Питання до усної частини екзамену

з дисципліни «Вступ до літературознавства»

1. Літературознавство як наука. Основні та допоміжні літературознавчі

дисципліни.
2. Літературознавство як наука. Зв'язок літературознавства з іншими науками
3. Література як вид мистецтва. Література серед інших видів мистецтва.
4. Література як містецтво слова. Функції літератури.
5. Література як вид творчої діяльності. Концепції творчості.
6. Складові художнього таланту. Етапи творчого процесу.
7. Комунікативна природа літератури. Умови адекватного сприймання
прочитаного.
8. Читання як співтворчість. Читач як адресат твору.
9. Поняття художньої літератури. Поезія та поетика.
Книги - дзеркало суспільства. Художня література - це ті написані твори, які
представляють художню цінність і мають естетичне значення.

Поетика — це один з найдавніших термінів літературознавства. Грецьке роіеtікe

— майстерність творення, техніка творчості. В епоху античності поетикою
вважали науку про художню літературу. Так розуміли поетику Аристотель
("Поетика") і Горацій ("До Пісонів"). В епоху середньовіччя, Відродження та
класицизму піц поетикою розуміли особливості форми художніх творів (Скалігeр
— "Поетика", Н. Буало — "Мистецтво поетичне"). У XIX—XX ст. поетикою
вважали ту частину літературознавства, яка вивчає композицію, мову,
версифікацію. Трапляються спроби ототожнювати поетику зі стилістикою.
З'являються праці про поетику видів, жанрів, напрямів, течій.

Поезія — вид художньої творчості. Часто відноситься до видів віршів, які не

використовують побутове мовлення. Іноді може позначати особливу мова, в якій
використовуються нестандартні фрази.

Хоч зараз визначення «поезія» має на увазі вид мистецтва, але це не завжди так.
Існує безліч текстів, наприклад, рекламні, які не є художніми творами.
Незважаючи на це, вони також написані в поетичному стилі.

Раніше у віршованій формі писалися не тільки твори мистецтва, але також і інші,
віддалені від нього тексти. Даний стиль використовувався для створення наукових
трактатів і статей для спеціальних журналів. Вони не були художніми творами,
але були віддалені від повсякденного мовлення.

10.Поняття «художність». Критерії художності.

 Говорячи про поняття художності, доцільним є визначити її критерії.

Питання критеріїв художності у сфері літературознавства варто віднести до категорії

базових. Адже повінні існувати якісь засоби пізнання та оцінки, що дозволяють вирізнити
художню літературу серед інших типів письменства.

Щоб виявити найбільш значущі критерії, варто враховувати уявлення про мистецтво і
літературу. Можна виокремити три основних критеріїв художності.

Перший критерій - техне, - є естетичним і пов'язаний із оцінкою зовнішньої форми

літературного твору. Йдеться про оцінку “творчого ремесла” (І.Франко) письменника як
майстра слова, його мовно-образотворчої, художньо-мовленнєвої, стильової тощо
майстерності.

Другий критерій - образність - теж естетичний і за його допомогою оцінюється внутрішня

форма твору. Тобто оцінюється образотворча майстерність автора, якість окремих образів
як образної дійсності - в цілому.

Третім основним критерієм є духовнотворчість. Цей критерій оцінює зміст і смисл

літературного твору з погляду духовнотворчої майстерності автора: оцінка доцільності, кінцевої
мети, змістової та смислової сутності твору, його цілеспрямованості, їх вивіряння з ідеєю та
функціями мистецтва.

Слідування цим критеріям робить літературний твір художнім. Проте варто зауважити, що
тільки справжній художній твір відповідає усім трьом критеріям.

Детальніше окреслення критеріїв художності, як і можливість виявлення на їх основі чотирьох

типів письменства - нехудожньої літератури, художньої літератури, масової літератури та
антилітератури, - потребує більш детальних і масштабних студій.

11.Поняття «художній образ». Складові художнього образу.

Художній образ є однією з найважливіших категорій літератури. Саме мистецтво часто
розуміється як мислення в образах і протиставляється мисленню, яке з'явилося на більш
пізньому етапі людського розвитку. Думка про те, що спочатку люди мислили конкретними
образами і що абстрактне мислення виникло значно пізніше

Архаїчне мислення, а точніше кажучи, образне віддзеркалення і моделювання дійсності збереглося

до теперішнього часу і є основним в художній творчості. І не тільки в творчості. Іншими словами,
кожен з нас привносить в подану їм картину світу деяку частку своєї уяви.

Отже, художній образ є конкретно-чуттєва форма відтворення і перетворення дійсності. Образ

передає реальність і в той же час створює новий вигаданий світ, який сприймається нами як
існуючий насправді. "Образ багатоликий і многосоставен, включаючи всі моменти органічного
взаємоперетворення дійсного і духовного; через образ, що з'єднує суб'єктивне з об'єктивним,
сутнісне з можливим, одиничне із загальним, ідеальне з реальним, виробляється згоду всіх цих
протистоять один одному сфер буття, їх всеосяжна гармонія
Найважливішою ознакою художності літератури є досконалість його мовного
ладу. Воно не зводиться до певних мовним "нормам", до простоти чи складності
поетичного синтаксису, метафоричності або його відсутністю, переважно одних
лексичних засобів перед іншими і т.п. Різноманітні особливості художньої мови
набувають естетичну значущість тільки тоді, коли вони добре здійснюють високі
художні завдання автора. Але найбільшим естетичним гідністю володіють ті твори
літератури, мовні засоби яких відрізняються ясністю, доступністю для
широкого розуміння.
Художність твору є його стильність. Слово стиль вживалося
римськими письменниками, для позначення особливостей писемного
мовлення у того чи іншого автора. У такому значенні це слово
застосовується і в наш час. Багато літературознавці та лінгвісти і зараз
вважає, що стилем треба називати тільки особливості словесного ладу. Але
тим же словом почали називати особливості форми і в творах інших видів
мистецтва - скульптури, живопису, архітектури (в архітектурі, наприклад,
розрізняють готичний, романський, мавританський і інші
стилі). Встановилося, таким чином, більш широке значення про стиль. Є й
зворотний крайність у вживанні цього слова. Деякі літературознавці
вважають, що стиль - це властивість художнього твору в його цілому - в
єдності його змісту і форми. Таке розуміння непереконливо. Чи можна
сказати, що якийсь стиль має характери, які письменник відтворює
в образах свого твору, або ті сторони, і відносини цих характерів, якими він
особливо цікавиться і які він виділяє, підсилює за допомогою сюжету та
образної мови? Звичайно, немає. Зміст твору в усіх цих аспектах не має
стилю. Стиль має образна форма твору, зовсім і закінчено виражає зміст,
цілком йому відповідне. Естетичне єдність всіх образно-експресивних
деталей форми твору - це і є стиль. Для цього художник повинен проявити
талановитість, винахідливість, майстерність. Особливо це відноситься до
словесної стороні форми, до художньої мови, яка має найбільше значення в
ліриці з її медитативних і віршованого. Віршоване-словесна форма нерідко
буває надзвичайно гострою та витонченою у всьому своєму ладі, вона може
своєї зовнішньої естетичної значущістю як би прикривати неглибокість і
незначність вираженого в ній змісту. У цьому - "відставання" змісту від
форми. Але і в даному випадку у творі або в творчості письменника в
цілому може існувати стильність і бути присутнім висока художність.

12.Специфіка словесно-художнього образу.

Клітинкою твору мистецтва є художній
образ. Художній образ – втілення чуттєвого образу за допомогою матеріалу (звук, колір,
слово), організованого в певних формах, певним способом (естетичні принципи) з метою
передачі й відтворення соціально значущого змісту в певних емоційних станах (почуттях).
Відповідно до засобів втілення художніх образів та знакових систем
виокремлюються види мистецтва. До видів мистецтва належать музика, живопис,
хореографія, архітектура, література, скульптура, та ін.

Художній образ постає як індивідуальна, оригінальна інтерпретація естетичного образу

в стильовій самобутності митця. Не варто перебільшувати самобутність та
оригінальність художнього образу – іншою, внутрішньо властивою йому ознакою є
зосередження в ньому типового й узагальненого, усталеного та повторюваного, інакше
унеможливлювався б сам процес художньої комунікації, знецінилася б роль мистецтва в
суспільному житті.

Необхідно зробити акцент на проблемі художньої образності в мистецтві XX сторіччя,

яка відбулася в результаті такого підходу художньої творчості до людини, в якому всю
увагу сконцентровано на дослідженні суб'єктивних параметрів особистості. Такий
підхід, який закріпився в модернізмі під впливом, перш за все, ідей фрейдизму, піднімає
на рівень загальнолюдської норми прояву психопатії, неврастенії, інших психіатричних
відхилень, що вреш0ті-решт руйнує традиції художньої образності в мистецтві, тим
самим, ускладнює „впізнання” в мистецтві загального та віддаляє його від суспільства.
В процесі підготовки до питання доцільним бути навести приклади з нетрадиційного
мистецтва та зауважити на труднощах його розуміння В художньому образі
традиційного мистецтва через його індивідуальне буття постає саме узагальнена
дійсність в її конкретно-чуттєвій образності. Отже, у мистецтві загальне „присутнє” в
конкретному, що обумовлює можливість розуміння мистецтва та в чому й
полягає комунікативна функція мистецтва.

Таким чином, треба зробити головний висновок: в історичній практиці мистецтво

складається як засіб, що через образ відповідними знаковими системами фіксує в собі
певну соціальну інформацію.

13.Типологія літературних образів.

Найпоширенішими є класифік худ образів за такими ознаками:

1.За предметом зображення

2. За смисловим узагальненням

3. За стуктурою

4. Суб’єктна типологія

1.  За предметом зображення(об’єктивна типологія)

 образи, деталі(деталі побуту, пейзажу, портрету, інтер’єру)

Деталь може стати символом.

