Англійська література ХVІІІ ст.

Література сентименталізму в Англії

Теоретична суть сентименталізму. Сентименталізм як новий напрям,
творчий метод і художній стиль став формуватися в європейській літературі в
середині XVIII ст.
З'являються нові головні персонажі: це, як правило, прості люди, слуги,
селяни, дрібні чиновники, люди непевного соціального статусу та ін. Авторам
важливо створити певне естетичне протиріччя між незначним статусом цих людей
і їхнім прихованим від зовнішнього погляду багатим внутрішнім змістом –
психологічним, інтелектуальним, духовним... Сентиментальність передається
читачеві як свідоме співчуття цим простим людям, як відкрита демократична
позиція автора, як його цілісний погляд на світ і суспільство.
Отже, сентименталізм був першою спробою не лише реабілітувати
буденність, яка в добу класицизму належала до “низької” реальності, а й
ушляхетнити її. Він підносив прекрасне у буденному, у філософськи і соціально
другорядних виявах життя. До таких належали високі моральні переживання і
почуття, носіями яких виступали прості люди. З огляду на сильну суб'єктивну
забарвленість сентиментальної розчуленості сентименталізм вносив в літературу
суб'єктивне бачення світу.
Психологічна неповторність людини. Сентиментальна забарвленість
внутрішнього світу персонажа робила його психологічно неповторним. Отже,
сентименталізм виявляв у героях не те, що їх споріднювало між собою, а що
відрізняло їх один від одного. Сентименталізм розвинув повагу до внутрішньої
неповторності людини, її персонального достоїнства.
Семюел Річардсон (1689–1761) – син провінційного теслі. Після закінчення
сільської школи поступив на роботу в одну з лондонських друкарень, де й
пропрацював все життя. В літературі дебютував у 50-ті роки романом “Памела,
або Винагороджена чеснота” (1740). Обравши форму епістолярного роману,
Річардсон першим розвиває психологічну лінію в англійській літературі ХVІІІ ст.
Імітація листування героїв дозволила письменнику природно відтворити їхній
внутрішній світ, передати деталі їх приватного життя. В цьому творі автор,
всупереч традиціям галантного роману, головною героїнею обрав просту
служницю, а її шлях до благополуччя представив не як серію авантюр, а як
неухильне дотримання чеснот, що в результаті привело її до шлюбу з хазяїном,
сквайром Б.
У 1748 р. був написаний другий епістолярний роман – “Клариса, або
Історія молодої леді…”. Історія страждань молодої Клариси Гарлоу, жорстоко
обманутої та приниженої аристократом Ловласом, її смерть та загибель Ловласа
через смертельне поранення на дуелі з братом Клариси викликали захоплення
серед англійських читачів того часу.
Третій та останній роман Річардсона – “Історія сера Чарлза Грандисона”
(1754) письменник присвятив уславленню чеснот високоморального та
шляхетного чоловіка, який здійснює багато подвигів і добрих справ, захищає
безневинних та допомагає віднайти щастя друзям й знайомим. Письменник був
попередником сентименталізму в області роману. Про це говорять його інтерес до
почуттів героїв, епістолярна форма твору, яка допомагає розкрити характери,
змалювати переживання простих людей.
Річардсон у своїх трьох романах намагався створити образ людини з яскраво
вираженими моральними достоїнствами, який після нього був зафіксований
терміном “позитивний герой”. Носієм вищих моральних чеснот виступає
представник нижчих соціальних верств.
Таким чином, Річардсон започаткував продуктивний для літератури
XVIII ст. епістолярний стиль, який давав можливість розкрити душевні
переживання людини її власними словами. Панівним прийомом стає рефлексія –
самоаналіз, якому герой піддає власні вчинки, переживання, думки. Досить
повільна дія чергується з численними вставками морально-повчального
характеру, цитатами з Біблії і філософів-моралістів тощо.

