Тема 1.

Поняття «текст», види інформації в тексті, типи текстів

ПЛАН
1. Теорія тексту, текстознавство, текстологія як наукові дисципліни, що
вивчають текст. Поняття «текст» і «твір».
2. Текст і його сприйняття.
3. Текст як інформаційна єдність. Види інформації в тексті. Одиниці
тексту.
4. Типи і різновиди текстів.
5. Психологічні засади роботи редактора над текстом.

1. Теорія тексту, текстознавство, текстологія як наукові дисципліни,

що вивчають текст. Поняття «текст» і «твір»

Функціональний аспект у вивченні мови, орієнтація на комунікативний

процес неминуче призвели до виявлення комунікативної одиниці вищого
порядку, за допомогою якої здійснюється мовне спілкування. Такою
одиницею є текст, який мислиться насамперед як одиниця динамічна,
організована в умовах реальної комунікації і, отже, володіє екстра-та
інтралінгвістичними параметрами.
Для мовної організації тексту визначальними виявляються зовнішні,
комунікативні фактори. І тому походження тексту і його функціонування
прагматично орієнтовані, тобто текст створюється при виникненні певної
настановної мети і функціонує в певних комунікативних умовах.
Комунікативні умови, або конкретні мовні ситуації, піддаються
типологізації, таким чином, і тексти, орієнтовані на певні комунікативні
умови, також повинні володіти типологічними ознаками. Встановленням цих
ознак і займається перш за все теорія тексту – наукова дисципліна, яка
отримала вихід до соціолінгвістику, психолингвистику, інформатику,
функціональну стилістику, теорію перекладу та інші дисципліни, пов’язані з
вивченням мовної діяльності як процесу і мовного твору як результату цієї
діяльності.
Серед філологічних дисциплін, зокрема книгознавчогопрофілю, теорія
тексту займає одну з головних позицій. Це пояснюється тим, що текст як
об’єкт дослідження постає тут як інформативна одиниця в «дії», тобто
володіє прагматичними і функціональними якостями.
У теорії тексту ще багато дискусійних питань, невирішених проблем,
наприклад, питання про мінімальну протяжності тексту (чи можна вважати
текстом, зокрема, одну комунікативну репліку?). Не встановилося і вживання
самого терміна, назви дисципліни. Вивчення тексту здійснюється під різними
назвами: крім терміна «теорія тексту», побутують терміни «лінгвістика
тексту», «структура тексту», «герменевтика», «граматика тексту».
Наявність різних термінів – це не тільки свідчення неусталеної
термінологічної практики, але й відображення того, що сам феномен тексту
передбачає багатоаспектність його вивчення.
 Теорія тексту склалася як наукова дисципліна в 2-ій половині XX ст. на
перетині ряду наук – інформатики, психології, лінгвістики, риторики,
прагматики, семіотики, герменевтики, книгознавства, соціології. Незважаючи
на велику кількість міждисциплінарних перетинань, в даний час теорія тексту
володіє власним онтологічним статусом. Теорія тексту охоплює будь-які
знакові послідовності, однак основним її об’єктом є текст вербальний, тому
при характеристиці і описі тексту важливі дані, накопичені лінгвістикою.
Одне те, що теорія тексту склалася як дисципліна проміжного типу, на
базі ряду як фундаментальних, так і прикладних наук, говорить про
багатовимірність самого об’єкта (тексту) і багатоаспектності його вивчення.
Предметом даної науки є ознаки і характеристики (як структурні, так і
функціональні) тексту як комунікативної одиниці вищого рівня, як цільного
мовного твору. Комунікативність тексту розуміється як ступінь його
спрямованості до читача. Інтерес до тексту як мовному твору проявився у
лінгвістів, починаючи ще з 20-30 рр. XX ст. Посилився він у 50-ті роки XX
ст., у зв'язку із зверненням до вивчення мови у функціональному аспекті,
коли мова стала розглядатися не як статична система знаків, а як система
динамічна. Тоді й з'явився термін-поняття «мовна діяльність» у практиці
спілкування.
Отже, з підвищенням зацікавленості проблемами творення тексту
виникає термін «текстознавство». Під цим поняттям розуміють напрям
наукового знання, сутність якого полягає у виявленні та формуванні законів
творення будь-якого тексту – як художнього, так і наукового,
журналістського тощо. Завданням текстознавства є дослідження процесу
творення тексту, що забезпечує виконання однієї з найважливіших функцій
мови – людської комунікації.
Текстознавство (лат. тextum – тканина, сплетіння, поєднання) – галузь
філології, що вивчає закони творення тексту як найвищої й незалежної
мовної єдності, а також притаманні текстам типи, властивості, функції, стилі
та жанри.
Текстознавство іноді називають текстологією. Це пов’язано з тим, що
сучасна українська термінологія, на жаль ще не виробила достатньо засобів,
які точно охарактеризували б стан новітніх наукових досягнень. Тому часто
послуговуються неточними термінами, що призводить до дублювання чи
переписування одному термінові двох значень. Тож донедавна всі спроби
наукового підходу до вивчення проблем тексту традиційно зараховували до
царини текстології.
Текстологія – наукова дисципліна, яка вивчає і встановлює історію
тексту, а саме рукописних та друкованих документів із метою їх верифікації,
подальшого дослідження, тлумачення, з’ясування походження.
Об’єктом дослідження текстології є різноманітні списки давніх текстів,
стиль і час їх написання які аналізуються з метою встановлення авторства та
ідентичності тексту. Ця наука досліджує текст як документ на предмет його
автентичності, простежуючи текстові зміни (зі стилістичних, ідейних та
інших міркувань), з’ясовує дату, підстави та умови створення тексту,
особливості його редакцій тощо.
Зважаючи на те, що текст – складне, багатовимірне явище, текстознавчі
дослідження передбачають такі специфічні аспекти:
- онтологічний – характер існування та статус тексту;
- гносеологічний – особливості та ступінь відображення у тексті
об’єктивної реальності;
- лінгвістичний – закони мовного оформлення тексту;
- психологічний – особливості сприйняття і розуміння тексту;
- прагматичний – ставлення автора тексту дл об’єктивної реальності й
до змістового наповнення тексту.
До найважливіших проблем, які нині вивчає теорія тексту, належать:
- відмінності змістового наповнення тексту та змісту речень, що
входять до нього;
- надфразова єдність тексту;
- часові та просторові виміри тексту;
- особливості відображення дійсності в тексті;
- ієрархія мовних рівнів тексту;
- єдність внутрішньої структури тексту (оцінювання на основі
семантичних і синтаксичних критеріїв;
