1.

Зміст поняття літературний твір

Літературно-художній твір – це конкретна форма буття літератури; системна
цілісна єдність змісту та форми.

У теоретико-концептуальному аспекті літературно-художній твір є поєднанням

двох підсистем:

 Що сказано (зміст).
 Як сказано (форма).

Кожний літературний твір є унікальним за своєю змісто-формовою єдністю, тому

що літературний твір – це є втілена гармонія змісту і форми.

Літературний твір — це головна складова частина літературного процесу,

результат праці письменника. В творі художньо моделюються певні сторони
реальної дійсності у світлі суспільно-політичних і естетичних поглядів митця,
порушуються актуальні проблеми, проводяться відповідні ідеї.

*Власне, письменник творчо типізує реальну дійсність, вдаючись до художнього

домислу і вимислу. Оскільки в зображуване автор вкладає і свої роздуми про
життя, виражає особисте ставлення до нього, літературні образи відзначаються
виразною емоційністю.

Зміст і форма твору є визначальною основою естетичної його цілісності. їх не

можна роз'єднати, відділити одне від одного.

1. Значення терміну поетика

Поетика — це один з найдавніших термінів літературознавства. Грецьке роіеtікe
— майстерність творення, техніка творчості. В епоху античності поетикою
вважали науку про художню літературу. Так розуміли поетику Аристотель
("Поетика") і Горацій ("До Пісонів").

В епоху середньовіччя, Відродження та класицизму піц поетикою розуміли

особливості форми художніх творів (Скалігeр — "Поетика", Н. Буало —
"Мистецтво поетичне"). У XIX—XX ст. поетикою вважали ту частину
літературознавства, яка вивчає композицію, мову, версифікацію. Трапляються
спроби ототожнювати поетику зі стилістикою. З'являються праці про поетику
видів, жанрів, напрямів, течій.

До 19 ст. творилися здебільшого нормативні поетики, побудовані на вивченні та

регламентації літературних явищ зсередини. Далі – описові – базувалися на
порівняльному вивченні різних літератур. Історична поетика – розгляд. ті ж
проблеми, але у діахронії, дослід. еволюцію окремих поетичних засобів та їх
систем, жанрів тощо за доп. порівняльно-історичного літературознавства і зводить
їх генетично або типологічно.
Розрізнять також макро- і мікропоетику. Перша – загальна, теоретична або
системна. Друга – окрема або функціональна.

У сучасному літературознавстві є багато визначень поетики. Проаналізувавши

деякі з них, Григорій Клочек (український вчений-літературознавець та організатор
освіти. Доктор філологічних наук, професор, ректор Центральноукраїнського
державного педагогічного університету ) називає такі значення цього терміна:

 1) художність;
 2) система творчих принципів;
 3) художня форма;
 4) системність, цілісність;
 5) майстерність письменника.

- Поетику не можна ототожнювати з теорією літератури, вона лише один із розділів

літературознавства. Пояснення: термінологічна синонімія небажана, теорія – це
лише наука, а поетика – це з одного боку об’єктивні властивості художніх текстів,
а з другого боку це рецепція (торетичне осмислення) цих властивостей. Тобто
поетика це і об’єкт, і суб’єкт дослідження.

3. Суть понять  зміст і форма щодо словесних творчості.  Гегель

про єдність змісту і форми
Рецепція художнього твору охоплює два ключові питання: про що він (зміст) і як
написаний (форма). Поняття «зміст літературного твору» охоплює тему і мотив;
«форма літературного твору» означає композицію; формально-змістовими
чинниками твору є сюжет і фабула.

У теоретичній поетиці понятійна пара форма і зміст відома з часів античності.

Аристотель у «Поетиці» розмежовує предмет наслідування і засоби наслідування.
Представники формальної школи вважали, що поняття «зміст» у
літературознавстві – зайве. А форму треба порівнювати з життєвим матеріалом,
який є художньо нейтральним. Ю. Лотман пропонує терміни «зміст» і «форма»
замінити термінами «ідея» та «структура». Терміни «зміст» і «форма»
використовуються у різних галузях знань.