 образи-картини(портрет, пейзаж)
 динамічні образи(образи подій, вчинків, думок)
Образ-уявний світ літ.твору.

1. За ступенем узагальнення

 Індивідуальні образи, які свідчать про самобутність автора, його оригінальність

 Типові образи- це втілення загального вираженого через індивідуальне в світлі авторської оцінки

Найповніше типове виступає в епічних та драматичних жанрах. Саме тут ств і типові образи, обставини.

У своєрідній формі типове втілюється і в ліричних жанрах через типові образи-настрої, переживання.

Серед типових образів виділяються загальнолюдські характери, які втратили певне конкретне значення і перетв у
психолог типи( Макбет, Отелло).

Психологічні типи- Вічні образи-Прометей.

 Образи-мотиви-це образи, що повторюються в декількох творах, частіше ліричних одного або багатьох
авторів(напр., мотив волі святої Шевченка)

Мотив як концентрація почуттів, уявлень, ідей переростає в образ

 Образи-архетипи.Термін і поняття архетипу обгр швейц психолог Карл Гюстав Юнг, який визнач архетип
як сліди памяті про минуле людства, відображення досвіду попередніх поколінь.

Стосовно л-ри архетип тлумачиться як ідея, персонаж, випадок, які є універсальними первісними(напр., архетип
землі в О. Кобилянської)

 Образи-топоси- це характерні для цілої к-ри певного періоду або певної нації великі одиниці худ
простору(напр, топос дороги в О.Гончара).

3. Образи за структурою:

 -автологічні (етимологія) - це такий ХО в якому чуттєвий образ і його знач. належ. до одного кола явищ.
Вони створ. словами у прямих знач.

1. Гротеск є особл. різновидом АХО, його ознаки

 Фантаст. основа - тяжіння до особл., незвич., спотворених форм. Зв’зок з карикатурою.

 Поєдн. в одному предм. або явищі несумісних контрасних якостей, що  веде до абсурду.
 Запереч. усталених худ. і літ. норм. Зв’язок з пародією, бурлеском, травестією.
 Стильова неоднорідність (літ. мова поєдн з вульгаризмами) 
 -металогічні (через, після) - такі ХО, де чуттєвий образ і ідея належ. до різного кола явищ. (прикл.: Психол.
пейзаж)

1. Символ (багатозначний)
2. Алегорія (однозначна, потребує авторської ремарки)
 14.Літературний твір як художнє ціле. Склад та побудова літературного твору.

Він  створений на основі світу реального й трансформований творчою свідомістю

письменника. Залежність суб’єктивної та об’єктивної сфер цього світу від жанрово-
видової приналежності твору, від методу й стилю. Об’єктивність змісту епосу й драми.
Суб’єктивність змісту лірики. Об’єктивність крупних форм епосу. Суб’єктивність малих
форм епосу.

Поняття про художній світ. Об’єкт зображення: предметний світ; персонаж та

його ціннісні орієнтації; простір та час; портрет; пейзаж;психологізм; речі та
деталі; сюжет та його функції; сюжет та конфлікт. Суб’єкт зображення: герой
та автор. Акт розповіді: оповідач, образ автора, ліричний суб’єкт.
Композиція літературного твору. Змістовність композиції.

У літературному творі, що представляє собою формально-змістове єдність, виділяють

план вираження (форму) і план змісту.
До плану вираження відносяться
 художню мову твору,
 композиція,
 сюжет,
 система образів. При цьому образами в літературі є характери, портрети,
пейзажі, деталі.
До плану змісту відносяться
 тематика твору – предмет авторського осмислення;
 проблематика – коло питань, що вирішуються автором;
 ідея – основна думка, то, заради чого твір написано; сукупність ідей твори
називається авторською концепцією;
 пафос – емоційна спрямованість твору. Виділяють героїчний, трагічний,
романтичний, сатиричний, сентиментальний і т.д. пафос.

15.Художній текст. Значення термінів «текст», «підтекст», «контекст»,

«інтертекст».

Художній текст (художній опис) є частиною текстових описів у рольових матеріалах.У них
не буває ігрових даних.Художній текст часто написано про літературні фрагменти окремих
сторін світу.Художні тексти створюють атмосферу, розпалюють уяву читачів, допомагають
зануритися в текст.Наприклад, до художнього стилю можна віднести вірші, оповідання,
романи, поеми і багато інші жанри літератури.Багато класиків російської літератури
використовували у своїх творах саме художній стиль.
 Текст – це група речень, об’єднаних між собою темою, головною
думкою та граматично. 
Підтекст — прихований, внутрішній зміст висловлювання

КОНТЕ́ КСТ- Закінчений за змістом уривок тексту, що дає змогу

встановити значення слова або речення, які входять до його складу.
Слово може мати не одно, а кілька значень, може бути
багатозначним — залежно від контексту

Інтертекст - це діалогічна взаємодія творів, співвідношення

певного тексту з іншим, яке забезпечує розкриття потрібного автору
сенсу. 

16.Змістові чинники художньої форми.

Традиційно до них відносять композицію, сюжет, мову, фоніку, ритміку, строфіку.

Це форми вираження змісту художнього твору. Вивчаючи художній твір, ми не
обмежуємося підрахунками кількості епітетів, метафор, а розглядаємо, наскільки
образно виражено зміст за допомогою художніх засобів, наскільки досконала
форма.

Кожен елемент форми змістовний, змістовним елементом є композиція. Вона розкриває

ідейну концепцію автора, рух його думок. Композиція — той цемент, який скріплює
елементи форми відповідно до змісту. Одне і те ж явище можна показати в романі,
повісті і в новелі. Ставлення автора до зображеного може бути однаковим. Але стосунки
між персонажами, складність їх внутрішніх взаємозв'язків у романі і новелі — різні.
Різною у них буде і глибина художнього пізнання. Неможливо зміст роману вмістити у
форму новели.

Змістовністю характеризуються найформальніші елементи твору. Твір, написаний у

формі діалога, є драмою, прозою — здебільшого епічний. Змістовним є розмір твору.
Ліричні твори — невеликі за розміром. Романи, повісті — великі за обсягом.

Змістовним є кожен словесний образ, усі форми розвитку літератури. Мистецтво слова
розвивається у формах епосу, лірики і драми. Вони мають свої види і жанри. Кожен із
них - - це змістовна форма. Не знаючи конкретного змісту твору, ми маємо уявлення про
роман, трагедію, комедію, ідилію, епіграму.

Змістовною є і закінченість твору. Наукова праця не є завершеною у повному розумінні

слова. В науці те, що закінчив один учений, продовжує інший, а от дописувати художні
твори не спадає на думку навіть витівникам.

У зв'язку з проблемою змісту і форми доцільно згадати вульґарно-соціологічний і

формалістичний підходи у ставленні до цих понять. Вульгарні соціологи вважали
мистецтво аналогом дійсності, особливості його розвитку пояснювали розвитком
суспільного життя. Вони не виявляли інтересу до поетики художніх творів, майстерності
письменників, всю увагу зосереджували на ідеології творів. На позиціях формалізму
стояли конструктивісти, дадаїсти, кубісти, футуристи, абстракціоністи. Вони вважали,
що мистецтво повинно бути незалежним від політики, моралі, релігії. Формальний метод
зосереджує свою увагу переважно на дослідженні форми, зокрема, структури, мови
творів.

17.Художній світ твору. Компоненти та параметри художнього світу.

Художній світ — створена уявою письменника і втілена в тексті твору
образна картина, яка складається з подій, постатей, їх висловлювань і
виражених ними духовних феноменів (уявлень, думок, переживань
тощо). Х.с. співвідносний з предметною, соціальною і психологічною
реальністю, хоч наділений автором (творцем) антропоморфними і
просторово-часовими вимірами, упорядкований композицією твору
відповідно до задуму митця. У цьому сенсі він є духовно-
інтенціональним утворенням з власною логікою, тому Х.с. трактується
як друга, власне художньо-естетична, реальність, що має духовний,
фікційний характер. Х.с. конкретизується насамперед у зв'язку з його
суб'єктом (Х.с. письменника) і формою втілення (світ художнього
твору). Єдність і своєрідність Х.с. забезпечується темою (тематикою),
ідейним пафосом, композицією і стилем твору. Відбір предметів, їхня роль у
процесі візуалізації образу у свідомості читача, значення предметності в процесі актуалізації
часу та простору в художньому світі твору, відмінності між реальним та емпіричним предметом –
саме з’ясування цих та інших моментів зумовило формування поняття «художніх предметів» як
предметів, котрі функціонують у художньому світі як носії інформації, емоцій та художньої
енергії.

18.Художній конфлікт, композиція та сюжет художнього твору.

Художній конфлікт – один з виразних чинників формування змісту літературного
твору. Він виявляється в зіткненні інтересів, поглядів, загостренні суперечностей
між персонажами, що є внутрішньою пружиною їх учинків, розгортання дії,
енергетичного зчеплення всієї художньої структури. Це основна суперечність між
дійовими особами, яка призводить до боротьби між ними і до розвитку сюжету.
Композиція художнього — побудова твору, доцільне поєднання всіх його складових у
художньо-естетичну цілісність, зумовлену логікою зображеного світу, задумом
письменника, нормами обраного жанру. Композиція виражає взаємозв’язок, взаємодію
персонажів, сцен, епізодів, розділів, способів зображення і компонування художнього
твору (розповідь, опис, портрет, пейзаж, інтер’єр, монолог, діалог, полілог, репліка,
ремарка) і кутів зору суб’єктів твору (автора, оповідача, персонажів). Композиція
забезпечує відповідність структу. ри художнього твору задумові письменника.

