ВІДРОДЖЕННЯ В ІСПАНІЇ ТА ПОРТУГАЛІЇ

Мігель де Сервантес
(1547-1616)

Місце письменника в літературному процесі. Найбільшим письменником

іспанського Відродження був Мігель де Сервантес Сааведра (1547–1616). Творчість
Сервантеса відносять до пізнього етапу Відродження, в ній відбилися певні кризові риси
доби. Життя Сервантеса – типова ренесансна біографія, коли людина сміливо йде до
мети, покладаючись виключно на власний розум і невпинну енергію. Проте кінець доби
свідчив, що ця енергія може бути безрезультатною, віра в успіх – марною, а мета
залишитися недосяжною. Ренесансна біографія поступово перетворюється на барокову.
Так сталося і з Сервантесом.
Мігель де Сервантес Сааведра народився 29 вересня 1547 року четвертою дитиною в
родині бідного ідальго (Ідальго, гідальго (від ісп. «чийсь син») – іспанський дворянин, середньовічний

рицар), лікаря Родріго де Сервантеса.

Чимало іспанських міст сперечалися за честь вважатися батьківщиною Сервантеса.
В Алькасарі була навіть виготовлена підроблена метрика, яка ввела в оману деяких
біографів письменника. А все тому, що родина лікаря, у якій було семеро дітей, у
пошуках заробітку постійно переїжджала з місця на місце. Зрештою батька Сервантеса
заарештували за несплату боргів, й усе майно родини пішло з молотка.
Спочатку Мігель навчався в колегії єзуїтів, але пізніше родина перебралася до
Мадрида, і хлопчик почав відвідувати міську школу і брати приватні уроки у відомого
педагога-гуманіста Хуана Лопеса де Ойос, професора граматики. Злидні змусили юнака
піти на службу в армію в чужих краях.
Відтак він став солдатом іспанської армії в Італії, а згодом був зарахований на флот і
взяв участь у битві поблизу Лепанто (1571). Це сталося в розпал військових подій на
Середземномор’ї, яке стрімко підкоряли собі турки. У битві під Лепанто проти турецької
ескадри вийшов об’єднаний італо-іспанський флот. Битва була жорстокою. Як і личить
доброму солдатові, Мігель бере участь у бою, хоча потерпає від лихоманки. Він одержав
два вогнепальних поранення в груди й у передпліччя, що призвело до паралічу і
нерухомості лівої руки та “до великої слави правої”, за словами самого Сервантеса. Після
1
шпиталю він знову бере участь у декількох боях й здобуває звання солдата-ветерана. У
1575 р. на галері він повертається на батьківщину, але дорогою потрапляє в руки піратів,
якими кишіло Середземне море, і Сервантеса продають у рабство алжирському паші.
Чотири рази бранець намагався втекти з рабства, але невдало. Родина Сервантеса,
одержавши звістку про викуп, який вимагали за бранців (у полоні був і брат Сервантеса
Родріго), із труднощами зібрала тільки гроші за Родріго. Кожна спроба втечі каралася
смертною розправою над утікачами, але Сервантес не міг не діяти. Зухвалий план утечі
шістдесятьох бранців на чолі із Сервантесом був підло виданий ченцем-домініканцем, і
Сервантеса закували в ланцюги й наручники та кинули в палацову в’язницю. В Алжирі
зосередилася величезна кількість полонених. “Немає на світі більшої радості, ніж радість
знову знайденої волі”, – скаже в “Дон Кіхоті” полонений капітан, висловивши настрій
Сервантеса, який повернувся до Мадрида після п’ятирічного рабства.
Проте родина витратила всі кошти на викуп братів, і Мігель знову служить в армії,
проте тепер у Португалії. Заслуги і шрами не рятують його від принизливої бідності.
Розчарування від невідповідності убогого життя солдата його покликанню до
військового подвигу назавжди розлучає Сервантеса з військовим ремеслом.
У 1584 р. Сервантес одружується з дівчиною з небагатої дворянської родини
Катиліною де Саласар-і-Паласьос і через рік, після смерті батька, стає на чолі великої
родини, яка складалася з матері, дружини, двох сестер, племінників. Він автор уже
виданого роману “Галатея” і кількох п’єс, але, гнаний бідністю, залишає перо та їде в
Севілью – “притулок усіх бідних і знедолених”, обіймаючи посаду комісара із закупівлі
провіанту для “Непереможної Армади”. Невдачі переслідують Сервантеса, він тричі
опиняється у в’язниці. Його звинувачують у розтраті грошей. Тим часом у Мадриді
йдуть його п’єси, з інтересом сприймається його роман “Галатея”, і в колі прихильних
літераторів його вже назвали “славою іспанської літератури”.
Хоча в Севільї на голову Сервантеса впало більше лиха, ніж перемог, вплив
великого міста – морського порту імперії – неабияк сприяв його розвиткові. Під час
другого тюремного ув’язнення Сервантес задумує головний роман свого життя – “Дон
Кіхот”. Перша частина вийшла в 1605 р. А в 1616 р. якийсь А. Фернандес де
Авельянеда, натхненний успіхом роману Сервантеса, випустив його підроблене
продовження. І Сервантес поквапився видати другу частину “Дон Кіхота”.

