ЕКЗАМЕНАЦІЙНІ ПИТАННЯ «ВСТУП ДО ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА»

1. Структура літературного твору.

2. Тропи: порівняння, метафора, уособлення, епітет.
3. Тропи: метонімія, перифраз, гіпербола, літота.
4. Синтаксичні фігури: інверсія, синтаксичний паралелізм,
антитеза. Риторичні фігури.
5. Фігури повтору. Прийоми звукової організації.
6. Місце образу людини у літературі. Робота письменника над
образом людини. Прототипи.
7. Ім’я літературного героя.
8. Портрет літературного героя.
9. Мовлення літературного героя.
10.Сон літературного героя.
11.Вічні образи світової літератури.
12.Конфлікт. Типи конфліктів.
13.Сюжет. Основні і допоміжні елементи сюжету
14.Джерела сюжетів.
15.Композиція. Композиційні прийоми: хронологічне
переставлення, ретроспекція, випередження, градація,
ретардація.
16.Композиційні прийоми: ліричний відступ, вставний епізод,
обрамлення.
17.Класичний силабо-тонічний вірш. Метрика.
18.Рима. Види рим. Білий вірш.
19.Види римування. Строфа. Канонізовані строфи: терцини.
20.Канонізовані строфи: октава, одична децима, онєгінська строфа.
21. Сонет. Історія сонету.
22.Сонетний цикл. Вінок сонетів.
23.Тема, проблема, ідея літературного твору.
24.Загальні ознаки епічних творів. Система епічних жанрів.
25.Епопея. Теорія та історія жанру.
26.Роман. Теорія та історія жанру.
27.Загальні ознаки ліричних творів. Предмет лірики. Види лірики.
Ліричний герой.
28.Ода, сатира, елегія. Теорія та історія жанрів.
29.Мадригал, епіграма, епітафія. Класифікація лірики за темою та
обсягом.
30.Загальні ознаки драматичних творів. Система драматичних жанрів.
31.Гумор та сатира як форми комічного.
32.Засоби комізму: каламбур, іронія, сатирична гіпербола, гротеск,
пародія.
33.Класицизм як літературний напрям.
34.Романтизм як літературний напрям.
35.Реалізм як літературний напрям.
36.Види мистецтв. Місце літератури в ряду мистецтв.
37.Художній образ у літературі, мистецтві.
38.Функції літератури, мистецтва.
1. СТРУКТРА ЛІТ ТВОРУ

Літературний твір має складну структуру. Попри все, у нашому буденному житті
можна знайти його відлуння на прикладі структури яйця. Шкарлупа – зовнішня
форма, білок – внутрішня форма і, врешті решт, жовток уособлює зміст. Отже,
три складові літ твору: зов форма, внут форма та зміст. Зовнішня форма – це
матеріал, за допомогою якого створюються художні образи. Якщо у музиці зов
формою є муз звук, у пантомімі – тіло людини, то в літературі зов формою є мова.
Внутрішня форма на відміну від зовнішньої є багатоскладовою. Її елементами є
персонаж, конфлікт, сюжет, пейзаж, інтер*єр, композиція, ритм. Ще одною
відміною внут форми від зов є її загальний характер. Наприклад, пейзає у
літературі, у живописі, в графіці та музиці. Зов та внут форми – це засіб
вираження змісту. Елементами змісту є тема, проблема, ідея. Тема – життєве
явище, зображене у творі. Тема є в усіх творах, у малих літ творах вона одна, у
великих їх може бути декілька: головна і підпорядковані їй побічні. Теми бувають
актуальні та вічні. Вічні теми кохання, природи, мистецтва, тощо. Звертаючись до
вічних тем, письменники трактують їх по-різному, вносять свої корективи та
трактовки. Проблема –питання, що поставлене у творі. Це найбільш динамічний
елемент сюжету. Теми творів одні, а проблеми різні. Багато творів Пушкіна
присвячані темі поета та поезії(Пророк, Поет, осінь, Пам*ятник), а проблеми інші.
У Пророці проблема призначення поета та поезії, а у вірші Поет проблема
взаємовідносин поета та юрби. Кіл проблем різна. Проблеми бувають
філософ,соц.,політ та морал. Сенс буття-філ, влада-політ, злидні та багатство-соц,
самовдосконалення-моральні. Ідея твору- авторська оцінка зображ явища,
авторське рішення поставленого пит.. Так, повертаючись до Пушкіна ідея
Пророка – оспівування громад призначення поета та поезії. Бог к пророку
Восстань, пророк, и виждь, и внемли.!Исполнись волею моей!И, обходя моря и
земли,Глаголом жги сердца людей! Ідея виражається через всі елементи зов та
внутр. Форми твору-персонажів, конфлікт,сюжет,композицію,ритм та мовну
організацію.Також автор може прямо висловлювати ідею Це робиться
здебільшого і ліриці, рідше у епічних творах у лір відступах. У драм дуже рідко за
допомогою спец персонажа –резонера, який не діє,але висловлює автор думки.
Ідейний пафос є у всіх. За характером емоц ставлення твори поділяють на твори з
ідейно-емоц утвердженням: співчуття,захоплення та запереченням, де автор
виражає гнів. І є і запер і утвердж.

2. Тропи порівння метафора уособлення епітет

Троп (грец. tropos — поворот) — слово або вираз, ужитий у переносному

значенні. Тропи розкривають суть зображуваного предмета, явища, вони є
засобом індивідуалізації персонажа, виявляють ставлення автора до
зображуваного. Тропи надають мові образної виразності, емоційності. Аристотель
вважав, що вміння створювати тропи є ознакою таланту письменника. Епітет –
художнє означення. Епітети виражаються прикметниками (ніжний, квітчастий),
прислівниками (весело, привітно), дієприкметниками (задиханий, знесилений,
пожований, написаний), дієприслівниками (витріщивши, підскакуючи),
іменниками (чарівниця-зима,, зайчик-побігайчик). Окремим різновидом епітета є
постійні епітети,що надають творам атмосферу фольклору. Чисте поле, ясний
сокіл, зеленеє жито, красні дівчина. П. Волинський, крім постійних епітетів,
називає метафоричні, залізна воля, мертва тиша, метонімічні: "Той неситим оком І
за край світа зазирає..." (Т. Шевченко), гіперболічні: "Безмежнеє поле"',
іронічні:,мудрий осел, вовк-пастух. Епітети вирисовуються в поезії,але важливо їх
використовувати в реал житті, наприклад у роблені компл жінам : живительная,
амазонка пленительная, рані исцеляющая, чарующая, сумасшедшая, как с
картинки сошедшая . Порівння – троп, у якому 1явище зіставляється з іншим за
якоюсь спільною для них ознакою. Двочленна структура: 2елементи. Те що
порівнюють(предмет) і те з чим порівнюють(образ). Предмет і образ поєднуються
за доп сполучників як ніби наче неначе мов немов. Розгорнуте порівняння – порів
у якому предмет чи образ вислов за доп кількох слів,реч або кіл речень. Прийшли
ще з епохи Гомера,майстер. Гоголь. "По обидва боки Руського потоку стояли два
високі, але не круті гребені гір, неначе дві велетенські зелені хвилі на морі
піднялися рядком, а далі збіглись докупи краями, злилися і тут підскочили вгору
білою піною" (І. Нечуй-Левицький).ЗАПЕРЕЧНЕ порів – на 1 місці образ з
часткою не, а далі предмет. Широко поширене в слов народ творчості. То не
хмара вгорі зашуміла, тов. козака шабля задзвеніла (укр. Народ пісня) СТВ атм
фолькльорі. Метафора – троп, оснований на подібності 2 явищ. Якщо порів
двочленний троп, то метафора одночленний. Приховане порівняння, це єдиний
троп, який можна розгорнути у порівняння. «Васильки у полі, васильки у полі, і у
тебе мила, васильки з-під вій=очі коханої сині, як васильки й полі. Недарма
метафора походить від слова амфора(сосуд для перенесення чогось) тож
метафори пробуджують задані автором думки настрої почуття. Прикладів в
літературі безліч, але що ще цікаво. В іст. Зустріч з Карлом Марксом –мається на
увазі смерть комунізма. Ден Сяопін, кит реформатор. Ще в давні часи люди
наділяли навколишні предмети і явища людськими характеристиками. Наприклад,
землю називали матінкою, а дощ порівнювали зі сльозами. З часом пропало
прагнення олюднювати неживі предмети, але в літературі і в розмові ми досі
зустрічаємо ці звороти мови. Уособлення –поширений різновид метафори,
заміщення неживого живим. «Співає зима, аукає, волохатий ліс заколисує».
ЕСЕНИН. ЙДЕ ДОЩ СЕРЦЕ БАРАХЛИТЬ В ЖИТТІ

3. ТРОПИ МЕТОНІМІЯ ПЕРИФРАЗ ГІПЕРБОЛА ЛІТОТА

Троп (грец. tropos — поворот) — слово або вираз, ужитий у переносному

значенні. Тропи розкривають суть зображуваного предмета, явища, вони є
засобом індивідуалізації персонажа, виявляють ставлення автора до
зображуваного. Тропи надають мові образної виразності, емоційності. Аристотель
вважав, що вміння створювати тропи є ознакою таланту письменника.
МЕТОНІМІЯ- троп, оснований на взаємозв’язку 2 явищ. Тобто оратор письм
ставить у повідомленні деякі аспекти предмета замість самого предмета, який
пропонується слухачам впізнати, ідентифікувати за цими аспектами.
«переможний крик нещадної роз’яреної Спарти(Маланюк) Спарта-метонімія. В
летописи «унаследовать отца свого» Мається спартанці. В жизни метонимии
ближе чем кажется. Театр аплодирует, сьем три тарелки борща, Перифраз –
заміна прямого найменування предмета, явища, людини описом їх
найхарактерніших ознак. Ще з античності, батько ЕСХІЛ,ГЕРОДОТ
АРІСТОФАН. В простом народе Люди в белом халате, ЦАРЬ ЗВЕРЕЙ,
ГОЛУБОЙ ЄКРАН. Гіпербола – худож перебільшення. Гіпербола уживана в
ораторському риторичному стилях, як засіб патетичного підйому, так і в
романтич стилі де пафос поєд з іронією. Гіперболізував часто сам Ісус Христос в
Новому Заповіті. * «Почему же ты смотришь на соломинку в глазу твоего брата, а
в своем глазу не замечаешь бревна?» (Евангелие от Матфея 7:1—3) «Вера с
[крошечное] горчичное зерно», которая могла бы передвинуть гору,— способ
подчеркнуть, что даже небольшая вера может сделать многое (Евангелие от
Матфея 17:20). Верблюд пытается пройти через игольное ушко — также
гипербола Иисуса Христа, которая наглядно показывает, насколько трудно
приходится богатому человеку, ведя материалистический образ жизни, пытаться
служить Богу. (Евангелие от Матфея 19:24). Ми також зараз викор багато
гіперболи. Не сиділись 100 лет, море слез. Літота –художнє применшення. В
поэме «Крестьянские дети» он использовал фольклорное выражение «мужичок с
ноготок»:НЕКРАСОВ. Ми також літературознавці. Черепашичьи темпи жизнь
человека-один миг,

4. СИНТАКСИЧНІ ФІГУРИ ІНВЕРСІЯ СИНТАКСИЧ ПАРАЛЕЛІЗМ

АНТИТЕЗА. РИТОРИЧНІ ФІГУРИ

Синтаксичні фігури – незвичні синтаксичні звороти художнього мовлення.

Докладне вчення про фігури та розгорнуту їх класифікацію можна знайти вже у
творах авторів І століття до нашої ери — І століття нашої ери — Діонісія
Галікарнського, Цецилія, Псевдо-Лонгіна. Інверсія –порушення звич порядку
слів у реченні. Використовується з метою виділення тих чи інших членів речення.
Были все готовы завтра бой затеять новый" (М. Лермонтов) "Сметливость его и
тонкость чутья меня поразили" (А. Пушкин) "Несметными ты кладами богат"
(Гете,пер Холодковского). Синтаксичний паралелізм –однотипна синтаксична
побудова речень. Цей прийом підсилює ритмічність мовлення. Що шукає він у
країні далекої? Що кинув він в краю рідному? (М. Лермонтов) Тут виділяють
звернений (хіазм) і прямий паралелізм. Це залежить від того, як пропозиції
співвідносяться між собою . Синтаксичний паралелізм може посилити риторичне
питання (він за своєю будовою – пропозиція запитальне, але передавальний
повідомлення). Антитеза – зіставлення слів або словосполучень,протилежних за
своїм змістом. "Я царь, – я раб, – я червь, – я бог" (Г. Р. Державин) или в
заглавиях – "Война и мир" Л. Н. Толстого, "Преступление и наказание" Ф. М.
Достоевского, "Коварство и любовь" Ф. Шиллера. ты прозаик - я поэтты богат - я
очень беден ты румян как маков цвет -я ж как смерть и тощ и бледен....
ПУШКИН. Риторичні фігури. Рит запит, (О Волга!. . колыбель моя! Любил
ли кто тебя, как я? Н. А. Некрасов) зверт (,Схаменіться: Усі на сім світі — І
царята, і старчата — Адамові діти).оклики О времена, о нравы!. Спрямовані
до читачів, персонажів твору, до предметів і явищ. Вони посилюють, активізують
читача, посилюють експресивність мовлення.

5. Фігури повтору. ПРИЙОМИ ЗВУКОВОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ

Докладне вчення про фігури та розгорнуту їх класифікацію можна знайти вже у

творах авторів І століття до нашої ери — І століття нашої ери — Діонісія
Галікарнського, Цецилія, Псевдо-Лонгіна. До групи фігур повтору належать
АНАФОРА – повтор на початку мовних одиниць. Не напрасно дули ветры,Не
напрасно шла гроза.(ЕСЕНИН). Важлива композиційна функція у ліриці. Цікава
історична та культурна основа анафори. Вона використовувалася ще за часів
античності. Використовувалася при зверненні до богів, щоб не образити жодного
з них. В прозі трубадури, мінезингери при оспівуванні. До володарів на банкетах,
на суді. ЕПІФОРА – повтор на кінці суміжних мовних одиниць. Лес не тот!—
Куст не тот! — Дрозд не тот! (М. Цветаева). Кільце – повтор на початку і на кінці
суміжних мовних одиниць, немов змикаються анафора і епіфора. АНЕПІФОРА.
Усміхнулась Катерина, Тяжко усміхнулась.(ШЕВА). Кільце ще назив
обрамленням(часто у прозових творах). Зіткнення – повтор на кінці і на початку
суміжних мовних одиниць. Ці фігури можуть бути фонетичними (повтор звуків),
лексичними(повтор слів), синтаксичними(повтор словоспол,речень). В поезії
підсилюють ритмічність мовлення. Голв засобами звку організації є асонанс –
повтор голосних звуків. Приклад асонансу на у. Хрущі над вишнями
гудуть(ШЕВА). Алітерація -приг. НА П Правда, панове, полягла...—укр. народна
дума.

