ТЕМА 3.

ФУНКЦІЇ ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ

Питання

1. Три іпостасі літературного твору: книга, текст, художній світ.

2. Текст як явище культури.

3. Теорії тексту (стислий огляд).

4. Функції літературно-художнього твору як явища мистецтва.

1. ТРИ ІПОСТАСІ ЛІТЕРАТУРНОГО ТВОРУ: КНИГА,

ТЕКСТ, ХУДОЖНІЙ СВІТ.
1. Три іпостасі літературного твору - це концептуальні підходи до
розуміння того, що становить основу літературного твору і як він
функціонує.
1. Книга - це фізичний об'єкт, який містить текст. Книга може мати
різні формати, такі як тверда обкладинка, м'яка обкладинка,
електронна книга тощо. Книга - це важливий аспект літературного
твору, оскільки вона забезпечує доступ до тексту і робить його
доступним для читання.
2. Текст - це сукупність слів, фраз і речень, які складають
літературний твір. Текст - це засіб передачі ідей, почуттів, настрою
і інформації від автора до читача. Текст є центральним аспектом
літературного твору, оскільки він формує сюжет, персонажів,
настрій та інші аспекти твору.
3. Художній світ - це внутрішній світ твору, який складається з усіх
елементів, що створюють атмосферу, настрій і емоційну глибину
твору. Художній світ містить у собі описи місць, персонажів, подій,
а також мовний стиль, зображення, символіку та інші елементи. Він
допомагає читачеві краще зрозуміти твір і зануритися в нього.
Разом ці іпостасі створюють цілісну картину літературного твору,
яка включає в себе його фізичну форму, зміст та емоційний вплив
на читача.
2. ТЕКСТ ЯК ЯВИЩЕ КУЛЬТУРИ

Текст - це культурне явище, яке має інформацію і зміст. Всяке

явище культури є складений людьми за допомогою знакових
систем текст. Текст - це плоть і кров культури. Але будь-який
текст - у вигляді речі ритуалу, художнього твору, мови і т. д. -
являє собою щось таке, що підлягає прочитанню і розумінню.
Кожен раз нам доводиться, стикаючись з яким-небудь культурним
явищем, вирішувати два завдання: як його зрозуміти і як перевірити
правильність його розуміння. Але необхідно сказати, що
однозначного рішення ці завдання не мають.
Ко всякому тексту як твору культури можна підійти двояко. З
одного боку, текст можна розглядати як «вмістилище
інформації» , яка повинна бути від туди витягнута. Це значить,
що потрібно визначити ступінь подвійності що міститься в ньому
інформації і побачити за ним справжню реальність, яку він
відображає. З іншого боку, до нього можна поставитися як до
унікального, породженому своєрідністю особистості автора
твору, який становить інтерес саме по собі. В цьому випадку
саме він і є «справжня» реальність. Читач ставить перед собою мету
зрозуміти текст так, як хотів того автор, зрозуміти його думки і
задуми. Його почуття і переживання.

Перший підхід - це науковий підхід, при якому текст

зіставляється з іншими текстами, оцінюється в світлі
історичних даних. На цій стадії аналізується його місце і значення
в культурі, його відповідність поширеним в ньому нормам. Все це
дає можливість пояснити і об'єктивно оцінювати його зміст.
Правильність, об'єктивна істинність, отримана таким шляхом
суджень про текст може бути більш-менш обгрунтована. Але цей
підхід не дозволяє поглянути на текст «зсередини», вловити в
ньому таємні суб'єктивні смисли, які виражають особливості
баченні світу очима автора і, в кінцевому рахунку, своєрідність
культури, носієм якої є автор.

