№27 КЕЛЬТСЬКИЙ ЕПОС.

ІРЛАНДСЬКІ САГИ ПРО КУХУЛІНУ

Кельтський епос- ірландські саги або повісті. У епоху Раннього Середньовіччя, після розпаду Римської
імперії, з усіх варварських народів кельти знаходились на найбільш архаїчній стадії розвитку.
Виділяють 2 цикли кельтського епосу:
1)ЦИКЛ ФІННА( названа іменем напівлегендарного вожака феніїв) або південний
Його головним героєм є Фінн - вождь фенніїв. Так називалась особлива організація воїнів, надзвичайно
майстерних у бойових мистецтвах. Поряд з Фінном у цих сагах згадується його син Оссіан й онук Осгар. Цикл
сказань про Фінна був пізніше оброблений у вигляді віршованих народних балад, що отримали значне
поширення не лише в Ірландії, а й в Шотландії.
2)УЛАДСЬКИЙ ЦИКЛ( від назви племені улади) або північний
Є найдавнішою частиною ірландського епосу.Об’єднує його центральна фігура короля уладів -
Конхобара. За переказами він жив у І столітті. Проте головний герой не він, а його племінник - Кухулін. Саги,
присвячені йому, прийнято виділяти у окремий підцикл. Якщо їх розмістити у відповідному порядку, можна
отримати майже повну біографію цього героя.
САГИ ПРО КУХУЛІНА
Група саг про Кухуліна розпочинається сагою про його народження - "Народження Кухуліна". За
основною версією батько Кухуліна - бог світла Луг, що ввійшов у Дехтіре, сестру Конхобара, з ковтком води.
Інший варіант розповідає, що Дехтіре викрав якийсь бог, а потім зі своїми помічниками заманив Конхобара у
свій магічний дім до моменту народження дитини, щоб передати його земним родичам на виховання. З усіх
саг про Кухуліна, сага "Смерть Кухуліна"особлива. Трагізм тут подвійний - Кухулін гине частково від
покладених на нього заборон - які він вимушений порушити, а частково від власної благородності. Своїми
подвигами Кухулін нажив багато ворогів, які, зрештою, вирішують його знищити спільними зусиллями.
Очолює це королева Медб. Вона обирає момент, коли всі улади хворі на магічну хворобу, і не в змозі битися.
Таким чином Кухулін в якості захисника країни мусить прийняти бій з ворогами сам. Улади відчувають, що
битва буде для нього останньою, і намагаються його утримати. Після деяких вагань він вирішує покластися на
пораду Ніам, дружини Конала. Тоді вороги використовують магію, вони створюють привид Ніам, що
переконує його виїхати на війну.
ОБРАЗ КУХУЛІНА
Зовнішність і характер Кухуліна насичені міфологічними рисами. Він володіє чарівними здібностями та
властивостями. Коли Кухулін приходить у "бойову лють", то незвичайно виростає і весь спотворюється. У
складних ситуаціях він використовує рогатий спис, який кидає у ворога пальцями ноги, стоячи у воді. Він
великодушний до ворогів, відкликається на будь-яке горе, ввічливий з усіма, захисник слабких. Сага "Смерть
Кухуліна" підтверджує це - він гине, ставши жертвою власної благородності та великодушності.

№28 АНГЛОСАКСОНСЬКА «ПОЕМА ПРО БЕОВУЛЬФА ТА ЇЇ ЗНАЧЕННЯ У ВИВЧЕННІ СТАРОГЕРМАНСЬКОГО

ЕПОСУ»
АНГЛО-САКСОНСЬКА ПОЕМА ПРО БЕОВУЛЬФА
Найбільш ранньою пам'яткою стародавнього германського епосу є англосаксонська «Поема про
Беовульфа». Поема налічує 3000 віршів, розпадається на дві частини. Починається вона вступом, в якому
розповідається про легендарного родоначальника датських королів Скефінга. його правнук - король Данії
Хротгар побудував для своїх дружинників розкішну палату. Та недовго розважались дружинники короля.
Кожної ночі почало з'являтися люте чудовисько Грендель, яке пожирало воїнів. На допомогу датчанам
прийшов хоробрий Беовульф з племені геатів. Він смертельно поранив Гренделя, за що його мати мститься
дружинникам. Тоді Беовульф спускається у страшенну морську глибину, житло Гренделів, і чудодійним
мечем розправляється з кровожерливою матір'ю чудовиська. Нагороджений вдячними датчанами, Беовульф
повертається на батьківщину і здійснює ще немало подвигів. 50 років він щасливо править геатами. Але на
його землі нападає вогненний дракон. Старий король вбиває його і сам гине від отруйного зуба дракона. Над
прахом Беовульфа насипають високий могильний пагорб, разом з ним закопують і коштовності з печери
дракона.
Особливістю поеми є докладність описів і численні відступи. До цього часу ведуться дискусії про
процес створення поеми, місце її виникнення, авторство. Була навіть думка, що «Беовульф» є
скандінавською поемою, перекладеною англосакською мовою. Не відомим є і авторство. З одного боку,
«Беовульфу» властиве християнське світосприйняття. Так, у поемі часто згадується ім'я бога, і окремі події
мотивуються його втручанням, засуджується язичництво короля данів тощо. З другого боку, в поемі сильні
язичницькі уявлення, віра в долю і в її неминучість, кривава помста вважається моральним обов'язком воїна.
Значення "Поеми про Беовульфа" у вивченні старогерманського епосу надзвичайно важливе. Вона є
однією з небагатьох збережених творів, які допомагають побачити культуру та віру англосаксонів. Ця епічна
поема містить в собі елементи героїчної поезії і релігійних вірувань. Дослідження "Поеми про Беовульфа"
допомагає вченим та філологам розуміти різноманітні аспекти старогерманської культури та мови.

№29 НІМЕЦЬКИЙ ГЕРОЇЧНИЙ ЕПОС. ПІСНЯ ПРО НІБЕЛУНГІВ

НІМЕЦЬКИЙ ГЕРОЇЧНИЙ ЕПОС
XII ст. в Німеччині відбуваються значні соціально-економічні зрушення, у країні зростає роль рицарства.
Якщо раніше німецька література мала переважно релігійний характер, то в XII ст. виникають нові напрями,
жанри. У XII—XIII ст, під впливом Провансу та французької рицарської культури успішно розвиваються
німецька рицарська лірика та рицарський роман. Нових вершин досягає героїчний епос. Німецький епос ХІІ--
ХІІІ ст. сюжетно пов'язаний зі старовинними героїчними піснями епохи великого переселення народів.
“ПІСНЯ ПРО НІБЕЛУНГІВ”
"Пісня про Нібелунгів" складається з 39 пісень-авантюр. Починається розповідь з прославлення краси
Крімхільди — молодої дівчини, що живе у Вомрсі, столиці Бургундії, під опікою трьох братів-королів. Зігфрід,
королевич з Нідерландів, почувши про знатну красуню, заочно покохав її і мріяв одружитися з нею. Старший
браг Гунтер згоден віддати Крімхільду за прославленого витязя за умови, що Зігфрід допоможе йому здобути
ісландську королеву Брюнхільду, яка ставить перед женихами тяжкі умови: той, хто хоче стати її чоловіком,
повинен перемогти її у змаганнях або поплатитися головою. Зігфрід згоден виручити Гунтера. У другій частині
йдеться про те, як через 13 років за наполяганням рідних Крімхільда виходить заміж за могутнього Етцеля,
правителя гуннів, який любить і шанує її. Але вона не може заспокоїтись через підступну смерть коханого, і
все ж вирішує помститись. У залі, куди були запрошені на бенкет бургунди, починається кривава різня.
Крімхільда наказує підпалити зал з гостями. В нестерпній спеці багато годин триває бій, бургунди змушені
відпочивати на тілах вбитих і вгамовують спрагу кров'ю ворогів. У страшних муках гинуть тисячі людей.
Розлючена Крімхільда наказує вбити Гунтера, а потім сама стинає голову Хагену.

№30 ФРАНЦУЗЬКИЙ ГЕРОЇЧНИЙ ЕПОС. “ПІСНЯ ПРО РОЛЛАНДА”

У 8-9 ст. складався французький героїчний епос, що дійшли до нас у вигляді поем (їх близько 100), в
записах 12-14ст., обсягом від 1000 до 20 000 віршів. Поеми, які дійшли до нас, відомі під загальною назвою
«шансон де жест», що означає «пісні про діяння». Якщо поема була велика, то жонглер виконував її протягом
кількох днів.За змістом французькі поеми поділяються на три цикли. Королівський цикл-центральною
постаттю є король Франції, образ ідеального короля, символ народної правди і справедливості. Цикл Гарена
де Монглана-прославляється ідеальний васал, який вірно служить слабкому королю. Феодальний цикл-у
ньому розповідається про своєкорисливі феодальні чвари. «Пісня про Роланда»-це найкраща героїчна поема
французького епосу, написана у 8-12ст. Найдавніший варіант знайдено в Оксфорді, і датується 1170 роком,
наприкінці згадується її автор-Турольдус. Сюжет поеми має історичну основу.
«ПІСНЯ ПРО РОЛАНДА»
Пісня про Роланда» починається оспівуванням перемоги Карла Великого в Іспанії. Сім років він воює із
сарацинами. Він захопив усі іспанські міста, крім Сарагоси, де цар Марсілій радиться зі своїми знатними
васалами, як йому позбутися франків. Найстарший з них пропонує Марсілію брехливо поклястися Карлу у
вічній дружбі та пообіцяти, якщо франки виведуть військо, самому прийняти християнство та охрестити всіх
підданих. У відповідь на їхню пропозицію Карл за порадою свого рицаря Роланда посилає до Марсілія
Ганелона, вітчима Роланда. Ганелон готовий виконати це доручення, але, запідозривши пасинка в намірі
погубити його, вибухає гнівом і вирішує за всяку ціну помститися Роландові. Уклавши зрадницький договір з
Марсілієм, Ганелон умовляє Карла повернутися на батьківщину. Франки, повіривши покидають Іспанію. За
порадою Ганелона, Карл доручає Роланду прикривати тил французького війська. В горах на двадцять тисяч
франків, очолених Роландом, нападає стотисячне військо Марсілія. Починається жорстока битва, в якій гине
героїчний французький загін. Почувши заклик Роланда, Карл поспішає на допомогу. Франки вщент
розбивають ворогів і піддають хрещенню сто тисяч невірних. Поема закінчується стратою зрадника Ганелона.

№31 ІСПАНСЬКИЙ ГЕРОЇЧНИЙ ЕПОС. «ПІСНЯ ПРО МОГО СІДА»

Іспанський героїчний епос розвивався так же як французький. Його основу також склали короткі пісні
ліро-епічного характеру і усні перекази, що виникли в дружинному середовищі і незабаром стали загальним
надбанням народу. І точно так само приблизно в X ст., коли почав складатися іспанський феодалізм і
з'явилося почуття єдності іспанської нації, цей матеріал, потрапивши в руки жонглерів-хуглара, оформився у
вигляді великих епічних поем. Розквіт цих поем, протягом довгого часу були «поетичною історією» Іспанії і
виражали самосвідомість іспанського народу. Але після цього ще два століття вони продовжують інтенсивне
життя і завмирають лише в XV ст. поступаючись романсів. Вершиною іспанського героїчного епосу є «Пісня
про мого Сіда».
«ПІСНЯ ПРО МОГО СІДА »
Поема ділиться на три частини. Перша частина починається з розповіді про вигнання Сіда з Кастилії за
наказом короля Альфонса VI. Сід залишає дружину Хімену і двох дочок. Але, знаходячись в несприятливих
умовах, він збирає загін воїнів, бере ряд перемог над маврами, захоплює здобич, частина з якої відправляє в
подарунок королеві, чесно виконуючи свій васальний обов'язок. Тактика Сіда - обкладати захоплені й
розграбовані мусульманські міста і зберігати їх мирне населення, щоб було, з кого збирати данину. Сіда
благословляють і захоплюються і християни, і маври.
Друга частина - примирення Сіда з королем і скріпив їх союз шлюб дочок Сіда з інфанта де Карріон.
"Пісня про весілля дочок Сіда" демонструє торжество Сіда над ворогами-заздрісниками та його повне
відновлення у своїх правах.
В "Пісні про образу в лісі Корпес" розповідається про те, як інфанти Каріонскі відвезли своїх дружин
нібито в Каріон, а по дорозі залишили їх роздягненими і побитими між деревами в лісі Корпес. Сіду
доводиться знову захищати свою честь: спочатку - він витримує тривалу судову суперечку з інфанти і їх
прихильниками, а потім - у бою, в якому воїни Сіда перемагають інфантів. Образ Сіда набуває рис народного
героя, який завоював пошану і багатство своїми руками і розумом. Головна риса Сіда - розсудливість,
стриманість.

№32 «РОМАН ПРО ТРОЯНДУ» - ВИДАТНИЙ ТВІР ФРАНЦУЗЬКОЇ АЛЕГОРИЧНОЇ ПОЕЗІЇ.