Сюжетом називають перебіг дії та послідовність її розвитку, що служить у

творі формою розгортання й конкретизації його фабули.

Категорія сюжету з'являється у зв'язку з необхідністю якось позначити

специфічність предмета зображення у словесному мистецтві, який, на відміну
від просторових мистецтв, даний не в статиці (тому, наприклад, «сюжет» і
«тема» у просторових мистецтвах збігаються чи, точніше, чітко не
диференціюються: сюжет картини, тобто предмет зображення, скажімо,
певний пейзаж водночас можна назвати її темою), а в динаміці, в дії, яка
невпинно розвивається.

19.Композиція літературного твору. Типи композиційної побудови твору.

КОМПОЗИЦІЯ – побудова, структура художнього твору: відбір і послідовність
елементів і образотворчих прийомів твори, що створюють художнє ціле
відповідно з авторським задумом.
Обумовленість композиції літературного твору ідейно-тематичним задумом,
зокрема тими проблемами, які ставить і прагне розв'язати письменник,
ясно розкривається хоч би на такому прикладі. Панас Мирний,
ознайомившись з історією розбійника Гнидки, задумав «розгадати його
чудовну появу», з'ясувати і собі, і читачам, чим викликаються явища
протесту селян проти панів, поміщиків, земських діячів, представників
царської влади. Письменник побачив у діях Гнидки протест, хай в
антигромадській формі, але протест, соціальне зумовлений. І у нього
виник задум — пояснити це в художньому творі.
Виділяють два типи композиції — подієво-сюжетну і неподієву, несю-жетну або описову.
Подієвий тип композиції характерний для більшості епічних і драматичних творів. Композиція
епічних і драматичних творів має часопросторові і причинно-наслідкові форми. Подієвий тип
композиції може мати три форми: хронологічну, ретроспективну і вільну (монтажну).

20.Фабула і сюжет. Способи побудови сюжету.

Фабула ) — подієва основа змісту, перебіг основних подій, що розгортає
конфліктне положення, окреслене темою твору, і виступає в ньому як
предмет розповіді, який сприймається читачем у вигляді більш-менш
цілісної картини або фрагментів життя певних осіб. Інколи фабулу
позначають іншим — близьким, але не тотожним поняттям «сюжет»
Сюжет - це обов'язкова складова будь-якого твору. Будь то фільм, книга, п'єса
або навіть картина. Більше того, без нього ці твори просто не змогли б існувати.
Отже, що таке сюжет?

Є багато визначень. Найбільш точне звучить так: сюжет - це композиційно

вибудуваний порядок подій, що відбуваються у творі. Саме він визначає
послідовність викладу історії для глядача /читача. У літературі поняття сюжету
тісно пов'язане з поняттям фабули, але плутати їх не варто. Фабула являє собою
засіб, який скоріше потрібно автору, а не глядачеві. Це хронологічний порядок
подій. У книгах і часто в фільмах сюжет представляє нам дії далеко не в
хронологічному порядку. Але, незважаючи на це, розповідь сприймається
цілісним і струнким.
 Існує п’ять літературних засобів побудови сюжету:

 1. Сюжет  – зрівнювання фактів, подій за схожістю двох або кількох

ситуацій (сюжет за контрастом).

 2. Сюжет-аналогія. Розповідається або розігрується випадок,

аналогічний документальному, першому, початковому… (алегоричний
перенос смислу на аналогічну подію із життя тварин або казкових
персонажів).

 3. Сюжет-метафора. Образність, яскравість, виразність – ось

фундамент метафори.

 4. Сюжет-гіпербола. Він заснований на перебільшенні події, ситуації,

факти, якоїсь риси характеру. Одним з різновидів побудови
гіпербологічного сюжету з прийомом доведення до логічного абсурду
подій або ситуацій.

 5. Сатиричний, пародійний сюжет – будується на загострені

конфліктних ситуацій або зіткнення персонажів, у яких відображається
ідейно-тематичний задум сценариста.

21.Композиція художнього твору. Особливості композиції єпічних, ліричних

та драматичних творів.

Композиція художнього твору  — побудова твору, доцільне поєднання всіх його

складових у художньо-естетичну цілісність, зумовлену логікою зображеного світу,
задумом письменника, нормами обраного жанру. Композиція виражає взаємозв’язок,
взаємодію персонажів, сцен, епізодів, розділів, способів зображення і компонування
художнього твору (розповідь, опис, портрет, пейзаж, інтер’єр, монолог, діалог, полілог,
репліка, ремарка) і кутів зору суб’єктів твору (автора, оповідача, персонажів).
Композиція забезпечує відповідність структу. ри художнього твору задумові
письменника.

Композиція епічних і драматичних творів має часопросторові і причинно-

наслідкові форми. Подієвий тип композиції може мати три форми: хронологічну,
ретроспективну і вільну (монтажну).
При створенні композиційного рішення епічного твору основним є рух до
кульмінації кожної сцени, кожного епізоду, а також створення потрібного ефекту
при поєднанні оповідних компонентів: діалогу і багатолюдній сцени, пейзажу і
динамічної дії, монологу і статичного опису.
особливості композиції драматичних творів – обмежена кількість “втручання”
автора, наявність “внесценических” персонажів, що дозволяють дати більш
 широке охоплення життєвого матеріалу, та ін. Основу ліричного твору становить
не система подій, що відбуваються в житті героїв , що не розстановка
персонажів, а послідовність викладу думок і настроїв, вираження емоцій і
вражень, порядок переходу від одного образу-враження до іншого.
У ліричному творі на першому місці — розвиток почуттів, настроїв, а
сюжет витіснений на задній план чи й відсутній (проте, нагадаємо, окремі дослідники
виділяють ліричний сюжет).
Отож, можна виокремити такі етапи розвитку почуття (чи то ліричного сюжету):
а) вихідний момент (спостереження, враження, думки чи стан, що стали поштовхом до
розвитку почуття);
б) розвиток почуття;
в) можлива кульмінація (точка найвищого напруження у розвитку почуття);
г) резюмé, тобто авторський висновок.

22.Художня концепція. Художня дія та художьня оповід. Компоненти оповіді.

Художня концепція - визначальний задум, основна думка, «артистична»

ідея твору, яка наповнює зміст певним спрямуванням, пафосом; таким
чином письменник у художній формі викладає свій погляд на якусь
проблему, на конкретну ситуацію у суспільстві, на актуальні питання
людського буття.

Оповідь - це - фольклорне або авторський твір, а точніше - форма його викладу. Вона
специфічна за своєю інтонації і стилям. Але основне: оповідь як би відтворює мову усну взагалі, і
народного персонажа зокрема. А ще, оповідь - особливий вид оповідання в окремо взятому
художньому творі. Він побудований як би від імені оповідача, позиція і стильові норми якого
відрізняються від стилю викладу самого автора. Цим і створюється бажаний художній ефект.

23.Сутність та особливість художнього мовлення. Засоби організації

художнього мовлення: вірші та проза.

Художнім мовленням називається підкреслено індивідуалізована форма

мовлення, що емоційно увиразнює оціночне ставлення мовця до предмета його
висловлювання з розрахунком на естетичне враження.
Загальні принципи організації художнього мовлення спираються на його
протиставленість мові побутово-практичного призначення, використання якої
 обмежується комунікативною функцією мовлення й не виконує при цьому
ніяких естетичних завдань. Мові повсякденного спілкування художнє
мовлення протиставляється як таке, що характеризується підкресленою
емоційно-смисловою виразністю.
Художнє мовлення , що є практичним втіленням художньої мови, має два
основні різновиди: поезію (вірш) і прозу. Під поезією(з грецької – творчість)
розуміють ритмічно організоване мовлення, постале на основі конкретно-
історичної версифікаційної системи. Термін вірш має кілька значень, одне з
них наступне: вірш – це ритмічно організована мова з метою посилення її
виразності й емоційності (звідси його часте використання у ліриці).
Взаємозамінність цих термінів проявляється ще й у тому, що віршовані твори
певного поета, нації чи епохи називають поезією.
Віршована мова характеризується своєрідністю інтонації й особливим темпом,
пов'язаним з великою кількістю пауз. У зв'язку з цим питома вага і змістове
значення кожного слова в контексті вірша підсилюється. Крім того, віршована
мова характеризується настановою на музичне звучання. До основних засобів
організації вірша відносять: ритм, стопу, розмір, риму, строфу (розрізняють ще
астрофічний та нерівнострофічний вірші) тощо.

24.Ритм вірша та ритм прози. Ритм та метр. Основні системи віршування та

розміри вірша.

Під ритмом розуміють закономірне чергування у часі подібних явищ,

впорядкований рух. У прозі, де ритм менш помітний, чергуються словосполучення
і речення (синтагми). Віршовий ритм більш виразний, бо має звукову природу.

віршовий ритм — це вельми складне явище, що визначається і

порядком складів у віршовій мові, і розташуванням пауз, і чергуванням
закінчень.
У поетичному тексті ритм витворює враження „плавності" або „стрімкості", інших
ознак експресивності, широкий діапазон переживань – від суму до радості. У
ритмі відбиваються конкретно-історичні властивості (класична українська поезія
відрізняється від античної чи давньоперської), риси національного
світосприйняття.

Ри́тм у літерату́рі  — закономірне чергування у часі подібних явищ, впорядкований рух,

який у художній літературі набуває естетичного значення.
МЕТР — ритм, визначене чергування сильних
і слабких складів у вірш, рядку. Значення
полягає в тому, шо, будучи ідеальною мірою вірша,
його нормою дозволяє виявити відхилення в
ритм, структурі, ритм, перебої, і в цьому розумінні
вірш, ритм можна визначити як “наслідок взаємодії
 метр, завдання з природними якостями мов.
матеріалу”

У різних країнах були і є різні системи віршування. Пояснюється це переважно особливостями мови. Є
мови з постійним, а інші — з рухомим наголосом. В одних мовах є довгі і короткі голосні звуки, а в інших
— наголошені і ненаголошені склади.

