Тема 3.

Тематика та проблематика художнього твору

1.Емоційна тональність художнього твору. Види тональності.

Ще В.Г. Бєлінський визначив пафос (від грец. Pathos - страждання, пристрасть, наснагу,
збудження) як «живу пристрасть», безпосереднє вираження поетичної ідеї. У сучасній
філології - це ідейно-емоційна налаштованість

В.Є. Хализев у зв'язку з категорією пафосу говорить про типи авторської емоційності,
або, інакше, про світоглядні емоціях, які «пов'язані з певного роду життєвими явищами і
ціннісними орієнтаціями людей та їх груп. Вони породжуються цими орієнтаціями та їх
втілюють». Пафос «характеризує емоційну сутність художньої ідеї, проникаючу всі елементи
твору:« У пафосі твору знаходить безпосереднє вираження громадська позиція художника».
Таким чином, категорія тональності, що сприяє вираженню емоційно-експресивного
компонента авторської позиції, тісно пов'язана з пафосом тексту.

Емоційна тональність художнього твору відображається у відчуттях, які викликає текст у

читача або глядача. Вона може бути позитивною, негативною або нейтральною.

Позитивна тональність передає радість, задоволення, надію, любов, гумор тощо. Такі
твори можуть бути комедіями, романами, дитячими казками, фентезі та ін.

Негативна тональність викликає відчуття горя, страху, невпевненості, безнадії тощо. Такі
твори можуть бути трагедіями, жахами, драмами, детективами тощо.

Нейтральна тональність передає об'єктивну інформацію без емоційного забарвлення. Це

можуть бути наукові дослідження, звіти, статистичні дані тощо.

Важливо пам'ятати, що емоційна тональність може бути різною для різних читачів або
глядачів, залежно від їхнього життєвого досвіду, культурних різниць тощо

Виділення видів емоційної тональності (або пафосу – одного з елементів змісту твору):
епічності, ліричності (ліризму) та драматичності (драматизму). Під ліричністю (ліризмом)
розуміють суб'єктивовану емоційну тональність мови автора, оповідача, персонажів твору
будь-якого роду. Під драматизмом – тональність напруги, інтенсивного переживання. Під
епічністю – об'єктивовану, зовні нейтральну, стриману тональність, продиктовану широтою
та багатоплановістю оповіді.

Категорія тональності репрезентується на морфологічному, лексичному, синтаксичному та

текстовому рівнях організації висловлювання.

Морфологічний рівень:

1) емоційно-експресивні вигуки;

Дані слова служать для нерозчленованого вираження емоційних і емоційно-вольових реакцій

на навколишню дійсність.

2) форми наказового способу;

Форми наказового способу володіють різними смисловими відтінками, що виражають
«більшу або меншу категоричність у спонуканні до дії - від наказу до прохання, ради чи
побажання здійснити ту чи іншу дію»

3) ввідно-модальні слова, що виражають почуття радості або засмучення.

а) зі значенням радості б) зі значенням жалю:

Лексичний рівень:

1) емоційно-експресивна лексика, а також слова, що містять у своїй семантиці вказівку на те

чи інше емоційний стан;

2) зображально-виражальні засоби (епітет, іронія, уособлення, контраст, порівняння,

перифраз і т.д.);

3) фразеологічні обороти;

4) евфемізми; - пом'якшувальні або маскувальні слова і вислови, які використовують

замість слів, які сприймаються як небажані, неприйнятні, вульгарні, зневажливі,
ненормативна лексика, образливі або табу

5) слова, що відносяться до розмовної мови;

6) гра слів (використання можливостей полісемії (Багатозначність — це здатність знака

мати кілька пов’язаних значень) та омонімії);

Синтаксичний рівень:

1) експресивна інверсія;

2) синтаксичні повтори;

3) відокремлені визначення і обставини, виражені дієприкметниками і дієприслівниками;

4) риторичні запитання;

5) емоційно навантажені пропозиції (оклику, питальні);

6) синтаксичні конструкції з тире;

7) синтаксичні конструкції з трьома крапками;

8) цитування.

На текстовому рівні - категорія тональності пов'язана з відображенням авторського

світовідчуття, типом емоційного настрою.
2. Змістові чинники художнього твору.