- функціональна, семантична і синтаксична завершеність тексту.
Отже, текстознавство є наукою про текст як явище комунікативного
середовища, що виступає в певній системі параметрів, характерних для
окремого типу текстів.
Поняття «текст» і «твір».
У тексті укладена мовна та мислитель на діяльність суб’єкта (мовця),
розрахована на відповідну діяльність читача (слухача), на його сприйняття.
Так народжується взаємопов’язана тріада: автор (виробник тексту) – текст
(матеріальне втілення мовної та мислительної діяльності) – читач
(інтерпретатор). Таким чином, текст стає одночасно і результатом діяльності
(автора) і матеріалом для діяльності (читача-інтерпретатора).
Будь-який текст розрахований на чиєсь сприйняття: літописець пише
для нащадків, фахівець-учений – для колег, з метою передати свої
спостереження і висновки; навіть такий вид тексту, як щоденник, теж
створюється для когось – хай тільки «для себе». Але «длясебе» – це теж
певна адреса. Звідси і двонаправленість тексту: на автора-творця (може бути,
і колективного) і на сприймаючого читача. Така двонаправленість народжує
безліч проблем при спробі охарактеризувати текст всебічно.
Текст можна розглядати з точки зору:
- укладеної в ньому інформації (текст – це насамперед інформаційна
єдність);
- з точки зору психології його створення, як творчий акт автора,
викликаний певною метою (текст – це продукт мовної та
мислительної діяльності суб'єкта);
 - текст можна розглядати з позицій прагматичних (текст – це матеріал
для сприйняття, інтерпретації);
- нарешті, текст можна характеризувати з боку його структури, мовної
організації, його стилістики (зараз з'являється все більше робіт такого
плану, наприклад, стилістика тексту, синтаксис тексту, граматика
тексту; ширше – лінгвістика тексту).
Для видавничих працівників, зокрема редакторів, важливий перш за все
прагматичний аспект тексту, тому при всебічній характеристиці тексту
особливий акцент робиться на питання про те, як підвищити інформаційну
цінність тексту, які прийоми для цього можна рекомендувати, як поліпшити
літературну форму тексту.
Дослідників тексту (наприклад, П. Хартманна, С. Якобсона, Г. Ейгер,
В. Звегінцева, М. Гвенцадзе, О. Каменську та ін) цікавить насамперед
типологія текстів, і тому в якості першочергового ставиться завдання
розробки самих принципів класифікації текстів.
У вузькому розумінні текст – це структурно-семантична єдність,
упорядкована множина речень, об’єднана різними типами лексичного,
граматичного і логічного зв’язку, здатна передавати певну інформацію.
У широкому розумінні текстом є вся інформація, яку людина отримує
через органи чуття.
Кожен із ЗМК передає інформацію, яка є частиною одного
велетенського тексту. Більша частина такого тексту транслюється ТБ, радіо,
кінематографом, періодичними і неперіодичними виданнями. Отже,
«світовий текст» є текстом масової комунікації. Одним із його різновидів є
журналістський текст.
Згідно з лінгвістичним трактуванням текст розглядається як об’єктивна
реальність у формі знакової послідовності, яка характеризується низкою
ознак, зокрема когенезією і когерентністю (зв’язністю і цілісністю). Отже,
будь-яка послідовність пропозицій, організована у часі або просторі в такий
спосіб, що пропонує ціле, є текстом.
Як мовне явище текст має двосторонній характер, тобто є єдністю
форми і змісту. Він може мати усну чи письмову форми. Такий поділ
тривалий час вважався чи не єдино правильним. Проте останнім часом
розмежування, на перший погляд синонімічних понять «твір» і «текст», а
також тлумачення понять «зміст» та «форма» набуло трохи іншого
характеру. Текст може ототожнюватися із твором; з психологічного погляду,
це виражається в тому, що результат інтерпретації тексту читачем може
відрізнятися від мовно-знакових структур, в яких він закріплений автором
для передавання. Пояснення цього – сприйняття тексту завжди обумовлене
зовнішніми (місце, час, ситуація) та внутрішніми (психічні, соціальні
особливості адресанта й адресата) передумовами, тобто текст не є
ідентичним для мовця і реципієнта.
Під час ознайомлення читача з будь-яким текстом виникає вторинний
текст – уявлення про почуте або прочитане у свідомості реципієнта,
результат перероблення тесту, продукт творчого засвоєння
експліцитної(вираженої) та імпліцитної (невираженої, зрозумілої читачеві
йбез вербалізації) інформації.
Таким чном текст – продукт творчої та мовної діяльності автора,
спрямованої на втілення авторського задуму – експліцитно-імпліцитного
відображення реальної або частково (чи повністю) вигаданої дійсності, який
естетично втілюється і викликає у читача інтелектуальну та емоційну реакції.
Текст – це передусім засіб мовної комунікації між адресатом та
адресантом.
Ознаки тексту:
- цілісність;
- зв’язність;
- відмежованість;
- завершеність;
- модальність.
Твір є результатом мовної діяльності людини, а формою його існування
є текст – графічно-знакова фіксація твору. Можна сказати, що твір – це
тільки мовне вираження замислу його творця, а текст – г7рафічне
закріплення цого замислу на папері.
Твіор ітекст мають різне походження, природу, історію, способи
оформлення, хоч і впливають один на одного. Відповідно до своєї суті твір і
текст підпорядковуються різним правилам: твір – законам мовної діяльності
людини, текст – нормам користування тією знаковою системою, якою ми
послуговуємося для фіксації певного типу твору. Не все, що є в творі, може
бути виражене письмовими чи друкованими знаками.
Чітко розмежувати твір і текст практично неможливо. Дещо від тексту
може бути і в творі, тоді як чимало творінь сучасної літератури не є текстами.
Відмінність тут ось у чому: текст є матеріальним фрагментом, котрий займає
певну частину книжкового простору (наприклад у книгозбірні), а твір – поле
методологічних знань.
Текст пізнається, осягається через свій стосунок до знака. Він живе лише
в момент створення або сприймання і не існує поза написанням або
читанням.
Твір функціонує як знак. Твір у кращому разі мало символічний, його
символіка швидко зводиться нанівець, тобто завмирає в нерухомості, тоді як
текст усуціль є символічним; твір зрозумілий, усвідомлений, сприйнятий у
всій повноті своєї символічної природи – це є власне текст.
Твір не змінюється (його один раз створив з одним-єдиним змістом
автор), а текст чи не щоразу новий.
Текст на відміну від твору має свої засоби вираження й актуалізації
змісту, свої «засоби керування» читацьким сприйманням та розумінням.
 2. Текст і його сприйняття