Античне (метричне) віршування

Назва від грецького metron — міра. Мається на увазі міра часу, потрібна для вимови того чи іншого
складу. Вона заснована на чергуванні довгих і коротких складів.

Ця система віршування характерна для античної літератури, грецької і римської, сформувалася вона у
VIII ст. до н.е. З'явилася у Давній Греції у VIII ст. до н.е., у III ст. н.е. поширилася в римській літературі. У
давньогрецькій і латинській мовах були довгі й короткі склади. Одиницею довготи вважався час,
необхідний для вимови одного короткого складу. Цей час називали морою (v). Час, потрібний для
вимови довгого складу (—), дорівнював двом морам (vv). Довгі склади вимовляли протяжно, а короткі —
уривчасто. У Стародавній Греції вірші не читали, а співали під ліру. Довгі і короткі склади об'єднувались
у стопи.

Стопою називали сполучення певної кількості довгих і коротких складів. Стопи, повтрюючись,
надавали віршу ритмічного звучання. В античному віршуванні розрізняли 28 стіп.

В залежності від кількості складів у стопі і від того, на якому складі стоїть наголос, вірші мають різні
віршові розміри. Основних віршових розмірів п’ять — ямб, хорей, дактиль, амфібрахій, анапест.
Ямб — віршовий розмір, що складається з двоскладових стоп з наголосом на другому складі.
Хорей — віршовий розмір, що складається з двоскладових стоп з наголосом на першому складі.
Дактиль — віршовий розмір, що складається з трискладових стоп з наголосом на першому складі.
Амфібрахій — віршовий розмір, що складається з трискладових стоп з наголосом на другому
(середньому складі).
Анапест — віршовий розмір, що складається з трискладових стоп з наголосом на третьому складі.

25.Звук та смисл. Типи звукової організації: співзвучність та звукові повтори.

1- Звук — коливальний рух частинок пружного середовища, що
поширюється у вигляді хвиль у газі, рідині чи твердому тілі. У
вузькому значенні терміном звук визначають коливання, які
сприймаються сенсорною системою тварин і людини.
2- Смисл — суть або призначення якогось явища. Поняття смислу має
дві предметні сфери застосування, які задають два основні аспекти
значення цього терміну. Перший аспект передбачає, що деяке явище
розглядається як вираження певного змісту, суті.
2- Звуковий повтор — основний принцип художньої, переважно
поетичної, фоніки, зумовлений евфонічною природою української мови
та вимогами культури поетичного мовлення. До З.п. належать не лише
випадки ушляхетненої інструментації (алітерація, асонанс), а й інші
форми: звуковий паралелізм, анафора, епіфора, зіткнення, рима, кільце
тощо. Неабияке значення мають у З.п. звуконаслідування та інші форми
 звукопису. З.п. широко використовували символісти, які намагалися
створити звуковий образ, досягнувши якомога повнішого музично-
смислового ефекту в ліриці
Співзвучність — це фонетична схожість між
окремими словами у рекламному слогані чи тексті.
У рекламному креативі вона зводиться до пошуку
фонетичної адекватності.
Співзвучність – один з ефективних прийомів, що
використовується для полегшення запам'ятання
імені бренду. Особливо – якщо це ім'я іншомовного
походження або спеціально створене слово.
Включаючи в слоган слова, співзвучні імені, ми
створюємо «вузлики на пам'ять», потягнувши за які
споживач з легкістю відтворює малозрозумілу і
чужу назву продукту.

26.Рима: сутність, функції, різновиди.

Рима — композиційно-звуковий прийом суголосся закінчень, що має фонетичне і
метричне значення, об'єднує суміжні та розташовані близько слова віршових
рядків (починаючи з останнього наголошеного складу) для організації їх у
строфи, впорядкування поетичного мовлення, його евфонічного римотворення. 
Функції рими:
1) підсилює зміст, ідейне й емоційне звучання вірша, бо слова, включені в риму, самим
своїм місцем у рядку привертають до себе особливу увагу читача;
2) створює багатий звуковий повтор, який посилює музикальність віршованої мови;
3) є важливим елементом ритму у віршах, оскільки чітко підкреслює завершеність
кожного віршового рядка, що є одиницею ритму;
4) має велике композиційне значення, бо за допомогою рим віршові рядки об’єднуються
у строфи.
Рими класифікуються :
1. За місцем ритмічного акцену (наголосу) в суголосних словах на :
— окситонні (чоловічі);
— парокситонні (жіночі);
— дидактичні;
— гіпердактилічні.

27.Генеза літературних родів. Принцип поділу літератури на роди. Міжродові

форми.
Роди сформувалися ще в долітературний період. Перші спроби осмислення
літературних родів сягають епохи античності. Давньогрецький філософ Платон
вважав, що поети розповідають трьома способами: простою розповіддю,
розповіддю, яка розгортається за допомогою наслідування, і змішаним способом.
Проста розповідь властива дифірамбічній поезії, ліриці, а розповідь, побудована
на наслідуванні, — трагедії і комедії. Змішаний тип розповіді характерний для
епічної поезії. 
РІД ЛІТЕРАТУРНИЙ, епос, лірика, драма.
Розподіл літератури на роди не збігається з її членуванням на поезію і
прозу. У повсякденній мові ліричні твори нерідко ототожнюються з
поезією, а епічні - з прозою. Подібне слововживання неточно. Кожен з
літературних родів включає в себе як поетичні (віршовані), так і прозові
(невіршовим) твори.
 В епічному роді літератури організуючим початком твору є розповідь про
персонажів, їхні долі, вчинки, умонастрої, про події в їхньому житті, що
становлять сюжет. Це - ланцюг словесних повідомлень або, простіше
кажучи, розповідь про те, що сталося раніше. Воно ведеться з боку і, як
правило, має граматичну форму минулого часу. Дистанція між часом
зображуваного дії і часом оповіді про нього становить чи не найбільшу
істотну рису епічної форми.

Драматичні твори, як і епічні, відтворюють подієві ряди, вчинки людей і їх

взаємини. Подібно автору епічного твору, драматург підпорядкований
«закону розвивається дії». Але розгорнуте оповідно-описову зображення в
драмі відсутня. Власне авторська мова тут допоміжна і епізодична. Такі
списки дійових осіб, іноді супроводжувані короткими характеристиками,
позначення часу і місця дії; опису сценічної обстановки на початку актів і
епізодів, а також коментарі до окремих реплік героїв і вказівки на їх рухи,
жести, міміку, інтонації (ремарки). Все це становить побічний текст
драматичного твору. Основний же його текст - це ланцюг висловлювань
персонажів, їх реплік і монологів.

У ліриці на першому плані поодинокі стану людської свідомості: емоційно

забарвлені роздуми, вольові імпульси, враження, внераціональние відчуття і
прагнення. Якщо в ліричному творі і позначається будь-якої подієвий ряд
(що буває далеко не завжди), то досить скупо, без скільки-небудь ретельної
деталізації.

Роди літератури не відокремлені один від одного непрохідною стіною.

Виокремлення літературних родів зовсім не означає, що ці словесні форми мають чіткі

межі. Виникнувши із синкретичної творчості, вони й досі схильні до взаємодії, внаслідок
чого в одному творі поєднуються принципи зображення, притаманні різним родам.

Лірику й епос синтезують у собі поеми, романи у віршах, лірична новелістика (поезія в
прозі), байки, балади, ліричні відступи в епічних творах.

До міжродових утворень зараховують драматичну поему, яка синтезує

драматичні, ліричні та епічні способи відображення дійсності. Її початки сягають
творчості Й.-В. Гете («Фауст»), Г. Ібсена («Святий Людовік»), О. Пушкіна
(«Камінний гість»), а в українській літературі драматична поема утвердилася
передусім у художній спадщині Лесі Українки («Кассандра», «У пущі», «Бояриня»,
«Лісова казка»). Ця традиція мала продовження у творах О. Олеся («Над
Дніпром»), М. Рильського («Бенкет»), І. Кочерги («Свіччине весілля », «Ярослав
Мудрий»), І. Драча («Дума про вчителя», «Соловейко-Солвейг»), Ліни Костенко
(«Сніг у Флоренції», «Дума про братів неазовських»), Б. Стельмаха («Тарас»).
 28.Літературні жанри. Ключові поняття сучасної жанрології: жанровий канон,
жанрова система.
Літературний жанр — тип літературного твору, один з елементів класифікації
літературного матеріалу, позначає літературні твори, які умовно об'єднуються за
певною структурою та спільними ознаками зображення дійсності. Наприклад, серед
епічних творів найчастіше виділяють такі жанри (види): казка, байка, легенда,
оповідання, новела, повість, роман, епопея та ін.; серед ліричних: ліричний вірш,
пісня, елегія, епіграма та ін.; серед драматичних: трагедія, комедія, драма, водевіль,
фарс та ін.
Жанровий канон – „схема”, правила, за якими створюються твори певного
жанру і які означають остаточну традиціоналізацію структурних ознак жанру в
процесі його розвитку [17, с.202]. Так, для байки такими „правлами” є
алегоричний характер і дидактизм (наявність моралі).
Жанрова система – сукупність різноманітних жанрів (епічних, ліричних,
драматичних), які функціонують у межах історичної епохи, зумовлені нею і мають
між собою розвинуті зв’язки.

29.Епічні жанри та їхні основні характеристики.

