Французька література ХVII століття

1. Основні етапи розвитку Франції у ХVII ст.

Кінець XVI століття пройшов у Франції під знаком релігійних воєн унаслідок
загострення ворожнечі між католиками і гугенотами (прихильниками
реформованої церкви). Примирити ворогуючі партії вдалося королю Генріху IV.
Проте, після загибелі короля у 1610 році від руки католицького фанатика стара
ворожнеча спалахнула з новою силою. При дворі різні угруповання боролися за
вплив на малолітнього спадкоємця престолу Луї XIII (у 1610 році йому було 9
років).
У ці роки поступово набула сили особа кардинала Ришельє. Йому вдалося
виконати відповідальне завдання – примирити французьке суспільство. Коли
король став правити самостійно, Ришельє був його першим міністром і залишився
ним до самої смерті (у 1642 р.). Він став цілеспрямовано формувати державну
ідеологію. За його сприяння у Франції у 1631 році вийшла перша в Європі газета.
Державного значення було надано мові. 1635 року за його вказівкою була
створена Академія із завданням розробити словник, граматику, риторику і
поетику французьких салонів. Поетика так і не була створена, проте Академія
намагалася спрямовувати творчість письменників, спираючись на принципи
Аристотеля та ідеї абсолютизму.
Зажадавши через Академію від митців і поетів підтримки французького
абсолютизму, Ришельє зробив літературу частиною ідеології.
Під наглядом кардинала (який сам займався літературною творчістю), за
участю Академії і під значним впливом життя паризьких салонів у середині XVII
століття утвердилися нові форми французької мови, а в літературі дедалі
відчутніше став заявляти про себе новий стиль, що ґрунтувався на принципах
раціоналістичної естетики (у першій третині XIX століття він одержав назву
класицизм). Кардинал Ришельє особисто призначав довічні пенсії письменникам,
які працювали у напрямку класицизму.
 У другій половині XVII століття державотворчі й ідеологічні принципи
Ришельє розвивав король Луї XIV, талановитий політик і вольовий правитель.
Часи його правління (1661-1715) позначені формуванням і розквітом провідної
художньої системи французької літератури ХVІІ ст. – класицизму.

