Практичне заняття №1

Особливості художнього світу Е.Т.А. Гофмана

Творчість Гофмана належить до третього етапу німецького

романтизму, що збігається з періодом Реставрації, і є її найповнішим та най-
характернішим виявом.
Характерна особливість Гофмана, що він і близькі йому герої живуть
у двох світах, реально-побутовому й уявно-фантастичному.
Тема існування в двох світах, двійництва загалом притаманна
романтизмові, знаходить в його творчості нову й оригінальну розробку.
Порівняно з попередниками, трактування цієї теми зміщується у Гофмана із
сфери метафізичної в реально-життєву.
З цим поділом світу на два світи тісно пов'язаний у Гофмана поділ
всіх персонажів на дві нерівні половини — філістерів і ентузіастів. Філістери
— це ті, які живуть у наявній дійсності і цілком задоволені всім, які не мають
ніякого уявлення про "вищі світи" і не відчувають ніякої потреби в них. За
філістерами абсолютна більшість, з них, власне, й складається суспільство.
Це бюргери, чиновники, комерсанти, люди "корисних професій", які
приносять вигоду й достаток, люди з твердо встановленими поняттями й
цінностями, що базуються на утилітарному підході до всього сущого.
Філістерам протиставлені у Гофмана ентузіасти, які живуть в іншій
системі координат. Над ними не мають сили ті поняття й цінності, за якими
ведеться життя в світі філістерів. Наявна дійсність викликає у них відразу, до
її благ вони байдужі, живуть же духовними інтересами й мистецтвом. В
цілому притаманний романтизмові захист духовності, її абсолютної цінності
складає суть і пафос образів гофманівських ентузіастів: вони- її захисники й
поборники в світі, де торжествує буржуазна проза й меркантильність.
Ентузіасти у Гофмана — це майже всі без винятку митці: поети,
художники, актори і особливо музиканти. Найвживанішим і
найефективнішим художнім засобом стає у Гофмана гротеск, який він
розуміє глибше й органічніше, ніж, наприклад, Віктор Гюго ("краса,
підкреслена потворністю"). За своєю суттю і первісною природою гротеск —
це вільне й примхливе поєднання різних образів і мотивів, вільна гра з ними,
викличне ігнорування раціоналістичної розсудливості й зовнішньої
правдоподібності. У Гофмана він зберігає зв'язок з своєю первісною
природою і водночас успішно виконує сатирично-викривальні функції. У
цьому плані дуже характерним твором Гофмана є повість-казка «Крихітка
Цахес на прізвисько Ціннобер», яка поспіль складається з образів-гротесків,
гротескних ситуацій і вся є узагальненим гротескним образом німецької
дійсності.
Основний конфлікт гофманівської повісті, який полягає у зіткненні
ентузіаста митця з користолюбним філістером, найбільш яскраво втілений в
образах центральних героїв твору – студента поета Бальтазара і лицемірного
кар’єриста Цахеса на прізвисько Цинобер.
Світ Гофмана — це особливий художній світ, створений могутньою
фантазією автора. Майже завжди у центрі його уваги знаходилося
протистояння двох світів — романтичного і буденного, ілюзорного і
реального. За визначенням письменника, «Крихітка Цахес на прізвисько
Ціннобер» — це «казка про реальне», у якій він подав власне філософське
бачення сенсу життя людини. У повісті — казці дія розгорнулася у казковій
країні — князівстві Керпес. Серед героїв були маги, феї, які впливали на
життя звичайних людей (фея Розабельерде подарувала Цахесу три магічні
волосини, щоб захистити малу потвору). Гофман вдався також до чарівних
речей і чарівних перетворень при змальовані головних подій у творі. Автор
використав прийом двоплановості дії з метою висвітлити проблеми
реального життя Німеччини («мікрокнязівства», німецькі імена більшості
героїв, типова німецька їжа тощо).
 Практичне заняття №2