Механізм сприймання твору та стадії сприймання твору.

Складники процесу сприймання. Сприймання відбувається в процесі
читання. Існує теорія сприйманя тексту та його роз’яснення. Гумбольдт є
засновником напрямку. У нас цей напрямо розвивав Потебня. Сприймання
твору є керований автором процес продукування твору адресатом. Цей
процес включає сенсорні процеси (відчуття), перцепцію (пізнання), рецепцію
(розуміння).
Сенсорні процеси – це фізіологічні процеси отримання інформації з
навколишнього середовища, які залежать від стану організму й сенсорної
системи. У контексті масової комунікації ці процеси мають важливе
значення, оскільки вони залежать як від організації комунікативного
процесу, так і від стану аудиторії, що сприймає повідомлення.
Перцепція у сфері комунікації – процес, що тісно пов’язаний із
розумінням і більшою мірою залежить від пам’яті, перцептивного досвіду
аудиторії, її уваги. Це уміння реципієнта зосередитися, взяти ту інформацію,
яка йому потрібна (селекція інформації).
Розуміння – певним чином організований процес включення
сприйнятого факту чи фактів у поняттєву систему адресата. Необхідно
зауважити, що сприймання серед дорослих становить близько 61%
комунікативної активності. Разом із тим цей процес протікає дуже складно
й неоднозначно. По суті будь-яка взаємодія – це здатність розуміти, що інші
кажуть.
Багато людей є поганими слухачами через погану силу концентрації
уваги, погану слухову увагу. Серед причин, що порушують розуміння твору,
можна назвати невдалу організацію процесу сприймання: розірваність у часі
й просторі процесу сприймання; швидкий темп читання; далеке
розташування об’єкту рецепції; негативну соціальну оцінку диктора або
ведучого, через їх слабкий голос чи нерозбірливість вимови; побічні
перешкоди – гамір, крик.; поганий психо-фізичний стан адресата – втома,
роздратованість; перешкоди пов’язані з невдалим оформленням тексту:
надмірна кількість ілюстрацій, погано побудований і розташований текст,
правописні помилки.
Правильність сприйняття тексту забезпечується не тільки мовними і
графічними одиницями і засобами, а й загальним фондом знань, по-іншому
«комунікативним фоном», на якому здійснюється текстотворення і його
декодування, тому сприйняття пов'язане з пресуппозицією (пре - лат. Prae -
попереду, перед ;suppositio - припущення, презумпція).
Пресупозиція – це компонент сенсу тексту, який не виражений словесно,
це попереднє знання, що дає можливість адекватно сприйняти текст. Таке
попереднє знання прийнято називати фоновими знаннями. Наприклад, тільки
попереднє знання вірша М. Некрасова «Є жінки в російських селищах ...»
допомагає зрозуміти до кінця ряд фраз і їх сенс віршів Н. Коржавін:
Століття промчало. І знову,
 Як у той вікопомний рік,
Коня на скаку зупинить,
У палаючу хату ввійде.
Їй жити б хотілося інакше,
Носити дорогоцінний наряд,
Але коні все скачуть і скачуть,
А хати горять і горять.
Як бачимо, для повного розуміння тексту необхідний «широкий
культурний контекст», він і створює загальний фонд знань для того, хто
пише і читає.
Текст є насамперед особливим чином представлене знання:
вербалізовані знання і фонове знання. У тексті лінійно впорядкована
сукупність знакових одиниць різного об'єму і складності, тобто це
матеріальне утворення, що складається з елементів членороздільної мови.
Однак це в цілому матеріальне утворення несе в собі щось нематеріальне,
зміст (знання, подія). Більше того, знання не завжди реалізується цілком
вербальними засобами. Автор зазвичай вербалізує «різницю», отриману в
результаті «віднімання» із задуму передбачуваних знань інтерпретатора.
Інтерпретатор ж, у свою чергу, «підсумує» цю різницю з власними знаннями.
Оскільки відправник і одержувач повідомлення розташовують і певним
обсягом спільних знань (фонових), повідомлення завжди виявляється
формально фрагментарним, але фактично повним. «Нормальне» виклад в
тексті зазвичай розраховане на оптимальне поєднання вербального і
невербального представлення інформації.
Відхилення то цієї норми веде або до гіпервербалізаціі, або до
гіповербалізаціі, тобто змінюється ступінь згорнутості – розгорнення тексту.
Цей ступінь може плануватися автором залежно від цільової установки
тексту. Причому ця ступінь згорнутості – розгорнення може змінюватися по
всій довжині тексту: одні фрагменти даються більш розгорнуто, інші – менш.
Отже, для адекватного сприйняття тексту необхідно наявність фонових
знань, які розглядаються як інформаційний фонд, єдиний для мовця і
слухача, у нашому випадку породжує текст (автора) і інтерпретуючого текст
(читача). Фонові знання служать умовою успішності мовленнєвого акту.
Типи фонових знань:
- соціальні, тобто ті, що відомі всім учасникам мовного акту ще до
початку повідомлення;
- індивідуальні, тобто ті, що відомі тільки двом учасникам діалогу до
початку їх спілкування;
- колективні, тобто відомі членам певного колективу, пов’язаним
професією, соціальними відносинами та ін (наприклад, спеціальні
медичні знання; політичні та ін.).
Треба сказати, що фонові знання можуть переміщатися з одного типу в
інший. Наприклад, загибель конкретної жінки – це факт індивідуального
знання, а загибель принцеси Діани з’явилася національним, навіть світовою
подією і, таким чином, цей приватний факт увійшов до знання соціальне.
 Фонові знання можна кваліфікувати і з іншого боку, з боку їх змісту:
життєві, донаукові, наукові, літературно-мистецькі. Крім того, фонові знання
можуть підрозділятися на тривіальні і нетривіальні. Як правило, тривіальні
знання у тексті не вербалізуются, вони можуть бути реалізовані лише в
особливому, навчальному тексті, наприклад, при навчанні дитини.
Індивідуальні фонові знання часто використовуються при створенні
підтексту.
Поняття підтексту насамперед пов’язано з художньою літературою, воно
повністю зорієнтоване на попереднє знання. У ряді випадків автор,
використовуючи ті чи інші висловлювання, згадуючи небудь факти, прямо
розраховує на розуміння присвячених, тобто на індивідуальне знання.
Підтекст – інший план повідомлення, який створюється не довільно, а
тими ж засобами, що й основний план.
До таких засобів належать:
 лексичні засоби (метафора, метонімія, перифраз, порівняння тощо);
 ситуативні засоби (факти, події, раніше згадані);
 асоціативні засоби (поняттєві, емоційні зв'язки, які виникають між тим,
про що йде мова, і досвідом автора або реципієнта).
Крім того, кожне слово має психологічний образ, властивий
конкретному реципієнтові. Цей психологічний образ здатний викликати у
свідомості реципієнта свій ланцюг асоціацій, на основі яких і створюється
інший, прихований план повідомлення. Безперечно, не можна знати
психологічних образів слів кожного читача, але можна прогнозувати
підтексти з урахуванням оказіональних, нелітературних, розмовних,
переносних значень слів.
Сприймання підтекстової інформації можливе лише на основі
усвідомлення супровідних нашарувань на пряме значення компонентів
висловлювання. Підтекст можливий у розмовному («Такий вже розумний, що
далі й нікуди!», публіцистичному мовленні (Протягом трьох з половиною
століть Україна постійно відчувала силу обіймів «старшого брата»), та
найбільш властивий він художнім творам («Од молдованина й до фіна/ на
всіх язиках все мовчить,/ бо благоденствує» (Тарас Шевченко)).

3. Текст як інформаційна єдність. Види інформації в тексті.

