ІСПИТ

1. Літературознавство як наука.
 
Літературозна́вство — комплекс наукових дисциплін про сутність та функціонування в
суспільстві художньої літератури; система наукового знання про мистецтво слова.
 
Література є об’єктом наукових зацікавлень різних дисциплін і основним предметом для
літературознавства. Літературознавство перебуває у системі гуманітарних наук (естетика,
філософія, соціологія, історія, психологія, тощо) і є однією з основних філологічних дисциплін.
 
Специфіка літературознавства полягає в тому, що це єдина з-поміж філологічних і
гуманітарних галузей наукова дисципліна, яка вивчає генезу (походження та розвиток),
структуру (будову, тобто жанрову і стильову систему) та функції (призначення, роль,
діяльність) красного письменства.
 
2. Історія й теорія літератури як розділи
літературознавства.
 
Історія літератури – розділ літературознавства, який вивчає розвиток красного письмен-ства
від найдавніших часів до сьогодні.
 
Теорія літератури – галузь літературознавства, яка вивчає загальні властивості мистецтва
слова як окремої творчої сфери і виробляє узагальнюючі поняття, категорії, концепції, які да-
ють змогу з’ясувати і описати генезу, структуру і функції літературних явищ.
 
На відміну від історії літератури, яка застосовує метод діахронного розгляду, літературна
теорія розглядає свій предмет у синхронному перекрої.
 
Теорія літератури ділиться на кілька підрозділів, а саме:
 
 психологія творчої праці, яка досліджує механізми творчого процесу від авторського
задуму й до його втілення у літературному тексті
 
 поетика – теорія літературного твору як продукту мистецтва слова; вивчає структуру
літературного твору, загальні правила організації мистецького висловлювання,
репертуар типових конструкційних одиниць (фоніка, метрика, строфіка, лексика і
семантика, наратологія, композиція, тематика, генологія).
 
 Специфіка літературної критики.
 
Літературна критика займається аналізом, оцінкою та інтерпретацією літературних творів.
 
 Аналіз – це розчленування цілого на складники з метою глибшого його пізнання.
 
 Оцінка – визначення мистецької вартості твору.
 
 Інтерпретація – тлумачення літературного твору.
 
 Допоміжні літературознавчі дисципліни.
 
Бібліографія, текстологія, палеографія, літературознавча історіографія
 
5. Література і наука.
 
 Основні розділи науки про літературу:
1)історія і теорія літератури
2)літературна критика
3)порівняльне літературознавство (компаративістика)
4)методологія літературознавчих досліджень.
 
Порівняльне літературознавство (компаративістика) – вивчення літ. в порівняльних
контекстах (національна літ. в контексті інших літ., літ. в контексті інших мистецтв,
література і наука).
 
Методологія літературознавчих досліджень – розділ літературознавства, що вивчає
специфічні способи аналізу та інтерпретації літ. явищ (твору, творчості письменника, нац. та
світової літ.).
 
Існують такі методи, як :
1)біографічний
2)культурно-історичний
3)структуральний
4)метод рецептивної естетики та ін.

 
6. Специфічна роль матеріальних засобів у мистецтві.
Специфіка (від лат. specificus – особливий) – особливість, властива певному предмету.
Специфіка мистецтва – це питання дискусійне, остаточно нез’ясоване, тому донині
тривають суперечки.
 
Лессінґ, І. Франко та інші естетики вбачали специфіку кожного з мистецтв у властивих їм
матеріальних засобах й відповідно до властивостей тих засобів ділили мистецтва (види
мистецтва) на:
1) просторові (скульптура, живопис, архітектура, мистецьке фото, декоративно-ужиткове
мистецтво),
2) часові (музика, спів)
3) просторово-часові (хореографія, театр, цирк, кінематограф).
 
 
7. Література серед інших мистецтв.
Засоби створення і передачі малярського образу - колір, лінія.
Структурні його параметри:
1) статичний (кольорові плями і лінії нерухомо закріплені на полотні)
2) має просторову двовимірність (компоненти образу просторово розташовані вище чи нижче,
праворуч або ліворуч)
3) зображальний (тематично асоціюється з цариною зорових вражень) і безпосередньо
сприймається зором.
 
Засоби створення і передачі музичного образу (мелодії) - звук і тиша.
Структурні його параметри:
1) він динамічний і має часові виміри (мелодія розгортається в часі: звуки та їх одночасні
поєднання - акорди - ідуть один за одним у часовій послідовності)
2) виражальний (тематично асоціюється зі сферою людських почувань, настроїв)
3) безпосередньо сприймається слухом.
 
Засобом створення і передачі поетичного образу є слово, наша мова, яка має знаковий
характер (знак - це будь-який предмет, який виконує комунікативну роль, вказуючи на
інший, відсутній предмет). Слова можуть означати загальні назви (студент, місто) і власні
назви (Петро, Львів). Власні назви – це індивідуальні предметів.
 
 Поетичний текст відчитуємо зором або ж сприймаємо на слух, притому графічне оформлення
тексту часто буває розраховане на зоровий ефект, а засоби поетичної фоніки викликають
слухові враження, але поетичний образ сприймається уявою.
 
 
8. Категорії змісту і форми.
Категорії змісту і форми є філософськими, стосуються вони будь-якого явища і не відбивають
специфіки літератури. Категорії "форми" і "змісту" неспроможні описати літературний твір.
 
9. Чим відрізняються поняття “структура” і “будова”
літературного твору?
Структура – це стійка, типова, повторювана, узагальнена будова літературного твору.
Поняття структури передбачає ознаки, які дають змогу розпізнати їх з-поміж інших.
Такими критеріями є:
1) набір компонентів, необхідних для того, щоб предмет міг виконувати своє призначення;
2) поєднання зв'язку між компонентами (за допомогою якого вони функціонують як єдине
ціле);
3) уявлення про функціональне призначення предмета.
 
Будова - це дихотомія форми і змісту (уявлення про двочастинну будову предмета )
 
 до змісту найчастіше зараховують тематику, проблематику, ідею, а до форми - сюжет,
композицію, стилістичні засоби, але в різних джерелах панує плутанина;
 форма сприймається як щось зовнішнє й необов'язкове, а зміст - як таке внутрішнє, яке є
суттєвішим
 Форму називають змістовною, а зміст - оформленим
 
 Концепція О. Потебні.
 
Трихотомна концепція літературного твору українського естетика Олександра Потебні:
 
а) зовнішня форма (матеріал, якому надано певної форми);
 
б) внутрішня форма (образ, що його зовнішня форма викликає в уяві сприймача);
 
б) зміст (вільний простір між зовнішньою і внутрішньою формою, який заповнює
сприймачева уява).
 
 Олекса́ндр Опана́сович Потебня — видатний український мовознавець, філософ,
фольклорист, етнограф, літературознавець, педагог, громадський діяч, доктор філології,
професор, член-кореспондент Петербурзької академії наук з 1875 р., член багатьох (у
тому числі зарубіжних) наукових товариств
 
 Феноменологічна концепція Р. Інґардена.
 
Феноменологічна концепція багатошаровості літературного твору польського естетика
Романа Інґардена:
 
а) мовно-звуковий шар (звучання мовлення, поетична фоніка і ритміка);
 
б) значеннєвий шар (поетична лексика і семантика);
 
в) шар зображених предметів (система літературних образів);
 
г) шар метафізичних якостей ( концептуальний зміст).
  
 Роман Вітольд Інгарден — польський філософ, який працював над проблемами
феноменології, онтології та естетики.
 
 Лінгвокомунікативна теорія Р. Якобсона: поняття
літературного коду, експресивна, референтивна,
імпресивна, метамовна, естетична функції поет.
мовлення.
 
адресант ¬ поетичне висловлення ® адресат
¯
код
Основні чинники літературної комунікації:
 мовець (адресант)
 читач (адресат, сприймач)
 тематичний контекст твору (предмет чи тема мовлення - те, що означає дане
висловлення, до чого воно стосується і що піддається вербалізації)
 літературний код (система комунікативних знаків або ж традиція як фонд спільних для
митців і публіки, історично вироблених мистецьких засобів та естетичних норм.
 