Генрі Філдінг (1707–1757), дворянин за походженням, син генерала,

прожив складне, непросте життя. Навчався в Ітонському коледжі та на
філологічному факультеті Лейденського університету в Голландії, не закінчивши
якого вирішив стати драматургом. За 10 років драматургічної діяльності написав
та поставив на сцені 25 комедій (“Політик з кав’ярні”, 1730; “Дон Кіхот в
Англії”, 1734, “Пасквін”, 1736 та “Історичний календар за 1736 рік”та ін.). Саме
ці дві останні п’єси стали приводом для видання нового державного закону 1737
року про театральну цензуру, який перервав не тільки драматургічну діяльність
Філдінга, але й розвиток англійської сатиричної політичної драми. Він був
змушений залишити драматургію та звернутися до жанру роману, створенням
якого відкриває у світовій літературі шлях реалізму. Сам себе письменник називав
“творцем нового виду літератури” і тому звільняв себе від будь-яких правил та
канонів у творчості. Головним завданням цього нового виду літератури Філдінг
вважав зображення реальної людини в реальних обставинах. Головним завданням
для себе визначав живописати характер, тобто змальовувати реальний характер
та співвідносити вчинки свого героя зі своїм характером. Письменник
беззаперечно відкидає сваволю автора, який не повинен за власним бажанням
порушувати природний хід подій та природну логіку характеру, приписувати
людям непритаманні їм почуття та вчинки.
Перший роман Філдінга – “Історія життя та смерті Джонатана Вайльда
Великого” (1743) – своєрідна відповідь на книгу Дефо про того ж персонажа
історії Лондона кін. ХVІІ – поч. ХVІІІ ст. Письменник загострює риси хижацтва,
лицемірства свого героя, підкреслюючи при цьому, що він – лише відображення
мерзотності, яка царює в сучасній Англії. Роман “Історія пригод Джозефа
Ендрюса та його товариша Абраама Адамса” (1742) містить полеміку Філдінга з
Річардсоном. Герой Філдінга Джозеф Ендрюс представлений як брат Памели.
Схожий на героїню роману Річардсона, він керується доброчесністю та відкидає
хтиві зазіхання своєї господині леді Бубі, але замість шлюбу його чекає
звільнення. Абраам Адамс, згаданий у назві роману – один з перших в англійській
літературі образів “диваків”, які пізніше займуть належне місце в романах
Смоллета, Стерна, Теккерея та Діккенса.
Найкращий роман Філдінга – “Історія Тома Джонса, знайди” (1749). Це
новаторський твір, в якому письменник реалістично відтворив картини
англійської дійсності та продовжив традиції Сервантеса. Сам автор свої романи
називав “комічна епопея у прозі”. В передмові до “Тома Джонса” він відстоює
необхідність писати їх у третій особі, що дозволяє автору висловлювати власну
думку про зображені події та персонажі. Філдінг, на відміну від Дефо, раннього
Свіфта та Річардсона, починає сумніватися в культі Розуму. Це відбивається в
сюжеті та системі образів роману: зведений брат Тома Джонса Блайфіл, взірець
чеснот, шляхетності та розсудливості, виявляється лицеміром, а його
раціональність – лише голий розрахунок, у той час як легковажний Том,
пустотливий, імпульсивний та нерозсудливий, викликає захоплення у читачів
своєю щирістю, душевною чистотою та добротою. Посилюючи роль автора в
оповіді, Філдінг відкриває нові можливості для того, щоб вийти за межі особистої
долі персонажа та дати широкомасштабний опис суспільства та всього
оточуючого світу.

Сюжет. Роман складається з 18 книг і умовно ділиться на три частини.

