Тема 2.

Література як вид художньої творчості

1. Література як вид мистецтва.

2. Основні етапи історичного становлення літератури.
3. Література в колі різновидів мистецтва.
Література як вид мистецтва. Основні етапи історичного становлення
літератури. Види літературно-художньої творчості.
Твори художньої літератури — це завжди частина культурної спадщини
певного народу. Написані в конкретно-історичних умовах доби, вони є
частиною історичної пам’яті даного народу. Наука про літературу не може не
враховувати міцний взаємозв’язок художньої творчості з розвитком окремого
народу. В такому розумінні літературознавство постає як історична наукова
дисципліна, що допомагає історії вивчати суспільне буття певного народу.
У процесі свого історичного становлення як мистецтва слова література
проходить два великі етапи, перший з яких умовно можна пов'язати з періодом
панування поезії, спочатку у фольклорній, тобто колективно-авторській, а
згодом у літературній, індивідуально-авторській формі, другий – з періодом
панування прози, або літератури у власному розумінні цього слова.
^ Фольклорна поезія
Поезія – насамперед віршована форма літератури, але форма глибоко
змістовна: «вірш — це текст, який сприймається як мовлення особливої ваги,
розраховане на запам'ятовування та повтор» (М. Гаспаров). Віршовану
поетичну форму в цілому характеризує піднесений лад думок, в яких
відбиваються найбільш суттєві, загальнолюдські цінності буття, підкреслена
емоційність, вишуканий підбір слів та форм їх звукового сполучення.
Фольклором називають особливий тип усної (не фіксованої на письмі чи
друком) поетичної творчості, авторство якої, на відміну від практики подальшої
літературної словесності, визначається не індивідуально, а вбирає в себе
поняття колективно-творчого підходу до розробки витворів мистецтва, автором
яких вважається весь народ.
Специфіка фольклору як складного комплексу словесних, образотворчих і
декоративно-прикладних видів народної творчості постає з тісного зв'язку форм
його художнього мислення з побутовими (робітничий побут, звичаї, обряди),
історичними (емоційна реакція широких верств народних мас на ті чи інші
визначні для життя країни події), культурними (уявлення про етичні, релігійно-
етичні, естетичні норми й цінності) традиціями та етапами формування
національної суспільної свідомості.
Первинна форма народної творчості, до якої сходять найперші початки
словесного мистецтва, являла собою колективну гру, яка згодом переросла в
обрядову дію. Ця обрядова дія переслідувала насамперед магічну мету, суть
якої полягала в тому, щоб привернути на свій бік сили природи перед початком
полювання чи якихось інших трудових починань.
Усна народна творчість розвинула систему поетичних жанрів календарно-
обрядової поезії, до якої увійшли колядки та щедрівки, веснянки, купальські,
русальні, жниварські і т. п. пісні, родинно-побутової поезії, що охопила
поетичні форми весільного обряду, голосіння та інше. Суттєве місце в
слов'янському фольклорі, як і в поетичній творчості інших народів,
зайняв героїчний епос.
Українські думи, російські билини чи старини, в піднесеному, сповненому
патетикою дусі оспівували славне минуле, втілювали і зберігали героїко-
ідеалізоване народне розуміння суті такої події, яка відчувалася особливо
значущо як масштабна ланка в ланцюзі історичних діянь, що визначали
найважливіші віхи становлення й розвитку державності слов'янських народів.
^ Літературна поезія
Як можна гадати, авторська форма поезії з'являється в надрах колективної
пісенної поезії, а саме тоді, коли з великої кількості її анонімних творів і
співаків-інтерпретаторів поступово починають виокремлюватися творчі
особистості, які в яскраво-індивідуальній манері виконували мотиви добре
знаних у колективній свідомості пісенних текстів, у зв'язку з чим западали в
народну пам'ять своїми іменами, і які згодом починають збирати і об'єднувати
окремі пісенні твори зі схожою тематикою, переважно присвяченою
оспівуванню якоїсь однієї історичної події, у великі пісенні цикли. Одним з
перших таких співаків, чиє ім'я не загубилося у багатовіковій історії розвитку
поезії, є поет античності Гомер. Зібрання пісенних текстів, об'єднаних ним у
великі тематичні цикли, дістали назву героїко-епічних поем, відомих нам під
назвами «Іліада» та «Одіссея».