6. МІСЦЕ ОБРАЗУ ЛЮДИНИ В ЛІТРІ, РОБОТА ПИСЬМЕННИКА НАД

ОБРАЗОМ ЛЮДИНИ, ПРОТОТИПИ

Образ людини в літературі посідає головне місце. Людина є в усіх творах, крім
байок,АЛЕ і там тварини уособлюють людей. Багато іменних заголовків
(Анджеліка А.С. Голон, Дон Кіхот Сервантес, Евгений Онегин Пушкин, Дон
Жуан(Байрон), Гамлет, Ромео и Джульетта, тристан и Изольда). Іменами та
прізвищами героїв називають вулиці вул. Тараса Бульби(Рівне), музей(Холмса в
Лондоні, замок Дракули), літ героям встановлюють пам’ятники(Проне и
головастому из пьесі Старицкогои Дон Кихоту (в Испании) вместе с Сервантасом.
Високоосвітчені люди замінюють описи та звертання деяких людей харизм літ
героями, замість козел=Дон Жуан чи Фігаро, замість
дурника=мітрофанушка,тощо. Творить письменники образ людити з уяви,фантазії
та реал дійсності. Є реал історичні персонажі, у творенні яких більшу роль
відіграє факт( Плутарх А.Македонський Перікл), є вигадані, утворенні яких
відіграє більшу роль вигадка (Незнайко Носова, Джей Гєтсби из Великого Гетсби
Фицджеральда). Є персонажі у твореннях яких однакову роль грають і факт, і
вигадка – це персонажі, що мають прототипи. ПРОТОТИП- реал особа, яка
послужила основою худ образу людини. Крузо Дево=Саша Селькірк,4 роки,
одичав, 28 років, залишився норм людиною. Вигадка виразила оптимістину
концепцію людини, віру в її можливості. Оскар Уайльд дружив з Джоном Греєм,
який в свої 25 років виглядав красивим 15-річним хлопчиком. Вони були
коханцями і натхненний Уальд навіки прославив предмет своєї пристрасті в
знаменитому романі. Зов Кареніной Толстой змалював з дочки пушкіна (Марії
Гартунг).Більш того, прототипом може бути сам автор. Толстой у трилогії
ДИТИНСТВО ОТРОТЦТВО ЮНІСТЬ сам є прототипом. Нааташа Ростова з
Війни і Мир має 2 прототипи. Дружину Т Софію і її сестру Таню.

7. ІМЯ ЛІТЕРАТУРНОГО ГЕРОЯ

Багато іменних заголовків (Анджеліка А.С. Голон, Дон Кіхот Сервантес, Евгений
Онегин Пушкин, Дон Жуан(Байрон), Гамлет, Ромео и Джульетта, тристан и
Изольда). Іменами та прізвищами героїв називають вулиці вул. Тараса
Бульби(Рівне), музей(Холмса в Лондоні, замок Дракули), літ героям
встановлюють пам’ятники(Проне и головастому из пьесі Старицкогои Дон
Кихоту (в Испании) вместе с Сервантасом. Високоосвітчені люди замінюють
описи та звертання деяких людей харизм літ героями, замість козел=Дон Жуан чи
Фігаро. Ім*я персонажа не тільки став культом в історії минулого та сьогодення.
ІМЯ НЕСЕ ІНФУ про національність, соц. Походження, соціальний стан, вік,
професію, внут світ його власника. Імена є промовисті – Іісус(яве спасіння),
Авраам(батько багатьох племен), Матвій(Божа людина), Геракл(гонимий герой),
Венера(любовь).У худ літ Борачіо –п’яниця(Шекспір), Правдін,
скотінін(Фонвізін), Раскольников Дон Кіхот(від лицар озброєння)вказують на
риси характеру через ланцюжок асоціацій. Більшість імен не є промовистими,
попри несуть важливу інфу про власників. Традиційність імені, його структура та
морфологічне оформлення. ТЕТЯНА с Онєгіна. Це селянське імя, але хар-є
панночку у романі у віршах. Вона чужою була в сім*ї. Вирізняло її. Шось…ВНУт
близькість до народу

8. Портрет літературного героя

За багаторічну історію свого існування література накопичила багатий арсенал
різноманітних прийомів, за допомогою яких створюється художній образ. Одним
з найважливіших засобів характеристики героя є його портрет. Портрет у літ
творі –це зображення зов людини. Портрети з'являлися в журналах в 19 столітті, а
в Росії і він народився як жанр літературної критики, у зв'язку із зародженням
нового романтичного методу.. Романтичні портрети стали канонізованим. У
романтичних героїв повинні бути певні зовнішні риси, вони повинні бути
збудженими. У фольклорі йде постійне протиставлення добра і зла. Якщо
позитивні герої завжди красиві і добрі, то негативні відрізнялися і зовнішнім і
внутрішнім каліцтвом. У сентиментальний портреті головним є звернення до
почуттів і душі героя, а от в реалістичному навпаки - цінується своєрідність
натури. Фантастичний портрет може порушувати всі межі і правила. Такий
портрет може містити в собі що завгодно. За мірою деталізації розрізняють 2 види
портретів – докладний і стислий. Докладний-всебічне зображення зовнішності,
обличчя, постаті, одягу, взуття жестів, манери триматися. Одним з перших
розгорнуту аналітичну характеристику зовнішності героя запропонував М. Ю.
Лермонтов в романі Герой нашого часу . У цьому творі всі художні засоби
підпорядковані головній меті автора - побачити героя очима різних персонажів,
поступово наблизити читача до розгадки таємниці особистості Печоріна, характер
якого з розвивається, а розкривається. Важливу роль у реалізації задуму
письменника відіграє психологічний портрет героя, поміщений в новелі Максим
Максимович . Зовнішній вигляд Печоріна несе на собі печатку складної
внутрішньої організації. Дивлячись на героя, читач багато чого починає розуміти
в його характері. Портрет свідчить про втому і холодності Печоріна. Григорій
Олександрович зберігає витонченість і вишуканість, властиві людині
аристократичного кола, але вони не рятують його від байдужості до життя.
Найсильнішу дію на оповідача надають очі героя: В«вони не сміялися, коли він
сміявся! Це ознака - чи злого вдачі, або глибокої постійної смутку. Через
полуопущенних вій вони сяяли якимось фосфоричним блиском ... То не було
відображення спека душевного або грає уяви: то був блиск, подібний блиску
гладкою стали, сліпучий, але холодний ... В» Кожна рисочка особи Печоріна
супроводжується подібним авторським коментарем. Письменник показує, що
його герой - людина, в душі якого згас вогонь бажань. Почуття покинули особа,
залишивши на ньому свої сліди і враження не розтрачених до кінця сил, які вже
не радують Печоріна. Він байдужий до своєї долі, до свого минулого. Пізніше, у
творчості М. В. Гоголя, І. С. Тургенєва, Ф. М. Достоєвського, Л. М.
Толстого(ВІЙНА МИР-деякі портретні дані) на зміну розгорнутим
характеристикам зовнішності прийшли портрети, що відзначають якусь одну, але
дуже важливу в смисловому відношенні деталь або декількох рис Це стислий
портрет. Портрет у літ не тіки дає змогу побачити героя,відрізнити його від
інших(зображувальна), але і виражає внут стан змальованої людини(псих
функція). У реалізмі 19-20ст стала вирішальною. Зявився псих потрет-зображення
зов людини в якому втіл її внут світ. Врешті решт, потрет героя виражає
ставлення автора твору до зображувальної людини(емоц-експресивна людина).
Познайомившись з портретами у творах різних жанрів, у різних авторів, я можу з
упевненістю сказати, що портрет є одним з найважливіших художніх засобів,
який допомагає зрозуміти самі складні і суперечливі характери. На відміну від
інших способів зображення героя, будь то образотворче мистецтво чи скульптура,
портрет в літературному творі найбільш динамічний, здатний повністю передати
образ, міміку, жести, рухи особистості. Саме цій повнотою і цікавий не тільки
літературний портрет, але і вся література в цілому.

9. МОВЛЕННЯ ЛІТЕРАТУРНОГО ГЕРОЯ

Мовлення персонажа здійснююється у різних видах та формах. Форми усного

мовлення. Монолог- роздуми персонажа вголос.(Катерина Осровський Драма
«гроза»), Діалог –розмова 2 або кількох персонажів(найпоширеніший, майже в
кожному творі). Писемне. Лист та щоденник. Лист дає розкрити більше внут світ
людини, заглянути у потаємне. Славнозвісний лист Тетяни з Онегіна. Твори у
формі листа –епістолярні. Епістолярна повість Достоєвського «Бідні люди».
Щоденник – записи переживань, думок й подій в житті людини, зроблені нею
самою у хронологічній послідовності. Тут людина герой ще більш відвертий.
Печорін розкрився повністю у щоденнику. Мег Кебот «Дневники принцессі» Лиза
Джейн Смит «Дневники вампіра». Основними формами внут мовлення є внут
монолог і потік свідомості. Внут мон і потік – це безпосереднє з середини
відтворення думок, переживань, відчуттів, асоціацій персонажа. Одні вчені не
розрізняють ці форми, інші розрізняють. Останні вважають, що внут монолог –
більш організоване мовлення, потік свідомості-менш організоване мовлення.
Першим внут монолог застосував Л Толстой. У 20ст у творчості писм-модерністів
цей прийом став головним. Класичний зразок застосув внут монолога є романи
«Улісс» Джойса та «У пошуках втраченого часу Пруста. Головна ф-я мовлення –
характерологічна. Те як герой говорить свідчить про те ким він є, його характер.

10. СОН ЛІТЕРАТУРНОГО ГЕРОЯ

Сон здавна зображувався в літературі. Сон як прикраса(віщі сни), «Епоса о

Гильгамеше», сон як обрамлення, рамка оповідна пізніше, у рим літературі, сон-
сюжет(опис сновидінь як форма розвитку сюжета). Сон Обломова. Вся суть
роману. Гончаров. Псих сон характеризує стан героя. Майстер Достаєвський. В
античності. Ле Гофф описав всю важливість сновидінь. В Іліаді сон Аганемнона
від Зевса,де бог попереджує, що саме зараз час падіння Трої. Сон пенелопи в
Одісеї про правдиві та брехливі сни, В Біблії. Ле Гофф. 43 сна. Враам побачив
долю свого народу,потомков. Иаков-небесні сходинки та збереження нащадків.
Сни Йосифа стали важелем того, що брати через заздрість віддали у рабство.
Потім сни стали визволенням з в*язниці. Став керувати державою. В Новому
заповіті 9 снів. З них 5 про народження Іісуса. Песня про Роланда, где Карл видит
сон от Иакова, освободить Галію от сарацин. Д. Нечаенко у своїй роботі
«Художня природа літературних сновидінь (російська проза XIX століття)»
вважає, що форма «сновидіння» активно вводиться в авторську літературу з 1830-
х років. Американський дослідник Кац досліджував ретельно природу сну в рос
літ. Там було багато чого. Страшні сни Раскольнікова, Тетяни Ларіной(Онегин),
Анни Кареніной. Тут розкривається унік можливість сну-розповісти про те, що
герой сам не усвідомлює.

11. Вічні образи світової літератури

Історія літератури знає чимало випадків, коли твори письменника були дуже
популярні за його життя, але минав час, і їх забували майже назавжди. Є й інші
приклади: письменника не визнавали сучасники, а справжню цінність його творів
відкривали наступні покоління. Але в літературі є дуже небагато творів, значення
яких неможливо перебільшити, тому що в них створені образи, які хвилюють
кожне покоління людей, образи, які надихають на творчі пошуки митців різних
часів. Такі образи мають назву «вічних», бо вони носії рис, що завжди притаманні
людині. У злиднях і самотності доживав свій вік Міґель Сервантес де Сааведра,
хоча за життя він був відомий як автор талановитого, яскравого роману «Дон
Кіхот». Ні сам письменник, ні його сучасники не знали, що мине кілька століть, а
його герої не тільки не будуть забуті, але стануть «найпопулярнішими
іспанцями», і співвітчизники поставлять їм пам’ятник. Що вони вийдуть із роману
і заживуть своїм самостійним життям у творах прозаїків і драматургів, поетів,
художників, композиторів. Сьогодні навіть важко перелічити, скільки творів
мистецтва створено під впливом образів Дон Кіхота і Санчо Панси: до них
зверталися Гойя і Пікассо, Массне і Мінкус. Образ Дон Кіхота став вічним теж
завдяки своїй універсальності: завжди і всюди є благородні ідеалісти, захисники
добра і справедливості, які відстоюють свої ідеали, але не в змозі реально оцінити
дійсність. Виникло навіть поняття «донкіхотство». Воно поєднує гуманістичне
прагнення до ідеалу, ентузіазм, безкорисливість, з одного боку, та наївність,
дивацтво, прихильність до мрій та ілюзій — з іншого. Внутрішня шляхетність
Дон Кіхота поєднується з комізмом її зовнішніх проявів (він здатен покохати
просту селянську дівчину, але бачить в ній тільки шляхетну Прекрасну
даму).Другий важливий вічний образ роману — дотепний і земний Санчо Панса.
Він повна протилежність Дон Кіхоту, але герої нерозривно пов’язані, вони схожі
один на одного в своїх надіях і розчаруваннях. Сервантес показує своїми героями,
що дійсність без ідеалів неможлива, але вони повинні ґрунтуватися на реальності.

Зовсім інший вічний образ постає перед нами в трагедії Шекспіра «Гамлет». Це
глибоко трагічний образ. Гамлет добре розуміє дійсність, тверезо оцінює все, що
відбувається навколо нього, твердо стоїть на боці добра проти зла. Але його
трагедія полягає в тому, що він не може перейти до рішучих дій і покарати зло.
Його нерішучість не є проявом боягузтва, він смілива, відверта людина. Його
вагання — наслідок глибоких роздумів про природу зла. Обставини вимагають від
нього вбити вбивцю свого батька. Він вагається, бо сприймає цю помсту як прояв
зла: вбивство завжди залишиться вбивством, навіть коли вбивають негідника.
Образ Гамлета — це образ людини, яка розуміє свою відповідальність у
вирішенні конфлікту добра і зла, яка стоїть на стороні добра, але її внутрішні
моральні закони не дозволяють перейти до рішучих дій. Невипадково цей образ
набув особливого звучання у XX столітті — добі соціальних потрясінь, коли
кожна людина вирішувала для себе вічне «гамлетівське питання». Можна навести
ще кілька прикладів «вічних» образів: Фауст, Мефістофель, Отелло, Ромео і
Джульєтта — усі вони розкривають вічні людські почуття й прагнення. І кожен
читач вчиться на цих образах розуміти не тільки минуле, але й сучасне.