В перших шести книгах розповідається історія дитинства головних героїв:
знайди Тома, якого володар маєтку сквайр Олверті взяв до себе на виховання,
Блайфіла, ровесника Тома і законного спадкоємця володінь сквайра, і Софі
Вестерн, дочки сусіднього поміщика. Події розгортаються у маєтку Олверті, за
задумом автора – на природі. Герої дорослішають, і коли постає питання про
одруження Софі і Блайфіла, з'ясовується, що Софі й Том закохані одне в одного.
Наступна третина розповідає про пригоди Софі і Тома по дорозі від маєтку
Олверті до Лондона: Софі тікає від нелюба, а Тома, як небажаного суперника,
вигнано з маєтку через інтриги Блайфіла. Закохані, хоч і мандрують одним
шляхом, ніяк не можуть зустрітися. Останні 6 книг розповідають про пригоди
героїв у Лондоні, який втілює всі вади цивілізації і в цій якості протиставлений
природному існуванню у перших шести книгах.
У романі послідовно розгортаються дві теми: таємниця походження Тома й
історія кохання Тома й Софі. Твір закінчується щасливим одруженням закоханих,
коли з'ясовується шляхетне походження Тома.
Природа і цивілізація. Характер і поведінка Тома, незважаючи на
аристократичну кров, відповідає його пересічному соціальному статусу. Як
притаманно сентименталізму, справжнє значення людини в результаті
виявляється не тотожним її соціальному статусу.

Лоуренс Стерн (1713 – 1768) – один з творців сентиментальної прози, який

дав своїм романом “Сентиментальна подорож” (1768) назву цілому
літературному напряму. Стерн народився в Ірландії, в родині офіцера, отримав
богословську освіту в Кембріджі, протягом 20 років служив священиком,
займався журналістикою. В одному з перших романів письменника – “Життя та
думки Тристрама Шенді, джентльмена” (1760–1767) вже помітні риси
сентименталізму в поєднанні з іронією. В описі персонажів Стерн замінює
класичний принцип “провідної риси” введенням “Хоббі” (hobby – horse) – якогось
дивацтва, чудасії, підліткової ілюзії. Роман пародіює сталу романну модель як
життєпис персонажа: у кінці твору головний герой – Тристрам Шенді досягає
п’ятирічного віку.
У наступному, епістолярному за жанром романі, “Сентиментальна
подорож Францією та Італією” (1768) оповідь ведеться від імені пастора
Йорика. Тут письменник розробляє зосвім новий підхід до опису: він фіксує не
зовнішню сторону дійсності, а суб’єктивний погляд персонажа на неї, його
відчуття, надзвичайно тонкі та деталізовані, які з авторським гумором піддаються
сумнівам. Змальовуючи залежність людини від жорстокого оточуючого світу,
Стерн бачить вихід в одному – у поступовому пробудженні, прояві істиних
людських почуттів, перш за все співчутті та жалості. Стерн вважається одним з
засновників сентиментального та гумористичного роману в Англії.
“Сентиментальна подорож”. Твір позбавлений яскраво вираженої
сюжетності. Автору важливо зупинити увагу читача не на подіях і об'єктах, а на
описі переживань, вражень і роздумів головного персонажа – Йорика. Самі
явища, що привертають увагу освіченого мандрівника Йорика, безперечно,
позбавлені загальної значущості, але вони важливі для самого героя, бо
пробуджують в ньому неповторні враження. В центрі уваги оповідача – розкриття
неповторності, непередбачуваності людських переживань, їх високої
суб'єктивності. В цьому виявляється антираціоналістична спрямованість твору.
“Життя і думки Трістрама Шенді, джентльмена” – головний твір
письменника. Твір був задуманий як пародія на сімейно-побутовий роман.
Оповідь ведеться від особи головного персонажа. Історія Трістрама починається з
моменту його зачаття (1 том). В 2-му та 3-му томах герой розповідає про своє
народження, а в решті томів – про своє виховання, причому наприкінці
останнього, 12-го тому йому 5 років. Композиція, побудована на безкінечних
спогадах, ретардаціях, асоціаціях, дозволяє автору розкрити все життя свого
героя. Але в цьому й полягає прихована філософська полеміка і поетичне
новаторство твору.
“Хобі” як пробний камінь особистості. Стерн обстоює думку, що
неповторність людини полягає в неповторності її переживань, захоплень, емоцій,
взагалі непередбачуваності й неординарности– тобто всьому тому, що з погляду
раціоналізму належить до необов'язкового, випадкового, непотрібного і навіть
небезпечного. Стерн відкриває в людині певне захоплення, дивовижне для інших,
але дороге для самої людини, і називає його словом “хобі” (“коник”). Так, старий
вояк дядько Тоббі одержимий одним дивовижним захопленням: у себе в саду він
будує військові укріплення і разом зі слугою, одноногим капралом, розігрує всі
битви, в яких йому довелося брати участь. Зображені віртуозним пером Стерна, ці
диваки викликають у читача симпатію.
Естетика сентименталістського сміху. Роман Стерна написаний в
комічному ключі. Проте характер гумору тут зовсім інший, ніж у Свіфта,
Вольтера, Дідро, Бомарше та інших письменників просвітницького раціоналізму,
яким здавалося смішним все, що не відповідало нормі розумності. У Стерна ж
смішною постає саме “зараціоналізованість” людини. Суть
сентименталістського сміху полягає у тому, що вияв наївності свідчить про
сердечну чистоту, душевність людини.