Попри те, що разом з віршовою формою з найдавніших часів існує і форма
прозаїчна, таке звичне для нас протиставлення: проза — вірші з'являється не
відразу. Лише з часом широке поняття поезії як мистецтва слова саме стає
об'єктом поділу на віршовану поезію та художню прозу. Початок такого поділу
можна спостерігати вже в античності, хоча протиставлення вірша і прози в ній
не принципове: художня проза, яка опинилася на периферії мистецтва слова,
все ще суттєво організується відповідно до законів поезії. У слов'янських
літературах термін «поезія» в значенні віршової форми входить у вжиток з
кінця XVIII — початку XIX століття.
Починаючи з епохи Відродження в Західній Європі, а в східнослов'янських
літературах — з третини XIX століття, поезія активно витісняється художньою
прозою, яка, зайнявши до кінця XIX століття панівне становище в літературі,
зберігає його й досі, певною мірою уособлюючи поняття літератури, як це у
свій час робила поезія. Поетична творчість в ієрархії видів словесного
мистецтва відсувається на другий план.
Проза
Прозою (лат. prosa) називають тип словесно-художньої творчості, який
протиставляється поезії як мові віршового типу. Проза, таким чином, — це
невіршована мова, тобто мова, що не має чітко окреслених форм ритмічної
організації, які розбивають мовленнєвий потік на однотипні словесні відрізки,
інтонаційно виокремлені сильними паузами.
Нова, тобто не повсякденна, а красномовна, художня проза, яка постала з
ораторського мистецтва й певною мірою протиставила себе віршовим формам
мовлення, своїми ознаками все ж таки нагадувала більше вірш, аніж просту,
розмовну прозу. Давньогрецька й пізніша європейська художня проза — це так
звана ритмічна проза, в якій, хоча й не в такій чіткій формі, як у вірші, мав
місце симетричний поділ мовлення на словесні відрізки, які до того ж інколи
мали співзвучні закінчення, що стали прообразом пізніших рим.
Усталенню прози сприяли поява та розвиток писемності, яка поступово
почала витісняти форму усного існування й поширення творів словесності.. На
відміну від поезії, у якій мова виступає майже виключно як засіб зображення, в
прозі вона існує і як предмет зображення у формі мови персонажів твору, а
також оповідачів тих «життєвих історій», що кладуться письменником в основу
сюжету твору.
Межа між поезією та прозою часто умовна, історично змінювана, відкрита
для взаємопроникнень. Проза може вбирати віршові тексти, поезія — прозу.
Між прозою та поезією існує ціла низка суміжних форм, мовленнєва
організація яких співвідноситься як з прозою, так і з поезією: це вірші в прозі,
ритмізована проза, верлібр і т. п.
Художній образ як форма відображення дійсності. Структура, види та
типи художніх образів.
Систему образів художнього твору становлять образи дійових осіб, образи
творця та адресата твору, образи природного та речового оточення.
Образи дійових осіб у залежності від виконуваних ними художніх функцій
і місця, яке вони займають у загальній картині зображуваного, а також родових
ознак твору можуть бути поділені на три типи:
а) образи осіб, що виступають у творі як об'єкти розповіді (герої, про яких
розповідають). Цей тип образу традиційно позначають терміном персонаж.
б) образи осіб, що виступають у творі як суб'єкти розповіді (герої, які
розповідають). Більшість літературознавців позначають цей тип образу
терміном оповідач.
в) образи осіб, що виступають у творі як суб'єкти розповіді й водночас як її
об'єкти (герої, що є учасниками тих подій, про які вони розповідають). Цей
змішаний тип образу, в якому оповідач виступає і як персонаж, звичайно
позначають терміном розповідач. До особливого типу розповідача відносять
специфічні образи героїв-розповідачів ліричних творів, яких називають лірич-
ними героями.
Образ творця твору, суб'єкта зображення (що вбирає в себе як суб'єктів,
так ї об'єкти розповіді, а також і всі інші образи твору) найдоречніше
назвати образом автора.
Образ адресата твору, суб'єкта адресації зображення звичайно
називають образом читача.