Окрім мовного коду (мови української, англійської тощо), існують коди:
 стильовий (тлумачення сентиментальної «Наталки Полтавки» як реалістичного твору
призводить до непорозумінь)
 жанровий (інакше прочитуємо казку, інакше - байку, а ще інакше - міф)
 культурологічний (буквальний переклад з однієї мови на іншу не задовольняє читача) та
інші.
 
 повідомлення («текст», «висловлення») - відповідно зорганізована і розрахована на
читачеве сприймання послідовність знаків, вибраних із коду
 
Функції поетичного висловлення визначаються його спрямованістю на певний мовленнєвий
чинник:
 
1) референтивна , денотативна , комунікативна, інформативна чи когнітивна (пізнавальна)
функція висловлення, спрямована на предмет мовлення
 
2) емотивна (емоційна чи експресивна, виражальна) функція висловлення, зосереджена на
адресантові, на його «я» - мовець виражає своє ставлення до предмета мовлення
 
3) вражальна (імпресивна, конативна , апелятивна, спонукальна) функція, зосереджена на
адресатові, її завдання - справити вплив на сприймача.
 
4) метамовна (у красному письменстві - метапоетична) функція поетичного висловлення
(тобто функція тлумачення) спрямована на код, застосований мовцем
 
5) поетична (чи естетична, як назвав її Я.Мукаржовський) функція приковує читачеву увагу
до самого поетичного висловлення: мовець і сприймач зосереджуються на самому компо-
зиційному оформленні тексту, незвичайному, мистецьки виразному способі організації
висловлення. Уникаючи логічно-понятійного вмотивування, естетична функція широко
використо-вує експресивно-образне, метафоричне мовлення, несподівані парадоксальні
формулювання, інші стилістичні, ритміко-фонічні, композиційні засоби, які й привертають
читачеву увагу до тексту, змушують милуватися ним, викликають відчуття естетичної
насолоди.
 
 
  Рома́н О́сипович Я́кобсон — американський мовознавець і філолог російсько-
єврейського походження.
 
 Поетична фоніка.
Фоніка - галузь літературознавства, що досліджує естетичну вартість звуків у художньому
творі (переважно – віршованому) та аналізує й класифікує їх відповідно до цієї вартості.
Об'єктом аналізу є добір фонем, їх фреквентність (повторюваність), послідовність, явища
евфонії та какофонії
 
Фоніка мистецького мовлення базується на фонетичних ресурсах загальнонаціональної мови:
виражальних можливостях звуків, звукосполук, ритмічній структурі, мелодиці слова.
 
В укр. мові близько 40 фонем
 
У мовленні діє закон евфонії(милозвучності)
 
Евфоні́я або милозвучність — вияв фоніки, передусім уникання складного для вимови
нагромадження звуків.
 
Какофо́нія — немилозвучне сполучення звуків, що справляє естетично негативне враження
(у музиці, віршах).
 
Алітерація – повторення однорідних приголосних звуків у поетичному чи прозовому тексті.
 
Асонанс – повторення однорідних голосних звуків, переважно наголошених.
 
Звуконаслідування – відтворення звуками нашої мови звуків і шумів довкілля.
 
І. Качуровський розрізняє два види звуконаслідування:
 
1) вживання слів, що буквально відтворюють звуки довколишнього світу – свист вітру,
гуркіт грому, крик птаха тощо: ку-ку, ку-ку-рі-ку, пурх! (крило), брязь, дзень (скло), гур-гур,
щурх, шелесть, бух, бам тощо.
 
2) імітативне витворення потрібних звукових ефектів шляхом добору певних слів

Фонічний засіб уникнення називається ліпограмою.

 
14. Рима, її різновиди і функції.
Рима – співзвучність складів, як наприкінці, так і всередині вірша.
 
 
Рими може бути
чоловічі (наголос на останньому складі)
жіночі (наголос на передостанньому складі)
дактилічні (наголос на третьому складі з кінця)
гіпердактилічні (наголос на четвертому складі з кінця)
 
Види рими:
Повна (або ж точна – калька з рос.) рима грунтується на цілковитому співзвуччі клавзул.
Повна рима може бути багатою або бідною.
 
Неповна рима не вимагає абсолютного співзвуччя клавзул, окремі звуки в них можуть не
збігатися, пропускатися, редукуватися, переставлятися
 
До рими може входити кілька слів, тому краще називати її не односкладною і а: ямбічна,
хореїчна, дактилічна, гіпердактилічна.
Рима виконує найрізноманітніші функції в організації віршованої мови та її сприйняття:
1) ритмічну
2) естетичну (орнаментальну)
3) фонічну
4) семантичну
5) мнемотехнічну допомагає запам'ятати вірш
 6) строфічну – поряд з іншими чинниками бере участь в організації строф.
 
15. Способи римування.
 
1. Суміжне або парне— коли римуються суміжні (сусідні) рядки парами.
Таке римування умовно позначаємо: ААВВ
 
2. Перехресне римування— складніше, в ньому римуються кінцеві слова парних рядків
з парними, а непарні — з непарними; воно найпоширеніше у сьогоденній силабо-
тонічній версифікації. Схема: АВАВ
 
3. Кільцеве або охопне (оповите) римування — коли римуються перший рядок з
четвертим, а другий — з третім. Два рядки з парними римами оповивають згори й
знизу два рядки, які теж римуються між собою.
Схема: АВВА.
 
4. Тернарне римування— через два рядки.
Схема: ААСВВС
 
5. Потрійне римування— рима охоплює три рядки, що стоять поряд.
Схема: АААВВВ
 
6. Монорима або наскрізне римування — вірш, у якому всі рядки (більше трьох)
охоплює одна рима.
Схема: АААА
 
16. Поетична метрика.
Метрика вивчає системи версифікаційних вимірів. Метр – це канон, схема ритму
Ме́трика — умовна назва системи версифікаційних правил певної національної поезії,
передовсім теорія віршових розмірів.
Метрика не охоплює всього віршознавства. Проблеми акцентуації у віршах, інтонації,
інструментування, строфіки — поза її безпосередньою компетенцією, хоч вони постійно
перебувають у полі її зору. В адекватному розумінні слова термін «метрика» означає розгляд
будови віршового рядка.
 
17. Вірш як поняття метрики.
Нині цей термін уживається в кількох основних значеннях:
 
1) рядок ритмізованого тексту, основна версифікаційна одиниця
 
2) метрична композиція або структура
 
3) окремий поетичний твір
 
4) ритмічно організована художня мова
 
Вірш – основна одиниця віршового ритму
 
18. Чим відрізняються поняття “ритм” і “метр”.
Метр – це канон, схема ритму, тоді як ритм – конкретизація метру в тексті. Природно, що ця
конкретизація може як цілковито збігатися з каноном (себто, ритм із метром), так і – значно
частіше – давати різні відхилення (ритмічні варіації):
 
Вічний революцйонер – // / – / (2-а і 3-я стопи – пірихій)
Дух, що тіло рве до бою – /– /– /– /
 
 О слово! Будь мечем моїм! – /– /– / –
Ні! Сонцем стань! вгорі спинися – – /– /– /– / (1-а стопа – спондей)
 
19. Метричні одиниці в різних системах віршування.
Система віршування – це творення віршового ритму.
Розмір - міра віршового ритму.
 
 Квантитативна (метрична) система - рівномірне чергування довгих та коротких складів.
 
 Для тонічної системи розмір визначається кількістю наголосів та розташуванням цезури.
 
 Для силаботонічної - кількістю стоп певного метру, місцем цезури та її характером.
 