2
 Написаний на схилі життя письменника, “Дон Кіхот” є підсумком усіх його творчих
думок. Недостатньо оцінений за життя автора, цей твір Сервантеса в XIX столітті був
визнаний найвеличнішим витвором людської думки.
Останні 15 років життя Сервантес провів у бідності. Після “Дон Кіхота” він напише
літературну сатиру “Подорож на Парнас” і вже на смертному одрі завершить роман
“Персилес і Сихизмунда”, збираючись створити зразок справжнього рицарського
роману. Роман був надрукований уже після смерті автора.
Перед смертю Сервантес прийняв посвяту в ченці та був похований за рахунок
братства терціаріїв. Могила Сервантеса загубилася, а портрет, якщо й існував, до нас не
дійшов. Художник XVIII століття У. Кент створив зображення письменника за описом
зовнішності, який залишив сам Сервантес у Пролозі до “Повчальних новел”.

“Дон Кіхот”
Світову славу іспанському письменникові доби Відродження Мігелеві Сервантесу
приніс його роман “Вигадливий ідальго Дон Кіхот з Ламанчі”.
“Дон Кіхот” є природним завершенням прозових жанрів іспанської літератури
попереднього часу. Використавши їхні традиції, Сервантес створив новий тип жанру, від
якого починається розвиток реалістичного роману в світовій літературі.
Історія написання і форма “Дон Кіхота”. Письменник задумав “Дон Кіхота” як
пародію на рицарські романи, маючи на меті висміяти захоплення ними в Іспанії. В
авторській передмові до першої частини твору визначено, що завдання роману –
підірвати авторитет поширених у народі рицарських книг. У цей час він знаходився у
в'язниці, там і були написані перші 7 розділів (так званий Перший виїзд Дон Кіхота).
Після звільнення задум твору дещо змінився і набув самостійного значення. Так з'явився
Другий виїзд Дон Кіхота, під час якого відбуваються найкумедніші події книги. Роман
мав би закінчитися смертю героя. Проте з огляду на численні продовження і підробки
Сервантес змушений був написати ще одну книгу; це став так званий Третій виїзд, або
історія губернаторства Дон Кіхота. Форма роману досить проста. Тут чергуються новели
про трагікомічні пригоди героя. Але є й вставні новели з цілком самостійним змістом.
Так, відповідно до задуму, в “Дон Кіхоті” розказана історія бідного ідальго з
Ламанчі, який збожеволів через надмірне захоплення рицарськими романами. Уявивши
себе мандрівним рицарем, він в усьому наслідує героя рицарського роману і виїздить на
3
подвиги на честь Прекрасної Дами, для захисту всіх скривджених і пригнічених.
Озброївшись іржавими уламками старого обладунку, Дон Кіхот виїхав на жалюгідній
шкапі, якій дав звучне ім’я – Росинант (перекладається як колишня шкапа), за
зброєносця узяв хитрого селянина Санчо Пансу, а дамою свого серця обрав селянку
Альдонсу Лоренсо, уявивши її принцесою Дульсінеєю Тобоською.
Пародійний елемент. Відродженню було притаманно переосмислювати і комічно
“перелицьовувати” високі сюжети. В цей ряд нерідко потрапляли лицарські сюжети, і так
утворився жанр під назвою ірої-комічний епос. Проте існує суттєва відмінність між цими
пародіями і “Дон Кіхотом”. Там герої виражають авторську позицію, автор і герой разом
висміюють застарілі моральні й естетичні догми (особливо це стосується “Гаргантюа і
Пантагрюеля» Ф. Рабле, написаного місцями як пародія на лицарський роман). Та ми не
можемо сказати, що Дон Кіхот разом з автором сміється з усього застарілого у житті,
оскільки сам герой чималою мірою представляє це старе. Ставлення автора до свого
героя неоднозначне, бо він і осміює героя, і співчуває йому. Осміює застарілі й тому
кумедні звичаї і ритуали лицарства, вигадливу мову і склад мислення, та водночас віддає
належне його людяності й гуманній меті, кодексу честі і високій моралі.
Образ Дон Кіхота. Придивимося до того, як автор зображає свого персонажа.
Акцентується цілковита суперечливість, дисгармонійність, роздвоєність всього образу Дон
Кіхота. Ось він перед нами: аскетична зовнішність, виснажене тіло, незграбна постава,
кумедний одяг, до того ж сидить на охлялій конячині. Але його зовнішність оманлива, бо в
цій кумедній плоті живе високий дух, залізна воля, гуманні прагнення, горить невгасиме
бажання допомогти всім скривдженим і гнобленим. Контраст між кумедною зовнішністю і
високим духом має не комічний, а іронічний характер. Так само іронічно розкриваються
взаємини Дон Кіхота і оточення. Його лицарські наміри високі і благородні, але
здійснюються незграбно, без урахування реальності.
Реальний світ Дон Кіхот сприймає в дусі фантазій і вигадок рицарського роману.
Звичайні люди та речі здаються йому злими ворогами й чудовиськами, вітряки в його
уяві – це велетні, брудні постоялі двори – розкішні замки; Дон Кіхот нападає на
похоронну процесію, вступає в бій зі стадом баранів. Тому всі вчинки і “подвиги” Дон
Кіхота в ім’я захисту скривджених і поневолених не тільки сміховинні, а й шкідливі. Ті,
кого захищає Дон Кіхот, насміхаються над ним, знущаються з нього або проклинають