Алегоричні поеми виникли у Франції. Найбільш значним твором французької алегоричної поезії є
«Роман про Троянду», що складається з двох частин.
Першу частину написано близько 1230 р. Це любовна алегорія. Двадцятирічному поетові сниться, що він
потрапляє у сад, де панує Насолода, і палко закохується в красуню Троянду. Зірвати Троянду, тобто
домогтися взаємності, юному поетові допомагають Привіт, Великодушність, Співчуття. Але проти них
виступають Відмова, Сором, Заздрість, Страх та ін. Прибічники юнака зазнають поразки, і він прокидається у
розпачі.
Друга частина, написана через 40 років Жаном Де Меном. Було продовжено любовну сюжетну лінію,
але в іншому тоні - як дидактик і сатирик. Автор висміює куртуазну концепцію кохання, критично ставиться
до поведінки жінок, вважає їх легковажними. Але головним у цій частині є те, що автор ставить ряд питань
соціального, філософського й морально-етичного плану. За допомогою образів Розуму і Природи він виражає
своє ставлення до людей, природи. Автор намагається дати пояснення таким природним явищам, як грім,
блискавка, буря. Автор заперечує божественне походження королівської влади, вважаючи, що її встановили
багаті, щоб зберегти своє майно. Він переконаний, що бажання збагачення позбавила людей рівності. Він
вважає, що природа створила всіх людей однаковими і що шляхетність залежить від самої людини. Освічені
та вчені люди благородніші від знатних, вищі за королів, бо освіченість допомагає їм правильно судити про
Добро і Зло. У висловлюваннях Лицемірства Жан де Мен висміює попів та монахів, не щадить і папу
римського. Важливою особливістю поеми є використання в ній висновків і думок античних авторів.

№33 РИЦАРСЬКА ЛІРИКА: ЖАНРИ ТА ТЕМИ.

У літературі сформувалися 2 течії: поезія трубадурів та вагантів.
Яскравою сторінкою лицарської літератури є поезія трубадурів. Існувала на півдні Франції у Провансі з
кінця 11 до початку 13ст. Лірика трубадурів стала утіленням лицарського світогляду. Поезія трубадурів була
першою в Європі світською поезією народною мовою. У кожній країні їх називали по-різному: у Англії —
менестрелі, у Німеччині — шпільмани. Лірику трубадурів живили різні джерела: фольклорні пісні та
обряди, антична і східна поезія. У творчості можна виділити 3 основні теми: війна, служіння сюзерену та
поклоніння Прекрасній Дамі, а також 3 жанри: Канцона — ліричний вірш про лицарське кохання; Сирвента
— вірш про подвиги на ратному полі; Пасторелла — ліричний вірш, який розповідає про любов лицаря до
пастушки. Найвідомішим трубадуром можна назвати Бертарна де Борна.
Основні жанри та теми рицарської лірики включають: Пастораль, Куртуазна лірика, Іронія та пародія,
Романс, Балади, Тема Героїзму, Кохання, Війни.

№34 РИЦАРСЬКИЙ РОМАН, ЙОГО КЛАСИФІКАЦІЯ.

Лицарський роман – розповідний жанр європейської середньовічної літератури, переважно
віршований. Називається також «куртуазний роман». Лицарський роман в цілому знаменує початок
усвідомленої художньої вигадки та індивідуальної творчості. Він становить вершину середньовічної
оповідної літератури. Це велика оповідь фантастичного характеру про пригоди, героїчні подвиги і кохання.
Особливості лицарського роману: 1) Наявність любовної тематики; 2) велика кількість пригод і
прагнення лицаря прославитися, герой іде на подвиг заради власних інтересів; 3) наявність фантастики,
фантастичні герої, елемент сюжету, гіперболізація.
Виділяють три цикли лицарського роману:
1) Античний базуються на сюжетах з античної міфології, літератури, історії (в сюжеті є ідея любові і пригод).
Зберігаються імена героїв, деякі повороти сюжетів, але мотивація дій героїв відповідає вже середньовічній
лицарській трагедії, історичні реалії зникають. Герої набувають рис середньовічних героїв.
2) Бретонський– найчисельніший. Джерело – кельтський фольклор. Тут є фантастика, героїчні подвиги, тема
кохання. Кельтські народні сказання дають чудову сюжетну першооснову, бо в них присутні і еротика і
фантастика. Чотири групи бретонських лицарського роману: - Бретонські ле (короткі віршовані оповідання)
- Романи про Трістана та Ізольду (прототипи з’являються біля 1150р., але не дійшов до нашого часу. -
Романи круглого столу (романи про лицарів короля Артура) – в сучасному світі круглий стіл – обговорення
проблем. - Романи про Святий Грааль (у французькому варіанті - це чаша, з якої в останню вечерю пив
Христос, а потім туди зібрали його кров. До цього є пояснення: коли вона знайдеться, в усьому світі настане
благоденство. Але лицар керується лицарської етикою, а Грааль - християнська святиня. Проблема взаємини
лицарської етики і християнської моралі).
3) Східно-візантійський (про проблеми, нещастя. Між коханими є різні перепони (релігійні, соціальні).
Романи цього циклу є менші за обсягом)
№35 РИЦАРСЬКИЙ РОМАН ПРО ТРІСТАНА ТА ІЗОЛЬДУ. КРИТИКА В НЬОМУ ФЕОДАЛЬНОЇ МОРАЛІ.
Єдиний роман про „Трістана та Ізольду" виник, коли Жозеф Бедьє опублікував свою й дотепер
популярну реставрацію. Роман складається з 19 завершених оповідок, що відтворюють ключові епізоди
життя головних героїв. Це не роман, а швидше цикл оповідань, об’єдних образами головних героїв і
провідною темою є коханя сильніше за смерть. Важливою є також тема вірності й підступності, відданості й
зради, служіння державі. Розглянута, хоч і побіжно, й проблема стосунків володаря з народом,
справедливості монарха.
СЮЖЕТ
Трістан, відправляється в Тинтагель до двору короля Марка, свого родича. Там він робить перший
подвиг, вбиває страшного велетня, але отримує поранення. Його зцілює Ізольда Золотокудра. Через деякий
час король Марк вирішує одружитися на дівчині, чиє волосся принесла птаха. Трістан відправляється по неї.
Під час зворотного плавання вони випадково випивають любовний напій, і в них з’являється взаємне почуття.
Ізольда виходить заміж, але закохані не можуть впоратися з почуттям. Їх звинувачують, вони втікають разом.
Король Марк прощає дружину, але наказує Трістану віддалитися від двору. Той повертається на батьківщину,
в Бретань, де його слава зростає завдяки багатьом подвигів. У короля Бретані є дочка на ім’я Ізольда
Білорука, він віддає її заміж за Трістана, але той продовжує зберігати вірність коханій навіть у шлюбі з іншою.
Отримавши отруєну рану, Трістан просить відправити Ізольді звістку про свою швидку смерть. Він просить,
що якщо вона припливе на кораблі разом з посланцем, то вітрило повинне бути біле, а якщо ні – чорний. З
ревнощів Ізольда Білорука наказує сказати, що вітрило чорне, і від відчаю Трістан помирає. Його кохана,
зійшовши на берег, падає і вмирає поряд з ним.
Роман про Трістана і Ізольду критикує феодальну мораль та цінності, які були поширені в
середньовічному суспільстві. Головні герої роману порушують моральні норми і віддавали перевагу своєму
коханню над обов'язками та вірністю королям. Ця історія підкреслює конфлікт між індивідуальною свободою
і соціальними зобов'язаннями, який часто виникає в середньовічному суспільстві. За своєю суттю, роман про
Трістана і Ізольду відображає складну природу любові та ставлення до моральних норм у середньовіччі, і
може розглядатися як критика феодальної моралі та показник змін у соціальних цінностях.

№36 ТВАРИННИЙ ЕПОС. «РОМАН ПРО ЛИСА» ЯК АНТИФЕОДАЛЬНА САТИРА.

«Роман про Лиса»— анімалістичний французький епос про хитрого лиса Ренара, в якому завдяки
алегорії та сатирі висвітлюються проблеми середньовічного життя.
Єдність твору визначається задумом створити у циклі оповідань картину звичаїв і законів феодального
суспільства. До сприйняття алегоричної оповіді читача готує своєрідне попередження, що у творі йдеться про
нові порядки, характерні для життя середньовічного міста. Герої й конфлікти нового епосу не схожі на те, що
було представлено у картинах античного світу і у лицарських романах. Як давно минулі дні згадуються події,
пов'язані з іменами Паріса з міфів та «Іліади», Трістана з лицарського роману. У жартівливому тоні автор
обіцяє розповісти про війну, яку ведуть Ренар і Вовк. У кожному оповіданні йдеться про нові пригоди й
витівки героя.
"Роман про Лиса" можна розглядати як антифеодальну сатиру в тому сенсі, що він висміює тодішні
соціальні та політичні устрої. У тваринному епосі автори часто використовували алегорію, де тварини
виступали як представники різних соціальних класів та становищ. Лис Ренар та інші персонажі цього циклу
володіли людськими рисами та характерами, і через це вони могли вільно виражати критику феодального
суспільства, заможних дворян, іноді короля.
Стосунки між звірами у «Романі про Лиса» побудовані за зразком ієрархії станів у тогочасних
європейських державах із тією ж системою соціальних відносин. Це створює можливість в алегоричній
формі відтворити типові явища тогочасного суспільства. Правитель держави тварин — лев Нобль—
оточений своїми васалами — зграєю хижаків, серед яких виділяються похмурий вовк Ізегрім із його
ненаситною вовчихою, ненажера Ведмідь, кіт Тьєбо, боягузливий баран Белін, віслюк Бернар. Лис Ренар —
уособлення підступності, насильства. Витівки Ренара, безкарність його учинків — свідчення того, що у
суспільстві панує право нахабнішого. Ренар не боїться лева, знущається з чиновників, але боїться простого
селянина, бо він розумніший, здатний захистити себе. Таким чином, "Роман про Лиса" володіє сатиричним
підтекстом і став важливим засобом критики соціальних недоліків у середньовічній Франції.

№37 НІМЕЦЬКІ «НАРОДНІ КНИГИ» ПРО ТІЛЯ ОЙЛЕНШПІГЕЛЯ ТА ЙОГАННА ФАУСТА.

Широко відомою стала весела книга про Тіля Ейленшпігеля, вперше надрукована близько 1500 р. Вона
містить майже 100 шванків, в яких розповідається про життя, пригоди й витівки Тіля Ейленшпігеля. Вдаючи з
себе дурника, виконуючи буквально все, що йому говорять, Тіль спілкується з представниками усіх
соціальних кіл та станів. Дотепний і кмітливий, великий майстер веселого, він сміється над становими
забобонами дворян, ненажерливістю духівництва, людською глупотою. Ейленшпігель, кидаючи виклик
середньовічному суспільству, знаходить свободу, яка для нього дорожча над усе і підносить його над
сильними світом. Він - втілення невичерпної народної енергії, винахідливості й волелюбності. його жарти і
забави, попри весь їх цинізм, несуть у світ розум і любов до життя.
Однією з найцінніших німецьких «народних книг» другої половини XVI ст. була книга про Йогана
Фауста - ученого кінця ХV-початку XVI ст. Йоганн Фауст - це легендарна постать, яка служить основою для
літературних і театральних робіт. Перша книжкова версія історії про Фауста була опублікована в 1537 р.
франкфуртським друкарем Шпісом. Книга складається з трьох частин. У першій розповідається про
молодість Фауста. Жив він у місті Вітгенберзі, вражав усіх самовпевненістю й розумом, які довели його до
занять забороненими науками. Він викликав нечисту силу і дійшов до того, що викликав біса Мефістофеля і
уклав з ним союз на 24 роки, який закріпив своєю кров'ю. Згідно з угодою, Мефістофель повинен з'являтися
до Фауста за його бажанням і виконувати всі його бажання. Фауст зрікся бога і віддав душу сатані.
Починається «гріховне» життя Фауста, яке, не приносить йому щастя. Фауста бентежить думка про пекло, він
заводить про нього розмову з Мефістофелем і висловлює бажання подивитися потойбічний світ. Ця легенда
багато разів переписувалася і адаптовувалася в різних "народних книгах" і інших літературних роботах.

№38 ПОЕМА В.ЛЕНГЛЕНДА «ВИДІННЯ ПРО П’ЄРА-ОРАЧА».