12. Конфлікт. ТИПИ КОНФЛІКТІВ.

Рушійною силою сюжету є конфлікт. Яскраво виражені конфлікти в епічних,

ліро-епічних, драматичних творах. Конфлікти відсутні у творах малих форм
(ескіз, етюд, шкіц), в ідиліях, творах альбомного характеру. Конфлікт –зіткнення
протилежних сил Конфлікти, зображені в літературі, розподіл на зов на
внутрішні. Зов – зіткнення протилежних героїв або груп героїв. В античності.
Конфлікти між богами, богами та героями, народами. В середньовіччі між
християнськими та мусул народами. Яскравим прикладом Монтекі та Капулетті з
Шекспіра. Гамлет з королем Клавдієм, з полонієм, Лаертом, Розенкранцем, які
пристали до короля. Внут – зіткнення протилежних почуттів у душі героя. В
античності. В медеї та Іполіт. В середньовіччі кохання та відданість до
короля(Трістан та Ізольда). Гамлет почуття помсти та сумніву. за тематикою
(виробничі, політичні, побутові, морально-етичні), типовістю (типові, нетипові),
питомою вагою у структурі твору (головні, другорядні), за сферою побутування
(зовнішні, внутрішні), за гранями духовного світу (конфлікт між розумом і
почуттям, обов'язком і честю), за приматом біологічного і соціального в людині
(сексуальні потяги, фізіологічні потреби, моральні норми, політичні догми). З
погляду художнього втілення цих різновидів, дійсних чи створених уявою
письменника, літературознавці передусім цікавляться двома типами К.: 1. К.,
персоніфіковані в групи дійових осіб з певними яскраво окресленими
характерами, що діють у відповідних обставинах. 2. К., текстуально
матеріалізовані в системі багатоголосся, яке відтворює автор від себе чи через
оповідача, ліричного героя у формах сповіді, монологу, опису, медитації тощо.
Якщо від античності до новітніх часів домінували яскраві К. у формі зіткнення,
сутички небуденних особистостей (трагедії Есхіла, Сенеки, П. Корнеля, Ж. Расіна,
В. Шекспіра, комедії Аристофана, Ж.-Б. Мольера, П. Бомарше, К. Гольдоні, М.
Гоголя, драми Д. Дідро, Г.-Е. Лессінга, Г. Ібсена, М. Старицького), то наприкінці
XIX ст. та у XX ст. в літературі освоювалися такі способи розкриття К., які
вимагали співтворчості читачів і глядачів, пильної уваги до підтексту, до гри тих
мотивів, які вирували в душах дійових осіб, але не виходили на поверхню
сюжету. Л. Толстой і Ф. Достоєвський, А. Чехов і Б. Брехт, Б. Шоу і В.
Винниченко відкривали глибини психологічних, морально-етичних, ідеологічних
К., які драматизували розповідь, оповідь, монолог

13. СЮЖЕТ. Основні та допоміжні елементи сюжету.

CЮЖЕТ-подія чи низка поді, зображених у творі. В більшості творів еп та драм

жанрів є сюжет одна подія чи низка подій(1 сюж лінія) або декілька (декілька сюж
ліній). Є безсюжетні твори(оповідання Тургенева Ліс та степ) у якому дається
опис природи ,а зображення подій відсутнє. Уліриці твори рідко мають сюжет.
Безсюжетних багато, головне в них – відтворення думок та почуттів
безпосередньо або через опис природи. Серед цих безсюжетних творів лірики є
такі що передають внут світ людини у розвитку та динаміці. Поняття лір сюжет –
відтворення розвитку почуттів та думок у лір творах. 102 сонет Шекспіра (від
молодого до зрілого кохання), ліричний сюжет як поняття теорії літератури має
довгу і складну історію. Протягом ХХ ст. зустрічається чимало суперечливих
суджень щодо правомірності його існування. І хоча проблема існувала ще з часів
Аристотеля, та особливо гостро постала вона у минулому столітті. ПРОТИРІЧЧЯ.
Сюжет літ твору грає значну роль. Основна фун-ія –характерологічна. Вчинки
персонажів, їх дії- первинне що характеризує їх, показує їх справжніми,такими як
вони є. Основні елементи сюжету. Експозиція –зображання умов і обставин що
спричинили виникнення конфлікту. У комедії "Ревізор" М. Гоголь знайомить
читача з провінційнім містечком, у якому Живуть Тяпкіпі-Ляпкіні, Сквозник-
Дмухановські, Бобчінсьікі и Добчінські. На поч. твору(пряма експозиція), у
середині(затримана), наприкінці(обернута). Пряма робить дію плавною,с
покійною. Обернута-госторою,напруженую,додає вогника. Затримано експозиція
в Романі Панаса Мирного та Івана Білика "Хіба ревуть волі, як ясла повні?"
Зворотна в "Мертвих душах" М. Гоголя, в новелі "Новина" В. Стефаника.
Зав*язка –початок конфлікту, 1зіткнення протилежних сил. Місце зав*язки у
творі визначають відносно експозиції. Після(мотивована зав’язка) передувати
(немотивована). Мотивована надає дій послідовності, немотивована несподіванка
та загадковість, інтрига. У комедії "Ревізор" зав'язкою є підготовка до ревізії
казнокрадів, кар'єристів і хабарників. Після зав'язки розгортаються події, в яких
беруть участь персонажі, що вступили в конфлікт, вони борються за розв'язання
конфлікту. Розвиток дії займає місце між зав'язкою і кульмінацією, вона
відбувається через перипетії (грец. peripeteia — раптовий поворот, зміна). Цей
термін Аристотель використовував, аналізуючи трагедію. Під перипетією він
розумів "злам, переміну дії на свою протилежність". Наприклад, в "Едипі"
"вісник, який прийшов, щоб порадувати Едипа і звільнити його від страху перед
матір'ю, досяг протилежного, розкривши Едипові, хто він був"1. Перипетії є і в
епічних творах, зокрема, у новелах, рицарських, авантюрних, пригодницьких
романах і повістях. Спосіб організації подій за допомогою складних перипетій,
гострої боротьби називають інтригою (франц. intrique, лат. intrico —
заплутую).РОЗВИТОК ДІЇ-події що витік із зав’язки і зумовлюють подальше
загострення конфлікту. КУЛЬМІНАЦІЯ- вирішальне зіткнення протилежних сил.
Може не бути, може 1,може кілька. У кульмінації найповніше виявляються
характери. У "Лісовій пісні" Лесі Українки" кульмінацією є загибель Мавки. У
"Ревізорі" кульмінацією є сватання Хлестакова. РОЗВЯЗКА-вирішення конфлікту.
Після кульм-дія гостра та напружена, далеко від кульмінації-дія повільна, млява.
Розвязка як правило на початку, якщо ж у кінці –такий прийом називають композ
інверсією. У "Лісовій пісні" Лесі Українки розв'язка — смерть і духовна перемога
Лукаша. У розв'язці "Ревізора" дізнаємося, хто такий Хлестаков. У місто
приходить звістка про справжню ревізію. Розв'язка є у творах епічного і
драматичного характеру. З розв'язки може починатися твір (етюд "Невідомий" М.
Коцюбинського). Зустрічаються твори без розв'язки, вона відсутня в оповіданні А.
Чехова "Дама з собачкою". Допоміжними елементами є пролог та епілог. У сюж
пролозі зображуються події, що передували основній дії. В епілозі-що відбулася
після закінчення основної дії. Пролог на поч., епі в кінці. Часто в античній літ.
Евріпід Медея Іполіт. В античній трагедії прологом називали дію до початку
основної ситуації. Це могла бути сцена, яка передувала народу (виходу хору),
монолог актора, який у зверненні до глядача оцінював події, поведінку героїв.
Прологом може бути сцена або епізод, розділ (М. Коцюбинський — "Дорогою
ціною", М. Стельмах — "Правда і кривда"). Прологом може бути повідомлений
від автора (Т. Шевченко — "Єретик"), роздум над долею твору (Т. Шевченко —
"Гайдамаки"). І. Драч використовує пролог для розкриття важливих філософських
і морально-стичних проблем. ЕПІЛОГ В античній драмі (в ексоді) пояснювався
задум автора, значення подій, які відбувалися. У драматичних творах епохи
Відродження епілог був заключним монологом, який розкривав ідею твору. В
епілогах може бути оцінка зображеного (Т. Шевченко — "Гайдамаки", Г.
Сенкевич — "Огнем і мечем"). Епілог може мати форму авторського
повідомлення (Марко Вовчок - - "Кармелюк"). Є розгорнуті епілоги, які
розкривають людські долі через певний час після завершення основної дії (У.
Самчук — "Гори говорять"). Іноді в епілогах порушуються філософські та
морально-етичні проблеми (Л. Толстой — "Війна і мир").

14. ДЖЕРЕЛА СЮЖЕТІВ

1. З життя, події які відбулися у самого письменника. Автобіографічні сюжети

трилогія Толстого ДИТИНСТВО ОТРОЦТВО ЮНІСТЬ. Дж Дойс Джакомо
Джойс, Щоденник Анни Франк Франк, •. Автор може дізнатися про реал події з
розповіді учасника цих подій. Оповідання Чехова КАШТАНКА нидихнув
дресирувальник Дуров, Стендаль Червоне і чорне використав матеріали судового
семінариста Берте, Достоєвський ЗЛОЧИН і кара судові матеріали вбивці
Ласенера. •. Відтворювати події з іст минулого, з архівів, мемуарів. Історичні
сюжети. З іст минулого узято сюжетну лінію селянського повстання під
керівництвом Пугачова у романі Пушкіна «Капітанська дочка» 2. Фантазія уява.
Фантастичні сюжети. Дж.Свіфт Мандри Гулівера, Голодні Ігри Коллінз, Гаррі
Поттер Роулінг, багато романів Стівена Кіна, безсмертний епічний роман
«Володар перстнів» Толкіна. 3. ще одне джерело –художня творчість. Йдеться про
сюжети, які вже були використані у міфах, у творах усної народної творчості і
навіть Бібліх. Автор обвязково вносить свої родзинки. Котляревський Енеїда
Вергілія. Лінія Ієшуа у Булгаковій Майстер та Маргарита, Хроніки Нарнії Льюїса.
Христичнські теми, більш того, герої містять пробраз героїв грецької та рим
міфології,трад мотиви британських та ірландських казок. Льюїс сьогодення, та
вже у добу Відродження більшість сюжетів Шекспіра були запозичені. З 19ст з
епохи романтизму менш уживані. Сюжет трагедії "Король Лір" Шекспір
запозичив з "Хронік" Голіншеда, одного із своїх найулюбленіших письменників.
Основні деталі сюжету "Гамлета", "найблискучішого діаманта у променистій
короні царя драматичних поетів" (В. Г. Бєлінський), Шекспір запозичив із
старовинної хроніки ісландського літописця XII ст. Саксона Граматика.

Сюжет і фабула. Якщо сюжет — це авторське розташування зображуваних

подій, то фабула — їх хронологічна, природна послідовність. Саме порівняння
сюжету й фабули допомагає визначити задум письменника, особливості його
втілення, своєрідність змалювання образів. Фабула — це та ланка, яка пов'язує
дійсність і сюжет, тобто вона сприймається як послідовність подій, що могли б
відбуватися насправді. Проте фабула існує і не поза сюжетом, і не в ньому, а
виникає разом з ним. Читач визначає її з сюжету. Критерій розмежування сюжету
й фабули — можливість чи неможливість переказу. Так, сюжет переказати
неможливо, його можна лише дослівно повторити. А фабулу легко переказати,
точніше, вона постає перед нами лише в переказі, коли ми своїми словами
розповідаємо те. що прочитали. У цьому випадку доводиться відмовлятися від
авторського слова, адже ми використовуємо розмовну мову, розповідаємо про
події не за послідовністю їх викладу письменником, а так, як вони відбувалися чи
могли б відбуватися в дійсності, упускаючи пейзажні, портретні описи, ліричні
відступи. Наприклад, переказуючи сцену зустрічі Чіпки з польовою царівною,
можна сказати: «Головний герой несподівано бачить Галю і роздивляється її».
Проте неможливо відтворити цей епізод так, як описали його Панас Мирний та І.
Білик: і картину погожого весняного дня, коли все цвіте, озивається голосами
птахів, і красу парубка, і його почуття, і поведінку польової царівни. Можна лише
звернутися до тексту і процитувати його. Отже, сюжет організовується за
художніми законами, а фабула—за логікою життя. Тому сюжет завжди ширший
за фабулу, адже в ньому можливе і співіснування кількох фабул, і авторська
оцінка зображуваного. Навіть у творах, де сюжет і фабула збігаються («Микола
Джеря» І. Нечуя-Левицького, «Земля» О. Кобилянської), жодна з цих категорій не
підміняє іншу. Особливо помітна роль авторського начала у творах, де чітко
розмежовуються сюжет і фабула («Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса
Мирного та І. Білика, «Лихі люди» («Товариші») Панаса Мирного, «Циклон»,
«Твоя зоря» Олеся Гончара). Фабула ніби вказує на рух подій до фінальної точки
твору, уникаючи хронологічних неточностей у їх відтворенні, а сюжет
ґрунтується на мистецьких законах осягнення вчинків героїв, їх характерів, мрій
та сподівань.

15. КОМПИЗИЦІЯ. СКЛАДНИКИ КОМПОЗИЦІЇ. ФУНКЦІЇ

КОМПОЗИЦІЇ.