4
його. Каторжники, яких він звільнив, уявивши їх поневоленими рицарями, закидали
героя камінням, а пастушок Андрес, за якого Дон Кіхот заступився, благає небо
“покарати і знищити його милість”.
Світ двох реальностей. У романі існують дві реальності. Одна – це реальна
провінція Ламанча з її безлюдними просторами, убогим населенням, бідними заїжджими
дворами. А друга – це уява Дон Кіхота, яка цю реальність перетворює, прикрашає,
героїзує, ушляхетнює. Дон Кіхот діє відповідно до своєї уяви, а не реальності. Питання,
яка ж з двох реальностей вагоміша для самої людини, автор залишає відкритим.
Таким чином, у своєму творі Сервантес безпосередньо звернувся до реальної
дійсності. Дон Кіхот і Санчо Панса блукають Іспанією доби Сервантеса, зустрічаються з
людьми різних соціальних верств: ченцями й розбійниками, священиками й
комедіантами, дворянами й купцями, пастухами й цирульниками, погоничами мулів і
лакеями, відставними солдатами й каторжниками. У романі 669 персонажів –
здебільшого живих неповторних характерів, величезна кількість епізодів, у яких
розкривається повсякденне життя іспанської провінції та великих міст, герцогських
замків і заїжджих дворів.
Ідейні переконання Дон Кіхота є системою гуманістичних цінностей. Вони
несумісні з реальною дійсністю, яка суперечить ідеалам мандрівного рицаря, і він сам це
добре усвідомлює: у своїй промові перед козопасами про “золоту добу” Дон Кіхот
розмірковує про ті далекі “блаженні часи”, коли люди “не знали двох слів: “твоє і моє”,
коли всюди панувала дружба, спокій і злагода, простота і чистота звичаїв, і протиставляє
цьому золотому вікові той підлий час, коли світ виповнився злом, коли корисливість й
упередженість принижують і переслідують правосуддя, коли утвердився закон особистої
сваволі. Для захисту скривджених, стверджує Дон Кіхот, і створене мандрівне рицарство.
Тому він не лише кидається зі списом на вітряки і відвойовує в цирульника мідний таз,
уявивши його шоломом чарівника Мамбріна, а й заступається за Андреса, протидіє
беззаконню і допомагає скривдженим. На знущання й образи при дворі герцога він
відповідає з гідністю і усвідомленням цінності свого напряму думок і вчинків. Герой
Сервантеса є втіленням нездоланної віри і невичерпної енергії, незгасаючого ентузіазму
і стійкості.