“Бачення про П’єра-Орача” – найбільша алегорична поема середньоанглійською мовою. Над своїм
єдиним твором Ленгленд працював протягом усього життя. Є три редакції поеми (умовно позначаються А, В,
і С), час оформлення яких відносять приблизно до 1362, 1377 та 1383 рр. А-текст, відносять до 1362р., поет
згадує, що недавно промайнула по всій Англії сильна буря, точна дата якої - 15 січня 1362р. У тексті В, який за
обсягом перевищує версію А майже втричі, зображується коронація малолітнього Річарда II, подія, яка була в
1377 р. Тепер прийнято вважати, що всі три варіанти належать Ленгленду. Спочатку поему ділили на дві
частини: “Бачення” і “Життя”. “Бачення” складається з Прологу і перших семи пісень. Поділ на “Бачення” і
“Життя” деякі критики вважали доказом того, що їх слід розглядати як два окремих твори, але такий поділ
відсутній у В-тексті. Сила поеми полягає не в її структурі або ідеї, а в тій величезній силі уяви, з якої написані
окремі фрагменти, які не мають собі рівних серед творів інших середньовічних англійських авторів.
СЮЖЕТ
Блукаючи по Мальвернськім горбах, оповідач, якого звуть Уілл, засинає, і йому сниться бачення Вежі, де
перебуває Правда, і глибокої підземної темниці, а між ними – красиве поле, заповнене людьми всіх станів, і
кожен зайнятий своєю справою. Леді Свята Церква вступає в розмову з поетом. Оповідач спостерігає за
послідовністю подій Барроу: Проповідь розуму; Сповідь семи смертних гріхів; Паломництво і відпущення
гріхів. Конфлікт зі священиком пробуджує сплячого оповідача. На цьому закінчується Бачення. Уілл
звертається до джерел знань, оскільки тепер кожен самостійно шукає Правду. Уілл послідовно звертається за
порадою до Думки, Уму, Науці, Духовенству та інших. Їх тема – Божественна милість. Знову з’являється, але
вже в перетвореному образі, Петро Орач, і його вчинки нагадують діяльність Христа. Пристрасті Христа дано
як вища ступінь його діянь; з великою виразністю описана смерть Христа, а після його смерті – муки
грішників у пеклі. Продовжують літургійний цикл, що починається в Великий пост, і показують, як на практиці
здійснити уроки, показані викупної місією Христа. Спробам вдосконалити Церква постійно заважають дії
грішників, таких, яким був і Петро Орач до того, як він вирушив у своє перше паломництво. Поема
закінчується тим, що Совість вирушає на пошуки Петра, щоб разом з ним вказати людям вірний шлях до
порятунку.

№39 БАЛАДИ ПРО РОБІНА ГУДА- ПОЕЗІЯ СЕЛЯНСЬКОГО АНТИФЕОДАЛЬНОГО ПРОТЕСТУ

Тематика балад про Робіна Гуда - це боротьба за справедливість, свободу і права селян проти злих
феодалів. Балади розповідають про героїчні вчинки Робіна Гуда, який відбирає багатство у знаті й роздає
його селянам. Це також історія про єдність народу, який підтримує свого героя і бореться за свої права.
Тематика балад актуальна й сьогодні, оскільки вона ставить питання про нерівність, соціальну
несправедливість та потребу у боротьбі за свободу. Балади про Робіна Гуда можна розглядати як поезію
селянського антифеодального протесту. У цих баладах селяни підтримують Робіна Гуда, який стає їхнім
героєм і захисником. Вони виступають проти злих феодалів, які позбавляють їх прав. Робін Гуд відбирає
багатство у знаті й роздає його селянам, відновлюючи тим самим справедливість.
Ці балади висвітлюють проблему нерівності та соціальної несправедливості, яка існує в суспільстві. Вони
показують, як селяни об'єднуються і борються за свої права, навіть у таких складних умовах. Тематика балад
актуальна й сьогодні, оскільки вона нагадує нам про необхідність боротьби за свободу і справедливість.
Балади захоплюють своєю героїчною історією, де добро перемагає зло, а прості люди здобувають перемогу
над сильними. Ці балади є важливою частиною літературної спадщини, яка нагадує нам про потребу у
боротьбі за свободу та справедливість у нашому суспільстві.

№40 ТВОРЧІСТЬ ДЖ. ЧОСЕРА – ПОПЕРЕДНИКА АНГЛІЙСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ

(«КЕНТЕРБЕРІЙСЬКІ ОПОВІДАННЯ»)
Творчість Чосера була важливим кроком у розвитку англійської літератури. Він майстерно вплітає в
свої оповіді реалії сучасного суспільства, показуючи різноманіття людських характерів та відображаючи
соціальні протиріччя. Його творчість вплинула на подальший розвиток англійської літератури, відкривши нові
можливості використання мови та тематики. Його внесок став важливим у формуванні англійської
літературної традиції. Він вперше використовував англійську мову для літературних творів, що
дозволило йому передати національний колорит та особливості суспільства того часу. Чосер відомий своїми
"Кентерберійськими оповіданнями", де зображується різноманітність суспільного життя та характерів.
Невідомо, коли Чосер задумав композицію «Кентерберійських оповідань». Головна сюжетна лінія полягає в
подорожі різних персонажів, представників різних соціальних класів, які вирушають в паломництво до
Кентерберійського собору. Кожен з персонажів розповідає свою історію, що вирізняється темою, жанром і
стилем. Оповіді відображають людські характери, моральні ситуації та соціальні проблеми того часу. Збірка
слугує дзеркалом суспільства та людської природи, а також відзначається майстерністю мови та
використанням різних стилів письма. Тут зображенні всі характери пізнього Середньовіччя (окрім короля і
знаті, вони були б недоречні в подібних мандрах). У цьому творі представлені всі різновиди літератури
14 ст.: лицарські романи, народні казки, бретонські ле та інші. Іноді поет включав раніше написані
розповіді, іноді додавав нові.

№41 ЛІТЕРАТУРА ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА

Відродження, або Ренесанс — епоха в історії культури Європи, що прийшла на зміну культурі
середньовіччя і передувала культурі нового часу. Приблизні хронологічні межі 14-16 ст.
Доба Відродження включає три фази:
1)раннє (14 ст.); 2)високе (15-16ст.); 3)пізнє (16-початок 17ст.).
 Виникло воно в Італії, а пізніше поширилось і на інші європейські країни. У 15-16 ст. ідеї Відродження
поширюються на Францію і Німеччину, а в Англії й Іспанії Відродження припадає на 16-поч 17 ст.
Визначними представниками цієї епохи і літератури були Джованні Боккаччо, Франческо Петрарка в Італії,
Чосер, Вільям Шекспір в Англії та інші.
Риси доби Відродження — світський характер культури та інтерес у першу чергу до людини та її
діяльності. З'являється цікавість до античної культури, відбувається ніби її «відродження» — так і з'явився цей
термін. Водночас література замість латини почала використовувати національні мови, з'явився інтерес до
народної творчості при одночасному зацікавленні античними зразками. Для мистецьких творів цієї доби
були характерні простота і конкретність. У ренесансному світогляді сформувався культ людської особистості,
людське «Я» утверджувалося як богорівне. Через цікавість до людських потреб, митців доби Відродження
називали гуманістами. Важливою рисою творчості гуманістів було відкриття світу й людини, прагнення до
пізнання всього, що пов'язане з людиною, пошуки шляхів до щастя людини. Гуманісти боролись за те, щоб
людина раділа й була щасливою у цьому, земному житті. Центральною постаттю епохи був митець, який
виборював своє право змінювати, вдосконалювати світ за естетичними законами. У другій половині 16 ст. на
зміну Відродженню в Європі приходить маньєризм і раннє бароко.

№42 ВІДРОДЖЕННЯ В ІТАЛІЇ. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧИЙ ШЛЯХ ДАНТЕ. ЛІРИЧНА ЗБІРКА «НОВЕ ЖИТТЯ».
Батьківщиною Відродження була Італія. Важливою умовою появи Відродження була наявність
багатої античної спадщини, що сприймалася як національне минуле. Нова епоха принесла новий світогляд,
яким став гуманізм. Найвищою цінністю визнавалася людина, стверджувалися її краса, гідність, розум і воля.
Італійські гуманісти зробили багато для повернення античної спадщини в країни Європи. Відродження в
Італії тривало з 14 по 16ст. Пізніше Ренесанс поширився на інші європейські країни, де набув специфічних
рис і отримав назву Північного. Проте саме Італію вважають країною «класичного Ренесансу».
Народився Данте в 1265 у Флоренції у шляхетній родині. Про його освіту мало відомо, проте він здобув
добре вихованим, бо вражав сучасників своєю освіченістю. Є припущення, що він навчався вдома. Матір
поета померла, коли йому було 5 або 6 років. Коли поетові стало 9, він зустрів Беатріче, у яку закохався «з
першого погляду», але жодного разу навіть не заговорив до неї. Після досягнення повноліття він часто бачив
Беатріче, обмінюючись із нею вітаннями, але ніколи добре її не знав, він являв собою взірець так званого
ввічливого кохання. Саме це кохання було найсвітлішою подією в житті Данте і, можливо, поштовхом до
літературної творчості. У багатьох поезіях він зобразив Беатріче як напівбожество, що постійно спостерігає за
ним. Паралельно він включився у політичну діяльність, але згодом після політичних непорозумінь Данте був
вигнаний з рідного міста. У вигнанні він побував у різних італійських містах. Данте помер у вигнанні в Равенні
у 1321 році. Його твори отримали визнання лише після смерті, але вони стали важливими в світовій
літературі. Величезний вплив Данте на італійську та світову літературу підтверджується його статусом
символу Відродження.
Ранні твори Данте об’єднані прозовим текстом, склали збірку під назвою «Нове життя». Написаний
приблизно у 1293 році, в якому поет висловлює свої почуття, пов'язані з його коханням до Беатріче. Але
водночас ця збірка є і першим здобутком нової Ренесансної літератури-справжнім гімном життю і любові.
"Нове життя" відзначається не лише любов'ю до жінки, але й духовним визначенням Данте. Твір містить
елементи алегорії та релігійної символіки. Ця збірка вважається ключовим етапом у розвитку творчості
Данте, а також в історії італійської літератури, оскільки в ньому відбивається поетичний погляд на світ.

№43 РАННЄ ВІДРОДЖЕННЯ В ІТАЛІЇ. ТВОРЧІСТЬ Ф.ПЕТРАРКИ. ЗБІРКА ВІРШІВ «КАНЦОНЬЄРЕ ».

Відродження, або Ренесанс — епоха в історії культури Європи, що прийшла на зміну культурі
середньовіччя і передувала культурі нового часу. Приблизні хронологічні межі 14-16 ст. Виникло воно в Італії,
а пізніше поширилось і на інші європейські країни. Раннє відродження це одна з фаз доби Відродження.
Раннє Відродження - це історичний період, що характеризується відродженням інтересу до античності,
новими ідеями, гуманізмом, науковим розвитком і розквітом мистецтва та літератури. Раннє Відродження в
Італії відіграло важливу роль у формуванні нового світогляду, який став основою для подальшого розвитку
європейської культури та мистецтва.
Франческо Петрарка був першим видатним гуманістом і поетом. Він є засновником нової сучасної
поезії, людина, яка наважилася в мороці середньовіччя запалити полум'я не так божественного, як земного,
людського почуття. Франческо Петрарка посів важливе місце в італійській та європейській літературі
Відродження як засновник гуманізму, перший теоретик і поет. Він створив основи класичної філології,
виступив неперевершеним майстром сонету.
«Канцоньєре» (Книга пісень)- збірка віршів італійською мовою, над якою поет працював усе життя.
Працю над нею він розпочав ще в 30-ті роки, а закінчив незадовго до смерті.
Поет поділив збірку на дві частини:
1)перша - «На життя мадонни Лаури», 2)друга «На смерть мадонни Лаури». Головна тема «Канцоньєре» це
любов поета до Лаури: їй і присвячена більшість віршів. При написанні їх Петрарка використав досвід
любовної лірики своїх попередників - поезії трубадурів, італійської лірики поетів «солодкого нового стилю»
Данте. Він створив поезію нового типу, розпочавши розвиток гуманістичної лірики. Як ніхто з його
попередників, він наблизився до реального земного життя людини. По-новому зображено в «Канцоньєре»
жіночий образ і кохання. Хоча Лаура безмірно ідеалізується, вона постає вже як , жива жінка, з реальними,
земними рисами. Крім любовних поезій, до неї входять вірші на політичні та моральні теми, є вірші, в яких
оспівуються дружба і природа, передаються філософські й естетичні роздуми. Петрарка свідомо і продумано
створював свій власний стиль. Він безперервно працював над удосконаленням своїх поезій, переробляв їх,
змінював, прагнучи довершеності.

№44 «ДЕКАМЕРОН» ДЖ.БОККАЧЧО: ТЕМАТИКА НОВЕЛ, ЇХ РЕАЛІСТИЧНІСТЬ.

«Декамерон» Джованні Бокаччо – це збірка оповідань, яка є основою жанру художньої реалістичної
новели в Європі. Створений у середині 14 ст. цей твір називають “Людською комедією”(за аналогією до
“Божественної комедії).
Головним джерелом “Декамерону” була італійська збірка “Новеліно”, а також романи, анекдоти,
хроніки. «Декамерон» становить цілісний твір, сюжетно і композиційно завершений. Головним об’єктом
авторської уваги в «Декамероні» є кохання. Людська енергія і сама людина, здатна на шляхетні й високі
почуття. Боккаччо вірить, що природа створює прекрасну і гармонійну людину, а суспільство спотворює її.
Симпатії письменника на боці сильних і розумних, дотепних і сміливих, хоробрих і спритних. Упродовж 10
днів молоді люди розповідають новели кожен щодня по одній(звідси й назва десятиденник). Новели й
становлять його зміст. У збірку входить 100 новел, з’єднаних вступним оповіданням-обрамуванням. До
провідних тем належать любовна, про хитромудрі витівки, стосунки між чоловіками та жінками, про
подорожі. Проблематика теж доволі різноманітна, це шлюб з розрахунку, вибір професії не за призванням,
займання не свого місця у житті, лицемірство, шахрайство та інше.

