ЕКЗАМЕНАЦІЙНІ ПИТАННЯ «ВСТУП ДО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА»

1. Структура літературного твору.

Літературний твір має складну структуру: розрізняють зміст та форму
тексту. Форма в свою чергу, представлена внутрішньою та зовнішньою.
Літературний текст складається з внутрішньої форми, зовнішньої
форми та змісту.
У кожного виду мистецтва своя специфічна зовнішня форма. Зовнішня
форма літературного твору – слово.
Внутрішня форма літературного твору ( це система всіх художніх
образів тексту, які у сукупності створюють художню картину світу.):
 персонаж(система персонажів);
 пейзаж;
 інтер’єр;
 сюжет;
 композиція;
 ритм ( повторюваність ).
Зміст літературного твору: Тема, проблема, ідея.
Всі структурні елементи нерозривно пов’язані між собою. Утворюють
нероздільну цілісність. Ми можемо аналізувати окремі елементи тексту,
не порушуючи цілісності.
2. Тропи: порівняння, метафора, уособлення, епітет.
Троп (грец. tropos — поворот) — слово або вираз, ужитий у
переносному значенні. Тропи розкривають суть зображуваного
предмета, явища, вони є засобом індивідуалізації персонажа, виявляють
ставлення автора до зображуваного.
Порівняння – троп, у якому одне явище порівняється з іншим за
якоюсь спільною для них ознакою. Двочленна структура: 2 елементи: те
що порівнюють (предмет) і те, з чим порівнюють(образ). Предмет і
образ поєднуються за допомогою сполучників: як, ніби, наче, неначе,
мов, немов.
ЗАПЕРЕЧНЕ порівняння – на першому місці образ з часткою не, а далі
предмет. Широко поширене у народній творчості.
Метафора – троп, заснований на образному розкритті суті та
особливостей предмета чи явища шляхом перенесення на нього за
подібністю ознак і властивостей іншого предмета чи явища. АБО Троп,
заснований на подібності двох явищ, де певна властивість одного
переноситься на інший.
Уособлення – неживим поняттям надаються людські властивості.
Епітет –художнє означення.

3. Тропи: метонімія, перифраз, гіпербола, літота.

Метонімія – один з тропів, суть якого полягає в заміні назви одного
явища чи предмета іншою, що асоціативно з ним пов'язана. "з'їсти
миску (борщу)", "випити склянку (води)"
 Перифраз – різновид метонімії, складається зі словосполучення чи
фрази, яка замінює назву предмета чи явища. Великий Кобзар
(Шевченко), Дочка Прометея (Леся Українка)
Гіпербола(перебільшення) – художній засіб, що полягає в
перебільшенні властивостей з метою їх увиразнення та надання
емоційного заряду
Літота – зображення якогось предмета чи явища в надмірно
зменшеному вигляді. Приклад: "О принесіть, як не надію, то крихту
рідної землі"
4. Синтаксичні фігури: інверсія, синтаксичний паралелізм, антитеза.
Риторичні фігури.
Інверсія – незвичайна розстановка слів у реченні, зумовлена або
прагненням підкреслити значення якогось слова, або потребою
пристосуватися до ритміки чи римування
Синтаксичний паралелізм – паралельне зображення за аналогією
кількох явищ з різних сфер життя з метою їх художнього зіставлення.
Приклад : Тече вода в сине море, Та не витікає; ІІІука козак свою
долю, А долі немає
Антитеза – художньо підкреслене протиставлення життєвих явищ,
думок, ознак, понять, почуттів. Приклад: У тій хатині, в тім раю я
бачив пекло.
Риторичні фігури – це стилістичні звороти, що надають художній мові
експресії, емоційності, впливової сили. Виділяють такі риторичні
звороти:
• звертання: "Ні, не стихайте, солодкії співи"
• вигуки: «Стій, серце, стій! Не бийся так шалено»
• запитання: "Чи довго ще на сім світі катам панувати?"
5. Фігури повтору. Прийоми звукової організації.
Повтор - це стилістична фігура, що утворюється за допомогою певної
організації мовних елементів і має виразну експресивно-зображальну
функцію. Виділяється ряд таких фігур повтору :
• анафора - єдинопочаток , повторення звуків, слова, групи слів на
початку речень, віршових рядків, строф.
епіфора - повтор в кінці рядків чи строф
рефрен - повтор між рядками чи строфами
кільце - повтор слова чи групи слів на початку і в кінці, фрази, рядка,
строфи
зіткнення – повтор на кінці і на початку суміжних мовних одиниць
Прийоми звукової організації (фоніка) – фонетичні можливості
словесного звучання для створення "звукових образів", які часто
підсилюють та увиразнюють літературні образи.
• алітерація - повторення одного чи кількох приголосних звуків з
певною художньою метою.
• асонанс - повторення голосних звуків з метою створення звукового
образу
6. Місце образу людини у літературі. Робота письменника над образом
людини. Прототипи.
 Образ людини в літературі посідає головне місце. Образ передає
реальність і в той же час створює новий вигаданий світ, який
сприймається нами як існуючий насправді. Творить письменник образ
людини з уяви, фантазії та реальної дійсності. Створюючи образ
письменник створює імя героя , його портрет, мовлення, сон персонажа,
інтер’єр , пейзаж.
Прототип – це реальна , конкретна особа (неважливо якого
походження), яка послужила для створення літературного персонажа.
7. Ім’я літературного героя.
Ім’я літературного героя – один із засобів створення і характеристики
літературного героя.
Ім’я – код людини, воно може бути за структурою повним, неповним (Сонечка
у Достоєвському) та промовистим ( семантика говорить про характер
персонажа - Ісус(ява спасіння), Авраам(батько багатьох племен),
Геракл(гонимий герой), Венера(любов)).
Відсутність імені у головного героя – відсутність внутрішнього світу.
Ім’я Літературного героя може свідчити про: національність, соціальне
походження та становище, вік, професію або діяльність, внутрішній світ.
8. Портрет літературного героя.
Одним з найважливіших засобів характеристики героя є його портрет. Портрет
– зовнішність персонажа.
Він може бути ДЕТАЛІЗОВАНИЙ (поданий у динаміці, повторюваний),
ПСИХОЛОГІЧНИЙ (зображення зовнішності героя з експлікацією його
внутрішнього світу – доробок 19 ст – доби реалізму), ФРАГМЕНТАРНИЙ
(мінімальне зображення зовнішності, автор може вказати на одну-дві риси)
9. Мовлення літературного героя.
Воно буває: УСНЕ – монолог, діалог, полілог. ПИСЬМОВЕ – листи,
щоденники. ВНУТРІШНЄ – внутрішній монолог, потік свідомості.
Головна функція мовлення –характерологічна. Те як герой говорить
свідчить про те ким він є, його характер.
10.Сон літературного героя.
СОН ПЕРСОНАЖА – характеризує стан героя, пророчить майбутнє.
Унікальна можливість сну в тому, що це - можливість розповісти про те, чого
герой сам не усвідомлює (страшні сни Раскольнікова, в Іліаді сон Аганемнона
від Зевса,де бог попереджує, що саме зараз час падіння Трої).