Епі́чні жа́нри — це типи літературних творів, які притаманні епосу. Цей
рід літератури охоплює безліч прозових жанрів, наприклад: роман,
саґа, оповідання, новела, казка,народні казки ,легенда, загадка,
детектив, памфлет, обрамлення тощо.
Основними характеристиками епічних жанрів є оповідальність, домінування
форм минулого часу, часова тяглість, опис, авторський роздум, образ оповідача,
наявність сюжету, персонажів, значний обсяг тексту та ін
Малі форми:
 Оповідання - це невеликий за розміром твір з чітким сюжетом, незначною
кількістю персонажів, у якому відтворено події обмеженого проміжку часу.
 Новела - один із видів епічних творів, близький за розміром до оповідання, але
відмінний від нього надзвичайною стислістю у викладі, напруженістю розвитку
сюжету, несподіваністю розв'язки; властивий глибокий психологізм у розкритті
внутрішнього світу персонажів, відступи від норм усталеної побудови.
 Нарис - невеликий прозовий художньо-публіцистичний твір на актуальну тему
сучасності, у якому зображуються реальні факти, події, люди (часто на
документальній основі).
 Етюд - невеликий безфабульний твір настроєвого характеру.
 Казка - розповідний твір про вигадані, а часто й фантастичні події.
 Легенда - переказ про якісь події чи людей, оповитий казковістю.
Середні форми:
 Повість - розповідний прозовий твір, більший за обсягом від оповідання, менший
від роману, що має однолінійний сюжет, головних і другорядних персонажів.
Великі форми:
 Роман - великий і складний за будовою епічний прозовий твір, у якому широко
охоплені життєві події, глибоко розкривається історія формування характерів
багатьох персонажів.
 Роман-епопея - розповідь про масштабні події всенародного значення; створення
сильних характерів; зображення не одного, а кількох поколінь; масштабність.
30.Класифікація та характеристика ліричних жанрів.
Ліричні жанри (різновиди ліричних творів):

Пісня - невеликий ліричний вірш, що виконується співом (народними піснями стали «Пісня про
рушник» А, Малишка, «Два кольори» Д. Павличка, «Лебеді материнства» В, Симоненка).
Жанрові різновиди народних пісень: історичні («Пісня про Байду», «Ой Морозе, Морозенку»,
«Зажурилась Україна» та ін.), календарно-обрядові (колядки, щедрівки, веснянки та ін.),
соціально-побутові (кріпацькі, рекрутські, чумацькі, наймитські, емігрантські та ін.).

Романс - мелодійний, наспівний ліричний твір переважно інтимного характеру, здебільшого про
кохання, який виконується в музичному супроводі («Очи черньїе...» Є. Гребінки, «Скажи мені
правду, мій добрий козаче» 0. Афанасьєва-Чужбинського, «Дивлюсь я на небо» М. Петренка).

Ода - ліричний твір урочистого характеру, який прославляє видатну особу чи подію («Ода
Сафо» І. Котляревського).

Гімн - ліричний твір, який виражає почуття колективної спільності (бувають гімни національні,
державні, політичні, релігійні, студентські тощо) («Ще не вмерла Україна» П. Чубинського,
«Гімн» («Вічний революціонер..,»), «Непора..,» І. Франка).

Послання - ліричний твір, у якому ліричний герой звертається зі своїми думками, почуттями,
переживаннями до певного адресата («До Основ'яненка», «І мертвим, і живим...» Т. Шевченка,
«Любіть Україну» В. Сосюри).

Медитація - філософський вірш-роздум над проблемами життя і смерті, над баченим і

пережитим («Мені однаково...», «Думи мої, думи мої...» Т. Шевченка). Поезія в прозі (вірш
прозою) - невеликий художній твір, написаний у прозовій формі, але своїм звучанням близький
до лірики завдяки емоційній схильованості, яскравій образності, своєрідності ритмічної мови
(Леся Українка, О. Кобилянська, М. Коцюбинський, В. Стефаник, Марко Черемшина).

Елегія - ліричний твір сумовитого характеру, у якому виражені настрої журби, смутку,
меланхолії («Журба» Л. Глібова).

Ідилія - ліричний твір, який у прикрашеному вигляді малює безтурботне життя простих людей -
пастухів, селян, рибалок-на лоні природи («Садок вишневий колохати...» Т. Шевченка,
«Орися» П. Куліша).

Епіграма - короткий злободенний сатиричний вірш (переважно на 2-4 рядки), спрямований

проти якоїсь особи чи суспільного явища («Умре муж велій в власяніце...» Т. Шевченка —
епіграма на рос. шовініста Аскоченського).

Епітафія - надгробний напис; короткий вірш на смерть якоїсь особи.

Панегірик - урочиста промова, спершу виголошувалася на похоронах видатних осіб, а пізніше

-на честь живих.

Псалми - пісні релігійного змісту, зібрані у Псалтирі, автор - цар Давид. В українській літературі
псалми переспівували Т, Шевченко, І. Франко, Леся Українка.
31.Драматичні жанри.
Драмати́чні жа́нри — це типи літературних творів, які притаманні драмі.
Цей рід літератури охоплює безліч драматичних жанрів :
Трагедія - драматичний твір, в основу якого покладено дуже гострий, непримиримий і
життєво важливий для певної епохи конфлікт, незвичайний герой потрапляє у безвихідне
становище, вступає в боротьбу з нездоланними в даній ситуації силами і часто гине (І.
Карпенко-Карий «Сава Чалий»).
Комедія - драматичний твір, у якому дійові особи зображуються у смішних ситуаціях,
нещадно висміюються людські пороки та негативні соціально-побутові явища.
Власне драма - драматичний твір, в основу якого покладено гострий життєвий конфлікт,
напружену боротьбу й складні переживання персонажів, але розв'язка не має трагічного
характеру, відсутня свідома настанова на комічне (Т. Шевченко «Назар Стодоля», І. Франко
«Украдене щастя»).
Трагікомедія - драматичний твір, у якому поєднані риси трагедії і комедії (І. Карпенко-Карий
«Мартин Боруля»).
Мелодрама - повчально-моралізаторський, підкреслено емоційний драматичний твір з
гострою фабулою, в якому персонажі різко діляться на добрих і лихих.
Водевіль - невелика, часто одноактна весела п'єса, в основу якої покладено анекдотичну
подію і в якій розмови героїв чергуються з жартівливими піснями, танцями.
Містерія - масова драматична вистава на сюжети релігійних легенд.
Драма-феєрія - це різновид драми з фантастичним сюжетом, з неймовірними
перетвореннями, де поряд із людьми діють фантастично-міфічні істоти.

32.Сучасна жанрова система. Жанровий синкретизм.

Розвиток, збагачення та урізноманітнення художніх форм у літературі

поступово складаються в систему, яка функціонує в культурному просторі як
певна єдність.
Жанри – явище інтернаціональне, але у процесі літературного творення вони
можуть набувати національних ознак, виражати ментальні особливості своїх
творців. Жанр у літературному житті існує не ізольовано, а постійно взаємодіє
з іншими жанрами, що забезпечує системність літературного процесу.

Жанрова система – сукупність різноманітних жанрів (епічних, ліричних,

драматичних), які функціонують у межах історичної епохи, зумовлені нею і
мають між собою розвинуті зв’язки.

Своя система жанрів була в античності, в середні віки, є вона і в сучасній

літературі. Система жанрів перебуває в постійному розвитку: одні жанри
історично, художньо вичерпуються і поступаються іншим, деякі зазнають
трансформації, а синкретичні розпадаються на декілька.
Літературні жанри в кожному письменстві набувають національної специфіки.
Світова хронографічна традиція давніх часів на Русі знайшла вираження в
 синкретичному жанрі літопису, в якому водночас існували зародки таких
епічних жанрів, як оповідання, повість, новела. Публіцистичні жанри
(послання, памфлет, інвектива) функціонували як одне ціле в українській
полемічній прозі. Національної самобутності набули байка, романс, елегія,
псалом, взаємодіючи з традиціями народної творчості.

Мають національну специфіку і роман, оповідання, новела, поема, ліричний

вірш, зорова поезія. Літературний жанр є відносно самостійною художньою
одиницею, однак деяким творам притаманний жанровий синкретизм.

Жанровий – існування у творі елементів кількох жанрових форм, які мають

нерозчленований, нерозвинутий характер. Прикладом жанрового синкретизму може
бути літопис, у якому виявляються жанрові ознаки епічної хроніки, військової повісті,
оповідання, притчі, житія, легенди, переказу.

Жанровий синкретизм слід відрізняти від жанрового синтезу , який передбачає

поєднання ознак кількох жанрів в одному творі. Переплетаються літературні ознаки
роману-епопеї, міфу, притчі, параболи.

Жанровий синкретизм характерний для полемічних трактатів, проповідей, водевілів,

мелодрам, епічних драм, драматичних поем, байок, модерних романів. З розвитком
літератури відбувається розмежування жанрових форм – виокремлення з одного виду
творчості кількох жанрів.

33.Художня мова. Лексичні засоби художньої мови.

Художня мова - основний засіб втілення художнього образу в літературі, її
першоелемент. Одна з різновидностей літературної мови — поряд з мовою
публіцистики, наук. творів, документів, поточної інформації та ін. Специфічність
М. х. по відношенню до інших видів літературної мови полягає в додатковій
функції естетичного впливу на читача. Худож. література відображає людину і
явища дійсності в безпосередньо життєвій формі. Людина виступає в худож.
творі як певна особистість, як характер зі своїми індивідуальними
особливостями, тому й мова персонажів твору відзначається своєрідністю,
зберігає форми живого спілкування. 