 
 Силабіка.
Силабіка – вірш давньої української поезії, у якому ритм творився чергуванням
рівноскладових віршів з паузами між ними:
 
Что то за волность?
Добро в ній якоє?
Іни говорят,
будто золотоє.
Ах, не златоє,
єсли сравнить злато,
Против волности
єще оно блато.
О, когда б же мні
в дурні не пошитись,
Даби волности
не могл як лишитись.
Будь славен вовік
о муже ізбранне,
Волности отче, герою Богдане! («De Libertate»)
 
21. Силабо-тоніка.
Силабо-тоніка – вірш, у якому ритм твориться рівномірним чергуванням наголошених і
ненаголошених складів
 
Головні метри (стопи) силаботонічної системи:
- ямб  
- хорей (трохей) 
- дактиль  
- амфібрахій  
- анапест   
 
допоміжні, які замінюють ямб або хорей:
- пірихій   : “сиділи там скучні піїти, Писарчуки поганих вірш”
- спондей   : “І гнеться дерево від плоду, І не страшний, моє дитя, Нам час
останнього походу Без вороття - без вороття” М. Рильський)
- хореямб    (умовна назва сполуки хорея та ямба - ритмічного відхилення в
ямбовому метрі:
Надія вмерла, вмер і жаль,
Не ятриться глибока рана,
Зо мною лиш моя печаль -
 Ти, незрадлива Біла Панна (С. Черкасенко; ритміка останнього рядка не
збігається з метром: /  /   /  /  , де перші чотири склади - хоріямб.
- антиспаст (ямбохорей)   : “і дощ іде, роса пада. В очереті сухо...”
- амфімакр   (умовна назва дактиля з додатковим наголосом на першому складі
або анапеста з додатковим наголосом на першому складі : “Сонце краще горить -
серединою дня” (А. Малишко; надсхемний наголос на першому складі   /    /
   /  )
 
22. Тоніка.
Тонічна система - ритм, який ґрунтується на сумірності наголосів при різній кількості
ненаголошених складів (ізометризм - рівнонаголошеність), а також на впорядкованій і
невпорядкованій їх різномірності. Найчастіше в укр. поезії вживаються тринаголошений та
чотиринаголошений тонічні вірші.
 
Різновиди тоніки:
- павзник - віршопорядок, у якому обсяг міжіктових інтервалів коливається в діапазоні двох
варіантів (1-2 склади). Різновиди:
- тактовик - вірш, заснований на музичному, інтонаційному рахунку, на такті - рівній
кількості умовних ненаголошених складів, що заповнюють простір від одного ікта до наступ-
ного. Обсяг реальних міжіктових інтервалів коливається в діапазоні трьох варіантів (1-2-3
склади), тактовий вірш вирівнюється із сусідніми за часом вимови.
- акцентний вірш - заснований на відносно однаковій кількості наголосів у вірші при рі-зній
кількості ненаголошених.
 
23. Верлібр.
Верлібр - вільний вірш, у якому відсутні рима, стопи і строфічна будова, а ритм твориться
чергуванням різноскладових неримованих рядків з паузами між ними (“Золотий гомін”
П.Тичини).
 
24. Поетична строфіка.
Далеко не всі поезії мають строфічну будову. В той час, як одні складаються з окремих строф,
інші являють нерозривне ціле, де немає ні однакових, ні подібних, ні різних віршових груп (а
якщо в цих поезіях і є якісь розриви, то це розриви між частинами або розділами). Поезії, що
їх не можна поділити на строфи, називаються астрофічними.
25. Строфа та її різновиди.
Строфа - стійке, повторюване поєднання вірш. рядків, зв'язаних системою рим та інтонацією.
Види строф:
 Двовірш
 тривірш (терцет)
 чотиривірш (катрен)
 децима (10вірш, «Енеїда» Котляревського)
 сонет (14-рядкова строфа, писана 5-стопним ямбом, складається з 2 катренів і 2 терцетів).
 
Строфа пізнається й виділяється за такими ознаками: 1) клявзула, 2) рима, 3) розмір, 4)
синтаксична завершеність речового періоду, 5) літературний канон (традиційно-умовна озна-
ка). Рідко коли котрась із цих ознак сама визначає межу строфи. Звичайно вони (ознаки)
виступають у певних комбінаціях.
 
 Поетична лексика.
ЛЕКСИКА - словниковий склад мови.
 
ПОЕТИЧНА ЛЕКСИКА — слова з додатковим стилістичним забарвленням, вживані в мові
фольклору та художньої літератури.
 
27. Різновиди автологічної лексики.
Слова можуть вживатися в автологічному, денотативному , номінативному тобто прямому
значенні, виконуючи функцію зображальну (тобто називаючи предмет та його ознаки)
і виражальну (виражаючи ставлення мовця до предмета зображення; "вечірня зіронька
встає" ). Класичним прикладом автології вважають ліричну мініатюру Т. Шевченка "Садок
вишневий коло хати", в якій кожне слово вжите у прямому, загальноприйнятому значенні,
яке задане нормативним словником.
 
У фунціонально-стильовому плані виділяється лексика загальновживана і лексика
обмеженого, спеціального, вузького користування, стилістично маркована.
 
За походженням виділяються слова питомі (корінні, споконвічно українські ) і запозичені
(русизми в мові творів І. Котляревського, Т. Шевченка, ЛУ, У. Самчука).
 
У діахронічному плані розрізняються архаїзми та неологізми.
 
Архаїзми – застарілі слова, фразеологізми, граматичні форми, синт. конструкції, що вийшли з
активного ужитку.
 
Неологізми - лексичні новотвори
 
а) загальномовні
б) авторські неологізми, або ж оказіоналізми
 
Професіоналізми – юридична термінологія у мовних партіях Возного, Євгенія Рафаловича,
Бенедя Синиці («Борислав сміється» Івана Франка).
 
Діалектизми - територіальні.
 
Соціолекти – жаргон
 
Стилістичне використання зображальних та виражальних можливостей лексики з
конкретним і абстрактним значенням, емоційно забарвленої та емоційно нейтральної,
архаїзмів, старослов’янізмів, варваризмів, розмовної, професійної, термінологічної,
діалектної, жаргон-ної, макаронічної, лексики, а також антонімів, омонімів, паронімів
багатозначних слів.
 
 
28. Різновиди металогічної лексики.
Другий спосіб уживання лексичних засо6ів - металогія - полягає в активізації вторинних,
асоціативних значень лексем, у вживанні слів у непрямому, переносному значенні.
 
Різноманітні способи металогічноі трансформації (тобто зміни) нормативної семантики слів
називаємо тропами
 
Контекстуальне значення слова і явище символізації (одне означуване символізує інше). Типи
співвідношень між первинним і вторинним змістовими планами у тропах – словах і виразах,
що вжиті в переносному значенні: метафора, уособлення, алегорія; іронія, гіпербола, літота;
метонімія, синекдоха; перифраз, евфемізм.
 
29. Метафори, її різновиди і функції.
Метафора - спосіб непрямого означення зображуваного предмета через зображення іншого,
подібного або контрастного.
 
Метафора змушує читача зображуваний предмет уявляти у вигляді зображеного, тобто
приписує предметові невластиві для нього ознаки, надаючи йому багатозначності
 
 Метафора виконує декілька різних функцій, залежно від яких вона може розглядатись як
стилістичний прийом, як спосіб образного вираження змісту, як спосіб пізнання та номінації
нових понять та як спосіб мислення.
 
До функцій метафор належить комунікативна – функція спілкування, когнітивна – функція
пізнання, естетична – відчуття краси. Окрім того номінативну (функція називання),
текстотвірну (утворення тексту), емоційно-оцінну, жанроутворювальну тощо.
 
Серед метафор розрізняють стерті (мертві), індивідуально-авторські, персоніфіковані,
образні.
 
 Стерті – це ті, що вийшли з активного вживання: немов пересунув пішака з однієї клітки
на іншу.
 
 Індивідуально-авторські – це ті, що притаманні конкретному автору та висвітлюють
його індивідуальний стиль, самобутність, оригінальність: у її голосі відчувався дзвін
грошей.
 
 Образні – це ті, що містять у собі конкретні форму і зміст, емоційно наповнені: час
летить.
 
