Лекція 1.

МИСТЕЦТВО ЯК ФОРМА КУЛЬТУРНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

План
1. Мистецтво як суспільний феномен.
2. Основні функції мистецтва.
3. Види мистецтва.

1. Мистецтво як суспільний феномен.

Термін мистецтво використовується у різних значеннях:
1) майстерність, уміння, вправність; 2) творча діяльність, спрямована на
створення художніх продуктів; 3) форма суспільної свідомості;
4) специфічний рід позанауковового знання про світ і людину.
Мистецтво посідає особливе місце серед форм культурної діяльності
людини. Мистецтво здатне впливати не лише на людину й суспільство, а й на
саму природу. Воно не лише наслідує природу (у кольорі, звуці, русі і т.п.), а
й перетворює її – як в уяві, так і в реальному матеріальному бутті (наприклад,
садово-паркове мистецтво). Саме мистецтво оптимізує стосунки людини з
природою, відтворюючи її за допомогою художніх методів, вносячи в неї
новий вимір краси, формує естетичне ставлення до природи.
У певному сенсі мистецтво може служити мірилом духовного розвитку
суспільства. У цьому плані видається доцільним використовувати в якості
опорного методологічного інструментарію принцип діяльності, що є
універсальною формою самоствердження людини в світі.
Метою мистецтва є вдосконалення людини та суспільства, в якому ця
людина існує. З давніх-давен воно було одним з універсальних способів
конкретно-почуттєвого вираження життєвого досвіду (насамперед
естетичного), одним із сутнісних поряд з релігією та мораллю компонентів
культури, проявом творчої духовно-практичної діяльності.
Поступово суспільство навчилося використовувати потужну діючу
силу мистецтва в найрізноманітніших цілях, іноді далеких від його
естетичної природи. Але саме завдяки їм мистецтво підтримується державою,
соціальними інститутами, тобто знаходить своє реальне буття, можливість
реалізовувати себе як феномен культури.
Головним предметом мистецтва є людина в культурі. Великою
прерогативою літератури й музики, театру й живопису виступає їхня
здатність розкривати і досліджувати внутрішній світ людини. Мистецтво
безпосередньо контактує з емоціями особистості – найбільш рухливою і
пластичною сферою її психіки. Воно може сягати найпотаємніших куточків
людської душі, хвилювати і робити людину щасливою й величною. За його
допомогою людина здатна сприймати світ у всьому його багатстві й
різноманітті. Мистецтво – це завжди розповідь про людину, для людини
та в ім’я людини. Це – хранитель цілісності особистості, гарант цілісності
культури та життєвого досвіду людства. Саме в цьому його всесвітньо-
історичне призначення.
 Наука відносить походження мистецтва до часів формування людини
сучасного фізичного типу (пізній палеоліт), а деякі вчені навіть і саму
причину розвитку homo sapiens вбачають саме в мистецтві.
2. Основні функції мистецтва.
Функції мистецтва по відношенню до людини
1. Гедоністична функція (мистецтво як насолода). Ще давні індійці
вважали, що мистецтво народилося з такого переповнення почуттями, яке не
можна стримати. Мистецтво надає людині можливість естетичного
насолодження; його джерелом є художня форма, яка знаходиться в
гармонійній єдності зі змістом.
2. Естетична функція (формування творчого духу та ціннісних
орієнтацій). Мистецтво дарує відчуття естетичної значущості світу. Разом з
тим воно пробуджує в людині творчій дух, бажання творити за законами
краси. Це не означає, що кожен повинен демонструвати бажання брати
участь у художній самодіяльності чи займатися професійним мистецтвом.
Але все, що робить людина, повинно узгоджуватися з уявленнями про
досконалість і красу, а уявлення про сутність мистецтва, критерії оцінки
його творів повинні бути сформованими. Ця функція формує не тільки
творчу активність особистості, а й забезпечує її соціалізацію.
3. Пізнавальна функція (мистецтво як знання та просвіта). На відміну
від науки, де феномен пізнання існує в межах об’єктивного характеру
наукового знання та об’єктивна істина тяжіє над науковцем, вимагаючи від
нього жорсткого логічного мислення, специфіку пізнання у мистецтві
визначають суб’єктивний характер відображення, метафоричне ставлення до
дійсності, активне використання емоційно-чуттєвого начала, що сприяє
формуванню художньої картини світу. Мистецтво пізнає дійсність
співвідносно з людиною, в усьому багатстві форм, що сприймаються
людською чуттєвістю. Це дає можливість мистецтву відкривати нове у
відомому або нові процеси в тому, що визнано.
4. Виховна функція (формування цілісної особистості). Виховний
потенціал мистецтва не можна вважати дидактичним або моралізаторським.
