Практичне заняття № 2

ЕСТЕТИЧНА ПРИРОДА ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ПЛАН
1. Специфіка художньої літератури як виду мистецтва. Слово як найбільш гнучкий матеріал її творення.
2. Художній твір як основна форма буття. Критерії художності мистецтва слова. Функції літератури.
3. Література та інші види мистецтва (література і живопис, література і музика, література і театр,
література і кіно).
4. Загальномистецькі закони (мімезис, катарсис, перетворення, очуження, умовність) та їх інтерпретація у
мистецтві слова.
5. Митці слова та філософи про суть і призначення літератури (Грушевський, Донцов, Єфремов, Возняк,
Франко)

1. Специфіка літератури є предметом дискусій і суперечок. Тому з'явилося кілька теорій:

теорія образної специфіки літератури, теорія предметної специфіки літератури, теорія
естетичної сутності літератури, теорія ідеологічної сутності літератури, теорія наслідування
дійсності шляхом моделювання.
Однією з найдавніших є теорія образної специфіки літератури. її прихильники
вважають, що специфічна властивість мистецтва полягає в його образності. Ця теорія
зародилася в часи античності. її прихильниками були Ґ.В.Ф. Гегель, В. Бєлінський. В.
Бєлінський у статті "Погляд на російську літературу 1847 року", наслідуючи Гегеля, писав,
що різниця між наукою і літературою тільки у формі, а зміст їх однаковий. Безперечно,
образність - важлива особливість мистецтва, але специфіка мистецтва не лише в образності.
Не кожна образна розповідь про події є художньою, мистецькою, образність характерна для
людського мислення, образними є сни, спогади. Образи можуть використовуватися у
наукових працях, політичних трактатах, але там вони — ілюстративні, виконують
допоміжну функцію. У творах мистецтва образи мають самостійне значення, вони емоційні,
експресивні. Той, хто не бачить різниці між змістом науки і мистецтва, ототожнює образи
мистецтва з ілюстративними образами науки. Якби зміст наукових, політичних,
філософських трактатів не відрізнявся від змісту художніх творів, тоді мистецтво
перетворилося б у просту ілюстрацію. Зміст мистецтва годі уявити собі без суб'єктивного
елементу, вигадки, фантазії. Наука ж прагне дати об'єктивне знання про предмет.

З критикою теорії образної специфіки мистецтва виступили Г. Поспелов

("Эстетическое и художественное". — М., 1965), Г. Абрамович ("Предмет и назначение
искусства и литературы" // Теория литературы. — М., 1962). На їх думку, специфіка
літератури у її предметі, а предметом є людина. Дійсно, у кожному творі є людина, її думки,
почуття, переживання. Не випадково М. Горький називав художню літературу
"людинознавством", а О. Бальзак "історією людського серця". Безсумнівно, людина —
основний предмет мистецтва, але не єдиний. У художніх творах є й природа, світ речей,
соціальне оточення. Наука також вивчає людину (логіка, психологія, медицина), однак
література, на відміну від науки, вивчає конкретну людину, конкретні характери ідолі.
Теорія ж предметної специфіки не робить різниці між наукою і літературою.
Російські літературознавці В. Ванелов ("Проблема прекрасного". — М., 1957), Л.
Столович ("Эстетическое в действительности и искусстве".—М., 1959) вважають, що
специфіка художньої літератури у тому, що вона змальовує естетичні сторони життя.
Естетичні властивості дійсності, на їх думку, є предметом художнього пізнання. З цього
приводу Г. Поспелов зауважує, що у світі немає естетичних за своєю суттю явищ життя,
"всі ті явища життя, які відносяться до самої їх суті, не є естетичними властивостями".
Художня література в ім'я утвердження ідеалу нерідко звертається й до потворних явищ
життя.