Другий підхід – специфічний «гуманітарний підхід»: емоційне

спілкування з текстом, проникнення «всередину» його
культурного світу. Але цей підхід страждає суб'єктивністю,
бездоказовістю, необов'язковістю, він утрудняє об'єктивну оцінку
тексту як твори культури.
Таким чином, жоден з цих підходів не веде до єдиної, повної і
остаточної істини. Найімовірніше, потрібні вони обидва. Вони
доповнюють один одного. Але якщо перший націлений на
об'єктивне пізнання тексту як історичного факту, то другий -
на суб'єктивне розуміння, в якому текст осмислюється не як
відчужений від творця, а саме як твір культури - в його
невіддільності до людини, наповненості суб'єктивними смислами,
які читач в живому діалогічному спілкуванні з автором по-своєму
намагається зрозуміти й інтерпретувати.

Розуміння творів культури змінюється від епохи до епохи. Воно

ніколи не може бути остаточним, єдине вірним. Але не існує і
єдино правильної їх інтерпретації. Вони живуть в історії, і нові
покоління осмислюють їх зміст заново в пошуках відповідей на
питання, які ставить життя. Культурні цінності не вмирають, тому
що вони весь час збагачуються новим символом.

3.ТЕОРІЇ ТЕКСТУ (СТИСЛИЙ ОГЛЯД)

 Ще в давні часи люди зіткнулися з необхідністю вивчати і
тлумачити тексти.
Семантикою тексту завжди є твір. Через це текст завжди й
ототожнюють із твором і не бачать між ними різниці. У деяких
випадках ця різниця буває і не принциповою, наприклад коли мова
йде про актуальність теми твору/тексту, про їх тематичну
класифікацію, фактаж тощо. Текст на відміну від твору має свої
засоби вираження й і актуалізації змісту, свої "засоби керування"
читацьким сприйманням та розумінням. Важливим для вивчення
тексту є розкриття його одиниць та правил їх оформлення, куди
відносять правила оформлення рубрик, цитат, дат, чисел, приміток
тощо. Розглядаючи текст як форму існування твору, необхідно
завжди мати на увазі його семантику.

Текст - це абстракція людського розуму, оскільки він поза

написанням і читанням не існує. І тому всі ознаки тексту мають
насамперед глибоке психологічне пояснення, оскільки текст не є
самодостатньою сутністю.
Текст має ознаки, що виражають загальні особливості його
системно-структурної організації. До таких ознак варто віднести
архітектоніку тексту, його структурованість і системність,
цілісність, просторово-часову дискретність.

Є різні види текстів: віршований, драматичний, прозовий,

таблиці і виводи, нотний, формульний, бібліографічний,
реферати, епіграф, присвята, колонтитули, титульний текст
тощо.

Архітектоніка тексту. Це його будова, форма, виражена

шрифтовими й нешрифтовими засобами, у вигляді певного
співвідношення між елементами й одиницями тексту.
Структурованість і системність тексту. Структурованість - це
ознака тексту, яка виражає наявність певних зв’язків між
елементами та одиницями тексту. Системність - ознака, що вказує
на існування певних елементів та одиниць тексту, між якими
існують зв’язки.

Цілісність. Текст є викінченою графічно-знаковою формою, що

сприймається як єдине ціле, яке характеризується межею
сприймання: текст перетворюється в не-текст за умови, коли
графічно-знакове оформлення виходить за межу допустимого
сприймання певного предмета як тексту.

Просторово-часова дискретність. Текст, що розташований на

двох і більше матеріальних носіях, є просторово розірваним
(дискретним). Наприклад, дві сторінки, на яких видрукуваний
текст, роблять текст протяжним у просторі та часі під час його і
написання, і читання.

Одиниці тексту - переліки, цитати, посилання, дати, числа,

скорочення, знаки, власні назви, умовні позначення - добре описані
у редакційно-видавничій літературі.

ФУНКЦІЇ ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ ЯК ЯВИЩА

МИСТЕЦТВА

Науковці по-різному окреслюють функції художнього твору,

називаючи неоднакову їхню кількість. Так, Ян Мукаржовський
зазначав, що літературна функція — це вплив на суспільство в
напрямі певної цінності. Констянтин Фрумкін видокремлює в
художній літературі три основні соціальні функції:
1. естетична, яку відносно "низьких" жанрів називають
розважальною. (Сутність її полягає в тому, що художня
література приносить задоволення і заповнює вільний час.)