Форма і зміст – це діалектична єдність. А. Ткаченко для підкреслення зв’язку

змісту і форми вживає терміни «змістоформи» і «формозмісти». Про зв’язок цих
понять Гегель писав: «Зміст є не що інше, як перехід форми у зміст, а форма є не
що інше, як перехід змісту у форму». Гегель і В. Бєлінський, крім терміна «зміст»,
використовують термін «ідея». Платон ототожнював ідею і форму. Зміст завжди
оформлений, а форма – змістовна. Зміст повинен мати форму, форма надає йому
зовнішньої визначеності, без форми зміст не може себе виявити. Форма є формою
чогось, вона має значення тоді, коли є виявом змісту. 
Гегель, пропонуючи визначення змісту і форми, яке акцентує діалектичний зв'язок
між ними: «... зміст є не що інше, як перехід форми в зміст, і форма є не що інше,
як перехід змісту в форму». Вирізнення складників змісту і форми в процесі
аналізу здійснюється уявно. Гегель стверджував, що «змістом мистецтва є ідеал, а
його формою - чуттєве образне втілення» 61. Під взаємопроникнення «ідеалу» і
«образу»

Гегель бачив творчу специфіку мистецтва. Ведучий пафос його вчення -

підпорядкування всіх деталей зображення, і перш за все предметних, визначеним
духовному змісту. Цілісність твору виникає з творчої концепції. Єдність твори
розуміється як підпорядкування всіх його частин, деталей ідеї: воно внутрішнє, а
не зовнішнє. Форма і зміст літератури - «основоположні літературознавчі поняття,
узагальнюючі у собі уявлення про зовнішніх і внутрішніх сторонах літературного
твору і спираються при цьому на філософські категорії форми і змісту»

Далі конспект і підручник.

4. Змістові чинники художньої форми: тема й проблема,  фабула

(співвідношення з поняттям сюжет) і конфлікт, літературний
характер, художня ідея і тенденція, пафос (тип авторської
емоційності), види пафосу (героїка, вдячне прийняття світу і
сердечна журба, ідиліка, сентиментальність, романтика, трагічне і
драматичне, комічне і смішне, сатира, іронія): зміст понять. 
Приклади.
Про тему як фундамент будь-якого твору йдеться ще у старовинних поетиках.

Тема (грец. thema – те, що в основі) – коло життєвих явищ, грань життя, обрана

письменником для зображення з метою узагальнень, розкриття закономірностей
дійсності.

Художній твір може бути побудований на тому матеріалі, який письменник вважає
за потрібне покласти в основу свого літературного творіння. За предметом
зображення теми поділяють на:

– соціальні («Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького, «Собор» О. Гончара, «Сад

Гетсиманський» І. Багряного, «Привид мертвого дому» Вал. Шевчука);

– побутові («Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка, «Зачарована Десна»

О. Довженка, «Рекреації» Ю. Андруховича);

– історичні («Чорна рада» П. Куліша, «Ярослав Мудрий» І. Кочерги, «Я, Богдан»

П. Загребельного, «Володимир» і «Святослав» С. Скляренка, «Манускрипт із
вулиці Руської» Р. Іваничука, «На полі смиренному» Вал. Шевчука, «Синьоока
Тивер» Д. Міщенка, «Черлені щити» В. Малика);
– соціально-психологічні («Intermezzo» М. Коцюбинського, «Новина»
В. Стефаника, «Жовтий князь» В. Барки, «Маруся Чурай» Ліни Костенко,
«Солодка Даруся» Марії Матіос, «Залишенець» («Чорний ворон») В. Шкляра);

– психологічні («Цвіт яблуні» М. Коцюбинського, «На полі крові» Лесі Українки,

«Старший боярин» В. Барки, «Слуга з Добромиля» Галини Пагутяк, «Казка про
калинову сопілку» Оксани Забужко, «Кохання в стилі бароко» В. Даниленка).

