1. Предмет та завдання л-розн.

Літературознавство – комплекс дисциплін про

сутністю та функціонування худ. л-ри як мистецтва слова. Предметом л-розн. є
сукупність критичних спостережень, історико-літературних осмислень та теоретичних
узагальнень, які складають основу відповідних галузей науки про л-ру. Залежно від
предмета вивчення виокремлюють три взаємопов’язані галузі: 1) історію л-ри; 2)
теорію л-ри; 3) л-рну критику. Призначення л-розн. полягає в науковому осмисленні
мистецтва художнього слова. Серед філологічних наук воно має особливий статус,
оскільки охоплює всю сферу л-рних текстів різноманітної тематики і самостійних
жанрів з метою їх вивчення, тлумачення, естетичного та суспільно-історичного
оцінювання, тобто проникає у щоденне буття слова, яке відіграє важливу роль у
культурному становлення і вдосконаленні людини.

2. Основні та допоміжні галузі л-розн. У л-розн. виділяють три основні і ряд

допоміжних дисциплін. Основними є: історія л-ри, теорія л-ри, л-рна критика. Кожна з
них має свій предмет і завдання. Історія л-ри вивчає особливості розвитку художньої
л-ри у зв'язках і взаємовпливах; роль окремих письменників і творів у л-рному
процесі; формування родів, видів, жанрів, напрямів, течій. Теорія л-ри вивчає загальні
закономірності розвитку худ. л-ри, її сутність, зміст і форму, критерії оцінки художніх
творів, методологію і методику аналізу л-ри як мистецтва слова, особливості родів,
видів, жанрів, течій, напрямів і стилів. Л-рна критика вивчає нові твори, сучасний л-
рний процес; охоплює певні незавершені процеси. Допоміжними дисциплінами є:
текстологія, історіографія, бібліографія, палеографія, герменевтика,
перекладознавство, психологія творчості. Текстологія – це галузь історико-
філологічної науки, яка вивчає художні тексти, порівнює їх варіанти, очищає від
редакторських і цензурних змін, відновлює авторський текст. Історіографія – це
допоміжна дисципліна л-розн., яка збирає і вивчає матеріали про історичний розвиток
теорії, критики та історії л-ри протягом усіх епох. Бібліографія– науково-практична
дисципліна, що виявляє, систематизує, опубліковує і поширює інформацію про
рукописи, друковані твори, складає покажчики, списки тощо. Палеографія– допоміжна
л-розн. дисципліна, яка вивчає старовинні тексти, встановлює авторство, місце, час
написання твору. Герменевтика – наука, пов'язана з дослідженням, поясненням,
тлумаченням філософських, історичних, релігійних, філологічних текстів.
Перекладознавство– галузь філології, пов'язана з теорією і практикою перекладацької
справи. В полі зору психології творчості свідоме і підсвідоме, інтуїція, уява,
перевтілення, персоніфікація, фантазія, натхнення.

3. Л-ра як вид мистецтва. Специфічні властивості худ. л-ри.Види м-тва можна

умовно розділити на просторові, часові і синтетичні. Просторовими є живопис,
графіка, скульптура, архітектура, художня фотографія, декоративно-прикладне
мистецтво. Просторові м-тва розміщуються у непорушному просторі. До часових м-тв
відносять музику, спів, літературу. Свій предмет вони представляють протягом
певного часу в розвитку. Протягом певного часу автор показує свого героя в епічному і
драматичному творі. Синтетичними(просторово-часовими) вважають хореографію,
кіно, театр, цирк. Також м-тва можна ділити відповідно до органів чуття, на які вони
діють, тобто на слухові (музика, спів, художнє читання), зорові (архітектура,
скульптура, живопис, графіка, художня фотографія, декоративно-прикладне
мистецтво), зорово-слухові (література, хореографія, кіно, театр, цирк, телемистецтво,
дизайн, промислове мистецтво). Специфіка л-ри є предметом дискусій і суперечок.
Тому з'явилося кілька теорій: теорія образної специфіки л-ри (вважається, що
специфічна властивість м-тва полягає в його образності; зародилася в часи античності;
Ґ.Гегель, В.Бєлінський.), теорія предметної специфіки л-ри (специфіка л-ри у її
предметі, а предметом є людина; не робить різниці між наукою і літературою;
Г.Поспелов, Г.Абрамович, I.Буров), теорія естетичної сутності л-ри (специфіка худ.
л-ри у тому, що вона змальовує естетичні сторони життя; В.Ванелов, С.Гольдентріхт,
Л.Столович), теорія ідеологічної сутності л-ри (прихильники відстоювали думку, що
м-тво оцінює життя з позицій відповідної ідеології), теорія наслідування дійсності
шляхом моделювання (представники вважають, що художня творчість є специфічним
способом образного моделювання дійсності; М.Каган). Жодна із згаданих теорій у
повній мірі не розкриває специфіку м-тва, але всі разом вони дають досить повне
уявлення про особливості мистецтва.

4. Поняття змісту і форми л-рного твору. Основні змістові та формальні категорії.

Поетика передбачає техніку художньої творчості. Займається вивченням загальний
закономірностей л-рного процесу. У вузькому значенні – частина л-зн., яка вивчає
конкретні сегменти худ. твору. Поділяється на: загальну (досліджує худ. засоби і з-ни
будови будь-якого твору); описову (займається описом структури конкретних творів
окремих письменників або цілих періодів); історичну (вивчає розвиток літ.-худ.
засобів). Категорія змісту (відповідає на питання що?): тема, проблема, ідея, мотив,
лейтмотив, топос. Категорія форми (питання як?): композиція, худ. мова, сюжет. У
теоретичній поетиці понятійна пара форма і зміст відома з часів античності.
Аристотель у "Поетиці" розмежовує предмет наслідування і засоби наслідування.
Представники формальної школи вважали, що поняття "зміст" у літературознавстві —
зайве. А форму треба порівнювати з життєвим матеріалом, який є художньо
нейтральним. Ю. Лотман пропонує терміни "зміст" і "форма" замінити термінами
"структура" та "ідея". Терміни "форма" і "зміст" використовуються у різних галузях
знань. Форма і зміст — це діалектична єдність. А. Ткаченко для підкреслення зв'язку
змісту і форми вживає терміни "змістоформи" і "формозмісти". Про зв'язок цих понять
Геґель писав: "Зміст є не що інше, як перехід форми у зміст, а форма є не що інше, як
перехід змісту у форму". Геґель і В. Бєлінський, крім терміна "зміст", використовують
термін "ідея". Платон ототожнював ідею і форму.

5. Тема, ідея, проблема, мотив як змістові компоненти л-рного твору. Тема–

основне коло зображуваного та вираженого у худ. творі. Поняття «тематика» формує
поєднання кількох тем. У структурі поняття "теми" виділяють зовнішню і внутрішню
теми. Зовнішня тема — це те, що змальоване в цілому, вказівка на вибраний
письменником об'єкт, наприклад, тема визвольної боротьби. Внутрішня тема є
сумісністю акцентів, сторін зображуваної дійсності. Проблема – питання, яке
письменник ставить перед собою, читачами або суспільством. Ідея– емоційно-
інтелектуальна спрямованість тексту, яка становить ядро задуму цього твору. Розкрити
ідею художнього твору — значить зрозуміти, як ставиться автор до зображуваного, як
розуміє, пояснює події і вчинки персонажів. Ідея може бути виражена прямо автором
або героями. Так вона виражається в байках, окремих ліричних творах
публицістичного і сатиричного характеру. Мотив – неподільна смислова одиниця, яка
функціонує як часто повторювана фраза у худ. тексті (мотив зради, помсти тощо).
Лейтмотив – найбільш часто повторюваний провідний мотив твору. Топос – своєрідна
одиниця у худ. творі, яка складається з особливого комплексу мотивів.

6. Композиція л-рного твору. Основні компоненти композиції. Композиція – це

організація художнього твору у співвіднесеності його компонентів як художньо
естетичної цілісності. Композиція складається з двох основних груп елементів:
текстуальних та надтекстуальних. До останніх відносяться заголовок, епіграф, пролог,
епілог, передмова, післямова тощо. Група текстуальних елементів ділиться на дві
підгрупи: сюжетних та позасюжетних елементів. Позасюжетні елементи, на відміну від
сюжетних, уповільнюють розвиток дії, це – ліричні або авторські відступами,
літературно-філософські, публіцистичні роздуми, історичні сцени, описи, вставні
епізоди тощо. Твори бувають із замкнутою (повно компонентний сюжет з
повноцінною с-мою персонажів, розгорнутий конфлікт) та розімкнутою
(нерозв’язність конфлікту, посіченість сюжету, фрагментарність, різна величина обсягу
твору) композицією. Є дві основні форми композиції: подієва та описова. Подієвий
тип композиції характерний для більшості епічних та драматичних творів, і може мати
три форми: хронологічну, ретроспективну (відступ від послідовного викладу подій) і
монтажну (порушення причинно-наслідкових і часопросторових зв'язків між подіями).
Описовий тип композиції характерний для ліричних творів. Основу побудови
ліричного твору становить не система чи розвиток подій, а організація ліричних
компонентів – емоцій і вражень, послідовність викладу думок, порядок переходу від
одного враження до іншого, від одного почуттєвого образу до іншого

7. Сюжет л-рного твору як формозмістова категорія. Поняття сюжету і фабули.

Основні типи і функції сюжетів. Сюжетом називають перебіг дії та послідовність її
розвитку, що служить у творі формою розгортання й конкретизації його фабули.
Фабула – один із невід'ємних чинників сюжету, його ядро, що визначає межі руху
сюжету в часі й просторі; розповідь про події, змальовані в епічних, драматичних,
ліро-епічних творах, на відміну від самих подій – сюжету твору. Основу її складають
події, історії, почерпнуті письменником із реального життя, історії людства, міфології,
інших творів мистецтва. Перипетійна функція сюжету виявляє себе в такій формі
конкретизації та розгортання фабули твору, яка акцентує увагу читача переважно на
самому перебігу подій, на несподіваних і швидких їх змінах, на тісній причинно-
наслідковій їх залежності. Характерологічна функція сюжету найбільшою мірою
виявляє себе у творах класичної реалістичної літератури й пов'язана з такою формою
компонування та зв'язування подій, яка цілком або переважно підпорядковується меті
розкриття сутності людських характерів, типів, до яких привернута основна увага
читача у творі. Типологія: подвійний сюжет – містить дві рівної ваги сюжетні лінії;
контр сюжет – виникає, коли дія гол. сюжету має певну спрямованість, натомість
заперечує її другорядний сюжет; хронікальний – події розвив. в часовій послідовності;
концентричний – події розвив. за принципом причинно-наслідкових зв’язків;
ейфорійний - події змінюються на краще; дисфорійний– фатальний; зовн. –
розкривають характери через події, вчинки, вони ґрунтуються на інтригах, перипетіях;
внутр. – розкривають характери опосередковано, зосереджують увагу на змінах у
психіці персонажів, діалектиці душі.

8. Основні компоненти сюжету; їх функції. Позасюжетні елементи твору.

Експозиція виконує функцію інформування читача про «розташування сил», що
визначатимуть конфлікт твору, попереднє, у найзагальніших рисах, знайомство з
персонажами твору, введення в ситуацію, у якій визріває конфлікт. Розрізняють такі
окремі різновиди експозиції: пряма – на початку твору, затримана – подається після
початку дії, розпорошена – фрагментарна, немовби порціями, подається протягом усієї
дії, обернута – наприкінці дії. Зав'язка — той етап розвитку дії, який визначає
«зав'язування» в ній певного конфліктного вузла, окреслення такої події, що служить
початком розгортання основного конфлікту твору. Твір може відразу починатися із
зав'язки, тоді вона, як правило, набуває більш гострого й напруженого характеру, може
створювати враження несподіваності й загадковості. Зав'язка творів, яким передує
експозиція, відзначається, як правило, плавнішим і послідовнішим перебігом дії.
Розвиток дії — це увесь її перебіг, починаючи від зав'язки й закінчуючи кульмінацією
твору. Ця ланка розгортання дії твору звичайно являє собою ряд перипетій, тобто
поступових ускладнень дії, мета яких полягає в дедалі більшому загостренні
конфлікту, доведенні його до стану, в якому його внутрішня суть виявляє себе з
найбільшою повнотою й певністю. Кульмінація — момент найбільшого напруження
дії, найвищої точки розвитку конфлікту, момент максимального загострення
конфліктної ситуації, окресленої у творі. Розв'язка — це та частина сюжету, яка
завершує дію, доводить до їх логічного вирішення події, зав'язані в конфліктному вузлі
твору, частково або й повністю розв'язує зовнішню сторону конфлікту, не вичерпуючи,
як правило, при цьому глибини філософської проблематики, ним поставленої (що,
звичайно, стосується далеко не всіх творів). До позасюжетних елементів відносять
портрет, пейзаж і обстановку, авторські відступи, вставні епізоди, обрамлення, назву
твору, епіграф, присвяту. Портрет — опис зовнішності персонажа (поділ. на зовн.,
внутр.; розгорнутий, фагментарний; розлогий, лаконічний). Пейзаж — зображення
місцевості, природи (поділ. на статичні – спокійне зображ. природи, динамічні –
відтвор. стихій; консонансні – гармон. співставл. природи із вн. станом персонажа,
дисонансні – протиставл. станів; індустріальний, мариністичний, русти кальний,
урбаністичний). Вставні епізоди — позасюжетні чинники композиції (сцена, новела).
Вставні епізоди використовуються в романах, повістях, оповіданнях, поемах. Інтер’єр
– опис замкнутого простору, який оточує персонажа. Екстер’єр – опис зовн. вигляда
певної будівлі чи урбаністичної композиції.

9. Персонаж л-рного твору. Види персонажів. Система персонажів. Персонаж –

будь-яка дійова особа, суб’єкт дії, поданий опосередковано або безпосередньо через
розповідь про нього. За змістом персонажі поділ.: протагоніст (центральний
персонаж, на якому зосереджена увага читача; антагоніст (протистоїть протагоністу,
негативні х-ки). За функцією: суб’єкт дії (сфокусовано змінність ситуації у художньому
творі), суб’єкт свідомості (персонаж, який містить в собі зміну внутрішнього стану).
За місцем у творі: центральний (як правило, не зникає), другорядний (є тлом,
функціонує протягом всього твору, але є допоміжним); епізодичний (з’являється час
від часу). За розвитком: статичні (залишаються незмінними впродовж всього твору),
динамічні (зазнають певної трансформації). За ступенем розвитку: плоскі
(одновимірні персонажі, що легко пізнаються і трактуються), опуклі (наділені низкою
х-тик, що входять у вн. суперечливість). За способом дії: активні (діють впродовж
всього твору), пасивні (займають споглядальну позицію). Ім’я персонажа може бути
прозорим або завуальованим.
10. Поняття про л-рний характер. Способи творення л-рного характеру. Л-
рнимх-ром називається та конкретна сукупність душевних рис, що визначає
індивідуальність зображуваної особи й водночас узагальнює собою певні життєві типи
людей, які постають у творі як предмет авторського пізнання та оцінки. Ядром
художнього образу є характер. Характер — це тип поведінки, внутрішня сутність
людини. Це внутрішній образ індивіда, зумовлений його оточенням, наділений
комплексом відносно стійких психічних властивостей, що зумовлюють тип поведінки,
означений авторською морально-естетичною концепцією існування людини.
Письменники епохи Відродження створили характери з яскраво вираженими
індивідуальними особливостями поведінки. У творах класицистів герої — виразники
певної ідеї, вони однобічні, схематичні. Письменники епохи Просвітництва основну
увагу приділяли суспільній функції персонажів, це перетворювало їх на соціальні
маски. Сентименталісти і романтики виявляли інтерес до незвичайних особистостей,
які протистояли обставинам, тому їх герої видавалися однотипними. Цю традицію
продовжили символісти і частково екзистенціалісти. Прагнення усунути характер з
художнього світу спостерігається у творах авангардистів, постмодерністів і в "новому
романі". Письменник повинен знаходити такі обставини, ситуації, які найповніше
виявлять духовні потреби людей. Обставини формують характери, з них складаються
долі людей. Є типи загальнолюдські, психологічні і типи побутові. Побутові типи
характеризують певні суспільні групи людей. У процесі розкриття образів письменник
враховує особливості роду, виду і жанру. В епічних творах письменник використовує
такі засоби типізації, як дії, вчинки, діалоги, монологи, авторську розповідь, портрет. У
драматичних творах авторський текст займає мінімальну площу, він зведений до
ремарок, які дають уявлення про героїв, місце дії. У фейлетонах, памфлетах, комедіях,
епіграмах письменники використовують іронію, сарказм, пародіювання, сатиричне
перебільшення. У нарисах не зловживають фантазією і вигадкою. Особливості
типізації визначаються художнім напрямом. В античній літературі вчинки багатьох
героїв, обставини мали міфологічний характер. У створенні деяких характерів певну
роль відіграє самохарактеристика. Про думки, переживання, внутрішній стан героя
часто довідуємося і монологів, діалогів, а також з міміки, жестів, виразу очей.
Характер героя розкривається також у ставленні до навколишньої дійсності, природи,
соціальних, політичних подій. Важливим засобом типізації є мова героїв. У кожного
героя повинна бути своя лексика, побудова речень, інтонація. У характеристиці
персонажів значну роль відіграє портрет. Часто зовнішність героя дає уявлення про
риси його вдачі, смаки, уподобання, одним словом — особливості характеру. Іноді
портрет є справжнім дзеркалом душі.

