Тема: Закономірності літературного буття

Повновартісне пізнання художньої літератури певного народу неможливе

без урахування специфіки її історичного розвитку. Мистецтво слова у цьому
плані осягається процесуально — як літературно-історичний рух.
Літературна творчість
Кожна національна література виникає та існує як результат творчості
окремих письменників. За своєю природою і сутнісними особливостями вона є
складною духовною діяльністю митця, специфіку якої, попри численні
намагання, всебічно ще ніхто не збагнув.
Літературна творчість — особливий, художньо-креативний (творчий)
вид людської діяльності, у результаті якої з’являється літературний твір.
На завершальній стадії (написання тексту) творчість може мати
одномоментний характер або розгортатися як тривала, багаторічна праця.
Однак завжди появі літературного твору передує складний процес духовної та
емоційно-інтелектуальної мобілізації митця, виношування (часом
багаторічного) і реалізації його творчих задумів. Цей процес продуктивно
відбувається за оптимального «включення» і поєднання таких формантів
літературної творчості: творчий імпульс, творчий задум, творче натхнення,
творчий (робочий) стан, творчий пошук, творчий акт, творчий процес, творчий
(художній) експеримент, психологія творчості, філософія творчості,
методологія творчості, історія твору, життя твору.
Розуміння суті цих формантів, знання конкретних обставин створення і
функціонування літературного твору сприяють глибокому знанню літератури
як складної цілісності, твору як феномену літературного життя.
Літературне життя
Літературна творчість — явище індивідуальне, камерне. Водночас вона
є складовою ширшого, багатокомпонентного і системного явища —
літературного життя, яке в літературознавстві окреслюється як літературний
процес.
Література розвивається за законами анагенезу (грец. ana — рух вгору,
підсилення і genesis — походження, народження) — шляхом розширення,
вдосконалення, поступового ускладнення будови та функцій. З розвитком
літератури відбувається формування її інфраструктури — сукупності галузей і
видів діяльності, що забезпечують творення, поширення і функціонування
літератури в суспільстві. Інфраструктурними компонентами літературного
життя є письменницький склад, творчість письменників, їх професійні
об’єднання, видавнича база, літературна періодика, система
книгорозповсюдження, навчальні та наукові літературні інституції, бібліотеки,
читачі, політика влади у сфері культури та освіти, наявність чи відсутність
цензури тощо.
Література формується, побутує і функціонує у конкретних, специфічних і
мінливих умовах національного суспільно-історичного та історико-культурного
процесу. Тому літературне життя є постійною взаємодією внутрішніх і
зовнішніх чинників розвитку літератури: динаміки літературних напрямів і
стилів, літературних родів, видів та жанрів; взаємин і зміни літературних
поколінь, міжнаціональних літературних відносин; динаміки і характеру зміни
місця і ролі літератури в суспільстві; взаємин з літературою громади, церкви,
політики влади у сфері літератури тощо. У різних соціально-культурних
середовищах вони мають свою специфіку, їх відмінності формують
національну самобутність кожної літератури, особливості літературного життя
в різних країнах.
Письменник і читач
Література твориться як наслідок взаємодії об’єктивних закономірностей і
творчої активності людини, її свідомої ролі. Центральною фігурою в
літературному житті є творча особистість — письменник.
Людей, професійне заняття яких полягає у творенні й (функціонуванні
художньої літератури (письменників, перекладачів, літературних критиків,
літературних публіцистів, літературознавців, викладачів літератури), називають
літераторами, авторів художніх творів — письменниками. їх розрізняють за
сферами творчої діяльності: поети, прозаїки, драматурги, гумористи тощо.
Серед поетів виокремлюють епіків, ліриків, пейзажистів, філософів,
публіцистів (творців громадянської лірики), піснярів (авторів пісенних тестів),
бардів (авторів і виконавців пісенних творів) тощо; серед прозаїків —
романістів (авторів епопей, романів і повістей) і новелістів (творців малих
епічних форм — оповідань, новел, нарисів, етюдів, образків, шкіців тощо);
серед драматургів — авторів п’єс (драматургів, комедіографів), сценаристів,
лібретистів; серед гумористів — гумористів, сатириків, памфлетистів, байкарів,
фейлетоністів, пародистів тощо.