 Персоніфіковані – це ті, що уособлюють собою певний суб’єкт/об’єкт, створюють ефект
олюднення: лисичка говорить.
 
 Епітет.
Епітет (прикладка, прізвисько) — образне означення предмета, явища, поняття, дії.
Окрім прикметників, якими найчастіше бувають виражені епітети, вони зустрічаються
також у вигляді іменників (прикладок), прислівників, дієприслівників, числівників,
дієприкметників.
 
 Означення - однозначність, непереносність, денотативність
 епітет - образне означення, багатозначність, переносність, конотативність
 
 Порівняння: будова, різновиди, функції.
Порівняння – означення зображуваного предмета через відношення подібності до іншого
предмета. Порівняння не описує предмет через перелік притаманних йому ознак, як то
звичай-но буває в розповідному реченні, а пояснює зображуваний предмет за допомогою
іншого предмета, подібного за якимись ознаками
 
Структура порівняння містить три елементи:
а) компарандум (те, що порівнюють)
б) компаратум (те, з чим порівнюють)
в) терціюм компараціоніс – схожа для обох предметів ознака.
 
Порівняння виконує:
а) зображувальну функцію, розширюючи семантику тематичного слова
б) експресивну функцію:
в) імпресивну
г) естетичну
 
Прості порівняння:
 
І. Зі сполучниками
 
1) загальновживані
2) індивідуально-авторські
 
II. Без сполучників
  
1) загальновживані
а) за допомогою предиката
б) із пропуском сполучникової компаративної зв 'язки
в) у формі орудного відмінка іменника
 
2) індивідуально-авторські
а)за допомогою предиката
б) із пропуском сполучникової компаративної зв'язки
в) у формі орудного відмінка іменник
 
Розгорнуте ж порівняння, навпаки, будується на єдиному, проте ключовому зіставленні,
завдяки деталізації якого витворюється поширене уподібнення (картина, сцена, міф).
Відтак його ще називають уподібненням, що навряд чи доцільно, оскільки принцип у(роз)
подібнення лежить в основі й деяких інших тропів
 
32. Метонімія та її різновиди.
Метонімія (перейменування) полягає в заміні одного слова (поняття, образу) іншим на основі
суміжності ознак (а не подібності, як у метафорі, на відміну від неї метонімію не можна
розгорнути в порівняння). Інакше кажучи, метонімію можна назвати контекстуальним
синонімом (або синонімічним зворотом) якогось не названого, проте незримо присутнього
об'єкта. Завдяки цій властивості вона ніби подвоює обсяг естетичної інформації.
 
Різновиди метонімії:
1. Називання імені творця замість його творів.
 
 "прочитав Багряного", "подобається Куліш", "насмішив Вишня"
 
2. Називання матеріалу замість речі, що виготувана з нього
 
 "Скрегоче залізом округа,//Смертю повітря хурчить"
 
3. Називання вмістища замість вмісту
 
 Одарка. Випив, мабуть, з добру кварту
Або ви-пив цілий ківш!
Іван: Ні, не пив, кажу без жарту
Випив чарочку, не більш…
 
4. Називання речової ознаки замість людини (гурту, колективу, соціальної чи національної
диференціації):
 
 "Чорні зароплені кахтани, лейбики, сіраки та гуні, такі ж сорочки капелюхи, бойківські
повстяні крисані та підгірські солом'яники, — все те густою, брудною, сі-рою хмарою
вкривало толоку"
 
5. Називання місця помешкання чи перебування людей замість самих мешканців чи їхніх дій
 
 Цей плач Атен і переможний крик Нещадної, роз'ятреної Спарти...
 
6. Називання властивості чи якості замість їх носія
 
 "Чия відвага, того й перемога"
 
7. Називання одномоментної зовнішньої дії замість її внутрішньої мотивації:
 
 ..Я з то-бою на рушничок стану
 
8. Кількісна метонімія, або синекдоха (співвіднесення) також має свої різновиди:
 
 а) заміна цілого частиною: "Ноги моєї більш не буде"
б) за-міна частини цілим: "Стояла я і слухала весну..."
в) заміна множини одниною: "Ох і вовка там! Як завиють. — волосся дротом!"
г) заміна однини множиною: "Як ми почуваємося"
ґ) вживання власних імен у значенні загальних (ономазія): "Воздвигне Вкраїна свойого
Мойсея..."
д) вживання загальних імен у значенні власних: Кобзар. Каменяр
е) родове означування замість видового:
є) видове означування замість родового
 
Розгорнутим метонімічним зворотом можна вважати перифраз[у] (описовий вираз). Він буває
ніби оберненим до першого з названих типів метонімії. Якщо там називаємо автора за-
 
 Гіпербола.
Гіпербола (перебільшення) може бути і тропом (на рівні словосполуки), і стилістичною
фігурою (на рівні речення), і художнім засобом (на рівні твору), що полягає в означувальному
надмірі, перебільшенні означуваного з метою його увиразнення.
 
Гіперболізація характерна
 
 для поетики фольклорного епосу (Байда знищує пострілами з лука всю родину
турецького царя)
 для поезії романтизму ("Цілий вік усе плачусь//На лиху годину" — В. Забіла)
 для жанру сатири та загалом сатиричних жанрів із їх гротесковістю ("А казать промову
стане, // То й не жди, щоб був кінець" — В. Самійленко).
 У повсякденні також вдаємося до гіпербол, здебільшого навіть не помічаючи цього ("не
відтягнеш од телевізора", "стонадцять болячок").
 
Гіпербола — різновид тропа, що полягає у надмірному перебільшені характерних
особливостей чи ознак певного предмета, явища, дії:
 
Поет став морем. Далеч степова. І хмарочоси, й гори — ним замиті…
 Алегорія і символ: спільне і відмінне.
Алегорія як троп – називання, замість певної якості чи характеристики, імені її носія — звіра,
рослини, предмета, явища (витривалість — віл, лагідність — голуб, міць — дуб, запальність
— вогонь).
 
Таким чином, алегорія як троп полягає у знаковості її інакомовлення – за певними
тваринами, природними явищами, рослинами закріплюється загальнозрозумілий переносний
сенс.
 
У літературі алегорію найчастіше зустрічаємо в поезії, що спричинено її сконденсованою
інакомовністю. Переважно алегоричними є вже самі назви поетичних збірок: "Кобзар",
"Зів'яле листя", "Сонячні кларнети", "Зелена євангелія", "Океан", "Троянди й виноград",
"Тиша і грім", "Зимові дерева", "Діти трепети".
 
 Алегорія тяжіє до інакомовної однозначності, тоді як символ (гр. знак у розумінні
"прикмета", "натяк", "ознака"), маючи з алегорією чимало спільного, передбачає
ширший спектр не-однозначних витлумачень, більшу абстрагованість і умовність.
 На відміну від алегорії, його не можна повністю вичерпати за допомогою логізованих
пояснень.
 Він невіддільний од структури образу, його зміст полісемічний і розрахований на активну
роботу читацької фантазії.
 Символом може стати, в принципі, кожен елемент художньої тканини — метафора,
порівняння, художня деталь (Стефаників камінний хрест:), заголовок, персонаж,
портрет, пейзаж, зрештою — весь художній твір чи навіть збірка творів одного або й
кількох авторів
  
 Перифраз та евфемізм.
Розгорнутим метонімічним зворотом можна вважати перифраз
Він буває ніби оберненим до першого з названих типів метонімії. Якщо там називаємо автора
замість творів то тут навпаки: автор "Тигроловів", творець "Заповіту".
 
Евфемізм — це, сказати б, окультурене табу, опозиційна пара до дисфемізму. Буквально ж
означає "пом'якшений вислів" (гарно+кажу). Найчастіше ним замінюють непристойні,
брутальні, інтимні слова і вирази або повідомлення, що на них лише натякають, відганяючи
пряму думку, аби не наврочити
 
 Дисфемізм — це троп, протилежний до евфемізму. Він полягає у вживанні більш грубого,
вульгарного слова чи вислову замість емоційно і стилістично нейтрального, напр. пика
замість обличчя.
 