2. соціально-комунікаційна.( Смисл цієї функції полягає в тому,

що твір художньої літератури посилює консолідацію соціальної
групи, в якій він користується популярністю.)

3. інформаційна або пізнавальна.( Інформаційна або

пізнавальна функція відіграє роль засобу пізнання; письменник
виступає в ролі експерта, тобто людини, яка знає те, чого не
знають інші читачі, і те, що може бути для них цікавим і
значущим, він перетворюється на арбітра, коли виконує роль
мислителя, здійснює важливу розумову роботу, на яку не здатні
інші, які не претендують на роль мислителів, інформаційні
можливості яких не виходять за межі досвіду пересічного
читача.)

З функціональної точки зору, художньою літературою буде

вважатися будь-який словесний текст, який у межах певної
культури здатен реалізовувати естетичну функцію.

Література належить інформаційно-комунікаційному простору.

Формування функцій літератури або їхня зміна пов’язані зі
змінами в соціумі. Вплив літератури на суспільство в певні
моменти його розвитку може бути надзвичайним, а інколи навіть
визначним — це періоди, коли відбувається кристалізація
суспільства. Під впливом потреб суспільства, яке постійно
змінюється, функції літератури також постійно змінюються.
Але, враховуючи "соціальне замовлення", вона зберігає своє
обличчя, постійно втримуючи баланс на межі соціальної системи,
відтворюючи її і не повторюючись до кінця. Функції, які виконують
твори художньої літератури в суспільному житті, полягають у тому,
щоб засобами художніх образів формувати естетичні погляди в
людях як специфічні канали регуляції їхньої діяльності та шляхом
формування певних ідеалів і прагнень створювати відповідні
настрої, спонукати до тієї чи іншої дії.
Таким чином, названі функціональні особливості тісно
переплетені між собою і рівнозначні. У певному творі — залежно
від його жанрової та стильової своєрідності — переважає якась
одна або дві функції. Наприклад, у філософському романі —
пізнавальна, у байці — виховна, у пейзажній ліриці —
естетична, у детективі — ігрова. Але у будь-якому мистецькому
творі більшою чи меншою мірою проявляється кожна з
означених функцій.
 ТЕМА 4. ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНІЙ ОБРАЗ

1. Наукове поняття на художній образ. Спільне та відмінне.

Як наука, так і мистецтво є віддзеркаленням дійсності, проте в

науці це віддзеркалення здійснюється у формі понять і
категорій, а в мистецтві – у формі художніх образів. І наукове
поняття, і художній образ є узагальненим відтворенням дійсності,
це форми вираження пізнавальної дійсності. Художній образ
характеризується конкретністю, відбивається авторська
суб’єктивність, а в науці постать автора не важлива. Художній
образ як специфічна форма відображення дійсності відрізняється не
лише від повсякденних уявлень, а й від тієї форми вираження світу,
якою користується наука, а саме — поняттєвої. Як і художній
образ, наукове поняття належить до вторинних форм
відображення дійсності. Подібно до художнього образу поняття
відрізняється від повсякденних уявлень мірою узагальненості свого
ідейного змісту. Проте, на відміну від художнього образу, в якому
предмет відображення відтворюється у його чуттєвому образі,
поняття, відображаючи предмет, абстрагується, тобто відходить від
його одиничної, конкретно-чуттєвої форми. Якщо в художньому
образі загальне, тобто сукупність тих суттєвих відмінних рис, що
характеризують певний клас об'єктів, подається у формі
індивідуального, конкретно-чуттєвого, — у формі самого життя, то
в понятті загальне постає у формі думки, а точніше у формі низки
логічно взаємопов'язаних думок про суттєві й відмінні ознаки
відображуваного предмета. Художній образ відрізняється від
поняття не лише формою вираження ідеї відображуваного
предмета, але й її змістом. Якщо завдання поняття полягає в тому,
щоб описати предмет об'єктивно, таким, яким він є в дійсності,
абстрагуючись при цьому від суб'єктивних оцінок його значущості,
то художній образ, навпаки, має на меті подати об'єктивну картину
змальовуваної дійсності у формі її суб'єктивно-емоційного
сприйняття, тобто такою, якою її бачить і емоційно переживає
автор.

