Данте Аліг’єрі

Данте Аліг’єрі — останній поет доби Середньовіччя, письменник і політик, «Батько

італійської літератури». Точна дата народження Данте невідома: за різними
джерелами він народився 1265 р. між 14 травня і 13 липня. Народився у Флоренції,
де і провів свою юність, а також де і відбулось його перше знайомство з античною
та сучасною йому поезією, в шляхетній родині. У цей же період Данте із
захопленням вивчав філософію, схоластику, теологію та астрономію, вражаючи
сучасників своїми знаннями. Першим став писати літературні твори народною
(італійською) мовою, а не латиною. Його головний художній твір, поема
«Божественна комедія» вважається шедевром світової літератури. Коли Данте
захопився письменництвом, достеменно невідомо, але написання твору «Нове
життя» відносять до 1292 р.

Сім'я його була відомою у Флоренції й підтримувала ґвельфів, політичний

альянс, що виступав на боці папства і був у складному протистоянні з ґібеллінами,
які підтримували імператора Священної Римської імперії. Данте стверджував, що
його родина походить від давніх римлян. Матір поета звали Донна Белла
Абатська. Вона померла, коли Данте було 5 чи 6 років, і його батько одружився
вдруге.

Твори: «Нове життя», «Монархія», «Бенкет», «Про народне красномовство»,

«Божественна комедія», вірші різних періодів життя.

У житті Данте є два лейтмотиви, дві основоположні реальності — політика і

література. До певного моменту ніяких зближень, ніяких стиків між ними не
виникає: Данте-поет і Данте-громадський діяч — це ніби дві різні людини, не
знайомі один з одним.

В рідному місті Данте одержав базову освіту, потім продовжив навчання на

юридичному факультеті Болонського університету. В Болоньї Данте познайомився
з багатьма поетами того часу, великий вплив на нього справив Гвідо Гвініцелі,
саме його Данте називав своїм учителем і батьком — засновник так званого
<<солодкомовного стилю в поезії>>.

Після повернення у Флоренцію, Данте брав участь в битві на Кампальдино,

перемогу в якій одержали флорентійці, потім був пов’язаний із політичною
діяльністю.

Роки вигнання для Данте – це роки поневіряння. У 1300р. Данте став членом ради
шести пріорів, але папська партія виселила його з Флоренції, конфіскувавши усе
майно. У 1301р. поета присудили до спалення, будинок його зруйнували.
Рятуючись від жорстокого вироку, йому довелось назавжди покинути рідне місто.
У вигнанні поет повною мірою пізнає, яким «гірким буває чужий хліб і як важко
підніматись чужими сходами». 1302р. флорентійська влада постановила, що
Данте загрожуватиме страта, якщо він наважиться з'явитися у місті, не виплативши
призначеного штрафу у розмірі 5000 флоринів.

Данте належав до партії «білих» гвельфів, за що був вигнаний з Флоренції, коли

до влади прийшли «чорні». Після вигнання Данте більше не брав участі в
політичному житті Італії. Свої погляди на устрій держави він викладає в творі
«Монархія».

19 років Данте вів мандрівне життя, і на цей період припав пік його літературної
творчості. Спершу він потрапив до Верони, згодом - до Лукки та Падуї. Мав дружні
стосунки з імператором Генріхом VII, з яким зустрівся у 1313 р. Данте сподівався
на його підтримку, але смерть імператора перекреслила усі його сподівання на
повернення до Флоренції. Від 1320р. і до кінця життя він знайшов притулок у
Равенні ( 1316 — 1317 р.р.), куди його викликав синьйор міста, Гвідо да Полента .
Влітку 1321р. Данте як посол правителя Равенни вирушив до Венеції для
укладання миру з республікою Святого Марка. Равенна - останній притулок поета.

Людина, на думку Данте, на відміну від усіх інших істот, володіє так званим
«потенційним інтелектом». Цей термін Данте запозичив у аверроїста Сигера
Брабантського. Повністю реалізувати цей можливий інтелект може лише людство
в цілому, тому для досягнення повноти буття необхідно створити світову державу,
імперію, яка охоплювала б усе людство і на чолі якої стояв би монарх. Завдання
монарха полягає в піклуванні про добробут всіх людей; він не має бути жадібним
та бажати вигоди для себе. Радником верховного правителя має бути філософ, а
Церква повинна бути відокремлена від світського управління. Головні чесноти
Дантівської держави — свобода і справедливість.