 Синтаксичні (стилістичні) фіґури.
Серед синтаксичних засобів красного письменства традиційно виділяють особливі мовні
звороти – фігури, засновані на незвичайних співвідношеннях між синтаксичною формою
висловлення і його змістом. До синтаксичних фігур застосовують і ширше означення,
називаючи їх стилістичними з огляду на те, що чимало з них виходить за межі синтаксису у
царину поетичної фоніки, семантики тощо. Варто також мати на увазі, що принципи, які
лежать в основі багатьох фігур, мають композиційний характер й, от-же, упорядковують у
незвичайні послідовності не лише мовно-стилістичний, а й образний, сюжетний, тематичний
матеріал.
 
 Інверсія – синтаксична фігура, що полягає у зміні звичайного (прямого) порядку слів у
реченні з метою смислового виділення важливішої інформації, перерозподілу емоційного
навантаження, естетичного увиразнення поетичного висловлення.
 
 І на злість ворогам засіяла вона, Як алмаз дорогий, як та зоря ясна
 
 Повтор (лексичний) – дво- чи кількаразове вживання лексеми; зумисний повтор слова чи
виразу, котрий посилює психологічний та естетичний ефект висловлювання.
Повторюватися можуть різні члени речення
 
 Гарна, дуже гарна була сотниківна
 
Анафора – синтаксична фігура, коли однорідні частини тексту (суміжні віршовані рядки або
строфи чи речення, абзаци, розділи) починаються однаково:
 
 Молітесь Богові одному,
Молітесь правді на землі,
А більше на землі нікому
Не поклонітесь…
 
 Епіфора – синтаксична фігура, у якій слово чи словосполучення повторюється
наприкінці суміжних фраз чи віршів.
 
 Усмішка твоя — єдина,
Мука твоя — єдина,
Очі твої — одні
 
 Кільце (рамка) – фігура, в якій наприкінці фрази, вірша, строфи чи всього твору
повторюється початкове слово чи словосполучення.
 
 Люба панно, дайте руку…
Перед нами царство мрій,
Царство соняшних надій,
 Фарб і образів і звуку!..
Люба панно, дайте руку
 
 Синтаксичний паралелізм – фіґура, яка полягає в тому, що суміжні фрази чи вірші по-
будовані за однією й тією ж синтаксичною моделлю.
 
 Не хилися, явороньку, ще ти зелененький.
Не журися, козаченьку, ще ж ти молоденький.
 
 Тавтологією називається вживання однокореневих слів, повторне позначення вже
названого поняття
 
 труби трублять
мости мостити
думкою здумати
 
 Парономазія – прийом, який полягає у смисловому зближенні слів, що мають приблизну
звукову схожість (звуковий повтор):
 
 Маріє, мріє, мрієчко моя...
 
 Каламбур (гра слів) – стилістичний прийом, побудований на вживанні паронімів:
 
 Антитеза – висловлювання, побудоване на протиставленні
 
 Люди мучились як в пеклі, Пан втішався, як у раю
 
 Ґрадація – фіґура, в якій однорідні члени речення вибудувані за посиленням
інтенсивності ознаки, якості чи дії (висхідна ґрадація) чи за послабленням їхньої
інтенсивності (спадна ґрадація).
 
 Як умру, то поховайте
мене на могилі,
серед степу широкого,
на Вкраїні милій
 
 Ампліфікація – нагромадження однорідних складників для увиразнення мови.
 
 Промінням ясним, хвилями буйними,
прудкими іскрами, летючими зірками,
палкими блискавицями, мечами
хотіла б я вас виховать, слова!
 
 Асиндетон — стилістична фігура, яка полягає у пропуску сполучників, що зв'язують
окремі слова і фрази. Асиндетон надає розповіді стислості і динамічності
 
 Полк тоді саме наступав у горах північним берегом Дунаю. Безлюдний похму-рий край.
Голі шоломи сопок, темні масиви лісів. Урвища. Провалля. Розмиті проливними
дощами дороги"
 
 Полісиндетон — стилістична фігура, яка полягає в повторенні однакових сполучників.
Полісиндетон використовується для виділення окремих слів, він надає мові урочистості:
 
 І беруть його під руки,
І ведуть його у хату,
І вітає Яриночка,
Мов рідного брата.
 
  Синтаксичні засоби ущільненого і поширеного
мовлення.
 Синтаксичні засоби уривчастого мовлення.
 Обрив та замовчування – синтаксична фіґура, в якій фраза різко вривається, щоби пере-дати
хвилювання чи збентеження мовця, і зрозумілим є лише найзагальніший сенс
висловлювання. Наприклад, героїня поеми Шевченка "Наймичка" не може признатися
синові Маркові, що вона його мати:
 
 "Я не Ганна, не наймичка, Я..." – Та й оніміла.
 Будова й функції еліпсу.
 Еліпс – синтаксична фігура, в якій випускається підмет, присудок чи обидва головних члена
речення. Їх легко можна відновити з довколишнього контексту, тому, виграючи в динамізмі,
речення нічого не тратить у зрозумілості.
 
 Немає в світі України, немає другого Дніпра
 
39. Будова і функції паралелізму.
Паралелізм (уподібнення) - це паралельне зображення двох чи більше явищ з різних сфер життя:
Не хилися, явороньку, ще ти зелененький.
Не журися, козаченьку, ще ж ти молоденький.
 
Паралелізм виконує композиційну функцію, пов'язує мотиви чи елементи стилю у художньому творі.
 
Водночас розрізняються:
1)строфічний паралелізм
2)ритмічний
3)звуковий, часто у вигляді панторими.
4)граматичний паралелізм — рівномірне, симетричне повернення словоформ або структур речення.

41. Повтор: будова, різновиди і функції.

Повтор (лексичний) – дво- чи кількаразове вживання лексеми
повтор слова чи виразу, котрий посилює ефект висловлювання

Повторюватися можуть різні члени речення

Різновиди:
Ø        повтори звукові (алітерація, асонанс та інші)
Ø        синтаксичні (синтаксичний паралелізм та інші)
Ø        фразові (рефрен, приспів)
Ø        лексичні (анафора, епіфора та інші)
Ø        образні (повтори) мотивів, ситуацій
 
Повтор служить для:
 посилення думки
 привернення уваги

42. Будова і функції ампліфікації.

 
Ампліфікація – нагромадження однорідних складників для виразнення мови
Стилістична фігура, нагромадження однорідних елементів мови (сполучників, прийменників,
порівнянь, епітетів тощо) для підсилення виразності та емоційності мови. Ампліфікація є стилістичним
різновидом перелічення.

Все пішло на других, на сильніших, на щасливіших (М. Коцюбинський)

 
Промінням ясним, хвилями буйними, прудкими іскрами, летючими зірками, палкими блискавицями, мечами
хотіла б я вас виховать, слова!
 
43. Градація: будова, різновиди і функції.
Ґрадація – фіґура, в якій однорідні члени речення вибудувані за посиленням інтенсивності ознаки,
якості чи дії (висхідна ґрадація) чи за послабленням інтенсивності (спадна ґрадація)
 
Як умру, то поховайте мене на могилі, серед степу широкого, на Вкраїні милій (Тарас Шевченко)
 
Градація розрізняється за ознаками:
1) просторово - часовими (переважно у прозі)
2) інтонаційно - емоційними (поезія)
3) психологічними (драма)
 
Градація висхідна або клімакс — розташування слів у порядку підсилення їх значення:
І в'яне, сохне, гине, гине твоя єдиная дитина. (Т. Шевченко.)
 
Градація спадна або антиклімакс — розташування слів у порядку послаблення їх значення:
Тріснуло, струхло і стихло. Лиш шум все шумів рясношумний. (П. Тичина.)

Градація полягає в розташуванні частин висловлення (слів, частин речення), при якому кожна
наступна містить у собі підсилення (чи послаблення) смислового або експресивного значення.

44. Явище парономазії.