11. Поняття автора і наратора л-рного твору. Класифікація форм оповіді.

Автор — митець, котрий реалізувався у літературному чи будь-якому іншому
художньому творі. Усвідомлення самобутнього авторства як категорії, відповідної
творчій, неординарній особистості, виникло у зрілий період еволюції мистецтва, на
стадії переходу від фольклорно-колективного чину до індивідуального. Проблема
автор набуває особливої наукової гостроти, коли йдеться про необхідність
встановлення адекватного імені митця, що при вірогідній варіативності часто
лишається нез'ясованим, як-от у випадку з явищем києво-руської літератури —
"Словом про Ігорів похід". Наратор — різновид літературного суб'єкта,
вимисленаавтором особа, від імені якої в епічному творі він веде розповідь про події та
людей, з допомогою якої формується весь уявний світ літературного твору. Нарація –
виклад про одну або кілька подій, яку здійснює один або кілька персонажів одному або
кільком персонажам. Може здійсн. від персонажів 1 особи однини (оповідь, оповідач)
та 3 особи однини (нарація, розповідач). Нарація 1 особи: випадковий свідок подій,
центральний персонаж або учасник другорядних подій. Нарація 3 особи: всезнаючий
(цілковито і повністю володіє інфою про дії, думки, вчинки персонажів; має внутр..
розподіл); набридливий (вдається до оцінки і коментарів вчинків персонажа);
ненастирливий/об’єктивний (описує дію без подання власної оцінки); обмежений
(перебуває в межах того, що пережив лише він; техніка потоку свідомості). Опис –
спосіб викладу худ.твору, що має в послідовному відтворюванні логічних зв’язків між
явищами, фіксування окремих ознак властивостей персонажа, предметів. Великими
описовими одиницями є: Портрет — опис зовнішності персонажа (поділ. на зовн.,
внутр.; розгорнутий, фагментарний; розлогий, лаконічний). Пейзаж — зображення
місцевості, природи (поділ. на статичні – спокійне зображ. природи, динамічні –
відтвор. стихій; консонансні – гармон. співставл. природи із вн. станом персонажа,
дисонансні – протиставл. станів; індустріальний, мариністичний, русти кальний,
урбаністичний). Інтер’єр – опис замкнутого простору, який оточує персонажа.
Екстер’єр – опис зовн. вигляда певної будівлі чи урбаністичної композиції.

12. Поняття твору, тексту, дискурсу. Твір –загальний термін для позначення
результату творчої діяльності, того, що зроблене, створене ким-небудь і реально існує:
виріб, витвір, творіння, утвір, опус тощо. В юридичному сенсі твір є об'єктом
авторського права. В цьому відношенні твір відрізняється від продукту, який
здебільшого є результатом масового виробництва. Текст – відтворені на письмі або
друком авторська праця, висловлювання, документи тощо; основна частина
друкарського набору – без малюнків, приміток і т.п. Починаючи з 1960-70, Т. і мовні
правила його побудови вивчаються новим напрямом лінгвістики, який називають
"маталінгвістикою" (М.Бахтін), "транслінгвістикою" (Р.Барт), "лінгвістикою Т."
(В.Дреслер, В,Штемпель) або "аналізом мовлення" (З.Харріс). Дослідження Т. –
спільна ланка між наукою про тлумачення Т., літературознавством і мовознавством. У
ширшому значенні Т. – будь-яка послідовність слів (у семіотиці – знаків), зведена за
правилами даної системи мови. Дискурс– сукупність висловлювань, що стосуються
певної проблематики, розглядаються у взаємних зв'язках з цією проблематикою, а
також у взаємних зв'язках між собою. Одиницями Д. є конкретні висловлювання, які
функціонують у реальних історичних, суспільних і культурних умовах, а у своєму
змісті та структурі відбивають часовий аспект, інтеракції між партнерами, що
витворюють даний тип Д., а також простір, в якому він відбувається, значення, які він
творить, використовує, репродукує або перетворює. Французька школа Д. виділяє в
ньому два основні аспекти: висловлювальний і висловлюваний; перший стосується
того акту висловлення чогось (мовлення, записування), який відбувається тут і зараз, а
другий — того, про який мовиться, чи певної фабули або історії, що презентується як
безособова, відносно самостійна, зі своїми елементами цілісність. Теорія Д. визначає
різні його типи: Д. політичний, правничий, філософський, художньо-літературний,
поточний та ін. В межах окремих Д. інколи вирізняють т.зв. архетексти, або
конституативні Д., які окреслюють і визначають Д. похідні і вторинні. Д., як правило,
керується переконанням, що, незважаючи на їх різновиди, велику кількість типів,
відмін Д., у них діють спільні засади і правила, які визначають історичні способи
взаєморозуміння людей між собою та їх пізнавальні можливості.

13. Способи викладу художнього матеріалу; їх особливості. Художня деталь, її

види та функції. Існує три основні способи викладу художнього матеріалу: -
розповідь (об’єктивне зображення подій у часі від особи автора. Не плутати з оповіддю
– виклад від оповідача); - опис (зображення предмета через повне або часткове
розкриття його рис); - роздум (міркування). Художня  деталь  — це така характерна
риса чи подробиця, яка має відносно самостійне значення й використовується для того,
щоб емоційніше й глибше змалювати картини чи образ, підкреслити важливість
чогось, індивідуальну особливість.Художній деталі властива особлива змістова
наповненість, символічність, через неї значною мірою виявляється спосіб художнього
мислення письменника, його здатність вихопити з-поміж безлічі речей чи явищ таке,
що в спресованому вигляді лаконічно й з великою емоційною виразністю дає змогу
виразити авторську ідею твору. В одних випадках художня деталь може набирати
характеру символу, в інших — бути деталлю-штрихом. У тексті цей спосіб мислення
матеріалізується в речових, портретних, пейзажних, інтер'єрних деталях. Художня
деталь може надавати особливого забарвлення мовленню персонажа. У творі вона
буває як наскрізною (повторюваною), так і одномоментною, але в кожному разі має
прихований сенс, підтекст, може викликати широкий спектр асоціацій, здатна замінити
розлогий опис, авторську характеристику, міркування, цілий епізод тощо.

14. Поняття про художній образ. Види літературно-художніх образів. У

загальному широкому значенні художній образ – це сам спосіб існування твору, взятий
з погляду його виразності, вражаючої енергії і значущості; у вузькому значенні
художній образ – це елемент або частина художнього цілого. Природа образу
передбачає наявність пізнавальної і творчої функцій. Пізнавальна природа образу
полягає: а) у відображенні дійсності, б) в узагальненні, що здійснюється через
конкретне, в) у проминальному, яке передається через вічне. Творча природа образу
виявляється: а) у розумінні образу як результату діяльності уяви; б) у творчому
перетворенні реального матеріалу. Характерними рисами словесного образу, на
відміну від живописного, є його умовність та часова організація; стягненість речей у
просторі та їх розгорнутість у часі; метафоричність і сюжетність. Оскільки в образі
виокремлюються 2 основні компоненти – предметний і смисловий, сказане і те, що
мається на увазі, а також їх співвідношення, то класифікація образів буває предметна,
узагальнено-смислова і структурна. Предметність художнього образу поділяється на
різні пласти, які проступають один в одному (як велике крізь мале). З образів-деталей
виростає другий образний пласт – фабульний, наскрізь просякнутий цілеспрямованою
дією, що пов’язує в єдине ціле усі предметні подробиці (сюжет). Третій пласт – це
імпульси, що стоять за дією та обумовлюють її. Смислова узагальненість художнього
образу визначає його поділ на дві окремі групи: 1) індивідуальні (створені
самобутньою уявою письменника), характерні (розкривають закономірності суспільно-
історичного життя) і типові (переростають межі своєї епохи і набувають
загальнолюдських рис) образи та 2) образи-мотиви (повторюється у творах одного чи
більше письменників), -топоси (характерний для цілої культури), -архетипи (стійкі
“схеми” чи “формули” людської уяви). Структура художнього образу передбачає
співвідношення двох власних планів – предметного і смислового, а тому таку
класифікацію образів: 1) автологічні образи – тобто самозначущі образи, в яких наявне
співпадіння предметного і смислового планів (порівняння, ґротеск); 2) металогічні
образи – образи, у яких між сказаним і гаданим (предметним і смисловим) планами
проступає відмінність – усі тропи: метафора, метонімія, гіпербола, іронія тощо; 3)
“суперлогічні” образи – образи, у яких немає принципової відмінності між
предметним та смисловим планами, однак те, що мається на увазі (гадане), перевищує
сказане ступенем своєї узагальненості, абстрактності, “свободи”: алегорія і символ.

15. Мова художнього твору. Поняття про художній стиль. Мова художньої
літератури базується на нормах літературної мови, але письменник не обмежується
лише тими словами і граматичними формами, які встановлені як норми літературної
мови. У мові художніх творів трапляються відступи від цих норм і вони виправдані,
якщо зумовлені художніми завданнями, а саме: прагненням змалювати явища і
предмети з усіма властивими їм відтінками, в їх неповторній своєрідності. Внаслідок
цього письменники вживають не літературну лексику. Смислових і емоційних відтінків
надають словам і висловам також різні засоби словотворення і словосполучення. У
творах літератури розрізняють мову автора і мову персонажів (мова кожної дійової
особи своєрідна). Мова автора – це мова розповіді й опису, прямої храктеристики,
авторських відступів, а також це мова ліричного героя. Мова автора характеризується
індивідуальним стилем, який виявляється в особливостях манери автора, особливостях
використання ним лексики народної мови, своєрідності образних висловів,
синтаксичної будови речень. Все це становить творчу своєрідність. Мова письменника
зумовлена і розвитком літературної мови і особливостями стилів, характерних для
літературних напрямів, для тих чи інших літературних шкіл. Мова персонажів є
важливим засобом типізації та індивідуалізації, тобто характеристики героїв. Людям
різних епох, соціального стану, місцевості, віку і т.д. властиві певні особливості. Вони
виявляються і в складі лексики, і у фразеологічних зворотах, і у характері інтонації, і у
вимові слів, звуків і т.п. У зв’язку з цим важливу роль відіграють у художніх творах
діалоги, внутрішні монологи. Кожен персонаж твору характеризується також і
особливостями своєї лексики, а саме: загальнонародними словами, діалектизмами,
професіоналізмами, характерними фразеологічними зворотами, улюбленими
висловами, приказками тощо. Художній стиль — це стиль художньої літератури,
який використовується в поетично-художній творчості. Провідним завданням
художнього стилю є вплив на людську психіку, почуття, думки через зміст і форму
створених авторами поетичних, прозових текстів. Художній стиль передбачає
попередній відбір мовних засобів для створення літературних художніх текстів. У
художньому стилі широко використовуються всі мовні засоби, увесь лексичний
потенціал мови.

16. Зображально-виражальні засоби, їх види та особливості. Це сукупність

прийомів, способів діяльності письменника, за допомогою яких він досягає мети —
творить художньо-естетичну вартість. Оскільки митець зображає певний світ і виражає
до нього своє ставлення, то Х.з. називаються ще зображально-виражальними засобами.
Це — базова основа художнього мовлення, за допомогою якого митець створює нову
художню реальність за естетичними критеріями, рівновелику будь-якій реальності
довколишнього світу. Він не тільки зображає, тобто оперує міметичними
(наслідувальними) принципами, а й виражає своїм твором духовні цінності і таким
чином одуховлює світ, спонукає його розкриватися за ідеалами краси та істини. До Х.з.
належать тропи (епітет, порівняння, алегорія, гіпербола, перифраз, символ, оксиморон,
літота, метонімія тощо), стилістичні фігури (повтори, градація, паралелізм, інверсія,
еліпс тощо), принципи фоніки (інструментація, звуконаслідування, анафора, епіфора
тощо), формотвірні засоби кожного роду літератури (сюжет, композиція, портрет,
пейзаж, інтер'єр, монологи, діалоги персонажів, мова оповідача і автора). Водночас
вони виступають прийомами характеротворення, засобами художньої типізації. Все
залежить від того, які функції Х.з. виконують, на якому рівні структури художнього
твору вони розглядаються, з якою метою в даному випадку вживаються, бо будь-який
прийом, спосіб дії виступає засобом тільки стосовно мети. Х.з. — елементи мистецької
майстерності письменника (спосіб образотворення, мовно-стилістична вправність
тощо), які зумовлюють розкриття можливостей його таланту, створюють неповторну
своєрідність художньої літератури, забезпечують її життєвість за законами краси

17. Поняття художнього тропу. Класифікація тропів та їх видів. Троп – слово або
вираз, вжитий у переносному значенні. Тропи розкривають суть зображуваного
предмета, явища, вони є засобом індивідуалізації персонажа, виявляють ставлення
автора до зображуваного. Тропи надають мові образної виразності, емоційності. У
конкретно-життєвому зображенні дійсності, яке дають твори літератури, важливу роль
відіграють спеціальні засоби образності мови. Вони допомагають письменнику втілити
в словесну форму конкретні уявлення про предмети і вислови, своє ставлення до них.
Це завдання виконують не тільки слова і словосполучення, вжиті у прямому значенні,
а також слова і вислови, вжиті у переносному значенні, які називаються тропами. В
основі тропа лежить перенесення ознак одного предмета, явища, дії на інші. За
допомогою такого перенесення мова художнього твору набуває особливого
забарвлення і яскравості. Це відбувається тому, що троп дає не те означення предмета
чи явища, яке стало звичним, а підносить ознаки, які звичайно не виступають на
перший план. Перенесення ознак одного предмета, явища, дії на інші відбувається у
тропах за різними принципами. Відповідно до цього визначають різні види тропів.
Найпростішими видами тропів є епітети і порівняння. Всі решта – складні тропи.

18. Метафора як художній троп. Різновиди метафори. Метафора – це образний

вислів, в якому ознаки одного предмета чи дії переносяться на інший за подібністю. У
художній мові метафора – явище образного мислення, бо збуджує і збагачує уяву, надає
сприйманню емоційного забарвлення. Перенесення може бути за різними аспектами:
внутрішня чи зовнішня схожість, суть явища, форма, функція. Види метафор:
уособлення (персоніфікація) – образний вислів, у якому ознаки неживої істоти або
людини переносяться на неживий предмет, явище; алегоричний образ – все зображене
має переносне значення (байки); символ – споріднений з алегорією троп, якщо
основне в алегоричному образі є те, що він відтворює якусь сторону життя за
подібністю, то символ – образ умовний, розвинулись символи з усної народної
творчості на основі паралелізму: червона калина – дівчина; сокіл – парубок; оксиморон
– поєднання слів протилежного значення: дорослі діти, живі мерці, невесело сміявся.
Різновиди: концентрована м., герметична м., семіметафора/напівметафора – виростає з
порівняння.

