ПИТАННЯ

ЛЕКЦІЇ

1. Мистецтво та образ: їхня специфіка.

Мистецтво - це особливий спосіб духовно-практичного освоєння світу крізь

призму людських цінностей, життєвих смислів та значень. Воно
відображає життя в образно-емоційній, інтуїтивній формі - на відміну від
"сухих" категорій науки.

Характерні риси мистецтва: створення художніх образів, інтуїтивно-

емоційний спосіб осягнення дійсності, наявність вимислу та умовності,
мистецтво завжди несе на собі відбиток особистості митця.

Специфікою образу є концентрація в ньому суттєвих для автора

спостережень, переживань, оцінок. Поняття образу — це конкретна і
рівночасно узагальнена картина людського життя, створена за підмогою
творчої вигадки та має естетичне значення.

2.Література – особливий вид мистецтва. Наука про літературу.

Література – це мистецтво слова, вид духовно-практичної форми діяльності

людини, результатом якої є створення особливої художньої реальності
шляхом активації фактора автора або художнього слова.

Література як вид мистецтва володіє широким діапазоном впливу на

читача, збуджуючи уяву, різноманітні асоціації та естетичні
переживання.

Література, яка є мистецтвом слова — це особливий вид мистецтва, в якому

носієм матеріальної образності є мова. Характеризують літературу певні
особливості: її образи позбавлені візуальної достовірності, вона діє на
людську фантазію, особливо гостро активізує інтелект; через слово
реальність сприймається в усій її багатоманітності, відкриваються великі
можливості осягнення внутрішнього духовного світу людей, та їх
спілкування.

Літературознавство – це наука про літературу як вид мистецтва.

Традиційно виділяють основні та допоміжні літературознавчі дисципліни. До

основних зараховують теорію літератури, історію літератури, літературну
критику. Допоміжними вважають бібліографію , текстологію та
літературознавчу історіографію

Предметом літературознавства є сутність критичних спостережень,

історико-літературних осмислень та теоретичних узагальнень, які складають
основу відповідних галузей науки про літературу.

Об’єктом літературознавства є літературні твори, творчість письменників;

все від найелементарніших чинників(слів-образів) до закономірностей –
проглядаються наочно, неозброєним оком.

Завдання літературознавства полягає в осмисленні його як системи, як

філософії, духовної діяльності, що втілена в художньому слові.

3. Поняття «художній твір», «художній світ». Функції твору. Єдність

форми та змісту художнього твору. Поняття поетики.

Худо́ жній твір — термін, яким позначають твір, що має передусім естетичну
або розважальну цінність. Художній твір відрізняється образністю. Під
образністю розуміється насиченість тексту виразно-образотворчими мовними
засобами. На рівні лексики це виражено у використанні автором таких
стежок, як епітети, метафори, гіперболи, уособлення тощо. На рівні
синтаксису художній твір може бути насичений інверсіями, риторичними
фігурами, синтаксичними повторами або стиками тощо. Художній твір
пов'язаний з такими поняттями, як тема та ідея, позиція автора.

Художній світ — створена уявою письменника і втілена в тексті твору

образна картина, яка складається з подій, постатей, їх висловлювань і
виражених ними духовних феноменів (уявлень, думок, переживань тощо).
Єдність і своєрідність художнього світу забезпечується темою (тематикою),
ідейним пафосом, композицією і стилем твору.

Функції твору:

-пізнавальна,

-оцінна (зображуючи ті чи інші життєві явища, автор, природно, певним

чином їх оцінює. Весь твір виявляється перейнято авторським, зацікавлено-
упередженим почуттям, у творі складається ціла система художніх тверджень
і заперечень, оцінок.)

-виховна
-естетична (робить на читача потужний емоційний вплив, доставляє йому
інтелектуальне, а іноді і чуттєва насолода, словом, сприймається особистісно.
Особлива роль саме цієї функції визначається тим, що без неї неможливо
здійснення всіх інших функцій - пізнавальної, оцінної, виховної.

-самовираження (кожному з особистого досвіду відоме відчуття, що

письменник тими чи іншими словами або твором в цілому висловив наші
потаємні думки і почуття, які ми не вміли так абсолютно висловити самі.
Самовираження за допомогою художнього твору виявляється, таким чином,
долею не одиниці - авторів, а мільйонів - читачів.)

Форма і зміст твору – це діалектична єдність.

Поняття «зміст літературного твору» охоплює тему і мотив; «форма

літературного твору» означає композицію; формально-змістовими
чинниками твору є сюжет і фабула. Зміст завжди оформлений, а форма –
змістовна. Зміст повинен мати форму, форма надає йому зовнішньої
визначеності, без форми зміст не може себе виявити.