Парономазія – прийом, який полягає у зближенні слів, що мають звукову схожість (звуковий повтор):
 
Маріє, мріє, мрієчко моя... (Микола Вінграновський)
 
45. Будова і функції антитези, оксиморону, парадоксу.
Антитеза – протиставлення
 Люди мучились як в пеклі, Пан втішався, як у раю
 
Окси́моро́н — нісенітниця, свідоме поєднання непоєднанувальності

Особливість оксиморона полягає у сполученні протилежних за значенням слів, внаслідок чого

утворюється новий смисл, несподіваний експресивний ефект

 «Многоголоса тиша», «дзвінка тиша»

 
Парадокс— міркування, яке не належить до ряду істинних чи хибних.

Його мета — висміювання догми, демонстрація оригінального мислення. Парадокс має лаконічну за
думкою форму

 «Тихіше їдеш — далі будеш»

46. Способи викладу тематичного матеріалу.

Основні способи викладу тематичного матеріалу – опис, розповідь, висловлювання персонажів.
 
Структурні елементи викладу тематичного матеріалу:
1)суб’єкт (носій) викладу
2)предмет (тема) викладу
3)спосіб (композиція) викладу
4)адресат викладу.
 
Типи викладу за :
1) комунікативною ситуацією (монологічний / діалогічний / полілогічний)
2) способом мовлення (текст, що імітує усне / писемне / внутрішнє мовлення)
3) формами викладу тематичного матеріалу (розповідь, опис, роздум).
 
47. Різновиди суб’єкта викладу в літературному творі.
Суб’єкт викладу та його різновиди - розповідач, оповідач, оповідач-персонаж, суб’єкт внутрішнього
мовлення, ліричне “я”, система драматичних персонажів.

48. Специфічні ознаки, будова і мистецькі функції

розповіді, опису, роздуму, діалогічної форми викладу.
Розповідь (нарація) –виклад перебігу події з метою зображення предмета, що змінюється, розвивається
в часі.

Розповідь будується як повідомлення про думки, переживання людини в мінливих ситуаціях.

У структурі розповіді виділ. компоненти, які співвідносяться з змістовими, сюжетними елементами.

В типовій розповіді розрізняємо: експозицію, зав`язку, розвиток дії, кульмінацію та розв`язку.

 
Опис – виклад ознак предмета з метою дати уявлення про нього.
У будові опису можна виділити такі компоненти, як:
1) назва зображуваного предмета (тема)
2) перелік деталей (найяскравіших зовнішніх прикмет, характерних властивостей предмета)
3) оцінка (враження, яке справив предмет на мовця).
Функції: Мистецький опис формує уявлення, композиційно розташовуючи деталі предмета у
просторовій, логічній та психологічній послідовності, щоб у читачевій уяві склалася перспектива
внутрішнього бачення.
 
Роздум – виклад міркувань з приводу причин, цінності предмета, а також ліричний вираз настрою й
переживань, емоційної самооцінки ліричного “я” (сповідь).
Роздум переносить предмет з конкретного просторово-часового середовища в пізнавальну та емоційну
площину.
Давні підручники з риторики вирізняли такі компоненти роздуму:
1) виклад тези (думки про предмет)
2) наведення арґументів (думок, які з`ясовують, пояснюють чи доводять головну думку)
3) формулювання висновку.
 
Діалогічна форма викладу - мовлення персонажів – виклад прямої мови персонажів з метою їх
зображення в літературному творі.
Види мовлення персонажів:
Монолог – мовлення однієї людини, адресоване сприймачеві (іншій людині, самому собі, читачеві).
Монологи персонажів можуть бути:
1) описовими (монолог Мавки про сон зимового лісу в першій дії “Лісової пісні”)
2) розповідними (розповідь Лісовика про дядька Лева в першій дії драми-феєрії)
3) медитативними (фінальний монолог Мавки “О, не журися за тіло! Ясним вогнем засвітилось...”);
Внутрішній монолог - відтворення внутрішнього мовлення персонажа, його невисловлених уголос
роздумів, переживань. Внутрішній монолог часто набуває форми розмови персонажа з самим собою.
Діалог - розмова двох осіб, бесіда. У діалогах персонажі спілкуються, обмінючись повідомленнями і
враженнями, сперечаються, мріють, пізнають одні одних і самі розкриваються перед читачем.
Репліка - коротке висловлення персонажа у відповідь на слова співрозмовника. На обміні репліками
вибудовується діалог у драматичному або розповідному творі. Незважаючи на стислий обсяг, репліка
набуває влучності, проникливості, дотепності, надає нового повороту подіям.

49. Різновиди викладу, що імітують усне мовлення,

писемне мовлення, внутрішнє мовлення: специфічні
ознаки, будова і мистецькі функції.
Оповідь – виклад подій від першої особи, яка наслідує індивідуальне усне мовлення і створює
конкретизований образ суб`єкта цього мовлення – оповідача, який стає посередником між
зображуваними подіями і читачем.
Форми писемного мовлення, як мемуари, лист, щоденник, записки.
 
50. Невласне пряма мова.
Невласне пряма мова – стилістична форма викладу, яка поєднує зовнішній (“авторську”,
третьоособову) і внутрішній кут зору персонажа, подаючи мовлення героя незмінним, окрім дієслів і
займенників, які послідовно переводяться з першої особи на другу.
 
51. Система літературних образів.
Літературний образ – це спосіб багатозначного означення предмета (теми) через несумісні ознаки.
 
52. Сюжет і фабула.
Сюжет – це послідовність викладу події (розповідь), про ту подію, яку ми, прочитавши твір, можемо
переказати, називають фабулою (переказ).
 
53. Композиція сюжету.
Сюжет – упорядкований перебіг подій у розповідному та драматичному творі.
 
Елементи сюжету такі:
 експозиція –знайомство з часом подій, місцем, персонажами
 зав`язка конфлікту – уперше виник конфлікт і внаслідок порушення рівноваги розпочин. подія.
 розвиток дії або перипетії– перебіг подій(сюжетна лінія), конфлікти-зіткнення протилежностей
 кульмінація – момент найбільшого напруження,конфлікт
  розв`язка- вирішення конфлікту

 
54. Засоби створення літературного персонажу.
Персонаж– образ людини, дійова особа літ. твору, учасник подій, дій; займає провідне місце.
 
В розповідних творах персонаж зображується за допомогою різноманітних засобів і способів:
– ім`я, яке позначає персонажа, виділяє його з-поміж інших, індивідуалізує

– портрет, який малює зовнішність персонажа і непрямо виражає духовні його якості

– сюжет, що розкриває характер персонажа в дії, за допомогою зображення його вчинків і поведінки

– монологи та діалоги

– авторська х-тика моральних і психологічних рис героя, виклад біоґрафічних фактів, передісторія
персонажа, та інформація, як склалося його життя після подій, описаних у творі

– характеристика персонажа іншими дійовими особами

– пейзаж та інтер`єр

– промовисті подробиці
 
55. Різновиди літературних персонажів.
Залежно від участі в сюжетному конфлікті розрізняють персонажів головних, другорядних та
епізодичних, серед головних виділяють позитивних, які є виразниками авторської ідеї й об`єктом
читацьких симпатій (тому їх часто називаємо героями), і негативних – зловмисників, що протистоять
головному героєві.
 
56. Літературний портрет, пейзаж, інтер’єр: будова,
різновиди і функції.
Пейзаж – опис місцевості, природного довкілля чи міського краєвиду.
 
Різновиди пейзажу:
1)сільські, які описують природне довкілля. З-поміж сільських пейзажів виділяють, зокрема, морські,
або мариністичні, описи, степу, гаїв і садків, хуторів, сільських вуличок і стародавніх замків, неба.
2)міські (або урбаністичні) пейзажі
 
У літературному творі пейзажі виконують найрізноманітніші функції:
1) служать тлом, на якому розгортаються події;
2) виступають засобом створення часопростору, місцевого та історичного
3) характеризують внутрішній світ персонажа, гармоніюючи з його психологічним станом;
4) виконують настроєву функцію, посилюючи ліризм або ж драматизм твору
5) відіграють композиційну роль. Наприклад, пейзажем розпочинається і завершується повість
6) в ліричних творах стають предметом, на який спрямовані переживання й медитація ліричного “я”
7) в міфах, казках, байках часто втрачають описовий характер і перетворюються в персонажів –
учасників сюжету, уособлюючи природні чи надприродні сили.
 