ІНТЕР’ЄР – опис приміщення в літературному творі (можемо отримати багато

інформації про літературного героя)
ПЕЙЗАЖ – опис природи в літературному творі (особливе значення відіграє у
ліриці)
11.Вічні образи світової літератури.
Вічні герої наділені величезним загальнолюдським значенням, тому
вони не втрачають актуальності протягом століть. Такі образи мають
назву «вічних», бо вони носії рис, що завжди притаманні людині. В
кожному образі люди бачать те, що хотіли б бачити в собі, або навпаки,
чого намагаються позбутися.
Ось декілька з них:
 - Фауст – ідея вічного пошуку
- Мефістофель/ чорт / Воланд – скептичне заперечення
- Маргарита – нерозділене кохання
- Ромео і Джульєтта – любов і вірність
- Отелло – ревнивець
- Прометей – альтруїзм, самопожертва, служіння людям,
- Дон Жуан – невтомний спокусник
- Христос, Юда
Вічні образи з’являються у творах різних авторів, а також в інших видах
мистецтва
12.Конфлікт. Типи конфліктів.
Рушійною силою сюжету є конфлікт. Конфлікт – це зіткнення двох
протилежних думок.
Яскраво виражені конфлікти в епічних, ліро-епічних, драматичних
творах. Конфлікти відсутні у творах малих форм (ескіз, етюд)
Конфлікти, зображені в літературі, розподілені на зовнішні та
внутрішні.
Зовнішні – зіткнення протилежних героїв або груп героїв (в античності:
конфлікти між богами, богами та героями; в середньовіччі: між
християнами та мусульманами; у Шекспіра - конфлікт Монтекі та
Капулетті)
Внутрішні – зіткнення протилежних почуттів у душі героя ( «Трістан та
Ізольда» - боротьба між коханням та відданістю королеві, Гамлет -
почуття помсти та сумніву)
Конфлікти поділяться за тематикою на виробничі, політичні, побутові,
морально-етичні, також бувають типові і нетипові, головні та
другорядні.
13.Сюжет. Основні і допоміжні елементи сюжету
Сюжет – подія чи сукупність подій, зображених у творі. По-різному
виявляється у літературних родах, дає відлуння на весь зміст.
Функція – характерологічна.
Стадії розвитку називають елементами.
Основні: експозиція - інформує читача про місце дії, знайомить з
персонажами, ситуацією, де є конфлікт.
Є експозиція пряма на початку твору, затримана після початку дії,
обернена в кінці дії (твору) .
Зав'язка - вихідний момент у розвитку дії твору, ставить героїв у
взаємовідносини, де змушені вирішувати конфлікт. Є мотивована та
немотивована.
Розвиток дії - розгортання подій, певним чином їх нагромадження та
загострення ситуації.
Кульмінація - момент найвищого розвитку конфлікту.
Розв'язка - результат зіткнення, остання стадія розвитку конфлікту.
Додаткові: пролог - вступна частина твору, де автор знайомить читача
з подіями, покладеними в основу, чи зі своїми роздумами.
Епілог - заключна частина, де розповідається про події, що відбулися
після розв’язки.
14.Джерела сюжетів.
Літературознавці виділяють такі джерела сюжетів:
1.Авторське життя – цього важко позбутися, це історична цінність.
Сюди зверталися модерністи. Автобіографічні трилогії: Лев Толстой
«Дитинство, юність» , М. Горький «Дитинство, юність, мої
університети».
2.Сама література – Більш давня література стає джерелом для нової,
запозичена: міфи, фольклор, казки. Антична література яскраво
відображається в новій. Неоміфологізація – те, що переробили і
відобразили у новій літературі (Прометей, Сізіф).
3.Судові справи – притаманні літературі неологізму. «Червоне і чорне»
Стендаль, «Злочин і кара» Достоєвський.
4.Авторська фантазія – науково-фантастична література. «Людина-
амфібія», Булгаков «Собаче серце».
5.Хроніки і мемуари – історичні тексти про гетьманів, події. Пушкін
«Полтава», «Капітанська донька»(про Булгакова).6.Актуальні проблеми
– екологія.
Система джерел сюжетів не закрита, кожен автор щоразу додає
щось нове.
15.Композиція. Композиційні прийоми: хронологічне переставлення,
ретроспекція, випередження, градація, ретардація.
Композиція — це система персонажів, сюжет, способи оповіді
(наратологія), розподіл художнього матеріалу. Це високий рівень
організації літературного твору. Це не одиничний елемент, не опис, а
структура. Кожен автор для цього використовує будь-яку ідею. Без неї
не може бути творів.
Хронологічне переставлення – це прийом, який використовується для
динамічності сюжету. Це проявляється у снах «Три Мушкетери» Дюна.
Ретроспекція – це повернення у минуле, що пов’язане із теперішнім.
«Доля людини» Михайло Шолохов, «Ніч перед боєм» О. Довженко.
Випередження – прийом, коли автор забігає наперед і повідомляє про
те, що відбудеться у свій час. Чернишевський «Що робити».
Градація – найкращий прийом, за допомогою якого сюжетна дія
посилюється, підхоплює і затягує наш інтерес. Сигізмунд
Крижанівський «30 срібняків».
Ретардація – прийом, який слугує для уповільнення дії сюжету. Гомер,
Вергілій.
16.Композиційні прийоми: ліричний відступ, вставний епізод, обрамлення.
Ліричний відступ — форма авторської мови, коли автор відступає від
сюжетної оповіді і висловлює свої думки, почуття, настрої, пов’язані із
зображуваним у творі. Ліричні відступи ,роблячи оповідь інтимною,
довірливою, щирою, підсилюють емоційний вплив на читача. Особливо
часто зустрічаються в ліро-епічних творах. У поемі «Гайдамаки» Т.
Шевченко часто звертається до читачів, розповідає про своє життя.
Вставні епізоди використовуються в романах, повістях, оповіданнях,
поемах. Рідше зустрічаються вони у драматичних творах. У «Мертвих
душах» М. Гоголя вставною є «Повість про капітана Копєйкіна»,яка не
 пов’язана з долею основних героїв твору. Прийом передбачає буквальну
вставку, схематично не пов’язаного уривка із твором.
Обрамлення – прийом, що передбачає створення умовної рами на