Прихильники теорії ідеологічної сутності мистецтва відстоювали думку, що
мистецтво оцінює життя з позицій відповідної ідеології. "Мистецтво, — за словами
Поспелова, — є перш за все пізнання соціальної характерності життя. Художник у виборі
явищ життя виходить із своїх ідеологічних інтересів. І робить ці ідеологічні інтереси
предметом осмислення і оцінки".1 Г. Поспелов зауважує, що предметом пізнання може бути
не тільки соціальне життя людей, але й життя природи, побут, культура. їх вибір диктує
письменнику ідеологія. Предмет мистецтва — це "ідеологічно усвідомлена характерність
життя народу". Людина не просто споглядає життя, а дає йому емоційну оцінку. Це і є
безпосереднє ідеологічне світосприйняття. Але в цю теорію не вписується архітектура і
музика. До того ж мистецтво ширше від ідеології, воно цікавиться не лише ідеологією. Крім
того, мистецтво — явище не ідеологічне, а естетичне.
Представники теорії наслідування дійсності шляхом моделювання вважають, що
художня творчість є специфічним способом образного моделювання дійсності. Наприклад,
бравий солдат Швейк і Василь Тьоркін, за словами М. Кагана, — "не результати
відображення і пізнання дійсності, а створені образні втілення різних людських якостей і
форм поведінки". "Художньо-образні моделі, на відміну від моделей наукових, — зауважує
М. Каган, — не просто пояснюють світ, але стають поряд з реально існуючими і
сприймаються ними як якась "ілюзорна реальність".
Жодна із згаданих теорій у повній мірі не розкриває специфіку мистецтва, але всі
разом вони дають досить повне уявлення про особливості мистецтва.
Слово — найбільш гнучкий матеріал. Його гнучкість полягає в тому, що засобами
словесної передачі виявляється можливим частково відтворювати зображувальну специфіку
майже кожного виду мистецтва. Так, поезія прийомами своєї звукової організації
наближається до музики. Прозаїчні словесні образи можуть давати ілюзію пластичного
зображення і т. д. Крім того, слово — єдиний з матеріалів мистецтва, що дає змогу
зображувати людську мову.
2. Основною формою буття літератури як мистецтва слова є літературно-художній твір, що
виступає як цілісний образний організм.
Художній образ є основою мистецтва, тканиною, з якої творяться усі види мистецтва.
Художній образ поєднує у собі реальний світ і творчий задум митця, уявлення або ідею
та конкретне її втілення у предмети, події, почуття. Для розуміння художнього образу
важливий зміст, що у ньому втілений(ідея чи уявлення), а також засоби, які використовує
митець для увиразнення образу (портрет, пейзаж, мова, вчинки і т.д.).
Ті художні образи, які переходять з однієї епохи в іншу, до яких часто звертаються митці,
даючи їм власне трактування, називаються традиційними. У традиційному образі завжди є
ядро образу, тобто його усталене значення (закріплене за ним), що лишається незмінним
протягом тривалого часу. Проте на нього можуть нашаровуватися нові потрактування
образу залежно від епохи і від авторського задуму. У кожній національній культурі є свої
традиційні образи. Наприклад, для фольклору, художньої літератури і живопису Японії
такими традиційними образами є сакура (вишня), гора Фудзі, красуня, самурай (воїн у
древній Японії, людина, котра служить) та інші. В Україні традиційними образами в
усній народній творчості ми вважаємо калину, вербу, сонце, козака, матір та інші.
Традиційні образи здатні долати кордони окремих країн, набуваючи значення для
людей всього світу. У такому випадку традиційні образи називаютьсявічними. Вічними,
як правило, називають образи-персонажів, що мають можливості для філософського
осмислення буття. Не всі традиційні образи стають вічними, бо інколи традиційні образи
мають сенс тільки для конкретної нації чи народу. Але вічні образи завжди мають у собі
ознаки традиційності. Вічними образами у світовій літературі стали Христос, Богоматір
(як й інші біблійні образи), Прометей, Ікар, Боян, Роксоляна тощо.
Художність – складний комплекс внутрішніх властивостей, що визначають належність
результатів до сфери мистецтва.
Художність – висуває на передній план оцінний момент завершеності та
здійсненності, адекватного втілення творчого замислу, «чуттєвої завершеності» й
артистизму, що є властивим справжньому твору мистецтва і є гарантом впливу на
реципієнта (читача).