№45 «БОЖЕСТВЕННА КОМЕДІЯ» ДАНТЕ ЯК ФІЛОСОФСЬКО-ХУДОЖНІЙ СИНТЕЗ СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ КУЛЬТУРИ

І ЯК ПЕРШИЙ ТВІР КУЛЬТУРИ ВІДРОДЖЕННЯ.
Поему «Комедія» Данте писав 14 років, з 1307-1321. До 1360 р. вона була відома під такою назвою. Цю
назву Д. пояснив тим, що в його творі похмурий початок і світлий фінал, а стиль не «високий»,а
«середній».
Поема була задумана як жанр клерикальної (релігійно-церковної) літератури – видіння. Поет уві сні
(протягом Великоднього тижня 1300року) неначе мандрує по потойбічному християнському світу: спочатку
потрапляє до Пекла, потім до Чистилища, і до Раю.
 У своєму творі Данте використовує алегорію та символізм, щоб передати свої думки про людське життя,
гріх, спасіння і вічність. Кожний рівень Ада, Чистилища і Раю втілює певні аспекти людського існування, а
сама подорож Данте є алегорією духовного вдосконалення. Щодо філософсько-художнього синтезу
середньовічної культури, "Божественна комедія" відображає не тільки філософські погляди тогочасного
світу, але і витончений художній стиль. Твір вражає багатством образів, величезним кількісно і якісно
заповненим світом. "Божественна комедія" стала важливим джерелом натхнення для італійських гуманістів
та літераторів. Поети і філософи Відродження переосмислювали твір Данте, намагаючись знайти в ньому
відповіді на свої сучасні питання. "Божественна комедія" стала символом відродження італійської літератури
і культури, а також важливим джерелом для розвитку гуманізму. Узагальнюючи, "Божественну комедію"
можна розглядати як філософсько-художній синтез середньовічної культури, оскільки вона об'єднує
релігійні, філософські, моральні та художні аспекти в одному творі. Водночас, вона є ключовим документом
для розуміння перехідного періоду від середньовіччя до Відродження в італійській літературі і культурі.

№46 КОМПОЗИЦІЯ ПОЕМИ ДАНТЕ «БОЖЕСТВЕННА КОМЕДІЯ», СИСТЕМА ОБРАЗІВ У ТВОРІ.

“Божественна комедія” -вершина творчості Данте. Цей твір став не лише підсумком творчої діяльності
письменника, а й підсумком розвитку художньої, філософської та релігійної думки Середньовіччя. Створення
такого твору це перший крок до епохи Відродження. Головною ідеєю твору є постійний пошук людиною
нового шляху в житті. Структура твору це подорож до потойбічного світу, здійснена поетом в уяві. Комедією
твір був названий тому, що щасливо закінчується, а «Божественною» її назвав Джованні Боккаччо.
Композиція «Божественної комедії» побудована надзвичайно символічно. Вона складається з трьох частин.
Перша частина – «Пекло» складається з 33 пісень і вступ. Починається з входження Данте до пекла, де
він проходить крізь дев'ять його кіл, кожне з яких призначено для різних видів грішників. Крім того, перше
коло є загальним для всіх неспасених душ. Данте зустрічає різних історичних та міфічних персонажів, а також
людей йому відомих, які покинули цей світ. Він бачить різні алегорійні сцени, які відображають різні види
гріхів і покарань.
Інші дві частини твору «Чистилище» та «Рай» налічують кожна по 33 пісні. Для Данте 33 має
символічне значення: це вік Ісуса Христа, число гармонії. Частина «Пекло» має іншу кількість пісень, тому що
в пеклі гармонії немає.
Усього у творі 100 пісень, бо ця цифра символізує досконалість. Чистилище знаходиться на горі та
налічує сім кіл. Це не випадково – у колах люди очищуються від семи основних гріхів. Чим вище коло, тим
чистіша душа. На вершині гори знаходиться Рай, де насолоджуються життям праведники в оточенні янголів.
Ще вище – емпірей, де герой зустрічає Бога. Данте – головний герой поеми. Якось душа Вергілія пропонує
йому відправитися у мандрівку потойбічним світом. Данте лякає ця подорож, але коли Вергілій згадує про
його кохану Беатріче, то змінює рішення. Данте та Вергілій вирушають спочатку у Пекло, де проходять всі
дев’ять кіл, потім у Чистилище. Після всього побаченого він опиняється в Раю, де й зустрічається з коханою,
яка померла більше десяти років тому. Зрештою Данте досягає просвітління. Вергілій – душа відомого поета.
Він є наставником і провідником Данте в потойбіччі. Він покидає Данте уже в Раю, коли герой зустрічає
Беатріче. Беатріче – кохана Данте, яка померла більше десяти років тому. Вона є його провідником по Раю. Її
образ уособлює любов та мудрість. Люди, яких Данте зустрічає, представляють різні групи та типи людей,
відображаючи різні моральні, політичні та релігійні аспекти тогочасного суспільства. Багато образів у
"Божественній комедії" є алегорійними, вони представляють абстрактні ідеї, концепції або моральні
принципи. Наприклад, три бестії у початковій частині ада можуть вважатися алегоріями різних видів гріхів.

№47 РОЗВИТОК ЛІТЕРАТУРИ НІМЕЦЬКОГО ГУМАНІЗМУ. ТВОРЧІСТЬ С.БРАНТА.

Німецький гуманізм - рух епохи Ренесансу, що поширився в Німеччині у 15-16 століттях. Спершу
німецькі гуманісти живилися гуманістичними ідеями італійського відродження, згодом німецький гуманізм
набув особливого національного забарвлення. Критика католицької церкви також була пов'язана з
поширенням у Німеччині гуманізму. На початку 16 ст. в Німеччині існували 16 університетів, у більшості з яких
викладали вчені-гуманісти. Найвищого розквіту у Німеччині гуманізм досяг у напередодні Реформації. Саме
тоді сягнула свого піку гуманістична сатира, утверджувались нові суспільні ідеали, розгортались пошуки
нових форм розвитку релігійного життя.
У Німеччині доби Відродження не було жодного письменника, якого можна було порівняти з Данте,
Шекспіром і Сервантесом. Вплив навіть найвидатніших німецьких письменників цього часу зрідка виходив
за межі самої Німеччини. Справжніми титанами німецького Відродження були не письменники, а
художники. Серед письменників-гуманістів, які відіграли велику роль у розвитку німецької літератури, слід
виділити Себастьяна Бранта та інших. Брант відомий своєю сатиричною поемою «Корабель дурнів», в якій
дуже зло і влучно висміює дурість своїх сучасників. У передмові до книги автор визначив своє завдання-
підтримувати мудрість і доброчесність, викорінювати глупоту й забобони. Тут же він з'ясовує і свій творчий
задум. Стривожений тим, що світ занурений в темряву і заполонений дурнями, автор вирішив усіх їх
посадити на кораблі й відправити в країну глупоти-Наррагонію. Книга Бранта пройнята бажанням змінити
життя німецького суспільства, зробити його гідним людини. Ця книга довгий час була надзвичайно
популярною серед народу завдяки здоровому глузду, прямоті та дотепності, а також знанню Біблії, життя і
людей, якими вона пройнята. Поема багато разів видавалася і перероблялася і була переведена на більшість
європейських мов.

№48 ТВОРЧІСТЬ ЕРАЗМА РОТТЕРДАМСЬКОГО. САТИРА НА ФЕОДАЛЬНЕ СУСПІЛЬСТВО І ВЛАДУ ГРОШЕЙ У

ЙОГО «ПОХВАЛІ ГЛУПОТІ».
Еразм Роттердамський – філософ, педагог, богослов, філолог. Саме він поклав початок розвитку
європейського гуманізму в епоху Ренесансу. Найвідомішим твором мислителя є книга «Похвала глупоті».
Перша робота «Collecteana Adagiorum» — збірки латинських і грецьких приказок була видана в 1500 році і
принесла йому популярність.
У 1501 році він написав трактат «Зброя християнського воїна», де вперше в історії були сформульовані
принципи його небесної філософії. Крім того, Еразм Роттердамський виконав переклади і підготував до
видання твори знаменитого трагіка Стародавньої Греції Евріпіда і письменника-сатирика, першого фантаста в
історії літератури Лукіана. Паралельно з цим вчений займається написання праць про давньогрецьку мову:
він розглядає фонетичну сторону цієї мови. Більшість його висновків в ході дослідження актуальні і сьогодні.
Філософія Христа», «Повчання християнського государя», «Скарга світу», видання грецького тексту «Нового
Завіту», «Вульгати», «Про свободу волі», « Про рабство волі »,« Розмови запросто», «Про бажану церковному
злагоду», Про первине виховання дітей», «Про вихованість дітей», «Бесіди», «Метод навчання», «Спосіб
писати листи» – також твори Роттердамського.
Варто відзначити, що своїми роботами Еразм підготував грунт для Реформації Сам того не знаючи,
Еразм заклав фундамент для виникнення і розвитку протестантизму в самій християнській релігії. Він сміливо
тлумачив і досліджував з наукової точки зору послання Святих і тести з Євангелія.
Ще одним напрямком вченого, який зробив його знаменитим, була педагогіка. Він є
основоположником гуманістичної педагогіки Сатира Еразма Роттердамського висміює, що називається,
справжнісіньку Дурість, яка вихваляє себе у всіх аспектах життєвих ситуацій. В одному випадку похвала
виступає в ролі сатиричного звинувачення Дурниці, а в іншому критикує мудрість. І тоді дурість може
перетворитися в мудрість, а мудрість в дурість. У своїй сатирі він показує, як мудрець може в самих
звичайних, життєвих справах виявитися далекою «тупою колодою». Такий розлад з реальним життям,
дійсними вдачами призводить до народження ненависті до навколишнього світу. При цьому мудрець стає
противником здорового глузду, звичайного життя і людиноненависником.
У деяких ситуаціях Еразм Роттердамський у своїй сатирі під Дурістю має на увазі протилежність
розуму – почуття. А, як відомо без почуттів не може бути щастя, насолоди і самого життя.
 Згідно сатирі автора найважливіший принцип філософії – це парадоксальна загальна подвійність
буття, головною етичною вимогою якого є «нічого надміру». Еразм Роттердамський, вихваляючи справжню
дурість, вважав її обмеженою і односторонньою. Друга частина «Похвали глупоті» присвячена
звинуваченням дурниць в усі верств населення – від вищих знатних кіл до простого народу. Автор викриває
государів в порочності і розкладанні суспільства, а також виступає проти війни в будь-яких проявах. Він
вважав її найганебнішим і тяжким проявом Дурниці. В даному аспекті Роттердамський побачив у війні
деморалізуючу, руйнівну дію на тодішнє суспільство.
Сатиричний гумор філософа торкнувся і схоластів, церковнослужителів і ченців.