19. Метонімія як художній троп. Різновиди метонімії. Метонімія – образний

вислів, у якому назва одного предмета чи явища замінюється іншою на основі
реального зв'язку між ними. Тому метонімію ніколи не можна розгорнути у
порівняння. Зв'язки між предметами і явищами – різноманітні, тому є багато
різновидностей метонімії: 1.Метонімія місця. Заміна найменування людей назвою
місця, де вони перебувають, країни, у якій живуть: «Борислав сміється». 2.Метонімія
часу. Заміна назви події назвою часу, коли вона відбувалася: вечеря, бо ввечері.
3.Метонімія засобів, за допомогою яких щось здійснюється: у нього гостре перо.
4.Метонімія належності. Заміна назви предмета іменем його творця, власника:
переклав Шекспіра. 5. Метонімія матеріалу. Заміна назви речі матеріалом, з якого
вона зроблена: ходить у шовках. Синекдоха – це кількісна метонімія, вид тропа, в
основі якого кількісні відношення між предметами; образний вислів, заснований на
кількісному зіставленні предметів, явищ, на заміні цілого частиною, множини
одниною. Перифраз – це такий образний вислів, в якому назва предмета чи явища
замінюється описом його ознак

20. Художні тропи: епітет; гіпербола, мейозис і літота; іронія. Епітет – це

художнє означення, яке виділяє в зображуваному характерну ознаку чи рису і викликає
певне ставлення до нього. Епітети виражаються прикметниками (ніжний),
прислівниками (привітно), дієприкметниками (задиханий, знесилений),
дієприслівниками (підскакуючи), іменниками (чарівниця-зима, зайчик-побігайчик),
числівниками. О. Галич ділить епітети на характерологічні або пояснювальні
(підкреслює найхарактернішу ознаку предмета) і посилювальні (не просто виділяє
характерну рису предмета, а ще й посилює її), постійні (часто стоять при одних і тих
же словах), контекстуально-авторські (виділяє таку рису, яка видається характерною в
предметі за певних обставин у конкретному контексті), прикрашальні. Гіпербола – це
образний вислів, який становить художнє перебільшення. В основі гіперболи завжди
лежить елемент певної абсурдності, різкого протиставлення здоровому глузду або
суспільному досвіду. Гіпербола завжди привертає до себе увагу, виступає як
несподіванка, яка з великою силою руйнує автоматизм читацького сприйняття/
Протилежний до гіперболи троп має назву мейозис. Це образний вислів, який полягає
у навмисному зменшенні міри або властивості чого-небудь: «нічого собі» замість
«добре». Літота – надмірне поетичне применшення. У народних казках: хлопчик-
мізинчик, хата на курячих ніжках. Іронія – це образний вислів, у якому слово чи група
слів набувають значення протилежного основному. Іронія є засобом висміювання
життєвих явищ. Відтінки іронії – вона буває добродушною, з відтінками співчуття.
Сарказм – угідлива, зла, гірка іронія.

21. Стилістичні фігури: загальна характеристика і класифікація. Стилістичні

фігури – особливі конструкції, що відхиляються від звичного типу, дають оригінальну
форму для худ. виразу думок чи почуттів мовця. Виділяють такі фігури: I. Фігури,
пов'язані з відхиленням від певних логіко-граматичних норм оформлення фрази:
інверсія, анаколуф, еліпсис, асиндетон (безсполучниковість). II. Фігури, пов'язані з
відхиленням від певних логічно-смислових норм оформлення фрази. В межах цього
типу можна виділити три групи фігур: 1. Фігури повтору: а) звукові: алітерація,
асонанс, повтор звуків наприкінці віршованих рядків — рима; б) словесні повтори:
слів, словосполучень, полісиндетон, плеоназм, тавтологія; в) фразові повтори:
синтаксичний паралелізм, анафора, епіфора, анепіфора (кільце), епанафора (стик). 2.
Фігури зіставлення: ампліфікація, градація, парономазія. 3. Фігури протиставлення:
антитеза, оксиморон. III. Фігури, пов'язані з відхиленням від комунікативно-логічних
норм оформлення фрази (риторичні): звертання, запитання, заперечення, оклики.

22. Поняття інверсії та еліпса у літературному творі. Асиндетон і полісиндетон.

Інверсія – стилістична фігура, побудована на порушенні того порядку слів у реченні,
який здається нормованим, звичайним. Інверсія індивідуалізує й емоційно увиразнює
мовлення. Синтаксично інверсований порядок членів речення служить передусім меті
виділення окремих, найвагоміших у контексті даного висловлювання слів. Еліпс –
фігура упущення певного члена речення (як правило, присудка). Еліпсис може
посилювати динамічність фрази, напруженість зміни дії, підкреслювати лаконізм,
ліричну схвильованість, розмовні інтонації. Еліпсис часто трапляється в прислів'ях і
приказках. Фігура еліпса може лежати в основі цілого художнього твору або значної
його частини. Асиндетон або безсполучниковість – це стилістична фігура, яка полягає
у пропуску сполучників, що зв'язують окремі слова й частини фраз.
Безсполучниковість посилює виразність мовлення, акцентує в ньому динамічний
аспект, служить для виділення окремих слів. Полісиндетон або багатосполучниковість
– це стилістична фігура, яка полягає в накопиченні сполучників, що зв'язують окремі
слова та частини фрази. Багатосполучниковість використовується як засіб, який
уповільнює мовлення, служить для виділення значущих слів, надає мові урочистості,
оскільки часто асоціюється або й стилізується під багатосполучникові синтаксичні
конструкції біблійних текстів.

23. Лексичні (плеоназм, тавтологія) і синтаксичні (синтаксичний паралелізм;

анафора, епіфора та їх комбінації) повтори. Плеоназм– це стилістична фігура, що
ґрунтується на синонімічному повторі попереднього слова: ждати-чекати, пам'ятай, не
забувай, тишком-нишком і т. д. Плеонастичний повтор не мотивований логічно і
вживається як засіб стилістичного увиразнення мовлення. Тавтологія – це стилістична
фігура, що ґрунтується на однокореневому повторі попереднього слова: диво дивне,
темниця темна, тьма-тьмуща і т. д. Як і плеоназм, тавтологія немотивована логічно і
вводиться в текст зі стилістичних міркувань. Найтиповішим уживання цієї фігури є
для народнопоетичної творчості, проте досить часто вона трапляється й у літературній
поезії. Паралелізм синтаксичний – це стилістична фігура, яка ґрунтується на
однотипній синтаксичній побудові двох або більше суміжних мовних одиниць,
переважно рядків поетичного тексту, що породжує відчуття їхньої симетрії.
Найчастіше паралелізм, симетрія в синтаксичній побудові суміжних поетичних рядків
супроводжується образним зіставленням виражених у них думок – так званим
образно-психологічним паралелізмом: між життям природи і фрагментами людського
життя. Анафора – стилістична фігура, яка утворюється повтором слів або слово-
сполучень на початку суміжних мовних одиниць. Найчастіше анафора зустрічається у
віршових текстах, рідше в прозаїчних. Прозаїчна анафора зв'язує звичайно початки
суміжних речень. Прозаїчна анафора найчастіше підсилює та емоційно увиразнює
зміст того, про що розповідається, хоча може виконувати й композиційну функцію,
якою звичайно відмічений анафоричний повтор у віршових текстах, де анафора слугує
додатковим сигналом закінчення попереднього рядка й початку наступного. Епіфора –
стилістична фігура, протилежна анафорі, яка утворюється повтором окремих слів або
словосполучень на кінці суміжних мовних одиниць. Анепіфорою, або
просаподосісом, або кільцем, називається стилістична фігура, яка зв'язує повтором
окремих слів чи словосполучень початок і кінець суміжних мовних одиниць (абзац,
строфа) або й однієї одиниці (речення чи віршовий рядок). Епанафорою, або
анадиплосисом, або стиком, називається стилістична фігура, яка зв'язує повтором
окремого слова або словосполучення кінець попередньої мовної одиниці з початком
наступної. Стик можна розглядати як подвоєння епіфори та анафори, звідси його й
називають епанафорою, або епанострофою.

24. Фігури зіставлення і протиставлення. Фігури зіставлення. Вони постають на

основі такого накопичення слів, яке видається зайвим, немотивованим нормами та
вимогами логічного викладу, таким, що відволікає і ускладнює сприймання його
фактологічної сутності. Ампліфікація — стилістична фігура, яка полягає в
підкреслено відчутному накопиченні в межах суміжних висловлювань (як правило,
одного, двох-трьох речень або коротенького абзацу) однотипних мовних одиниць.
Градація – стилістична фігура певної будови, в якій кожна наступна частина посилює
(або послаблює), нагнітає смислове чи емоційно-експресивне значення. В результаті
зpостає стилістичний ефект висловлення і враження від нього. Градація буває
висхідна, при ній стилістичний ефект збільшується, наростає і посилюється значення з
додаванням кожного наступного компонента фігури, та низхідна, яка навпаки,
характеризується з кожною наступною частиною зменшенням значення, спаданням
стилістичного ефекту і враження від нього. Парономазія — це стилістична фігура,
утворена зіставленням слів, різних за значенням, але подібних за звучанням.
Найчастіше парономазія використовується у віршових творах, з причини того, що вони
більшою мірою, ніж проза, орієнтовані на звукову відчутність слова, на вияв звукової
значущості художнього мовлення. У прозі парономазія найчастіше використовується
для створення каламбурів. Фігури протиставлення. Ці фігури, на відміну від фігур
зіставлення, ґрунтуються не на однорідності (смисловій близькості) зіставлюваних
слів, а на більш-менш різкій їх різнорідності (смисловому контрасті), яка
підкреслюється й посилюється контекстом їх зіставлення. Антитеза — це
стилістична фігура, яка утворюється зіставленням слів або словосполучень,
протилежних за своїм змістом. Оксюморон або оксиморон — це стилістична фігура,
що полягає у зведенні слів або словосполучень, значення яких взаємовиключає одне
одного, створюючи ефект смислового парадоксу. Оксюморон дуже виразний
стилістичний прийом: використовуючи мінімум мовленнєвих засобів, він характеризує
складність, внутрішню суперечність описуваного предмета або явища.

25. Риторичні фігури та їх функції. Риторичними фігураминазиваються фігури

мовлення, побудовані на словесних зворотах, що мають умовно-діалогічний
характер.Риторичні фігури побудовані на словесних зворотах, які мають умовно-
діалогічний характер. Серед риторичних фігур виділяють звертання (звертання до
абстрактних понять, неживих предметів або відсутніх людей як до присутніх),
запитання (запитання, які не вимагають відповіді. Вони зосереджують увагу на
питанні, про яке йдеться у творі), ствердження (фігури, які підкреслюють
незаперечність сказаного автором), заперечення (мають форму відповіді на вірогідне
припущення, думку уявного співрозмовника), оклики (вживають як засіб заклику,
вияву захоплення, радості). Вони не зв'язані з живим спілкуванням і не вимагають
відгуку на них — у них самих міститься відгук.
26. Фоніка як галузь віршознавства. Поняття евфонії/какофонії. Звукова
характеристика мови: алітерація, асонанс, консонанс, ономатопея. Фоніка – галузь
літературознавства, що досліджує естетичну вартість звуків у художньому
(віршованому) творі та аналізує і класифікує їх відповідно до тієї вартості. Вивчаючи
звучання вірша з погляду естетичної вартості того звучання, фоніка включає як
евфонію, так і какофонію. Відтак елементи звукової характеристики мови – алітерація,
асонанс, дисонанс, ономатопея (за винятком римування) можуть належати до сфери як
евфонії, так і какофонії. Евфонія (милозвучність) – сукупність позитивно-естетичних
фонічних явищ. Какофонія (гидкозвучання) – сукупність негативно-естетичних
фонічних явищ: Евфонія і какофонія досягаються шляхом як накопичення
(тавтофонія), так і уникнення (ліпофонія) певних звуків чи звукосполук. Алітерація –
повторення однорідних приголосних звуків у поетичному / прозовому тексті. Асонанс
– повторення однорідних голосних, переважно наголошених. Дисонанс (консонанс) –
неповне співзвуччя, за якого співпадають приголосні, натомість різні голосні. Виник у
модернізмі; часто вживається замість рим. Ономатопея – звуконаслідування. Є 3 види
ономатопеї: 1)фономімезис – умовне відтворення звуків довкілля; 2)ономатофонія –
творення і вживання (у прямому/переносному значенні) слів, за походженням –
звуконаслідувальних: кукурікати, сичати, стукіт, гавкіт; 3)фонопоея – досягнення
певного звукового ефекту через добір та комбінування слів, що не є
звуконаслідуванням за походженням, але створюють необхідний фон за допомогою
фонем.

27. Поняття рими. Види та функції рими. Системи римування. Рима– суголос,
що позначає межі вірша і пов’язує вірші у строфи; однакове (подібне) звучання
закінчень суміжних або розташованих на певній усталеній віддалі двох чи кількох слів.
Кінець слова – від останнього наголосу і до кінця; передумовою рими є повторення 2-х
звуків. Відмінність рими від клаузули полягає у тім, що рима – поняття фоніки,
клаузула – метрики. Функції рими:естетична – мистецька прикраса поезії; ритмічна
– сигналізує про закінчення вірша/піввірша; строфічна – чинник організації строф;
фонічна – опорна позиція для звукового інструментування вірша; семантична – засіб
створення ефекту “очікування рими” з наступним підтвердженням або спростуванням
такого очікування; мнемотехнічна – допомога у запам’ятовуванні вірша; ігрова –
буріме; магічна; гумористична. Класифікація рим:1) чоловіча – слово з наголосом на
останньому складі (окситон); жіноча – слово з наголосом на передостанньому складі
(парокситон); дактилічна – слово з наголосом на третьому з кінця складі
(пропарокситон); гіпердактилічна – слово з наголосом на 4-му – 6-му з кінця складі. 2)
відкрита – слово закінчується на відкритий склад; закрита – слово закінчується на
приголосну в кінці складу. 3)нерівноскладова – слово з наголосом на останньому
складі римується зі словом з наголосом на передостанньому складі; слово з наголосом
на передостанньому складі римується зі словом дактилічного закінчення: гніт – скніти;
різнонаголошена – римування слів, різних щодо наголосу. 4) рима є внутрішня: _ _ _ _
а // _ _ _ _ а; 5) омонімічна: н-д, літ ( як політ) – літ (як вік);тавтологічна: н-д, іде –
йде. Різновиди римування:суміжна (парна) рима– рима 2-х або кількох віршів, що
стоять поруч(aabbccdd); перехресна рима – рима парних і непарних віршів (abab);
охопна (кільцева) рима – рима першого і останнього віршів та другого і третього
віршів (abba); тернарна рима – рима щотретіх віршів (abcabc); кватернарна рима –
рима щочетвертого вірша (abcdabcd). Естетична вартість рими зумовлена такими
факторами:оригінальністю, що досягається римуванням слів, яких ніхто не римував
– використання у кінці віршів термінів (з поетики, археології тощо), варваризмів,
архаїзмів, імен історичних чи літературних персонажів; глибиною – поширення
співзвуччя на голосні і приголосні, що стоять у словах, котрі римуються, вліво від
наголосу. Для глибокої рими потрібен щонайменше збіг опорних приголосних у
парокситонних і пропарокситонних та в окситонних закритих римах: туман – лиман –
дурман – оман; багатством – римування слів, що належать до різних граматичних
категорій (вище-свище).