Ранні твори Данте (30 віршів, із яких 25 сонетів, 4 канцони і одна станца),
об'єднані прозовим текстом, склали збірку під назвою "Нове життя" (Vita nuova),
яка стала і першим здобутком нової ренесансної літератури, і справжнім гімном
життю й любові. Твори цієї збірки несуть в собі всі елементи «солодкого нового
стилю» — філософічність, риторичність, містичну символіку та витонченість
форми. Це своєрідна сповідь, в якій відтворено історію кохання поета до Беатріче
Портінарі. Також, Данте багато віршів присвятив своєму другу та поету Гвідо
Кавальканті. Пізніше вчені назвали цю книгу першою автобіографією в історії
літератури. Вже сама назва її є символічною. Вона може трактуватись як
"оновлене", "молоде" і може мати кілька смислових значень. По-перше, зміну
одного періоду життя іншим ; по-друге, оновлення, пов'язане з культом дами
серця і осмислене у відповідності з нормами любовного етикету, характерного
для провансальської культури ; по-третє, духовне переродження в релігійному
розумінні (найвищий, філософський план).

У 1304-1307р.р. Данте пише морально-філософський трактат "Бенкет" і два

трактати латиною "Про народну мову" і "Монархія". "Бенкет", як і "Нове життя",
поєднує прозові тексти та вірші, у ньому широко представлені філософські,
богословські, політичні та моральні проблеми того часу.

Трактат "Про народну мову" являє собою першу в Європі мовознавчу працю,
головна ідея якої - необхідність створення єдиної для Італії літературної мови та її
панування над численними діалектами (їх Данте нараховує 14).

«Божественна комедія» — найбільш пізній твір Данте, є, одночасно, шедевром

поетичного мистецтва, енциклопедією з ботаніки, астрономії, суспільної історії,
глибоким філософським і містичнім твором. У ній Данте зібрав воєдино увесь
досвід розуму й серця, художньо переосмислив основні мотиви й ідеї своїх
попередніх творів, щоб сказати своє слово «на користь світу, де добро гониме».
Мета поеми, як зазначав сам поет, «вирвати тих, хто живе в цьому житті, зі стану
мізерії і привести їх до стану блаженства». Вражає числова гармонія
«Божественної комедії”: вона побудована на постійному поєднуванні трійки
(божественна тріада) і десятки (досконалість). Саме цей твір приніс світову славу
поетові написаний на тосканському діалекті Divina Commedia («Божественна
комедія»), яку розпочав писати в 1290 р., переробив у 1313 р., а закінчив 1321р. У
трьох частинах («Пекло», «Чистилище», «Рай»), де Данте описує свою мандрівку
до Бога.

Три частини містять по тридцять три пісні, хоча «Пекло» містить у собі ще одну
додаткову пісню, загальна кількість яких, в результаті, сто. Беатріче з’являється в
творі в 30 пісні «Чистилища» або в 64 пісні від початку. До неї — 63 пісні, а після
неї — 36.

Данте назвав свій твір «Комедією», пояснюючи, що так позначається, згідно з

нормами середньовічної поетики, будь-який твір середнього стилю зі
страхітливим початком і щасливим кінцем, написаний народною мовою.
«Божественною комедією» дантівську поему назвав Джованні Боккаччо, автор
«Декамерону» і перший біограф Данте, в своїй книзі «Життя Данте», виражаючи
своє захоплення художньою досконалістю форми й багатством змісту твору.
Комедія має декілька шарів: це і особиста драма поета, і алегоричний опис історії
Флоренції, і опис світу; в першій частині Данте розповідає про неорганічну
природу, в «Чистилищі» — про живу природу, а свої метафізичні погляди
викладає в «Раї». Подорож поета трьома світами, описана в «Комедії» — це
символічний шлях людства в його прагненні до істини.

Композиційна ж структура якнайкраще відповідає задумові поеми: через поширене

в релігійній літературі середньовіччя видіння — мандрівку в загробному світі —
зобразити шлях людини до морального удосконалення. Данте тут спирається не
тільки на релігійну літературу, але й на досвід Гомера, який відправив Одіссея в
царство мертвих, і на найбільш авторитетний для нього приклад Вергілія, у якого
Еней також сходить в Тартар, щоб побачитися зі своїм батьком.

В «Пеклі” і «Чистилищі» Данте супроводжує поет Вергілій — символ античної

мудрості, потім його замінює Беатріче, яка в поемі символізує Божественну
мудрість. Беатріче проводить Данте небесними сферами «Раю», а коли вони
досягають Емпірея — десятого нематеріального неба, Беатріче посідає своє місце
в Райській троянді, а останнім супровідником Данте стає Бернард Клервоський —
духовний покровитель ордена тамплієрів. Бернард підтримує Данте під час його
містичного сходження. Про зв’язок Данте з тамплієрами немає жодних свідчень.
Однак можна безперечно сказати, що навіть якщо він не був тамплієром, то був
дружнім з орденом храмовників.