початку і кінці твору, для вираження філософського і конкретного,
об’єднавши у висновок. Новели О. Генрі.
17.Класичний силабо-тонічний вірш. Метрика.
Силабо-тонічна версифікація передбачає впорядковане чергування
наголошених і ненаголошених складів. Складається з двоскладової (ямб
і хорей) та трискладової стоп (дактиль, амфібрахій, анапест)відповідно
так називаються розміри.
Ямб – віршований розмір, наголошений на другому складі.
Хорей – наголошений перший склад.
Дактиль – наголошений перший склад.
Амфібрахій – наголошений другий склад.
Анапест – наголошений третій склад. Характерна риса -
ритмоінтонаційна інерція. Велике значення для ритмічного
урізноманітнення такого вірша має також наявність пірихіїв, спондеїв
чи трибрахіїв.
Метрика - умовна назва системи версифікаційних правил певної
національної поезії, передовсім теорія віршових розмірів. Проблеми
інтонації у віршах, інструментування, строфіки — поза її
безпосередньою компетенцією, хоч вони постійно перебувають у полі
зору. Термін означає розгляд будови віршового рядка.
18.Рима. Види рим. Білий вірш.
Рима – співзвучність закінчень поетичних рядків, починаючи з
останнього наголошеного звуку.
За місцем розташування рими бувають:
Чоловічі: останній наголошений склад – козА, косА
Жіночі: передостанній наголошений склад – літАють – латАють
Дактилічні: 3-ій склад з кінця наголошений зОряна – зморена
Гіпердактилічні: 4-ий склад з кінця наголошений і далі…
преподОбницею – віконницею.
За характером звучання рими поділяють на ТОЧНІ ( повне
співпадіння всіх звуків) і НЕТОЧНІ (часткове співпадіння)
За структурою рими можуть бути прості (співзвучні окремі звуки) та
складені (співзвучні два і більше слів)
Білий вірш - вірш без рим у силабічній і силабо-тонічній системах віршування.
Білі вірші часто застосовують у віршованих драматичних творах.
19.Види римування. Строфа. Канонізовані строфи: терцини.
Види римування:
- Суміжне ААББ
- Перехресне АБАБ
- Кільцеве АББА
Строфа́ — поєднання рядків у вірші, що мають певний віршовий розмір,
ритм, і мають інтонаційно-синтаксичну будову. У римованій поезії
також має певну схему римування. У творі, що складається з кількох
 строф, метрична, римічна та ін. структура кожної наступної строфи
повторює структуру першої строфи.
ТЕРЦИНИ – строфа складається з 3 рядків з таким римуванням:
АБА/БВБ/ВГВ.
20.Канонізовані строфи: октава, одична децима, онєгінська строфа.
Октава (лат. octava – восьма) – восьми рядкова строфа п’яти- або
шестистопного ямба. Шість рядків римується перехресно, а два – між
собою: АБАБАБВВ. Приклад:
І я пішов. Літа йшли за літами... А
Я сивію, огонь згасає мій. Б
Чимало сил потратив я без тями, А
Чимало я похоронив надій! Б
Лиш ліс отой пахучими вітками А
Махав мені, бринів, мов мушок рій, Б
Що п’є мов сонця блиски золотаві, – В
Так він все свіжий був в моїй уяві. В
Олександрійський вірш – двовірш шестистопного ямба з цезурою після
третьої стопи. У рядках – парне римування, чергуються чоловічі і
жіночі рими. З’явився у Франції в XI ст. Таким віршем на основі
силабічної системи була створена поема «Мандрівка Карла Великого в
Єрусалим та Константинополь». У XII ст. такою формою була написана
поема про Олександра Македонського. Від його імені пішла назва
вірша.
У сучасній поезії використовується рідко. Видозмінена форма
олександрійського вірша називається олександрином. Це п’ятирядковий
13-складовий вірш, написаний шестистопним ямбом з римуванням
АБАБ. Олександрини використовували І. Франко, М. Зеров:
Я не складав тобі ні гімнів, ні поем. А
Добірного вина замість ліричних тем А
Шукав я за твоїм оспіваним камінням. Б
В сухих поточинах, над темнобоким рінням. Б
Децима (лат. decima – десята) – десятирядкова строфа зі сталою
схемою римування: АБАБВВГДЦГ. Перші чотири рядки зав’язували
ліричну колізію, а останні чотири давали її розв’язку. Такою формою
написана «Енеїда» І. Котляревського.
Всім старшинам тут без розбору, А
Панам, підпанкам і слугам Б
Давали в пеклі добру хльору, А
Всім по заслузі, як котам. Б
Тут всякії були цехмістри, В
І ратмани, і бургомістри, В
Судді, підсудки, писарі, Г
Які по правді не судили Д
Та тільки грошики лупили Д
І одбирали хабарі. Г
Онєгінська строфа. Вона створена О. Пушкіним. Складається з 14
рядків чотиристопового ямба. Перші чотири рядки римуються
 перехресно, наступні чотири – паралельно, наступні чотири – кільцево і
останні два – паралельно: АБАБ ВВГГ ДЕЕД ЄЄ. Її використовували
Лермонтов, Волошин, П. Куліш.
21. Сонет. Історія сонету.
СОНЕТ – канонізована строфа (КЛАСИЧНИЙ ФРАНЦУЗЬКИЙ – 4 +
4 + 3 + 3 та АНГЛІЙСЬКИЙ – 4+4+4+2)
Соне́т (італ. sonetto — звучати) — ліричний вірш, що складається з
чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямба, власне,
двох чотиривіршів (катрени) з перехресним римуванням та двох
тривіршів (терцети) з усталеною схемою римування: абаб, абаб, ввд, еед
або (рідше) перехресною абаб, абаб, вде, вде чи абаб, абаб, ввд, еед і т.п.
Припускають, що зародкові початки сонета губляться в поезії
провансальських трубадурів, але постав він в Італії. Першими сонетами
вважають твори Ф. да Барберіні й А. да Темпо. Остаточної форми йому
надав, встановив чисельність рядків і порядок рим Ф. Петрарка (1304 —
1374). Сонет проходить через всю історію європейської та світової
літератури.
Сонет виник в Італії в сер. 13 в. І його розквіт пов'язаний з творчістю
Данте і Петрарки. Тут склався так званий італійський зразок сонета, що
з 2 катренів (строфа з 4-х рядків з перехресною римою) і 2 Терцет
(строфа з 3 рядків).
22.Сонетний цикл. Вінок сонетів.
ВІНОК СОНЕТІВ — композиційний цикл із 15 сонетів. Виник в Італії,