Одиниці тексту

Текст, якщо розглядати його в системі узагальнених функціональних

категорій, кваліфікується як вища комунікативна одиниця. Це цілісна
одиниця, що складається з комунікативно-функціональних елементів,
організованих усистему для здійснення комунікативного наміру автора
тексту відповідно мовної ситуації.
Текст реалізує структуровано представлену діяльність, а структура
діяльності передбачає суб’єкт і об’єкт, сам процес, мета, засоби і результат.
Ці компоненти структури діяльності відображаються в різних показниках
тексту – змістовно-структурних, функціональних, комунікативних.
 Текст має свою мікро-і макросемантіку, мікро-і макроструктуру.
Семантика тексту обумовлена комунікативної завданням передачі
інформації; структура тексту визначається особливостями внутрішньої
організації одиниць тексту і закономірностями взаємозв’язку цих одиниць в
рамках цілісного повідомлення (тексту).
Одиницями тексту є:
- висловлювання (реалізована пропозиція),
- міжфразова єдність (ряд висловлювань, об’єднаних семантично і
синтаксично в єдиний фрагмент).
Міжфразова єдність в свою чергу об’єднується в більші фрагменти-
блоки, що забезпечують тексту цілісність завдяки реалізації дистантних і
контактних смислових і граматичних зв’язків. На рівні композиційному
виділяються одиниці якісно іншого плану – абзаци, параграфи, розділи,
глави, подглавкі та ін.
Одиниці семантико-граматичного (синтаксичного) та композиційного
рівня перебувають у взаємозв’язку і взаємозумовленості, в окремому випадку
вони навіть в «просторовому» відношенні можуть збігатися, накладаючись
один на одного, наприклад, межфразова єдність і абзац, хоча при цьому вони
зберігають свої власні відмінні ознаки.
З семантичної, граматичної та композиційною структурою тексту тісно
пов’язані його стильові та стилістичні характеристики. Кожен текст виявляє
певну більш-менш яскраво виражену функціонально-стильову орієнтацію
(науковий текст, художній та ін.) і володіє стилістичними якостями, що їх
диктують даної орієнтацією і, до того ж, індивідуальністю автора.
Стилістичні якості тексту підпорядковані тематичної та загальної
стильової домінанти, що виявляється протягом усього текстового простору.
Побудова тексту визначається темою, яка виражається інформацією,
умовами спілкування, завданням конкретного повідомлення та обраним
стилем викладу.
Текст як мовленнєвий твір складається з послідовно об’єднаних
вербальних засобів (висловлювань, міжфразових єдностей). Однак значення,
укладені в тексті, не завжди передаються тільки вербальними засобами. Для
цього існують і засоби невербальні; в рамках висловлювання і міжфразової
єдності це може бути порядок слів, соположеніе частин, розділові знаки; для
акцентування значень – засоби виділення (курсив, розрядка та ін.).
Наприклад, при поєднанні висловлювань «Син пішов до школи. Донька – в
дитячий сад». Присудок«пішла»замінено знаком тире. У рамках більш
складних компонентів тексту таких невербалізованих значень може
виявитися значно більше. Наприклад, використання знаків запитання й
оклику, що заміщають цілі репліки діалогу.
- Подивіться, який він гарненький! - Наташа підводить мене ближче до
клітки і просовує всередину руку, яку малюк відразу ж вистачає і
начебто б знизує. - Такі гарні дитинчата у орангутангів - велика рідкість.
А ви звернули увагу, як він схожий на свою матір?
- «?»
 - А як же! У мавп все, як у людей (Моск. комс. - 1986. - 29 н.).
У цьому сенсі цікавий наступний приклад:
І на голеному, багряному обличчі програло:
- «?»
- «!»
- «!?!»
Абсолютно схиблений! (А. Білий.Петербург).
Зображення пауз, заминок в мові, різкого інтонаційного перелому
здійснюється за допомогою знаків пунктуації. Тембр, інтенсивність,
паралингвистическими супровід промови зображується зазвичай описово
(кричав, розмахуючи руками; подивився, примруживши очі). Однак таке
словесне зображення міміки, жестів необов’язково. Наприклад, питання,
подив, можна передати знаками: Так ти його бачив? – «???»
Для передачі значень у тексті служать і різні фігури умовчання, теж
пов'язані з невербалізованих засобам.
З іншого боку, в тексті може бути здійснена вербалізація «німих» мов
(мов жестів, міміки). Цьому, зокрема, служать різноманітні ремарки в
драматургічних творах або авторські описи відповідних жестів і міміки у
творах прозових. Наприклад:
Він кривить усмішкою рот, напружує своє горло і сипить:
- А у мене, барин, тово ... син на цьому тижні помер.
(А. Чехов.Туга);
Поплакавши, панночка раптом здригнулася, істерично крикнула:
- Ось знову! - І несподівано заспівала тремтячим сопрано:
- Славне море священний Байкал ...
Кур'єр, що здався на сходах, погрозив комусь кулаком і заспівав разом з
панянкою незвучная, тьмяним баритоном:
- Славен корабель, омулевая бочка! ..
(М. Булгаков. Майстер і Маргарита).
Так звані «німі» мови є повноцінним засобом комунікації в реальному
житті. Однак вони широко представлені в вербализовать вигляді і в тексті –
художньому, публіцистичному. При сприйнятті текстового опису жестів
необхідно враховувати їх значущість у рамках даної мовної спільності. Крім
того, читач і творець тексту можуть бути розділені в часі, це також може
спровокувати неадекватність сприйняття. Наприклад, потрібно коментар до
опису жесту в тексті твору А. Чехова «Товстий і Тонкий»: Товстий, бажаючи
розлучитися дружньо, простягнув руку, а Тонкий потиснув два пальці і
захихикав. Ще приклад: Про начальника департаменту: ... Я негайно помітив,
що він масон: він якщо дасть кому руку, то висовує тільки два пальці
(М. Гоголь.Записки божевільного). Непорозуміння можуть виникнути при
читанні тексту іноземним читачем, так як «німі» мови різних народів можуть
істотно різнитися. Наприклад, кивок на знак згоди в країнах арабського світу
сприймається як прояв невихованості, якщо відноситься до незнайомої
людини або старшому за віком.
 Можна назвати і такий спосіб передачі значень у тексті, як вторгнення в
одноманітно організований простір елементів інших текстів, «текстів у
тексті» (Ю.М. Лотман). Це можуть бути прямі включення –епіграфи, цитати,
посилання. Можуть бути перекази-вставки інших сюжетів, звернення до
легенд, «чужим» розповідям та ін.