2. СТРУКТУРА ХУДОЖНЬОГО ОБРАЗУ.

Художній образ — особлива форма естетичного освоєння світу,

за якої зберігається його предметно-чуттєвий характер, його
цілісність, життєвість, конкретність, на відміну від наукового
пізнання, що подається в формі абстрактних понять. Образ —
це конкретна і водночас узагальнена картина людського життя,
що створена за допомогою вимислу й має естетичне значення».
Образ, як і слово, за Потебнею, несе в собі узагальнену інформацію
про дійсність, тобто, невеличка за обсягом форма здатна містити
глибокий смисл. Художній образ, за Потебнею, повинен бути більш
відомим, більш простим і ясним, ніж те, що він пояснює. Він
повинен подавати велике в малому, заміняти множинне, складне,
важко вловиме чимось відносно одиничним, близьким, наочним,
що сприяє пізнанню дійсності".
Структура художнього образу складається з наступних
елементів:

1. Основа або ідея - це головна думка, яка лежить в основі образу.

Вона може бути виражена як концепт, символ або ідея, що
передається через образ.

2. Символіка - це засоби виразності, що допомагають передати

ідею через образ. Це можуть бути кольори, форми, образи, звуки,
запахи тощо, які використовуються художником для передачі своїх
ідей.

3. Сюжет - це сюжетна лінія, яка відображає дію образу. Вона може

бути прямою або переносною, що передається через образ.

4. Контекст - це зв'язок образу з контекстом, в якому він

з'являється. Це можуть бути історичні, культурні, соціальні чи інші
фактори, які впливають на сприйняття образу.

5. Емоційна зарядка - це емоційний вплив, який викликає образ.

Він може бути позитивним, негативним або амбівалентним,
залежно від задуму художника.

Ці елементи взаємодіють між собою і допомагають художнику

передати свої ідеї через образ. Вони можуть бути використані як
окремо, так і в комбінації між собою, що дозволяє створювати
різноманітні твори мистецтва з різними емоційними впливами та
сенсами.

3. ЗОБРАЖЕНЕ ТА ВИРАЖЕНЕ В ХУДОЖНЬОМУ ОБРАЗІ.

У художньому образі можна виділити два аспекти - зображене
та виражене.

Зображене - це те, що фактично зображено на картині, в

літературному творі, на сцені або в іншому виді мистецтва. Це
можуть бути предмети, люди, пейзажі, події та інше. Зображення
можуть бути передані реалістично або стилізовано, але завжди вони
мають конкретну форму та вигляд.

Виражене - це те, що передається через зображення та що може

бути сприйнято глядачем або читачем. Це може бути емоційний
стан, ідея, настрій, символіка, мораль чи будь-який інший сенс.
Виражене не завжди є очевидним та явним, але воно завжди є
присутнім в художньому образі.

Наприклад, на картині можна зобразити квіти, але виразити через

них кохання або втому. В літературному творі можна описати події,
що відбуваються в країні, але виразити через них політичну
ситуацію та настрій народу. На сцені можна зіграти діалог між
двома персонажами, але виразити через нього непорозуміння та
напруженість між ними.

Отже, зображене та виражене взаємодіють між собою та

доповнюють одне одного, щоб передати художній образ та його
сенс.

4. Автологічний та металогічний типи образів.

В цій системі класифікації всі види художнього образу складають

дві якісно відмінні групи, першу з яких умовно можна назвати
групою автологічних образів, другу — групою металогічних
образів.