свого канону досяг у XVII-XVIII ст. Усталений зразок B.c. має таку
внутр. Організацію: кожний наступний сонет починається з рядка. яким
завершується попередній сонет («підхоплення”), при цьому 14-й сонет
закінчується тим же рядком, яким починається 1-й сонет (“кільце»);
останній, 15-й сонет («магістрал”) складається з перших рядків усіх
попередніх сонетів і має значення глосси. Магістрал звичайно пишеться
першим. В тематичному відношенні B.c. не обмежений, може
використовуватися у вел. ліро-епіч. тв., напр., поемі.
За час свого іст. розвитку, основними етапами якого в європ. поезії були
поч. XIX ст.. а також все XX ст., виникли різні варіації B.c. До основних
належать: перенесення магістралу на початок тв., заміна магістралу
звичайним сонетом або його відсутність, заміна окремих слів
магістралу ін. словами із збереженням його рим, зворотний, починаючи
з 14-го, підхоплення рядків магістралу у сонетах, поява маґістралу-
акровірша.
Або
Складна композиція, що утворюється з 14 сонетів (в яких перший рядок
кожного наступного є повторенням останнього рядка попереднього
сонету) і завершується п'ятнадцятим (маґістралом), укладеним
послідовно з перших рядків усіх попередніх сонетів — називається
вінком сонетів.Канонічними формами сонета визнані: «французька»,
«англійська» та «італійський» необхідно зазначити, що існують
відступу від неї, які різноманітні. Нетрадиційні розміри, нетрадиційні
 римування. Одна з найбільш відомих різновидів - нетрадиційний обсяг,
так званий сонет з кодою («з хвостом»)
23.Тема, проблема, ідея літературного твору.
Зміст літературного твору: Тема, проблема, ідея.
Всі структурні елементи нерозривно пов’язані між собою. Утворюють
нероздільну цілісність. Ми можемо аналізувати окремі елементи тексту,
не порушуючи цілісності.
Тема літературного твору – життєве явище, зображене автором.
Кожен текст має свою тему, безтемних не існує.
Маленькі твори зазвичай наділені однією темою, великі – тематикою.
Теми поділяються на АКТУАЛЬНІ та ВІЧНІ.
АКТУАЛЬНІ характеризуються цікавістю у теперішньому часі:
екологічна, гендерна, комунікативна.
ВІЧНІ ТЕМИ цікавлять людство завжди: Війна, природа, мистецтво,
любов, зрада.
Проблема літературного твору – питання поставлене в тексті.
Найгостріший елемент сюжету. Зазвичай проблем багато у художній
літературі. Існує певна група текстів без проблем: описові, пейзажні.
Класифікують проблеми за характером питань на:
- Моральні
- Політичні
- Філософські
- Соціальні
Ідея літературного твору – елемент змісту, який визначається як
основна думка. Крім того, ідея – завжди почуття, якими ця основна
думка висвітлена. (пафос: комічний, трагічний, сатиричний.)
Отже, ідея – авторська відповідь, оцінка зображеного явища. Авторське
вирішення поставленого запитання.
Ідея виражається різними шляхами. Часто - опосередковано, через
елементи внутрішньої та зовнішньої форми тексту.
Засоби для вираження ідеї: персонажі, сюжет, композиція, художня
мова, ритм.
24.Загальні ознаки епічних творів. Система епічних жанрів.
Епос – ДАВНІЙ ЛІТ. РІД ТА ЖАНРОВА СИСТЕМА.
«Повествовательний» + посередницька ф-ція наративу, часова
дистанція.
РИСИ ЕПОСУ
- Широта оповіді, різноманітність проявів життя, описовість,
багатогранність характерів, повнота, конкретність, деталізація.
- Вчинки та події – центр оповіді, епізодичність (великі, малі жанри)
- Світ у динаміці
- Авторська та зображена мова, множинність точок зору.
- Специфіка читацького сприйняття.
- Предмет епосу – людина у зовнішніх проявах, подія, що виявляє
єдність протилежностей світу. (В основі або поєдинок, або діалог-
суперечка.)
 Епічні жанри:
Великі – ЕПОПЕЯ, РОМАН
Середні – ПОВІСТЬ
Малі: КАЗКА ОПОВІДАННЯ, НАРИС, НОВЕЛА
НАРИС – невеликий епічний текст на актуальну тему, в якому говориться
про реальні події, людей, сучасність… широко розповсюджений –
портретний нарис та нарис мандрівний: виникає у 18ст., найбільша
популярність у 19 ст.
КАЗКА - невеликий епічний текст, фольклорний або авторський зі
специфічним часо-простором, чарівним ірреальним. Сюжет – це процес
переходу від звичайного світу до чарівного з обов’язковою зміною
статусу персонажа, здобуття надзвичайних якостей. Жанр носить
дидактичний характер, часто межує з релігією, філософією.
ОПОВІДАННЯ – це мала епічна форма, виникає у 19 ст.
характеризується «центростремительностью» комунікативної стратегії,
орієнтований на усне мовлення оповідача та ситуацію розповідання.
Близький та генетично пов’язаний з анекдотом та притчею.
НОВЕЛА – епічний жанр, який відрізняється динамікою розгортання
сюжету, чіткою композицією з «пуантом» та акцентом комунікативного
фрагменту в оповіді. В центрі – внутр. Світ персонажа та деталізований
зовнішній світ. Генетично близька до притчі та повісті. З’явилася у 13 ст.
Новела – цінний здобуток доби Ренесансу. З кінця 18 – поч. 19 жанр
широко розповсюджений у США.
ПУАНТ – НЕОЧІКУВАНИЙ ФІНАЛ ТВОРУ.
ПОВІСТЬ – середня епічна форма.
Жанрові риси:
- З позиції події, про яку йдеться, циклічна сюжетна схема (випробування
героя, етичний вибір)
- Нерефлективний характер оповіді, можливість авторитетної думки,
тенденція до переосмислення основної події в ракурсі надання
узагальненого «иносказательного» значення.
- Глибоко розроблені персонажі, образ наратора, співвіднесення героя з
вічними взірцями.
Канон жанру складається у 19. Ст. дуже близька до новели. Джерела
сюжетів – народні легенди, вічні літературні матеріали, з часом заміщає
роман ( перехідні епохи). Повість – проміжний лабораторний жанр,
експериментальний від класичного роману до нового роману 20 ст.

