Щоб запобігти змовам
заборонено вирішувати державні справи поза сенатом і народними зборами. Про
заняття утопійців Всі жителі острова носять однаковий одяг — гарний, зручний,
пристосований до холоду й спеки. Кожен острів'янин повинен бути обізнаний з двома
заняттями — землеробством та своїм основним ремеслом. Обдарованих юнаків
звільняють від праці, щоб вони могли повністю зосередитись на науці. Працюють
утопійці по шість годин на день. Вільний час присвячують публічним читанням,
спілкуванню, музиці, розумовим іграм або додатковій праці. Головна мета суспільного
ладу в країні — наскільки це дозволяють суспільні потреби, позбавити громадян
тілесного рабства, вивільнивши їм якнайбільше часу для духовної свободи й освіти.
Про взаємовідносини між громадянами Населення міст підтримується сталим
шляхом переїзду людей з міст, які мають надлишок населення у міста з його нестачею
або в колонії. Посеред кожного міста є ринок, куди всі віддають вироблені товари.
Кожний голова сім'ї приходить сюди і без грошей, без будь-якої винагороди одержує
потрібну річ. До згаданих ринків прилягають продовольчі ринки, куди доставляють
продукти. Утопійці забороняють своїм громадянам убивати тварин, бо від цього у
людей притуплюється милосердя — найлюдяніше почуття нашого єства. Цю брудну
роботу виконують раби. Харчуються острів'яни (міська частина населення) спільно, у
палаці філарха. Про подорожі утопійців Якщо якийсь остров'янин захоче відвідати
інше місто то він може це зробити лише з дозволу філархів та протофілархів.
Перебуваючи не в своєму місті чоловіки й жінки займаються своїм ремеслом.
Доброзичливо в Утопії ставляться до чужоземних гостей. Надлишок товарів жителі
Утопії продають, а отримане за них золото тримають для різних потреб, перш за все
для утримання найманого війська у випадку війни. Про рабів Рабами стають злочинці,
які порушили закон в Утопії чи деінде. Вони змушені виконувати найтяжчу й
найбруднішу роботу. Рабів обвішують золотом, щоб привчити утопійців зневажати цей
метал . Утопія знає небагато законів, але всі вони чіткі та зрозумілі, щоб кожен міг їх
знати і відстоювати свої права Про військову справу До війни утопійці мають велику
відразу, як до справи воістину звірячої. Незважаючи на це чоловіки й жінки
наполегливо вправляються у військовому ремеслі. Війну вони ведуть лише щоб
захистити себе і своїх союзників, звільнити якийсь народ від гніту тирана або, якщо
якийсь народ нерозумно використовує свою територію, то жителі Утопії вважають, що
мають право силою завоювати ці землі. Найбільше утопійці радіють безкровним
перемогам, здобутим за допомогою хитрості та розуму. Воюють острів'яни перш за все
силами найманців і союзників, до яких приєднуються добровольці з Утопії. Про релігії
утопійців В Утопії є багато різноманітних релігій і всі ревно дотримуються
віротерпимості. Прихильники всіх вірувань збираються в просторих спільних храмах і
моляться кожний згідно зі своєю вірою. Не терплять утопійці атеїзму, суворо його
засуджують. На їхню думку не може бути повноцінним громадянином той, хто не
боїться вищих сил і ні у що не вірить крім себе самого.
«Кентерберійські оповіді»
 Джеффрі Чосер
«Кентерберійські оповіді» — це збірка з 24 віршованих новел, об'єднаних загальною
рамкою (хоча Чосер задумував загалом 120 новел): історії розповідають описані в
авторському пролозі паломники, що прямували на поклоніння мощам святого Томаса
Беккета в Кентербері. За задумом Чосера, кожен з них мав розповісти чотири історії
(дві на шляху в Кентербері і дві дорогою назад). У «Кентерберійських оповідях»,
переважно віршованих, не використовується однакового членування вірша; поет вільно
варіює строфи та розміри. Переважаючий розмір — 5-стопний ямб з парним
римуванням («героїчна строфа»).Оповідачі належать до всіх верств середньовічного
англійського суспільства: серед них є лицар, чернець, священик, лікар, мореплавець,
купець, ткаля, кухар, йомен та ін. Їхні історії частково походять з традиційних
новелістичних сюжетів, що були використані, зокрема, в «Книзі благої любові» Хуана
Руїса та «Декамероні» Боккаччо, проте деякі з них мають оригінальний характер.
Розповіді паломників вельми різноманітні за тематикою, часто пов'язані з темою
любові та зради, та чи найголовнішою темою є сатиричне змалювання зловживань
католицької церкви. Інший важливий аспект оповідей — детальний опис головних
трьох верств тодішнього суспільства (аристократи, священики й селяни) та значення
такої суспільної структури в житті людей середньовіччя. Літературна майстерність
Чосера проявляється і в тому, що в новелах відображені індивідуальні риси і манера
мови оповідачів. Одні оповіді мають гумористичний характер, інші — серйозні теми,
та всі вирізняються точністю в описі людської природи. Новаторство та своєрідність
«Кентерберійських оповідей» було гідно оцінене лише в епоху романтизму, адже
продовжувачі традицій Чосера з'явилися вже за його життя (Джон Лідгейт, Томас
Хокклів та ін.), а сам твір було опубліковано Вільямом Кекстоном в найранішу пору
англійського друкарства. Чи не найбільшим внеском у розвиток англійської
літературної мови є вживання в «Кентерберійських оповідях» розмовної мови, замість
престижних тоді старофранцузької та латини. Твір Чосера, зокрема його структура та
вживання народної мови, мали вплив на інші європейські літератури. Водночас і сам
Чосер, після поїздки до Італії, чимало запозичив з «Декамерона» Джованні Бокаччо.