Автологічним можна назвати тип художнього образу, в якому

чуттєвий образ є формою вияву такої ідеї, яка, певним чином
розширюючи та узагальнюючи зміст одиничного предмета, у
ньому змальованого, не виходить за його межі, тобто не вказує
на жодний інший, якісно відмінний від нього предмет. Іншими
словами, це такий художній образ, в якому, як вказував О. Потебня,
чуттєвий образ і його значення (тобто ідея) належать до одного
кола явищ. Тому автологічний образ ще називають
«самозначущим», «самодостатнім» образом або ж, частіше,
образом-типом, на відміну від таких «несамодостатніх» образів,
як символ, алегорія, підтекст. Наприклад, шевченківський вірш
«Садок вишневий коло хати», в якому «невеличкий кусок села й
поведінка людей втілюють риси спільного побуту шевченківських
часів». В чуттєвому образі твору подана картина побуту
одиничного, окремо взятого села. Ідея зображуваного полягає в
тому, щоб віднайти у цій одиничній картині риси, притаманні
багатьом таким селам, і тим розширити конкретний зміст чуттєвого
образу, узагальнюючи його, але не переносячи на інше, принципово
відмінне від нього, коло явищ, інший клас об'єктів. Тому
автологічний образ ще називають «самозначущим»,
«самодостатнім» образом або ж, частіше, образом-типом, на
відміну від таких «несамо-достатніх» образів, як символ, алегорія,
підтекст. Як писав О. Потебня, «...образ постає у думці початком
ряду подібних і однорідних образів. Мета типових творів цього
роду, саме узагальнення, досягнута, коли той, хто їх сприймає,
впізнає в них знайоме: „я це знаю", „це так", „я бачив, зустрічав
таких", „так на світі буває". Але при цьому, — зауважує автор, —
образ є одкровенням, колумбовим яйцем». Тобто «самозначущий»
образ — це образ, який фіксує якісь типові, характерні,
найбільш суттєві (в естетичному відношенні) аспекти
зображуваного. Особливим різновидом автологічного образу
можна вважати образ-гротеск.

Металогічним можна назвати тип художнього образу, в якому

чуттєвий образ є формою вияву такої ідеї, яка, узагальнюючи
зміст одиничного предмета, у ньому змальовуваного, виходить
за його межі і вказує на якийсь інший, якісно відмінний від
нього предмет. До групи металогічних образів можна віднести
символ, алегорію та підтекст.

ЗАВДАННЯ

3. Чи погоджуєтесь ви з твердженням Ростислава Семківа про те,

що «смерть, секс і сміх – три головні засоби розкрутки читацького
зацікавлення»? [69, с. 98]. («Як читати класиків»)

Я можу зазначити, що питання про те, як привернути читацьке

зацікавлення, є складним та багатогранним. Кожен читач має свої
власні інтереси та смаки, і тому немає універсальної формули, яка б
підійшла для всіх.
З іншого боку, можна згодитись з тим, що смерть, секс та сміх є
темами, які цікавлять людей протягом багатьох століть, і що вони
можуть бути використані для привернення уваги читачів до творів.
Однак, це не означає, що ці теми повинні бути головними засобами
розкрутки читацького зацікавлення в будь-якому тексті.

Крім того, не можна забувати, що література та інші види

мистецтва не тільки мають за мету привернути увагу, але й
передати певний сенс та надати глибини та значення життю. Тому
важливо бути обережним та збалансованим у використанні таких
тем, щоб не зменшувати цінність та глибину художнього твору.

У своїй книзі "Як читати класиків" Семків розглядає різні підходи

до аналізу та інтерпретації літературних творів. Він зазначає, що
для привернення уваги до класики необхідно не лише знати правила
аналізу, а й уміти підходити до текстів з цікавої та
нестандартної точки зору.

Одним зі способів зробити класичну літературу цікавішою для

сучасного читача є використання елементів, таких як смерть,
секс та сміх, які зацікавлюють людей в будь-яку епоху. Але
водночас, Семків наголошує, що важливо не зловживати цими
елементами та не зменшувати цінність та глибину художнього
твору.