№49 РОМАН Ф.РАБЛЕ «ГАРГАНТЮА І ПАНТАГРЮЕЛЬ»: АНТИФЕОДАЛЬНА СПРЯМОВАНІСТЬ САТИРИ У

ТВОРІ, СИСТЕМА НОВОЇ ГУМАНІСТИЧНОЇ ПЕДАГОГІКИ В РОМАНІ.
Роман «Гаргантюа і Пантагрюель», що приніс Рабле світову славу, спрямований на викриття сучасного
авторові суспільства, з його середньовічними пережитками, всевладною політикою «папського режиму»,
схоластичною освітою і літературою. Розповідаючи про народження, виховання та оточення велетнів
Гаргантюа і Пантагрюеля, описуючи смішні історії, незвичайні фантастичні пригоди та подвиги своїх героїв,
Рабле створює широку картину реального життя, нещадно висміює феодальний світ, середньовічний
світогляд і протиставляє їм продуману систему гуманістичного сприйняття світу.
Особливо критикується папська влада. Автор засуджує сліпе поклоніння , обожнювання папи,
релігійний фанатизм і боротьбу різних релігійних течій. Показовою щодо викриття католицизму є розповідь
про острів Дзвінкий, де живуть ненажерні і ні до чого не придатні птахи: клірці, священці, абатці, єпископці і
єдиний у своєму роді птах - папець.
Нищівною є сатира на середньовічний суд, з його системою хабарництва і продажністю суддів в описі
острова Катівні, де панують Пухнасті Коти - страшні тварини, що пожирають маленьких дітей. Подібно
змальовується острів Прокуратії , де сутяги за гроші дозволяють бити себе хоч до смерті.
Напротивагу реальному світу автор створює соціальний ідеал, тісно пов'язаний з його уявленнями про
ідеальне виховання людини. У війні з Пікрохолем відзначився подвигами чернець Жан, людина смілива,
життєрадісна і «не святенник». У нагороду за службу він одержав Телемське абатство і запровадив там разом
з Гаргантюа новий порядок. У Телемі оточені всіма благами живуть молоді красиві чоловіки й жінки,
керуючись у всьому тільки власними бажаннями і доброю волею. Телеміти люблять і цінять товариство,
відзначаються доброзичливістю, шляхетною поведінкою, різносторонніми інтелектуальними інтересами й
універсальними знаннями. Вони володіють почуттям самодисципліни, їм не властива схильність до пороку,
зла і безпорядку. Все це, на думку Рабле, забезпечується свободою. Тільки на основі незалежності можливі
гармонійний розвиток людини і розумні відносини в суспільстві. Створюючи свій ідеал, Рабле виходив з
гуманістичної віри в людину, в її суспільну природу. Телему можна розглядати хіба що як мрію гуманістів про
вільне суспільство, в якому буде можливим існування гармонійно розвиненої людини Однією з центральних
у романі Рабле є проблема виховання. Особливого значення набуває розповідь про виховання й навчання
розумного й обдарованого від природи Гаргантюа схоластом, ученим-богословом Тубалом Олоферном.
Згідно з його педагогічною системою, Гаргантюа навчався за старими, нікому не потрібними книжками
середньовічної школи, довгі роки заучував безглузді наукові трактати, відстоював щодня у церкві від
двадцяти шести до тридцяти мес, грав у карти, випивав і поглинав неймовірну кількість різноманітної їжі.
Король Грангузьє побачив, що така наука не тільки не пішла його синові на користь, а й зробила Гаргантюа
дурнішим і тупішим.Король прогнав вчителя-схоласта і доручив виховання сина гуманісту Панократу.
Середньовічній науці, схоластичному методу в педагогіці, що, як показано у творі, калічить людину, Рабле
протиставив новий, гуманістичний метод виховання.За системою Панократа, Гаргантюа не марнував жодної
години, а весь час витрачав на те, щоб набувати корисні знання й розвиватися фізично. Він вивчав науки й
мистецтво, властивості природи, ознайомлювався з різними видами ремесла, професіями, відвідував
публічні лекції, диспути і змагання в мистецтві риторики. У процесі навчання обов'язковими були
безпосередні спостереження, практичний досвід. Інтелектуальний розвиток поєднувався з розвитком
фізичним. До системи виховання входили різноманітні фізичні вправи, види спорту, полювання, військова
справа. Внаслідок цього Гаргантюа здобув широкі уявлення про світ, став всебічно розвиненою людиною.
Змальовуючи гуманістичне виховання, Рабле не тільки заперечує схоластику й утверджує ідеал гармонійно
розвиненої людини ренесансу, а й надає цьому певного політичного смислу. Адже йдеться нє просто про
виховання кожної людини; а про формування особи ідеального монарха.
Важливе значення в ідейному задумі книги має лист Гаргантюа до Пантагрюеля, який оволодівав
науками в Парижі. У цьому листі викладена гуманістична програма універсальної освіти. Гаргантюа закликає
свого сина «удосконалюватись безупинно», бажає, щоб він досяг довершеності в моральній доброчесності і
мудрості, у всіх галузях знання, щоб він вивчив усі науки, був завжди допитливим, опанував мови, бо гой, хто
не знає грецької мови, не має права називатися вченим. Лист пройнятий хвалою новому часу і прогресу,
діяльності гуманістів.

№50 ФОЛЬКЛОРНІ ДЖЕРЕЛА РОМАНУ Ф. РАБЛЕ «ГАРГАНТЮА І ПАНТАГРЮЕЛЬ». ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ

РОМАНУ.
Головним джерелом роману є народна творчість, живаючи фольклорна традиція, що просочує весь
його роман, а також ті добутки французької середньовічної літератури попередніх двох-трьох століть, у яких
народний початок виявився з найбільшою силою. Рабле почерпнув чимало мотивів і сатиричних рис свого
роману з фабліо, другої частини “Романа про Розу”, з Війона, якого він добре знав, але ще більше – із серія
гротескних персонажів, до яких він звертається: “філософи” різних толков, не здатні вимовити розумного
слова, суддя Бридуа, що вирішує всі позови киданням гральних костей, і т. п.
У цій книзі викладається філософія “пантагрюэлизма”, що для Рабле – багато в чому зневіреного й
сделавшегося тепер більше помірним – рівнозначний внутрішньому спокою й деякій байдужості до всього
происходящего навколо його. Перша коротка редакція “Четвертої книги героїчних діянь і мовлень
Пантагрюэля”, що вийшла в 1548 р. (знову під ім’ям Рабле), також носить по зазначених причинах стриманий
в ідейному відношенні характер. У ній Рабле вертається до буффонному стилю оповідання другої книги, як
би прагнучи видати її за безневинну юмористику. Але чотири роки через, відчувши себе в безпеці під
заступництвом кардинала дю Беллі, Рабле випустив у Парижу розширене видання цієї книги, де дав волю
своєму обуренню проти нової королівської політики, що заохочувала релігійний фанатизм, і додав своїй
сатирі винятково різкий характер. Публікація цього роману почалася у 1533 р з другої частини, яку автор
випускає під псевдонімом Алькофрібас Назьє, які представляють анаграма його справжнього імені. Ця
частина спочатку замислювалася письменником як продовження опублікованої незадовго до того народної
книги «Великі і неоціненні хроніки про великого і величезному велетня Гаргантюа», своєю чергою заснованої
на популярній легенді. У тому ж році твір Рабле було засуджено Сорбонною за «непристойність». У 1534 році
(за іншими даними – в 1535 р.) виходить «Повість про страхітливе життя великого Гаргантюа, батька
Пантагрюеля» – книга, що стала потім першою частиною багатотомного роману Рабле. У 1542 р з’являється
підготовлене автором «пом’якшене» перевидання обох частин «Гаргантюа і Пантагрюеля Опублікована в
1546 р третя книга – «Героїчні діяння і вислови доброго Пантагрюеля» була випущена вже під власним ім’ям
Франсуа Рабле, «доктора медицини», і містила присвяту Маргариті Наваррської. Книга була засуджена
теологами Сорбонни за «єресь». Проте в 1548 і в 1552 р письменник публікує четверту частину роману –
«Героїчні діяння і вислови доблесного Пантагрюеля», заборонену незабаром до продажу і засуджену
паризьким парламентом до спалення. Після смерті Рабле (1553 г.) в 1562 р спочатку частково (16 глав), а
1564 р повністю виходить з друку заключна «П’ята і остання книга героїчних діянь і висловів доброго
Пантагрюеля», яка, мабуть, була дописана з авторських нотаток кимось із соратників французького гуманіста.
Книга Рабле багаторазово перевидавалася у Франції і за її межами: тільки за життя автора вийшло 11 видань
«Гаргантюа», 19 – «Пантагрюеля» і 10 – «Третьої книги». Твір переведено на багато мов: в XVI столітті – на
німецький (1575 г.), в XVII – на англійську (1693 г.), в XX столітті – на російську.
 Класичним став опублікований в 1966 р повний переклад роману, зроблений Н.М. Любимова м. У
XVII-XIX ст. виходили видання «Гаргантюа і Пантагрюеля» з «ключами» (тобто з розшифровкою
прототипів персонажів), в скороченнях і бувальцях:
● «для дам»;
● «для дітей» і т.д.
Перше наукове видання творів письменника, над яким працювало спеціально створене «Товариство
з вивчення Рабле», з’явилося в 1912-1932 рр. Серед сучасних критичних видань слід виділити підготовлений
відомим французьким фахівцем Г. Демерсоном том творів Рабле, виготовлений в 1973 р.

№ 51 ТЕМА СОЦІАЛЬНОГО ПРОТЕСТУ В БАЛАДАХ Ф.ВІЙОНА

Франсуа Війон (1431-1463) — видатний французький поет і великий майстер французької балади.
Його твори часто відображають соціальні нерівності та життя простих людей у середньовічній Франції. Тема
соціального протесту в баладах Франсуа Війона є однією з важливих тем, які відображені в його творчості.
Війон був французьким поетом і бунтарем 15 століття, і його балади, рондо, інші вірші і твори свідчать про
його складну біографію і глибокі відчуття соціального нерівності та несправедливості в тогочасному
суспільстві.
Загалом, тема соціального протесту в баладах Франсуа Війона відображає його соціальний активізм і
бажання піднести проблеми бідних та безгрошних до уваги громадськості. Він використовував свою поезію
як інструмент для висловлення свого протесту та критики соціальних недоліків тогочасного французького
суспільства. У багатьох творах Війона відчувається обурення від несправедливості та безпорадність перед
соціальною дійсністю свого часу. У його баладах часто зустрічаються зображення бездомних, проституток,
злочинців та інших відсторонених членів суспільства, які стали жертвами соціальної системи свого часу. Ці
персонажі стають символами соціальної незахищеності та неправди.
Наприклад, у баладі "Балада про плач Гігієна" Війон описує важке життя простого селянина, який
змушений працювати важко та живе у відчутті безнадійності. Ця балада є яскравим прикладом соціального
протесту у творчості поета.
Ось кілька балад, де ця тема виражена:
 "Балада про в'язницю в Месині": У цій баладі Війон описує життя в'язня в Месині, що є суровою темницею,
де прозріла корупція та жорстока образа людської гідності. Він виражає своє обурення та співчуття до
ув'язнених.
 "Балада про пат'янний дуб": Ця балада описує важкі умови життя повішених злочинців на деревах. Війон
використовує цей образ, щоб висловити свій протест проти жорстокості та несправедливості, яку він бачив у
суспільстві.
 "Балада про жінок Савійських": У цій баладі Війон розповідає про життя жінок, які були вигнані з Савойі під
час війни, та змушені просити милостиню та займатися проституцією від бідності. Він виражає співчуття та
обурення проти такого становища жінок.
Таким чином, балади Франсуа Війона відображають соціальний протест проти нерівності та
несправедливості у середньовічному французькому суспільстві, розкриваючи теми бідності, безправ'я та
соціальної виключеності.

№52 ОСОБЛИВОСТІ КОМПОЗИЦІЇ РОМАНУ СЕРВАНТЕСА “ДОН КІХОТ”. ШИРОКА КАРТИНА ЖИТТЯ
ІСПАНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
Композиція роману розгортається в ситуації «великої дороги». Мандрівка — головний композиційний
прийом твору, що дає можливість авторові відтворити широку дійсність, вільно поєднувати різні образи та
події.
Основні особливості композиції цього роману включають такі елементи:
 Дві частини: Перша «Хитромудрий ідальго Дон Кіхот з Ламанчі», опублікована в 1605 році; друга «Друга
частина геніального лицаря Дон Кіхот з Ламанчі», опублікована в 1615, щоб відновити добре ім’я
письменника. Справа в тому, що в 1614 році була опублікована друга частина Дон Кіхота, написана якимсь
Авельянедой (це був псевдонім самозванця). У другій частині автор глибше розкриває характер свого
персонажа, вона менше зосереджена на дії, а більше на роздумах та діалогах.
 Рамка та авторський коментар: Сервантес використовує концепцію "рамки" для структури свого роману. Він
представляє себе як редактора і переказувача історії, яка була відома йому через різні джерела. Цей
авторський коментар додає глибину та іронію до оповіді.
 Паралельні сюжети: Роман містить два паралельні сюжети. Перший розповідає про пригоди Дон Кіхота і
його вірного слуги Санчо Панси. Другий сюжет стосується автора-редактора Сервантеса та його знайомства з
Дон Кіхотом. Ці два сюжети взаємодіють між собою і підсилюють тему розриву між реальністю і уявою.
 Повторення: У романі повторюються деякі мотиви і епізоди, створюючи відчуття циклічності і
рекуррентності. Це відображає тему вірності і упередженості Дон Кіхота.
Роман був задуманий автором як пародія на рицарські романи. На пародійний характер твору вказує
автор у пролозі, кажучи, що єдиним його бажанням було віддати на загальний глум нерозсудливо брехливі
рицарські книжки. У них герой жив і діяв в умовному часі і просторі, Сервантес, зберігаючи всі формальні
складові рицарського роману: високу і благородну мету мандрівного рицаря, його пригоди і подвиги, образи
зброєносця, Прекрасної Дами, – зображує свого героя в конкретних умовах життя Іспанії кінця XVІ ст. Це
відкриває автору широкий простір як для реалістичного зображення життя іспанського суспільства, так і для
використання засобів комічного.
В романі 669 персонажів - здебільшого живих неповторних характерів, величезна кількість епізодів, у
яких розкривається повсякденне життя іспанської провінції та великих міст, герцогських замків і постоялих
дворів. Уперше широким потоком в роман влилося, народне життя, постала цілісна картина суспільства,
зображена в дусі засудження перешкод, що стоять на шляху до торжества ідеалів людяності й
справедливості.
Тому роман “Дон Кіхот” – це трагікомічний епос іспанського життя кінця XVІ ст.