25.Епопея. Теорія та історія жанру.

ЕПОПЕЯ – найдавніші класичні взірці античної літератури.
Відображення цілісного світосприйняття, родових зв’язків. Національна
історія – предмет зображення Велика пошана пращурам, епічна
дистанція, особлива поетика створення персонажів: завжди рівні самим
собі, ніякої динаміки. Героїчний епос. Трансформація в роман-епопею.
Риси:
 1) предметом епопеї виступає національне епічне минуле;
2) джерелом епопеї слугує національне сказання (а не особистий досвід
і мотивований ним вільний вимисел);
3) епічний світ віддалений від сучасності, тобто часу його оспівувача
(автора і його слухачів), абсолютною дистанцією. Сучасна епопея
суттєво відрізняється від епопеї античності. Вона з'являється в XIX
(«Війна і мир» Л. Толстого, «Сага про Форсайтів» Дж. Голсуорсі, «Жан-
Крістоф» Р. Роллана, «Тихий Дон» М. Шолохова).
26.Роман. Теорія та історія жанру.
РОМАН – початково текст, написаний романською мовою (латиною).
Велика епічна форма, складний сюжет, система персонажів. Жанр
еволюціонує з 19. Ст. Жанр з динамічними константами. З 18 ст. роман
– домінантний літературний жанр, який відобразив динаміку світу та
людини в ньому. Виникають класифікації: Готичний, Лицарський,
Історичний, Сатиричний, Соціально-психологічний, Роман-антиутопія,
Епістолярний, Роман у віршах…
Як літературний термін слово «роман» використав у XVI ст.
англійський літературознавець Джордж Патенхем у праці «Мистецтво
англійської поезії» (1589). Спочатку словом «роман» називали будь-які
віршові твори, написані романською, а не латиною. Згодом так
починають називати прозові твори зі специфічною тематикою —
любовною. Про це згадує вже в XVII ст. французький дослідник П'єр-
Даніель Юе і говорить, що це історії «для задоволення та повчання»
(Роман, за винятком історичного, художньо досліджує життя окремої
людини, перипетії її долі, її щоденні турботи й духовні пошуки. В
епопеї ж ідеться про якусь видатну історичну подію, що справила
вирішальний вплив на життя народу, нації. Отже, головна відмінність
між двома жанрами — у предметі зображення.)