4.1.Законспектуйте основні тези праці «Етюди про психологізм»

Василя Фащенка, зосереджуючи увагу на розділі «Видима мова
душі», «Діалог і монолог», «Внутрішнє мовлення», «Суцвіття
засобів» [76].
"Етюди про психологізм" - це праця Василя Фащенка, яка
присвячена психології літератури та аналізу художніх творів з
погляду психологічних аспектів.

У розділі "Видима мова душі" автор розглядає способи вираження

емоцій та почуттів у літературі. Він стверджує, що художня мова
допомагає відтворити внутрішній світ персонажів та передати їхні
емоції читачеві.

У розділі "Діалог і монолог" автор розглядає спілкування між

персонажами в художньому творі. Він стверджує, що діалог та
монолог є важливими засобами вираження внутрішнього світу
персонажів та передачі інформації про них читачеві.

«...вона піднялась, уся зблідла й сувора:

— Ти цілував її?

В її питанні була жахлива впевненість.

Дивилась на нього, наче хотіла випить таємну отруту з його очей, і

рука її важко лягла на стіл»

У розділі "Внутрішнє мовлення" автор досліджує механізми

відтворення внутрішнього мовлення персонажів у літературі. Він
стверджує, що внутрішнє мовлення допомагає розкрити внутрішній
світ персонажів та передати їхні думки та почуття читачеві.

У розділі "Суцвіття засобів" автор аналізує художні засоби, які

використовуються у літературі для передачі емоцій та почуттів
персонажів. Він стверджує, що авторський вибір засобів допомагає
створити особливу атмосферу твору та передати емоційну
зарядженість читачеві. «Марта легко зітхнула» «Жінка зробила
круглі і порожні очі»

4.3. У чому, на Ваш погляд, спільне та своєрідне в інтерпретаційній

стратегії Василя Фащенка та сучасних авторок?

Інтерпретаційна стратегія Василя Фащенка та сучасних авторок має

спільне у тому, що вони намагаються проникнути в глибини
психіки персонажів та розкрити їхні внутрішній світ, емоції та
ставлення до світу. Обидві сторони активно використовують
техніки, що дозволяють показати внутрішній світ персонажів через
їхні дії, мову та мовлення.

Однак, своєрідність інтерпретаційної стратегії Василя Фащенка

полягає у використанні психологічної аналітики та глибокого
розуміння людської природи для розкриття внутрішнього світу
персонажів. Водночас, сучасні авторки частіше використовують
суб'єктивні описи та переживання персонажів, а також спираються
на соціальні та культурні контексти, щоб розкрити їхні внутрішній
світ.

Також, сучасні авторки часто ставлять перед собою завдання

розкрити не тільки внутрішній світ жінок, а й боротьбу з
соціальними та культурними нормами, які обмежують їхнє життя
та свободу. У той же час, Василь Фащенко акцентує увагу на
розкритті внутрішнього світу персонажів у загальнолюдському
контексті, не зводячи їхні переживання до соціальних та
культурних норм.
Отже, спільним у інтерпретаційній стратегії Василя Фащенка та
сучасних авторок є прагнення до розкриття внутрішнього світу
персонажів, а своєрідне полягає в застосуванні різних технік та
підходів для дозволення цього завдання. Василь Фащенко в своїй
інтерпретаційній стратегії використовує такі прийоми, як аналіз
мови діалогів та монологів, внутрішнього мовлення та суцвіття
засобів, щоб відтворити внутрішній світ персонажів. Сучасні
авторки, такі як Харуки Муракамі, Маргарет Етвуд та Лена Данам,
також використовують ці прийоми, але додають до них інші, такі як
мікроопис, використання сюжетних поворотів, міфологічні аналогії
та інші. Вони також звертають увагу на вплив соціального та
історичного контексту на психологію персонажів. Отже, хоча у
Василя Фащенка та сучасних авторок спільне прагнення до
розкриття внутрішнього світу персонажів, але своєрідне полягає в
застосуванні різних підходів та технік для досягнення цієї мети.