№53 СКЛАДНІСТЬ ОБРАЗУ ДОН КІХОТА З ОДНОЙМЕННОГО РОМАНУ СЕРВАНТЕСА. ГЕРОЇКА ВИСОКОГО
ГУМАНІЗМУ ТА ТРАГІЗМ ОБРАЗУ
Головною прикрасою лицарського роману завжди був молодий лицар, гарний, сильний, закоханий,
який мужньо боровся з ворогами, чарівниками та велетнями. У романі Сервантеса його місце займає
зубожілий провінційний гідальго Алонсо Кехано, усе майно якого було у "родовому списі, старезному щиті,
охлялій шкапі та борзому собаці". Цей гідальго не здатного роду, не молодий і не привабливий. Проте,
начитавшись лицарських романів, він вирішив стати мандрівним лицарем та здійснити великі подвиги.
Алонео Кехано назвався гучним ім'ям Дон Кіхота з Ламанчі, вбрався у лицарське вбрання, обрав собі даму
серця та вирушив на пошуки пригод. Лицарська зброя його була іржавою, а володаркою серця — сільська
дівчина, яку Дон Кіхот називав Дульцінеєю Тобоською.
Поступово Сервантес націляє Дон Кіхота не тільки кумедними, але й високими душевними якостями.
Його герой відчув поетичність чарівної історії Лицаря Озера, яка багатьох дратувала. Божевілля Дон Кіхота
являло собою виклик світові, позбавленому поетичного натхнення. Дульцінея Тобоська існувала лише в уяві
фантазера з Ламанчі, але вигадати її міг лише той, хто поетизував жінку, для кого кохана, навіть сільська
дівчина, була чарівною принцесою. Дон Кіхот полюбляв слухати пісні та вірші, знав багато старовинних
романсів і сам писав вірші.
Але Дон Кіхот не тільки поет, він благородний мислитель, людина великого розуму. Недаремно усіх так
вразила промова Дон Кіхота про військові справи та вченість. Він говорить про усі тяготи військового життя,
про жебрацьке існування солдат. Мета військового мистецтва, за словами Дон Кіхота — "мир, а мир є
найвищим земним благом".
 Герої лицарських романів подобались Дон Кіхоту своєю активністю. Вони уявлялися йому апостолами
справедливості, а насправді були шукачами слави. Дон Кіхот також мріяв зробити своє ім'я безсмертним.
Проте, він усі свої сили ладен віддати тим, хто потребує допомоги. Герой воює не для себе, а задля
суспільного блага. Дон Кіхот вірою і правдою служив своїй мрії.
В образі Дон Кіхота узагальнено характерні риси людської природи, які проявляються в різні часи, в
різних країнах. Сервантес створив образ глибокого загальнолюдського змісту, що виходить ‘за межі своєї
епохи.
В цілому, образ Дон Кіхота втілює багатогранну ідею про героїзм, моральну доблість, боротьбу за
справедливість та справжність, але в той же час він також втілює ідею про ілюзію та безумство. Ця комбінація
робить його одним із найвиразніших та незабутніх образів у світовій літературі.
Дон Кіхот є символом певних властивостей людського духу, тому й став «вічним образом». Його
«вічність» зумовлена тим, що риси літературного характеру Дон Кіхота притаманні людям різних епох.
Образ Дон Кіхота в романі Мігеля де Сервантеса "Дон Кіхот" відображає героїку високого гуманізму, але
також несе в собі елементи трагедії і обдуманої драми.
Ось як вони взаємодіють в образі Дон Кіхота:
1.Героїка високого гуманізму:
 Віра в ідеали: Дон Кіхот є надзвичайно відданим своїм ідеалам лицаря і рицарського кодексу. Він вірить у
чесність, справедливість, мужність та героїзм, і його прагнення до цих ідеалів робить його героєм високого
гуманізму.
 Захист слабких: Дон Кіхот вступає в боротьбу за права та гідність тих, хто беззахисний та потребує захисту. Він
намагається внести елементи героїзму в життя простих людей, що потребують допомоги.
 Боротьба зі злом: Дон Кіхот відправляється на боротьбу з химерами та вигаданими чудовиськами, щоб
очистити світ від зла і несправедливості. Його рішучість в боротьбі зі злом є героїчною.
2.Трагічний аспект:
 Безумство і розрив із реальністю: Дон Кіхот стає жертвою власних уявлень і втрачає зв'язок з реальністю.
Його безумство приводить до численних трагічних ситуацій і надзвичайно складається з його героїзму.
 Фізична та моральна страждання: Дон Кіхот терпить фізичні та моральні страждання у своєму пошуку
ідеалів. Він переживає безліч ран і травм, а його сміливість і відвага викликають його страждання.
 Співчуття та сум інших персонажів: Співчуття і сум інших персонажів, таких як Санчо Панса, підкреслюють
трагічність образу Дон Кіхота. Вони бачать, що його ідеали приводять до страждань, але не можуть змінити
його віру.
Образ Дон Кіхота відображає суперечність героїки та трагедії в його глибокому прагненні до ідеалів і в тому,
як ці ідеали конфліктують з реальністю.

№54 ХАРАКТЕРИСТИКА ОБРАЗУ САНЧО ПАНСИ ЯК НОСІЯ ЗДОРОВОГО НАРОДНОГО ГЛУЗДУ ТА ОПТИМІЗМУ
З РОМАНУ СЕРВАНТЕСА “ДОН КІХОТ”
Санчо Панса, на відміну від Дон Кіхота, зовсім не мрійник. Він тверезий, розсудливий, практичний,
навіть хитрий. Вигода цікавить Санчо Панса завжди і скрізь. «А ми краще спустимося на землю і будемо
ходити по ній ногами» – примовляє він. Як людина, яка твердо стоїть на землі, Санчо Панса намагається
відмовити свого пана від безглуздих вчинків. Але навіть розважливий Санчо піддається мрії стати
вельможею, графом і губернатором. Ілюзії Дон Кіхота про лицарську слави кружляють голову навіть йому.
З часом Санчо змінюється під впливом безкорисливого Дон Кіхота. Він уже служить Дон Кіхоту не за
гроші, які той не в змозі заплатити йому. Санчо жаліє свого пана і глибоко поважає його. Зброєносець
виявляє риси, спільні для них з Дон Кіхотом – доброту, чуйність, людяність, чистоту серця. Коли Санчо Панса
випадає можливість побути деякий час губернатором острова, то він проявляє себе милосердним
правителем, хоче піклуватися про хліборобів і піднімати сільське господарство.
 Образ Санчо Панси – це втілення людини з народу, носія народної мудрості, але одночасно простої,
наївної людини. Санчо як типовий представник народу, втілення його мудрості й моральної повноцінності,
часто використовує у своїй мові прислів’я і приказки, виказуючи глибоке розуміння життя.
Головна особливість образу Санчо - його твереза розсудливість. На противагу Дон Кіхоту він увесь - на
землі, у зовнішньому світі. Живе сьогоденними проблемами. І на свою службу зброєносця він спочатку
дивиться тільки з точки зору матеріальної вигоди. Але, часто обдурюючи свого пана та користуючись його
довірливістю, Санчо сам підпадає під вплив Дон Кіхота і починає вірити в його ідеали. Поступово
зброєносець внутрішньо просвітлюється, стає безкорисливою та гуманною людиною, носієм народної
мудрості. Санчо Панса починає розуміти, що Дон Кіхот — божевільний, проте вже не може залишити його і
всюди слідує за ним, забуваючи колишню корисливість. Проста, неграмотна людина виявилася здатною
зрозуміти мудрість, доброту та ідеали Дон Кіхота. У тому, що Санчо Панса не залишає свого пана й завжди
знаходиться поряд, виражається його духовна і моральна стійкість.

№55 ДРАМАТУРГІЯ ЛОПЕ ДЕ ВЕГА

Якщо італійський театр цього часу використовував традиції народного мистецтва і будувався на
принципах імпровізації та лицедійства - комедія-дель арте (митці наслідували деякі прийоми
давньогрецького театру, зокрема маски), то театр Іспанії та Англії філософськи осмислив світ, був засобом
аналізу морально-психологічного стану людини. Ці принципи знайшли своє відображення у творчості
видатних іспанських драматургів Лопе де Вега Карпйо (1562-1635) - справжнього реформатора испанского
театру, автора відомих "драм честі" ("Овеча криниця") і "комедій плаща та шпаги" ("Собака на сіні") та
Кальдерона de la Barca (1600-1681), трагедії якого завершували "золоте століття" іспанського театру.
Зліт іспанського театру "золотого століття" пов'язаний в першу чергу з ім'ям Лопе де Вега, який створив
драматургію, яка відштовхувалася від сценічної практики.
Не тільки творчість, але і життя Лопе де Вега (1562-1635), як і інших знаменитих сучасників, стала
відображенням проблем епохи. Лопе вийшов з міського ремісничого середовища, ще в університеті почав
писати вірші; університет закінчити проте йому не вдалося. Пізніше за сатиру на сім'ю коханої, яка його
відштовхнула, він був засуджений на 10 років вигнання з Мадриду. Незважаючи на це Лопе повертається в
столицю, щоб викрасти нову даму серця і таємно одружитися з нею. Він бере участь у Непереможній Армаді,
служить секретарем герцога Альби, потім герцога Сесси, наприкінці життя приймає сан священика.
Лопе де Вега створив величезну кількість п'єс; вважається, що їм було написано більше 2000 творів, у
тому числі таких як "Собака на сіні", "Учитель танців", з яких до нас дійшло 468, більшість з яких складають
комедії (426). Зухвалий в житті, Лопе підняв руку і на традиції іспанської драматургії: він відмовився від
прийнятого тоді принципу єдності місця, часу і дії, зберігши лише останнє, і сміливо поєднував у своїх
п'єсах елементи комічного і трагічного, створивши класичний тип іспанської драми. Свої погляди він
виклав у формі найважливіших принципів іспанської ренесансної драми у віршованій трактаті "Нове
мистецтво складати комедії в наші дні". Йому наслідували і Аларкон, що поклав початок "комедії
характерів, і Тірсо де Моліна, який вже стояв на порозі бароко. Які б легкі й забавні на перший погляд не
були комедії Лопе, вони стверджували самоцінність людського життя у всіх її проявах. Його герої,
самостійно мислячі і діючі згідно з розумом і велінням серця, мають, за словами Лопе, "свободу совісті, що
проявляється в незалежності вдачі".
В останніх драмах Лопе трагічне сприйняття світу наростає. В одній з них - п'єсі "Кара без помсти",
драматург приходить до усвідомлення трагізму існування людини взагалі, незалежно від присутності в житті
лиходіїв або праведників. Головний герой драми, Федеріко, відчуває розлад не тільки зі світом, але і
всередині себе, і не бачачи шляхів примирення, у своєму знаменитому монолозі "Бути без себе, без вас, без
Бога" приходить до розуміння небуття.
В драмах Лопе дуже великий історичний пласт. Серед них - "Останній готський король", "Граф Фернан
Гонсалес", "Зубці стін Торо", "Юність Бернарда дель Carpio", "Незаконний син Мударра" та ін. - п'єси, в основі
 яких народні романси і "Пісня про мого Сіда". Характерно, що трактування історичних подій близьке чи
збігається з тим, яке століттями давали романсеро. Театр Лопе де Вега на більш високому рівні розігрував
знайомі кожному жителю Піренеїв, почуті і від жонглерів, і від бабусь сюжети.
Іспанська драма у творчості Лопе де Вега переступила кордони півострова і стала сторінкою світової
культури. Португалія цього часу не створила рівних їй шедеврів. Однак театралізація і "церемоніалізація"
життя в цілому в XVII ст., що прийшла на зміну синкретичному середньовічному ритуалу, зробила театр
найпопулярнішим у цей час видом мистецтва. Португальці і португальські моряки, зокрема, були настільки
захоплені театром, і щоб уникнути бунту під час дальніх експедицій брали на суда акторів, які повинні були в
море розігрувати спектаклі.

№56 ЛІТЕРАТУРА РАННЬОГО АНГЛІЙСЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ. ГУМАНІЗМ І НАРОДНІСТЬ “УТОПІЇ” ТОМАСА

МОРА
Англійське Відродження розпочалося в кінці XV століття із невеликого гуртка молодих аристократів, які
навчалися в Оксфордському університеті. Вони захоплено вивчали античну класику, вважали себе учнями
італійських гуманістів і писали вірші, наслідуючи найкращі взірці італійської поезії (зокрема твори видатного
митця Франческо Петрарки).
Ранні англійські гуманісти відвідували батьківщину Відродження і перебували під значним італійським
впливом. Мода на італійське з часом переросла у справжню італоманію, відчутну не лише в літературі, а й у
побуті.
Англійський гуманізм розвивався повільно і в першій половині XVI століття не мав значних літературних
досягнень. Однак заслуги митців Раннього Відродження перед англійською літературою неоціненні. Під
впливом зразків італійської та французької поезії англійські поети впорядкували англійську систему
віршування (вірші попередньої доби дуже нагадували римовану прозу), перенесли на рідний ґрунт поділ
віршів на катрени і терцини, а також запозичили жанр сонета, дещо змінивши спосіб його римування (так
званий англійський сонет).
Окремим важливим досягненням було створення білого вірша, тобто вірша метрично організованого, але
без рими. Саме білий вірш у наступні періоди англійського Відродження використовували всі англійські
драматурги.
Найзначнішим літературним явищем Раннього англійського Відродження стала книга «Утопія» (1516
рік), написана латиною, (повна назва твору — «Золота книга, така ж корисна, як і забавна, про найкращий
устрій держави і про новий острів Утопія»). Її автором був відомий вчений-гуманіст, випускник
Оксфордського університету Томас Мор (1478-1535 роки).
Слово «утопія» в перекладі з давньогрецької означає «місце, якою немає». Зараз утопією називають
літературний жанр, близький до фантастики, який описує ідеальне з погляду автора суспільство. Першим
твором цього жанру в європейській літературі й стала книга Томаса Мора, де він пропонує модель
ідеального державного устрою, який суттєво відрізнявся від тогочасного англійського.
Головні аспекти гуманізму та народності в "Утопії" Томаса Мора:
 Гуманістичні цінності: "Утопія" відображає гуманістичні ідеали Ренесансу, такі як гідність людини, освіта,
розвиток інтелекту та соціальна справедливість. Текст пропонує ідею гармонійного співжиття людей у
суспільстві, де гуманізм стоїть на першому плані.
 Критика суспільства: Мор використовує "Утопію" як засіб для критики соціальних та політичних недоліків
свого часу. Він висвітлює проблеми відмінностей між багатими та бідними, корупцію та нерівність, а також
несправедливість суду.
 Народність: У "Утопії" Мор виявляє національний патріотизм і підтримку англійського народу, осуджуючи
зловживання владою та втручання іноземних сил у справи Англії. Це можна сприймати як вираз
націоналістичних почуттів.
 Уявлення про ідеальне суспільство: "Утопія" пропонує ідею ідеального суспільства, де правосуддя, рівність,
праця і громадянська відповідальність є важливими цінностями. Це можна сприймати як вираз
націоналістичних прагнень створити кращий світ для свого народу.
У цілому, "Утопія" Томаса Мора поєднує гуманістичні ідеали, критику суспільства свого часу та
націоналістичні настрої, відображаючи багатогранний світ раннього ренесансу і допомагаючи розкрити теми
гідності людини і соціальної справедливості.