За методологічно-стильовою сутністю письменників зараховують до
реалістів, романтиків, футуристів, модерністів, постмодерністів, соцреалістів,
імажиністів, експресіоністів, сюрреалістів та ін. У межах окремих груп може
відбуватися ще глибша конкретизація за жанрово-змістовими ознаками: серед
романістів фігурують автори романів-хронік, історичних романів і повістей,
детективів, кримінальних романів, фантастичних тощо.
Є ще дві групи літераторів, чия творчість має як пізнавальну, так і
художньо-креативну складові: перекладачі та літературні публіцисти.
Головний і визначальний адресат літературної творчості — нескінченна
низка поколінь. Цей адресат конкретизується в особі реального реципієнта
літературно- художнього твору, якого прийнято називати читачем. Він є
другою (поряд із письменником) ключовою фігурою в літературному житті.
Його участь у творчому процесі різноаспектна. Передусім письменник пише
про і для своїх сучасників, намагається щось змінити — і в них самих, і в
їхньому житті. Свого часу В. Стефаник на звинувачення щодо діалектної
основи своїх творів відповів: «Я не міг писати інакше, бо вони так кричали до
мене». І навіть коли об’єктом зображення стає далеке минуле чи екзотичний
край, все одно автор пізнає його з позицій, спільних для нього та його читачів.
Письменник постійно враховує особливості читацької рецепції, корегує і
вдосконалює текст, щоб зробити його максимально доступним і прийнятним
для читача.
Читач — не пасивний об’єкт авторського впливу, а потенційний
співтворець, однодумець і соратник автора. Працюючи над твором, автор
постійно веде внутрішній діалог і навіть дискутує з майбутнім читачем, у якому
бачить «заслуженого співрозмовника» — людину, здатну розуміти його,
сприйняти аргументи, оцінки, висновки тощо. Пробудити уяву читача,
спонукати його до вживання в зображуване і переживання його разом з
автором, переконати його і зробити своїм однодумцем, соратником — мрія,
прагнення, обов’язок письменника.
Читач — постійний фактор літературного процесу, часом саме від нього
залежать якісні зміни в характері літератури. Наприклад, поява в українському
суспільстві наприкінці XIX — на початку XX ст. інтелектуального читача,
здатного до вищого рівня співтворчості, зумовила і появу модерної поетики,
яка відійшла від традиційних описовості, пояснення, а розрахована на
«співуявну» та інтелектуально-креативну спроможність читача. Цим
пояснюється й успіх «сцієнтичної» поезії І. Драча в середовищі молодих
фізиків, кібернетиків, генетиків та інших представників негуманітарних
наукових сфер у 60-ті роки XX ст.
Відносини автора і читача не завжди ідилічні, часом драматичні: буває, що
сучасники автора не сприймають твору, а наступне покоління — захоплюється
ним. Іноді письменник свідомо йде на конфлікт із масовим читачем в ім’я
утвердження певних мистецьких чи ідейних новацій. Непросто, наприклад,
складалися стосунки з читачами в І. Франка. Своїми творами і діями,
самокритикою і самозапереченнями він часом викликав бурю в
письменницькому середовищі, галицькому суспільстві, не раз проти його
новацій та ідей виступали навіть колишні соратники й учні. Та велич його не
тільки в тому, що він набагато випереджав тогочасне суспільне мислення, а й у
здатності десятиліттями «проти рожна перти», пропонуючи і обстоюючи в
мистецтві, суспільному житті те, що вважав необхідною передумовою
національного і соціального поступу.
Літературний процес
Літературне життя має свою структуру і розвивається як безперервний
процес — послідовна закономірна зміна явищ, станів тощо.
Літературний процес — послідовна зміна в часі структурних елементів,
учасників і явищ літературного життя; взаємодія структурних елементів
літературного життя, що зумовлює творення і функціонування літератури;
естетична система, що виражає повноту і складність, суперечливість і цілісність
літературного життя певної епохи.
Сприйняття літературного життя, аналіз і оцінювання явищ,
закономірностей і тенденцій літературного процесу може бути синхронним
(одночасним із моментом його пізнання), діахронним (історико-літературним),
прогностичним (скерованим у майбутнє). Здебільшого поняття «літературний
процес» вживають на позначення передусім сучасного і минулого
літературного життя.
