Літературна школа — це професійна близкість групи письменників.

Автори "Словника літературознавчих термінів" В. Лесин і О.

Пулинець під школою розуміють "тенденції, ідейно-художні
особливості", манеру письма, "властиві літераторам, що
знаходяться під значним впливом великого письменника, свого
сучасника чи попередника. Так говорять про пушкінську та
некрасівську школи в російській класичній поезії, про
шевченківську та франківську школи в... українській літературі" . В
"Краткой литературной энциклопедии" (М., 1962—1978), в
"Літературознавчому словнику-довіднику" (К., 1997) окремих
статей, присвячених поняттю "літературна школа", немає.

Користуючись висловом П. Сакуліна, поняття "літературна школа"

можна віднести до "блукаючих" термінів. "Недостатня увага до
смислового наповнення терміна літературна школа, — відзначає А.
Савенець, — ... призводить до змішування понять, зокрема тих, шо
позначають письменницькі спільноти різних ступенів організації,
віднесення їх до однієї парадигми".

Ф. Шлегель ототожнював літературну школу зі стилем. За його

словами, школа — це "закономірна однорідність стилю".

Під школою розуміють сукупність принципів пізнавання і

відтворення світу. До речі, так визначають і метод.

Літературну школу ототожнюють з напрямом, літературною

течією. У "Літературознавчому словнику-довіднику" як напрям
характеризується "озерна школа", "натуральна школа". Д.
Наливайко, виділяючи течії в межах романтизму, називає
"байронічну", "гофманівську" школи. У підручнику "Теория
литературы в связи с проблемами эстетики" читаємо: "За певних
обставин у рамках одного літературного напряму часто
утворюються групи письменників, споріднених і за естетичними, і
за суспільно-політичними поглядами. Таку ідейно-естетичну
спільність прийнято називати літературною течією... Літературну
течію, до якої входять найближчі творчі послідовники якого-небудь
видатного письменника, зазвичай іменують літературною школою.
її представники є однодумцями в усіх істотних питаннях художньої
творчості".
Сулима відзначає: "Вважається, що про літературну школу можна
говорити тоді, коли очевидною для певної групи митців є єдність
програмно-творчої установки, тематики, жанру і стилю. Важливо,
щоб ця група заявила про себе акцією, вчинком, маніфестом,
якимсь колективним виданням".

Найбільш точне визначення школи дає Ю. Ковалів: "Специфічне

утворення в літературі, група письменників, об'єднаних спільними
стильовими уподобаннями, жанровою практикою, тематичними
інтересами, проблематикою, передовсім естетичною програмою,
що, проектуючись у новий творчий простір, спирається на певну
традицію, полемізує з нею, переосмислює її"2. Літературна школа
формується на основі стильової подібності. Вона може мати різні
часові рамки. "Іонічна школа" в грецькій літературі XIX ст.
функціонувала з 30-х до 90-х років. Школа майже завжди існує в
рамках одного літературного роду ("київська школа" поезії), але
може виходити за його рамки ("житомирська прозова школа").

Літературна школа іноді орієнтується на творчість відомого

письменника (Т. Шевченка, І. Франка), в такому випадку йдеться
про "шевченківську", "франківську" школи. Школа може
переростати у стильову тенденцію (байронізм), течію (французький
символізм), набувати особливостей методу ("натуральна школа"),
угруповання ("парнасці", "неокласики").

Помітний слід в українській літературі залишила "празька школа"

поетів. Ця назва належить літературознавцю В. Державину.
"Празькою школою" він назвав українських поетів міжвоєнного
двадцятиліття, які творили переважно у Подєбрадах і Празі.
"Празьку школу" представляють Є. Маланюк, Ю. Дараган, Л.
Мосендз, О. Стефанович, Юрій Клен, Наталя Лівицька-Холодна,
Оксана Лятуринська, Ю. Липа, Олена Теліга, Олег Ольжич, Галя
Мазуренко, І. Ірлявський, І. Колос. Ця школа не мала ні програми,
ні статуту. Для творчості поетів "празької школи" характерний
яскравий "історіософізм", національний пафос, вольові інтонації,
трагічний оптимізм. Усі поети "празької школи" були об'єднані
ідеєю національно-визвольної боротьби за свободу і незалежність
України.
Літерату́рний на́прям — відносно монолітна і внутрішньо
упорядкована сукупність літературних (ідейно-художніх)
тенденцій, усталена в ряді визначних чи епохальних творів, що
з'явилися приблизно в один і той самий час. Літературний напрям є
важливим чинником літературного періоду. В межах одного
літературного періоду може виступати кілька літературних
напрямів, наприклад,
у Просвітництві — класицизм, рококо, сентименталізм. Назва
домінантного напряму нерідко стає назвою цілого літературного
періоду, а його часові межі — межами періоду
(бароко, романтизм, модернізм, авангардизм).
Кожному літературному напряму відповідає сукупність творів, які
мають ряд спільних, характерних рис, що свідчить про їх
належність до того чи іншого літературного напряму. Така
належність впливає на історичну
класифікацію жанрів (романтична балада, класична ода, трагедія,
реалістичний роман тощо).
Літературний напрям можна розглядати діахронно і синхронно:
водночас він є сукупністю тенденцій, котрі мають свій історичний
розвиток, свою еволюцію, і систематизованою сукупністю певних
ієрархізованих тенденцій, що є явищем нижчого порядку відносно
літературного періоду. У боротьбі й зміні літературних напрямів
найбільш виразно проявляються закономірності літературного
процесу. Змінність літературних напрямів є підставою для
історико-літературної періодизації.
Літературний напрям визначають такі важливі чинники:

 1. Світоглядний (ідейний і філософський) фундамент, який

породжує певну концепцію дійсності, певний спосіб її пізнання,
розуміння суспільно-історичних закономірностей, місце людини
у суспільстві та Всесвіті. Сюди ж відносяться ідейні
переконання, спрямовані на зміну наявних суспільних відносин,
суспільні та моральні ідеали, згідно з якими оцінюється
сучасність, а також погляди на роль і значення літературної
творчості в житті суспільства, історичної епохи,
людської культури в цілому.
 2. Поетика як система більш-менш нормативних правил, котрі
виросли на філософськім фундаменті того чи іншого
 літературного напряму і безпосередньо пов'язані з літературною
творчістю. Це — головний чинник літературного напряму.
Власне поетика зосереджує в собі всі специфічні художні
особливості літературного напряму (на рівні стилю, композиції і
таке інше), визначає його літературну суть.
 3. Спільність мотивів, тем, ідей, образів, сюжетних схем, що
переважають у певному літературному напряму, є характерними
для нього. Цей чинник тісно пов'язаний із суспільно-
культурними умовами існування літературного напряму,
особливо з філософськими та естетичними ідеалами, що
складають його фундамент.
Скажімо, для класицизму було властиве
переважання міфологічних мотивів, тем, сюжетів античності (П'єр
Корнель, Жан Расін), що відповідало культурно-історичним ідеалам
епохи; саме на них письменники класицизму відтворювали
моральні конфлікти (конфлікт почуття обов'язку, емоцій та
морального наказу). Так, у межах кожного літературного напряму
існує своєрідний набір близьких або тих самих мотивів, типових
образів і схем.

 4. Сукупність художніх засобів, регульованих поетикою

літературного напряму. Це певні стильові, композиційні
особливості, певні жанрові форми, що переважають у даному
літературному напряму, є характерними для творчості його
представників. Якщо для класицизму було властиве чітке
розмежування жанрів і жанрових форм, то романтизм активно
впроваджував змішаний жанр. Національні різновиди
літературного напряму відповідають загальній, спільній моделі
літературного напряму (європейської чи навіть світової
літератури). Між національними різновидами літературного
напряму існує певний внутрішній зв'язок — у них проявляються
закономірності світового літературного процесу. Стильові
тенденції меншого масштабу, ніж літературний напрям,
називаються течіями,

Літературний період, або Літературна доба (епоха) — фрагмент

історико-літературного процесу, окреслений певними
вирішальними моментами в історії літератури (у зв’язку чи поза
зв’язком з епохальними моментами історії краю), котрі виразно
відрізняють його від попереднього і наступного (позитивістський,
або реалістичний, Л-п. від модерністського тощо). Л-п. — вихідне
поняття в історико-літературній періодизації. Характеризують Л-п.
його ознаки: літературні напрями і передовсім домінантний напрям
того чи іншого Л.п.( назва такого напряму, як правило, стає назвою
цілого Л.п.); певне суспільне й культурне призначення літератури,
панування певної літературної традиції; більш-менш однорідні
форми літературного життя, певний тип літературної публіки й
певний вид літературної культури. Л.п. можна обмежити і
хронологічними рамками. Як правило, вони визначаються умовно,
бо домінантні напрями одного періоду зароджуються у
попередньому і продовжують своє існування у слабо вираженій
формі в наступному, іноді відновлюються через кілька Л.п.
(неоромантизм, “неокласика”). Значно легше встановити межі Л-п.
у розвитку національних літератур. При визначенні хронологічних
рамок Л.п. на базі розвитку світової літератури ступінь умовності
зростає, приміром, епоха (період) літературного Відродження в
Італії розпочалася на переломі XIII—XIV ст., у Польщі — на
початку XVI ст., в Україні — у другій половині XVI — першій
половині XVII ст. Іноді термін “Л-п.” не збігається зі значенням
“літературна епоха”, бо під літературною епохою може розумітися
літературне явище вищого порядку, ніж Л-п., наприклад,
давньоукраїнська доба, пов’язана з розвитком української
народності, мови, культури в період з XIV до другої половини
XVIII ст., включає в себе періоди Ренесансу, реформації, бароко,
класицизму (див.: Літературний процес, Літературний напрям).