Зміст художнього твору має об'єктивну (предмет зображення) і суб'єктивну (оцінка)

сторони. Одне і те ж явище можна розкрити у різних художніх творах по-різному. Зміст
художнього твору не можна ототожнювати з предметом зображення. Зміст включає і
суб'єктивний елемент (особливість світосприйняття, оцінку зображеного, фантазію, вигадку).
Зміст має об'єктивно-суб'єктивний характер, він ширший від предмета зображення.

Які ж вимоги до змісту? Він має бути цікавим, повинен збагачувати знання про світ і
людину, будити відповідні емоції.

Що розуміємо під змістом? Це естетично цілеспрямоване зображення тих чи інших

предметів, явищ, відповідно до світобачення митця. Складниками змісту є тема, ідея,
проблема, пафос, тенденція, конфлікт, фабула. А. Ткаченко називає їх частинами
формозмісту.

Традиційно до змісту відносять композицію, сюжет, мову, фоніку, ритміку, строфіку. Це

форми вираження змісту художнього твору. Вивчаючи художній твір, ми не обмежуємося
підрахунками кількості епітетів, метафор, а розглядаємо, наскільки образно виражено зміст
за допомогою художніх засобів, наскільки досконала форма.

Форма статичніша, вона змінюється не так швидко, як зміст. Протягом століть

використовуються, наприклад, такі строфи, як терцина, секстина, тріолет, сонет, такі тропи,
як метафора, метонімія, алегорія.

Форма повинна бути художньо досконалою. Недосконала форма псує найактуальніші теми.
Вона повинна відповідати змісту.

Іноді невідповідність змісту і форми автор використовує для комічного ефекту. І.С. Нечуй-
Левицький чвари і бійки в родині Кайдашів передає у стилі українських народних дум: "Не
чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з Карпом із-за своєї хати. Не сиза
хмара над дібровою вставала, то наближалася до тину стара видроока Кайдашиха, а за нею
вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі діти.»

Кожен елемент форми змістовний, змістовним елементом є композиція. Вона розкриває

ідейну концепцію автора, рух його думок. Композиція — той цемент, який скріплює
елементи форми відповідно до змісту. Одне і те ж явище можна показати в романі, повісті і в
новелі. Ставлення автора до зображеного може бути однаковим. Але стосунки між
персонажами, складність їх внутрішніх взаємозв'язків у романі і новелі — різні. Різною у них
буде і глибина художнього пізнання. Неможливо зміст роману вмістити у форму новели.

Змістовним є кожен словесний образ, усі форми розвитку літератури. Мистецтво слова
розвивається у формах епосу, лірики і драми. Вони мають свої види і жанри. Кожен із них -
це змістовна форма.

Змістовною є і закінченість твору. Наукова праця не є завершеною у повному розумінні

слова. В науці те, що закінчив один учений, продовжує інший, а от дописувати художні
твори не спадає на думку навіть витівникам.
 3. Конфлікт і колізія.

Колізія (лат. collisio — зіткнення) — гостра суперечність, зіткнення протилежних сил,

інтересів, переконань, мотивів, джерело конфлікту та форма його реалізації у літературному
творі. Термін запроваджений в естетику Г.-В.-Ф.Гегелем, має ширше значення, ніж
“конфлікт“, характеризується масштабністю, глобальністю зображуваних протиріч.

Конфлікт у літературі - зіткнення, боротьба, на якому побудовано розвиток сюжету в

художньому творі. Термін конфлікт близький до терміну колізія, вони нерідко
взаємозамінюють одне одного. Оскільки поняття конфлікту має вузьке значення, тобто
вживається, коли колізія набуває найбільш гострий і відкритий характер, то термін конфлікт
зазвичай використовують стосовно до драматичних творів, де зіткнення героїв виступають з
особливою очевидністю. Особливе значення конфлікт має в драматургії, де він є головною
силою, пружиною, рушійною розвиток драматичної дії і основним засобом розкриття
характерів. У виборі конфлікту, його осмисленні та вирішенні втілюється концепція
драматурга, художня ідея п'єси.

Конфлікт – від лат. («зіткнення»). драматичний конфлікт походить від зіткнення

«антагоністичних сил драми».

Конфліктом називається зіткнення протилежних сил, подолання труднощів, перешкод,

відкриття нового, невідомого.

Конфлікт – суперечність, що приводить дійових осіб до боротьби, розгортається у подіях

п’єси та загалом завершується у її межах.