28. Метрика як галузь віршознавства. Основні метричні категорії: цезура;

клаузула; метр; ритм; віршований розмір. Метрика – вчення про внутрішню
будову вірша, його метричну і ритмічну організацію. Метр — внутрішній принцип
організації віршованої мови, характеризований рисами квантитативності або
квалітативності; термін поширений у силабо-тонічному віршуванні. Віршовий розмір
— поширений у силабо-тонічній версифікації термін для позначення особливостей
ритмічної одиниці, покладеної в основу певного віршового твору, власне — міра
вірша, його загальна схема, і якою узгоджуються його елементи (ямбічний розмір,
дактилічний розмір тощо). Метричне віршування, що спирається на розташування
довгих та коротких складів, притаманне античній поезії, арузу тощо (квантитативне
віршування), натомість у силабо-тоніці за основу береться чергування наголошених та
ненаголошених складів (квалітативне віршування). Цезура– пауза, що ділить вірш на 2
(3) частини, які звуться піввіршами (рівні/нерівні). В одному віршованому рядку може
бути 2 цезури, при цьому друга є виразнішою за першу. Стопа – найкоротший відрізок
даного метру (розміру), який має всі його ритмічні ознаки (тристопний хорей;
п’ятистопний ямб). Клаузула (закінчення) – частина віршованого рядка від останнього
наголосу до кінця. Клаузули бувають: а) односкладові, чоловічі – наголос на
останньому складі; б) двоскладові, жіночі – наголос на передостанньому складі; в)
трискладові (дактилічні) – наголос на третьому з кінця складі. Ритм — закономірне
чергування у часі подібних явищ, впорядкований рух, котрий у художній літературі
набуває естетичного значення. Рима – співзвуччя закінчень у суміжних або близько
розташованих словах. Строфа – фонічно закінчена віршова сполука, яка повторюється
/ може повторюватися у поетичному творі. Блукаючий склад – склад, який то
з’являється, то зникає, то переходить на інше місце.

29. Особливості основних систем версифікації: метрична, силабічна, тонічна,

силабо-тонічна. Система версифікації – це сукупність віршів, побудованих на
підставі певного ритмічного принципу. Силабічна система – первісна ритмічна
одиниця – склад; вона будується на сумірності кількості складів у вірші з чітко
вираженою константою. Константа – незмінний наголос на кінці віршового рядка,
точка, до якої рахуються склади (силабічна поезія) або стопи (силабо-тонічна поезія).
Квантитативна (метрична): закономірне чергування довгих і коротких складів;
Тонічна система: за ритмічну одиницю служить наголос; будується на повторі слів і
словосполучень зі своїм наголосом. Силабо-тонічнасистема(за Середньовіччя –
ритмічна) містить у своїй основі повторюваність сполучень складів (чергування
сильних – наголошених і слабких – ненаголошених). Для силабічної системи розмір
визначається кількістю складів до останнього наголосу включно, кількістю цезур та їх
розташуванням, а також кількістю складів до останнього наголосу в кожному піввірші;
для тонічної системи – кількістю наголосів та розташуванням цезури; для силабо-
тонічної системи – кількістю стоп певного метра, місцем цезури та її характером.
Силабо-тонічна система під час свого історичного розвитку перебрала від метричної
назви метрів (розмірів), але самі терміни набули іншого значення: комбінація довгих і
коротких складів (метрична система) трансформувалася у наголошені і ненаголошені
склади (силабо-тонічна система).

30. Поняття стопи у силабо-тонічній системі віршування. Види стоп. Стопою в

силабо-тонічній системі віршування називають сполучення наголошених з певною
кількістю ненаголошених складів, яке повторюється у рядку. У силабо-тонічних
віршах застосовуються ті самі основні стопи, що були в античному віршуванні. Але з
заміною довгого складу наголошеним, короткого – ненаголошеним. Основні
двоскладові стопи: ямб [ U __ ], хорей [ __ U ]. Трискладові стопи: дактиль [ _UU],
амфібрахій [U __ U], анапест [UU __ ]. За аналогією в античному віршуванні також є
пірихій [UU], спондей [ _ _ ], бакхій [U _ _ ], антибакхій [ _ _ U] і т.д. Чотирискладові
стопи: хоріямб (поєднання хорея і ямба) v v —; ямбохорей v — — v. Має назву
антиспаст. За допомогою стоп і врахування кількості їх у рядку визначають різні
розміри віршів. Стопи не збігаються зі словами, отже не відбивають природного
членування мови, а є лише умовною мірою для визначення закономірності чергування
ненаголошених і наголошених складів у віршових рядках. Визначаючи розмір вірша
необхідно вказати не тільки на стопу, а й на те, скільки стоп у рядку. У силабо –
тонічних віршах наголоси відіграють ритмічну роль. У зв,язку з цим у віршах поряд з
граматичними і логічними розрізняють і ритмічні наголоси, тобто такі, які вимагає
ритм. Ритмічні наголоси майже завжди збігаються з граматичними.
Силабо-тонічні вірші здебільшого мають однакову кількість стоп у рядках, але
ртапляються вірші, написані різностопним ямбом. Визначаючи розмір вірша
розглядаємо не один рядок, а кілька.

31. Особливості античного віршування. Це різновид квантитативного віршування,

що склався в еллінську та римську добу. Характеризується чергуванням довгих та
коротких складів, бо в античних мовах різнилися довгі та короткі звуки. Стопа
нагадувала музичний такт, зумовлюючи не читання, а наспівування віршованого
тексту. Найпростішим елементом ритмотворення вважалася мора як одиниця довготи:
короткий склад дорівнював одній морі (∪), довгий — двом (—); обидві формували
стопу. Короткі триморні, подеколи чотириморні стопи об'єднувалися в пари — диподії,
де одна з них має посилений ритмічний наголос, адже в кожній стопі розрізняються
сильна частина, названа арсисом (власне довгий склад), та слабка, або тесис (короткий
склад), які в перекладах нині передаються у вигляді наголошених та ненаголошених
складів. Античний вірш складався з однакових стоп, отримуючи відповідну назву, як-
от дактилічний гекзаметр, ямбічний триметр (чотири диподії), трохеїчний тетраметр
(чотири диподії). Рівноскладові стопи при цьому можуть взаємозамінюватися, як,
наприклад, у ямбічному триметрі ямб ( ∪ — ) на спондей (— — ), збагачуючи таким
чином ритмометричні особливості навіть у межах стопи. Найпопулярнішими були
Алкеєва строфа, Сапфічна строфа та ін. Пізніше у новоєвропейській поезії втратилося
відчуття довгих та коротких складів, котрі визначали специфіку А.в., але термінологія,
набувши нового змістового наповнення, збереглася, підпорядкована вже новим
версифікаційним принципам.
32. Змішані версифікаційні системи. Поняття про верлібр, поезію у прозі,
“ритмізовану” прозу. Верлібр– невпорядкована суміш віршів різних метрів або
аметричних відрізків. Щодо римування верлібру спостерігається 3 випадки: а)
відсутність рими; б) обов’язковість рими; в) одні вірші римовані, інші – ні. Білий вірш
– суміш різностопних віршів одного якогось повного метра: ямба, хорея, дактиля. За
УЛЕ: Вільний вірш (верлібр) – вірш, який не має наскрізної симетричності будови, не
передбачає метра, рими і, нерідко, поділу на строфи, через що структурно
наближається до прози; більшість верлібрів мають нерівномірну довжину віршів.
Білий вірш – вірш без рим у силабічній і силабо-тонічній системах віршування; за
іншим підходом – це поезія, що складається з неримованих віршів, написаних
п’ятистопним ямбом. Вірші, в яких половина віршованих рядків римується, а друга не
має рим, називаються напівбілими віршами. Поезія в прозі(вірш прозою) – короткий
ліричний твір, написаний прозою; щільно стиснутий, підкреслено ритмізований і
пишномовний твір, написаний як тривала послідовність речень без поділу на вірші.
Ознаки, що споріднені із власне поезією: невеликий обсяг, особливий тип будови
художнього образу, в основі якого лежить ліричне переживання, безсюжетна
композиція, підвищена емоційність художньо-стильових засобів. Проте у поезії в прозі
відсутня звукова організація мови, хоч і простежується тенденція до ритмічної та
фонетичної упорядкованості. За змістом – це ліричний або філософський роздум.
Поезії у прозі писали: А. Рембо, Ґ. Тракль. Ритмізована проза – це: 1) визначення
віршів, записаних як проза від поля до поля, без поділу на віршові рядки: А. Бєлий
“Петербург”; 2) визначення прози, у якій віршований ритм спорадично то наростає і
стає цілком виразним, то зникає: “Страшна помста” М. Гоголя; 3) визначення прози, де
певна симетрія у побудові коротких періодів дає підстави говорити про ритм образів:
“Слово о полку Ігоревім”. Метрична плюривалентність (багатовимірність вірша)
передбачає належність одного і того ж вірша до низки / різних систем версифікації.

33. Строфіка як галузь віршознавства. Поняття строфи. Прості строфи:

моностих, дистих; терцет, катрен. Строфіка – галузь віршознавства, що вивчає
строфи, провадить їх класифікацію, досліджує їх історію та зв’язок з іншими
літературними явищами. У вузькому значенні строфіка – певна сукупність строф:
строфи певної епохи; строфи певної нації; строфи школи, напряму; строфи автора.
Астрофічні поезії – поезії, які не можна поділити на строфи. Строфа – ритмічно-
композиційна одиниця, інтонаційно-синтаксична завершена цілісність; закінчена у
фонічному відношенні віршова сполука, що виділяється за такими ознаками: клаузула;
рима; розмір; синтаксична завершеність речевого періоду; літературний канон. Поезії є
моно- і полістрофічні. Окрім того, є інший класифікаційний підхід: однострофічний
твір – обмеження однією строфою; рівнострофічний твір – повторення строф;
нерівнострофічний твір – поява іншої строфи зі зміною порядку рим, кількості
віршованих рядків у строфі, розміру. Енжамбеман – строфічний перехват: речення
переходить з одного віршованого рядка до іншого віршового рядка. Найпростіші
строфи:Моностих(одновірш)містить поняття одного віршового рядка-строфи; є
подвійного походження: а) фрагмент більшого твору – фрагмент, що має достатню
незалежність і закінченість, щоби вважатися окремим твором; б) твір, написаний у
формі лише одного вірша. Дистих(двовірш) з усіх існуючих строф постав найдавніше:
давньоєгипетські написи; грецькі елегії, епіграми; поезія німецького Середньовіччя: В.
фон Ешенбах, Ґотфрід Страсбурзький; потім – Ґете, Міцкевич, Кітс, Верлен.
Терцет(тривірш) – типовий для романського фольклору: ріторнель (Італія), солеа
(Іспанія), ле, віреле (Франція). На базі тривіршових строф романського фольклору
виникли: терцина, рондо, рондель, тріолет, віланела, гайку. Катрен(чотиривірш) –
найдавніша (разом із дистихом) строфа. Катрени поділяються на: неримовані
(поширені у давній грецькій і латинській ліриці) і римовані: перехресна рима (baba);
кільцева/охопна рима (abba); паралельна рима (aacc); одна рима (aaaa). Класичні
катрени: сапфічна, алкеєва строфи, танка, рубаї тощо. 5, 6, 7, 8, 9, 10 - віршові строфи

34. Строфи античного походження. Строфи східного походження.

Еподичнатріадь використовувалася в урочистій хоровій ліриці і трагедії і мала таку
структуру: строфа (рух, поворот хору в один бік), антистрофа (поворотв інший бік) і
епод (рух на місці). Елегійний дистих складався з двовірша, написаного гекзаметром і
пентаметром. У греків елегія писалася у формі елегійного дистиха, виконувалася у
супроводі флейти. Зразки елегійного дистиха знаходимо у творчості грецького поета
Калліна, в епіграмах грецької поезії; у любовній елегії римської поезії. Зразки
пізнішого часу – поезія Ґете, Шіллера тощо. До української поезії строфу ввів М.
Костомаров. Мала сапфічна строфа була другою після елегійного дистиха за
поширенням, що увійшла у силабічну поезію. В австрійській поезії використовував Н.
Ленау. Алкеєва строфа - Ф. Гельдерлін, пер. М. Орест. Асклепіадова строфа стала
відомою завдяки поезії Горація “Пам’ятник”. Український відповідник створив А.
Содомора. Строфи східного походження. Китайська строфіка. Найдавніші зразки
китайської поезії зібрані Конфуцієм. Це строфічна і римована поезія; переважає катрен
з римою acac; розмір – 4-слівний. Китайська танка– катрени з часів династії Тан.
Танка має твердо визначений 7-ислівний розмір і строго усталений порядок рим: 1-й
вірш римується з 2-м і 4-м, 3-й залишається неримованим. Наголос при читанні вголос
падає на кожне слово-склад. Найвідомішим автором строфи був Лі Бо. Японська
строфіка. Поезія не римована (на відміну від китайської); сила голосу рівномірно
розподіляється між складами. Японська танка– 5-віршова строфа, де всі вірші разом
мають 31 склад; їхній порядок є таким: 5-7-5-7-7. Виникла у період японського
Середньовіччя (VІІ-VІІІ ст.). Гайку (гай-кай)– тривіршова строфа. Кількість складів не
перевищує 17 (5+7+5). Виникла у пізньому японському Середньовіччі. Майстром
гайку є Башо. Індійська строфіка. Має певні особливості, що полягають у: 1)
невідповідності індуського і європейського поняття строфи: що для індуса є віршем,
для нас є строфою і навпаки; 2)рима є нестрофотворчим чинником: поезія, як правило,
неримована, але у ній зустрічаються спорадичні римовані строфи. Сльока/шлока–
ізометричний квантитативно-силабічний дистих, кожен вірш якого ділиться цезурою
на 2 піввірші. Це головна строфа епічної та релігійно-дидактичної поезії. Винахідник –
автор “Рамаяни” Вальмікі.

35. Романські строфи: терцина, секстина, октава. Терцина – це тривірш,

написаний у розмірі 11-искладового вірша, близький до 5-истопного ямба. 1-й вірш
римується з 3-м, 2-й – з 1-м і 3-м наступної строфи. Поезія завершується окремими
віршем, що римується з 2-м віршем останньої терцини. Окрема терцина не є окремою
строфою, оскільки не має завершеності. Кожна поезія в терцинах є однією великою
строфою, побудованою за формулою: 3∙n+1, де 3 – кількість віршів у терцині, n –
кількість терцин, 1 – заключний вірш. Терцина стала витвором Данте. Терцина була
поширена у європейській поезії: Аріосто, Кардуччі, Д’Анунціо; Боскан; Рюккерт,
Шаміссо, Гофмансталь; у слов’янській поезії: Пушкін, Міцкевич, Куліш, Франко.
Терцина-мініатюра – мінімальне чило віршів у терцині нараховує 7 (якщо n = 1, тоді
терцина перетвориться на катрен). Секстина – строфа, що походить з октави,
скороченої на два вірші і має таку систему римування: ababcc. Батьківщина – Італія;
була поширена в епічній поезії. Перший український автор секстини – М. Вороний.
Складна (лірична) секстина – найскладніша, окрім вінка сонетів, строфа. Вона
складається з 6-и неримованих 6-ивіршових груп і 1-ї три віршової. Вірші кожної
попередньої групи передають свої кінцеві слова віршам наступної за таким порядком:
останній, перший, передостанній, другий, третій від кінця, третій від початку. У
віршах останньої тривіршової групи всі ці слова мають повторитися ще раз: 3 – на
кінці і 3 всередині віршів. Це 39-ивіршова секстина. Ця форма строфи походить з
провансу; її винахідник – Арнаут Даніель. Октава – строфа, що складається з 8
віршів, які вимагають певного порядку рим і певного розміру. Відтак, це строфа з
розміром 11-складового вірша силабічної системи (італ.) або 5-истопного ямба силабо-
тонічної системи (укр.); перші 6 віршів римуються через один, два останні мають
парну риму: abababcc. Батьківщина октави – Італія. Різновиди октави: італ. октава –
лише жіночі рими; франц. октава – чоловічі (+ умовно жіночі); іспан. – домінантна
жіноча рима, поява чоловічої – у кінцевому двовірші. Октава ввійшла в літературу з
появою поеми Дж. Боккаччо “Ф’єзолянські німфи”. Октавами писали: Аріосто, Тассо,
Хуан Боскан, Байрон, Ґете, Шіллер, Жуковський, Пушкін, Куліш, Франко, Ю. Клен.