Сучасний літературний процес — актуальне для конкретного покоління
літературне життя як взаємодія всіх його структурних елементів. Охоплює
повноту і складність, суперечливість і цілісність літературного життя
синхронно з моментом його пізнання і зумовлює функціонування літератури
сьогодення, є об’єктом пізнання літературної критики і теорії літератури.
Історикщ-літературний процес — буття літератури в часі. Відображає
діахронію літератури — послідовну зміну структурних елементів, учасників і
явищ літературного життя, функціонування літератури від найдавніших часів,
закономірності і тенденції розвитку, які проявляються в історії літератури. Є
об’єктом пізнання історії літератури і теорії літератури.
Теоретико-літературне вивчення літературного процесу суттєво
відрізняється від історико-літературного та літературно-критичного. Теорія
літератури має спільний з історією літератури та літературною критикою об’єкт
(літературний процес), але різні предмети. Предметом теорії літератури є
сутнісні особливості літератури, закономірності, що зумовлюють літературний
процес, здобутки (пізнавальні, виражальні, креативні) художньо-літературної
практики, досвід історії літератури та літературної критики, ідейно-світоглядні
основи літературного мислення, науковий інструментарій літературознавства
тощо.
Професійно-наукове вивчення літератури та її явищ, літературного
процесу може мати різну мету, тому фахові студії бувають описовими
(фактографічними) або узагальнювальними, історіографічними або
історіософічними, аналітичними чи синтетичними, суто літературознавчими
(історико-літературними, літературно- критичними, теоретико-літературними)
чи загально-науковими.
Вивчення літератури, літературного процесу неможливе поза історичним
контекстом, бо література живе в історії, а історія — в літературі. Історія
творить літературу, література — не тільки продукт, а й учасник і співтворець
історії народу. Історичний та історико-літературний процеси взаємопов’язані та
взаємозумовлені, але не тотожні. Особливо відчутно це під час наукової
періодизації літературного процесу: етапи розвитку національної літератури не
завжди узгоджуються зі змінами епох суспільно-історичного розвитку країни.
Література — явище динамічне, мінливе, що проявляється під час
пізнання її у хронологічному контексті, літературному процесі. Та, попри
історично змінне, у ній є щось непідвладне часові, незалежне від нього —
константно-атрибутивне.
Константно-атрибутивне в розвитку літератури — естетичне освоєння
дійсності, образна природа, мовна основа образотворення, визначальність
художнього таланту, іманентно-естетична сутність, генологічна
структурованість і розмаїтість, людинознавча і націознавча, людинотворча і
націотворча роль.
Історично змінне в розвитку літератури — мінливість художньої картини
світу, об’єкта і предмета художньої творчості, національної системи культури,
письменницького складу, суб’єкта творчості — письменника, його світобачення
і розуміння дійсності, соціального статусу, ідеалів, техніки праці, ієрархії
жанрів, стилів, засобів художньої комунікації, умов і характеру сприйняття
художніх цінностей, літературної моди, зв’язків між митцем і читачем, митцем і
суспільством, митцем і владою тощо.
Стан і розвиток літератури зумовлені впливом різноманітних внутрішніх
(літературних) і зовнішніх (поза-літературних) чинників. Внутрішні чинники
розвитку літературного процесу: традиції, новаторство, відштовхування,
запозичення, наслідування, пародіювання, епігонство, цитування, репродукція,
ремінісценція, парафраза, натяк, варіація, суперництво, концентрація,
розпорошення. Зовнішні чинники — стан суспільства, наявність і
функціонування інфраструктурних компонентів літературного життя, ступінь
свободи творчості, можливість діалогу культур, статус письменників у
суспільстві тощо.
Специфічність історії української літератури полягає в тому, що її
розвиток не завжди визначався внутрішніми, літературними, чинниками. Часто
кардинальні зміни в ній викликали чинники позалітературні, зовнішні, коли
внаслідок сваволі влади руйнувалося національне літературне життя,
заборонялися твори, навіть українська мова і література, зникали окремі пласти
літератури, фізично знищувалися покоління письменників, літературі
нав’язувалися чужорідні щодо національної культури ідеї тощо.
Традиція і новаторство
Літературний процес є діалектичною єдністю повторюваного й
неповторного, яка в літературі конкретизується через традиції і новаторство.
Вони характеризують вузлові моменти літературної спадкоємності, історико-
літературного процесу.