Конфлікт у драмі виникає з двох причин: 1) прагнення персонажів до різної мети; 2)

досягнення однієї мети різними шляхами.

Важливо в цьому процесі визначити основний предмет конфлікту, тобто за що йде

боротьба. Крім того, необхідно пам’ятати, що боротьба повинна розпочатися і завершитися в
рамках п’єси. Інтерес глядача – чим це закінчиться? – має бути задоволений.

Природа конфлікту, його глибинні причини знаходяться в області світогляду персонажа,

при цьому необхідно враховувати і соціальні причини, взагалі весь той сукупний комплекс,
який ми умовно називаємо «внутрішній світ героя».

Основні сили в п'єсі персоніфіковані в конкретних героїв, тому нерідко розмова про
конфлікт ведеться переважно з точки зору розбору поведінки того, чи іншого персонажа.
Серед різних теорій з приводу виникнення і розвитку драматичного конфлікту, нам найбільш
точним здається визначення Гегеля: «власне драматичний процес є постійний рух вперед до
кінцевої катастрофи». Це пояснюється тим, що саме колізія становить центральний момент
цілого.

Можна сказати, що це положення є основною вимогою до драматургії. Але є ряд п'єс

(наприклад в театрі парадоксу) в яких ми можемо спостерігати невирішеність основного
конфлікту. Саме в цьому і полягає основна ідея подібних п'єс. Цей принцип характерний для
драматургії відкритої форми.
Види конфліктів

Можна виділити кілька видів (рівнів) конфліктів. У чисто театральному аспекті конфлікт
протікає на сцені або серед персонажів (драматургія закритої форми) або між персонажем і
глядацьким залом (драматургія відкритої форми).

За змістоутворювальними принципами можна виділити кілька рівнів перебігу конфлікту.

Він може проходити як на одному плані, так і на декількох:

• ідейному (конфлікт ідей, світоглядів і т.д.);

• соціальному; • політичному;

• моральному; • побутовому;

• релігійному; • сімейному.

Можна виділити ще кілька рівнів. Наприклад, боротьба

між суб'єктивним і об'єктивним; метафізична боротьба людини (подолання самого себе).
Крім цього, існує кілька видів конфлікту, поділені на внутрішні і зовнішні по тому, де вони
виникають: в душі персонажа або між персонажами.

Конфлікти, залежно від жанру, бувають трагедійні, комедійні й драматичні.

Трагедійний – герой не досягає своєї мети, і не доб'ється її ніколи.

Він кидає виклик силам, які неможливо перемогти. Вступаючи в нерівну боротьбу, герой
приречений на загибель, зазнають поразки і його життєві цінності. Можна сказати, що
принцип трагедійного конфлікту – «один – проти всіх».

 Комедійний – герой досягає своєї мети, противна сторона зазнає поразки і піддається
висміюванню.

Драматичний – герой досягає мети, але мета стає йому не потрібна. Герой або втрачає
інтерес до мети в процесі боротьби, або, в момент досягнення мети намічається нова мета,
більш приваблива, ніж попередня.

За характером конфлікт у драматургії має два типи.

1. тип. Конфлікт антагоністичний тобто ворожий, непримиренний. Для жанру трагедії

він обов’язковий, у драмі ж може зустрічатися інколи.
2. тип. Конфлікт неантагоністичний тобто конфлікт відносно мирного характеру, що
зустрічається переважно в жанрі драми і, як правило, в комедії.
4.Конфлікт як чинник формування змісту.

Важливим чинником змісту є конфлікт (лат. conflictus - зіткнення, сутичка). В основі

конфлікту — зіткнення поглядів, інтересів. Що більш протилежні погляди, характери, то
конфлікт гостріший. Є різні типи конфліктів, їх ділять за тематикою (на виробничі,
політичні, національні, побутові, морально-етичні, естетичні); за вагою у структурі твору
(головні, другорядні); за типовістю (типові і нетипові); за сферою побутування (зовнішні,
внутрішні); за гранями духовного світу (конфлікт між обов'язком і честю, між розумом і
почуттям). Враховуючи своєрідність мислення письменника, конфлікти можна розділити на
умовні і життєво достовірні. Виходячи з літературних родів, конфлікти бувають епічними,
ліричними, драматичними, виходячи з літературних видів — трагічними, комічними.

