Літературний процес. Зовнішні та внутрішні фактори літературного процесу.

Літературний процес – це розвиток літератури. Стосовно нього не варто говорити ані про

прогрес, ані про занепад: давні твори не гірші й не кращі, ніж сучасні, вони якісно інші і
тому їх дуже важко зрозуміти.  Ю.М.Лотман писав: „Ми можемо забути те, що знав
Шекспір та його глядачі, але ми не можемо забути те, що ми узнали після них. А це надає
текстові нових смислів”. „Ми” і тут абстраговане та надчасове, бо люди ХХ ст. не можуть
забути те, „що знав Шекспір”, бо вони у своєму житті цього й не знали. Але важче уявити,
як інший не знає того, що для мене очевидно, аніж засвідчити своє незнання.

За Ю.М.Тиняновим (рос. формальна школа), у літературі завжди існують дві різні лінії,

одна провідна, друга побічна. Логіка розвитку така, що нове (напрями, тенденції), яке
опиняється в центрі уваги, спирається не на те, що було в центрі уваги прямо перед ним, а
на те, що було другорядним. За словами Шкловського не від батька до сина, а від дядька
до племінника. Напр., з приходом реалізму романтизм не зник безслідно, а зайняв
другорядне місце. Коли ж після реалізму з’являється символізм, він по суті ближчий
романтизму, аніж реалізму. Те саме з жанрами: роман довго вважався другорядним
жанром, але з 18 ст. стає основним. Це свідчить по безперервність та внутрішню єдність
літературного процесу.

Фактори літературного процесу поділяються на:

І. Зовнішні

 розвиток технологій створення тексту. Письмо від руки, машинопис,

комп’ютерний набір зумовлюють різні підходи до письменництва: людина, яка
обмакає перо в чорнильницю через кілька слів, пише розважливіше та серйозніше,
аніж та, що друкує всліпу. Друковані тексти, на відміну від рукописних,
охоплюють більше коло читачів.
 особливу роль серед зовнішніх факторів відіграє книгодрукарство. Це сприяє
швидкому розповсюдженню творів, розширює аудиторію (зокрема, тому, що
поширюється грамотність), врешті решт, зумовлює виникнення феномену масової
літератури. 
 соціокультурні зміни: нові події та суспільні явища – нові теми, типи героїв,
сюжети
 досвід інших видів мистецтв: прийом монтажу – з кінематографу, лейтмотивна
композиція – з музики і т.д.

ІІ. Внутрішні:

 вплив попереднього літературної досвіду: опора на традицію або її заперечення.

Окрім творчого підходу, існує епігонство: великий письменник пише оригінально,
по-своєму, „малі” письменники услід за ним пишуть, як він, їм не вистачає власної
оригінальності.
 вплив інонаціональних літератур – компенсація того, чого не вистачає „своїй”
літературі.
Стадії літературного процесу
Стадії літературного процесу -- найбільш широкі спільноти, що охоплюють весь
літературний процес, тобто весь час існування словесності.
1. Архаїчна міфопоетична: до неї відноситься усна (міфи, фольклор) і письмова архаїчна
словесність. Датування відсутнє, тому що ця стадія починається з найдавніших часів і
існує до цих пір (як в первісних племенах, так і (частково) в цивілізованому світі).
Характерні ознаки:

- синкретизм: словесний текст пов'язаний: 1) з музикою, танцем та ін. видами мистецтва,

2) з релігією, філософією, наукою

- утилітарність: зв'язок з обрядами і побутовими ситуаціями. Жанр невіддільний від

ситуації функціонування. Колядки виконуються тільки перед Різдвом, колискова пісня –
тільки для заколисування дитини, голосіння – тільки у зв'язку зі смертю близького і т. п.

- анонімність: немає поняття авторства (колективний автор – вигадка романтиків). Тексти

вважаються такими, що належать не окремій людині, а спільності, в яку він входить.

- стиль: слово має експресивну, комунікативну, сугестивну функцію, але не сприймається

як естетичне (колискову співають, щоб дитина заснула, а не тому, що красива музика або
слова і т.п.). Перевага вірша над прозою. В силу відсутності письмової фіксації і поняття
авторства текстам властива варіативність.