«Ромео і Джульєтта»
Вільям Шекспір
Між знатними веронськими родинами Монтеккі і Капулетті триває багатовікова
ворожнеча. Після суперечки слуг спалахнула нова сутичка між панами. Герцог
Веронський Ескалус після марної спроби відновити мир між ворогуючими родинами
оголошує, що відтепер винуватець кровопролиття заплатить за це власним життям.
Юний Ромео з роду Монтеккі не брав участі в сутичці. Невзаємно закоханий в холодну
красуню Розалін, кузину і подругу Джульєтти Капулетті, він воліє вдаватися до сумних
роздумів. Його двоюрідний брат Бенволіо і друг Меркуціо, родич Герцога
Веронського, намагаються підбадьорити юнака своїми жартами. У будинку Капулетті
готується веселе свято. Синьйор Капулетті посилає слугу до знатних людей Верони із
запрошенням на бал. Годувальниця його єдиної дочки Джульєтти кличе свою
улюбленицю до синьйори Капулетті. Мати нагадує 13-річній дівчині, що вона вже
доросла і ввечері на балу її чекає зустріч з нареченим — молодим і красивим графом
Парісом, який є родичем Герцога. Меркуціо і Бенволіо вмовляють Ромео пробратися
разом з ними на бал у будинок Капулетті, одягнувши маски. Там буде і Розалін —
племінниця господаря будинку. Бал у розпалі. Тібальт, двоюрідний брат Джульєтти,
упізнає в Ромео представника ворожої родини. Синьйор Капулетті зупиняє запального
Тібальта. Але Ромео нічого не помічає. Забувши про Розалін, він не може відірвати
очей від незнайомки, якою виявляється Джульєтта. Вона теж відчуває нездоланний
потяг до юнака. Ромео цілує Джульєтту і вони дізнаються, яка прірва ворожнечі їхніх
родин розділяє їх. Джульєтта вголос мріє про Ромео. Ромео приходить під її вікно і чує
ці промови. Він відповідає на них палким освідченням. Під покровом ночі закохані
клянуться одне одному в любові і вірності. Не заходячи додому, Ромео прямує до
ченця Лоренцо просити його якомога швидше повінчати їх з Джульєттою. Лоренцо
спочатку відмовляється, але потім погоджується, розраховуючи, що союз Ромео і
Джульєтти покладе край ворожнечі. Через Годувальницю закохані домовляються про
таємну церемонію. У той же день один з одним стикаються Тібальт і Меркуціо. Сварка
швидко переходить у бій на шпагах. Бенволіо марно намагається розняти
супротивників. Тібальт смертельно ранить Меркуціо. Ромео у люті кидається за
Тібальтом. Після довгої запеклої боротьби Ромео вбиває Тібальта. Джульєтта
дізнається від Годувальниці про смерть двоюрідного брата і про рішення Герцога
вигнати Ромео з Верони. Лоренцо втішає юнака, радячи йому сховатися в сусідньому
місті Мантуї. Наступного ранку батьки Джульєтти кажуть їй, що вона повинна стати
дружиною Паріса, і не бажають слухати її заперечень. Джульєтта в розпачі. Вона
готова навіть вжити отруту, але Лоренцо пропонує їй випити особливе зілля, яке
занурить її в сон таким чином, щоб всі вирішили, що вона померла, і дочекатись
таємного вінчання. Ромео, прийшовши на домовлене місце до часу, бачить Джульєтту
і, думаючи, що вона мертва, випиває отруту, убивши перед цим Паріса. Джульєтта
прокидається і в розпачі, бачачи труп Ромео, заколює себе. Над тілами своїх дітей
глави сімейств Монтеккі і Капулетті забувають про криваву ворожнечу і тиснуть одне
одному руки.
«Гамлет»
Вільям Шекспір
Поруч з Ельсінором, королівським палацом данських монархів, солдати кілька разів
бачили привида, дивно схожого на нещодавно загиблого короля. Новина доходить до
данського принца Гамлета, і він вирішує побачити привида. Зустріч з ним Гамлета
приводить до жаху і повне сум'яття — привид розповів йому про те, що його дядько,
нинішній король, вбив його батька, і наказує синові помститися. Гамлет вражений і
розгублений настільки, що придворні вирішують, що принц з'їхав з глузду, після чого
Гамлет вирішує прикинутися божевільним. Він намагається знайти незаперечні докази
провини Клавдія. Король, здогадуючись, що «Гамлет не божевільний, а прикидається з
якоюсь метою», посилає до нього його друзів — Розенкранца і Гільденстерна, щоб
вони за відповідну винагороду вивідали, що насправді на думці у Гамлета. Але Гамлет,
зрозумівши справжню мету їх приїзду, нічого їм не відкриває, відповідаючи
безглуздими монологами на їх розпитування. У цей час в Ельсінор приїжджає група
бродячих акторів. Гамлет просить їх поставити п'єсу «Вбивство Гонзаго», вставивши
туди кілька рядків свого твору. Таким чином «Вбивство Гонзаго» буде зображувати
вбивство колишнього короля зі слів привида. Король уважно стежить за дією п'єси і
йде після того, як у п'єсі Гамлета відбувається вбивство. Після цього Гамлет йде в
покої королеви, перед розмовою вбиває королівського радника Полонія, що причаївся
за портьєрою, вирішивши, що це Клавдій. Далі він розмовляє з матір'ю, дорікаючи її в
тому, що вийшовши заміж за Клавдія, вона образила колишнього чоловіка. Король,
розуміючи, що Гамлет для нього небезпечний, відсилає його до Англії, щоб його
відразу ж після приїзду стратили. Принц рятується від цієї долі і повертається в Данію.