Тобайас Джордж Смоллет (1721–1771), молодший сучасник Філдінга,

шотландець та дворянин за походженням, продовжив написання сатиричних
просвітницьких романів в англійській літературі другої половини ХVІІІ ст.
Талановитий, обдарований письменник, Смоллет створив світ незрівнянних
образів. Оригінальність та своєрідність творчої манери Смоллета поєднувалась з
глибоким знанням історії роману, еволюції його літературного героя. Літературна
спадщина Смоллета велика та різноманітна. Він писав історичні праці (“Історія
Англії”, 1760), вірші, політичні памфлети, романи. Кращими романами Смоллета
вважаються “Пригоди Родеріка Рендома” (1748), “Пригоди Перигріна Пікля”
(1751), епістолярний роман “Подорож Хемфрі Клінкера” (1771) та ін.
Розчарування у просвітницькому культі Розуму у Смоллета посилюється,
оптимізм слабшає, віра в природну доброту людини підірвана. Сатира у
письменника стає більш уїдливою, ніж у Філдінга. Його персонажі або егоїстичні,
або самі стають жертвами егоїзму та несправедливості. Смоллет поглиблює
елементи критичного реалізму, змалювавши у своїх творах вражаючі картини
розбещенності моралі та звичаїв вищих класів Англії та пропонує читачам
зробити самостійні висновки.

Джеймс Томсон (1700 – 1748) – засновник сентименталізму в англійській

поезії. Використовуючи традиції дидактичної поеми, Томсон створив новий
різновид жанру – описову поему, в якій зображення природи стає самоціллю, а в
людині поет виявляє та змальовує почуття природи. Природа у поета
ототожнюється з сільською ідилією (“Пори року”, 1726 – 1730).
 Едуард Янг (1683 – 1765) – другий представник сентиментальної поезії, в
молоді роки виступав як поет-класицист. Будучи релігійною людиною,
послідовником філософії Берклі, прославився написанням релігійно-дидактичних
творів – “Роздуми про оригінальне мистецтво” (1759), “Скарга, або Нічні
роздуми про життя, смерть та безсмертя” (1742 – 1745). Природа, яка вночі
стає прозорою як примара, пробуджує меланхолійне переживання, сумні думки
про марність прагнень та бажань перед лицем неминучої смерті й лише думка про
безсмертя душі в потойбічному світі несе герою спокій. Епізод “Думки на
кладовищі” з цієї поеми породив цілий напрям в європейській літературі, що
отримав назву “лірика з кладовища”.

Томас Грей (1716 – 1771) типовий представник “лірики з кладовища”.

Видатний вчений, професор філології та історії, своїм улюбленим поетичним
жанром обрав елегію. У своїй “Елегії написаній на сільському цвинтарі” (1751)
поет протиставив жорстокість міського життя патріархальному, ідилічному
укладу на селі. На відміну від жанру пасторалі, сентиментальна елегія Грея
включає в собі побутові замальовки.