Яскраво виражені конфлікти в епічних, ліро-епічних, драматичних творах. Конфлікти

відсутні у творах малих форм (ескіз, етюд), в ідиліях, творах альбомного характеру. З
категорією "конфлікт" пов'язана категорія "колізія". Г. Поспєлов вважає їх синонімами. Деякі
критики конфлікт зв'язують із дійсністю, а колізію — з художнім твором. А. Ткаченко
вважає, що логічніше було б з конфліктом пов'язувати "зовнішньо-подієве зіткнення
характерів і персонажів; із колізією — ситуацію внутрішніх борінь і противенств ... Тоді
навіть у межах одного твору співіснуватимуть конфлікт і колізія". Ситуація (франц. situation
— розміщений, розташування) — це сукупність умов, позицій, положень, з яких
розвиваються колізія і конфлікт. Ситуації можуть бути статичними і сюжетними. Статичні
— характерні для експозиції, розв'язки, епілога; сюжетні — для зав'язки і кульмінації.

У 40—50-х роках XX століття у радянському літературознавстві побутувала теорія

безконфліктності. В її основі був поділ суперечностей на антагоністичні і неантагоністичні.
Радянські ідеологи твердили, що нібито в соціалістичному суспільстві антагоністичні
конфлікти неможливі. Є тільки неантагоністичні конфлікти, народжені боротьбою
передового і відсталого, свідомих громадян і таких, що не позбулися пережитків минулого.
Теорія безконфліктності штовхала письменників до прикрашування дійсності. її вплив
негативно позначився на творах багатьох письменників), найбільшої шкоди вона завдала
драматургії і кінодраматургії.

Зміст завжди оформлений, а форма — змістовна. Зміст повинен мати форму, форма надає
йому зовнішньої визначеності, без форми зміст не може себе виявити.

5. Пафос і його різновиди.

 Аристотель під пафосом розумів пристрасть, яка спонукає до написання твору. За
Бєлінським, пафос — це "ідея — пристрасть". "Звідси бере свій початок понятійна
тавтологія: ідею визначають через пафос, а пафос — через ідею.

Називають такі види пафосу, як героїчний, драматичний, трагічний, сатиричний,

гумористичний, сентиментальний, романтичний, не дотримуються єдиних критеріїв
класифікації. Драматичний, трагічний, сатиричний пов'язаний з жанрами, а сентиментальний
і романтичний — з літературними напрямами.

Пафос, на думку А. Ткаченка, — це надмірна риторичність, театральність. Він пропонує

використовувати термін "тональність ". Видом тональності є патетика. Окрім патетичної
тональності є лірична з такими підвидами, як сентиментальність, романтичність,
гумористичність, меланхолійність; драматична з трагічним, сатиричним, саркастичним,
сентиментальним, романтичним підвидами; епічна з підвидами: героїчна, описова,
фантастична.

Героїчний пафос

Предметом героїчного пафосу є героїка самої дійсності — діяльність людей, які долають
стихію природи, борються з реакційними силами суспільства, відстоюють свободу і
незалежність Вітчизни. Героїчне займає важливе місце у міфології Давньої Греції, де поряд з
образами богів діють образи героїв, які здійснюють величні подвиги, що викликають
захоплення і бажання наслідувати їх. Такими є Ахілл, Патрокл, Гектор з "Іліади" Гомера,
герої міфів Прометей, Геракл, Персей.

Італійський філософ Д. Віко писав, що героїзм характерний лише для початкового стану
розвитку людства — "віку героїв". На його думку, кожен народ проходить три стадії —
теократичну, аристократичну і демократичну. Першій стадії відповідає "вік богів", це період,
коли люди пов'язують свою історію з міфологією, уявляючи, що ними керують боги. Третя
стадія — "вік людей". Між "віком богів" і "віком людей" знаходиться "вік героїв", які
царюють в аристократичних республіках. Віко вважав, що ці герої — грубі, дикі,
малокультурні, жорстокі, з необмеженими пристрастями.

Починаючи з епохи Відродження, національно-історична героїка тісно пов'язана з

формуванням феодальних держав, а згодом — буржуазних націй.

Кожну епоху характеризує свій тип героїзму: це або визвольний порив, або
самопожертва, або просто жертовність в ім'я загальнолюдських цінностей. Героїчне може
виявлятися через прекрасне, піднесене, трагічне і комічне.

Пафос драматизму

Як і героїка, драматизм породжують суперечності життя. Драматизм виникає тоді, коли

високим прагненням людей, а іноді й життю загрожує поразка або загибель.