2. Тенденції розвитку французької літератури ХVII ст., основні літературні

напрями, представники.
У ХVІІ столітті французька література стає однією з найвпливовіших
літератур світу, її досягнення викликають широкий міжнародний резонанс.
Визначальною рисою її в цей час є більш тісний, аніж у попередні епохи, зв’язок з
політичною боротьбою та з формуванням абсолютизму. Історичні умови у
Франції сприяли виникненню класицизму як напряму в літературі та інших видах
мистецтва. Боротьба за національне об’єднання країни під владою монарха
сприяла формуванню високої дисципліни розуму, вихованню відповідальності за
свої вчинки, посиленню інтересу до державних проблем. Класицисти
зображували події передовсім з політичної точки зору. Вони вважали, що головне
завдання мистецтва полягає в тому, щоб навчити людей бути щасливими й дати
їм зразки для наслідування. Класицизму протистояли, з одного боку, преціозна
література, з іншого – література лібертинажу (вільнодумства), деякі твори
якої раніше було прийнято об’єднувати визначенням “побутовий реалізм”.
Преціозники. Преціозна література з’явилася та користувалася
популярністю в середовищі аристократії, яка знаходилася в опозиції до
королівської влади, що боролася за абсолютну монархію, й обмежувала політичні
та майнові права вельмож. Термін “преціозний” (від фр. précieux, précieuse)
означає вишуканий, дорогоцінний, манірний. Преціозники прагнули
відсторонитися від решти суспільства, “черні” особливою культурою, особливим
мистецтвом та особливою манерою поведінки. Преціозна література є однією з
форм літератури бароко. Серед популярних жанрів цієї літератури був
пасторальний роман, яскравим творцем якого є Оноре д’Юрфе, автор роману
“Астрея”. Тут у невибагливий сюжет про ніжне кохання пастуха Селадона та
чарівної пастушки Астреї письменник включив близько 80 вставних епізодів, що
надало твору барочної ускладненої форми.
Поруч із пасторальним розвивається галантно-героїчний роман,
найповніше представлений у творчості письменниці та хазяйки одного з
найпопулярніших преціозних салонів Мадлен де Скюдері. Її чисельні романи
приваблювали прославленням подвигів героїв, які письменниця передавала у
галантній, вишуканій формі. Якщо пасторальні романи ніби відводять
аристократів від остогидлої дійсності у світ пасторалі, то галантно-героїчні
романи розпалювали бажання активно втручатися у політику. Тому вони
користувалися великим успіхом серед фрондерів – учасників Фронди (М. де
Скюдері “Ібрагим, або Великий паша”, 1641; “Артамен, або Великий Кір”, 1653;
“Клелія”, 1654).
Лібертени. Оригінальним явищем у культурі ХVІІ ст. була література
лібертинажу, яка стала своєрідним перехідним містком між ренесансним
реалізмом та світоглядом просвітників ХVІІІ ст. Спираючись на філософію
Гассенді, “лібертени” зневажали будь-які авторитети, у тому числі церкву та
релігію.
Яскравим представником поезії “лібертенів” був Теофіл де Віо (1590 –
1626), автор багатьох віршів на філософські, моральні та любовні теми. Теофіл де
Віо критично ставився до порядків, що існували у Франції, він визнавав природу
єдиним божеством та відкидав класицистичну регламентацію в області поезії.
Поет поставав проти наслідування “нерозумної античності”, виступав за простоту
та природність у поезії. Перу Теофіла належать станси, оди, елегії, сатири,
послання та епіграми, у яких проявляється живе почуття природи, язичницький
культ земного життя з її чуттєвими радостями. Лірика де Віо вражає своєю
безпосередністю, своїм глибоким індивідуальним характером („Пірам та Тісба”,
“Усамітнення”, 1617 та ін.).
Ще одним талановитим та дійовим представником лібертенів ХVІІ ст. був
Сірано де Бержерак (1619 – 1655) – поет, драматург, романіст, памфлетист,
матеріаліст та реаліст у своїх утопіях “Держави та імперії Місяця” (1657),
“Держави та імперії Сонця” (1662), де розкрив найновіші наукові та філософські
ідеї свого часу.
Побутовий роман. Особливе місце у французькій літературі ХVІІ ст.
відіграв побутовий роман, основною ознакою якого був інтерес до
повсякденного побуту та життя простих людей. Звідси пародійна полемічна
спрямованість та прагнення зображувати у літературі реальну дійсність без
жодних прикрас, зворотній бік життя. Основний інтерес письменників був
зосереджений на долі простої людини, що свідчило про певну демократизацію
літератури.
Одним із засновників французького побутового роману був Шарль Сорель
(1602 – 1674) – автор антиурядових памфлетів, епіграм, наукових трактатів,
романів та віршів на “випадок”, лібрето придворних балетів. Сорель написав
великий за обсягом галантно-преціозний роман “Орфіза з Хрисанти” (1623), який
не приніс автору успіху. Проте в історії літератури він залишився завдяки своєму
авантюрно-побутовому роману “Правдивий комічний життєпис Франсіона”
(1623), у якому письменник описує пригоди бідного молодого дворянина
Франсіона. Спираючись на традиції іспанського шахрайського роману, автор
протиставляє галантній манірності преціозної літератури підкреслено
реалістичне, іноді натуралістично грубе зображення оточуючого життя. Пригоди
героя дають можливість автору змалювати життя різних верств населення:
королівський двір та придворних, містечкове дворянство, міщан-городян,
представників нової буржуазії та їх мораль. У романі відтворена широка панорама
французького життя, на фоні якого активно діє герой, розумний авантюрист,
веселий, винахідливий, наділений здоровим практицизмом.
Ще одним яскравим представником побутового роману був Поль Скаррон
(1610 – 1660) – оригінальний поет, драматург, автор бурлескних поем “Тифон, або
Гігантомахія” (1647), “Перекроєний Вергілій” (1652), сатирично-побутових
комедій “Дон Яфет Вірменський” (1653), “Саламанкський школяр” (1654),
“Трагікомічних новел” (1656). У своєму основному творі – “Комічному романі”
(1657) змалював мандри провінціями Франції бродячої трупи комедіантів. Цей
роман мав явну пародійну спрямованість, у ньому викривалися творці
неправдивих романів, висміювались подвиги їх героїв за допомогою
непривабливих, вульгарних комічних ситуацій. Письменник достовірно змальовує
брудні дороги, шинки, міські площі та вулиці з його мешканцями: провінційне
дворянство, яке прагне сліпо наслідувати столичному; підступне та цинічне
духівництво; чиновники – ненажерливі хабарники; заможні городяни, що мріють
лише про гроші. Саме таким типам письменник протиставляє бродячих
комедіантів, благородних, чесних, розумних та скромних, які уособлюють у творі
позитивне начало.
Третім представником побутового роману Франції був Антуан Фюретьєр
(1620 – 1688) – романіст й філолог, член Французької Академії, автор “Словника
французької мови”. У своєму основному творі – “Міщанському романі” (1666)
письменник змалював життя паризьких зажерливих суддів та прокурорів, висміяв
жінок-городянок, що мріють походити на вельможних придворних дам,
сатирично зобразив світські аристократичні салони. Фюретьєр намагався віднайти
закономірності суспільного життя та змальовував людину як істоту соціальну.