27.Загальні ознаки ліричних творів. Предмет лірики. Види лірики. Ліричний

герой.
Ліричний літературний рід. В центрі – внутрішній світ людини
( почуття, думки)
Специфіка: Естетичний об’єкт та організація композиційно-
мовленнєвих форм. Колосальний розвиток лірики від співу. Ключова
особливість – змістовно-структурна «суб’єктивність», все, що ззовні
осмислюється у внутрішньому суб’єктивному просторі, і після
виражається словесно.
Ліричний герой – особа, думки і почуття якої виражаються у ліриці.
Оскільки ліричні вірші пишуть переважно від I особи, часто
ототожнюють ліричного героя і автора, хоч їх слід відрізняти. Ліричний
герой – це образ, що живе своїм життям у художній дійсності. Ліричний
вірш не можна розглядати тільки як частку реальної біографії поета.
Ліричний герой – це і носій мови, і предмет зображення; він відверто
стоїть між читачем і зображуваним світом, увага читача зосереджена на
ньому: який він є, що з ним відбувається і т.д.
28.Ода, сатира, елегія. Теорія та історія жанрів.
 Ода – це (первісно) пісня на будь-яку тему, що виконувалася в давній
Греції хором під музичний супровід, пізніше - хвалебний вірш, який
присвячено уславленню важливих історичних подій або видатних осіб.
Інколи ода прославляла величні природні явища. У стародавній Греції
ода — хорова пісня. Розрізняли оду хвалебну, танцювальну і плачевну.
Оди, створені Піндаром (близько 544—518 до н. е.), прославляли
переможців спортивних змагань. Оди Квінта Горація Флакка (65—8 до
н. е.) уже звеличували імператора Августа, утверджували політичні й
релігійно-етичні ідеї принципату. Характерна їх особливість —
відмежування оди від музики, розширення жанрово-тематичних
можливостей.
Сатира (лат. satira) — віршована гостра критика з висміюванням, а то й
гнівним засудженням вад і негативних явищ у різних ділянках
індивідуального, суспільного й політичного життя, суперечних із
загальнообов'язковими принципами чи встановленими ідеалами. Слово
"сатира" походить від латинської назви міфічних істот, глузливих
напівбогів-напівтварин - сатирів.
Еле́гія (грец. — журлива пісня, скарга) — один із жанрів лірики
медитативного, меланхолійного, часом журливого змісту. Ліричний
вірш задумливого, сумного характеру.
29.Мадригал, епіграма, епітафія. Класифікація лірики за темою та обсягом.
Мадригал являв собою короткий ліричний (рідше — сатиричний) вірш
на тему кохання, пізніше — дотепний віршований комплімент (іноді
іронічний), адресований жінці. Генетично мадригал сходить до
еротичних народних пісень провансальських пастухів.
ЕПІГРА́МА (грец. ὲπίγραμμα – напис) – жанр сатиричної поезії;
невеликий вірш, дотепний чи дошкульний змістом.
Епітафії - це короткі написи на пам'ятниках, за допомогою яких родичі
померлого висловлюють свою скорботу, а також любов і вдячність
покійному. Це може бути всього кілька ємних слів, які тим не менше
багато скажуть, а може бути навіть ціле вірш, присвячений близькому.
- Класифікація лірики за темою та обсягом:
МЕТИДАТИВНА (безпосереднє вираження думок та почуттів)
ОПОВІДНА (сюжетна лірика)
ОПИСОВА ( думки та почуття виражені опосередковано через пейзаж)
РОЛЬОВА ТА АВТОПСИХОЛОГІЧНА (різна дистанція між автором та
ліричним героєм)
ОКРІМ ТОГО ЛІРИКА БУВАЄ:
Філософська лірика — поезія, спрямована на філософське осмислення
світу, людина є виявом філософських поглядів ліричного героя. Ф.л. i
філософія мають спільний предмет осягнення — загальні
закономірності життя, природи, розвитку суспільства.
Громадянська лірика— умовна назва ліричних творів, в яких
актуалізуються соціальні та національні мотиви.
Інтимна лірика- умовна назва ліричного твору, в якому панівний мотив
– любовна пристрасть автора.
 Пейзажна лірика – умовна назва ліричного твору, в якому панівний
мотив – опис природи.
Патріотична лірика- умовна назва ліричного твору, в якому панівний
мотив – виявлення патріотичних почуттів автора.
30.Загальні ознаки драматичних творів. Система драматичних жанрів.
Драма – літературний рід, який відображує життя у динаміці, вираженій
діалогічно, а герой – у дії. Заснованій на драматичному конфлікті.
Передбачена театралізація. Зберігає зв’язок з семантикою жесту, звуку,
кольору, світла, єдність слова та візуального образу – двоприродність
роду. Діалоги вибудовують сюжет. Герой здатен на перетворення світу.
У драматичному творі — невелика кількість подій і дійових осіб, як
правило, — одна сюжетна лінія, коли є побічні, то розвинені слабо і
підпорядковані головній. Основні засоби характеристики дійових осіб
— вчинки, дії, жести, міміка, мова. Емоційне сприйняття гри акторів
посилює музика.
ТРАГЕДІЯ – драматичний жанр з дуже гострим, непримиренним
конфліктом, який вирішується трагічно. Відрізняється здатністю