Поетика — це один з найдавніших термінів літературознавства. Грецьке

роіеtікe — майстерність творення, техніка творчості. Мета поетики —
зрозуміти художній твір, правильно інтерпретувати й оцінити його.
Досягається це поглибленим вивченням тексту.

Значення цього терміна:

1) художність;

2) система творчих принципів;

3) художня форма;

4) системність, цілісність;

5) майстерність письменника.

4. Заголовок художнього твору. Види заголовків.

Заголовок - це перший знак тексту, який дає читачеві цілий комплекс

уявлень про книгу. Саме він найбільше формує у читача первинне розуміння
тексту, стає першим кроком до його інтерпретації.

У художньому тексті заголовок ніколи не стоїть осторонь від текстового

розгортання. Він так або інакше «задіяний» у лексичне поле твору,
трансформується митцем у потрібному для нього ракурсі.
Види заголовків:

-Заголовки, що представляють основну тему чи проблему твору.

-Заголовки, що задають сюжетну перспективу твору.

- Персонажні заголовки.

- Заголовки, що позначають час та простір.

- Заголовки, що виражають ідейний пафос твору.

- Заголовки, що виражають деталь, сюжетну, пейзажну, інтер'єрну,

портретну, мовну, важливу для концепції всього твору

5. Тема, проблема твору та їхні види. Ідея та засоби її вираження у творі.

Тема— це коло життєвих явищ, відображених у творі у зв'язку з певною

проблемою, що служить предметом авторського осмислення та оцінки.

Види тем:

-Зовнішня тема — це те, що відображено в цілому, загальна вказівка на

обраний митцем для художнього втілення той чи інший життєвий об'єкт.

-Внутрішня тема (проблематика)- це художня тема; вона завжди виступає як

актуальна, значуща саме в силу своєї проблемності, постановки якихось
злободенних або «вічних» життєвих питань, які, на думку автора, потребують
осмислення та оцінки.

-Головна тема

-Допоміжна тема

Проблема- певна суперечність у житті, яку помітив автор літературного

твору та яка потребує осмислення, вирішення.

Види проблем:

-соціальна

-етична

-психологічна

-екологічна
Ідея – це основна думка, яка виникає із роздумів автора про зображені у
творі життєві події, явища, вона містить у собі авторську інтерпретацію та
оцінку зображеного. Можна сказати, що ідея – це відповідь на проблемне
питання, яке виникає у зв’язку з темою твору.

Ідея в художньому творі виражається системою художніх образів, постає в

свідомості читачів як ідейно-емоційний пафос.

6. Поняття конфлікту та пафосу у літературознавстві. Їхні види.

Конфлікт - суперечність, зіткнення між зображеними в творі групами

дійових осіб або окремими персонажами, героєм і суспільством,
протиборство характерів, ідей, настроїв.

Конфлікти народжуються певними соціально політичними, історичними,

побутовими умовами, відмінностями в характерах героїв, їх життєвому
становищі і поглядах.

Види конфлікту:

-соціальний

-побутовий

-соціально-психологічний

Пафос-це почуття, пристрасть, які вклав у своє створення автор і якими він
хотів би надихнути читача.

Види пафосу:

Пафос героїчний - втілення в діях окремої особистості, при всій

обмеженості її сил, великих національно-прогресивних прагнень.

Пафос драматичний - виникає в творі під впливом зовнішніх сил і обставин,

що загрожують бажанням і прагненням персонажів і навіть їх життя.

Пафос трагічний складається в зображенні нерозв'язних протиріч між

вимогами життя і неможливістю їх здійснення.

Пафос сатиричний одухотворяє твори, в яких лад життя і людські характери

є предметом обурено глузливого освітлення. У тих випадках, коли автор
усвідомлює недосконалість життя і людських можливостей, проте не бичує
їх, не обурюється, а сміється над своїми героями і навіть шкодує їх, ми маємо
справу з пафосом гумористичним або комічним.
Сентиментальний пафос, властивий насамперед літературного напряму
XVIII століття, полягає в "душевної розчулення, викликаної усвідомленням
моральних достоїнств в характерах людей, соціально принижених або
пов'язаних з аморальною привілейованої середовищем"

Романтичний пафос передає рефлективну душевну захопленість, яка

виникає в результаті виявлення якогось піднесеного початку і прагнення
позначити його риси.

7. Поняття мотиву у літературознавстві.