Слова у художньому тексті мають пряме і переносне значення. Пряме значення

слова полягає у вираженні певного змісту поняття, яке зазвичай фіксується у словниках.
Інакше кажучи, слово називає те, що воно й означає. Переносне значення
слів основане на смисловій двоплановості: названо одне, а означає інше. Так виникає
образна напруга між позначуваним та означником, твориться своєрідна загадка, яку
можна розгадати, зрозумівши механізм переміщення одного смислу на інший. На цьому
ґрунті з ’являються художні образи, які є основним засобом у літературній творчості.
Слова з прямим значенням несуть смислове навантаження у творі, але їх використання
здатне творити й емоційно-експресивні образи, стильову інтонацію. Увиразнюють мову
художнього твору синоніми, антоніми, пароніми, неологізми, діалектизми, жаргонізми,
вульгаризми.

Синоніми – різні за звучанням, але близькі за значенням слова. І. Котляревський в

«Енеїді», зображуючи Бабу Ягу, до слова «катувати» підібрав півтора десятка синонімів:

Використання синонімів сприяє рінобічній характеристиці певного поняття чи явища, а

також уникненню повторів, урізноманітненню художньої мови.

Антоніми– протилежні за значенням слова. Вони здатні в художньому творі передати

контрастність певних понять, картин. Наприклад:

Пароніми – близькі за звучанням, але різні за значенням слова. Вони слугують у

літературі для словесної гри, каламбурів або для створення музичності, милозвучності
фрази: «Шкода, Марино, перебулих літ! / Приснилися, проснилися і зникли»
(М. Рильський);

Архаїзми ) – застарілі слова, які в літературному творі передають історичний колорит

або надають мові певної урочистості чи, навпаки, іронічний штиб. Так, Т. Шевченко
вживає слова, які вже для його часу були застарілими: «Вздовж байдака знову
походжає пан отаман».

34.Художня мова. Тропи та фігури.

Художня мова - основний засіб втілення художнього образу в літературі, її
першоелемент. Одна з різновидностей літературної мови — поряд з мовою
публіцистики, наук. творів, документів, поточної інформації та ін. Специфічність М. х. по
відношенню до інших видів літературної мови полягає в додатковій функції естетичного
впливу на читача. Худож. література відображає людину і явища дійсності в
безпосередньо життєвій формі. Людина виступає в худож. творі як певна особистість, як
характер зі своїми індивідуальними особливостями, тому й мова персонажів твору
відзначається своєрідністю, зберігає форми живого спілкування. 
Тропи й фігури успадкувалися з риторики й поетики у стилістику і тому більшість з них мають однакові
визначення, функції й досить широке використання у цих окремих науках, наприклад, епітет, метафора,
порівняння та деякі інші. Проте є фігури й тропи, які були породжені давньою риторикою і у зв'язку з її
наступним пригасанням призабулися, влилися в інші фігури, навіть якщо і вживаються в мовленні, то не
визначаються як окремі фігури, а є частинами інших.

35.Типологія літературного стилю.

Стиль є головним типологічним критерієм у визначенні літературного напряму, проте – не
єдиним. Дослідникам ще не вдалося домовитися про чіткіше розмежування понять
«літературний стиль» і «літературний напрям», «літературна течія», «літературна школа». Ті й
інші споріднені поняття перехрещуються й накладаються, межі між ними нечіткі, але їх можна й
треба диференціювати. На відміну від мистецької групи (її творять однодумці на основі
особистих контактів, спільної праці над спільними проектами – «Руська трійця», «Молода
Муза», гурт неокласиків), літературного покоління (вікова й естетична спільність
митців), напряму чи його складової – течії (це основні одиниці внутрішнього розмежування
літературного процесу, які передбачають широкий діапазон спільних стильових і програмово
 задекларованих естетичних та ідеологічних засад), стиль – поняття суто творче, що окреслює
розпізнавану індивідуальну чи колективну тенденцію у використанні традиційної
поетики і не передбачає згаданих особистісних, вікових, програмних критеріїв. Натомість
напрям стосується й інших складників літературного руху: він виробляє мистецьку ідеологію –
програмні естетичні засади, які проголошують у маніфестах і обговорюють у дискусіях; він
диференціюється на течії й угруповання, формує власне функціональне середовище (видавничі
інституції, критику й публіку).

36.Індивідуальний стиль письменника.

Письменник є неповторною індивідуальністю, яка виявляє себе в результатах

творчого процесу – художніх творах. Ключ до пізнання індивідуальності митця –
його творчий стиль. Тільки яскрава індивідуальність здатна створити
неповторний стиль (характер – це стиль, стверджували в давнину). «Нехай особа
автора, – розмірковував І. Франко, – його світогляд, його спосіб відчування
зовнішнього і внутрішнього світу і його стиль виявляються в його творі
якнайповніше, нехай твір має в собі якнайбільше живої крові і його нервів.

Тільки тоді се буде твір живий і сучасний, справжній документ найтайніших

зворушень і почувань сучасного чоловіка». Усе це засвідчує взаємопов’язаність
творчої індивідуальності та індивідуального стилю.

Творчій індивідуальності властиві:

а) цілісність – поєднання передусім психічної природи (імпульси, чуттєвість,

швидкість реакції, потяги, афекти, воля) з духовною організацією (інтелект, культура
емоцій, мораль, етика – людяність);

б) неповторність – наявність ознак творчого самовияву, які є унікальним

продовженням, розгортанням природних можливостей особистості;

в) самостійність – здатність бути собою, мати волю в досягненні творчого задуму,

рішучість у намаганні «скинути із себе все те, що для митця невластиве» (Й. Гете);

г) внутрішня незалежність і свобода вибору, почуття гідності;

ґ) активність – здатність протистояти несприятливим обставинам, обстоювати свої

творчі, світоглядні та морально-етичні ідеї, володіння творчою ініціативою (сила
характеру).

Часом автори вдаються до навмисного нагромадження вульгаризмів або жаргонізмів,

чим прагнуть наголосити власну мовну «незакомплексованість» і продемонструвати
особисту творчу розкутість. Звичайно, автор має право на будь-яке мовне
самовираження, проте «мовні бунти» хоч і є спробою заявити про свою
індивідуальність, нерідко вступають у конфлікт із вимогами культури мови.

Індивідуальний стиль письменника може засвідчити і його невтомне шукання самого

себе у творчості, а невтомна жага новизни, творчий неспокій є визначальними
стимулами його зростання.
 37.Літературний процес, проблема його періодизації.
Літерату́рний проце́с — різноманітне історико-мистецьке явище, яке характеризується
змінами у стилях і напрямах художньої творчості, у виражально-зображувальній системі
художніх засобів, у тематичній і жанровій своєрідності творів тощо. Обумовлюється
літературний процес багатьма факторами мистецького та суспільного порядку, зокрема
інтенсивністю літературного життя в тому чи іншому регіоні чи в певному культурному центрі
країни.
Міркування з цього приводу підводить нас до необхідності періодизації
літературного процесу і літературознавства. В літературних кулуарах, як
правило, до проблем періодизації ставляться з деяким скепсисом: мовляв, якщо
ти в літературі ні на що більше не здатен, то займайся періодизацією. Однак
вона необхідна. Потреба в періодизації літпроцесу та етапів його дослідження
випливає з тих особливостей, про які йшлося вище: як і всьому в природі,
літпроцесу властивий пульсуючий характер розвитку. Літературознавство, йдучи
за художнім процесом, розвивається теж поштовхами (етапами), які значною
мірою визначаються розвитком філософської думки і характером знань людини
про її історію, природу, психологію, духовний світ загалом. Ці етапи можуть бути
довшими або коротшими за часом, а всередині їх можуть розвиватися школи,
напрями чи теорії, які характеризуються не часовою залежністю, а схильністю до
певних методологій. Отже, періодизацію розвитку літературознавства слід,
очевидно, робити за двома критеріями: кількісним (часовим) і якісним
(методологічним).

38.Основні поняття літературного процесу.

 Літературний процес — важливий предмет історії літератури. Класи-цисти, романтики, прихильники
біографічного методу вивчали кращі твори геніїв.

Літературний процес – це функціонування літератури як в певну епоху так і впродовж всієї  іст. Нації
країни або світу.

У кожний історичний період включає в себе і самі художні твори і форми її суспільного існування.
(публікації, видання, реакція читачів – епістолярна літ., мемуари)

 На розвиток літературного процесу впливають також інші види мистецтва — музика, театр, живопис,
архітектура, скульптура, хореографія, а в новітню добу — кіно й телебачення. Помітний вплив на
еволюцію літератури мають також міфологія, ритуали та обряди, усна народна творчість, етнографія та
менталітет народу, останнім часом деякі з цих факторів зазнають абсолютизації. Перш за все це
стосується міфів

Характеристика літ.процесу.

1. Динаміка і стабільність

(Вічні теми, Антропологічна тематика, історична тематика, тема майбутнього, сучаснатематика,

екзистенціальна тематика(худ творчість як самопізнання), тема мистецтва)

1. Взаємодія з іншими видами мистецтва

 2. Традиції і новаторство
3. Худ взаємовпливи
4. У літ процесі є боротьба різних ідейно-художніх напрямів і течій
5. Стадіальність літ розвитку

Термін вперше ввів Гете у 1829р.

39.Системи віршування: античне та силабічне.