Образ природного оточення прийнято називати пейзажем.
Образ речового оточення прийнято називати інтер'єром.
Термін «художній образ» використовується в мистецтвознавстві:
специфічна форма відображення та пізнання дійсності в мистецтві; специфічна
форма буття худ. твору в цілому й усіх складових його елементів зокрема.
Структура літерно-худ образу
Худ образ - поєднання в ньому чуттєвого образу й ідеї, яка з цього
останнього випливає. Худ образ, з одного боку, це завжди щось більше, ніж
конкретно-чуттєва даність предмета, його відображення, тобто образ предмета
не зводиться до подоби предмета. З іншого боку, худ образ як певна ідеальна, а
не лише чуттєва структура, не є і голою логічною ідеєю, оскільки такої, у
вигляді якоїсь окремо взятої ідеї, не існує. Смислове значення, ідею худ образу
пізнаємо лише у формі його чуттєвого образу, з яким ідея зливається в
органічну цілість.
Специфіка худ образу літ-ри:
Матеріальною основою літ-ри як виду мистецтва є слово дає динамічний
образ дійсності, який розгортається в системі своєрідних, «взаємовідображень»
тих форм зображення, що конкретизують його: діалоги, монологи, авторські
роздуми та описи, картини природи і т.д. поєднання абстрактне і конкретне
загальне може виражатись через одиничність, випадковість єдність
раціонального та емоційного образи можуть бути пластичні і непластичні
(непласт: повчання, філософські ідеї, думки.
Внутрішня специфіка структури літ-худ образу залежить від родових ознак
твору. Так, ліричний образ тяжіє до асоціативності, нехтуючи
предметністю, епічний, навпаки, прагне до якомога точнішого відтворення
предметної сторони зображуваного; на відміну від епосу, в якому в
конструюванні образу беруть активну участь форми власне авторського
мовлення, в драмі образ створюється майже виключно за рахунок мови самих
дійових осіб.
Види літ-худ образу. Образ сприймається як спосіб буття худ твору
худ образ- форма відображення світу. Залежно від смислового співвідношення
між чуттєвим образом та його ідеєю виділяють 2 види образів:
а. Автологічний тип в якому чуттєвий образ є формою вияву такої ідеї,
яка, певним чином розширюючи та узагальнюючи зміст одиничного предмета,
у ньому змальованого, не виходить за його межі, тобто не вказує на жодний
інший, якісно відмінний від нього предмет. Це образи самодостатні обо
самозрозумілі
різновид: образ-гротеск (вимисел). в якому свідомо порушуються норми
життєвої правдоподібності, підкреслено протиставляються реальне та
ірреальне, ті чи інші сторони зображуваного змальовуються у фантастично-
перебільшуваному, загостреному вигляді. Власне кажучи, будь-який художній
образ є умовним, побудованим на перебільшенні, оскільки в ньому
відтворюється така дійсність або в такому її вигляді, в якому вона ніколи не
існувала насправді.
б. Металогічний - тип худ образу, в якому чуттєвий образ є формою вияву
такої ідеї, яка, узагальнюючи зміст одиничного предмета, у ньому
змальовуваного, виходить за його межі і вказує на якийсь
інший, якісно відмінний від нього предмет. Чуттєвий образ та ідея належать тут
до різного кола явищ, як, наприклад, у байці (з одного боку, звірі, з іншого —
людські стосунки, на які вказує поведінка звірів) або в пейзажному ліричному
творі, де картина природи може уособлювати світ людських переживань і т. д.
До групи металогічних образів можна віднести символ, алегорію та підтекст.
Символ - тип худ- образу, в якому конкретно-чуттєва даність предмета
зображення, тобто його чуттєвий образ, водночас з власним має значення
вказівки на такий предмет, явище або ідею, які безпосередньо в зображуване не
входять.умови становлення образу метологічним: 1. коли предмет сам пособі є
символом-традиційний образ калина. 2. предмет, який зображується, сам по
собі не є символом або є ослабленим, «призабутим» символом. Більш-менш
чітко виражених символічних ознак він набуває безпосередньо в процесі самого
зображення.