Класицизм. У французькій літературі ХVІІ ст. провідним літературним

напрямом став класицизм. Його засновником вважають Малерба, видатними
представниками – Корнеля, Расіна, Мольєра, Лафонтена, Буало, Паскаля,
Ларошфуко, Лабрюйєра та ін.
Франсуа Малерб (1555 – 1628) – поет, майстер урочистої оди. Він вважав
своїм найпершим обов’язком прославляти пануючу державну владу та короля –
“Ода королю Генріху Великому” (1606). У його поетичній творчості центральне
місце займає політична лірика, основа якої – уславлення та оспівування
історичних здобутків абсолютизму. Оди Малерба – своєрідні урочисті промови у
віршах, присвячені знаменним датам та подіям у житті Франції. Сила та художня
специфіка од Малерба полягає у прагненні до узагальнення та передачі тих
загальних почуттів та думок, які викликає у нього осмислення долі країни.
(“Молитва за здоров’я короля Генріха Великого”, “На щасливе та успішне
завершення Седанського походу”, “На похід Людовика ХІІІ”). Крім оди Малерб
розробив й увів у французьку літературу жанр стансів (“Розрада пану дю Перьє з
причини смерті його дочки”, 1599).
Поет заперечував роботу з натхнення, він вважав, що справжня поезія
виникає внаслідок копіткої праці та хорошого знання правил поетичного
мистецтва. Свої судження про те, що повинен знати поет, Малерб виклав у
трактаті “Коментарі до Депорта” (1600), у якому він висунув один із провідних
принципів класицизму – принцип ясності (clarté). Поетичний твір повинен бути
зрозумілим кожному освіченому читачу. Поет виступав проти поетичної гри
римою. Поезія повинна звертатися до розуму, вона не розважає, а повчає.
Малербівський принцип ясності був проявом раціоналістичних тенденцій у
класицизмі.

Нікола Буало (1636 – 1711) – видатний поет-сатирик, літературний критик

та теоретик класицизму. Народився у родині судді, отримав юридичну освіту та
звання адвоката, проте перевагу віддавав поетичному мистецтву. У молоді роки
Буало писав поезії (“Станси до Мольєра”, 1663), пародійні діалоги (“Герої з
романів”, 1666), памфлети, сатири, головні теми в яких – метушня та
беззмістовність столичного життя, дивацтва та помилки людей, благородство
справжнє та уявне, моральна чистота та сила розуму.
1674 року Буало видає перші чотири пісні ірої – комічної поеми “Налой”,
задуманої на противагу популярній тоді бурлескній поемі, яку автор вважав
низьким жанром, позбавленим смаку. Поет тут виступив саме проти “низького”
бурлескного стилю, написавши твір на побутову тему у “високому стилі”, щось на
зразок “перелицьованого бурлеску”. Поема цікава комічними картинками з життя
церковників та живими, вихопленими з дійсності сценами та характерами.
Над головним своїм твором – “Мистецтвом поетичним” Буало працював
п’ять років. Наміром автора було встановити закони та критерії високого, вічного
мистецтва, ідеальні зразки якого створила античність. Композиційно “Мистецтво”
складається з чотирьох пісень. У першій розглядаються загальні принципи
художньої творчості: суть і значення поетичного таланту, основоположна роль
розуму, свідомого начала у роботі над композицією, стилем у віршуванні. Друга
пісня присвячена характеристиці дрібних поетичних жанрів: ідилії, елегії, сонета,
епіграми, рондо, балади, мадригалу, сатири, водевілю. У третій пісні автор
переходить до теорії основних жанрів класичної літератури: трагедії, комедії та
епопеї. Тут висвітлюються важливі проблеми творчості, що стосуються
змалювання характерів, типізації, драматичного конфлікту. Остання, четверта
пісня розкриває авторські міркування на морально-етичні теми. Буало щиро
захоплений красою поетичного слова, покликаного виховувати в людині високі
моральні й громадянські принципи. Художня творчість, каже Буало, не розвага, не
порожня забава. Мистецтво мусить бути суспільно корисним, даючи людині
необхідні знання про життя. А тому й служіння мистецтву вимагає від художника
не лише світлого розуму, але й чистих помислів, вищої моральності,
відповідальності перед читачем.
Багато проблем, які поставив теоретик Буало у своєму трактаті, зберегли
своє значення для розвитку художньої критики у наступні епохи: це питання про
суспільну та моральну відповідальність письменника, високої вимогливості до
свого мистецтва, проблема правдоподібності та правди, етичного начала у
мистецтві, узагальнено-типізованого відображення дійсності. “Мистецтво
поетичне” вплинуло на формування класицизму не лише у Франції, але й за її
межами.