проникати у суттєві закономірності та протиріччя життя. Роль людини –
з’ясувати базові питання філософського плану.
ДРАМА - драматичний жанр, конфлікт серйозний, однак вирішується
легко, як в комедії. Дуже пізно виникає як жанр, з кінця 18 ст.
КОМЕДІЯ - драматичний жанр, конфлікт якого вирішується легко,
атмосфера веселощів та жартів. Відомий жанр з античності –
Арістофан.
31.Гумор та сатира як форми комічного.
Гумор і сатира – явища багатопланові, що породжує певні утруднення в
їх точному визначенні. Існують різні форми гумору: іронія, оксюморон
або гра слів, пародія, сатира, сарказм, анекдот, жарт, каламбур і так
далі. Особливий видом гумору є чорний гумор (може бути також
представлений в графічному вигляді – карикатура, шарж та ін.).
Інструмент гумору – це жарт. Зазвичай вдало вигаданий жарт знімає
напругу, смуток або страх. Однак, жарт може викликати не тільки
радість, а й бути актом агресії, оскільки людина може побачити в ньому
зловмисну образу і приниження. Отже, для створення гумору потрібен
неабиякий талант. Слід продумувати всі тонкощі і ситуації, які можуть
виникнути.
Сатира – гостра критика чогось, окремих осіб, людських груп чи
суспільства з висміюванням, а то й гнівним засудженням вад і
негативних явищ у різних ділянках індивідуального, суспільного й
політичного життя, суперечних з загальнообов'язковими принципами чи
встановленими ідеалами. Художні засоби сатири – гіпербола, гротеск,
пародія, іронія в різних літературних жанрах – поезії, прозі,
драматичній творчості. В образотворчому мистецтві сатирі притаманні
гумористично-сатиричний малюнок, карикатура.
Головним джерелом комічного є невідповідність між зовнішніми і
внутрішніми якостями об’єкта: змісту і форми, суті і вияву, мети і
 засобів тощо, а точніше – невідповідність зовнішності, що намагається
показатися більш нормальною, істинною чи значущою, ніж є насправді
32.Засоби комізму: каламбур, іронія, сатирична гіпербола, гротеск, пародія.
Каламбур — стилістичний прийом, який будується на використанні
омонімії або паронімії, будь-які форми полісемантичності; часто
вживається в комічному та сатиричному контекстах. Каламбур добре
відомий як у фольклорі («Коли коли, а коли й обтісуй»), так і в
літературі, що живиться його джерелами, особливо поширювався в добу
бароко .
Іронія – приховане кепкування, уживання слова в оберненому,
протилежному значенні. Іронія може бути доброзичливою, сумною,
злою, дошкульною. Дошкульна, гнівна іронія близька до сарказму.
Сатирична гіпербола – різке осміювання, критика всього негативного.
Об’єкт висміювання часто малюється у перебільшено смішному вигляді
Ґротеск – художній засіб, що ґрунтується на свідомому перебільшенні,
контрастах трагічного й комічного, переплетінні реального з
фантастичним.
Пародія — один із жанрів фольклору та художньої літератури, власне
гумористичний чи сатиричний твір, в якому імітується творча манера
письменника задля осміяння її як не відповідної новим мистецьким
запитам.
33.Класицизм як літературний напрям.
КЛАСИЦИЗМ (ДР ПОЛ 17 – 18 СТ)
Представники: БУАЛО, СУМАРОКОВ, КАНТЕМИР,
ВОЛЬТЕР,ДІДРО.
РИСИ:
- Ієрархія жанрів, стилів, тематики, персонажів, принцип «3
єдностей»: місце, час, дія. Розум – первинна сутність людини.
Конфлікт – обов’язок перед державою та особисті почуття.
Для класицизму характерна орієнтація на античну літературу, яка
проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним;
підґрунтям класицизму була антична теорія поетики і, в першу чергу,
«Поетика» Аристотеля, теоретичні засади якого втілювала французька
«Плеяда» (XVII ст.). У виробленні своїх загальнотеоретичних програм,
особливо в галузі жанру і стилю, класицизм спирався і на філософію
раціоналізму. Першою важливою спробою формування принципів класицизму
була «Поетика» Ж. Шаплена (1638), але найпослідовнішим, найґрунтовнішим
був теоретичний трактат Н. Буало «Мистецтво поетичне»,(1674).
Визначальні риси класицизму:
- раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму,
ігнорування особистих почуттів);
- наслідування зразків античного мистецтва;
- нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для
драматургії — це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця);
- обов'язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення
героя тільки при виконанні державного обов'язку, різкий поділ дійових осіб на
позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин
твору, стрункість композиції тощо);
- у галузі мови класицизм ставив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була
мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів;
- аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої-суспільної верстви;