Вже Арістотель у своїй славнозвісній «Поетиці» звернув увагу на важливість

композиції як засобу впорядкованої побудови художнього цілого. Композицію
Платон та Арістотель уявляли насамперед як гармонію співвідношення між
цілим і його частинами. Композиція –побудова літ твору, розміщення та
співвідношення усіх його компонентів. Багатобічне поняття. Складники –
розташув частин, розділів, глав твору(зов композиція) розміщ
персонажів(групування персонажів) розташування основних елементів сюжету,
тобто експозе зав’язки розвитку дії кульмінаціїрозвязки і доп елементів
твору(прологу та епілогу, розміщення у творі різних способів оповіді, таких як
виклад від 3 особи, виклад від 3 особи за допомогою оповідача, виклад від 1
особи, виклад від 1особи у формі листа, виклад від 1 особи у формі
щоденника((оповідна композиція) розташування у творі деталей(композ
деталей). Неперевершеним взірцем її може слугувати всесвітньо відома поема
Данте «Божественна комедія». Як коментує Б. Кржевський, у своїй
композиційній побудові «Божественна комедія» розпадається на три частини —
кантики: «Пекло», «Чистилище» та «Рай», кожна з яких складається з тридцяти
трьох пісень, що в загальній сумі в поєднанні зі вступною піснею дає число 100.
Кожна частина має поділ на дев'ять розділів плюс додатковий десятий; вся
поема написана трирядковими строфами (терцинами), і кожна частина її
закінчується словом «зірки» («stelle»), яке знаменно звучить у кожній зі
складових частин цілого. Символіка «ідеальних чисел» — «три», «дев'ять» і
«десять»... прямим чином визначила ввесь розподіл поеми і особливо рельєфно
відбилася в локалізації центральної для особистої мети Данте сцени — видінні
Беатріче в тридцятій пісні «Чистилища». Поет не лише приурочив його до
тридцятої пісні (число, що ділиться на три та десять), він помістив слова
Беатріче в середину пісні (з 73-го вірша; усього в пісні 145 віршів); якщо
враховувати при цьому, що до цього місця в поемі — 63 пісні, а після неї — ще
36, причому ці числа складаються з цифр 3 й 6, так що сума в обох випадках дає
9, то неперевершена композиційна обдарованість Данте вражає ще більше.
Функції. Композиція – засіб зацікавити читача, засіб охарактеризувати героїв
твору, засіб висловити ідею твору. Причленна побудова Данте висловлює ідею
Святої Трійці, Триєдності Бога. Композиція літературного твору:
- система персонажів
 -сюжет
-способи оповіді
-розподіл художнього матеріалу ( більше стосується автора)
КОМПОЗИЦІЄЮ називають високий рівень організації літературного твору.
Вона об’єднує узагальнені поняття. Твори завжди мають композицію.
КОМПОЗИЦІЙНІ ПРИЙОМИ ХРОН ПЕРЕСТАВЛЕННЯ,
РЕТРОСПЕКЦІЯ, ВИПЕРЕДЖЕННЯ, РЕТАРДАЦІЯ, ГРАДАЦІЯ

Композиційні прийоми:
Хронологічне переставлення (перестановка) – авторське переміщення,
переставлення сюжетних блоків («Три мушкетера») ;
ретроспекція – екскурс в минуле, буває у військовій літературі («Доля
людини» М. Шолохов, «Ніч перед боєм» О. Довженко) ;
випередження – автор забігає наперед («Что делать?» Чернишевський) ;
ретардація – уповільнення дії (більше давня література, прикладом може
бути творчість Гомер, Овідій, Апулей тощо) ;
градація – композиційний прийом, коли сюжетна дія посилюється,
розростається, підхоплює інтерес («Сигізмунд Кржижановськй «Тридцять
срібняків») ;
ліричний відступ – комп. прийом, який передбачає пряме авторське
висловлення на певну подію, ситуацію… («Дон Жуан» Байрон, «Евгений
Онегин» О. Пушкін) ;
вставний епізод – комп. прийом, який передбачає буквальну вставку певного
непов’язаного епізоду із авторським твором («Мертві душі» М. Гоголь) ;
обрамлення – передбачає створення умовної рами, сюжетний твір
включається в розповідь, наче в рамку, що безпосереднього зв’язку з
розвитком сюжету  не має; початок і кінець твору.
Композиція ліричних творів:
Принципи, на яких будуються ліричні твори (композиції):
1. Антитеза – розкриття ліричного героя контрастно ;
2. Паралелізм – ліричний герой співвідноситься з певним образом.
Функції, які виконує композиція :
- Характерологічна
- Емоційно-експресивна
- Зацікавлення
16. КОМПОЗИЦІЙНІ ПРИЙОМИ ЛІР ВІДСТУП ВСТАВНИЙ ЕПІЗОД
Обрамлення

Ліричний відступ широко використовуються в українській поезії. Надзвичайно

рясні вони у баладах та поемах Тараса Шевченка ("Катерина", "І мертвим, і
живим, і ненарожденим землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє
посланіє", "Сон" та ін.). Роман у віршах Ліни Костенко "Маруся Чурай" буквально
пересипаний ліричними відступами, які не тільки допомагають читачеві
усвідомити його ідею, а й своїми філософськими узагальненнями життєво
важливих явищ, онтологічних чи етногенетичних проблем сприяють осмисленню
сутнісних основ буття, перейнятих морально-етичними принципами. Вставні
епізоди — позасюжетні чинники композиції (сцена, новела). Вставні епізоди
використовуються в романах, повістях, оповіданнях, поемах. Рідше зустрічаються
вони у драматичних творах. У "Мертвих душах" М. Гоголя вставною є "Повість
про капітана Копєйкіна", яка не зв'язана з долею основних героїв твору. В
оповіданні М. Коцюбинського "Під мінаретами" татарський юнак Рустем
розповідає історію про мусульманського ченця і осла.

17. КЛАСИЧНЙ СИЛАБО-ТОНІЧНИЙ вірш. Історія СИЛАБО-

ТОНІЧНОГО ВІРША. МЕТРИКА(розміри)

Силабо-тонічне віршування (грецьк. syllаbe — склад і tonos — наголос) —

система віршування, в основу якої покладено принцип вирівнювання
наголошених та ненаголошених складів, їх чергування, кількість та місце
розташування ритмічних акцентів у віршовому рядку. В українській поезії С.-т.в.
з’явилося у XIX ст., прийшовши з російської поезії, витіснивши силабічну
систему та співіснуючи з національним коломийковим розміром, широко
використовуваним Т. Шевченком. Однак перші спроби переходу на силабо-тоніку
спостерігаються уже в творчості І. Некрашевича у другій . половині XVIII ст., але
тільки в поемі І. Котляревського “Енеїда” чотиристопний ямб зазвучав природно,
відкриваючи перспективу для С.-т.в. в українській поезії. Складається воно з
двоскладової (хорей — з наголосом на першому складі; ямб — на другому складі)
та трискладової стоп (дактиль — з наголосом на першому складі, амфібрахій —
на другому, анапест — на третьому складі); відповідно так називаються і віршові
розміри. Характерна риса силабо-тонічного вірша — ритмо-інтонаційна інерція
завдяки схемі розподілу наголошених та ненаголошених складів, що дає
можливість відповідно систематизувати ритмічний рух поетичного мовлення.
Велике значення для ритмічного урізноманітнення такого вірша має також
наявність пірихіїв або поява надсхемних наголосів. С.-т.в. у сьогоденній
українській поезії співіснує поряд із тонічним (акцентний вірш, паузник та ін.).

21. СОНЕТ. ІСТОРІЯ СОНЕТУ. КЛАСИЧНИЙ ТА АНГЛ СОНЕТ. Припускають,

що зародкові початки сонета губляться в поезії провансальських трубадурів, але
постав він в Італії. Першими сонетами вважають твори Ф. да Барберіні й А. да
Темпо. Остаточної форми йому надав, встановив чисельність рядків і порядок рим
Ф. Петрарка (1304 — 1374). Сонет проходить через всю історію європейської та
світової літератури, розкриваючись у поезії П. Ронсара у Франції (16 ст.) та В.
Шекспіра в Англії (17 ст.). Зневажений класицизмом, сонет відродився в добу
романтизму, став улюбленою формою «парнасців» (Жозе-Маріа де Ередіа, Ш.
Леконт де Ліль) та символістів. КЛАСИЧНИЙ З'ясувати точну дату походження
цього жанру неможливо через надзвичайно активну його мiграцiю. Генезис
сонета i понинi викликає безліч дискусiй. Сонет з'явився на зламi столiть вiд
Середньовiччя до Вiдродження: перша доба надавала бiльшого значення iдеï
твору, а друга художнiй формi. Гадають, що ця строфiчна форма виникла за
часiв iмператора Фрiдрiха II. Першi датованi сонети з'явилися у 1241 роцi. АНГЛ
СОНЕТ Епоха Відродження прийшла до Англії пізніше, ніж в інші європейські
країни - у другій половині XVI століття. І цілком закономірно була поява сонета
на англійському грунті. Особливості англійської мови (який саме тоді складався
як літературний) і, напевно, особливості англійського мислення, визначили
самостного англійського типу сонета, його своєрідність. В кінці XVI - початку
XVII століття в Англії публікуються в безлічі збірники та книги сонетів -
починаючи з циклу «Астрофил і Стелла» Філіпа Сідні (1591) і кінчаючи
знаменитими сонетами Шекспіра (1609). Саме до цього періоду і до цих зразків
найкраще звернутися, щоб зрозуміти своєрідність англійського сонета.

22. СОНЕТНИЙ ЦИКЛ. ВІНОК СОНЕТІВ

ВІНОК СОНЕТІВ —Це досить складна поетична форма, яка потребує від поета
вищої майстерності. Автором перших українських вінків сонетів є Іван
Головацький – видавець “Вінка русинам на обжинки”. На початку ХХ ст.
з’являються канонічні українські вінки сонетів. У 1918 р. вінок сонетів у
“Літературно-Науковому Віснику” опублікував поет Михайло Жук. Інший вінок -
“Аргонавти” - у тому ж 1918 році створений Аркадієм Казкою. Але він за збігом
обставин не був опублікований в ті роки і з’явився друком лише у 1989 році.

23. Тема, проблема, ідея літературного твору.

Тема – життєве явище, зображене у творі. Є таке поняття як тематика –
сукупність тем одного літературного твору(якщо наприклад наявні декілька
тем). Теми поділяються на : а)вічні (такі теми завжди цікаві будь-коли, у
любий період/проміжок часу, літературні теми загальнолюдського значення,
перейняті пошуками смислу життя та першосутності, ролі особистості в
контексті всесвіту тощо) людське буття, пов’язане з життям та смертю,
людиною і природою, людиною і Богом, любов’ю і ненавистю, добром і
злом, творчістю та руйнуванням і т.д. ; б)актуальні (теми, які
стосуються/піднімаються якогось певного конкретного періоду, або ж в
теперішній час) екологія, почуття обов’язку і особисте…
Проблема – питання, поставлене автором в літературному творі. Це не потрібно
сплутувати з конфліктом(бо це сюжет). Проблематика – сукупність проблем
одного літературного твору. Проблема у літературному творі завжди є, хоч вона
не завжди актуальна, гостра. Зрештою, здатність поставити актуальні, глибокі
проблеми залежить і від міри таланту автора твору. Але сучасне
літературознавство цікавиться в першу чергу літературою, автори якої керуються
необхідністю таки порушувати у своїх творах певні нетривіальні проблеми
відповідно до тієї чи іншої теми. Проблеми можуть виникати у будь-якій площині
відносин: особа – суспільство; творець – мистецтво; людина – історія; людина –
людина; людина – природа тощо. Виходячи з цього, у літературознавстві склалася
класифікація основних проблем, які можуть порушуватися у літературно-
художньому творі. Основні з них такі: суспільно-політичні; національно-
історичні; філософські; загальнолюдські; соціальні; морально-етичні.Філософська
проблема (грец. problema - задача) - рефлексія людського буття, сповненого
суперечностей, ускладнень, таємниць. Соціальна проблема – проблема, пов’язана
з суспільством, народом , від слова «соціум». Політична проблема – проблеми, які
пов’язані з політикою, владою, певною епохою і тодішнім устроєм тощо.
Моральна проблема – проблема спілкування  з іншими людьми за встановленими
(прийнятими) правилами поведінки, наприклад мораль сім'ї, мораль соціальної
групи, взаємовідношень між людьми, різними соціальними класами.

Ідея – відповідь на поставлене питання в літературному творі. Це основна думка,

яка виникає із роздумів автора про зображені у творі життєві події, явища, вона
містить у собі авторську інтерпретацію та оцінку зображеного. Зміст твору не
декларує в більшості випадків ідею відкрито, у вигляді якоїсь чітко виписаної
моралі. Ідея твору – це також не щось наперед задане, не каркас, на який автор
„набудовує” текст. Ідея постає (повинна поставати!) як результат образного
осмислення письменником дійсності в процесі написання твору. І читач повинен
сприймати ідею, виходячи із аналізу всіх образів, картин, почуттів героїв тощо.
Саме тому зміст художнього твору може бути багатозначним. Кожен читач може
побачити в ньому свою ідею (свою відповідь на проблемне питання), яке, до речі,
не завжди може збігатися із висновками інших читачів. Отже, авторська ідея може
відповідати або не відповідати читацькому розумінню життя; може бути
прогресивною або обмеженою. Читацька ідея може бути ширшою за висновки
автора, або й іншою.

24.СИСТЕМА ЕПІЧ ЖАНРІВ. Сучасний літературний епос має досить

розвинену ієрархію жанрів. Класифікація жанрів, співвідносних з епічним родом
літератури, може ґрунтуватися на різних принципах їх розподілу: за часом
виникнення, особливостями мовної організації (прозаїчної чи віршової) і т. д.
Найчастіше епічні жанри групують за ознакою обсягу їхньої тематики, тобто
більшої чи меншої повноти охоплення дійсності. Залежно від масштабів
зображення подій і доль розрізняють три групи епічних жанрів. До великих
жанрів належать епопея (іноді роман-епопея) і роман, до середніх — повість, малі
жанри репрезентують новела, оповідання, есе, нарис, фейлетон, памфлет, міф,
легенда, притча, казка. Кожна літературна епоха позначається на розвитку жанрів.
Межі між ними є досить рухливими, кожен літературний твір вносить щось своє в
жанрову еволюцію.

25. ЕПОПЕЯ. Теорія та історія жанру.