Артистизм – це витрата мінімально-необхідних засобів, задля досягнення
максимально-можливих результатів.
Художність має свої критерії, - засоби судження художнього твору:
 Єдність і доцільність усіх структурних елементів, творча цілісність.
 Художня правдивість (особлива логіка навіювання авторської думки і розгортання
художньої реальності).
 Відсутність тенденційності (упереджена ідея).
 Глибина і значимість проблематики твору.
 Артистизм і майстерність; мовленнєво-стилістична довершеність твору.
 Рівень новаторства.
 Одивнення, зображення звичного новим, дивним.
 Ступінь інформативності тексту: текст не повинен вгадуватись наперед.
Функції художньої літератури як виду мистецтва
– пізнавальна (дає змогу пізнати світ і людину);
– виховна (виховує моральні якості й естетичний смак);
– естетична (розбудовує світ за законами краси; створення яскравих художніх образів, у
яких утілено уявлення про життя та духовні ідеали);
– гедоністична (дає насолоду від процесу читання й осмислення прочитаного).
3. Література і живопис
Культура давнину відзначена єдністю слова і зображення: слово було зображенням, а
зображення - словом.
У міру еволюції абстрактного мислення слово є невід’ємним від зображення.
Виробляючи поняття про явищах і предметах, людина потребувала їх описі. Розвиток
свідомості і творчість відокремили малюнок від його словесного еквівалента.
Розширення сфери практичного і художнього досвіду призвела до того, що слово і
зображення вже не дублюють один одного. Зображення перестає бути єдиним способом
об'єктивації людської думки. У слові виявляється здатність передати більш тонкі відтінки
думки і почуття.
Мова зображень - найдоступніший з усіх форм інформації. Протягом багатьох століть
зв'язок між словом і зображенням була дуже тісною. Нерідко художники прагнули в своїх
картинах добитися виразних можливостей слова. Рання живопис довгий час тяжіє до
оповідності. Художник змагався з письменником, який, в свою чергу, змагався з
живописцем в точності опису зовнішності людей.
Протилежність живопису і літератури постійно підкреслювалося Г. Е. Лессінг:
"Звідки походить відмінність між поетичними і матеріальними образами? З відмінності
знаків, якими користуються живопис і поезія. Перша користується природними знаками в
просторі, друга - довільними знаками в часі ...".
Різні епохи проходять під егідою того чи іншого мистецтва. Античність відзначена
розквітом архітектури і скульптури. В епоху Відродження торжествує живопис. Винахід
книги внесло корективи в проблему співвідношення слів і фарб. Книжкова гравюра, що
супроводжує художній текст, посилила конкретно-чуттєве зміст словесного образу, зробила
його більш виразним. У Новий час мистецтво слова все рідше використовує арсенал
живописних засобів.
Література і музика
З усіх літературних родів лірика найбільш близька музиці. Музика і лірика в давнину
сприймалися як єдине ціле. Цей синкретизм частково успадковується і поезією Нового часу.
Можна відзначити риси подібності музики і лірики на рівні сприйняття життєвого
досвіду, що викликає в слухачі сукупність подібних вражень і спогадів, пов'язаних з
реальними подіями. Зближує музику і літературу також використовувана в обох випадках
категорія теми. І все ж спроби ототожнити мистецтва неспроможні. У них різні засоби
створення образу: в літературі - слово, в музиці - звук. Переклад музики на мову літератури
має на увазі її опредмечивание і ситуаційне прикріплення.
Поетичне слово, потрапляючи в сферу музики, втрачає конкретність, сприйняття
музичного творіння протікає поза зорових асоціацій. Слух - єдиний інструмент сприйняття
музичного твору. Одна з цілей поезії - зобразити і виразити переживання за допомогою
порівняння, натяку або опису. Завдання музики - запропонувати безпосереднє змістовне
буття переживання, його тривалість і емоційну загальність в звуці.