Літературний твір як єдина реальність літератури як виду мистецтва

Літературний твір можна досліджувати як явище духовності,

культури, як елемент у системі мистецтв, окрему естетичну систему.
Предметом вивчення можуть бути його макроструктурні елементи,
методологія, стиль і творчий метод, жанрова специфіка тощо. Однак цілісне
уявлення про твір дає тільки його системне, комплексне і всебічне вивчення.
Художній твір є конкретною формою буття літератури, яка існує в
сукупності творів, що стали фактами, а деякі — і факторами її становлення та
розвитку як естетичної системи. Поза літературними творами немає
літератури.
До читача авторський літературний твір приходить як художній текст,
що ще не гарантує автоматичного виникнення художнього твору у свідомості
читача. Текст — це лише запрограмована потенція, можливість твору, а щоб
вона стала реальністю, потрібна вольова, емоційна та інтелектуальна
співпраця читача з автором — співтворчість.
Співтворчість читача є невід’ємним атрибутом рецепції, бо сприймати
твір — означає під впливом художнього тексту уявляти і переживати його.
Без уяви, «співуявлення» (М. Ломоносов) немає рецепції. Художні твори
виникають у свідомості автора, реалізуються — як можливість — у художніх
текстах, але оживають і живуть тільки у свідомості читачів. Співтворчість
читача — це і його здатність трансформувати закодовану в художніх текстах
образну ідейно-естетичну інформацію в мегаобраз твору — уявну картину. У
ній виявляється креативний потенціал читача, його психічна та
інтелектуальна спроможність сприймати і розкодовувати художній текст.
Художній твір є формо-змістовою єдністю (термін А. Ткаченка) —
системно-органічною цілісністю формальних і змістових елементів.
 Питання змісту і форми є загальнонауковим, філософським, адже
кожен предмет чи явище має свої зміст і форму. Зміст — сутність, якісна
визначеність, характерні особливості предметів і явищ. Зміст літературного
твору — ідейно осмислена тема; єдність теми та ідеї. Форма — спосіб
існування предмета, спосіб вияву змісту, його внутрішня, значеннєва
організація; те, що воєдино пов’язує елементи змісту, без чого неможливе
його існування.
Зміст і форма є діалектичною єдністю, і тільки в такому разі доречні
твердження про формо-змістову єдність літературного твору. На думку
Гегеля, «зміст є не що інше, як перехід форми у зміст, а форма є не що інше,
як перехід змісту у форму». Тому будь-який зміст — формований, а форма —
змістовна. На рівні тексту йдеться про взаємозалежність когезійного та
когерентного пластів тексту.
На основі вчення О. Потебні, розрізняють внутрішню (художній
образ) і зовнішню форми (засоби зображення і вираження) літературного
твору. Художній образ є формою щодо естетично-ідейного змісту твору і
змістом стосовно зовнішньої словесної форми.
Формальними чинниками літературного артефакту, тобто засобами
розкриття ідейного змісту твору, є: архітектоніка, композиція, сюжет,
система персонажів, сукупність образотворчих засобів, мова, поетика назви,
епіграф тощо; чинниками змісту — тема, проблема (мотив), ідея твору тощо.
Окремий феномен — смисл (сенс) художнього твору. Усе це дає підстави
розглядати твір як системну цілісність із складною макроструктурою.
 Практичне заняття №3
Поняття про цілісність літературного твору
як напруженої єдності матеріального та ідеального полюсів –
художнього тексту та поетичного світу