36. Романські строфи: нона, віланела, сиціліана. Нона– октава, в якій до

останнього вірша 6-ивіршової групи долучено 1 вірш тої самої групи, після чого іде
заключний двовірш: abababbcc. Віланель або віленела має 6 тривіршів однакової
структури, подібних на терцину, і останній 19-й рядок. Рядки охоплені двома римами.
Перший рядок повторюється у шостому, дванадцятому, вісімнадцятому, третій – у
дев'ятому, п'ятнадцятому, дев'ятнадцятому. В добу середньовіччя віланела була піснею
пастухів, у добу Відродження — піснею про кохання. Сициліана– 8-ивіршова строфа
(октава), у якій заключний двовірш, замість завершення шестивіршової групи,
продовжує її: abababab. Є ще 6-ивіршова сициліана – октава без останнього двовірша.
Була популярною в середньовічній сицилійській поезії.

37. Романські строфи: рондо, рондель, тріолет. Рондоне має строго усталеної
форми. Класичне рондо складається з 13 віршів, пов’язаних двома римами. Строфа
складається з 3-х віршових груп: 1-а віршова група – 5 віршів; 2-а віршова група – 3
вірші; 3-я віршова група – 5 віршів. Перший піввірш рондо (початкове слово 1-го
вірша) повторюється після 2-ї і 3-ї груп, ні з чим не римується і не входить у рахунок
віршів. До рондо зверталися: Ф. Війон, С. Малларме, А. Доде, А. Свінберн, К.
Россетті, А. Нерво; В. Брюсов, Ф. Сологуб; О. Олесь. Подвійне (складне) рондо –
строфа на дві рими. Має таку будову: 1-й вірш 1-го катрена повторюється в кінці 2-го
катрена; 2-й вірш 1-го катрена повторюється в кінці 3-го катрена; 3-й вірш 1-го катрена
повторюється в кінці 4-го катрена; 4-й вірш 1-го катрена повторюється в кінці 5-го
катрена. Потім додається ще один катрен, після нього повторюється 1-й піввірш
першого вірша. Терен розповсюдження обмежений Францією. Рондель – строфа з 13
віршів, у якій перший вірш повторюється двічі: після 6-го і після 12-го віршів або 2-й
вірш повторюється після 7-го один раз. Відомі автори ронделю: Т. Банвіль; В. Брюсов;
П. Тичина, Я. Славутич. Тріолет – найкоротша і найпоширеніша строфа, що має таку
будову: 1-й вірш повторюється після 3-го; 1-й і 2-й – після 6-го. В українську поезію
прийшли разом із сонетами – на поч. ХVІІІ ст. наявні у поезії Франка. Ріторнель –
тривіршова строфа, де 1-й вірш короткий, а 2-й і 3-й – довгі; 1-й вірш римується з 3-м,
2-й – неримований. Обмежена поширенням в Італії (Дж. Кардуччі). Походить з
італійського фольклору (жанр фйоре (“квітки”): 1-й вірш – звернення до квітки, 2-й –
перелік властивостей квітки; 3-й – паралель до цих властивостей).

38. Сонет як строфа і як жанр. Різновиди сонета. Побічні форми сонета. Сонет
– чотирнадцятирядковий вірш, написаний п'яти- або шестистопним ямбом, який
складається з двох катренів і двох терцетів чи терцин. Перший катрен називається
строфою, а другий – антистрофою. У першій строфі визначається тема, у другій
пояснюється, у третій вирішується проблема, а в останній робиться висновок. Першим
поетом-сонетистом був Джакомо даЛентіні. Сонети писали Данте, Петрарка, Шекспір,
Метлинський, Франко, Ліна Костенко та інші. Відповідно до різних варіантів, сонети
поділяють на 3 групи:1)італійсько-французький сонет: терен розповсюдження –
Італія, Іспанія, Португалія, Франція, Польща. Головна ознака – силабічний вірш. Це
строфа, що складається з 14 пов’язаних римами довгих віршів (10-искладовий – італ.,
іспан., 12-искладовий – франц.). Умовно поділяється на 2 “катрени” (чотиривірші) і 2
“терцети” (тривірші). Звичайно сонет має 4 рими. Другий “катрен” обов’язково має ті
самі рими, що й перший. Рими “терцетів” – вільні і можуть повторювати рими
“катренів” (повністю/частково). Таким чином, система римування має такий вигляд:
baabbaabccdede. 2)англійський (шекспірівський) сонет: строфа складається з 3-х
“катренів” і 1-го “дистиха”. У такому сонеті не потрібно, щоб рими 1-го “катрена”
повторювали рими 2-го; “терцетів” немає взагалі. З к. ХVІІ ст. англійська поезія
повертається до італ.-франц. форми строфи, зберігаючи силабо-тонічний розмір.
Система римування має такий вигляд: ababcdcdehehii. 3) німецько-російський сонет–
силабо-тонічна строфа, звичайний розмір – 5(6)-истопний ямб. Рими 2-го “катрена” ті
самі, що й 1-го; рими “терцетів” є вільними. Як правило, сонет має 4 рими.Гнучка
форма сонета постійно оновлюється, поети розширюють його можливості, з'являються
різні форми цієї строфи. Хвостатий сонет – це сонет з кодою, тобто з одним або
кількома зайвими віршами. Сонетеса – сатиричний, пародійний або бурлесковий
хвостатий сонет. Фігурний сонет – утворює візуальне зображення. Безголовий сонет –
це сонет без одного катрена. Брахісонет– кожен вірш складається з одно-,
двоскладового слова. Перевернутий – спочатку терцети, а після них катрени.
Кульгавий сонет – один рядок довший або коротший за інші. Сонет-луна – це сонет, у
кожнім вірші якого останнє слово є луною до передостаннього. Ув'язнений сонет –
останнє слово рядка повторюється на початку наступного. Подвійний сонет – чотири
катрени і чотири терцини при двох римах. Є сонети запитань і відповідей. Один автор
пише сонет із запитань, а другий –з відповідей, сонети-акровірші, сонети-байки
(повчально-гумористичні або сатиричні, твори з алегоричним змістом), сонети-діалоги
(сонети у формі діалогу між ліричними героями), паліндромні сонети –абцедарії
(рядки починаються з літер в алфавітному порядку). Вінок сонетів – складається з
п'ятнадцяти сонетів. Останній – магістрал (магістральний) утворюється з перших
рядків 14 сонетів. Кожен наступний сонет починається останнім рядком попереднього.
Магістрал може йти першим.
39. Канонічні строфи. Строфи з ознаками жанру. А. Шопенґауер: чим менше
письменник належить своїй добі, тим більше він належить вічності. Як тільки
письменник здобуває загальносвітову славу, він перестає бути національним.
Національні культури – лише передпокої загальнолюдської. Переступив поріг – і вже
потрапив в іншу категорію. Бувають випадки, коли геніальний митець через збіг
обставин (нещасливий) залишається відомим у межах національної літератури і
невідомим світові. Так буває і зі стилями, жанрами, і формальними мистецькими
засобами: розмірами, строфами. Строфи греко-латинського, італійського і
французького походження належать до здобутків світової поезії, але інші канонізовані
строфи не переступили меж національної літератури. Ідея творчого змагання породила
канонізовані строфи. Формальні ознаки, закріплені крізь століття, перетворилися в
літературний канон. За походженням канонізовані строфи поділяються на: а) строфи
античного походження; б) романські строфи; в) строфи східного походження. Строфи
історичної вартості. Існують строфи, які не належать до канонізованих – вони
притаманні або літературі певного народу, або існували лише в певний період, а потім
зникли; або походять від одного твору, що набув світового розголосу. Строфа
“Нібелунґів” складалася з 4-х, пов’язаних попарно римою, тонічних віршів; кожен
вірш переділений цезурою; усі піввірші у строфі мають по 3 наголоси, останній –
4.Спенсерова строфа – це октава зі зміненим порядком рим + 1 вірш довший на одну
стопу: Байрон “Паломництво Чайльд Гарольда”.Онєґінська строфа складається з 14
віршів 4-истопного ямба; римування має формулу: babaddccheehii. О. Пушкін
“ЄвґенійОнєґін”. Строфа “Крука” Е. По. Кожна строфа побудована на римах
піввіршів і на повторних римах, а вся поема – на наскрізних римах.

40. Поділ л-ри на роди, жанри, жанрові різновиди. Рід — це спосіб вираження
художнього змісту або — сукупність «принципів формальної організації творів, що
визначаються властивостями як предмета зображення, так і художнього мовлення».
Відповідно до специфіки змісту і форми художні твори поділяють на три роди — епос,
лірику і драму. Роди сформувалися ще в долітературний період мистецтва слова на
основі обрядово-ритуальних дійств. Перші спроби осмислення літературних родів
сягають епохи античності. Жанр — це історично сформований тип художнього твору,
який синтезує характерні особливості змісту та форми певного виду творів, має
відносно сталу композиційну будову, яка постійно розвивається та збагачується. Саме
визначення жанру настроює читача на певний зміст. У такому розумінні жанрами є
епопея, роман, новела, поема, медитація, ода, трагедія, водевіль тощо. Частина жанрів
поділяється на жанрові різновиди (конкретні складові жанру). За змістовим
принципом, наприклад, роман ділиться на такі жанрові різновиди: історичний,
філософський, політичний, родинно-побутовий і т. д. Поема може бути героїчною,
сатиричною, бурлескною; трагедія — міфологічною, історичною, романтичною.
Окремі жанри, переважно ліричні (оди, гімни, ліричні портрети), жанрових різновидів
не мають. Кожна доба в розвиткові літератури має свої найбільш поширені жанри.
Щоб розібратися в сучасній класифікації родів і жанрів, варто звернутися до історії їх
вивчення.

41. Епічний рід л-ри. Система епічних жанрів. Епос — один із трьох родів
літератури. Типологія епосу та його жанрів була розроблена Аристотелем, Лессінгом,
Шеллінґом, Гегелем, Франком. В епічних творах життя змальовується як щось
зовнішнє по відношенню до автора і персонажів. Здається, що автор стоїть збоку і
розповідає про те, що знає, бачив. З того, як письменник описує події, характери,
можемо зробити висновок, як він ставиться до зображуваного. Події в епосі
змальовуються як такі, що вже відбулися, тому про них розповідається у минулому
часі. Теперішній і майбутній час використовується для надання динамічності і
яскравості розповіді. Епічні твори пишуть здебільшого прозою. Усі вони мають
розповідний характер. Форми розповіді в епічних творах — різні. Найбільш поширена
форма — розповідь від третьої особи. Іноді оповідач може бути персонажем твору.
Крім розповіді, в епічних творах є описи предметного світу, природи, побуту. До
розповіді іноді "підключаються" авторські роздуми. Розповідь про події може
супроводжуватися висловлюваннями персонажів, їх монологами, діалогами. Сучасний
літературний епос має досить розвинену ієрархію жанрів. Класифікація жанрів,
співвідносних з епічним родом літератури, може ґрунтуватися на різних принципах їх
розподілу: за часом виникнення, особливостями мовної організації (прозаїчної чи
віршової) і т. д. Найчастіше епічні жанри групують за ознакою обсягу їхньої тематики,
тобто більшої чи меншої повноти охоплення дійсності. Залежно від масштабів
зображення подій і доль розрізняють три групи епічних жанрів. До великих жанрів
належать епопея (іноді роман-епопея) і роман, до середніх — повість, малі жанри
репрезентують новела, оповідання, есе, нарис, фейлетон, памфлет, міф, легенда,
притча, казка. Кожна літературна епоха позначається на розвитку жанрів. Межі між
ними є досить рухливими, кожен літературний твір вносить щось своє в жанрову
еволюцію.

42. Особливості великих і малих епічних жанрів; їх різновиди. Епопея, або

героїчна чи епічна поема – значний за обсягом монументальний твір епічного змісту, в
якому широко і всебічно відтворено епохальний перелом у житті цілого народу (часом
багатьох народів), відображені події, що мають вирішальне значення для багатьох
поколінь. Роман – великий епічний жанр, в основі якого лежить зображення
приватного життя людини в нерозривному зв'язку із суспільним розвитком. Повість –
епічний прозовий твір, який характеризується однолінійним сюжетом, а за широтою
охоплення життєвих явищ і глибиною їх розкриття посідає проміжне місце між
романом та оповіданням. Новела – невеликий за обсягом прозовий епічний твір про
незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво
вимальованою дією. Оповідання – невеликий прозовий твір, сюжет якого ґрунтується
на певному (рідко кількох) епізоді з життя одного (іноді кількох) персонажа. Есе –
невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює
індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на
вичерпне і визначальне трактування теми; це жанр, який лежить на перетині художньої
та публіцистичної (часом науково-популяризаторської) творчості. Нарис — малий
художньо-публіцистичний жанр, у якому автор зображує дійсні події та факти.
Найчастіше нариси присвячуються відтворенню сучасних подій чи зображенню людей,
яких особисто знав письменник. Фейлетон – невеликий за обсягом твір художньо-
публіцистичного характеру, написаний на злободенну тему, що розкривається в
гумористичному плані. Памфлет – художньо-публіцистичний твір, що в
гостросатиричній формі викриває злободенні явища суспільного життя. Міф –
невеликий твір розповідного характеру, в якому віддзеркалилися уявлення колективної
(переважно первісної) свідомості про навколишній світ, його походження та систему
взаємозв'язків значущих елементів світобудови. Легенда – фольклорний або
літературний твір, що містить розповідь на фантастичну тему. В основі легенди
лежить, прикрашена вигадкою, розповідь про реальні історичні події та про реальних
історичних осіб, які з тих чи інших причин запали в народну пам'ять. Притча –
короткий фольклорний або літературний розповідний твір повчального характеру,
орієнтований переважно на алегоричну форму доведення змісту етичних цінностей
буття. Казка – малий епічний жанр, корені якого сягають в усну народну творчість. В
основу казки покладено вигадані, фантастичні чи авантюрні події. Кінцівка є
переважно оптимістичною: добро перемагає зло.

43. Ліричний рід л-ри. Жанровий поділ лірики: традиційний і сучасний підходи.
Лірика – один із трьох основних літературних родів, у якому навколишня дійсність
зображується шляхом передачі почуттів, настроїв, переживань, емоцій ліричного героя
чи автора. Основні особливості лірики:вираження почуттів і роздумів, викликаних
зовнішніми обставинами; елементи розповіді, описи; висока образність і емоційність;
інтенсивне використання образотворчих засобів; стислість викладу; віршова форма;
малий обсяг. Ліричний герой – один із засобів вираження ліричного. Це умовна дійова
особа, яка виражає настрої та думки, втілені в художньому творі. Часто це – сам поет.
Ода – урочистий твір уславлення, писаний на честь якоїсь видатної особи чи події,
виражаються почуття поваги, захоплення. Гімн  – урочиста пісня, що стала символом
державної єдності. Для гімна характерний піднесений або гнівний тон, що передає
глибоку схвильованість. Послання – це ніби відкритий лист, адресований одній особі
чи групі людей, однак призначений для широкого кола читачів, бо в такому листі
автор розглядає якісь важливі питання моралі або суспільного життя. Елегія –
ліричний вірш, пройнятий сумним настроєм. Епіграма – невеличкий вірш, який
висміює яку-небудь особу. Романс – це невеличкий ліричний вірш любовного змісту,
призначений для вокального виконання. Тематичний поділ ліричних творів:
філософська (роздуми про сенс людського життя); громадянська (суспільно-
політична) (розуміння поетом сучасного йому життя і ставлення до нього);
пейзажна (ставлення до природи, описи природи допомагають у розкритті думок і
почуттів, психологічного стану героя); інтимна (любовна) (почуття і переживання,
пов,язані з особистим життям людини). Формальний підхід: медитативна (можна
розкласти на аксіоми; роздуми на тему життя, смерті; лірика думки), сугестивна
(нехтує філософськими обрядами; це лірика навіяння; виходить з пізнання світу).