Мистецтво впливає на особистість через естетичний ідеал, який виявляється
як у позитивних, так і в негативних образах. Воно дозволяє людині пережити
інше життя, як своє, збагатитися чужим досвідом. Надзавданням виховної
функції є формування гармонійної особистості, використання різних
механізмів художнього впливу для досягнення цієї мети.
5. Компенсаторна функція (мистецтво як релаксація) дає змогу
людині в процесі сприймання художнього твору пережити ті почуття, яких
вона була позбавлена в реальному житті, та вижити у найважчих умовах. За
Аристотелем, музика й спів збуджують психіку слухачів, викликаючи
співчуття, піднесення. Як наслідок – людина відчуває певне полегшення,
пов’язане з насолодою. За допомогою мистецтва людина може звільнитися
від негативного стану і прийти від граничних зі стресовими переживань до
своєрідного вивільнення й гармонії самопочуття. Саме тому мистецтво
здатне виконувати релаксаційну місію. Виснажлива, нерідко одноманітна у
своєму автоматизмі праця конче потребує включення в буття художніх
образів.
6. Суспільно-перетворююча функція (мистецтво як діяльність). Вона
виявляється в тому, що художній твір, здійснюючи ідейно-естетичний вплив
на людей, включає їх у цілісно спрямовану діяльність із перетворення
суспільства, його удосконалення. Ідеї талановитого митця рано чи пізно
«пробуджують» свідомість аудиторії, примушуючи її по-новому сприймати
звичні явища.
7. Інформаційно-комунікативна функція (мистецтво як повідомлення
та спілкування). Мистецтво розглядається як своєрідний канал зв’язку, як
знакова система, що несе інформацію. При цьому інформаційні можливості
художньої мови виявляються значно ширшими, бо мова мистецтва
метафорична, емоційно сильніша, ніж розмовна. Існують види мистецтва, в
яких ці можливості обмежені мовним бар’єром – це література, театр, кіно,
тоді як музика, архітектура, скульптура, живопис, хореографія «володіють»
універсальним інформаційним кодом. Разом з тим мистецтво як засіб
художнього спілкування є своєрідним обміном культурними змістами.
Мистецтво об’єднує людей. Саме тому «мова» творів Леонардо да Вінчі,
Огюста Родена, Себастьяна Баха зрозуміла в усіх регіонах світу і долає часові
кордони.
8. Прогностична функція (мистецтво як передбачення і віщування).
Подібно до античної Кассандри, яка пророкувала загибель Трої в часи її
розквіту, мистецтво здатне прогнозувати майбутнє. У цьому воно
співвідноситься з людською інтуїцією, яка здійснює стрибки через розриви
інформації. У фантастиці передбачається поява тих чи інших технічних
досягнень (прообраз субмарини в романах Жуля Верна). Однак набагато
важливішими є соціальні передбачення, прогнози щодо майбутнього людини
та суспільства. Опираючись на інтуїцію, митець може достовірно
передбачити майбутнє шляхом екстраполяції – вірогідного продовження лінії
розвитку вже існуючого.
9. Сугестивна функція (вплив на підсвідомість) полягає в тому, що
мистецтво здатне навіювати певний склад думок та почуттів. Емоційний
вплив мистецтва характерний саме тим, що діє безпосередньо на почуття
читача-слухача-глядача, вдосконалюючи чи руйнуючи їхню особистість.
Митець повинен усвідомлювати значення цієї функції й відповідально
ставитися до своєї творчості. Сугестивне начало чітко простежувалося вже в
первісному мистецтві, коли перед полюванням мисливець-художник
«убивав» тварину, намальовану в печері на стіні. Вагоме навантаження
покладалося на сугестивну функцію середньовічним мистецтвом іконопису й
архітектури, адже вважалося, що собор чи ікона – це «Біблія для
неписьменної людини». Сугестивна функція має спільні риси з виховною,
проте остання орієнтована на сферу свідомого, тоді як сугестивна пов’язана з
позасвідомим людської психіки.
 3. Види мистецтва.
Види мистецтва поділяють на: просторові (пластичні), де образ
розгорнутий у просторі; часові, де образ розвивається у часі (музика,
література); просторово-часові, або видовищні, де образ характеризується і
тілесністю, і тривалістю (танець та ін.); образотворчі – мистецтва, що
використовують знаки, схожі на реальність (живопис, скульптура та ін.);
види, що використовують знаки незображувального типу, звертаючись
безпосередньо до асоціативних механізмів сприйняття (архітектура, музика
та ін.); синтетичні – види, де знаки носять змішаний характер (пісенне
мистецтво та ін.).
Архітектура, зодчество – це мистецтво проєктувати та зводити
будинки, споруди та їх комплекси, котрі організують матеріальне просторове
середовище життєдіяльності людей відповідно до призначення, технічних
можливостей, суспільно-значимих ідей і відповідно до законів краси.