Відмінність музики від літератури складається і в тому, що слово називає почуття, а
музика висловлює відчуття як безпосереднє одкровення, минаючи розумові докази і
раціональні аргументи.
Музика часто використовується для опосередкованої характеристики літературних
героїв. Включення музичної партитури в літературні тексти робить їх переконливим
засобом психологічного аналізу характерів і обставин. Цей прийом використовували Л. Н.
Толстой ( "Крейцерова соната") і А. І. Купрін ( "Гранатовий браслет").
Одним з традиційних стало порівняння музичних і літературних творів: мелодії - з
сюжетом, симфонії - з романом. Багато композитори були натхненні літературними
творами.
Романтики оголосили музику "таємничим, вираженим в звуках мовою природи",
"найромантичнішим з усіх мистецтв, так як її предмет - нескінченне". Музичне початок
пронизує оповідальну тканину творів Е. Т. А. Гофмана. Гофманівське пейзаж є розгорнутий
образ музики, протиставлений "життєвим поглядам" освічених філістерів. Ф. Стендаль
стверджував, що, відчуваючи музичну насолоду, людина пізнає силу пристрасті. Якщо
слово тільки називає почуття, то музика висловлює ще неусвідомлене відчуття і впливає на
слухача як безпосереднє одкровення. Завдяки цьому музика відтворює те, що недоступно
слову.
А живопис, скульптура, архітектура й графіка фіксують тільки певний момент
предмета, явища чи стану людини. У мистецтві хореографії, театру та кіно важливими
є і простір, і послідовність у часі.
4. Мімезис є невід’ємною частиною відносин між мистецтвом і природою, а також
відносинами, що керують самими творами мистецтва. Теорія наслідування, або Мімезис
(грецьк. mimesis - наслідування) - естетична теорія, яка пояснює походження і сутність,
мистецтва наслідуванням людиною природи. Мімезис є імітацією або репрезентацією
чогось/когось. В античному світі мімезисом вважалася імітація тієї чи іншої особи
фізичними або мовленнєвими засобами. Проте ця «особа» могла бути також і предметом,
ідеєю, героєм чи богом. У «Поетиці» Аристотеля художню творчість (поезис), визначено як
імітацію (мімезис) дії
Майкл Тауссіг описує міметичну здатність як «природу, яку культура використовує
для створення другої природи, здатність копіювати, наслідувати, створювати моделі,
досліджувати відмінності, підкорятися і ставати Іншим. Чудо мімезису полягає в
копіюванні персонажа та потужність оригіналу до такої міри, що репрезентація може навіть
набути такого характеру й такої сили».
Катарсис - це процес, в якому трагічний кінець історії дозволяє глядачам відчути
глибоке емоційне звільнення. Це допомагає пояснити, чому люди іноді шукають сумні
історії, музику та інші види мистецтва – обробка важких емоцій добре для людей час від
часу.
 Катарсис можна розглядати як «здування пари», оскільки в процесі катарсису
мистецтво стимулює сильні негативні емоції. Однак після цього досвіду аудиторії, як
правило, почуваються краще.
Катарсис — моральне очищення, піднесення душі через мистецтво, що виникає в
процесі співпереживання та співчуття.
Поняття виникло в античності, його вживали у філософії, медицині, естетиці й через
свою поліфункціональність воно набуло чимало тлумачень. Давньогрецький мислитель
Арістотель зв'язав його з трагедією як літературним жанром. Трагедія викликає гнів, страх,
співчуття, і цим змушує глядача відчувати духовне переживання, тим самим виховуючи
людину й очищаючи її душу.
У сучасній філософії катарсис трактується як особлива, найвища форма трагізму, коли
втілення конфлікту та емоція потрясіння, що його супроводжує, не пригнічують своєю
безвихіддю, а «очищують» і «просвітлюють» глядача чи читача.
Аристотель придумав ідею зі своїм переконанням, що хороша історія повинна мати на
меті очищення емоцій аудиторії. Він вважав, що катарсис необхідний в кінцівці трагічних
художніх творів (свого часу це, швидше за все, буде п'єса).