Упродовж тривалого часу складалися системи віршування, практичне

застосування яких здійснювалося за виробленими правилами і настановами.
Віршування — система організації поетичного мовлення, яка грунтується на
закономірному повторенні певних мовних елементів на основі культурно-
історичної традиції національної мови.
Метрична (антична) система віршування. Вона виникла у VIII ст. до н. е. в
Греції, пізніше (III ст. до н. е.) поширилась у Римі. Назва системи походить від
грецького слова теїхоп — «міра», звідси і метрика — вчення про ні ріпові розміри.
Античні вірші виспівували, досягаючи ритму рівномірним чергуванням стоп —
груп складів, що містили один довгий і кілька коротких складів. Найпростіший
елемент ритму — мора, тобто час, потрібний для вимови короткого складу (на
довгий склад потрібно дві мори). Основні стопи античного віршування:
двоскладові (хорей, ямб, пірихій, спондей), трискладові (дактиль, амфібрахій,
анапест) і чотирискладові (на п’ять мор). Наголос в античному віршуванні не
мав значення, вірші не римувалися.
Поширеним розміром віршування за часів античності був гекзаметр (грец.
шестимірник) — метричний вірш, який складається з п’яти дактилів та одного
(останнього в рядку) хорея, а посередині рядка, найчастіше після довгого складу
третьої стопи, випадає цезура — ритмічна пауза.
Силабічне віршування. Воно ґрунтується на рівній кількості складів і
невпорядкованому, вільному розташуванні наголошених і ненаголошених.
Основні ознаки силабічного віршування: кількість складів у віршових рядках —
13, 11; вільне розташування наголосів; парне римування; наявність цезури.
Силабічний вірш характеризується метричною константою, коли наголос
припадає на клаузулу та на відповідний склад перед цезурою, яка ділить рядок на
дві частини.
Силабіка виникла в середньовічному латинському віршуванні (III ст.) у зв’язку з
утратою такої важливої фонетичної особливості, як довгота і короткість голосних
звуків, що спричинило витіснення метричної системи.
В українській літературі силабічне віршування поширилося у другій половині
XVI — XVIII ст. під впливом латинських поетик і польськомовної поезії.
 40.Системи віршування: силабо-тонічне та тонічне.

Тонічне віршування. Ця система віршування побудована на однаковій кількості

наголосів у віршових рядках, відсутності поділу рядків на стопи, обов’язковій
наявності рими та членуванні вірша на рядкові долі (дольник).
Тонічне віршування простежується в українській поезії (Т. Шевченко, П.
Тичина, М. Семенко, І. Драч, І. Римарук, С. Жадан). Наприклад:
По'ле чорні'є. Проходять хма'ри,
Гаптують не'бо химе'рною гро'ю.
Про'лісків пе'рших блакитні ота'ри...
Зе'мле! Як те'пло нам із тобо'ю
(М. Рильський).
Тонічне віршування характерне для тих мов, які мають рухомий наголос. Тож
цілком закономірно, що тоніка прижилася і в українській поезії, має своїх
прихильників у сучасній літературі.
Силабо-тонічна система віршування. Вона основана на рівномірному
чергуванні наголошених і ненаголошених складів у рядку. Становлення цієї
системи розпочалося у IV—V ст., коли сталася заміна довгих складів
наголошеними, а коротких — ненаголошеними. Поширення силабо-тоніки
пов’язане зі спробами у європейських літературах відтворити античні метричні
стопи відповідно до фонетичних особливостей кожної національної мови і з
урахуванням народнопоетичної віршової традиції. Це відбувалося в XV—XVII ст.
спершу в Італії, а потім і в інших країнах.
В українському віршуванні силабо-тонічна система утвердилася з кінця XVIII
ст. («Енеїда» І. Котляревського), домінувала у XIX ст., була провідною у XX ст.,
а нині співіснує з іншими віршовими формами. Найчастіше до неї зверталися І.
Франко, Леся Українка, та iн.
Організаційною основою ритму у силабо-тонічному віршуванні є стопа.
Стопа- ритмічна одиниця вірша, у якій поєднано наголошений та ненаголошені
склади.

41. Системи віршування: фольклорне та верлібр

1)Системи віршування: фольклорне Для українського фольклорного
віршування характер- ними є дві системи віршування – силабічна і тонічна.
Ритміка народного вірша визначається таким, наприклад, поняттям: триколінний
дванадцятискладник. Це означає, що складів у рядках порівну: у кожному має
бути по дванадцять. Отже, перед нами силабічний принцип. Однак він
доповнюється ще й іншим порядком: триколінний. Це три відрізки, на які поді-
ляється рядок з дванадцяти складів. Голосом утворюється три групи слів, кожна з
яких має свій тон, наголос. Це – принцип рівноударності, або ж
тонічнийТрадиційно у фольклорному віршуванні виділяють не системи
віршування, а інтонаційні типи, і це закономірно: треба враховувати, що ця поезія
не пишеться, а лише звучить. Фольклорне віршування поділяється на пісенне (у
піснях), говірне (загадки, приказки, лічилки, скоромовки, замовляння тощо),
речитативне (думи, балади, історичні пісні, плачі тощо). Сонце ясне померкло,
світ пітьма насіла.
Вшир і вздовж довкола сум ся розлягає,
Чагарами густими тьма вовків завила.
Над тином опустілим галок гамор грас. 13-складовий силабічний вірш М.
Шашкевича:
2) Верлібр – це віршова форма, яка нехтує порядком. Відкинувши всі
впорядковані елементи вірша, верлібр залишився вірним лише рядкові. Бо й
справді – рядок – останнє, що відмежовує вірш від прози. Деякі верлібри варто
переписати довгими прозовими рядками, і вони перестають бути віршами. Однак
інші верлібри, навпаки, демонструють свою незалежність навіть від рядка, наче
доводячи тим самим, що в поезії загалом може не бути усталених елементів
42. Межисистемні форми віршування
Павзник — термін, вживаний паралельно з терміном дольник (від “д о л я ” — ч а
ст к а). У р о с ій сь к о м у літературознавстві гору бере запропонований
В.Брюсовим дольник, у віршознавстві української діаспори — павзник. Ети м
ологічно і в українськом у слові “д о л я ” є зн ачен ня “частина”, “частка” (пор.:
“наділ”, “приділ”, рос. “удел”), отож нема підстав не прийм ати дольника лиш е з
тих міркувань, що у нас “доля” — тільки “талан”. Проте є інший, суто
віршознавчий аспект. У понятті “дольник” закладено сприйняття віршорядків
цього розміру як поєднань 2- і 3-складових стіп, або ж випадіння з 3-скла- дових
окремих “дольок”-складів. З огляду на багатовимір- ність віршованої мови такий
підхід цілком прийнятний. Він будується на системі силабо-тонічних канонів. У
понятті “павзник” закладено інше ритмовідчуття: “відсутність” си стемних складів
сприймається не як випадіння “дольок” чи поєднання різноскладових стіп, а як
певний ритмічний ню анс, пов’язаний із павзою в звучанні тексту.
а назва — леймічний вірш (отже — і верс). У живому звучанні ота ніби-
відсутність одного чи двох скла,! і в у 2- і З-складових стопах компенсується або
навзою, або розтягненням у часі вимови сусідніх складів, або посилен ням їх
наголошеності, а найчастіше — всіма названими засоба ми. їх поєднання чи вибір
залежать від манери читання. Є два основні варіанти схематичного запису п и ят и
к а — традиційний (праворуч) і той. шо ним користуються М.Ґаспаров та інші
прибічники статистичного підходу (рискою
—1—1—2—2. (риска-скобка)
—1—2—2.
—2—2—2—2
—1—2—1—2
З обох варіантів виразно постає, що третій рядок цього катрена
становить собою 4-стоповий дактиль. І коли виходити з нього силабо- тонічного
метра як певного еталону (для даного катрена), то “відсутні” склади можна —
експериментально — заповнити якимись односкла довими словами (ой, гей, ох, та
й)
43.Художній образ як категорія естетики
Говорячи про художніх образах, мають на увазі образи героїв, дійових осіб
твору і, зрозуміло, перш за все, людей. 
Художній образ - це форма мислення в мистецтві, це художнє узагальнення, яке в
конкретно-чуттєвій формі розкриває суть зображуваного 1)Уявлення предмета чи
явища - це і є його образ, інакше кажучи модель, у якій поєднується абстрактне і
конкретне. Шевченко в баладі "Причинна”: Ще треті півні не співали, Ніхто ніде
не гомонів. Так постає в уяві конкретний образ передранкової пори. До
абстрактних моделей належать графіки, формули, схеми; (образу дійсності) -
скульптура, картина
2) Образи є пластичні і непластичні- Пластичність у літературі - це
рельєфність, виразність у відтворенні вигляду, жестів, рухів людини, в описах
(інтер'єр, пейзаж, портрет). Завдяки цьому художній образ у літературі стаэ ясним,
виразним, може сприйматися як реальність. Не пластичні образи - це
сформульовані повчальні с є ї г г є н ц і ї, дидактичні думки, політичні,
філософські, релігійні ідеї, що набувають художньої форми. Наприклад "Сон"
Шевченка: Філософські сентенції так висловлені в Біблії: « час родитись і час
помирати, час садить і час виривати.
3)Образи-персонажі. Провідне місце у літературі займають образи-персонажі.
Джерелом для створення таких образів є конкретні люди. одна особа (прообраз),
риси зовнішності і характеру багатьох людей. Прототипом Гані із повісті І. Нечуя-
Левицького "Причепа" була Марія Морочковська з родини дядька, у якого
майбутній письменник у дитинстві жив. не копія конкретної людини, а художньо
переосмислений її образ. Буває, що письменник ніколи не бачив людини, а тільки
чув про неї, і це стало поштовхом для створення образу (образ Чіпки у романі
"Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Панаса Мирного виник з почутого про
розбійника Гнидку).
Поетичні образи: Образи-картини природи (пейзажі) Образи-емоції; Тривога,
Роздратування, Захоплення ,Бадьорість, Ранковий настрій, Смуток,Спогад.
- Поетичні мікрообрази: 1. Зоровий образ (Онде балочка весела, В ній хороші,
красні села) 2. Слуховий образ (День і ніч дощі холодні Б'ють об вікна)3. Образ,
що виник од відчуття дотику (Дощ осінній. Під ногами слизько) 4. Образ,
створений на відчутті смаку( Гіркий мій хліб, тяжка моя печаль) 5. Образ,
побудований на відчутті запаху (І пісня пахла бджолами із довбаного вулія)