Засобами вираження змісту тут виступають: співвідношення об’ємів, ритм,
масштаб (співмірність з людиною), пропорції, тектоніка, композиція, фактура
та колір матеріалу, синтез мистецтв. Архітектура входить у сферу духовної
культури, але також складає суттєву частину матеріальної культури.
Склалися три основних різновиди зодчества: архітектура об’ємних споруд,
ландшафтна, містобудівництво.
Скульптура – це видом образотворчого мистецтва, твори якого мають
об’ємну, фізично тривимірну форму, створюються з різних матеріалів
шляхом ліплення, висікання, лиття тощо. Важливою є постановка фігур у
просторі, передача поз, жестів, вибір пропорцій, фактури тощо. Розрізняють
такі види скульптури: кругла скульптура, котру можна оглядати з різних
сторін (статуя, група, статуетка, бюст) та рельєф – зображення на площині
фону, котре може бути високим (горельєф) та низьким (барельєф);
монументальна скульптура (пам’ятники, монументи) – пов’язана з
архітектурним середовищем, що виражає значні суспільні ідеї;
монументально-декоративна – вбрання архітектурних споруд та комплексів;
станкова – призначена для інтер’єру і не прив'язана до певного
архітектурного середовища; скульптура малих форм – маленькі фігурки,
медальєрне мистецтво та різьба по каменю (гліптика).
Живопис – видом образотворчого мистецтва, твори якого формуються
з допомогою фарб, що наносяться на тверду поверхню (основу). Головними
засобами виразності тут є колір, колорит (цілісна система співвідношення
тонів та відтінків кольору), світлотінь, лінія. Ідея живописного твору
конкретизується у темі та сюжеті і втілюється з допомогою композиції,
малюнка та кольору. Живопис може бути поліхромним або ж монохромним
(відтінками одного кольору – гризайль). Основними технічними різновидами
живопису виступають: живопис маслом; живопис водяними фарбами по
штукатурці – сирій (фреска) та сухій (а секко); темпера – на основі яєчної,
рослинної та ін. емульсій; емаль – нанесене на металеву поверхню та
закріплене обпаленням склоподібне кольорове покриття; енкаустика –
живопис восковими розплавленими фарбами та ін. До різновидів живопису
також відносять мозаїку, що використовує кольорове каміння, смальту
(кольорове непрозоре скло) та вітраж, де використовується прозоре скло.
Графіка – вид образотворчого мистецтва, що включає малюнок та
засновані на ньому друковані зображення (різні види гравюри – відбитки з
пластин). Графіка використовує такі засоби виразності, як контурна лінія,
силует, штрих, пляма, контраст білого (лист паперу) та чорного. З допомогою
таких незначних засобів митець створює живу картину світу. Саме
незавершеність, умовність зображення предмета, лаконізм – важливі засоби
художньої виразності у графіці, які дозволяють створювати образно-виразні
метафори, різко загострювати образ (графічна сатира та гротеск).
Декоративне мистецтво – галузь пластичних мистецтв, твори якої,
поряд з архітектурою, художньо формують матеріальне середовище людини,
вносячи в нього естетичне, ідейно-образне начало. Вирішуючи, як і
архітектура, практичні та художні завдання, декоративне мистецтво
належить одночасно до сфер створення матеріальних та духовних цінностей.
Декоративне мистецтво поділяють на: монументально-декоративне –
безпосередньо пов’язане з архітектурою (архітектурний декор, розписи,
рельєфи, статуї, вітражі, мозаїки тощо); мистецтво оформлення (художнє
оформлення свят, експозицій тощо); декоративно-прикладне – створення
художніх виробів головним чином для побуту. У тісному зв’язку з
декоративно-прикладним мистецтвом знаходиться дизайн – новий різновид
естетичної діяльності, що виник у XX ст. Це художньо-конструктивна
діяльність по оформленню предметного світу людини (зокрема предметів
масового попиту) на засадах раціональної доцільності та краси.
Театр є видом мистецтва, специфічним засобом виразності якого є
сценічна дія, що виникає у процесі гри актора перед публікою. Формула
театру: п’єса – актор – глядач, поєднані грою. Тут життя пізнається шляхом
імітації самого життя. Важливі особливості театрального мистецтва: його
колективний характер; особлива роль актора, який створює образ
безпосередньо на очах у глядача, що поглиблює духовний вплив на
останнього (на відміну, скажімо, від кіно), тут має місце безпосередній
зворотний зв’язок актора із глядачем, емоційний контакт між сценою та
публікою.
Художня література, мистецтво слова – особливий вид мистецтва, у
якому матеріальним носієм образності виступає мова. Літературу
характеризують такі особливості: літературні образи позбавлені візуальної
достовірності, література діє на фантазію, особливо активізує інтелект;
через слово реальність освоюється в усій її багатоманітності, відкриваються
широкі можливості осягнення внутрішнього духовного світу людей, їх
спілкування. Література поділяється на два основних типи (форми): поезію та
художню прозу; також виділяють три роди літератури: епос, лірика, драма.