№57 ПЕРІОДИЗАЦІЯ ТВОРЧОСТІ В. ШЕКСПІРА. ФІЛОСОФСЬКЕ ОСМИСЛЕННЯ ДІЙСНОСТІ У «СОНЕТАХ».

Вирізняють 3 періоди творчості Шекспіра: 1)оптимістичний(1590-1600) були написані комедії
темою яких була віра в життя та сили людини “Сон літньої ночі”, “Ромео та Джульєтта”; 2)трагічний(1600-
1608) створені шедеври в жанрі трагедії “Гамлет”, “Оттело” та інші; 3)романтичний(1609-1612) трагікомедії з
щасливим кінцем “Зимова казка”, “Буря”.
Сонети Шекспіра драматичні, позбавлені традиційного словесного вбрання. Вони вражали
психологічною правдою і поетичною досконалістю. У них були роздуми про кругообіг часу, мінливість світу.
Перші сонети збірки присвячені оспівуванню фізичної краси і духовної досконалості юного друга.
Ліричний герой — людина тонка, яку багато що хвилювало і ранило. Глибоко розроблена в сонетах і
традиційна для жанру тема кохання (23, 56, 88, 116). Внутрішній світ закоханого різноманітний і складний.
Перші 17 сонетів — звернення до безіменного молодого чоловіка, переконання його одружитися і
народити нащадків. Згідно з однією із версій ним був граф Пембрук, майбутній лордканцлер Англії. Рідні
юного аристократа, який рано втратив батьків, піклувалися про його одруження. Можливо, вони і звернулися
до поета з проханням допомогти їм втілити власні плани. Для переконання ліричного героя Шекспір обрав
тему недовговічності вроди і необхідності її збереження у дітях. Почавши з агітації за шлюб, автор перейшов
до того, що хвилювало його: до тлінності життя і неможливості врятувати навіть кращих. Він переконував, що
лише поезія здатна зберегти красу й оспівати її. Поет сам поступово закохався у молодого красеня і
претендував на його кохання. їхні стосунки тривали три роки, про що повідомлялося в останніх сонетах цього
циклу. Любов надихнула поета на творчість, наповнила його сонети життєдайною силою. Із 40—42 сонетів
стало відомо, що друг зрадив поету, спокусив його коханку, або був спокушений нею. Хоча Шекспіру боляче,
він, як і раніше, продовжував любити і пробачив йому, про що свідчать у 43—46 сонетах чуттєві й красиві
освідчення в коханні. Однак поет вже не мав такої довіри, як раніше. Залишився страх втратити кохання,
ревнощі, образи і пробачення.
У Шекспіра з’явився суперник — теж поет, що стало для нього великим потрясінням. Згідно з
дослідженнями, це був відомий на той час поет Джордж Чапмен, який перекладав античних авторів. Це
змусило Шекспіра страждати. Тому він намагався то принизити чужу творчість, то шляхетно прощався з
коханим (87 сонет), дозволяв наговорити на себе, щоб вину за розрив між ними покласти не на товариша, а
на себе, то погоджувався на роль ошуканого чоловіка (сонет 93). Через пережиту драму стосунки між ними
не відновилися. Історія любові поета до друга завершилася взаємними докорами і образами.
Сонети 127—152 присвячені жінці. Вони теж про кохання, причому не платонічне, а земне. На відміну
від товариша, жінка не ідеалізована, а навпаки, показана з усіма її фізичними і моральними вадами. У сонеті
130 поет відзначав: у дами очі не схожі на сонце, уста — на корали, а щоки — на троянди, шкіра її жовта,
дихання несвіже, а хода важка, проте вона все рівно прекрасна. На його думку любові не існувало, а була
лише залежність від пристрасті, боротьба. Як і друг, жінка теж зрадила поетові з його товаришем. Він прокляв
її (сонети 133—134), насміхався над нею, звертаючись до каламбуру (сонети 135—136). Як бачимо, поет
ошуканий у своєму небесному й земному коханні. Незважаючи ні на що, він все-таки продовжував вірити у
любов, у те найкраще, що доступно людині в її швидкоплинному житті. Поет дійшов висновку: лише любов —
головне і реальне почуття, а решта — маячня (сонет 116).
У коханні поет бачив єдину живу і добру силу. Любов — всепоглинаюча пристрасть, для якої «океаном
буде час розлуки» . Любов у Шекспіра пов’язана незмінно зі шляхетністю душі. З коханою поет розмовляв
інакше, ніж з другом. Він оспівував не лише любов земну, а й повідомляв про суперечливі стосунки,
подекуди хворобливі, — раптом кохана стала холодною, мов лід, навіть зрадила ліричного героя. Проте його
почуття щире й глибоке. Він був захоплений своєю дамою, хоча й не ідеалізував її, описавши як звичайну
земну жінку. Поет не хотів слідувати багатовіковим традиціям куртуазної лірики, бо не прагнув до нещирих
почуттів і риторичного прикрашання. У сонетах Шекспір розповідав про те, що кохання не лише дарувало
радісні хвилини, які окриляли людину, а й приносило горе, розчарування, страждання і біль. За змістом його
твори — це роздуми, яким герой віддавався на самоті. Тут відсутні зовнішні події, розгорнуті описи, портретні
характеристики. За своїм поетичним характером його сонет близький до придворної пісні — мадригалу: ті ж
самі узагальнені образи пристрасті, та сама глибока туга чи жага. Автор висловлював свої почуття на самоті
чи звертався до близької людини — свідка переживань.
Сонети Шекспіра — шедеври не лише ліричної, а й філософської поезії. Вони сповнені глибоких
роздумів поета про творчість, право людини на безсмертя, про несправедливість, яка панувала у світі. Поет
замислювався над засобами протидії руйнівній силі часу, стверджував перевагу духовного багатства над
матеріальними цінностями, підносив значущість і невмирущість поезії, заглиблювався в естетичні й
філософські питання, засуджував вади і несправедливість сучасної йому дійсності.
Вів літературну полеміку, виступав проти евристичної поезії, захищав правду і простоту в мистецтві,
виходячи з розуміння прекрасного як правдивого відтворення земної краси . В образній системі сонетів
джерелом була реальність, пов’язана зі світом природи і з життям суспільства. Звернувшись до суворої
форми сонета, Шекспір вийшов за межі традиційних тем і поетичних норм. Він наповнив сонет багатим
змістом, глибокою думкою, хвилюючим людським почуттям, надав різноманітного звучання та високої
поетичної довершеності.

№58 ГУМАНІЗМ РАННЬОЇ ТРАГЕДІЇ В.ШЕКСПІРА «РОМЕО І ДЖУЛЬЄТТА».

У чому ж проявляється гуманізм знаменитої трагедії?
Шекспір описує почуття головних героїв не тільки як щире кохання, але і як виклик ненависті, який панує
між родинами.
Саме тому всі бояться почуттів, які виникли. Закоханих всіляко намагаються розлучити, та й самі вони
турбуються за своє майбутнє.
Трагічний кінець неминучий, але смерть героїв стала символом любові, яка виступає проти людської злоби.
Ромео і Джульєтта відмовилися слідувати правилам, які нав’язували їм власні сім’ї.
Любов змусила молодих людей побачити безглуздість нескінченного кровопролиття, але їх не зуміли
зрозуміти рідні. Вони були приречені, але саме їх загибель і припинила давню ворожнечу.
У трагедії Шекспіра порушена проблематика свободи вибору.
Вона змушує задуматися про те, що право на кохання має абсолютно кожен.

№59 КОМЕДІЇ В.ШЕКСПІРА ЯК ВЕРШИНА АНГЛІЙСЬКОЇ КОМЕДІЇ ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ («ДВАНАДЦЯТА НІЧ»,
«СОН ЛІТНЬОЇ НОЧІ»).
Комедії Шекспіра містять у собі всю багатобарвність життя: піднесений романтизм почуттів знаходиться
поряд з глузливим розумом, буфонада з серйозними драматичними подіями.
Присутні тут і сатиричні мотиви, але вони не схожі на їдкі, ущипливі традиційні звинувачувальні
комедії. Сміх комедії Шекспіра виражає ні гнів і заперечливість, але буйну радість життя й кипуче весілля
здорових і щасливих людей. Але його герої не лише піддаються веселощам, вони також закохуються,
філософствують, плачуть, обурюються, воюють з ворогами.
«Комедія помилок», «Приборкання непокірливої», «Сон літньої ночі» - це лише неповний перелік
найбільш радісних комедій Шекспіра.
"Сон літньої ночі" - це відома комедія Вільяма Шекспіра, написана близько 1595-1596 року. Вона
складається з кількох сюжетних ліній, які переплітаються в одному загальному сюжеті.
 Основні сюжетні лінії включають:
1. Любовний трикутник між Гермією, Лісандром та Деметрієм. Гермія і Лісандро влюблені одне в одного, але
Деметрій хоче одружитися з Гермією за бажанням її батька. Ця ситуація призводить до конфлікту і побігу
Гермії та Лісандра в ліс, де розгортається багато подій.
2. Сюжетна лінія крадіння дитини: Королівська пара Титанія і Оберон сваряться через хлопчика на ім'я Іггнійус,
якого Оберон хоче взяти за свого слугу. Вони використовують чари, щоб вплинути на емоції один одного.
3. Комедійний сюжет лісових розбирачів: Група драматургів з Афін вирішує репетицію своєї п'єси в лісі, де має
місце дія основної частини комедії. Вони також стикаються з надприродними явищами, що створюють
комічні ситуації.
Комедія «Дванадцята ніч» - остання весела комедія Шекспіра. Але закінчується вона вже далеко не
загальними веселощами, а сумною піснею меланхолічного шута. Згодом у комедіях Шекспіра посилюються
драматичні моменти, а носії зла, які протистоять героям, стають все більш небезпечними.
"Дванадцята ніч" або "Чим довше, тим краще" (Twelfth Night, or What You Will) - комедія Вільяма
Шекспіра, написана приблизно в 1601-1602 роках. Сюжет цієї п'єси включає в себе багато інтриг,
переплітаються сюжетні лінії та комедійні ситуації.
Основний зміст включає наступне:
1. Любовний трикутник: Олівія, багата індивідуалістка, відмовляється від чоловічої компанії та закохується в
молодого і життєрадісного Віолу, яка перебравшись до Олівії, прикидається хлопцем Цезарем (Сезарем). В
той же час, Олівія відзначає увагу графа Орсіно, який закохався в неї. Створюється заплутаний між їхніми
почуттями момент.
2. Подвійність та ідентичність: Віола та її брат-близнюк Себастьян втратили одне одного в корабельній
катастрофі. Віола вирішила прикинутися хлопцем, і це призводить до комічних ситуацій, особливо коли
Себастьян з'являється в місті. Подвійність їхньої особи створює недорозуміння та смішні моменти.
3. Фольклорні персонажі: П'єса також включає комічних персонажів, таких як шутник Фесте, клоунів Тобіас
Бельч та Марія, які вносять гумор у сюжет.
4. Розв'язання конфліктів: В кінці п'єси всі конфлікти вирішуються, Віола розкриває свою істинну ідентичність,
Олівія виходить заміж за Віолу, а Себастьян знаходить свою кохану. Граф Орсіно знайомиться з Марією, і всі
герої знаходять щасливе завершення своїх історій.
"Дванадцята ніч" - це класична комедія, яка відзначається своєю комічністю, веселощами та інтригами,
які переплітаються в історії кохання та ідентичності.

№60 ГУМАНІЗМ ТА ФІЛОСОФСЬКА ГЛИБИНА ТРАГЕДІЇ В.ШЕКСПІРА «ГАМЛЕТ».