Інтер`єр – опис внутрішнього вигляду приміщення з метою непрямої характеристики персонажа – його
мешканця. Інтер`єр відіграє подібні функції, що й пейзаж.
Портрет –опис зовнішності дійових осіб; створюється за допомогою змалювання рис і виразу обличчя,
особливостей одягу, жестів, постави, ходи та інших деталей зовнішнього вигляду, які індивідуалізують
образ персонажа, ясують його вдачу, вік, стать, фах, виявляють емоційний стан.
 
57. Композиція літературного твору та її елементи.
При компонуванні літературного твору важливими є:
 
1)відбір компонентів (деталей різних рівнів: звукового, лексичного, синтак., стиліст., тематичного)
 
2)спосіб ієрархічного упорядкування (головні і другорядні)
 
3)композиційного упорядкування (зіставлення/ контраст/градація; поєднання послідовне/інверсоване,
ампліфікаційне / еліпсичне)
 
4)принцип композиційно-семантичної цілості (логічний, часовий, просторовий, асоціативний).
 
58. Композиція сюжетних ліній (обрамлення, чергування,
перехрещення).
Композиція сюжетних ліній:
 
1)Обрамлення («1001 ніч», де Шехерезада розповідає казки халіфові; «Декамерон» Бокаччо)
 
2)Чергування («Диво» П.Загребельного)
 
3)Перехрещення («Чорна рада» П.Куліша, «Тигролови» І. Багряного).
 
59. Позасюжетні компоненти літературного твору.
Позасюжетні компоненти літературного твору – це:
1)описи (пейзажі, інтер`єри, портрети)
2)просторі монологи й діалоги
3)авторські відступи (філософські, історичні, публіцистичні, ліричні)
4)вставні елементи (новели, листи, легенди)
5)заголовок твору
6)епіграф
7)присвята
8)передмова й післямова
9)авторські примітки.
 
60. Вставні компоненти.
Вставні елементи (новели, листи, легенди)

 
 
61. Тематика, ідея, концепція, пафос літературного
твору.
Ідея – основна думка, яка випливає з усього зображеного в літературному творі.
 
Як і тема, ідея в літ. творі може бути висловлена “прямо” (устами персонажа, в повчальній частині
байки чи в заголовку твору), однак її вираз все одно має образну, часто символічну, алегоричну форму й
вимагає від читача інтелектуальних зусиль та емоційного співпереживання.
 
Концепція – це авторський задум твору, що становить основу видання, характер і зміст читацьких
потреб, вид літератури, типові ознаки видання.
 
Концепцією визначається вся подальша творча і практична робота над виданням. Створити концепцію
— означає спроектувати майбутнє видання.
 
Пафос – почуття особливого піднесення, великого захоплення.
 
Почали виділяти пафос :
•        героїчний,
•        трагічний,
•        романтичний,
•        сентиментальний,
•        сатиричний
 
62. Триступенева класифікація літературних творів.
Триступенева класифікація літературних творів - рід, жанр (вид), жанровий різновид.
 
В основі поділу на роди лежить спосіб викладу певного тематичного матеріалу:
1)епос – розповідні твори, що зображають події;
2)лірика – монологічні твори, що виражають внутрішній світ людини,
3)драма – діалогічні твори, в яких персонажі самі виражають і зображають себе своми вчинками і
мовленням, а авторське мовлення відсутнє, воно наявне лише в ремарках.
 
Драма, як і епос – сюжетні роди, що відрізняються формою викладу.
 
Епос – об’єктність (спрямованість на зображуване)
 
Лірика – суб’єктність (виражальність).
 
Подія в епосі зображ. в минулому, у драмі – тепер, у ліриці нема, хоча час переживання теперішній.
 
Другий ступінь – це жанровий різновид як видозміна жанру, що поєднує:
 
1)ознаки структурні (роман)
2)тематичні (родинний роман)
3)стильові (реалістичний родинний роман)
4)композиційні (реалістичний родинний роман-хроніка).
 
63. Епос та його жанри.
Епос – літ. рід, до якого належать твори, що відображують дійсність авторської розповіді та опису.

 Казка – невеликий епічний твір, про фантастичні події, котрі перемагають зло.
 
 Байка – невеликий епіч. твір, алегочний сюжет (алегорія – двозначний образ, коли зображене
витлумачується в переносному значенні).
 
 Притча - алегор. оповідання про людське життя з вираженою мораллю.
 
 Оповідання (новела) – невеликий еп. твір, про одну подію з життя героя.
 
 Повість – середній епіч. твір, про життя к-ох персонажів, містить розгорнутий сюжет, порушена
життєва проблема.
 
 Роман – великий епіч. твір, є багато персонажів, кілька сюжетних ліній, порушене широке коло
важливих проблем.
 
 Епопея - великий епіч. твір, життя персонажа на тлі епохи, його доля переплітається з долею
народу.
 
 Інші епічні жанри: міф, легенда, житіє, апокриф, оповідання мандрівників, «слово», а також малі
прозові жанри анекдот (прислів'я, приказка).
 
64.Жанрові різновиди роману.
1) автобіографічний / біографічний: автор виступає головним персонажем, а події беруться з його життя
/ в центрі опису — життя історичної особи — митця, письменника, вченого
 
2) готичний (жахів): зображаються незвичні ситуації, страхіття пекла, жорстокості, великі таємниці
 
3) історичний: побудований на іст. сюжеті, який відтворює якусь епоху, певний період історії
 
4) у новелах: використовує новелу як основну композиційну одиницю. Вирізняються кілька способів
побудови роману в новелах — ланцюговий, паралельний та ін.
 
5) філософський : викладається світоглядна або етична позиція автора.
 
65. Лірика та її жанри.
Лірика – літ. рід, до якого належать твори, що виражають внут. світ людини у формі ліричного
монологу.
 
 Ода – ліричний твір урочистого х-ру, який прославляє особу чи подію (“Ода молодості”
Міцкевича).
 
 Псалми – пісні релігійного змісту, зібрані у Псалтирі, автор – цар Давид. Псалми переспівували
Т.Шевченко, П.Куліш, Л.Костенко.
 
 Медитація – філософський вірш-роздум (“Мені однаково…” Т. Шевченка).
 
 Ідилія – лір .твір, про безтурботне життя пастухів, селян, рибалок на лоні природи.
 
 Гімн – лір. твір, який виражає почуття народу в цілому.
 
 Послання – лір. твір, де ліричний герой звертається зі своїми думками… (“Любіть Україну” В.
Сосюри).
 
 Елегія – лір. твір настрою журби і суму (“Журба” Л. Глібова).
 
 Романс (пісня) – лір. твір мелодійний, інтимного характеру про кохання (“Виклик” М.
Старицького).
 
 Інші ліричні жанри: епіталама, панегірик, дифірамб, пеан, мадригал, епітафія, канцона, станси,
пастораль, думка, ліричний портрет, сонет.
 
66. Драма як літ. рід.
Драма – літ. рід, до якого належать твори, в яких персонажі самі себе характеризують своїми вчинками,
а авторське мовлення є у вигляді ремарок
 
67. Ліро-епічні жанри.
Ліро-епос - літ. рід, про твори, котрі мають ознаки епічні (розповідь, опис) та ліричні (лір. відступи).
 