44. Драматичний рід л-ри. Трагедія, комедія і драма як літературні жанри.

Драма – зображення людини в дії, у конфлікті, у розмові. Особливості драматичних
творів: зображення людини через її вчинки, поведінку, висловлювання; рушій дії –
гострий конфлікт; відтворення подій як живого процесу, що протікає в даний момент;
діалогічний виклад художнього матеріалу; поділ тексту на дії, картини, яви; наявність
ремарок; призначення твору для вистави на сцені; прозова форма (зрідка – віршова).
Драма як жанр - особливості: художнє відтворення подій повсякденного,
громадського чи побутового життя (переважно сучасного письменникові); зображення
людського горя й страждань без трагедійного загострення; викриття й засудження
негативних соціальних і побутових явищ та недоліків у характері персонажів без
комедійного загострення; закінчення твору благополучне або нещасливе для
головного героя; діалогічний спосіб викладу художнього матеріалу; прозова форма
(рідше – віршова); обсяг середній. Комедія – драматичний твір, в якому висміюються
якісь недоліки громадського чи побутового життя або негативні риси людського
характеру. Особливості комедії: викриття та висміювання недоліків та пороків
суспільного й побутового життя, а також негативних рис вдачі персонажів;
зображення подій та характерів у комедійному (сатиричному або гумористичному)
плані; відтворення суперечностей між старим, відмираючим і новим, прогресивним,
що утверджується в житті; наявність комічного героя; діалогічний спосіб викладу
художнього матеріалу; прозова форма (рідше – віршова), обсяг
середній.Трагедія.Особливості трагедії: зображення глибоких трагічних
суперечностей суспільного або побутового життя; побудова сюжету на гострому
зіткненні протилежних соціальних устроїв, суспільних тенденцій, політичних поглядів
або моральних переконань; динамічне розгортання подій, що викликає напруження
всіх духовних сил конфліктуючих сторін; наявність трагедійного героя – людини
великих пристрастей, сильної волі, високих поривань, героїчного складу характеру;
трагічне завершення дії, сповнене високої патетики; діалогічний спосіб викладу
художнього матеріалу; прозова форма (рідше – віршова); обсяг середній.

45. Особливості жанротворення: процеси жанрового синтезу і диференціації.

Жанровий синтез — поняття, що відбиває заг. тенденцію жанрів до взаємотяжіння,
яка реалізується в худож. тв. як структурна єдність ознак різних жанрів, як
поліжанризм. Ж.с. генетично зумовлений первісним синкретизмом мист-ва і є іст.
проявом стратегічної настанови худож, свідомості на узагальнене осмислення життя.
Симптоматичним є постійне звернення літ. мислення до таких..жанрів. які мають
спадкоємні ознаки синкретизму, зокрема, до меніппеї («Майстер та Маргарита”
М.Булгакова) або ж до міфа («Улісс’’Дж.Джойса). Творення нових різновидів жанру
відбувається на основі процесів жанрової диференціації (тобто розгалуження жанру
на жанрові видозміни), що можна простежити на прикладі драми. Так із первісного
карнавалізованого дійства, внаслідок виокремлення певних часткових жанрових ознак
та їх усталення в окрему жанрову традицію, розвинувся широкий діапазон жанрових
видозмін: трагедія, власне драма, комедія, інтермедія, водевіль, фарс, мелодрама,
драматична поема та ін.

46. Поняття л-рного напряму, течії, школи, стилю. Теорія “культурних хвиль”
Д. Чижевського. Літературний напрям – це конкретно-історичне втілення
художнього методу, що проявляє себе в ідейно-естетичній спільності групи
письменників у певний період часу. Літературний напрям є своєрідним синтезом
(поєднанням) художнього методу та індивідуального стилю письменника. Категорія
напряму передбачає об'єднання митців на основі єдиного методу, а також певну
схожість індивідуальних стилів. Кожному літературному напрямові відповідає
сукупність творів, які мають спільні, характерні риси. У межах одного літературного
періоду може виступати кілька літературних напрямів, наприклад, у Просвітництві –
класицизм, рококо, сентименталізм. Назва домінантного (провідного) напряму нерідко
стає назвою цілого періоду, а його часові межі – межами періоду (бароко, романтизм,
модернізм). Течія – це група письменників, об'єднаних ідейно-естетичними поглядами
та художньо стильовими особливостями. Це історико-типологічне утворення, що
охоплює як змістовний, так і формальний рівні мистецтва, які між собою
взаємопов'язані. Школа – специфічне утворення в літературі, група письменників,
об'єднаних спільними стильовими уподобаннями, жанровою практикою, тематичними
інтересами, проблематикою, передовсім естетичною програмою, що, проектуючись у
новий творчий простір, спирається на певну традицію, полемізує з нею, переосмислює
її. Стиль – сукупність ознак, які характеризують твори певного часу, напряму,
індивідуальну манеру письменника. Поняття стилю сьогодні є багатогранним. У
літературознавстві також спостерігається багатозначність цього поняття. Дослідники
розглядають: - стиль доби; стиль напряму й течії; - стиль письменника і стиль певного
періоду його творчості; стиль твору і стиль його окремого елемента. Дмитро
Чижевський визнавав закономірність зміни стилів, навіть запропонував свою «теорію
культурних хвиль», згідно з якою культурні стилі змінюються, «коливаючись між
двома різними типами, що протистоять один одному». Учений не обмежував
культурно-історичні стилі певними часовими рамками, не абсолютизував їй якщо щось
застигле й непорушне, а вважав, що кожне питання мусить бути розв’язане шляхом
дослідження конкретних історичних фактів. Лише докладна систематизація
історичного матеріалу, урахування всіх явищ і фактів може, як вважав Чижевський,
підтвердити правильність і продуктивність цієї схеми.

47. Ренесанс і Бароко як літературно-історичні епохи європейської культури:

напрями і течії. У середині 14 століття в Італії починається Епоха Відродження
("Ренесанс"). Це перехід від середніх століть до культури Нового часу. Культура
Відродження - міська культура, її розвиток прямо пов'язаний з розвитком міст. Це
культурно-історична епоха найвищого розквіту. Починається пошанування античності
– починають осягатися грецькі цінності. Яскраві моменти: формування нового типу
людини. Відродження - дуже важкий період, з’явились нові уявлення. Особливий тип
особистості - титан Відродження. Багато талантів. Люди приходили в титани із самих
низів суспільства. Багатогранність особистості стала прикметою епохи. Девіз: "Щоб
іти вперед треба оглянутися назад", досягти античного рівня в культурі, треба
відродити античні цінності. Починається церковний рух реформації. Думка: людина
може звернутися до Бога, минаючи церкву, звертання повинне бути щирим. Віра
здобуває іншу якість. В епоху Ренесансу починають формуватися сучасні уявлення про
особистість, індивідуальність. Розкріпачення особистості привело до ренесансного
егоцентризму. Ренесанс прийнято ділити на три етапи – Раннє Відродження, Високе
відродження й Пізнє Відродження. З’являється новий жанр – новела (оповідання про
нові в житті явища). Апофеоз - Боккаччо "Декамерон". Дуже мало новел із трагічним
фіналом. Найчастіше в новелах людина перемагає долю. Оповідачі епохи Відродження
показують, як людська ініціатива перемагає всі перешкоди. Пізнє Відродження –
людина не вінець витвору. Приклад – Шекспір, монолог "Людина – квінтесенція
пороху". Головний жанр у кризі - трагедія. Катастрофа ідей, пошук морального виходу.
Бароко. Напрям у мистецтві та літературі XVII—XVIII ст., який прийшов на зміну
Відродженню, але не був його запереченням. Бароко синтезувало мистецтво готики й
ренесансу. Визначальні риси бароко: - посилення ролі церкви і держави, поєднання
релігійних і світських мотивів, образів; - мінливість, поліфонічність, ускладнена
форма; - тяжіння до різких контрастів, складної метафоричності, алегоризму; -
прагнення вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням
твору; - трагічна напруженість і трагічне світосприймання; - настрої песимізму,
скепсису, розчарування. Українське бароко виникло у першій чверті XVII ст. і
розвивалося протягом двох віків в усіх жанрах тодішньої літератури, зокрема в
проповідях І. Галятовського, Радивиловського, в поезії Л. Барановича, І.
Величковського, Г. Сковороди та інших.

48. Літературно-історична доба Просвітництва: напрями і течії. Просвітництво

— це ідейний та інтелектуальний рух, що виник внаслідок боротьби буржуазії (або 3-
го стану) з феодалізмом, абсолютизмом і духівництвом (церквою), це період з кінця
XVII до кінця XVIII століття. Ознаменувався державним переворотом в Англії (1688-
1689 pp.), кінець пов'язують з Великою Французькою буржуазною революцією. Ознаки
Просвітництва: 1. Головна ідея — завдяки знанням змінити цей недосконалий світ.
2.Характерною для Просвітництва була «ідея природної людини». Людина, на думку
просвітників, є за своєю природою досконала, але її псує неправильне виховання і
вплив цивілізації. 3. Головне завдання — боротьба з феодалізмом, абсолютизмом,
духівництвом. 4. Головні герої епохи — люди науки, мистецтва, державні діячі-ре-
форматори. 5. Ідея освіченої монархії, де (на чолі держави повинен стояти освічений
монарх, монарх-філософ, покровитель мистецтв, наук, ремесел). 6. Героєм у творах
мистецтва стає також і звичайна людина. Вона зображується з симпатією і любов'ю. 7.
Час Просвітництва (XVIII ст.) — час відкриттів і подорожей. 8. Пропаганда книг і
знань — прикмета епохи, створення перших енциклопедій. 9. Епоха Просвітництва
(XVIII ст.) — епоха енциклопедистів — людей, обізнаних в різних галузях знань.
Представники: Вольтер, Гете, М. В. Ломоносов, Г. Сковорода. Напрями: класицизм,
сентименталізм, передромантиз.

49. Романтизм як літературно-історична епоха: течії і школи. Один із провідних

напрямів у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині та
існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX ст. Романтики
виступали проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та
обмежень. Як новий тип свідомості й ідеології, що охопив різні напрями людської
діяльності (історію, філософію, право, політичну економію, психологію, мистецтво),
романтизм був пов'язаний із докорінною зміною всієї системи світоглядних opієнтацій
і цінностей. Визначальні риси романтизму: - заперечення раціоналізму доби
Просвітництва; - ідеалізм у філософії; - вільна побудова творів; - апологія (захист)
особистості; - неприйняття буденності й звеличення «життя духу» (найвищими
виявами його були образотворче мистецтво, релігія, музика, філософія); - культ
почуттів; - ліричні та ліро-епічні форми; - захоплення фольклором, інтенсивне
використання фольклорних сюжетів, образів, жанрів, художньо-технічних прийомів; -
інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо. Романтизм іноді вдається до
смішного, гумористичного, чудернацького. Своєрідним явищем поетики романтизму
стає так звана «романтична іронія». Ще одним засобом романтичного пізнання
Всесвіту стає гротеск, поряд з яким використовуються й інші форми умовної
образності. Митець-романтик не відтворює дійсність, а перетворює, «романтизує» її. І
цей новий умовний світ для романтика є прекраснішим за реальний. Хоча ці «два
світи» далеко не завжди співіснують у гармонійній єдності. Митці часто відчувають
цілковитий розлад між мрією та дійсністю, що спричиняє настрої безнадії та відчаю.
Такий романтичний умонастрій дістав назву «світової скорботи». Світового значення
набула творчість таких представників романтизму, як Д. Байрон, В. Скотт (Англія); Г.
Гейне, Ф. Шіллер (Німеччина); В. Гюго (Франція) та ін.
50. Л-рні напрями ХІХ ст. Реалізм. Натуралізм. Реалізм. Літературний напрям,
який характеризується правдивим і всебічним відображенням дійсності на основі
типізації життєвих явищ. Починаючи з 30-х pp. XIX ст. набуває розвитку у Франції, а
згодом в інших європейських літературах. Визначальні риси реалізму: - раціоналізм,
раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка
позасвідомих процесів); - правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення
типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей; - принцип
точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як
сама художність; - характер і вчинки героя пояснюються його соціальним
походженням та становищем, умовами повсякденного життя; - конфліктність
(драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди; -
вільна побудова творів; - превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у
літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва; - розв'язання проблем на
основі загальнолюдських цінностей. XIX ст. дало світовій літературі таких видатних
письменників-реалістів, як Стендаль, П. Меріме, О. Бальзак (Франція); Ч. Діккенс, У.
Теккерей, Т. Гарді, Ш. Бронте (Англія); Ф. Достоєвський, Л. Толстой, А. Чехов (Росія).
Серед українських реалістів — Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І.
Франко. Натуралізм — літературний напрям, що виник у Франції в 70-ті XIX ст. і
охопив у 80-90-ті літературу Західної Європи та США, характеризується
об'єктивістським, фактографічним зображенням дійсності, трактуванням
детермінованості людського характеру біологічними, спадковими чинниками та
соціально-матеріальним середовищем. Натуралісти намагалися зробити мистецтво
точно таким, як наука. Їхні твори стали "клінічним документом", історією спадкової
хвороби, протоколом судової експертизи. Натуралістичний метод перетворився на
описово-експериментальний метод механістичного природознавства середини XIX ст.,
фізіології і т.д. Соціальна роль людини трактувалася натуралістами, як жорстко
детермінована. Виник антихудожній стандарт: усі персонажі — робітники, пралі,
солдати, лікарі — були середньоарифметичними величинами. Це жертви й стихійні
бунтарі. Н. закладався на спробі умовності мистецтва, прагненні перетворити
художній твір на точну копію факту. Він висунув на важливе місце опис. Н. з одного
боку, демократизував мистецтво, розширював його тематику, показуючи все нові
площини життя: дно міста, життя робітників, патологічну психіку, розкривав
підсвідомі мотиви поведінки людини і т.п., а з другого – обмежував себе у проникненні
до глибин суспільного буття.

51. Л-рні напрями ХІХ ст. Імпресіонізм. Неоромантизм. Імпресіонізм – художній

напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень,
співпереживань. Сформувався у Франції в другій половині XIX ст., насамперед у
малярстві. Визначальні риси імпресіонізму: - зображується не сам предмет, а враження
від нього («Бачити, відчувати, виражати — в цьому все мистецтво», – проголошували
Едмонд і Жуль Ґонкури); - імпресіоністи орієнтуються на почуття, а не на розум; -
відмова від ідеалізації: ставлячи перед собою завдання зафіксувати реальні моменти,
імпресіоністи найчастіше заперечували поняття ідеалізації й ідеалу, адже ідеал
відсутній в конкретній реальності; - часопростір ущільнюється і подрібнюється,
предметом мистецької зацікавленості стає не послідовна зміна подій і явищ (фабула),
не соціальний, логічно впорядкований історичний відрізок або період життя героя, а
уривчасті фрагменти, відбиті у свідомості персонажа; - герой цікавий не так своєю
активністю, спрямованою на перетворення зовнішнього світу, як саме «пасивною»
здатністю сприймати, реагувати на зовнішні збудники, бути носієм, навіть
колекціонером вражень; - найпоширенішим жанром стає новела. Український
імпресіонізм на тлі західноєвропейського мав яскравіше лірико-романтичне
забарвлення, що зближувало його (а нерідко й змішувало зовсім) з неоромантизмом та
символізмом. Поетика імпресіонізму відбилася у творчості М. Коцюбинського, B.
Стефаника, М. Черемшини, частково О. Кобилянської, а також Г. Михайличенка, М.
Хвильового, Є. Плужника та ін. Неоромантизм - стильова течія модернізму.
Визначальні риси неоромантизму: - неоромантики змальовували переважно не масу, а
яскраву, неповторну індивідуальність, що вирізняється з маси, бореться, – часом
попри безнадійну ситуацію, – зі злом, зашкарублістю, сірістю повсякденна;  - герої
неоромантиків переймаються тугою за високою досконалістю у всьому,
характеризуються внутрішнім аристократизмом, бажанням жити за критеріями ідеалу,
а не буднів;  - головна увага зосереджувалася на дослідженні внутрішнього світу
людини, через який неоромантики намагалися зазирнути у світ духовний;  - зовнішні
події (також і соціальні) у творах неоромантиків відступають на задній план;  -
неоромантики часто вдаються до умовних, фантастичних образів, ситуацій, сюжетів; -
відмова від типізації, натомість застосування символізму. Представники: Стівенсон,
Кіплінг, Майн Рід.