+Теми в літературі історично зумовлені, їхня поява і художнє вираження пов’язані

із життям суспільства, інтересами людей і письменника, який ставить перед собою
творче завдання.

Грецьке problema – це щось, кинуте вперед. Важко погодитися з думкою, що

проблема – «це ідейне осмислення письменником тих соціальних характерів, які
він зобразив у творі». Проблеми – це питання, які автор ставить перед читачами,
героями, часом. Ці проблеми можуть мати соціальний, етичний, екологічний,
психологічний характер. Іноді назви творів мають проблемний характер: «Хто
винен?» – О. Герцена, «Батьки і діти» – І. Тургенєва, «Що робити?» –
М. Чернишевського, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» – Панаса Мирного та Івана
Білика. П’ять

Не в кожному творі є проблеми. Вони можуть бути відсутніми у творах

розважального, альбомного характеру. Г. Абрамович ототожнює проблематику з
тематикою. Ці категорії дійсно взаємопов’язані, але не тотожні. Проблемою
називаємо питання, які ставляться або вирішуються в творі. Причому письменник
не зобов’язаний давати відповіді на всі питання. Іноді важливо поставити питання
– відповідь на нього дасть хтось інший. Сукупність питань, які вимагають
дослідження і розв’язання, називається проблематикою.

Фабула - Хронологічно послідовне зображення подій і пригод у художньому творі;

канва, схема розвитку життєвих подій, подана в художньому творі в послідовному
порядку. — подієва основа змісту, перебіг основних подій, що розгортає
конфліктне положення, окреслене темою твору, і виступає в ньому як предмет
розповіді, який сприймається читачем у вигляді більш-менш цілісної картини або
фрагментів життя певних осіб.

Основні відмінні ознаки фабули — подієвість, конкретизованість змісту того, про

що в ній ідеться. Фабула — це те, про що розповідається у творі й що існує в ньому
у формі більшою чи меншою мірою об'єктивованої від автора або його оповідача,
немовби „нічиєї”, існуючої „самої по собі”, і „насправді” життєподібної реальності,
яка є справжньою життєвою реальністю для дійових осіб твору. Якщо сюжет — це
авторське розташування зображуваних подій, то фабула — їх хронологічна,
природна послідовність. Саме порівняння сюжету й фабули допомагає визначити
задум письменника, особливості його втілення, своєрідність змалювання образів.

Фабула — це та ланка, яка пов'язує дійсність і сюжет, тобто вона сприймається як

послідовність подій, що могли б відбуватися насправді. Проте фабула існує і не
поза сюжетом, і не в ньому, а виникає разом з ним. Читач визначає її з сюжету.
Критерій розмежування сюжету й фабули — можливість чи неможливість
переказу. Так, сюжет переказати неможливо, його можна лише дослівно повторити.
А фабулу легко переказати, точніше, вона постає перед нами лише в переказі, коли
ми своїми словами розповідаємо те. що прочитали.

Конфлікт — зіткнення, боротьба, на яких побудовано розвиток сюжету в

художньому творі; протиріччя як принцип взаємодії між образами літературного
(епічного або драматичного) твору. Конфлікт визначає ідейну спрямованість і
композиційно організовує художній твір на всіх рівнях, надаючи кожному образу
його якісну визначеність в протиставленні іншим образам.
Літературним характером (грец. χαρακτήρ — відмітна риса, ознака, особливість)
називається та конкретна сукупність душевних рис, що визначає індивідуальність
зображуваної особи й водночас узагальнює собою певні життєві типи людей, які
постають у творі як предмет авторського пізнання та оцінки.