Традиція (лат. traditio — передача) — те, що у формі усталених звичаїв,
норм, порядків передається з покоління в покоління; реалізовувана у
літературній творчості історична пам’ять. У художній літературі — теми,
мотиви, інтенції, ідеї, образи, жанри, способи, прийоми і засоби творення тощо.
Традиція забезпечує актуалізацію спадщини, відбір, освоєння, передавання і
розвиток, організацію історично сформованого досвіду.
Між літературними надбаннями і поточним літературним життям націй
ведеться постійний діалог. Кожне наступне покоління письменників вивчає,
осмислює успадковане від попередників, щось відхиляє, а щось бере на
озброєння, творчо використовує і розвиває. Завдяки цьому мистецтво минулого
постає як живий учасник сучасного літературного процесу, а його художня
традиція, образи — постійне і невичерпне джерело розвитку літератури.
Новаторство — елементи, чинники творчої діяльності людини, якими ця
діяльність відрізняється від традиційних форм. Письменник, спираючись на
традицію, стає новатором у відкритті тем, типів, у вдосконаленні жанрових
форм, засобів художнього освоєння світу.
У творчості письменника можна простежити такі способи відходу від
традиції:
а) літературне наслідування — свідоме, творче використання
письменниками тематичних чи методологічних здобутків, стильових
особливостей, елементів творчої манери, формотворчих та змістотворчих
знахідок іншого письменника, літературної групи, національної літератури. Так
формуються літературні групи, школи, течії, напрями. Однак необдумане
наслідування переростає в епігонство;
б) стилізація — свідоме і показне наслідування зовнішньо-формальних
ознак певного стилю, творчої манери. Часто джерелом її бувають віддалені в
часі зразки. Може бути некомічною і комічною;
в) переспів — твір, переважно віршовий, написаний за мотивами твору
іншого автора, з елементами наслідування версифікації оригіналу, переважно
іншомовного. Він близький до перекладу, але без намагання досягти повної
відповідності ритмічної структури (еквіритмічності), змістоформи з твором-
оригіналом. Іноді переспів ще називають вільним перекладом;
 г) епігонство (грец. epigonos — народжений пізніше) — цілковита
залежність власної творчості від чиєїсь. Епігоном зневажливо-іронічно
називають письменника, який не виробив власної творчої манери, механічно
копіює чужий стиль, форму, ідеї, художні прийоми тощо;
ґ) плагіат (лат. рlаgіаtus — викрадений) — свідоме привласнення авторства
на чужий твір чи його частину; літературна крадіжка, що карається законом.
Плагіатичні інтертекстуальні сліди помітні у творчості багатьох письменників,
особливо постмодерністів.
Окремим видом новаторства є художній (творчий) експеримент — свідоме
заперечення традиційних, усталених способів і прийомів творення з метою
досягнення більшого художнього ефекту. Наприклад, пізнавально і художньо
продуктивними виявилися відхід П. Загребельного від традиційного
історіографічного і застосування психологічного підходу до творення образу
Роксолани в однойменному романі.
З часом нове стає традиційним, бо його свідомо чи несвідомо наслідують
наступні покоління митців. Наприклад, метафора «дощ іде» уже увійшла в
розмовне мовлення як комунікативний, а не художньо-комунікативний вираз. В
історії кожної літератури є традиціоналісти і принципові новатори («вічні
модерністи»). Загальна закономірність функціонування мистецтва полягає в
тому, що кожен новий крок в художньому освоєнні світу спирається на набутий
естетичний досвід (навіть коли такий заперечується).
Із традицією і новаторством тісно пов’язана проблема субстанціонального
і акцидентного в літературі, а також вибірковості традиції.
Субстанціональним (лат. substantia — наявність; сутність) у літературі є
іманентне, природне для національної духовності, культури, результат її
природного розвитку, основа її існування та самототожності (самості).
Акцидентне у літературі — те, що з’являється в ній під впливом моди, тиском
обставин, підступно чи силоміць нав’язане їй.
У творчості окремого письменника можна побачити субстанціональне для
нього (породжене його ментальністю, світовідчуттям, самоусвідомленням) та
акцидентне (навіяне модою, нав’язане соціальним замовленням, владою тощо).
У традиції та новаторстві слід відрізняти природне і штучне, органічне і
механічне, «своє» і «чуже». Це має здійснюватися не тільки за естетичними, а й
національно-екзистенціальними критеріями.