Шлях, що пройшов поет у своєму творі — це внутрішній шлях людини. В «Пеклі»

він поринає в глибини людських пороків. До того ж гріхи, що караються в верхніх
шарах «Пекла» мають більш матеріальний характер, ті ж, що є злочинами проти
духу – караються найбільш важко. На самому дні, у льодяному озері Коцит, Данте
розмістив Люцифера, що порушив духовну спілку з Богом і став причиною всіх
наступних лиходійств. «Світло без теплоти любові — ось корінна вада
Люцифера». В «Чистилищі» Данте знаходить надію на те, що від всіх гріхів можна
позбавитись, почавши довгий шлях сходження. Тут можуть очищатися від тих
самих гріхів, які карались в «Пеклі”, однак в колах «Чистилища» грішники
знаходяться в постійному русі вгору — вони свідомі і рухаються до мети.

В алегоричному плані Данте є втіленням душі, Вергілій — розуму, Беатріче —

найвищої мудрості. Пекло — це символ зла, рай — любові, добра й доброчесності,
чистилище — перехід від одного стану до другого, вищого, а сама подорож по
загробному світу означає шлях до спасіння.

Пам'ятник Данте у Флоренції Помер Данте у Равенні в ніч з 13 на 14 вересня 1321

року.
Дантове уявлення про устрій світу сягає неоплотанічних течій середньовічної
філософії, зокрема, вчення Діонісія Ареопагіта. Початок всього Данте уявляє
Емпіреєм — нематеріальною небесною сферою, десятим із небес, яке і є, власне,
Раєм. Його приводять в рух дев’ять ангельських чинів. Імпульс руху передається
Першодвигуну, дев’ятому, кристалічному небу, звідки він розповсюджується на всі
творіння, що лежать нижче. Чим далі знаходяться сфери від Першодвигуна, тим
вони інертніші, тим менше на них розповсюджується божественна сила. Людина,
як боже створіння, також наділена божественною силою, проте вона втратила
свою досконалість після гріхопадіння і тепер її завданням є повернення до Бога.
Цей шанс Бог дав людству, коли послав на землю свого Сина. Проте лише від
людини залежить, чи скористається вона ним.

«Спокутування, таким чином, приходить не шляхом жертви, покаянням та

молитвою, не вірністю церковним догмам, зовсім навпаки, воно досягається
безстрашністю, мудрістю і гідністю особистості, що присвятила себе служінню
людству. Поет вирішив пройти весь шлях гріховного людства, щоб указати
людям такий шлях спокутування гріховної природи людини, який відповідав би
величності і гідності людини та був би шляхом до Бога. Проте саме він є
філософським, етичним, естетичним, поетичним, громадянським, а не тільки
теологічним обґрунтуванням принципів нового гуманізму. Боже закляття
знімається земними засобами, смертний може досягнути небесного трону, і немає
перемог, заборонених духу людини.»

Данте Аліг’єрі і зараз залишається поетом-філософом, твори якого сприяють

моральному відродженню та оновленню.

Цитати

«Дарунок найдорожчої оцінки

Що добрий Бог в щедроті дав нам всім,
Оцінювати й визначати вчинки, —
Свобода волі та, що лиш самим
Усім розумним надана створінням І надаватиметься тільки їм.»
(Рай,V, 19-24)

«Лише те – світло, що його одна

Дає предвівчність ясна, решта ж — з тьмою.
Це тінь лиш плоті, а чи трутина.»
(Рай, ІХХ, 64-66)

«Поглянь, велику творить річ яку

Одвічна сила, бо себе всю крає
В стількох дзеркалах, в кожному шматку,
 — І неподільність завжди зберігає.»
(Рай, ХХІХ, 142-145)

«Відколи вперш її побачив вид

В цьому житті аж до цього стрівання,
Я завжди пісню їй носив услід.
А тут забракло слів для віршування
Про вроду, як у кожного митця,
Що вже досяг верхів обдарування.»
(Рай, ХХХ, 28-33)

«О сину ласки, бачить сяйво риз, —

Почав він, — зір у тебе неспроможний,
Бо ти весь час вдивляєшся униз.
Ти ж роздивись круги окремо кожний,
І трону досягнеш цариці сил,
Якій весь край скоряється побожний.»
(Рай, ХХХІ, 112-117)

«О вишнє світло, що у вись звелося

Над смертну думку, розумові кинь
Моєму трохи з баченого досі І дай моїм словам таку глибінь,
Щоб слави присок, ледве нині видний,
Знесла аж до найдальших поколінь!»
(Рай, ХХХІІІ, 67-72)