Дядько вдається до вже випробуваного прийому — отрути. Гамлет вмирає, перед
смертю вбиваючи короля. Данський престол переходить до Фортінбраса, норвезького
правителя.
«Король Лір»
Вільям Шекспір
Місце дії — Британія. Час дії — «легендарно відносять до XI століття до н. е.» Сюжет
п'єси побудований на історії легендарного короля Ліра, який на старості років вирішує
відійти від справ і розділити своє королівство між трьома своїми доньками. Для
визначення розмірів їх частин він просить кожну з них сказати, на скільки сильно вона
його любить. Дві старші дочки використовують цей шанс, а молодша — Корделія —
відмовляється лестити, кажучи, що її любов вище цього. Розгніваний батько зрікається
молодшої дочки і проганяє графа Кента, який намагався вступитися за Корделію. Лір
ділить королівство між старшою і середньою дочками. Однак невдовзі, після
жахливого прийому, наданого йому ними, він розуміє, наскільки лицемірними були
його старші дочки зі своєю показною «любов'ю». Напруга у відношенні дочок до
короля загострює політичну ситуацію в королівстві, яке готове ось-ось зникнути. У
п'єсу Шекспіром вплетений додатковий сюжет з графом Глостером і його побічним
сином Едмундом, який не бажає миритися зі своїм становищем. Едмунд вирішив
обмовити законного сина Глостера — Едгара, якому вдається втекти від розправи. Дві
дочки виганяють короля Ліра, який з вірним блазнем йде в степ. Незабаром до них
приєднуються Кент і Глостер. А син Глостера Едгар, який був у розшуку, прикидається
божевільним і теж приєднується до Ліра. Дві дочки хочуть схопити батька і вбити
його. А побічний син Глостера Едмунд бажає зловити свого батька і стратити його,
щоб зайняти його місце графа. Вони ловлять Глостера, і герцог Корнуельський,
підбурюваний дочкою Ліра Реганою, вириває його очі, але незабаром Глостер йде з
невпізнаним їм сином Едгаром, який так і продовжує видавати себе за іншу людину.
Корделія веде війська війною на сестер. Насувається битва. Солдати Корделії б'ються з
солдатами Регани і Гонерільї. Її і Ліра беруть у полон і кидають до в'язниці. Гонерілья
посилає свого слугу Освальда, щоб він убив сліпого Глостера. Але Едгар, який
супроводжує батька, в сутичці вбиває Освальда. Едмунд підкуповує офіцера, щоб той
убив полонених Ліра і Корделію, зобразивши самогубство. Герцог Олбенійський
виводить Едмунда на чисту воду, викриваючи його злодіяння, і поранений Едмунд
перед смертю бажає зробити добру справу — зірвати план з убивства Ліра і Корделії.
Але Корделію врятувати не встигають, — вона вже задушена. Її сестри гинуть: Регану
отруїла Гонерілья, а сама Гонерілья кінчає з собою, заколюючи себе. Лір виходить з
в'язниці, тримаючи на руках труп задушеної Корделії, і помирає від горя. Едмунд теж
вмирає. Едгар розповідає про загибель свого батька Глостера, який не переніс усіх
нещасть. Граф Кент, який віддано любив Короля, також хотів би померти. Та герцог
Олбенійський повертає Кента у владу, відновлює в усіх правах і залишає близько себе.
«Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі»
Мігель де Сервантес Сааведра
Перед першим розділом роману Сервантес помістив пролог, в якому просить
пробачення за простий стиль свого твору та відсутності в ньому цитат. Перший розділ
розпочинається розповіддю про характер і звички дворянина Алонсо Кіхано з Ламанчі:
«В однім селі у Ламанчі — а в якому саме, не скажу — жив собі не так давно гідальго,
з тих, що то мають лише списа на ратищі, старосвітського щита, худу шкапину та
хорта-бігуна». Головний герой («Літ нашому гідальгові до п'ятдесятка добиралося,
статури був міцної, із себе худий, з лиця сухорлявий, зорі не засипляв і дуже кохався в
полюванні» але «гідальго той гулящого часу — тобто замалим не цілий рік — водно
читав лицарські романи з таким запалом і захватом, що майже зовсім занедбав не лише
своє полювання, а й усяке господарювання») так любив читати лицарські романи, що
говорив тільки про них і вірив кожному слову в них, попри те, що більшість подій там
безсумнівно неможливі. Кіхот зрештою божеволіє через недосипання, нестачу їжі та
багато читання. І він вирішує податися на пошуки пригод як мандрівний лицар. Він
одягає старі лати, саморобний шолом, перейменовує себе в «Дона Кіхота
Ламанчського», а свою хирляву шкапу називає Росинантом. Він назвав своєю коханою
дівчину із сусідньої ферми Алонсу Лоренцо ім'ям Дульсінея Тобоська, в той час як
вона нічого про це не знає. Дон Кіхот вирушив у дорогу рано вранці та заночував у
заїжджому дворі, що здавався йому замком. Він просить власника, якого сприйняв за
повелителя замку, посвятити його в лицарі. Дон Кіхот проводить ніч, стоячи на варті
над своїми латами. Вранці, коли погоничі мулів спробували витягнути лати з води,
щоб дати мулам напитися, Дон Кіхот почав з ними бійку. Тоді хазяїн заїжджого двору
«посвятив його в лицарі», порадивши йому найняти собі зброєносця та послав його в
дорогу. По дорозі, Дон Кіхот побився з толедськими торговцями, які «образили» уявну
Дульсінею, і звільнив хлопчика, якого прив'язав до дерева його хазяїн за те, що