44.Специфічні риси художнього образу

Індивідуальні образи характеризуються самобутністю, неповторністю. Вони
зазвичай є плодом уяви письменника. Індивідуальні образи найчастіше
зустрічаються у романтиків і письменників-фантастів. Такі, наприклад, Квазімодо
в "Соборі Паризької Богоматері" В. Гюго, Демон в однойменній поемі М.
Лермонтова, Воланд в "Майстрі і Маргариті" М. Булгакова.
Характерний образ, на відміну від індивідуального, є узагальнюючим. У ньому
містяться загальні риси характерів і звичаїв, властиві багатьом людям певної
епохи і її суспільних сфер (персонажі "Братів Карамазових" Ф. Достоєвського, п'єс
О. Островського, "Саги про Форсайтів" Дж. Голсуорсі).
Типовий образ являє собою вищий щабель образу характерного. Типове - це
найбільш ймовірне, так би мовити, зразкове для певної епохи. Зображення
типових образів було однією з головних цілей, так само як і досягнень
реалістичної літератури XIX століття. Досить згадати батька Горіо і Гобсека О.
Бальзака, Анну Кареніну і Платона Каратаєва Л. Толстого, мадам Боварі Г.
Флобера і ін. Часом в художньому образі можуть бути відображені як соціально-
історичні прикмети епохи, так і загальнолюдські риси характеру того чи іншого
героя (так звані вічні образи) - Дон Кіхот, Дон Жуан, Гамлет, Обломов, Тартюф ...
Образи-мотиви і топоси виходять за рамки індивідуальних образів-героїв. Образ-
мотив - це стійко повторюється в творчості будь-якого письменника тема,
виражена в різних аспектах з допомогою варіювання найбільш значущих її
елементів ( "сільська Русь" у С. Єсеніна, "Прекрасна Дама" у О. Блока).
Топос (грец. Topos - місце, місцевість, букв, значення - загальне місце) позначає
загальні і типові образи, створювані в літературі цілої епохи, нації, а не в
творчості окремого автора. Прикладом може служити образ "маленької людини" у
творчості російських письменників - від А. Пушкіна, М. Гоголя до М. Зощенко і
А. Платонова.
45. Основні критерії художності образу
1. Образність. Здатність до образотворення закладена у багатозначності слів
(полісемії). Слово - це образ. Зрощення значень породжує нові образи. Наприклад,
"дощик золотий" (П.Тичина). Кожне з двох слів має своє асоціативне поле:
д о щ и к -вода,мокро, приємний, корисний, хмарно, весна, теплий;
золотий - жовта барва, блиск, дорогий, багатий, корисний, цінний.
Так народжується новий образ, в основі якого - семантичні зрушення, а весь
процес образотворення здійснюється за допомогою своєрідних механізмів, які в
літературознавстві мають свої назви - епітети, метафори, метонімії, символи,
алегорії
2. Образний лад твору, наявність оригіналь незатергих, несподіваних, нових
образів. Письменник, котрий прагне знайти свіжі образи для реалізації творчого
задуму, підносить рівень художності твору, привертає увагу читача, що є
передумовою оновлення і прогресу в літературі, у розвитку творчої особистості
Ліни Костенко:
Страшні слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаїлись, коли не
знаєш, з чого їх почать, бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучився, болів, із них почав і ними ж і завершив. Людей
мільярди, і мільярди слів, а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність. Усе було: асфальти й спориші.
Поезія - це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.
3. Емоційна виразність. її можна досягти не лише завдяки образному ладу твору,
а й іншими засобами: цікавим зображенням подій (уміння будувати сюжет,
творити композицію), колоритною мовою, ритмікою. Емоції у читача виникають
тоді, коли він здатний включитися в процес співтворчості. Художнє сприйняття
багатопланове, воно включає в себе: безпосереднє емоційне переживання,
осягнення логіки розвитку авторської думки, багатство і розгалуженість художніх
асоціацій.. Сприйняття літературного твору - це особистісний процес, що протікає
в глибині людської свідомості. І цей процес залежить од життєвого досвіду і
культурної підг отовки людини (стійкі фактори), від її настрою, психологічного
стану (тимчасові фактори).
46. Властивості художньої мови
1) Інверсія - незвичайна розстановка слів у реченні, зумовлена або прагненням
підкреслити значення якогось слова, або потребою пристосуватися до ритміки чи
римування (у віршовій мові).
Приклади: Була весна весела, щедра, мила, Промінням грала, сипала квітки Леся
Українки;
2)Паралелізм - паралельне зображення за аналогією кількох яиищ з різних сфер
життя з метою їх художнього зіставлення. ІІриклади: Тече вода в сине море, Та не
витікає; ІІІука козак свою долю, А долі немає Т. Шевченко;
3)Антитеза— художньо підкреслене протиставлення життєвих явищ, думок,
ознак, понять, почуттів. Приклади: У тій хатині, в тім раю я бачив пекло Т.
Шевченко;
4)Градація - нагромадження однорідних понять та образів з певною художньою
метою. Приклади: Були багаті і убогі, Прямі були і кривоногі, Були видющі і сліпі,
5)Повтор - це стилістична фігура, що утворюється за допомогою певної
організації мовних елементів і має виразну експресивно-зображальну функцію.
Виділяється ряд таких фігур:

а)анафора - єдинопочаток, повторення звуків, слова, групи слів на початку

речень, віршових рядків, строф.
б )епіфора - повтор в кінці рядків чи стро
в) рефрен - повтор між рядками чи строфами:
47.Милозвучність як важлива якість художньої мови. Засоби милозвучності.
дбаючи про милозвучність художньої мови, письменник іноді використовує багаті
фонетичні можливості словесного звучання для створення "звукових образів", які
часто підсилюють та увиразнюють літературні образи.
1)алітерація - повторення одного чи кількох приголосних звуків з певною
художньою метою: "Аж загудів гладкий далекий дзвін, карнавками плакучими—
стилістичний прийом, який полягає у повторенні
однорідних приголосних звуків задля підвищення інтонаційної виразності вірша,
для емоційного поглиблення його змістового зв'язку:
2)асонанс - повторення голосних звуків з метою створення звукового образу:
"Вгве та стогне Дніпр широкий, сердитий вітер завива" (Т.Шевченко);
3) звуконаслідування (ономатопея): І вдруге вдарили гармати, і жито спіле
ожило, У жовто-білих комишах Це кулемети: та-ту!.. та-ту!.. Не жди мене, не жди
в село
 звуки, створені живими істотами в процесі спілкування чи у вираженні своїх
почуттів :
лепетати,хіхікати,шепотіти,бурмотати,хихикати;
б) звуки, створені тваринами, птахами, комахами: дзижчання, каркання,мукання,
в) звуки води: булькотіння, сплеск;
48.Тропи як засоби виразності художньої мови.
1)Епітет ~ художнє означення, яке служить для увиразнення зображуваного,
найчастіше відіграє роль орнаментального прикрашування художньої мови, може
мати оціночну функцію. Приклади: "Сніг забіліє з самотнім саду, од трамваїв
синє-етє місто, золоті од ліхтарів сніги" (М. Семенко);
2)Метафора - (з гр. - перенесення) - троп, заснований на образному розкритті суті
та особливостей предмета чи явища шляхом перенесення на нього за подібністю
ознак і властивостей іншого предмета чи явища. Приклади: "Я гію прив’ялу тишу
саду"
персоніфікація (уособлення), коли неживим поняттям надаються людські
властивості: "Вітер а гаї не гуляє, вночі спочиває;
3)Метонімія - (з грецьк.: перейменування) один з тропів, суть якого полягає в
заміні назви одного явища чи предмета іншою, що асоціативно з ним пов'язана. Ті
заміни бувають різного роду:
4)Синекдоха - - один з видів метонімії, у якому заміна понять відбувається
переважно на основі кількісного зв'язку:
5)Гіпербола - художній засіб, що полягає в перебільшенні властивостей з метою
їх увиразнення та надання емоційного заряду: Ой ще козак не примірявся, А
татарин ік лихій матері з коня покотився

6)Символ - умовне означення якогось явища або поняття іншим на основі

подібності з метою стисло і яскраво розкрити образ. (калина - дівоча краса, явір -
молодий парубок, два голуби - закохана пара)
49. Своєрідність синтаксичних засобів художньої мови
Анафора — стилістична фігура “єдинопочатку ". що полягає в повторі слова чи
виразу на початку рядків, строф
Парою до анафори постає епіфора) — “єдинокінцівка”. повтор слова чи виразу
(іноді сюди долучають і звукосполуку, тобто — риму) наприкінці рядків, строф,
речень.
Пароніми— слова, близькі звучанням, але різні значенням. Атракція — гра,
видовище
Тавтологія у вужчому розумінні — буквальнеповтрення Випадків в по всякденної
тавтології багато. Це не тільки штучно придумане (для прикладу) масло масляне, а
й цілком буденне чорне чорнило,
анаграма (переставляння літер ) . Це повторення звуків певного слова, що дає
нові слова: шати — тиша, сосна — насос, банка — кабан
50.Фігури як художній засіб.
анафора це повторення слова або групи слів на початку рядків
антитеза риторична конфронтація в одній і тій же фразі і в одному і тому ж
періоді двох абсолютно протилежних слів або виразів Місто пишний, місто бідний
алітерація повторення однакових або співзвучних приголосних звуків Мій милий
маг, моя Марія
оксюморон прийом, в якому поєднуються несумісні зазвичай поняття, як правило,
суперечать один одному Краб знаходився все в одному і тому ж місці, біля ліжка,
хиазм перестановка основних частин пропозиції У спекотне літо і в зиму
заметільну