ВДЛ Практична №5

Поетика художнього твору

№1. Художньо-літературний твір як єдність форми і змісту.
За традицією, у творі вирізняють два аспекти: зміст і форму. Вони настільки тісно зливаються, що відокремити їх
неможливо, хоча розрізняти необхідно.
Зважаючи на їх єдність, А. Ткаченко запропонував терміни «формозміст» і «змістоформа». Мав рацію
німецький філософ Г.-В.-Ф. Гегель, пропонуючи визначення змісту і форми, яке акцентує зв’язок між ними: «...зміст є не
що інше, як перехід форми в зміст, і форма є не що інше, як перехід змісту в форму».
Зміст твору — життєвий матеріал, естетично освоєний письменником, і проблеми, поставлені на основі цього
матеріалу, що в сукупності складають тему твору; а також ідеї, які утверджує автор.
Здебільшого до основних елементів змісту належать:
o тема\тематика
o проблема\проблематика
o ідея
o фабула
o пафос
o родовий та жанровий зміст
Форма твору — художні засоби і прийоми втілення змісту (теми та ідеї); способи його внутрішньої і зовнішньої
організації.
Форма літературного твору має такі складники (види):
а) композиційна форма. Вона включає:
— сюжет;
— позасюжетні елементи (епіграф, авторські відступи — ліричні, філософські тощо, вставні епізоди, обрамлення,
повтори);
— групування персонажів (за участю в конфлікті, за віком, за поглядами та ін.);
— наявність (відсутність) оповідача і його роль у структурі твору.
б) сюжетна форма, яку розглядають як:
— елементи сюжету (пролог, експозиція, зав’язка, розвиток дії (конфлікту — зовнішнього, внутрішнього, кульмінація,
ретардація, розв’язка, епілог);
— співвідношення сюжету і фабули, їхні види: за відношенням зображеного до дійсності — первинний і вторинний
сюжети; за хронологією відтворення подій — хронологічно-лінійний сюжет і ретроспективна фабула (лінійно-
ретроспективна, асоціативно-ретроспективна, концентрично-ретроспективна); за ритмом перебігу подій — повільний,
динамічний, пригодницький, детективний сюжети; за зв’язком з реальністю — реалістичний, алегоричний,
фантастичний; за способами вираження сутності героя — по дієвий, психологічний.
в) образна форма (образи персонажів і обставин): реалістичні, міфологічні, фантастичні, казкові, романтичні,
гротескно-сатиричні, алегоричні, символічні, образи-типи, образи-характери, образи-картини, обра-зи-інтер’єри;
г) викладова форма (нарація):
— історико-літературний аспект: оповідь, авторська розповідь; внутрішнє мовлення (внутрішній монолог, передача
думок героя автором, уявний монолог, паралельний діалог — повний і неповний, потік свідомості);
— за способами організації мовлення: віршова, прозова, ритмічна проза; монологічна, діалогічна, полілогічна форми
тощо;
ґ) родово-жанрова форма:
— основи поділу літератури на роди і жанри: співвідношення об’єкта і суб’єкта; співвідношення матеріальної і духовної
сфер життя;
— види лірики: за матеріалом освоєння — інтимна, пейзажна, громадянська, філософська, релігійно-духовна,
повчальна тощо;
— історично сформовані жанрові одиниці лірики: пісня, гімн, дифірамб, послання, ідилія, епіграма, ліричний портрет та
ін.;
— жанри епосу: повість, оповідання, новела, нарис, фольклорні епічні жанри (казка, переказ, легенда, дума іт. д.);
— жанри драми: власне драма, трагедія, комедія, водевіль, інтермедія тощо;
д) власне словесна форма:
— тропи: епітет, порівняння, метафора, метонімія, гіпербола, літота, оксиморон, перифраза та ін.;
— синтаксичні фігури (фігури поетичного мовлення): еліпсис, умовчання, інверсія, анафора, епіфора, градація,
паралелізм, антитеза і т. д.);
— звукова організація мови: повторення звуків (алітерація, асонанс), звуконаслідування.