52. Модернізм як літературно-історична епоха першої половини ХХ ст.

Модернізм і авангардизм. Модернізм - загальна назва літературних напрямів та шкіл
XX ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних
засобів, антиреалістична спрямованість. Модерністські напрями виникли як
заперечення натуралістичної практики в художній царині, обґрунтованої філософією
позитивізму. Визначальні риси модернізму: - новизна та антитрадиціоналізм (хоча
модерністи ніколи не поривають із літературною традицією цілком ); - у творах
затверджується перевага форми над змістом; - заперечення матеріалістичного
детермінізму, визнання інтуїтивного поруч із логічним шляхом пізнання; -
індивідуалізм, зосередження на «Я» автора, героя, читача; - психологізм, пильна увага
до позасвідомих сфер психіки, до внутрішньої боротьби роздвоєного людського «Я»; -
широко використовуються такі художні прийоми, як «потік свідомості» та монтаж, що
прийшов у літературу з кіномистецтва; - використання символу як засобу пізнання і
відтворення світу; - ліризм (навіть у прозі, драматургії, публіцистиці); - естетизм.
Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед
найвизначніших — імпресіонізм, неоромантизм, символізм, імажинізм, футуризм,
акмеїзм, експресіонізм, сюрреалізм, «театр абсурду», дадаїзм, «новий роман» тощо.
Авангардизм – напрям у літературі XX століття, пов'язаний із руйнуванням
традиційних форм і канонів. Авангардизму властива атмосфера бунту,
апокаліптичність світовідчуття, експеримент з формою. Авангардисти створили новий
тип героя — людини вольової, духовно активної. Вони вважають, що тільки вільна
людина може творити нову епоху і нову мову, вони апелюють до інстинкту, бо це
первісне відчуття, не ускладнене цивілізаційними і культурними табу. Прихильники
авангардизму відстоюють концепт нераціонального, інтуїтивного типу сприйняття,
закликають до пізнання галюцинацій, сновидінь, обирають роль блазнів, юродивих,
єретиків. Більшість літературознавців відлік авангардизму ведуть від 1909— 1910
років, тобто від появи перших футуристичних маніфестів. До футуризму зводять
літературний авангард О. Ільницький, С. Павличко, В. Моренець, О. Бобринська. Але
авангардизм включає багато інших стильових течій, серед них — дадаїзм, сюрреалізм,
імажинізм, конструктивізм. Отже, проблема нижньої хронологічної межі авангарду
зостається дискусійною. У європейському авангарді було три періоди розвитку: ранній
(перед Першою світовою війною), зрілий (між війнами), неоавангард (трансавангард)
— після Другої світової війни. Розвиток авангардизму в Україні був зупинений
пануванням соціалістичного реалізму, деякі його особливості відновлені у 60-ті роки
XX століття. У 80-ті роки він набув ознак неоавангардизму.

53. Основні напрями модернізму. Символізм. Експресіонізм. Екзистенціалізм.

Окремі напрями модерністської літератури сьогодні стали класикою. Серед
найвизначніших — імпресіонізм, неоромантизм, символізм, імажинізм, футуризм,
акмеїзм, експресіонізм, сюрреалізм, «театр абсурду», дадаїзм, «новий роман» тощо.
Теоретиком символізму вважається Ш. Бодлер. Він висунув теорію «системи
відповідностей», за якою всі предмети і явища, всі чуття і почуття невидимо зв'язані в
одну невиразну, містичну цілість. Найталановитіші його продовжувачі — П. Верлен,
А. Рембо, C. Малларме. Визначальні риси символізму: - войовничий бунт проти надто
консервативної і регламентованої суспільної моралі;  - підкреслене естетство
(захоплення витонченою поетичною формою і недооцінка змісту);  - культ екзотичних і
заборонених тем, хвороблива увага до позасвідомого, садо-мазохістських виявів тощо; 
- спроби вирватися за рамки повсякденного, прив'язаного до матеріальності буття,
зазирнути до «світу в собі». Серед помітних українських символістів можна назвати П.
Карманського, В. Пачовського, Б. Лепкого, М. Яцківа, Д. Загула, Я. Савченка, О.
Слісаренка, Т. Осьмачку (у ранній поезії), М. Євшана, М. Сріблянського, Г.
Чупринку. Експресіонізм – напрям, назва якого походить від французького ixpressio
(вираження). Як і імпресіонізм, постав у творчості західноєвропейських художників.
Згодом експресіоністичний стиль засвоює німецька література, а далі й інші
європейські літератури. Визначальні риси експресіонізму: - зацікавленість глибинними
психічними процесами; - заперечення як позитивізму, так і раціоналізму; - оновлення
формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом
непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос; - суб'єктивізм і
зацікавленість громадянською темою. Український експресіонізм започаткував В.
Стефаник. Екзистенціалізм – течія в літературі, що сформувалася в Європі у 1930—
40-ві pp., а найбільшого розвитку досягла в 1950—60-ті рр. Визначальні риси
екзистенціалізму: - на перше місце висуваються категорії абсурдності буття страху,
відчаю, самотності, страждання, смерті; - особистість має протидіяти суспільству,
державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю,
мораль, свої інтереси й ідеали; - поняття відчуженості й абсурдності є
взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів; -
вишу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості; - існування
людини тлумачиться як драма свободи; - найчастіше в художніх творах застосовується
прийом розповіді від першої особи. Екзистенціалізм розглядають і в більш широкому
значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами.
Ним переймається значна частина філософів та письменників XX ст., зокрема, А. Жід,
А. Мальро, А. Мердок, Дж. Фаулз, А. Дьоблін, Дж. Болдуїн та ін. В українській
літературі екзистенціалізм проявився у творчості І. Багряного, В. Барки, В. Шевчука та
ін.

54. Постмодернізм як філософсько-естетична система другої половини ХХ ст.

Світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну
модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду
цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських,
економічних, політичних. Вперше термін «постмодернізм» згадується у 1917 p., але
поширився він лише наприкінці 1960-х pp. спершу для означення стильових тенденцій
в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі — у літературі та
малярстві (поп-арт, оп-арт, «новий реалізм», гепенінг та ін.). Визначальні риси
постмодернізму: - культ незалежної особистості; - потяг до архаїки, міфу,
колективного позасвідомого; - прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом
полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій; - бачення
повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу; -
використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності,
несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя; - зумисне
химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і
сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко
вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо); - суміш багатьох
традиційних жанрових різновидів; - сюжети творів — це легко замасковані алюзії
(натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох; - запозичення, перегуки
спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному
рівнях; - як правило, у постмодерністському творі присутній образ оповідача; -
іронічність та пародійність. Серед перших виразно постмодерністських творів —
романи У. Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Апдайка «Версія
Роджерса» (1985). Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в
творчості Ю. Андруховича, Ю. Іздрика, О. Ульяненка, С. Прощока, В. Медведя, О.
Забужко та інших.

55. Основні напрями та школи літературознавства ХІХ ст. Міфологічна і

культурно-історична школа. Компаративістика і біографічний метод. XIX століття
було багатим на різні літературознавчі школи і напрями. На початку XIX ст. у
німецькій фольклористиці та літературознавстві виникає міфологічна школа, яка
ґрунтувалася на естетиці Шеллінга та братів Шлегелів. Вони дотримувалися думки,
що міф – основне джерело поезії. У міфологічній школі було два напрями: 1)
демонологічний (порівняння подібних за змістом міфів); 2) етимологічний
(лінгвістична реконструкція міфу за допомогою "палеолітичної" методології).
Представниками міфологічної школи були А. Кун, В. Шварц (Німеччина), М. Мюллер
(Англія), Ф. Буслаєв, О. Афанасьєв (Росія). Ідеї міфологічної школи використовували
українські літературознавці: М. Максимович, М. Шашкевич, М. Костомаров, О.
Потебня. Родоначальник культурно-історичної школи французький історик,
мистецтвознавець ІпполітТен. Під впливом позитивізму І. Тен вимагав від мистецтва
правдивості фактів, вважав, що особливості мистецтва перебувають у прямій
залежності від суспільства. Соціологізм І. Тена базувався на трьох факторах: 1) раса
(особливості національного характеру, ознаки спадковості); 2) середовище (природа,
клімат, соціальні умови); 3) момент (історична епоха, її традиції, рівень культури).
Заслуга Тена в тому, що він намагався пояснити особливості мистецтва об'єктивними
суспільними умовами. Недоліком є те, що вчений обмежував літературу
відображенням. Послідовниками були Ф. Брюнетьєр, В. Шерер. Основоположником
біографічного методу був французький літературознавець Шарль ОпостенСент-Бев,
який вважав, що на творі завжди позначається авторська особистість, зокрема її
характер, психіка, походження, факти інтимного життя. Відомою працею Сент-Бева є
тритомник "Літературно-критичні портрети". Послідовники Сент-Бева – Г. Брандес, Р.
де Гурмон, Ю. Айхенвальд. Біографічний метод використовували такі українські
літературознавці, як, І. Франко, С. Балей, І. Дорошенко, М. Коцюбинська, Т.
Гундорова. Біографічний метод дає можливість розкрити соціопсихологічний характер
таланту. Біографія письменника – це не тільки життєвий шлях, але й всі складники
генезису й реалізації таланту. Компаративізм. Його засновник німецький орієнтолог
Теодор Бенфей, досліджуючи давньоіндійську літературу, помітив, що мотиви багатьох
казок, байок, притч є у літературі різних народів Європи. Подібні мотиви і сюжети в
творах різних літератур є наслідком запозичень, міграції ідей, образів, фабул. Поет
формується на тому матеріалі, який залишили його попередники, і завдання
літературознавця — визначити його особистий внесок в історію літератури.
Компаративістика передбачає порівняльне вивчення фольклору, національних
літератур, процесів їх взаємозв'язку, взаємодії, взаємовпливів на основі порівняльно-
історичного підходу.

56. Літературознавчі школи першої половини ХХ ст. Інтуїтивізм. Психоаналіз.

Архетипна критика. На початку XX століття у європейському літературознавстві
набув популярності інтуїтивізм. Його основоположник француз АнріБерґсон у
працях "Пам'ять і матерія", "Творча еволюція", "Сміх" писав, що "розум людина
використовує у практичній діяльності, естетичне пізнання під силу лише інтуїції".
Інтуїція — третя форма пізнання, вона тісно пов'язана з інстинктом, тяжіє до
позасвідомого, здатна до абсолютного пізнання, може піднятися над інтелектом,
знищити його межі. Високо оцінюючи інтуїцію, А. Берґсон вказує на її недоліки:
раптовість появи і суб'єктивність. Він розмежовує інтуїцію звичайну і художню,
акцентує увагу на перевагах естетичного пізнання, його здатності до повного і
глибокого пізнання. Ідеї Бергсона розвивав італієць Бенедетто Кроче. Мистецьке
пізнання має лише інтуїтивний характер. Інтуїція, на думку Б. Кроче, є сприйняттям
реальних речей і образом уяви. Це дух. за межами якого "лежать лише враження,
почуття, відчуття, імпульси, емоції, тобто все. чого не вистачає духу". Інтуїція не
залежить від інтелекту, почуттів, емоцій і не пов'язана з ними. Змістом інтуїції є
вираження, воно частина інтуїції. Популярним напрямом світового літературознавства
XX століття став фройдизм. В основі психоаналізу лежить теорія сублімації (явища
культури створюються внаслідок витіснення сексуального бажання), що ґрунтується на
тришаровій структурі людської психіки: супер-его (над-Я, моральний закон), его (Я,
свідомість) та ід (Воно, індивідуальна підсвідомість). Психоаналіз Фройда базується
на трьох положеннях: 1) позасвідоме; 2) вчення про дитячу сексуальність; 3) теорія
сновидінь. Фройд вважав, що всі процеси психічного життя людини мають
позасвідомий характер, позасвідомими є почуття, бажання, мислення, уява.
Спираючись на концепцію позасвідомого, Фройд обґрунтував ідею дитячої
сексуальності, так званого "едипового комплексу". До основних послідовників Фрейда
щодо інтерпретації явищ мистецтва зараховують Ж. Дельоза, Ф. Гваттарі, М. Кандоре,
П.-Л. Ассуна, І. Бреса, Ж. Лакана та ін. Зачинателем архетипної критики став
швейцарський психолог Карл-Густав Юнг, концепція глибинної (або аналітичної)
психології якого базувалася на теоріях Платона, Августина, Дюркгейма, Леві-Брюля,
частково Фрейда та ін. Юнг вважав, що творча енергія у процесі художнього творення
походить не лише від індивідуального, а передусім від колективного підсвідомого
(певного класу, народу, нації, раси, людства взагалі). Структуру цього підсвідомого
утворюють архетипи (від грецьких слів – початок і образ), першообрази. Звідси,
творчий процес – це процес одухотворення архетипів, їх художнє розгортання. Однак
основоположником архетипної критики вважають канадського науковця
НортропаФрая. Літературний архетип Фрай розумів як низку образів, що переходять із
твору у твір. Таким чином, архетипний аналіз дає змогу прочитати всю літературу за
допомогою небагатьох першообразів. До представників архетипної критики
зараховують М. Бодкін, Р. Грейваса, Дж. Кемпбелла та ін.

57. Літературознавчі школи першої половини ХХ ст. Формалізм. Нова критика.

Феноменологія. Формалізм — один із напрямів авангардизму в мистецтві початку XX
ст., збірне поняття для характеристики дадаїзму, конструктивізму, кубізму, футуризму,
абстракціонізму та ін. течій, що об'єднували митців, котрі надавали особливої уваги
формі художнього твору. Філософською підставою Ф. було вчення І.Канта про
незацікавленість естетичного сприйняття і судження. Поширенню Ф. сприяло засилля
прагматизму, яке, у свою чергу, породжувало прагнення багатьох митців обстоювати
"чистоту" мистецтва, його незалежність від політики, моралі, релігії тощо, хоча деякі з
них, скажімо, футуристи, прямо вклинювалися у політичне життя. Прихильники і
творці Ф. не вживали цього терміна з негативно оцінним значенням; об'єднувалися у
спілки, видавали журнали, публікували маніфести. Терміном нова критика
найчастіше позначають новий стиль інтерпретації, що склався в Англії та США в 30 –
на початку 40 років ХХ ст. в роботах Т. С. Еліота, Ф. Лівіса та ін. „Новокритики",
використовуючи потенціал феноменології, розглядали літературний твір як
самостійний „поетичний феномен" й аналізували його без опори на суспільні,
історичні й біографічні фактори. Семантичне трактування твору базувалось на методі
„докладного читання" – ретельного виявлення конкретного змісту поетичного тексту,
з'ясування його багатозначності. До найвидатніших представників „нової критики"
відносять: Д. Томпсон, У. Найт, Дж. К. Ренсом, А. Тейт, К. Брукс, К. Берк та ін. В
основі феноменології – феноменологічна філософія, засновником котрої був німецький
філософ Едмунд Гуссерль (1859–1938), а продовжувачами – М. Шелер, Н. Гартман, М.
Мерло-Понті та ін. Роман Інгарден розглядав художній твір як інтенціональний
предмет, тобто як об'єкт свідомості, поза якимось реальними взаємозв'язками.
Водночас твір постає як багатошарова формація. Польський феноменолог виділяє
чотири онтологічні шари (рівні) літературного твору (за Іваном Фізером): 1) рівень
фонічної оркестрації тексту і побудованих на ній синтаксичних конструкцій вищого
ряду; 2) рівень значення; 3) рівень усхематизованих аспектів; 4) рівень представлених
предметів. Феноменологічна теорія мала значний вплив на формування інших
методологій новітньої герменевтики.