34.Романтизм як літературний напрям.

РОМАНТИЗМ ( РУБІЖ 18 – 19 СТ) – Ф. ШЕЛЛІНГ «ВІЧНЕ
МИСТЕЦТВО»
Представники: Гюго, Санд, Дюма(батько), Гейне, Гофман, Шеллі,
Скотт, Колрідж.
РИСИ:
Поетичний експеримент, фантастичне, надзвичайне, загадкові
персонажі, готика, світ розумом не осягнений.
Мистецтво – вища форма пізнання.
Один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві, що виник
наприкінці XVIII ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й
Америки в першій половині XIX ст. Романтики виступали проти
нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та
обмежень.
Як новий тип свідомості й ідеології, що охопив різні напрями людської
діяльності (історію, філософію, право, політичну економію, психологію,
мистецтво), романтизм був пов'язаний із докорінною зміною всієї
системи світоглядних opієнтацій і цінностей.
Визначальні риси романтизму:
— заперечення раціоналізму доби Просвітництва;
— ідеалізм у філософії;
— вільна побудова творів;
— апологія (захист) особистості;
— неприйняття буденності й звеличення "життя духу" (найвищими
виявами його були образотворче мистецтво, релігія, музика, філософія);
— культ почуттів;
— ліричні та ліро-епічні форми;
— захоплення фольклором, інтенсивне використання фольклорних
сюжетів, образів, жанрів, художньо-технічних прийомів;
— інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо.
Романтизм іноді вдається до смішного, гумористичного, чудернацького.
Своєрідним явищем поетики романтизму стає так звана "романтична
іронія".
35.Реалізм як літературний напрям.
РЕАЛІЗМ (1820-30 РОКИ 19СТ – ПОЧ 20СТ) – Інтерес до складної
неоднозначності, багатомірності життя, протистоїть ідеалістичному
мисленню, контрастність: високе і низьке. Мета мистецтва –
просвітництво, реальність, викриття пороків.
Представники: Чехов, Гончаров, Тургенєв, Толстой, Бальзак, Діккенс.
Визначні риси реалізму:
— раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і
свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);
— правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і
характерів у типових обставинах при правдивості деталей;
— принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій
художності, як сама художність;
— характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та
становищем, умовами повсякденного життя;
— конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування
художньої правди;
— вільна побудова творів;
— превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення
ліричного струменя мистецтва;
— розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.
36.Види мистецтв. Місце літератури у ряду мистецтв.
Види мистецтва — література, образотворче мистецтво (живопис,
скульптура, графіка), музика, хореографія, архітектура, театр тощо —
мають відношення до мистецтва як особливе до загального. Видові
особливості, що є специфічним проявом загального, зберігаються
протягом усієї історії розвитку мистецтва, хоча у кожну епоху в певних
художніх культурах виявляються по-різному.
Художня література. Це — мистецтво слова. Воно естетично
відображає світ у художньому слові. Його предмет, хоча й не прямо, але
неминуче розширюється. Сфера художньої літератури охоплює
природні та суспільні явища, величні соціальні перетворення, духовне
життя особистості, її почуття. У різних своїх жанрах література
висвітлює цей матеріал або через драматичне відображення дії (драма),
або через епічну розповідь про подію (епос), або через ліричне
саморозкриття внутрішнього світу людини (лірика), що складають роди
літератури.
Мистецтво - одна з «проекцій людини» складник духовної культури
людства, яка «проектується» на нескінченну множинність площин
людської суті. Мистецтво є засобом художнього осягнення та
естетичного переживання світу, перетворення його, джерелом
творення нової дійсності; і виявом ігрової сутності людини…її творчої
енергії і посередником так званих сакральних дійствах.
Щодо літератури, загальна думка – найуніверсальніший вид
мистецтва, який характеризується:
- Опосередкованим сприйняттям (треба залучити фантазію)
- Словесною формою
- Двоплановість, діалогічність
- Широта
- Об’ємність
37.Художній образ у літературі, мистецтві.
Основа будь-якого мистецтва – ХУДОЖНІЙ ОБРАЗ. (єдність форми та
змісту, відображує дійсність. Найдрібніший елемент мистецтва.
 Художньообразну природу у мистецтві має все: людина – персонаж,
образ події – сюжет, образ природи – пейзаж.
ХУДОЖНІЙ ОБРАЗ – естетична категорія, котра характеризується
низкою ознак:
- Худ. Образ завжди вигаданий
- Конкретний та узагальнений одночасно
- Суб’єктивний
- Емоційний

Оскільки художній образ – базова категорія естетики і

літературознавства також, вона в є конкретно-чуттєвим та
індивідуально-предметним результатом творчості. Антична поетика
зафіксувала також уявлення за мистецтвом, як «наслідування життя»
Принцип наслідування передбачає обов’язкове перетворення того, що
зображується.
ХУДОЖНЯ РЕАЛЬНІСТЬ – псевдореальність, в якій органічні
зв’язки не визначаються життям, а підкорюються худ. Закономірностям.

Процес творення «вторинної» художньої реальності оминає прозаїчні

закони людського існування, оскільки керувати умовною реальністю
можна лише поетичними законами. Худ. Образ пов’язує все з усім,
коментує події.
Отже, ХУДОЖНІЙ ОБРАЗ – створена за допомогою уяви, конкретна,
узагальнена картина життя, в котрій виражені авторські ідеали і
котра викликає естетичні емоції.

38.Функції літератури, мистецтва.

Суть і призначення літератури по-різному тлумачилися у світовій
естетичній думці. Якщо спробувати, наприклад, узагальнити і
сформулювати основні функції літератури, себто відповісти на
запитання "Навіщо література?", то вийде така картина:
- облагородження людини і світу (виховна функція);
- пізнання і пояснення світу (пізнавально-евристична функція);
- домогти людям знайти спільну мову між собою (соціально-
комунікативна функція);
- звільнити людину від негативних почуттів та зражень (компенсаторна
функція);
- давати людині насолоду, навіювати їй "сон золотий" (гедоністична та
сугестивна функція);
- сприяти людині у її самостановленні та реалізації своїх можливостей
у суспільстві (соціологізаторська функція).
Мистецтво як форма суспільної свідомості намагається комплексно
осмислювати дійсність, а це, у свою чергу, зумовлює необхідність
синтезу всіх його основних функцій.
Питанням функціональності естетична наука займалася ще з часів
античності, зокрема у теоретичних розробках Арістотеля цій проблемі
було приділено значну увагу. Давньогрецький філософ чітко виділив
три основні функції мистецтва: пізнавальну, виховну та емоційного
впливу.
Сучасна естетична наука розширила арістотелівську модель ввівши такі
функції мистецтва:
• соціальна;
• пізнавальна;
• сугестивна;
• виховна;
• компенсаційна;
• комунікативна;
• передбачення.