7.Класицистичні тенденції і реалізм у трагедії П.Корнеля «Сід».

Значення драматургії Корнеля для французького театру

ХVІІІ – ХІХ століть.

Провідним жанром літератури класицизму стає трагедія. По-перше, тому, що вона

давала змогу поставити проблеми, які хвилювали сучасників: громадянський
обов’язок і особисті інтереси, розум, обов’язок і почуття, пристрасті. По-друге, театр
відігравав важливу роль у формуванні суспільної думки, виставу дивилася велика
кількість людей, ідея талановитої п’єси могла захопити глядача. Невипадково дія
трагедій, за правилами класицистів, повинна була розгортатися в давні часи, в
далекій країні, щоб конкретне життя, знайоме глядачам, не заважало їм сприймати
ідею твору.

Найвищого розвитку класицистична трагедія досягла у творчості французьких

драматургів П’єра Корнеля і Жана Расіна. Вони зосередили свою увагу на розкритті
складних моральних проблем. Основою формування особистості вони вважали
заповіді Біблії, проте життя часто висуває проблеми, вирішити які мусить лише сама
людина. Основний конфлікт, який розглядають класицистичні драматурги, — це
конфлікт між пристрастями і розумом, здоровим глуздом, обов’язком.

П’єр Корнель у трагедії «Сід» розкриває конфлікт між почуттями й обов’язком. Родріго
Сід і Хімена кохають один одного, але герой, захищаючи честь свого батька, вбиває
батька коханої. Драматург показує складний внутрішній світ героїні, яка відповідно до
родинного обов’язку повинна ненавидіти Родріго, але вона не може зректися кохання.
Конфлікт героїні Корнель вирішує за допомогою традиційного на той час прийому:
тільки втручання короля, його дозвіл звільняють Хімену від необхідності помсти. Але
Корнель показує, що такий складний конфлікт не може бути вирішений механічно,
вольовим рішенням короля. Протиріччя в душі Хімени продовжують жити. Саме за це
Французька Академія засудила цю п’єсу Корнеля.

Трагедія класицизму відкрила нові можливості театрального мистецтва зосередити

увагу глядачів на внутрішньому світі героїв.

До Корнеля театр був рабським наслідуванням латинській драмі Сенеки, і навіть такі
талановиті попередники Корнеля, як Гарди, Гарнье, Ротру й ін., не зуміли зломити рамок
умовності, що перетворювала трагедію в мертву, суху декламацію. Корнель перший оживив
французьку драму, прищепивши їй іспанський елемент руху і сили пристрасті; з іншого
боку, він відновив традиції класичної драми в зображенні пристрастей, глибоко людяних по
своїй істоті, але стоїть вище повсякденного життя по своїй силі. Про творчість Корнеля і
його спадкоємця Расина деякі критики говорять, що "Корнель малює людей такими, якими
вони повинні були б бути, а Расин - такими, які вони в дійсності".

Корнель зображує ідеальне людство, героїв з непохитною волею у виконанні найсуворішого

обов’язку, і якщо це і додає деяку сухість його трагедіям, то вона відшкодовується
життєвістю трагічних конфліктів, зображуваних поетом. Корнель виходить з
аристотелівського принципу, що трагедія повинна відтворювати важливі події, що в ній
повинні діяти сильні люди, щиросердечні конфлікти яких приводять до фатальних наслідків.
Але разом з тим він пам'ятає, що душу глядача торкають тільки нещастя, що випливають із
властивих йому самому пристрастей.

Трагедії Корнеля не вільні, однак, від великих недоліків; чудова також нерівність його
таланта. Епітет "великого класика" Корнеля заслуговує в сутності тільки чотирма кращими
своїми трагедіями.

Коли «Сід» був поставлений на сцені театру «Маре», то на виставу з'їжджалася уся
паризька знать. Зберігся опис цих вистав, залишений директором театру Маре: «На лавках
лож сиділи такі пани, яких зазвичай бачили не інакше, як у палацових залах на стільцях із
квітів. Натовп у нас був такий великий, що закапелки театру, які зазвичай слугували місцями
для лакеїв, були безплатними місцями для панів з блакитними стрічками, а сцена вся була
загороджена ногами знатних кавалерів.

Найвельможніші глядачі сиділи просто на сцені. У таких умовах неможливо часто

змінювати декорації, на сцені майже нічого не було, й крісла виносили тільки для акторів,
які зображали королів. Зал освітлювали свічками, тому в театрі панували сутінки, і актор,
якщо він хотів, аби його добре бачили глядачі, мусив увесь час перебувати на авансцені та
стояти (інакше його погано розрізнятимуть серед глядачів, які сидять на сцені). Це одна з
причин, що пояснює, чому в творах Корнеля, зокрема в «Сіді», так мало дії і так багато слів.
Але якщо немає дії, то якими ж прекрасними мусять бути слова, щоби захопити глядача! І
от «Сід» став першим твором для сцени, в якому глядачі були вражені красою, величністю,
гнучкістю вірша. Невдовзі Парижем поширилось нове прислів'я: «Це так само прекрасно, як
«Сід»!»