Мотив у літературознавстві — тема ліричного твору або неподільна

смислова одиниця, з якої складається фабула (сюжет): мотив відданості
вітчизні, жертовності, зради коханого тощо. Мотиви рухають вчинками
персожанів, збуджують їх переживання і роздуми, особливо тонко
динамізують внутрішній світ ліричного суб'єкта.

Функції мотиву: сюжетотвірна, структурована, імагогічна

-визначає сюжетні колізії, динамізує їх, зумовлює розвиток подій

-організовує не тільки сюжет, а й усю структуру художнього твору

-бере участь у створенні цілісної картини художнього світу

-дозволяє авторові великою мірою розкрити людський характер, долю героя,

його почуття та духовні шукання, стосунки з іншими героями, суспільством
тощо

-сприяє створенню не тільки образів людей, а й образу природи, образу світу

тощо

8. Архітектоніка та композиція твору. Аналіз оповідної композиції.

Архітектоніка твору - це поняття, яке використовується для опису

структури та організації творів. Архітектоніка твору включає в себе розгляд
різних елементів, таких як сюжет, композицію, персонажів, мову та стиль.
У літературознавстві зазвичай використовують термін "архітектоніка" для
опису організації творів, особливо великих творів, таких як романи, епоси та
драми.

У літературознавстві архітектоніка твору часто використовується для

аналізу та оцінки творів. Вивчення архітектоніки твору може допомогти
розуміти те, як твір був написаний, які були інтенції автора та як він
намагався передати свої ідеї.
Композиція – це побудова, розташування і співвідношення частин, епізодів,
персонажів, а також засобів художньої виразності в літературному творі.
Композиція поєднує всі елементи твору і підпорядковує їх авторської ідеї.

Елементи композиції:

-опис і оповідання;

-діалоги і монологи персонажів;

-система образів;

-авторські відступи та характеристики;

-пейзаж;

-портрет;

-фабула і сюжет оповідання.

Види композицій у прозових творах:

-Лінійна композиція характеризується послідовним розгортанням подій і

поступовим відкриттям психологічних мотивувань вчинків героїв.

-Кільцева композиція –дія закінчується там же, де вона починалося.

-Зворотна композиція - твір відкривається останньою подією, яке поступово

роз’яснюється читачеві.

-Дзеркальна композиція-симетричні образи, епізоди – роман у віршах.

-Асоціативна композиція - автором використовується прийом умовчання,

прийом ретроспекції, прийом «розповідь у розповіді

-Пунктирна композиція - пізнавана за уривчастості в описі подій і

психологічних мотивувань, оповідь у творі несподівано обривається,
інтригуючи читача, наступна глава починається вже з іншого епізоду.

9. Аналіз композиції сюжету.

10. Сюжет та фабула. Види сюжетів. Елементи сюжету.

Сюжет- сукупність подій, хід подій в оповідальних і драматичних (іноді і в

ліричних) творах. Сюжет ґрунтується на конфлікті між діючими особами. У
зіткненні бажань, інтересів героїв розкриваються їхні характери, психологія.
Поза конфлікту сюжет не розвивається, і тоді, як це спостерігається в ліриці,
центр ваги переноситься на зображення і аналіз почуттів.

Види сюжетів:

-цікаві (Досліджують життя, відкривають у ньому те, що приховане від

людського ока. У творах із розважальними сюжетами є несподівані,
випадкові події з ефектними перипетіями і впізнаваннями.)

-розважальні (використовують у масовій літературі і творах пригодницько-

детективного характеру.)

-хронікальні (між подіями можуть бути часові (подія Б відбувається після

події А) і причинно-наслідкові зв'язки (подія Б відбувається внаслідок події
А).

-концентричні (виявляють причинно-наслідкові зв'язки між подіями.)

-внутрішні (будуються на колізіях, вони розкривають характери

опосередковано, зосереджують увагу на змінах у психіці персонажів,
діалектиці душі)

-зовнішні (розкривають характери через події, вчинки, вони ґрунтуються на

інтригах, перипетіях)

-традиційні (акумулюють досвід людства, нагромаджений упродовж

тисячоліть, "є своєрідною формою універсальної пам'яті, яка зберігає і
осмислює людський досвід")

-мандрівні (зустрічаються у міфах, казках, байках, анекдотах, піснях.)

Фабула – всі події оповідання збудовані згідно з природним розташуванням

в часі. Під фабулою також розуміється конфлікт твору, який розгортається по
ходу дії.

Відмінність сюжету від фабули полягає в тому, що сюжет містить опис долі
героїв разом з усіма хитросплетіннями і несподіваними поворотами. У
сюжеті розкриваються причинні взаємозв’язки, описуються мотиви і емоції,
що дозволяє краще зрозуміти вчинки героїв. Фабула – це кістяк, сама основа
твору. Вона не містить подробиць і ліричних відступів. У фабулу
включаються тільки дійові особи і ключові події.