4. Типи і різновиди текстів

Проблема виділення текстових типів виявляється актуальною не тільки

сама по собі, але й тому, що висуває тезу про розрізнення мовної та
комунікативної компетенції. Мовна компетенція передбачає здатність
побудови і розуміння граматично правильних пропозицій. Тоді як
компетенція комунікативна являє собою здатність розуміння і правильної
побудови різних типів тексту при обліку специфіки конкретної мовної
ситуації.
Надаючи великого значення типології тексту (як теоретичне, так і
практичне), вчені визнають, що досить повна і єдина класифікація текстів,
яка відповідала б усім вимогам, ще не створена. А раз так, то, мабуть,
найдоцільніше розпочати з уточнення самого поняття «типу тексту» і тих
критеріїв, які повинні бути покладені в основу типологізації. Цікаво
відзначити, що виділити типи текстів інтуїтивним шляхом набагато легше,
ніж підвести під їх класифікаційну теоретичну базу. Справа в тому, що
«зразки текстів» цілком соціально усвідомлені: так, навіть читач-неспеціаліст
розрізнить текст художній і нехудожній; текст офіційного листа і дружнього
послання; текст повідомлення по радіо і текст реклами і т.д.
Ускладнюється задача розробки типології текстів і тим, що не існує
загальноприйнятої термінології в теорії тексту. Без чіткої диференціації
використовуються терміни «тип тексту», «клас текстів», «вид тексту», «жанр
тексту», «тип дискурсу», «тип мовлення», «форма тексту» і навіть «сорт
тексту».
Розбіжності спостерігаються і у виборі критеріїв типологізації. Останнє
пояснюється природою самого тексту, його багатоаспектністю: один і той же
текст може бути віднесений до різних типологічним групам при обліку
різних його аспектів, коли в основу класифікації закладаються різні ознаки,
що у тексті. Вибір вихідної точки відліку, в даному випадку
класифікаційного критерію, може змінюватися, і тому можуть зміщуватися і
групи текстів у різних класифікаціях. Ідеальна типологія текстів повинна
відобразити різні аспекти даного об'єкта – як комунікативно-
функціональний, так і структурно-семіотичний. Для цього швидше за все
підійде змішаний критерій, коли враховується сукупність екстра - і
інтратекстуальних диференціальних ознак.
Різні вчені виділяють різну кількість таких ознак, і тому класифікації
виходять більш узагальненими або більш деталізованими. У будь-якому
випадку важливо дотримання самого избранного принципу, щоб
водномуряду не виявилися поняття родового та видового плану або не
виявилися інші некоректні поєднання.
В даний час найбільш послідовною і гнучкою представляється система
текстів (їх типологія), підставою якої є теорія функціональних стилів при
обліку комунікативно-прагматичних умов текстотворення. Важливим у
даному випадку виявляється той факт, що функціональна стилістика
враховує співвіднесення екстралінгвістичних і інтралінгвальні факторів у
різних соціо-комунікативних різновидах тексту.
Текст може бути письмовим і усним за формою свого відтворення. Та й
інша форма вимагає своєї «текстуальності» – зовнішньої зв’язності,
внутрішньої осмисленості, спрямованості на сприйняття. Важливим у теорії
тексту виявляється і питання про ідентичність тексту, його канонічної формі,
яка особливо досліджується такою галуззю філології, як текстологія.
Лінгвістика вивчає інтонаційні, лексичні і синтаксичні засоби тексту;
графічні засоби підкреслення, шрифтові виділення, пунктуацію. Поняття
«текст» може бути застосовано не тільки по відношенню до цілісного
літературно оформленим твору, але і до його частини, достатньо
самостійною з точки зору мікротеми і мовного оформлення. Так, можна
говорити про текст глави, розділу, параграфа; тексті вступу, висновків і т.п.
Поняття «тип тексту» в даний час прийнято як робочий термін в
сучасних дослідженнях з теорії тексту, зокрема в лінгвістиці тексту.
Позначає він емпірично існуючі форми маніфестації текстів. Розбіжності в
тлумаченні поняття «тип тексту» ще досить великі. Воно трактується то
занадто вузько, то занадто широко (наприклад, кулінарний рецепт як тип
тексту і переклад як тип тексту).
Не вдаючись в усі складності дискусій з цього приводу і суперечливість
думок, можна все-таки на підставі накопичених наукою даних постаратися
намітити основні критерії для розмежування різних маніфестацій текстів.
Ясно, що ці критерії повинні складатися з ряду показників і охоплювати
принаймні головні ознаки тексту: інформаційні, функціональні, структурно-
семіотичні, комунікативні.
Кожен з даних підходів здатний стати підставою для відповідної
класифікації. Об’єднані ж разом, вони створюють відомі труднощі: кожен
реальний текст повинен теоретично виявити свою власну, відмінну від інших
ознаку по кожній з цих підстав. Така «ідеальна» і несуперечлива
класифікація скрутна, оскільки подібності та відмінності ознак можуть
комбінуватися по-різному: наприклад, подібністю інформаційних якостей
можуть різко протистояти якості комунікативні тощо. Вибір критеріїв
типологізації ускладнюється і тим, що один і той же текст може бути
віднесений до різних груп через свою власну багатоаспектність: за одним
критерієм він увійде в одну групу текстів, по іншому – в іншу.
При орієнтації на різні критерії можна в первинній диференціації
зупинитися на розподілі «наукові та ненаукові тексти»; «художні та
немистецькі тексти»; «монологічний і діалогічний тексти»; «моноадресатний
і поліадресатний тексти» і т.д. Кожне з цих поділів реально існує, але з точки
зору загальної і єдиної типології вони некоректні: наприклад, художній
текст, з одного боку, потрапить у групу ненаукових, а з іншого – одночасно в
групи монологічних і діалогічних.
Щоб уникнути подібних схрещувань будемо орієнтуватися надалі на
найбільш усталені класифікації, що спираються на екстратекстуальние
чинники, тобто фактори реальної комунікації (комунікативно-прагматичні).
Переважна більшість авторів, що займаються проблемами тексту, при
обліку чинників реальної комунікації відповідно сферам спілкування
спочатку ділять всі тексти на немистецькі і художні. Нехудожні тексти
характеризуються установкою на однозначність сприйняття; художні – на
неоднозначність. І те й інше принципово важливо.
Тексти немистецькі та художні.
В якості сутнісних ознак художньої та нехудожньої комунікації
найчастіше називають:
1) присутність / відсутність безпосереднього зв’язку між комунікацією і
життєдіяльністю людини, її обов'язковість або добровільність;