Музика – вид мистецтва, що виражає та відображає людське життя у
звукових образах. Музика заснована на здатності людини асоціювати слухові
відчуття з власними переживаннями і процесами зовнішнього світу.
Найважливіші засоби виразності та елементи музики: ритм, тембр, мелодія,
гармонія, поліфонія, інструментовка та ін. Залежно від засобів, з допомогою
яких відтворюється музика, розрізняють вокальну (для голосу),
інструментальну, вокально-інструментальну музику. Виділяють також різні
види музики: симфонічну, оперну, камерну тощо. Музика буває одноголосна
(монодія) та багатоголосна (поліфонія). Основними жанрами вокальної
музики виступають пісня, хор, гімн, романс, арія, опера. До жанрів
інструментальної музики належать сюїта, соната, симфонія, концерт.
Хореографія, танець – вид мистецтва, у якому основними засобами
створення художнього образу є динамічні рухи та пози людського тіла,
поетично осмислені та організовані в просторі і часі. Танець безпосередньо
пов’язаний із музикою, утворюючи з нею єдиний музично-хореографічний
образ. Музично-ритмічні виразні рухи людського тіла (доповнювані
пантомімою, спеціальними костюмами та речами) дозволяють розкривати
характери, почуття та думки людей. У танці особливо яскраво втілюється
національний характер народу, дух епохи. Розрізняють танець побутовий
(народний, бальний) та сценічний. У європейському мистецтві велика роль
належить класичному танцю, система якого розроблена у XVII ст. у Франції.
У XVI–XVII ст. спочатку в Італії, а потім у Франції на основі придворних
танців створюється балет.
Фотомистецтво, художня фотографія – вид образотворчого мистецтва,
твори якого створюються засобами фотографії. Воно склалось на рубежі
XIX–XX ст., його основними засобами виразності є вибір ракурсу,
композиції, емоційно-смислове використання фототехніки. Фотографічним
образам сучасного фотомистецтва притаманна особлива "співжиттєвість",
вони сприймаються як об’єктивні свідчення про життя.
Кіномистецтво – вид мистецтва, твори якого формуються за допомогою
кінозйомки реальних, спеціально інсценованих або відтворюваних засобами
мультиплікації подій. Кіномистецтво належить до так званих "технічних
мистецтв". Воно виникло на основі винаходу у І895–І896 рр. кінематографа –
системи фотографічного фіксування дійсності у її русі, що також дозволяло
тиражувати та широко розповсюджувати аудіовізуальну інформацію.
Принципові особливості кіно: демократизм мови, універсальність впливу на
духовний світ людини, величезні можливості перенесення глядацького "я" за
межі власного буденного життя, насолода від ілюзорної участі в
різноманітних подіях, присутності у житті інших людей.
Телебачення – засіб масової комунікації та екранне видовище, близьке
до кіно. Воно відрізняється від кіно періодичністю зв’язку з аудиторією,
камерністю середовища сприйняття, здатністю інформувати про події
безпосередньо, можливістю одночасного звернення до мільйонів розрізнених
глядачів. Як засіб масової комунікації телебачення тяжіє до документалізму,
а як екранне видовище – до образності, тобто до мистецтва у власному
розумінні. Камерність телебачення дозволяє реалізувати більш довірливі
стосунки між творцем та глядачем. Але, перш за все, телебачення – це
ретранслятор подій реального світу та творів інших мистецтв; завдяки
телебаченню у наш дім приходять найвищі досягнення світової культури
(хоча не тільки найвищі). Телебачення радикально демократизувало та
інтернаціоналізувало культурне життя.
Естрадно-циркове мистецтво носить, перш за все, розважальний
характер, але також може виражати значний суспільно-політичний сенс
(наприклад, сатиричне мистецтво, клоунада). Естрада – це синтетичне
видовищне мистецтво, що поєднує малі форми драми, комедії, музики, а
також співу, художнього читання та ін. Специфіка цирку полягає у створенні
художніх образів за допомогою рухів, трюків, акторського мистецтва.
Демонструючи віртуозно-вільне володіння важко освоюваними предметами
(тваринами, простором, власним тілом тощо), цирковий артист творить за
законом ексцентричності, розкриваючи вищі людські можливості.
Обов’язковою дійовою особою цирку є клоун – комічне дзеркало часу.
Кожний вид мистецтва вносить щось особливе в естетичне освоєння
світу. Нема головних і другорядних мистецтв, але в той чи інший період
може набувати найбільшого значення якийсь один з видів мистецтва, який
стає найбільш масовим і впливовим: наприклад, в епоху Відродження –
живопис, сьогодні – телебачення.