Епопея, або героїчна чи епічна (на відміну від пізнішої романтичної чи ліро-
епічної) поема (грец. εποποιία від εποζ — слово, оповідь і ποιέω — творю), —
значний за обсягом монументальний твір епічного змісту, в якому широко і
всебічно відтворено епохальний перелом у житті цілого народу (часом багатьох
народів), відображені події, що мають вирішальне значення для багатьох
поколінь. Епопея виникає із фольклору як відображення духу та поглядів
широких народних мас на найважливіші історичні події минулого, як колективна
пам'ять народу, втілена в монументальній естетичній формі. Легендарні перекази,
пісні творилися протягом століть безіменними поетами, що складали їх у цикли,
поєднані спільною історичною тематикою, єдиним «великим епічним стилем»,
який, за словами Гегеля, «полягає у тому, що здається, ніби творіння продовжує
складатися само собою і виступає самостійно, немовби не маючи за собою
автора». До таких епопей належать староіндійська «Махабхарата», скандинавська
«Едда», германська «Пісня про Нібелунгів», шумерський епос про Гільгамеша та
інші. Пізніше всенародний, колективний тип героїчної епопеї поступається
місцем індивідуальній, авторській його формі, перші зразки якої — поеми
«Іліада» та «Одіссея» — явив Гомер. Національним героїчним епосом (епопеєю)
давніх римлян стала поема Вергілія «Енеїда», слов'ян — «Слово о полку
Ігоревім». Епоха перед відродження та Відродження ознаменувалася появою
низки схожих за типом поем «Звільнений Єрусалим» Т. Тассо, «Лузіада» Л. ді
Камоенса, «Витязь у тигровій шкурі» Ш. Руставелі, які, втім, програвали
класичним жанровим типам епопеї, наслідуючи її форму, але не сягаючи її суті.
Формальні та змістові ознаки жанру епопеї здавна були предметом теоретичних
узагальнень дослідників літератури. Велику увагу вивченню феномена епічної
поеми приділяли філологи Києво-Могилянської академії. Одна із київських
поетик 1685 року визначала її як «наслідування в гекзаметрах видатного діяння
славних людей, а іноді в змішаних віршах, без танцю, з метою викликати любов і
прагнення доброчесності». Ф. Прокопович ототожнював поняття «епічна поезія» з
поняттям «епопея»; під якою він розумів «вимисел або наслідування, виражене у
віршовій або прозовій мові», предметом епопеї Прокопович вважав «подвиги
царів, вождів і скорботні війни»

26. РОМАН. ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ ЖАНРУ

Як жанровий термін поняття «роман» вперше використав у XVI столітті

англійський дослідник літератури Джордж Патенхем у праці «Мистецтво
англійської поезії» (1589 p.). Еволюція значення самого слова «роман» така.
Спочатку словом «роман» називали будь-які віршові твори, написані
романською(французька, італійська, іспанська, португальська та деякі інші мови),
а не латинською мовою. Повсюдного поширення це словосполучення отримало
після появи в XIII столітті двох «Романів про Розу» (автори першого Пйом де
Лорріс та Жан де Мень; автор другого — Жан Ренар), написаних
старофранцузькою мовою. Згодом романами починають називати прозаїчні твори
зі специфічною тематикою. Так, вже в XVII столітті французький дослідник П'єр-
Даніель Юе давав роману таке визначення: «Це вигадані любовні історії,
мистецьки викладені прозою для задоволення та повчання читачів». Жанровими
ознаками роману є розгалуженість фабульних ліній сюжету, детальне розкриття
життєвих доль багатьох героїв протягом тривалого часу, іноді всього життя. Герої
зображуються в суспільних взаєминах і побуті, наодинці із собою, зі своїми
проблемами та переживаннями, розкривається їх психологія та настрої. У романі
органічно переплітаються різні види організації мови — монологи, діалоги та
полілоги, різного роду авторські відступи та характеристики. Часом кілька
романів автор пов'язує воєдино фабулою, спільними персонажами й загальним
художнім задумом. Так народжуються цикли романів («Ругон-Маккари» Е. Золя
— 20 творів), тетралогії («Сучасна історія» А. Франса — 4 твори), трилогії
(«Дитинство», «Отроцтво», «Юність» Л. Толстого — 3 твори) та дилогії
(«Таврія», «Перекоп» О. Гончара — 2 твори). Роман має багату творчу історію.
Його коріння сягає доби пізнього еллінізму. За словами авторитетного дослідника
античності С. Радцига, роман був «останнім оригінальним набутком грецької
літератури», тобто найпізнішим жанровим нововведенням. У II—VI століттях
нашої ери були створені романи «Ефіопіка» Геліодора, «Левніппа і Клітофант»
Ахіл-ла Татія, «Дафніс і Хлоя» Лонга, «Золотий осел» Апулея. Найдавніший з
відомих на сьогодні романів — це фрагменти «Роману про Ніна», в якому
розповідається про кохання засновника ассирійської держави Ніна і Семіраміди.
А найдовершенішим у художньому відношенні вважають роман «Сатирикон»
латинського письменника Петронія. Антична поетика твори, які пізніше назвуть
романами, називала драмами, точніше — розповідними драмами. Перші грецькі
романи мали авантюрний характер або були любовними. їхні герої зустрічали на
своєму шляху нездоланні перешкоди, зокрема насильне розлучення, напади
розбійників, продаж у рабство, тільки після серії різних пригод наставала щаслива
розв'язка. Власне, це були твори, в центрі яких знаходилися не історичні події, як
в «Іліаді» чи «Одіссеї» Гомера, а приватні долі звичайних людей. Перемога
християнської релігії дала поштовх до появи християнських романів, в основі
яких були життєписи 12 апостолів. У середні віки вельми поширюються
лицарські романи. Особливу популярність здобув романний цикл про короля
Артура та лицарів «Круглого стола». Головними героями таких творів були
легендарні лицарі, які долали у своєму житті найрізноманітніші перешкоди в ім'я
прекрасної дами. Своєрідною пародією на лицарський роман став твір
іспанського письменника XVII століття Р. Сервантеса «Дон Кіхот». Середні віки
дали також низку романів про кохання («Трістан і Ізольда», «Окассен і Ніколет»),
романи про борців за християнську віру (про Варлаама та Иосафата). У романах,
написаних у добу Відродження, з'являються елементи реалістичного
відображення дійсності («Ґаргантюа і Пантагрюель» Рабле). Життя в них починає
осмислюватися крізь призму людських інтересів, і вже не випадкова подія, а
розум, воля та знання героя приносять йому успіх у житті. Сюжет дедалі більш
пов'язується з соціально-історичними умовами життя. Герої романів доби
Ренесансу вже не пасивні до тих ударів, що їм завдає доля, як це спостерігалося в
давньогрецькому романі, а відстоюють у боротьбі з ворожими силами свої
гуманістичні ідеали. У західноєвропейській літературі XVIII століття набуває
особливої популярності авантюрний роман («Жіль Блаз» Лесажа), роман
виховання («Вільгельм Мейстер» Ґете), психологічний роман («Памела»
Річардсона). У цих творах з'являється дедалі більше елементів соціального
критицизму, розвінчання моральних засад суспільства, в якому жили герої. Все це
готує появу в XIX столітті реалістичного роману, найвизначніші зразки якого
належать Стендалю, Бальзаку, Діккенсу, Теккерею, Флоберу, Золя,
Достоєвському, Толстому. їхня творчість була важливим кроком уперед у глибині
соціального й психологічного аналізу, гострій критиці несправедливого
суспільства, показі життєвих доль звичайних людей. Найбільшої глибини та
досконалості роман набув у XX столітті, його досягнення пов'язані з іменами Т.
Манна, У. Фолкнера, Р. Роллана, А. Франса, Я. Івашкевича, Г. Ґарсіа Маркеса, Ε.
Гемінгвея, Л. Леонова, Ч. Айтматова. Одночасно поширилися модерністські
пошуки в галузі романістики, пов'язані з творчістю Дж. Джойса, М. Пруста, Φ.
Кафки, Р. Музіля, Кобо Абе. У другій половині XX століття з'являється теорія та
практика так званого «нового роману», або антироману. Наталі Саррот, А. Роб-
Грійє, М. Бютор проголосили можливості традиційного роману вичерпаними, а
натомість здійснили спробу написати без-фабульний і безгеройний роман.
Український роман зароджується в XIX столітті. Перші твори цього жанру
російською мовою були написані Г. Квіткою-Основ'яненком («Пан Халявський»)
та Є. Гребінкою («Чайковський»). Пізніше низку романів російською мовою
створили Марко Вовчок («Записки причетника», «Жива душа»), П. Куліш
(«Михайло Чарнишенко», «Олексій Однорог»), Останньому належить і перший
україномовний твір цього жанру — «Чорна рада» (1857 p.). Згодом побачили світ
романи І. Нечуя-Левицького «Хмари», «Понад Чорним морем», Панаса Мирного
«Хіба ревуть воли, як ясла повні?» та «Повія», І. Франка «Борислав сміється». У
XX столітті значно розширюються обрії українського роману. Цілу серію романів
пише В. Винниченко («Заповіт батьків», «Записки Кирпатого Мефістофеля»,
«Хочу!», «Божки», «Чесність з собою», «Рівновага»). Пізніше з'являються його
твори романного жанру «Сонячна машина», «Поклади золота», «Слово за тобою,
Сталіне», «Нова заповідь», «Вічний імператив».

27. ЗАГАЛ ОЗНАКИ ЛІР ТВОРІВ. ПРЕДМЕТ ЛІРИКИ. ВИДИ. ЛІР ГЕРОЙ
ЛІР СЮЖЕТ. ЛІРИКА І ВІРШ

Лірика бере початок у синкретичному мистецтві, де, крім розповіді і

драматичного дійства, виявлялися почуття і переживання. Лірика —
найсуб'єктивніший рід літератури. Діапазон лірики — широкий. Все, що хвилює,
радує чи засмучує поета, може бути предметом ліричного переживання.
Характерна особливість ліричного твору — лаконізм. Думки, почуття,
переживання у ліричному творі спресовані, сконденсовані, вони більш
узагальнені, ніж у епосі. "Лірика, — писав теоретик романтизму Ф. Шлегель, —
завжди змальовує лише сам по собі душевний стан, наприклад, порив,
здивування, спалах гніву, болю, радості і т. д. — щось ціле, власне, що не є цілим.
Тут необхідна єдність почуття".1 Лірика не прагне до створення закінченого
характеру героя. Ліричні твори мають здебільшого віршову форму. Ліричні твори
в прозі зустрічаються рідко ("Вірші в прозі" І. Тургенєва, "Твої листи завжди
пахнуть зів'ялими трояндами" Лесі Українки, поезія в прозі Ю. Боршоша-
Кум'ятського). Лірика як літературний рід сформувалася у Стародавній Греції,
високого рівня розвитку досягла у Стародавньому Римі. Відомими античними
поетами були Піндар, Сапфо, Анакреонт, Горацій, Овідій. В епоху Відродження
з'являються твори Петрарки, Шекспіра. XVIII—XIX ст. дало світові поезію Ґете,
Байрона, Шеллі, Шевченка, Пушкіна, Франка, Лесі Українки. Українська лірика
розвинулася з народної пісні. Пісні легендарної Марусі Чурай Назавжди увійшли
в золотий фонд української лірики: Відомим постом-ліриком був Сковорода.
Значний внесок у розвиток української "лірики внесли П. Тичина, М. Рильський,
В. Сооюра, А. Малишко, Д. Павличко, В. Симоненко, Ліна Костенко, П. Скунць.

28. ОДА САТИРА ЕЛЕГІЯ. ТЕОРІЯ ТА ІСТОРІЯ ЖАНРІВ

Елегія визначилася у Стародавній Греції (7 ст. до н. е.) передовсім як вірш

(двовірш), що складався із гекзаметра та пентаметра, розмежованого на дві рівні
частини цезурою (елегійний дистих), виповнювалася як патріотичними та
громадськими мотивами (Архілох, Тіртей, Солон та ін.), так й інтимними
(Мімнерм), що поєднувалися у творчості деяких авторів (Теогнід). Тематичне
коло елегії помітно звужується в літературі олександрійського та римського
періодів. Тут переважають особисті переживання, передовсім самотності,
розчарування, страждання (Каллімах, Проперцій, Гай Корнелій Галл, Тібулл,
Овідій та ін.). У новоєвропейській літературі елегія втрачає чіткість форми,
натомість набуває змістової визначеності («Римські елегії» Й.-В. Ґете),
виражаючи переважно філософські роздуми, змішані почуття смутку і радості.
Елегія була предметом наукової уваги в барокову добу, що зафіксовано в
поетиках тогочасних українських авторів. ОДА Первісно - пісня на будь-яку тему,
що виконувалася в давній Греції хором під музичний супровід, пізніше -
хвалебний вірш, який присвячено уславленню важливих історичних подій або
видатних осіб. Інколи ода прославляла величні природні явища. У стародавній
Греції ода — хорова пісня. Розрізняли оду хвалебну, танцювальну і плачевну.
Оди, створені Піндаром (близько 544—518 до н. е.), прославляли переможців
спортивних змагань. Оди Квінта Горація Флакка (65—8 до н. е.) уже звеличували
імператора Августа, утверджували політичні й релігійно-етичні ідеї принципату.
Характерна їх особливість — відмежування оди від музики, розширення жанрово-
тематичних можливостей. Горацій відмовився від пишномовності піндарівських
од. Дбаючи про задоволення смаків римлянин, він майже завжди звертався в своїх
одах до конкретних осіб. У своїх одах висловлював побажання, поради, намагався
вплинути на того, до кого звертався. У Західній Європі відродження оди
відбулося у творчості французького поета П. Ронсара (1524—1585), вершини
досягло у Ф. Малерба (1555—1628), який створив жанр героїчної оди на
історичну й сучасну йому політичну тему, став засновником класицистичної оди,
вимагав гармонійної єдності усіх частин твору, логічного розвитку ідеї.

САТИРА Слово "сатира" происходит от латинского названия мифических

существ, насмешливых полубогов-полуживотных – сатиров. Оно связано и со
словом satura, означавшим в простонародьи блюдо мешанины, что указывало на
смешение различных размеров (сатурнический стих, наряду с греческими
размерами) и на присутствие в сатире самых разнообразных описаний
всевозможных фактов и явлений в отличие от других лирических жанров,
которые имели строго ограниченную и определенную область изображения.
Римская сатира наиболее проявилась в произведениях Горация, Персия и
особенно Ювенала. Общепризнанный законодатель литературных правил Буало в
своем трактате "Поэтическое искусство" пишет о том, что жанр сатиры более
нужен обществу, нежели ода. В русской литературе сатира впервые появилась в
сатирической повести конца 17 века. Жанр сатиры развивали А.П.Сумароков,
Д.И. Фонвизин, Н.И. Новиков. Особое роль в развитии сатиры 18 века сыграло
творчество А.Д. Кантемира. А.Д. Кантемир основывался на европейской
литературной традиции и своими предшественниками считал Д.Ю.Ювенала,
Н.Буало. Своего расцвета русская сатира достигла в 19 веке. Сначала басни
И.А.Крылова, сатирические стихи Г.Р.Державина. Потом А.С.Грибоедов в своей
комедии "Горе от ума" "заклеймил Молчалиных и Скалозубов", а Н.В.Гоголь
сатирически показывал "мертвые души" помещичьей России.