2) відсутність / наявність естетичної функції;
3) експліцитно / імпліцитність змісту (відсутність / наявність підтексту);
4) установка на однозначність / неоднозначність сприйняття;
5) установка на відображення реальної / нереальної дійсності (художні
тексти представляють не модель дійсності, а свідомо конструюються
можливі моделі дійсності).
Художні тексти мають свою типологію, орієнтовану на родо-жанрові
ознаки.
Нехудожні тексти мають свою приватну типологію: тексти масової
комунікації; наукові тексти; офіційно-ділові тексти.
Художній текст будується за законами асоціативно-образного мислення,
нехудожній – за законами логічного мислення. У художньому тексті
життєвий матеріал перетвориться на свого роду «маленький всесвіт»,
побачену очима даного автора.
- Тому в художньому тексті за зображеними картинами життя завжди
присутній підтекстний, інтерпретаційний функціональний план,
«вторинна дійсність». Нехудожній текст, як правило, одномірний і
одноплановий, дійсність реальна і об'єктивна.
- Художній текст і нехудожній виявляють різні типи впливу - на
емоційну сферу людської особистості і сферу інтелектуальну; крім
того, в художньому зображенні діє закон психологічної перспективи.
- Нарешті, розрізняються ці тексти і по функції - комунікативно-
інформаційної (нехудожній текст) та комунікативно-естетичної
(художній текст).
- Художній текст будується на використанні образно-асоціативних
якостей мовлення. Образ тут кінцева мета творчості, тоді як у
нехудожньому тексті словесна образність принципово не необхідна і
при наявності є лише засобом передачі інформації. У художньому
тексті кошти образності підпорядковані естетичному ідеалу
 художника (художня література – вид мистецтва); другорядна роль
словесного образу в нехудожньої літератури (наприклад, науково-
популярної) звільняє учасника від такої підпорядкованості: він
стурбований іншим – за допомогою образу (порівняння, метафори)
передати інформаційну сутність поняття, явища.
Таким чином, для нехудожнього тексту важлива логіко-понятійна, по
можливості об'єктивна сутність фактів, явищ, а для художнього – образно-
емоційна, неминуче суб'єктивна.
Виходить, що для художнього тексту форма сама по собі змістовна, вона
виняткова і оригінальна, в ній сутність художності, оскільки обирається
автором «форма життєподібності» служить матеріалом для вираження
іншого, іншого змісту, наприклад, опис пейзажу може виявитися не
потрібним саме по собі, це лише форма для передачі внутрішнього стану
автора, персонажів. За рахунок цього іншого, іншого змісту і створюється
«вторинна дійсність». Внутрішній подібний план передається через
зовнішній предметний план. Так створюється двоплановість і
багатоплановість тексту, що протипоказано тексту нехудожньої.
Оскільки в художньому тексті панують асоціативні зв’язки, то художнє
слово виявляється практично понятійно невичерпним. Різні асоціації
викликають різні «нарощення сенсу» (термін В.В. Виноградова). Навіть одні
й ті ж реалії предметного світу можуть сприйматися різними художниками
по-різному, викликати різні асоціації. Наприклад, «камінь» О. Мандельштама
– символ строгості, надійності («Камінь» – назва книги), а у І. Анненського –
це символ скутості, душевного гніту («Туга білого каменю»). «Сонце» для
К. Бальмонта – символ святковості, стихійності, життєвості, а для
Ф. Сологуба – символ всього спокушати, дурманного, мертвущого. Для
художнього тексту важливий не стільки предметно-понятійний світ, скільки
уявлення – наочний образ предмета, що виникає в пам'яті, в уяві. Саме
уявлення – перехідна ланка між безпосереднім сприйняттям і поняттям.
З точки зору структури і функції висловлювань тексти немистецькі та
художні також помітно різняться. Конструктивну роль у нехудожніх текстах
визнані виконувати структури раціонально-логічні, а в художніх текстах –
емоційно-риторичні. Раціонально-логічні структури співвідносять текст з
дійсністю, а емоційно-риторичні – з інтерпретацією дійсності. Тому в
другому випадку модусних компоненти висловлювань будуть переважати
над диктумного. В результаті підвищена експресивність тексту.
Роль емоційно-риторичних структур зростає в різних текстах у русі від
наукового викладу до художнього. Такі тексти, як наукові та ділові (відносно
прості в структурному відношенні) організуються в основному раціонально-
логічними структурами.
Роль емоційно-риторичних структур характерна для текстів художніх,
хоча вона цілком відчутна і в текстах масової комунікації (зокрема – в
газетах), де принципово важлива установка на що впливає функцію мовних
засобів і тексту в цілому.
 Отже, образність і емоційність - головне, що відрізняє текст художній
від нехудожнього.
А.Абрамович і Е.Лазаревич виокремлюють описовий, розповідний
тексти, текст-роздум, текст-визначення. Опис, розповідь і роздум виокремлює
також Н. Сікорський, але зазначає, що в ці види тексту входить і визначення
(в різні види). К. Накорякова включає визначення в роздум, а А. Мільчин
пише про розповідний, описовий і пояснювальний типи викладу.
1. Розповідь. В основі розповіді – розміщення матеріалу переважно в
хронологічній послідовності. Проте не завжди. Під час редагування цього
виду текстів варто із самого початку встановити основний принцип викладу
матеріалу, який обрав автор. Найчастіше – хронологічний, проте може бути й
тематичний, географічний чи ін. Звичайно, не можна вимагати, щоб цього
принципу було додержано впродовж усього тексту. Однак пам’ятати про
принцип, що визначає побудову невеликого фрагмента тексту, і дотримуватися
цього принципу автор зобов’язаний
Розповідь – найпоширеніший, найприродніший і, на перший погляд,
найпростіший спосіб викладу. У розповіді виокремлюють основні (вузлові)
події, з'ясовують їх взаємозв'язок. Прикладами розповіді є біографічні твори
чи тексти, в яких ідеться про подорож. Редагуючи розповідний текст, треба
перевірити співмірність його частин, пам'ятаючи, що значення події не
завжди визначається її тривалістю, усунути непослідовність викладу, а також
скоротити подробиці, які не є обов'язковими для розкриття теми. Крім
інформації про самі події, розповідний текст має дати читачеві уявлення про
те, як відбувалася їх зміна: швидко чи повільно, поступово чи раптово; як
відбувався перехід від одного стану до іншого. Розповідь повинна мати свій
ритм, свою інтонацію. І що точніше й продуманіше побудовано розповідь, то