Закономірності взаємодії змісту і форми художнього твору

Складники змісту й форми взаємодіють у художньому творі не довільно, а за певними доступними лише зорові,
що озброєний належними літературознавчими знаннями, закономірностями:
1) у кожному творі на передній план можуть виходити певні складники змісту. Ними можуть бути вчинки героїв, їхні
думки й переживання; відображений час — минулий чи майбутній; певна сфера життя — побутова, виробнича,
політична, інтимна тощо.
2) у кожному творі, втілюючи зміст, провідну роль виконують образи героїв або форма викладу, особливості сюжету
або жанру, своєрідність композиції або словесних засобів. Активізація складників змісту й форми відбувається не
відособлено, а в широкому спектрі взаємодії: вихід на перший план складників змісту активізує відповідні складники
форми.

Наприклад, зображення І. Нечуєм-Левицьким життя родини Кайдашів із безкінечними дрібними чварами, що

переростають у справжню трагікомічну війну, зумовило:
 жанр твору — «побутова повість»,
 широке звернення до діалогів, до мовних характеристик персонажів,
 «відкритий» сюжет, коли окремі епізоди можна додавати без кінця.
 Розв’язка, пов’язана з тим, що груша всохла і в родині Кайдашів настав спокій, як відомо, була написана
пізніше.

Історичний матеріал із життя різних груп козацтва, сповідування творчих принципів романтизму, двоїсте ставлення П.
Куліша до запорожців зумовили такі особливості «Чорної ради»:
 жанр — історичний ідеологічний роман,
 наявність у сюжеті романтичних пригод,
 гіперболізація окремих рис персонажів,
 вплетення у твір фантастичних елементів,
 поєднання осуду деяких звичаїв запорожців, які не імпонували автору, із захопленням щирістю, відвагою
запорозької братії.

№2. Поняття «форми» і «змісту» у філософії та літературознавстві.

Форма і зміст - два найважливіших літературознавчих поняття. Вони застосовні, по суті, до будь-яких природних
або суспільних явищ. Однак в художній творчості поняття "зміст" і "форма" набувають особливого змісту і значення.
Зміст, кажучи загалом, це те, про що розповідається у творі, а форма - як це робиться, які художні засоби
використовуються.
У філософський і літературознавчий ужиток категорії "форма" і "зміст" були введені лише в XIX столітті. До
цього твір завжди розглядалося в його цілісності. І такий підхід до художнього твору був цілком виправданий, бо в
ньому форма органічно пов'язана зі змістом і розчленувати ці дві його складові можна лише чисто абстрактно.
Німецькі філософи XIX століття, перш за все Гегель в своїй "естетики", вельми детально досліджували сутність
цих двох категорій. Гегель та інші мислителі концентрували увагу, правда, більше на змісті, ніж на формі його
вираження. Та й саме поняття "зміст" було введено в науковий обіг Гегелем.
За Гегелем змістом ліричного твору є "сама душа поета, суб'єктивність як така, так що справа в відчуває
душі, а не в тому, про який саме предмет йде мова".
 Аналізуючи ж форму ліричних творів, Гегель багато в чому повторює свої колишні думки про зміст, додаючи до
цього в основному лише спостереження над тим, що відрізняє лірику від епосу. Детально і конкретно проблема форми
їм не розглядається.
В. Кожинов справедливо стверджує, що "форма є не що інше, як зміст в його безпосередньо сприймається
бутті, а зміст є не що інше, як внутрішній зміст цієї форми. Окремі боку, рівні і елементи літературного твору, які
мають формальний характер ( стиль, жанр, композиція, мова художня, ритм), змістовний (тема, фабула,
конфлікт, характери і обставини, ідея художня, тенденція) або змістовно-формальний (сюжет), виступають і як
єдині, цілісні реальності форми і змісту ".

№3. Характеристика змістових елементів: теми, ідеї, проблематики.

В зошиті.

№4. Тенденція та фабула як чинники змісту літературно-художнього твору.

Про фабулу в зошиті.

№5. Характер. Типи характерів.