хлопчик мав нахабство спитати про свою заробітну плату. Дон Кіхот повернувся
додому із своїм сусідом, Педро Креспо. По поверненню Дон Кіхот почав складати план
втечі з рідного села. Тим часом його племінниця, економка, парафіяльний вікарій та
місцевий перукар непомітно спалюють більшість лицарських романів і замикають
бібліотеку, кажучи Дону Кіхоту, що бібліотеку прокляв чаклун. Дон Кіхот, тим часом,
пропонує іншому своєму сусідові Санчо Пансі стати його зброєносцем і обіцяє
подарувати селянину посаду губернатора острова. Скоріше безрадісно Санчо
погоджується, і на світанку вони обидва утікають із села. З цього місця починається
серія їхніх пригод, починаючи з битви Дона Кіхота з вітряками, які йому здавалися
лютими велетнями. Хоча роман і жартівливий, друга частина ─ серйозний
філософський роздум на тему обману. Мрії Дона Кіхота стали об'єктом жорстоких
глузувань. Навіть Санчо був змушений обманути його. Зброєносець, зустрівши з
Доном Кіхотом трьох сільських дівчат, сказав йому, що одна з них Дульсінея, а інші
дві її служниці. А коли Дон Кіхот побачив тільки сільських дівчат перед собою, то
Санчо запевняв Дона Кіхота, що він зазнав жорстокого прокляття, яке не дозволяє
йому бачити правду. Коли Санчо зрештою отримує своє губернаторство на острові, він
несподівано виявляє великі здібності, хоча в кінці все ж таки стається лихо. Роман
закінчується повним зреченням Доном Кіхотом ілюзій. Він з сумом повертається до
нормального життя, відмовляється від лицарства і, врешті-решт, помирає.
«Собака на сіні»
Лопе де Вега
Діана, графиня де Бельфлор, пізно ввечері, увійшовши до зали свого
неаполітанськогопалацу, застає там двох чоловіків, що кутаються у плащі. Чоловіки
при її появі поспішно зникають. Після наполегливих з'ясувань, графині вдається
дізнатись, що втаємничений відвідувач — її секретар Теодоро, що закоханий в
камеристку Марселу, приходив на побачення з нею. Дізнавшись що Марсела і Теодоро
не проти того, щоб одружитися, Діана пропонує допомогти молодятам. Однак,
залишившись наодинці, Діані доводиться зізнатися самій собі у тому, що Теодоро
небайдужий її серцю. Тим часом Теодоро і його вірний слуга Трістан обговорюють
події минулої ночі. У цей момент входить Діана і звертається до Теодоро з проханням
скласти чернетку листа для однієї з її подруг. Поки Теодоро складає свій варіант листа,
Діана намагається довідатися у Трістана, на що витрачає свій вільний час його
господар, та перед ким і як сильно той упадає. Тим часом Теодоро склав любовну
цидулку на адресу до вигаданої подруги графині, яка, на думку Діани, вийшла набагато
вдалішою від її власного варіанту. Порівнюючи їх, графиня виявляє невластивий їй
запал, і це наводить Теодоро на думку, що Діана закохана в нього, але тут з'являється
Марсела і радісно повідомляє свого коханого, що графиня обіцяла їх одружити.
Несподівано заходить Діана та застає Марселу і Теодоро в обіймах один одного,
графиня роздратовано наказує камеристці зачинитися за дверима, аби не подавати
прикладу неналежної поведінки іншим служницям. Залишившись наодинці з Теодоро,
Діана питає свого секретаря, чи він й справді має намір одружитися, і почувши що
головне для нього — догоджати бажанням графині і, що він цілком міг би обійтися без
Марсель, чітко дає зрозуміти Теодоро, що вона його любить і що лише забобони щодо
різниці їх суспільного стану заважають єднанню їхніх доль. Тим часом граф Федеріко і
маркіз Рікардо залицяються до Діани, пропонують їй одруження. Однак графиня
спритно уникає відповіді. Втім, вона звертається до Теодоро за порадою, кому з двох їй
слід надати перевагу. Роздратована шанобливістю свого секретаря, Діана наказує
оголосити, що виходить заміж за маркіза Рікардо. Теодоро, щойно почувши про це,
водночас робить спробу помиритися з Марселою. Але котора поміж ними завелика й
дівчина не готова забути свою кривду, втручання Трістана, слуги та повіреного
Теодоро, допомагає подолати цю перешкоду — закохані лагодять. Обурена
зрадливістю Теодоро графиня диктує секретарю листа, зміст якого цілком очевидний:
це різкий докір простому чоловікові, що заслуговував на кохання знатної дами і не
зумів цього оцінити. Теодоро каже, що обожнює Марселу, за що одразу ж отримує
ляпаса. Випадковим свідком цієї сцени стає граф. Федеріко і Рікардо замислюють
знайти найманого вбивцю, щоб позбутися Теодоро. Довідавшись про такий задум,
Теодоро вирішує рушити до Іспанії, аби врятувати власне життя і у далечині забути
про своє кохання до Діани. Вихід з положення знаходить Трістан: дізнавшись, що в
одного зі знатних людей міста, графа Лудовіко, двадцять років тому зник син на ім'я
Теодоро, спритний слуга вирішує пошити свого хазяїна за зниклого сина графа
Лудовіко. Переодягнувшись греком, він проникає під виглядом купця до дому графа;—
щастю похилого Лудовіко немає меж. Марсела отримує гарне придане, її віддають
заміж за Фабіо. Не забувають й про Трістана: Діана обіцяє йому свою дружбу і
заступництво, якщо він збереже таємницю піднесення Теодоро, сама ж вона більше
ніколи не стане собакою на сіні.