Трагедія "Гамлет" Вільяма Шекспіра відома не лише своєю складною історією та драматичними
подіями, але й глибоким гуманізмом і філософською глибиною.
Ось декілька ключових аспектів, що вказують на гуманізм і філософську складність цієї трагедії:
1. Моральні ділеми: Гамлет стикається з численними моральними ділемами, які спонукають його до роздумів
про природу моралі та справедливості. Однією з центральних тем є питання помсти та моральної
відповідальності. Гамлет сумнівається, чи варто вбивати свого дідуся Клавдія, який вбив його батька. Ця
дилема відображає складність людських моральних стандартів і спонукає аудиторію роздумувати над
справедливістю та помстою.
2. Імовірність та загадковість: П'єса включає в себе багато загадкових моментів, містифікацій і невирішених
питань. Такі моменти, як зустріч з привидом Гамлета, події в ельзійському царстві, а також численні
монологи і думки головного героя, створюють атмосферу неспокою та загадковості, яка спонукає глядачів до
філософських роздумів про сенс життя, смерті та долі людини.
3. Порушення стандартних стереотипів: Гамлет - це комплексний персонаж, який відступає від стандартних
кліше і стереотипів того часу. Він є інтелектуалом, задумливим філософом і песимістом. Його монологи,
 зокрема "Бути чи не бути" (To be or not to be), відображають його глибокі роздуми про життя, смерть, мораль
і людську природу.
4. Питання про сенс життя: "Гамлет" пропонує аудиторії глибокі філософські запитання про сенс життя,
емоційну страждання, мораль і внутрішній конфлікт людини. Герой Гамлета став символом постійного
пошуку і постійних питань, що притаманні людській природі.
Усі ці аспекти роблять трагедію "Гамлет" глибокою та багатогранною, заслуговуючи на увагу як
літературного шедевра, так і філософського та гуманістичного твору, який продовжує зачаровувати і надихати
глядачів та читачів.

№61 ТЕМА БОРОТЬБИ ПРОТИ ДЕСПОТИЗМУ ТА СТАНОВО-НАЦІОНАЛЬНИХ ЗАБОБОНІВ У ТРАГЕДІЇ

В.ШЕКСПІРА «ОТЕЛЛО».
Отелло" - це одна з найвідоміших трагедій Вільяма Шекспіра, написана приблизно в 1603 році. Основна
дія розгортається в місті Венеція і на Кіпрі та розповідає про службове та особисте життя головного героя,
Мавра Отелло.
Ось загальний зміст трагедії:
1. Початок інтриги: Головний антагоніст, Іаго, надмірно завидує Отелло і розпочинає інтригу, щоб підірвати його
життя та військову кар'єру. Іаго переконує Родеріго, багатого купця, що він повинен викрасти Дездемону,
дружину Отелло, щоб вона вийшла заміж за нього. Паралельно з цим Іаго використовує підозри Отелло
щодо невірності Дездемони для відштовхування Отелло від своєї дружини.
2. Ревнощі і зрада: Під впливом інтриг Іаго, Отелло стає все більш ревнощів до Дездемони і звертається до
нього за підтвердженням її невірності. Дездемона намагається відвернути підозри, але Отелло все більше
втрачає розум і стає сліпим від ревнощів.
3. Трагічний фінал: Розгублений і розлючений Отелло вбиває Дездемону, вважаючи, що
вона його зрадила. Після цього він дізнається про лживі обвинувачення Іаго і справжню правду
про невірність Дездемони. Трагедія завершується самогубством Отелло, коли він пішов на цей
вчинок через величезну вину і жах перед своїми вчинками. Іаго також розкривається як злочинець
і покараний.
Детально про теми боротьби проти деспотизму та станово-національних забобонів у трагедії
"Отелло" Вільяма Шекспіра:
1. Расизм і станово-національні забобони: Головна драматична дія в п'єсі розгортається в середовищі
Венеціанської армії, де Мавр Отелло займає високу посаду. Протягом твору Отелло постійно стикається з
расистськими упередженнями та стереотипами щодо своєї раси та походження. Підступний лейтенант Іаго
використовує ці стереотипи, щоб спровокувати Отелло та викликати у нього ревнощі до Дездемони, його
дружини. Це призводить до конфліктів і руйнує подружні відносини. 2. Боротьба проти деспотизму:
Лейтенант Іаго є найбільш істотним антагоністом в п'єсі, і він відображає прагнення до влади і жагу до
маніпуляції і контролю над іншими. Він завдає Отелло величезної шкоди, намагаючись досягти своїх
особистих амбіцій, і стає прикладом деспотичного впливу на інших.
3. Питання моралі та справедливості: П'єса "Отелло" порушує питання моралі та справедливості через дії
головних персонажів. Іаго ставить під сумнів моральні норми, використовуючи зраду та брехню для
досягнення своїх цілей. Гамлет, навпаки, є комплексним персонажем, який зіткнувся з моральними
ділемами, коли йому наказували вбити Дездемону через підозру в невірності.
Це питання моралі ставиться в центрі сюжету, а рішення героїв щодо цих питань впливають на
подальший розвиток подій та призводять до трагічних наслідків.
Таким чином, "Отелло" Шекспіра досліджує складні теми боротьби проти деспотизму, расизму та
моралі, показуючи, як ці теми впливають на взаємини між персонажами та призводять до трагічних
 результатів. Ця трагедія відображає глибоку філософську та соціальну складність людської природи та
суспіль-Геріонє

№62 ТЕМА ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ У ТРАГЕДІЇ ШЕКСПІРА «МАКБЕТ».

Трагедія «Макбет» - твір соціально-політичної проблематики, в якому засуджено криваву
узурпацію(захоплення влади в монархії без законного права.)і сваволю монарха, трагічну долю держави у
такій ситуації. Сюжет Шекспір запозичив з «Хронік» Р. Холіншеда. Дія твору сконцентрована навколо образу
Макбета, показаного в еволюції. Особлива увага приділяється зображенню внутрішнього світу героя,
розкриттю поступового деградування його особистості у ході боротьби за трон. На початку Макбет – герой
Шотландії, її захисник і воїн, якого шанує король Дункан. Успіхи Макбета породжують у нього думки про
свою винятковість, честолюбні бажання. У нього зріє задум про захоплення трону. Натхненницею і
помічницею його у цьому є кохана дружина леді Макбет. Макбет, довго вагаючись, все ж таки убиває
Дункана і захоплює корону. Але це не приносить щастя ні йому, ні дружині. Піддані здогадуються про злочин
Макбета і віддаляються від нього. Боячись викриття, керований інстинктом самозахисту, Макбет уже без
вагань чинить один злочин за другим: його найманці вбивають Банко, винищують сім’ю Макдуфа. Дружина
Макбета не витримує непосильного тягарю злочину і божеволіє. Наростає самотність тирана. Він викликає
обурення, вся країна його ненавидить і готується до боротьби з ним. Тиран розплачується за криваві злочини
цілковитим внутрішнім спустошенням і болісним стражданням. Він усвідомлює нелюдськість свого злочину,
його безглуздість: злочин дав йому корону, але позбавив людяності й звичайного щастя, корона не принесла
йому нічого, крім страждань і самотності. У цьому трагізм його особи. Але засудження його безкомпромісне,
проти Макбета виступає все суспільство, воно бореться з тираном і знищує його в ім’я справедливості й
людяності. Жодна держава не може розвиватися при тиранічному режимі, який за самою суттю є
антигуманним, анти людяним.
Трагедії У. Шекспіра розвивають загальну для них тему кризи ренесансної гуманістичної свідомості в умовах
кризового стану суспільства. "...
Шекспір створює трагедію "Макбет" у 1606 році. "Макбет" - найкоротша із трагедій У. Шекспіра - в ній всього
1993 рядки. Її сюжет запозичений з "Історії Британії". Але її стислість анітрохи не відбилася на художніх і
композиційних достоїнства трагедії. У цьому творі автор піднімає питання про згубний вплив одноосібної
влади і особливо - боротьби за владу, яка перетворює хороброго Макбета, доблесного і прославленого
героя, в ненависного всім лиходія. Ще сильніше звучить у цій трагедії Шекспіра його постійна тема - тема
справедливої відплати. Справедливе відплата обрушується на злочинців і лиходіїв, - обов'язковий закон
шекспірівської драми, своєрідний прояв його оптимізму. Його кращі герої гинуть часто, але лиходії і злочинці
гинуть завжди. В "Макбеті" цей закон проявляється особливо яскраво. У. Шекспіру всіх своїх творах приділяє
особливу увагу аналізу і людини і суспільства - окремо, і в їх безпосередній взаємодії. "Він аналізує чуттєву й
духовну природу людини, взаємодію і боротьбу почуттів, різноманітні душевні стани людини. У.
Шекспіракцентує увагу на переломних і кризових станах свідомості, на причинах духовного кризи, причини
зовнішніх і внутрішніх, суб'єктивних і об'єктивних ". І саме такий внутрішній конфлікт людини і становить
основну тему трагедії "Макбет".
Тема державної влади в трагедії "Макбет" Вільяма Шекспіра грає важливу роль і створює центральний
конфлікт в творі.
Ось як ця тема розглядається в п'єсі:
1. Амбіції і бажання до влади: Головний герой, Макбет, починає як шанований воїн і генерал шотландського
короля Дункана. Однак він має амбіції і бажання до влади, які посилюються після того, як він почувається
підштовхнутими до вбивства Дункана, щоб стати королем. Його амбіції та прагнення до влади стають
домінуючими факторами в розвитку подій.
2. Насильство і кривава влада: Процес досягнення Макбетом влади супроводжується насильством і кривавими
діями. Він вбиває Дункана, а потім інших, щоб зберегти свою владу. Це призводить до хаосу та нестабільності
в країні, і Макбет визнає, що його правління стало кривавим і зруйнованим.
3. Легітимність влади: Тема легітимності влади важлива у трагедії "Макбет". Макбет стає королем шляхом
убивства і змови, що робить його владу сумнівною та несправедливою. Це підкреслюється конфліктом з
родом Макдуфа, який відкидає Макбета як легітимного володаря і відновлює законну державну владу.
4. Падіння влади: Влада Макбета закінчується падінням та смертю. Його нелегітимне
правління викликає внутрішні конфлікти та відстороненість від народу. Конечний результат - його
смерть в руках Макдуфа, який відновлює порядок і легітимну владу в країні

№63 ПРОБЛЕМАТИКА ТРАГЕДІЇ В.ШЕКСПІРА «КОРОЛЬ ЛІР». ОБРАЗНА СИСТЕМА ТВОРУ

Трагедія "Король Лір" Вільяма Шекспіра - це один із найвідоміших та найбільш складних творів драматурга.
Головна проблематика та образна система твору включають такі ключові аспекти:
1. Проблематика влади та безладдя: Головною темою "Короля Ліра" є проблема влади та безладдя в
суспільстві. Лір, король Британії, вирішує поділити своє королівство між трьома доньками, але це призводить
до конфліктів та хаосу. Влада, яку він передає донькам, стає незрозумілою та нерівною, і це призводить до
драматичних наслідків.
2. Питання моральності та моральних цінностей: Трагедія розглядає питання моральності, обов'язку та вірності.
Головний герой, Лір, зазнає страждань через свою невдячну доньку та зраду свого найближчого оточення.
Такі персонажі, як Гонеріль і Реган, представляють собою безсовісних і безморальних індивідів, які готові
позбавити батька влади і блага через свою жадібність.
3. Тема бідності та страждань: Трагедія включає в себе сильні образи бідності та страждань. Лір випадає зі своєї
колишньої підпорядкованої позиції до бідності та страждань, переживаючи бурю і голод. Ця тема відображає
його внутрішній стан та стан суспільства.
4. Тема сліпоти і розуміння: Трагедія також включає в себе метафоричну тему сліпоти та нерозуміння. Лір стає
сліпим як фізично, так і морально, і тільки тоді, коли він втрачає все, він розуміє свої помилки і свою
безрозсудність.
Трагедія "Король Лір" Вільяма Шекспіра відзначається багатою образною системою, яка допомагає
розкрити глибокі теми і конфлікти твору. Ось деякі ключові образи та символи у цій трагедії:
1. Буря: Образ бурі в "Королі Лір" відображає як зовнішній, так і внутрішній конфлікт.
Буря наростає на початку твору та виступає як відповідь на безлад та недоліки влади. Вона символізує
розколення суспільства, хаос і страх перед майбутнім. Також буря стає образом внутрішнього перевороту та
сумнівів у розумінні ситуації.
2. Сліпота: Образ сліпоти відображає нездатність персонажів бачити істину. Лір стає фізично сліпим, але його
сліпота також символізує його нерозуміння та нездатність розрізнити добро і зло. Інші персонажі, такі як
Гонеріль і Реган, що прагнуть до влади та багатства, також сліпі до моральних цінностей.
3. Світло і темрява: Образи світла і темряви використовуються для відображення конфлікту між добром і злом.
Лір говорить про "темряву" і "ніч" як символи негативних сил, а "світло" як символ добра. Ці образи сприяють
виразному конфлікту в п'єсі та підкреслюють падіння головного героя.
4. Вітер: Образ вітру утворює атмосферу хаосу та непостійності. Вітер долає всі стіни і бар'єри, він символізує
неможливість передбачити або контролювати події.
5. Корона: Символ корони представляє владу та легітимність правління. Процес передачі корони від Ліра до
Гонеріль і Реган стає символом недоліків та безладдя в суспільстві.
Ця образна система в "Королі Лір" допомагає створити глибокий і багатограний сюжет, а також
розкрити теми влади, моралі, страждань та конфлікту. Вона сприяє розумінню складних відносин між
персонажами і глибокими філософськими питаннями, які порушуються в цій трагедії.