Жан Лафонтен (1621 – 1695) – видатний французький байкар. Походив з

провінційної буржуазної родини, яка бачила у майбутньому Жана або духовною
особою, або суддею, проте Лафонтена приваблювала література, античні
філософи Платон і Плутарх та література Ренесансу.
Літературну діяльність Лафонтен розпочинає з 1675 р., випробовуючи свої
творчі сили в усіх літературних жанрах: пише трагедії, комедії, оди, послання,
романи, байки, епіграми, пісні, проте талант його повністю проявився у двох
жанрах – байці та новелі. Лафонтен перш за все майстерний оповідач. Легкі,
вишукані, дотепні оповідання поета чи то у формі байки, чи то віршованої новели
завжди життєрадісні та оптимістичні. У них він відгукувався на злободенні
питання суспільного життя Франції ХVІІ ст. Спираючись на французьку
національну традицію, на байкарів античної Греції та Риму (Езоп та Федр),
арабського Сходу та Індії (Локман та Бідпай) та продовжуючи ці традиції,
Лафонтен привніс у жанр байки багато свого. Він вкладає в них свій життєвий
досвід, свої роздуми про долю батьківщини, про мораль та життя різних
прошарків Франції. Використовуючи всім відомі звички тварин, Лафонтен
прагнув створити не лише психологічні та моральні, але й соціальні типи. Це
дозволило йому значно розширити жанр байки.
1668 р. вийшла у світ книга під назвою “Байки Езопа, перекладені віршами
Лафонтеном”. Це було перше видання шести книжок “Байок” (наступні випуски –
1678 – 1694 рр.). Байки інтернаціональні, але сюжети та теми в них схожі.
Лафонтен – художник глибокий та вдумливий, він уважний спостерігач. Велике
місце в його байках займає питання про монархічну владу, її значення та роль у
країні. Поет вважає, що для блага Франції згубні завойовницькі війни,
спустошливі для казни та населення; неприпустимі безмежні амбіції і претензії
аристократів та багатіїв. (“Шлунок та органи тіла”, “Жаби, що просили царя”,
“Сонце та жаби”, “Паша та купець”, “Ліс та лиса”, “Мор звірів”, “Пастух та
король” та ін.). У байках поет визначив своє ставлення до усіх станів сучасної
йому Франції. Виразну критику дворянського середовища містять байки “Лев,
вовк та лис”, “Лев та муха”, “Лев та мисливець”, “Садівник та його пан”, “Дві
кози” та ін. Ціла група байок присвячена викриттю лицемірства та облудності
церковників: “Щур, що покинув світ”, “Священик та покійник”, “Осел зі
священною ношею”, “Гороскоп” тощо. Уїдливому висміюванню піддає байкар
придворних, суддів, королівських чиновників: “Скупий та курка”, “Муха та
мураха”, “Верблюд”, “Собака та панський обід”, “Скупий та мавпа” та ін. У
своєму ставленні до буржуазної моралі поет близький до Мольєра: у байках
“Пихатий мул”, “Ворона у пір’ях павича” проходить тема “міщанин-шляхтич”,
критика скнарості та скупості звучить у байках “Скупий та його скарб”, “Бідний
та скупий”, “Користь від знань”. Народний зміст байок Лафонтена проявився у
вмінні поета змальовувати широку та правдиву картину французького життя і
тяжку долю його трудівників: “Лісоруб та смерть”, “Пані та дві служниці”,
“Садівник та його пан” та створити образ мужнього, сильного духом селянина, що
сміливо протестує проти панського гноблення: “Селянин з Дунаю”, “Купець,
дворянин, пастух та син короля”, “Землероб та його син”.
Лафонтен надзвичайно розширив можливості байки як літературного жанру
та вплинув на подальший розвиток байки у європейських літературах.