Грецьке idea – поняття, першообраз. Платон вважав ідеєю праобраз речі; Гегель –
синтез поняття і об’єкта. В останні три століття вчені пов’язують ідеї з пізнанням
буття, з суб’єктивним досвідом. Англійський філософ Локк називав ідеї реальні і
фантастичні, адекватні і неадекватні праобразам, зв’язані і не зв’язані з дійсністю.
Кант використовував термін «художня ідея», Гете – «художня концепція».

+Під ідеєю розуміють основну думку твору, ставлення до зображеного, його

оцінку. «Розкритити ідею художнього твору, – пояснює О. Рев’якін, – значить,
зрозуміти ставлення автора до зображуваних у творі людських характерів, питань,
явищ, предметів <...> тобто зрозуміти, як вони автором усвідомлюються,
пояснюються, оцінюються і які в зв’язку з цим у творі виражаються прагнення,
бажання, мрії письменника». В образі Маланки в повісті М. Коцюбинського «Fata
morgana», наприклад, втілена ідея краху ілюзій найбіднішої частини селян про
землю, в образі Хоми Гудзя – ідея стихійного протесту, в образах Гафійки і
Прокопа Кандзюби – ідея пробудження селянської молоді до боротьби за свої
права на землю в умовах тогочасної дійсності.

Ідею не можна редукувати до однозначної абстракції. Гете запитував, чи варто

скрізь розшукувати ідею, абстраговану думку, і відповідав: «Майте ж нарешті
мужність віддатись враженням, дозвольте вас розважити, схвилювати, підняти,
навчити, надихнути і запалити прагненнями до великого, але не думайте, що марне
все те, в чому немає якоїсь абстрактної думки або ідеї».

Близьким до терміна «ідея» є термін «тенденція» (лат. tendentіа – прагну, прямую).

У «Літературному словнику-довіднику» є таке визначення тенденційності: «ідейна
спрямованість літературно-художніх творів, яку письменник свідомо втілює в
систему створених для цього образів».

+Яка ж різниця між тенденційністю та ідейністю? Це питання намагався з’ясувати

Д. Чижевський: «Світогляд автора може виявитися в творі «сам собою», без того,
щоб автор намагався передати читачеві свої погляди. Але дуже часто автор свідомо
хоче сугерувати читачеві певні думки та погляди. В таких випадках говоримо про
«тенденцію» твору. «Тополя» – твір без тенденції (може, лише з наміром показати
поетичність народних вірувань та переказів), але типово тенденційними творами
Шевченка є, наприклад, «Сон» або «Неофіти».
Поетичний твір я називаю ідейним тоді, коли в його основі лежить якийсь живий
образ, факт, враження, чуття автора <...> Тенденційний поет виходить від якоїсь чи
то соціальної, чи політичної, чи загалом теоретичної тези, котру йому хочеться
висловити, розширити між людьми. Замість розумових аргументів, він підбирає
для неї якісь поетичні образи, немов ілюстрації до друкованого тексту...»

+А взагалі тенденцією називаємо намагання автора схилити читача до своєї думки,

своєї оцінки того чи іншого факту, явища.

Пафос (грец. pathos – почуття, пристрасть) – натхнення, пристрасне переживання

душевного піднесення, викликане ідеєю чи подією. У пафосі думка і почуття
складають єдине ціле. Аристотель під пафосом розумів пристрасть, яка спонукає до
написання твору. За Бєлінським, пафос – це «ідея-пристрасть».

Пафос, на думку А. Ткаченка, – це надмірна риторичність, театральність. Він

пропонує використовувати термін «тональність». Видом тональності є патетика.
Окрім патетичної тональності, є лірична з такими підвидами, як сентиментальність,
романтичність, гумористичність, меланхолійність; драматична з трагічним,
сатиричним, саркастичним, сентиментальним, романтичним підвидами; епічна з
підвидами: героїчна, описова, фантастична.