Ядром художнього образу є характер (грец. Charakter — особливість, відмітна риса).
Характер — це тип поведінки, внутрішня сутність людини.
Як відзначає Ю. Ковалів, характер "у художній літературі, передусім реалістичного спрямування, — внутрішній
образ індивіда, зумовлений його оточенням, наділений комплексом відносно стійких психічних властивостей, що
зумовлюють тип поведінки, означений авторською морально-естетичною концепцією існування людини".
Поняття "характер" відноситься до категорії змісту твору. Вживати цей термін доречно в тому випадку, коли
дається аналіз ідеї твору, визначається його пафос. У широкому значенні цього терміна все образи і герої будь-якого
тексту неминуче носять типовий характер.
Термін:
Термін "характер" побутував ще в Давній Греції.
У книзі учня Арістотеля Теофраста (327—287 pp. до н. е.) "Характери" (320 р. до н. е.) це слово означає людей,
які є носіями негативних рис.
Плутарх (46—127 pp.) у "Паралельних життєписах" розглядає індивідів в аспекті дихотомії "вада — чеснота".
Письменники епохи Відродження створили характери з яскраво вираженими індивідуальними особливостями
поведінки.
У творах класицистів герої — виразники певної ідеї, вони однобічні, схематичні. О. Пушкін, порівнюючи образи
класициста Мольєра і реаліста Шекспіра, підкреслював, що особи, створені Шекспіром, не є, як у Мольєра, типами
якоїсь пристрасті, вади, це живі істоти, сповнені багатьох пристрастей і вад. У Мольєра скупий — тільки скупий, у
Шекспіра Шейлок — скупий, кмітливий, мстивий, дотепний, чадолюбний.
Письменники епохи Просвітництва основну увагу приділяли суспільній функції персонажів, це перетворювало їх
на соціальні маски.
Сентименталісти і романтики виявляли інтерес до незвичайних особистостей, які протистояли обставинам, тому
їх герої видавалися однотипними. Цю традицію продовжили символісти і частково екзистенціалісти. Ґ.В.Ф. Гегель
вважав, що людська індивідуальність є втіленням "загальної субстанціональної дії", у якої є її рушійний пафос.
На думку Гегеля, характер не може бути "іграшкою лише однієї пристрасті", він мусить проявлятися значно
повніше, стати "цілим самостійним світом, повною, живою людиною, а не алегоричною абстракцією якоїсь однієї
риси характеру".

Типовим може бути позитивне, негативне, масове і те, що зустрічається рідко, тобто виняткове. Виняткова подія
лягла в основу новели В. Стефаника "Новина". Гриць Летючий топить своїх дітей, щоб позбавити їх мук від голодного
життя.
 Є типи:
 загальнолюдські,
 психологічні
 побутові.
Отелло — тип прекрасної довірливої людини, Дон Кіхот — тип фанатичного ідеаліста-мрійника, Плюшкін — тип
скупого, Мойсей — тип національного пророка. Ці типи вийшли за межі епохи.
Побутові типи характеризують певні суспільні групи людей. У повісті "Хмари" І.С. Нечуй-Левицький створив образи
української інтелігенції 60-х років XIX століття. Таким є Радюк і Дашкович. Хома Гудзь (М. Коцюбинський "Fata
morgana"), Чіпка Вареник (Панас Мирний та Іван Білик "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"), брати Басараби (І. Франко
"Борислав сміється") — образи стихійних бунтарів.

Особливості типізації залежать від світогляду письменника. А світогляд включає філософські, естетичні, етичні,
релігійні погляди на світ. Переконання, принципи пізнання, ідеали письменника позначаються на особливостях
типізації. У радянський період письменникам нав'язували марксистсько-ленінський світогляд. Цей світогляд змушував
їх ідеалізувати образи компартійних вождів, соціалістичний спосіб життя.
Особливості типізації визначаються художнім напрямом.

№6. Пафос літературного твору. Види пафосу.

Пафосом (грец. — пристрасть, почуття) називається тип емоційного світовідчуття, що окреслюється у творі й
мотивує ідейну визначеність авторського ставлення до зображуваного, а також впливає на свідомість читача,
спонукаючи його до співпереживання авторові твору або його героям.
Пафос — це те, що, як влучно зауважує Є. Аксьонова, можна назвати „душею твору”. Це той настрій, яким
пронизаний голос оповідача і який „незримо” супроводжує розгортання подій у творі, подібно до того, як розгортання
подій у кінофільмі „незримо”, тобто майже не відчутно для свідомості глядача, котрий слідкує передусім за подіями,
супроводжується мелодією, яка емоційно піді-грає об'єктивованому змістові того, про що йдеться, створюючи в
глядача відповідний настрій.
Аристотель під пафосом розумів пристрасть, яка спонукає до написання твору.
Апогеєм відходу від первинної суті поняття пафосу можна вважати твердження, згідно з яким усі види пафосу
створюються суперечностями соціальних характерів, які письменники осмислюють на основі ідейних позицій.