29. МАДРИГАЛ ЕПІГРАМА ЕПІТТАФІЯ. КЛАСИФІКАЦІЯ ЛІРИКИ ЗА

ТЕМОЮ ТА ЗА ОБСЯГОМ

Мадригал являв собою короткий ліричний (рідше — сатиричний) вірш на тему

кохання, пізніше — дотепний віршований комплімент (іноді іронічний),
адресований жінці. Нікола Буало у своєму трактаті писав: «Мадригал повинен
дихати - ніжністю, солодкістю й любов'ю». Генетично мадригал сходить до
еротичних народних пісень провансальських пастухів. ЕПІГРАМА У багатьох
давніх народів існували і були широко поширені різні написи, в першу чергу
дарчі і надгробні. Проте лише в Стародавній Греції вони виявилися джерелами
тієї особливої та неповторної поезії, ровесниці або молодшої сучасниці
гомерівського епосу, яка пережила загибель античного світу і зробилася
родоначальницею всієї епіграматичної поезії нового часу. Греки називали
епіграмами (тобто написами) будь-які тексти на присвятних дарах або на
могильних стелах, але згодом цей термін використовувався лише для віршованих
написів, що ділилися відповідно до змісту на епітафії (надгробні написи) і
присвятні епіграми. В епіграмах найбільш чітко представлений той глибокий
взаємозв'язок ремесла і мистецтва, який характерний для всієї грецької культури.
Невідомо, коли, де і яким чином безіменний майстер, висікаючи або вирізаючи
замовникам нехитрі прозові написи, оживив їх справжнім почуттям, переклав
віршами і був першим поетом епіграм. Найдавніші з епіграм — перші записи
раннього грецького листа VIII ст. до н. е. Найбільш древня з них являє собою
гекзаметричний рядок, який разом з геометричним орнаментом оперізує глечик
для вина, виліплений у 20-х рр. VIII ст. Напис адресований найкращому
танцюристу: «Той, хто з усіх танцюристів відмінно пустує». Від часів греко-
перських воєн в Афінах було встановлено щорічне вшановування загиблих, під
час якого виголошувалися епітафії, які замінили старовинний вид оплакування —
тренос (френос). Епітафій уперше був нібито виголошений на могилі 192
афінських воїнів, які героїчно прийняли смерть під час битви коло Марафона в
409 р. до н. е. Відтоді в Афінах з'явилася традиція щорічно вшановувати пам'ять
загиблих у греко-перських війнах патріотів. Потім ця традиція поширилася, і
виголошувати епітафій почали не тільки після смерті людини в бою, а й узагалі
після кончини якогось афінського громадянина. До наших днів не дійшли дані
про існування в Елладі вузьких спеціалістів у цьому жанрі красномовства.
Очевидно, у разі необхідності кожний оратор був здатен виголосити подібну
промову. Але поступово епітафій почав оформлюватись як жанр і набувати певної
структури, у якій з'явились постійні елементи. що закріпилися і стали
обов'язковими. Їх, мабуть, дотримувалися протягом усього існування
демократичних полісів. На жаль, жоден з величезної кількості виголошених
епітафіїв не зафіксований. Проте класичним зразком його композиції та змісту
мое бути написаний Фукідідом виступ Перікла на похороні афінських воїнів, які
загинули в перші дні Пелопонеської війни. Слід зауважити, що Перікл виступав
вже тоді, коли епітафій остаточно оформився.

30. ДРАМ ТВОРИ. СИСТЕМА ДРАМ ЖАНРІВ. Драма (грец. drama — дія) — рід
літератури, у якому поєднуються епічний і ліричний способи зображення.
Основою драматичного твору є конфлікт, його зміст розкривається через гру
акторів. Драма показує людину в напружений момент життя, розкриває характер
через дії, вчинки, рух її душі. Драматичні твори мають динамічний сюжет, їх
пишуть у формі розмови дійових осіб. З видів прямої мови драматичні твори
найчастіше вживають діалог, рідше — монолог, у масових сценах — полілог.
Авторська мова використовується лише у ремарках, які виконують службову
функцію. У них повідомляється про вигляд, вік персонажів, їх професії, риси
вдачі, подається опис сцени. Драматичний твір ділиться на частини, які
називаються діями або актами. Акти складаються з яв, поява нової дійової особи
означає нову яву, не у всіх творах є яви. Між діями є перерви (антракти), які
необхідні для зміни декорацій, а також відпочинку акторів і глядачів. У
драматичному творі — невелика кількість подій і дійових осіб, як правило, —
одна сюжетна лінія, коли є побічні, то розвинені слабо і підпорядковані головній.
Основні засоби характеристики дійових осіб — вчинки, дії, жести, міміка, мова.
Емоційне сприйняття гри акторів посилює музика. Драматичні твори, призначені
для сценізації, — невеликі за обсягом (70—80 стор. тексту), бо тривалість вистави
не може перевищувати 3—4 години. Драма сформувалася на основі обрядового
дійства, пов'язаного з культом бога родючості і виноградарства Діоніса.

Трагедія - драматичний твір, в основі сюжету якого лежить трагедійний

життєвий конфлікт, що дозволяється у більшості випадків загибеллю героя. У
трагедії відбиваються з найбільшою гостротою переважно громадські протиріччя.
Трагічний герой - це людина величезної моральної сили, з піднесеною душею і
героїчним складом характеру, здатний на самопожертвування. Змістом трагедії,
проте, може стати доля тільки такого героя, який веде самовіддану боротьбу за
перемогу ідеалів справедливості і добра, за перемогу нового, прогресивного над
старим. Такі, наприклад, багато героїв Шекспіра. У російській літературі суть
трагічного конфлікту отримує нове тлумачення. Поняття «Оптимістична
трагедія», що затвердилося в російській літературі, свідчить про те, що трагічна
загибель героя за загальнонародну справу сприймається як його моральна
перемога. Герой гине, але боротьбу завершує увесь народ. Так, «Оптимістична
трагедія» Вишнєвського - трагедія нового типу.

Комедії - драматичний твір, що викриває за допомогою осміяння вади людей і

негативні явища соціальної дійсності. Сміх пак наша реакція на комічне
(безглузде, потворне) грає велику суспільно-виховну роль. Сміючись над
потворним, «ми стаємо вище сто» (Чернышеве до і й). Сміх - єдиний позитивний
герой в «Ревізорові» Гоголя. Страчуючи сміхом усе порочне і вульгарне, Гоголь
затверджував тим самим моральний ідеал. Комедія — це вид драми, протилежний
трагедії. Вона зв'язана з низьким і потворним. Комедія — твір, у якому
викриваються негативні явища в житті людини і суспільства. Комедія
сформувалася у Стародавній Греції з сороміцьких пісень. Виникла з ігор в честь
бога Діоніса навесні, який, за їхніми віруваннями, повертався до життя.
Трагікомедія — драматичний жанр, якому властиві риси одночасно і трагедії, і
комедії. Це відрізняє її від драми як жанру, що є проміжним між трагедією та
комедією. В основі трагікомедії лежить трагікомічне світосприйняття драматурга.
Очевидно, що трагічне або комічне як у житті, так і в мистецтві не можуть
існувати «паралельно», не стикаючись одне з одним. Взаємодію цих полярних
елементів можна спостерігати й у театрі. Одним з основних засобів сучасної
трагікомедії є трагікомічний гротеск, що водночас підкреслює сенс страшного
явища й оголює комічно абсурдну рису. Персонажі трагікомедії мають такі
контрастні якості, що одночасно виявляють у них і свої смішні риси, і безвихідну
приреченість. Драматурги, що працюють у цьому жанрі, і заглиблюються в
проблеми людського існування, і сміються над ними. Трагікомедія — це водночас
похмурий погляд на світ і буфонада. Сучасна трагікомедія майже завжди іронічна.
Вона не моралізує, не засуджує, а намагається замислитися разом із глядачем над
цією чи іншою проблемою і надати йому право зробити вільний вибір.(Феофана
Прокоповича «Володимир», «Мартин Боруля І. Карпенко-Карий)

Власне драма – драматичний твір, в основу якого покладено гострий життєвий

конфлікт, але напружена боротьба та складні переживання персонажів не ведуть
до трагічної розв’язки. У драмі можливі елементи трагічного й комічного, проте
вони не домінують. «Серйозна й зворушлива драма посідає середину між
героїчною трагедією та веселою комедією». Трагедія і комедія показують життя
дещо однобічно, бо змальовують або трагічне, або комічне. Драма змальовує
дійсність ширше, всебічніше. Герої драми здатні на глибокі переживання, мужні,
героїчні вчинки, вони діють у звичайних умовах, іноді потрапляють у комічні
ситуації. Потворне і низьке подається у драмі без комедійного загострення.
(«Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Украдене щастя») Івана Франка. Драма як жанр
драматичного роду сформувалася остаточно в XVIII ст. Поєднуючи в собі елементи трагедії і
комедії, драма в той же час принципово відрізняється від них. У драмі зображується напружена
боротьба героїв і гострий, переважно соціальний конфлікт. Саме таким конфліктом є,
наприклад, в «Грозі» А. Островського зіткнення Катерини з «темним царством» самодурства і
неуцтва, що спотворює долі людей. Специфічна особливість драм Горького - пафос
революційного перетворення життя і людини. Дія драми часто завершується загибеллю героя.
Проте конфлікт в драмі не вимагає для свого дозволу обов'язкової трагічної розв'язки; долі
героїв драми (наприклад, «Вишневого саду» Чехова, «На дні» Горького) можуть бути різні.

31. Гумор та сатира.

Гумор і сатира – явища багатопланові, що породжує певні утруднення в їх
точному визначенні. Так, існують різні трактування поняття «гумор».
1)Доброзичливо-глузливе ставлення до чого-небудь, спрямоване на викриття вад.
Фізична або вербальна дія, яка має на меті розсмішити. 2)Художній прийом у
творах літератури або мистецтва, заснований на зображенні чого-небудь у
комічному вигляді, а також твір літератури або мистецтва, що використовує цей
прийом.
3) Психічний стан; настрій людини. У доброму гуморі – у доброму настрої. Не в
гуморі – у поганому настрої.
Існують різні форми гумору: іронія, оксюморон або гра слів, пародія, сатира,
сарказм, анекдот, жарт, каламбур і так далі. Особливий видом гумору є чорний
гумор (може бути також представлений в графічному вигляді – карикатура, шарж
та ін.). Інструмент гумору – це жарт. Зазвичай вдало вигаданий жарт знімає
напругу, смуток або страх. Однак, жарт може викликати не тільки радість, а й
бути актом агресії, оскільки людина може побачити в ньому зловмисну образу і
приниження. Отже, для створення гумору потрібен неабиякий талант. Слід
продумувати всі тонкощі і ситуації, які можуть виникнути. Слово гумор має
давньогрецьке коріння. В античній медицині стан людини описувалося
співвідношенням чотирьох рідин – крові, лімфи, жовтої та чорної жовчі – які вони
називали «гумор». Співвідношення і гармонія цих рідин визначали здоров'я і
самопочуття людини
Гумор (лат. humor — волога, рідина ) — різновид комічного, відображення
смішного в життєвих явищах і людських характерах. Гумор не заперечує об’єкта
висміювання і цим відрізняється від сатири, для якої характерне цілковите
заперечення й різке осміяння зображуваного. Добродушний гумор піддає
осміянню здебільшого часткові недоліки загалом позитивних явищ, окремі смішні
риси в характері людини. Поняття «гумор» вживається і в широкому розумінні —
як взагалі сміх і почуття смішного.
Для об'єднання всіх підходів до сатири потрібне визначення, яке б інтегрувало
підходи і виявляло прояви сатири на всіх рівнях тексту. Таке визначення
сформувалося відносно недавно, причому в завершеному вигляді його озвучив Ю.
Борєв – на сьогодні один з провідних дослідників комічного. «Сатира – визначене
(в основному – негативне) ставлення творця до предмета свого зображення (тобто
до зображуваної дійсності), що визначає вибір засобів художнього зображення і
загальний характер образів…». Таким чином, зерном зародження сатири, її базою
є ставлення автора до зображуваного (неважливо, це вся зображувана дійсність,
чи її елементи). Також вона починається на рівні комунікативної інтенції автора,
що оформлюється як сатиричний задум. Взявши базовим визначення комічного як
аспект естетичного освоєння світу, що супроводжується сміхом, можна зробити
висновок, що джерела комічного, тобто ті якості, явища тощо, які викликають
сміх, містяться, по-перше, в самому житті (первинні), по-друге, в тексті як моделі
життя (вторинні).
Сатира – гостра критика чогось, окремих осіб, людських груп чи суспільства з
висміюванням, а то й гнівним засудженням вад і негативних явищ у різних
ділянках індивідуального, суспільного й політичного життя, суперечних з
загальнообов'язковими принципами чи встановленими ідеалами. Художні засоби
сатири – гіпербола, гротеск, пародія, іронія в різних літературних жанрах – поезії,
прозі, драматичній творчості. В образотворчому мистецтві сатирі притаманні
гумористично-сатиричний малюнок, карикатура.
Головним джерелом комічного є невідповідність між зовнішніми і внутрішніми
якостями об’єкта: змісту і форми, суті і вияву, мети і засобів тощо, а точніше –
невідповідність зовнішності, що намагається показатися більш нормальною,
істинною чи значущою, ніж є насправді.
Отже, в ході багатьох досліджень вчені літературознавці виділяють дві форми
комічного:
- елементарно-комічне або ж гумор (комізм зовнішності, руху, стану, зіставлення,
результату), поверхневе, випадкове відхилення від норми, що може бути швидко
знищене (приклад: улюблений герой багатьох комедій: чоловік у пальто на пляжі.
Він смішний, проте якщо зніме одяг, перестане бути таким. І навпаки, зовсім не
комічний в іншій ситуації: на вулиці восени;
- соціально-комічне або ж сатира: стійке, тривале протиріччя не зовнішніх
причин, а суті явища. Має політичний, етичний, естетичний характер і є
об’єктивним. Взагалі такий поділ є правомірний, але певний сумнів викликає
протиставлення елементарного і соціального (за логікою, опозиціями є особисте-
соціальне і елементарне-загальне). Гумор має об’єктом і соціальні явища, окрім
того, межа між гумором і сатирою дуже тонка. Твердження про об’єктивність
сатири є взагалі незрозумілим, оскільки будь-яка сатира є суб’єктивною, а
політична – максимально суб’єктивна. Так, деякі вчені дотримувалися думки, що
точнішим буде поділ комічного на елементарно-комічне (або ж зовнішньо-
комічне): протиставлення випадкового, зовнішнього відхилення від норми і
внутрішньо-комічне, коли конфлікт лежить глибоко в суті предмета. Та, напевне,
точнішим буде поділ комічного на елементарно-комічне (або ж зовнішньо-
комічне): протиставлення випадкового, зовнішнього відхилення від норми і
внутрішньо-комічне, коли конфлікт лежить глибоко в суті предмета.
Що ж до поділу на гумор і сатиру, то можна погодитися з Ю. Борєвим, що
проводив межу так: «критика, що відкидає, і критика, що утверджує свій об’єкт у
його сутності – в цьому суть різниці між сатирою і гумором».
Отже, гумор і сатира – дві форми комічного, які відрізняються об’єктом,
інтенсивністю та спрямованістю осміяння.
32. ЗАСОБИ КОМІЗМУ КАЛАМБУЯ САТИР ГІПЕРБОЛА ГРОТЕСК
ПАРОДІЯ

КАЛАМБУР - (франц. calembour) — дотепна гра слів, побудована на

використанні різних значень одного слова або кількох різних слів, схожих
звучанням. Найчастіше зустрічається в гумористичних і сатиричних творах. Це
поєднання слів на основі їх багатозначності або співзвучності: “Прийомний син
барон а був б ар ан ” (Л.Костенко) або “Правильно, є в мене зять. Треба і його
взять”. У красному письменстві каламбур вживається переважно для досягнення
комічного ефекту. Рідше він слугує створенню драм, емоції: Він божевільний,
кажуть. Божевільний! Ш о ж, може бути. Він - це значить я. Боже — вільний…
Боже, я — вільний. Каламбур є досить поширеним художнім засобом. Наприклад,
відомий каламбур із “Мертвих душ» М. Гоголя: “Ноздрьов був у певному
розумінні історичною людиною. На жодному зібранні, де він був, не обходилось
без історії», або чисельні каламбури із “Аліси в країні чудес”: Л.Керролла: “ —
Цій сумній історії з хвостиком тисяча років! — Історії з хвостиком? —
здивувалась Аліса. — А шо з ним скоїлося сумного? Він у вас ніби нівроку». У
літературі постмодерністської доби каламбур стає одним із його визначальних
художніх засобів, позаяк містить у собі настанову на незвичне, іронійне
поєднання слів та, як наслідок, викриття нового змісту, зазвичай парадоксального
характеру.