Літературний твір є не просто сукупністю різнорідних образів, а

надзвичайно складним художнім явищем з усіма ознаками системності.
Системність (системний характер) художнього твору означає:
1) кожен художній твір — це складна естетично-інтенціональна
система, яка є втіленням авторського задуму і через яку відбувається
спілкування митця із реципієнтом;
2) твір чітко структурований, тобто складається із взаємопов’язаних
елементів різних рівнів;
3) структурними елементами твору як естетично-інтенціональної
системи є зовнішня і внутрішня форми, зміст і сенс твору, мікрообрази та
макрообрази, які становлять єдине ціле — мегаобраз твору — і є носіями
ідейно-естетичного змісту, а через нього — і сенсу (смислу) твору;
4) елементи твору як системи перебувають в ієрархічній
взаємозалежності, за якої одиниці нижчого рівня (мікро- та макрообрази) є
конструктивно-композиційними елементами одиниць вищого рівня, а ті
надають функціональної значущості елементам нижчого рівня (макро- та
мікрообразам);
5) елементи системи перебувають у відношеннях ієрархії,
взаємозв’язку та взаємозумовленості;
6) кожен елемент художнього твору суворо функціональний,
переважно — поліфункціональний, а всі вони пов’язані спільною функцією
твору як цілого, підпорядковані їй і забезпечують її реалізацію;
7) мовні ресурси і прийоми у творі слугують не для прямого
спілкування автора з читачем, а для творення образів, через які й
відбувається акт художньої (естетично-інтенціональної) комунікації митця та
реципієнта.
Функціональність елементу твору — це його здатність виконувати
певну роль у творі, бути носієм певного значення (лексичного, граматичного,
стилістичного, образного, композиційного, змістового, смислового тощо).
Усі елементи твору переважно поліфункціональні — одночасно виконують
кілька функцій. Безфункціональних елементів у творі немає; можливе
втілення у них функцій, які читач ще не збагнув.
Системний характер літературного твору розкривається в образному
та макроструктурному вимірах:
1) образний вимір, що виявляється як образна система твору.
Утворюють її художні образи всіх рівнів:
а) мегаобраз — ієрархічно найвища цілісна словесно-художня
величина; це система наявних у творі макрообразів (із їхніми компонентами
— мікрообразами) та окремих мікрообразів, які є художніми деталями і
мають власні функції. Загалом мегаобраз — це весь комплекс уявлень,
переживань і думок, які викликає у свідомості читача художній текст; цілісна
картина твору чи його окремої складової, котра має відносно самостійне
значення. Наприклад, вірш Т. Шевченка «Садок вишневий коло хати...», який
має тільки три строфи, фактично є триптихом — його мегаобраз складається
із трьох окремих і внутрішньо довершених картин — мегаобразів меншого
масштабу;
б) макрообраз — ієрархічно нижча, цілісна словесно-художня
величина, до структури якої можуть належати тісно пов’язані між собою
мікрообрази. У художньому творі макрообрази (образи людей, тварин,
споруд, краєвиди, сцени, картини тощо) — те, що сприймається як
упізнаване функціональне ціле у складі мегаобразу. Наприклад, у вірші Т.
Шевченка «Садок вишневий коло хати...» перший мегаобраз складається із
чотирьох макрообразів: пейзаж («Садок вишневий коло хати, Хрущі над
вишнями гудуть»), плугатарі (макрообраз доповнений мікрообразом «з
плугами»), дівчата, матері;
в) мікрообраз — найменша, елементарна художня величина, у якій
художньо зображено маленьку частинку буття і яка постає у творі як
композит (композиційний елемент) макрообразу чи окрема художня деталь
мегаобразу. Наприклад, макрообраз пейзажу у вірші «Садок вишневий коло
хати...» утворюють такі мікрообрази-композити: садок, хата, хрущі, вишні. У
наступній строфі мікрообраз «вечірня зіронька встає» виконує більш
самостійну роль — пейзажну художню деталь другого мегаобразу. Вона
вказує на те, що між двома діями минув певний час (посутеніло, на небі
з’являються зорі);
2) макроструктурний рівень. У його розумінні дотримуються таких
підходів:
а) дихотомна макроструктура твору — виокремлення в ньому тільки
форми і змісту. Таке загалом правильне, але надто загальне уявлення про
макроструктуру твору унеможливлює чітке розмежування змісту понять
«літературна мова» і «художня мова (мовлення)», «текст» і «твір», «зміст» і
«сенс (смисл)» тощо;
б) чотирирівнева макроструктура — виокремлення у творі чотирьох
макроструктурних елементів: зовнішньої форми (художня мова, художнє
мовлення, естетичні ресурси та прийоми образотворення); внутрішньої
форми (ейдологічна (образна) система, архітектоніка, композиція, система
персонажів); змісту твору, сенсу (смислу) твору. Таке розуміння
макроструктури літературного твору описав Г.-В.-Ф. Гегель. Воно
конкретизує, полегшує, поглиблює його пізнання й осмислення, дає змогу
диференціювати і систематизувати знання про текст і твір.