2. Стадія рефлексивного традиціоналізму. Час: сер. 1 тис. років до н. е – 2 пол. XVIII ст.

ділиться на 2 етапи: до і після Відродження

- свідома (відрефлексована) опора на традицію. Цінується не так своєрідність цілого,

як вміле наслідування з оригінальністю в деталях (звідси схильність до запозичення
сюжетів: більше достовірності бачилося не в тому, що було в житті, а тому, про що вже
раніше розповіли (бажано, класики)

- Нормативні поетики: створюються зібрання правил для письменників: поетики (як

потрібно писати в тих чи інших жанрах) і риторики (як використовувати стилістичні
прийоми). Починається осмислення літератури.

- стиль. Поступове поширення прози. Мова літератури може не збігатися з

загальновживаною: латина в Західній Європі, санскрит в Індії і т. п.

- жанр -- основна категорія. Розгалужена і сувора система жанрів. Кожному жанру

відповідає певний стиль, напр.,. високий в трагедії, оді, низький в комедії, байці.
Авторство виступає як символ жанру (епос – Гомер, Ювенал – сатира, Мольєр – комедія)
або стилю (петраркізм – лірика в дусі Петрарки).

- Художня література виділяється із загальної маси словесності. Письмова фіксація

текстів.

- особливості другого етапу (Відродження, класицизм, бароко): зростає суб'єктивність,

з'являється національна визначеність літератури

3. Стадія індивідуально-творчої поетики. Час: сер. XVIII ст. - ХХ ст.

- автор -- головна категорія, якій підпорядковуються жанр і стиль. Визначальне значення
має романтичний культ генія. Відмова від канонів, прагнення до "правди життя", істини --
кожен письменник йде своїм шляхом

- різноманітність напрямків і течій. На 2,5 століття (приблизно стільки тривало одне

Відродження!): сентименталізм, романтизм, реалізм, натуралізм, модернізм (не рахуючи
дрібниць і різноманітних «пре», «пост» і «нео»).

- стиль розуміється в першу чергу як авторський -- індивідуальні особливості

авторського письма і пов'язаний не з зовнішніми вимогами канону, а зі світоглядом
автора.

- перевага життєподібності (18-19 ст.) над умовністю.

- виникнення авангардизму: радикального заперечення традиції

- розпад жанрової системи. Шлегель: "кожен твір – окремий жанр". Драма розуміється і
як рід літератури, і як її провідний жанр (на відміну від комедії і трагедії, найбільш
адекватний для сучасного життя). У ліриці жанри зникають взагалі (не враховуючи
периферії: сонети, епіграми і т.п.), поети пишуть просто вірші. Окремі тексти можуть мати
іманентні риси, напр., елегії або оди, але не позиціонуватися в якості таких. Серед епічних
жанрів виняткове становище займає роман, що М.М. Бахтін («Епос і роман») пояснює
«всеїдністю» роману: він живучий, тому що. вбирає в себе риси будь-якого жанру. З
іншого боку, ця всеїдність розмиває межі жанру: якщо роман -- це і Бальзак, і Пруст, і
Толстой і Павич, -- то що таке роман?

*** 

Канонічні та неканонічні жанри співставляє М.М.Бахтін у своїй статті «Епос і

роман». Епос – жанр канонічний, тобто такий, що вимагає дотримання ряду вимог. Події
епосу завжди стосуються минулого, герой – справжній герой, тобто достойна людина, для
мови характерна піднесеність. Роман як жанр неканонічний відрізняється відсутністю
таких строгих вимог (пригадаємо, що епічні жанри розрізняються суто за формальною
ознакою обсягу: короткий твір – оповідання, середній за розміром – повість, довгий --
роман). Отже, якщо взяти різні романи, то їх події можуть стосуватися як далекого
минулого, так і сучасного авторові світу, і навіть майбутнього (в науковій фантастиці або
антиутопії). Герой роману може бути будь-який, причому протягом розвитку подій він
може змінюватися як у кращий бік (Раскольніков), так і в гріший (Доріан Грей), а головне,
образ героя роману неоднозначний і може викликати різні оцінки і тлумачення.
Різноманітна і мова роману, бо вона не має стилістичних обмежень, що зумовлюється
різноманітністю тематики, персонажів, зображених подій.