«Фуенте Овехуна»
Лопе де Вега
«Овече джерело». Історична п'єса. Дія відбувається в кінці 15 століття за правління
Фердинанда й Ізабелли. Командор ордена Калотрави Фернан Гомес оселився в селищі
Фуенте Овехуна, образивши місцевого алькальда, спробою збезчестити його дочку
Лауренсію. Селянинові Фрондосо вдається її захистити. Під час весілля командор
розганяє всіх, б'є алькальда його жезлом, хоче повісити Фрондосо і викрадає
Лауренсію. Усі жителі села поголовно б'ють ґвалтівників. Коли приїжджає суддя, то
усі в селі відповідають, що зчинила злочин Фуенте Овехуна. Поняття честі з категорії
дворянських почуттів переходить у загальнолюдську. Драматург уважно працює над
лінією кожного персонажа. наприклад, Лауренсія зі звичайної дівчини виростає в
народну героїню. Вона озброює жінок й особисто бере участь в бою. Лопе де Вега
шукає причини єдності народу й держави, ідеалізує образ короля.
«Життя — це сон»
Педро Кальдерон де ла Барка
Події п'єси розвиваються доволі швидко і напружено, в атмосфері певної загадковості;
політичні, державницькі конфлікти поєднуються з колізіями, що виникають на ґрунті
стосунків та родинних непорозумінь. П'єса ділиться на 3 частини — дії, або, як
називали їх у тодішньому іспанському театрі, хорнади, що буквально означає «цей
етап» (цикл). Хорнада 1 Зав'язка дії. В гірській місцевості, неподалік від палацу
короля Басиліо, переодягнута в чоловіче вбрання знатна дама Росаура та Кларін
випадково натрапляють на вежу, що є в'язницею для закутого в ланцюги Сехисмундо.
Охорона в'язня, яку очолює старий дворянин Клотальдо, бере під варту незваних
гостей і відводить їх до короля. Водночас до двору Басиліо прибувають його
племінники — інфанта Естрелья і принц Московії Астольфо, які мають намір
одружитися і разом успадкувати корону Басиліо, нібито бездітного. Король розкриває
їм свою таємницю. У нього є син Сехисмундо, який, згідно з пророцтвом, має стати
страшним тираном, згубити власну державу і свого батька короля. Тому відразу після
його народження (мати померла під час пологів) король наказав збудувати у віддаленій
від людей місцевості вежу і тримати там сина. Тепер Басиліо хоче ще раз переконатись
у справедливості пророцтва; якщо воно підтвердиться, то корону успадкують Естрелья
й Астольфо. Хорнада 2 Подальше розгортання дії. За наказом короля його синові
дають снодійного, після чого перевдягають у вбрання принца і переносять у
королівський палац. Сехисмундо після пробудження — вже в ролі принца спадкоємця
— поводиться жахливо: в грубій формі висловлює зневагу до короля та його оточення,
скидає з балкона в море слугу, який насмілився зробити йому зауваження, намагається
вбити Клотальдо. Переконавшись таким чином у справедливості пророцтва, король
наказує знову приспати Сехисмундо і повернути до в'язниці, а після того, як він знову
прокинеться, запевнити його, що все пережите ним відбувалося не насправді, а уві сні.
Тим часом Клотальдо дізнається, що Росаура — його донька, яка прибула до Полонії з
тим, аби помститись за зраджене кохання принцу Астольфо. Хорнада 3 Розв'язка
сюжету. Усе подальше своє життя Сехисмундо приречений конати у в'язниці. Проте,
дізнавшись, що в короля Басиліо є законний син, але королівську корону має
успадкувати принц чужоземної Московії, народ повстає. Це повстання очолює
Сехисмундо. У боротьбі проти свого батька Сехисмундо перемагає і прощає не тільки
батька, а й своїх безпосередніх тюремників і московського принца. Сехисмундо
підпорядковує свої розбурхані пристрасті вимогам розуму та державної необхідності і
з тирана перетворюється на мудрого правителя. Закоханий у Росауру, Сехисмундо
відмовляється від свого щастя, щоб захистити її честь. Астольфо, дізнавшись нарешті
про шляхетне походження Росаури, одружується з нею. Пов'язують свої долі
Сехисмундо й Естрелья.