+Кожен вид тональності має свої відтінки. Так, у ліриці тональність може бути
ностальгійною, меланхолійною, журливою. Позитивні емоції пов’язані з мажорною
тональністю. На думку А. Ткаченка, пафос більш риторичний, зумисний, ніж
тональність.

Героїчний пафос

Предметом героїчного пафосу є героїка самої дійсності — діяльність людей, які

долають стихію природи, борються з реакційними силами суспільства, відстоюють
свободу і незалежність Вітчизни. Героїчне займає важливе місце у міфології
Давньої Греції, де поряд з образами богів діють образи героїв, які здійснюють
величні подвиги, що викликають захоплення і бажання наслідувати їх. Такими є
Ахілл, Патрокл, Гектор з "Іліади" Гомера, герої міфів Прометей, Геракл, Персей.

Пафос драматизму

Як і героїка, драматизм породжують суперечності життя. Драматизм виникає тоді,

коли високим прагненням людей, а іноді й життю загрожує поразка або загибель.
Драматичні події і ситуації можуть бути суспільно закономірними і випадковими,
але лише перші є темами художніх творів. У повісті М. Коцюбинського "Fata
morgana", у романі Бальзака "Батько Горіо" драматизм виникає внаслідок
соціальної нерівності.

Сентиментальність

Сентиментальний пафос теж відображає прагнення героїв до ідеалу, але обмежує

сферу їх емоцій сімейно-побутовий тематикою.
Сентиментальність як пафос потрібно відрізняти від сентименталізму як напряму.
Теоретик німецького сентименталізму Ф. Шиллер у статті

"Про наївну і сентиментальну поезію" (1796 р.) засновником сентиментальної

поезії назвав римського поета Горація, який звеличує у своєму Тібурі "спокійну
розкіш". Ф. Шиллер називає Горація постом "освіченої і зіпсутої епохи". Шиллер
писав, що сентиментальність виникла тоді, коли наївне життя з його моральною
цілісністю і чистотою відходило в минуле або відтіснялося на периферію
соціальних відносин. 

Романтика

Сентиментальність — це рефлексія розчуленості, зворушеності, викликана

минулим життям з його простотою, моральною досконалістю відносин і
переживань. Романтика — це рефлективна захопленість, звернена до піднесеного,
до ідеалу. Слово "романтичний" (франц. romantique) вперше з'явилося в англійській
поезії і критиці в середині XVIII ст. (Томсон, Коллинз) для означення пафосу
творчості.

Романтика найчастіше пов'язана з ідеєю національної незалежності, громадянської

свободи, рівності і братерства народів, це піднесений настрій.

Вона з'явилася в епоху середньовіччя, нею проникнуті твори про легендарних

рицарів, любовна лірика Петрарки, роман Сервантеса "Дон Кіхот", трагедія
Шекспіра "Ромео і Джульєтта". Романтичний пафос присутній у творах
сентименталістів, романтиків, реалістів і неоромантиків.

Гумор і сатира

Гумор (лат. humor — волога) — це відображення смішного, кумедного в життєвих

явищах і характерах, прояв оптимістичного, життєрадісного ставлення до
дійсності, торжество здорових сил над відсталими, безперспективними. Гумор
може бути м'яким, доброзичливим, сумним, саркастичним, в'їдливим, вульгарним.
"Об'єктом гумору, — за спостереженням Ю. Коваліва,— постає не цілісне явище,
предмет чи особа, а окремі огріхи загалом позитивних явищ, неадекватні
конкретній ситуації людські вчинки...

Гумор — це здебільшого прояв оптимістичного, гуманістичного ставлення до

дійсності, торжество здорових сил над безрадісним, безперспективним.  Об'єкт
сатири — соціально-комічне, небезпечне для суспільства і людини, об'єкт гумору
— елементарно-комічне. Сміх у сатирі і гуморі має різну тональність, різні рівні
соціального і художнього осмислення життєвих явищ. В одному творі деколи
співіснують гумористична і сатирична тональність.