Французький класицизм найяскравіше проявився у драматургії (про неї

окрема розмова), проте у 60-70-ті рр. проза досягає своєї досконалості, перш за
все створивши класицистичний афоризм, у якому поєднано логічну стрункість та
точність викладу думки з граничним лаконізмом та простотою.
Талановитим майстром афоризму був Франсуа Ларошфуко (1613 – 1680) –
аристократ, учасник Фронди та змови проти Рішельє, що зі зброєю захищав
феодальні права та привілеї. З другої половини 50-х рр. Ларошфуко відмовляється
від активної політичної діяльності, займається літературою, 1662 р. видає свої
“Мемуари”. Життєві спостереження Ларошфуко відобразились у “Роздумах, або
Моральних висловах та максимах” (1665), у яких письменник, аналізуючи та
осмислюючи свій багатий життєвий досвід, проявив тонку майстерність
психологічного аналізу. У афористичній формі Ларошфуко прагне дати
узагальнену характеристику того егоїстичного ставлення до людини та життя, яке
виховувалось новими порядками, що йшли на зміну феодальним. Він показує, як
у нових історичних умовах здаються ілюзорними застарілі феодальні та лицарські
ідеали честі, обов’язку та моралі. “Максими” несуть у собі й глибокий
філософський зміст, прагнення виявити та пояснити суть людської природи:
“Світом правлять доля та примха”. Матеріалістичні тенденції світогляду
Ларошфуко підштовхують його шукати мотиви людської поведінки у сфері
практичних життєвих інтересів: “Хто надто ретельний у малому, той зазвичай не
здатний до великого”, “Люди роблять добро нерідко лише для того, щоб отримати
можливість творити зло”. Коло спостережень автора обмежено його власним,
аристократичним світом. Невипадково Ларошфуко у якості основної рушійної
сили людської поведінки висуває любов та честолюбство: “У основі щирості
лежить марнославство”, “Ми легко забуваємо свої помилки, коли вони відомі
лише нам самим”, “Для того, щоб завоювати світ, ми робимо вигляд, що вже
завоювали в ньому це положення”.
Вислови Ларошфуко гранично точні, вони прості та природні за
граматичною будовою, дотепні та дошкульні, мов епіграми. Для автора
притаманне тяжіння до класицистичної, раціоналістичної абстракції, прагнення
надати своїм висловам універсального характеру сталих законів.

Жан Лабрюйєр (1645 – 1696) походив із заможних городян, займався

юридичною діяльністю та служив у принца Конде як вихователь. Тонкий
психолог, він спостерігав королівський двір та оточення Конде, що послугувало
Лабрюйєру матеріалом для його єдиного твору, книги “Характери Теофраста,
переклад з грецької” та “Характери, або Мораль та звичаї теперішнього часу”
(1688). Спочатку “Характери” були задумані як додаток до перекладу на
французьку мову книги давньогрецького мислителя Теофраста. З кожним
наступним виданням (за життя автора їх вийшло 9), додаток розширявся,
збільшуючись, поступово з додатку він став головним творінням Лабрюйєра. За
жанром “Характери” продовжують традиції Ларошфуко. Це книга нарисів,
афоризмів, фрагментів та роздумів, які є основними, бо розкривають думки автора
про духовний склад людини, про “настрої” його душі та тіла. Як класицист,
Лабрюйєр при описі характеру дотримується певного методу: типове, загальне він
відображає у конкретному, індивідуальному портреті, тому що виходить із
соціальної приналежності кожного характеру. Лабрюйєр змальовує портрет, потім
за допомогою висновків підтверджує типовість того чи іншого явища; він аналізує
його, показує як той чи інший порок, вада проявляється у різних людей
(лицемірство у священиків, аристократів; скупість – у чиновників, урядовців,
вельмож). Лабрюйєр у своєму творі неодноразово звертається до питання
нерівності та соціальної відмінності, що існує у феодальному суспільстві між
привілейованими класами та простими людьми. Утверджуючи існування у
французькому суспільстві соціального зла, письменник-мораліст показує його
причини – станову нерівність і згубний вплив жаги збагачення на мораль та
стосунки між людьми: “Вже не батьки, не друзі, не громадяни, не християни, це,
можливо, вже не люди; це – власники грошей”. На думку Лабрюйєра, людина
повинна відмовитись від схиляння перед вищими рангами, від плазування та
приниження.
Сувора логічність думок, типізація, узагальнення, риторичність,
повчальність, урочистість стилю – це характерні ознаки його книги, за що
Лабрюйєра можна визначити безпосереднім провісником Просвітництва ХVІІІ ст.