 Балада – невеликий ліро-епічний сумовитий твір з драматично-напруженим сюжетом, що
закінчується трагічно часто з фантастичною розв'язкою
 Поема – середній ліро-епічний твір, про епічне зображення поєднується з лір. виразом почуттів.
 Роман у віршах – великий за обсягом ліро-епічний твір (“Маруся Чурай” Л. Костенко).
 Інші родові і жанрові гібриди: дума, билина, байка, буколіка, співомовка, мемуари, щоденники,
літературний портрет, художня (авто)біографія.
 
68. Жанрова і родова дифузія і синтез мистецтв.
Жанрова дифузія – процес внаслідок якого народжуються нові різновиди жанру. (роман-притча, -казка,
-есе).
 
Процеси дифузії (взаємопроникнення елементів різних родів і жанрів) були інтенсивними в:
1)романтизмі
2)поемі «Гайдамаки» Т. Шевченка взаємод. елементи епосу (розпов. про повстання і кохання Яреми та
Оксани),
3)лірики (філософські відступи)
4)драми (діалогічний характер розділів «Конфедерати», «Свято в Чигирині», «Лебедин»).
 
Родова дифузія - це взаємопроникнення родових прикмет у межах окремо взятого твору.
 
Синтез мистецтв – це органічне поєднання декількох різновидів народної творчості.
 
Навіщо він потрібен? Шляхом злиття декількох видів мистецтв досягається отримання нового явища,
яке неможливо створити будь-яким іншим способом.
 
69. Літературознавче поняття стилю.
Стиль – це індивідуальний спосіб традиційної палітри поетикальних засобів, своєрід¬ність естетичних
уподобань, які зумовлюють творчий вибір митця
 
70. Індивідуальний стиль, стиль напряму, стиль доби.
Індивідуáльний стиль – це сукупність мовно-виражальних засобів, які виконують естетичну функцію і
вирізняють мову письменника з-поміж інших; своєрідність мови окремого індивіда.
 
Стиль доби - спільні ознаки творів певного історичного періоду
 
Стиль напряму - спільні погляди авторів на мистецтво та правила творчості,
 
Стиль митця - індивідуальна манера письма автора
 
71. Явище інтертекстуальності.
Інтертекстуальність — це явище співвідношення літературних творів за допомогою таких засобів, як
цитата, алюзія, пародія, плагіат.
 
72. Проблема періодизації історико-літературного
розвитку.
Потреба в періодизації літ. процесу та етапів його дослідження випливає з особливостей, про які йшлося
вище: як і всьому в природі, літ. процесу властивий пульсуючий характер розвитку.
Літературознавство, йдучи за художнім процесом, розвивається теж поштовхами (етапами), які
значною мірою визначаються розвитком філософської думки і характером знань людини про її історію,
природу, психологію, духовний світ загалом.
 
Ці етапи можуть бути довшими або коротшими за часом, а всередині їх можуть розвиватися школи,
напрями чи теорії, які характеризуються не часовою залежністю, а схильністю до певних методологій.
 
Отже, періодизацію розвитку літературознавства слід, очевидно, робити за двома критеріями:
кількісним (часовим) і якісним (методологічним).

73. Основні чинники літературного процесу.

 Зовнішні: Розвиток суспільства культури і мистецтва, стан розвитку людської свідомості,
філософської думки, релігії, історична ситуація, вплив фольклору
 
 Внутрішні: Закони художньої літератури, розуміння краси у певну добу, перебіг літературного
життя, розвиток і взаємодія родів і жанрів, традиції та новаторства митців.
 
74. Автор і публіка як учасники літературного процесу.
 
Головний адресат літературної творчості — нескінчене покоління. Цей адресат конкретизується в особі
реального реципієнта твору, якого прийнято називати читачем. Він є другою (поряд із письменником)
ключовою фігурою в літературному житті. Його участь у творчому процесі різноаспектна. Передусім
письменник пише про і для своїх сучасників, намагається щось змінити і в них самих, і в житті. Свого
часу В. Стефаник на звинувачення щодо діалектної основи своїх творів відповів: «Я не міг писати
інакше, бо вони так кричали до мене». І навіть коли об’єктом зображення стає минуле, все одно автор
пізнає його з позицій, спільних для нього та його читачів. Письменник завжди враховує особливості
читацької думки, щоб зробити його доступним, прийнятним для читача.

Читач — не пасивний об’єкт авторського впливу, а потенційний співтворець, однодумець автора.

Працюючи над твором, автор постійно веде внутрішній діалог і навіть дискутує з майбутнім читачем, у
якому бачить «заслуженого співрозмовника» — людину, здатну розуміти його, сприйняти аргументи,
оцінки, висновки. Пробудити уяву читача, спонукати переживати його разом з автором, переконати
його і зробити своїм однодумцем — мрія, прагнення, обов’язок письменника.

Читач — постійний фактор літературного процесу, часом саме від нього залежать зміни в літературі.
Наприклад, поява наприкінці XIX — на початку XX ст. інтелектуального читача, здатного до вищого
рівня співтворчості, зумовила і появу модерної поетики, яка відійшла від описовості, пояснення, а
розрахована на «співуявну» та інтелектуально-креативну спроможність читача. Цим пояснюється й
успіх «сцієнтичної» поезії І. Драча в середовищі молодих фізиків, кібернетиків, генетиків та інших
представників негуманітарних наукових сфер у 60-ті роки XX ст.

Відносини автора і читача часом драматичні: буває, що сучасники автора не сприймають твору, а
наступне покоління — захоплюється ним. Іноді письменник свідомо йде на конфлікт із читачем.
Непросто, наприклад, складалися стосунки з читачами в І. Франка. Своїми творами і діями,
самокритикою він викликав бурю в середовищі, галицькому суспільстві, не раз проти його новацій та
ідей виступали навіть колишні соратники й учні. Та велич його у здатності десятиліттями «проти
рожна перти», пропонуючи і обстоюючи в мистецтві, суспільному житті те, що вважав необхідним.

75. Традиція і новаторство в літературі.

Традиції і новаторство в літературі — взаємопов’язані поняття, які характеризують моменти
літературної спадкоємності, історико-літературного процесу.
 
Традиція в будь-якій сфері людської діяльності — те, що у формі звичаїв, норм, порядків передається з
покоління в покоління. У худож. літературі в процесі тривалого розвитку традиційними стають деякі
теми, мотиви, ідеї, образи, способи творення художнього світу, жанрові структури.
 
Новаторство — нововведення, характеристика граней творчої діяльності людини, якими відрізняється
від традиційних форм. Письменник стає новатором у відкритті тем, типів, у вдосконаленні жанрових
форм, засобів художнього освоєння світу.
 
76. Програми, маніфести, дискусії як вияви
літературного життя.
Літературні маніфести (лат. manifestus — очевидний, відкритий) — публічне проголошення одним або
групою письменників своїх засад, завдань і намірів. Термін увійшов у вжиток у XIX ст., вживається в
різних народів з неоднаковою частотою. Йому відповідають: декларація, програма, універсал.

Літературна дискусія 1925–1928 років — публічне обговорення шляхів розвитку, ідей та завдань нової
української радянської літератури, місця і ролі письменника в суспільстві.
Дискусія виникла через розходження у розумінні природи і мети художньої творчості серед українських
письменників, ідейну і політичну конкуренцію літературних організацій. Приводом до неї стала стаття
Миколи Хвильового «Про „сатану в бочці“, або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», яка
була спрямована проти пробної «червоної графоманії», що була написана у відповідь на виступ «Про
критику і критиків у літературі» початківця Григорія Яковенка.

Активну участь у дискусії взяли літературні організації «Гарт», «Плуг», «Ланка -МАРС, пізніше
ВАПЛІТЕ і ВУСПП, письменники і громадські діячі Микола Хвильовий, Микола Зеров, Андрій Хвиля,
Сергій Пилипенко, Олександр Дорошкевич, Самійло Щупак, Микола Скрипник та ін.

77. Стильовий плюралізм сучасного мистецтва.

Стильовий плюралізм – це характерна риса постмодернізму.
 
 Цитування у своїх творах мистецтва попередніх епох.
 Іронізування над художньою традицією минулих культур.
 Використання прийому гри під час створення творів мистецтва.