Кінцевим результатом переживання катарсису є моральне або духовне почуття
оновлення, і глядачі часто описують відчуття «легшого» після інтенсивно емоційних
кінцівок історії. По суті, катарсис зводить аудиторію з трагічними кінцівками, і тоді глядачі
відчувають, що вони змогли випустити частину власного смутку, тривоги чи страхів разом
із тим, що вони відчули в результаті історії.
У драматичному мистецтві термін катарсис пояснює вплив трагедії, комедії чи будь-
якого іншого виду мистецтва на глядачів – а в деяких випадках навіть на самих виконавців.
Аристотель не став детально розповідати про значення "катарсису", і про те, як він
використовував його у визначенні трагедії в "Поетиці".
На думку Г. Ф. Ельзе, умовне і найбільш поширене пояснення катарсису як «чистки»
або «очищення» не має під собою основи в поетиці. Вона скоріше випливала з інших
неаристотелівських та аристотелівських контекстів. Така плутанина щодо походження
терміна призвела до різноманітних тлумачень його значення.
Відчуження - це процес відділення від людей процесу та результатів їх діяльності
(діяльність розуміється широко, як будь-яка соціальна діяльність), які стають
непідвладними людині і навіть панівними над ним. В результаті цього люди стають чужими
світу, в якому живуть. Тема відчуження вперше з'являється в епоху бароко і розглядається
прихильниками теорії «суспільного договору» (Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк, Т. Гоббс, К. А.
Гельвецій). Вони характеризували сучасне їм суспільство як суспільство відчуження -
делегування повноважень. Соціальні інститути в такому суспільстві (мораль, релігія,
мистецтво, також звичаї, звички - все, що несе в собі підпорядкування загальним інтересам)
є посередниками між людьми і в силу того, що вони є втілення волі приватних осіб, стають
чужими людині, змушуючи його підкорятися приватним інтересам і розвивати свою
особистість в рамках встановлених законів. Ця сила, яка стала над людиною, забирає у
нього «справжність», нічого не давши взамін, і він перетворюється в часткового людини
(«дробову одиницю»).
У такому значенні «відчуження» застосовувалося і М. Гессом. Крім вищеописаних
соціальних інститутів, панівних над людиною, він відзначає ще явище грошового
фетишизму в суспільстві: «Гроші - це продукт взаємно відчужених людей, відчужений зовні
людина» (М. Гесс «Про сутність грошей»).

5. М. Грушевський
Література — слово, вжите вперше Ціцероном в значенні літературної, властиво
граматичної освіти, знання, з часом набрало значення суми писаних пам’яток: всього
написаного, що зісталось від певного часу чи певного народу, чи певної категорії словесної
творчості («література математична», «література драматична» і т. д.). Але в прийнятім
наукою уживанні під історією літератури розуміють історичний огляд не всіх взагалі
писаних пам’яток, а тільки так званої «красної» чи «гарної літератури», котрі підходять під
поняття творів артистичних, які задоволяють естетичне почуття
Донцов
Спираючись на притаманний українцям онтологічний оптимізм як архетипальний
принцип національного мислення і світовідчуття, вони витворили етику, в основі якої —
боротьба за свободу і державність нації як імператив української моралі, та естетику
«трагічного оптимізму» (Д. Донцов) з її культом ідеї та чину, боротьби і подвигу, героїзму і
мужності, особистої жертви і смерті в ім’я національної справи.
Франко
Естетична й ідеологічна функції є іманентними (органічно притаманними, питомими)
функціями митецького твору. Якщо «тенденційний» письменник, за І. Франком, «виходить
від якоїсь соціальної, політичної чи загалом теоретичної тези, котру йому хочеться
висловити, поширити між людьми», то письменник, який представляє літературу як чисте
мистецтво, відповідно до природи митецького твору, також змушений у художній формі
обґрунтовувати власну теоретичну тезу, але робить це або приховано, або несвідомо. Крім
того, за будь-яких прагнень він не може відмежуватися від суспільства хоча б тому, що
«користується словом»