Коли люди ведуть гостру політичну боротьбу, стають жертвами репресій, свідомо
готуються до визвольних воєн, виникає глибокий драматизм дій і переживань людей.
Письменник може співчувати персонажам, які опинилися в драматичній ситуації, такий
драматизм є ідейно утверджуючим пафосом. Він може і засуджувати характери, які винні у
виникненні драматичного стану. Пафосом драматизму проникнуте "Слово о полку
Ігоревім". На прикладі Ігоря автор твору показує, до яких сумних наслідків приводять княжі
міжусобиці.

Часто драматизмом характеризуються особисті відносини між людьми. Героїня роману Л.

Толстого "Анна Кареніна", яка не зазнала щастя в сімейному житті, вперше пізнала його з
Вронським, залишила чоловіка, порвала з лицемірним світом, прийняла на себе весь тягар
станового вигнанництва, але не витримала цього і покінчила життя самогубством.

Сентиментальність

Г. Поспєлов перші проблиски сентиментальності він знаходить в творах провансальських

трубадурів (XII ст.). Пафос сентиментальності яскраво виявився у літературі XVIII століття.
її героєм була проста, скромна, щира людина, яка зберегла пережитки патріархальності. Цей
герой став предметом художньої рефлексії.

Витоки сентиментального почуття в українській літературі сягають XVII—XVIII ст., вони

зароджуються в епоху бароко. Письменники-сентименталісти проймаються співчуттям до
героїв, які не можуть знайти гармонію в реальному житті. Вони далекі від соціально-
політичних конфліктів, але близькі до природи, їх чутливість йде від "серця". Для героїв І.
Котляревського ("Наталка Полтавка"), Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки ("Чайковський")
характерні непохитні моральні переконання, бажання подолати свої страждання, внутрішній
стоїцизм.

Є таке визначення сентиментального пафосу: "Це душевна зворушливість, викликана

усвідомленням моральної гідності в характерах людей соціально принижених або зв'язаних з
аморальним привілейованим середовищем".

Романтика

Романтика — це рефлективна захопленість, звернена до піднесеного, до ідеалу. Слово

"романтичний" вперше з'явилося в англійській поезії і критиці в середині XVIIIст.

Романтика найчастіше пов'язана з ідеєю національної незалежності, громадянської

свободи, рівності і братерства народів, це піднесений настрій.

О. Веселовський називав романтичних письменників ентузіастами. Романтика є

ентузіазмом емоційних прагнень і почуттів. Вона з'явилася в епоху середньовіччя, нею
проникнуті твори про легендарних рицарів, любовна лірика Петрарки, роман Сервантеса
"Дон Кіхот", трагедія Шекспіра "Ромео і Джульєтта". Романтичний пафос присутній у творах
сентименталістів, романтиків, реалістів і неоромантиків.
 Ю. Ковалів визначає романтичний пафос як "мрійливо-піднесений настрій, якому
притаманні спалахи почуттів, загострене переживання незвичайних подій, процесу
діяльності, протиставлений буденності".

Гумор і сатира

Гумор — це відображення смішного, кумедного в життєвих явищах і характерах, прояв

оптимістичного, життєрадісного ставлення до дійсності, торжество здорових сил над
відсталими, безперспективними. Гумор може бути м'яким, доброзичливим, сумним,
саркастичним, в'їдливим, вульгарним. "Об'єктом гумору постає не цілісне явище, предмет чи
особа, а окремі огріхи загалом позитивних явищ, неадекватні конкретній ситуації людські
вчинки...

Гумор — це здебільшого прояв оптимістичного, гуманістичного ставлення до дійсності,

торжество здорових сил над безрадісним, безперспективним.

На думку Вольтера, сатира повинна бути колючою і водночас веселою. Жало сатири
спрямовується проти соціально вагомих потворних фактів. Об'єкт сатири — соціально-
комічне, небезпечне для суспільства і людини, об'єкт гумору — елементарно-комічне. Сміх у
сатирі і гуморі має різну тональність, різні рівні соціального і художнього осмислення
життєвих явищ. В одному творі деколи співіснують гумористична і сатирична тональність. У
гуморі й сатирі можуть поєднуватися такі види комічного, як дотепність, іронія, сарказм, і
такі художні засоби, як пафос, каламбур, карикатура, пародія, жарт, гіпербола.