58. Літературознавчі школи другої половини ХХ ст. Структуралізм. Семіотика.

Феміністична критика. Структуралізм – літературознавча методологія, яка
передбачає вивчення літератури як мистецтва слова у системно-функціональному
аспекті, за допомогою понять: елемент, структура, система тощо. Основоположником
власне структуралізму вважають російського науковця Володимира Проппа, зокрема
його роботу „Морфологія казки". Базувався цей підхід, окрім семіотичних ідей, на
здобутках так званої „формальної школи". Згодом структуральний напрям отримав
розвиток у роботах „празького гуртка" і працях науковців 50–60-х:К. Леві-Стросса, К.
Бремона, Ж. П'яже та ін.; в Україні – частково в роботах Михайлини Коцюбинської.
Структуралісти старалися наблизити літературознавство до точних наук, намагалися
тим самим уникнути розпливчастості та суб'єктивізму, характерних, на їхню думку, для
культурно-історичної та психологічної шкіл. Засновниками семіотики стали
швейцарський лінгвіст Фердинанд де Соссюр та американський філософ і математик
Чарльз Пірс. Літературознавча семіотика передбачає передусім дослідження художніх
творів як цілісних явищ у сукупності змістових та формальних характеристик
стосовно реальної чи уявної дійсності, використовуючи при цьому поняття знака, коду,
трансформації тощо. Інтерпретація у семіотиці постає передусім як процес
декодування, розшифрування знаків. Основними представниками стали Морріс, У. Еко,
ранній Р. Барт та ін.; в українській науці С. Андрусів. Феміністична критикаокрім
ідеології постмодернізму базується на ідеях жіночої емансипації (характерних ще для
XIX ст.) та екзистенціалізму (переважно атеїстичного). Розрізняють дві основні
феміністичні течії: 1) французьку (Бовуар як засновниця), зосереджену на
обґрунтуванні концепції „інакшості жінки", жіночого письма, бісексуальності та на
критиці „фалоцентризму" і 2) англо-американську (Міллет, Шовалтер та ін.),
перейняту в основному ідеями деконструктивізму. Студії феміністок переважно
запозичують концепції з різних теоретичних моделей, але підпорядковуються
постмодерній філософії та феміністичній традиції: ідеться про реконструювання
жіночої історико-літературної традиції та історіографії, перегляд патріархальних
принципів, актуалізацію природи жіночого тексту, боротьбу проти патріархальної
культури, з метою захоплення бюрократизму головування матріархатом. Українську
феміністичну критику представляють Забужко, Зборовська, Агеєва, Гундорова та ін.

59. Літературознавчі школи другої половини ХХ ст. Герменевтика. Рецептивна

естетика. Герменевтика — у первісному значенні — напрям наукової діяльності,
пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також
філософських, історичних і релігійних текстів. Г. є допоміжною дисципліною тих
гуманітарних (і в першу чергу історичних) наук, які займаються писемними
пам’ятками. У XX ст. набуває ширшого значення як метод, теорія чи філософія будь-
якої інтерпретації. Основи Г. як загальної інтерпретації закладені протестантським
теологом, філософом і філологом Ф.Шлейєрмахером. В.Дільтей розвивав Г. як
методологічну основу гуманітарного знання, акцентуючи увагу на психологічному
аспекті розуміння: основою Г. є "психологія, що розуміє", — безпосереднє осягнення
цілісності душевно-духовного Життя. М.Хайдегтеронтологізував Г.: з мистецтва
тлумачення, з методу інтерпретації історичних текстів Г. стає "здійсненням буття".
Підтримує цю тенденцію його учень Гадамер. Саме він став основоположником
філософської Г., вихідним пунктом якої є онтологічний характер герменевтичного кола.
Звідси випливають тези Гадамера: 1) інтерпретація є принципово відкритою й ніколи
не може бути завершеною; 2) розуміння тексту є невіддільним від саморозуміння
інтерпретатора. Ці та ін. положення філософської Г. справили великий вплив на
представників літературної Г., котра застосувала філософію інтерпретації до
тлумачення художніх текстів. Школа рецептивної естетики,яка стала широко
популярна в німецькому та американському літературознавстві 70-х років,
зосереджується на проблемі сприйняття художніх творів, їх впливу на публіку
(вивчали рівень сприймаючої свідомості, здатності читача з тексту творити власний
твір) і використовує „новокритичний" метод „докладного (повільного) прочитання".
Теорія рецептивної естетики була обґрунтована і розвинута німецькими науковцями з
Робертом Яуссом та Вольфгангом Ізером. Американський варіант цієї інтерпретаційної
системи (під назвою „критика читацької реакції") розвивали Куллер, Фіш та ін. Кожен
із названих теоретиків будував власну концепцію, використовуючи інші методології:
герменевтику, формалізм, марксизм, феноменологію, постструктуралізм тощо. В
середині 60-х років в українській науці проблему читача, спираючись на праці
Потебні, Франка та Білецького, розробляли Кубланов, Брюховецький, Ігнатенко, у
сфері історії літератури –Яценко, Смілянська, Клочек та ін.

60. Літературознавчі школи другої половини ХХ ст. Деконструктивізм.

Постструктуралізм. Деконструктивізм– теоретична концепція, націлена на те, щоб
розглядати семіотичні структури в ролі носіїв залишків „метафізичних ілюзій", котрі
слід виявити. Основоположником деконструктивізму став французький філософ Жак
Дерріда, що сформувався під впливом Ніцше, Гайдеґґера, Гуссерля, Левінаса,
семіотичної теорії тощо. Внутрішня суперечливість концепції французького мислителя
в тому, що вона, передбачаючи децентрування інтелігібельної структури, утверджуючи
„відсутність центру", водночас ґрунтується на ідеї деконструкції, роблячи тим самим її
своїм центром. Дерріда виділяє наступні операції та ступені деконструкції: 1)
виявлення в тексті елементарної бінарної опозиції; 2) виділення негативного терміну
типу темрява, відсутність, зло, диявольське і т.д.; 3) інверсія термінів (темряви на місце
світла, зла на місце добра тощо); 4) демонстрація однорідності термінів і доказ
рівності негативного терміна позитивному; 5) фіксація спільної нейтральної
передумови; 6) руйнування європейської свідомості як „білої міфології" (тобто
міфології, що надає першочергове значення позитивним термінам). Основними
послідовниками цієї популярної в сучасній науці постмодерної інтерпретації стали
Міллер, Блум, Крістева, С. Павличко. Постструктуралізм набув популярності у 70-ті
роки XX століття. Він своєрідна реакція на досягнення структуралізму, сформувався
завдяки Ж. Дерріді та Ж. Фраю. На розвиток постструктуралізму значний вплив мали
ідеї відомого французького культуролога Мішеля Фуко. До провідних ідей
постструктуралізму як агресивної нігілістичної теорії належать: – ідея „деструкції"
(заперечення традиції, відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва); –
релятивного еклектизму (стирання меж між мистецтвом та немистецтвом, що
призводить до руйнування художньої системи: наприклад, програмно беззмістовне
слово у поезії, надмірне цитування, чорний гумор, перманентна іронія, „холодний
еротизм", патологічний секс, гедонізм, імітаторство, головний (позитивний!) персонаж
як маргінал (злочинець, божевільний, наркоман, гомосексуаліст тощо) та ін.); –
апофеоз самовираження („безмежне самоутвердження" в термінології Д. Бела,
нехтування всіма традиційними ідеалами: краси, добра, правди, людяності,
релігійності, національної ідентичності тощо) та ін.

61. Напрями і школи українського літературознавства ХХ ст. Неокласична

школа літературознавства характеризується творенням поетик на зразок античних
авторів, що охоплює період ХVІІ-ХVІІІ ст. Даниною класичній естетичній думці
залишалися постулати: 1) міметичного принципу – розуміння мистецтва як
наслідування життя; 2) нормативності – уявлення про творчість як про діяльність за
певними правилами та нормами; 3) розгляд літератури за родовою і жанровою
характеристикою. Елементи новизни: а) літературний матеріал охоплював твори не
лише античного, а й нового часу; б) аналізувалася дифузністьродовидових ознак
літератури; в) інтерес до філософсько-естетичних проблем. Місцем творення
українських поетик були наукові заклади Києво-Могилянської академії, Острозької
академії, Львівського єзуїтського колегіуму; мова написання – латинська.
Історична школа українського л-розн. ХІХ ст. Розвиток теоретичної думки в
українській фольклористиці проходив у тісному зв'язку з усіма здобутками
народознавчої науки сусідніх європейських країн, але з тією особливістю, що жоден
український учений не мав можливості свою працю сконцентрувати виключно на
теоретичних проблемах фольклористики. За цих умов історичний аспект трактування
фольклору був головним. Його виділяли у своїх працях М.Максимович, І.Бодянський,
М.Костомаров, який уже в 1843 виступив з першою теоретичною працею у
слов'янському світі — магістерською дисертацією "Об
историческомзначениирусскойнароднойпоэзии" (на українському матеріалі).
Домінував цей аспект аналізу фольклорних творів і наприкінці XIX — на початку XX
ст. у працях П.Житецького, М.Грушевського, Д.Яворницького та ін. Психологічна
школа ХІХ ст. Основними представниками психологічної школи в українському
літературознавстві стали О. Потебня, Д. Овсянико-Куликовський, І. Франко. Згодом, у
XX ст.,– Б. Навроцький, О. Білецький, О. Костюк, Р. Піхманець та ін. Особливо
великий вплив на подальший розвиток літературознавства (вітчизняного і світового)
мала теорія Олександра Потебні, котру І. Фізер охарактеризував як
„психолінгвістичну". В роботі „Думка і мова" Потебня дав системний виклад
психологічних ідей стосовно художньої творчості. Він розглядав мову як пізнавальну
діяльність, тобто мова є не „засобом вираження готової думки, а її створення". Слово,
отже, виступає не лише засобом спілкування, а й засобом створення думки. Відомим є
вчення харківського вченого про структуру слова. Ідеться про те, що слово складається
із зовнішньої форми (членороздільного звуку), внутрішньої форми (образ того явища,
яке виявляється у звучанні) та значення (змісту). Власне, на внутрішній формі
базується художня творчість. Філологічна школа початку ХХ ст. сформувалася під
впливом розуміння літератури з погляду виконання нею естетичної функції: слово
виконує не лише номінативну функцію, тобто називає предмет і явище, а й виражає
внутрішню сутність цього предмета чи явища, за якою починається художнє, естетичне
узагальнення. У розумінні філологічного феномена у літературознавстві характерними
були два підходи: (1) літературний твір і ширше – процес розглядалися як еволюція
мови, стилю і художньої форми загалом; (2) форма твору (стиль, мова) розглядається
як інструмент символізації змісту художнього твору, поза якою творчість не існує.

62. Розвиток українського літературознавства у діаспорі. Значна активність в

українській діаспорі присвячена також вивченню української літератури. Українська
література вивчалася в Українському вільному університеті в Мюнхені.
В Гейдельберзькому університеті історію української літератури вивчав Дмитро
Чижевський. В Українському науковому інституті Гарвардського університету
працювали відомі літературознавці Юрій Шевельов та Григорій Грабович.
Літературознавчі дослідження проводили Юрій Луцький в Канадському інституті
українських студій в Едмонтоні, Мирослав Шкандрій в Манітобському університеті та
Максим Тарнавський в Торонтському університеті. Визнаним літературознавцем є
також австралійський науковець з Монашського університету Марко Павлишин. У
названих установах регулярно читаються курси української мови та літератури.
Важливим є внесок літературознавця Юрія Лавриненка, що уклав антологію
«Розстріляне відродження», завдяки якій не лише утвердився однойменний термін на
означення літературної генерації 20-30-х років в Україні, а було повернено забуті й
замовчувані в СРСР твори видатних українських письменників, що зазнали
незаконних репресій в часи сталінізму. Перші ґрунтовні дослідження літератури
діаспори належали літературознавцям-еміґрантан, які самі нерідко були учасниками
літературних процесів. Так, заступник голови об'єднання МУР Юрій Шерех, написав
низку статей про українську літературну еміґрацію Члени Нью-Йоркської
групи Богдан Бойчук та Марія Ревакович в своїх статтях аналізували творчість
власного літературного об'єднання. З часу здобуття Україною незалежності література
української діаспори стала відкритою для України. Тож багато українських
літературознавців звернулося до дослідження творчості заборонених за радянського
часу письменників. Серед найцікавіших розвідок на цю тематику можна назвати
праці Миколи Ільницького, Соломії Павличко, Олександра Астаф'єва, Юрія Коваліва,
Світлани Водолазької, Віри Пушко, Михайла Сподарця, Олени Бросаліної, Наталі
Месенко, Віталіни Кизалової та ін. Особливо помітним є внесок Соломії Павличко, яка
не лише досліджувала окремих діаспорних письменників та угруповання, як от Олега
Зуєвського, Ігоря Костецького, Юрія Косача, Зіновія Бережана, Василя Барку, Михайла
Ореста, Аскольда Мельничука, МУР, Нью-Йоркську групу. У праці «Дискурс
модернізму в українській літературі» вона розгядає українську літературу як цілісність,
спільно аналізуючи «материкову» і діаспорну гілку літературного процесу.

63. Л-рний процес. Традиції і новаторство. Терміном "літературний процес"

позначається літературне життя певної країни і епохи, і багатовіковий розвиток
літератури в глобальному, всесвітньому масштабі. Літературний процес у другому
значенні слова складає предмет порівняльно-історичного літературознавства.
Традиція — це передавання художнього досвіду від одного покоління письменників до
іншого, його творче переломлення в історії культури. У світовому літературному
процесі є традиції інтернаціональні, які виявляють себе в багатьох окремих
національних літературах, виходять із творчих здобутків певних письменників,
дістаючи навіть їхнє ім'я. Літературні традиції бувають різними за характером: одні
існують недовго, інші, змінюючись, удосконалюючись, розвиваються протягом кількох
століть. Традиції нерозривно пов'язані з новаторством. Новаторство — це пошук
нових шляхів у поступальному розвиткові літератури, що викликає значні зміни в
літературних традиціях. Традиційними у літературі є теми, мотиви, образи, жанрові,
композиційні особливості. Новаторство полягає у відкритті нових тем, жанрових форм,
типів, засобів відображення художньої дійсності. Письменник-новатор опирається на
світовий і національний досвід усної і писемної творчості, використовуючи вічні
сюжети, образи, алюзію, переспів, переклад, монтаж, колаж тощо. Першою моделлю
співвідношення традиції і новаторства є фольклор і художня література. У давніх
літературах домінувала традиція. Новаторські елементи були неусвідомленими,
естетично незначними. Помітними вони є у класичному мистецтві Давньої Греції, коли
утверджуються нові жанри. Період середньовіччя характеризується домінуванням
традиції, яка базувалася на християнських цінностях. В епоху середньовіччя
з'являються нові жанри (героїчний епос, куртуазна лірика, рицарський роман).
Складним синтезом традиції і новаторства була література Відродження і класицизму
XVII—XVIII ст. Це період естетично усвідомленого повернення до традицій античного
мистецтва. Новаторство починає переважати, коли утверджується сентименталізм.
Складний взаємозв'язок традиції і новаторства виявляється у розвитку літературних
напрямів і стилів. У кожному новому напрямі заперечується попередній і
використовуються елементи більш раннього. Все ж більша частина художніх
відкриттів базується на переусвідомленні традицій, гармонія традицій і новаторство є
запорукою успішного розвитку літератури.