4.4.Ознайомтеся з працею Ніли Зборовської «Психоаналіз та

літературознавство» [33]. Про які нові можливості дослідження
літературно-художніх творів ви дізналися?

Праця Ніли Зборовської "Психоаналіз та літературознавство"

присвячена вивченню можливостей застосування
психоаналітичного підходу в літературному аналізі. Вона
досліджує вплив психоаналітичних концепцій на
літературознавство та надає приклади їх використання у аналізі
художніх творів.

Однією з нових можливостей дослідження літературних творів, яку

Зборовська надає, є можливість аналізу психологічного стану
персонажів, їхніх мотивів та внутрішніх конфліктів,
використовуючи концепції психоаналізу. Це дає змогу більш
глибоко розкрити характер персонажа та його поведінку в творі.

Також, за допомогою психоаналітичного підходу можна

аналізувати символіку та метафори в творі, розглядаючи їх як
відображення психічних процесів та конфліктів внутрішнього світу
персонажів.

Отже, використання психоаналітичного підходу дає можливість

розкрити нові глибини літературного твору, аналізувати не лише
зовнішній, але й внутрішній світ персонажів та їхні
взаємовідносини.

4.5. Підготуватися до дискусії на тему: «Ромео і Джульєтта:

символи вічного кохання чи нерозважні підлітки?».

Я готова зіграти в Адвоката диявола на дану тему.

Почну з аргументів на користь того, що Ромео і Джульєтта є

символами вічного кохання. По-перше, це одна з найвідоміших
історій про кохання в історії людства, яка і досі захоплює серця
читачів та глядачів. По-друге, їхнє кохання вважається прекрасним
прикладом справжньої любові, яка здатна перетворити життя і
змінити світогляд. Також важливо зазначити, що Ромео і Джульєтта
були представниками двох заборонених родин, що зіткнулися між
собою. Їхня історія стала символом боротьби зі стереотипами і
класовою нерівністю, а їхній суїцид – протестом проти глухоти
дорослих світу до їхнього кохання.
Однак, є аргументи на користь того, що Ромео і Джульєтта були
нерозважними підлітками. По-перше, їхнє кохання було дуже
інтенсивним і швидкоплинним. Вони впали одне в одного вже на
першому погляді, а після знайомства вже наступного дня вирішили
одружитися. Така необережність та поспішання можуть свідчити
про те, що їхня любов була більше базувалася на хвилюваннях та
емоціях, а не на розумі та здоровому глузді. По-друге, їхні дії
призвели до смерті не тільки їхньої, але й декількох інших людей.
Це може свідчити про те, що вони були недостатньо зрілими та не
усвідомлювали всіх наслідків своїх дій.

Деякі критики можуть стверджувати, що Ромео та Джульєтта - це

просто нерозважні підлітки, які дієють із зовсім нерозумілими
мотивами, а їхня любов є просто пустою романтикою. Але
насправді, це несправедлива оцінка.

У творі є безліч символів, що вказують на те, що ця історія про

більше, ніж просто молодих коханців. Наприклад, суперечливості
між родинами Монтекі та Капулетті вказують на більш широку
тему соціальних конфліктів і війн.

Крім того, можна звернути увагу на те, як Шекспір зобразив

персонажів. Ромео та Джульєтта - це молоді люди, але вони не
поводяться як нерозважні підлітки. Шекспір надав їм зрілості і
глибини, що вказує на те, що вони розуміють свої почуття і свої дії
мають вагу.

Також варто звернути увагу на те, що ця історія не закінчується

щасливо, і це може бути символом багатьох речей, включаючи біль,
страждання та несправедливості в світі.
Отже, Ромео та Джульєтта - це не тільки історія кохання молодих
людей, але й ширша тема більш загального значення, яку Шекспір
майстерно зобразив у своєму творі.