«Утрачений рай»
Джон Мільтон
Поема розвиває сюжет Книги Буття, доповнений християнськими елементами. Історія
Мільтона має дві арки оповіді: одна про Сатану (Люцифера[1]), котрий відіграє велику
роль у поемі загалом, інша — про Адама і Єву. Оповідь починається після того, як
Сатана та інші повсталі ангели були переможені та вигнані в Пекло, або (як воно
називається в поемі) Тартар. У Пандемоніумі Сатана використовує свої риторичні
вміння, щоб організувати своїх послідовників на збройну боротьбу; йому допомагають
демони Маммон та Вельзевул, Веліал та Молох також присутні. Наприкінці дискусії
Сатана набирає добровольців, щоб отруїти новостворену Землю та нових,
найулюбленіших творінь Бога — людей. Він самотужки кидає виклик небезпекам
пекельної Безодні, в манері, що нагадує Одіссея або Енея. Після тяжкого переходу за
межі Пекла, він вступає до новоствореного Богом матеріального світу, а пізніше — до
Едемського саду, в якому проживають перші люди Адам і Єва. В один момент цієї
історії розповідається про Ангельські війни на Небесах. Повстання Сатани слідує
епічному розвитку великомасштабної війни. Битви між вірними ангелами і силами
Сатани тривали протягом трьох днів. У фінальній битві Син Божий самостійно
розгромив увесь легіон повсталих ангелів і присудив їм вигнання. Після очищення
Небес, Бог створює світ, завершуючи його створенням Адама і Єви. Хоча Бог надав
Адаму та Єві повну свободу і владу, щоб панувати над усіма творіннями, Він дав їм
один чіткий наказ: не їсти від Дерева пізнання добра і зла під страхом смерті. Оповідь
про спокусу Адама і Єви і Гріхопадіння принципово інша, у епічному розумінні, —
сімейна, внутрішня, порівняно з біблійною. Адам і Єва представлені вперше в
християнській літературі з повноцінними відносинами, ще будучи без гріха. У них є
пристрасті, вони — окремі особистості. Єва представлена дуже красивою і незалежною
від Адама. Сатана, набувши форми Змія, успішно спокушає Єву скуштувати плоду
Дерева, вражаючи її пихатість і обманюючи словами. Після того, як вона скуштувала
заборонений плід, Єва також дає Адаму скуштувати плід на знак їхньої любові. Адам,
дізнавшись, що Єва згрішила, навмисно скоює той же гріх, хоча архангел Рафаїл
попереджав його цього не робити. Адам заявляє Єві, що, оскільки вона була створена з
його плоті, вони пов'язані одне з одним, тому, якщо вона помре, він також повинен
померти. Таким чином, Мільтон зображує Адама як героїчну постать, але і як більшого
грішника, ніж Єва, оскільки він знає, що те, що він робить — неправильне. Після
поїдання плоду любов Адама і Єви починає носити інший, примітивний, характер.
Спочатку Адам переконаний, що Єва була права, думаючи, що вживання в їжу плоду
було корисним. Проте, незабаром вони засинають і бачать страхітливі кошмари, а після
пробудження вперше відчувають почуття провини і сорому. Розуміючи, що вони
скоїли страшне діяння проти Бога, вони починають звинувачувати одне одного. Єва
благає Адама примиритися. Її підтримка дозволяє обом як наблизитися до Бога, щоб
«поклонитися і молити про благодаті, просячи на колінах», так і отримати благодать
від Бога. Архангел Михаїл показує Адаму видіння, в якому той бачить усе, що
станеться з його нащадками, всім людством, до Великого потопу. Адам дуже
засмучений цим видінням, і тому Михаїл говорить йому про можливий відкуп людства
від першородного гріха через Ісуса Христа (якого Михаїл називає «Цар-Месія») і далі
показує все майбутнє аж до приходу Месії. Коли Адам і Єва вигнані з Раю, вони ще
більше віддаляються в стосунках з Богом, який всюдисущий, але невидимий (на
відміну від матеріального образу Бога-Отця в Едемському саду). Проте Михаїл
запевняє, що Адам може знайти «рай в собі, ще щасливіший».
«Самсон-Борець»
Джон Мільтон
Місце дії – перед в’язницею в Газі. Самсон перебуває в полоні у філістимлян, у
в’язниці міста Гази. Чоловік щодня згадує яким героєм він був раніше, згадує про
віщування Господа, що саме Самсон, сліпий і безпорадний в’язень, має позбавити
Ізраїль від ярма філістимлян. Герой шкодує, що видав таємницю своєї сили Далілі, яка
зрадила його до рук ворога. У день свята, присвяченого Дагонові, морському божеству
філістимлян, коли ніхто з язичників не працює, Самсону дозволили покинути стіни
тюрми. Чоловік пішов в усамітнене місце і вдався до обтяжливих роздумів. Згодом
Самсона знайшли друзі з рідних місць, що вдавали з себе Хор. Вони намагалися
втішити одноплемінника. Чоловік звинувачує правителів Ізраїлю, які не підтримали
його і не виступили проти загарбників. Вони навіть вирішили видати Героя
філістимлянам, думаючи, що врятують таким чином батьківщину, але у той момент
Самсон перебив усіх язичників. Якби влада пішла в похід проти залишків ворога, то
Ізраїль здобув би кінцеву перемогу.Старий Маноа приходить до сина, щоб розповісти
про намір викупити його. Батько нарікає на Бога, але герой звинувачує в усіх бідах
лише себе. Маноа збирається піти до філістимлян у той самий день, коли ті святкують
День подяки Дагонові, що врятував їх від руки Самсона. Пізніше з’являється дружина
в’язня. Даліла розкаюється, що видала таємницю коханого загарбникам. Вона
розповідає, що нею керувала лише любов: вона боялася, що чоловік може покинути її,
як свою першу дружину. Жінці обіцяли повернути милого, але зараз вона сама має
намір просити про це філістимлян. Довідник цікавих фактів та корисних знать.