простішою й природнішою вона виглядає. Є два основні способи розповіді –
епічний і сценічний. У першому автор оповідає про події, які відбулися, про
наслідки якихось дій. У другому – події викладають не описово, не
узагальнено, а наочно, зміст того, що відбувається, передають через жест, рух
дійових осіб, увагу читача (слухача, глядача) привертають до подробиць, до
частковостей. Епічний спосіб розповіді більш характерний для наукового
викладу, сценічний – для образного висвітлення подій. У публіцистиці
поєднуються або чергуються обидва способи розповіді.
2) Опис. Усі дослідники наголошують на тому, що описовими
називаються тексти, в яких предмети (явища, події) зображують через
перелічування ознак (властивостей, рис), характерних для них у певний
момент. На початку або в кінці опису дають уявлення про предмет у цілому.
Редагуючи описовий текст, корисно виокремити частину, в якій дано
загальну характеристику явища, і т. зв. «елементи опису», що характеризують
окремі частини цього явища. Звичайно елементи опису наводять за певною
системою: за важливістю, послідовністю розташування тощо. Редагуючи
описові тексти, треба домагатися того, щоб ознаки, які повідомляють у них,
створювали уявлення про предмет у цілому. Треба виключити вступні
частини, не пов’язані з основною темою, а також деталі, які захаращують
виклад. Є різні класифікації описових текстів. А.Е.Мільчин поділяє ці тексти
на аналітичні й синтетичні.
В аналітичному описовому тексті опис іде від загальної характеристики
об'єкта до характеристики його окремих частин. Об'єкт спочатку подають у
загальному вигляді, а потім аналітично розчленовують на частини. У
синтетичному описовому тексті загальну характеристику об'єкта подають
після змалювання його окремих частин. Отже, тут частини складаються,
синтезуються в ціле.
К. М. Накорякова наводить іншу класифікацію. Вона поділяє описи на
статичні й динамічні. Динамічними можуть бути описи не тільки предмета в
русі, але й предмета нерухомого. Активним у цьому випадку є спостерігач,
який привертає нашу увагу до змін, що відбуваються з об'єктом, з предметом
опису, надає описові активного характеру своїм ставленням до нього. В описах
завжди яскраво виявляється авторська індивідуальність. Мистецтво опису – це
мистецтво деталі. Якщо в описах наукових деталь має бути точною, наперед
обумовленою, доцільною, то в художній літературі деталь часто тим цінніша,
чим вона несподіваніша. Опис дуже насичений риторичними фігурами;
читач найде в ньому порівняння, протиставлення, негативні характеристики,
образне узагальнення побаченого, звертання до алегорії, анафору, риторичне
запитання. У синтаксичній структурі переважають строфи номінативного
типу, енергійніші, іж ті, в яких присудки виражені дієсловами.
3) Роздум – це вид тексту, в якому досліджують предмети і явища,
виявляють їх внутрішні ознаки, доводять певні положення. Роздуми – це
умовиводи, що спираються на конкретні факти. Роздуми виникають унаслідок
процесу мислення, коли одного або декількох висловлювань виводиться інше
висловлювання. У роздумах розрізняють тезу (положення, істінність якого
доводять), аргументи (судження, щообґрунтовують правильність тези) і
демонстрацію (спосіб доведення, послідовність аргументів і зв'язок між ними
та тезою), здагуючи роздум, треба досягати того, щоб теза була відокремлена
від аргументів, виключати аргументи, що не стосуються тези, ретельно
перевіряти істинність аргументації. Завдання ускладнюється тим, що редактор
має справу з такими структурами, в яких докази часом виокремлені від тези
багатьма абзацами. Цей вид тексту йскладніший і тому вимагає особливої
уваги редактора,предметом турботи якого має бути не тільки логічна правиль-
ність роздуму, але і його доступність для читача. Насамперед редактор має
з'ясувати те, чи справді роздум, який запропонував автор, необхідний. Серед
текстів-роздумів виокремлюють два різновиди: дедуктивні (в них рух думки
відбувається від загального положення до його обґрунтування або до його
демонстрації конкретними фактами) та індуктивні (в них думка рухається від
одиничних, часткових фактів до загального висновку, загального положення).
Визначення (дефініція). Операція логічного визначення, як відомо,
ґрунтується на перелічуванні основних, істотних ознак предметів або явищ.
Основна мета визначення – розкрити зміст відповідного поняття, виявити
суть певного об'єкта. Принцип перелічування ознак, здавалося б, споріднює
визначення й опис як види текстів, але мета їх і характер перелічуваних ознак у
них різні. У визначення ми включаємо не звичайні ознаки, хай навіть яскраві й
такі, що запам'ятовуються, як це робили під час побудови описів. У визначення
ми включаємо ознаки істотні, характерні для всіх предметів і явищ певного
ряду. Такі ознаки можна виявити й сформулювати тільки внаслідок
дослідження й узагальнення. Якщо завдання описів – передати безпосередні
враження й відчуття спостерігача, то завдання визначень – з'ясувати зміст
поняття в узагальненій формі, і праця редактора над ними спирається на-
самперед на знання логіки. Звичайно визначення вказує на зв'язок предмета
(явища) із суміжними щодо нього й на відмінності від них, тобто називає родові
й видові ознаки певного поняття. Визначення має бути лаконічним, ясним,
точним і встановлювати істотні риси предмета й відмінності від подібних до
нього. Воно не може містити замкнутого кола, тобто повторення в тому
понятті, яке визначаємо, і в тому, за допомогою якого визначаємо. Обсяг того
поняття, яке визначається, має дорівнювати обсягові того, яке визначає.
Визначення не повинне бути заперечним (винятком є явища, відсутність у
яких певної властивості є їх істотною ознакою). Будувати логічне визначення
за допомогою образних засобів не можна. Не можна визначати невідоме через
невідоме. Переважна більшість визначень, з якими має справу редактор у
ЗМІ, – це визначення т. зв. аналітичні, або реєстраційні. Вони спрямовані на
якомога повніше й точніше виявлення змісту,значення того чи іншого
терміна. Від аналітичних визначеньістотно відрізняються синтетичні. їх
завданням є не стільки виявлення змісту відповідних понять за допомогою
аналізу останніх, скільки внесення додаткових елементів у значення вживаних
термінів, а іноді й уведення принципово нових одиниць наукової чи технічної
лексики. Визначення в журналістському тексті може бути відверто поданим і
прихованим (контекстуальним).