5
 Своїми людськими якостями та ідеалами Дон Кіхот підноситься над жорстокою
дійсністю. Такий герой близький самому Сервантесові й відображає чимало з його
власних переконань. Водночас письменник показує, що героїзм його улюбленого героя
недоречний, уся його самовідданість і готовність до подвигу жодної користі не
приносять, а сам герой безумний і смішний у наївних спробах жити згідно з власними
ідеалами у світі, де панує ворожа їм мораль. Саме за силкування нерозсудливого героя
переробити світ безглуздими засобами, взятими з арсеналу рицарського роману,
письменник безжально висміює і засуджує його. Проте відкидаються не ідеали Дон
Кіхота, а його нерозуміння реальної дійсності й неспроможність тих засобів, за
допомогою яких він намагається втілити свій ідеал.
Дон Кіхот “невиправний” у своєму ідеалізмі. Хоч би скільки разів зазнавав він
поразки від реальності, хоч би скільки стусанів й образ від неї отримував, він ніколи не
змінює лінію своєї поведінки. Характерно, що думка його ніколи не звернена на аналіз
своїх невдач, він ніколи не намагається винести урок зі свого зіткнення з реальністю.
Тому ми можемо назвати Дон Кіхота людиною однієї ідеї, “фанатиком” однієї віри. У
світі чимало фанатиків віри, які діють усупереч очевидному. Серед них чимало й
злочинців. Проте Дон Кіхот втілює в собі винятково “фанатизм доброти”. Від
фанатизму Дон Кіхота страждає тільки він сам. Він принципово нікому не нав’язує своєї
віри, свого морального максималізму. Доброта, терпимість до людини, прагнення взяти
на себе страждання заради здійснення високої мети – ось головне, що відрізняє його від
решти «максималістів ідеї», які колись існували чи існують на землі.
Другим героєм Сервантеса, дуже важливим для розкриття загального задуму
роману, є Санчо Панса. Спочатку він слугує тільки пародійним завданням роману, але з
розвитком сюжету роль його розширюється і збагачується. Поступово вимальовується
живий і правдивий образ допитливого кастильського землероба.
Санчо Панса – простодушний, хазяйновитий і практичний, він дбає насамперед про
себе, в усьому шукає зиску і мріє про багатство. Живе він у злиднях, уже зазнав чимало
лиха й утисків, тому його дуже легко спокусити на будь-яку авантюру заради досягнення
матеріального добробуту. Він залишає свою оселю і супроводжує Дон Кіхота у його
походах, сподіваючись отримати в нагороду губернаторство. Мрії Санчо про раптове

6
збагачення типові для Іспанії доби «золотої лихоманки». Але надія Санчо ґрунтується на
його глибокій вірі у власну людську гідність.
Багатьма рисами свого характеру Санчо – цілковита протилежність Дон Кіхотові.
Водночас внутрішньо вони подібні: обидва герої, щоправда, кожен по-своєму, добрі та
людяні, обоє незадоволені дійсністю й обом їм вистачає енергії та живої уяви, щоб
вирушити на пошуки кращої дійсності.
Між Санчо Пансою і Дон Кіхотом встановлюється взаєморозуміння, вони помітно
впливають один на одного. Краще пізнавши Дон Кіхота, його благородство й
великодушність, Санчо поступово втрачає свою корисливість. Дедалі частіше його
вчинками керує не жадоба до наживи, а любов до справедливості, і тоді в усій повноті
починають виявлятися природні здібності та народна мудрість Санчо. Він єдиний з усіх
персонажів роману по-справжньому розуміє Дон Кіхота і бачить за його безумством
істинний героїзм, доброту, великодушність і глибокий розум. Саме Санчо називає Дон
Кіхота “Рицарем Сумного Образу”.
Найважливіше, що об’єднує героїв, – те, що обоє вони протистоять
несправедливому ладу дворянсько-католицької Іспанії. Зауваження і міркування Санчо,
його численні приказки часто містять сатиру на іспанську знать, її паразитизм і
бездіяльність. Він розуміє, що високий чин ще не свідчить про гідність людини.
У центрі роману Мігеля Сервантеса “Дон Кіхот” на тлі національного життя Іспанії
XVI-початку XVII століть височать дві постаті: бідного ідальго, який уявив себе
мандрівним рицарем, захисником скривджених та пригнічених, та бідного селянина,
який погодився стати його зброєносцем. Дон Кіхот і Санчо Панса – це і широкі
узагальнення, і водночас своєрідні особистості, чиї характери відзначаються виразною
індивідуальністю: вони – особи й конкретні, й типові.
Безсмертний твір Сервантеса перекладений майже всіма мовами світу. Українською
мовою роман перекладали Іван Франко, Микола Лукаш, Василь Козаченко, Євген
Кротевич, Анатоль Перепадя та інші.