Розгніваний герой не вірить каяттю Даліли і відкидає її пропозицію допомоги. Це
засмутило і змусило відректись молодицю від Самсона. З’являється Гарафа з міста
Гази. Велетень глузує і шкодує, що не встиг помірятись силою зі зрячим чоловіком.
В’язень викликає Гарафа на бій, але той не наважується і йде геть. До Самсона
приходить служитель храму Дагона, що вимагає від чоловіка стати перед знаттю
філістимлян і показати свою силу. Герой зі зневагою відмовляє, але відчувши, що того
бажає Бог, слідує за повторно прийшовшим служителем. З радісними новинами про
можливий викуп сина повертається Маноа. Але скоро прибігає вісник-єврей, що
спершу натяками, а потім прямо розповідає про смерть філістимлян і Самсона-борця.
Показуючи силу, герой зруйнував опорні колони й поховав усіх під уламками, тим
самим здійснивши пророцтво і врятувавши Ізраїль від загарбників.
«Сід»
П'єр Корнел
Дон Дієго і Дон Гомес вирішили одружити своїх дітей Хімену і Родріго, які закохані
один в одного. Однак дон Гомес, заздрячи тому, що король обрав дона Дієго
наставником принца, дає йому ляпаса і тим самим наносить образу дону Дієго. Дон
Дієго, вже ослаблений роками, занадто старий для того, щоб помститися сам. Тому він
доручає своєму сину, Родріго, помститися за нього, Родріго, опинившись перед
нелегким вибором між коханням і обов'язком, виконує свій обов'язок, вбивши батька
Хімени на дуелі. Хімена намагається зректися від кохання до Родріго і закликає короля
до справедливості, вона просить у короля голову Родріго. Однак атака королівства
маврами дає Родріго шанс довести свою відвагу і заслужити прощення короля. Як
ніколи закохана в Родріго, який став національним героєм, Хімена стоїть на своєму і
добивається від короля проведення дуелі між доном Санчо, який закоханий в Хімену, і
Родріго. Вона обіцяє стати дружиною переможця. Родріго переможно отримує руку
Хімени від короля, але король відкладає весілля на рік, щоб дати загоїтися сердечним
ранам Хімени.
«Тартюф, або дурисвіт»
Мольєра
Дія відбувається в Парижі, в будинку Оргона. У довіру до господаря втирається
чоловік по імені Тартюф. Пан Оргон дивиться на гостя як на диво: молодий, вчений,
скромний, благородний, набожний, безкорисливий. Родичів, які намагаються довести
йому, що Тартюф зовсім не такий святий, яким намагається показати себе, Оргон
вважає невдячними. Істинна сутність Тартюфа проявляється лише тоді, коли Оргон
необачно доручає йому зберігати скриню з цінними паперами і переписує на нього
будинок. Лише вчасне втручання Короля, за п'ять хвилин до фіналу, встановлює
справедливість (Тартюф покараний і родині Оргона повернуті будинок і майно).
«Мізантроп»
Мольєра
Будується переважно на зустрічах і бесідах головних героїв – Альцеста, Селімени і
Філінта із другорядними персонажами – Оронтом, Арсиноєю, Еліантою, маркізами
Акастом і Клітандром. Фактично вся п’єса являє собою спробу Альцеста піти від
ненависного йому вищого світу і розібратися зі своєю згубною пристрастю до кокетки
Селімене. У першій дії Альцест намагається бути правдивим з людьми і наживає собі
ворога в особі поганого поета Оронта, у другому він хоче виправити недоліки своєї
коханої, у третьому – відмовляється від протекції бути представленим при дворі, в
четвертому – переконується в невірності Селімени і в черговий раз прощає її, у п’ятому
– після програного суду і лихослівних листів коханої остаточно розчаровується в
людях і в Селімені. Всі події комедії носять переважно внутрішній характер: головний
герой не викликає нікого на дуель, не переодягається в чужий одяг – він від початку і
до кінця намагається бути самим собою, що дозволяє глядачеві бачити його духовні
терзання. Альцест піддає критиці практично все, що бачить у навколишньому його
суспільстві:
-лицемірну дружбу, яку заводять з першою ліпшою людиною, наділеним титулом або
владою (характерно для всіх героїв, але насамперед – для Селімени);
-улесливі похвали, розкидані направо і наліво (Філінт хвалить поганий сонет Оронта);
-плітки, які розпускають за спинами інших (маркізи Акаст і Клітандр, Селимена);
-чуттєве бажання подобатися (Селімена з її численними шанувальниками);
-прагнення зробити кар’єру при дворі (пропозиція Арсіної просунути Альцеста);
-несправедливі судові вироки, що виносяться не по фактам, а за чутками (програна
справа Альцеста);
-невміння говорити правду в обличчя і ще більше невміння сприймати її (Оронт, який
подав до суду на Альцеста за погану думку про його сонет).
Сам Альцест, бачачи чужі недоліки, не бажає помічати свої, що робить його об’єктом
добродушної насмішки друзів і глядачів.