Отже, твори канонічних жанрів схожі між собою, а неканонічних – несхожі.

Інші приклади канонічних жанрів – байка та сонет. У байці має бути чітко висловлена

мораль, герої звичайно тварини, які є алегоріями людських якостей, часто байки пишуться
вільним ямбом. Сонет має визначену кількість рядків (14), поділ на чотиривірші та
тривірші, особливі схеми римування, для нього характерна висока тематика (кохання,
філософські роздуми). До неканонічних жанрів можна віднести оповідання та драму (як
жанр). Якщо новела відрізняється від оповідання несподіваним фіналом, то важко
визначити, чим відрізняється оповідання від новели (дехто вважає, що оповіддю від 1-ї
особи, але є чимало оповідань з оповіддю від 3-ї особи).
Національна специфіка літератури
Національна специфіка літератури вперше стала предметом наукової рефлексії у сер. 18
ст., потім у добу романтизм: кожен народ має свій унікальний дух. На рубежі ХХ-ХХІ ст.
розглядається в контекстах мультикультуралізму, постколоніалізму та критики
європоцентризму.

Кожна національна література являє собою цілісність, яка зумовлюється наявністю

культурних, мовних та суто літературних традицій, складається в результаті історичного
розвитку народу, його психології, мови і т.д.

Національні літератури відрізняються також:

 ступенем і якістю виявлення окремих явищ (жанри, напрями, образи, прийоми і

т.п.). Напр., „найкращий” класицизм був у Франції в 17 ст. (Корнель, Расін), у 18
ст. класицизм з’явився в Росії (Ломоносов, Фонвізін), але в силу різних причин
поступався французькому. В українській літературі у ті часи до класицизму можна
зарахувати хіба що „Енеїду” Котляревського (+ кілька менш значних творів),
причому це не висока (трагедійна, епічна) лінія, якою славився „правильний”
класицизм, а низька (комічна). Тому питання про український класицизм
розв’язується так: або взагалі не було, або був, але надто специфічний   
 часом існування окремих явищ: в Європі реалізм припадає приблизно на
середину ХІХ ст. (Бальзак, Флобер), а в  США реалізм почав розвиватися лише в
кінці ХІХ ст. (М.Твен) і досяг вершини у міжвоєнний період (Хемінгуей, Фолкнер).
 ієрархіями та репутаціями: Пушкін – головний російський класик, але на Заході
більше цінують Толстого, Достоєвського, Чехова; для французів Гюго поет, для
інших – прозаїк..

 Критерії визначення приналежності письменника до національної літератури:

 походження
 місце проживання
 мова
 характер творчості (теми, жанри, стиль і т.п.)
 вплив на письменників наступних поколінь.

Вони взаємодіють і звертатися до них варто тоді, коли якийсь критерій не спрацьовує, тоді
приналежність письменника до національної літератури доводиться за допомогою інших.
Напр., Кафка народився і жив у Празі (нині Чехія, тоді Австро-Угорщина), був за
походженням євреєм – але писав німецькою і за характером творчості належить
австрійській літературі (умовно кажучи, ближчий до Майрінка чи Музіля (австр.
письменники тієї ж доби), ніж до Брехта чи Томаса Манна).

У ряді випадків письменника не можна замкнути у межах однієї національної культури.

Так, Набоков водночас російський та американський, Т.С.Еліот – англо-американський, до
того ж його твори, як вважається, не мають національних ознак, бо він спирається на
досвід всієї світової (насамперед узагальнено європейської) культури.