5. Психологічні засади роботи редактора над текстом

Серед багатьох проблем, з якими стикається редактор, працюючи над

текстом, чи не головна – сприяти тому, щоб текст був сприйнятий майбутнім
читачем у повній відповідності з авторським задумом, тобто адекватно та
максимально ефективно. Об’єктивні передумови для розв’язання цієї
проблеми є: уже під час створення текст орієнтований на читача, а будучи
включеним у процес комунікації, тим більше розрахований на сприйняття його
іншими людьми – читачами або слухачами.Момент призначеності тексту
певному чи уявному реципієнтові настількиважливий, що можна сміливо
припустити: без подальшого сприйняття не булоі створення тексту.
Наведемо лише одну думку С Я. Маршака: «Художник-автор бере на себе
лише частину праці. Решту повинен доповнити своєю уявою художник-
читач».Зазначимо, що сказане такою ж мірою торкається і спеціальної
літератури: без творчої співдружності «автор – читач» немислимий жодний
твір.
Отже, з одного боку, є автор, який бажає поділитися з читачем своїми
думками і переживаннями і якому потрібний цей читач – як співавтор; з
іншого боку – діяльний, активний читач, який і хоче сприймати, творити,
тим самим допомагати авторові. Однак така співтворчість насправді є лише
однією з об'єктивних передумов того, що текст дійсно буде сприйнятий так,
як того хоче автор.
Можна говорити і про так зване «безцільне» мовлення, але безцільне
воно лише при першому наближенні, – проаналізувавши глибше умови і
характер, ми обов'язково виявимо якусь мету. Реалізація мети, якою б ця мета
була, завжди пов'язана з передачею певної інформації від свідомості того,
хто пише (або говорить), до свідомості того, хто читає (або слухає).
В умовах людського спілкування засобом передачі інформації служить
практична реалізація мови – мовлення. Саме мовлення робить передачу
інформації важливою: на відміну від штучних мов та інших засобів фіксації
інформації воно принципово доступне широкому колу людей, що володіють
мовою, тобто має універсальний характер.
І нарешті, дуже важлива передумова сприйняття тексту полягає в тому,
що сприйняття по суті ніколи не починається з нуля: завжди існує або
ситуація, що тому сприяє, або спільний для автора і читача (слухача) досвід,
або попе-МК повідомлення, на якому будується новостворене.Частина
інформації, що міститься у реченні не є новою.
Отже, передумови сприйняття тексту, а точніше, того, що текст у
принципі може бути сприйнятий, є свідома орієнтованість тексту на читача;
цільовий характер повідомлення та наявність універсального носія
інформації, що підлягає сприйняттю, тобто мовлення; існування «відправного
пункту», спільного для автора та читача уже в момент створення
повідомлення.
Однак все це лише передумови, що ідеально «спрацьовують» при їх
реалізації, на практиці ж вони використовуються з більшою чи меншою
повнотою. Звідси – поява текстів, що погано сприймаються, або зовсім не
сприймаються тими, для кого вони написані, а отже, ускладнення завдань
редактора, який все ж повинний досягти того, щоб ці тексти сприймались.
Ці завдання ускладнюються ще й тим, що текст не є ні ідеальним
зліпком реальної дійсності, ні дзеркальним відображенням складних
розумових процесів, що відбуваються при його створенні (хоча, безумовно,
значна частина їх відбивається у тексті, більше того, сильно впливає на
характер викладу, зумовлюючи його особливості).
Текст, на думку Т. М. Дрідзе, – це перш за все концепція, інформація
про концепцію. Саме таке трактування тексту пояснює дуже важливі
моменти: по-перше, чому авторський задум, втілений у тексті, сприймається
читачем лише приблизно адекватно (хоч і не виключені окремі «влучні
потрапляння»); по-друге, чому той самий текст різними людьми сприймається
по-різному; по-третє, що зумовлює труднощі сприйняття тексту, які всі ми
більше чи менше відчуваємо на собі.
Річ у тім, що, будучи інформацією про концепцію, текст дає змогу
варіювати при сприйнятті його змісту і словесної форми у межах концепції.
При широті цих меж і недостатній виразності авторської позиції задум
автора і сприйняття читача можуть виявитися дуже віддаленими.
Крім того, концептуальність тексту сприяє відносній свободі вираження
його змісту і - як наслідок - розмаїтості читацьких реакцій. Як зазначав Г. О.
Винокур, «те ж саме можна сказати або написати по-різному. Зміст, думка можуть
залишитися при цьому цілком незмінними, але зміниться тон і забарвлення
самого викладу думки, а це, як відомо, суттєво впливає на сприйняття змісту і
зумовлює різні форми реакції на почуте або прочитане». Останнє стає
зрозумілим, коли згадати, що сприйняття включає не лише мислення, але
також уяву та почуття, а вони найсильніше впливають саме на естетичні й
емоційні елементи виразу, причому відбувається це глибоко індивідуально.
Нарешті, виражаючи концепцію і створюючи таким чином простір
длячитацької уяви, текст змушує читача працювати.
Використовуючи характеристику праці, дану К. Марксом (доцільна
діяльність, або власне праця, предмет праці, засоби праці, результат),
М. Д. Феллер розчленував на аналогічні компоненти процес читання, відвівши
сприйняттю тексту роль доцільної діяльності: «... Доцільна діяльність
адресата – сприйняття повідомлення, що вимагає доцільної волі, яка являється в
увазі і тим більш необхідна, чим менше повідомлення захоплює одержувача своїм
змістом і способом сприйняття, чим інше той, хто сприймає повідомлення,
насолоджується грою інтелектуальних сил». Тобто сприйняття тексту, не
підкріплене інтересом до цього тексту, виявляється досить трудомістким.
Між тим численні повідомлення людина читає з необхідності –
інструкцію з експлуатації, правила техніки безпеки, підручник. А твори, до
читання яких ми приступаємо зі свідомим інтересом (художня література,
наукова публікація з теми нашого дослідження, науково-популярна а з
відомої серії), можуть сприйматися важко.
Існують, отже, фактори, що впливають на сприйняття тексту
незалежно від його характеру. Ці фактори зумовлюють труднощі
сприйняття, які можна назвати суб'єктивними, тобто такими, що виникають
внаслідок різних помилок.
Суб'єктивні труднощі в принципі можна подолати під час редагування:
редактор, добре знайомий з колом майбутніх читачів, може з'ясувати з яких
причин авторський задум опиняється за межами читацького сприйняття.
Виділимо спочатку першу групу факторів, що діють при безпосередній
роботі редактора над текстом, але мають величезний вплив на майбутнє
сприйняття:
- неправильна установка, задана незалежно від тексту, чи адреса «для
середнього віку», з якою вперше було надруковане оповідання, і
неправильну установку, що призвело до різко негативної реакції
(згодом і була знята);
- відсутність у автора чіткого уявлення про читача.
Другу групу складають фактори, що виявляються під час безпосереднього
писання твору:
1) обмеженість творчих можливостей автора;
 2) несинхронність розумової діяльності та її мовного оформлення;
3) активність творчого процесу.
4) так звана інерція авторського письма, тобто виклад за звичкою,
готовими фразами, що вже втратили семантичну наповненість і стали
штампами.
Виділені фактори реалізуються у вигляді численних недоліків тексту,
що, власне, ї зумовлює труднощі його сприйняття. Назвемо основні типи
цих недоліків:
1) нераціональна структура повідомлення – зайва розтягнутість або,
навпаки, стислість окремих його частин; нелогічна послідовність структурних
одиниць; непропорційність при описі однаково значущих елементів змісту;
повтори вже сказаного або ж, навпаки, пропуски потрібного матеріалу, що
позбавляє читача можливості відтворити смисл, тощо;
2) невідповідний характеру видання і можливостям майбутніх
читачів рівень формативності тексту або так званої напруги викладу;
3) штампованість викладу.

Запитання та завдання:

1. Виписати із теоретичних джерел тлумачення понять «текст», «твір».

Проаналізувати визначення: спільне, відмінне, специфічне у
трактуваннях.
2. Знайти в газетах і журналах тексти різних видів. З’ясувати особливості
редакторської роботи над ними.
3. Що вивчає наука «текстознавство»?
4. Які ознаки тексту існують?
5. Як редактор працює над полегшенням сприйняття тексту?

Рекомендована література:

1. Серажим К. С. Текстознавство : підручник / К. С. Серажим. – К., 2008.

– С. 8-15, 51, 63-65, 175-184.
2. Капелюшний А. О. Стилістика. Редагування журналістських текстів :
практичні заняття. – Львів, 2003. – С. 362-367.
3. Зелінська Н. Сприйняття тексту: передумови, механізм, шляхи
полегшення / Н. Зелінська // Зелінська Надія: «Наука байдужа до
біографій своїх творців…» : Вибрані твори. – Львів, 2013. – С. 23-27.