ІРОНІЯ (грец. είρωνεία – глузування, удавання) – спосіб вираження думки, коли

слово чи висловлювання контекстуально набуває значення, протилежного
буквальному змісту. Тобто це глузування, висловлене за допомогою
інакомовлення, осуд і заперечення, яким надано позірно вигляду схвалення й
згоди: об’єктові умисно приписують ті властивості, яких він не має, хоч і мусив
би мати. На цих підставах її зараховують як до тропів, так і до стилістичних
фігур. Зміст іронії здебільшого не в самому висловлюванні, а в контексті,
інтонації, стилі. Як спосіб мислення, почування й висловлення іронія ще від часів
античності – винятково важливий засіб гумору, сатири та сарказму: вона є
випробуваним інструментом непрямого висловлення правди. За самою природою
І. скептична, критична, не визнає авторитетів. Іронію подєбуру, як і будь-яке
складне і давнє явище мовного вираження людини, можна розглядати на багатьох
рівнях, включно з тим, який зводить її іронічно-невхопний зміст до якогось
одного з її значень (найчастіше до значення не поняття іронії, а до слова «іронія»),
які часто можна «приписати» до якогось історичного періоду. Таким чином,
розуміння іронії як процесу, як дії або енергії, залежить від досвіду її, а розуміння
іронії як результату, або ергону, від інструментального знання того, що приводить
до іронії, — передусім іронії, вираженої через тропи. У стилістиці фігура, яку
називають «антифразис», коли висловлювання набуває у контексті протилежного
значення. Іронія — це насмішка, замаскована зовнішньою благопристойною
формою. Осмислення іронії як естетичної категорії, як ідейно-емоційної оцінки
явищ дійсності сягає античності, зокрема філософії Сократа. Проте іронія Сократа
заперечує реальну істину і суб'єктивне уявлення її: «Я знаю тільки те, що нічого
не знаю».

ГІПЕРБОЛА (грец. dperbolh — надлишок, перебільшення) — вид тропа,

художній засіб посилення зображувальних і виражальних якостей мови, що
передбачає семантичні перетворення, в основі яких перебільшення характерних
властивостей, ознак певного предмета, явища, дії. Як певна умовність, вона
спрямована на увиразнення художнього зображення та виявлення емоційно-
естетичного ставлення до нього. Гіпербола характерна для фольклору, особливо
епічного (в описах зовнішності героїв, їхньої сили, подвигів тощо), для
романтичної поезії та творів сатиричного спрямування. Гіпербола часто
поєднується з іншими стилістичними прийомами, додаючи їм відповідне
забарвлення: гіперболічні порівняння, метафори тощо («хвилі вставали горами»).
Характер, що зображується, або ситуація також можуть бути гіперболічними.
Гіпербола властива і риторичному, ораторському стилю, як засіб патетичного
підйому, так само як і романтичному стилю, де пафос стикається з іронією.
Протилежний гіперболі троп — літота.

ГРОТЕСК (фр. grotesque — химерний, незвичайний, від італ. grotta — грот,

печера) — вид художньої образності, для якого характерними є: 1) фантастична
основа, тяжіння до особливих, незвичайних, ексцентричних, спотворених форм
(звідси, зв’язок гротеску із карикатурою й огидним); 2) поєднання в одному
предметі або явищі несумісних, різко контрастних якостей (комічного з
трагічним, реального з фантастичним, піднесено-поетичного з грубо
натуралістичним), що веде до абсурду, робить неможливою логічну
інтерпретацію гротескного образу; 3) заперечення усталених художніх і
літературних норм (звідси зв’язок Г. з пародією, травестією, бурлеском); 4)
стильова неоднорідність (поєднання мови поетичної з вульгарною, високого
стилю з низьким і т.д.). Г. відкрито й свідомо створює особливий — неприродний,
химерний, дивний світ: саме таким показує його читачеві автор (на відміну від
фантастичного світу як умовно-реального). Гротеск використовувався ще в
міфології та античній літературі (Аристофан, Плавт). Це тип художньої
образності, який ґрунтується на химерному поєднанні фантастичного і реального,
прекрасного і потворного, трагічного і комічного, життєподібного і
карикатурного. Гротеск — найвищий ступінь комічного. Особливо яскраво
виявляються сатиричні форми гротеску. За допомогою нього митець створює
специфічний «гротескний» світ, аномальний і дивний світ, в якому реальне та
нереальне несподівано постають в органічній єдності.

ПАРОДІЯ — комічне або сатиричне наслідування іншого художнього твору.

Пародія в перебільшеному вигляді відтворює характерні особливості оригіналу.
Зазвичай вона навмисне будується на несподіваності стилістичного і тематичного
планів тесту: наприклад, «низький» предмет описується «високим» стилем
(«бурлеск»), а «високий» — низьким стилем («травестія»). Це комічне
наслідування. Зазвичай будується на навмисному невідповідність стилістичних і
тематичних планів художньої форми. Перша відома пародія була написана ще в
античності. («Батрахоміомахія» («Війна мишей і жаб») Осміяння може
зосереджуватися як на стилі, так і на тематиці. Пародіювати може поетика
конкретного твору, автора, жанру, цілого ідейного спрямування. За характером
комізму пародія може бути гумористичною і сатиричною, із багатьма
перехідними ступенями.

33. КЛАСИЦИЗМ як літ напрям

Літературний напрям — відносно монолітна і внутрішньо упорядкована
сукупність літературних (ідейно-художніх) тенденцій, усталена в ряді визначних
чи епохальних творів, що з'явилися приблизно в один і той же час. Л.н. є
важливим чинником літературного періоду. В межах одного літературного
періоду може виступати кілька літературних напрямів, наприклад, у
Просвітництві — класицизм, рококо, сентименталізм. Назва домінантного
напряму нерідко стає назвою цілого літературного періоду, а його часові межі —
межами періоду (бароко, романтизм, модернізм, авангардизм). Кожному Л.н.
відповідає сукупність творів, які мають ряд спільних, характерних рис, що
свідчить про їх належність до того чи ін. Л.н. Така належність впливає на
історичну класифікацію жанрів (романтична балада, класична ода, трагедія,
реалістичний роман тощо).

Класицизм - Напрям у європейській літературі та мистецтві, який уперше з'явився

в італійській культурі XVI ст., а найбільшого розквіту досяг у Франції XVII-ст.
Цей напрям певною мірою притаманний усім європейським літературам, а в
деяких зберігав свої, позиції аж до першої чверті XIX СТ. ДЛЯ класицизму
характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною,
класичною, гідною наслідування. Теоретичним; підґрунтям класицизму була
антична теорія поетики і, в першу чергу, «Поетика» Аріcтотеля, теоретичні засади
якого втілювала французька «Плеяда» (XVII ст.). У виробленні своїх
загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і стилю, класицизм
спирався і на філософію раціоналізму. Першою важливою спробою формування
принципів класицизму була «Поетика» Ж. Шаплена (1638), але
найпослідовнішим, найґрунтовнішим був теоретичний трактат Н. Буало
«Мистецтво поетичне»,(1674).

Визначальні риси класицизму:

- раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму,

ігнорування особистих почуттів);

- наслідування зразків античного мистецтва;

- нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для

драматургії — це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця);

- обов'язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення

героя тільки при виконанні державного обов'язку, різкий поділ дійових осіб на
позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин твору,
стрункість композиції тощо);

- у галузі мови класицизм ставив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була

мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів;
 - аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої-суспільної верстви;

- встановлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися

античні; поділ жанрів на «серйозні», «високі» (трагедія, епопея, роман, елегія,
ідилія) та «низькі», «розважальні» (травестійна поема, комедія, байка, епіграма).
Класицисти вважали, що призначення літератури —виховувати людину, але не
шляхом читання моралей чи нотацій, а насолодою, яку-мусить давати мистецтво.
Розвиткові класицизму в Україні не сприяли ні політичні, ні загальнокультурні
умови. Поширення набули переважно тільки «низькі» жанри — травестійна
поема, комедія, байка. Але саме завдяки цій неповноті класицизму в українській
літературі відбувається епохальний перехід від українізованої книжно-
слов'янської до живої народної мови. Так започатковується нове відродження
українського письменства, а згодом і нації в цілому. Представники українського
класицизму — І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський,
П, Білецький-Носенко та ін.

34. РОМАНТИЗМ

Один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці

XVIII ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій
половині XIX ст. Романтики виступали проти нормативності класицистичного
мистецтва, проти його канонів та обмежень. Як новий тип свідомості й ідеології,
що охопив різні напрями людської діяльності (історію, філософію, право,
політичну економію, психологію, мистецтво), романтизм був пов'язаний із
докорінною зміною всієї системи світоглядних opієнтацій і цінностей.

Визначальні риси романтизму:

- заперечення раціоналізму доби Просвітництва;

- ідеалізм у філософії;

- вільна побудова творів;

- апологія (захист) особистості;

- неприйняття буденності й звеличення «життя духу» (найвищими виявами

його були образотворче мистецтво, релігія, музика, філософія);

- культ почуттів;

- ліричні та ліро-епічні форми;

- захоплення фольклором, інтенсивне використання фольклорних сюжетів,

образів, жанрів, художньо-технічних прийомів;

- інтерес до фантастики, екзотичних картин природи тощо.

 Романтизм іноді вдається до смішного, гумористичного, чудернацького.
Своєрідним явищем поетики романтизму стає так звана «романтична іронія». Ще
одним засобом романтичного пізнання Всесвіту стає гротеск, поряд з яким
використовуються й інші форми умовної образності. Митець-романтик не
відтворює дійсність, а перетворює, «романтизує» її. І цей новий умовний світ для
романтика є прекраснішим за реальний. Хоча ці «два світи» далеко не завжди
співіснують у гармонійній єдності. Митці часто відчувають цілковитий розлад
між мрією та дійсністю, що спричиняє настрої безнадії та відчаю. Такий
романтичний умонастрій дістав назву «світової скорботи». Світового значення
набула творчість таких представників романтизму, як Д. Байрон, В. Скотт
(Англія); Г. Гейне, Ф. Шіллер (Німеччина); В. Гюго (Франція) та ін. Український
романтизм охоплює період 20—60-х років XIX століття. Виникнення цього
літературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827—28 pp. творів П.
Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою «Малоросійських
пісень» М. Максимовича в 1827р., а також створенням літературного гуртка І.
Срезневського в Харківському університеті наприкінці 20-х pp. Українські
романтики мали кілька своїх осередків: у Харкові діяли Л. Боровиковський, А.
Метлинський, М. Костомаров; у Львові — М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я.
Головацький («Руська трійця»), М. Устиянович; у Києві — кирило-мефодіївці М.
Костомаров (яким переїздить з Харкова), Т. Шевченко, П. Куліш.

35. РЕАЛІЗМ 19 ст

Літературний напрям, який характеризується правдивим і всебічним

відображенням дійсності на основі типізації життєвих явищ. Починаючи з 30-х pp.
XIX ст. набуває розвитку у Франції, а згодом в інших європейських літературах.
На відміну від романтизму, який зосереджував увагу на внутрішньому світі
людини, основною для реалізму стає проблема взаємин людини і середовища,
впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу
(характеру) особистості. Замість інтуїтивно-почуттєвого світосприйняття на
перше місце в літературі висувається пізнавально-аналітичне начало, а типізація
дійсності утверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення.
Першим теоретиком реалізму вважається художник Ж.-Д.-Г. Курбе, який у
передмові до каталогу виставки своїх творів під назвою «Реалізм» (1855),
обґрунтував програмові засади напряму. Розробку теоретичної бази продовжили
письменники Шанфлорі та Л.-Е.-Е. Дюранті, які виступили з деклараціями на
сторінках журналу «Реалізм» (1856—1857). Визначальні риси реалізму:

- раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і

свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);

- правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і

характерів у типових обставинах при правдивості деталей;
 - принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій
художності, як сама художність;

- характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та

становищем, умовами повсякденного життя;

- конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб

формування художньої правди;

- вільна побудова творів;

- превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі,

послаблення ліричного струменя мистецтва;

- розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

XIX ст. дало світовій літературі таких видатних письменників-реалістів, як

Стендаль, П. Меріме, О. Бальзак (Франція); Ч. Діккенс, У. Теккерей, Т. Гарді, Ш.
Бронте (Англія); Ф. Достоєвський, Л. Толстой, А. Чехов (Росія). Серед
українських реалістів — Марко Вовчок, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І.
Франко.