Окрім суто національної специфіки, існує й регіональна, що відрізняється більш широким

охопленням:
  надрегіони: Захід та Схід
 регіони: Західна Європа, Латинська Америка, Далекий Схід, Близький Схід,
слов’яни

Специфіку 2 пол. ХХ ст. канадський дослідник Маршалл МакЛюен окреслив метафорою

„глобальне село”:  „Ми більше не зв’язані однією культурою – єдиною конфігурацією
співвідношення почуттів – так само, як ми не зв’язані однією книгою, однією мовою чи
однією технологією”, „До цього часу більшість людей приймала культуру як долю,
подібно до клімату або рідної мови. В нашому ж випадку емпатичне проникнення в життя
інших культур є нічим іншим, як способом звільнення їх з тюрми”

Міжнародні літературні зв’язки.

Основні типи зв’язків:

І. Типологічні сходження: сутнісна близькість між літературами окремих країн та епох.

Напр., у Середні віки у різних місцях виникають героїчні епоси: франц. „Пісня про
Роланда”, англ. „Беовульф”, нім. „Пісня про нібелунгів”, сх.-слов. „Слово о полку
Ігоревім” і т.д. – їх автори очевидно не домовлялися о спільний жанр, але до цього, як
вважається, призвели схожі соціокультурні умови. У давніх міфах різних народів є
уявлення про створення світу, людини, про кінець світу („технології” створення та кінця
відрізняються, але принциповий сам факт наявності цих міфілогем). Типологічні
сходження мотивуються як зовнішніми (соціокультурними) факторами, так і внутрішніми
(архетипами колективного несвідомого)

ІІ. Запозичення і впливи. Теодор Бенфе́́й (нім. сходознавець) у сер. 19 ст. висунув теорію
мандрівних сюжетів: так, внаслідок походів Александра Македонського греки
ознайомились із культурою Сходу, зокрема Індії. Впливи і запозичення бувають:

 синхронними (з творів тієї ж епохи: Мопассан був учнем Флобера)

та несинхронними (з творів попередніх епох: насамп. із Біблії, з античної
літератури, з фольклору).
 індивідуальними (письменник на письменника) та колективними (одна людина
впливає на цілу тенденцію або добу: Вольтер і Просвітництво, Байрон і романтизм)
 свідомими (підтверджується присвятами, цитатами з посиланням на джерело,
прямими висловлюваннями письменника і т.п.: книга статей Б.Шоу „Квінтесенція
ібсенізму” доводить, що Шоу не випадково схожий на Ібсена) та
несвідомими (чужий досвід сприйнятий так, що не відрізняється від власного)

Форми освоєння інонаціональної літератури:

 Переклад. Відкриття здобутків певної національної літератури широкому колу

читачів: без перекладів письменник не отримає визнання за межами своєї країни,
хоч би й був у ній класиком. Переклади „чужого” доповнюють те, що існує у
„своїй” літературі, відкривають їй нові горизонти.
 Переспів – вільний переклад, можливі зміни щодо героїв, сюжету, стилю. Напр.,  з
баладою нім. поета Бюргера „Ленора” Жуковський працював двічі: один раз
 вийшов переклад („Леноре снится страшный сон, / проснулася в испуге...”), другий
раз – переспів „Светлана” („Раз в крещенский вечерок / девушки гадали...” – інше
як ім’я героїні, так і сюжеті перипетії (наречений Ленори помер, наречений
Світлани повернувся). Укр. переспів тієї ж балади Бюргера – „Маруся”
Боровиковського.
 Наслідування (рос. подражание) – написання власного твору з використанням
чужого стилю, тематики і т.п. Характерно для римської літератури у відношенні до
грецької: Катулл спирався на Сафо, Вергілій на Гомера і т.п.

В цілому будь-яке літературне явище (окремий твір або цілий напрям) існує на перетині
обох типів зв’язків. Так, неоромантизм рубежу ХІХ-ХХ ст. типологічно близький із
романтизмом (сильна особистість, екзотика і т.п.), але взяв дещо як із фольклору („Лісова
пісня” Лесі Українки), так і з реалізму та натуралізму (твори Конрада або Дж.Лондона).
Попри всі сходження і запозичення, кожне літературне явище також має свою власну
неповторність.