Елементи сюжету:
Сюжет складається з наступних основних елементів: експозиція, зав'язка,
розвиток дії, кульмінація і розв'язка.

експозиція - елемент сюжету, що містить опис життя героїв до того, як вони

почнуть діяти в творі.

зав'язка- вихідний епізод сюжету. Зазвичай зав'язка з'являється на початку

твору, хоча деколи виникає і в середині його і навіть в кінці.

розвитку дії сприяють подальші дії героїв.

кульмінація- момент найвищого напруження дії в творі, «точка кипіння». У

момент кульмінації конфлікт досягає найбільшої гостроти і призводить до
зіткнення героїв.

розв'язка- завершальна частина сюжету, фінал дії. У розв'язці вирішується

конфлікт, додаються останні штрихи до психологічного портрета героїв.
Розв'язка мотивується всім ходом подій.

11. Прийоми сюжетної організації.

-Традиційне або послідовне розташування елементів

-Перестановка елементів сюжету

-Ретардація – уповільнення сюжетної дії.

-Ретроспекція – погляд назад, звернення до минулого з метою увиразнення

теперішнього.

-Часові зміщення.

-Асоціативна композиція.

-Численні інтерпретації одних і тих самих подій (детективи).

-Монтаж – добір і з’єднання окремих епізодів, що не мають спільних героїв

чи схожості подій, у якому відсутні причинно-наслідкові зв’язки.

12. Хронотоп. Види художнього часу та простору. Їхні функції.

Хронотоп— взаємозв’язок часових і просторових характеристик зображених

у художньому творі явищ.

Єдність художнього часу і простору називається хронотопом;

Типи хронотопу (авантюрний, ідилічний, побутовий, біографічний,
лицарський, готичний, хронотоп зустрічі, дороги, палацу тощо)

Часопростір може бути абстрактним або ж конкретним. Перший різновид

притаманний таким жанрам як балада, казка, парабола, роман-міф,
символічна драма тощо: тут немає чіткої вказівки на час та місце дії. Другий
тип часопростору грає важливу роль у творі, багато в чому визначає хід
подій, поведінку персонажів (наприклад, в історичному романі).

Форми художнього часу і простору залежать від авторської мети, ідеї,

задуму. Різні типи часу і простору можуть поєднуватися у межах одного
твору.

13. Специфіка художнього мовлення. Лексичні зображально-виражальні

засоби.

-образність

-поетичність

-естетика

-експерсія

-суб’єктивність

Лексичні зображально-виражальні засоби:

-тропи (епітет, порівняння, алегорія, гіпербола, перифраз, символ,

оксиморон, літота, метонімія тощо)

-стилістичні фігури (повтори, градація, паралелізм, інверсія, еліпс тощо)

-принципи фоніки (інструментація, звуконаслідування, анафора, епіфора

тощо)

-формотвірні засоби кожного роду літератури (сюжет, композиція,

портрет, пейзаж, інтер’єр, монологи, діалоги персонажів, мова оповідача і
автора)

14. Тропи та їхні види.

До тропів належать епітет, порівняння, метафора, метонімія, іронія, сарказм,

алегорія, символ, гіпербола, літота, перифраз.

15. Фігури та їхні види.

До фігур належать повтори, градація, паралелізм, інверсія, еліпс тощо.

16. Звукові засоби виразності.

-ритмічне членування

-досягнення виразності рим

-інтонація

-алітерація і асонанс

-звуконаслідування

-звукові форми

17. Поняття ритму. Системи віршування. Стопа, види стоп.

Ритм в літературі – це організація та структура мовлення, яка полягає в

повторюваності певних звуків, слів або фраз. Він відображається у темпі,
мелодії та музичності тексту. Ритм відіграє важливу роль у творчості
письменника, визначаючи особливості стилю та настрою твору.

Системи віршування:

-Метрична (антична) система віршування.

Найпростіший елемент ритму – мора, тобто час, потрібний для вимови

короткого складу.

-Силабічне віршування.

Грунтується на рівній кількості складів і невпорядкованому, вільному

розташуванні наголошених і ненаголошених.

Кількість складів у віршових рядках – 13, 11.

Вільне розташування наголосів.

Парне римування

Наявність цезури.

Стопа, Види стоп:

Стопа - ритмічна одиниця вірша, яка складається з одинакової кількості як

наголошених , так і ненаголошених складів.
Стопи поділяються на двоскладові і трискладові.