Алегорія - тип худ образу, конкретно-чуттєва даність якого є знаком такої
ідеї, яка повністю абстрагується від того, що він безпосередньо означає, отож
чуттєвий образ та його ідея зв'язуються між собою лише формально, а не за
суттю.
Структура і елементи змістової організації літературно-художнього твору.
Зміст художнього твору в цілому можна визначити як те особистісне, ідейно-
емоційне ставлення творця до предмета його зображення, яке
з вичерпною повнотою реалізується лише в ході самого зображення й лише
частково поза ним (у читацьких оцінках, дослідницьких інтерпретаціях,
висловлюваннях самого письменника) і сприймається читачем у вигляді більш-
менш об'єктивно даної «картини життя», що постає в емоційно-
оцінковій суб'єктивній свідомості особи, яка веде розповідь. Зміст художнього
твору має, таким чином, дворівневу об'єктивно-суб'єктивну структуру свого
вираження. Об'єктивну основу змісту твору становить коло відображених у
ньому життєвих явищ, узагальнена ідейна суть яких розкривається і
конкретизується, з одного боку, в тих подієвих лініях (одній або декількох), які
розгортаються у творі в більш-менш закінчену історію або фрагмент життя
певних людських індивідуальностей (однієї і більше), з іншого боку, в тих
загальнолюдських типах, втіленням яких з більшою чи меншою певністю
виступають дійові особи твору. Про коло відображених у творі життєвих явищ
звичайно говорять як про його тему, тобто предмет відображення, ті конкретні
події, які немовби розгортають прихований у ній конфлікт, найточніше буде
назвати фабулою, що становить у творі предмет розповіді; під
загальнолюдськими типами найчастіше (але не виключно!) розуміють
об'єктивно, тобто в самому житті дані і творчо домислені автором
людські характери або окремі їхні психологічні стани, як узагальнені, у
соціальному або особистісному плані окреслені типи людської поведінки, які
виступають у творі як предмет художнього пізнання. Сукупність
об'єктивованих елементів змісту, що складає у творі предмет його
безпосереднього зображення, водночас виступає і як форма вияву та розкриття
його опосередкованого суб'єктивного змісту, тобто особистісного, ідейно-
емоційного оціночного ставлення творця до предмета його зображення.
Основу суб'єктивного змісту твору становить той емоційний настрій, те
почуття (радості, смутку і т. д.), яке немовби огортає собою зображуване і,
характеризуючи оціночне ставлення автора до зображуваного, мимоволі
передається читачеві, спонукаючи його до усвідомлення та емоційного
переживання власної оцінки, свого особистісного ставлення до того, про що
йдеться у творі. Цей елемент змісту прийнято позначати терміном пафос. У
свою чергу пафос виступає у творі як своєрідна форма вияву та буття
інтелектуально-логічної за своїм характером думки, що служить свого роду
узагальнюючим висновком з усього зображеного у творі і виражає певну
концепцію світу та людини, сповідувану автором відповідно до своїх
світоглядних переконань та особливостей власного світобачення. Це
інтелектуально - логічне зерно, яке немовби проростає з певності емоційної
оцінки, називають ідеєю твору. Проаналізуємо структуру змістової організації
літературно-художнього твору на конкретному прикладі. Тему відомої поеми Т.
Шевченка «Тополя» можна визначити як «нещасливе кохання». Це узагальнене
життєве положення конкретизується через фабулу твору, якою слугує розповідь
(від авторської особи) про дівчину, яка покохала козака. Її милий, очевидно,
загинув на чужині, а дівчину мати зібралася віддати за нелюбого. Нещасна
подалася до ворожки, щоб дізнатися від неї про долю коханого. Покуштувавши
зілля, якого їй дала відьма, дівчина обертається на тополю. Фабула твору також
сприяє художньому розкриттю та пізнанню психічного стану характеру героїні
як узагальненого ймовірного типу людської (жіночої) поведінки, особистісно
окресленого світу її думок та переживань. Пафос твору визначає почуття
пронизливого смутку, викликаного драматичним становищем молодої жінки, її
психічним станом, близьким до божевілля. Ідея твору, очевидно, пов'язана з
думкою про силу справжнього почуття, вірність та щирість люблячого серця,
яке у своїй трагічній відданості здатне на все, навіть на самопожертву.