36.ВИДИ МИСТЕЦТВА. МІСЦЕ ЛІТРИ

Про місце й роль художньої літератури в житті людини й людства замислювалися

здавна. Так, Арістотель вважав, що, читаючи високохудожні твори, людина стає
кращою, неначе очищує свою душу. Такий вплив мистецтва на людей він назвав
катарсисом (грец. очищення). Саме так на Гамлета, героя трагедії Шекспіра,
впливає гра акторів, що оплакують горе цариці Гекуби, яка втратила під Троєю
дітей. Під впливом рицарських романів, де головні герої захищали знедолених і
відновлювали справедливість, герой твору Сервантеса — відважний гідальго Дон
Кіхот — вирушив у мандри. Роль літератури в духовному розвитку людства
важко переоцінити, але в різні епохи вона була неоднаковою. Науковці вважають,
що більшість нинішніх видів мистецтва мають витоки в прадавніх обрядах, де
магічний текст був злитий із музикою, танцем і живописом. Така первісна
неподільна єдність отримала назву синкретизму мистецтва. Минули тисячоліття,
доки з неї виокремилися художня література, музика, живопис, хореографія,
драма тощо. Однак це «роз'єднання» зовсім не означає, що різні види мистецтва
«забули» своє спільне походження, ізолювалися один від одного. Ще в добу
античності з'явилося визначення поезії як «мовленого живопису», а живопису як
«німої поезії». Нині всі види мистецтва «живуть поруч», активно взаємодіючи
між собою. У різні епохи роль літератури в системі мистецтв була різною.
Спочатку вона ніби «навчалася» в інших видів мистецтва, запозичуючи в музики
ритміку та мелодійність, у живопису — різнобарвність описів, в архітектури —
стрункість будови творів. Так, стрункість «Божественної комедії» Дайте
порівнюють із довершеністю середньовічного готичного собору. А згодом «учень
сам став учителем», і десь від XIX ст. література заслужено вважається
«королевою мистецтв», її «будівельним матеріалом» є слово, за допомогою якого
можна описати звук («будівельний матеріал» музики), колір і фарбу
(«будівельний матеріал» живопису), мармур («будівельний матеріал»
скульптури). Як і личить «королеві», література щедро дарує іншим його видам
художні засоби, прийоми, сюжети, мотиви, образи. Так, одне із «семи чудес
України», дендропарк «Софіївка» в Умані (облаштування парків — теж вид
мистецтва) створений як ілюстрація до «Іліади» й «Одіссеї» Гомера. Літературних
героїв увічнюють на міських вулицях і площах. Копію скульптурної групи
«Лаокоон і його сини» можна побачити в Одесі; на лавочці біля затишної кав'ярні
у Львові примостився бравий вояк Иожеф Швейк (герой твору чеха Ярослава
Гашека), а на центральній площі ужгородського замку стоїть пам'ятник
найулюбленішому герою еллінських міфів — Гераклові. За мотивами
літературних шедеврів пишуть картини, створюють опери й балети, знімають
кінофільми.

37. Худ образ в літературі, мистецтві

Літературно-художній образ — 1) естетична категорія, що характеризує

особливий, притаманний мистецтву спосіб творення уявного світу; сформований
фантазією письменника світ, тією чи іншою мірою співвідносний зі світом
реальним на рівні суспільних, культурних, історичних, психологічних та інших
явищ. Міметичне розуміння категорії Л.-х. о. (коли уявний світ визнається за
більш чи менш докладне відтворення дійсності у художній формі) розробив ще
Аристотель: "Мистецтво є наслідуванням і художнім відтворенням не лише того,
що є, і того, що було, але в однаковій мірі й того, що може бути з вірогідністю або
ж з необхідністю" ("Поетика"). У сучасному літературознавстві знаходимо
широкий діапазон міметичного трактування Л.-х. о.: від розуміння Л.-х. о. як
відбиття чи навіть віддзеркалення емпіричного світу до художньої трансформації
лише якоїсь сторони, окремої реалії чи фрагмента дійсності, що існує поза
літературним твором. Перша актуальна для реалізму, натуралізму, друга — для
модернізму і особливо — для постмодернізму. 2) Будь-яке явище уявного світу,
котре завдяки творчій художній діяльності письменника сприймається читачем як
щось цілісне, завершене, зриме (образ Чіпки, образ стихійної бунтарської сили в
романі Панаса Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"; образ народу, образ
землі у творах У. Самчука "Волинь" і "Марія"). 3) Семантична (значеннєва)
трансформація слів у художньому тексті, коли об'єктивному мовному значенню
слова (слів) надається специфічне художнє значення, відбувається "семантичне
зрушення", що дає змогу по-новому, з несподіваного боку розглянути предмет чи
явище. Це розуміння Л.-х. о. поширюється на тропи. Специфіка Л.-х.о. зумовлена
природою літератури як виду мистецтва. Оскільки матеріалом літературного
твору є не речова субстанція (бронза, мармур, фарби і т.п.), а система знаків, мова,
то Л.-х. о. не має такої наочності, як, наприклад, образ у малярстві. Л.-х. о.
складається з багатьох різнопланових елементів, природний наочний зв'язок між
якими опосередкований. Вони взаємопроникають, переходять один в одного,
змінюють звичне, усталене значення слова. Єдиної класифікації Л.-х. о. немає. За
предметним принципом можна визначити ряд образних шарів, які накладаються
один на одного: образи-деталі (від найдрібнішої художньої деталі до таких
розгорнених описів, як пейзаж, портрет, інтер'єр і т.п.), що є статичними,
фрагментарними; динамічні образи-персонажі (образи подій і вчинків, думок,
настроїв і переживань, що мають місце у просторі і часі, сукупний, збірний образ,
в якому зосереджується увага на тому, що гуртує людей в одне ціле); образ —
уявний світ літературного твору, світ, витворений автором, який включає ще
ширший образ — образ світу; найглобальніший образ, що виходить за своєю
предметністю за рамки твору й завершує художню світобудову. За своїм
смисловим значенням Л.-х. о. розмежовуються на індивідуальні, типові, образи-
мотиви, архетипи. Індивідуальні свідчать про самобутність автора, оригінальність
і неповторність. Типові втілюють загальнолюдські риси, характерні особливості
культурно-історичної епохи (образ Дон Кіхота, Ромео, Прометея). Мотив — це
образ, який повторюється в декількох творах одного або багатьох авторів чи
навіть цілого художнього напряму (мотив осінньої туги в ліриці Б. Лепкого).
Архетип — найстійкіші моделі людської уяви (архетип індивідуального бунту в
поезії В. Пачовського).

38. ФУНКЦІЇ ЛІТЕРАТУРИ, МИСТЕЦТВА

Література — мистецтво слова, яке відрізняється від інших мистецтв своїм

матеріалом.

У наш час, з огляду на активний розвиток художньої літератури і її якісну

неоднорідність, як правило, виділяють такі основні функції художньої літератури:

1)естетична - полягає у тому, що твір дає читачу інтелектуально-емоційне

задоволення від спілкування з прекрасним. Твір заспокоює, тобто знімає афекти,
сильні пристрасті. Насолода від прочитаного тим більша, що твір дає змогу
відчути сильні, навіть фатальні пристрасті немовби збоку, без будь-якої загрози
для власного існування. Твір, нарешті, розвиває в нас почуття прекрасного, інколи
ж просто розважає;

2)виховна (етична), яка тісно пов'язана з естетичною насолода, яку ми відчуваємо,

читаючи твір, часто є прямим наслідком того, що автор задовольняє моральні
запити читача. Читач співпереживає моральним вчинкам героїв твору чи історіям
їхнього життя і перетворює набутий етико- естетичний читацький досвід на
власний життєвий досвід, на свою активну життєву позицію. Ідеал, винесений з
твору, стає ідеалом читача:
3)пізнавальна - полягає в тому, що художній твір є активним джерелом
поповнення знань про навколишній світ, розширює наші уявлення про історичну
епоху, про яку в ньому йдеться, про побут, культуру і звичаї зображених у ньому
людей.

4)духовнотворча - художній твір не просто задовольняє естетичні переживання

людини, а й робить її кращою, духовно багатшою, розвиває її внутрішній світ,
врешті-решт, допомагає людині краще пізнати, не лише об'єктивну дійсність, а й
свою власну особистість. Визначаючи своє ставлення до тих чи інших явищ,
людських типів, які стали предметом етичної оцінки автора, а також своє
ставлення до авторської позиції, ми тим самим глибше й повніше починаємо
розуміти свою власну суть, зміст власних намірів і бажань, думок і почуттів. Зміст
художніх творів часто порівнюють із дзеркалом, в якому людина бачить себе:
„Мистецтво дає їм (читачам, людям) дзеркало, в якому вони бачать себе в іншому
і іншого в собі" (Г.Гачєв).

Художня література - одне з найважливіших засобів всебічного гармонійного

розвитку особистості. Вона надзвичайно розширює життєвий досвід людини:
допомагає відчути, дізнатися і пережити те, що читач, може бути, ніколи не зможе
відчути і пережити в дійсного життя. Читання художніх творів розвиває мову
дітей: збагачує,уточнює і активізує словник учнів на основі формування у них
конкретних уявлень і понять, розвиває вміння висловлювати думки в усній та
письмовій формі. На прикладах простих, доступних оповідань діти вчаться
розуміти зміст твору, його основну думку, знайомляться з діючими особами, їх
характерами та вчинками, оцінюють дані вчинки.

Мистецтво посідає унікальне місце у духовному житті суспільства завдяки своїй

поліфункціональності. Майже кожна з функцій мистецтва являється "дублером"
тої чи іншої форми практичної діяльності людини: існує наука, призначення якої -
вивчення і пізнання оточуючого світу, але і мистецтво - пізнання, є педагогіка, але
і мистецтво - засіб виховання, існують мова та сучасні засоби комунікації, а
мистецтво - особлива мова і засіб інформації.

Різноманітні види діяльності людини не підміняють мистецтво, або мистецтво не

заміщає ні одну з форм діяльності людини, а навпаки, воно специфічно відтворює,
моделює кожну з них. В цьому і полягає основна особливість мистецької
діяльності в її всезагальній формі.

Функції мистецтва: 1. суспільно-перетворююча; 2. пізнавально-евристична; 3.

художньо-концептуальна; 4. передбачення; 5. інформаційна та комунікативна; 6.
виховна; 7. навіювання; 8. естетична; 9. гедоністична.

1. Суспільно-перетворююча функція (мистецтво як діяльність). Виявляється у

тому, що художній твір здійснює ідейно - естетичний вплив на людей, включає їх
у цілісно спрямовану діяльність і тим самим бере участь у переоформленні
суспільства. Крім того, сам процес творчості - це перетворення за допомогою
уяви вражень, фактів з реального життя. Зрештою, будь-який матеріал, з яким
працює художник, теж підлягає переробці, в результаті якої з'являється нова
якість. Деякі наукові школи заперечують або применшують можливість участі
мистецтва у перетворенні існуючого світу. Вони зводять значущість мистецтва до
виконання компенсаторної функції - мистецтво у сфері Духу допомагає відновити
втрачену гармонію. Така дія притаманна мистецтву, але ідеї талановитого митця
рано чи пізно "будять" свідомість аудиторії, примушують її по-новому сприйняти
звичне явище.

2. Пізнавально-евристична (мистецтво як знання та просвіта). Не дивлячись на те,

що найвидатніші філософи світу Платан та Регель вважали мистецтво нижчою
формою пізнання істини, яка не може вступати у суперництво ні з філософією, ні
з релігією, все ж таки треба визнати, що пізнавальні можливості мистецтва
величезні. Мистецтво здатне дослідити ті сторони життя, які недоступні науці. У
формулі води Н2О схоплено закон існування явища. Та картина талановитого
художника-мариніста здатна передати могутність стихії. Мистецтво освоює
багатство предметно-чуттєвого світу, відкриває нове у вже відомих речах, в
звичайному -незвичайне.

3. Художньо-концептуальна (мистецтво як аналіз стану світу). Мистецтво прагне

глобального мислення, розв'язання загальносвітових проблем, осмислення стану
світу. Художника цікавить і доля його героїв, і людства в цілому, він мислить у
масштабах Всесвіту та історії, з ними узгоджує свою творчість. Історія мистецтва
може надати величезну кількість таких прикладів. Хоча не завжди ця функція
очевидна. У сучасній науці сильна і антиінтелектуальна течія, що йде від
інтуїтивізму Анрі Бергсона, в психології - від Зігмунда Фрейда, в мистецтві - це
течія сюрреалізму, яка визнає "автоматичне письмо", "епідемію сну",
"відключення розуму". Але і в такому випадку ми отримуємо своєрідну картину
світу, що будується на спалахах інтуїції.

4. Функція передбачення ("кассандрівське начало"). І у даному випадку мова йде

про використання інтуїції. Якщо вчений робить висновок індуктивним шляхом, то
художник здатний образно уявити собі майбутнє. Художник, опираючись на
інтуїцію, може достовірно передбачити майбутнє шляхом екстраполяції -
вірогідного продовження лінії розвитку вже існуючого. І тут ми маємо на увазі не
лише фантастику, хоча це і є найбільш зручний приклад.

5. Інформаційна та комунікативна (мистецтво як повідомлення і спілкування).

Аналіз саме цієї функції мистецтва лежить в основі сучасних естетичних теорій,
що розробляються ^семіотикою, компаративістикою та ін. Мистецтво
розглядається як своєрідний канал зв'язку, як знакова система, що несе
інформацію. При цьому інформаційні можливості художньої мови виявляються
значно ширшими, мова мистецтва більш зрозуміла, метафорична, емоційно
сильніша, ніж розмовна.

6. Виховна ("формування цілісної особистості). Виховне значення філософії

полягає у впливі на формування світогляду, політики - на політичні погляди, а от
мистецтво впливає комплексно і на розум, і на душу людини, формує цілісну
особистість. Та вплив мистецтва не дидактичний, не моралізаторський.
Мистецтво впливає на особистість через естетичний ідеал, який виявляється як в
позитивних, так і в негативних образах. Мистецтво дозволяє людині пережити
інші життя як свої, збагатитися чужим досвідом. Цей досвід виступає як художньо
організований, узагальнений, осмислений художником. Крім цього, особливості
сучасного життя роблять чи не найважливішою ще одну здатність мистецтва -
контакт із твором мистецтва дає можливість розрядити внутрішню напругу,
хвилювання, що породжується реальним життям, хоча б частково компенсувати
монотонність буденності.

7. Функція навіювання (сугестивна). Мистецтво здатне навіювати спосіб

мислення, почуття, майже гіпнотичне впливає на людську психіку. Особливо ця
його здатність виявляється у складні періоди історії. Без сумніву, художник
повинен усвідомлювати значення цієї функції і відповідально ставитися до своєї
діяльності.

8. Естетична ("формування ціннісних орієнтацій). Під впливом мистецтва

формуються естетичні смаки, пробуджується творче начало особистості, її
бажання творити за законами краси. Це зовсім не означає, що кожна особистість
повинна демонструвати своє бажання брати участь у художній самодіяльності.
Але все, що робить людина, повинно узгоджуватися з уявленнями про красу і
міру, а уявлення про суть мистецтва, критерії оцінки творів мистецтва повинні
бути сформованими.

9. Гедоністична ("функція насолоди). Ця функція пов'язана з тим, що існує

ігровий аспект художньої діяльності. Гра як вияв свободи приносить естетичну
насолоду, радість, духовне натхнення.

Такими є найважливіші функції мистецтва, хоча їх перелік не обмежується

названими. Не зважаючи на відсутність прямої прагматичної доцільності,
існування людей без мистецтва неможливе. Мистецтво формує особистість
всебічно, формує моральні принципи, естетичні смаки, розширює кругозір,
знання, уяву, фантазію. Всезагальна потреба в мистецтві випливає, за словами
великого німецького філософа Г.Гегеля, з розумного прагнення людини духовно
освоїти внутрішній і зовнішній світи, уявивши їх як предмет, в якому вона впізнає
власне "Я".