«Дон Жуан»
Мольєра
Акт першийСганарель у розмові з конюшим Ельвіри Гусманом лає Дон Жуана,
кажучи, що він — Найбільший нечестивець, якого тільки носила коли-небудь земля,
головоріз, собака, диявол, турків, єретик, не вірить ні в загробне життя, ні в святих,
ні в Бога, ні в чорта, провідний саме що ні на є скотиняче існування, борів Епікура,
справжній сластолюбець, затикають вуха на всі християнські умовляння і який
вважає нісенітницею все, у що ми віримо … (Тут і далі — в перекладі В. С. Лихачова)
З'являється Дон Жуан. Він присвячує Сганареля в секрети своєї мінливості: … Всі
красуні мають право чарувати нас: наше серце належить всім їм по черзі, без
винятку, як першої, так і останньої <…> любов до однієї не змусить мене бути
несправедливим до інших <…> я кожній віддаю належне, як велить природа … Їх
перериває раптова поява Ельвіри. Вона звинувачує Дон Жуана в зраді. Дон Жуан
цинічно відповідає їй. Ельвіра віщує йому кару Небес. Але Дон Жуан байдужий до
погроз, — його займає лише нова любовна пригода. Акт другий П'єро хвалиться перед
своєю нареченою Шарлотою тим, що врятував з моря двох потопаючих людей, один з
яких — вельможний пан. Знатним паном виявляється Дон Жуан, і, щойно побачивши
гарненьку селянку, одразу пропонує їй стати його дружиною. П'єро незадоволений, але
у відповідь отримує лише ляпаса. Дон Жуан бажає усамітнитися з Шарлотой, але
зустрічає Матюріну, до якої теж встиг посвататися. Дівчата влаштовують сварку, але
Дон Жуан заспокоює обох, адже кожна з них знає справжню правду. Бродяга Лараме
попереджає Дон Жуана, що дванадцять вершників шукають його. Дон Жуан рятується
втечею. Акт третій Дон Жуан, переодягнений селянином, і Сганарель, переодягнений
в одязі лікаря, йдуть через ліс. Дон Жуан пропонує зустрічному жебракові
богохульствувати за монету і шматок хліба. Жебрак відмовляється, воліючи голодну
смерть. В далині Дон Жуан помічає розбійників, що напали на дворянина. Він
поспішає на допомогу. Врятований дворянин, це дон Карлос, брат Ельвіри. Дон Алонзо
вимагає негайно смерті для зрадника, але дон Карлос, в подяку за порятунок,
відстрочує дуель. Продовжуючи шлях, Дон Жуан і Сганарель приходять до гробниці
командора, вбитого Дон Жуаном. Дон Жуан, сміючись, запрошує статую командора на
вечерю. Статуя киває головою. Акт четвертий У будинок до Дон Жуана приходить
його кредитор, Діманш. Дон Жуан спритно відбивається від нього. Дон Луїс, батько
Дон Жуана, переконує сина виправитися, але Дон Жуану слова старого не дають
нічого. Ельвіра вже не молить повернутися до неї, але хоча б покаятися і звернутися до
Бога. Дон Жуан пропонує залишитися з ним на ніч. З'являється статуя командора і
запрошує Дон Жуана до себе на повторну вечерю. Акт п'ятий Дон Жуан оголошує
батькові про своє каяття, але в дійсності, в його словах лише лицемірство. Він
проповідує, що Лицемірство — модний порок, а всі модні пороки йдуть за
доброчесність. За нинішнього часу роль доброчесної людини — з усіх ролей найбільш
вдячна і ремесло лицеміра — з усіх ремесел найвигідніша <…> лицемірство — порок
привілейований; воно всім затискає рот і насолоджується безкарністю … Дон Карлос
вимагає відповіді за образу, нанесену Ельвірі. Дон Жуан лицемірно виправдовує все
велінням Неба. Дон Жуану з'являється привид у вигляді жінки під покривалом і у
вигляді Часу з косою в руці. Привид попереджає, що якщо Дон Жуан не покається,
його чекає загибель. Дон Жуан з шпагою кидається на привида. З'являється статуя
командора. Блискавка, супроводжувана сильним ударом грому, вражає Дон Жуана.
Земля розверзлася і поглинає його; з місця провалу виривається велике полум'я.
Залишився один Сганарель зізнається, що йому Нещасному, після стількох років
служби нічого не перепало, крім однієї втіхи: на власні очі побачити, яка кара
спіткала мого пана за безбожництво !..
“ Сімпліцій Сімпліцисімус “
Гріммельсгаузен
У романі описано людину, що не знає свого походження. Перші чотири роки знайденої
дитини пройшли у любові до природи і людей. Ніхто не знає хто ця дитина.
Відбувається ілюзія спокою, бо йде війна, що скоро доходить і до селища, де живе
хлопчик. Автор стає на сторону селян, над якими знущаються солдати. Але він
поєднує гумор і сум, бо вчинки оточуючих втрачають здоровий глузд. Доля кидає
сироту в ліс. Самітник, що живе там, бере на себе виховання хлопчика. Цей чоловік —
колишній солдат, який втратив все на війні, тому вирішив усамітнитися, жити на лоні
природи. Згодом виявляється, що сирота зветься Симпліцій — син солдата, який вижив
у війні. Син знаходить свого батька, коли іде в найми. Батько визнає його та вирішує
взятися за виховання Симпліція. Він хоче, щоб його син був ідеальним громадянином.
Але ідеальний громадянин може бути таким тільки в ідеальному суспільстві.
Ставлення людей до Сімпліція негативне, з нього сміються, адже людина не може бути
настільки люблячою і наївною. Він стає блазнем для війська. Симпліцій бачить у снах
філософські ідеї. Автор проводить героя різними країнами, показує, що немає на світі
щасливих людей. Усі або божеволіють, або пристосовуються до суспільства та його
вад. Після війни Сімпліцій перепробував багато професій, але залишився з
понівеченою душею. Він не зміг побудувати сім'ю і залишився жити в самотності на
безлюдному острові. Зрештою Симпліцій знаходить спокій і самим собою. Герой
відмовляється прийняти світ та його закони.