Найпоширеніша стопа — ямб

Двоскладові стопи:

- ямб (перший склад ненаголошений, другий наголошений)

- хорей (перший склад наголошений, другий ненаголошений)

Трискладові:

1) дактиль

2) амфібрахій

3) анапест

18. Рима. Види римування. Білий вірш та верлібр.

19. Строфа, види строф. Сонет як строфічна форма.

Строфа – це група віршових рядків, об’єднаних одною думкою, інтонацією,

порядком римування і відокремлена від суміжних віршових сполук великою
паузою.

Види строф:

-Дистих – найпростіша строфа, написана будь-яким розміром, що

складається з двох рядків, об’єднаних спільною римою (трапляється і
неримована) та викінченою думкою з виразними ознаками лаконізму й
афористичності. Дистих широко вживається як окремий твір.

-Пентина (або п’ятирядкова строфа, п’ятирядник) – строфа, що складається з

п’яти рядків. Ця строфа сьогодні поширена значно менше, ніж дистих і
катрен.

-Секстина (або шестирядкова строфа) – строфа, що складається з шести

рядків. Можливих способів римування досить багато.

-Септима (або семивірш) – це семирядкова строфа з різним порядком рим.

Септима зустрічається не дуже часто, хоч теоретично багатша від попередніх
строф.

-Восьмивірш – це восьмирядкова строфа з розмаїтою системою римування.

Можливі близько тисячі варіантів восьмивірша.
-Сонет — ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків
п’ятистопного або шестистопного ямбу.

Сонет має тверду строфічну форму: чотирнадцять рядків, які поділені на

чотири строфи. Перші дві строфи – чотирирядкові (катрени), а наступні дві –
трирядкові.

Класичний сонет пишеться п’ятистопним чи шестистопним ямбом.

Повнозначні слова в ньому не повинні повторюватися, обмежується також
кількість службових частин мови. Правила творення сонета не дозволяють
переносити частину фрази в інший рядок, кожна строфа повинна
закінчуватися крапкою, останнє слово має бути «ключовим». Якщо ознаки
класичного сонета дещо порушені, то такий твір називають вільним сонетом.

20. Етапи розвитку літературного процесу у західній Європі.

21. Поняття «літературний напрям», «літературна течія», «література

школа».

Літературний напрям — це конкретно-історичне втілення художнього

методу, що проявляє себе в ідейно-естетичній спільності групи письменників
у певний період часу. Літературний напрям є своєрідним синтезом
(поєднанням) художнього методу та індивідуального стилю письменника.
Категорія напряму передбачає об'єднання митців на основі єдиного методу, а
також певну схожість індивідуальних стилів. Кожному літературному
напрямові відповідає сукупність творів, які мають спільні, характерні риси. У
межах одного літературного періоду може виступати кілька літературних
напрямів, наприклад, у Просвітництві — класицизм, рококо, сентименталізм.

Літературна течія — це група письменників, об'єднаних ідейно-

естетичними поглядами та художньо стильовими особливостями. Це
історико-типологічне утворення, що охоплює як змістовний, так і
формальний рівні мистецтва, які між собою взаємопов'язані.

Літературна школа — це професійна близкість групи письменників.

22. Типи художньої образності. Поняття «символ», «алегорія», «іронія»,

«гротеск».

Си́ мвол — умовне позначення якого-небудь предмета, поняття або явища;

художній образ, що умовно відтворює усталену думку, ідею.
Алегорія– це перенесення властивостей та характеристик одного предмета
чи явища на інший для кращого відображення образу. Таким чином
утворюється переносне значення.

Іронія - художній троп, який виражає глузливо-критичне ставлення митця до

предмета зображення.

Прихована насмішка, коли про якесь явище чи особу говориться в

позитивному плані, а мається на увазі зовсім протилежне. Від гумору іронія
відрізняється більш гострим, хоч і замаскованим запереченням
висміюваного. Іноді, особливо в ораторській мові, ті слова, які треба
розуміти в протилежному (іронічному) значенні, говоряться з насмішкуватою
інтонацією, а на письмі беруться в лапки.

Гротеск – засіб художньої виразності, в основі якого лежить різкий контраст.

Він химерним чином поєднує в одному предметі, здавалося б, абсолютно не
поєднувані поняття — в рівному співвідношенні просте і складне, реалізм і
фантастику, комічне і трагічне, потворне і смішне, потворне і прекрасне,
карикатура і правдоподібність.

Різниця між оповідачем та розповідачем: Оповідач виступає у формі

першої особи. Розповідач ─ образ, який може бути в епічному творі. Як
правило, розповідач і є автором, і персонажем твору. Розповідач може
бути далеким від автора або виразником авторських ідей.