А. Ткаченко вважає, що автори підручника "Введение в литературоведение" за редакцією Г. Поспєлова,

називаючи такі види пафосу, як героїчний, драматичний, трагічний, сатиричний, гумористичний, сентиментальний,
романтичний, не дотримуються єдиних критеріїв класифікації. Драматичний, трагічний, сатиричний пов'язаний з
жанрами, а сентиментальний і романтичний — з літературними напрямами. Пафос, на думку А. Ткаченка, — це
надмірна риторичність, театральність. Він пропонує використовувати термін "тональність ".

o Героїчний пафос
Предметом героїчного пафосу є героїка самої дійсності — діяльність людей, які долають стихію природи,
борються з реакційними силами суспільства, відстоюють свободу і незалежність Вітчизни. Героїчне займає
важливе місце у міфології Давньої Греції, де поряд з образами богів діють образи героїв, які здійснюють величні
подвиги, що викликають захоплення і бажання наслідувати їх. Такими є Ахілл, Патрокл, Гектор з "Іліади" Гомера,
герої міфів Прометей, Геракл, Персей.
Італійський філософ Д. Віко у праці "Основи нової науки про загальну природу нації" писав, що героїзм
характерний лише для початкового стану розвитку людства — "віку героїв". На його думку, кожен народ проходить
три стадії — теократичну, аристократичну і демократичну. Першій стадії відповідає "вік богів", це період, коли
люди пов'язують свою історію з міфологією, уявляючи, що ними керують боги. Третя стадія — "вік людей".
o Пафос драматизму
Як і героїка, драматизм породжують суперечності життя. Драматизм виникає тоді, коли високим прагненням
людей, а іноді й життю загрожує поразка або загибель. Драматичні події і ситуації можуть бути суспільно
закономірними і випадковими, але лише перші є темами художніх творів. Гегель відзначав, що мистецтво
цікавиться насамперед суспільно-історичною характерністю життя зображених індивідуальностей.
o Сентиментальність
Сентиментальність як пафос потрібно відрізняти від сентименталізму як напряму. Теоретик німецького
сентименталізму Ф. Шиллер у статті "Про наївну і сентиментальну поезію" (1796 р.) засновником сентиментальної
поезії назвав римського поета Горація, який звеличує у своєму Тібурі "спокійну розкіш". Ф. Шиллер називає Горація
постом "освіченої і зіпсутої епохи". Шиллер писав, що сентиментальність виникла тоді, коли наївне життя з його
моральною цілісністю і чистотою відходило в минуле або відтіснялося на периферію соціальних відносин. Для
виникнення сентиментального світосприйняття необхідно було, щоб у суспільстві постало невдоволення його
вадами і щоб його прогресивні сили знаходили задоволення у прагненні до морально чистого й цілісного життя,
яке відходить у минуле.
o Романтика
Сентиментальність — це рефлексія розчуленості, зворушеності, викликана минулим життям з його простотою,
моральною досконалістю відносин і переживань. Романтика — це рефлективна захопленість, звернена до
піднесеного, до ідеалу. Слово "романтичний" (франц. romantique) вперше з'явилося в англійській поезії і критиці в
середині XVIII ст. (Томсон, Коллинз) для означення пафосу творчості.
Романтика найчастіше пов'язана з ідеєю національної незалежності, громадянської свободи, рівності і
братерства народів, це піднесений настрій.
Ю. Ковалів визначає романтичний пафос як "мрійливо-піднесений настрій, якому притаманні спалахи почуттів,
загострене переживання незвичайних подій, процесу діяльності, протиставлений буденності".
o Гумор і сатира
Гумор (лат. humor — волога) — це відображення смішного, кумедного в життєвих явищах і характерах, прояв
оптимістичного, життєрадісного ставлення до дійсності, торжество здорових сил над відсталими,
безперспективними. Гумор може бути м'яким, доброзичливим, сумним, саркастичним, в'їдливим, вульгарним.
"Об'єктом гумору, — за спостереженням Ю. Коваліва,— постає не цілісне явище, предмет чи особа, а окремі
огріхи загалом позитивних явищ, неадекватні конкретній ситуації людські вчинки...
Гумор, охоплюючи суперечності та контрасти життя, твориться насамперед метафорою, а не порівнянням, що
дає змогу розкривати піднесене в обмеженому, дрібному факті, тому він у художньому вираженні часто набуває не
так критичного, як оптимістичного забарвлення".